.

Дарохранильний священний посуд (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3847
Скачать документ

Реферат на тему:

Дарохранильний священний посуд

(до питання походження й типології)

Дослідженя художніх особливостей євхаристійного посуду показали нам,
що, незважаючи на “рукотворне походженя”, дарохранильниці належать до
найменш досліджених декоративно-обрядових творів сакральної
металопластики. Основною причиною цьому послужив, очевидно, спосіб
“переховування” їх у храмі, продиктований особливими умовами оберігання
Святих Дарів від гонителів Христової віри в найраніші часи її поширення.
Однак, з офіційним визнанням християнства рівноправною, а згодом
державною релігією, спосіб зберігання Ранішеосвяченого Небесного Брашна,
започаткований ранньо-християнською традицією, не зникає. З поступовим
розвитком літургії Ранішеосвячених Дарів та наданням обрядові Великого
Входу (перенесення Святих Дарів на Великий Жертовник) особливого
символічно-догматичного трактування, звичай “переховування” наперед
освяченого Агнця, а значить, і даро-хранильниць у храмах Вселенської
Церкви стає обов’язковим, тобто канонізується.

Спочатку заховані від іновірців, а згодом і від вірних Церкви, через те,
що, за православ’ям, тільки утаємничені достойні споглядати Пресвяту
Євхаристію, священний посуд, в якому повсякчас у храмі під виглядом
Святих Дарів перебуває Господь Спаситель, не призначався для
привселюдного огляду. Можливо, що дарохранильниці, первісним
призначенням яких було приховати місце, де зберігається Небесне Брашно,
належали до богослужбових атрибутів, не рекомендованих зображати у
творах релігійного мистецтва. Внаслідок цього вони, як правило,
залишалися “схованими” у символічно-обрядовому сюжеті євхаристійного
жертвоспоживання, що входив до іконографічної програми оздоблення
нав-колопрестольного вівтарного простору як у візантійських, так і в
давньоукраїнських храмах. Так, їхні зображення відсутні серед священного
посуду в монументальних композиціях “Святого Причастя” у Софії Київській
(перша половина XI ст.), Михайлівському Золотоверхому соборі (кінець ХІ
– початок ХІІ ст.), у Спасо-Преображенському соборі Мирожського
монастиря Пскова (40-50-ті роки XII ст.), у Преображенській церкві на
Нередиці біля Новгорода (побудованій Ярославом Мудрим та розписаній у
1198 р.), св. Пантелеймона в Нерезі ( Грузія, 1164) тощо. У храмі Ахтали
в Грузії (ХІІ ст.), у фресці “Причастя апостолів” над чашею з
Євхаристійним Вином і дискосом з Небесним Хлібом, встановленими на св.
Престолі, звисають дві глибокі чашеподібні посудини. Однак за тектонікою
вони нагадують, найвірогідніше, надпрестольні “Вічні Лампади” Гробу
Господнього. Графічних зображень дарохранильниць у рукописних
богослужбових книгах, зокрема серед мініатюр “Євангелія Раввули” (586
р.), “Росанського євангелія” (VI ст.), грецького “Кодексу Григорія
Богослова” (ІХ ст.), у “Гелатському Євангелії” (ХІ ст.), у “Літургійному
списку” (кінця ХІ ст.), що зберігається в Єрусалимі тощо, також не
виявлено.

Відсутність дарохранильниць серед напрестольних євхаристійних атрибутів
(потирів, дискосів із звіздицями, копій і рипід) у цих сюжетах
продиктована, очевидно, обрядовістю літургії Григорія Двоєслова. Так як
за первісною чинопослідовністю богослуження посуд з Ранішеосвяченими
Дарами спочатку встановлювався на проскомидійному столі, що знаходився
зазвичай у посудосховищі (пастофорії). На св. Престол Чесні Дари,
вийняті з дарохранильниці, урочисто виносились і встановлювались у
євхаристійних дискосі і потирі. Треба зазначити, що пізніше, з
включенням чину Проскомидії до Служби Божої, малі жертовники
встановлюються у вівтарях і розміщуються під стіною з північного боку
від св. Престолу. Однак “викладення” Євхаристійного Агнця з
дарохранильного посуду відбувалося за передвівтарною огорожею, зверху
затягненою катапетасмою, а згодом за закритими дверима іконостасної
стіни. Внаслідок цього дарохранильниці з Ранішеосвяченими Дарами,
утаємничені від споглядання вірними, довгий час залишалися поза увагою
дослідників церковних старожитностей.

Водночас відомо, що упорядник першої узагальненої редакції Божественної
Літургії Василій Великий, третю частину ним освяченого Артоса вкладав у
виготовленого за його вказівкою і розміщеного над Святим Престолом
“Золотого Голуба”. Століттям пізніше, на соборі у Константинополі, що
відбувся 536 р. антиохійські священнослужителі звинувачували свого
єпископа Севреа в тому, що він використав для своїх особистих потреб
золотих і срібних голубів, що висіли над хрещальними джерельцями і над
престолом.

На підставі цього можна припустити, що одним з найраніших типів
дарохранильниць, запроваджених для “переховування” Ранішеосвяченого
Агнця у східновізантійських храмах була пустотіла фігурка голуба.
Імовірно, що одним з прообразів “Золотого Голуба” стала пара голубів,
яких Приснодіва Марія приносила в жертву Старого Заповіту. Запозичена та
переосмислена ранньохристиянськими мислителями одна із приносних жертв
Старого Заповіту, у новозаповітному богослов’ї, набуваючи алегоричного
трактування, служить символом Святого Духа. У цьому зв’язку
найвірогідніше, що доктринальний образ Святого Духа найраніше появився
на ґрунті олександрійської школи, в якій “домінувала типологічна
екзегеза, алегорична і символічна інтерпретація” христологічного вчення
. Свідченням цього є те, що саме голуб виступає першим серед символів
алегорично-образної системи Климента Олександрійського (190-212).

Догматичним підґрунтям утвердження цього символу у християнському
мистецтві послужили, за твердженням дослідників, свідчення євангелістів
Луки і Матвія про зішестя Святого Духа на Ісуса Христа під час Його
хрещення у ріці Йордані: “…і коли Ісус, охрестившись, молився,
відкрилось небо, і Святий Дух у тілеснім вигляді, немов голуб, зійшов на
нього, і голос залунав з неба: “Ти – мій Син любий, тебе я вподобав”.

Засвоєнню голуба у значенні символу Святого Духа сприяли також слова
Ісуса Христа, звернені до своїх учнів. Посилаючи апостолів проповідувати
“до загиблих овець дому Ізраїля”, Христос Учитель наказує: “Будьте
мудрі, як змії і чисті (невинні), як голубки”. Отже, сам Спаситель,
вказуючи на невинність і непорочність голуба, наділяє його ореолом
святості. Підтвердженням цьому є вчення Івана Золотоустого (кінець IV –
початок V ст.), опертого, очевидно, на праці церковного письменника і
богослова ІІ ст. Тертулліана: “символом Святого Духа вибраний голуб за
свою чистоту і незлобивість”.

З розвитком церковних обрядів, зв’язаних з Безкровною Жертвою та з метою
підкреслення містичного характеру Служби Божої як Тайни Нового Заповіту,
спостерігається поступове запровадження алегоричного образу Святого Духа
в літургійну чинопослідовність. Цей процес був інспірований, на думку
літургістів, розвитком євхаристійної анафори. Свідченням цього є слова
гімну “Єдин свят”, який вперше появляється у Службі Божій св. Іполита
(ІІІ ст.). Його тлумачення Кирилом Єрусалимським (315-386) чітко вказує
на освячення проскомидійних (предложених) Дарів Святим Духом: “Святими є
дари, складені на престолі, бо вони прийняли освячення через прихід св.
Духа. Святими є також і ви, обдаровані Святим Духом, і тому святе святим
належить”.

Однак, найраніша рекомендація про необхідність прикликання св. Духа на
предложені Дари знаходиться в євхаристійному освяченні “Апостольських
Конституцій” (кін. IV – поч.V ст.) сирійсько-палестинського похо-дження.
У цій анафорі вперше до ессенціальної формули євхаристійного
жертвоприношення, крім вдячно-возвеличувальної молитви, освячувальних
слів Спасителя та анамнези, долучається (поряд з євхаристійним діалогом
і доксологією) превентивна епіклеза. Проказуючи молитву Проскомидії
перед виголошенням освячувальних слів Спасителя, священнослужитель
просить Господа зіслати на проскомидійні дари Святого Духа, щоб за Його
“…діянням стали вони Тілом і Кров’ю нашого Спасителя”.

Отже, утвердження превентивної епіклези, відтак символічно-алегоричного
образу Голуба-Святого Духа в обрядовість євхаристійного канону проходить
протягом ІV – початку V ст., тобто разом з упорядкуванням та
узагальненням локальних літургійних списків, здійснених Василієм
Великим, Іваном Золотоустим, Григорієм Богословом та іншими Отцями
Церкви. Яскравим підтвердженням цього є слова Івана Золотоустого,
звернені до антиохійського народу, де він вказує на “Тіло Ісуса Христа,
зодягненого Святим Духом”.

Водночас застосування “Золотого Голуба” для вкладення в нього третьої
частини запасних Святих Дарів Василієм Великим указує на те, що разом з
упорядкуванням Служби Божої Отцями Церкви й, зокрема, включенням ними
молитви Проскомидії в літургійну відправу, утверджується також священний
посуд для зберігання запасних Ранішеосвячених Дарів. Ним стає пустотіла
фігурка голуба. Відтепер у літургійно-обрядовій редакції
символічно-алегоричний образ Святого Духа служить, за метафоричним
висловлюванням Івана Золотоустого, “одягом” для Тіла Христового у
Пресвятій Євхаристії, тобто даро-хранильницею для “переховування”
Ранішеосвяченого Небесного Брашна.

Отже, першоджерелом створення не канонізованого “Христовою установою”
даро-хранильного священного посуду у вигляді пус-тотілої фігурки голуба
є доктринальний (символічно-догматичний) образ Святого Духа – однієї з
Іпостасей Господа Бога в Єдиносущій Трійці. Богослужбовим
(літургійно-обрядовим) підґрунтям запровадження цього типу
євхаристійного посуду для зберігання запасних Святих Дарів послужила
превентивна епі-клеза, яку ще називають проскомидійною молитвою. Велику
роль у формотворчому процесі створення “Золотого Голуба”, що
уособлювався з іманацією Святого Духа від Бога Отця на Єдинородного Сина
Спасителя, відіграла алегорична система символів, розвинена
греко-римською теософією на основі екзегетики давньоєврейських мудреців.

У цьому ж зв’язку найімовірніше, що, утверджуючи у Візантійській Церкві
священного “Золотого Голуба” для переховування Чесних Дарів, св. Отці,
зокрема Василій Великий та Іван Золотоустий, що протягом 343 – 398 років
був Царгородським патріархом, розвивали, найвірогідніше, вже наявну до
цього часу в північно-африканських, сирійських та палестинських
християнських святинях близькосхід-ну традицію, представниками якої
більшість з них були. На підставі цього можна припустити, що вже в
найраніших близькосхідних храмах ІІІ, а то й у ІІ ст. для переховування
Ранішеосвячених Дарів застосовували дарохранильниці у вигляді фігурки
пустотілого голуба. Поступово цей тип дарохранильниці, набуваючи
поширення у храмах всієї Візантійської імперії з центром у
Константинополі, канонізується Отцями Церкви. Свідченням цього є те, що
протягом віків утверджена Василієм Великим традиція “переховувати” Святі
Дари в “Золотому Голубі” не зникає, а розвиваючись, набуває додаткового
“облагородження”. Так, новгородський паломник Добриня Андрейкович,
згодом єпископ Антоній (спочатку Новгородський, а потім Перемиський) у
своєму описі собору св. Софії в Константинополі і його коштовностей у
1200 р. зазначає: “У Великому вівтарі над Великою Трапезою … висить
оздоблений дорогоцінними каменями і перлами вінок царя Костянтина,
увінчаний золотим хрестом. Під ним [висить – С.Б.] золотий голуб…”

Водночас на підставі свідчень руського паломника можна припустити, що не
тільки у Великій Софії, а й у всіх (парафіяльних, монастирських тощо)
храмах Царгородської Церкви у XII – на початку XIII ст. Ранішеосвячені
Дари зберігали у “коронованому” імператорським вінком “Золотому Голубі”.
Підтвердженням цього є дарохранильний священний посуд у вигляді голуба,
з кільцями для завішування, що зберігається в ризницях багатьох
західно-європейських храмів. За свідченнями окремих істориків
християнського мистецтва, вони були вивезені хрестоносцями із
східновізан-тійських церков. Так, один з них, що знаходиться в музеї
Клюні в Парижі, дослідники відносять до східновізантійських виробів
останньої чверті XIII ст.. На визолочений усередині та оздоблений зверху
емалями мідний голуб з ризниці храму св. Назарія в Мілані вказують М.
Покровський та А. Петровський.

Водночас відомо, що підвісні кивоти у вигляді “євхаристійного голуба” з
найдавніших часів були поширеними не тільки на Сході, а й на Заході,
тобто не тільки у “східновізан-тійських”, а й у “західноримських”
храмах. На це вказують більшість дослідників західно-європейської
сакральної ангіопластики та літургійної обрядовості римо-католицької
Служби Божої. Зокрема В. Даркевич, досліджуючи художні особливості
творів західно-європейської металопластики, віднайдені на землях давньої
Русі-України, зазначає, що серед церковних виробів ліможських емальєрів
другої пол. ХІІІ ст. значним попитом на тогочасному європейському ринку
“…від Ісландії до Києва і Новгорода”, користувалися “євхаристійні
голуби”. За свідченням автора статті під криптонімом J. P., аналогічного
типу дарохранильний посуд у римо-католицьких храмах застосовувався аж до
ХVІІ ст..

Безперечно, що таке довговічне і майже повсемісне побутування
дарохранильного “Євхаристійного Голуба” у храмах Вселенської Церкви було
забезпечено глибоким богословським підґрунтям, корені якого сягають, як
вже зазначалося, ранньохристиянських традицій, розвинутих на
старозаповітній екзегетиці.

Речових пам’яток та конкретних писемних згадок про дарохранильний
священний посуд, що застосовувався для зберігання Ранішеосвячених Дарів
у найдавніших, гіпотетично існуючих українсько-руських храмах, не
збереглося.

Найімовірніше, що дарохранильниці у християнських святинях за часів Кия
(кінець VI – початок VII ст.) і Бравліна (друга пол. VIІ – VIIІ ст.)28,
в Аскольдовій церкві св. Іллі, а також у збудованих княгинею Ольгою
храмах й, зокрема, у дерев’яній Софії Київській тощо, за
ранньохристиянською традицією (охороняти Святі Дари від іновірців та
язичників) могли переховуватись поза межами святинь або ж у спеціальних
закритих приміщеннях, так званих пастофоріях (посудосховищах,
посудохоронильницях – від старосл. “със дохранительница”, с дохранило,
“със дохранилница”)”. Так, у “Служебнику” преп. Варлама (ХІІ ст.),
зокрема, вказується: “Во съсоудохранильници ди…конъ хотА рhзати
проскоуроу, прhхртить тришьдr ножемь”.

Вірогідно також, що дарохранильниці зі Святими Дарами могли зберігатись
і у вівтарях під Великими Жертовниками, що, за “символічно-містичною
концепцією Служби Божої”, викладеною у “Містичній теоріїї” св. Германа
(перша пол. VIII ст.), яку прописують також Псевдо-Герману (ХІІІ ст.),
ототожнювався з Гробом Господнім. Вони могли виготовлятися у вигляді
маленьких саркофагів, що за тектонікою нагадували гроби
ранньохристиянських великомучеників чи подібних до старозаповітного
кивоту скринькоподібних релікваріїв тощо.

Однак, зважаючи на досить давні та багатосторонні зносини Київської Русі
з Візантійською імперією, відтак Київської митрополії з Царгородською
Церквою, можна припустити, що одним з найдавніших типів, принесених та
згодом поширених у давньоукраїнських храмах, як і в костьолах
Римокатолицької Церкви, були дарохранильниці у вигляді пустотілої
фігурки “Золотого Голуба”. Писемним підтвердженням цього є рукописний
список “Майської служебної мінеї” (ХІ ст.), у якій поряд із скринею
згадується свята голубка: “Стжю та голоубицоу… и пресвъетълоу скриню”.

На це вказують також богослови та історики Церкви. Так, І. Бердніков
зазначає, що “… металевий пустотілий голуб служив хранилищем запасних
дарів, зокрема у хрещальнях для причащення новохрищених, а у церквах для
хворих”.

Про “Священних Голубів” для зберігання Ранішеосвячених Дарів у
давньоукраїнських храмах йдеться також в окремих працях дослідників
церковних старожитностей. Зокрема, М. Покровський в одній із своїх
монографій стверджує: “Над престолом у стародавніх церквах возвишався
киворій…, що підтримувався колонами. Такі киворії встановлювалися і в
руських храмах. Під киворієм над серединою престолу висів перистерій.
Цей посуд у вигляді голуба, в якому зберігались запасні дари на випадок
для причастя хворих і для Ранішеосвячених (Преждеосвященных, за
М.Покровським) літургій, застосовувався також і в давньоруських храмах,
як і дотепер трапляється в окремих з них, як наприклад, у московському
Успенському соборі”.

Однак їх зображень у творах давньоукраїн-ського мистецтва, зокрема в
сюжетах “Причастя апостолів” із зображенням Великих Жертовників і
зведеними над ними киворіями, як вже зазначалось, не виявлено. Це дає
підстави стверджувати, що, на відміну від тогочасної західноримської
традиції, дарохранильниці в київськоруських храмах протягом XI – XIII
ст. не належали до “напрестольних” євхаристійних атрибутів. Отже, їх не
встановлювали на Святих Престолах. Найвірогідніше, запасні
Ранішеосвячені Дари, заховані за прикладом Василія Великого, Івана
Золотоустого та Григорія Двоєслова (друга половина VI – початок VII
ст.), могли “переховуватись” у “Золотому Голубі” високо над Великим
Жертовником під киворієм, так званим “піднебессям” або “піднебесним”. І
тільки під час відправи літургії Ранішеосвячених Дарів вони опускалися
на Великі Жертовники. Підтвердженням цього є невелика (20 х 25 см),
відлита з міді, пустотіла фігурка голуба, віднайдена серед церковного
начиння у “палатці” [ризниці – С. Б.] Успенського собору в Суздалі.

Суцільно золочені голівка, шийка і тулуб голуба покриті гравірованим
лускоподібним орнаментом. Рухомі притиснені крильця з акуратно складеним
вздовж тулуба та реалістично трактованим пір’ям покриті зеленою та
червоною емалями. Очі голуба викладені бусинками чорного скла.

Круглий отвір, вирізаний на спинці голуба, закривається шарнірно
з’єднаною накривкою-вічком з язичком, просиленим через кільце-зачепу з
протилежного боку (вічка). “Голуб” підвішувався під киворієм за
допомогою ланцюжків, що просилялися через два кільця, розміщені з
протилежних (вздовж тулуба) боків вічка – на шийці і біля кільця-зачепи.
Усередині пустотілої фігурки з лівого боку прикріплене невеличке
заглиблення для покладання в ньому Ранішеосвячених Дарів.

За стилістичними ознаками, зокрема технікою оздоблення кольоровими
емалями, формою окремих структурних елементів (вічка, рухомих крилець
тощо), окремі дослідники відносять “суздальського голуба” до ліможських
ремісничих виробів останньої третини XIII ст. У вигляді масового
імпорту, за твердженням В. Даркевича, “євхаристійні голуби”, поряд з
хрес-тами, релікваріями, чашами та іншими предметами церковного начиння
потрапляли у країни Східної Європи, у тому числі і в Київську Русь.

Однак, порівнюючи його з аналогічного типу дарохранильницею, що
зберігається в музеї Клюні в Парижі, датованою М. Готьє останньою
третиною XIII ст., нами виявлено, що “суздальський голуб” за пластикою,
вишуканістю силуету, формою окремих структурних елементів та їх декору
(значно коротшим і злегка зігнутим дзьобом, круглим розрізом очей,
прецезійним гравіруванням, витонченістю орнаментального оздоблення
тощо), дуже вигідно відрізняється від “клюнівського”.

За високопрофесійним кольоровим оздобленням способом виїмкової емалі ми
схильні віднести суздальську дарохранильницю до дещо раніших, однак не
“ліможських”, а “лотарингських” виробів ХІІ ст. Вони виготовлялися, як
правило, за індивідуальними замовленнями високосановних служителів
Церкви та можновладців. У цих творах, як стверджує В. Даркевич,
простежується явний вплив “суховатості” пізньовізантійського
декоративно-прикладного мистецтва в поєднанні із свіжими формотворчими
засобами західноєвропейської виїмкової емалі.

За пластичним вирішеням голівки і привідкритої за пеленою передньої
частини тулуба він нагадує силует “готичного” євхаристійного голуба,
виготовленого у Франції на початку ХІІ століття.

Отже, за стилістичними особливостями, зокрема за пропорційним ладом та
пластичним вирішенням фігурки, кольоровою гамою перебірчастої емалі, що
вкриває тільце “євхаристійного голуба” тощо, суздальську
даро-хранильницю можна віднести до творів захід-но-європейської, зокрема
лотарингської ангіо-пластики першої пол. ХІІ ст.

Наше припущення про походження та час виготовлення дарохранильниці
збігається не тільки з перідом високого розвитку лотаринг-ського
осередку сакральної металопластики, а й з часом будівництва соборного
храму в Суздалі. Так, Успенський собор був збудований Володимиром
Мономахом на початку XII ст. У той час, як емальєрництво в Ліможі
починає розвиватися лише у середині ХІІ ст.

Отже, зіставляючи ймовірне походження дарохранильниці з часом побудови
суздальського Успенського собору, можна припустити, що “Золотий Голуб”
був придбаний або виготовлений майстром-чужоземцем, яких немало було в
тогочасному Києві, за замовленням Володимира Мономаха спеціально для
збудованого ним храму, тобто не пізніше 1125 р.

Водночас, за твердженням дослідників, суздальський Успенський собор
збудований “за подобієм” києво-печерського храму Успіння Пресвятої
Богородиці, “прийшлими з по-дніпровського півдня майстрами”. У цьому
зв’язку не виключено, що разом з будівельною технікою, “подніпровські”,
найвірогідніше, київські майстри, “вперше познайомили місцеве населення”
не тільки з “образом” (архітектурою – С. Б.) християнської святині, її
оздобленням, а також з обставою та найнеобхіднішими у храмі
богослужбовими атрибутами й передовсім канонізованими Київською
митрополичою кафедрою типами священного посуду.

На підставі цього можна припустити, що мідні та срібні з позолотою й,
очевидно, золоті дарохранильниці у вигляді пустотілої фігурки голуба
були запроваджені перш за все в київських храмах, і передовсім в
Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Водночас
Києво-Печерський монастир від його заснування і впродовж віків був
центром духовного життя, найавторитетнішим, а отже, найвпливовішим
осередком християнської культури, відтак церковного богослуження та
засобів літургійної обрядовості. У цьому сенсі, більше ніж імовірно, що
дарохранильниці у вигляді “Золотого Голуба” застосовувались не тільки в
київських, а й у більшості храмів тогочасної Русі-України, до якої
входили і її північно-східні, зокрема Володимиро-Суздальські землі. На
це вказують, як вже зазначалося, майже всі історики Церкви, літургісти,
а також дослідники християнського мистецтва й церковної ангіопластики
зокрема. У цьому ж зв’язку не виключено, що під безпосереднім впливом
візантійської, а згодом західноєвропейської ангіопластики “Євхаристійні
Голуби” могли виготовлятися й місцевими майстрами. Так як відомо, що
протягом XII – першої пол. XIII ст. давньоукраїнське мистецтво
сакральної металопластики, передовсім у Києві, досягло особливо високого
розвитку.

Однак речових пам’яток, окрім “суздальського голуба”, що до 1812 р.
висів над Великим Жертовником московського Успенського собору, не
збереглося. Не виявлено також і конкретних писемних вказівок про те, що
дарохранильниці цього типу застосовувались у пізньосередньовічних
українських храмах.

Разом з тим не виключено, що під впливом опису Великої Трапези св. Софії
Царгородської, здійсненого Добринею Андрейчиковим, золоті та срібні і
мідні з позолотою голуби в місцевих храмах продовжують не тільки
побутувати, а й, за прикладом “Першопрестольної кафедри”, “коронуються”
коштовними “царськими” вінками. Підтвердженням нашого припущення є
зображення короноподібного вінка в сюжеті “Цар Давид перед престолом” в
одній з мініатюр “Київського Псалтиря”, списаного під безпосереднім
керівництвом митрополита Кипріяна в 1397 р..

У цьому зв’язку вірогідно, що ледь окреслений, виписаний кіноварю,
очевидно, коштовний золотий вінок, що звисає з-під киворія над
престолом, є зображенням “коронованого” за царським звичаєм і розміщений
під “піднебесним” (подібно як у Софії Царгородській), “Золотого Голуба”
із захованими в ньому Ранішеосвяченими Чесними Дарами.

Звичайно, що в бідніших монастирських та парафіяльних церквах
“Євхаристійних Голубів” могли “коронувати” не золотими чи срібними,
оздобленими дорогоцінними каменями, а вінками, “сплетеними” з менш
коштовних металів, або ж природних матеріалів.

Можливо також, що “Священні Голуби”, подібно як у західноєвропейських
римокатолицьких храмах, могли розміщувати в ажурних, оточених колонками
(згодом замінених ланцюжками) та завішених з усіх сторін тканою пеленою
вежечках або у кивотовидних скриньках. У цьому зв’язку не виключено, що
саме про таку “скриню із святою голубкою” йдеться у вже згаданій
“Майській служебній мінеї” (ХІ ст.). Вона могла нагадувати пожертвувану
Костянтином Великим до храму Петра у Римі “вежу з голубом з чистого
золота з дорогоцінним камінням” або ж “срібну вежу з мисочкою (“блюдцем”
– А. П.; дискосом – С. Б.) і позолоченим голубом”, що, за свідченням
бібліотекаря Анастасія, офірував у церкву св. Георгія і Протасія
римський папа Інокентій (402-407р.).

Однак з наведених фактів неможливо чітко з’ясувати розміщення цих двох
атрибутів у храмовому просторі, відтак безпосереднє призначення кожного
з них у літургійних обрядах. Найімовірніше, що фігуркою голуба у
значенні Святого Духа увінчувалася вежа, як тогочасний символ
християнської святині, у якій повсякчас у Євхаристійній Жертві перебуває
Господь Спаситель. Вірогідно також, що голуб розміщувався у
вежеподібному храмі, що служив кивотом для “переховування” в ньому
дарохранильниці з Чесними Дарами.

Дещо чіткіша інформація про призначення обидвох атрибутів знаходиться в
повідомленні про те, що турський єпископ св. Перпертуй (V ст.) заповів
священикові Амакирію, очевидно, своєму спадкоємцеві, срібні “перистирій
і голуб”.

На підставі цього можна припустити, що в римокатолицьких храмах
Галіканської Церкви вже в V ст. для зберігання запасних євхаристійних
дарів застосовували фігурку голуба, яку, найімовірніше, встановлювали в
перистирій, тобто у зменшеній храмоподібній споруді, оточеній колонками.

Разом з тим це є одним з найраніших свідчень про те, що голуб або іншого
типу дарохранильниці (вежечки, кивотики, пушки – чашевидний з накривкою
посуд тощо) розміщували у спеціальній скринькоподібній споруді, яку ще
називають ковчегом, перистирієм, кивотом, або ж скринею.

Очевидно, такий спосіб “переховування” дарохранильниці із Найсвятішими
Дарами базувався на старозаповітному образі скрині зі скрижалями Старого
Заповіту, яку Господь наказав виготовити Мойсеєві. У грецькому тексті
Біблії ця скриня називається кивотом.

Можливо, що у великих кивотах цього типу, як наприклад у “вежах”,
пожертвуваних імператором Костянтином та папою Інокентієм, фігурки
голубів з Чесними Дарами підвішували під “піднебесним” наметів або бань,
якими завершувались надпрестольні киворії. Імовірно також, що у менших
“скриницах” “Золотих Голубів” встановлювали на мисоподібне дно, що
ототожнювалось із священним дискосом. На це вказують відсутність кілець
для завішування на спинках та седеси-підставки, на які спираються ніжки
декотрих “Євхаристійних Голубів”, опублікованих у вказаних монографічних
працях та енциклопедичних виданнях. У цьому сенсі не виключено, що
“новгородські” Єрусалими за своїм первісним призначенням служили не
“емблемою” зв’язку з матір’ю Христової Церкви – Єрусалимським
Престололом, а кивотами для переховування даро-хранильниць з
Ранішеосвяченими Дарами. Підтвердженням нашого припущення є зображення
Христа Просфороменоса на середо-хресті “грецького” чотирикінцевого
хреста, розміщеного на дискосоподібному дні меншого “новгородського”
Єрусалима (ХІ-ХІІ ст.). Його образ був програмним у репертуарі
візантійського, відтак давньоукраїнського візантійсько-руського
священного посуду.

Звичайно, наше попереднє припущення не претендує на категоричне
ствердження. Воно вимагає глибшого мистецтвознавчого дослідження,
опертого на символічно-догматичне тлумачення богослужбових обрядів,
відтак атрибутів для їх відправи в контексті розвитку “містичної теорії”
Служби Божої.

У цьому ж зв’язку необхідно зазначити, що церковне богослужіння в
середньовічних українських храмах не відрізнялося одноманітною
обрядовістю, як також однозначним символічно-догматичним тлумаченням
кожного з чинів Божественної Літургії. Тому не виключено, що поряд із
“Золотими Голубами” та “Єрусалимами”, для переховування Найсвятіших
Дарів у середньовічних українських храмах могли застосовуватись і інші
типи даро-хранильниць, наприклад, кивотоподібні скриньки, гробнички,
вежі тощо.

Однак окремі згадки в богослужбових книгах вказують на практично
безперервне застосування для цього “Священних Голубів”. Підтвердженням
цього є обряд встановлення Небесного Брашна на проскомидійному столі під
час літургії Ранішеосвячених Дарів, описаний у “Тріоді” (Тредодіон, 1668
р.) Так, за літургійною обрядовістю середини ХVІІ ст. “Ключарі, знявши
золотого голуба з Тілом Христовим, відносять його на жертовник для того,
щоб після літургії вкласти (“отпустить”) у потир для причастя (“к
потреблению”)””.

Отже, це дає підстави стверджувати, що, починаючи з давньоруських часів
аж до ХVІІ ст., в українських храмах для переховування Ранішеосвячених
Дарів застосовували “Євхарис-тійних Голубів”. У вигляді пустотілих,
виготовлених з коштовних металів або міднозолочених фігурок голубів,
часто оздоблених емалями, дорогоцінними каменями чи кольоровим склом, їх
підвішували високо над св. Престолом під киворієм. Імовірно також, що за
візантійською традицією “Золотих Голубів” коронували дорогоцінними як і
менш коштовними вінками або ж, подібно як у західноєвропейських храмах,
розміщували в “перистеріях”.

Однак, дослідження художніх особливостей священних атрибутів показали,
що поступово “Золоті Голуби” у місцевих православних храмах змінюються
іншими типами дарохранильного посуду – скриньковидними кивотами, яких ще
називають гробницями, дзвіницеподіними вежами тощо. Серед їх пластичного
оздоблення також нерідко трапляються мініатюрні фігурки голубів, що
розміщуються, як правило, над “гробничками” з Чесними Дарами. Однак вони
вже не служать “одягом” Тіла Христового, а лише іконним образом, що
символізує зішестя Святого Духа на принесені (предложені) для освячення
Дари.

При цьому необхідно зазначити, що символічно-алегоричне переосмислення
“Золотого Голуба” в літургійно-православній обрядовості було
інспіроване, очевидно, новітнім догматичним трактуванням Голуба-Святого
Духа. Так, згідно з літургійною реформою, започаткованою митрополитом
Кипріяном на зламі ХІV – ХV ст. і завершеною на помісному соборі у
1666-1667р. московським патріархом Никоном, символ голуба набуває
виключно доктринального трактування. Догматичним підґрунтям для цього
стало тлумачення Служби Божої, в основу якого покладені коментарі
візантійських богословів Н. Кавасили (помер у 1363р.) та його
послідовника С. Солунського (помер у 1429). Зокрема, у поясненні
Божественної Літургії, опертого на “Містичну теорію”
константинопольського патріарха Германа (перша пол. VIII ст.),
розвивається ідея про те, що до освячувальної формули Пресвятої
Євхаристії належать не тільки живо-творящі слова Спасителя, а й
призивання на предложені Дари Святого Духа, тобто превентивна епіклеза.
Отже, утвердившись у візан-тійсько-грецькому богословії, цей перший
систематичний виклад богослуження стає основою для московської
літургійної реформи. Це приводить до новітнього символічного трактування
окремих чинів Божественної Літургії й передовсім євхаристійного канону.
Відтепер фігурка голуба перестає служити літургійно-обрядовим образом
дарохранильного посуду для Ранішеосвяченого Агнця. Вона стає символом
зішестя Святого Духа на предложені Дари, тобто набуває доктринального
значення. Свідченням цього є розвиток іконографічного репертуару на
тогочасному священному посуді. Так, на церковних атрибутах, призначених
для євхаристійного жертвоприношення, появляється символічно-літургійний
сюжет “Різдва Христового” у вигляді Предвічного Немовляти, що “…лежить
у чаші, покритій звіздою серед двох ангелів… з рипідами і Господом
Саваофом зверху та Святим Духом в образі голуба, що спадає на чашу…”.
Зображення цього сюжету, відомого в іконології під назвою “Се Агнець
Божий”, на золототканих воздухах і покрівцях й, особливо на дискосах,
відповідало новітньому догматичному трактуванню канону Пресвятої
Євхаристії. За нею перевтілення проскомидійних Дарів звершується не
тільки під дією освячувальних слів Спасителя, а й протягом превентивної
епіклези, тобто прикликанням Святого Духа.

Отже, згідно з новою редакцією Служби Божої, голуб стає
символічно-догматичним образом Святого Духа, силою якого, поряд з
освячувальними словами “Христової установи”, звершується св. Безкровна
жертва. Очевидно, від цього часу “євхаристійний голуб”, ” … втративши
своє первісне значення і тепер уже служить, – за твердженням М.
Покровського, – не посудом [дарохарнительницею – С. Б.], а тільки
символом Святого Духа”.

Догматичне трактування “Золотого Голуба” в новітньому православному
богослужінні, згодом запровадженому і в українських храмах,
підпорядкованих Московському патріархатові, підкреслює також І.
Бердников: “…золотий або срібний голуб висів на ланцюжках під
склепінням киворія над престолом, символізуючи освячення Євхаристії
Святим Духом…”.

На це вказують також інші дослідники Літургії Церкви та християнських
старожитностей. Зокрема, А. Петровський, вказуючи на переміщення фігурки
голуба із середини вежеподібних дарохранильниць на їх завершення,
стверджує, що вона поступово втрачає своє первісне значення, так як
Святі Дари вкладаються не в нього, а всередину вежечки, яка відтепер
служить даро-хранильницею. Підтвердженням цього є вежеподібні, у
більшості триярусні дарохранильниці із роміщеною під її “піднебессям”
маленької гробнички. З-під киворія, яким завершується верхній ярус,
наприклад, барокової дзвіничкоподібної дарохранильниці, що експонувалася
на виставці чотирнадцятого археологічного з’їзду в Чернігові, над
Господнім Гробом звисає маленька фігурка “Священного Голуба”. Однак
Небесний Хліб відтепер зберігається не в пустотілій фігурці голуба, а в
маленькому кивотику або чашевидній пушці-потирі, захованих в нижньому
скринеподібному ярусі архітектонічної споруди. Таким чином, фігурка
голуба у вежеподібних дарохранильницях, починаючи з другої половини ХVІІ
ст., не є безпосереднім сховищем, а лише символізує присутність у них
Вічноживого Бога під виглядом Ранішеосвяченого Агнця. Велику роль у
цьому формотворчому процесі відіграло, очевидно, православне трактування
іманації Святого Духа від Бога Отця на Єдинородного Сина Господнього.

Отже, досліджуючи основні типи дарохранильного посуду, ми виявили, що в
українських храмах упродовж століть застосовувались для цього різні за
тектонікою і декором релікварії. Однак, зважаючи на довготривалі не
тільки державні (між Київською Руссю і Візантійською імперією), а й
церковно-адміністративні стосунки Київської митрополії з Царгородською
патріархією, можемо стверджувати, що одним з найраніших типів
дарохранильниць, які застосовувались у давньоукраїнських храмах протягом
XII – першої половини XIII ст., а то й раніше, були золоті, срібні, або
мідні з позолотою, часто оздоблені коштовними каменями та кольоровими
емалями пустотілі фігурки голубів. Вірогідно, що згодом “Золоті Голуби”,
подібно як у Великій Софії Константинопольській, “коронуються”
дорогоцінними “князівськими” (офіруваними, за прикладом візантійських
імператорів, можновладцями) та менш коштовними вінками.

Водночас на підставі графічних і речових пам’яток та порівняльного
аналізу з чужоземними творами сакральної ангіопластики та художньої
оцінки, здійсненої спеціалістами в монографічних дослідженнях, ми дійшли
висновку, що у формуванні цього типу дарохранильниць Княжої доби
спостерігається значний вплив західноєвропейської сакральної
металопластики та засобів її вираження. Імовірно, що саме під впливом
західноєвропейської ангіопластики, а також римо-католицької традиції,
яка меншою чи більшою мірою мала місце практично впродовж усього
розвитку Української Церкви, “Євхаристійних Голубів” розміщують у
кліткоподібні “перистерії”, додатково завішуючи пеленами. У такому
вигляді, тобто в перистеріях з наметовим або банеподібним дахом, що
завершувався кільцем для завішування, їх також розміщували високо під
напрестольними киворіями.

Однак згодом, всупереч римо-католицькій традиції, “Євхаристійних
Голубів”, можливо, за настановами митрополита Кипріяна, (“свідченням”
чого є мініатюра “Київського Псалтиря”, списаного під його наглядом або
й самим владикою), рекомендують облагороджувати “Золотими Вінками”.
Очевидно, цим підкреслювалась візантійсько-православна обрядовість
літургії Ранішеосвячених Дарів за Новоєрусалимським богослужбовим
статутом (уставом), запровадженим митрополитом у київськоруських храмах
на зламі ХІV-ХV століть. Одночасно це повинно було вказувати на “живий”
зв’язок Київської митрополії з матір’ю всіх Церков – Єрусалимським
Престолом, тобто підкреслювати її канонічність.

Отже, досліджуючи генезис дарохранильнильного посуду та появу “Золотих
Голубів” у літургійно-храмовому просторі, ми виявили, що підґрунтям для
цього послужило започатковане ранньохристиянською традицією
символічно-алегоричне тлумачення образу Святого Духа – однієї з
Іпостасей Господа в Єдиносущій Трійці. Богослужбовим
(літургійно-обрядовим) підґрунтям запровадження цього типу
євхаристійного посуду для зберігання запасних Святих Дарів послужила
превентивна епіклеза, яку ще називають проскомидійною молитвою.

Поступово, утверджені Отцями Церкви та розвинені Учителями Церкви
патристичної доби дарохранильниці у вигляді пустотілих “Євхаристійних
Голубів” набувають значного поширення у храмах як
візантійсько-православної, так і римо-католицької Церков. Таке
довготривале і майже повсемісне застосування “Золотих Голубів” у храмах
Вселенської Церкви вказують на глибоке ідеологічне підґрунтя, оперте на
символічно-алегоричну концепцію Божественної Літургії, розвинену
послідовниками “Містичної теорії” у ХІV-ХV століттях. Це дає підстави
стверджувати, що дослідження художніх особливостей, зокрема тектоніки і
декору дарохранильного посуду, як і священних дискосів, потирів та інших
євхаристійних атрибутів нерозривно зв’язано із символічно-алегоричним
трактуванням окремих чинів Служби Божої на кожному з етапів розвитку
літургійної обрядовості. Водночас їх художні особливості, зокрема
технологія виготовлення, тектоніка, пластика, як і декор, розвивалися в
загальному руслі з формотворчими засобами великих митецьких стилів,
переосмислених на ґрунті місцевих традицій.

Однак з рефорою православної літургії (середина ХVІІ ст.), що
спричиняється до новітнього символічного трактування окремих чинів
Божественної Літургії, передовсім євхаристійного канону, “Золоті Голуби”
перестають служити “одягом” Тіла Христового, тобто дарохранильним
посудом для Ранішеосвяченого Агнця. Відтепер фігурка голуба набуває
символічно-догматичного трактування образу. У творах сакральної
металопластики, передовсім на дарохранильних кивотах, вона символізує
зішестя Святого Духа на проскомидійні Дари. У вигляді мініатюрних
фігурок, що розміщуються, як правило, над “гробничками” з
Ранішеосвяченим Небесним Брашном, вони з літургійно-обрядового стають
доктринальним образом Святого Духа, що сходить від Бога Отця на Сина
Господнього, відданого в жертву за спокуту людських провин. Підсиленням
цієї догми служать слова Івана Хрестителя: “Се Агнець Божий, який бере
на Себе гріхи світу”, що супроводжують символічно-алегоричний сюжет
“Різдва Христового” на дискосах, на яких освячується Небесний Хліб.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019