Реферат на тему:
А.Ю.Кримський та орієнталізм
Зацікавлення Сходом в Україні сягає сивої давнини. Тоді наші пращури
цікавилися Близьким і Середнім Сходом. Туди їздили допитливі
мандрівники, дипломати, купці. Про це свідчать літописи, українська
літературна пам’ятка “Слово о полку Ігоревім”, а також східні джерела
(сірійські, арабські) про участь русичів у візантійсько-арабських війнах
тощо. Різноманітна інформація з життя сусідніх держав містилася й у
списках “ходінь” прочан до Палестини й Ірану.
Східні слов’яни здавна підтримували тісні контакти із сусідами ірано- і
тюркомовних племен, зокрема з Хазарським каганатом. Пізніше, починаючи з
XIV ст., протягом тривалого часу постійним фактором історичного буття
українського народу слугувало татарське і турецьке сусідство. Відомий
період, коли невелика частина території України перебувала навіть під
безпосереднім управлінням Османської імперії, наприклад, Північна
Буковина.
Знайомство з народами Сходу відбувалося в різні часи по-різному, і це
сприяло вивченню історії, географії, етнографії, релігії їхніх країн.
Ще на зорі становлення наукового сходознавства на Україні М. Костомаров
у праці “Две руские народності” [1], відзначаючи результативність
взаємодії між культурами різних народів, зауважував, що плоди духовної
діяльності окремих націй у результаті їх міграції стають загальним
надбанням.
Усвідомлювали цю істину і до М. Костомарова, бо маємо древні свідчення
про наших мандрівників, яких вабила до себе східна цивілізація, особливо
арабська. І якщо знайомство з Орієнтом у сиву давнину мало переважно
епізодичний характер, то у пізніші часи ним, зокрема його естетичними
надбаннями та документами з відомостями про русичів, цікавилися
ґрунтовно.
До найвизначніших учених світу, які цікавилися Сходом, вивчали його,
належить, передусім, А.Кримський. У статті “Выдающийся арабист”,
надрукованій 22 березня 1941 р. в газеті “Советская Украйна”, Т.Кезма
писав: “Арабістика справедливо вважається однією з найскладніших сфер
філологічних наук. Тому й не дивно, що у всій Європі та Америці не
знайдеться й десяти учених-арабістів зі світовим іменем. У Радянському
Союзі є два таких учених. Один з них – учений світового рівня, академік
А.К.Кримський, другий відомий далеко за межами Радянського Союзу –
академік І.Ю.Крачковський. Серед плеяди учених-арабістів зі світовим
іменем пальма першості цілком заслужено належить академіку А.Кримському,
знання якого в цій галузі, як і в багатьох інших, є надзвичайно
ґрунтовними.”
Вже з XVI ст. Схід стає для України великою притягальною силою, помітним
орієнтиром оновлення її літератури. Він цікавив своєю мудрістю, а його
література – високими моральними ідеалами, намаганням зазирнути у
майбутнє.
Думки щодо багатства його естетичних концепцій висловлювало багато
вчених і поетів, які приймали Схід з його древньою цивілізацією цілком
реально. “Якщо ми збираємось брати участь у витворах прекрасних умів, –
писав Гете, – в такому разі нам потрібно уподібнюватися до всього
східного, – сам же Схід не прийде до нас в гості” [2].
З початком XIX ст. інтерес до Сходу зростає у багатьох країнах Європи.
Наукове ж вивчення Сходу на Україні розпочалося у XVIII ст. і тісно
пов’язане з Харківським колегіумом, де було зібрано велику сходознавчу
бібліотеку. Перші сходознавчі дослідження та спостереження пов’язані з
відомими особистостями, зокрема з іменем Г. Сковороди (у своїх притчах
він змальовував картини з життя Індії та Китаю, написав трактат “Розмова
про премудрість. Мудрість та людина”).
У Харківському університеті була зосереджена сходознавча робота,
здійснювалося вивчення мов та історії східних народів.
Значний сліду наближенні Сходу до українського читача залишив дослідник
кавказьких мов Л.Лопатинський (1842 – 1922). Розвиток української
орієнталістики тісно пов’язаний із перекладацькою та дослідницькою
роботою видатного вченого А.Ковалівського (1895 – 1969), який вивчав
різнобічні культурно-історичні зв’язки України з народами Близького і
Середнього Сходу.
У перші десятиріччя XX ст. значно змінився характер сходознавчої науки.
Академік І.Крачковський у “Нарисах з історії російської арабістики”
назвав 20-і роки періодом виникнення нових навчальних центрів з
арабістики. Це повною мірою стосується й українського сходознавства. У
1918 р. у Києві було відкрито Інститут східних мов, який пізніше
перейменовано на Близькосхідний інститут, а кількома роками пізніше – у
філію Всесоюзної наукової асоціації сходознавства, почесним головою
якого був обраний А.Кримський.
Після війни умови для функціонування орієнталістики на Україні були
малосприятливими: не залишилося вчених, які знали східні мови, було
пошкоджено сходознавчі книгозбірні. У 50-і роки лише Т.Кезма (араб за
походженням) викладав арабську мову на історичному факультеті Київського
університету імені Т. Шевченка.
Активізації сходознавства на Україні та відновленню його кращих традицій
сприяло відкриття (1945) при Київському університеті факультету
міжнародних відносин (тепер – Інститут міжнародних відносин), а також
Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України.
Ціла епоха українського сходознавства пов’язана з іменем А.Кримського –
знавцем майже всіх східних та європейських мов, який у цій галузі не має
собі рівних у всьому світі.
Тема статті викликана суспільно-політичним та культурно-історичним
розвитком незалежної України, її контактами зі східними народами.
Політична й культурна інтеграція з Орієнтом сприяє Україні долати окремі
релігійні, мовні, а також політичні стереотипи, що вкоренилися упродовж
століть у свідомості народів-сусідів. Історико-пізнавальне та виховне
значення у цьому плані мають художні твори та наукові праці переважної
частини українських письменників та вчених 2-ї половини XIX – початку XX
ст. Особливо слід наголосити на орієнталістській спадщині А. Кримського,
який почав займатися сходознавством, щоб покласти край суцільній
фальсифікації української минувшини.
Завдання даної праці полягає у вивчені сходознавчих досліджень
А.Кримського, з метою розкриття правдивих історичних свідчень про
походження українського народу та його мови. Велику цінність мають його
як наукові праці у галузі сходознавства, філології, історії, так і
переклади, і літературна творчість.
Вражає багатогранність постаті А.Кримського – сходознавця (арабіста,
іраніста, тюрколога), історика, філолога, етнографа, поета прозаїка і
перекладача. Важко визначити, яка з цих сфер творчості й діяльності
вченого досліджена більше, а яка менше, бо в наш час недостатньо
проаналізовано доробок вченого із сучасних методологічних позицій, з
урахуванням нових світоглядних орієнтирів.
У 2000 р. виходить з друку праця С.Павличко “Націоналізм, сексуальність,
орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського”. Наукова та
літературна спадщина А.Кримського розглядаються в ній у кількох
площинах: біографія та психіка творчої особистості, український
літературний процес кінця XIX – початку XX ст. і його модерністичні
тенденції, європейське і російське сходознавство на межі XIX і XX ст.
Дослідниця по-новому розставила акценти у такій проблематиці
“кримськознавства”, як зародження української академічної науки,
українські політичні орієнтири кінця XIX ст., формування української
національної ідеї.
С.Павличко різнобічне проаналізувала творчу спадщину А.Кримського у
контексті його доби, на тлі розвитку світової історії; окреслила постать
ученого “на тлі епохи, чи, точніше, кількох епох з особливим акцентом на
трьох аспектах – літературі, орієнталізмі, політиці”[3].
На сьогодні до появи праці С.Павличко у “кримськознавстві” ми мали лише
окремі статті і праці 70 – 80-х років, які були позначені тавром
тоталітарних часів – у них багато що замовчувалося або фальсифікувалося.
Проте, слід віддати належне дослідникам А.Ковалівському, І.Білодіду,
О.Бабишкіну, Ю.Кочубею, К.Гурницькому, Н.Кузнєцовій, П.Колеснику, бо
вони були першими. Серед праць виділимо книжку К.Гурницького “Агатангел
Крымский” (Москва, 1980), у якій в цілому вдало проаналізовано
сходознавчу спадщину вченого як історика окреслено його перекладацьку
діяльність. “Друга хвиля повернення до Кримського у 90-ті роки пов’язана
з відродженням українського сходознавства, передусім зі створенням
Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України у 1991 р. на чолі з
академіком Пріцаком. З’явилися численні статті про
А.Кримського-сходознавця, йому було присвячене перше число ж. “Східний
світ” (1993), започатковані щорічні сходознавчі читання А.Кримського,
видане його вибране листування – неодмінного секретаря Всеукраїнської
академії наук (упорядники і автори передмови Л.Матвєєва і Е.Циганкова),
перевидана “Історія Туреччини” (1996). Планується написання повної
біографії А.Кримського, публікація низки архівних матеріалів,
перевидання “Історії Персії”. Проте за різних об’єктивних причин цілісна
біографія чи цілісна монографія про А.Кримського – політика, одного з
фундаторів української національної ідеї, сходознавця, письменника,
одного з організаторів Всеукраїнської академії наук, – ще не створена”
[4].
“Всі попередні спроби вивчати й коментувати спадщину Кримського були з
різних причин неповними й невдалими. Ті, хто аналізував його художні
твори, ніколи не розглядали їх у контексті його сходознавчої діяльності,
і, навпаки: багато з тих, хто писали про Кримського як про вченого,
ледве здогадувалися про його літературну працю та її роль у контексті
української літератури. Крім того, об’єктивному вивченню і першого, і
другого перешкоджала політична цензура” [З, 12].
Рішення А.Кримського присвятити себе орієнталістиці виникло, мабуть, під
впливом родинних традицій. “Я належу до родини, що вийшла з
тюрксько-татарського племені, – писав учений редакторові бахчисарайської
газети “Терджіман” І.Гаспрінському. – Мій далекий предок був муллою і
доводився родичем кримському ханові” [5, 56].Безперечно, голос родинних
генів зіграв домінуючу роль у виборі професії. Але була ще одна не менш
вагома причина. Вивчаючи історію Росії, мислячий юнак натрапляв на
суцільні фальсифікації української минувшини шовіністичними істориками.
Вже у колегії П.Ґалаґана майбутній орієнталіст, переважно під впливом
П.Житецького, дізнався, що майже всі українські історичні джерела
великодержавні політики нищили, знеособлювали, “тягнучи” нащадків
героїчних русичів-козаків у морок суцільного безпам’ятства. Перед
вихованцем колегії постало проблемне питання: де шукати сторінки
втраченої історії? І відповідь була однозначною – у східних архівах та
працях тих мандрівників-паломників, які добре знали нашу Русь. Саме його
вчитель “руської” мови П. Житецький прищепив А.Кримському любов до
історії українського народу, до української мови, яка на все життя стала
його улюбленою “ненькою”. Через ту любов та студії творів М.Драгоманова,
а також через українські львівські періодичні видання Кримський, який –
як сам стверджував – не мав ні краплі української крові, визначився у
своїй національній ідентичності, став свідомим українцем, готовим
присвятити своє життя українській справі.
o
oe
oe
???????¤?¤?$???????o?У 1889 р., з метою пошуку правди щодо походження
історії та героїчного минулого українського народу, він вступає до
Московського Лазаревського інституту східних мов, уже досконало
володіючи польською, німецькою, французькою, англійською, грецькою,
староєврейською, турецькою мовами та санскритом. Провчившись там лише
рік, А.Кримський ще глибше збагнув політичні інтриги Росії щодо України,
її колонізаторську суть. У щоденнику студента-першокурсника за 1 квітня
1890 р. читаємо: “Сьогодні Великдень. Сьогодні іменини тата, Маші, Сіми!
А я в Москві! Цього року я не говів у Піст, не ходив ані разу в церкву –
навіть у Страсний тиждень, не був на заутрені Світлого празника, не
цілував Плащаниці! А проте сьогодні мені чогось ніби не стає, свято таки
чується. Як згадаю, що мені треба провести у Кацапії ще два такі
Великодні, сум огортає! Як би я кинув цю Москву і Лазаревський та
оселився в Києві! Жду, не діждуся, коли це і я буду в осередку України,
в громаді українофілів. Часто, дуже часто мрія пролине в мене об тому
життю, яке могло би бути, коли б я був у Києві, але що ж робити? Може
бути: і мій прибуток у Москві має ту перевагу, що розвиває сильніше
струну українську, порушує саму глибінь почуття. Не зраджу я тебе,
Україно, твій я навіки! Як я і тепер жадаю зблизитися з народом моїм,
присвятити все своє життя йому” [6].
Після закінчення Інституту східних мов А.Кримський у 1892 р. вступає на
історико-філологічний факультет Московського університету. Його
вчителями були відомі тоді вчені В.Міллер, Р.Брандт, П.Фортунатов,
П.Виноградов, Б.Гер’є, В. Ключевський та інші. В університеті
А.Кримський складає магістерські іспити з арабської та слов’янської
філології, після чого у 1896 р. їде у дворічне наукове відрядження до
Сирії та Лівану, де вдосконалює знання арабської та інших семітських
мов, вивчає писемні джерела з відомостями про Україну ще з
дохристиянської доби, досліджує творчість С.Руданського, листується з
І.Франком, М.Павликом, записує казкові сюжети ряду східних народів тощо.
Повернувшись із відрядження, А.Кримський обіймає кафедри арабської
філології та тюркських мов у Лазаревському інституті. За час роботи в
ньому вчений написав і видав цілу низку академічних підручників з
філології та історії народів Близького Сходу. Серед них – праці про
Коран, про мусульманство, курси історії та літератури трьох головних
близькосхідних народів -арабів, персів і тюрків. Перші публікації його
на теми східної літератури, написані українською мовою, а також перші
переклади з перської, турецької та арабської мов з’явилися у 1890 р. в
галицьких виданнях “Правда”, “Народ” та “Дзвінок”. У наступні роки
вийшли перші публікації російською мовою, якою Кримський переважно й
писав свої наукові твори. До української мови як мови написання праць у
галузі сходознавства він повернувся після 1918 р., хоча й тоді писав
праці російською мовою на замовлення позаукраїнських наукових установ
[3, 158].
Саме з цього часу він стає справжнім фундатором українського
сходознавства. Одночасно А.Кримський став найбільш яскравим
представником нової школи російського сходознавства на рубежі двох
сторіч.
Той факт, що вчений з України, дратував багатьох викладачів
Лазаревського інституту та поліцію. ” Політичні прикрощі, – читаємо в
неопублікованій автобіографії вченого за 1938 р. я мав тому, що мої
орієнтальні кафедри ще давніш темами не мали частих нагод вступати в
колізію з царською адміністрацією. Можна було б сподіватися, що поліція,
охранка мене зовсім залишать у спокої. Та так воно не бувало. 1904 року
я був викликаний до жандармського управління в Москві, де мені показали
літографський курс моїх-таки лекцій. Там підкреслено було чимало місць,
що їх можна було витолкувати як засуд монархічної влади в порівнянні з
республіканською. Зроблено було мені попередження, що надалі я ризикую
позбутися кафедри і права читати в вищих школах” [7].
На початку 1918 р. А.Кримському надіслали з Києва до Москви офіційні
запрошення: одне – на кафедру східної історії Університету св.
Володимира, друге – від Комісії по заснуванню Української академії наук.
А в листопаді 1918 р. разом з В.Вернадським, Ор. Левицьким, Д.Багалієм,
П.Тутковським, він був обраний дійсним членом Академії наук з одночасним
призначенням на посаду неодмінного секретаря Академії. Одночасно
А.Кримський разом із Д.Багалієм, Г.Павлуцьким та Є.Тимченком взяв участь
у складанні “Пояснюючої записки до проекту організації
Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук”. Зрозуміло,
що саме Кримському належать розділи цього документа, присвячені
перспективам розвитку сходознавства. Ці перспективи у баченні Кримського
вражають масштабністю. На його думку, Україна має свої глибинні причини
розвивати сходознавство. “Стародавня територія сучасної України була
місцем для життя або для довшого перебування усяких орієнтальних
народів, – і перед українською наукою стоїть ціла низка усіляких питань
і завдань, що чекають свого планового розроблення і розв’язання.
Іраністика, тюркологія і (дисципліна ця особливо потрібна) арабістика, –
без отих трьох наук усестороння, не однобічна історія українства
неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки
українознавстві” [8]. Далі Кримський переконливо демонструє, як у давні
часи мешканці території України в її сучасних межах зазнавали впливів
іранських, монгольських, турецьких та інших, і зазначає, що ніхто не має
такої “повинності”, як українська Академія, вивчати історію хозарів,
печенігів, половців та їхні впливи на Київську Русь. Крім того, жодна
наука про східні народи неможлива без арабістики й вивчення арабської
мови – мови не лише Корану, але й історіографії.
“За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка
народів: скити-сармати, потім їхня видозміна – алани… Як відомо,
навіть імення наших великих річок “Дністер”, “Дніпро”, “Дін” –
осетинські (іранські), деякі найзвичайніші слова української мови, такі
як “собака”, живцем позичено з іранської мови…
…Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства –
тюркологію… Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не
тяжить, як на Академії іменно українській. Знов же нікому, опроче
Академії української, не може бути ближчим обов’язком
історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на
Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як
слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще вперед монгольську
епоху були зайшли до української (“староруської”) мови і визирають,
приміром, із “Слова о Полку Ігоревім” або з літописів Київського
періоду. Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські
впливи ідуть на Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись
і на звичаях, і на мові, і на народній словесності, за часів козаччини
особливо. Не можна свідомо студіювати українську народну словесність,
обминаючи турецьку й татарську народну словесність.”[8].
Із приходом до Києва більшовиків праця в Академії супроводжувалася
постійними інтригами, фальсифікацією документів, шантажами, тощо.
Чесному й принциповому А.Кримському важко було збагнути більшовицьку
ницість та заплановану колотнечу у такій високій установі, як Академія
наук.
Саме від цього часу розпочалися систематичні наклепи, нападки на
А.Кримського, як і на інших провідних працівників Академії. Особливій,
критиці піддавалися праці вченого з україністики та сходознавства на
підставі орієнталістських документів, де однозначно доводилася
самобутність нашої мови в індо-іранському руслі, кілька тисячолітня
історія України, перекреслювалася так звана “колиска” трьох братніх
народів. Особливо нестерпними стали для вченого тридцяті роки, зокрема
після виходу у світ монографії “Історія Туреччини” (1924 р.), та
“Історії Туреччини та її письменства” (1927 р.), де яскраво висвітлено
взаємини України як авторитетної держави зі Сходом. За завданням
партійних органів псевдо-науковець Ф.Корнюшин на сторінках газети
“Комуніст” (8 липня 1927 р.) публікує пасквіль під назвою “Не вір очам
своїм”.
Оскільки у праці А. Кримського наводилися історичні факти, які
реабілітували багатовікову історію України (що суперечило шовіністичній
пропаганді), її було піддано брехливим нападкам. На початку 30-х років
мрії і плани Кримського щодо українського сходознавства зазнали краху. І
все ж багато було написано, започатковано, тож титул фундатора
українського сходознавця беззаперечно належить Кримському.
Хоча його повністю відлучили від Академії наук – його дітища, – та він
не припиняє наукової праці: досліджує проблеми тюркської словесності –
азербайджанської, турецької, узбецької, казахської, башкирської,
волзько-татарської, кримсько-татарської, туркменської, готує до друку
фундаментальну працю “Хозари” із висвітленням найдавнішої історії
України, монографії, присвячені ювілеям Фірдоусі (1935), Нізамі (1940),
здійснює науковий аналіз грузинської історіографії “Карт ліс Цховреба”,
пише ґрунтовну працю “История новой арабской литературы” тощо.
Доля А.Кримського, як і багатьох його попередників і сучасників в умовах
колоніальної дійсності, була визначена заздалегідь. Працювати на
Україну, її історію та культуру в розумінні московських можновладців
вважалося найтяжчим злочином, тому що підривалися асиміляторські цілі
великодержавних політиків, їхні “наукові” надбання”. У найбільшій опалі
була українська орієнталістика, бо вона через посередництво східних
книгозбірень та архівів проливала світло на героїчне минуле України, її
ранню цивілізацію, територіальні обшири, руйнувала модель так званої
“колиски” трьох братніх народів.
Слід зазначити, що Схід приваблював українських учених та митців не
самою екзотикою, а соціально-політичними, естетичними, релігійними та
історичними аспектами. Адже Україна, перебуваючи в центрі Європи,
творила культуру європейського зразка, не сторонячись водночас кращих
надбань Сходу, що був стартовим майданчиком усієї світової цивілізації.
Література:
Костомаров Н. Две русские народности // Основа. – 1891 – № 3.
Гете И.В. Западно-восточный диван., – М.,1960 – Т.2 – С. 84.
Павличко Соломія. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ
Агатангела Кримського. – К., 2000. – С. 103, 158.
Маленька Т. “Слово і час”, – 2001 – № 1. – С.11.
Зеленко Г. В полоні літ. – К., 1989. – С.56.
Інститут рукопису ЦНБ ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.36. – №105.
Інститут рукопису Ф.36. – №105.
Пояснююча Записка до проекту організації Історично-Філологічного Відділу
Української Академії Наук. // Записки Історично-Філологічного Відділу
Української Академії Наук. – Кн. IV. – К., 1919. – С.ІХ.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
