Реферат
не тему:
Андрій Малишко
Спостерігаючи за процесом переоцінки наших видатних письменників
радянського періоду, до яких, безперечно, належить і Андрій Малишко,
приходимо до сумного висновку. Намагаємось, як правило, знайти гідне
місце в історії української літератури лише для тих, які з’явилися із
своїми творами в час або навіть напередодні революційних подій 1917-1920
рр., лише для тих, які були репресовані й фізично знищені радянським
режимом, і ще – теж цілком заслужено – для шістдесятників. А як бути з
письменниками, які, хоч і виховувалися в радянські часи, хоч не зазнали
тяжких переслідувань, арештів і тюрем, хоч вважалися співцями
комуністичної доби, правофланговими соціалістичного реалізму, все ж
відступали від «партійної лінії», намагалися свою творчість будувати
таким чином, щоб за її комуністичним фасадом, за офіційними гаслами над
дахом приховати всередині дому зали й кімнати, де все говорило про
національний дух господаря, про його виразне українське, патріотичне
обличчя, про його негативне на-ставлення до змертвілої, безплідної,
змосковщеної дійсності.
Отже, як бути з Андрієм Малишком? Чи викинути його із національної
пам’яті, з видавничих планів, із шкільних програм, як це вже зробили
деякі новоспечені й категоричні патріоти, що старі штампи про вірність
комуністичній партії замінили новими штампами про незламність у боротьбі
за ідеали національної свободи? Чи забути про поета, який у найтяжчі
часи гноблення українського слова й фальсифікації української історії, у
часи державного більшовицького терору щодо української культури, а саме
наприкінці жахливих 30-х років минулого століття, з’явився різко й
несподівано з живим українським голосом, козацьким характером і циклом
віршів «Запорожці» нагадав русифікаторам про невмирущість нашої нації? А
якщо все-таки поклонитися Малишкові – думають найвидатніші політологи
від літератури, – то досить буде виставити його як автора пісні «Рідна
мати моя»? Отакого собі лірика з вишиваним рушничком за любов’ю до
матері? І на цьому баста, це й буде початок і кінець нової «Малишкіяни».
«Запорожці» Малишка і пізніші його твори на історичну тему заперечували
антиукраїнську тезу, що її яскраво визначив Едуард Багрицький в «Думі
про Опанаса»;
Раньше шли мы в запорожцы, А теперь в бандиты!
Московсько-імперська ідеологія щодо українського народу, підсичувана її
такими слугами, як Багрицький та їже з ним, вийшла на явину аж тепер,
коли в одному з проурядових московських журналів написано, що Росія
зітхнула щасливо аж тоді, коли Катерина II розігнала «гнездо бандитов»
на Хортиці.
Феномен Малишка – це трагедія великого таланту, зарядженого українською
пісенною культурою, національними устремліннями нашого народу, таланту,
що змушений був в ім’я збереження рідної мови і бодай деяких епізодів
рідної історії піти на болящий компроміс із владою, на компроміс, який
можна назвати і щоденним протистоянням із тією ж владою, що потребувала
поетової підтримки і не раз піддавалася його магічному слову. Так,
Малишка шанував Микита Хрущов, і це давало нашому поетові можливості
рятувати від повного винародовлення і здичавіння Україну, невеликі
можливості, але до автора «Прометея» до певного часу і до певної міри
змушені були прислухатися деякі секретарі ЦК КПУ.
Малишкові вдалося привнести у виховання певної частини українських
комсомольців і комуністів невмирущий національний елемент, який
відділював ту частину нашого громадянства від покірних пахолків Москви.
Цей поділ видно й сьогодні. Члени компартії, у яких билося українське
серце, а таких було більше в КПУ, без оглядки перейшли на позиції Руху,
творячи його, мабуть, найголовнішу силу. Незалежна Українська держава не
могла б виникнути без Малишкової творчості, зрозуміло, без тієї когорти
письменників, що йшли з ним і за ним, без їхнього впливу на суспільство,
яке жило надіями на краще майбутнє й ненавиділо радянську систему.
Творами Малишка захоплювалися українські інтелігенти, письменники і
науковці, які вміли читати між рядками його віршів. Та не тільки між
рядками.
Романку мій! Рум’янку мій! – Розлука
Несе Вкраїною своє дитя,
Де вже ні мови рідної, ні звуку
Ні школочки.
Ні лиштвочки життя,
Лиш – Дойчланд юбер алес! – більш нічого.
Підтекст останнього рядка був очевидний: «Лиш – Росія понад усе! – більш
нічого». Це писалося 1968 року, коли після хрущовської відлиги почався
новий наступ на українську мову й культуру. І тоді ж, напередодні
відомих арештів, Малишко у вірші «Степовий двір» передає настрій мертвих
радянських воїнів, які підводяться з могил, бо хочуть знати
Чи поламались тюрми повні мук,
Тиранами гратовані в граніті?
Бо якщо ні – навіщо ж їм в жалі
Цей сон і спокій грішної землі?
Звертаючись до образу Івана Франка, Малишко в циклі вірив «Син Яця –
Коваля» наважився сказати щось таке, що тоді (1968 р.) викликало
підшкірний мороз і смоляний наляк. Страшно було доторкнутися до
Манишкового слова. Я був редактором шостого тому 10-томного видання
творів Малишка, де знайшлося те страшне слово:
То вже давно
на камені і руті,
У серці й думі, в ріллях повесні
Гудять його
скрижалі незабуті
І, як Держава,
зводяться пісні.
Держава – відгомін з Франкового «Мойсея» – як незабутня заповідь
національної української, ідеї, що бережеться в серцях думах народу – це
й було те слово, що його Малишко написав з великої букви. Я пережив
маленьке щастя, коли шостий том із тим словом з’явився, бо ж добре знав,
як Малишко любив свої поезії, де пророкувалась воля, де крізь плетиво
зужитих штампів і слів проблискувала ідея української державності.
Малишко не був «у згоді з собою». Він мучився тяжко через свою духовну
роздвоєність. Йому не вистачало внутрішньої сили, щоб оголосити відверту
непокору тоталітарній системі, але він піднімався у своїх проявах до
такого протесту проти русифікації та ясновельможної радянської
номенклатури, до якого не зважувався дійти ніхто навіть з тодішньої
літературної молоді. Моє покоління письменників обожнювало Малишка за
його характер, за його сміливу поведінку в тих моментах історії, коли
треба було сказати вирішальне слово.
На похороні Володимира Сосюри Малишко виступив з промовою, у якій чулися
ноти осуду національної політики компартії. Малишко мав дві написані
промови на випадок, якщо працівники ЦК КПУ вимагатимуть од нього тексту
виступу на похороні. Справді, довелося показати текст, який не був
виголошений. Малишко витягнув з другої кишені інший текст і зачитав
його. Я їхав із ним з похорону в одному автомобілі. Він розповідав мені,
як перехитрував секретаря ЦК КПУ А.Скабу. Поет мав веселий настрій, хоч
ми поверталися із кладовища й підстав для веселощів не було…
Малишко мав дві кишені для двох різних виступів, але ж серце мав одне.
Ми вірили тому серцю й знали, як воно страждає від скованості й як
відкривається при кожній нагоді, коли можна було сказати бодай трохи
наболілої правди. Малишко писав у тезах свого виступу на партзборах, що
відбулися вже після того, як Кагановича вивели з членів президії
політбюро ЦК КПРС, те ж саме, що він говорив ще тоді, коли Каганович був
на кремлівській вершині: «/з тих могил, які виросли по волі Кагановича,
може сказати своє слово Микола Куліш і Микола Скрипник, і Влас Якович
Чубар, і десятки, сотні українських інтелігентів тоді розстріляних і
знищених; вони і сьогодні промовляють: «за що ти нас розстріляв?»
Малишко добре знав трагедію винищуваної голодоморами й розстрілами
української нації, недаремно він так горнувся до Остапа
Вишні та Максима Рильського, які чудом були врятовані від сталінської
людовбивчої машини, до Олександра Довженка, який так само, як Андрій
Самійлович, відкривав час од часу своє справжнє обличчя українського
патріота.
t!„’I'(@(Z(‚(Oe(„+A+th+>,~,uuuuuuuuuiiiiiiiiiiiiiiiiii
f~lAw?zE?.?F…oooooooooooooooooooooooooooo
т царського самодержавства, метою якого було знищення української нації
і всіх неросійських народів, перетворення червоної російської імперії на
один народ, з однією мовою, лиш з однією метою – підкорити світ Москві.
Хіба може забутися його промова на відкритих партійних зборах після XX
з’їзду КПРС, коли він назвав члена політбюро Кагановича, який лаштувався
у вожді українського народу, ворогом і нищителем української культури, а
міністра фінансів СРСР Звєрєва – звірюкою, здирщиком, який із
російсько-царською жадібністю обкладав податками кожну вишеньку в
українському саду!
Ніколи не забудеться літературний вечір у Львові, коли ми з Малишком
супроводжували латвійських письменників, які гостювали в Україні. Це
було в другій половині 60-х років, коли Малишків поетичний дар набирав
філософського забарвлення, здавалося, переходив з вулканічного стану в
стан нетривкого, підозрілого супокою. Спілка письменників доручила мені
очолити поїздку з латишами по Україні, а я запросив до товариства
Малишка – і ми поїхали.
Зустріч із львівською інтелігенцією відбувалася у Будинку вчених. У
президії поруч з Малишком сиділи Валдіс Лукс, Анна Саксе, а позаду –
секретар обкому КПУ В.Мапанчук. Я надав слово Малишкові. Такої бурі
ніхто не чекав, таких промов у радянському Львові, мабуть, ніколи й не
було. Малишко говорив дослівно таке: «Я був у рядах Червоної Армії, яка
визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові
українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, пройшов вулицями Львова – і
не почув української мови. Куди поділася наша мова, куди поділися люди у
вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських
будинках, куди зник Львів Франка? Де ваша совість, дорогі галичани?
Раби, навіщо я вас визволяв?»
На другий день, уже біля вагона, з якого ми з Малишком вийшли на
київському пероні, нас чекав інструктор із ЦК КПУ. Він сказав, шо нас
«желает видеть немедленно» Андрій Данилович Скаба. Ми з Малишком
переглянулись, усміхнулись. Скаба говорив спочатку зі мною, Малишко ждав
своєї черги за дверима.
– Як ви могли допустити до такого скандалу? Ви – керівник групи, ви дали
Малишкові слово, ви аплодували його націоналістичній промові!
Я виправдовувався: – Андрій Малишко – великий поет. Не мені його
наставляти, тим більше перебивати на слові.
Скаба оскаженів:
– Ми таких Малишків і Павличків наробимо стільки, скільки нам треба.
Великий поет? Ви й про себе так думаєте? Знаю! Ось ми знімемо з Малишка
депутатський значок, а тоді побачимо, де подінеться великий поет. Ідіть!
Я вийшов, а Малишко зайшов до кабінету секретаря. Йому було сказано те
саме, що й мені: «Малишків і Павличків наробимо хоч би й сотню!» Малишко
повторював цю фразу і сміявся, але не очима, а тільки устами й голосом,
а в очах світив огонь розгніваності й неприборканості, зневаги до
партійного чинуші.
Скаба виконав свою обіцянку. Малишка не було в списку кандидатів на
наступних виборах до Верховної Ради УРСР. Малишка виключили зі списків
радянської номенклатури, яку обслуговувала перша поліклініка четвертого
управління Міністерства охорони здоров’я УРСР. І що дуже цікаво: його,
як він сам казав, за вухо, ніби бездарного й бешкетливого учня, вивели
зі школи, тобто викреслили його творчість із шкільних підручників для
десятого класу. Отак точнісінько, як це й намагаються зробити тепер, в
умовах самостійної України… Це був удар, який, безсумнівно, вплинув на
його настрій, на його духовне і, думаю, фізичне здоров’я. Малишко був
занадто амбітним, щоб перенести перебування на обочині громадського
життя. Він змушений був померти в розквіті свого таланту, будучи
розтоптаним системою, яку він славив і яку ненавидів…
Малишко стежив за творчістю молодших за нього поетів і безпомильним
інстинктом відзначав справжні таланти. Так було з першими публікаціями
Василя Стуса. 12.XII.1962 р. Стус писав до Малишка: «Я знаю, що заради
щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут (мова
йде про Горлівку, де тоді Стус працював учителем, Д.П.) я вихований
рідним духовним хлібом – «Жагою» Рильського, вашим віршем «Батьківщина
моя», тож скажіть, поете, що робити». Як до сумління нації до Малишка
звертався чоловік, який уже готувався на хрест за свій народ. Стус хотів
знати, що робити з тотальним змосковщенням Донбасу, з русифікаційною
політикою комуністичних наставників, із занепадом української культури й
брехнею про її розквіт, із псевдонародним фальшивим пафосом, що ним
хизувалась українська поезія, втративши одержиму правдолюбність
Т.Шевченка, неодмінну прикмету кожної справжньої літератури –
філософську, людинознавчу снагу, якою жив Г.Сковорода. Стус напевно не
чекав відповіді від Малишка, він знав, що його листи читають у КГБ, а
тому просив пробачення за свою відвертість, яка може кинути тінь і на
визнаного поета. Для нас важливо побачити Малишка в нерозривній
історичній сув’язі, яка в умовах радянського гноблення єднала покоління
українських інтелектуалів і від ідеології промосковського
націонал-комунізму неухильно вела до ідеї заперечення радянської влади
як форми імперського російсько-шовіністичного правління в Україні.
У цьому ланцюзі генерацій Малишко посідає особливе місце. Він своїм
українським духом впливав не тільки на молоде покоління письменників,
котрі йшли за ним, а й на старших від себе Тичину, Рильського, Сосюру,
не кажучи вже про багатьох ровесників і на кілька літ молодших, серед
яких відзначався особливим українським талантом і чесністю Олесь Гончар.
Десь у ті часи, коли Малишкові було дуже тяжко, я зізнався йому, що мого
брата Петра розстріляли гестапівці як члена ОУН. Він же розповів мені,
що і його брата Петра розстріляли чекісти як учасника
національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Петро Малишко був
засуджений до смерті за участь у так званій трипільській трагедії, коли
київські комсомольці, які приїхали усмиряти й грабувати селян на
Обухівщині, були начебто знищені партизанською групою Зеленого. Мене, –
говорив мені Малишко, – маленького, взяла мати в Москву, щоб іти до
Голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна просити помилування для
брата Петра. Ми стали на коліна на Красній площі. Ми пройшли босими
ногами по базшіьті аж до приймальні Калініна навколінки. Кров текла в
наших слідах. Калінін нас не прийняв. Брата розстріляли…
З образом свого брата в серці Малишко жив. Перед образом матері своєї
він ставав на коліна, молився до неї і прославляв її. У постаті матері
своєї він любив Україну, і йому вдалося цю любов висловити з такою силою
і з такою ніжністю, що її ніколи не забудуть майбутні високочолі роди і
покоління українців.
У «Покаянних псалмах» я намагався сказати про свого друга і вчителя те,
що було до певного часу і моєю долею. Коли було проголошено самостійну
Україну, я думав насамперед про нього, і серце стискалося від жалю –
адже він міг бути й був би з нами в той історичний час.
Колись, будучи в Америці з Іваном Драчем, виступаючи перед українцями
США, ми з ним говорили: «Нам не треба України без комунізму, а комунізму
без України». Була це формула щира, бо в поняття «комунізму» ми, як і
Малишко, вкладали поняття соціальної справедливості. Тепер маємо
Україну, але в ній соціальної справедливості нема. А той комунізм, що
його будувала Москва та її слуги в Україні, був проти самого існування
України і не мав нічого спільного із соціальною справедливістю. Отже,
сказав би я тепер Малишкові: «Є Україна, але не така, як ми про неї
мріяли. Одначе тепер нам буде набагато легше прийти до нашої мрії, бо,
ставши державним народом, станемо незабаром і нацією – а це єдина дорога
до бодай відносного добра і правди поміж людьми».
На поетичну славу знижка
Відкриті всім її врата…
А все ж молюся за Малишка,
Що божественні мав уста.
Колінкував перед престолом
Тирана, знаючи свій гріх,
Та Україну серцем голим
Хистив і боронив, як міг.
Сьогодні легко, пане-брате,
Клясти зруйновану тюрму,
Але тоді, як каземати
На горло ставили йому,
І він лежав, як у бетоні,
У застигаючій олжі,
Тоді в півслові й напівтоні
Був спас для вільної душі!
Ні, не була це рабська згода
Що любить ницість кабали.
Ми, як нащадки Валенрода,
В гніві до ворога росли,
Чекали часу… Боже милий,
Не заглуши святу сурму,
На Україну із могили
Дай сили глянути йому,
В озраду й серце не ледаче,
Вгорни стражденника в тепло,
Бо тяжко знати, що він плаче
В труні над горем, що пройшло.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
