Бджільництво
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність
його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі,
Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко
використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при
зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.
Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів
розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або
земляне); бортне; вуликове.
Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям: в ущелинах скель,
у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і
найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи
бджолині сім’ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як
лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на
висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й
назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним,
досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким:
знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю
вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав
більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість
обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно
впливало на загальний стан бджільництва.
Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення
бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію
приватного користування бортними деревами.
За звичаєм право на «бортяне» дерево діставав той, хто відшукав гніздо
бджіл і поставив на ньому відповідну мітку — знак власності («клеймо»,
«сигнал», «знамено»). Знаки власності переважно зображали свійських
тварин, диких звірів, дерева, рослини, знаряддя праці тощо. Після такого
позначення упродовж багатьох років борть служила тільки власникові,
нерідко закріплювалася за родом. Ніхто не мав права не тільки її
знищити, а й видерти мед. За це, як зазначено у «Руській правді»,
накладалася вища кара, аніж при посяганні на життя смерда.
Поступово бортництво з хаотичного перетворювалося на стійлове, що
зумовило виділення його в окрему галузь, якою займалися уже певні
прошарки людей. Цей період розвитку бортняного бджільництва
характеризувався відповідним удосконаленням борті (через розширення
природних дупел, у яких гніздилися бджоли, або вирубування гнізд),
поступовим «прирученням» бджіл (заманювання їх у борті), появою
спеціальних знарядь праці («лазива», по якому піднімалися до борті,
кресала та ін.). Для полегшення праці власники бортних дерев нерідко
кооперувалися, а вихід їх із села до лісу приурочувався до певних свят,
супроводжувався відповідними ритуалами задля успіху справи.
?сіб збирання меду. Бджолині гнізда уже не руйнували, а зберігали,
залишаючи на перезимівлю певну кількість меду.
Отже, бортництво в Україні у своєму розвитку пройщло такі три етапи:
використання диких бджіл у природних дуплах дерев, ущелинах; планомірне
утримання лісових бджіл у природних дуплах; розведення бджіл у
спеціально видовбаних дуплах (колодах). Усі ці форми бортництва були
відомі повсюдно в лісовій частині України, але особливого поширення
набули на Поліссі. Унаслідок інтенсивного освоєння лісових угідь під
ріллю, а також промислової заготівлі поташу зменшувалася кількість
лісів, а отже, і число бортяних дерев, що спричинювало занепад
бортництва. Наприкінці XIV — на початку XV ст. колоди-дуплянки уже не
підвішували на деревах, а розміщували на розчищеній ділянці. Так
виникали присадибні пасіки, хоча ще довго інструментарій, способи
догляду за бджолами і навіть форми колод майже не відрізнялися від тих,
що побутували у традиційному бортництві.
Процес витіснення традиційного бортництва відбувався дуже повільно і був
майже остаточно завершений у XVIII ст. З виникненням колод-вуликів, які
розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже
розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів
України.
Найсуттєвішою віхою в історії бджільництва був винахід 1814 р. рамкового
(втулкового) вулика, особливість якого полягала в тому, що під час
медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий
догляд за комахами. Сконструював рамковий вулик український учений Петро
Прокопович. Він уперше в світі отримав чистий стільниковий мед без
попереднього винищення бджіл. З іменем Прокоповича пов’язане також
заснування 1828 р. першої в світі школи бджільництва.
Винахід і подальше удосконалення рамкового вулика поклали початок
раціональному пасічництву в Україні, а також у багатьох інших країнах
світу.
Конструкція рамкових вуликів в Україні не зазнала істотних змін; вони
відрізнялися радше формою та матеріалом. Найчастіше виготовляли
дерев’яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі,
Слобожанщині) чи лози, обмащені глиною, навіть керамічні – у вигляді
великого горщика. Пасіки розміщували поблизу садиби (в саду, на городі
чи леваді), влітку вивозили вулики в поле, ближче до медоносних рослин.
У Карпатах для оберігання вуликів від звірів, надмірної вологості та
снігопадів будували спеціальні споруди (пасіки). Які нагадували замкнені
двори (ґражди). Зразки давніх вуликів, а також пнів-колод, знарядь праці
нині зберігаються в музеях України.
Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду – вміння «відчитувати»
бджолині міграції, знання їх дій та способів приборкання тощо. Тому
пасічниками найчастіше були літні люди, поважані на селі особи. Тарас
Шевченко писав, що бджола вимагає для роботи коло неї «не лише удачної
людини, а й лагідного і праведного мужа». Подібну думку висловив і
український вчений Микола Сумцов, підкресливши: «Пасічництво настільки
чисте і шляхетне, що люди з низькою душею не займатимуться ним».
Традиційний образ українського пасічника знайшов відображення у
літературі та малярстві.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
