Реферат

на тему:

Міжнародний рух капіталу

План

Причини і суть міжнародного руху капіталу.

Міжнародний кредит і його основні види.

Світовий фінансовий ринок.

Список використаної літератури

Причини і суть міжнародного руху капіталу.

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх
суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні,
валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих
відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з
вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно
затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє
собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній
формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та
послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили)
регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори
переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна
ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної
вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи
підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний
надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою
кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не
приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового
вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі
міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації
виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних,
культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення
капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і
нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції,
непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення
на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних
та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит
інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть
прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво,
підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити
структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та
високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і
намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми
зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають
країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких
відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах
нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають
відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо.
Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С.Хаймера — суб’єкт інвестиційної діяльності, який
вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути
ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення
конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані
“захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є
мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих
ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації
трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням
трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього
характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації
транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за
кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі — пояснює міжнародний рух
капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб’єктами
ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження — розглядає міжнародний рух
капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма
створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на
основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що
зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити
зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються
політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або
регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих
потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність
конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають
інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта
країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в
інвестиційних кредитах;

кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;

інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні
папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості
самостійних суб’єктів;

страхових компаній;

громадських емітентів;

інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі
цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних
процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати
темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується
кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього
процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і
Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій
залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової
війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то
тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені
країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія,
Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються.
Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція,
Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій
вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних
інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а
також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в
міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і
транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження :

1) офіційний (державний);

2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

підприємницький;

позичковий (міжнародний кредит);

міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

короткостроковий (до одного року);

середньостроковий (більше одного року);

довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобов’язань:

кредитні операції;

інвестиційні операції.

За цілями використання:

прямі інвестиції;

портфельні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні
підприємства, які забезпечують контроль над об’єктом розміщення капіталу
і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в
акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за
американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі
іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній,
асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо.
Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого
капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від
половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% —
іноземному інвестору і 50% — місцевому — компаніями однакового
володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним
підприємством з участю іноземного капіталу.

ПП за міжнародною класифікацією поділяються на :

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і
частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик
між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні
папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право
контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути
акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові
зобов’язання; інструменти грошового ринку та інші).

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення
підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас,
характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій.
Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50%
всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є
портфельних інвестицій зросла з 20% до 66%.

Країни Центральної і Східної Європи поступово залучаються в міжнародний
оборот капіталу. На жаль, участь України залишається досить незначною.
Протягом 2000 року через приватизацію майна було здійснено ПІІ на суму
595 млн дол., дуже незначні портфельні інвестиції – 201 млн дол –
головним чином через непрозорість ринку цінних паперів, відсутність
привабливих підприємств.

У 2000 році ПІІ в Україну складали 3865,5 млн дол., а ПІІ з України –
98,5 млн.дол. Таке негативне співвідношення до того ж доповнюється тим,
що за деякими оцінками, протягом 90-х років з України було нелегально
вивезено більше 20 млрд дол. У 1999 році на душу населення приходилося
ПІІ в Угорщині – 1588, Словенії – 850, Чехії – 631, Естонії – 533,
Україні – 40 доларів.

За деякими розрахунками, потреба української економіки в іноземних
інвестиціях становить близько 40 млрд дол. В галузевому розрізі іноземні
інвестиції спрямовуються в першу чергу у: харчову промисловість (21%),
внутрішню торгівлю (16%), фінансову сферу (8,5%), машинобудування і
металообробку (8%), хімічну промисловість (7%), будівництво (4%).
Найбільші обсяги інвестицій в Україну припадають на США (635,8 млн
дол.), Кіпр (372,6 млн дол.), Нідерланди, Росію.

Іноземні інвестиції з України спрямовуються у Панаму (46,8 млн дол.),
В’єтнам (16,4 млн дол.), Росію (15,9 млн дол.). Основними інвесторами
України є підприємства транспорту, охорони здоров’я, фізичної культури і
соціального забезпечення, будівництва, машинобудування і металообробки.

Позитивними моментами у залученні іноземних інвестицій в Україну
виступають: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок,
висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс
національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного
клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система
компенсації збитків тощо.

Несприятливі фактори для інвестицій в українську економіку: зав’язаність
економіки на колишні республіки СРСР; незбалансованість економіки;
нерозвинена інфраструктура; застаріла банківсько-фінансова система;
недостатньо гнучка податкова система; низька культура праці;
невідповідність організаційних управлінських форм світовим; економічна і
політична нестабільність.

2. Міжнародний кредит і його основні види.

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері
міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позиковцями
виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин є держави та
державні органи, кредитні організації, нефінансові заклади, а також інші
юридичні та фізичні особи.

Міжнародний кредит виражає відносини, які склалися між кредиторами і
позиковцями різних країн з приводу надання, використання та погашення
позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

поверненості;

терміновості;

платності;

гарантованості.

Функції міжнародного кредиту:

забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних
ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;

збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за
рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для
фінансування капіталовкладень в інших країнах;

прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

Фактори поширення кредитних відносин у міжнародній сфері:

інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

активізація міжнародних економічних зв’язків;

зміцнення позицій ТНК;

НТР, досягнення у сфері комунікаційних технологій.

Форми міжнародного кредиту:

За цільовим призначенням:

Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній
угоді. Вони можуть бути:

комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;

інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення
заборгованості, придбання цінних паперів;

проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг,
наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт.

Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і
можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

За загальними джерелами:

Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами
для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним
суб’єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними
кредиторами національним позичальникам для здійснення
зовнішньоекономічних операцій.

Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього
походження.

За кредиторами:

Приватні кредити – кредити, надані приватними особами.

Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від
імені держави.

Кредити міжнародних фінансово0кредитних організацій.

Змішані кредити.

4. За формою кредитування:

Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм
покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у
грошовій чи іншій товарній формі.

Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у
національній або іноземній валюті.

За формою забезпечення:

Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами,
документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобо?язання боржника
вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним
підписом позичальника.

За строками:

Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.

Короткострокові – до 1 року.

Середньострокові – від 1 до 5 років.

Довгострокові – понад 5-7 років.

За валютою позики:

у валюті країни-позичальника;

у валюті країни-кредитора;

у валюті третьої країни;

у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).

Єврокредити – кредити, що надаються у валюті, яка є іноземною для банку
— євровалюті, єврокредити видаються на євроринку. Цей ринок вільний від
національної системи державного регулювання, його особливістю є
пільговий (регістраційний, податковий, валютний) режим для банківських
операцій.

&

&

&

&

Поява євроринку відноситься до 60-х років, коли банківські депозити у
великих європейських банках значною мірою біли представлені в доларах –
так званих євродоларах, що було пов’язано з масовим відливом доларів з
США. На депозитах багатьох європейських банків знаходилися й інші
валюти, що були іноземними для країни розташування банку. Ці депозити
отримали назву євровалюти.

Банки почали використовувати ці кошти для кредитування клієнтів з різних
країн. Банки США, розвиваючи мережу філій за кордоном, взяли активну
участь у становленні цих ринків. До 90-х років обсяг євродолларового
ринку перевищив 2 трлн дол., а зараз за різними оцінками складає 7-8 і
навіть 10 трлн дол. Приблизно 75% цих коштів знаходиться на банківських
депозитах. Банки, що мають такі депозити і надають кредити в євродоларах
і євровалютах, називаються євробанки.

Самі великі банки мають широку мережу закордонних філій і відділень,
через яку вони контролюють фінансові операції на міжнародному рівні. Це
– транснаціональні банки (ТНБ), серед яких лідирують американські. В
1960 р. тільки 8 банків США мали філії за кордоном, їх активи складали
не менш 4 млрд дол. В 90-ті роки закордонні філії вже мали більше 100
американських банків із загальними активами більше 500 млрд дол.
Основна клієнтура ТНБ – промислові ТНК, які самі беруть активну участь в
світових фінансових операціях.

Єврокредити, як правило, надаються на умовах “рол овер” (роловерний
кредит) на строк 5-10 років. Весь договірний строк ділиться на періоди
по 3-6 місяців, а тверда відсоткова ставка встановлюється лише для
першого періоду. Для кожного наступного вона коректується з врахуванням
зміни цін та валютних курсів на міжнародному грошову ринку. Відсоткова
ставка за роловерними кредитами складається з двох частин – базової
ставки і маржі. За базу приймаються відсоткові ставки за три- або
шестимісячними міжбанківськими депозитами на відповідному ринку,
наприклад ЛІБОР (LIBOR) у Лондоні.

ЛІБОР – ставка, запропонована на Лондонському міжбанківському ринку
депозитів. Це відсоткова ставка, за якою провідні банки Лондона надають
позиковий капітал у певній валюті іншим банкам. Вона служить базовою
ставкою для багатьох операцій на міжбанківському ринку позикових
капіталів. Маржа коливається від 0,25 до 2% залежно від стану ринку та
надійності (рейтингу) позичальника.

По аналогії з ЛІБОР в інших фінансових центрах останнім часом стали
формуватися свої базові ставки: ФІБОР – у Франкфурті-на-Майні, СІБОР – в
Сінгапурі, БІБОР – в Бахрейні тощо.

В міжнародному кредитуванні широко застосовуються синдиковані кредити,
які надаються декількома банками одному позичальнику. Створення
синдикату банків дозволяє об’єднати ресурси його учасників для
проведення великих кредитних операцій. Обсяги синдикованого кредиту, як
правило, сягають декількох міліардів доларів, а строки досить тривалі –
в середньому 7-10 років. Такі умови кредитування дозволяють з одного
боку, зібрати таку суму кредиту, яка не під силу одному банку, а з
іншого — розподілити кредитний ризик між всіма його учасниками
пропорційно їхньої частки в сумі кредиту.

Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та
кредитування імпорту. Кредитування імпорту здійснюється у формі
комерційного або банківського кредиту.

Комерційні кредити поділяються на:

кредит за відкритим рахунком – коли експортер записує на рахунок
імпортера у вигляді боргу вартість проданих товарів, а імпортер
зобов’язується погасити у встановлений термін;

вексельний кредит – коли експортер виставляє переказний вексель (тратту)
на імпортера.

Банківські кредити на імпорт:

акцептний кредит – імпортер погоджується оплатити трату експортера і
його банк у встановлений термін погашає зобов’язання;

акцептно-рамбурсний кредит – банк імпортера виставляє безвідкличні
акредитиви на банк експортера. Після відвантаження товару експортер
передає документи до банку, який акцептує переказний вексель і виплачує
експортерові вартість товару. Потрібні для цього кошти банк експортера
отримує через переоблік трати на світовому грошовому ринку. Коли настане
термін оплати, останній тримач пред’являє її до оплати банкові
експортера, який здійснює платіж за рахунок відшкодування, отриманого
від банку імпортера.

Кредитування експорту може здійснюватися у таких формах:

авансових платежів, які надають країни-експортери іноземним виробникам;

банківського кредитування: надання кредитів в дорозі; відкриття
кредитних ліній; надання кредитів під товари або товарні документи в
країні імпортера; бланкові кредити;

факторингу – придбання банком або спеціалізованою факторинговою
компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов’язаннями
здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи
послуги. Експортер поступається факторинговій фірмі правом отримання
платежів від платників за поставлені товари. Остання в свою чергу
зобов’язується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників
або оплатити йому всю суму відразу. За здійснення факторингових
операцій експортер вносить передбачену угодою плату, яка може бути дещо
вищою від відсотків за кредит;

форфейтинг – купівля банком-форфейтором в експортера векселів,
акцептованих імпортером. В обмін на придбані цінні папери банк виплачує
експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої
облікової ставки, премії за ризик неоплати зобов’язань та разового збору
за зобов’язання купити векселі експортера;

лізинг – кредитування купівлі машин, обладнання, споруд виробничого
призначення на основі укладання орендної угоди, за якої орендар сплачує
орендну плату частинами та орендодавець зберігає право власності на
товари до кінця терміну;

компенсаційні угоди – форма довгострокового кредитування, за якої в
рахунок погашення кредиту здійснюються зустрічні поставки продукції,
виробленої на обладнанні, під купівлю якого був наданий кредит.

Світовий фінансовий ринок.

Світовий фінансовий ринок – система відносин попиту і пропозиції щодо
фінансового капіталу, що функціонує у міжнародній сфері в якості
покупних і платіжних засобів, кредитів, інвестиційних ресурсів.

Основна функція світових фінансових ринків – забезпечення міжнародної
ліквідності, тобто можливості швидко залучити достатню кількість
грошових засобів в різних формах на вигідних умовах на наднаціональному
рівні.

Операції на міжнародному фінансовому ринку поділяються на дві великі
групи – кредитні та інвестиційні. Відповідно, весь фінансовий ринок
складається з двох частин:

кредитний ринок – де грошові ресурси рухаються на принципах
поверненості, терміновості, платності і гарантованості; та

ринок цінних паперів – на якому відбувається купівля і продаж фінансових
зобов’язань і таким чином здійснюється процес інвестування.

Критерієм їх виділення виступає тип фінансових зобов’язань чи
інструментів, що використовуються. Якщо вільна купівля-продаж неможлива,
то ми маємо справу з кредитним ринком. Там же, де зобов’язання чи
інструменти купуються і продаються, покупці і продавці виступають
учасниками ринку цінних паперів.

З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі
(до року) і більш тривалі – розрізняють:

грошовий ринок – система відносин попиту і пропозиції фінансових
ресурсів, що надаються на короткостроковий термін. Грошовий ринок в свою
чергу складається з:

облікового ринку, на якому основними інструментами є казначейські й
комерційні векселі та інші види короткострокових зобов’язань;

міжбанківського ринку, на якому залучаються тимчасово вільні грошові
ресурси кредитних закладів і розміщуються у формі міжбанківських
депозитів на короткі строки (1,3,6 місяців, до 1-2 років);

валютного ринку, який обслуговує міжнародний платіжний обіг, пов’язаний
з оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн;

фондовий ринок (ринок капіталів) – система довгострокових позик на
міжнародному рівні, коли капітал використовується позичальниками для
фінансування капіталовкладень. Фондовий ринок в свою чергу складається
з:

ринку середньо- та довгострокових кредитів;

ринку цінних паперів – інвестиційний сектор міжнародного фінансового
ринку, сфера наднаціонального обігу цінних паперів.

На міжнародному ринку цінних паперів представлені такі види зобов’язань:

Єврооблігації – боргові зобов’язання, що випускаються позичальником при
отриманні довгострокової позики на євроринку. Вони розміщуються
одночасно на ринках декількох країн і номіновані у валюті, яка є для
кредитора іноземною. Наприклад, позика компанії ФРГ в доларах США,
отримана через розміщення облігацій у Франції, Великій Британії і
Швейцарії. Єврооблігації випускаються на тривалі строки: від 4-7 до 15
років, 30 та 40 років. Розмір єврооблігаційної позики становить 20 та 30
млн дол., а іноді – до 300-500 млн дол.

Іноземні облігації – цінні папери, які розміщуються позичальником в
іншій країні, але в своїй національній валюті. Наприклад, облігації
іноземців, які обертаються в США, називаються “янкі бондз”, в Японії –
“самураї бондз”, у Великій Британії – “буль-догз”.

Єврооблігації бувають різних типів: звичайні (прямі), з плаваючою
процентною ставкою, з нульовим відсотком (купоном), з індексованим
відсотком, конвертовані, облігації з опціоном. Зараз 60% всіх
єврооблігацій є звичайними, тобто прямими облігаціями, власники яких
отримують фіксований відсоток у вигляді річних купонів.

Облігації з плаваючою процентною ставкою – ставка за облігаціями
змінюється залежно від зміни відсотка на ринку.

Облігації з індексованим відсотком – ставка прив’язується не до
позичкового відсотка, а до індексу цін на відповідні товари.

Облігації з нульовим відсотком – доход за облігацією отримується не
щорічно, а лише один раз, при викупі облігацій.

Конвертовані облігації – вид облігацій, які за певних умов можна
обміняти на акції компанії-боржника за попередньо встановленим курсом.

Акції – інтернаціональні розміщення свідоцтв про власність. Обсяг угод
про купівлю-продаж акцій постійно зростає, але залишається невисоким:
від 1% у 1985 до 2,1% у 1990 році. Це пов’язано, по-перше, з тим, що
інвестори тяжіють до акцій відомих національних підприємств, і,
по-друге, з відсутністю справжнього міжнародного вторинного ринку
перепродажу акцій.

Євроноти – цінні папери, які випускають корпорації на строк від трьох до
шести місяців зі змінною ставкою, яка базується на ЛІБОР. Євроноти
використовуються для надання середньострокового кредиту. Вони можуть
продаватися банками іншим покупцям і таким чином виступають одночасно в
ролі банківського кредиту й облігаційної позики. Ринок євронот почав
активно розвиватися з кінця 70-х років.

Єврокомерційні папери — зобов’язання комерційних корпорацій, які
випускаються на 3-6 місяців з невисокою маржею до базової ставки.

З кожним роком в міжнародному обігу з’являються все нові види цінних
паперів, що випускаються банками. Через інвестиційний сектор світового
фінансового ринку банки мобілізують величезні маси капіталу для своїх
клієнтів. У 1993-96 роках тільки через розміщення єврооблігацій та акцій
на наднаціональному рівні щорічно було отримано в середньому 500 млрд
дол., тоді як через міжнародні кредити – в середньому 250 млрд дол.

Новою тенденцією в розвитку світового фінансового ринку стало розмиття
меж між традиційними секторами – кредитним та інвестиційним. Міжнародною
банківською системою був ініційований процес “сек’юрітізації кредитів”
(“securities” по англ. – цінні папери), основною метою якою було
зменшення кредитних ризиків. На суму виданого клієнту кредиту банки
випускають цінні папери типу облігацій, що вільно обертаються на ринку.
Продаючи їх, банки повертають гроші набагато раніше строку погашення
кредиту. Крім цього, банки можуть об’єднувати свої кредити з різними
строками, різною мірою ризику, в різних валютах і в різних країнах в
один кредитний пул і на цій основі випускати єдині облігації. Інвестори,
що купують ці цінні папери, не знають, які саме кредити складають їх
основу. Таким чином страхуються навіть самі проблематичні кредити.

Похідні фінансові інструменти (деривативи):

Форвардний контракт – це контракт між двома сторонами про майбутню
поставку предмета договору. Форвардний контракт – це тверда угода, тобто
угода, обов’язкова до виконання. Предметом угоди можуть бути різні
активи, наприклад акції, облігації, валюта та ін.. Цей контракт
укладається для реального продажу чи купівлі відповідного активу, в тому
числі з метою страхування постачальника або покупця від можливої
несприятливої зміни ціни. Цей контракт також може бути укладений з
метою гри на різниці курсової вартості активів. Форвардна ціна – це
ціна поставки, яка фіксується в контракті на момент його укладання.

Ф’ючерсний контракт – це контракт, який укладається на біржі між двома
сторонами про майбутню поставку предмета договору. Ці контракти
укладаються з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило,
рідко мають своєю метою виконання реальної поставки активу. Ф’ючерсні
контракти високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок.
Ф’ючерсна ціна – ціна, яка фіксується при укладанні ф’ючерсного
контракту, вона відображає сподівання інвесторів відносно майбутньої
ціни спот відповідного активу.

Своп – це угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому
платежами відповідно до визначених у контракті умов. Зараз свопи
укладаються здебільшого за допомогою фінансових посередників, які беруть
на себе кредитний та ринковий ризики.

Опціон – це угода між двома сторонами про передання права (для покупця)
та зобов’язання (для продавця) купити або продати відповідний актив
(цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у
заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку. Опціон дає
одній із сторін угоди право вибору виконати контракт або відмовитися від
його виконання.

Варанти – це опціон на придбання певної кількості акцій (варант акцій)
або облігацій (варант облігацій) за ціною виконання в будь-який момент
часу до закінчення строку дії варанту. Варанти звичайно випускаються як
додаток до якогось боргового інструменту, наприклад облігації, щоб
зробити його привабливішим для інвестора.

Список використаної літератури

Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. —
М.: ИВЦ «Маркетинг», 1998. — с. 48-65.

Киреев А. Международная экономика. — М., 1997, с. 65-80.

В.В.Козик, Л.А.Панкова, Н.Б.Даниленко. Міжнародні економічні відносини:
Навч. посіб.-К.:Знання-Прес,2000.-277 с. (глави 1.7 і 1.10 – с.119-137,
167-176).

Международные экономические отношения. Учебник / Под общей ред.
В.Е.Рыбалкина. — М., 1998. — с. 132-148.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред.
В.П.Колесова и М.Н.Осьмоввой.-М.:Флинта:МПСИ,2000 – 480с.(глава 3, с.69
–95).

Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та
ін.- К.: Либідь, 2000.

Сливоцький А., Міграція капіталу: Як у замислах на кілька років
випередити своїх конкурентів: Пер. з англ. – К.: Унів. Вид-во
“Пульсарі”, 2001.

Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч.
посібник, — Чернівці, «Рута», 1996., с. 65-80.

Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К., 1998.

PAGE

PAGE

PAGE 19

Похожие записи