“Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi…”
(за творчiстю Василя Стуса)
Людям краще щоб було
жити,
попiд косами лягло
жито.
/ В. Сосюра /
Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть
народи. I навiки залишаються в народнiй пам’ятi тi, кому Батькiвщина,
рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких
лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу.
Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив
землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Українi, тому
став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо
“Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродiй. Якби
було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi”.
З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах.
Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним “стояла
Україна, її пригноблений народ”.
Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза?
Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася
його сповнена вiри i надiї пiсня:
Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори,
Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!
Вперед, керманичу!
Хай юнiсть догорить –
Ми вiдданi життю,
i нам вiддастся в славi!
(“Не одлюби свою тривогу ранню”)
Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i
розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм –
панувати у його вiршах:
Народе мiй, коли тобi проститься
Крик передсмертний i тяжка сльоза
Розстрiляних, замучених, забитих
По соловках, сибiрах, магаданах…
r ?
кiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю:
… не рюмсати на порiддя,
Коли твiй гайдамацький рiд
Рiжуть линвами на обiддя
Кiлька сот божевiльних лiт.
Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає:
…I зважитись боротися, щоб жити,
I зважитись померти, аби жить…
Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i
меншого…
Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок
правди i духовностi.
“Караюсь, мучусь, але не каюсь”, – писав колись Т. Г. Шевченко. Василь
Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн “не крицевий”, i
тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:
Яким мене мати вродила
I благословила в свiти.
I добре, що не зумiла
Мене вiд бiди зберiгти.
(“Господи, гнiву пречистого…”)
Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: “Це щастя: мати таку долю,
як у мене… Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про
себе. I вiд того менi свiтло на душi”.
Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона
чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей
i України була сильнiшою.
Як добре, що смертi не боюсь я
I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,
Що перед вами, суддi, не клонюся…
(“Як добре те, що….”)
Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдної землi. Вiрив поет, що
упаде “зерном в рiднiй сторонi”, сподiвався, благав долю, щоб так
сталося…
Та хiба зовсiм не судилося це йому?
Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам’ятi. У пiснi. У тому,
що сьогоднi Україна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх
перемог, i реально – вiхою в iсторiї української лiтератури.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
