Реферат на тему:
Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі
В лютневому Києві гітлерівськими окупантами було розстріляно в Бабиному
Яру Олену Телігу. В свої 35 років вона була надзвичайно вродливою і
чарівною жінкою, відомою поетесою, письменницею і публіцисткою, вірною і
відданою дружиною, провідним діячем культурницької референтури Проводу
Українських Націоналістів Організації Українських Націоналістів
(Мельниківців), але, насамперед, Олена була полум’яною патріоткою
України. Проте каліграфічно виводячи на папері слово «була», я
зупиняюся, дивлюся на її світлину, вдивляюся в її розумні та лагідні очі
й усвідомлюю, що ця Людина завжди з нами, а її Життя, Чин і Слово завжди
буде допомагати свідомим українцям у розбудові Української Самостійної
Соборної Держави.
Вивчення державотворчої діяльності Олени Теліги в українознавчому вимірі
є дуже важливою науковою проблемою, яку вітчизняним ученим конче
необхідно вирішувати, тому що фахове дослідження нашого героїчного
минулого дає нам упевненість як у суперечливому сьогоденні, так і в
загадковому майбутті. Про це свідчить Указ Президента України Віктора
Ющенка № 416/2006 «Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени
Теліги», підписаний 22 травня 2006 р. Зокрема в ньому зазначається, що з
метою вшанування пам’яті видатної громадсько-політичної діячки, учасниці
українського визвольного руху, поетеси Олени Теліги треба провести у
вересні 2006 р. в Києві науково-практичну конференцію, присвячену її
громадській діяльності та літературній творчості, а також тематичні
конференції, «круглі столи», літературні читання в інших регіонах
України тощо [13, 6-7].
Актуальність даної статті полягає в тому, щоб спробувати надати науково
виважену оцінку державотворчої діяльності Олени Теліги в українознавчому
вимірі. Щодо новизни її, то, насамперед, вона проявляється у вивченні
державотворчих аспектів у громадсько-політичної діяльності Теліги,
визначної української патріотки. Автор сподівається, що отримана нова
аналітична інформація допоможе українцям не тільки осягнути значення
непересічної особистості Олени Теліги у вітчизняному
етнонацієдержавотворчому процесі, а й практично використовувати здобутки
і втрати національно-визвольного руху 30–40-х років XX ст. у розбудові
Української Самостійної Соборної Держави на початку третього
тисячоліття.
Вважаємо за необхідне наголосити, що ми послуговувалися, насамперед,
одним з головних наукових методів – історичним, тобто аналізували
державотворчий потенціал тогочасної української інтелектуальної еліти,
реальні здобутки і прорахунки вітчизняних інтегральних націоналістів і
той конкретний внесок, який зробила О. Теліга в цей процес. Отже, шляхом
порівняння ми знаходили загальне й особливе у розвитку українського
етнонаціонального державотворчого процесу і визначали причини
подібностей і розбіжностей, базуючись при цьому на твердженні, що
послідовний історичний розвиток етнонацієдержавотворчих явищ має
загальносвітові тенденції.
Проведений послідовний і копіткий аналіз останніх джерел, досліджень і
публікацій, в яких було започатковано розв’язання даної проблеми, дає
підстави свідчити, що вона потребує подальшого вивчення. Назвемо лише
деякі найважливіші, на наш погляд, праці, які торкаються цієї важливої
українознавчої теми. Зокрема це: Олена Теліга. Душа на сторожі: Вибір з
поезій. – Мюнхен, 1946; Олена Теліга. Збірник. – Детройт, 1977; Олена
Теліга. Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича. – Київ, 1994; Олена
Теліга. О краю мій… – Київ, 1999; Олена Теліга. Листи. Спогади. – Київ,
2003; Олена Теліга. Листи. Спогади. 2-ге вид. випр. – Київ, 2004; Олена
Теліга. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. 2-ге вид.
випр. допов. – Київ, 2006; Олена Теліга. Вибрані твори.– Київ, 2006;
Прапори духа: Життя і творчість О.Теліги. – (Б.М.),1947; Дмитро Донцов.
Поетика вогнених меж, Олена Теліга. – Торонто, 1953; На зов Києва.
Український націоналізм у 2-ій Світовій Війні. – Київ, 1993; Богдан
Червак. Олена Теліга. Життя і творчість. – Київ, 1997; Олена Теліга:
громадське і духовне покликання жінки: Матеріали наук. конф. – Київ,
1998; Микола Жулинський. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і
творчість. Вибрані твори. – Київ, 2001 тощо.
Попри всі перераховані вище праці, проблематика дослідження
державотворчої діяльності Олени Теліги в українознавчому вимірі, на
жаль, поки що залишається малодослідженою і потребує подальшого
вивчення.
Розпочинаючи прискіпливий аналіз громадсько-політичної праці видатної
українки в ім’я здобуття Україною незалежності й власної державності,
розглянемо, насамперед, її життєвий шлях та найважливіші етапи
становлення цієї непересічної особистості. Але спочатку лаконічно
охарактеризуємо тогочасний вітчизняний державотворчий процес, адже
біографія Олени Теліги та її родини була з ним тісно пов’язана.
У 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тривала понад 4 роки,
зруйнувала такі могутні імперії, як Австро-Угорська, Німецька,
Російська, Турецька, й надала можливість цілому ряду етносів Східної та
Південної Європи вибороти зі зброєю в руках власну державність, розбити
врешті-решт колоніальні кайдани. Українці теж отримали такий шанс і
намагалися ним скористатися. Нашим сусідам полякам це вдалося, а нам –
ні! Чому? Тому що доба визвольних змагань українського народу за свою
державність (1917–1921) виявила і героїв, і зрадників, і
непрофесіоналів, і фахівців. На превеликий жаль, останніх було дуже
мало, і серед них навіки здобули собі славу «усуси». Саме Українські
Січові Стрільці (УСС) дали яскравий і величний приклад – зразок
непереможності і жертовності найкращих синів українського народу на
шляху здобуття незалежності. УСС протягом 1914–1921 років (на фронтах
Першої світової війни і під час українських визвольних змагань) явили
собою яскравий приклад поєднання військового професіоналізму та ідейної
національної наснаженості. Вони натхненно вірили й самовіддано боролися
за створення Української Самостійної Соборної Держави. Українські Січові
Стрільці стали тим міцним стрижнем, навколо якого гуртувалися і зростали
вітчизняні збройні формування як на сході, так і на заході України.
Таких воїнів-лицарів не можна було перемогти, їх можливо тільки знищити
фізично. Тому вони та їхній керівник Є. Коновалець і після поразки
українських визвольних змагань продовжили боротьбу за Українську
Самостійну Соборну Державу, започаткувавши Організацію Українських
Націоналістів (ОУН) [14, 242-245].
Відомий вчений-українознавець П. Кононенко зазначає: «Основа платформи
ОУН – комплексний розвиток держави, нації і культури. А в цьому зв’язку
– боротьба за єдність усіх регіонів та сил українського народу з одного
боку, та з антиукраїнськими блоками, очолюваними Росією й Німеччиною, з
іншого. …Націоналізм ХХ ст. відштовхується від постулату: джерелом
поступу є нерозривна єдність держави і нації, оскільки «нація є найвищий
тип людської спільноти», форми державності залежатимуть від етапів та
наслідків визвольного руху. Ідеал ОУН – Самостійна Соборна Держава, в
якій гарантуються права людини, корінної нації та класів, верств,
релігій і меншин» [5, 592].
«Україна завжди прагнула волі» – ці слова французького мислителя
Вольтера на всіх переломних історичних фазах слугували гострим
подразником і дороговказом для українців. Найкращі сини й доньки України
самовіддано боролися і віддавали своє життя за її Свободу [14, 216]. Так
було в середині ХVII і на початку ХVIІI ст. – у часи славнозвісної
Гетьманщини; ця ж боротьба за незалежність підняла з колін український
народ у 1917–1921 роках, а згодом – у 40–50-х роках ХХ ст. Символічно,
що рідні і близькі Олени Теліги розпочали цей кривавий герць, а наша
героїня підтримала цю борню силою свого поетичного і публіцистичного
Слова та міццю і переконливістю власного організаторського Хисту.
Вивчаючи біографію Олени Теліги, не перестаємо дивуватися, як її власний
життєвий шлях і життя її родини, коханого чоловіка, друзів і подруг
переплелися з долею України, українського народу та вітчизняним
етнонаціональним державотворенням. Але перед тим, як розпочати процес
осягання становлення людської і творчої особистості Олени Теліги, хочемо
щиро подякувати доктору історичних наук Надії Миронець за ту величезну
працю, яку вона здійснила як у ліквідації білих плям і неточностей у
біографії української патріотки, так і в упорядкуванні її творів,
документів, біографічного нарису «О краю мій» (перше і друге видання) та
її листів і спогадів про неї (також два видання, 2003 і 2004). Час
невблаганний до людських доль і їх творінь, проте вчені протиставляють
йому свою працездатність, наполегливість і професійність. Тим самим вони
зберігають і передають наступним поколінням історичну пам’ять, свідчення
про події, очевидцями яких вони були, і збереження цієї інформації дає
можливість індивідам бути особистостями. Це, на наш погляд, робила,
робить і продовжує робити пані Надія як стосовно світлої пам’яті Олени
Теліги, так і щодо взаємозв’язку Минулого, Сьогодення і Майбуття.
Олена з’явилася на світ 21 липня (8 липня за старим стилем) 1906 року в
населеному пункті Іллінське Московської губернії у сім’ї
інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова (на український лад –
Шовгеніва (1874–1943), який народився на Харківщині) та Юліянії (Юлії,
Уляни) Степанівни Шовгенової (уроджена – Нальянч-Качковська (1875–1929)
родом з м. Староконстянтинова, сучасна Хмельницька область). У неї було
два брати: старший Андрій Шовгенів (1900–1973) і середущий Сергій
Шовгенів (1902–1979). Побралися її майбутні батьки в 1899 р. у
Санкт-Петербурзі [7, 401, 315-316], [12, 439-441].
За свідченням Н. Миронець, І. Шовгенів на той час посідав досить високе
становище у тогочасному суспільстві – був начальником Московської
технічної дільниці та інспектором судноплавства із завідуванням шістьма
греблями, також інспектором при Московському окрузі шляхів сполучення
тощо, мав ранг колезького асесора. В 1911 р. Олені було п’ять років,
коли родина переїхала до столиці Російської імперїї – Санкт-Петербурга,
де батько спочатку працював інженером-гідротехніком, потім
віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і
гідрологічний комітети й одночасно викладав у Петроградському інституті
шляхів сполучення. Саме там, на берегах холодної Неви, Оленка зростала й
починала себе усвідомлювати. Під опікою гувернантки вона досить добре
вивчила німецьку і французьку мови (російська була її рідною).
Української вона не знала й українкою себе не усвідомлювала, за що
пізніше не раз докоряла своїм батькам [7, 316].
Хоча родина Шовгенових жила в достатку, в ній не все було так просто, як
на перший погляд. Перебуваючи в еміграції (1932), Олена скаржилась у
листі своїй найближчій подрузі Наталці Лівицький-Холодній: «Мила Натуся!
Я ще більше бездомна, ніж ти, бо ніколи цього дому і не мала. Ні мама,
ні батько не мали жодного маєтку, жодного дому, хати, отже, все своє
життя батько як інженер, їздив по різних кінцях бувшої Росії і тягав нас
за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька
Харківщині, але в різних місцях, так, що і вона не була моїм «домом».
Для мене цим домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його
політехніка, яка знаходилася в двох верствах від Києва» [11, 128].
Тож доля, а точніше життєва дорога, привела Оленку та її родину до
златоверхого Києва, а шлях до нього був тернистим і прямував через
епохальні історичні події: Першу світову війну (1914–1918), Лютневу
демократичну революцію 1917р., Жовтневу більшовицьку революцію 1917 р.,
Українську Центральну Раду (березень 1917 – квітень 1918), Українську
Державу (квітень–грудень 1918), Українську Народну Республіку (грудень
1918 – листопад 1920), Українську Соціалістичну Радянську Республіку
(грудень–травень 1922, коли Олена емігрувала на Захід). Люди творили
Історію, а вона, в свою чергу, створювала епоху, з її особистостями, з
простими виконавцями…
Історик Н. Миронець пише: «У революційні дні 1917–1918 років, коли після
падіння царського самодержавства широко розгорнувся український
національно-визвольний рух, професор Петроградського інституту шляхів
сполучення, інженер-гідролог Іван Шовгенів, який за сумлінну працю на
різних посадах у Російській імперії був відзначений орденами Станіслава
III і II ступенів, мав ранг статського радника, вирішив послужити рідній
Українській державі. У травні 1917 року Шовгенови переїхали на
Харківщину в м. Ізюм до батькових родичів, а навесні 1918 – до Києва.
Іван Шовгенів 1 квітня 1918 року вступив на службу до департаменту
водяного і шосового господарства Міністерства шляхів, а з вересня того ж
року почав, не припиняючи робити в департаменті, викладати в Київському
політехнічному інституті» [7, 317].
Проте дозволимо не погодитися з думкою пані Надії щодо пробудженої
національної свідомості Івана Шовгенова. На наш погляд, спочатку
шановний професор разом із родиною вирішив кинути на деякий час
неспокійний і непередбачуваний Петроград і перечекати важкі часи на
рідній Харківщині. Коли ж більшовицька чума з метрополії почала свій
переможний наступ і на провінції колишньої імперії, і вже і там стало
досить гаряче, родина Шовгенових переїхала до Києва, де на той час був
спокій і стабільність, які гарантували регулярні військові частини
кайзерівської Німеччини, що спочатку, згідно з Брестською угодою,
завдяки своїм багнетам, повернули владу Центральній Раді, а потім з
такою ж легкістю розігнали цих невдах-імпотентів з М. Грушевським на
чолі, передавши всю повноту влади своєму маріонетці-сателіту гетьману П.
Скоропадському. Проте в цьому калейдоскопі політичних подій і змін
справжній фахівець-профі, яким безумовно був Іван Шовгенів, активно
використовувався тогочасними політичними режимами (парламентським,
гетьманським, республіканським, радянським), які на той час правили на
українських землях.
На підтвердження цієї думки простежимо службову біографію Івана
Опанасовича. За свідченням Н. Миронець, він працював з квітня 1918 р. по
січень 1919 р. в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і
шосового господарства, а з січня 1919 р. до евакуації уряду УНР з Києва
– товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. З
травня 1919 р. Шовгенів – голова меліоративної секції Української
академії наук, а з квітня 1920 р. – комісар шляхів сполучення УРСР.
Одночасно він продовжує викладацьку роботу в Київському політехнічному
інституті. Пані Надія наголошує, що, очевидно, колишній урядовець УНР
дуже незатишно почувався «червоним» професором. Тому коли Дійова Армія
УНР разом із союзницькими польськими військами знову зайняла Київ й І.
Шовгенову повторно запропонували повернутися на попередню посаду, він
без довгих вагань погодився і разом із старшим сином Андрієм виїхав з
Києва, щоби більше до нього не повернутися. 12 червня 1920р. місто
зайняли підрозділи Червоної Армії, війська Директорії (до речі, в ті
часи були дуже популярні такі веселі й разом з тим надто трагічні
народні вірші: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія») з
важкими боями відступили на Захід. 17 червня 1920р. на залізничній
станції Проскурів (сучасний Хмельницький) відбулося засідання Ради
Народних Міністрів, на якому було ухвалено постанову про призначення
інженера Івана Шовгенова на посаду директора департаменту водяного та
державного господарства Міністерства шляхів з 15 травня 1920 р. Деякий
час він перебував у тимчасовій столиці УНР – м. Кам’янці-Подільському,
а вже з 14 листопада 1920р. разом з іншими чиновниками був евакуйований
до польського міста Тарнова, де перебував уряд УНР у вигнанні. Саме тут
І. Шовгенів прожив до квітня 1922 р., займаючи відповідальні посади: з
травня 1920 р. – товариша (заступника) міністра шляхів і керуючого цим
Міністерством, а з 14 вересня 1921 р. – і Міністерством пошт і
телеграфів [7, 318].
Його старший син Андрій теж не залишався осторонь Визвольних змагань
1917–1921 років: спочатку працював з 6 липня 1920р. конторником у
департаменті водяного і дорожного господарства Міністерства шляхів УНР,
а у вересні – грудні того ж року став курсантом військової
артилерійської школи спочатку в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ),
потім у Кам’янці-Подільському. Після переходу залишків Дійової Армії УНР
через річку Збруч, разом з іншими вояками він був інтернований поляками
і перебував у таборі на території Польщі, а опісля переїхав до
Чехословаччини [12, 439].
Отже, Україна й українці намагалися вибороти незалежність і власну
державність під час Національно-визвольних змагань (руху) 1917–1921
років, і в цій кривавій борні були задіяні батько і син Шовгенови, які
свій професійний хист, наснагу та енергію внесли у всеукраїнський
самостійницький здвиг. Хоча їх боротьба зазнала невдачі, проте
найвідоміші українці, як ветерани, так і молодь (до яких згодом
приєдналася й Олена Теліга), ні на мить не зупиняли підготовку щодо
визволення українських етнічних земель від російських, польських,
румунських і угорських загарбників. Тож і родина Шовгенових долучилася
до вітчизняного етнонаціонального державотворчого процесу. Олена в той
час переходила у підлітковий стан, і такі глобальні проблеми її ще мало
цікавили і хвилювали. Двадцяти років вона у вересні 1918 р. почала
навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії
Олександри Дубинської, куди була переведена з міста Ізюма ( Харківська
губернія). Та з остаточним приходом більшовиків до влади у Києві,
приватні навчальні заклади були закриті, а всі інші школи стали
трудовими. В одній з них до 1920 р. навчалась і Оленка, доки, у зв’язку
з від’їздом батька і брата з Києва, змушена була кинути навчання, а
згодом важкою працею заробляти на хліб насущний [7, 317-318].
Ось як описувала своє тодішнє життя в одному з листів до своєї подруги
Наталії Лівицької-Холодної у 1932р. Олена: «Мій тато виїхав з Києва, …
як всі тоді думали на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без
копійки. Тимчасом ці два тижні перетворились в три довгих роки… ось з
цього часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним
в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій
зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в
найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні
на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести
якийсь «пайок». Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і
слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були
призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я
старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст
від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила
там, спала в сараях, на соломі, поміж баб. Хліб для мене був мрією, бо
їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все без масла чи сала. Для того
щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь
село, щоб зміняти там рушника чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті
часи потяги були переповнені, отже, там часто доводилося, на вітру і
морозі, декілька годин висіти на підножці чи тремтіти на криші вагона.
Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і
рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці. І так було до
1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії» [11,
75-76].
Але такі важкі умови тогочасного радянського буття не лише не зламали, а
навпаки загартували її Тіло і Дух, допомагаючи здійснити перехід до
дорослого життя. Тому надамо знову слово Оленці: «Але все ж для мене ці
два роки були містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж
значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянні з
тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для
мене іншим! З таємничою і радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене
начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла
дрова… коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка,
що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш,
образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа
гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу» [11,
128-129].
Як свідчить Н. Миронець, на шістнадцятому році життя, у травні 1922 р.,
Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і
братом Сергієм вони нелегально перейшли радянсько-польський кордон і,
після короткочасного перебування в місті Тарнові, у липні 1922 р.
переїхали до Чехословаччини, до міста Подєбради, де її батько 28 квітня
того ж року був обраний першим редактором Української господарської
академії (1922–1925 і 1926–1927). УГА стала першим українським вищим
навчальним закладом політехнічного профілю, який функціонував у
1922–1935 роках і посприяв активізації українського життя на еміграції.
У цьому ж невеликому курортному містечку працювали так звані матуральні
курси (на зразок сучасних підготовчих відділень) для юнаків і дівчат –
українських емігрантів, які або не мали середньої освіти, або через
складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали
право вступу до вищих учбових закладів. Отримати таке посвідчення
(матуру) після річного навчання давали можливість ці курси, на які
восени 1922 р. вступила Олена. Хоча навчатися їй було нелегко, давалася
взнаки перерва у навчанні, погане знання української мови, але жадоба
знань, непереборне бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність
і реальна допомога друзів, у переважній більшості колишніх вояків
Дійової Армії УНР, які не тільки сприяли Оленці в опануванні українською
мовою, але й формували в неї українську ідентичність, поступово
приносили добрі результати як у навчанні, так і в самоідентифікації [7,
320].
Відомий літературознавець М. Жулинський наголошує: «Середовище
української еміграції спочатку приголомшило Олену. Усвідомлення себе
українкою приходило до неї поступово, бо вона була вихована на
російській культурі, давався взнаки вплив у Петербурзі. Поволі, майже
непомітно, але нестримно, прокидалася в ній українська душа, немовби
набирала сили для рішучого злету і остаточного утвердження неминучого
вибору національної позиції» [3, 85].
????¤?¤?$???????1/2?Надзвичайно важливо, що своїми першими еміграційними
враженнями Олена згодом поділилася з визначним українським письменником
і громадським діячем У. Самчуком, який і зберіг їх для нащадків: «Мені
п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора усіх ройсів,
вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в
Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвича, не лише «в Европі», але й у
абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за
«самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Уявіть собі
великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших
дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від
Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті
живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життєві інтереси,
що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті
«полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»
[8, 75-76].
Проте, потрапивши в україномовне і свідомо-українське середовище, Олена
зрозуміла нагальну потребу осягнути цю нову емігрантську реальність і
знайти в ній своє місце. Як свідчення цього, зацитуємо витяг зі статті
Р. Кравчука: «У Подєбрадах [Олена] відчула себе дорослою. Прийшов час
задуматися над серйозними речами. Одного разу запитала батька: «Як
розуміти це нове життя?» Отримала відповідь: «Тут Україну кожен носить в
серці таку, яку собі виховав, яку собі виборов у важких змаганнях зі
світом і собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче але любитимеш її
більше, бо це буде дійсно твоя». Передумала добре. Мусила обрати
середовище. Справа в тому, що по поразці проти більшовицьких сил у
Московській імперії Чехо-Словаччина нуртувала різнонаціональною
діаспорою: були тут і українці і московські білоемігранти, що
знаходилися тут у постійному конфліктному терті» [6, 81-83].
Ось так про це свідчить у своїх спогадах Н. Лівицька-Холодна: «В
академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою
по-російськи. Сергій так і залишився «ніби» російським поетом. Старший
брат Олени не тільки знав по-українськи, але разом з моїм чоловіком був
в українській старшинській школі, себто в Українській юнацькій школі. Ми
зустрічалися з Оленою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах
в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити
її української мови. Найзавзятіше за це взявся кубанець бандурист
Михайло Теліга та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо
підготовляв її до матури» [11, 247-248].
Дуже швидко перед молодою дівчиною постало світоглядне питання, що вона
обирає: російське імперське мислення чи український національний
світогляд, з ким вона – з білоемігрантами чи з ветеранами
Національно-визвольних змагань 1917–1921 років тощо. Пересічна
особистість намагалася б обрати перше чи, в крайньому випадку, всидіти
на двох стільцях, намагаючись поєднувати непоєднуване. Оленка росла
максималісткою і обирала не тільки серцем, а й розумом. Про те, як це
трапилось, Олена розповіла У. Самчуку: «Я не була киянка. І не
петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася… ну й
розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому
ультрафранц-йозефському містечку, в якому люди чомусь говорили
праслав’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і
заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь
перезвали на Шовгеніва, є не інше, як ректор школи, яку звуть
господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять
портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла
стала не менш гарячим Павлом? З гордості. Сталося це дуже несподівано і
дуже швидко. Це можливо, була одна секунда… Це було на великому балю в
залях Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь-то
добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла
Крамажа. Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми були при
столику і пили вино. Не відомо, хто і не відомо з якого приводу почав
говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій
язик», «мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі
гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю
чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого
батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулася
і, не оглядаючись, вийшла! І більше до них не вернулася. З того часу я
почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише
українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї
господарської академії. Батько і мати з цього раділи, а брати оголосили
мене «ревіндикованою». А вже зараз ставши на цю дорогу, я не залишалася
на півдорозі. Я йшла далі і далі. …Зустрілася з писаннями Донцова,
пізнала Липу, Маланюка, Мосендза» [8, 76-77].
Ми переконані, що саме з цього часу починається перший етап (1922–1929)
становлення Олени як особистості, українки, патріотки і
громадсько-політичного діяча. Також ми хочемо акцентувати увагу на
чинники, які допомогли їй зробити усвідомлений вибір. Це її гордість і
здатність до дії. Століттями імперська влада намагалася перетворити
свободолюбних українців у безмовних і покірних холопів, відібрати в них
національну гордість, прищепити синдром малоросійства (меншовартості) і,
врешті-решт, позбавити можливості діяти і змінити свій колоніальний
статус на статус громадян незалежної національної держави.
Національно-визвольний рух 1917–1921 років показав, що, хоча вітчизняний
етнонаціональний державотворчий процес на початку ХХ ст. і зазнав краху,
українці прокинулися від довгої сплячки, відчули себе нацією, усвідомили
свою силу й міць. Те ж саме за короткий час відбулося і з Оленою
Шовгеновою: особиста гордість переросла в національну, власне обурення
вилилося в гострий протест і самоусвідомлення себе не петербуржанкою, а
українкою, а це призвело до того, що ряди борців за Українську
Самостійну Соборну Державу поповнилися активною
патріоткою-націоналісткою, відданим державотворцем – Оленою Іванівною
Телігою.
Після закінчення матурних курсів восени 1923 р. Олена стала студенткою
історико-літературного відділу (підвідділ української мови та
літератури) Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у
Празі. За свідченням Н. Миронець, її професорами були визначні
українські вчені: С. Русова викладала теорію і історію педагогіки,
дидактику та інші педагогічні дисципліни, Л. Білецький – народну поезію,
вступ до історії літератури, історії української літератури, методику та
історію поезії, Д. Дорошенко – історію України, В. Сімович – українську
та старослов’янську мови, Д. Чижевський – філософські дисципліни, С.
Шелухин – основи права, С. Сірополко – школознавство та
бібліотекознавство.
Олена активно поринула в студентське життя. Окрім відвідування лекцій,
семінарів, бібліотек, вона долучається до організації та проведення
студентських вечорів, концертів, академій (святкувань) тощо. На одному з
таких заходів, а саме: на концерті у Студентському Домі у Празі взимку
1924 р., котрий відбувався під керівництвом Є. Вирового і який завзято
допомагала організовувати Оленка (друзі називали її Лена, Леночка), вона
познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який саме тоді грав на
бандурі та виконував українські народні думи. Це був Михайло Теліга
(1900–1942), кубанський козак, учасник Національно-визвольної боротьби в
Україні у складі Дійової Армії УНР, – на той час студент УГА в
Подєбрадах. Їх знайомство згодом переросло в кохання і врешті-решт
вилилося в «гучне» весілля, яке відбулося 1 серпня 1926 р. Після свят
почалися будні. Якщо Олена, через суб’єктивні причини, не закінчила
інститут і не отримала диплом про вищу освіту, то її чоловік у червні
1929 р. успішно захистив дипломну роботу і дістав фах
інженера-лісівника. У пошуках роботи родина Теліг восени 1929 р.
переїхала до Польщі, у Варшаву, де на той час проживав Оленин батько (її
мати у червні 1929 р. померла від лейкемії, і Олена дуже тяжко
переживала її смерть) [7, 322-340]. Так закінчилась юність і почалося
доросле життя [4, 322-340]. На наш погляд, в житті Олени Теліги
розпочався другий період (1929–1939), який характеризується як
розкриттям і розквітом її поетичного таланту, так і остаточним
формуванням у неї націоналістичного і державницького світогляду.
Вона розпочала з дівочих альбомних віршів, а через деякий час
перетворилася на справжню поетесу. Ось як про це написав Р. Кравчук: «За
приклад у творчості брала Тараса Шевченка і Лесю Українку передусім
(називали її «другою Лесею»). Почавши від щирої ліричної поезії з її
гімном життю, руху, коханню й любові, стає на вищій щабель повної
самопосвяти задля перемоги справи, за яку можна покласти життя. Її герой
– людина сильна й відважна, здатна виявити героїзм і бути вірною до
кінця. Здатна боротися і не відступати за будь-яких обставин. В цьому
Олена була дочкою своєї – не сіро-малоросійської генерації» [6, 84].
Професор О. Гонтар наголошував: «Духовне становлення поетеси проходило
під пастирською опікою редактора «Літературно-Наукового Вістника» (у
1922–1939 та в 1932–1939 роках – «Вістник» – Ю.Ф.) Д. Донцова, у
блискучому колі літераторів «Празької школи» – О. Ольжича, Є. Маланюка,
О. Лятуринської, У. Самчука, Ю. Клена, Л. Мосендза, Ю. Липи та ін. За
плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової і державної
поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний плач за
нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими руїнами, над
жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на переможне
повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими війнами
була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу,
безвідносно до часу її реалізації, – ось що було притаманно творчості
цієї групи українських письменників та поетів, якій Д. Донцов дав влучне
визначення «трагічних оптимістів». Головним стрижнем, що об’єднував їх
світогляд і мистецтво, була українська державницька ідея» [1, 73].
Спочатку Олена Теліга прихильно ставилась до помірковано-української
еміграції з Центральної та Східної України, яка мала центральний орган –
Український Центральний Комітет, що мав представництва у всіх польських
містах, де мешкали українські емігранти, також у Галичині та Волині, та
до уряду УНР в екзилі (вигнанні). Вона товаришувала з Н.
Лівицькою-Холодною (донькою Андрія Лівицького – Президента УНР в екзилі
(1926–1954) і Марії Лівицької, яка очолювала Союз українок-емігранток у
Польщі), відвідувала українську секцію Слов’янського товариства культури
і мистецтв тощо. Проте з часом Олена почала схилятися до Організації
Українських Націоналістів, яка була в опозиції до уряду УНР в екзилі [7,
342-343, 364-365]. Цей період в її житті Н. Лівицька-Холодна описала
так: «А тепер уже про останній період життя Олени Теліги у Варшаві. Це
була вже зовсім не та Олена. Хоча «наші спори» нібито не мали впливати
на нашу приязнь, проте вона все далі і далі відходила від нас, а з нею і
її вірний лицар Михайло. Пригадую один такий з «наших спорів». Вона тоді
вже була захоплена Донцовим і порівнювала його з Муссоліні. Я
розсердилася і сказала, що Муссоліні бодай пішов на Рим і чинно виборов
собі те місце, а Донцов тільки вміє все критикувати. … Вона стала дуже
діяльною в Українській Студентській Громаді, яка в той час бойкотувала
УНР і всі зв’язні з нею установи та організації, як Союз Емігранток,
Корпорація «Запороже», крім, звичайно, допомогових. Вони не бували у
нас, а ні на жодних імпрезах, зв’язаних з еміграційними центрами.
Виступала тільки з доповідями у Студентській Громаді, мала зв’язок з
Львовом, куди часто їздила, єдине, що її ще в’язало з еміграційними
колами, це було те, що вона стала учителькою в українській школі, яку
заснував Український Центральний Комітет… Отже, десь у 1934 р.
народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала. Народження це
було нелегке, перетворитися з ніжної, сентиментальної і трошки
примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк» [11, 258-259].
Зміни, які відбулися як у характері, так і у світосприйнятті Олени
Теліги, на наш погляд, дуже вдало охарактеризував М. Жулинський: «Олена
Теліга не прагнула, формуючи, гартуючи ідеями націоналізму духовну силу
і моральну волю, досягти владу «над числом», над масою. Вона шукала себе
в собі, талановитій, «закроєній» на лідерство, на вивершення себе в
духовному вимірі, на зловлення тієї високої історичної хвилі, яка має
винести її націю на вершину державного самоздійснення. Теліга відчула,
вірніше інтуїтивно вхопила атмосферу визрівання нової якості
національного буття людини, позбавленої своєї батьківщини і пригніченої
бездержавним, колоніальним статусом. Старше покоління – покоління
батьків цю боротьбу за незалежність програло, тепер, коли сходяться в
черзі за світове лідерство тоталітарний більшовизм і тоталітарний
нацизм, вони, молодші, сталево-гострі й незламні, повинні використати
цей історичний шанс в інтересах України» [3, 88-89].
Н. Миронець теж наголошує, що О. Теліга починає відігравати і відіграє
велику роль не тільки як поетеса, а як громадський діяч у
суспільно-політичному житті тогочасної української еміграції: «Олена
Теліга стає складовою «вістниківської квадриги» (Є. Маланюк, О. Ольжич,
М. Мосендз, О. Теліга), четвірка, яка на переконання редактора і читачів
журналу, спроможна була витягнути з болота національний український дух.
Вона час від часу наїжджає до Львова, зустрічається з іншими
«вістниківцями», разом з ними виступає перед публікою, і ті виступи
незмінно мають успіх. … Журнал «Обрії» повідомляв про літературний вечір
«Вістника», який відбувся 26 квітня 1936 року і «не мав собі подібного
на літературному грунті». Доповідав Д. Донцов, Є. Маланюк читав свої та
Ольжича поезії, а Олена Теліга читала з жіночою безпосередністю свої і
Мосендза» [7, 367]. Надамо також слово сучасниці тих подій – дружині Д.
Донцова М. Бачинській-Донцовій: «Пані Олена приваблювала всіх своєю
особистістю. А коли на вечорі «Вістника» львов’яни мали нагоди опріч
відомого поета Богдана Кравцева, пізнати ще поетів Олену Телігу і Євгена
Маланюка віч-на-віч, тряслася велика заля Народного Дому від оплесків
захоплених слухачів» [11, 265].
Все це дало підстави Богдану Черваку стверджувати: «У Варшаві О.Теліга
не була байдужою до громадського й політичного життя. Її цікавила кожна
звістка, що приходила з поневоленої України. З болем у серці вона
сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів – Василя
Біласа і Дмитра Данилишина і відразу відреагувала на цей факт своїм
віршем «Засудженим». Вона цікавилася діяльністю Організації Українських
Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили і ставала
найвпливовішою громадсько-політичною силою не лише на еміграції, а й на
Західній Україні» [15, 7].
З цим погоджується і Н. Миронець: «У далеке майбутнє зазирнути було
важко, воно було в тумані, але не для Олени Теліги і її товаришів, які
сповідували націоналістичну ідеологію, було зрозумілим, що наближається
час, коли патріоти України повинні будуть не залишатися осторонь від
боротьби, і до неї треба готуватися. Готувати не лише себе, а всю націю,
гартувати її дух, бо саме відсутність належної волі до перемоги в
боротьбі за власну національну державу була, на їхній погляд, однією з
головних причин поразки української революції в 1917–1921 роках» [7,
369].
Саме тому в цей важливий період у житті О. Теліги, коли в неї розквітає
і вирує поетичний дар, вона розпочинає свої перші кроки у публіцистиці.
Якщо її поезія характеризується, насамперед, пристрасним і емоційним
поглядом на світоглядні життєві проблеми – кохання, стосунки жінки і
чоловіка, громадянську позицію поетки, патріотизм і любов до
Батьківщини, боротьбу в ім’я її визволення тощо, – то у перших
публіцистичних статтях вона піднімає ті ж теми, але вже перепускає їх не
через свої глибокі душевні чуттєво-емоційні переживання, а передусім,
через розважливий, помірковано-виважений розум, хоча і в цих аналітичних
працях постійно відчувається пульсація і запальне биття серця
патріотки-націоналістки. Розпочинаючи аналіз перших кроків Олени в
публіцистиці, зауважимо (щоб нас потім не звинувачували в ідеалізації як
особистості, так і творчості Теліги), що в 30-х роках ХХ ст. вона
захоплювалась ідеологією італійського фашизму та німецького нацизму (у
своїх працях вона називала його теж фашизмом), чому посприяв,
насамперед, ідейний і творчий вплив її духовного наставника Д. Донцова,
віра в те, що тільки тверда рука вождя і тоталітарна (інтегральна,
фашистська тощо) ідеологія зуміє об’єднати в непереможну армію усіх
прихильників Української держави, які сподівалися на те, що гітлерівська
Німеччина знищить сталінський СРСР і допоможе здобути українським
патріотам-націоналістам хоча б автономію, а потім – як Бог дасть. Реалії
життя виявилися набагато складнішими і вщент розбили ілюзії Теліги, та й
саме німецька нацистська куля обірвала її життя. В ім’я історичної
справедливості ми хочемо наголосити, що, коли Олена віч-на-віч
зіштовхнулася зі звірячим і нелюдським німецьким нацизмом, який вона
колись ідеалізувала і перед яким раніше упадала, вона не схилила перед
ним свого чола, не зрадила своїм національно-державницьким ідеалам і до
останнього подиху, наче Жанна д’Арк, виборювала споконвічне право
України мати власну державу.
Спробуємо проаналізувати дві, але найважливіші статті цього періоду.
Стаття «Якими нас прагнете?» була надрукована у «Віснику» за 1935 р. у
книзі №10. У ній авторка намагалась не тільки зрозуміти й осягнути
бачення чоловіками-письменниками ролі й місця жінки в сучасному
суспільстві, а й змоделювати становище і вплив української жінки в
боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу: «Так буде завжди,
доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне
на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім –
як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини – нації. Себто
доти, доки не пересякне вона щодо ролі жінки в нації поглядами, які
ввійшли в тіло й душу жінки німецької й італійської. Ось тому зле
зрозумілі фашистівські погляди неможливо живцем переносити на наш грунт.
Бо українська жінка не сміє замкнутися в свойому теремі і відірватися
від цілого многобарвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не
збагне всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до
її родини» [12, 86]. Олена Теліга так остаточно формулює своє бачення
цієї проблеми: «В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині
перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленням тими
й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал,
найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче
бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише
такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником
мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю» [12, 91].
У статті «Сила через радість», яка спочатку була виголошена як доповідь
на зборах в Українській Студентській Громаді у Варшаві 15 червня 1937
р., а потім надрукована у «Віснику» (книга №9, 1937 р.), О. Теліга
намагається довести, що для української молоді життя і служіння
Батьківщині повинно бути не тяжким і нудним обов’язком, а, насамперед,
радістю, насолодою і героїчною звитягою. Так, характеризуючи героїв
поезії О. Ольжича як найбільш яскравого представника сучасної молодої
поезії, вона наголошує: «Для них боротьба і життя – синоніми. Життя – це
боротьба, а боротьба – це справжнє життя. І нема тут чого розпачати.
Навпаки треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно»
[12, 102]. Також вона прагне сформулювати алгоритм і кредо для свідомої
української юні: «Завданням сучасної нашої інтелігентної молоді мусить
бути стремління стати на чолі рядів, а не лиш між ними, а тому і повинна
вона старатися виробити в собі прикмети не лише рядовика, а й
провідника. Не лише послуху, а й команди, не лише ремісничого виконання,
а й плянуючої фантазії, блискавичної орієнтації. Щоб бути готовим кожної
хвилини взяти лише на себе відповідальність, а не почувати, що ця
відповідальність мусить лягати завжди рівномірно на плечі всіх її
сусідів. …Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання – стати батьками
майбутньої своєї нації. Хай же вона не зрікається цієї честі, виховуючи
себе лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх
ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише
старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе
лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не
забагато погоничів мали ми в минулому?» [12, 106-107]. Зауважимо лише,
що все, про що писала Олена для своїх сучасників, вона особисто втілила
у власне життя, навіть ціною своєї смерті…
Література
Гонтар О. Історичний оптимізм Олени Теліги // Олена Теліга: громадське і
духовне покликання жінки: Матеріали наук. конф. – К., 1998. – С. 72–75.
Жданович О. На зов Києва // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ
світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. – К., 1994. – С.
199–217.
Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість.
Вибрані твори. – К., 2001.
Киричук Ю., Бондаренко К. Організація українських націоналістів (ОУН) //
Довідник з історії України. – К., 1995. – Т.2. – С. 308–313.
Кононенко П. Українознавство. – К., 2006.
Кравчук Р. «Вогняні межі» Олени Теліги // Наш Клич. – 1–2 (2–3) число за
І–ІІ квартал 1992 р. – С. 80–88.
Миронець Н. Біографічний нарис «І злитися знову зі своїм народом» //
Теліга О. О краю мій… Твори, документи, бібліографічний нарис. – 2-ге
вид. випр. і доп. – К., 2006. – С. 311–415.
Самчук У. На білому коні. – Вінніпег, 1972.
Славутич Яр. Розстріляна муза: Мартиролог: Нариси про поетів. – 2-ге
вид. випр. і доп. – К., 1992.
Теліга О. Збірник. – Детройт, 1977.
Теліга О. Листи. Спогади. – 2-ге вид. випр. – К., 2004.
Теліга О. О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис. – 2-ге вид.
випр. і доп. – К., 2006.
Указ Президента України № 416/2006 Про відзначення 100-річчя від Дня
народження Олени Теліги // Самостійна Україна. Рік LVIII (58)
Липень–Серпень–Вересень 2006.– Ч. 3/500. – С. 6–7.
Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про
зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне
військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К., 2004.
Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість. – К., 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
