.

Археологічні дослідження в басейні річки вись в українознавчому вимірі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5112
Скачать документ

Реферат на тему:

Археологічні дослідження в басейні річки вись в українознавчому вимірі

Багатство будь-якої держави вимірюється не лише золотовалютними
запасами, природними родовищами корисних копалин, високорозвиненим
індустріальним й аграрним виробництвами тощо. Ми переконані, що всі
вищеперелічені чинники є дуже важливими в життєдіяльності будь-якої
країни, проте найбільшою цінністю є, насамперед, її народ. Так, народ,
який пройшов тернистий і нелегкий, а іноді криваво-жертовний, шлях від
етносу (спільність людей, яка проживає на певній місцевості, має спільну
історію, культуру, мову, побут тощо, але не має власної держави, не
отримала політичного самовизначення) до нації (людська спільнота, яка
здобуває державність, розбудовує власну державу, на практиці реалізуючи
національну ідею, тим самим реально створюючи національну економіку,
національний життєвий та інформаційний простір, національну культуру,
національну свідомість, національні збройні сили тощо). Але народ, який
не знає чи не пам’ятає своєї історії, приречений на поразку. Без знання
власного минулого неможливо не тільки успішно розвиватися в сьогоденні,
але й упевнено дивитися у майбуття. Саме тому сучасне високотехнологічне
суспільство конче потребує правдивої інформації про свою минувшину, тому
що тільки наукове підґрунтя допомагає фахово розбудовувати національну
державу. Це твердження давно стало аксіомою в усьому цивілізованому
світі, проте в незалежній Україні воно ще досі полемізується, а часом і
не сприймається.

Ми повністю погоджуємося з відомим українським вченим і громадським
діячем Петром Кононенком, який переконливо стверджує: «Для ідеологічно
та психічно зашорених українців національне не тільки було, а часом і
досі залишається неприйнятним, а то й ганебним. Інша справа –
«інтернаціоналізм» і «глобалізм». Хоча для інших (особливо розвинених)
народів саме ті фетиші постають знаками суто теоретичними, а національне
є символом розквіту і надійності. Не дивно, що всі народи цікавляться і
пишаються віками пережитим та надбаним, українці ж погано цікавляться
еволюційним розвитком України та світового українства у їх
часо-просторовій парадигмі та перспективі. В чому причина? Де істина? Чи
й справді, як заявляв один із президентів України, українська
національна ідея навіть в Україні як суверенній державі не спрацювала
(отже, вона й безперспективна)? А коли так, то що має стати фундаментом
нашого світогляду й ідеалу, дороговказом нашого руху?!» [4, 4].

На нашу думку, одним з головних, якщо не найголовніших, дороговказів для
впевненого та успішного цивілізаційного розвитку України, Української
Самостійної Соборної Держави й українського народу може й повинно стати
українознавство. Українознавство – це не тільки цілісна інтегративна
система комплексних наукових знань про Україну, українців і світове
українство у просторі та часі, якою вона є в даний історичний момент на
початку XXI століття. Українознавство, насамперед, має бути національною
ідеологією, ідеологічним стрижнем суверенної Української держави,
української політичної нації, кожного українця! Нам, українознавцям,
дехто може закинути, що ми замість більшовицько-комуністичної ідеології
хочемо насильно насадити іншу, українознавчу. Проте всім відомо, що
навколишній світ – чи то фізичний, чи то цивілізаційний – ніколи не
терпить порожнечі. Саме тому, якщо українознавство по праву не опанує
ідеологічну нішу сучасного вітчизняного соціуму, то її загарбають інші
концепції та реалії, а саме: російський великодержавний шовінізм,
малоросійський меншовартісний нігілізм, глобалізаційний космополітизм
(пофігізм), кланово-олігархічний корупціонізм тощо. Ні! Не треба боятися
українознавства і не треба з ним завзято боротися, як це роблять деякі
державні службовці й науковці. Навпаки, треба допомогти йому спертися на
ноги, зайняти своє почесне й важливе місце в українському суспільстві.
Дуже влучно зазначає з цього приводу вчений-українознавець П. Кононенко:
«Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи
то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни,
отже – в ім’я торжества правди, добра, справедливості, миру і в Україні,
і в інших народів» [5, 23].

Отже, українознавство має на меті не розколоти і так пошматований на
різні політичні угруповання вітчизняний соціум, а стати тим міцним
підґрунтям, завдяки якому завершиться процес становлення української
політичної нації, розбудова демократичної правової високотехнологічної,
сильної національної держави. На наше тверде переконання, тільки власна
національна держава, і тільки вона, дасть змогу всебічно розвиватися
особистості зокрема й українському народу взагалі, тим самим збагативши
політичне, економічне, культурне та мілітарне надбання світової людської
цивілізації. Як уже зазначалося вище, українознавство – це цілісна
інтегративна система комплексних наукових знань про Україну, українців і
світове українство у просторі та часі, яка для досягнення
вищезадекларованої мети залучає матеріали різноманітних наук, таких, як,
наприклад, антропологія, археологія, етнологія, історія, мовознавство,
народознавство (етнографія), філологія, філософія, фольклористика тощо.

Саме археологія як наука, що вивчає історію суспільства за матеріальними
залишками життя та діяльності людей, стародавніми речовими пам’ятками
(артефактами), досліджує як окремі старовинні предмети, так і цілісні
комплекси, що відкриваються завдяки археологічним розкопкам, на основі
чого відтворюється цивілізаційне минуле людства, яке мало або зовсім не
висвітлене писемними (історичними) джерелами. Тому, проводячи
археологічні дослідження, вчені мають можливість отримати важливу й дуже
цінну інформацію про найдавніше минуле Homo Sapiens. Так, археолог К.П.
Бунятян вважає: «Історія людства, яку зазвичай розпочинають від
формування людини та суспільства, налічує близько 2,5 млн. років. На
цьому тлі її писемний період постає незрівнянно коротким. Адже
писемність виникла лише десь 5 тис. років тому – на зламі 4 – 3 тис. до
н.е. і спочатку в обмеженому регіоні, а її поширення відбувалося доволі
повільно. Скажімо, перші писемні свідчення про народи нашої країни маємо
від I тис. до н.е., а власна писемність тут виникла ще пізніше. Тому
тривалий період людської історії засвідчено тільки матеріальними
залишками життєдіяльності людей. Вивченням їх і опікується археологія з
метою відтворення загальної ходи стародавньої історії та історії
конкретних суспільств давнини. Таким чином, археологію можна визначити
як науку, що вивчає і реконструює минуле за матеріальними залишками
життєдіяльності людей» [1, 7].

Отже, археологія допомагає вченим-українознавцям не тільки
реконструювати сиве минуле нашої країни та її мешканців (побут,
матеріальну культуру), але й спробувати осягнути і зрозуміти тривалий
історичний процес зародження і формування українського народу.

Вивчаючи український етнос як один із важливих концентрів
українознавства, треба наголосити на стрижневому аспекті цієї проблеми,
а саме на етногенезі (походженні) українців. Чому ж вона нас так
цікавить? Вчений-українознавець П. Кононенко наголошує: «Розкриття
українського етногенезу – це шлях до пізнання кожним свого органічного
зв’язку з рідним народом, його природою, історією, мовою, культурою (а
відтак – усвідомлення своєї як особистості, так і все загальності, а
також як своїх прав, так і обов’язків, як джерел, мотивів, так і
наслідків формування та діяння), а тим з землею, все людством, космосом,
адже як ми бачимо, і український етнос є наслідок як
індивідуально-субстанціального розвитку, так і багатоманітних впливів
етносів Європи та Азії, що означає – їхнього соціального, духовного,
психічного буття та культури. Це – найефективніший шлях до самопізнання
та самореалізації, отже – до щастя» [3, 87].

Так вважає і науковець Л. Залізняк: «В наш доленосний для України час
питання історичних коренів українського народу набуло небувалої
актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії і забуває власне
минуле, не має майбутнього, тобто приречений зійти з арени історії.
Пояснюється це тим, що історична свідомість усякого етносу є потужним
консолідуючим фактором для нього. Тому завойовники завжди намагалися
позбавити гноблені народи їхньої власної історії” [2, 36].

Саме тому, коли вчені-українознавці вивчають походження українців,
досліджуючи їх генетичне коріння у товщі тисячоліть, переконливо
доводячи при цьому тотожність цього процесу загальноєвропейським, а
отже, і загальносвітовим етнічно-формотворчим стандартам, тим самим вони
будують міцне та надійне підґрунтя для становлення пересічного українця
не як раба-малороса чи хохла-кріпака, а, передусім, як освіченого,
волелюбного, заможного, впевненого в собі громадянина сучасної
високотехнологічної європейської держави-України. Що було опорою
аристократії у будь-якій країні і в будь-яку епоху? Насамперед, її
родовід, генеалогічне дерево. Тому кожний народ, який претендує на
провідне місце в цивілізаційному історичному процесі, хоче, щоб його
інтелектуальна еліта дослідила свої етнічні витоки і створила,
врешті-решт, власну родовідну епопею – етногенез своєї нації. На наше
тверде переконання, це і є одним із наріжних каменів підмурка потужної
Української Самостійної Соборної Держави та її політичної нації.

На шляху осягнення й вивчення історичного минулого України й
українського народу, на наш погляд, конче необхідна плідна та
взаємовигідна співпраця науково-дослідних інституцій з вищими
навчальними закладами Батьківщини. Під час таких контактів студентська
молодь не тільки зацікавлюється сивою давниною, отримує нові знання,
але, передусім, готується безпосередньо поповнити лави українських
учених, щоб і зараз, і в майбутньому вітчизняна наука продовжувала
успішно розвиватися. Так, на основі магістерської програми «Археологія
та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська
академія» була створена археологічна експедиція, яка, починаючи з 2000
р., проводить планові розкопки на рідній землі. Спектр її наукових
пошуків надзвичайно широкий: вивчення пам’яток кам’яної доби на
Черкащині (мезолітична стоянка кукрекської культури біля с.Добрянка
Тальнівського р-ну); дослідження пам’яток мідно-кам’яної доби на
Київщині (хліборобські поселення трипільської культури біля містечка
Ржищів); планомірне вивчення багатошарової пам’ятки Пісочний Рів на
Чернігівщині, де на крутому мисі біля р. Десни хронологічно фіксуються
поселення первісних мисливців мезолітичної доби, мисливців і рибалок
юхнівської культури (ранній залізний вік – VI – IIIст. до н.е.);
роменське городище часів Київської Русі (бл. VIII – X ст.).

З 30 квітня до 10 травня 2006 р. діяла комплексна археологічна
експедиція. До її складу увійшли: доктор історичних наук, професор,
завідувач відділу кам’яної доби Інституту археології НАН України,
завідувач магістерської програми «Археологія та давня історія України»
НУКМА Л. Залізняк; кандидат історичних наук, завідувач відділу
української етнології НДІУ МОН України Ю. Фігурний; доктор історичних
наук, провідний науковий співробітник відділу кам’яної доби ІА НАН
України В.Степанчук; науковий співробітник відділу кам’яної доби ІА НАН
України, доктор історичних наук, професор кафедри археології і
музеєзнавства історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка
М.Гладких; кандидат історичних наук, старший викладач кафедри археології
і музеєзнавства історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка
С.Рижов; доктор історичних наук, старший науковий співробітник Одеської
філії ІА НАН України І.Сапожніков; завідувач археологічного музею
історичного факультету Черкаського національного університету ім.
Богдана Хмельницького М.Сиволап; аспірант кафедри археології і
музеєзнавства історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Д.
Вєтров, а також співробітники і студенти історичного факультету ЧНУ ім.
Богдана Хмельницького.

Окремо слід наголосити на тому, що в цій археологічній експедиції брав
участь місцевий краєзнавець більш як з 30-річним стажем – Петро Озеров.
Мешканець м.Новомиргорода (Кіровоградська обл.), ветеринар за фахом і
ентузіаст-археолог за покликом серця, він уздовж і впоперек пішки
обійшов свою малу батьківщину і зібрав дуже велику кількість цінних
стародавніх знахідок. Саме дякуючи його наполегливості та
працездатності, вчені отримали важливу наукову інформацію, яку потім
успішно використали та використовують у своїх аналітичних дослідженнях.

Мета наукової експедиції полягала в тому, щоб здійснити комплексну
археологічну розвідку пам’яток епохи давньокам’яної доби у басейні річки
Вись (Новомиргородський район, Кіровоградська область), розширити і
поглибити наші знання про ті часи.

Коротка історична довідка: давньокам’яна доба (чи ще палеоліт – від
грец. палеос – давній і літос – камінь) – це найдавніша епоха історії
людства, що розпочалася з появою перших людських істот (3 – 2,5 млн.
років тому) і завершилася наприкінці льодовикової доби (10 тис. років
тому). Протягом палеоліту людські істоти пройшли тривалий шлях від свого
виникнення до формування людини сучасного типу (Homo Sapiens), а мавпяче
стадо трансформувалося в суспільство людини розумної. За часів
давньокам’яної доби первісними людьми було виготовлено перші знаряддя
праці, одяг, опановано вогонь, споруджено перші житла. Релігія,
міфологія, мистецтво та інші сфери духовної культури також народилися за
цієї доби. Отже, визначальні елементи людського суспільства своїм
корінням сягають палеолітичної епохи, без вивчення якої неможливе
повноцінне розуміння сьогодення [1, 39 – 40].

Шлях людства від примітивних приматів (людиноподібних мавп) до людини
розумної безпосередньо пов’язаний із виробництвом і застосуванням
знарядь праці. Вчений Л. Залізняк переконаний, що археологічна
періодизація доби каменю, або поділ її на окремі епохи, була розроблена
на основі визначення своєрідності матеріальної культури, передусім
крем’яних виробів кожного з виділених підрозділів, а оскільки кожна
форма істот виробляла властиві їй специфічні знаряддя, то археологічна
періодизація початку кам’яної доби загалом збігається з основними
етапами антропогенезу (походження людини). Отже, кам’яна доба послідовно
ділиться на три головні періоди: палеоліт (давньокам’яний) 3 – 2,5 млн.
років – 10 тис. років тому; мезоліт (середньокам’яний) 8 – 5 тис. до
н.е.; неоліт (новокам’яний) 7 – 4 тис. до н. е. Також, у свою чергу,
палеоліт має три підперіоди – ранній (3 млн. – 150 тис. років тому),
який характеризується появою перших знарядь праці (чопери, чопінги,
ручні рубила); середній (150 – 35 тис. років тому), який відзначається
розповсюдженням мустьєрських технологій обробки кременю (дископодібні
нуклеуси, з яких сколювали масивні, підтрикутні відщепи, що
використовувалися для виготовлення гостроконечників та скребел); пізній,
або верхній (35 – 10 тис. років тому), якому властиве поширення
пластинчатої техніки обробки кременю, носієм якої була людина розумна. У
зв’язку з цим, вчений Л. Залізняк наголошує: «Показово, що кожний
наступний період палеоліту розпочинався не зі зникненням попередньої
технології обробки кременю разом із відповідною їй формою людських
істот, а з появою нової техніки кремнеобробки та її носіїв. Так, на
початку ашелю ранні пітекантропи, що виготовляли рубила, співіснували в
Африці з Homo habilis [людина вміла – авт.], які вимерли близько 1 млн.
років тому. Мустьєрська технологія з’явилася, коли в Європі ще мешкали
пізні пітекантропи і на початку пізнього палеоліту тривалий час
співіснувала на європейських теренах з верхньопалеолітичними
технологіями, носіями яких був Homo Sapiens [людина розумна – авт.]» [1,
40].

v

???????¤?¤?$???????(?и, балками, які, до речі, є заповідниками
реліктових і лікарських трав. Перед мисом знаходиться ставок, вода з
якого вливається у басейн річки Вись. Учасники археологічної експедиції
спочатку провели візуальний огляд території майбутніх пошукових робіт,
пройшовши її декілька разів уздовж і впоперек. На виораному ґрунті було
знайдено безліч уламків кременю, в тому числі десяток крем’яних знарядь
праці (різців, скребачок, наконечників), покритих білою патиною, що
вказує на їх дуже солідний вік (25 – 20 тис. років до н.е.), нуклеусів
(уламки кременю, з яких виготовляли знаряддя шляхом зняття серії сколів)
і навіть кістки дикого коня і бізона (дещо пізніше в лабораторії було
визначено їх вік – приблизно 25 – 20 тис. років до н.е.). В районі
оранки, де кременю було зібрано найбільше, археологи розпочали копати
шурф № 1, а на деякій відстані від нього – шурф № 2. Параметри шурфів:
довжина – 1,8 м, ширина – 1 м, глибина – 1 м. У процесі шурфування було
знайдено потужний культурний шар (залишки поселення первісних мисливців
доби пізнього, або верхнього, палеоліту). На превеликий жаль, його
верхній шар був повністю зруйнований послідуючою людською діяльністю
(оранка, культивація, розпушування ґрунту тощо), що дало змогу виявити
цю палеолітичну стоянку візуальним методом. При порівнянні кількісних і
якісних характеристик знайденого крем’яного матеріалу в шурфах № 1, №2
вчені визначили, що шурф №1 знаходиться у центральній частині поселення,
тому що він переважав за кількістю та якістю археологічних знахідок
територію шурфу №2, який розташувався на околицях поселення первісних
мисливців доби пізнього, або верхнього, палеоліту. Таким чином, науковці
шляхом послідовних логічних роздумів прийшли до висновку, що розкоп
потрібно закладати на місці шурфу №1. Це було успішно зроблено
наступного дня, а саме 2 травня 2006 р. (див. фото №2). У цей час, коли
більшість громадян України «відпочивали» на полях, присадибних ділянках
із заступами в руках, дбаючи про майбутній урожай, археологи теж
долучилися до цього всеукраїнського руху, але з більш конкретною
науковою метою – збагачення знань про наше минуле. 2 і 3 травня вчені
продовжували вести розкопки. Знайдені ними артефакти (будь-які
матеріальні об’єкти, виготовлені або модифіковані первісними і
стародавніми людьми, які виконували певну культурну функцію, також до
цього поняття включаються окремі риси об’єкта, цілі об’єкти, матеріальні
сліди діяльності давніх людей) [7, 16] засвідчили, що дійсно на цьому
мисі 25 – 20 тис. років до н. е. було розташоване поселення первісних
мисливців. Загальна площа розкопу сягала близько 15 м2. Учені з’ясували,
що крем’яний матеріал потрапив в оранку (верхній оброблюваний
сільськогосподарський шар землі) з льодовикових лесових відкладів, які з
року в рік чіплялися і виверталися плугом у процесі обробітку землі. Ці
лесові відклади утворилися в результаті потужних пилових бур, що
періодично здіймалися над величезним льодовиком, який був розташований
дещо північніше, і несли пил, розвіюючи та розносячи його на великі
навколишні площі. Саме цей пил послідовно, століття за століттям засипав
рештки людської життєдіяльності. Внаслідок вищеназваних
геолого-кліматичних чинників, упродовж тисячоліть утворився досить
значний культурний шар, товщина якого зараз, на початку XXI ст.,
становить близько 80 см. Отже, в результаті надзвичайно швидкого
нанесення цього пилу з поверхні льодовиків, територія
верхньопалеолітичного поселення первісних мисливців була законсервована
для нащадків. Після недовгої перерви, пов’язаної з проведенням
додаткових археологічних пошуків (4.05.2006 р.), та дводенної дощової
негоди (5 – 6.05.2006 р.) розкопки поселення первісних мисливців на мисі
біля села Трояново були продовжені 7 – 8 і остаточно завершені 9 травня.
Увечері 6 травня до експедиції приєдналися п’ять студентів-істориків,
шанувальників археології, під керівництвом завідувача археологічного
музею й одночасно викладача історичного факультету Черкаського
національного університету М.Сиволапа (див. фото №3). Саме завдяки
самовідданій любові до української археології цього вченого, який на
зароблені ним під час парламентської виборчої кампанії 2005 – 2006 рр.
(досить таки пристойні) гроші придбав для експедиційних потреб ноутбук,
цифрову фотовідеокамеру та легковик-позашляховик, комплексна
археологічна експедиція, окрім працьовитих студентських рук і
допитливого розуму, отримала надійну базу і спорядження.

 Археологічні дослідження верхньопалеолітичної стоянки біля села
Трояново принесли вченим цілий ряд цікавих знахідок. Зокрема, було
виявлено значну концентрацію цінних артефактів. Так, науковці розкопали
і дослідили місце обробки кременю первісною людиною; його площа досягає
1,5 – 2 м і щільно вкрита крем’яним матеріалом (нуклеуси, різці,
скребла, пластини, відщепи тощо) (див. фото №7). Стоянка цікава й тим,
що, як уже зазначалося вище, вона має безпосереднє відношення до
граветтської культурної спільноти, пам’ятки якої, на жаль, у Центральній
Україні ще не були представлені (див. фото №7 – 6, 8, 9). Саме тому
досліджуваний археологічний верхньопалеолітичний комплекс є надзвичайно
перспективним для майбутніх наукових досліджень, які, на наше тверде
переконання, закриє великі білі плями у первісній палеолітичній історії
Центральної України.

Археологічна експедиція планує здійснити масштабні розкопки на мисі біля
села Трояново у липні – серпні 2006 р. Про перспективність цих
досліджень свідчить і те, що в долині вищезазначеного мису краєзнавцем
П.Озеровим були знайдені залишки мамонта (майже повний скелет). Автору
цієї статті вдалося не тільки побачити його на власні очі, а й навіть
потримати у власних руках – дуже вражаючі артефакти, я вам скажу. 4
травня вчені зупинили на деякий час розкопки верхньопалеолітичної
стоянки біля села Трояново і розпочали пошук мезолітичних археологічних
пам’яток. Коротка інформаційна довідка: мезоліт (8 – 5 тис. до н. е.) –
доба мікролітичної техніки обробки кременю, що характеризувалася
поширенням стандартизованих крем’яних наконечників стріл, переважно
геометричної форми, мікролітів. Епоха мезоліту характеризується
особливими рисами адаптації людини до оточуючого середовища, які
визначаються всебічним та диференційованим розвитком привласнюючого
господарства. Це виявляється у найбільшому розвитку мікролітизації у
кам’яному інвентарі, у впровадженні нових типів знарядь праці і зброї,
вдосконаленні способів ведення привласнюючого господарства. У соціальній
сфері мезоліт характеризується подрібненням соціальних організмів при
рухливому способі життя, також він визначається як епоха індивідуального
неспеціалізованого полювання на нестандартних тварин, саме тому основою
господарства мезоліту Європи було полювання з луком та стрілами на
лісових копитних (лосів, турів, оленів, косуль, кабанів) [1, 41 – 43],
[7, 157].

З метою виявлення мезолітичної стоянки, науковці викопали десять шурфів,
щоб комплексно дослідити цю багатошарову археологічну пам’ятку, яка
знаходиться біля села Андрієвка Новомиргородського району
Кіровоградської області. Вона розташована на мальовничому мисі перед
плавнями річки Вись. Як пише Л. Залізняк, такі місцевості полюбляли
заселяти мезолітичні мисливці. Влітку вони оселялися на берегах річок,
де харчувалися рибою та впольованими у прирічкових лісах копитними, а на
осінь перебиралися в ліс, де будували заглиблене в землю тепле зимове
житло. З початком зими вони полювали на копитних тварин, переслідуючи їх
по глибокому снігу на лижах. Навесні знову перебиралися ближче до річки,
перечікуючи повінь на підвищеному місці, а вже з приходом літа пливли
човнами до минулорічного літнього стійбища на березі річки [1, 80].

Краєзнавець П.Озеров під час своїх пошуків знайшов тут на оранці багато
крем’яних знахідок доби мезоліту. Саме для цієї епохи властиві такі
вироби, як пальцеподібні нуклеуси, трапецієвидні пластини з притупленим
краєм, наконечники стріл у формі геометричних мікролітів (трикутників,
трапецій, сегментів) тощо. Головна особливість знайдених П.Озеровим
артефактів у тому, що серед них є багато подібних знахідок, які тотожні
матеріалам мезолітичної стоянки біля села Добрянка Тальнівського району
Черкаської області на березі річки Тикич. На жаль, численні викопані
шурфи і зачистки виявили повну зруйнованість мезолітичної пам’ятки. Це
сталося тому, що пізніше на цьому вельми привабливому місці для
проживання і життєдіяльності розміщувалися поселення трипільської та
черняхівської археологічних культур. Саме їх житлові й господарські
об’єкти знищили поселення мезолітичної доби. Що ж, час та історичні
епохи є безжально послідовними, проте археологи ніколи не втрачали надії
знайти, дослідити і повернути у скарбницю людської цивілізації знання
про її стародавню минувшину. Хоча вчені не знайшли того, що шукали
(мезолітичне поселення), вони із задоволенням і цікавістю обстежили
залишки трипільських (див. фото №10 – №11) і черняхівських (див. фото
№12) об’єктів.

Коротка інформація: трипільська культура є яскравим продуктом
енеолітичної, чи мідно-кам’яної доби, яка датується нині серединою VI –
IV тис. до н.е. На території Румунії вона має назву культури Кукутені.
Використовується ще й подвійна назва: Трипілля – Кукутені,
трипільсько-кукутенська спільність тощо. Назва виникла на підставі
відкриття ряду енеолітичних пам’яток в околицях міста Трипілля під
Києвом, розкопаних В. Хвойкою наприкінці XIX ст. Ця культура поширена у
лісостеповій смузі від Румунського Прикарпаття на заході до Середнього
Подніпров’я на сході. На пізнішому етапі площа, де відомі пам’ятки
трипільської культури, обіймає близько 200 тис. км2 і сягає до
Північного Причорномор’я на півдні. Вона датується IV – III (чи V – IV)
тис. до н.е. [1, 106], [7, 286]. Хоча трипільська культура досліджується
вченими вже більше ста років, запитань все ще більше, ніж відповідей.
Все це дозволило вченому-українознавцю П.Кононенку стверджувати: «З того
часу минуло 100 років, і археологами досліджена велика кількість
пам’яток трипільської культури. Незважаючи на досить значний фонд
відкритих археологами джерел, трипільська культура все ще залишається
найменше дослідженою серед інших культурно-історичних утворень
енеолітичної доби Європи. Жоден з найяскравіших її археологічних
об’єктів не був до кінця досліджений з включенням всього арсеналу
сучасних наукових методів археології та природничих наук. Весь фонд
артефактів трипільської культури донині не систематизований. А
публікація археологічних досліджень перебуває на низькому рівні. Все це
призвело до відхилення від наукового осмислення феномену трипільської
культури. До створення неспеціалістами примітивно-фантастичних гіпотез.
Серед цих примітивно-фантастичних гіпотез мають місце різного ґатунку
про надзвичайно високий техніко-культурний рівень розвитку племен цієї
культури порівняно з іншим населенням Землі того часу, враховуючи
створення ракет, нібито знайдених до Другої світової війни на Хрещатику
в Києві, організацію оснащеного вітрильного флоту і зникнення
трипільських поселень на території України внаслідок всесвітнього
потопу, організація культового центру для всієї північної півкулі
Старого Світу на Кам’яній Могилі, винайдення там шумерської писемності,
утворення праслав’янської найдавнішої держави Аратти, надзвичайну
цивілізаторську місію трипільських племен у поширенні знань в усьому
Світі, з цивілізацією Європи, Африки та Азії (у тому числі Індії та
Китаю) включно. Всі ці пояснення не мають наукового обґрунтування і
оформились в часи колосальних геополітичних змін після розпаду
Радянського Союзу та організації нових держав. Ці напрямки до якоїсь
міри відповідають особливому захопленню деяких людей у фантастичних
поясненнях пірамід Стародавнього Єгипту, що на Заході отримало
спеціальну назву «пірамідові діотології» [ 6, 129 – 130]. Хоча цитата
досить завелика, проте вона є дуже важливою, бо саме в ній чітко
розставлені всі крапки над «і», конкретно розмежована наука і
«псевдонаука», пояснюються на фактичному прикладі вивчення трипільської
культури, відмінності та розбіжності між фаховим і аматорським підходами
до вирішення цієї проблеми.

Отже, українознавство як цілісна інтегративна система комплексних
наукових знань про Україну, українців і світове українство в
цивілізаційному часо-просторі намагається залучити матеріали й методи
багатьох академічних наук, у тому числі й археології. Саме тому кожне
фахове археологічне дослідження, на наше тверде переконання, буде
сприяти досягненню цієї важливої мети.

Щодо черняхівської культури, то, як вважає вчений Р.Терпиловський, це
була найяскравіша культура не лише України, а й усієї Східної Європи
римського часу. Вона охоплювала величезну територію, що включала більшу
частину сучасної України (за винятком північних районів у лісовій зоні
та степових областей Лівобережжя), Молдову, а також Східну Румунію (її
тут називають «культура Синтана де Муреш») і західні частини Курської та
Білгородської областей Росії. Першим дослідником цієї культури був В.
Хвойка, який ще у 1899 – 1901 рр. провів розкопки могильників у селах
Черняхові та Ромашках на Київщині Один з цих могильників і дав назву
новій культурі. Черняхівську культуру датують серединою III – 1-ю
половиною V ст. н. е. Її формування, на думку більшості дослідників,
відбувалося у західних регіонах України і в Молдові у 1-й половині III
ст. Розквіт цієї культури припадає на 2-у половину III – IV ст., період
занепаду – на кінець IV – 1-у половину V ст. і безпосередньо пов’язаний
з навалою гунів у 375 р. Зона поширення пам’яток черняхівської культури
охоплює, насамперед, лісостепову зону, тоді як степ був заселений
порівняно мало, життя осілого населення тут було пов’язане з долинами
річок. Досить густо черняхівські пам’ятки займають узбережжя Чорного
моря на захід від гирла Дніпра. В усьому ареалі черняхівської культури
вражає однотипність сірої кераміки, виготовленої на гончарному крузі, й,
до того всього, дуже високої якості, а також деяких інших речей
(бронзові фібули, пряжки, кістяні гребені тощо). При цьому простежується
певна різноманітність типів жител та поховального обряду, що засвідчує
присутність у складі черняхівської культурної спільноти різних етносів,
таких як германський, сарматський, слов’янський і фракійський [1, 374 –
381].

Археолог Р. Терпиловський переконаний: «У північній частині
черняхівської території поряд з іншими племенами мешкали слов’яни.
Очевидно, вони становили більшість населення на пам’ятках
північно-західної периферії типу Черепин. Присутність готів, які великою
мірою визначали політичну і воєнну ситуацію, простежується майже в
усьому черняхівському ареалі за поширенням ліпної кераміки вельбарського
типу, певною мірою, тринефних великих жител. Менш чітко простежуються
етнокультурні елементи, залишені сарматським, пізньоскіфським і
фракійським населенням. Таким чином, феномен черняхівської культури з її
«цивілізованістю», чисельністю і заможністю населення пояснюється
постійними контактами із Римом, а також владою готських королів. Вони
змогли створити своєрідну «імперію», до складу якої входили представники
різних народів” [1, 381].

Наша археологічна експедиція, хоча й мінімально, проте долучилась до
вивчення поселень трипільської і черняхівської культур на березі річки
Вись біля села Андрієвка Новомиргородського району Кіровоградської
області. Нами було визначено, що поселення вищеназваних культур займали
досить велику площу, тому що вся оранка буквально засіяна уламками
трипільської (більшість) і черняхівської (меншість) кераміки. Вченими
навіть була знайдена ціла трипільська теракотова (з обпаленої глини)
статуетка. Під час шурфування визначено приблизно товщину культурного
шару трипільського (50 – 60 см) і черняхівського (30 – 40 см) поселень.
Було виявлено, що ці поселення не «сидять» одне на одному, а розташовані
уздовж берега річки Вись, при цьому поселення трипільців розміщувалося
західніше від черняхівського. Вчені отримали неприємну інформацію про
трипільське селище, а саме: його південна частина поступово знищується
як шляхом руйнування берегового краю (обвали), так і
сільськогосподарською діяльністю. Те саме стосується і черняхівського
поселення. Отже, якщо не будуть вжиті екстрені заходи, через деякий час
(10 – 20 років, а можливо, і раніше) ці важливі наукові пам’ятки
перестануть існувати, і ми ніколи не отримаємо ту цінну інформацію, яку
могли б врешті-решт отримати і використати на благо Української держави
і науки.

Таким чином, комплексна археологічна експедиція, до складу якої входили
вчені й викладачі з Інституту археології НАН України, НДІУ МОН України,
НУКМА, КНУ імені Тараса Шевченка, ЧНУ імені Богдана Хмельницького,
провела на початку травня 2006 р. на прикордонні Черкаської і
Кіровоградської областей, у басейні річки Вись, розкопки з метою
вивчення раніше не досліджуваних верхньопалеолітичних пам’яток, де
проживали первісні люди. Було відкрите важливе поселення мисливців і
рибалок, яке відноситься до граветтської культурної спільноти і
датується 25 – 20 тис. р. до н. е., пам’ятки якої у Центральній Україні
ще не були представлені і досліджені.

Література

Археологія України. – К.: Либідь, 2005. – С. 504.

Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. Видання друге,
доповнене. – К.: Бібліотека українця, 2004. – С. 256.

Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Либідь,1996. – С. 384.

Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К.: Міленіум,
2005. – С. 358.

Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Міленіум, 2006. – С. 870.

Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство. – К.: МАУП, 2005. –
С.392.

Словник-довідник з археології. – К.: Наукова думка, 1996. – С.432.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020