.

Академік Олексій Онищенко – учений, організатор науки, культуролог, бібліотекознавець (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4610
Скачать документ

Реферат на тему:

Академік Олексій Онищенко – учений, організатор науки, культуролог,
бібліотекознавець

Олексій Семенович Онищенко очолив Центральну наукову бібліотеку
ім.В.І.Вернадського у переломний момент для всієї України і прийняв під
своє керівництво не просто могутню бібліотеку, одну з десяти найбільших
у світі, а соціальний інститут, який треба було переорієнтовувати на
нове демократичне життя, нову ідеологію і політику в Україні, що стала
незалежною державою, осмислювати й запроваджувати нову парадигму
наукової бібліотеки, створювати нову інтелектуальну еліту в стінах цієї
академічної структури.

За десять років традиційна бібліотечна установа перетворилася з
книгозбірні на комплексний бібліотечно-інформаційний, науково-дослідний
і культурно-просвітницький центр, який став “не тільки основним
осередком бібліографічної діяльності в країні, а й центром розвитку
комплексу наукових дисциплін: бібліотекознавства, книгознавства,
бібліографознавства” [1].

Різноманітний за складом фонд головної бібліотеки країни сягає приблизно
14 млн. одиниць збереження. У ньому виділяються найбільші за масивом
збережуваних документів такі фонди, як Архівний фонд НАМ України, Фонд
президентів України (з 1996 р.), газетні фонди (єдиний спеціалізований
архів цього виду друку в Україні); зібрання відділу зарубіжної
україніки, колекція рукописних книг, фонд бібліотечних зібрань та
історичних колекцій, масив картографічних документів, зібрання
публікацій Організації Об’єднаних Націй (єдине в Україні), зібрання
нотної продукції, музичних видань та літератури, грамплатівок, фонд
образотворчої продукції (плакати, листівки, репродукції, портрети, твори
графіки тощо), фонд сходознавчої літератури (численні колекції
єврейської літератури та рукописів), фонд залу бібліотекознавчої
літератури, фонд інформаційних ресурсів відділу
довідково-бібліографічного обслуговування. Системно-структурну модель
сучасної бібліотеки побудовано настільки продумано, що це дає змогу не
тільки постійно її вдосконалювати й видозмінювати, а й підтримувати
творчий та науковий потенціал. Глобальна мета – піднести вплив
бібліотеки як соціального інституту на достойну її значущості висоту в
суспільстві.

За ініціативою О.С.Онищенка в НБУВ було здійснено структурні зміни й
перетворено на інститути відділ рукопису та відділ архівознавства,
створено центри: бібліотечно-інформаційних технологій; консервації та
реставрації, культурно-просвітницький, редакційно-видавничий, Службу
інформаційно-аналітичного забезпечення органів законодавчої, виконавчої
та судової влади, підтримано ідею доктора історичних наук В.С.Чишка щодо
організації Інституту біографічних досліджень у структурі НБУВ;
розгорнула діяльність Рада директорів наукових бібліотек та
інформаційних центрів академій наук – членів Міжнародної асоціації
академій наук (з 1996 р. О.С.Онищенко її голова); розробляється нова
концепція роботи Асоціації бібліотек України (голова – О.С.Онищенко); як
структурна одиниця НБУВ розширює свої потужності Національна юридична
бібліотека (керівник – кандидат історичних наук А.Г.Бровкін),
нагромаджуються фонди Австрійської, Іранської бібліотек, планується, так
бачить генеральний директор, як складові Національної бібліотеки,
організація Болгарської, Китайської та бібліотек інших народів світу.

Про масштабність, перспективність наукової роботи НБУВ свідчить її
тематика. Вона розвивається за такими напрямами: “Формування і
використання науково-інформаційних ресурсів. Інформатизація бібліотек
(Технологія та організація формування та використання інформаційних
ресурсів наукової бібліотеки); Формування і використання ресурсів
електронної бібліотеки); Інформаційно-аналітичне забезпечення управління
процесами реформування українського суспільства); Створення національної
бібліографії. Українська біографістика (Формування баз даних
національної бібліографії України; Підготовка матеріалів до Українського
біографічного словника; створення комп’ютерної бази даних біографічної
та біобібліографічної інформації; Нові технології збереження,
консервації та реставрації бібліотечних фондів (Система збереження
бібліотечних фондів: проблеми та впровадження в умовах НБУВ); Вивчення,
збереження та видання української історико-культурної спадщини, а також
розділ “Наукове освоєння і введення в культурний обіг рукописної
спадщини України (Книжкові та рукописні пам’ятки: історико-культурні
дослідження бібліотечних зібрань, колекцій, рідкісних видань; Архівна
спадщина української науки).

Попри значні фінансові труднощі, комунікаційні системи бібліотеки
відпрацьовані в такий спосіб, що її фонди щорічно “зростають на 180 –
200 тис. документів, у тому числі на 30 тис. іноземних. Бібліотека
здійснює обмін майже з 1200 науковими закладами й бібліотеками 80 країн
світу” [1, с.68].

Це заслуга О.С.Онищенка, що в НБУВ діє інститут підготовки фахівців
найвищої кваліфікації: з 1996 р. функціонує Спеціалізована вчена рада зі
спеціальностей: книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство
(спеціальність 07.00.08) та зі спеціальностей “Системи інформації та
обладнання архівів, бібліотек та музеїв” (05.25.05), “Автоматизовані
системи управління та прогресивні інформаційні технології” (05.13.06).
Оголошується прийом в аспірантуру з цих спеціальностей.

Бібліотека – організм суспільства, який має служити йому,
пристосовуватися до нього, а пристосуватися – значить сприяти поліпшенню
та активізації всіх позитивних процесів, задовольняти вимоги
читачів-користувачів, бути повпредом інших духовних, інтелектуальних,
творчих інтересів. Будь-яка нова парадигма бібліотеки є насамперед
похідною від політичних, ідеологічних, соціальних факторів і
визначається загальними тенденціями в світі. Тобто директор бібліотеки
особа, яка повинна весь час коригувати програму діяльності установи,
ґрунтовно розумітися на багатьох галузях науки, бути не тільки маститим
ученим, а й далекоглядним політиком, тонким психологом тощо.

До речі, ще один надзвичайно важливий фактор, уже доведений у
комунікативістиці, психології, культурології та інших науках: навколишнє
середовище (суспільство, широкий загал) сприймає будь-яку установу,
попри всі її очевидні і незаперечні досягнення, не тільки найчастіше, а
як правило, насамперед через призму особистості її керівника.

Бібліотечна спільнота, на відміну від академічної, неоднозначне і,
правди ніде діти, насторожено сприйняла призначення члена-кореспондента,
доктора філософських наук О.С.Онищенка на посаду директора тоді, в 1992
р., ще Центральної наукової бібліотеки імені В.І.Вернадського. Своєю
потужною стратегією розвитку бібліотеки, розрахованою на далеку
перспективу, своїми кардинальними пропозиціями й практичними кроками, що
спричинювали критичну зміну спокійного бібліотечного життя, О.С.Онищенко
спонукав багатьох працівників бібліотеки зовсім по-новому не тільки
подивитись на свою професію, своє місце в суспільстві, а й на своє
власне життя. Він ставив складні, інколи незвичні завдання, оскільки
зміни в психології, звичному плину роботи – процес вельми болючий для
обох сторін: і ініціатора, і виконавця. Втім, директор сподівався, що
його розуміють. Він закладав модель фундаменту бібліотеки XXI століття,
інформаційно-бібліотечного центру країни ще понад десять років тому. Ті,
хто зрозумів масштабність перспективи, залишилися в його доволі великій
команді, яка нараховує майже тисячу чоловік. Саме цей колектив і
підтримав свого директора, одностайно запропонувавши його кандидатуру на
новий строк керівництва бібліотекою в 2002 році.

З ініціативи академіка О.С.Онищенка НБУВ провела такі міжнародні наукові
конференції: “Наукова бібліотека в сучасному соціокупьтурному контексті”
(1993); “Автоматизовані системи інформаційно-бібліотечного
обслуговування” (1994); “Бібліотечно-бібліографічні класифікації та
інформаційно-пошукові системи” (1995); “Стратегія комплектування фондів
наукової бібліотеки” (1996); “Проблеми вдосконалення каталогів наукових
бібліотек” (1997); “Інформаційна діяльність наукової бібліотеки” та
“1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні” (1998);
“Бібліотечно-інформаційні ресурси: формування і розвиток” та
“Львівському Апостолу – 425” (1999); “Бібліотеки – центри
науково-інформаційних ресурсів XXI століття” (2000);
“Бібліотечно-інформаційний сервіс” (2001); “Професійний імідж
бібліотекаря інформаційного суспільства” (2002).

Переосмислювати парадигму українського бібліотекознавства як спеціальної
історичної дисципліни О.С.Онищенко почав ще в 1993 р. Ця проблема мала
пройти багатоаспектну теоретичну та практичну апробацію, що
віддзеркалюється в розробці цілих наукових напрямів та відпрацьовується
в кількох кандидатських та докторських дисертаціях співробітників НБУВ.

У 1993 – 1995 рр. було розроблено теоретичні основи розвитку наукової
бібліотеки як установи нового типу (підкреслимо: у 2002 р. О.С.Онищенко
різко скеровує колектив своїх сподвижників та однодумців на розробку
моделі бібліотеки, що відбивала б вимоги XXI ст.).

У 1992 – 2002 рр. під керівництвом та з участю академіка О.С.Онищенка
було розроблено концепцію національної бібліографії України (разом з
доктором історичних наук В.Ю.Омельчуком), теоретичні та методологічні
основи українського бібліографічного репертуару (спільно з доктором
історичних наук В.С.Чишком), створено систему покажчиків серії
“Національна бібліографія України” на базі автоматизованих процесів їх
підготовки [2, с.8]; у бібліотечну практику продовжують запроваджуються
комп’ютерні технології; ведеться робота з питань збереження та
консервації бібліотечних фондів; визначені і теоретично обгрунтовані
вектори розвитку системи комплектування НБУВ тощо. Крім того,
О.С.Онищенко ініціює, пропонує і бере участь у цілому ряді спільних
наукових проектів з Інститутом проблем реєстрації інформації НАН
України, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, з
Інститутом української археографії та джерелознавства імені
М.С.Грушевського НАН України (розроблені питання, пов’язані з вирішенням
теоретичних принципів і науково-практичних проблем побудови Національної
архівної інформаційної системи України, що відображено в ряді
монографій, збірниках наукових праць, статтях тощо [2, с.9].

О.С.Онищенко націлює колектив бібліотеки на створення власної
національної нформаційної бази, стандартизації інформаційного
забезпечення, вдосконалення бібліотечно-інформаційних класифікацій як
інструмента лінгвістичного забезпечення автоматизованої
бібліотечно-інформаційної системи” [2, с.12].

14 травня 1998 р. Національну бібліотеку України імені В.І.Вернадського
відвідав Президент України Леонід Данилович Кучма. Глава держави передав
у фонди НБУВ архіви Комітету Держбезпеки, що стосувалися видатного
українського вченого, державного та громадського діяча М.С.Грушевського.
Президент України доручив віце-прем’єр-міністру України Валерію Смолію,
який тоді обіймав цю посаду, забезпечити перевидання Пересопницького
Євангелія, що зберігається у фондах НБУВ.

У 1998 р. НАН України та НБУВ виповнилося 80 років від часу створення. У
журналі “Бібліотечний вісник” у статті “Національна бібліотека України
імені В.І.Вернадського в 1918 – 1998 рр.: основні етапи розвитку”
О.С.Онищенко та його співавтор – доктор історичних наук Л.А.Дубровіна
підкреслили: “На порозі третього тисячоліття Бібліотека <...> вступає в
новий світовий інформаційний простір та будує нові принципи своєї
діяльності в умовах незалежної України, орієнтуючись на формування
національного інформаційного ресурсу та організацію його всебічного
використання, з колосальним за своїм науковим і культурним потенціалом
універсальним фондом, сучасною документною та інформаційною базою,
міцним фаховим науковим колективом” [3, с.17].

Завдячуючи цілеспрямованій стратегії розвитку діяльності бібліотеки,
запропонованій О.С.Онищенком, керована ним організація, хоча, складно
непросто, долаючи численні усталені погляди, послідовно перетворювалася
на багатопрофільний науково-дослідний комплекс, єдину в Україні
установу, яка “розробляє проблеми бібліотекознавства,
бібліографознавства та книгознавства, а також національної бібліографії
та біографістики, документознавства та архівознавства, наукового опису
рукописів, збереження, консервації та реставрації документів,
автоматизації бібліотечно-бібліографічних процесів, розробки, вивчення і
впровадження сучасних технологій бібліотечно-інформаційного забезпечення
науки й управлінських структур” [1, с.68].

Звичайно, оригінальні наукові ідеї О.С.Онищенка відбиваються не тільки в
його наукових працях (за одинадцять років роботи в НБУВ О.С.Онищенко
опублікував близько 100, здійснив наукове редагування близько 30
наукових праць, взагалі він автор понад 200 наукових праць). Вони стають
провідними в кандидатських та докторських дисертаціях його учнів та
аспірантів, у переважній більшості монографій, які випускає НБУВ.
Скажімо, стосовно того, як професор з авторським колективом Інституту
архівознавства готував до виходу в світ “Історію НАН України. Документи
і матеріали” можна написати окрему аналітичну статтю про наукову
лабораторію, методологію і методику роботи з такими матеріалами.
Врешті-решт так створюються власні наукові школи.

Утім, на превеликий жаль, не всі засідання та обговорення залишилися
зафіксованими на папері. До речі, про факт фіксації. Перші виступи чи
доповіді Олексія Семеновича на різного роду наукових чи бібліотечних
заходах ми просто слухали, відверто приголомшені новизною ідей, логікою
побудови пропозицій, глобальністю бачення і … тим, що доповідь
професора вміщувалася на крихітному клаптику паперу (меншого розміру
сторінок у відривному записнику наша промисловість не випускає). Тобто
він нотував для себе навіть не тези, а якісь окремі слова. Потім ми
зрозуміли, що його ідеї відверто крадуть надто оперативні пані та пани й
стали записувати виступи свого керівника (навіть тоді, коли він був
проти).

Колись в однієї маєтної людини спитали: “Чи не боїться той, що його
гроші будуть витрачені марно?” На це меценат відповів: Я знаю, кому я їх
даю”.

У Олексія Семеновича одне багатство: його високий інтелект, глибокі
наукові знання, розум стратега й організатора науки. Принципи дуже
строгі – професор абсолютно не сприймає пишності відносно своєї особи. У
цій непишності відбивається одвічна українська ментальність: нехай
скажуть люди. А люди і колеги скажуть те, що дуже мало хто здатний,
маючи таке, як у нього легке перо, менше писати, а віддати всі сили на
глобальну справу – організацію бібліотеки майбутнього, на
“переобладнання” свідомості не тільки самого бібліотекаря, а й
суспільства щодо бібліотеки і книжки.

Як керівник установи, О.С.Онищенко постійно тримає в полі зору кадрові
проблеми, питання динаміки їх оновлюваності, піднесення професійного
рівня. Як виховувати здібну, талановиту молодь, як зацікавлювати її
високоінтелектуальною працею, творчістю, широким спектром наукових
досліджень, які можна здійснювати в бібліотеці, коли постійне
недофінансування зводить нанівець усі плани… Юнаки та юнки не йдуть
учитися на бібліотекарів, книгознавців, бібліографів, оскільки сучасне
суспільство потребуючи цих фахівців, не забезпечує їм мінімальних
нормальних умов існування. Так, спеціалісти з голографії вважають (і
Олексій Семенович на цьому теж наголосив), що наступний етап нових
носіїв інформаційного процесу пов’язаний з голографією. Отже, бібліотека
потребуватиме і таких фахівців.

Ще в 1998 р. генеральний директор порушує питання про переорієнтацію
бібліотекаря як фахівця, про формування не просто бібліотечного, а
науково-інформаційного працівника.

Так, у 1994 р. на Міжнародній науковій конференції “Автоматизовані
системи інформаційно-бібліотечного обслуговування” О.С.Онищенко,
характеризуючи стан інформатизації бібліотек України, вказав на
необхідність налагодження дієвих механізмів координації робіт з
автоматизації бібліотечно-бібліографічних процесів між бібліотеками
різних систем і відомств, організацію централізованої підготовки на
машинних носіях бібліографічної інформації, про нові твори друку,
посилення уваги до питань стандартизації в бібліотечно-інформаційній
сфері, підвищення рівня теоретичної бази для створення в бібліотеках
автоматизованих інформаційних систем нового покоління і, врешті, надання
роботам з інформатизації бібліотек державного статусу з включенням їх до
Національної програми інформатизації.

У виступі на відкритті Міжнародної наукової конференції “1000-річчя
літописання і книжкової справи в Україні” генеральний директор наголосив
на необхідності розпочати підготовку бібліографічного репертуару
найвидатніших першоджерел писемної та книжкової спадщини як складової
національної бібліографії України, включення українських бібліографічних
ресурсів у національні світові комп’ютерні мережі; підготовці корпусу
академічних видань з літописної спадщини та найвизначніших пам’яток
української духовної культури, який може видаватися і в традиційному, і
в електронному вигляді. Йшлося про літописи Грабянки, Самовидця і
Стрийковського; підтримку розвитку загальнодержавної серії публікацій
“Президентська бібліотека: духовні першоджерела України” (охопити
найвищі зразки української духовності, створеної протягом тисячолітньої
історії нашого народу) [4, с.8].

У доповіді на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 80-річчю
НБУВ (1998 р.), О.С.Онищенко визначив оригінальну модель національної
бібліотеки XXI століття як інформаційно-бібліотечного комплексного
центру. Він підкреслив, що найперше завдання бібліотеки в
“упорядкуванні, систематизації, класифікації, організації знання,
зафіксованого на всіх видах матеріальних носіїв”. Бібліотека, на думку
вченого, виробляє “вторинне” знання – бібліографії, анотації, дайджести,
путівники, покажчики та ін., але це “вторинне” знання має першорядне
значення для виконання ролі бібліотеки як інформаційного центру
суспільства, для всієї діяльності з обслуговування користувачів
книгозбірні, для розвитку промисловості, науки, освіти, культури,
управління. І це друге завдання – індустрія знання – ще теж не
розгорнуте такою мірою, як цього вимагає інформатизація суспільства.

В основі інформатизації, – наголосив учений, лежить знання,
інформатизація. І якщо ставити питання про розвиток останньої, то треба
насамперед продумати, розробити методологію накопичення фонду знання,
фонду інформації. І далі: “Найважливіша інформація, найважливіша ланка
інформатизації – це бази даних, бази знань синтетичні, аналітичні та
прогностичні, а бібліотеки мають стати справжніми центрами баз знань. На
підґрунті цих осередків можна розгорнути перспективну галузь
інформатизації, культуро й наукотворення. Майбутнє – за багатими
автоматизованими масивами інформації. Проблему ж накопичення і введення
в загальний обіг наукових баз знань найкраще можна вирішити на основі
бібліотек”. “Полівидова структура інформації – це майбутнє бібліотек”,
які являтимуть собою комплекс рукописних, друкованих, електронних
видань. Не можна створити, зазначає професор, інформаційну мережу без
інформаційної бази, баз знань, накопичених у бібліотеках.

Як учений, О.С.Онищенко проти розпорошення інформації по поодиноких
невеликих організаціях, бо від цього потерпає все суспільство. На
першому плані – проблема освоєння електронних потоків інформації, тому
він переконаний, слід залучати науковців, щоб ті передавали електронну
інформацію в бібліотеки.

Обов’язковий примірник електронних видань має автоматично, як і
примірник друку, надходити у провідні бібліотеки та Книжкову палату
України – це має бути ініціатива книгозбірень. Крім того, електронні
видання повинні вважатися повноцінною інтелектуальною продукцією, яка
зараховується при захисті дисертацій. Нині створюється, наголосив
учений, модель бібліотеки багатовидової внутрішньої структури і функцій.
То був початок стратегії проектування бібліотеки XXI століття.

Скоординувати зусилля на дослідженні стародруків, насамперед кириличних,
на підготовці наукових попримірникових описів колекцій названих видань
закликав генеральний директор НБУВ учасників Міжнародної наукової
конференції Львівському Апостолу – 425″ (травень 1999 р.). Він говорив
про копіювання, переклад на сучасну українську мову, перевидання, про
необхідність розробити програму збереження рукописів і стародруків,
створити у машиночитаній формі загальний каталог стародруків усіх
бібліотек України, виставити електронні копії стародруків на www-сервері
НБУВ, розробити концепцію підготовки “Енциклопедії стародруків”,
розглянути питання про підготовку біобібліографічного довідника
друкарів, видавців, художників-оформлювачів книги, книгознавців та ін.,
видати бібліографічний покажчик “Іван Федоров і Україна”, започаткувати
факсимільне перевидання стародрукованих пам’яток, підготувати друге,
доповнене видання національного реєстру стародруків, розробити програму
“Дезидерати”, де передбачити створення банку даних про розшук і
можливість придбання в копіях рукописів і стародруків, розробити й
реалізувати програму повернення в Україну рукописної та стародрукованої
книжки, яка по праву належить їй історично [5, с.44 – 51].

У 1998 р. у НБУВ було проведено наукові книгознавчі читання присвячені
бібліотеці Ярослава Мудрого. У ній “було, на думку О.С.Онищенка,
закладено структуру універсальної бібліотеки <...>, власне,
полігалузевої”. Учений оприлюднив намір Національної бібліотеки України
імені В. І. Вернадського порушити перед Національною комісією ЮНЕСКО
питання про внесення питання щодо реконструкції бібліотеки Ярослава
Мудрого.

Велика підготовча робота проводиться О.С.Онищенком з метою відновлення
історичної справедливості і надання Центральній науковій бібліотеці
імені В. І. Вернадського статусу національної. 5 квітня 1996 р.
Президент України Леонід Кучма підписує відповідний Указ. У зв’язку з
визначною подією журнал “Бібліотечний вісник” друкує його вітання
Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.

Опікуватися книжкою, бібліотекою на благо суспільства – то значить
опікуватися державними справами. У 1996 р. з ініціативи О.С.Онищенка
створено Фонд Президентів України, де мають збиратися, зберігатися та
впроваджуватися в науковий і культурний обіг документи й матеріали, що
відображають політичну й державну діяльність, життя президентів України.
11 жовтня 1996 р. вийшов Указ Президента України про Положення про Фонд
Президентів України за № 936/96.

На початку жовтня 1997 р. НБУВ проводить конференцію “Проблеми
вдосконалення каталогів бібліотек”. О.С.Онищенко виступає на ній з
доповіддю “Каталоги – інформаційне ядро бібліотек (роль і значення в
період комп’ютеризації). Він указав на актуальні проблеми бібліотек,
зокрема на повноту проекції в каталогах бібліотечного фонду, повноту
відображення всіх видів документів, на проблему повноти і рівня повноти
опису та відбиття в каталогах існуючих у бібліотеці документів, ББК та
УДК (“що краще – багатство класифікаційних систем чи їх уніфікація?
Звичайно, уніфікація”); мовного забезпечення і транслітерації іншомовних
текстів, іншомовних понять і прізвищ та ін. Підкреслив, що нагальним є
обговорення питань корпоративного електронного каталогу, зведеного
стандарту біографічних описів, конвертації каталогів, створених на
різних системах, що недостатньо вирішується питання фундаментальної
підготовки професіоналів-каталожників, висунув думку про можливість
організації в НБУВ курсів підвищення кваліфікації і наголосив, що
“каталоги – це одночасно й пам’ятки історії культури в цілому, і нашої
бібліотечної справи зокрема”. Він переконано зазначив: “Бібліотеки
будуть змушені дедалі більше концентрувати увагу на інформаційній
діяльності, інформаційному забезпеченні нових структур – і державних, і
недержавних”.

Висновок: “Інформаційне суспільство, котре для нас є поки що маревом,
інформаційні процеси, які ведуть до реалізації цього суспільства,
повсякчас привертатимуть увагу громадськості до центрів інформатизації,
а бібліотеки були й завжди будуть першими й головними осередками
інформації”. Завдання бібліотеку 1997 р. О.С.Онищенко вбачає у
перетворенні бібліотек в інформаційні центри суспільства. Безперечно,
такі масштабні завдання потребували розробки нової кадрової стратегії.

27 квітня того ж року НБУВ та Інформаційно-бібліотечна рада НАН України
провели семінар з проблем інформаційного забезпечення наукових
досліджень в Академії.

О.С.Онищенко відкрив захід і підкреслив, що одним із головних завдань
бібліотеки він вважає забезпечення розвитку книгозбірень та інших
інформаційних підрозділів академічних інститутів як єдиної інформаційної
системи і наголосив на необхідності своєчасного придбання так званих
нетрадиційних джерел інформації – масивів інформаційних матеріалів
провідних інформаційних центрів світу, які видаються на оптичних
компакт-дисках, а також журналів, збірників, бюлетенів, що виходять в
електронній формі. Перспективним напрямом активізації інформаційного
обміну, на думку професора, є перенесення баз даних на компактні оптичні
диски та розвиток СD-ROМ-технологій [6, с.50 – 51].

У травні 1999 р., під час однієї із зустрічей з почесними гостями із
Китайської Народної Республіки О.С.Онищенко пропонує заснувати при НБУВ
Китайську бібліотеку, при ній розгорнути роботу постійно діючих курсів
китайської мови [7, с.53]. У цьому відбивається нове бачення академіком
перспектив розбудови Національної бібліотеки України, де генеральний
директор мріє відкрити ще ряд подібних структур – бібліотек провідних
країн світу.

Він бере під власний контроль роботу комплексної, аналітичної,
прогностичне-консультаційної системи для інформаційного забезпечення
органів державної влади й ініціює організацію в НБУВ відповідної Служби,
яка, на думку О.С.Онищенка, мала б “на основі документних матеріалів та
електронних потоків інформації аналізувати політичні,
соціально-економічні процеси в Україні, ставлення до суспільного життя в
ній державних структур та громадської думки країн СНД і далекого
зарубіжжя; державотворчого законодавчого процесу в зарубіжних країнах” і
зіставляти його з практикою законотворчості в нашій державі; “позиції
політичних партій, громадських рухів, релігійних об’єднань у питаннях
суспільного життя і державотворення, відображаючи в загальноукраїнських
та регіональних періодичних виданнях, у пресі СНД ситуацію в Україні та
її міжнародне становище” [2, с.6].

На початку жовтня 1999 р. НБУВ проводить чергову Міжнародну наукову
конференцію на тему “Бібліотечно-інформаційні ресурси: формування і
розвиток”. Керівник установи виступає з доповіддю і знову наголошує на
тому, що саме бібліотека повинна запропонувати, сформулювати нову модель
поширення знань, позаяк книгозбірні є основним інформаційним ресурсом.
Бібліотечні науки, як книгознавство, бібліотекознавство,
бібліографознавство, він переконаний, мають стати дисциплінами
інформаційного циклу з огляду на те, що сформувалася і дедалі завойовує
свої позиції бібліотечно-інформаційна галузь та однойменна індустрія. У
зв’язку з цим гострішає кадрова проблема. Нагальність розробки
оригінальних навчальних програм, підготовки спеціальних посібників,
підручників, довідників – незаперечна. Це – підґрунтя підготовки фахівця
з інформаційної діяльності, інформаційного працівника.

Академік накреслив стратегічні напрями загального розвитку бібліотек в
інформаційному суспільстві на перспективу, які він вважає лідерами віку
цифрової інформації, звернув увагу на необхідність вироблення нової
концепції інформаційної діяльності, враховуючи бібліотечно-інформаційне
спрямування.

Бібліотеку XXI століття О.С.Онищенко бачить як багатопрофільний,
багатофункціональний комплекс, пропонуючи нову модель бібліотеки як
інформаційного комплексного центру держави.

Бібліотека, вдосконалюючи засоби комунікації, зв’язку, обміну
інформацією сприятиме науковому та культурному об’єднанню всього
людства. Однак О.С.Онищенко застерігає від гігантоманії в питанні
нагромадження інформації, бо її обсяг може досягти “критичної маси”,
здатної вибухнути і завдати непередбаченої шкоди всій цивілізації.
“Інформація, наголосив учений, має слугувати подальшій гуманітаризації
суспільства, прогресу знань, єдності людини з природою”. Одна з
найважливіших проблем, на його думку, – пошук фундаментальних речей
ресурсно-інформаційного плану.

Ставлячи завдання на перспективу, головний бібліотекознавець країни не
змінив своєї думки відносно архіважливості забезпечення комплектування
бібліотек. Перед науковцями стоять складні завдання: підготовка й
видання бібліотекознавчої енциклопедії, книгознавчих словників та
довідників академічного рівня, накопичення баз даних бібліотекознавчого,
бібліографознавчого характеру.

“На кожній ділянці території, захопленої людством, узагальнює професор,
бібліотека має перебрати на себе функції дієвого інформаційного
механізму, інакше її чекає лише печальна доля музею, який не має
майбутнього. Вона не повинна перетворитися на інформаційний “сфінкс”, а
має стати ланкою в системі інформаційних мереж різного рівня”[8, с.29].

Новітні інформаційні технології ще не спонукали, заключив керівник НБУВ,
до створення нових форм взаємодії книгозбірень на національному та
транснаціональному рівнях, а тому бібліотека XXI століття повинна
перетворитись на центр глобальних інформаційних та наукових комунікацій.

Професор привертає увагу наукової громадськості до необхідності
підготовки фахових термінологічних словників та енциклопедій з
бібліотечної та книгознавчої справи; порушує проблему налагодження
диференційованої системи підготовки бібліотечної освіти, організації
проведення дистанційних курсів з питань формування і використання
електронних бібліотечно-інформаційних ресурсів; розроблення і в межах
Міжнародної асоціації академій наук апробації дієвих механізмів
міжнаціонального обміну електронними інформаційними ресурсами.

У 1999 р. під керівництвом О.С.Онищенка Інститут архівознавства НБУВ
завершив розробку теми Архівний фонд НАН України (1918 – 1941):
археографічно-інформаційний опис”. Підсумком досліджень було видання
таких наукових праць: “Історія Національної академії наук України (1924
– 1928 рр.): Збірник документів і матеріалів (Джерела з історії науки в
Україні); “Історія Національної академії наук України (1929 – 1933 рр.):
Збірник документів та матеріалів (Джерела з історії науки в Україні);
“Видатні вчені Національної академії наук України. Особові архівні та
рукописні фонди академіків і членів-коресподентів у Національній
бібліотеці України імені В.І.Вернадського (1918 – 1998): Путівник”;
Єфремов С.О. Щоденники. 1923 – 1929 [9, с.11].

10 – 13 жовтня 2000 р. у НБУВ було проведено Міжнародну наукову
конференцію “Бібліотеки-центри науково-інформаційних ресурсів XXI
століття” [10], у її рамках – книгознавчі читання, приурочені до
600-річчя від дня народження Йоганна Гутенберга та семінар “Електронні
бібліотеки та новітні інформаційні технології”.

За концепцією О.С.Онищенка, у XXI ст. бібліотеки України мають увійти
“як інфополіси – науково-дослідні, інформаційні, бібліотечні, видавничі
й культурно-освітні комплекси з розвиненою інфраструктурою формування й
аналітико-синтетичного опрацювання документних потоків для
інформаційного забезпечення науки, виробництва, освіти й культури” [11,
с.9].

Виступаючи на заключному засіданні конференції, О.С.Онищенко вказав,
зокрема на необхідність започаткувати створення Національного
предметного рубрикатора як основи для формування галузевих рубрикаторів
і тематичних тезаурусів, наголосив на потребі створення умов для
трансформатизації бібліотек у науково-інформаційні центри XXI ст.
Наполягав на підготовці та перепідготовці фахівців, орієнтованих на
працю в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, які досконало
мають володіти новітніми комп’ютерними технологіями; говорив про
організацію дистанційних курсів з питань формування й використання
електронних бібліотечно-інформаційних ресурсів тощо.

У 2000 р. у НБУВ урочисто і вишукано проходила презентація польського
журналу “КиІІига”. Генеральний директор тоді відверто визнав, що він
зустрічає кожне нове видання, що поповнює фонди НБУВ, як банкір, котрий
радіє новій монеті, що збільшує його капітал” [12, с.52].

Під час святкування Днів слов’янської писемності, 26 травня 2000 р., у
НБУВ було проведено книгознавчі читання, приурочені до 200-річчя першої
публікації “Слова о полку Ігоровім”. Академік О.С.Онищенко, вважає, що
адекватний переклад цієї пам’ятки ще не створено, не тільки
проаналізував зміст, а й її філософсько-світоглядні підвалини і висловив
оригінальне припущення, що автором тексту могла бути Єфросинія
Ярославівна (“Ярославна”), дружина Ігоря Святославовича [13, с.47, 48].

Про значний науковий потенціал установи об’єктивно свідчить її
спроможність займатися видавничою діяльністю. Це – підсумок усіх
наукових пошуків. Свідоцтвом активної і цілеспрямованої діяльності
бібліотеки та її розвитку як наукової установи є видання
науково-теоретичного та практичного журналу “Бібліотечний вісник”,
збірників “Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І.
Вернадського”, “Рукописна та книжкова спадщина”, “Українська
біографістика”, Українського реферативного журналу “Джерело”, десятків
науково-бібліографічних видань (зокрема випуски “Українська книга. 1917
– 1923” та ін.), наукових монографій, підготовлених як працівниками
бібліотеки, так і спільно з іншими установами (наприклад, “Пересопницьке
Євангеліє” тощо).

О.С.Онищенко завжди орієнтує керований ним науково-теоретичний і
практичний журнал “Бібліотечний вісник” (заснований 1993 р.) (а отже і
весь науковий колектив Бібліотеки) не тільки на відбиття історії
бібліотек та бібліотечного процесу, досягнень бібліотекознавчої та
книгознавчої науки, а й на порушення сучасних професійних проблем, на
глибокий аналіз шляхів їх подолання. Як головний редактор, О.Онищенко
безпосередньо бере участь у розробці методики, принципів видання,
послідовно і прискіпливо займається його справами (від планування,
забезпечення “портфеля” аж до дотримання поліграфічних технологій),
розуміючи непересічне значення професійної преси для розвитку науки.

Нагадаємо, видатний російський фізик, багаторічний блискучий головний
редактор часопису “Журнал экспериментальной и теоретической физики”
Петро Капиця писав: “… основним фактором, що визначає злагоджену
колективну роботу вчених, є організація передачі інформації, чим
ефективніше вона здійснюватиметься, тим у ширшому масштабі та
інтенсивніше розвиваються науки”. Так само чимало десятиліть, не
змінюючи “команди”, керував високофаховим виданням “Труды отделения
древнерусской литературы” (Пушкинский Дом, Санкт-Петербург) визначний
Дмитро Лихачов, Збірник “Книга. Исследования и материалы” (Москва,
Россия) став помітним явищем в історії гуманітарної думки теж тільки
завдяки тому, що цим виданням керувала непересічна особистість – Микола
Сікорський; унікальне місце в історії української культури посів журнал
“Вісник” (Львів), ідейним керівником і редактором якого був яскравий
Дмитро Донцов; неперевершене явище в світовій журналістиці становить
польська “Кultura” під орудою незрівнянного Єжи Гемгольца. Так, це
взірцеві видання. І ми на них орієнтуємося.

О.С.Онищенко – голова редакційної колегії “Наукових праць Національної
бібліотеки України імені В. І. Вернадського” (видання, що стало виходити
тільки завдячуючи саме директору), ряду інших видань, які випускає НБУВ.
Усі видання – не тільки кінцевий результат наукової діяльності установи.
За видавничою продукцією установи можна простежити, як змінювалися
наукові концепції, відбувався науковий пошук, наполегливо розв’язувалися
творчі та наукові проблеми.

Як керівник наукового видання (прізвище академіка НАН України
О.С.Онищенка зазначено, наприклад, на академічному виданні
“Пересопницького Євангелія” та інших працях), О.С.Онищенко може
слугувати взірцем. Він “веде” книгу як наукове дослідження, від
“фундаменту”, тобто наукової ідеї, побудови системно-структурної моделі,
до її випуску в світ. Велике значення має й те, що Олексій Семенович не
тільки добре володіє українською мовою, а й тонко її відчуває.

Генеральний директор з огляду на те, що бібліотека – це й
культурно-освітня установа, бере безпосередню участь у найважливіших
заходах цього спрямування. Золоте правило: від іміджу презентатора
багато в чому залежить імідж керованої ним установи.

9 – 11 жовтня 2001 р. НБУВ провела Міжнародну конференцію на тему
“Бібліотечно-інформаційний сервіс”. О.С.Онищенко виступив на пленарному
засіданні з доповіддю “Інноваційні проблеми розвитку інформаційної ролі
бібліотек”. Професор, здається, переконав аудиторію в тому, що нині
інтеграції наукового знання в інфоцентри-бібліотеки сприятиме
комп’ютеризація; оцифровування інформації кардинально змінюватиме
спеціалізацію бібліотек і прискорить їх універсалізацію. З огляду на
невирішеність питання наполягав на нагальній потребі перепідготовки
бібліотечних фахівців.

… Є стародавня притча про людей, які тупцюють на одному березі й
ніколи не досягають іншого, а є такі, котрі не тільки бачать той інший
берег, а й успішно перепливають будь-яку ріку і досягають мети. Олексія
Семеновича в Академічці” між собою називають “наш академік”,
співробітникам приємно, що установу очолює вчений такого високого рівня,
який здатний не лише сам подолати будь-яку відстань, а й як справжній
керманич вивести на перспективу і керований ним корабель…

За визначні особисті заслуги перед Українською державою в розвитку
науки, плідну науково-організаційну і громадську діяльність Указом
Президента України Леоніда Кучми Олексія Семеновича Онищенка,
академіка-секретаря Відділення історії, філософії та права НАН України,
академіка НАН України, генерального директора НБУВ у березні 2003 року
було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Література:

Попроцька В., Солонська Н. Від бібліотеки Ярослава Мудрого – до
Національної бібліотеки України // Дивослово. Українська мова і
література в навчальних закладах. – 2001. – №10.

Онищенко О.С., Попроцька В.Г. Наукова діяльність Національної бібліотеки
України імені В.І.Вернадського (1993 – 1998) // Бібл. вісн. – 1998. –
№3.

Онищенко О.С., Дубровіна Л.А. Національна бібліотека України імені
В.І.Вернадського в 1918 – 1998 рр.: основні етати розвитку // Бібл.
вісн. – 1998. – №5.

Солонська Н.Г. Міжнародна наукова конференція “1000-річчя літописання і
книжкової справи в Україні” // Бібл. вісн. – 1998. – №6.

Солонська Н., Ковальчук Г., Баркова О. Міжнародна наукова конференція
“Львівському апостолу – 425”. – 1999. – №4.

Свобода А., Костенко Л. До питання організації обміну електронними та
інформаційними ресурсами // Бібл. вісн. – 1999. – №5.

Бровкін А. Україна – Китай: енергія спілкування // Бібл. вісн. – 1999. –
№4.

Солонська Н., Матусевич В., Добко Т., Солоіденко Г, Баркова О.
Міжнародна наукова конференція “Бібліотечно-інформаційні ресурси:
формування і розвиток” // Бібл. вісн. – 1999. – №6.

Дубровіна Л.А., Онищенко О.С.Історія Національної бібліотеки України
імені В.І.Вернадського. 1918 – 1941 // НАН України, НБУВ. – К.:НБУВ,
1998.

Онищенко О., Попроцька В. Основні підсумки наукової діяльності
Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (1999) // Бібл.
вісн. – 2000. – №2.

Бровкін А.Г. Звіт про Міжнародну науко-конференцію // Бібл. вісн. –
2000. – №1.

Ушканов А. Україна – Польща в ракурсі журналу “Kultura” // Бібл. вісн. –
2000. – №5.

Ковальчук Г. До 200-річчя першої публікації “Слова о полку Ігоревім” //
Бібл. вісн. – 2000. – №6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019