Реферат на тему:
Біографія ІСААКА МАЗЕПИ –
політичного діяча УНР
Відомий політичний діяч УНР Ісаак Прохорович Мазепа народився 16 серпня
1884 року у селі Костобобрі Новгород-Сіверського повіту на Чернігівщині
в сім’ї хліборобів. Батько Ісаака Прохоровича був працьовитим
господарем-хліборобом, що мав міцне здоров’я і прожив довге життя – 80
років. Старший його брат – Карпо – лишився з батьком на господарстві.
Молодший брат, Каленик, емігрував в Америку ще перед Першою світовою
війною, до цього його примусила царська муштра у війську. Були в Мазепи
сестри і ще один молодший брат, що був юристом, але доля їх невідома.
Оскільки Прохор Мазепа шанував науку, то віддав свого сина Ісаака до
Духовної школи в Новгороді-Сіверському. Як згадував згодом відомий
український художник Олекса Грищенко, під час вступу до навчального
закладу з Мазепою стався курйозний випадок. Коли інспектор запитав у
нього, чи він часом не нащадок Мазепи, то Ісаак відрубав: «Вибачте, Ви
помиляєтесь, гетьман Мазепа не мав потомків» [1]. Жив школяр Ісаак
Мазепа на приватній квартирі. Батько платив за помешкання і харчування.
На їжу йому нарікати не доводилось, але господар дуже економив гас на
освітлення, тому дозволяв школярам користуватися лампами найменшої
потужності. Як наслідок, у Мазепи розвинулась короткозорість і він мусив
носити окуляри.
Як писав пізніше вже згадуваний Грищенко, Мазепа був другим за своїми
успіхами у навчанні, а у французькій мові – найкращим [2]. Але товариші
не давали йому спокою через його історичне прізвище. Коли учені Духовної
школи проходили повз церкву в Новгороді-Сіверському, то дражнили малого
Ісаака: «Дивися, Мазепо, це твоя церква». «Можливо, це глузування
вплинуло на творення характеру Ісаака Мазепи: в його вдачі і поведінці
була політична здержливість, замкненість, певного роду недовірчивість.
Не любив він того, що зветься – розкривати душу» [3]. Ще однією
особливістю, яка виокремлювала Ісаака Мазепу, був його діалект, яким
говорять на українсько-білоруському покордонні. До кінця свого життя він
казав «нє», а не «не». Не зміг, а може й не хотів, опанувати російську
літературну вимову.
Після закінчення Духовної школи вступив у Духовну семінарію в Чернігові.
Тут він познайомився з творами теоретиків соціалізму – К.Маркса,
Ф.Енгельса, К.Каутського, за що здобув серед товаришів репутацію
соціал-демократа. Тому й не дивно, що національну свідомість в ньому
пробудила не Шевченкова поезія, а книги політичного та економічного
змісту, наприклад, праці київського професора Яснопольського.
Яснопольський досліджував фінанси Російської імперії й показав, що
Україна була для Росії «дійною коровою». На жаль, ніяких приємних
спогадів про навчання у Чернігові у Мазепи не залишилось. Духовна
семінарія, яка готувала не так пастирів душ людських, як слуг царського
режиму, відвернула молодого Мазепу від думки стати священиком. Він не
захотів закінчувати богословські класи у семінарії, що давали право на
пастирську діяльність, а почав готуватися до вступу в університет на
факультет природничих наук [4].
Вищим середнього зросту, зосередженим, в окулярах, з чорними бровами і
«каштановими» козацькими вусами, з сірими очима, які він часто
заплющував під час розмови, таким побачили студента Мазепу його колеги
восени 1904 року на факультеті природничих наук Санкт-Петербурзького
імператорського університету [5]. Але у Петербурзі Мазепі довелося
боротися вже не з церковною схоластикою, а з матеріальними злиднями.
Правда, на допомогу прийшло Товариство допомоги студентам з України, яке
заплатило за його навчання в університеті. Крім того, воно надало певні
кошти на прожиток. Але цих грошей все одно не вистачало на прожиття у
столичному місті, тому Мазепа змушений був давати «уроки» дітям заможних
батьків, що вчилися в гімназіях. З цих «репетицій» він і жив.
Ще будучи студентом, в 1905 році Мазепа став членом УСДРП в Петербурзі.
Тоді він близько зійшовся з Миколою Поршем, Симоном Петлюрою та іншими
відомими українськими діячами. Оскільки в Петербурзі він був одним з
найактивніших членів партії, то в 1907 році його послали на нелегальний
з’їзд УСДРП в Київ як делегата Петербурзької організації. Там І.Мазепа
одержав від ЦК партії доручення – проводити організаційно-агітаційну
роботу на Полтавщині серед робітників і селян. Та займавсь він цією
роботою недовго, бо незабаром поліція вийшла на слід «підбурювачів».
Ісаакові загрожував арешт, але від арешту його врятувала
передбачливість: він діяв під псевдонімом. Побачивши, що далі залишатися
в Україні небезпечно, він знову повернувся на навчання до Петербурзького
університету. В Петербурзі він зустрів студентку Медичного інституту
Наталію Сингалевич, дочку священика з Поділля, і одружився з нею. Після
закінчення у 1910 році університету, він у 1911 році петербурзьким
Міністерством хліборобства був відряджений до Австрії, Німеччини, Данії
і Швеції. Щоб не потрапити до рук жандармів за революційну діяльність,
Мазепа вирішив не ризикувати і не повертатись на Україну.
У 1912-1914 роках він працює при Нижегородському губерніальному земстві.
Лише після початку Першої світової війни Мазепа зміг переїхати на
Україну: в Катеринославську губернію. Тут він працював як агроном
губерніального земства в установі для постачання армії. До того ж ця
служба гарантувала Мазепу від призову до війська. Продовжуючи політичну
боротьбу, Ісаак виступав на селянських з’їздах і вічах, підтримуючи
вимоги національно-територіальної автономії України. Після звільнення у
квітні 1918 р. Катеринослава від більшовиків, у місті було було створено
Губерніальну Революційну Раду, яку очолив І.Мазепа. Однак проіснувати
довго цій установі не судилося. Адміністрація гетьмана П.Скоропадського
в Катеринославі була, з одного боку, налякана поразками німецького та
австро-угорського війська, а з іншого, боялася українського збройного
руху в самому місті. Катеринославський староста Черніков вдався до
репресій: у жовтні 1918 року Мазепу заарештували, але Ісаак Прохорович
відбувся лише переляком, оскільки у непевній ситуації, яка склалась,
Державна варта не зважилась вкоротити йому віку, і незабаром випустила
його на волю [6].
У січні 1919 року в Січеславі Мазепу було заочно обрано делегатом
Конгресу трудового народу України, робота якого, за оцінками деяких
сучасників, не дала жодного результату. Так, наприклад, газета «Народна
воля» наступним чином охарактеризувала його діяльність: «Трудовий
Конгрес з’їхався, побалакав і роз’їхався, не зробивши абсолютно нічого
для того, щоби поліпшити загальний стан життя, в якому перебуває УНР»
[7].
Значно більше Ісаак Мазепа зробив для впорядкування внутрішнього життя
країни на посаді Міністра внутрішніх справ. У результаті переговорів з
Антантою зі складу Директорії був змушений вийти В.Винниченко, подав у
відставку і тодішній прем’єр В.Чехівський. Вже 13 лютого своїм наказом
Директорія затвердила новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з
С.Остапенком. Але і ці перестановки не привели до якихось позитивних
змін, а радше навпаки, адже уряд без соціалістів висів у повітрі, бо
більшість народу була прихильна саме до ідей соціалізму [8]. До того ж
на думку Панаса Феденка: «Ті політичні групи, що прийшли до влади в
лютому 1919 році, зовсім не мали людей, які могли б вести пропаганду й
агітацію в народних масах. То були люди «кабінетні», як новий прем’єр
професор Сергій Остапенко». Прийшовши до висновку, що уряд Остапенка не
міг нормально функціонувати, 9 квітня, згідно з пропозицією С.Петлюри, в
Рівному на Волині було створено соціалістичний уряд УНР на чолі з
Борисом Мартосом. В новому уряді І.Мазепі доручили очолити Міністерство
внутрішніх справ.
Новий міністр одразу мобілізував людей на боротьбу проти більшовицької
пропаганди у тих повітах, що були під владою УНР. Для інформування і
підтримки тих верств населення, які раніше ставилися прихильно або
пасивно до агресій з Москви, а тепер взялися до зброї проти
більшовицького режиму, Мазепа посилав довірених людей. В
пропагандистських зверненнях, усних і друкованих, зазначалося, що уряд
УНР орієнтується на сили власного народу і не підпише ніяких договорів з
іншими державами, які могли б привести в Україну чуже військо.
Внаслідок проведеної навесні реорганізації бойовий дух в армії УНР
потроху почав оживати. Здавалося, що УНР пережила найтяжчу пору
боротьби, але лихо не оминуло: керівники деяких партій, в першу чергу ЦК
УПСС, виступили проти Головного Отамана армії УНР С.Петлюри та проти
уряду Б.Мартоса. То був бунт В.Оскілка 29 квітня 1919 р. в Рівному, де
тоді перебував уряд УНР. Дії командира північного фронту Оскілка мали
досить тяжкі для УНР наслідки, оскільки відкрили більшовикам шлях для
наступу. Урядові довелося спішно залишити Рівне і вирушити на захід,
адже Мартос, Мазепа, Лівицький та ряд інших членів уряду під час
заколоту Оскілка були заарештовані. Та вже на другий день бунт
захлинувся: Оскілко втік, оскільки військо перестало йому коритись.
Цей бунт наочно показав діячам УНР, що армія без політичного контролю
може стати знаряддям в руках пройдисвітів. Оскільки Мазепа вважав, що
армія є знаряддям політики, тому він наполягав на утворенні Державної
Інспекції при Армії УНР для інформування війська про політику уряду і
для нагляду за командним складом, бо і в армії були «непевні й анархічні
елементи». Після того, як уряд отаборився в місті Кам’янці, Міністерство
внутрішніх справ розмістилось у будинку колишньої канцелярії
губернатора. Мазепа ж поселився в будинку купця Шраєра, син і дочка
якого були сіоністами і збиралися емігрувати в Палестину. Перед Мазепою
в Кам’янці постало два головних питання:
1. Підготувати українські сили для творення надійного державного
апарату.
2. Припинити єврейські погроми.
Уряд УНР надавав державну матеріальну допомогу єврейському населенню, що
потерпіло від погромів. Мазепа посилав своїх урядовців зі спеціальними
дорученнями в ті райони, в яких велася антисемітська пропаганда. Він
навіть викроював час для поїздок на фронт на наради з цих питань з
головним отаманом Петлюрою.
У той же час Мазепа уважно стежив за ситуацією на території України,
окупованій поляками та російськими арміями – червоною та білою. Гінці з
Кам’янця з дорученнями Мазепи постійно перебували на Україні,
відвідували Кубань, Кавказ та Великоросію. Для розвідки і боротьби проти
ворожих агентів Мазепа підбирав надійних людей. Особливо цінною була
служба УНР робітників із Запоріжжя, Донецького басейну та Кривого Рогу,
які виконували складні і небезпечні завдання, пов’язані із переходом
фронту посланців міністра внутрішніх справ. Федір Дубовий, незмінний
секретар організації УСДРП в Катеринославі, здійснював зв’язок уряду УНР
із Степовою Україною, окупованою російськими військами. Позаненко,
Чухмара, Рибалка, Сторубель, Хижняк, О.Самарець, П.Горбач, І.Верхало,
В.Скляр і багато інших національно свідомих членів УСДРП виконували ті
чи інші функції в апараті Міністерства внутрішніх справ[9].
У травні 1919 р. уряд зважив на пропозицію І.Мазепи й ухвалив закон про
Державну Інспекцію у війську. Головним Державним інспектором був
призначений полковник Володимир Кедровський. До кожної частини
прикріплявся державний інспектор. Обирали на ці посади людей політично
«загартованих», тактовних і надійних. Але, як продемонстрував приклад
інспектора Гавришка, що взяв участь у бунті П.Болбачана, навіть і в цей
орган потрапляли ворожі уряду УНР особи. Стався цей бунт 9 червня 1919
р. у Проскурові на Поділлі.
Отаман Болбачан, підштовхуваний проводом УПСС, УХДП, УПСР та галицькими
радикалами, захопив командування Запорізьким корпусом Армії УНР,
усунувши від влади полковника генерального штабу Володимира Сальського.
Проте бунт проти Директорії зазнав поразки, і Мазепа, який любив
повторювати фразу гетьмана І.Виговського: «Військо без страху бути не
може» і дуже цінував відповідальність і дисципліну в державному апараті
і війську, щодо покарання Болбачана був принциповий і наказав його
стратити.
Бунт Болбачана засвідчив, що навіть присутність «політично підкованого»
інспектора не давала цілковитої впевненості щодо спокою у військах, та й
населення було розбурхане революцією і треба було забезпечити себе від
удару в спину. З цією метою 25 липня Радою народних Міністрів УНР був
ухвалений закон про тимчасові штати та Статут Кошу охорони
республіканського ладу на Україні. Для реалізації цього проекту, як
зазначалося в пункті V, мали «відпустити з коштів Державної Скарбниці в
розпорядження Міністра внутрішніх справ по кошторису 1918 року на
потреби штабу Кошу штабів полків і сотень 119 416 000 (сто дев’ятнадцять
мільйонів чотириста шістнадцять тисяч гривень)». Крім ухвалення штатів
Кошу, штатів полків і сотень цим документом передбачалась і чистка
співробітників МВС. Як зазначалось у пункті ІІ «всіх осіб, котрі не
одержать при цім відповідних призначень по Кошу охорони
республіканського ладу, лічити з того ж 1 січня поза штатом на загальних
підставах» [10].
У «Пояснюючій записці до штатів Кошу охорони республіканського ладу»
конкретизувалось основне завдання й структура цього відділу. Згідно з
нею основною метою Кіш мав «охорону Республіканського ладу, спокою і
внутрішнього порядку». Апарат Кошу мав складатися з «управління Кошу і
11 полків». На чолі Кошу стояв отаман (посада передбачала ІІІ «клясу у
зв’язку з важливістю покладених на неї завдань»), який користувався
правами отамана корпусу. У керуванні діяльністю Кошу його отаман
безпосередньо підлягав міністрові внутрішніх справ, від котрого діставав
вказівки відносно того чи іншого напрямку діяльності Кошу. Для особистих
доручень отаманові Кошу призначається осавул і сотник [11].
Виконуючи IV пункт «Закону про тимчасові штати та Статут Кошу охорони
республіканського ладу на Україні» від 25 липня 1919 року 30 липня 1919
року у «Віснику Народного МВС УНР» вийшов нормативний документ за
підписами Міністра внутрішніх справ І.Мазепи і директора Департаменту
А.Матвієнка: «Губерніяльним та повітовим комісарам» у ньому
підтверджувалось створення Кошу охорони республіканського ладу з 11
полків за числом губерній. Полки складались із стількох сотень, скільки
в губернії було повітів. Крім того, одна сотня мала бути створена у
губерніяльному місті.
Формування повітових резервових сотень міліції мало проводитись на
наступних засадах:
а) кожна резервова сотня повинна мати не більш як 100 чоловік козаків;
б) людей мали набирати обов’язково рахуючись з кількістю зброї, яка була
у розпорядженні повітового комісара.
Все ж суттєвим недоліком в організації повітових резервових сотень було
те, що сюди можна було набирати «невійськово-обов’язаних, себто тих, які
не підлягають явці до військ, на підставі оголошення мобілізації». Отже,
в орган, який займався охороною республіканського ладу, йшли люди, які
не мали відповідних фізичних даних, а тому про елітність цього
підрозділу не могло бути й мови.
Проте, мабуть, збагнувши цей свій прорахунок, близько 5 серпня 1919 року
у «Статуті Кошу охорони республіканського ладу» І.Мазепа дещо змінив
умови зарахування до особового складу. Зокрема, у нововведеннях
зазначалось, що Кіш комплектується:
а) зі старшин та урядовців: перенесених до Кошу з різних військових
частин;
б) призначенням рекрутів згідно щорічним розподіленням Головного штабу
або перенесенням козаків та підстаршин з інших частин військ;
в) передбачавсь також і вступ «охотників».
У зв’язку з ускладненням воєнної обстановки всі старшини і козаки Кошу,
як ті, які вступили добровільно, так і ті, які були призначені
тимчасово, вважалися на дійсній військовій службі [12].
Відносній стабільності штабів Кошу сприяло те, що особи, які або не
підлягали військовій службі, або вже відбули її, мали дати окрему
підписку прослужити тут не менше трьох років.
А всі особи, які вступали на службу до Кошу, мали принести окрему
службову обітницю. Ці вимоги мали виконувати особи, які мали українське
підданство, до того ж були фізично здоровими (дивно, чому ж тоді деяких
з них не призивали на військову службу?) і перебували у віці «не менше
20 і не більше 55 років життя».
Для керівного складу Кошу охорони республіканського ладу було
встановлено освітній ценз: на старшинські посади могли бути призначені
лише особи з освітою не нижче середньої. На інші посади також намагались
набирати добре грамотних.
Згідно зі Статутом, Кіш мав заміняти міліцію у разі її відсутності, та
виконувати окремі функції по веденню судових справ в такому обсязі:
а) проведення дізнань та участь в попередньому слідстві у справах карних
на підставі законів карного судівництва;
б) співробітники брали участь у справах публічного обвинувачення;
в) вони виконували деякі функції і судових приставів: доставляли до суду
обвинувачених, арештовували згідно постанови суду і прокуратури;
г) на них покладалась задача збереження речових доказів.
Отже, як бачимо, створення Кошу охорони республіки за безпосереднім
керівництвом Ісаака Мазепи сприяло швидкому здійсненню правосуддя у
надзвичайних умовах.
Та не все так гладко склалося, як бажалося. Волонтерів, що мали намір
вступати до Кошу, було небагато. Про це свідчить рапорт: «До пана
Міністра внутрішніх справ» отамана Коша, який, зазначаючи, що доручений
йому склад невеликий, до того ж і ці небагаточисельні сотні мали відійти
на повіти, просив дозволу в міністра «оповістити через газети, а також
іншими шляхами, про заклик на службу до Кошу охорони республіканського
ладу охочих людей, не підлягаючих в сучасний мент призову на дійсну
військову службу» [13]. Не вистачало співробітників і в інших відділах
МВС. Не допомогло навіть матеріальне заохочення для майбутніх
міліціонерів, яке передбачалось у відповідності з рішенням Ради Народних
Міністрів від 21 липня, у вигляді збільшення платні міліціонерам на
100%, співробітникам карно-розшукових відділів на 50-60%. Крім того, на
всіх співробітників міліції і карно-розшукових відділів було поширено
чинність Закону 19 листопада 1918 р. про відсоткову надбавку на
дорожнечу й постанову 14 квітня 1919 р. про добові [14].
Про зацікавленість матеріальним станом губерніяльних і повітових
карно-розшукових відділів на місцях свідчить і звернення МВС до
губерніяльних комісарів 13-15 серпня, в якому керуючий департаментом
товариш міністра Нянчук пропонував губерніяльним комісарам подати йому
докладні відомості щодо організації губерніяльних і повітових
карно-розшукових відділів, зокрема: чи відновлено роботу
карно-розшукових відділів, якщо відновлено, то в якій місцевості і
згідно яких штатів вони функціонують в містах і повітах; чи діють
антропометричні, дактологічні та фотографічні відділи; яка кількість
розшукових собак є у відділах. З вищезазначеного можна зробити висновок,
що незважаючи на тяжкий період в історії української держави, органи МВС
мали досить міцну матеріально-технічну базу [15], не в останню чергу
створену завдяки старанням Ісаака Прохоровича Мазепи. У той же час
керівництво МВС не забувало і про людський фактор: так, ним було
висловлено проханя ознайомитися з персональним складом кожного
карно-розшукового відділу.
Можливо, останнє питання було поставлене з метою виявлення і виключення
з лав Кошу урядовців «із бувших поліцейських та співробітників
гетьманської варти, які цілком вороже ставляться до УНР і своїми
вчинками підривають авторитет народної міліції» [16]. Для піднесення в
очах населення авторитету народної міліції рекомендувалось негайно вжити
заходів до очищення міліції від «темного елементу».
Але, звичайно, будь-які заходи по боротьбі із злочинністю будуть
неефективними, якщо до них не залучити тих, для кого це робиться – сам
народ. Розуміючи це, 11 червня 1919 року Рада Народних Міністрів і
Народний Міністр внутрішніх справ видають «Наказ про народну
самооборону». Згідно з цим наказом у кожному селі чи містечку
організовувались загони охорони, до складу яких входило все чоловіче
населення цих населених пунктів. Їх функції в основному полягали в
охороні в’їздів чи виїздів з населеного пункту чи доріг від темних
елементів та злочинців, які грабували населення і проводили злочинну
агітацію. Сили самооборони могли застосовуватись і в боротьбі з ворожою
агітацією, оскільки вони мали право заарештовувати всіх підозрілих осіб,
що «шатаються по селах, містечках та дорогах» [17]. Крім цього, на
народну самоохорону покладались функції допомоги агентам місцевої,
повітової і військової влади по проведенню в життя розпоряджень уряду і
вищого командування. Поряд з функціями по збереженню правопорядку і
суспільного спокою на міліціонерів покладались і деякі соціальні
функції. Так, у «Короткій інструкції для міліціонера» від 18 червня 1919
року від міліціонера вимагалось «допомагати йдучим, в особливості –
дітям, хворим і старим, для безпечного переходу ними вулиць і майданів».
Міліціонери мали виконувати також деякі санітарні функції: вони мали
стежити за тим, аби не продавалися неспілі фрукти, а також зіпсоване
м’ясо, риба та інші продукти, стежити, щоб у літні місяці м’ясо і фрукти
накривалися продавцями чистим білим полотном тощо [18].
Ці функції міліціонери могли виконувати лише співпрацюючи з місцевою
владою, тому обітник МВС (3 липня 1919 р.) прямо передбачав таку
співпрацю: народна самоохорона була підпорядкована безпосередньо
сільським і волосним комісарам, хоча для скоординованості дій
передбачалося, що вона може «керуваться вказівками представників
волосної і повітової міліції». У свою чергу волосна міліція повинна була
надавати селянським і волосним комісарам законну допомогу [19].
На думку нинішнього Міністра внутрішніх справ України Ю.Ф.Кравченка така
«система «подвійного» підпорядкування пов’язує в одне ціле всі ланки
управління, сприяє урахуванню місцевих умов і особливостей; поєднанню
широкої ініціативи співробітників міліції, що беруть участь в управлінні
з максимальним розвитком творчої активності» [20].
Отже, як ми бачимо, стараннями Ісаака Прохоровича у складних внутрішніх
і зовнішніх умовах вдалось-таки створити досить ефективний міліцейський
апарат. Підлеглі І.Мазепи фактично зосередили усю владу на місцях в
своїх руках, що стримувало прояви анархії, але в той же час існував і
механізм захисту проти диктатури міліціонерів на селі: підзвітність
місцевій владі.
Тим часом політична ситуація в УНР ускладнювалась. 28 серпня Голова Ради
Народних Міністрів Б.Мартос подав у відставку, головна причина якої
полягала у неможливості співпраці прем’єра УНР з диктатором ЗУНР
Є.Петрушевичем [21]. Ряд політичних діячів, наприклад, Є.Коновалець,
О.Назарук, вважали Б.Мартоса найнездарнішим прем’єром українського
уряду, який несе найбільшу відповідальність за поразки УНР у 1919 р.
[22]. Вакантне місце прем’єра внаслідок низки міжпартійних нарад було
передано І.Мазепі. Він одночасно залишався і Міністром внутрішніх справ.
Отже, його діяльність була належним чином оцінена партійними діячами.
Щоправда, на новій посаді І.Мазепа не міг проводити в життя власного
курсу, бо, як зазначав М.Шаповал, «соціалістичний уряд» УНР був безсилим
декоративним додатком при штабі Головного Отамана, як своєрідна
«агітаційна комісія». Цю комісію називали «урядом», не даючи йому ні
крихти влади» [23].
Хоча навряд, щоб така особа, як І.Мазепа, був лакузою у Петлюри. Коли 26
травня 1920 р. Петлюра почав змінювати уряд, оскільки активність
виявляли лише 5-6 членів уряду на чолі з Мазепою, то в результаті Мазепу
призначили Міністром земельних справ. Л.П.Нагорна вважає, що Ісаак
Прохорович сам відмовився від прем’єрства, бо не хотів брати на себе
відповідальність за наслідки угоди, підписаної українською дипломатичною
місією у Варшаві на чолі з А.Лівицьким [24]. Проте він зберіг за собою
посаду Міністра земельних справ. Але «незгода з планами нового уряду
щодо розв’язання земельного питання змусила його 1 липня здати і цей
портфель». Отже, навряд чи можна говорити про пристосуванство Мазепи.
В наступні 1921-1922 роки І.Мазепа перебував в еміграції у Львові. У
1924-1935 він був доцентом Української господарської академії в
Подебрадах (Чехословаччина). У Чехословаччині Мазепа брав активну участь
у роботі соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, зокрема у
Марсельському 1925 р. та Брюссельському (1928 р.) конгресах. На цих
конгресах він відстоював думку, що невирішення національної проблеми на
Сході Європи стане постійним джерелом нестабільності на всьому
континенті. Найкраща гарантія демократичного мирного розвитку всієї
Європи – утворення незалежної і демократичної України. Мазепа,
незважаючи на повсякденні турботи про двох дочок і дружину, яка
працювала у Чеському бактеріологічному інституті, продовжує займатись
наукою. Результатом наукової діяльності став захист докторської
дисертації в Українському вільному університеті у Празі із спеціальності
«право і суспільні науки». У 1935-1945 роках Мазепа – доцент
Українського технічно-господарського інституту у Празі. Від жовтня 1946
р. – професор Технічно-господарського інституту в Баварії (Регензбург і
Новий Ульм) [25].
Переїзду з Чехословаччини до Німеччини передувала трагічна подія в житті
Ісаака Прохоровича. Під час артнальоту американської авіації в Празі
загинули його дружина і двоє онуків.
Залишившись без підтримки рідних, Мазепа, переїхавши в Регензбург,
активізує свою політичну діяльності. Утворивши Українську Національну
Раду на чужині, Мазепа стає «з 1948 першим головою її Виконного Органу».
Проте Ісаак Мазепа ніколи не любив називати очолювану ним інституцію
урядом. Богдан Феденко згадує, що він був противником «титуломанії»,
заявляючи: «Не сміємо виставляти себе на сміх. Он литовці зовсім недавно
на еміграції, але не називають себе урядом, а тільки Комітет Визволення
Литви. А ми і мов та Гергена за кордоном. «То прем’єр 30 червня 1944
року», або -«діючий уряд в Україні. Глум над собою з власної волі» [26].
Помер І.П.Мазепа 15 березня 1952 р. у своєму помешканні в Регенбурзі. У
заповіті він просив, щоб його поховали за православним обрядом, без
промов і вінків. По своїй смерті він не залишив нічого, окрім 800
німецьких марок, які він заповів своїй дочці Галині, відомій художниці,
дружині професора Володимира Коваля з Каракаса (Венесуела).
Похорон відбувся 21 березня у холодний дощовий день. Під час служби в
церкві була злива, але коли жалібний кортеж вийшов на кладовище, дощ
припинився. Вшанувати пам’ять одного з останніх прем’єрів УНР прийшли
представники різних українських організацій та чимало іноземців. Проте і
на поминках колишнього прем’єра було забагато банальних промов, помітним
був політичний ексгібіціонізм ораторів, спостерігалась неточність у
передачі фактів.
Лише будучи чесними перед самими собою, якими були у той вечір Андрій
Лівицький та д-р Степан Баран, ми зможемо краще збагнути суть наших
недоліків і здобутків, що, можливо, в подальшому застереже нас від
трагічних помилок доби УНР.
ЛІТЕРАТУРА
1 Олекса Грищенко: Ісаак Мазепа замолоду // Ісаакові Мазепі на вічну
пам’ять – Мюнхен-Лондон, 1973. – С. 13.
2 Там само.
3 Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. – Лондон, 1954. – С.
7.
4 Там само. – С. 9.
5 Там само. – С. 16.
6 Там само. – С. 7.
7 Народна воля. – 1919. – 31 січня.
8 Олекса Грищенко: Ісаак Мазепа в житті і в політиці // Ісаакові Мазепі
на вічну пам’ять – Мюнхен-Лондон, 1973. – С. 43.
9 Шаповал Т. Велика революція. – Прага, 1927. – С. 147.
10 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
(далі – ЦДАВОВУ України), ф. 1092, оп. 5, спр. 30, арк. 2.
11 Там само, арк. 6.
12 Там само, арк. 10-12.
13 Там само, арк. 438.
14 Вісник Народного МВС УНР. – 1919. – 30 вересня.
15 Вісник УНР. -1919. – 19 вересня.
16 Там само. -1919. – 7 серпня.
17 ЦДАВОВУ України, ф. 1092, оп. 4, спр. 32, арк. 21.
18 Там само, арк. 2-4 зв.
19 Вісник УНР. -1919. – Ч. 23. – 23 липня.
20 Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К., 1992. – С. 25.
21 Солдатенко В.Ф. Українська революція. – К., 1999. – С. 787.
22 Мазепа І. Україна в огні й бурі революцій. – Мюнхен, 1950. – Т. 2. –
С. 41-42.
23 Шаповал М. Велика революція. – С. 164.
24 Нагорна Л.П. Прем’єр УНР (Ісаак Мазепа) // Українська ідея. Постаті
на тлі революції. – К., 1994. – С. 249.
25 Феденко П. Назв. праця.
26 Феденко Б. З останніх днів І.П.Мазепи // Ісаакові Мазепі на вічну
пам’ять. – Мюнхен-Лондон, 1973. – С. 120.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
