Реферат
не тему:
Андрій Ніковський – визначний громадсько-політичний діяч,
літературознавець та журналіст у документальних свідченнях
Андрій Васильович Ніковський (1885-1942?) належить до визначних
постатей вітчизняної науки, зокрема в галузі українознавства. Його
життєвий шлях, громадсько-політична та культурно-просвітницька
діяльність і досі лишаються недостатньо дослідженими. В еміграційній
літературі його ім’я згадувалося переважно в контексті тих посад, які
він обіймав у різних українських інституціях [1]. Радянська
історіографія постать А.Ніковського замовчувала, а якщо й згадувала, то
здебільшого негативно [2]. Так, у монографії „Українська РСР в період
громадянської війни 1917–1920 рр.” прізвище А.Ніковського фігурує серед
засновників і лідерів Української партії соціалістів-федералістів як
“українського націоналіста” [2, 24], як голови Українського
Національного Союзу (далі УНС), члени якого, за твердженням авторів,
„всіляко намагалися вислужитися перед німецькими окупантами й
гетьманом”[2, 24].
З проголошенням незалежної України почалося наукове вивчення
громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності
А.Ніковського. Одним з перших звернув увагу на цю постать український
літературознавець Ю.Лавріненко, який включив уривки зі збірки
А.Ніковського „Vita Nova” до антології „Розстріляне Відродження”[3].
Заслуговує на увагу стаття О.Ніканорової [4], в якій подано короткий
життєпис А.Ніковського з посиланням на деякі джерельні свідчення. В
газетній статті Д.Вєдєнєєва та С.Шевченка [5], яка пізніше увійшла до
збірки, присвяченої долям українських політв’язнів — визначних діячів
Розстріляного Відродження, подано важливі відомості про життєвий шлях
А.Ніковського. В.Верстюк та Т.Осташко у збірці „Діячі Української
Центральної Ради”[6] згадують А.Ніковського серед її засновників.
Побачили світ дослідження його творчої та епістолярної спадщини, зокрема
Н.Миронець опублікувала листування А.Ніковського з Є.Чикаленком за 1917
р. [7], а в 2004 р. І.Старовойтенко [8] подала археографічну
характеристику виявлених нею листів А.Ніковського. В 2006 р. творча
спадщина А.Ніковського вперше стала предметом дисертаційного дослідження
з літературознавства [9].
Таким чином, постать А.Ніковського вже привернула увагу дослідників,
але існує багато прогалин у висвітленні його життєвого і творчого
шляху, оскільки збіднілою лишається джерельна база дослідження. Метою
даної статті є наукове осмислення біографії А.Ніковського на основі
комплексу джерел, зокрема його особового фонду, науково-публіцистичних
праць, біографічних свідчень, епістолярної спадщини, а також
судово-слідчих матеріалів.
Пам’ятки творчої спадщини А.Ніковського зберігаються в Інституті
рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (далі ІР
НБУВ) як в його особовому фонді (№226), так і в деяких інших фондах (Ф.
№1 – Листування, Ф. №44 – Газета “Рада”). Основний масив матеріалів
об’єднаний в особовий фонд А.Ніковського. Він налічує 322 одиниці
зберігання (від 1 до 10 аркушів у кожній). З особистих документів
А.Ніковського у фонді зберігаються: посвідчення на право вступу до
вищого навчального закладу, видане 1 серпня 1905 р. Очаківською
міщанською управою, свідоцтво про військову повинність, де зазначено, що
він був призваний до війська у 1907 р. і зарахований у “ратники
ополчения второго разряда”, свідоцтво про зарахування на
історико-філологічний факультет Новоросійського університету, видане 3
квітня 1912 р., а також записна книжка, в якій зафіксовані події з 11
березня по 15 червня 1918 р. Серед документів фонду – фотографія
А.Ніковського, датована травнем 1916 р.
Більшу частину особового фонду А.Ніковського (306 одиниць зберігання)
складають листи як від офіційних установ та організацій, так і від
приватних осіб. Серед кореспондентів фігурують такі відомі особистості,
як Христя Алчевська, Галина Домбровська (Журба), Сергій Єфремов,
Олександр Олесь, Петро Стебницький, Євген Чикаленко та ін.
Важливим джерелом, що торкається біографії А.Ніковського, його наукової
та громадської діяльності, є слідча справа “СВУ” № 47757 у трьох
частинах, яка зберігається в Державному архіві Служби безпеки України
(далі ДА СБУ ). Вона містить багато відомостей про маловідомі факти з
його життя, але не дає повної і правдивої всієї біографії. Необхідно
мати на увазі, що архівно-слідча справа є специфічним джерелом, яке
потребує особливо критичного аналізу. Історики вже довели, що справа
СВУ, по якій проходив А.Ніковський як один з головних обвинувачуваних,
була сфабрикована органами ДПУ, а сам судовий процес мав за мету нанести
нищівний удар по українському національному руху.
Опрацьований нами комплекс джерел дав змогу документально осягнути
основні віхи життя і діяльності А.Ніковського та відтворити його
біографію. Народився Андрій Васильович 14 жовтня 1885 р. в болгарському
селі Малий Буялик Херсонської губернії під час батьківських мандрів за
заробітком по панських маєтках. Дитинство його минуло у селі поблизу
Очакова, „в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською
затокою Чорного моря”[10]. Після смерті батька, у 1891 р., родина
переїхала до Одеси, де в єврейських кварталах жив і зростав
А.Ніковський. „Скінчив народну школу, – згадував він, – і допомагав
своєму вітчимові на роботі в лазнях Ісаковича, чистячи відвідувачам
чоботи, підсушуючи простирадла, бігаючи за квасом і милом”[10]. Так,
скоріше за все, підліток став би одним з багатьох одеських слюсарів,
якби не доленосна зустріч 1897 р. із сином ювеліра М.Еліка, який прагнув
“ виводити в люди „кухарчених дітей”. Він за короткий час підготував
Андрія до вступних іспитів до гімназії, а з чотирнадцяти років той уже
заробляв приватними уроками на життя. Закінчивши Одеську гімназію №5, у
1905 р. Андрій вступив на природничий факультет Новоросійського
університету (Одеса), а невдовзі перейшов на словесне відділення
історико-філологічного, яке й закінчив у 1912 р.[11].
Молодість А.Ніковського припала на той час, коли після першої
революції в Росії було частково знято заборону на українське слово і
почали засновуватись національні видання та нові осередки українського
життя – клуби, гуртки, товариства. Згодом у своїй автобіографії він
напише, що весь свій час і енергію студентських років віддавав роботі в
одеській „Просвіті”, де був членом правління, секретарем і бібліотекарем
[11, 95–96]. Чимало інформації про діяльність „Просвіт”, зокрема й
одеської, можна було знайти на сторінках щоденної газети „Рада”. Цій
темі відводилася окрема рубрика – „З життя „Просвіт”. Крім того, Андрій
надсилав з Одеси до редакції гострі статті, присвячені громадському
життю міста, повідомляв про утиски „Просвіти” з боку влади. Зокрема,
він писав, що нормальній роботі просвітян постійно перешкоджала місцева
адміністрація. Градоначальник посилав на всі вечори свого чиновника, а
той, не розуміючи української мови, втручався в читання рефератів і
нарешті довів до того, що реферати остаточно були заборонені. Не
стільки витрачали енергії члени “Просвіти” на справжню працю, скільки на
захист від безпідставних нападів із боку місцевих чиновників [12]. 1908
р. був для одеських просвітян найтяжчим періодом їх діяльності.
Адміністрація зробила все, щоб довести до “природної смерті” ще молоде
товариство. Саме тоді просвітяни розділилися поглядами щодо подальшої
долі організації. Ця непевність сильно вразила А.Ніковського, який щиро
вболівав за українську справу[13].
Обережні члени товариства радили припинити активну роботу на певний
час, звузити свою діяльність до найменших розмірів, щоб про “Просвіту”
забули, а коли з’явиться можливість, відновити активну роботу. Але
А.Ніковський разом із Радою товариства з цим аж ніяк не погоджувався.
Він наголошував на тому, що “Просвіта” самим фактом свого існування,
своїми рефератами, за які товариство карали, забороняли і штрафували,
своїм впливом на середні верстви населення зробила те, що вони знають
українство, знають про його позицію (і не тільки культурну), про вимоги
сучасного українства і його певні, сталі переконання[13]. Після
закриття одеської “Просвіти”, А. Ніковський став ближче до одеської
студентської громади, беручи активну участь у молодіжному русі. 1907 р.
він дебютував у київській газеті “Рада”. За його спогадами, то були
повідомлення про боротьбу генерала Толмачова із місцевою „Просвітою”. Ця
перша в історії Наддніпрянської України щоденна україномовна газета
почала виходити з вересня 1906 р. Він пропагував “Раду” в Одесі, охоче
виконуючи доручення редакції, пов’язані з її рекламою та
розповсюдженням. У “Раді” швидко помітили і належно оцінили його працю.
Відбулося й особисте знайомство з видавцем газети Євгеном Чикаленком,
яке, по суті, визначило подальшу долю молодого просвітянина. Набагато
старший за А.Ніковського, Є.Чикаленко ставився до нього як до сина та
водночас поводився як із рівним. Йому імпонували відданість спільній
справі, обдарованість, інтелігентність Андрія, вміння прислухатися до
порад старших.
У 1908 р. А.Ніковський нелегально побував у Празі як делегат
Всеслов’янського студентського з’їзду від одеського студентства. В цей
час він уже читав курси української мови та літератури в таємних
гуртках шкільної молоді, що діяли в гімназіях, семінарії і технічній
школі[10, 576].
У 1910 р. відбулося реформування традиційної української громади та
політичних партій і було засноване міжпартійне об’єднання з людей різних
партійних переконань (на платформі – республіка в Росії і автономія
України) під назвою „Товариство українських поступовців” (ТУП). В Одесі
діяли два осередки: „Стара Громада” (на чолі з М.Комаровим) і „Молода
Громада” (на чолі з С.Шелухіним), членом останньої був і А.Ніковський.
1911р. його було обрано делегатом від цієї організації на з’їзді ТУПу в
Києві. Саме тоді Є.Чикаленко запропонував йому на час відпустки заміняти
редактора „Ради” М.Павловського. Пізніше, в одному з листів до
Є.Чикаленка, він згадуватиме: „Це було тільки літнє плавання, самі
маневри, без бою; машина загалом в порядку, вода глибока, – лишалося
триматися старого курсу і всі порядки на кораблі зберігати в цілости. І
корабль ішов, а ми гуртом підтримували стерно, та підкидали вуглю в
машину. Може колись, дасть Бог, доведеться таки довше на цьому кораблі
лоцманувати: тоді вже й спокійніша буде робота, зручніші будуть заходи
команди, менше торохтітиме машина і кращий буде хід цього корабля”[14].
В цей час вийшли друком його перші літературознавчі праці „Українська
література і кріпацтво”, „Вічна казка” (про твір О.Олеся „По дорозі в
казку”). По закінченні університету викладав російську мову та
літературу в одеських приватних жіночих гімназіях Вісковатої і
Белен-де-Баллю [11, 95]. „І хоча педагогія мені на початку добре
повелася, – писав він в автобіографії, – я отряхнув прах педагогічний із
своїх ніг назавжди і прийняв пропозицію видавця „Ради” Є.Чикаленка
переїхати в Київ, щоб редагувати цю газету”[10, 575].
Шукаючи для “Ради” редактора, який спромігся б зробити газету більш
популярною, Є.Чикаленко запропонував цю посаду Андрієві Ніковському,
який з літа 1913 р. разом із сім’єю остаточно оселився в Києві і
впевнено взяв під свою оруду газету, надаючи їй нового дихання. У
листах до Є.Чикаленка А.Ніковський детально розповідав йому про перебіг
подій в редакції. Він ніби подавав хроніку подій і водночас чекав
зауважень та порад у відповідь, намагався подати характеристику роботи
співробітників, розповісти про їхнє ставлення до нього як до нового
редактора: “Позавчора скінчив свою роботу в редакції М.Вороний. Його
присутність і відношення до мене – угодливе, солодко-ласкаве і
облесливе, – було для мене справжньою мукою. Справді – якийсь
провінціал, що вчора вискочив з безвісті, – редактор, начальство, а він,
возлюбленник муз і заслужений поет, гнеться перед ним, мнеться,
запобігає, мусить удавати з себе ученика і приймати до виконання всякі
інструкції”[15]. Виконуючи обов’язки редактора, А.Ніковський відчував
величезну відповідальність, а тому кожен його крок був виваженим і
ретельно продуманим. Його непокоїло байдуже ставлення до роботи окремих
співробітників, які могли або невчасно подавати матеріал, або взагалі
тижнями не з’являтися в редакції. Роботи було настільки багато, що він
інколи не встигав читати “Раду”, порівнюючи її з іншими виданнями.
Великого клопоту завдавали цензурні утиски, через які доводилося дуже
часто урізати або просто не пускати до друку актуальні, гострополемічні
статті. Та не дивлячись на всі ці труднощі, А.Ніковський був щасливий
працювати в колективі, який робив важливу і потрібну справу.
З тривогою зустрів А.Ніковський 1914 р., який, крім усього іншого, був
позначений новою тотальною забороною українських інституцій. Надія на
близьке, здавалося б, відродження зазнала чергового катастрофічного
удару. Припинили роботу “Просвіти”, замовкли україномовні періодичні
видання, серед яких була й газета “Рада”, котру закрили за статтю
О.Білоусенка (О.Лотоцького) “Наше становище” за 18 червня 1914 р. А
провідна думка статті була: хоч ми голі й обдерті до останнього, та
все-таки живемо. 19 червня було введено військовий стан, а 20 – вийшло
число “Ради” з лояльною статтею з приводу війни з Німеччиною. Однак 21
червня (о першій годині ночі) до помешкання А.Ніковського прибув пристав
і заявив “о пріостановлении газеты на время военного положения”[16].
Молодий редактор робив усе для відновлення газети, але його зусилля
виявилися марними. Оцінюючи цей важкий період, А.Ніковський писав у
листі до Є.Чикаленка: “Редакція “Ради” для мене не то що зовсім не чужа,
але більше, ніж близька – школу громадського такту, принципів
толерантності, прийомів газетної праці я здобув тільки з “Радою” та
через “Раду”[17]. Зауважимо, що в період з липня 1913 р. — по 20 липня
1914 р. він виконував обов’язки редактора “Літературно-Наукового
Вісника” (ЛНВ), який незабаром теж було закрито.
Проте, навіть за таких умов, А.Ніковський, С.Єфремов та їхні однодумці
не полишали надії на відновлення національних видань. І як тільки
навесні 1915 р. було знято заборону на українське слово, вони одразу ж
почали збирати матеріали для нового українського журналу, що мав
виходити в Одесі, задумувався як вісник письменства, науки й
громадського життя та дістав назву “Основа”. А.Ніковський взяв на себе
обов’язки видавця та головного редактора, а практичну роботу, пов’язану
з друкуванням часопису, вели його одеські приятелі: І.Гаврилюк
(редактор) і В.Буряченко (відповідальний секретар)[18]. У складі
редакційної ради були С.Єфремов, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко,
О.Левицький. Упродовж 1915 р. вийшло три числа єдиного на той час
україномовного журналу „Основа”. А.Ніковський прагнув об’єднати навколо
нього якомога ширше коло українських діячів. Тут були опубліковані вірші
П.Тичини, Г.Чупринки, Х.Алчевської, О.Журливої,
Л.Старицької-Черняхівської, повість В.Винниченка “Босяк”, оповідання й
нариси різних авторів, низка статей на пекучі тогочасні теми. Сам
А.Ніковський виступив у часописі з публіцистикою, мовознавчою статтею
„Граматика Ів. Нечуя-Левицького”, рецензіями на окремі видання, оглядом
семи видань, присвячених Галичині[19].
В екстремальних умовах війни журнал виходив із величезними труднощами,
зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне – цензурними
утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом закриття „Основи”
стала стаття С.Єфремова „З хвиль життя”, що мала досить категоричний
характер. Ось декілька уривків, які розкривають загальний зміст
публікації: „Мій огляд зветься – „З хвиль життя”, – того самого життя,
яке звелено уважати за „яко не бывшее”, мовляв словами одного старого
наказу. Отже наперекір наказам – воно є, оте живцем поховане життя, воно
грає навіть хвилями, має свої бурі, свої принади. Почавшися з отого
крику, що тільки в серці був, виходить воно вже на ширший простір і
тисячами уст про себе голосно говорить. І говоритиме…”[20, 120].
С.Єфремов, розглядаючи ситуацію з національною пресою в Україні,
мимоволі спрогнозував долю “Основи”: „Декретом можно було припинити
українську пресу, але не можна ніяким декретом спинити оте вільне,
незалежне слово, що живе в устах народу – й по старому розлягається воно
од краю до краю широкої землі української”[20, 122]. В листі від 6
лютого 1916 р. В.Буряченко, відповідальний секретар журналу, повідомив
А.Ніковського: „В сьогоднішніх газетах видруковано наказ командуючого
Одеської Військової Округи, що „Основу” закрито на весь час військового
стану Одеси”. У цьому ж листі він пропонував А.Ніковському видати в
Одесі альманах під тією ж назвою або під іншою та розіслати усім
передплатникам [21]. Таким чином, фактичним продовженням „Основи” стала
збірка „Степ” – альманах письменства, науки та громадського життя, яка
вийшла з дозволу військової цензури та була останньою, четвертою,
книжкою журналу.
O
U
U
?анс. У ній зосередились різні представники української інтелігенції,
які проходили тут своєрідну школу організаторської праці, і поряд з
опікою над біженцями й полоненими на окупованих західноукраїнських
землях давала їм змогу знайомитися із новинами українського життя в
Галичині. Скориставшись цим, А.Ніковський на початку 1915 р. під
псевдонімом Ан. Яринович випустив у московському видавництві „Задруга”
брошуру „Галичина в ее прошлом и настоящем”[22]. Це був нарис історії
національного життя русинів (українців) в Австро-Угорщині. На прикладі
їх боротьби за соціальну та національну незалежність А.Ніковський
прагнув довести можливість визволення як культурного, так і соціального
всіх українців, у тому числі і в Російській імперії. Згодом, через
суперечки та чвари, А.Ніковський змушений був відмовитися від посади.
“Союз я незабаром кидаю. Вилізла на світ Божий така погань, що люди
покидали Союз: інтриги, наклепи, а головне – проблема власті і повна
відсутність роботи”, – писав він у листі до Є.Чикаленка[7, 34].
У ході розгортання української революції для А.Ніковського почався
активний процес становлення його як політичного діяча. Коли 8 березня
1917 р. рада ТУП випустила відозву „До українського громадянства” із
закликом підтримувати новий революційний уряд, українську пресу,
організовуватися, створити Український національний фонд, відкривати
школи, „Просвіти”, то під відозвою стояв і підпис А.Ніковського – члена
проводу товариства [6, 136-137]. Після реорганізації товариства у Союз
українських автономістів-федералістів А.Ніковський став товаришем
(заступником – Ю.С.) його голови. На Всеукраїнському національному
конгресі він був обраний від УРДП до Центральної ради, а на її перших
загальних зборах – членом комітету[23, 237]. У цей відповідальний момент
політичного та національного гуртування гостро відчувалася відсутність
української преси. Сподівалися, що Є.Чикаленко відразу ж відновить
видання “Ради”, але у нього на той час не було достатніх коштів, до
того ж у банках не можна було взяти позику. Тоді він запропонував, щоб
за видання газети взялося “Товариство підмоги української літератури,
науки і штуки”. Поки ця пропозиція обмірковувалася, Є.Чикаленко подав
військовому командуванню заяву про відновлення “Ради”, закритої у 1914
р. Після приїзду М.Грушевського, який підтримав Є.Чикаленка, робота в
цьому питанні активізувалася. Було вирішено зберегти у назві і традиціях
нового видання зв’язок з “Радою” і назвати його “Нова Рада”[24, 31–32].
А.Ніковський погодився взяти на себе обов’язки редактора:
“…Організаційний, технічний і фінансовий провід мав я; ідеологічне й
принципіяльне керівництво трималося працею С.Єфремова; секретарем
редакції був П.Тичина. Газета з традиції була безпартійна, але природня
річ, що вона виявляла найбільше погляди партії соціалістів-федералістів
і ТУП-івських безпартійних кругів української інтелігенції”[10, 581]. У
ній він опублікував велику кількість матеріалів: публіцистичних та
літературно-критичних статей, оглядів, відгуків на українські видання,
театральні постановки тощо. Несподівано розкрився його талант
блискучого, дотепного фельєтоніста, який оперативно реагував на
політичні події того часу[25].
Утворення та діяльність Української Центральної Ради стало дуже
важливим етапом у житті А.Ніковського як політика. 23 червня 1917 р.
його було обрано заступником голови УЦР та членом президії, на цій
посаді він залишався до 16 березня 1918 р. Працював також у Комісії з
розроблення проекту статуту автономії України, брав участь у переговорах
з національними меншинами. Підтримуючи М.Грушевського, А.Ніковський
інколи досить критично ставився до його діяльності як голови УЦР, не
завжди поділяючи його точку зору. Зокрема, він не погоджувався з
усуненням від участі в державотворчому процесі представників заможних
верств нації, наприклад, таких культурних, освічених людей, до того ж
українських патріотів, як В.Леонтович і Є.Чикаленко, на тій підставі, що
вони належали до “буржуїв”. Даючи в листі до Є.Чикаленка досить
непривабливі характеристики членам Центральної ради П.Христюку та
І.Пугачу, він з гумором писав: “Отже, геть к чорту з своїм розумом,
культурою й вихованістю: нам треба латану одежу й діряву голову!”[7,
37]. Однак, не дивлячись на подекуди досить критичні оцінки діяльності
Центральної Ради, А.Ніковський розумів, що на той час тільки вона була
тим єдиним представницьким органом, навколо якого могло гуртуватися
свідоме українство. Тому він продовжував брати участь в усіх українських
справах, особливо після 25 серпня 1917 р., коли головнокомандувач
Збройних сил Росії генерал Корнілов висунув Керенському ультиматум із
вимогою передати владу для забезпечення в країні “жорсткого порядку” й
оголошення воєнного стану. Фактично йшлося про встановлення
мілітаристської диктатури, яка загрожувала й демократичним перетворенням
в Україні. Наприкінці серпня А.Ніковський був обраний до складу Комітету
по охороні революції, керівництво якого доклало у ті дні чимало зусиль,
щоб уникнути застосування сили в розв’язанні українських проблем.
Після жовтневого перевороту більшовиків у Петрограді Мала УЦР на
закритому засіданні із представниками київських військових, громадських,
селянських, профспілкових організацій утворила відповідальний Крайовий
комітет охорони революції в Україні. За поданням Генерального
секретаріату, всупереч позиції Тимчасового уряду, А.Ніковський увійшов
до складу Комітету і став комісаром Києва [23, 325].
Після оприлюднення IV Універсалу про проголошення незалежності УНР та
захоплення більшовицькими збройними формуваннями Києва Центральна рада
перебралася до Житомира, проти чого виступив А.Ніковський і вийшов зі
складу президії, чим намагався спонукати інших членів президії до
відставки та подальшого переобрання. Він, як і С.Єфремов, не залишив
Київ ні після вступу в місто військ Муравйова, ні після приходу німців.
Обидва продовжували працювати в “Новій Раді”. А.Ніковський вкрай
негативно сприйняв згоду УЦР на введення в Україну австро-німецьких
військ і на знак протесту вийшов із Ради. Пізніше він напише у своїх
спогадах: „Газета „Нова Рада” з першого дня приходу до Києва
українського війська разом з німцями стала в різку опозицію…”[26, 15].
Він критикував УЦР і за церковну політику, пропонував створити окремий
орган управління релігійними справами. Байдужість українських
парламентарів, на його думку, могла призвести до поширення впливу
Московського патріархату та Синоду на православних в Україні [5, 129].
Коли наприкінці квітня 1918 р. стався державний переворот і на Україні
встановився монархічний режим гетьмана Павла Скоропадського, більшість
українських соціалістичних партій відмовилася співробітничати з новою
владою. Намагання гетьмана долучити до участі в уряді представників
української національної демократії і взагалі зблизитися з нею на ґрунті
спільної праці на користь Української Держави спонукало до об’єднання
частини українських політичних партій, культурно-просвітніх і навіть
деяких професійно-економічних організацій в один союз. Так, у середині
травня 1918 р. у Києві сформувався Український Національно-Державний
Союз, реформований згодом в Український Національний Союз (УНС) із
філіями в Одесі, Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві та інших
містах. Головою Союзу було обрано А.Ніковського. Дуже скоро до нього
почали з’являтися численні делегації з різних куточків України в
“пошуках правди”, які він уважно приймав і вислуховував. А.Ніковський
брав участь і в підготовці статуту УНС, який було опубліковано на
сторінках “Нової Ради”. Основними завданнями Союзу він бачив утворення
міцної самостійної Української Держави, встановлення законної і
відповідальної перед парламентом влади, оборону прав українського народу
і української держави в міжнародній сфері. Політик визнавав виключно
демократичні методи у досягненні мети Національного союзу і виключав
будь-яке використання зброї. Натомість В.Винниченко, який в середині
вересня 1918 р. перебрав головування в Союзі, вважав, “що тільки силою
можна вирвати владу з рук буржуазних класів”[27, 137]. А.Ніковський,
А.Саліковський та В.Садовський були проти збройного антигетьманського
повстання, називаючи його “небезпечною авантюрою”, яка безумовно не
вдасться і яка принесе надзвичайну шкоду всій українській справі [27,
137].
Восени 1918 р. А.Ніковський пережив велику особисту трагедію. Померла
його дружина Наталя Дмитрівна. З присвятою “ясній пам’яті” дружини
наступного року в Києві вийшла його книжка “VITA NOVA”, яка містила
літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих
поетів-новаторів. У передньому слові до книжки він писав: „Тяжка,
несподівана доля народная, химерні й таємні для малого розуму людського
шляхи будучини, а саме 1917 – 1919- й роки — це часи панування
української національної ідеї, – і тут усе! Україна справді воскресла і
жила!… Здавалось би, – який злочин, яка екзотичність, що в дні нашої
загальної мобілізації, в ці дні являються артистичні постаті Павла
Тичини, Максима Рильського і Михаїла Семенка, з якимись своїми настроями
і формами, з капризним вибором тем і ритмів та своїми чисто поетичними
інтересами. Але безтактності в цьому нема: нація живе повним життям, і
ось вам перші ознаки національного багатства: являється лишок, являється
роскіш, не необхідне” [28,5]. Цією книжкою А.Ніковський утвердив себе
як один з першорядних літературних критиків того часу.
Окремої уваги заслуговує масив офіційних документів, які стосуються
діяльності А.Ніковського на посаді міністра закордонних справ УНР. Він
зберігається у фонді міністерства закордонних справ УНР (ф.3696)
Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України
(далі ЦДАВОУ). Тут відклався наказ, написаний ним власноруч, про його
призначення від 26 травня 1920 р.[29, 86]. Документи фонду свідчать про
те, що А.Ніковський очолював комісію з розроблення Конституції УНР
(1920–1923), провід якої перебував у Тарнові (Польща). Він був членом
української делегації на переговорах із Б.Савинковим про можливість
спільних дій, внаслідок яких було підписано угоду про взаємне визнання
УНР і Російського політичного комітету та окремо було розроблено велику
військову конвенцію. В листах до О.Шульгина (Франція), О.Лотоцького
(Туреччина), М.Василька та інших голів місій А.Ніковський давав
конкретні пропозиції та настанови щодо поведінки представництв на
зустрічах та переговорах з представниками урядів західних держав. Із
текстів видно, що його вказівки були аргументованими та виваженими, вони
ґрунтувалися на глибокому аналізі міжнародної політичної, воєнної та
економічної ситуації. Очевидно, завдяки цьому він швидко став
авторитетним політиком міжнародного рівня. Ось як характеризував
діяльність А.Ніковського як міністра один із послів УНР М.Василько у
листі до С.Петлюри від 26 серпня 1920 р.: „Своїм докладом перед
українською колонією у Відні про внутрішнє положення на Україні, про
свої Київські з часу панування большевиків враження – залишив він
(А.Ніковський – Ю.С.) довготривалий слід; з другого боку через ясний та
категоричний розвій своєї програми на конференції послів дав він лінію
напрямку нашої зовнішньої політики, якої лінії до цього часу бракувало з
огляду на відсутність більш як на протязі року особистого контакту Голів
місій з міністром закордонних справ. Бажана була б також присутність п.
Міністра Ніковського в Парижі та Лондоні; таких європейськи вихованих
українців закордон до цього часу мало ще бачив” [30, 136]. Пізніше
А.Ніковський зібрав у Відні конференцію послів і голів місій, на якій
були присутні М.Славинський, О.Шульгин, С.Шелухін, М.Василько,
О.Лотоцький, М.Левицький та було виявлено багато недоліків у діяльності
закордонних представництв. Місії працювали на свій власний розсуд, не
ощадно використовували гроші, не мали практично ніякого зв’язку з
урядом, не діставали від нього належних інструкцій. Невдовзі
А.Ніковський пішов із посади міністра закордонних справ, оскільки
добре розумів, що неможливо розбудовувати Українську державу,
перебуваючи за її межами та не маючи реальної влади. Про це він писав у
листах до С.Єфремова. Відтоді А.Ніковський почав шукати можливості для
повернення в Україну з метою роботи вже на культурній ниві,
пристосовуючись до політики нової влади.
Повернувся А.Ніковський восени 1924 р., а 19 листопада С.Єфремов записав
у щоденнику: „Вернувшись увечері з Академії, несподівано застав Андрія
Васильовича. А[ндрій] В[асильович] майже не перемінився. Такий само
цікавий, дотепний. Багато розповідає”[31, 162]. Духом розчарування та
відчаю сповнені сторінки щоденника, який вів С.Єфремов протягом
1923–1929 рр. і якому довіряв свої небезпечні потаємні роздуми. Він
спостерігав „нове життя” і дедалі більше розчаровувся, а відтак, як і
А.Ніковський, відійшов від політичних справ і заглибився у літературну
та наукову роботу. А.Ніковський повернувся на свою колишню посаду в
Академії, займався складанням “Словника живої української мови”. У 1926
та 1927 рр. видав укладений ним “Українсько-російський словник”, писав
літературознавчі статті, присвячені творам класиків українського
письменства, – І.Нечуя-Левицького, Г.Квітки-Основ’яненка, Лесі Українки,
Ольги Кобилянської та ін., – перекладав художню літературу (Гоголя,
Лондона, Шекспіра), друкувався в журналах „Життя й революція”, „Червоний
шлях” тощо. Проте обидва розуміли, що навіть їхній очевидний політичний
нейтралітет не рятує їх від підозр і недовіри, від небезпеки потрапити в
немилість до можновладців.
Наприкінці 1920-х років розпочалося згортання політики “українізації” і
розгорнувся ідеологічний наступ на ВУАН, шалена політична атака на її
віце-президента С.Єфремова, якому сценаристи першого масового
інспірованого процесу на Україні (процесу у справі „СВУ”), що відбувся в
тодішній столиці – Харкові (1930 р.), призначили головну роль, а саме:
керівника цієї „контрреволюційної організації”. Дуже „зручним” об’єктом
при цій нагоді виявився Андрій Ніковський. Йому віддали роль місіонера
від націоналістичної еміграції, який повернувся з-за кордону нібито з
метою встановити зв’язок між нею і контрреволюційним націоналістичним
підпіллям на Україні. Трагічний фарс цього показового відкритого процесу
завершився для А.Ніковського вироком позбавлення волі на десять років.
Він відбував покарання на Соловках, та йому одному з небагатьох
засуджених за справою „СВУ” пощастило вижити. Його звільнили весною 1940
р. Подальша доля документально не засвідчена. Існує кілька версій. Одну
з них, засновану на спогадах Ю.Меженка, навів Б.Антоненко-Давидович у
нарисі „СВУ”: „…Вийшов із тривалого ув’язнення й Андрій Ніковський і
подався до своєї доньки, одруженої з радянським морським офіцером, у
Ленінград; та коли почалася друга світова війна, зять Ніковського відбув
на військовий корабель, а донька евакуювалась у глибокий тил, лишивши
батька напризволяще в обложеному Ленінграді. Там його востаннє бачив
Юрій Меженко, котрий не міг поділитися своєю мізерною пайкою з
безправним тепер парієм Ніковським, котрий і сконав у обложеному,
засніженому Ленінграді з голоду”[32]. Найімовірніше, що саме так і було.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що виявлені і взяті в
комплексі джерела складають досить репрезентативну документальну базу
наукового дослідження життєвого шляху А.Ніковського, перебігу його
громадсько-політичної діяльності. Якщо брати до уваги суб’єктивізм
частини відомостей, то тільки шляхом їх співставлення з іншими
свідченнями можна дослідити і вибудувати цілісну та об’єктивну біографію
Андрія Васильовича Ніковського. Тематично джерельний матеріал є
різноманітним, охоплює різні види пам’яток як за походженням, так і за
характером. Разом з тим, висвічуваються прогалини джерельного
комплексу, брак багатьох свідчень щодо періоду становлення його
особистості, перебування за кордоном, поведінки під час слідства і
відбуття покарання, а це, в свою чергу, диктує необхідність подальшої
евристичної роботи.
Література
Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 роки. – Т.1. Доба
Центральної Ради. – Нью-Йорк: Булава, 1954. – 437 с., ХХІ с.: іл.; Т.2.
Українська Гетьманська держава 1918 року. – Нью-Йорк: Булава, 1954. –
424 с., ХХХVІ с.: іл.; Винниченко В. Відродження нації : У 3-х т. – Київ
– Відень: Дзвін, 1920 – 1921. – Т.1. – 1920. – 348 с.; Т.2. – 1920. –
328 с.; Т.3. – 1920. – 542 с.
Українська РСР в період громадянської війни 1917 – 1920 рр. В трьох
томах. – К.: Політвидав України, 1967, 1968, 1970.
Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917 – 1933. – 1959. –
С.779–788.
Ніканорова О. Ніковський // Урядовий кур’єр. – 2000. – № 114. – С. 8–9.
Вєдєнєєв Д., Шевченко С. Комісар Києва, який став міністром УНР //
Українські Соловки. – К.: ЕксОб, 2001. – С.127–133.
Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний
довідник. – К., 1996. – C. 136–137.
Миронець Н. “Теперішні листи колись будуть цінним матеріалом для
історії…” ( Листування Андрія Ніковського з Євгеном Чикаленком. 1917
рік) // Пам’ ять століть. – 1997.– № 5. – С. 24–43.
Старовойтенко І. Епістолярний діалог Євгена Чикаленка з Андрієм
Ніковським // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. – К., 2004.
– Вип. 7. – С. 316–336.
Дунай П.О. Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності
Андрія Ніковського / Автореф. канд. дисертації на здобуття наук. ступеня
канд.філол. наук. – К., 2006. – 24 с.
ДА СБУ, спр. 47757 („СВУ”), т.59, ч.3, арк. 574.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
