.

Еволюція і масштаби міжнародної трудової міграції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2078
Скачать документ

Реферат на тему:

Еволюція і масштаби міжнародної трудової міграції

Перше масове міжконтинентальне переміщення робочої сили пов’язують з
розвитком работоргівлі чорношкірими. Є дані про те, що з Африки в
Америку було доставлено 9-10 млн рабів, проте на кожного проданого раба
припадало три або чотири загиблих під час кривавих воєн в Африці та при
перевезенні рабів в Америку. Через експорт рабів Африка протягом
1650-1850 pp. недорахувалася 50-60 млн чол. (окремі дослідники називають
100 або 150 млн чол.).

Історії людства відомі випадки не лише насильницького вивезення людей, а
й їх насильного утримання від еміграції. Так, наприкінці XVIII ст. в
Англії були прийняті закони, що забороняли промисловим робітникам
емігрувати за кордон.

У міжнародних міграційних процесах вільної робочої сили вирізняють три
великі хвилі. Перша хвиля (хвиля “старої міграції”) охоплювала перші дві
третини XIX ст. Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулася друга
хвиля. Після Другої світової війни розгорнулася третя хвиля, яку
називають хвилею “нової міграції”. Якщо у період “старої міграції”
відбувалося переміщення переважно промислових робітників, то на межі XIX
і XX ст. у міграції переважало розорене селянство. Протягом періоду
“нової міграції” з відсталих країн до розвинених переміщалися переважно
некваліфіковані робітники, а також науковці і фахівці. Міграція
науковців і фахівців отримала назву “відплив мізків” (brain drain).

Трудову міграцію у 40-х роках XIX ст. стимулював небачений до того
картопляний голод в Ірландії, а у 80-х роках — падіння цін на
європейську пшеницю, що погіршило рівень життя сільського населення,
зокрема, Східної Європи. Аграрне перенаселення (безземелля) і безробіття
зумовили трудову міграцію з Європи до Америки.

Статистика свідчить, що протягом 1840-1930 pp. емігрувало щонайменше 50
млн європейців, переважно до Північної Америки. У XX ст. до початку
Першої світової війни Європу залишило 19 мли чол., протягом періоду між
двома світовими війнами з Європи емігрувало 9 мли чол.

Європейці емігрували передусім до США, економіка яких бурхливо
розвивалася. Значними були потоки до Канади, Австралії, Нової Зеландії,
Аргентини. Європейські емігранти залишали переважно Ірландію, Англію,
Францію, Німеччину. З Росії емігрували молокани і старообрядці.
Емігранти із західних регіонів України переміщувалися переважно до США
та Канади, а східних — на Далекий Схід, Кубань, до Центральної Азії.

Протягом останніх десятиліть XX ст. внаслідок міжконтинентальних і
внутрішньоконтинентальних міграцій сформувалися нові світові ринки
робочої сили. Коротко ознайомимося з регіональними особливостями
міграції міжнародної робочої сили.

Глобальним центром міграції стала Західна Європа. У середині 1990-х
років до цього регіону щороку прибувало 180 тис. іммігрантів. Нині лише
у країнах Європейського Союзу налічується понад 13 млн мігрантів і
членів їх сімей. Переважна частина мігрантів зосереджена у таких
західноєвропейських країнах, як ФРН, Франція, Великобританія, Бельгія,
Нідерланди, Швеція і Швейцарія. Близько 5 млн іноземців розміщуються у
ФРН, понад 4 млн — у Франції (переважно вихідці з Північної Африки),
Бельгії віддають перевагу іспанці та італійці (близько 1 млн чол.), у
Швеції проживає 1 млн фінів.

У 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів. їх чисельність
перевищила 1,1 млн чол. у 1965 р., а у 1987 р. становила вже понад 4,1
млн чол. Протягом 1954-1965 pp. чисельність іноземної робочої сили у
Франції зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн чол. і на початку 90-х років
становила 7,7 % усього населення країни.

Близький Схід вважають другим центром міжнародної міграції. У
нафтодобувні країни регіону приїжджає на промисли значна кількість
робітників з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, Греції,
Туреччини, Італії. У 1975 р. немісцеве населення Бахрейну, Кувейту,
Оману, Катару, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів
становило 2 млн чол., у 1980 р. — 4 млн. На початку 90-х років у регіоні
працювало понад 4,5 млн іноземців. Наприкінці 90-х років у названих
країнах і Лівії налічувалося 5 млн іммігрантів, що становило понад 50 %
загальної кількості робочої сили. Мігрантами є, передусім, вихідці з
Єгипту, Ірану, Сірії, Йорданії, Палестини. Для порівняння слід
зазначити, що чисельність місцевих працівників становила лише 2 млн чол.
В Об’єднаних Арабських Еміратах частина іноземців у робочій силі досягає
97 %, Кувейті — 86,5 %, Саудівській Аравії — 40,6 %. З наведеного вище
можна зрозуміти, що без іноземних працівників функціонування економіки
нафтодобувних країн Перської затоки просто неможливе.

Говорячи про міграційні процеси на Близькому Сході, варто згадати і про
міграцію євреїв до Ізраїлю. У результаті підтримки Великобританією
сіоністського руху за створення єврейської держави у Палестині частка її
єврейського населення зросла з 10 % у 1918 р. до ЗО % у 1936 р. Після
1948 р. до Ізраїлю прибули євреї з понад сотні держав світу, переважно з
комуністичних та арабських країн. Населення Ізраїлю зросло з 700 тис.
чол. у 1948 р. до 5,3 млн чол. у 1994 р. Протягом 1989-1994 pp. з країн
СНД до Ізраїлю прибуло 500 тис. переселенців. Арабські країни вороже
ставилися і ставляться до єврейської еміграції. Наприклад, президент
Іраку Саддам Хусейн визнавав право на проживання у Палестині лише за
тими євреями (і, очевидно, їх нащадками), які мешкали там до 1935 р.

Третім центром сучасної міграції робочої сили є США. Іммігранти завжди
відігравали провідну або щонайменше помітну роль у формуванні трудових
ресурсів цієї країни. На нинішньому етапі іноземці становлять близько 5
% робочої сили країни. В імміграції до США після Другої світової війни
вирізняють кілька етапів. Спочатку був наплив іммігрантів з повоєнної
Європи — до США прибули 6,6 млн чол. Другий етап розпочався у 1965 р.
Саме тоді було прийнято закон, що створив сприятливі умови для в’їзду до
США вихідців з Азії та Латинської Америки. У 1993 р. розпочався третій
етап, провідну роль в якому відігравали емігранти з Європи, передусім з
Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини. У середині 1990-х років
до США та Канади щороку прибували 900 тис. іммігрантів (у т. ч. до США —
740 тис). Тоді ж із США щороку емігрували 160 тис. чол. Фахівці вважають
наведені дані приблизними, оскільки армію легальних мігрантів доповнює
велика кількість нелегальних. Лише з європейських країн протягом
1946-1982 pp. до США емігрувало 3,3 млн чол., а до Канади — понад 2 млн
чол.

Австралія перетворилася на четвертий міжнародний регіон міграції, на
зламі тисячоліть там працювали 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р.
австралійська міграційна політика спрямована на стимулювання
економічного розвитку країни. Це означає, що перевага надається
іммігрантам, які вкладають інвестиції в економіку Австралії.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон стає п’ятим центром трудової міграції.
Іноземці прямують до Брунею, Японії, Малайзії, Сінгапуру, Південної
Кореї, Тайваню, Пакистану. За колоніальних часів Гонконг також
приваблював іноземних працівників. Завозити іноземну робочу силу почала
і Японія. Спочатку це були корейці, згодом з’явилися й іранці.
Іммігрантів використовують на кваліфікованих роботах. Одночасно Японія
експортує свою робочу силу високої кваліфікації. Такий експорт
здійснюється паралельно з прямими інвестиціями Японії в економіку країн
Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

У Латинській Америці формується шостий регіон міжнародного ринку робочої
сили. Аргентина і Венесуела протягом останніх десятиліть XX ст. були
основними країнами імміграції. Загальна кількість мігрантів у Латинській
Америці становить 3 млн чол., проте існують дані, що загальна кількість
іммігрантів у країнах Латинської Америки наприкінці XX ст. перевищувала
4 мли чол. Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Чилі та Парагвай
прийняли спеціальні програми, спрямовані на стимулювання припливу
вихідців зі Східної Європи, зокрема з країн колишнього СРСР. Втім,
гостра економічна і політична криза в Аргентині на зламі тисячоліть
підірвала імміграційну привабливість цієї країни.

Внутрішньоконтинентальні міграційні процеси відбуваються і в Африці.
Обсяг такої міграції становить 2 млн чол. Зустрічається інформація і про
те, що загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки наприкінці XX
ст. досягла 6 млн чол. Багатші країни використовують працю
некваліфікованих робітників із сусідніх країн, наприклад, для потреб
гірничодобувної промисловості. Південно-Африканська Республіка виявляє
зацікавленість у прибутті на постійне проживання фахівців з колишнього
СРСР.

На африканські країни, розташовані на південь від Сахари, -Кот-д’Івуар,
Південно-Африканську Республіку та Нігерію припадає понад половина всіх
іммігрантів.

Якщо абстрагуватися від регіонального аспекту міжнародного ринку праці і
розглядати міжнародну трудову міграцію з точки зору її напрямів між
групами країн, то можна вирізнити п’ять основних потоків міжнародної
міграції робочої сили:

• міграція з країн, що розвиваються, до економічно розвинених країн
світу;

• міграція у межах промислово розвинених країн;

• міграція робочої сили у межах країн, що розвиваються;

• міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн до економічно
розвинених країн світу;

• міграція науковців і висококваліфікованих фахівців з промислово
розвинених країн до країн, що розвиваються.

На початку 90-х років тільки в світовому капіталістичному господарстві
налічувалося щонайменше 25 млн працівників-мігрантів. Якщо ж врахувати
їх сім’ї, мігрантів-сезонників та інші категорії, то загальна
чисельність іммігрантів була втричі-вчетверо більшою. Понад половина з
них виїхала з країн, що розвиваються, а дві третини прибули до
промислово розвинених країн.

Найбільшу заробітну плату приватним особам-нерезидентам пропонують у
Швейцарії, ФРН, Японії, Бельгії, США, а з країн, що розвиваються,
найактивніше використовують робочу силу Південно-Африканська Республіка,
Малайзія, Саудівська Аравія, Венесуела, Південна Корея.

Список використаної та рекомендованої літератури

Авдокушин Е. Международные экономические отношения. -М., 1996.

Борисов К. Г. Международный туризм и право. — М.: НИМП, 1999.

Буглай В., Ливещев Н. Международные экономические отношения. — М., 1996.

Бураковсъкий І. Теорія міжнародної торгівлі. – – К.: Основи, 2000.

Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело. Практикум. — М.: ЮНИТИ,
1999.

Грис Т., Леусский А., Лозовская Е. Мировая экономика / Под общ. ред. Л.
С. Тарасовича. — СПб.: ПИТЕР, 2001.

Гуляев В. Г. Туристические перевозки (документы, правила, формуляры,
технология). — М.: Финансы и статистика, 1998.

Дахно І. І. Міжнародне економічне право. — К.: МАУП, 2000.

Дахно І. І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП, 2001.

Дахно І. І., Бовтрук Ю. А. Міжнародна економіка. – – К.: МАУП, 2002.

Дахно I. I. Право інтелектуальної власності. — К.: Либідь, 2002.

Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право.
Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.

Економічний словник-довідник. — К.: Femina, 1995.

Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.

Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М. Історія економічних
вчень. — К., 1999.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002.

Международные экономические отношения / Под ред. В. Рыбал-кина. — М.,
1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020