.

Електронна інформаційна ера: інформаційне суспільство, інформаційне право, інформаційне законодавство, кіберзлочинність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4545
Скачать документ

Електронна інформаційна ера: інформаційне суспільство, інформаційне
право, інформаційне законодавство, кіберзлочинність

Біленчук Д. П., НТУУ “КПІ”, Біленчук П. Д., Національна академія проблем
людини

Інформаційне суспільство.

Протягом останнього двадцятиріччя в світі йде процес формування
інформаційного суспільства, а тому все більше розвиваються обчислювальні
та інформаційні мережі – унікальний симбіоз комп’ютерів і комунікацій. З
кожним днем активніше розвиваються сучасні інформаційні технології і в
Україні. Людська цивілізація на межі тисячоліть вступила в еру
інформації. Світовою системою комп’ютерних комунікацій щодня
користуються сотні мільйонів людей. Інформація стає вирішальним чинником
у багатьох галузях народного господарства. Саме вона є продуктом
наукової та дослідницької діяльності, необхідним компонентом у ході
наукових досліджень. Зростає потреба у засобах структурування,
накопичення, зберігання, пошуку та передачі інформації – задоволення
саме цих потреб і є метою створення та розвитку інформаційних мереж. У
прагненні до сумісного використання ресурсів обчислювальних та
інформаційних центрів (бібліотек, програм, криміналістичних обліків)
виникає необхідність її включення до світових інформаційних мереж.

У цих умовах стає все важче, а інколи просто неможливо, отримувати
необхідну інформацію, якщо не володієш потужними можливостями, що
надаються інформаційними мережами світу. Щоб прямувати в ногу з часом,
необхідно включатись у глобальні комп’ютерні мережі та уміло
користуватися всіма їх привілеями. Особливо органам державної влади та
управління, громадським організаціям і неурядовим установам, кожній
людині нашої держави, жителям планети Земля.

Саме з цих причин 4 лютого 1998 р. Верховна Рада України прийняла низку
законів стосовно інформатизації всіх сфер суспільної діяльності в
Україні. Так, зокрема, в Концепції Національної програми інформатизації
у розділі VI цього закону визначаються основні напрями інформатизації.
Серед них пріоритетним є інформатизація правоохоронної діяльності.

В Указі Президента України «Про заходи щодо розвитку національної
інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї
мережі в Україні» від 31 липня

2000 року (№ 9282/000) зазначається, що з метою розвитку національної
складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, забезпечення
широкого доступу громадян до цієї мережі, ефективного використання її
можливостей для розвитку вітчизняної науки, освіти, культури,
підприємницької діяльності, зміцнення міжнародних зв’язків, належного
інформаційного забезпечення здійснення органами державної влади та
органами місцевого самоврядування своїх повноважень, повнішого
задоволення потреб міжнародного співтовариства в об’єктивній,
комплексній інформації щодо різних сфер суспільного життя в Україні, а
також вирішення інших завдань, визначених в Посланні Президента України
до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія
економічного та соціального розвитку на 2000–2004 роки» (276а/2000),
необхідно:

1. Установити, що розвиток національної складової глобальної
інформаційної мережі Інтернет (далі – мережа Інтернет), забезпечення
широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм
власності в Україні, належне представлення в ній національних
інформаційних ресурсів є одним з пріоритетних напрямів державної
політики в сфері інформатизації, задоволення конституційних прав
громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства,
розвитку підприємництва.

У зв’язку з цим основними завданнями щодо розвитку національної
складової мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї
мережі в Україні визначити:

– створення у найкоротші строки належних економічних, правових,
технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу громадян,
навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій усіх форм
власності, органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
суб’єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет;

– розширення і вдосконалення подання у мережі Інтернет об’єктивної
політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної,
культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується
в органах державної влади та органах місцевого самоврядування,
навчальних закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а
також бібліотеках, музеях, інших закладах культури, розширення
можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних
інформаційних ресурсів, постійне вдосконалення способів подання такої
інформації;

– забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне
збирання, зберігання, використання та поширення інформації, свободу
думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;

– забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури надання
інформаційних послуг через мережу Інтернет; створення умов для розвитку
підприємницької діяльності та конкуренції у галузі використання каналів
електронного зв’язку, створення можливостей для задоволення на пільгових
умовах потреб у зазначених послугах навчальних закладів, наукових
установ та організацій, громадських організацій, а також бібліотек,
музеїв, інших закладів культури, закладів охорони здоров’я, включаючи
розташованих у сільській місцевості;

– розвиток та впровадження сучасних комп’ютерних інформаційних
технологій у системі державного управління, фінансовій сфері,
підприємницькій діяльності, освіті, надані медичної та правової допомоги
та інших сферах;

– вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави,
недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено
відповідно до законодавства;

– вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних
відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної
інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність,
посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до
електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за навмисне
поширення комп’ютерних вірусів.

2. Державному комітету зв’язку та інформації України, Міністерству
освіти і науки України та Державному комітету інформаційної політики,
телебачення і радіомовлення України із залученням інших центральних
органів виконавчої влади, а також Національної академії наук України,
провідних вчених та фахівців, представників відповідних суб’єктів
підприємницької діяльності, виходячи із завдань, визначених статтею 1
цього Указу, розробити протягом шести місяців проект державної програми
розвитку мережі Інтернет в Україні для включення її як складової частини
Національної програми інформації.

3. Кабінету Міністрів України забезпечити:

1. поетапне відповідно до затвердженої програми розвитку мережі Інтернет
в Україні завершення підключення до цієї мережі наукових установ та
організацій, навчальних закладів, архівів, бібліотек, музеїв та інших
закладів культури, включаючи розташовані у сільській місцевості;

2. розвиток освітніх та навчальних програм на базі комп’ютерних
інформаційних технологій;

3. створення правових, організаційних, технічних та інших умов для
здійснення підприємницької діяльності з використанням мережі Інтернет;

4. підвищення ефективності системи підготовки фахівців з інформаційних
технологій, удосконалення відповідних нормативів, навчальних програм та
планів, а також вжиття додаткових заходів для формування у населення
знань, умінь і навичок, необхідних для користування мережею Інтернет;

5. встановлення до кінця 2000 року порядку оприлюднення інформації про
діяльність органів державної влади України та завершення створення
Web-сторінок центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською
міськими державними адміністраціями, а також провідними науковими
установами та навчальними закладами;

6. подання інформації на Вебсторінках, зазначених у пункті 5 цієї
статті, державною, англійською та іншими мовами;

7. створення національного реєстру українських інформаційних ресурсів,
підключених до мережі Інтернет;

8. підготовку та подання у шестимісячний строк до Верховної Ради України
відповідних законопроектів з питань:

– особливостей діяльності засобів масової інформації, створення,
одержання, використання, поширення та зберігання інформації,
забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у
мережі Інтернет;

– вчинення цивільно-правових угод з використанням електронного
документообігу та електронного цифрового підпису;

– встановлення відповідальності за поширення через мережу Інтернет
інформації, розповсюдження чи обнародування якої заборонено відповідно
до законодавства, за навмисне поширення комп’ютерних вірусів, порушення
встановленого порядку доступу до інформаційних ресурсів усіх форм
власності;

9) передбачити під час уточнення Державного бюджету на 2000 рік та
формування проектів Державного бюджету України на наступні роки кошти,
необхідні для фінансування заходів, передбачених цим Указом.

4. Міністерству закордонних справ України, Міністерству економіки
України із залученням інших центральних органів виконавчої влади:

– опрацювати питання щодо вступу України до відповідних міжнародних
організацій, що займаються питаннями розвитку телекомунікаційних систем,
захисту прав на інформацію, протидії поширення інформації, яка завдає
шкоду людині і громадянину, суспільству і державі, та внести в
установленому порядку відповідні пропозиції;

– сприяти залученню коштів міжнародної технічної допомоги, використанню
можливостей міжнародних програм для розвитку в Україні мережі Інтернет.

5. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та
Севастопольській міським державним адміністраціям надавати всебічне
сприяння підприємствам, установам та організаціям у вирішенні завдань
розвитку мережі Інтернет в Україні.

Ці документи визначають пріоритетні напрямки стратегії і тактики
побудови інформаційного суспільства в Україні, а також розвиток
інтернет-технологій і створення надійного фундаменту інформаційної
безпеки людини, суспільства і держави.

Таким чином, інформація сьогодні стає основним об’єктом і продуктом
нашого суспільства, а інформація і комп’ютеризація відповідно основними
інструментами її опрацьовування.

При цьому, під інформацією слід розуміти сукупність (позначених
термінами) взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних,
соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що
спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб
громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання
інформаційних систем, мереж, ресурсів інформаційних технологій, які
побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та
комунікаційної техніки.

Для України широкомасштабний вступ до глобальної інформаційної
цивілізації наклався з проголошенням 24 серпня 1991 року державної
незалежності. Після визначення державного суверенітету, поряд з іншими
галузями законодавства в Україні створюється національна
публічно-правова інституція: законодавство та підзаконні нормативні акти
в сфері політики щодо державного регулювання суспільних інформаційних
відносин, в тому числі таких, що пов’язані з інформатизацією,
комп’ютеризацією і автоматизацією.

Сьогодні національне (державне і публічне) право має значний масив
нормативних актів (законів та підзаконних правових документів – наказів,
інструкцій, положень, статутів), які прямо чи опосередковано регулюють
суспільні інформаційні відносини в Україні. Проведені нами узагальнення
і підрахунки кількісного складу нормативних актів, які підготовлені
органами державної влади, є чинними і регулюють інформаційні відносини
та характеризуються наступними показниками: в Україні сьогодні діє 259
Законів України, 290 Постанов Верховної Ради (нормативного змісту), 370
Указів Президента України, 89 Розпоряджень Президента України, 1159
Постанов Кабінету Міністрів України, 206 Розпоряджень Кабінету Міністрів
України, більш ніж 1100 нормативних актів міністерств, комітетів і
окремих відомств.

Інформаційне право

Першочергове питання, яке постало сьогодні перед українським
суспільством та його складовою – правознавством, – це визначення статусу
суспільних інформаційних відносин та шляхів їх публічно-правового
регулювання з метою уникнення, зменшення, запобігання та подолання
юридичними методами негативних проявів інформаційного суспільства та
стимулювання бажаних для людини, держави та суспільства правил поведінки
його суб’єктів – учасників інформаційних відносин.

Будь-яка правова інституція, щоб претендувати на автономність існування,
вимагає формулювання її поняття, визначення змісту, розробки теоретичних
і методологічних основ.

В об’єктивному змісті інформаційне право – це регулювання сукупності
суспільних відносин щодо інформації, які знаходять вираз у нормах
врегульованих на публічно-правовому та приватно-правовому рівні.

В суб’єктивному змісті інформаційне право – це законодавчо врегульована
множина прав і обов’язків конкретних учасників суспільних відносин щодо
інформації, як об’єкта суспільних відносин.

Основною юридичною формою виразу норм інформаційних відносин є
законодавство, яке регулює ці відносини в інформаційній сфері. Під
категорією «інформаційне законодавство України», було б доцільно
розуміти множинну сукупність нормативно-правових актів, прийнятих
Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту,
які регулюють суспільні відносини щодо інформації.

Входження України в інформаційне суспільство потребує розробки
науково-теоретичних засад концепції формування і розвитку інформаційного
законодавства.

Використання положень теорії гіперсистем з метою дослідження і
систематизації українського права, дозволяє зробити висновок, що сучасне
українське інформаційне законодавство існує сьогодні як міжгалузевий,
міждисциплінарний комплексний інститут в загальній системі національного
законодавства.

У теоретиків права, які дотримуються традиційної доктрини поділу права
на галузі (за принципом: норми права – інститути права – галузь права чи
норми права – інститути права – підгалузі права – галузь права) виникає
запитання: що являє собою категорія «гіперсистема», яке їй місце може
бути надано в системі теорії і методології права згідно з загальною
теорією права?

Доцільно тут зазначити, що категорія «гіперсистема права» відносно нове
поняття в юридичній науці. Традиційна для нашої країни теорія права її
раніше не знала. Вона зародилася на основі здобутків і досліджень у
галузі кібернетики та інформатики і використання їх результатів для
вивчення права, як соціальної системи.

У відповідності з теорією гіперсистем, існування сучасного права
аналізується і розглядається з позиції великих, складних, ієрархічних
багатопорядкових системи підсистем, що формуються з галузевих інститутів
права. Ця категорія нами вводиться в теорію права України юридичної
концепції існування і формування правових субінституцій – автономних
міжгалузевих комплексних інститутів права, щодо яких галузеві інститути
виступають у ролі агрегуючих підсистем.

Треба думати, за цією концепцією повинна сьогодні формуватися система
всього законодавства України, в якому доцільно відображати нові
суспільні відносини, які виникають нині у нашій державі. Законодавча
практика Верховної Ради України свідчить, що сьогодні приймаються
закони, які є системоутворюючими публічно-правового регулювання
комплексного змісту в окремих суспільних відносинах на основі доктрини
поділу права на провідну галузь – конституційне право і окремі галузі –
адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне. Вперше ця концепція
нами була апробована при розробці і формуванні теорії інформаційного
права України.

Проведений нами аналіз правового регулювання інформаційних відносин в
Україні та узагальнений досвід міжнародної практики дозволяє визначити
низку доктринальних, основоположних, методологічних, принципових
положень у площині інформаційного права:

– основний об’єкт правового регулювання – суспільні інформаційні
відносини;

– основний предмет суспільних відносин інформація (відомості, дані,
знання, таємниця тощо);

– метод правового регулювання – це системне комплексне застосування
методів конституційного, цивільного, адміністративного, трудового та
кримінального права (що визначає міжгалузевий характер
публічно-правового регулювання) та застосування методів
приватно-правового регулювання (на рівні правочинів, угод, звичаїв,
традицій, норм суспільної моралі, професійної, ділової етики тощо).

Отже, за правовою природою походження інформаційне право слід
розглядати, як міжгалузевий комплексний інститут національного права
України, яке має приватно-правову і публічно-правову природу, тобто
норми права розробляються і формуються як на публічному (державному),
так і приватному рівнях суспільних відносин.

Через предмет регульованих суспільних відносин (інформацію) інформаційне
право має зв`язок з іншими міжгалузевими інститутами права: банківським,
страховим, конкурентним, екологічним, місцевого самоврядування,
авторським, інтелектуальної власності, винахідницьким, рекламним правом
тощо. Інформаційне право утворює у поєднанні з ними велику, складну,
агреговану гіперсистему права третього порядку. Тобто у відповідності з
положеннями теорії гіперсистем права інформаційне право базується на
засадах правових систем другого порядку, якими є п’ять галузей права:
провідна галузь – конституційне, окремі галузі – адміністративне,
цивільне, трудове, кримінальне. У своїй єдності вони утворюють єдину
систему першого порядку – право України (українське право).

На наш погляд, домінуючою методологією розробки і формування
інформаційного права України повинні стати доктринальні положення
сучасного вітчизняного конституційного права (основа – Конституція
України) та узагальнені дані найкращих здобутків міжнародного права щодо
визнання пріоритету верховенства прав людини у сфері суспільних
інформаційних відносин.

При такому підході доктринальною визнається також багатооб’єктність
юридичних норм щодо застосування законодавства з метою правової
кваліфікації суспільних інформаційних відносин, природної єдності всіх
умовно визначених галузей права.

Визначення поняття і статусу інформаційного права, як міжгалузевого
комплексного інституту права, породжує питання щодо визначення статусу і
співвідношення його з іншими інститутами права, предметом яких є
суспільні відносини щодо інформації (твір, винахід, корисна модель,
масова інформація, архіви, бібліотеки тощо). Концептуально пропонується
також визначитися, які інші інститути права агрегуються з інформаційним
правом. Окремі з них на певних умовах мають статус міжгалузевих
субінститутів. До таких можна віднести: банківське, бюджетне, страхове,
податкове, інвестиційне право складають систему фінансового права;
авторське, винахідницьке, раціоналізаторське право та інші, що складають
систему права інтелектуальної власності; право щодо засобів масової
інформації: преса, радіо, телебачення, Інтернет тощо.

Важливим аспектом розробки теорії інформаційного права є проблематика
його підсистем – субінститутів на наш погляд. Серед основних
субінститутів сфер правового регулювання інформаційних правовідносин
можна зазначити такі:

– визначення та правове закріплення провідних напрямів і методів
державної політики у сфері вибору мов спілкування, формування провідної
технології, комунікації в державі тощо;

– правове регулювання суспільних відносин у сфері засобів масової
інформації, визначення їх подібностей та відмінностей, систематизація їх
через агрегацію (преса, видавнича справа, радіо, телебачення,
комп’ютерні мас-медіа інтернет-технології тощо);

– забезпечення умов для розвитку механізму правового захисту всіх форм
власності на інформацію та інформаційні ресурси (право власності на
інформацію);

– організація та управління створенням і розвитком державних
інформаційних систем і мереж, забезпечення їх сумісності та взаємодії їх
з іншими в єдиному інформаційному просторі України;

– правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та
ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних
організацій, громадських об’єднань на основі використання державних
інформаційних ресурсів, сучасних інформаційних технологій;

– забезпечення співвідношення інтересів суб’єктів суспільних
інформаційних відносин у сфері національної безпеки, складовою якої є
інформаційна безпека, визначення загроз безпеці суспільним інформаційним
відносинам, правове і технічне забезпечення регулювання захисту
інформації, в тому числі в автоматизованих системах;

– забезпечення реалізації конституційних прав осіб (приватних
немайнових) на режим доступу до персональних даних інформації про
громадян та їх спільності (організації) за умов інформатизації державних
органів управління;

– державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних ресурсів,
послуг, інформаційних систем, технологій, з пріоритетами для вітчизняних
виробників інформаційної продукції, засобів, технологій;

– державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій,
розробки і реалізації проектів національної програми інформатизації та
локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій,
всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо);

– забезпечення правового режиму формування і використання національних
інформаційних ресурсів, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку,
поширення та надання споживачам інформації;

– правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в
Україні новітніх інформаційних технологій.

Важливим аспектом розвитку інформаційного права України є створення
реальних правових бар’єрів для профілактики зловживань у сфері
документообігу, зокрема, недопущення свавілля державними та недержавними
структурами, посадовими особами щодо примушування надавати їм
громадянами інформацію, яка існує в інших структурах. Саме тому, в
інформаційному законодавстві України повинен утвердитися принцип
презумпції невинності громадянина, а не існуючий, на жаль сьогодні
порочний принцип недовіри тих чи інших документів, які були видані іншою
інстанцією, на взірець («принеси довідку, тоді тобі дамо довідку»). В
результаті цього громадяни змушені витрачати багато часу на подолання
службових бар’єрів по різних інстанціях, з метою підтвердження
правомірності виданих їм раніше документів.

Інформатизація і комп’ютеризація викликали необхідність перегляду
сутності категорії «документ». У практиці вже давно існує поняття
«електронний документ», «електронні довідки», «електронні звіти»,
«електронні гроші» тощо. У зв’язку з цим перевірка достовірності
документа, встановлення юридичного факту та його документального
фіксування, повинно покладатися (бути функцією) на окремі органи, які
уповноважені видавати відповідні документи чи перевіряти їх
достовірність.

Важливою складовою проблематики інформаційного права є формування в
ньому юридичної деліктології (вчення про правопорушення) у сфері
інформаційних відносин на принципі гармонізації норм з галузевими
деліктологіями: конституційного, адміністративного, цивільного,
трудового та кримінального права.

Ентропія (невизначеність) законодавця в цьому напрямку знайшла
відображення у Законах України «Про інформацію», «Про захист інформації
в автоматизованих системах» новому чинному Кримінальному Кодексі України
(2001 р.) – ст. 361–363 та деяких інших, де визначено диспозиції
правопорушень, але чітко не визначено, а в деяких зовсім відсутня
відповідальність за них в адміністративно-правовому, цивільно-правовому
та кримінально-правовому аспектах.

У проблематиці інформаційного права особлива увага повинна звертатися на
виявлення та дослідження недоліків, як вітчизняних, так і зарубіжних
правовідносин, їх регулювання для уникнення помилок у правотворчій та
правозастосовній діяльності в Україні. Мета досліджень – запобігання
негативним для суспільства наслідків інформатизації і комп’ютеризації,
попередження поширенню правопорушень, проступків, правопорушення,
злочині, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних
технологій. Особливе місце в інформаційній деліктології повинно
відводитися дослідженню кримінологічних, адміністративно-правових,
цивільно-правових, трудових, кримінально-правових та криміналістичних
аспектів такого негативного для суспільства явища, як комп’ютерна
злочинність. Проблемою також є визначення економічних та моральних
збитків від порушення інформаційних правовідносин.

Один з важливих аспектів інформаційного права є проблематика державного
правотворення. Правотворча діяльність найкраще повинна здійснюватися на
таких основоположних принципах наукового забезпечення:

– формування концепції інформаційного законодавства України;

– системний та комплексний підходи у вирішенні проблем правотворчості;

– ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоретичне обґрунтування новацій
(понять, категорій тощо);

– узагальнення і використання досвіду зарубіжних країн;

– залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розробки проектів
законодавчих та підзаконних актів в галузі інформаційного права України.

Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему
гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням засад
міжнародного права (його провідних складових: публічного і приватного).
Сьогодні можна констатувати, що у міжнародному праві активно формується
його інституція – міжнародне інформаційне право світової інформаційної
цивілізації. За оцінками експертів на міжнародному рівні існує близько
50 міждержавних угод (глобальних, універсальних, регіональних та
субрегіональних), у яких визначені правові основи регулювання
міжнародних інформаційних відносин.

Глобальна комп’ютеризація через Інтернет породила необхідність пошуку
засобів і методів гармонізації національних правових систем у сфері
міжнародних інформаційних відносин, співвідношення цих систем на рівні
колізійного та матеріального міжнародного права. У багатьох регіонах
світу (Європі, Америці, Азії) формуються міжнародні стандарти правових
норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо.

Ряд теоретиків та практиків у сфері правового регулювання суспільних
інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести) ці
норми в національне інформаційне законодавство України без глибокого
вивчення і порівняльного аналізу чинного законодавства. Звісно, що при
розробці і формуванні національного законодавства недопустиме
необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармонізацію можна
проводити також шляхом внесення нового змісту в існуючі форми правових
норм. До речі, саме така практика існує у цивілізованих країнах, які
раніше від нас стали на шлях формування правового інформаційного
суспільства, у складі глобальної інформаційної цивілізації.

Міжнародний досвід свідчить, що у сфері суспільно інформаційних
відносин, при їх законодавчій легалізації в першу чергу враховуються
такі загальнолюдські принципи, як повага та гуманне ставлення до людини,
її честі, гідності, репутації; презумпція невинності громадянина,
приватної особи на засадах співвідношення потреб та інтересів окремих
людей, їх корпорацій (об’єднань), націй, держав та світового
співтовариства.

Якісно новий підхід щодо правового регулювання в сфері суспільних
інформаційних відносин, у тому числі на міжнародному рівні
запропонований вітчизняною наукою. В її складі сьогодні набирають сили
нові наукові дисципліни – правова кібернетика та правова інформатика,
правова нейробіоніка і правова нейрокібернетика, адміністративна
інформатика та цивільна інформатика, трудова інформатика і
криміналістична інформатика застосування принципів, підходів і методів
кібернетики та інформатики до вирішення проблем права, зокрема і
правотворення, правозастосування.

Виходячи з положень правової інформатики слід зазначити, що
правотворення повинно базуватися на основі методології системного і
комплексного підходів, зокрема теорії формування комплексних гіперсистем
права, агрегації і інтеграції галузевих інститутів права.

Звичайно, що національне інформаційне законодавство повинно стати на
шлях систематизації через кодифікацію – створення системоутворюючого
його Кодексу. Цей Кодекс повинен буде розвивати визначені в Конституції
України положення інформаційних відносин, в тому числі щодо
інформаційної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він повинен
об’єднати, гармонізувати і розвивати норми

і принципи суспільних відносин, що визначені в законодавстві України;
враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції)
міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних
відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені
Організацією Об’єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини та
інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні
виступають в ролі стандартів, за якими визначається цивілізованість не
тільки окремої країни, але й світового співтовариства в цілому.

Майбутній Кодекс України про інформацію має на меті об’єднати в одному
законодавчому акті регулювання провідних суспільних відносин, об’єктом
яких є інформація, незалежно від форми, способу, засобу чи технології її
прояву у суспільних відносинах. Це дозволяє, у разі виникнення
необхідності публічно правового урегулювання нових суспільних відносин
щодо інформації агрегувати юридичні формулювання їх у Кодекс через
внесення в нього на рівні законів змін і доповнень без породження нових
системоутворюючих законодавчих актів.

Методологічною базою правотворення такого Кодексу повинна стати юридична
доктрина щодо умовного поділу права України на галузі за наступною
принциповою моделлю: основа конституційне право; його положення
знаходять паралельний розвиток (у відповідності з методами правового
регулювання і захисту прав) в адміністративному, цивільному, трудовому,
кримінальному праві та інших підсистемах національного права України, в
яких інформація виступає як опосередкований, (додатковий,
факультативний) предмет регулювання суспільних відносин.

Розробка проекту Кодексу повинна проводитися методом агрегації:
удосконалення окремих правових норм, чи створення нових міжгалузевих
правових інститутів не повинно порушувати цілісність та призначення
національного законодавства, а покращувати, удосконалювати його дієвість
в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим
його складовим.

Мета Кодексу визначається у відповідності з теорією системи цілей,
правове регулювання суспільних відносин між їх суб’єктами щодо
інформації у різних формах її об’єктивного вираження (творах,
результатах інтелектуальної діяльності) незалежно від сфери (чи галузі)
суспільних відносин, матеріальних носіїв інформації (паперових,
електронних тощо) та технології фіксації (літери, знаки, образи, цифри
тощо).

Інше – визнається підцілями, функціями, напрямками, нормами, окремими
завданнями.

Провідними функціями Кодексу повинні бути:

– регулятивна – визначення прав, обов’язків та зобов’язань суб’єктів;

– нормативна – визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних
відносин;

– охоронна – визначення гарантій та меж правомірної поведінки, за якими
діяння утворюють правопорушення (делікти) та відповідальність за них у
відповідності з нормами цивільного, адміністративного, трудового,
кримінального права;

– інтегративна – системне поєднання комплексу визначених юридичних норм,
які регулюють інформаційні відносини в Україні, тобто Кодекс повинен
стати поєднуючою ланкою між провідними традиційними галузями права щодо
застосування їх методів в сфері інформаційних відносин;

– комунікативна – зазначення в окремих статтях посилань на законодавчі
акти, які є, або необхідність в яких може виникнути, системоутворюючими
різних міжгалузевих інститутів права.

Серед провідних завдань Кодексу можна визначити:

– визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості
розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки
учасників інформаційних відносин, відносин в інформаційній сфері;

– забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у
міжнародних стосунках;

– забезпечення інформаційної безпеки громадян, їх окремих спільнот,
суспільства та держави, як складових національної безпеки України;

– визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в
Україні;

– захист інформації від несанкціонованого доступу, правопорушень
(знищення, модифікації, перекручення тощо).

Докладніше види завдань повинні знайти розвиток у нормах інформаційного
законодавства України.

У відповідності з рішенням Урядової комісії з питань
інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої
влади від 6 жовтня 2000 року проект Концепції реформування законодавства
України у сфері суспільних інформаційних відносин (далі Концепція)
передано на обговорення до державних органів центральної виконавчої
влади та наукової громадськості за участю працівників Академії правових
наук України.

Основні положення Концепції знайшли відображення в наукових працях.

______________________________

Інформаційне законодавство

Як констатацію факту, слід зазначити, що сучасне інформаційне
законодавство України щодо доктрини його формування, має характер
змішаної системи права: зберігши галузевий підхід традиційної
континентальної системи права, воно стало на шлях публічно-правового
нормотворення за доктриною загального права (англо-американської системи
права) – коли окремі проблеми на законодавчому рівні, вирішуються у
площині чинних законів за ситуаційним принципом.

Ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства України, з
точки зору когнітивного (пізнавального) аспекту, спричинив коло проблем
щодо правового регулювання інформаційних відносин. Наприклад:

1. Відсутність легальної чіткої ієрархічної єдності законів, що викликає
суперечливе тлумачення при застосуванні правових норм у практиці.

2. У зв’язку з тим, що різні закони та підзаконні акти, що регулюють
суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались у різні часи
розвитку, становлення, і удосконалення державності без узгодження
понятійного апарату, тому вони мають ряд термінів, які недостатньо
коректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії, або взагалі
позбавлені чіткого визначення свого конкретного змісту. Так, тому щодо
інформаційних відносин, то тут доцільно зазначити такі поняття і
терміни, як «інформація», «таємна інформація» і «таємниця», «документ» і
«документована інформація», «майно», «власність», «володіння»,
«інтелектуальна власність», «автоматизована система», «суб’єкт
суспільних відносин» та «учасники суспільних відносин», «система
інформаційних відносин» тощо. Всі ці терміни законодавець використовує
для регулювання відносин у різних сферах і галузях права.

3. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та
формою понять і категорій призводить до їх неоднозначного розуміння і
застосування на практиці.

4. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері
інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для
практичного застосування.

5. Є розбіжність щодо розуміння структури і складу системи законодавства
в сфері інформаційних відносин та підходи до їх формування. Нерідко в
окремих законах у систему законодавства включають норми, що виражені в
підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування
деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування
конституційних положень, норм закону на користь норм підзаконного акта
окремих міністерств, комітетів, відомств і організацій.

6. Потребує удосконалення чинне законодавство України в сфері
інформаційних відносин. Проведені дослідження і узагальнення досвіду
експертної, слідчої і судової практики дають можливість внести такі
рекомендації:

а) пропозиції щодо вдосконалення інформаційного цивільного
законодавства.

Треба зазначити, що комп’ютерні програми доцільно віднести до об’єктів
інтелектуальної власності. Але на сьогоднішній день згідно Закону
України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не мають
правової охорони …програми для обчислювальних машин. Хоча це не вірно і
як по суті, так і по змісту тому що:

– програма для обчислювальної машини – це результат розумової, творчої
діяльності людини. Адже написання програми це не тільки викладення в
певній послідовності своїх знань, умінь і навиків у формі алгоритму, а й
створення такої програми, яка б забезпечила швидке, правильне,
об’єктивне вирішення завдання, питання, функціонування певного
механізму, надання інформації тощо; автор програми моделює послідовність
виконання поставлених завдань, підбирає колір, зовнішній вигляд,
атрибутику програми та ін. У процесі написання програми людина творить
новий інтелектуальний продукт;

– програми – це також винаходи; вони відповідають всім вимогам винаходу,
тобто це технічне рішення (і не тільки; також можливе математичне) в
будь-якій галузі суспільнокорисної діяльності, відповідає умовам
патентоспроможності (є оригінальним і новим), має винахідницький рівень
і придатне для використання в різних сферах людського життя (освіті,
науці, практиці).

Комп’ютерна інформація може бути об’єктом такого правового інституту, як
нерозкрита (конфіденційна) інформація. Хоча в нашому чинному
законодавстві ще не має такого правового інституту. На даний період
розвитку України це вже вимога часу. Як відомо, «хто володіє
інформацією, той володіє світом»).

Життя, слідча і судова практики вимагають передбачити в цивільному
законодавстві відповідальність за порушення порядку ознайомлення з
інформацією, правилами користування нею, правом власності тощо.

б) пропозиції щодо вдосконалення адміністративного законодавства
(законодавства в галузі адміністративних правопорушень):

У чинному законодавстві необхідно встановити адміністративну
відповідальність за правопорушення у сфері комп’ютерної обробки
інформації:

– дрібне комп’ютерне хуліганство – вчинення дій, що заважають
нормальному функціонуванню АС, без порушення цілісності інформації, її
пошкодження, спотворення, тобто запис на носій інформації завідомо
зайвої інформації, зміна назви файлів та ін.;

– несанкціоноване ознайомлення з особистою, не державною інформацією –
шляхом втручання в інформаційну базу даних, яка не визнається
комерційною або державною таємницею;

– використання запатентованої програми без реєстрації, дозволу або
оплати за користування даною програмою;

– користування комп’ютерною мережею через суб’єкта, який надає такі
послуги (сервер), без дозволу або оплати за дану послугу;

– порушення правил користування комп’ютерною мережею, що призвело до
малозначного пошкодження фізичного носія інформації (приведення до
непридатності байтів (кластерів) диску;

– незаконне виготовлення з готових (запатентованих) програм нових
програм;

– доповнити статтю 1643 КУпАП «Недобросовісна конкуренція» ч. 4 «Зміна,
перекручення, пошкодження інформації (бухгалтерської звітності,
бухгалтерії та ін.) іншого підприємця з метою зниження рівня його
авторитету ділової репутації, конкурентоспроможності, та підвищення
своєї особистої монополії на ринку товарів;

– тиражування фізичних носії комп’ютерної інформації (cd-rom; dvd-rom).

в) пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства:

– ввести відповідальність за:

– крадіжку інформації (фізичного носія);

– інформаційне шахрайство;

– втручання в роботу АС з метою ознайомлення з інформацією або її
копіюванням;

– комп’ютерний грабіж (перехват інформації при її обміні);

– інформаційне вимагання;

– комп’ютерне хуліганство;

– несанкціоноване протиправне ознайомлення або копіювання інформації без
втручання в роботу АС (зняття зображення з екрану).

7. Нові правові акти, які приймають сьогодні в сфері суспільно
інформаційних відносин, нерідко неузгоджені концептуально з раніше вже
чинними, що призводить до різного тлумачення, а також використання їх на
практиці.

Аналіз чинного законодавства України в сфері суспільних відносин щодо
інформації (у методологічному аспекті), свідчить, що воно сьогодні ніби
будинок, який будується громадою без заздалегідь визначеного єдиного
плану. При цьому кожний архітектор, будівельник чи майстер (ініціатор і
автор законопроекту чи підзаконного нормативного акта) проводить цю
роботу на свій розсуд, не узгоджуючи її з іншими. Без чіткого визначення
технології і методики підготовки законопроекту взагалі, і, в галузі
інформаційних відносин зокрема, створюється хаос.

Зазначені та інші проблеми сформували практичну потребу визначення
методології систематизації і кодифікації права, розробки її концепції,
доктрини, техніки і методики підготовки законопроектів, що відповідали
вимогам теорії і потребам практики.

Відповідно, до основи систематизації норм інформаційного права повинні
покладатися теоретичні положення, напрацьовані юридичною наукою і
перевірені практикою основоположні принципи: поєднання традицій і
новацій правотворення; інкорпорування норми чинного інформаційного
законодавства України в нову систему через агрегацію інститутів права;
формування міжгалузевих інститутів права на основі зв’язків з галузевими
інститутами тощо.

У зв’язку з цим в українському правознавстві, теорії права виникла
потреба узагальнити емпіричний матеріал і на цій основі розробити
методологічні засади нового напрямку досліджень, предметом яких є
процеси виникнення, зміни і припинення суспільних відносин щодо
інформації (відомостей, даних, знань тощо).

Можна констатувати, що існуюча сьогодні сукупність правових норм у сфері
інформації і комп’ютеризації досягли за кількістю такої критичної маси,
що зумовлює можливість і реальну необхідність виділення, систематизації
і кодифікації їх в окрему правову інституцію. Це викликало потребу
наукового її дослідження, узагальнення наявного історичного досвіду,
визначення тенденцій, проблем та шляхів їх практичного вирішення.

______________________________

Кіберзлочинність

Аналіз розвитку комп’ютерної злочинності дозволяє зробити декілька
узагальнень.

Необхідно підкреслити, що проблематика комп’ютерної злочинності,
особливо її складової – організованої комп’ютерної злочинності сьогодні
вже має чітко визначений, як національний, так і міжнародний,
транснаціональний характер.

Факт економічної відмінності серед держав, який стає очевидний, повинен
спонукати країни, які мають нижчий рівень економічного становища,
докласти всіх зусиль, щоб наздогнати розвинені країни не тільки щодо
технічного розвитку інфраструктури, засобів телекомунікації, але й у
формах, методах, способах боротьби з комп’ютерною злочинністю. Це на
сьогодні є актуальною парадигмою і для України.

Введення мережі електронних розрахунків веде до трансформації техніки
виконання корисливих злочинів у сфері банківської та пов’язаної з нею
кредитною, фінансово-економічною діяльністю, хоча в її основі є ті ж
механізми документообігу, що базуються на системі звичайного
бухгалтерського обліку. Тому діюча технологія вчинення злочинів
автоматично переноситься в умови електронних розрахунків. У той же час
технології вчинення комп’ютерних злочинів у сфері економіки мають свої
особливості.

Проблемою щодо нашої країни є відсутність кримінально-процесуальних та
криміналістичних напрацювань методології, методики та тактики боротьби з
комп’ютерною злочинністю, зокрема, у сфері економіки.

Комп’ютерна злочинність все більше й більше, загрожує як економічним
основам держави, так і світовій економічній системі, всій безпеці
людства.

На погляд зарубіжних спеціалістів, незаконне використання комп’ютерів
дає більші прибутки для злочинців з меншими ризиками, ніж скоєння
традиційних злочинів шляхом викрадення грошей в банках, тому число таких
злочинів з кожним роком буде зростати.

Деякі керівники господарських структур пов’язують надійність електронних
(комп’ютерних) систем переважно із засобами їх технічного захисту, у
тому числі введенням (системи паролів) для входження не тільки в саму
комп’ютерну мережу, а й до різних рівнів інформації у автоматизованій
системі, в залежності від допуску її користувачів. Коло працівників, які
за технологією виконання господарських операцій мають доступ до широкого
діапазону цієї інформації, досить значне. Тому система захисту
електронних мереж, що базується тільки на кодуванні входження до різних
видів інформації, є малоефективною. Практика потребує пошуку принципово
нових підходів для розробки відносно надійної системи захисту
комп’ютерних мереж. У зв’язку з цим зусилля в багатьох країнах
концентруються на подоланні змін – невизначеності широкого кола
громадськості щодо здобутків і загроз інформаційної безпеки.

Не принижуючи ролі організації інженерно-технічних засобів захисту
інформації в автоматизованих (комп’ютерних) системах, треба зазначити,
що зусилля ряду країн спрямовуються саме на розвиток
організаційно-управлінських та організаційно-правових засобів
забезпечення інформаційної безпеки в умовах інформатизації.

В Україні, на зразок інших країн, існує потреба формування і розвитку
спеціальних підрозділів по боротьбі з комп’ютерною злочинністю: у МВС –
у структурі підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, та у
підрозділів державної служби по боротьбі з економічною злочинністю; у
Державній податковій адміністрації, в складі податкової міліції; у
Службі безпеки України, в підрозділах контррозвідки.

Щодо стратегії боротьби з комп’ютерною злочинністю, все більше фахівців
у галузі боротьби з нею в нашій країні, як і дослідники в інших сферах
боротьби зі злочинністю, стають прихильниками ідеї, вираженій у
афоризмі: «Апелювати в позбавленні від злочинності до поліцейських
засобів і пенітенційної (кримінально-правової) політики – це все одно,
що за допомогою парасольки намагатися зупинити дощ».

Важлива роль у міжнародній практиці боротьби з комп’ютерною злочинністю
відводиться удосконаленню законодавчого регулювання суспільних
інформаційних відносин, як на національному, так і на міжнародному
рівні. Не залишилося поза цим процесом і Україна.

З часу проголошення 24 серпня 1991 року державної незалежності України
створюється національна система законів та підзаконних нормативних актів
щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин в умовах
формування інформаційного суспільства, процесу інформатизації та
комп’ютеризації.

Національне (державне, публічне) право України має значний масив
нормативних (законів та підзаконних) актів, які прямо чи опосередковано
регулюють інформаційні відносини в суспільстві. Це Закони України,
Постанови Верховної Ради України (нормативного змісту), Укази Президента
України, Розпорядження Президента України, Постанови Кабінету Міністрів
України, Розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти
міністерств і відомств.

У той же час, для упорядкування та врегулювання цих відносин на
державному рівні виникла потреба юридично визначитися в найважливіших
правових нормах поведінки їх учасників, у тому числі запобігання та
боротьбі з правопорушеннями в сфері суспільних інформаційних відносин.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019