Види матеріальної відповідальності працівників

Як уже зазначалося, у трудовому праві межі матеріальної відповідальності
працівників диференціюються залежно від форми вини працівника, характеру
допущеного ним порушення обов’язків, виду майна, якому заподіяна шкода,
і трудової функції, що виконується працівником.

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності
працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена
матеріальна відповідальність, яка полягає в обов’язку працівника, з вини
якого було заподіяно шкоду, відшкодувати власнику (уповноваженому ним
органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного
заробітку.

За правилами ст. 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі,
організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких
заподіяна шкода, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої
дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім
випадків, коли законодавством вона передбачена в більшому, ніж цей
заробіток розмірі. Обмежена матеріальна відповідальність працівників має
універсальний характер, вона застосовується завжди, якщо інше не
передбачено законодавством.

Необхідно звернути увагу на межі матеріальної відповідальності,
передбаченої за контрактом між працівником і роботодавцем. У ст. 21 КЗпП
передбачено, що контрактом може бути визначено серед інших умов
трудового договору також і умови про матеріальну відповідальність сторін
контракту. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29
грудня 1992 p. №14 вказано, що якщо межі матеріальної відповідальності
були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається
на нього відповідно до умов контракту. Проте змін у КЗпП щодо розширення
випадків повної матеріальної відповідальності працівників внесено не
було. Таким чином, у законодавстві залишилося чинне раніше положення, за
яким працівника не можна притягти до повної матеріальної
відповідальності у випадках, не передбачених ст. 134 КЗпП, а серед них
немає такої підстави, як умови встановлені контрактом. Згідно з нормою
ст. 9 КЗпП, а також постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня
1994 p. №170 та затвердженого нею Положения про порядок укладення
контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, умови
контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним
законодавством, вважаються недійсними. Більше того, вказаним Положенням
встановлено, що не можуть бути змінені контрактом імперативні норми
законодавства, зокрема про порядок розгляду трудових спорів та випадки
повної матеріальної відповідальності (ст. 134 КЗпП). Таким чином,
положення п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 суперечать
чинному законодавству і не можуть застосовуватись як такі.

У відповідності до ст. 133 КЗпП України обмежену матеріальну
відповідальність несуть:

1) працівники — за псування або знищення через недбалість матеріалів,
напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимірювальних
приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством,
установою, організацією працівнику в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій і їхні заступники,
керівники структурних підрозділів та їхні заступники при заподіянні
шкоди підприємству, установі, організації зайвими грошовими виплатами,
неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових
цінностей, невжиттям необхідних заходів для запобігання простоям,
випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і псуванню
матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП).

Зазначені службові особи несуть матеріальну відповідальність за ту
частину шкоди, яка не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При
цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати
суми, на яку заподіяно шкоду. Слід звернути особливу увагу на те, що на
керівників та відповідних службових осіб покладено обов’язок
забезпечення своєчасного та обов’язкового стягнення матеріальної шкоди,
заподіяної працівниками. В іншому випадку, як підкреслив Пленум
Верховного Суду України у своїй постанові №14, на таких службових осіб
покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх
вини не було своєчасно вжито заходів для стягнення шкоди з безпосередніх
заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку
він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 8 лютого 1995 p. №100 Порядку обчислення середньої
заробітної плати (із змін. і доп.), а саме виходячи з виплат за останні
2 календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про
відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник
пропрацював менше 2 місяців, а в разі, коли працівник останні 2 місяці
перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його
звільнення, — виходячи з виплат за попередні 2 місяці роботи на даному
підприємстві (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29
грудня 1992 р. в ред. постанови Пленуму від 28 березня 1997 p. №31).

Повна матеріальна відповідальність без обмеження будь-якою межею за
шкоду, заподіяну працівником, передбачена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав
притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій
статті, є вичерпним.

До таких підстав відносяться:

1. Укладення між працівником і власником письмового

договору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 cm. 134). За таким
договором працівник приймає на себе повну матеріальну відповідальність
за забезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для
зберігання або інших цілей. Письмовий договір про повну матеріальну
відповідальність у доповнення до трудового договору конкретизує
обов’язки власника або уповноваженого ним органу і працівника щодо
забезпечення збереження матеріальних цінностей. Договори про повну
матеріальну відповідальність укладаються при умові, що працівник досяг
18 років, тобто є повнолітнім і займає посаду (або виконує роботу),
передбачену спеціальним переліком, затвердженим постановою Держкомпраці
СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 p. №447/24 “Про
затвердження переліку посад і робіт, що заміщуються або що виконуються
працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть
укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за
забезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки,
продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва”,
а також Типовим договором про повну індивідуальну матеріальну
відповідальність (із змін. та доп.) (див. Кодекс законів про працю
України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної
практики України. — 1997. — №11—12. — С. 535—538). У переліку за основу
притягнення працівників до матеріальної відповідальності покладений
зміст їх трудових обов’язків, виконання функцій, пов’язаних з
обслуговуванням матеріальних цінностей. Цей перелік не підлягає
розширювальному тлумаченню. У зв’язку з цим треба відмітити, що на
практиці керівники підприємств відчувають потребу укладати договори про
повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади
(виконувана робота) в зазначеному переліку не вказані. Так, наприклад,
такі договори укладаються з лаборантами кафедр вищих навчальних
закладів, з майстрами дільниць у будівельних організаціях тощо, хоча
правових наслідків такий договір не має. Працівник не може бути
притягнений до повної матеріальної відповідальності на підставі
укладеного договору про повну матеріальну відповідальність, якщо його
посада не міститься у переліку. Такий договір має не більш ніж моральне
значення. Таким чином, назріла необхідність у розробці та прийнятті
нового переліку посад (виконуваних робіт), зайняття (виконування) яких
передбачає укладання договору про повну матеріальну відповідальність.

„

†

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter