Реферат
на тему:
Міжнародна міграція робочої сили
План
1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці
Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів
3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
Список використаної літератури
1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці
Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку
перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок
праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових
ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною
мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який
об’єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує
формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження
попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між
різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та
ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями,
інформацією і досвідом між народами.
Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають
між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових
трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та
соціального захисту. Ці відносини склалися у зв’язку з нерівномірністю
розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її
відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва,
зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці
дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними
виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають
постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним
ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і
міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму
національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв’язках та
взаємодоповненнях.
Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом
зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва —
капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в
соціальному плані означає, що він пред’являє тепер попит не тільки на
робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка
нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш
дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на
іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований
експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх
країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.
Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона
значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових
індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у
80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу.
Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих
трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування
продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі
розвитку мануфактурних форм організації праці.
У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші
сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується
відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим
рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією
кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих
країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань,
Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у
різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН,
Міжнародному валютному фонді, СОТ, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників
у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як
правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має
певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв’язків
та загострення глобальних проблем.
Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила,
яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного
розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так
званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в
індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна
приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні
природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насаджені
місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.
Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають
юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко
можуть позбавитись їх, удавшись до депортації.
Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до
обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в
індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств,
неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні
технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої
капітали у країни з дешевою робочою силою. Держава, як правило, мовчазно
сприяє використанню праці нелегалів.
На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу
силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої
культури, традиції, а також національними, расовими та статевими
ознаками. Такий поділ чималою мірою пов’язаний з діяльністю ТНК, які
мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали
західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної
торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх
жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є
слухняними, надійними, спритними в роботі і т, д. Жіноча робоча сила
стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в
країнах, що розвиваються.
Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед,
виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов’язаний з
використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників,
інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі
інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку
робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової
торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому,
що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина
інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що
здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.
Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті
формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної
боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений
пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить
інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у
високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними
ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі.
Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі
можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її
обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців
у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).
Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з
глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і
капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину
світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається
тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з
відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних
масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з
регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд
з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим
елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої
сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді
заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної
ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань
нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу.
Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови
життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.
Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з
економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з
працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють
ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші
країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур,
Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті
роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в
електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у
периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до
капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої
сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш
розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й
малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.
90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнародного ринку праці:
по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням економікою промислове
розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на
ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої
половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз
1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично
слідом за поліпшенням економічної кон’юнктури;
по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких
показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати
неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на
робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли
чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи
швидко знижувалась;
по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття
характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися
на попереднє місце роботи.
Циклічна криза не тільки безпосередньо впливає на динаміку зайнятості, а
й виступає каталізатором структурних змін у цій сфері, від яких дедалі
більше узалежнюється функціонування ринку праці.
Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу
у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії
ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять
значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один
із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у
отриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у
США, наприклад, заробітна плата 18 % працюючих не досягала офіційно
встановленого рівня бідності.
Крім того, підприємці прагнуть знизити витрати на робочу силу шляхом
збільшення тривалості робочого тижня. Середня його тривалість у США в
цей період складала 41,7 год., а понаднормові — 4,4 год. Такий високий
показник був зареєстрований лише в перші повоєнні роки, за умов нестачі
робочої сили.
Для західних країн характерний інтенсивний процес перерозподілу робочих
місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання»
місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів
ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15 % усіх робочих місць
Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та
кваліфікованих спеціалістів припадає 50—60 % усіх вакансій, що
відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в
матеріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників
традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Йдеться насамперед про
«інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфера), а також
торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати
пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з
інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років.
Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов’язують із
підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав
підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець,
який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з
більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак
поліпшення економічної кон’юнктури.
На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову
робочу силу, більш суперечливим є вплив різноманітних довгострокових
факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій,
структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової
конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва
приводять до того, що економічне зростання досягається головним чином за
рахунок збільшення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості
використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той
факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення
нижчі, ніж у попередніх циклах.
Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгострокового
безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо
серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп
населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та
молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі
падіння виробництва й високих темпів інфляції призвело у 90-ті роки до
різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах.
У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні
тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення
соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових
відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили,
стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети,
розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських
цінностей. Крім того, об’єднання національних ринків праці в один –
світовий – істотно позначається на макроекономічній політиці окремих
держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи
обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш
універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці
матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних
міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру,
залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення
науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті
світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу
нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її
закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних
міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів,
професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних
процесах.
На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних
ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський,
Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових
міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими
ресурсами.
????????A
tA
До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції
трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку
окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу
на різних ділянках світового господарства; наявність національних
відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з
нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в
слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя
долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної
системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції;
зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну
робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку, комунікацій та
транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного
характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав,
національні, сімейні та етнічні проблеми.
2. Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів
Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру.
Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне
переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи,
Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної
й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у
світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення
планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування
в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної
Європи.
На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та
Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції
населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були
прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення
туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним
десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в СІЛА емігрувало 3,3 млн. чол., в
Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному
потоці іммігрантів, що в’їжджають у СІЛА, основна частка припадає на
вихідців із країн Латинської Америки, що пов’язані із США історично
усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з
урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два
десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж
90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки
в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в
США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін,
Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.
Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими
країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу
кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела.
Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської
Америки дорівнює понад 4 млн. чол.
Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили
в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна
міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок
збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість
місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973
р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні
програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів
імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія,
Об’єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн.,
або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести
країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів,
частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину
арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія,
Палестина.
Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних
рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням
іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана,
Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3
млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість
мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.
Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій
половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн.
іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної
кон’юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на
найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із
США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн
світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна
вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та
спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених
до міграційних зв’язків.
Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською
еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань
робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки
в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої
Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії
та Португалії.
Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової
міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів,
економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну
робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10
років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських
країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.)
пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол.
щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу,
загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період
оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах
Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок
сприятливої господарської кон’юнктури та відносно високих темпів
нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу,
задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були
неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи
свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис.
іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а
в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив
іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х
років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з
постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що
довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954
по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол.
до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол.,
або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6
млн. іммігрантів.
Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної
Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург.
Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників
свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного
розвитку названих країн.
Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж
до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої
країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію,
поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його
постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.
Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого
мають намір по закінченні певного строку повернутися на батьківщину.
Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є
ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на
початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.
Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років)
потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила,
уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі
виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 %
усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до
збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється
їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді
вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним
елементом населення країн-реципієнтів.
3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що
беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню
підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень
в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та
внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та
структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують
міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально
створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в
міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою,
визнають пріоритет норм міжнародного права над національним
законодавством.
Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених
за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить
ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з
урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти
засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії,
Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має
й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення
робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця
роботи партіями у спеціальних поїздах.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення
юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні,
трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так
і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних
робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у
профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в
країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено
протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та
місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності.
Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії,
Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби
державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні.
Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну
інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців,
що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний
кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою
питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.
Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників
регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними
національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні
угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і
Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром,
Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних
регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими
країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно
до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою
силою.
Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн
змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.
Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах
уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі
й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня
імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної
робочої сили.
У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення
Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого
покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів
у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного
повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту
здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної
підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.
Останнім часом у зв’язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС
гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку
робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання
праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні
найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та
Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів
становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.
Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але
має дошкульні місця. Контроль за рівнем в’їзду іноземців, здійснюваний
усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього
припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В
такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би
виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового
безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для
іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними
було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою
планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої
робочої сили.
Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної
праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й
соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й
рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні
інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними
принципами рівності й свободи.
Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті
прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ).
Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:
• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням
потреб країн еміграції та імміграції;
• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;
• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити
свою батьківщину.
Список використаної літератури
Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. –
М.: ИВЦ “Маркетинг”, 1998. – с. 102-114.
Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и
международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия»
Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. – М., 1997. – с.
321-340.
Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред.
В.Е.Рыбалкина. – М., 1998. – с. 149-164.
Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та
ін.- К.: Либідь, 2000.
Романюк М. Міграція населення України: національні орієнтири та
територіальна диференціація механізму регулювання. // Економіка України,
1999.
Семенов К.А. Международные экономические отношения. Курс лекций. – М.:
Гардарика, 1998. – с. 104-117.
PAGE 1
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
