Реферат на тему:
Актуальне термінологічне дослідження
Наша наукова громадськість уже давно чекала на видання колективної
праці подібного профілю та масштабу. Її підготовка стала можливою
завдяки проведенню в ІМФЕ у грудні 1999 р. конференції “Українські
термінологічні словники з мистецтвознавства й етнології”, присвяченої
100-річчю від народження видатного лексикографа Миколи Трохименка. На
конференції слушно відзначалося, що фахові термінологічні словники й
енциклопедії систематизують накопичений інформаційний досвід кількох
поколінь і сприяють результативності наукових досліджень. Між тим у
контексті європейської культури і науки спеціальне словникарство України
розвивається уповільнено: через репресії і винищення наукової еліти
протягом 1930-х років, інші несприятливі обставини – ця галузь
вітчизняної науки досі залишається малодослідженою, не опрацьованою
належним чином. Скажімо, нещодавно виданий словник з мистецтвознавства
С. Ничкало є не найкращим перекладом з російських довідників поширених
дефініцій, тлумачення більшості з яких викликає суперечливі міркування.
Відтак трапляється, що те ж саме слово використовується різними авторами
в протилежних значеннях, або суперечки авторів не мають сенсу, оскільки
різними термінами доводять приблизно те саме. Поява за таких умов
рецензованого видання одразу включає його в культурне життя сучасності:
термінологічний збірник сьогодні користується широким попитом у
студентів і науковців різних установ.
Книгу відкриває “Передмова” з викладом історії створення збірника та
його завдань. Далі йде блок із кількох присвячених ювілярові статей.
Докладніша з них належить професорові Миколі Роженку, який дослідив
головні етапи життєвого шляху і трагічної долі Миколи Трохименка,
розглянув численні архівні документи про арешт, допити, ув’язнення,
страту, реабілітацію вченого, увічнення його пам’яті. Значення
створеного за участю Миколи Трохименка “Словника чужомовних слів” (1932,
перевидання 1955 і 1996 рр.) для минулих і сучасних правописних дискусій
розкриває Богдан Ажнюк. Вагомий внесок діяльності вченого, зокрема в
громадсько-політичному напрямі, стисло характеризує Євген Пронюк.
Перший розділ “Загальні проблеми теорії та практики термінологічної
лексики в мистецтвознавстві й етнології” складають 14 статей, що містять
дослідження теоретичних питань і практичного застосування термінів.
Відкриває його ґрунтовна стаття Тараса Кияка “Українська термінологія як
фактор державності української мови” з особливо корисними сьогодні
висновками. “Помилково було би,– пише автор,– з метою “очищення”
української мови масово нав’язувати мовцям штучні витвори. Хуторянські
чи патріархальні потуги, хоч і віддають теплим романтизмом, у сфері
літературної мови, насамперед у царині професійного спілкування, можуть
завадити станов в ному аспекті культуротворення, адже “Давній Русі
властива оригінальна, відмінна від інших великих історичних епох,
система культурних цінностей” (С. 64).
Степан Лужецький і Станіслав Мигаль зосереджуються на генезі
мистецтвознавчих та дизайнерських понять, починаючи з таких дефініцій,
як “малярство”, “малювати” (автори фіксують еквіваленти у німецькій,
польській, підкреслюючи готське коріння), й завершуючи термінами
“дизайн”, “промислове мистецтво” та ін. Висновки досить переконливі:
“Нині дизайн – мистецтво ідеї, форми й функцій – трактується як предмет
наукових досліджень і практичного проектування в системі “людина –
предмет – середовище – суспільство”. Дизайн вийшов на рубіж простору
культури, в якому вміщуються всі досягнення людського Духу” (С. 68). З
цим погоджується сучасна філософська думка. Але щодо пропонованої
авторами на с. 66 доцільності заміни поняття “монументальне мистецтво”
на “архітектонічне” – то одним ствердним реченням тут не обійтися.
Ієрархію та сенс понять “монумент”, “пам’ятник” намагалися визначати не
лише в радянські часи, проте питання залишилося відкритим через численні
“за” й “проти”. Слово-замінник “архітектонічний” апелює зовсім до іншого
понятійного ряду, фіксуючи формально-структурне значення твору та
нівелюючи духовно-образні шари, всупереч попередній тезі цих авторів.
Коротка стаття Наталі Янко торкається фундаментальних дефініцій, що
застосовуються для творів монументальної і станкової скульптури. Деякі з
них, зокрема з урахуванням попередньої статті, і досі остаточно не
визначені, так само, як наприклад, терміни “сницар”, “сницарство”, що
використовують у значенні “скульптор”, “скульптура”. Автор визначає
оптимальною термінологічну позицію російського фахівця М. Воронова.
Наступна стаття Галини Скляренко “Деякі поняття і терміни в українському
мистецтві ХХ ст.” упорядковує накопичений мистецтвознавством
науково-теоретичний матеріал стосовно загальних явищ культуротворення,
що вкладаються в поняття “модерністського”, “постмодерністського” та
“пост-постмодерністського” етапів розвитку. Осторонь залишені суперечки
навколо термінів, що тривають і тепер. Між тим не можна погодитися з
автором там, де модерн характеризується як стиль, а не стилістичний
напрям, що мав два етапи – “еклектизму” та “історизму”. Згідно з
останніми (уже після виходу у світ 1999 р. монографії Д. Сараб’янова
“Стиль модерн”) науковим конференціям Росії та України, роботам і
доповідям Н. Ю. Асєєвої тощо, модерн не є стилем тому, що він не складав
абсолютно однорідного явища, притаманного без винятку всім мистецьким
видам і жанрам (паралельно існували, напр., академізм, неоімпресіонізм,
реалізм та ін.). Автор явно суперечить собі і там, де, уточнюючи
специфіку “українського авангарду”, що “…характеризується надзвичайною
різноспрямованістю, одночасним існуванням у ньому часто протилежних
тенденцій” (С. 77), вважає не правомірним “залучення до авангарду
імпре-сіоністичних та постімпресіоністичних творів українських
художників” (С. 77) в монографії провідного українського фахівця з
авангарду О. Кашуби. Що ж до терміна “пост-постмодернізм”, то
тут слід було б зауважити, що, хоча до нас цей робочий термін потрапив
від західних та російських фахівців, які використовували його ще в
1980-х рр., все ж дотепер більшість мистецтвознавців не приймає цей
термін за науковий, віддаючи перевагу звичному –”постмодернізм”, про що
свідчать міжнародні конгреси арт-критиків АІСА, зокрема лондонський 2000
р., де темою “Visual Art, Visual Culture?” висвітлювалося питання
належності візуального мистецтва до суто мистецького виду, що продовжує
традиції постмодерністської культури. Нову мистецьку парадигму більшість
сучасних вчених вбачають не в інтерактивних формах розвитку культури, що
погрожує “проривом до замерзання” або “сном культури” (Мак-Люен), адже
не формально-технічні засоби образотворення мають вагу. Головний сенс в
прозорій феноменологічно-онтологічній переструктуризації світоглядної
моделі “монадної особистості” в контексті з філософською концепцією
єдиного Всесвіту, де час як лінійний вектор втрачає актуальність.
Заключні статті першого розділу рецензованого збірника мають
конкретніший характер. Фаїна Петрякова подала вичерпний у межах даного
обсягу семантико-етимологічний огляд слів “фарфор” і “порцеляна”,
виводячи перший термін від китайського “син неба” (за посередництвом
давньоперського ba apudra та турецького fa fur), у той час як другий –
наша фонетична версія дзвінкого італійського слова porcellano – від
porcella («cвинка»), бо саме так італійці називали схожі своїм полиском
на фарфор опуклі перламутрові мушельки, що нагадували поросяток.
Дві статті Ю. Смолій ілюструють механізм виявлення архетипальних
структур у народній творчості. Вони відрізняються чіткою логікою
наукового викладу матеріалу при вельми вдалій спробі виявити відмінності
між народними назвами й науковою термінологічною лексикою в галузі
Петриківського малювання та писанкарства Катеринославщини.
Стисла й логічно виважена стаття А. Шевчука “Питання мистецтвознавчої
термінології в українському перекладознавстві” присвячена актуальним
проблемам грамотного інтегрування української культури, зокрема народної
художньої творчості, у європейський простір. Досвід міжнародних
виставкових проектів, переклади спеціальної наукової літератури на інші
мови виявили наявність численних вад у лінгвістичній справі, зокрема з
боку фахової лексики, через відсутність передусім словників-довідників з
етнології, народного декоративного, образотворчого мистецтва тощо.
Ситуацію погіршує й плутанина з низкою мистецтвознавчих термінів
(“примітив”, “наїв”, “майстер”, “народний майстер” та ін.). Автор вважає
за доцільне звернути увагу на позитивні вирішення подібних проблем
чужомовними фахівцями.
Богдан Сюта у статті “Про створення словників музичної термінології”,
крім аналізу теоретичних аспектів проблеми, пропонує сучасні ви-значення
таких понять, як “нова музика”, “дискурс”, “аберація форми музичної”, що
можуть бути використані в енциклопедичних виданнях.
Останніми в розділі є дві статті Наталі Лисюк, у яких конспективно
окреслений сенс понять “архетип” і “постійний епітет”. Факт звернення
київського науковця до складної, широко дискутованої світовою та
вітчизняною наукою теми – “Еволюція й аберації поняття “архетипи” –
заслуговує на повагу. На жаль, п. Лисюк, розглядаючи її, жодного разу не
посилається на самого Юнга, хоча констатує належність йому пріоритету
реактуалізації терміна у ХХ ст. (С. 116). Безумовно, він сприяв,
починаючи з 1910-х рр., поширенню в науці цього давнього поняття,
запозиченого, за його ж твердженням, із праць схоластів, зокрема з робіт
Августина Блаженного, де “архетип” адаптувався завдяки філософським
трактатам платоніків. Та навіть у 1930-х рр. Юнг лише розробляв аспекти
поняття, вважаючи, що архетипів стільки, скільки життєвих ситуацій.
Невизначеність поняття стала чинником багатьох плутанин навколо терміна.
В останньому його збірнику 1961 р. Юнг кваліфікує архетип вже як
“тенденцію” до формування міфологічного образу, мотиву, як
“інстинктивний вектор”, “базову схему”, “специфічну енергію”, і не
застосовує старих формулювань через те, що “термін Архетип часто
тлумачили неправильно”, “критикували некомпетентні особи”. Тому,
справедливо резюмує автор статті, “…універсальної класифікаційної
системи А. ще не створено, оскільки це потребує узгоджених
міждисциплінарних досліджень” (С. 122). Проте, як підкреслює російський
дослідник В. Зеленський: “…поняття архетипів колективного несвідомого
надає аналітичній психології додаткового виміру<...>, пов’язуючи її
вчення з усією історією еволюції людської психіки у всіх її культурних
виявах”, роблячи її допоміжним засобом і в культурній діяльності. Цю ж
думку підтверджують нещодавні розробки іншого російського науковця В.
Василькової, оприлюднені київським вченим В. Ларцевим на Міжнародній
науковій конференції в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди.
Другий розділ збірника, що має назву “Матеріали до українського
термінологічного словника мистецтвознавства й етнології”, містить статті
10-х авторів. Дослідження пропонуються як моделі словників з тієї чи
іншої галузі: реставрації пам’яток культури, станкового живопису
(Володимир Цитович і Тетяна Тимченко); гаптування, лозоплетіння,
деревообробництва (Тетяна Кара-Васильєва, Михайло Селівачов, Олег
Омелян), склярства, каменярства, скринництва (Олена Сом-Сердюкова, Лідія
Хом’як, Марина Юр). Досвід укладання лінгво-етнографічного словника
одягу західного По-лісся презентує Людмила Пономар на прикладі тільки
одного виду – домотканої вовняної спідниці, що має величезну
прагмо-лексичну варіативність. Олена Боряк, пропонуючи аналіз
семантичної структури лексеми “Баба-повитуха”, проводить паралелі з
іншими міфологічними образами, зокрема, з “Бабою Ягою”. Відштовхуючись
від слов’янського етимона слова “баба”, дослідниця наголошує на
архаїчному його походженні, звертається до степової монументальної
пластики – так званих “баб”.
У цілому книга містить надзвичайно корисний і потрібний саме сьогодні
науковий матеріал, тож доводиться тільки радіти, що він тепер став
доступним дослідникам. Колективна праця 26 авторів із провідних
науково-дослідних і навчальних закладів Києва, Львова,
Івано-Франківська, Рівного, Житомира ретельно відредагована, дбайливо
оформлена, має весь необхідний довідково-допоміжний апарат, понад 150
високоякісних ілюстрацій і прекрасну поліграфію – це заслуга і редакції
вісника “Ант”, яка готувала рукописи до друку, і ПП “Дивограй”, де
виготовлений оригінал-макет, та друкарні видавництва “АртЕк”, яка майже
бездоганно віддрукувала тираж.
Насамкінець треба відзначити, що рецензована книга, як і низка
попередніх видань відділу образотворчого мистецтва ІМФЕ, вийшла у світ
завдяки кооперації з іншими навчальними, музейними закладами та
громадськими організаціями. Цього разу – з Київським державним
інститутом декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука,
Всеукраїнським товариством політичних в’язнів і репресованих, Науковим
товариством ім. М. Трохименка за фінансової допомоги Веніаміна
Миколайовича Трохименка. Це ще одне наочне свідчення плодотворного
об’єднання зусиль і ресурсів академічної й освітянської науки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
