Мотиви лiрики Василя Симоненка
Вiн прожив на свiтi лише 28 рокiв (з них художнiй творчостi були вiдданi
переважно безсоннi ночi останнiх семи лiт) i назавжди ввiйшов до iсторiї
рiдної лiтератури. Центральною в його творчостi слушно вважається
патрiотична тема – любовi до України, її безталанного народу,
висловленої з недвозначною вiдвертiстю (i в цьому – пряме продовження
шевченкiвських традицiй), поєднана з iдеєю неповторностi людського “я”.
Вiдтак i основним лiтературним родом виступає лiрика.
Василь Симоненко народився 8 сiчня 1935 р. в с. Бiївцi Лубенського
району на Полтавщинi. Пiсля закiнчення середньої школи в Тарандинцях
вступив на факультет журналiстики Київського унiверситету. Далi – робота
в “Черкаськiй правдi” (1957-1959), “Молодi Черкащини” (1960-1963),
власним кореспондентом “Робiтничої газети” й лiтературна творчiсть.
Помер – 13 грудня 1963 р., похований у Черкасах. Мiж цими датами –
напiвголодне довоєнне дитинство, лихолiття й злиднi, студентське
братерство (але й нашпигована пильними шукачами “ворогiв народу”
атмосфера), лiтературна студiя iменi Василя Чумака (скорочено СIЧ),
творчi суперечки в гуртожитку, далi активна участь у роботi Черкаського
обласного лiтоб’єднання, нарештi – вихiд єдиної прижиттєвої збiрки “Ти i
грiм” (1962).
Рано усвiдомив i передрiк свою долю. Двадцятирiчному поетовi нiби
диктувала невiдома сила:
Не знаю, ким – дияволом чи богом –
Дано менi покликання сумне:
Любити все прекрасне i земне
I говорити правду всiм бульдогам.
Сонет “Я” написано 1955 р., задовго до однойменне вiдомого вiрша “Я…”
(“Ми – не безлiч стандартних “я”, А безлiч всесвiтiв рiзних”). Тодi ж, у
студентськi роки, буквально напередоднi офiцiйного “розвiнчання культу
особи”, з’явився ще один сонет “Поет” (написаний у лютому 1956,
опублiкований тiльки 1988 р.), де є й такi промовистi рядки: “I
пiддавшись зарiбку легкому, Я не прислужував нiколи i нiкому”.
i
i9thбе з хмари рожево-нiжної…”, “Там, у степу, схрестилися
дороги…”).
Непогано вдаються поетовi й суто пейзажнi замальовки (“Флегма тично зима
тротуаром поскрипує…”, “Вже день здається сивим i безсилим…”,
“Степ”, “Зимовий вечiр”).
Тематико-проблемний дiапазон першої збiрки й загалом творчостi поета
розширюють сатиричнi та гумористичнi твори, виконанi в традицiйному для
української гумористики ключi, десь i вториннi (коли згадати доробок Л.
Глiбова, С. Руданського, В. Самiйленка).
Iронiчно-саркастичний струмiнь посилюється в другiй, посмертнiй збiрцi
поезiй “Земне тяжiння” (1964). На iдеї парадокса побудовано вiрш “Люди
часто живуть пiсля смертi…”. Кiнцiвка вiрша звучить цiлком серйозно,
надто ж з огляду на реальний контекст його написання: “Їй-право, не
страшно вмерти, А страшно мертвому жить”.
Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова. А, проте,
воно звучало – переписуване, читане на лiтературних вечорах, у
студентських аудиторiях, у колах нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї. “Ти
знаєш, що ти – людина…”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”,
“Українi”, “Задивляюсь у твої зiницi…”, “О земле з переораним
чолом…”, “Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє…” – нiби фрагменти однiєї
виболеної думи про долю народу, синiвську вiдданiсть йому, готовнiсть до
самопожертви задля його визволення й розквiту. Не дивно, що саме цi
вiршi зазнали найбiльших цензурних та редакторських втручань (а часом –
i авторських пом’якшень). Так, iз вiрша “Задивляюсь у твої зiницi…”
вилучили рядки: “Хай мовчать Америки & Росiї, Коли я з тобою говорю!” У
третiй строфi поезiї “О земле з переораним чолом…” рядки оригiналу
“Любове свiтла! Чорна моя муко! I радосте безрадiсна моя!”, побудованi
на контрастних оксиморонних парах, набули пiд час друку такого вигляду:
“Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя!” Iз вiрша “Є
тисячi дорiг, мiльйон вузьких стежинок…”; (зб. “Поезiї”, 1966)
вилучили строфу:
Коли б я мiг забуть убоге рiдне поле…
За шмат цiї землi менi б усе дали.
До того ж i земля нiколи нiг не коле
Тим, хто взува холуйськi постоли.
Не спокусившись на легкий хлiб, зокрема цiною зради товаришiв, яких
звинувачували у формалiзмi, В. Симоненко вже без надiї надрукуватися
(бо, як зазначає в заведеному тодi ж таки щоденнику, отримав вiдмови з
усiх видань), пише свої чи не найдовершенiшi речi. До них належить i
“Казка про Дурила”. У нiй прочитуємо болiсно-в’їдливу сатиру не тiльки
на сталiнське беззаконня, а взагалi на будь-яку абсолютистську суспiльну
“гримасу”, за якої “припускається” можливiсть побудувати царство
гармонiї на людськiй кровi.
Емоцiйно й художньо багата, вiдверта й наповнена болем i радiстю серця,
лiрика Симоненка чекає на новi поколiння своїх шанувальникiв. Головним
її мотивом є любов до України i її народу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter