Реферат на тему:
Академік Андрій Гродзінський
Андрій Михайлович Гродзінський – академік Академії наук України, доктор
біологічних наук, професор, академік-секретар відділення загальної
біології АН УРСР, член Президії АН УРСР, директор ЦРБС (Центрального
республіканського ботанічного саду АН УРСР, нині це Національний
ботанічний сад АН України ім. М. Гришка), голова Ради ботанічних садів
України та Молдови. Він був засновником сучасної алелопатії (науки про
хімічну взаємодію рослин) та теоретичних основ фітодизайну. В СРСР та за
кордоном набули визнання та значного поширення його праці з
алелопатичного ґрунтоутомлення, агрофітоценології, теорії інтродукції та
акліматизації рослин, космічної ботаніки, будівництва ботанічних садів
та розбудови їх мережі на теренах України.
Відомий учений народився в м. Біла Церква Київської області 3 грудня
1926 р. Родина Гродзінських була осередком української інтелігенції, яка
гуртувала навколо себе людей, палко закоханих в Україну, її природу,
мистецтво, традиції. Андрій Михайлович згадує: «Батьки мої були
ботаніками, викладачами Білоцерківського сільськогосподарського
інституту і частенько, коли вже я навчився ходити, брали мене з собою на
ботанічні екскурсії зі студентами в ліс або ж на дослідні ділянки в
дендрологічному парку «Олександрія» (…) Бувало, батько запитує студента:
«Що то за рослина?» – «Не знаю», «Ану, Андрію, кажи ти». Я лепечу:
«Капселля бурза-пасторіс», – чи там, – «мімоза пудіка» або ще щось, бо
якийсь десяток-другий латинських назв я вже знав. Батько тішиться,
студенти – вражені. Пізніше, під час шкільних канікул, я часом допомагав
батькові щось робити на інтродукційній ділянці, де було зібрано з усього
світу сотні різноманітних рослин, якими обмінювалися ботанічні сади з
дендропарком»[2]. Проте ботанікою, як сам далі згадував учений, «не
захоплювався, сприймав її як щось звичайне, буденне, домашнє, пов’язане
з роботою батьків. Як інші хлопчаки, грав у футбол, любив кататися на
велосипеді (…), конструював за описом у журналі детекторні радіоприймачі
на кристалах свинцевого блиску»[2], а особливим захопленням його була
мінералогія. «Я переписав у товстий зошит цілу книгу – визначних
мінералів – збирав останні, де тільки міг. Колекція налічувала більше
двохсот зразків мінералів і гірських порід…», – писав Андрій
Михайлович[2].
Друга світова війна надто змінила долі багатьох людей, відповідно й
родини Гродзінського. Через евакуацію він опинився 1942 р. в Алма-Аті,
де в агрохімічній лабораторії працював грубником біля дистиляційного
куба і ще надробив молотком дві тонни каміння у фосфоритне борошно
(перший науковий доробок). Вже 1943 р. його зарахували на другий курс
агрономічного відділення Конь-Колодезького сільськогосподарського
технікуму (Липецька обл.), по закінченні якого у 1944 р. призначили
керуючим відділка племгоспу. Залучений до служби в армії, навчався
протягом 1945 р. у піхотному училищі, у 1947 р. був переведений до
Таманської стрілецької дивізії, а в грудні 1948 р. відправлений на
відбудову м. Севастополя, де набув практичного будівельного фаху на все
подальше життя. Отримавши одноденне звільнення влітку 1948 р.,
Гродзінський склав чотири іспити і був зарахований на заочне відділення
Московської сільськогосподарської академії ім. К.А. Тімірязєва.
Після демобілізації 1950 р. перевівся до Білоцерківського
сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет, який з
відзнакою закінчив 1954 р., захистивши замість держіспитів дипломний
проект, бо під час навчання вів активну дослідницьку роботу. Потім
працював агрономом на Козелецькій лукомеліоративній станції, де
організував малу агрохімічну лабораторію. 1955 р. складає іспит до
аспірантури Інституту фізіології рослин та агрохімії АН УРСР. На той час
поле його дослідницької діяльності та наукової зацікавленості було
досить значне, через що його переводять до Інституту ботаніки (в
майбутньому – ім. М. Холодного). 1958 р. А.Гродзінський захистив
кандидатську, а в 1965 р. – докторську дисертацію.
Для більш-менш правдивої оцінки наукового внеску котрогось ученого
потрібно познайомитися з його науковим доробком безпосередньо. До того
ж, вагомими є і спогади сподвижників, які перебували з ним поряд, у
безпосередній співпраці. Найкраще було б видрукувати перелік тих
дисертаційних робіт, де Андрій Михайлович був науковим керівником,
опонентом або консультантом (до цього переліку потрапила б і моя). Він
засвідчив би безмежність діапазону біологічних знань цієї людини. Проте
я хочу зупинити увагу читачів на написаній спільно із братом, відомим
нині українським радіобіологом, академіком Дмитром Гродзінським, і
опублікованій 1964 р. праці під назвою «Краткий справочник по физиологии
растений». «Краткість» склала 388, у другому перевиданні – 591, а у
в’єтнамському перекладі – понад 600 сторінок. Звичайно, цей перелік
кількості сторінок не може засвідчити цінності цього видання для
фахівців, які вивчають рослини, без вікових рівнів та ступенів фаховості
– від студентів до академіків. У бібліотеках не завжди цей довідник
можна було отримати, хоча в ті часи наклади не були такими, як нині,
мізерними, тому що він завжди був «на руках».
Майже одночасно вийшла монографія Андрія Михайловича, яка сьогодні
вважається класикою в біології рослин, – «Аллелопатия в жизни растений и
их сообществ. Основы химического взаимодействия». Слід зауважити, що
Гродзінський іще в студентські роки самостійно опанував німецьку мову не
лише для того, щоб «опрацювати класичні монографії К. Маркса і Ф.
Енгельса (до слова, з ними він також ознайомився – В.С.), а щоби
безпосередньо працювати із потужними на той час фізіологічними й
біохімічними першоджерелами (…) в німецькій мові…». Та не лише
німецьку біологічну класику опрацьовував іще в юні роки Андрій
Михайлович, але й праці таких великих учених, як Чарльз Роберт Дарвін і
Клемент Аркадійович Тімірязєв… З великою повагою він ставився й
досконало знав завершені й незавершені роботи й пошуки українського
ботаніка Миколи Григоровича Холодного. «Коли мозок сам не працює, коли
його щодня не тренуєш і не навантажуєш, не вирішуєш самостійних проблем
і завдань, а немов автомат день за днем робиш усе за механічно заведеним
порядком, мозок втрачає силу, ледачіє (…) Мені щиро шкода деяких моїх
колег-біологів (а їх, до речі, чимало), які над усе ставлять працю на
дуже складних і блискучих імпортних приладах, щоб зрештою одержати
красиві криві й безліч цифр… А думка при цьому ледь животіє, не б’ється,
не злітає у височінь! Працюючи над книгою[2], я частенько згадував
академіка Української Академії наук Миколу Григоровича Холодного (1882 –
1953), вченого зі світовим ім’ям. І назву цієї книги я запозичив з книги
М. Холодного – мені хотілося, щоб вона нагадувала про нього. Майже весь
свій час він проводив на природі. Похідний рюкзак, переносний мікроскоп,
трохи нескладного посуду – от і вся його лабораторія, яка розміщувалася
на підвіконні лісової сторожки. І епохальні відкриття, все значення яких
ми можемо оцінити лише тепер. Найголовнішою рисою Миколи
Григоровича-вченого була його здатність спостерігати, обмірковувати
побачене, будувати в своїй уяві гіпотезу й знову дивитися в природу,
шукаючи в цій гіпотезі підтвердження»[2]. Це все, написане Андрієм
Михайловичем, стосується і його самого: постійно в русі – не в метушні,
а в творчому русі, у науковому пошуку – чому так?, а може, так?…
З 1965 р. – заступник директора Інституту ботаніки АН України, а потім –
директор ЦРБС АН України, Гродзінський виявився дійсно
будівничим-творцем. По-перше, він перетворив дещо патріархальну установу
(не прагну когось образити, проте…) в сучасну, як на той час,
науково-дослідну академічну установу із прекрасною творчою перспективою.
По-друге, він безпосередньо керував будівництвом – де й що копати
екскаватором, де вивозити КАМАЗом, а де насипати. Я аж ніяк не зазіхаю
на ті ландшафтні розбудови території ботанічного саду, які було
здійснено талановитим українським ландшафтним архітектором Леонідом
Івановичем Рубцовим, проте спорудження різноманітних теплиць, їх
каскадів, кліматрону тощо – це прерогатива Андрія Михайловича. Кирзові
чоботи, ватянка й газик, хоч це й «набуток» совєтського голови
передового колгоспу, саме вони, як і, за потреби, коса з усіма до неї
атрибутами, супроводжували академіка-будівничого, директора Ботанічного
саду, «нового на Печерську», як колись називали його в Києві. Пригадую,
коли взимку 1978 р. у зимовому саду, який був у стадії свого формування,
ми вчотирьох попарно носили бетонні плити і з них формували доріжки, що
збереглися й донині, хоча сам зимовий сад, втративши актуальність, уже
не існує у тій першотвореній ідеї. Нині ботанічний сад має новий
великомасштабний багатокомплексний зимовий сад, побудову якого замислив
ще Андрій Михайлович і багато часу приділив разом зі своїми
заступниками, працівниками відділу тропічних та субтропічних рослин (на
той час – відділ рослин закритого ґрунту) та архітекторами-проектантами,
створенню загального проекту. Офіційне закладення фундаменту відбулося в
середині 80-х років минулого століття. Одну пару плитоукладальників
склав я (на той час – аспірант А.М. і співробітник відділу рослин
закритого ґрунту) з Андрієм Михайловичем, другу – головний інженер саду
з керівником агрохімлабораторії відділу, а безпосереднє керівництво
здійснював головний прораб саду…
Я не хочу, щоб склалося про академіка Гродзінського враження як про
такого собі дядька-інтелектуала, совєтського «виробничника», що
зациклений лише будівництвом безпосередньо власними силами. Ось як пише
про нього журналіст Вадим Решетилов у чудовій і цікавій статті «Зелені
пагорби Києва – з космосу», присвяченій академіку Гродзінському:
«…Дивись, він тут був, як часто пишуть про голів колгоспу, і його немає,
і десь-бо в іншому, так і жди, нагодиться місці невтримний і
примітливий, чимось і справді схожий на цю категорію беручких людей».
?????¤?¤?$?????>? відкриттів зробив я сам, а потім прочитав у книгах, що
це вже відомо, і часом досить давно. Та ніколи це мене не розчаровувало,
не відбивало охоти розкритими очима дивитися навкруги й шукати, шукати
нове, невідоме, зіставляти, дошукуватися до причин»[2].
Аналізуючи «проблему Терену» в нинішній дослідницькій системі
українознавства, академік П.Кононенко висловлюється, що Терен – це
природа та клімат, територія, геолого-географічні особливості, але
головне – що й вони, але не лише вони у їхній біофізичній
субстанційності. Терен – це образ певної частки світобудови з її
специфічними і невіддільними енергетичними, геополітичними,
етнопсихічними, мовно-культурними феноменами, завдяки яким Світ існує як
цілісність, до того ж завдяки органічній єдності різнорідних феноменів –
таких, як Австралія і Японія, Африка й Антарктида, Україна і Франція. Г.
Сковорода визначав ту феноменальність через синтез триєдності:
Макросвіту (Природи), Мікросвіту (Людини) і Мови. Цю триєдність, зокрема
в константах людини, нації, вселюдства, поклали в основу творчості Т.
Шевченко, І. Франко, О. Потебня, К. Ушинський, Леся Українка, М.
Коцюбинський, В. Винниченко, М. Грушевський, І. Огієнко, П. Тичина, О.
Довженко, О. Гончар, а в науці – В. Вернадський, О. Богомолець, М.
Кравчук, М. Глушков, М. Холодний, Г. Костюк. Тими ж критеріями мислив і
А. Гродзінський, хоча він жив у часи, коли далеко не все, про що мислив,
можна було публікувати. Андрій Михайлович не лише поділяв концепцію
Миколи Холодного стосовно місця людини зокрема й людства загалом, а й
мав свої особисті філософські міркування й концепції.
М.Холодний як учень і послідовник В.Вернадського у своєму філософському
осмисленні світобачення керувався природознавством. Тому,
проаналізувавши минулий антропоцентричний шлях генези людства, він
відчув шкідливість цієї ідеології. Якщо людство є центром усього й
визначає долю довкілля, то це не лише психічно тупиковий стан, а
трагедія живого на Планеті – апокаліпсис. «Запропонована українським
академіком ідеологія антропокосмоцентризму є принципово оптимістичною і,
виходячи з того, що дім людини – увесь світ, сад його – уся Земля,
Людина живе і творить вільно, нарівні з іншими такими ж вільними людьми.
Вона в усій повноті обдарована шляхетними якостями співчуття та жалю до
природи, піклування про неї. Вона по-новому відчула свою історичну роль
у природі, той факт, що саме в ній досягла природа такого високого щабля
еволюції, на якому провідну значимість в її розвиткові починає визначати
розум, вільна воля й моральні ідеали (…) Вона не світ підлаштовує,
примушує слугувати собі, а сама живе й працює для усього світу»[4]. Саме
так мислив і цим скеровувався спадкоємець М.Холодного академік
А.Гродзінський. Цьому він навчав і нас, своїх учнів. Для мене виявилась
дороговказом наступна його заувага: «Природа кожну людину наділяє
розумом. І розпорядитися цим багатством по-розумному – от завдання
кожного. Над цим варто поміркувати й попрацювати»[2]. Що я й роблю зі
своїми колегами у відділі природи та психології етносу НДІ
українознавства.
Не всі задуми та проекти Андрія Михайловича стосовно космічних
досліджень вдалося втілити, бо ЦРБС був лише виконавцем, а замовником
виступали московські установи. Не буду нарікати, працювали ми з
московськими колегами дружно та плідно. Проте ще раз наголошую: ми були
лише виконавцями, хоча й достатньо творчими. Замовники ж не дуже
полюбляють норовливих виконавців, та ще й з України.
В якомусь зі своїх інтерв’ю космонавт Г.Гречко після польоту сказав, що
одним із найжаданіших прагнень у космосі в нього було бажання пройтися
травою луків, відчути земну природність через дотик до рослин. І це
спонукало до інтенсифікації наукового пошуку багатьох біологічних шляхів
і можливостей присутності живих рослин на космічних станціях. Задовго до
самої ідеї запуску космічних кораблів про космічні оранжереї говорив К.
Ціолковський, а академік С. Корольов сформулював свого часу проект
програми досліджень з рослинами. Це була програма, в реалізації якої
брав участь і ЦРБС з академіком А. Гродзінським на чолі. Ці роботи,
пошуки й досліди інших біологічних установ України та СРСР сприяли
практичному виникненню нового напрямку експериментальної ботаніки –
космічного рослинництва. Космонавти Л.Попов та В.Рюмін вперше взяли із
собою на борт орбітальної станції так звану «малахітову шкатулку» (потім
закріпилася назва проекту «Малахіт») – мікрооранжерею з орхідними
рослинами. Чому було використано саме орхідні рослини? Тому що у них
дещо послаблена певна біологічна функція, що давало їм можливість майже
безпроблемно існувати в умовах невагомості, коли не визначено, де верх
(Сонце), а де низ (Земля). Розробку цієї оранжереї – видового складу
рослин, штучного субстрату, на якому існували ці рослини, системи
живлення, поливу, рівнів додаткового освітлення – було виконано в
результаті копіткої роботи працівників декількох підрозділів ботанічного
саду під науковим керівництвом академіка А. Гродзінського. «Малахіт», а
згодом і проект «Оазис» (укр. – оаза) був здійснений у космосі як
оновлений варіант попереднього, – з космонавтами А. Береговим та В.
Лебедєвим.
Питання ергономіки, а конкретніше – фітоергономіки[3], якими впритул
опікувався Андрій Михайлович, були актуальними у 80-х роках минулого
століття. Вони лишаються такими й нині, хоча їхні розробки далекі від
досконалості (фітодизайн, фіто- та аромотерапія тощо).
Людина, спонукана активною розумовою діяльністю, завжди прагнула
створити свій побут комфортним. Якби цього не відбувалось, людство
прилаштувалося б до умов природного довкілля й перебувало в стані десь
посередині між «сніговою людиною» та мешканцями нетрів Амазонки, річки
Конго та найвіддаленіших островів Тихого океану. В наш час
довготривалого перебування в умовах штучного довкілля була висунута ідея
одного з елементів здорового існування – необхідності оточення
рослинами, які мають не лише естетичний вплив, а діють леткими
фітогенними речовинами, пахощами (ароматами). Зрозуміло, що в умовах
відчутного дистанціювання від вільного природного довкілля потрібно було
моделювати його штучним шляхом. Тож і виникло «з подачі» академіка
Гродзінського кілька напрямків моделювання систем психобіологічної
комфортності. З одного боку, це були спеціалізовані блоки рослинних
композицій з живих рослин, які поєднувалися як естетично, так і
екологічно, – «сади здоров’я» із спрямованою тонізуючою чи седативною
дією. З іншого ж боку – обробка повітря приміщень різного типу
відповідними цілющими рослинними компонентами – витяжками з переробленої
певної рослинної сировини. Був створений апарат «Фітон». Пошуки,
накреслені А. Гродзінським, були багатовекторними, цікавими для
біологів, лікарів (особливо військових), конструкторів, технологів тощо.
З усіма встигав академік бачитись, розповідати, креслити, проектувати і
так – до нескінченності, до останніх хвилин свого життя.
Ще на початку ХХ ст. майбутній всесвітньо відомий архітектор-мрійник,
конструктивіст ле Корбюзьє (справжнє ім’я Шарль Едуар Жаннере) прагнув
розбудувати нові міста, де б поєднувалися скло, бетон і зони вільної
Природи, осередки рослинності. Андрій Михайлович вважав, що «місто може
вважатися тоді культурним, коли в ньому є театр, музей і ботанічний
сад». Тож розробку проектів останніх і розпочав ЦРБС. А.Гродзінський
усвідомлював значимість ботанічних садів у вихованні молодих поколінь
українців, патріотів, екологічно свідомих особистостей, тому й розробляв
мережу ботанічних садів в усіх обласних центрах України, а на
перспективу – й у більшості районних центрів.
Коло наукових, як біологічних, так і філософських, зацікавлень
А.Гродзінського справді безмежне й охопити його в одній статті
неможливо, потрібна ґрунтовна монографія. Приміром, академік не оминав
питання мови. Він писав: «…Часто виникають сумніви стосовно рідного
слова, і немало батьків, жаліючи своє чадо, ретельно оберігають його,
щоби воно, живучи в Україні, в Естонії чи Грузії, не навчилося іншої
мови, окрім російської. Життя часто сміється над цими спробами (…) Де
можуть формуватися культура, мистецтво, пісні, фольклор, якщо не на фоні
рідної природи, народних традицій? Уявіть собі білу хату, бабусю під
грушею і щоби вона раптом заговорила англійською чи японською…». Цій
газетній статті «Погані слова і …багатозначні крапки» з «Вечірнього
Києва» 20 років, вона дуже різнопланова й цікава, тож я обов’язково
спробую обговорити докладно її на шпальтах нашого журналу в подальших
його числах. Особисто Андрій Михайлович завжди розмовляв рідною
українською мовою, хоча, за потреби, з гостями або у відрядженнях вільно
спілкувався російською та німецькою мовами. 1985 р., коли він перебував
у Чикаго (США) на симпозіумі, телебачення надало йому можливість
виступити й поспілкуватися з бажаючими з 9 штатів англійською мовою.
По 30 ґрунтовних статей (а в деякі роки й більше) публікував академік
щорічно. А ще робота академіка-секретаря у Президії АН України, в
експертній раді ВАК СРСР, у спеціалізованій раді по захисту
дисертаційних робіт при ЦРБС (був головою); також редагування
республіканського міжвідомчого збірника «Інтродукція та акліматизація
рослин на Україні» (головний редактор), Червоної книги України,
багатьох академічних журналів, вісників, довідників тощо. Був він і
великим популяризатором біології у часописах «Химия и жизнь» і «Знання
та праця», виступав з лекціями перед найрізноманітнішими аудиторіями, а
також на радіо й телебаченні. Він писав: «Завдяки українському
телебаченню, яке організувало постійну передачу «У світі рослин», я
познайомився з величезною армією любителів живої природи, прихильників
рослинного царства»[2]. Вчений особисто сприяв організації цієї передачі
й сам вів її. На жаль, коли його не стало, вона зійшла нанівець. Нині на
радіо ще існує цікава передача про використання рослин, зініційована ним
та його учнями.
Роботу А.М. Гродзінського було відзначено науковими преміями СРСР, УРСР
та Чехословаччини, проте, на моє переконання, він заслуговував значно
більшого. Чудовий його вислів: «Фізіолог рослин, талановитий і
широкомасштабний учений Ганс Молінш мав девіз: «Чим дослід простіший,
тим він прекрасніший!». Нам би всім наслідувати прекрасний приклад К.А.
Тімірязєва, який своїм життєвим завданням ставив працювати для науки, а
писати – для народу»[2]. Прекрасним є факт, що посібник-довідник для
школярів[5] містить статтю про видатного вченого, українського академіка
Андрія Михайловича Гродзінського, якому б цього року виповнилося 80
років, проте він помер 17 грудня 1988 р.
«Мені пощастило – зі своїми учнями і колегами я розробляю дуже цікавий,
хоч і нелегкий, науковий напрямок про взаємодію між рослинами, а
останнім часом – і про взаємодію між рослинами й людьми» – А.М.
Гродзінський. Одним з них був і я, його учень, якому дуже пощастило з
Учителем!
Література
Геродот з Галікарнасу. Історія в дев’яти книгах / Перекл. А.О.
Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 574 с.
Гродзінський А.М. Серед Природи і в лабораторії. – К.: Наук. думка,
1983. – 159 с.
Иванченко В.А., Гродзинский А.М. Фитоэргономика. – К.: Наук. думка,
1989. – 296 с.
Лаптев И.Д. Надежды земного дома. – М.: Детская литература, 1980. – 269
с.
Кононенко М.П., Сазоненко Г.С. Українські вчені – натуралісти,
математики, лікарі, педагоги. – К.: Український центр духовної культури,
2001. – 312 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
