.

Чи можна визначити мову носіїв трипільської культури? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
243 3970
Скачать документ

Реферат на тему:

Чи можна визначити мову носіїв трипільської культури?

Світлій пам’яті Сергія Анатолійовича Старостина

Правдиве розуміння стародавньої історії народів Європи неможливе без
вивчення давньої історії європейських мов. Проте складається враження,
що такі дослідження мало кого цікавлять. Надто виразним прикладом є стан
цих досліджень в Україні. Навіть за всієї толерантності немає підстав
вважати, що українську лексику та її історію досліджують. Про це
незаперечно свідчить запізніле й надто тривале видання “Етимологічного
словника української мови”, перший том якого побачив світ 1982 р., а
четвертий, з передбачених сімох, – лише 2003 р. (чотири томи за двадцять
один рік, дванадцять із яких – роки незалежності !).

Та засаднича проблема цієї ділянки мовознавства (себто лексикології)
полягає не так у ставленні офіціозу до зазначених досліджень, як у
поглядах укладачів етимологічних словників, які джерелами української
лексики вважають мови “культурніших” греків, латинян і германців. Тобто
ці фахівці думають, що мова з’явилася спочатку в греків, а ще раніше в –
шумерів, а вже потім – в інших народів, які неможливо навіть ставити
поряд з греками через брак повідомлень про їхнє існування. Але, вибачте,
це не є наука. 

Конче потрібно усвідомити, що сучасна лексика до Європи прийшла зі
Сходу. Та й було це зовсім не тоді, коли греки вивчилися писати, а
набагато раніше, коли людина ще полювала на дичину. Треба зрозуміти, що
в ту добу жоден з мешканців Європи не мав ще лексики ані скотарської,
ані, тим паче, рільничої.

Слід також добре зрозуміти, що терміни скотарства й рільництва могли
виникнути тільки там (а таких місць, правдоподібно, було таки небагато),
де навчилися приручати худобу й сіяти хліб. Але ж такі місця в
Центральній і Західній Європі до нашого часу невідомі. Тому потрібно
називати речі своїми іменами й визнати: культурна лексика до Європи
потрапила зі Сходу, з теренів рільничих культур Північних Балканів і
Південного Заходу України. Таку думку висловив ще В.М.Даниленко в книзі
“Енеоліт України” [1]. Стосовно ж неолітичних культур Східної Греції
(безкерамічний неоліт Тесалії), ще жоден дослідник не довів, що їхні
носії розмовляли індоєвропейськими мовами.

Провідною наукою, результати якої визначають “формування” історії, є, за
сучасною парадигмою, археологія. Тому нині давню історію пишуть,
головно, археологи. Через монополію на викопні матеріали вони вільно
інтерпретують їх згідно зі своїми уявленнями. А уявлення ті, на диво,
різноманітні. Та нині мало хто розуміє, що Слово – історичний документ,
здатний донести до нас факти життя первісної людини, а також цікаву
інформацію з пізніших історичних часів.

Проте власне археологія є німа, позаяк наданий зазвичай археологічний
матеріал переважно не містить відомостей про етнос, а отже, й про мову
тих, хто полишив після себе певну археологічну пам’ятку.

Тому саме на мовознавство цілком об’єктивно переходить головний логічний
наголос і тягар пошуку в сучасних і майбутніх дослідженнях стародавньої
історії.

Назагал, археологи не надто прагнуть визначати мови носіїв знайдених
ними культур, бо усвідомлюють, що займатися питаннями визначення
етнолінгвісти¬чної приналежності розкопаних пам’яток – невдячна справа.
Тому цими проблемами мало хто переймається і серед археологів, і серед
філологів. Зрозуміло, що без мовознавців не може бути жодного помітного
поступу в сучасній історичній науці, тому, на нашу думку, історія Європи
тупцює на місці ось уже понад 50 років. Чи знаємо ми, що було на
території, наприклад, Греції, Італії чи Німеччини в ІII тис. до н.е.?
Історики про це ніколи не пишуть, нібито в ті часи Європа була цілком
порожня.

Якщо стосовно пам’яток, які належать до доби ранньорільничих осілих
культур (як зараз вважають, ця доба почалася на Близькому Сході з VIII
тис. до нової ери, а на інших територіях пізніше), археологам ще,
можливо, поталанить і вони спроможуться розкопати якісь нові матеріали,
то в пам’ятках доранньорільничої доби, коли люди ще жили з полювання, а
згодом перейшли до скотарства, кількість археологічного матеріалу різко
спадає або його й зовсім немає. Це пояснюється тим, що і мисливські, і
скотарські племена вели винятково кочовой спосіб життя. А це означає, що
вони доволі часто мусили змінювати місця замешкування в пошуках
мисливських угідь і пасовиськ для отар овець і кіз.

Отже, мова, а точніше мовна лексика, стає одним з основних джерел
інформації про життя людини в ті давні часи, коли вона ще не навчилася
обробляти землю для посіву.

У визначенні походження будь-якої мови потрібно грамотно користуватися
законами порівняльного мовознавства (інакше цей розділ мовознавства
називають компаративістикою). Ця галузь мовознавства має свої закони й
правила. І ці правила слід застосовувати належним чином. Але їх часто
використовують на власний розсуд, хоча, до прикладу, для визначення
спорідненості двох мов треба порівнювати не будь-яку лексику, а базисну.
Це око, рука, вогонь, один, камінь і т.ін. М. Сводеш запропонував 100- і
200-слівні списки базисної лексики, а С. Е. Яхонтов поділив 100-слівний
список М. Сводеша на 35-слівний і 65-слівний, причому до 35-слівного
списку віднесено “найсталiші” слова [2].

Історія України особлива тим, що в південно-західній частині її
території і на теренах сучасної Молдови у VI тис. до н. е. виникла і
поширилася всім правобережжям Дніпра ранньорільнича археологічна
культура Трипілля-Кукутені (далі КТК). Читачеві, що призабув найдавнішу
історію Європи, нагадаємо, що тоді Центральна й Західна Європа були
доволі негусто заселені первісними мисливцями і збирачами, мову яких
визначити, напевно, досить тяжко. Як ми вже згадували, єдина пам’ятка
ранньорільничої культури дотрипільської Європи є безкерамічний неоліт
Тесалії у східній частині Греції, носії культури якої, радше за все, не
були індоєвропейцями.

Мову ранньорільничої культури Трипілля-Кукутені не вивчали й завдання
такого не ставили. Є кілька причин. Хтось заперечує
порівняльно-історичну методику в мовознавстві, інші бачать у Євразії
переважно представників “головної” мовної родини й тому вважають зайвим
перейматися мовами інших племен. Причому вибирають такі мови, які й
поміж індоєвропейців визнають головними, тобто “найкультурнішими”. А
слов’ян вважають молодим народом. І ніхто не може пояснити, що означає
молодий етнос і, головне, від якого етносу відокремилися слов’яни й
коли. Чи вони виникли несподівано на порожнім місці, як це дехто
пропонує, правда, для інших племен. Можна би пояснити походження слов’ян
так, як К. Ренфрю пояснює з’яву індоіранської гілки мов. Він пише:
“Розвиток повного степового пасторалізму в II тис. до н.е., який треба
пов’язати з виникненням окремої індоіранської гілки індоєвропейської
родини в євразійському степу” [3]. Таке виникнення цілої нової гілки, а
головне, так пізно, пояснити не можна нічим. Назагал такі уявлення про
історію мають мало спільного з мовознавчою наукою. Але ці “наукові”
фантазії вельми успішно поширюють, особливо у Європі.

Давно вже слід зрозуміти дуже просту річ, яку дехто не розуміє чи не
хоче розуміти: будуючи теорії, треба ретельно враховувати факти, навіть
якщо вони не пасують до власних уявлень, і розуміти закони природи, які
свідчать, що людина з’явилася в Африці. Й гени тих прадавніх
африканських мисливців палеоліту зберігаються в кожнім із нас. Так само
й мова. Вона народилася не 10 чи 20 тисяч років, а мінімум 400-500 тисяч
років тому, в добу нижнього палеоліту Африки, Передньої Азії та
Індостану.

І треба нарешті визначитися хоча б з мінімальною ймовірністю існування
етносу, який міг створити колосальну ранньорільничу археологічну
культуру Трипілля-Кукутені. На жаль, багато хто не сприймає очевидного:
головною ознакою етносу є його мова, яка не може народитися десь посеред
степу й у пізні часи. Висувають гіпотези, в яких попередниками
трипільців вважають носіїв північнокавказьких мов. І яка ж
північнокавказька археологічна культура була попередницею КТК в часі? Це
питання не просте, бо треба “знайти” культуру, яка існувала б у Малій
Азії не пізніше, ніж кінець VII тис., щоб “надати” її носіям хоча б 500
років на дорогу від півдня Малої Азії до Бернашівки й Сабатинівки-II –
найдавніших трипільських поселень, судячи з праці М. Ю. Відейка [4]
(перше поселення було на лівому березі Дністра серед найпівнічнішої (!)
групи пам’яток, а друге – взагалі на березі Південного Бугу. Дату для
Бернашівки автор дає 5400 рік до н.е., тобто це середина VI тис.). А ось
що пишуть про найдавніші культури Малої Азії [5, 52]: “…Однак  протягом
VIII й частини VII тис. до н. е. переважало ще збирання дикого зілля,
яким і донині рясніють нагір’я. Проте з домашніх тварин наявна лише
собака”. І далі: “На основі такої комплексної економіки, що містила
мисливство, збиральництво й рільництво, складається осіла рільнича
культура Чатал-Гююка 2 половини VII – 1 половини VI тис. до н. е.,
відкрита Дж. Меллартом”. Таким чином, тільки творці Чатал-Гююка могли
встигнути досягти Трипілля. Та не забуваймо, що то були хлібороби, яким 
потрібен час, щоб виростити врожай, а потім покинути це місце назавжди.
До того ж, тоді не було іншого виду транспорту, ніж віслюки. Отже,
попередниками творців КТК з Малої Азії могли бути тільки творці культури
Чатал-Гююка, бо культуру Хаджілара творили одночасно з КТК.

Археологічну  КТК завжди пов’язували з індоєвропейцями (далі і.-є.).
Причому вважали, що в її творенні брали участь усі пращури сучасних
носіїв і.-є. мов. До речі, тепер налічують близько 180 і.-є. мов. Та як
пояснити існування в одній мовній родині представників різних расових
типів, наприклад, індусів Південного Індостану й литовців чи ісландців,
не кажучи про вірменоїдів. Або як пояснити, що всі і.-є. під час
творення КТК, тобто в середині VI тис., розмовляли однією мовою,
спільноіндоєвропейською (СІЄ), а за три тисячі років, наприклад, хетська
і перська стали вже зовсім різними мовами або латина й германські мови –
за чотири тисячі років. Може, хтось брався за термінове створення мов,
як вважає дехто з італійських археологів?

Розгляд теорій походження індоєвропейців можна почати з культової праці
Т. В. Гамкрелідзе й В. В. Іванова “Індоєвропейська мова та
індоєвропейці” (далі – І м І) [6], де стверджується, що нібито крім
і.-є. на більшій частині територіі Євразії тоді ще нікого не було, а
якщо й був, то в первісному мовному й культурному стані. Головними
індоєвропейцями, долю яких треба було визначити, вважали  західних
європейців. До долі іранців та носіїв інших східних і.-є. мов (тохар,
індусів) авторам байдуже. Зрозуміло чому. Між базисною лексикою
іранських і тохарських мов, з одного боку, та лексикою решти і.-є. мов,
з іншого, дуже мало спільних форм. І цю, насправді дуже тяжку, проблему
треба було б пояснювати.

Ближчі до наших теоретичних побудов, що викладені нижче, погляди на
проблему КТК видатного археолога нашого часу В. М. Даниленка [1]. В
чомусь ми поділяємо їх, а в чомусь – ні.

Він вважав, що КТК створили всі і.-є. разом, з чим ми аж ніяк не можемо
погодитись. Причини викладені вище. Але, може, на території КТК всі
і.-є. вже були поділені? Тоді немає сенсу говорити про те, що вони
почали ділитися на території КТК в III тис. До того ж, не зовсім
зрозуміло, як майбутні індуси потрапили до Індостану вже у II тис., якщо
почали рухатися з України на початку III тис.

Одна з причин, якими загальмовано вивчення цієї проблеми, є виразне
несприйняття чи нерозуміння того, що мова виникла не десять тисяч років
тому, а набагато раніше. Ми вже згадували, що мова виникла не пізніше
500-400 тис. років тому. Причому, мало хто уявляє, що від тієї мови до
наших часів могли дожити й, на нашу думку, справді дожили кілька
десятків слів [7, 8], з яких навіть у сучасній українській мові
залишилося кілька. Це не означає, що вже тоді існувала окрема українська
мова. Треба розуміти, що слов’янські мови мали мову-попередницю, а та
мова – свою, і так далі. І всі ці мови спадкували найдавнішій мові
африканських мисливців. Коли якесь плем’я подрібнювалося, частини
зберігали спільну базисну лексику, до якої додавали нову. А нова лексика
була вже відмінною в цих окремих племенах. Це свідчить, що для
грамотного вивчення стану найдавніших мов, себто стану культури носіїв,
слід досягти давнішого стану, ніж стан мовних родин. Тобто треба вивчати
так звані мовні макрородини, зокрема ностратичну макрородину та її мову.

Ностратичну ідею запропоновано 100 років тому. Та від загибелі 1966 р.
автора “Досліду порівняння ностратичних мов” (ДПНМ) [9] Ілліч-Світича
його ґрунтовної праці не вивчають не лише історики й археологи, а й
мовознавці. Таке враження, що фахівці не здатні навіть оцінити цю
геніальну працю.

Деякі археологи будують теорії на не зрозумілих самим авторам знаннях. У
цьому випадку фантазії не можуть спинити факти чи їх відсутність. Не
розуміючи законів розвитку мов, не знаючи мов та їхньої історії, вони
пишуть: “Але стверджувати “українськість” трипільців в етномовному
відношенні – суцільний абсурд”. Або: “Але в етномовному відношенні
трипільці прямими предками слов’ян не були. За цією ознакою вони, скоріш
за все, були досить близькими до предків абхазців і адигейців, також –
басків, меншою мірою – чеченців, інгушів та лезгинів”[10]. Очевидно,
автор цитованого знає всі ці мови і мову трипільців також. Чому ж він не
подає лексичних аргументів на користь своєї універсальної теорії?

Чомусь прихильники автохтонності КТК мають доводити свою правоту перед
тими, хто не тільки пропагує ідеї, що заперечують зв’язок українців з
творцями й носіями КТК, а й викладають таку історію. Ці фахівці,
спираючись тільки на археологічний матеріал, вважають, що “сучасний
рівень розвитку науки дозволяє ставити питання про визначення етномовних
(! – автори) характеристик людності, що лишила в лісостепах
Правобережної України пам’ятки трипільської культури. Археологічні дані
свідчать, що Трипілля є північно-східним проявом своєрідного світу
найдавніших землеробів Європи, відомих археологам під назвою
балкано-дунайського неоліту. Але й на Балканах ця людність не була
автохтонною і прийшла сюди з Близького Сходу, точніше з півдня Малої
Азії”. І далі: “…вихідці з Анатолії принесли на південь Балканського
півострова навички відтворюючого господарства, культурні рослини
(пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (овець, кіз), близькосхідні
культуру та мову” [11]. Таким чином, постає перше запитання: чи це не
означає, що до прибульців з півдня Малої Азії мешканці Великого Степу не
були знайомі з вівцями й козами? Тоді чим займалися мешканці Степу? А
якщо мешканці Степу перейняли скотарство, то вони мали зі знайомством з
худобою перейняти й назви тварин. Як пише той же автор, “…в IV–II тис.
до н.е. на базі згаданої аборигенної людності постала індоєвропейська
сім’я народів, до якої належить переважна більшість мешканців сучасної
Європи”. Таке народження цілої мовної родини нагадує “метод” К. Ренфрю.
Далі автор намагається уточнити, хто ж навчив аборигенну людність
культурі взагалі: “О. Старостін (1988) наводить велику кількість мовних
запозичень із хаттської та хуритської мов в індоєвропейських…” І автор
наводить кілька прикладів нібито з хатто-хуритських мов. Нагадаймо, що
прийнята наукова термінологія містить назву хурито-урартські мови, а
хатто-хуритські – винахід деяких археологів.

Передовсім завважмо, що автор реконструкцій С. А. Старостин (а не О.
Старостін) ні в статті [12], ні в інших працях не розглядає
хатто-хуритську лексику, бо немає терміна “хатто-хурити”. Автор
реконструює східнокавказькі форми, тобто форми лексики східнокавказьких
мов: аварських, лезгинських, нахських та інших. А ці мови не є нащадки
хурито-урартських мов, бо всі вони є нащадки східнокавказьких мов, які
входять до складу сино-кавказької мовної надродини. На стор. 155 цього
збірника, в примітках до статті [12], автор пише: “Багато з прикладів,
наведених у цій роботі, ґрунтуються тільки на східнокавказьких даних
(окремі західнокавказько-індоєвропейські ізоглоси є також, але вельми
мало, приклади 4.1, 4.15, 5.13)”. Постає питання: на якій підставі автор
[11] називає всі ці мови хатто-хуритськими?

Ми не будемо розглядати всі приклади, хоча й цікаво, звідки автор брав
матеріал. Розгляньмо лише 2 приклади з 21: 1.– Праіндоєвропейське (ПІЄ)
*kago – «коза». Слово не має жодного стосунку до хатто-хуритів. Про
хаттські терміни скотарства майже нічого не відомо. Знавець хаттської
мови В. В. Іванов [13] наводить такі форми хаттської
сільськогосподарської лексики: zardu – вівці, razzil – земля, wittanu –
сир. І все. А більшість знайденої хаттської лексики [13] має переважно
східнокавказьке походження. С. Старостин реконструював q’oIcV з форм
східнокавказьких мов: даргинської, лакської й гунзібської. Як бачимо, це
все, що стосується західнокавказьких мов. А щодо форми зі значенням
«коза», то вона потрапила в такі і.-є. мови: ст.-слов., дв.-англ.,
ср.-н.-нім., гот., дв.-в.-нім. і алб. 2. – porko – «порося». У Ст.
(Старостина) ПІЄ  *porko – «свиня свійська, порося».
Прапівнічнокавказьку форму отримано з форм численних східнокавказьких
мов. І одна кабардино-адигська форма ?аw – як бачимо, вона “точно
збігається” з ПІЄ формою. Ця ПІЄ форма потрапила до латини,
середньо-ірландської, дв.-в.-нім., литовської і слов’янських мов.  Крім
того, ми не знайшли в праці [12], на яку посилається автор [11], sel –
«село», до речі, слово «село», мабуть, від слова «сідати». У Старостина
значення цієї форми: «приміщення, житло», hvelena має значення «вовна».
Звідки автор взяв значення «хвиля»? Або kulo зі значенням «колоти». 

Отже, не можна погодитися, що якісь хатто-хурити прийшли в Україну в VI
тис. і створили тут колосальну хліборобську культуру. Ми вважаємо, що
потік з Малоі Азії таки був, але в добу ранньої бронзи й рівночасно з
потоком з Південного Кавказу носіїв миш’якової бронзи. Завважмо також,
що всю хуритську лексику ми знаємо від часів не раніших, ніж ХХІІІ тис.,
а хаттську 500 роками пізніше [5, 91]. 

Тому ми пропонуємо цілковито іншу теорію походження не тільки
трипільців, індоєвропейців і слов’ян, але й носіїв давніших мов,
передовсім, ностратиків. Складно в одній статті познайомити читача з
колом знань і проблем, пов’язаних з ностратичними мовами. І головна
причина цього – цілковите нехтування теорії ностратичних мов. 

Головна претензія до книги “І м І” стосується ігнорування праці В. М.
Ілліч-Світича “ДПНМ” [9]. Це словник ностратичних праформ, які автор
реконструював із форм шести мовних родин Євразії: алтайської (Aлт.),
дравідської (Др.), індоєвропейської (I.-Є., і.-є.), картвельської
(Kaрт.), афро-азійської чи семіто-хамітської (Aфр.-Aз.) й уральської
(Ур.). Що таке ностратична лексика, покажемо результатами нашого аналізу
матеріалів ДПНМ.

Словник В. М. Ілліч-Світича (далі Словник чи І-Св) містить 378 праформ,
більша частина – праформи,  реконструйовані з форм мов двох чи трьох
мовних родин. Словник містить також 10 праформ, реконструйованих із форм
усіх шести мовних родин. Порівнявши ці праформи з лексикою європейських
мов, дістанемо Таблицю 1. Ми не наводитимемо форм усіх шести мовних
родин, тільки двох – І.-Є. та Aлт. Окрім того, наведемо латинську
(Lat.), німецьку (Deut.), литовську (Lit.) й чотири слов’янські. І.-Св.
№ означає номер праформи у Словникові В. М. Ілліч-Світича [9]. Докладно
наводимо опис тільки трьох праформ, тому що вони схожі на слов’янські:
«який», «хапати» та «різати».

Отже, сенс цих праформ свідчить, що ця лексика («свердлити»,
«розщепляти», «різати», «хапати», «брати», «кусати» й т. ін.) дійсно
могла бути основною для мисливців доби палеоліту. Тому конче потрібно
завважити подібність деяких праформ до слов’янських. І передовсім це
Ukr. «хапати» – k’ap’a; слов’янське слово “який” – ja; а k’aca –
“різати” можна зіставити зі спільнослов’янським  словом «коса».

Мала кількість подібностей слов’янських форм до ностратичних праформ
свідчить, що в Україні цією проблематикою не цікавляться. Інакше історію
рідної мови давно мали б ретельно вивчати й робити належні висновки.
Наші дослідження свідчать: значну частину давньої лексики (30% – не так
уже й мало) мисливських племен збережено в слов’янських мовах і, поміж
них, в українській. Опоненти, мабуть, будуть проти ідеї давності
польських, чеських і, понадто, українських форм. Мовляв, тоді не
існувало слов’янських племен. Цікаво, звідки це відомо? Тоді не було
писемних джерел? А якщо греки почали писати  з початку      І тис. до
н.е., тоді, скориставшись такими ось старими уявленнями, треба говорити,
що греків до того часу не було? Проте гадаємо, що складно знайти
аргументи проти нашого списку подібностей з праформами, які отримано
реконструкцією форм п’яти й чотирьох ностратичних мовних родин у праці
[9]. Щоб не переобтяжувати текст, слова, форми яких вельми відрізняються
від ностратичних, ми не наводитимемо, хоча, крім зазначених вище мов, ми
перевірили урду з індійських, тохарські, перську й таджицьку, латину,
англійську й сербсько-хорватську. Окрім того, наведемо латинські й
німецькі форми, аби показати, що вони мають або не мають відповідностей
у ностратичних мовах. Можна сперечатися й говорити, що ностратичні форми
є фантазіями автора Словника. Та як тоді пояснити ці ж форми з тими ж
значеннями у мовах інших мовних родин? В Таблицю 2 ми додали знайдені
нами приклади, яких немає у автора.

Слід додати ще два слова зі списку С. Є. Яхонтова “найстабільнішої
лексики” будь-якої мови, основа яких наявна майже в усіх І.-Є. мовах:
«знати»– know, znac, знати, kennen та ін. (тут основа kn) і «око»: Auge,
akis, у пратохарській ek(oe), з основою ak/ok/ek (дві літери в дужках
позначають звук середній між  о і е, який зазвичай записують перекинутим
е).

Ці факти цілковито зігноровано. Можливо, наші спостереження привернуть
увагу й будуть спонукати до наукового перегляду історії появи носіїв
і.-є. мов і носіїв мов інших мовних родин Євразії та шляхів їхнього
розселення не в IV тис., а набагато раніше.

Де ж і коли з’явилися носії ностратичних мов? Ми не викладатимемо
детально нашу гіпотезу. Завважмо лишень, що, на нашу думку,
прабатьківщина частини носіїв цих мов і носіїв мов ще однієї
макрородини, сино-кавказької, була на східних відногах Тибету. Й
розселення носіїв цих мов почалося не пізніше XХV тис. до н. е.
Археологія засвідчує наявність пізніших археологічних культур у
П-подібній видузі середньої течії Хуанхе.

Початок приручення й розведення дрібної рогатої худоби – овець і кіз –
примусив компактні племена подрібнюватися й розселятися, шукаючи
пасовиська для ростучих отар.

Нові види господарства змусили придумати назви нових предметів і дій,
передовсім, назви свійських тварин, які поповнювали словник
ностратичного мисливця. До того ж, ці назви вже відрізнялися від назв,
які було придумано для тих же об’єктів іншими племенами, родичами, що
мали ту ж базисну лексику. Мабуть, тому ностратичний Словник І.-Св.
майже не містить скотарської лексики. Словник містить дві праформи, які,
можливо, стосуються приручення тварин. Це І.-Св. № 173 kOr’I – «ягня,
вівця» й № 375 pokwe – «худоба». Причому, друга праформа має подібність
до східнокавказької форми, що означає «худоба, скотина» [12]. Факт
відмінності лексики скотарства навіть в окремих І.-Є. мовах свідчить, що
індоєвропейці вельми рано відокремилися одні від одних. Дивись таблицю в
нашій праці[14], де подано назви тварин, яких було приручено спочатку, й
основні терміни скотарства.

Не беручи до уваги результати праці С. Старостіна [12], бо запозичення в
І.-Є. мові, на нашу думку, відбулися набагато раніше, ніж пропонує
автор, ми вважаємо, що на лексику скотарства окремих І.-Є. мов вплинули
алтайські мови. На відміну від них, частина І.-Є. відокремилася від
“загальної маси” вельми рано, ще в мисливську добу. Так ми пояснюємо
велику різницю у базисній лексиці германських, іранських, тохарських та
інших І.-Є. мов.

Згідно з нашою моделлю, поява і.-є. у Великому Степу, тобто вихід із
Центральної Азії відбувся дуже рано. Вони рано заселили Степ,
розселяючись на Захід, перейшли через Волгу частинами приблизно в
IX-VIII тис. Та поміж пересельцями на правому березі вже не було
індо-іранців і тохарів, не було і германців. Останні надовго затрималися
на Алтаї та біля джерел Єнісею, “спілкуючись” з алтайцями, єнісейцями і
кавказцями (про це див. нашу окрему статтю [15]). І.-є. “загубили” тохар
ще в Центральній Азії. Наголосимо на близькості тохарської лексики до
слов’янської. Наприклад, тох. В tremi – «тремтіти», тох. В twere –
«двері». В цьому прикладі ґот. daur явно далі від тох. форми, ніж
слов’янська. Тох. АВ pak – «варити», слов. пекти, тох. АВ palk –
«горіти, палити», укр. «палити», «палати» і т.ін.

Наблизившись до ранньорільничих культур на правому березі Дніпра, тобто
на півдні і південному заході України, частина і.-є. племен, приручивши
у Великім Степу велику рогату худобу й навчившись приручати коня, знову
замешкали неподалік одні від одних. Натрапивши в долині Дністра
хліборобські племена (рало було винайдене пізніше, а тоді обробляли
землю сапами, а ще раніше – сухим гіллям), яких майже всі українські
археологи безпідставно визначають як хетто-хурритів,
скотарі-індоєвропейці, які дійшли до правого берега Дніпра, стали сіяти
хліб та інші сільськогосподарські культури. Завважмо, що вони дійсно
могли запозичити, на нашу думку, тільки назви зернових культур.

Видається, так можна пояснити появу в долинах Бугу, Дністра й Пруту
носіїв археологічної культури Трипілля-Кукутені. Зазначимо, що племена
КТК дійсно запозичили одну з назв зернових у носіїв східнокавказьких
мов. Це назва ячменю – bar, яка, на нашу думку, потрапила тільки до
деяких слов’янських мов, передовсім до української, у словах: «барило»
(можна було б пояснити це слово як місце зберігання ячменю – бара),
«борошно» (на нашу думку, це слово означало порушений ячмінь) і старій
назві «пива» – «бро» (звідти назва Бровари). Зазначимо, що й у мові
шумерів теж було слово bar – «зерно».

Отже, однією з головних етнічних складових трипільської культури вже
тоді були слов’яни. Ми вважаємо, що мова цих праслов’ян була найбільше
схожа на українську. І це тому, що в українській мові найліпше
збереглася лексика, близька до ностратичної. Трипільці почали
розселятися з цього, на нашу думку, центру слов’янства, після того, як
тут, у центрі Трипілля-Кукутені, почався демографічний вибух. Окрім
того, творили трипільську культуру й балтійці. Головні напрямки
розселення трипільців – північно-східний і південно-західний. Останній
обходив Карпати з півдня низинними місцями сучасної Румунії. Це
пересування на захід було повільним розселенням хліборобів, які тоді вже
застосовували плуг (рало) і волів за тягло. Так було заселено землі,
людність яких значно пізніше стала сербами, хорватами, словінцями. Ті,
що пішли на північ від Сербії, як і чехи, стали носіями лужицьких,
полабських, кашубських та інших західнослов’янських мов. Пізніше вони
повернули на схід і заселили Польщу, де вже були ті, хто 500-1000, а
може, й більше років тому прийшли з Трипілля. Така модель появи слов’ян
із Заходу збігається з моделлю, яку пропонують археологи.

Наприкінці III тис. трипільська культура регресує. Певно, були причини.
Видається, цьому сприяло запровадження технологічнішого матеріалу для
знарядь праці та зброї – бронзи, яка надходила зі Сходу, точніше з
Кавказу. Є. Н. Черних стверджує, що 86% усіх виробів із бронзи,
знайдених на території України, виготовлено з кавказької сировини, яка
відрізняється від цинових бронз наявністю миш’яку.

Підтримуючи думку В. М. Даниленка про те, що “Апенніни було заселено з
території культур північних Балкан”, ми стверджуємо, що перші
рільники-хлібороби на Апеннінах були саме трипільці.

Ми виявили невідому досі подібність рільничої лексики трипільців і
лексики вирощування хліба в італічних мовах. Цікаво, що порівнювана
італійська лексика найближча саме до української, позаяк деякі терміни
найчастіше є тільки в українській та італійській лексиці. До прикладу,
«барило» (тільки в українській, польській, італійській та англійській
мовах), «борошно» (в українській, болгарській, сербсько-хорватській, ця
основа споріднена з італійським і латинським farina). «Сапа» (в
українській, румунській та італійській), «пересівати» (в українській у
формі точити, а в італійській у формі stacciare), «цибуля» (в
українській, польській і чеській). Слід завважити також грецьку форму
слова «жито»!  І ще декілька слів: «овес», «ріпа», «каша», «орати»,
«місити», «терти», «сьорбати» та інші слова є у слов’янських та
італічних мовах. У таблиці 3 наведено й німецьку лексику, яка не має
нічого спільного зі слов’янською, окрім слів «зерно», «олія», «молоти»,
«сім’я», «ріпа» (можливо, останні два – ностратичні).

Викладене дозволяє (з урахуванням інших, доволі численних аргументів)
зробити висновок, що може видатися несподіваним: перші рільники Апеннін
(не кажучи про країни, що згодом стали Чехією, Сербією, Словенією,
Хорватією та ін.) спілкувалися мовою, лексика якої найближча до лексики
саме української мови.

Література:

В. Н. Даниленко. Энеолит Украины. – Киев, 1974.

С. А. Старостин. Алтайская проблема и происхождение японского языка. –
М., 1991.

К. Ренфрю.  Индоевропейская проблема и освоение евразийских степей:
вопросы хронологии. Вестник Древней Истории (ВДИ).– 2002.– № 2.

М. Ю. Відейко. Нова хронологія Кукутені – Трипілля //Збірн. Трипільська
цивілізація у спадщині України. – Київ, 2003.

История Древнего Востока. М., 1983. – Часть І.

6. Т. В. Гамкрелидзе, В. В. Иванов. Индоевропейский язык и
индоевропейцы. – Тб., 1984.

О. Маловічко, В. Козирський. Чи існувала колись у Євразії єдина мова?
Мова та Історія. Вип. 80.– Київ, 2005.

В. Козирський, О. Маловічко. Досвід дослідження моногенезу мов.
Синте¬тико-аналітичний дослід. Мова та Історія. Вип. 85. – Київ, 2005.

В. М. Иллич-Свитыч. Опыт сравнения ностратических языков. Т.1. М., 1971.

Ю. Павленко. Етномовна ідентичність носіїв Трипільської культури
//Збірн. Трипільська цивілізація у спадщині України. – Київ, 2003.

Л. Л. Залізняк. Від склавинів до української нації. – Київ, 2004.

С. А. Старостин. Индоевропейско-севернокавказские изоглоссы. Древний
Восток, этнокультурные связи. – М., 1988.

В. В. Иванов. Об отношении хаттского языка к северозападнокавказским.
Древняя Анатолия.– М., 1985.

О. Маловічко, В. Козирський. Найдавніша культурна лексика Європи
//Українознавство. – 2004. Число 1-2.

В. Козирський, О. Маловічко. Про алтайську лексику в германських мовах.
Вісник Київського університету ім. Т.Шевченка (в друку).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020