.

Диспропорційність економічного розвитку як фактор регіональної взаємозалежності світу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3005
Скачать документ

Реферат на тему:

Диспропорційність економічного розвитку як фактор регіональної
взаємозалежності світу

Уніфікація та багатоманітність, гомогенність та стратифікація як основні
тенденції сучасного економічного розвитку стають щоразу більше
взаємопов’язаними. Неможливість знищити існуючі диспропорції
регіонального розвитку, попри здійснювані спроби глобальної
інституціоналізації міжнародного співробітництва, стає очевидною. На
відміну від глобалізації як прояву віртуальної цілісності
світогосподарської системи, інтеграція сприяє підвищенню дієздатності
певних її складових в умовах збереження суверенітету національних
держав.

Традиційно інтеграцію трактують як процес взаємопроникнення, об’єднання
двох і більше систем внаслідок гармонізації їхніх стосунків та
інтересів, тобто, це лише прояв існуючої «дуальної єдності» —
універсалізації та фрагментації світового економічного простору. Новітні
підходи пильну увагу приділяють не лише проблемі пошуку суттєвих
розбіжностей між уявленнями про інтеграційні процеси як спосіб
оптимального збалансування протидіючих сил із уніфікацією інтересів у
межах усієї системи, а й акцентують на націоналістичній парадигмі, яка
пропонує своє бачення політичної й економічної дійсності.

Інтеграція передбачає існування широкого спектра мікроекономічних та
макроекономічних аспектів її реалізації, а тому вимагає від
держав-учасниць не лише гармонійного поєднання їхніх зусиль, а й
зрівноваження методів та механізмів розвитку. З макроекономічного боку,
як зазначає дослідниця З. Луцишин, інтеграція торкається таких важливих
функцій загального порядку, як приплив та відплив капіталу, водночас
мікроекономічні аспекти вимагають тривалішого періоду реалізації,
оскільки слід враховувати здійснення організації праці управління,
відмінності у методах розрахунків, визначення індикативних
показників-орієнтирів економічного розвитку та росту, недосконалість чи
відсутність інтеграційних механізмів [6].

Е. Азроянц досить влучно характеризує значення і роль інтеграційних
зрушень у загальному глобалізаційному процесі. Він зазначає:
«Глобалізація є власне метою історичного прогресу; інтеграція та
дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, водночас
інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації». Такий підхід
передбачає аналіз глобалізації не як стратегії, що має на меті досягти
гомогенності, а як найважливішого джерела різноманітності — поєднання
різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тенденцією, а
наслідком, що визначає життєздатність системи, який не можна
ототожнювати з дезорганізацією і хаосом [1].

Зазначену думку розвиває у своїх міркуваннях Т. Кальченко, звертаючи
увагу на той факт, що, з одного боку, глобалізація посилює
центро-периферійний поділ світу, але з іншого — та ж глобалізація
істотно змінює структуру цього відношення [4, с. 141]. Такий процес не
тільки ускладнюється внаслідок виникнення центрів на периферії і ознак
периферії в центрі, а також внаслідок активізації зв’язкових і проміжних
ланок між цими двома структурними позиціями, супроводжується розмиванням
чіткості цих світових відносин. Їхні кордони, точніше кордони двох
полюсів, стають рухомими, обидва полюси стають цілим, посилюється
значення зворотного впливу периферії на центр, виникає — через
ускладнення всіх цих зв’язків — можливість зміни периферійного статусу
значних за розміром країн, що розвиваються. Якщо цей процес доповнити
реалізацією принципу центризму, а отже, і «антицентру» чи
анти-центричності (за В. Пантіним), які, за словами М. Чешкова, не
пов’язані з глобалізацією чи принаймні не створені нею, то можна
вважати, що глобальна взаємозалежність зі своєю колишньою
центро-периферійною формою істотно трансформується [8, с. 26].

Теорія залежності виникла наприкінці 50-х років минулого століття. Це
була спроба висвітлити диспропорції світового розвитку як наслідку
несприятливих умов торгівлі між індустріально розвиненими країнами та
рештою світу. Неминучі втрати, яких зазнавали найбідніші країни
внаслідок використання їхнього потенціалу лише в сировинній площині,
унеможливлювали перспективи випереджального росту їхніх економік через
стабільне перевищення ціни імпорту над експортом, а отже, актуалізували
питання пошуку внутрішніх джерел для виробництва відповідних імпортних
субститутів з метою зниження зовнішньої залежності в складовій імпорту
та запобігання неефективному відтоку зовнішніх валютних резервів. З
іншого погляду, відсутність достатньої політичної волі з боку урядів
бідних країн у проведенні трансформаційної політики задля зміни статусу
з «постачальників сировини» на «виробників кінцевої продукції» у
комплексі з причинами суто економічного характеру, як-от можливість
виробити, а згодом запропонувати продукцію, що відповідала б світовим
аналогам, та ще й за конкурентною ціною, порушувала питання про певну
приреченість країн так званої периферії на цілковите підпорядкування їх
національного розвитку потребам розвиненого центру.

Відсутність одностайності щодо оцінки залежності як економічної
категорії пояснюється глибоким інтересом до процесів міжнародної
взаємодії як з боку представників ліберальної школи, біхевіоризму, так і
теоретиків світ-системного підходу*, теоретичне осмислення яких
базувалось на концептуальній межі між дискурсом світової системи і
дискурсом глобалізації. Особливої уваги заслуговує той факт, що
концептуальною основою системних змін у світовій економіці, згідно з
позицією Валерстайна, є дуальна єдність «національне /
інтернаціональне», а не «локальне/глобальне», яка видозмінює значення і
функції національних кордонів. Водночас, попри іноді серйозні
розбіжності у трактуванні вирішальних факторів формування самої
залежності, що зводить нанівець спроби формулювання єдиної теорії, яка
висвітлювала б природу досліджуваного явища, існує можливість
виокремлення низки суттєво важливих елементів та характерних рис, що
формують більшість концептуальних ідей щодо економічної взаємозалежності
у світовому ракурсі. Йдеться про визнання обумовленості національної
політики економічного розвитку будь-якої держави від дії цілого спектра
існуючих чинників міжнародного впливу — як економічних, так і
позаекономічних, що свідчить про глибину її залежності від решти світу
[9].

У працях періоду розробки теорії залежності та розвитку недорозвитку А.
Г. Франк пропонує розглядати відсталість третього світу не як іманентний
феномен, властивий суспільствам географічного ареалу за межами Заходу
через їхню соціокультурну відсталість, доіндустріальну економіку та
структурну недиференційованість, зокрема в політичній сфері, а як
наслідок впливу капіталістичного Заходу на решту світу, впливу, що набув
рис колонізації [12]. А. Г. Франк заперечував можливість подолання цієї
відсталості внаслідок ігнорування факту високого розвитку деяких
неєвропейських цивілізацій та неможливості імітації західної траєкторії
розвитку в радикально інших умовах, створених колоніалізмом.

Т. Дос Сантос, який зазнав впливу франківських ідей, робить спробу
пояснити природу феномена економічної залежності країни через
узагальнення особливостей її історичного досвіду як чинника, який слід
прийняти як такий, який не можна відкоригувати, але який впливає на весь
майбутній розвиток. На його думку, економічна залежність — об’єктивний
наслідок історичних умов, що формують певну структуру світової
економіки, характерною рисою якої є сприяння розвитку одних країн
внаслідок обмеження можливостей розвитку і погіршення стартових умов для
економік країн залежних; ситуація, за якої економіка певної групи держав
обумовлена самим фактом існування, прискореного розвитку та агресивної
експансіоністської політики решти держав, яким вона (ця група)
підпорядкована [11].

Розглядаючи наведені визначення та, водночас, не концентруючи уваги на
їхній стилістичній відмінності, слід вказати на змістовну спорідненість
принципово важливих теоретичних позицій, що характеризують поняття
«залежність» як економічну категорію.

По-перше, міжнародну систему розглядають крізь призму взаємодії двох
груп держав, що у спеціальній літературі названі країнами домінуючими та
залежними; центр та периферію; метрополію та сателіти. У кожному випадку
домінуючою державою є провідна індустріально розвинена країна з
Організації економічного співробітництва та розвитку; група залежних
держав складається з країн Латинської Америки, Азії та Африки і
характеризується низькою часткою ВНП на душу населення та високою
залежністю від експорту — чи не єдиного каналу забезпечення валютних
надходжень.

По-друге, суттєво важливим є припущення про важливість так званих
зовнішніх чинників на економічну активність групи залежних країн, що
проявляється через діяльність багатонаціональних корпорацій, міжнародних
товарних ринків, зовнішню допомогу, комунікаційну залежність та інші
фактори, присутність яких свідчить про наявність інтересу з боку
індустріально розвинених країн.

По-третє, у кожному із зазначених випадків теоретичного обґрунтування
феномена «економічної залежності», основний акцент ставлять на розкритті
ефекту динамізму у відносинах між двома групами країн, що проявляється
не лише у посиленні інтенсивності їхньої співпраці, а й поглибленні
існуючих диспропорцій їхнього національного розвитку. У цьому контексті
країни Латинської Америки є яскравим прикладом неоптимального
використання, ще починаючи з ХVI століття, економічних переваг від
прямого включення до системи світогосподарських зв’язків, так і понині
залишаючись на узбіччі міжнародних економічних процесів [10].

У теоріях економічної залежності зроблено спробу пояснити існуючий
наднизький рівень розвитку певних країн у загальносвітовому масштабі
економічної взаємодії через висловлення тези про те, що сама нерівність
у розвитку як така є обов’язковою ознакою самої суті міжнаціональних
зв’язків.

gd4/i

лення значення найбідніших країн світу. Всупереч поширеній думці про те,
що основні причини відставання — в площині науково-технологічної
відсталості та загальної невідповідності так званим європейським
цінностям. Прибічники теорії взаємозалежності вбачають їх у свідомому
обранні найбіднішими країнами другорядної ролі постачальників сировинних
ресурсів або дешевої робочої сили та відмові від економічного
прагматизму, суперництва з домінуючими країнами при можливості
використання цілого спектра економічних важелів впливу в імпорті до них
власних ресурсів, що відзначені попитом.

Теорія залежності виходить з тези про те, що альтернативне використання
ресурсної бази економічно відсталих країн є необхідною умовою
міжнародної діяльності. Адепти системи регулювання міжнародного
співробітництва не пропонують єдиного рецепту економічного успіху для
країн-експортерів сировини. Чи не основним, на чому вони наголошують, є
пошук оптимального кореспондування обопільних інтересів, зокрема тих, що
торкаються проблеми бідності, а, отже, перебувають, насамперед, у
площині вирішення продовольчих питань. Така постановка проблеми цілком
зрозуміла, адже зазвичай найвищі показники голоду та соціальної
неспроможності саме в тих країнах, левова частка надходжень до бюджету
яких залежить від експорту продукції аграрного сектора.

Р. Керрол, коментуючи Всесвітній продовольчий форум у Римі, зазначив:
«До початку епохи глобалізації вважали, що голод — це наслідок загальної
бідності, але сьогодні існує відносно новий феномен — зростання
кількості голодуючих на тлі зростання рівня багатства. В Індії вже п’ять
років запаси зерносховищ досягли рекордної позначки 59 млн тонн, але
майже половина індійських дітей страждають від недоїдання та десятки
мільйонів голодують» [3].

Розглядаючи проблему існуючих протиріч глобалізації, Т. Кальченко
звертає увагу на парадокс стратифікації, що виражається не лише в
соціальній сфері (на що роблять чи не основний акцент аналітики
Світового банку), а й у поглибленні технологічної диференціації, адже в
системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по
суті, виключають можливість вертикального просування країн із нижчого на
вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація,
що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр-периферійна зона)
ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур.
Постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є
самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції
індустріальні і аграрні. Звідси — відокремлення центру від периферійної
зони не є абсолютним, а відносним, і реалізується в межах виконання
периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру
продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр виконує
на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних
країн. Проте вкладений у це капітал спрямований здебільшого не у сферу
високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його
індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн [6, с.
145].

Протиріччя між вигодами від глобалізації і пов’язаною з нею відкритістю
та алокаційною ефективністю та загрозами, спричиненими такою
відкритістю, пов’язані із підвищенням залежності економічного зростання
та національного добробуту від екзогенних факторів у процесах
регіоналізації [5, с.173]

Останні, по суті, відображають формування своєрідного фрагмента
глобальної економіки, якому притаманні переважно її позитивні риси
(наприклад, збереження обмежень факторної мобільності, інституціональні
детермінанти та регуляторні бар’єри), та обмежує вплив її негативних
проявів. Можна стверджувати, що внаслідок глобалізації такі підсистеми
міжнародної економіки як великі відносно закриті економіки, втрачають
більшість своїх позитивних ознак, що прямо випливають з нижчої
чутливості до змін глобальної кон’юнктури, вищого рівня диференціації
виробництва і споживання та менш вираженої потреби реагувати на
коливання валютних курсів. Тобто такі ознаки характерні для групи країн,
їх набувають у процесі регіональної інтеграції, коли економіка стає
великою відносно закритою системою. Такий рівень передбачає, що
інтегрований економічний простір стає спроможним протистояти викликам
глобалізації, забезпечуючи акомодацію шоків внаслідок внутрішньої
трансформації своїх власних складників.

Однак, найбільш суперечливим моментом у цьому випадку є те, що зростання
нерівномірності в темпах економічного розвитку країн та рівня добробуту
їх населення не завжди залежить лише від виробничої функції їхніх
національних економік, а й від ступеня центрованості її
фінансово-торгівельних зв’язків (водночас оптимальне використання
виробничого, ресурсного, трудового, науково-інноваційного потенціалу —
додаткова умова успішного позиціонування країни на світовому ринку).
Тобто, наявні диспропорції у розвитку регіонів на рівні національному
тим більше зростають у розрізі «національна економіка — регіональне
об’єднання — світова економіка».

Звідси можна зробити висновок про те, що фінансова глобалізація
призводить до покращення макроекономічних показників тієї чи іншої
країни за умови наявності так званих вихідних умов, які, водночас,
можуть стати певним здобутком для урядів тих держав, що на момент
включення у глобальний ринок не мали достатньо чітких стартових позицій.
Переваги глобалізації, якими прагнуть скористатися країни, сприймаючи їх
як часткову кінцеву мету, можуть виглядати додатковими конкурентними
перевагами для країн розвинених.

Емпіричний досвід переконує, що ступінь економічної доцільності
фінансової інтеграції може відрізнятись залежно від дії часового
фактора, що пояснюється більш активною дією на неї так званих непрямих
каналів впливу порівняно з традиційними чинниками, що визначають рівень
підтримки джерел внутрішнього інвестування. Мова йде про те, що суто в
теоретичному розрізі досить важко виявити потенційні ефекти фінансової
інтеграції, враховуючи весь комплекс сприятливих чинників — інституційне
забезпечення, розвиток фінансового сектора, якості макроекономічної
політики. Основна причина полягає в тому, що кожен перелічений фактор у
тій чи іншій ситуації може відігравати провідну роль в отриманні
фінансових переваг від розвитку інтеграційних процесів, а тому
встановлення загальновизнаного та єдино прийнятного рейтингу вихідних
умов на шляху до фінансової глобалізації не є економічно обґрунтованим.

З одного боку, фінансова глобалізація як така продукує додаткові
переваги. З іншого — не викликає сумніву той факт, що потоки фінансового
капіталу першочергово спрямовуються саме до тих країн, де розвиток
фінансового сектора робить можливим більш активне та широке його
використання за умови стабільного функціонування відповідних інституцій,
що регулюють його діяльність.

Для ширшого контексту світовий економічний простір вже не поділений
чіткими географічними кордонами, а одна й та ж сама країна може бути
активним гравцем не в одному регіональному угрупованні. Мінливість
економічного середовища залежить від загальної політичної ситуації у
світі, політико-правової стабільності кожної країни — учасниці
глобального ринку, психологічного чинника, що формується під впливом
ринкових акторів, причетних до руху гарячих грошей, вартості робочої
сили, сприятливих географічних умов для виробництва того чи іншого
товару, що має інноваційні риси, платоспроможного попиту та багатьох
інших факторів.

На думку О. С. Панаріна, саме поняття «глобалізації» слід позбавити
фаталістичного забарвлення, іншими словами, його трактування як певних
фатальних тенденцій, яким немає жодної альтернативи, що характерні для
слаборозвинених країн. Як зазначає дослідник, глобалізм має внутрішню
альтернативу, через свою антиномічну суть. Перша антиномія полягає в
тому, що світ глобалізується насамперед як об’єкт, тобто посилюються
глобальні проблеми, які методологічно є загальнопланетарними, їхнє
розв’язання вимагає планетарних зусиль. У світі створюється єдиний
простір взаємодії, структура якого дає змогу генерувати сигнали з однієї
частини світу та передавати їх в іншу, що впливає на геостратегію та на
поведінку різних міжнародних суб’єктів.

У зазначеному об’єктивному сенсі світ справді глобальний. Але якщо
розглядати його під кутом зору суб’єкта, а саме здатності та готовності
народів відгукуватись спільними стратегіями на глобальні проблеми,
кооперуватись, утворювати певні асоціації в цій загальноглобальній
ситуації, — так світ лишається парціальним. Проблема полягає в тому, що
внаслідок застарілих традицій та амбіцій держав, об’єктивна глобальність
та незмінно існуюча суб’єктивна парціальність, невміння людства бути
єдиним планетарним суб’єктом стають загрозливою дисгармонійєю
сучасності. Відповідно, у довгостроковому прогнозі, ми маємо справу з
відсутністю альтернативи співіснуванню та нарощуванням здатності певних
держав кооперуватися перед загрозами глобальних проблем, надаючи світу
рис планетарного суб’єкта.

Ще одна антиномія акцентує на незмінній рисі сучасних міжнародних
відносин і найбільш чітко виявляється в економічній сфері їхнього
прояву. Йдеться про так званий міжкраїнний обмін швидше дестабілізуючими
фактами та негативним досвідом, аніж стабілізуючим чи позитивним. У
світі має ініціюватись утворення та підтримка певних інформаційних
фільтрів, що сприятимуть обміну досягненнями, а не поразками. Водночас,
ця ідея суперечить основному закону ентропії, за яким хаотичні події,
дисгармонія, дестабілізація поширюються у світі активніше та швидше
порівняно з наслідками економічних досягнень.

Література

Азроянц Э. А. Глобализация: катастрофа или путь к развитию? Современные
тенденции мирового развития и политические амбиции. — М.: Издательский
дом «Новый век».

Гладій І. Й. Регіоналізація світового ринку: євроін-теграційний аспект:
Монографія. — Тернопіль: Економічна думка, 2006.

Глобализация: человеческое измерение. — М.: Московский государственный
институт международных отношений (Университет); Российская политическая
энциклопедия (РОССПЭН), 2003.

Кальченко Т. В. Глобальна економіка: методологія системних досліджень:
Монографія. — К.: КНЕУ, 2006.

Козюк В. В. Монетарні проблеми функціонування глобальної фінансової
архітектури. Монографія. — Тернопіль: Видавництво Астон, 2005.

Луцишин З. О. Трансформація сітової фінансової системи в умовах
глобалізації. — К.: Видавничий центр «ДрУк», 2002.

Чернега О. Б. «Новий регіоналізм» на сучасному етапі глобалізації //
Проблемы и перспективы сотрудничества между странами Юго-Восточной
Европы в рамках Черноморского экономического сотрудничества. Сб. науч.
трудов. — Свиштов-Донецк: ДонНУ — СА «Д.А.Ценов». — 2006.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020