.

Археологія та лінгвістика про етнокультурний розвиток давніх слов\’ян (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
492 5729
Скачать документ

Реферат на тему:

Археологія та лінгвістика про етнокультурний розвиток давніх слов’ян

Як відомо, проблеми етногенезу та ранньої історії слов’ян вимагають
комплексних інтердисциплінарних досліджень, використання писемних,
лінгвістичних, археологічних, антропологічних та інших джерел, які себе
взаємодоповнюють і контролюють. Кожна з названих дисциплін має свою
специфіку, свою методику, а також певні межі можливостей і засобів,
якими вона володіє. Теоретичні побудови, засновані на джерелах лише
однієї із згаданих дисциплін, можуть призвести до хибних уявлень про
реальні процеси і явища.

Розглянемо, наскільки корелюються дані археології та українського
мовознавства щодо процесів єдності та диференціації східних слов’ян.

Розвиток слов’янських племен у час їх великого розселення і в наступні
століття відбувався за однаковими або близькими історичними законами. І
якщо на лівому березі Вісли або на південь від Карпат у VI – X ст. на
основі племінних союзів народжувалися різні слов’янські етноси, і цього
ніхто не заперечує, то дивує потяг об’єднати всі численні
східнослов’янські племена та їхні союзи з різними археологічними
культурами в одну етнічну групу. У світлі нових археологічних матеріалів
та кореляції з ними писемних і лінгвістичних джерел такої єдиної
східнослов’янської групи не існувало. Не існувало також у VI – VIІ ст.
н.е. (за Б.Рибаковим) слов’янських русів, а у VIІІ – ІХ ст. (за
В.Сєдовим) Руського каганату.

Аналіз археологічних пам’яток не суперечить автохтонності слов’ян у
лісостеповій та лісовій зонах України. На жаль, археологам-славістам
поки що не вдалося розробити таких надійних критеріїв, за допомогою яких
можна було б однозначно визначити і виділити слов’янські чи
праслов’янські старожитності у масивах первісних культур. Спроби
навколонаукових любителів старовини, особливо в останні роки, назвати ті
чи інші археологічні культури первісне слов’янськими, а то й
протоукраїнськими, слід оцінювати як тимчасовий спалах романтизму,
викликаний відродженням української державності.

Наукові пошуки старожитностей, що належали б предкам слов’ян, у
культурах неоліту, енеоліту, доби бронзи, навіть раннього заліза поки що
можуть бути виражені як імовірні гіпотези. Такими їх уважають самі
дослідники цих старожитностей [1].

Більш-менш виразні елементи слов’янської матеріальної культури вдалося
виділити в культурах рубежу ер: у Зарубинецькій – на території України і
Білорусі, де вони були основними при наявності балтських та германських,
і у Пшеворській – на території Польщі, де вони займали незначне місце
поряд з основними германськими та кельтськими. Археологічні культури
корелюються з писемними даними Плінія Старшого, Тацита Птоломея, за
якими слов’янські венеди, починаючи з 1 тис. н.е. виразніше фіксуються
на правому березі Вісли, ніж на її лівому березі.

У наступних століттях (друга половина І – ІІ ст. н.е.) праслов’яни на
території України представлені пізньозарубинецькими та
волино-подільськими старожитностями, що становили певну
культурно-етнічну спільність, її розкололи германські племена готів, що
просувалися у кінці ІІ – ІІІ ст. н.е. із Нижнього Повіслення до
узбережжя Чорного та Азовського морів. Останні позначені пам’ятками
Вельбарської культури.

У III ст. н.е. в Україні, за участю слов’янських племен, виникають дві
культурні групи: північна і південна, які надалі, до утворення Київської
держави, розвиваються самостійно. Це Київська культура, що покрила
балтський субстрат у верхів’ях Дніпра, та велика за територією
багатоетнічна Черняхівська культура між Прип’яттю і Десною на півночі,
Чорним морем і Дунаєм на півдні. Вони вичерпують венедський період в
історії слов’ян на території України в римський час, тобто у першій
половині І тис. н.е.

У кінці IV ст. н.е. на історичній арені з’являються назви ще двох
слов’янських племінних союзів – склавинів та антів. Археологічне ці дві
групи племен виражені Празько-Корчацькою та Пеньківською культурами.
Вони виникають на основі слов’янської частини Черняхівської культури на
території України за незначною участю Київської.

Носії Київської культури, територіальне віддалені від кордонів римського
лімесу, не отримали писемного етнонімного виразу, тому ми не знаємо
імені племінного об’єднання, яке утворилося в V – VII ст. н.е. на її
основі. Воно в археології отримало назву Колочинської культури. Не
знаємо також імені слов’янської групи, що утворилась у Самарському
Поволжі під назвою Іменьківської культури за участю слов’янських
переселенців з Верхнього Подніпров’я, що почали переселятися на
угро-фінські землі.

Починаючи з перших століть нашої ери, за археологічними й писемними
матеріалами простежуються дві лінії розвитку східнослов’янських
культурних груп. Перша, південна, що межує з провінціями Риму й
Візантії, добре відома їхнім хроністам, особливо у період розселення
слов’янських племен у Подунав’ї, на Ватіканському півострові, у
межиріччі Ельби і Заапе; друга – північна, рух розселення якої веде на
північний схід у межі сучасної Білорусі та Росії, тодішніх баптських і
угро-фінських племен. Ці процеси мають глибокі корені. Вони обумовлені
розколом на дві частини воли-но-подільської та пізньозарубинецької груп
з приходом готів у кінці II ст. н.е. на територію України. Результати
цього розколу простежуються в матеріальній культурі східних слов’ян
протягом наступних століть. Вони визначають розвиток східнослов’янських
літописних племен у \/ІІІ – ІХ ст. напередодні утворення Київської
держави.

У багатьох археологічних працях радянського часу, де вивчались
етнокультурні процеси у Східній Європі \/ІІІ – Х ст., зроблені спроби
зіставити літописні племена з певними археологічними культурами. Для
племен північно-східної групи, що осіла на чужий різноплемінний
субстрат, це вдається, для південно-західної, що має місцеві слов’янські
підоснови – ні. Однак, у кожній спробі проглядаються достатньо чіткі
культурно-етнографічні відмінності між південно-західною і
північно-східною групами, закладені ще в попередні періоди, що повинно б
відповідати і діалектно-мовним їх особливостям.

Поглянемо на це питання з боку лінгвістики.

Уже О.Шахматов уважав, що після того, як східні слов’яни в VIІ-ІХ ст. з
дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від
Чорного моря до Ільменського озера та від Карпат до Дону, їхня мова
розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи. “Распадение
восточнославянских племенъ и ихъ языка относится (в своемъ постепенном
ходе) к VII й VIII веку; вероятно, к IX в. восходитъ (как завершение
процесса) распадение единого русскаго племени на три племенные группы:
южную, северную й восточную” [2, 25 – 36], “Спільноруська прамова”
(мається на увазі східнослов’янська – авт.) розпалася на три окремі
говори ще в добу доісторичну – в кінці VIII чи на початку IX ст, і
об’єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення
однієї спільної народної мови” [2, 681].

Процеси становлення східних слов’ян О.Шахматов уявляв як поетапне їх
переселення з межиріччя Нижнього Дніпра і Пруту, де, на його думку, була
їхня перша прабатьківщина і де виділилися праруси – анти, що прийшли на
Волинь і Середнє Подніпров’я. Тут, за О.Шахматовим, слов’яни ще не
становили однієї етнографічної групи [3, 324 – 384]. Зрозуміло, що у
світлі сьогоднішніх джерел, зокрема археологічних, картина інша.
Розселення слов’ян відбувалося з Північного Прикарпаття на Дунай, а не
навпаки. Крім того, нині документально встановлено, що VI-VIІ ст. – це
період антів та склавінів, а не “руського племені”. До приходу варязьких
дружин у Наддніпров’я у IX ст. тут не знаходимо слов’янських русів чи
прарусів. Отже, у V – VII ст. мова антів – це не мова русів і не мова
всіх східнослов’янських племен, а лише їх південної частини. Тут змішані
різні хронологічні етапи еволюційного розвитку східнослов’янських
племен.

Концепція О.Шахматова була прийнята багатьма російськими лінгвістами та
істориками і не тільки російськими. Щоправда, якщо М.Погодін та

Ю.Готьє вважали антів предками усіх східних слов’ян, то М.Грушевський
вважав їх предками лише південно-західної групи слов’ян, тої Русі, що
стала предком українського народу [4, 153,160].

Г.Гірт східнослов’янські діалекти ділить на дві великі групи:
малоруські, на півдні, та великоруські, на півночі. Заслуговують на
увагу його спостереження за процесами формування мовних відмінностей тих
слов’янських груп, що в часи міграцій осідали на різні етнічні
субстрати. Наприклад, відмінності між сербсько-хорватською і болгарською
мовами він пояснює тим, що серби і хорвати поглинали іллірійський, а
болгари – фракійський субстрат [14, 21 – 125].

Аналізуючи історичний розвиток польської мови, Ю.Розвадовський розглядає
її як одну із багатьох, що належить до сім’ї слов’янських мов, які своїм
походженням сягають праслов’янської епохи. “Польська мова, тобто збір
діалектів, що разом творять польську мову, успадковує разом з іншими
слов’янськими мовами те, що створили праслов’яни… Процес її виділення
почався і тривав століттями, ще в часи спільнослов’янські, коли всі
пізніші слов’янські мови існували як більш-менш різні говори і
діалекти…” [15, 36 ]. Ця закономірність стосується кожної слов’янської
мови.

?????¤?¤?$?????¬?овному середовищі займав С.Смаль-Стоцький. Він уважав,
що “…українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку
праслов’янської, колись дійсно говореної мови…, переформування її
діалекту (говору) на спеціальний український лад, як усі інші
слов’янські мови являють собою перетворення праслов’янської мови (її
говорів) на їхній питомийлад”… “Зарисовані вже в цій добі діалекти і
відтінки розробили опісля поодинокі слов’янські мови. Розвиток
північностароруського і півден-ностароруського вже в своєму
праслов’янському зародку пішов іншими шляхами… На перепоні правильному
розумінню і поясненню цих явищ стоїть фікція праруської мови” [5, 98 –
110]. С.Смаль-Стоцький наводить обґрунтовані докази, які заперечують
існування єдиної давньоруської мови.

Існування вже у києво-руський період двох відомих діалектів: північного
і південного припускали за фонетичними властивостями Т.Лер-Сплавінський
та Н.Трубецькой.

Сьогодні існують різні погляди лінгвістів та археологів на проблеми
східнослов’янської мовної і культурної єдності. Одні йдуть від єдності
до розподілу на діалектно-культурні групи, що пов’язано з процесами
розселення слов’ян, інші взагалі запере чують діалектно-племінну
спільність у сере дині праслов’янського чи слов’янського світу [6, 193].

Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов’янських
племінних утворень в середині і 2-ій половині І тис. н.е., як її
розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами.
Так, П.Третьяков уважав, що слов’янську спільність створили ще племена
Зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення
Верхнього Подніпров’я. Саме з верхнього Подніпров’я вони в середині І
тис. н.е. розселяються на всі сторони світу, в тому числі і в Середнє
Подніпров’я, завершуючи етнокультурну карту, відому за Літописом [7,
153].

Ф.Філін то майже приєднується до гіпотези П.Третьякова про
загальнослов’янську спільність у час Зарубинецької культури у II ст. до
н.е. – II ст. н.е. то декларує формування загальнослов’янської мови у
\/ІІІ – ІХ ст. на території Східної Європи, то твердить, що розселення
слов’ян привело до роз’єднання загальнослов’янських мовних явищ. У
результаті на сході слов’янського світу утворилася особлива зона, де й
виникла східнослов’янська або давньоруська мова [8, 29]. Слід додати, що
й П.Третьков не раз змінював свою точку зору на проблему етнокультурного
розвитку східних слов’ян.

О.Трубачов не хоче “круто покінчити… із східнослов’янською
давньоруською єдністю”. Він дотримується концепції “складної єдності, що
не відмовляється від визнання давності діалектних відмінностей…, не
відміняючи всеохоплюючої їх єдності” [9, 131 – 132].

Якщо “всеохоплюючу єдність” слов’ян чи праслов’ян розуміти в сенсі –
праслов’янські племена, слов’янські племена і народи, мови яких,
безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов’янських сусідів (це
спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, яка
цілком відповідає мовно-історичним реаліям, можна погодитись.

А. Кримський, на основі глибокого аналізу східнослов’янських мов та
їхніх діалектів, дійшов висновку, що, за браком писемних джерел,
“достовірну історію малоруської (української – авт.), а так само й
великоруської доводиться починати з XI ст., дарма, що чимало малоруських
(українських) і великоруських ознак готові були ще в IX ст.” “Таким
чином, – пише він, – усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI
ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком вже відокремлена. Мова
Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно
означена, яскраво індивідуалістична одиниця, і в ній аж надто легко й
виразно можна пізнати прямого предка сучасної малоросійської
(української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину
сьогочасних малоруських (українських) особливостей” [10, 23, 31].

Г.Півторак уважає, що за “історичними, археологічними і лінгвістичними
матеріалами…”, спільнослов’янський період тривав приблизно до середини
І тис. н.е. Після розпаду праслов’янської етномовної спільноти, у \/І –
\/ІІ ст. почалося формування східнослов’янських племен та їхніх союзів,
подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до
формування українського, російського та білоруського народів. З цього
часу намітилися і тенденції формування східнослов’янських мов [11, 273].

Рішучу позицію щодо процесів формування українського та російського
народів і їхніх мов зайняв останнім часом О.Стрижак. Він вважає, що
“виникнення порівняльно-історичного мовознавства призвело до повного
визнання самостійності української мови, структурно-фонетично
сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті, взаємозв’язків
і контактів”. [12, 55]. У статті “Нова наукова концепція про окремі
шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов” [12]
О.Стрижак наводить нові дані, які спростовують “теорію” давньоруської чи
праруської “східнослов’янської” спільної прамови. Він приєднується до
С.Смаль-Стоцького і Г.Гартнера, які у праці “Grammatik der ruthenischen
(ukrainishen) Sprache” вбачають підоснови української мови у
праслов’янській.

Резюмуючи праці С.Смаль-Стоцького, О.Стрижак поділяє його думку, що
“діалект, з якого походить українська мова, сусідив із
південнослов’янськими (хорватськими, сербськими, слов’янськими,
болгарськими) на півдні, білоруськими (дреговичі, кривичі) на півночі,
польськими, словацькими, чеськими на заході. У \/І-\/ІІ ст. ряд цих
племен пішов з прабатьківщини своєї дніпро-віслянської на південь, захід
і північ, а протоукраїнські лишилися вдома, трохи просунулись за Дніпро
та на південні й західні землі, кинуті сусідами, і стали
центральнослов’янським народом. Розселившись, слов’яни на новій
батьківщині розвивали старі традиції, зародки і тенденції,
удержавлювалися, індивідуалізовувалися, виокремлювалися, творячи власні
структурно-семантичні риси” [12, 55]. Тут зауважимо, що ця постановка
питання про формування слов’янських мов нині фундаментальне підтверджена
археологічними матеріалами, які засвідчують аналогічні процеси в
матеріальній культурі [13, 29-135].

До наведених поглядів із царини лінгвістики варто додати надзвичайно
цікаві й важливі спостереження румунського мовознавця Е.Петровичі,
характеризуючи слов’янські топоніми на території Румунії і Молдови.
Е.Петровичі – помітив у них зміну приголосних з “д” на “п”, яка, за
даними лінгвістики, відбувалась у середовищі склавіно-антських племен ще
в часи їх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони
разом входили в одну спільну Черняхівську культуру III – початку V ст.
н.е. Визначивши характер і області топонімів слов’янського походження у
Подунав’ї, румунський учений дійшов висновку, що слов’янське населення
цих областей, до його асиміляції румунами, говорило на одному з
українських діалектів. [16, 41 – 61].

Можна зауважити, що для антського періоду вести мову про українські
діалекти ще зарано. Та це зовсім не заперечує наявності етнічних
зв’язків склавіно-антського об’єднання IV-VIІ ст. і наступних
південно-східних племінних союзів, поданих Літописом, які сформувалися
на основі інтегрованих подільсько-волинських склавінів та антів.
Подальший їх розвиток привів до утворення окремої східнослов’янської –
української народності. Саме факт мовної спорідненості слов’янських
топонімів у Подунав’ї, де відомі змішані пам’ятки V-VII ст. склавінів та
антів із діалектами, що стали основою української мови, є одним з
важливих та незаперечних підтверджень появи у різноплемінному середовищі
слов’янського світу зародків пізніших слов’янських народів, у даному
випадку – українського.

Усі наведені матеріали й короткі висновки ряду лінгвістів указують, що
ніколи не існувало єдиної праслов’янської, слов’янської чи
східнослов’янської спільності, а завжди були праслов’янські,
слов’янські, східнослов’янські племена та їх об’єднання, “живяху кождо
со своїм родом й на своем месте, владеюще кождо родом своим”, як про це
зазначається у Літописі. Тому не існувало ніяких підоснов для виникнення
і давньоруської народності.

Література:

Петров В.П. Этногенез словян. – К., 1972.

Шахматов А.А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка //
Украинский народ в его прошлом и настоящем. – Петроград, 1916.взялася і
як розвивалася // Історія української

Шахматов А.А. Древнейшие судьбы русского племени. – Петроград, 1919.

Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904.

Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов:
Хрестоматія. – К., 1996.

Шевельов Ю. Чому общерусский язык а не выбчоруська мова. З проблем
східнослов’янської глотонії // Історія української мови. – К., 1996.

Третьяков П.Н. У историков древнерусской народности. – Л., 1970.

ФилинФ.П. Образовани езыка восточных словян. – М. – Л., 1962. Филин Ф.П.
Происхожденне русского, украинского и белорусского народов – Л., 1972.

Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. – М., 1991.

Кримський Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася //
Історія української мови. – К., 1996.

Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. – К., 1996.

Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження
українського та російського народів і їхніх мов // Народна творчість та
етнографія. – К., 1998, № 5 – 6.

Бран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.

Hirt I. Indogermanen, ihre farbreitung, ihre Uhrheimat und ihre Kultur.
– Strasburg, 1905.

Rozwadowski J. Jezyk polski. – Warszawa, 1915.

Petrovici E. Toponimice slave d’est pe teritorsul Republicii Populare
Romane. I Toponimice presentind H provent din G. // Romanoslavica/ Vol.
IV, Bucuresti, 1960.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020