Реферат на тему:
Страхові компанії
Страхові компанії — це фінансові посередники, які здійснюють виплати
своїм клієнтам при настанні певних подій, обумовлених у договорі
страхування (страховому полісі).
Страховий поліс є контрактом, згідно з яким власник поліса сплачує
премії страховій компанії в обмін на зобов’язання компанії сплатити
обумовлені суми в майбутньому при настанні певних подій. Поліс є активом
власника і зобов’язанням страхової компанії.
Страхова премія (страховий платіж, страховий внесок) є платою за
страхування, яку власник полісу (страхувальник) вносить страховій
компанії (страховику) відповідно до договору страхування. Премія може
сплачуватись одноразово або у вигляді послідовності періодичних
платежів. У випадку, коли власник поліса не сплачує премії, договір
страхування розривається.
Укладаючи договори страхування, страхові компанії приймають на себе
ризики власників полісів, а отримуючи страхові внески, вони отримують
плату за прийняті на себе ризики. Здатність компанії взяти на себе
ризики страхувальників пов’язана з відношенням премії, яку він отримує
щороку, до величини надлишка, що визначається різницею між активами і
зобов’язаннями компанії. Для більшості страхових компаній це відношення
становить від 2:1 до 3:1. Діяльність страхової компанії характеризує
також величина її особистої брутто норми збитковості. На ринках, що
розвиваються, ця норма становить 40—60%, на розвинених ринках — до 80%.
Страхові внески використовуються страховими компаніями для придбання
облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів. Близько 90% активів
страхових компаній — це цінні папери. Можна стверджувати, що страхові
компанії виступають на ринку інститутом, де одні фінансові активи
перетворюються на інші, а саме цінні папери на страхові поліси.
З інвестуванням коштів страхових компаній у різні види активів
пов’язаний один із основних ризиків в їх діяльності, а саме кредитний
ризик. З метою захисту інтересів страхувальників та для забезпечення
фінансової стійкості страховиків державою регулюється структура активів
страхових компаній. Як правило, вводяться обмеження на вкладення в
прості та привілейовані акції, а також облігації.
Для оцінювання капіталу страхових компаній, як і для оцінювання
банківського капіталу, використовують поняття зважених за ризиком
активів.
Валовий дохід страхових компаній складається з отриманих премій та
доходу від інвестованих в активи (цінні папери) коштів. Витрати
страхових компаній пов’язані з формуванням резервів, виплатами при
настанні страхових випадків та витратами на продаж полісів. Резерви
створюються через невизначеність, пов’язану з часом настання страхових
випадків, та через невизначеність сум, які потрібно буде сплатити
власникам страхових полісів у разі настання страхових випадків. Під
витратами на продаж полісів розуміють усі витрати, пов’язані з
функціонуванням компанії: витрати на утримання персоналу, рекламні,
маркетингові витрати, на утримання робочих приміщень у належному стані,
придбання обладнання, устаткування тощо. Дохід від володіння цінними
паперами та частина страхових внесків використовуються компанією для
формування резервів, виплати страхових відшкодувань за полісами та на
покриття операційних витрат. Кошти, що залишаються в розпорядженні
компанії, є її прибутком.
Існує два типи страхових компаній:
• компанії зі страхування життя (Life company, або LG), що
спеціалізуються на продажу полісів, які забезпечують виплату доходу в
разі смерті особи, втрати працездатності через хворобу або звільнення з
роботи;
• компанії зі страхування майна та від нещасних випадків (Property and
Casuality company, або Р&С), які виплачують компенсацію власникам
полісів при втраті майна чи при настанні нещасних випадків і які ще
називають компаніями, що здійснюють ризикове або захисне страхування
Компанії зі страхування життя при реалізації частини своїх страхових
продуктів у разі смерті застрахованої особи виплачують власнику
страхового полісу певну суму, але більша частина їх діяльності пов’язана
із забезпеченням визначеним доходом людей пенсійного віку. Компанії зі
страхування життя в США створюються у вигляді акціонерних (90%) або
взаємних (фондів) товариств. У першому випадку власниками компаній є
акціонери, в другому — власники страхових полісів. Найбільші компанії в
СІЛА організовані як взаємні, тому більшу половину активів страхових
компаній становлять активи взаємних компаній.
Статистичні дані відносно смертності різних категорій населення дають
змогу досить точно розрахувати ступені ризику по відповідних групах
клієнтів та визначити адекватні страхові внески. Це також допомагає
досить точно прогнозувати приплив та відплив грошових коштів і
відповідно вкладати кошти в менш ліквідні та більш довгострокові активи.
Близько третини активів компаній зі страхування життя становлять
довгострокові корпоративні облігації, що обумовлюється структурою
зобов’язань компанії. П’ята частина вкладень страхових компаній — це
вкладення в державні цінні папери, 10% активів — заставні. В цілому
близько 2/3 активів компаній зі страхування життя — це корпоративні,
державні облігації та заставні. Розрізняють такі типи полісів компаній
зі страхування життя.
1. Страхування життя на випадок смерті або тимчасове страхування, при
якому в разі смерті застрахованої особи власнику страхового поліса
виплачують обумовлену договором страхування суму. В цьому випадку
премії, що сплачуються, залишаються постійними протягом визначеного
часу, а потім поліси поновлюють з вищою ставкою внеску. Як правило,
премій сплачується так багато, що у страхової компанії не виникає
проблем при зростанні процентних ставок на ринку. Накопичених сум завжди
вистачає, щоб вчасно розрахуватись у разі смерті застрахованої особи.
Існують два основних види полісів зі страхування життя: безперервне
страхування життя (довічне страхування) та строкове (на дожиття) — на
певний період часу. Поліси на довічне страхування життя мають сталий
страховий внесок протягом усього терміну чинності поліса. Початковий
розмір страхового внеску перевищує суму, яка потрібна для страхування на
випадок смерті, оскільки ймовірність смерті досить низька. Надалі
накопичена сума коштів підтримується лише постійними страховими
внесками, тоді як ймовірність смерті постійно зростає. У власників
полісів на дожиття в більшості випадків існує можливість взяти позичку
під вартість полісу або повернути назад інвестовані в поліс кошти через
анулювання полісу. При строковому страхуванні накопичена сума страхових
внесків у кожний момент часу відповідає ризику настання смерті. Страхові
внески постійно зростають, відображаючи постійно зростаючу ймовірність
настання смерті.
2. Страхування життя та інвестиційна складова. Страховою компанією
обумовлюються два терміни: для страхування життя та для інвестицій.
Власник страхового полісу має в цьому випадку страховий поліс, в якому
обумовлюються умови страхування життя та умови інвестування коштів
(термін інвестицій і процентна ставка за інвестиціями). При занадто
високій ставці інвестування у страховій компанії можуть виникати
проблеми з виплатою доходу власнику поліса. Тому страховою компанією
обов’язково узгоджуються умови залучення коштів страхувальників та умови
їх інвестування в активи страхової компанії.
3. Рентне страхування полягає у виплаті власнику поліса протягом
визначеного періоду часу регулярних платежів (анюїтету) і орієнтовано
переважно на пенсійні програми. В цьому випадку страхова компанія
приймає значний за обсягом одноразовий внесок або серію внесків і
зобов’язується здійснювати власнику поліса починаючи з деякого моменту
часу і до настання смерті періодичні виплати. Власниками таких полісів
виступають не тільки фізичні особи, а й пенсійні фонди, які у такий
спосіб зменшують ризики, пов’язані зі сплатою періодичних пенсійних
виплат своїм учасникам.
4. Інвестиційне орієнтовані програми полягають в інвестуванні коштів
клієнта страхової компанії на визначених умовах під визначений процент.
За одноразову премію страхова компанія бере на себе зобов’язання
сплачувати обумовлену процентну ставку протягом періоду інвестування, а
всю суму повернути по закінченні періоду інвестування. Термін інвестицій
становить 1—20 років. Дохід, що сплачується страховою компанією, вищий
від ставки доходу за державними цінними паперами і залежить від її
кредитного рейтингу. Чим вищий кредитний рейтинг компанії, тим нижча
ставка доходу.
Інвестиції в страхові компанії користуються попитом на ринку лише у
випадку, коли вони конкурентоспроможні з інвестиціями в інші фінансові
інститути. На відміну від банківських депозитів інвестиції страхових
компаній гарантуються самими компаніями.
Компанії із захисного страхування страхують людей від широкого кола
випадків і організуються у вигляді акціонерних товариств та взаємних
компаній.
Такі компанії випадків мають більш короткострокові зобов’язання, ніж
компанії зі страхування життя, оскільки розмір майнових втрат їх
клієнтів мало визначений як у часі, так і за величиною. Величина і час
виплати відшкодувань у компаніях із захисного страхування більш
невизначені, ніж у компаніях зі страхування життя. Ця невизначеність
дуже впливає на інвестиційну політику таких компаній і примушує останні
вкладати частину коштів у більш ліквідні активи: державні цінні папери,
муніципальні облігації тощо. Близько половини активів таких компаній —
це вкладення в державні цінні папери.
Страхові компанії, як і пенсійні фонди, залучають кошти на стабільній
періодичній основі, що дає змогу вкладати їх на більш довгостроковій
основі, не докладаючи значних зусиль для підтримки ліквідності. Крім
того, вони можуть з достатньою точністю прогнозувати суми виплат при
настанні страхових випадків. Як наслідок, страхові компанії вкладають
кошти в акції, облігації та заставні. Оскільки для компаній із захисного
страхування існує більша невизначеність щодо втрати коштів, їм треба
мати більшу частину активів у ліквідній формі, що спонукає їх до
придбання більшої частки ліквідних цінних паперів.
Великі страхові компанії часто об’єднують у собі компанії зі страхування
життя та компанії із захисного страхування або мають відповідні дочірні
компанії.
Для того щоб відокремити звичайний страховий ризик від надмірного та
зменшити несприятливий вибір, страхові компанії використовують ефективні
методики збору та аналізу інформації. Компанія може відмовити
потенційному клієнту в страховому полісі, якщо цьому клієнту буде
відповідати високий рівень страхового ризику, або, іншими словами,
висока ймовірність виплати страхового відшкодування. Одним із базових
принципів страхового менеджменту є встановлення страхового внеску на
основі ризику, який потенційний клієнт може перекласти на страхову
компанію. Страхова компанія повинна проводити добір таких потенційних
клієнтів, які б не могли завдати значних збитків страховій компанії, а
також встановлювати суми страхових внесків з урахуванням ступеня ризику
потенційних клієнтів.
Одним із принципів страхового менеджменту є застосування обмежень для
зниження рівня ризику. Такі обмеження протидіють участі власника
страхового поліса в ризиковій діяльності, яка зробить виплату страхового
відшкодування більш ймовірною. Обмежувальні умови можуть, наприклад,
вимагати від застрахованого певної поведінки, яка зменшить ймовірність
виплати страхового відшкодування.
Обмеження страхової суми — прийом страхового менеджменту, що полягає у
встановленні такої максимальної суми страхового відшкодування, яка не
спонукала б застрахованого до провокування страхового випадку. Чим
більша страхова сума, тим більшу вигоду може отримати застрахований чи
його близькі від настання страхового випадку. Тому страхові компанії
прагнуть встановлювати таку суму відшкодування, яка б у застрахованої
особи не викликала бажання тим чи іншим способом підвищити ймовірність
настання страхового випадку, щоб загальна вигода застрахованого була
вищою в разі ненастання страхового випадку, ніж його настання.
З такою самою метою використовують і такий інструмент страхового
менеджменту, як вирахування. Вирахуванням (франшизою) називають
фіксовану суму, що віднімається від суми збитків при виплаті страхового
відшкодування застрахованій особі, тобто частину збитків, яка не
відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Можливі
вирахування з суми страхового відшкодування примушують застраховану
особу поводитись відповідно, тобто не провокувати настання страхового
випадку, оскільки воно буде пов’язане не лише з виплатою страхового
відшкодування, а й з втратою певної суми коштів самою застрахованою
особою.
До аналогічної поведінки застрахованого та до зменшення моральних
збитків страхової компанії може приводити і механізм спільного
страхування, коли застрахована особа ділить частину збитків при настанні
страхового випадку зі страховою компанією.
Страхові компанії в своїй діяльності часто підпадають під ризик
шахрайства, пов’язаний із бажанням власника страхового поліса отримати
страхове відшкодування у необумовлених договором страхування випадках.
Це може бути прагнення отримати відшкодування у страхових випадках, що
відбулися за сприяння застрахованої особи, при ненастанні страхового
випадку, при настанні страхового випадку з порушенням умов страхового
договору тощо. Для запобігання шахрайству страхові компанії мають у
штаті кваліфікованих фахівців, які в разі потреби проводять
розслідування страхових випадків та виявляють порушення умов страхового
договору. Окремі компанії передбачають право анулювати страховий договір
при поведінці застрахованої особи, яка збільшує ймовірність настання
страхового випадку.
У деяких випадках, коли розмір можливих втрат досягає значної величини,
страхові компанії для зниження ризику здійснюють спільне страхування,
одночасно виписуючи страхові поліси одному й тому самому страхувальнику.
На відміну від банківських депозитів для гарантування страхових полісів
використовуються інші механізми. Одним із таких механізмів є
використання гарантійних фондів.
Рекомендована література
1. Про банки і банківську діяльність. Закон України від 7 грудня 2000 р.
№ 2121-ІП.
2. Про страхування. Закон України від 7 березня 1996 р. М 85/96-ВР.
3. Про довірчі товариства. Декрет Кабінету Міністрів України від 17
березня 1993р. № 23—93.
4. Кавалєц С. Реформування колишніх ощадних банків: можливості та ризики
// Семінар з питань стратегії з вибраних напрямків розвитку та
реформування банківської системи. — К., 1996.
5. Фредерік С. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи і фінансових
ринків. — К., 1998.
6. Fabozzi J., Modigliani E. Capital markets: institutions and
instruments. — Prentice Hall Inc. 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
