.

Соціологія (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 18057
Скачать документ

ТЕМА№1. Вступ до соціології.

1.1 Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо
предмету соціології.

Поняття «соціологія» походить від лат. societas (суспільство) і
грецького logos (слово, вчення) й означає вчення про суспільство. Уперше
понятгя «соціологія» було введене в обіг фр філ О Контом (1798-1867),
який вже в 30-х роках ХІХ ст. визначав соціологію як загальну науку про
структуру суспільства, його розвиток, ототожнював соціологію з
суспільствознавством, вважав, що соціологія має rрунтуватися на
позитивних фактах, а не на пустих міркуваннях, та будуватися за
прикладом природничих наук. Саме тому соціологія О. Конта отримала назву
«позитивізм», тобто «точна наука», що діє за зраз- ком природничих,
«позитивних» наук. Інші соціологічні теорії та “” концепції, які
виходили з того, що науки про природу – це одне, а науки про суспільство
– зовсім інше, були названі «антипозитивізмом», або «розуміючою
соціологією», засновником якої був, М. Вебер (1864-1920).

Аналіз показує, що соціологія, будучи наукою про реальні, конкретні
соціальні явища й процеси, не обмежується цим, а розкриває соціальну
взаємодію – процес взаємного впливу спільної діяльності, оскільки
суспільство – це і є соціальна взаємодія, а складні взаємодїї
соціального, особливого й одиничного є, по суті, соціальними
механізмами.

Об’єкт та предмет соціології, як і будь-якої науки не тотожний. Об’єктом
науки є все, на що орієнтоване дослідження. Предмет науки – це окремі
аспекти, властивості та відносини, які становлять об’єкт конкретного
дослідження. соціологія – це наука про становлення, розвиток і
функціонування суспільства, соціальних спільнот, відносин про механізми
і принципи їх взаємодії. Об ‘єктом соціології як науки є соціальна
реальність, тобто реальне суспільне житгя, суспільство як цілісний
організм, що його вивчають і інші науки – філософія, історія,
політологія, економічна теорія, етнографія, право тощо. Предмет –
відносини, що складаються між людьми, що вх у всілякі об’єднання або між
групами людей. (соц відносини)

Сучасна соціологія – це багатоманітність течій та наукових шкіл, які
по-різному пояснюють її об`єкт і предмет. Однак більшість учених
погоджуються з тим, що об`єктом соціологічного пізнання виступає вся
сукупність властивостей, зв`язків і відносин, котрі носять назву
соціальних. Соціальні зв`язки, соц. взаємодія, соц. відносини і спосіб
їх організації є об`єктами соц. дослідження. Предметом соціології є
істотні властивості, зв`язки й відношення об`єкта дослідження як
цілісного соціального організму, пізнання яких необхідне для вирішення
теоретичних і практичних проблем функціонування і розвитку соціальної
сфери суспільства. Конт вважав, що соц. – це позитивні знання про сусп.
Дюркгейм називав предметом соц. соціальні факти як форми колек-тивної
дії і колективного буття, тому предмет соц. – колективне в усіх його
проявах. Ковалевський розгляд. соц. як науку про рорядок і прогрес
людських суспільств. Смелзер трактує соц. як наукове вчення сусп. та
сусп. відносин.

1.2 Сутність «соціального» як ключової соціологічної категорії.

Центральним поняттям соц. є «соціальне». Осипов вважав, що соціальне –
це сукупність будь-яких властивостей і особливостей сусп. відносин, що
формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності, за
конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до
свого стано-вища в сусп., до явищ і процесів сусп. життя. Соціальне
виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого
індивіда (групи) безпосередньо чи опосередковано. В процесі взаємодії
вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає
носієм і виразником соц. властивостей. У широкому розумінні «соціальне»
означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У
вузькому – тільки тів аспекти суспільного, які визначаються становищем
людей у соц. структурі сусп., відносинами між соц. групами та між людьми
як представниками різних класів, націй тощо.

Центральним і засадним поняттям соціології є “соціальне”. Проблема
соціального пронизує усю історію розвитку соціологічної думки.
Розглядаючи її частіше акцентують увагу на тому, що соціальне – це ефект
спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але
спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в
сім’ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок
тощо.

М. Вебер виділив як квінтесенцію соціального так зване очікування,
тобто орієнтацію на відповідну реакцію. Г. В. Осипов уважає, що
соціальне – це сукупність будь-яких властивостей та особливостей
суспільних відносин, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі
спільної діяльності, за конкретних умов і проявляються в їхньому
ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і
процесів суспільного життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка
одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи індивідів)
безпосередньо чи опосередковано. Саме в процесі взаємодії вони впливають
один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником
соціальних властивостей, які є предметом соціологічного вивчення.

Слід відрізняти поняття “соціальне” в широкому та вузькому розумінні.
У широкому розумінні “соціальне” є синонімом “суспільного” і означає все
те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому
розумінні “соціальне” означає тільки ті аспекти суспільного, які
визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства,
відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками
різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та
інших соціальних груп.

1.3 Особливості соціологічного знання, рівні його формування.

Кожна галузь науки виконує певні завдання, досліджує різноманітні
проблеми. Для цього визначаються відповідні напрями досліджень тa
аналізу соціальної реальності, а. практична реалізація цих досліджень
здійснюється на певних рівнях спеціальними кваліфікованими науковими
закладами.

Соціологія, як і будь-яка інша наука, має свою структуру, що
зумовлено її змістом та завданнями. Передусім самі соціологічні знання
мають три основних рівні:

фундаментальні соціологічні теорії (створюють теорії, концепції,
парадигми, що розкривають універсальні закономірності й принципи
побудови різноманітних соціальних систем, а також теорію випадкових і
таких, що само організуються, само управляються, соціальних процесів та
явищ);

теорїї середнього рівня (покликані узагальнювати і структурувати
емпіричні дані в межах окремих галузей соціологічного знання);

емпіричний (знаходить, визначає та узагальнює соціальні факти).

Соціологічні знання – це єдність теорії та соціальної практики.
Теорії та концепції, розроблені на найвищому рівні у сфері формування
знань про соціальну реальність, становлять теоретичну фундаментальну
соціологію.

Спеціальні соціологічні теорії; або теорії середнього рівня, вивчають
закономірності та випадковості розвитку й відтворення окремих соціальних
спільностей (соціологія міста, села, етнічної групи, демографічної групи
тощо). До середнього рівня належать галузеві теорії; що розкривають
закономірності, випадковості та механізм життєдіяльності соціальних
спільностей в окремих сферах (соціологія праці, соціологія освіти,
соціологія побуту, економічна соціологія, соціологія управління тощо),
та теорії; що аналізують окремі елементи соціального механізму (теорії
комунікації, соціальної активності, соціологія ррганізацій тощо).
Емпірична соціологія вивчає, аналізує та узагальнює соціальні факти.
Вона використовує методи конкретних соціологічних досліджень
(опитування, спостереження, аналіз документів). Між різними рівнями
соціального знання немає абсолютної межі. Теоретичні та емпіричні знання
тісно пов’язані між собою. Теоретичні знання необхідні для грамотного
здійснення емпіричних досліджень, а емпірична соціологія забезпечує
теоретичні розробки перевіреними й узагальненими соціальними фактами.

1.4 Методи, якими користується соціологія. Особливості соц. підходу до
вивчення суспільства.

Методи в соціології – це спосіб здобуття, побудови та обгрунтування соц.
знань, сукупність прийомів, процедур, операцій емпіричного, досвідного
та теор пізнання соц. реальності. Соціологія використовує дві основні
групи методів: перша група – загальнонаукові методи, до яких належать
діалектика, синергетика (вплив випадк факторів), історизм, і друга група
– специфічні методи соціології, до яких належать спостереження,
опитування (усне, анкетне, інтерв’ю), експеримент, моделювання,
соціометрія, аналіз документів та інші.

Під час вивчення та аналізу соціальних відносин, явищ і процесів,
закономірностей та випадковостей соціального життя суспільства
використовуються зазвичай усі загальнонаукові й специфічні методи
соціології. Однак кожне конкретне соціальне явище або процес для свого
вивчення та аналізу вимагають використання nepeважно тих методів, які
забезпечують найбільш глибоке та повне наукове їх обгрунтування й
пояснення.

1.5Сутність понять «соц.відносини», «соц. явище», «соц. процес», «соц
закон», їх взаємозв`язок.

Соціальні відносини – це усталена, така, що історично склалася за
конкретних умов місця і часу, система зв’язків між окремими людьми й
соціальними спільнотами, які беруть неоднакову участь економічному,
політичному й духовному житті, мають різний соціальний стан, спосіб
життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Ці відносини
складаються з приводу місця і ролі людей у суспільстві, способу їх
життя, умов існування. Вони виявляються в результаті порівняння
становища окремих індивідів, соціальних груп у соціальній структурі,
через комунікаційні зв’язки між ними, оцінку власного становища
порівняно зі становищем інших з метою впливу на результати їхньої
діяльності, корекції поведінки та інтересів. Соц відносини формуються в
процесі соц діяльності, тобто сукупності дій окремих особистостей у соц
орг у зв з досягненням певних цілей, реаліз інтер і задов потреб.

Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими,
моральними тощо.

Вивчення соціальних відносин дає можливість зробити висновок щодо
взаємного ставлення одна до одної соціальних спільнот і людей як
представників цих спільнот. Суспільні відносини опосередковують
соціальні відносини, тобто відносини між людьми, що складаються в
процесі певної діяльності (політичної, економічної, правової) й саме
роблять людей не абстрактними, а конкретними індивідами. Тому соціальні
відносини неможливо виокремити в чистому вигляді, як це можна зробити з
економічними, політичними, правовими тощо. Постійна взаємодія окремих
індивідів чи спільнот за певних соціальних умов утворює специфічні
соціальні відносини. Соціальні відносини існують і реалізуються в межах
соціальної структури суспільства, яка містить сукупності соціальних
спільнот, груп різного типу. Проблеми соціальної структури належать до
так званих фундаментальних знань, тобто тих, які зачіпають сутність
соціальних явищ і процесів, закономірності формування та розвитку котрих
вивчає соціологія.

Соціальне явище – це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або
навіть окрема подія чи випадок. Узагалі хід будь-якого явища, зміна його
етапів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес – це
взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських
стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в
соціальній структурі. Соціальні процеси можуть характеризувати: зміни в
структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи
мотивації поведінки); взаємодію кількох індивідів (спілкування,
особистісні конфлікти); внутрішньо- і між групову взаємодію (адаптація,
згуртування, спільна праця).

Якщо такі процеси супроводжуються прогресивними зрушеннями, тобто
накопиченням позитивного суспільно значущого змісту, то матиме місце
соціальний розвиток. Прогрес.

Результатом соціального прогресу є такі соціальні відносини,
рівнодійна яких має тенденцію максимального наближення до вимог тих чи
інших соціальних законів.

1.6 Соціальні закони, їх класифікація.

Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і
повторюваних зв’язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв’язків
між соціальною дійсністю людей як спільноти та соціальними діями окремих
індивідів. соціальний закон як відносно стійкі і систематично
відтворювані відносини між народами, націями, класами,
соціально-демографічними і професійними групами, а також між
суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим
колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю,
соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо. Вирізняють
соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а
специфічні – соц. Будь-який із соц законів виражає відносини між різними
індивідами, соц спільнотами людей і проявляється не взагалі, а в
конкретній формі – в їхній соц діяльності.

В.Андрущенко та В.Волович вирізняють соц. закони, які: – констатують
співіснування соц. явищ, – виявляють характер тенденцій розвитку, –
виявляють зв’язок між соц. явищами, – фіксують причинний зв(язок між
соц. явищами, – визначають можливість чи ймовірність зв(язків між соц.
явищами.

Залежно від рівня дії соц закони можна класифікувати як: 1закони,
котрі діють на рівні соц інститутів (діалектична єдність людини й соц
середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне
вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі
колективів); 2з, що визначають розвиток складових соц структури
суспільства: постійне зб самостійного населення, прискорене зб кількості
міського населення; прискорене зростання частки населення, зайнятого у
сфері обслуговування;збільшення темпів зростання кількості інтелігенції,
3закони, що діють на рівні конкретних соціальних
систем:самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток, діалектична
єдність об(єктивних і суб(єктивних факторів у процесах керування соц.
системами.

Особливість соц законів в тім, що в них чітко простежується
об’єктивність. Водночас, хоча дія соц законів є об’єктивною, вона
зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від закону
природи) лише через діяльність людей.

Закони, дію яких потрібно враховувати при регулюванні соціальних
процесів.

Регулюючи соц. процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати
дії таких законів: 1. Закон соц. порівняння, що виражає суспільні
зв(язки між індивідами (соц. групами) на основі загальних житейських
порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимсь
еталоном. Цей закон має велике значення для методології стимулювання:
справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності,
несправедлива – пасивність, негативні емоції, навіть відчай. 2. Закон
вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності
виробничої діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в
якості вільного. 3. Закон піднесення потреб, що характеризує об(єктивний
характер динаміки людських потреб в міру вдосконалення матеріального
виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб – це їх
ошляхетнення, одухотворення. 4. Закон великих чисел, що виражає логіку
кількісних змін у соц. системах. Це закон, який відображає зв(язок
статистичних показників вибіркової та генеральної сукупності. Будучи
явищами масовими, соц. процеси та дії людей підпорядковуються
статистичним закономірностям.

Особливість соц. законів в тім, що в них чітко простежується
об(єктивність.

1.7 Сутність основних функцій соціології.

Функції соц. – це виконання притаманних їй завдань для створення соц.
теорій і концепцій, а також забезпечення соц. розвитку й удосконалення
соц. відносин суспільства. Соціологія виконує 2 групи ф-цій:

Гол ф – теор-пізнавальна, яка полягає в тім, що соц разом з ін науками
бере активну участь у пізнанняі об’єкт реальності, допом з’ясовувати та
формувати нові теор і практ уявлення про світ, в якому живе людина, про
закономір розвитку соц відносин у ньому. Гол завданням соціології, повяз
з цією ф є дослідження соц явищ і процесів у комплексі, взаємозв з ін яв
і процесами. Результати досліджень публік, соц матеріали
систематизуються – описово-інформ ф. Соц надає конструктивну допомогу у
розв’язанні або прогн розвитку практ проблем, які виник у різних царинах
сусп життя – прикладна аобо прогност-перетв ф. За доп соц досл виявл
відхил у розв соц відносин, прогноз негат явища, розробл соц технології,
сист управл соц проц. Світогл-освітня ф – популяризація і пошир сучасних
наук уявлень та знань про механізми соц процесів (упрвілінські рішення
пов прийматись з урахуван ставлення людей, управлінці оволодіти
знаннями, методами соц, навичками їх застосув.) Ідеологічна – соц
знання форм соц стиль мислення, що дає можливість зрозуміти зв соц явищ
і процесів, зрозуміти, як поєдн Інд і суспільне. Виховна – формув
діалект співвідношення загальнолюдських, колект та індив соц інтер і
стосунків, які спияють взаємо роз, збереж і розв індив уподобань,
полегшенню взаємодії соц груп і проф.

Головне завд ф – дати об’єкт знання соц реальності, виявити негат
тенденції, передб їх наслідки, оптимізувати упрвл рішення. Соц має
визначити реал умови для орг ефект діял людей.

1.9. Роль і завдання соціології в соц. реформуванні укр. суспільства.

Особливо актуальним для соц. в Україні є формування соц. мислення в усіх
верств населення – від робітника до керівника. Кожен член суспільства
має бути певною мірою соц. освіченим, має розуміти значення і роль соц.
знань у розбудові нового сусп. має вміти дати соц. оцінку виконанню
своїх професійних ролей, передбачати соц. наслідки своїх втручань у
суспільне життя. Зараз в Україні зростає значення формування нового
соціологічного мислення, основними принципами якого мають стати відмова
від ідеологізації, просування в напрямі до єдиного світового соц. знання
з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні
нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соц. знань,
багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.

І, нарешті, багато соціологів знаходять собі практичне застосування як
фахівці. Люди, навчені соціології, стають консультантами промислових
підприємств, планувальниками міської забудови, соціальними працівниками,
менеджерами по роботі з персоналом, спеціалістами в багатьох інших
галузях практичної діяльності.

Чи повинні соціологи самі активно підтримувати або пропагувати
програми реформ і соціальних змін? Дехто вважає, що соціологія може
зберегти свою інтелектуальну незалежність лише в тому випадку, якщо
соціологи будуть абсолютно нейтральні в дискусіях морального або
політичного характеру. Проте часто існує зв’язок між вивченням
соціології та діяльністю, спрямованою на розвиток суспільної свідомості.
Жодна соціологічно освічена людина не може бути байдужою до тієї
соціальної нерівності, що існує в сьогоднішньому світі, до прояву
соціальної несправедливості в багатьох життєвих ситуаціях, до злиднів,
від яких потерпають мільйони людей. Було б навіть дивно, якби соціологи
не займали певну позицію в вирішенні питань соціальної дійсності, і
навряд чи логічно було б вимагати від них, щоб у таких ситуаціях вони не
користалися своєю фаховою обізнаністю

1.10 Місце соціології у професійній підготовці молоді.

Особливо актуальним для соц. в Україні є формування соц. мислення в усіх
верств населення, передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві,
– від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною
мірою соц. освіченим, має розуміти значення і роль соц. знань у
розбудові нового сусп. має вміти дати соц. оцінку виконанню своїх
професійних ролей, передбачати соц. наслідки своїх втручань у суспільне
життя. Нині посилюється тенденція до інтернаціоналізації соціології,
формування соц. знання, яке складається з різних теорій, що не
заперечують одна одну. Важливого значення набуває не інтеграція соц.
теорій, а консолідація різних підходів і концепцій. За таких умов
зростає значення формування нового соціологічного мислення, основними
принципами якого мають стати відмова від ідеологізації, просування в
напрямі до єдиного світового соц. знання з метою вирішення спільних
завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і
своєрідність різних соц. знань, багатоваріантність шляхів досягнення
поставлених цілей.

2.1.Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.

Соціологія як окрема наукова галузь виникла в середині 19 ст. – тоді,
коли О.Конт висунув проект створеня нової науки про суспільство. Але це
не означає, що до О.Конта не було жодних теоретичних уявлень про
суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у
сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей,
учень тощо.Однак вони становлять невід(ємну частину людського
суспільного життя, людської культури, історії соц. думки. Цю частину
знань називають протосоціологією. Отже, протосоціологія – термін, який
позначає зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення
та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінну від соц.
філософії. На стадіях раннього класового сусп. міф і епос були основними
формами відображ. соц. дійсності. Міф – це найдавніша форма
фантастичного пояснення суті природи і людини. У ньому переважали
фантастичні знання, а людина займала місце статиста. Епос – це оповідь
про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні
норми, прагнення. Перші елементи наукового знання виникають у зв(язку з
розвитком НТП. Велике значення мало відокремлення розумової праці від
фізичної. Спроби творення соц. теорій належать уже Платону та
Арістотелю, які поклали початок вивченню таких важливих соц. інститутів
як сім(я, держава. У період Середньовіччя відбулась переорієнтація на
особистість, як творчу силу, свободу її вибору і відповід. перед Богом.
В період Відродження значна увага приділялась вже людині з її
інтересами, потребами і цінностями.

Демоктіт та Геракліт про роль потреби у житті людини.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує
природу – у павуків навчилася ткати, у ластівок – будувати, у птахів –
співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою
життя. Люди розвивалися саме завдяки прагненню задовольнити свої
потреби. Геракліт поділяв людей на дві групи залежно від співвідношення
в них здорового глузду до потреб. Перша група – це люди, у поведінці
яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим
глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб.
Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Головні соц.пізнавальні видобутки Демокріта, виокремлення ним двох видів
пізнання.

Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт розрізняє 2 роди пізнання.
До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвому
пізнанню, дюдина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням,
коли пізнавальним «органом» стає дослідження. Головною заслугою
Демокріта в соц.-пізнавальному плані є розробка концепції походження і
природного розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявлів
собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального
блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що
пристойність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову
перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тячжко бути
під владою гіршого. Він вважав, що кожна людина має набиратися
мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується
сумлінним навчаням.

2.2 Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки

Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він
вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і
прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму
над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна
людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та
закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби
людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання
та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами.
Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується
комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави
Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три
чесноти – мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз
визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити
особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді,
коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель –
філософи-правителі.Царі повинні філософствувати, а філософи – царювати.
Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель – це люди, які
повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага
через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це
досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості
розкриваються.

Аналізуючи форми держави, «правильними» вважали монархічну та
аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію.
Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробництва
матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це
людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання,
про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від
того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види:
брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як
невід’ємну складову життя людини. Дозвілля – це не просто вільний час, а
час, заповнений різноманітними заняттями — філ умоспогляданням, іграми
та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями,
що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація
дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному
дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне
користування ним ганьбить людину. Кількість і якість дозвілля залежать
також і від форм державного устрою.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу
цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей.
Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та
фізичними можливостями.

Арістотель займався також соціальними дослідженнями конституційного ладу
грецьких держав. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс
(місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридичне
оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина е «істотою
політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами
суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну
нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом
на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або
«серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію
суспільної рівноваги та злагоди. Цю ідею Арістотеля було належно оцінено
лише в новітні часи.

характеризуючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна
людина не ізольована від інших людей, а зв’язана з ними, взаємодіє, веде
спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людьми думки
та почуття. Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав
спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну
діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною
твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас
через спілкування формуються національні, професійні та інші
особливості.

2.3. Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя.

Аврелій Августин (раннє середн) вивчав людство як Боже творіння. Бог
наділив людину душею і тілом, які споч перебували в гармонії. Але
внаслідок гріха тіло вийшло з покори й перетв душу на свою служницю. 2
види любові: чуттєва і духовна.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили Данте і Петрарка.
Гуманізм – система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості,
її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми
взаємин між людьми. Томас Мор та Томмазо Кампанелла проповідували ідеї
соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які можливі лише за
умов суспільної власності. Макіавеллі, стверджуючи, що суспільство
розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав
матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним. Вл
інтерес переважає турботи про честь і гідність, жодна ф правління не є
ідеальною, придатною для всіх обставин. Політик лев і лисиця. Бекон
вважає, що людей об(єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не
робити іншому того, чого не бажаєш собі. Ж. Боден визначальним чинником
розвитку суспільства вважає географічне середовище, яке зумовлює
особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості. Жителі півночі –
фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня – фізично слабкі,
відлюдні, скупі, а жителі помірної зони поєднують і силу, і розум.

2.4 2.5. Передумови появи і етапи розвитку офіційної соціології.

Поява соціології була викликана розвитком суспільства та розвитком соц.
думки. Основними передумовами цього були такі такі фактори: 1.
Соц.-екон.: індустріальна революція, ринок вільної праці, урбанізація,
розвиток торгівлі з витікаючими звідси наслідками для способу життя та
новими сусп. відносинами. 2. Соц.-політ.: панування буржуазних верств,
влада капіталу, демократизація. 3. Інтелектуальні: філософські ідеї
епохи Просвітництва з її духовними орієнтирами (гуманізм, раціоналізм,
свобода особистості).

У розвитку соц. вирізняють 4 етапи: 1-й розпочин. З появи розробленої
Контом програми перебудови наук про сусп. на «позитивних», емпірично
обгрунтованих засадах і триває до кінця 19 ст. Він характериз.
Інтенсивним розвитком емпіричних соц. досліджень. У методології
переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соц.
знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо.
Набуває поширення марксистська теорія. Представники: Конт, Спенсер,
Маркс. 2-й етап (кінець 19ст – 20ті рр) – відбувається гостра криза
натуралістичної соц. і настає різкий перелом у розвитку соц. теорії.
Увагу соціологів привертають соц. дії і взаємодії, розробл. Методи
«соц., здатної зрозуміти», концепції соц. особистості, налагоджується
системний зв(язок між теорією і соц. дослідженнями., відбув.
інституціалізація соц. як академічної дисципліни. Представники:Вебер,
Дюркгейм, Зіммель. 3-й етап розвитку (20-70ті 20ст.) – формування
сучасних теорій, галузева диференціація, дальше удосконалення методів
дослідження, розвиток методів збору та аналізу емпіричної інформації.
Поява емпіричної соц. була викликана потребами сусп.(зрост. міст,
поляризац. в сусп.). Представники: Кетле. 4-й етап (друга полов 20 ст.)
– усвідомлюється необхідність аналізу та синтезу теорії та емпірії. Його
зміст зв(язаний з новітньою соц., вирішенням проблем сучасності.
Представники: Тарсонс, Мертон, Гідденс.

2.6-2.8О.Конт – засновник соціології.

2.7. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології А.
Сен-Сімона та О. Конта.

Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було
сформульовано А Сен-Сімоном. Він писав, що вчення про людину слід
вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру,
обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи
пізнання, якими користуються інші науки. Ці і деї пізніше розвивав Конт.
Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних,
абстрактних міркувань, створення «позитивної» соц. теорії, яка мала
стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові
теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження,
порівняльний і історичний методи та експеримент.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні
матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна
отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх
синтетичного об’єднання, і що сама лише філософія не може претендувати
на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що
наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання
«чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття
причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними. Позитивне
знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та
експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування
теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти
і з’ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події
та процеси. Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на
фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це
робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних
структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати
суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з
природознавством, Конт називав її соціальною фізикою.

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику,
або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, що досліджує
сутність суспільного прогресу, основні етапи суспільного й культурного
розвитку людства, вирішальним чинником якого е інтелектуальний розвиток
людства. Соц статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги
його елементів. Соц динаміка досліджує суспільство у розвитку та за
переходу від одного стану до іншого.

Ідея «соц фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст.
її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг
розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю.
«Соц фізика», чи «соціологія».; за О. Контом, не передбачала зведення
соц фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у
межах «позитивного синтезу» — своєрідної енциклопедії наукового знання,
заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне
значення і до нашого часу. Система наук, за Контом, являє собою
ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку
знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального
до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання – наука більш
високого порядку – сприймає попередню як необхідну передумову, якої,
однак, недостатньо для з’ясування (пояснення) специфічного змісту науки
більш високого рангу. Ієрархію Конт подає так: математика – астрономія –
фізика – хімія – біологія – соціологія.

Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, але має
певні особливості, котрі зумовлюються взаємодією індивідів і
видозмінюють вплив і характер дії цих законів. Ця взаємодія, на його
думку, особливо ускладнюється внаслідок впливу кожного покоління на
наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само як і вимога
до соціології вивчати закони соц явищ, обґрунтовувати ймовірність своїх
висновків фактами в їхньому взаємозв’язку. Отже, специфіка
соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в
тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних
явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських
спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку людського
інтелекту, Конт першим зробив спробу сформувати закони його
функціонування і розвитку.

Найбільшим своїм відкриттям О. Конт уважав ословний закон трьох етапів
прогресу людського інтелекту: теологічного (неподільне панування
релігійної свідомості до 1300 р.), для якого характерним було сприйняття
без доведення; метафізичного (застійний етап— з 1300 до 1800 pp.), з
переважанням абстракцій, які сприймалися як реальність; позитивного
(починаючи з XIX ст.), який грунтувався на точній оцінці.

Другий закон – це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого
утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність
суспільства, підвищується життєвий рівень людей. проте саме поділ праці
призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до
концентрації та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як
солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише
професіональної солідарності, об’єднанню соціальних почуттів
представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до
інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі. Гарантом
цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері
політики держава, а у сфері моралі – релігія.

Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку
соціології важко переоцінити. Конт першим обгрунтував необхідність
наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер
цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу
науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного
методу тощо.

2.10 Еволюціоністська теорія Спенсера

Соц теорія Г. Спенсера грунтується на 3 складових: принципі органіцизму,
ідеї соц еволюції та вчення про соц інститути. За Г. Спенсером,
суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним
керують біологічні закони, відповідним чином адаптовані. Так, закон
боротьби за існування, виведений Дарвіном для біол середовища, Спенсер
трактує як закон класової боротьби для середовища соц.

Ототожнюючи суспільство з біологічним організмом, він дає порівняльний
аналіз соц та біол організмів. Спенсер стверджує, що кожний елемент
структури соц системи виконує свої функції: землеробство і промисловість
– функцію харчування, торгівля – кровообігу, армія – захисні функції
шкіри, транспорт – кровоносних судин тощо.

Людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного
світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації
суспільних утворень, посилення їх інтеграції, централізація управління
ними тощо.

Учення Г. Спенсера сприяло проникненню в соціологію еволюціонізму як
методологічного підґрунтя. А виявлена ним схожість та спорідненість соц
організмів із біол стала теоретичною основою проголошення єдності
законів історичного розвитку природи та людини. Соціальна еволюція стала
сприйматися та розглядатися як продовження біологічної. Зрозуміло, що
такий підхід не позбавлений і багатьох принципових недоліків, зокрема
механіцизму й натуралізму. Механіцизм Спенсера виявився в його теорії
еволюції, яка не визнає революційних стрибків, розглядає еволюцію як
автоматичний процес природного добору, що не сприймає зовнішнього
регулювання. Натуралізм Спенсера виявляється у невиправданому зближенні
закономірностей соц й біо розвитку, ігноруванні якісної специфіки
суспільного життя порівняно з природними явищами, у спробі перенести
методи природознавства у сферу соц пізнання.

2.11Сучасна соціологія високо цінує вчення Спенсера про соц інститути. У
ньому вчений розрізняє шість типів соціальних інститутів: промислові,
професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у
розвитку, Спенсер бачив 2 складові цього процесу – інтеграцію й
диференціацію соц інститутів, що утворюють цілісну соц організацію –
суспільство.

2.12 Марксистьска соціологія, її особливості

Теорію Маркса можна звести до 3 моделей: базис-надбудова, органічна
цілісність суспільства, діалектичний розвиток. Він пояснює соціальне
життя за допомогою виробництва матеріальних благ, що складає базис
суспільного життя, все інше – надбудова. Однак, не слід обмежуватись
лише цим, Маркс застосовував такі поняття, як соціальний організм,
органічна цілісність, тотальність – паралель з соціологічним
органіцизмом. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення соціальної
динаміки, поєднання об”єктивних та суб”єктивних факторів соціального
розвитку. По-особливому він розглядав діяльність людини – він назвав її
“діяльний фактор”.

Маркс має значні заслуги щодо розвитку методики конкретних соціологічних
досліджень. Вони здійснювались на основі узагальнення фактичного
матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання
первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження,
опитування. Соціологічному аналізу присвячено багато сторінок Капіталу,
на підставі узагальнення емпіричного матеріалу написано багато праць про
французьку революцію.

2.13-2.15 Розвиток соціології Дюркгеймом

Вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюркгейма стало прагнення
вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається
жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні
факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і
здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв
колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування,
почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних
психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити
колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з
індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних
фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані
індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови,
мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини.
Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з
іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в
індивідах і завдяки їм.

Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми
і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами
щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає
за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях
соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв
зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного
явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність,
винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними
факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими
або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом
середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є
хворобливим явищем”.

Особливе значення Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків
солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”.
Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без
солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми
солідарності: родинна, професійна, релігійна, національна та ін.

У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу
праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени
суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані
суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність
соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність за
Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що
визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному
порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то
моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми
виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка
здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних
структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних
конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить
соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж
дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної
дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості
(тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання
кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.

Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто
насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних
психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який
піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку
самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток
загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить
соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної
поведінки. Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу
причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан
соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток
самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються
умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під
тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства,
до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для
самогубства”.

2.16. Предмет та завдання розуміючої соціології Вебера.

Розуміюча соціологія, за вихідний пункт береться поведінка людини чи
групи людей. Поведінка цікавить соціолога тільки тому, що люди вкладають
у свої дії певний сенс. Дії людей усвідомлені, отже, соціологія має бути
“розуміючою” наукою, тобто розуміти як дії, так і їх суть. Це – наука не
тільки про розуміння поведінки, а й про соціальну дію, яка для Вебера
рівнозначна поведінці. Адже соц дія – не просто самоорієнтована, вона
орієнтована на інших. Орієнтацію на інших Вебер наз очікуванням, без
чого дію не можна вважати соц. Отже, предметом розуміючої соціології є
усвідомлена соц дія.

2.17 Теорія соц дії М.Вебера

Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не приведуть до
жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб’єкти. Отже, головною
дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в рамках даної
системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв’язків суб’єктів,
їхні дії і взаємодії е центральними у соціологічній науці.

Соц зв’язки зумовлюють спільну діяльність індивідів а їхня сутність
проявляється у змісті й характері дій.«Соц дія» є одним із найпростіших
елементів соціальної системи, одиницею соц аналізу. Поняття «соц дія»
уперше вжив і обгрунтував Вебер. Соц дією Вебер назвав дію з орієнтацією
на відповідну ситуацію та реакцію інших учасників взаємодії, тобто на
очікування чогось, на передбачування поведінки цих учасників. на думку
Вебера, соц дія має принаймні дві особливості: по-перше, вона має бути
раціональною, усвідомленою, а, по-друге, орієнтованою на поведінку інших
людей.

Соц дії зумовлюються невдоволеністю, тобто невідповідністю між тим, чого
потребує людина й тим, що вона має. Невдоволеність виявляється в різних
формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій.
Рівень невдоволеності зміниться, якщо досягнуто мети. Мета – це
очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з
урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

У реальному житті за Вебером наявні різні типи дій: цілераціональні, що
побудовані на свідомому виборі з визначенням усіх можливих наслідків дій
і засобів досягнення усвідомленої мети. Вони характеризуються досконалим
розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати,
які можуть бути наслідки; ціннісно-раціональні, що зв’язані з вірою у
певну самодостатню цінність власних переконань про суть понять гідності,
добра, обов’язку, честі та ін.; традиційні, що базуються на звичках
людей: вони частіше перебувають на межі, або й за межами неусвідомленого
і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною
установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони
вже не потребують перевірки на істинність; афективні, що грунтуються на
емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак нерідко
виступають як свідома емоційна розрядка, їм притаманний потяг до
негайного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.

Зазвичай, цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного
розв’язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи іншого типу
мотивації соц дії залежить як від особливостей індивіда, його культури,
освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства,
соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій.
Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина
надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності
орієнтується, такий світ вона творить.

2.18.Принципові особливості соц пізнання за Вебером та Зіммелем.

Зіммель формує оригінальне уявлення про предмет та завдання
соціологічної науки, висловлює сумнів, щодо того, що соціологія і є
справді наукою про суспільство, трактує її, як соціальне дослідження, як
метод усіх інших наук. Його вчення називають формальною соціологією, бо
він вважав, що предмет її – чиста форма, що фіксує в соц явищах найбільш
стійкі риси, а не емпіричне розмаїття соц фактів. “Чисі форми” за своєю
суттю – відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об”єктів,
що є предметом її бажань. Ізолюючи бажання та переживання, мотиви як
ссих акти об’єктивного змісту, ми отримуємо те, що становить сферу
цінностей, ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність – це те, що
збуджує її інтерес до конкретної речі, свореної людиною.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання,
здійснивши свого роду “Коперниківський” переворот у соціології. За
головний інструмент в них правлять особливі абстрактні конструкції: у
Зіммеля – “чисті форми”, а у Вебера – “ідеальний тип”. З з їхньою
допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані
сутності.

2.19 Емпірична соціологія(ЕС), зміст основних етапів її розвитку

Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним
джерелом знань. Конкретні соціальні факти збирають і описують з
допомогою таких спеціальних методів, як соціологічне спостереження,
опитування, експеримент тощо. Зх ЕС досліджує соціальне життя на
мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соц груп,
соц-псих клімат, громадську думку тощо, її методологічну основу
становлять позитивістські принципи.

Особливість ЕС в тім, що вона започаткувалася не в університетах як
центрах наукової думки, а в практичній сфері – у середовищі державних
службовців, підприємців. її поява стимулювалась практичними потребами
суспільства, розвиток якого в XIX ст. призвів до швидкого зростання
міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був учений-математик, відомий статист і
демограф XIX ст. А.Кетле. З його ім’ям зв’язаний перехід соц статистики
від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між
показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину
і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» розпочинається
відлік розвитку емпіричної соціології («соціальної фізики») як емпірично
обгрунтованої науки. Окрім відкриття стат закономірностей, концепції
середніх величин, поняття соц закону, Кетле визначив методологічні
правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки
такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не
викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи: ? (характерні самовизначення
тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми
із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя
20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали
відпрацьованої методики.). ?? (20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до
інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у
лабораторії, на підприємства). ??? (від 40-х рр. до наших днів, хар.
Бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління.
Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки,
духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів). Соціологія почала
цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та
деліктною (злочинною) поведінкою

І етап В амер соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька
школа, яка сформувалася на базі першого у світі соц факультету, що його
1892 очолив Смолл. Вона, займаючись практичним вирішенням соц проблем
індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні
дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно
розвивалася соц діяльність. Соц працівники (соціологи, юристи,
психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих
умов і стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ
спільна праця В. Томаса і Ф. Знанецького «Польськийселянин в Європі та
Америці», що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч
автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних
висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи,
автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ.
Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної
дійсності.

Парк і Берджесс розробили соціально-екологічну теорію, основними
поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоеко-номічний статус»,
«маргінальна особистість».

Індустріальна соціологія є одним із головних напрямів емпіричної
соціології Заходу, успішний розвиток якої грунтується на дослідженні
сфери виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США,
потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших
країнах. ІС почала формуватися наприк XIX – поч XX. Саме в цей час у
багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне
виробництво. Підприємці все більше набували переконання в тім, що для
підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на
ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між
підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у
виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці,
потрібна була допомога вчених-фахівців. У межах ІС вирішувались такі
проблеми: 1) посилення зацікавленості робітників у праці, тобто
підвищення її продуктивності. 2) визначення найраціональніших форм
взаємин представників різних соціальних груп, що усували б соц.
конфлікти. Представники ІС вивчають проблеми промислового виробництва,
намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують
соц-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення.
Особлива увага приділялась проблемі мотивації праці. Склалися 2 підходи:
примусовість і заохочення. Прихил примусу: Тейлор, Форд, Мейо,
Макгрегор, Херцберг.

2.20 Порівняльний аналіз концепцій “економічної людини” Тейлора і
“соціальної” Мейо.

Тейлорівська теорія. Гол мотив трудової діяльності – матеріальна
зацікавленість. Робітник – це “економічна людина”, яка реагує тільки на
заробітну плату. Принципи:1) відокремити розумову працю, пов’язану з
організацією та управлінням, від фізичної. 2)робітники мають виконувати
безпосередньо виконавські функції, а організаторські і управлінські
мають бути передані працівникам управлінського персоналу. 3)
стимулювання max. продуктивності праці за допомогою диференціювання
відрядної плати виконання чи перевиконання прогресивної норми.
Спрямування: на раціоналізацію виробничої діяльності робітників, на
застосування прогресивних технологій. Доктрина “людських стосунків” Е.
Мейо.Принципи доктрини: 1) людина – це соц істота, орієнтована і
включена в контекст групової поведінки. 2) жорстка ієрархія
підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини і
її свободою. 3) керівники мають орієнтуватися насамперед на людей, а вже
потім на продукцію. Ця доктрина мала велике практичне значення.

Тейлор був інженером, оцінював працю з енергетичних позицій Мейо –
психологом (виріш виробничих проблем з соц-псих позицій). Тейлор брав за
основу індивідуальну працю і відрядну оплату, Мейо – створення певних
неформальних стосунків між людьми. Робітники Тейлора сліпо виконували
інструкції; Мейо радився з пробітниками, розгляд пропозиції. Тейлор
визнавав лише 2 стимули – загрозу покарання і грошову винагороду. У
дослідах Мейо з’ясувалось, що робітник не просто “економічна людина”, а
є стимули сильніші, ніж з/пл., причому їх досить багато (похвала,
гордість, робітник прагне виявити творчі здібності, є повноправним
членом групи – соц і псих стим). Основними функціями майстра Т вважав
управління, нагляд, вміння добирати кадри. Мейо – важливі не тільки
технічні знання майстра, скільки його здатність керувати, налагоджувати
довірчі стосунки. Ця доктрина мала велике практичне значення. На фірмах
почали створювати служби соціологічних досліджень і налагодження
людських стосунків. Керівників і майстрів учили індивідуальному підходу
до робітників, умінню вести бесіду, вислуховувати. Також мала теоретичне
значення: замінила тейлорівську концепцію “економічної людини”
концепцією “соціальної людини”, яка крім матеріальних стимулів
передбачала використання соц-псих чинників.

2.22. Структурний функціоналізм Г. Парсона

“Структурний функціоналізм”: принцип системної побудови сусп. Для всіх
соц. систем характерні 4 функції – адаптація (пристосування до зовн. та
внутр. змін), ціледосягання (система визначає та досягає поставлених
цілей), інтеграція (система поєднує всі свої компоненти), збереження
зразка (створення, вдосконалення, зберігання, оновлення мотивації
індивідів, їх поведінки). Соц. система – система дій дійових осіб: дія
можлива лише за наявності ін. дійової особи; взаємна орієнтація дійових
осіб через спільність інтересів; диференціація соц. ролей. Соц. дія –
соціальна, культурна, особистісна. Основні положення: 1) соц. сист. є
стабільною; 2) інтегрованою; 3) базується на згоді; 4) необхідність соц.
контролю; 5) основа життя – норми, цінності. Не кожна поведінка – соц.
дія (цілеспрямоване, з суб’єктивним значенням; озн.: символічність,
нормативність, ірраціональність). Індивід, що діє, повинен розуміти
умови, у яких досягається мета, предмети, з якими має справу, відчувати
потребу в досягненні цілей та реагувати на свою дію.

2.23 Функціональні теорії Парсонса і Мертона та їх відмінність.

фун-м суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший
взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у
суспільстві все зв’язано одне з одним- Мертон

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соц школа,
очолювана ам соціологом Парсонсом, яка отримала назву “структурний
ф-м”.Вихідною точкою у формуванні стр ф-му став принцип системної
побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соц систем
характерний набір із 4 основних функцій: адаптація — будь-яка соц
система пристосовується як до вн ситуації, так і до змін зовн
середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених
цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а
також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соц система
створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки
їхньої поведінки, культурні принципи. Наведена загальна
структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні
явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей,
малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до
цілих цивілізацій.

2.24 Основні напрямки сучасної соціології

теорія соц конфлікту

структурний функціоналізм Парсонс, Мертон

символічний інтеракціонізм

етномедологія

феноменологічна соц (сусп нестійке)

тендерна соціологія

Стр фун-м Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став
принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх
соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій:
адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується
як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища;
ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей;
інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі
інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система
створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки
їхньої поведінки, культурні принципи.

Конфл теор На противагу функціоналістським підходам, виділяє в
суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних
інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі
соціальні структури й відносини. Козер Головна ідея ам дослідника
полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту
в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення
соціальних систем. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його
вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у
відповідність умовам, що змінилися. Значний внесок у розробку “теорії
конфлікту” зробив нім Дарендорф. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа,
народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або
пануванню протилежної їм соціальної сили. конфлікт є зворотною стороною
будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як
інтеграція соціальних інститутів.

Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю
систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід
максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного
життя і зробити предметом відкритих дискусій

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). 20-ті Термін “символічний”
означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку
викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто
“інтеракцію”. Засновник сим інт ам Мід у своїх теор побудовах виходив з
того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів
поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми
витоками загальні соціальні символи.

2.25 Витоки української соціології, її характерні риси

Базою розвитку укр соц думки є Київська Русь. Слід Думка на Русі
формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною
ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного
слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської
Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що
рівноправ’я народів є запорукою величі Русі. Історія зберегла до нашого
часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської
Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”

З появою соц в Європі вона вплинула і на укр вчених. Початком сам ост
соціолог праць слід вважати дослідження женевського гуртка укр. вчених
(80ті ХІХ). В У. започатк соціолог студії, які пропагували положення зх
соц, тобто лише освоювали набуте. Укр. соціологи здеб лише
трансформували ідеї зх соц. перші укр. соціологи були передусім гром
діячами (Подолинський, Драгоманов, Франко). Визначальною рисою укр.
соціологічної думки є її тісний зв’язок з сус-пол проблемами.

2.26 Особливості і змість основних етапів становлення соціології в
Україні

Соц. думка в Україні розвивалася такими відомими людьми: Володимиром
Мономахом, Ярославом Мудрим, Сковородою та іншими з появою сусп.
(протосоціологія в Україні). З появою соц. як науки в Європі починається
її становлення в Укр. (середина ХІХ ст.). Тодішні дослідники були
спочатку громадськими діячами, а вже потім соц. Вони в основному
трансформували погляди Конта, Спенсера, Маркса, хоча окремі оригінальні
ідеї висловлювалися. Наприкінці ХІХ ст. спостерігається бурхливий
розвиток соціології: Подолинський, Франко, Потебня та ін. Укр.
соціологія до 1917 року розвивалася переважно в даіспорі. Наступний
період: 1917 р. – до 30-х рр. ХХ ст. (соціологічна думка розвивалася
під впливом марксизму, виникає соціальна інженерія та інші галузі
прикладної соціології, в окрему науку так і не інституювалася через
політичні обставини, критикувалася західна соціологія). У 30-ті рр. соц.
переживає період репресій та терору, марксизм стає основною ідеологією,
розвиток науки блокується, спостерігається ізоляція від світової соц.
думки. Наступний період – 50-80-ті рр. – відродження соц., формується як
окрема наука, запроваджується в систему освіти. З 80-х рр. – до
сьогодення – суттєво переглядається роль соціології, проводяться
масштабні соціологічні дослідження. У 2001 році вийшов указ президента
України “Про розвиток соціологічної думки в Україні”.

2.27 Соц-філософські ідеї М.Драгоманова

Розумів соціологію як універсальну науку. На його думку багато наук мали
б стати її розділами. Д. наголошував, що ніхто і ніщо не може
загальмувати чи завернути об’єктивні історичні процеси. Вважав, що
еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для
індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальне потрясіння.
Особливу увагу приділяв проблемам влади, взаємовідносинам держави і
суспільства, особистих прав, індивідуальної свободи. Розглядав прогрес
як поступовий розвиток ідей, вважав його залежним від розвитку
суспільної організації, що єднає його зі спенсерівською теорією еволюції
та розвитку людського суспільства. Драгоманов підкреслював, що рухатись
треба не від ідеалістичних, романтизованих упевнень про сутність і
спрямованість прогресу до реалізації цих уявлень на практиці, а навпаки
– від практичних потреб і завдань до практичної діяльності, спрямованої
на реформування суспільного ладу.

У сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми
влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо —
все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія
розумілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що
синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у
руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема,
позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині
соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій,
наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у
фактологічному аналізі.

М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти
“такі ж об’єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже
мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”. Задля досягнення
точних узагальнень він пропонує метод “логічної семантики”, тобто
аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх
класифікацію й типологізацію. Суспільство у цьому ракурсі постає
складною, багаторівневою структурою, яка обіймає три основні підсистеми:
матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності);
суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи);
продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі суспільних явищ,
підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний
розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була
прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного,
механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення
багатоукладності суспільних процесів до наслідків дії одного начала, хай
географічного, економічного чи якого іншого.

Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за
родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної
систематизації, системним, конкретно-історичним підходом. При цьому
вчений наголошував на перевазі позитивно-фактологічних методів над
ідеалістично-метафізичними спекуляціями.

Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як
закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку
обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу
наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних,
господарчих, культурних, соціальних). Учений розмірковував над
об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони
життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття
“прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати
об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і
завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника
вітчизняної політичної соціології. Проблеми влади, взаємин між державою
і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, —
ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого

2.28 Соціологія радянського періоду, її криза

у становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в
післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. І після 1917 р. до
початку 30-х років ІІ 30-50-ми , ІІІ — 50-80, ІV — із сер 80-х до наших
днів.

Укр соціологічна думка в післяреволюційний період розвивалася під
впливом ідей марксизму. Перший в історії України спеціалізований
соціологічний заклад Міжнародний інститут соціології і права було
організовано в 1919 р., але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою розвитку
самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові
соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло
бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних
рекомендаціях щодо розв’язання багатьох економічних, організаційних та
соціальних проблем. З’явилася цілком нова галузь науки — соціотехніка,
орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації
праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і
«фордизм».

Виникає соціальна інженерія — один із різновидів прикладної соціології
на підприємстві. Ця наука мала на меті раціональне «поєднання» людини із
засобами виробництва та раціональну взаємодію людей у трудовому процесі.

в 20-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соц науку.
Зокрема, було покладено початок формуванню соціології праці як
самостійної науки зі своїм об’єктом, предметом, дослідницьким завданням.
Було зібрано певний фактичний матеріал з проблем праці. однак як
самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток
соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини.
Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії
зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто
несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали
співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним
матеріалізмом.

Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за
часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за
свідомого гальмування дослідницької думки, штучного роз’єднання
дослідників на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто вимушений
був перебувати в еміграції.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною
ідеологічною основою нашого суспільства, а історичний матеріалізм —
соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися
в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало
теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР.
Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони,
спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих
соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати
відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею
засуджували як вияв буржуазного націоналізму. Період 30-х – кінця 50-х
років характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо
теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати
дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами
цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу,
«марксистську» соціологію, а також недостатній зв’язок соціологічних
знань із сусп практикою.Вітчизняна соціологія в цей час була в
цілковитій ізоляції від світової науки..

За «хрущовської відлиги» в кінці 50-х на початку 60-х pp. роз
починається відродження соціології: У цей час проводяться соціо логічні
дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх
ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соц планування. Це сприяло
вдосконаленню методики соціологічних досліджень.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У
складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ
соціології, широко друкуються соціологічні розвідки, поновлюється
видання часопису «Філософська та соціологічна думка», який був
започаткований 1927 року.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства
усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється
ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у
радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім
необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних
процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені
інституціалізацією її як однієї з провідних суспільних наук.

2.29. Роль М.Грушевського у розвитку соціології

У 1919 році у Відні Грушевський заснував Український соціологічний
інститут (УСІ) – перший укр. соціологічний заклад, у дослідженнях якого
переважала соціоантропологічна проблематика розвитку сусп. Було
сформовано бібліотеку, відбувалися громадські читання та лекції,
видавалися матеріали деякиї соц. досліджень. Під егідою УСІ було видано
13 книжок. Під керівництвом Грушевського в Києві було створено
науково-дослідну кафедру історії України, при якій – секцію методології
та соц.

На формування світогляду Грушевського надзвичайний вплив мав Дюркгейм, з
яким він підтримував особисті контакти. Грушевський як і Дюркгейм був за
використання історико-порівняльного методу. У теоретичному
соціологічному вивченні він торкався й суспільно-політичного устрою,
соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки
громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.
Праця “Початки громадянства (генетична соціологія)” присвячена
висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення сусп.
Домінантою ритму соціальної еволюції є боротьба індивідуалістичних та
колективістських тенденцій. Гр розробив перші наукові засади політичної
соц. Сенс трасформації людського сусп. – у послідовному переході від
традиційних форм господарювання до індустріальних, що створює теоретичні
основи нової загальноцивілізаційної типологізації сусп. Структурні
зміни, що відбуваються при спеціалізації праці, змушують змінюватися і
саму людину. Громадянство – організована людська множинність. Основа
укр. народу – селянство, що має стати основою нац.-демокр. розбудови.

Отже, заслугою Гр було сприяння оволодінню українською наукою
історико-соц методом дослідження, теор та практ його розвиток, а також
поширення досвіду навчально-популяризаційної та публіцистичної
діяльності.

2.30 Проблеми розвитку сучасної укр. соціології

Нестача спеціалістів, недостатній рівень викладання (америк переконані,
що с є важл інструментом ефект управл, запобіг конфліктам, прогнозування
розв сусп). Виконання завдань його поліпшення гальмується низкою орг та
методичних причин. К-ть год у навч планах різних непроф вузів для
викладання соц є меншою за стандарт. Програми викладання розробляються
вузами самостійно, їх недоліки: відсутність концептуальності,
фрагментарність, довільний вибір тематики. Багато викладачів не мають ні
баз освіти, ні досвіду. Вузи погано орг сам ост роботу студентів.
Відсутність ек підтримки є причиною того, що майже не діє соц асоціація
України, припинилось видання газети соціологів. Державі бракує коштів на
соц дослідж, у приватних службах працюють некваліфік, на власні
інтереси.

3.1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище

Країна – певна територія, де проживають люди, що взаємодіють між собою.
Держава – політична організація країни. Сусп. – ключове поняття
соціології, унікальне соціальне явище, соц організація країни, основою
якої є соц структура (сукупність його складових і зв між ними). Дюркгейм
розглядав суспільтсво як надіндивідуальну духовну реальність, яка
основана на колективних уявленнях. За Вебером, суспільство – це
взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на ін.
людей, дій. Парсенс визначав суспільство як систему відносин між людьми,
основою якої є норми й цінності. З точки зору Маркса, суспільство – це
сукупність відносини між людьми, які складаються в процесі їх спільної
ек діяльності в іст розвитку.

Сусп – універсальний спосіб орг соц зв’язків і соц взаємодії, що забезп
задов усіх осн потреб людини. У результаті взаємодії виник соц
спільноти, групи, організації, що впливають одна на одну, що і дає
підставу говорити про сусп як про соц с-му. Як соц с-ма сусп володія
власт до само відтворення. Це відб завдяки необхідності диферент
функцій. Остання веде до ств таких структур, як ек, соц і пол., соц інст
і орг. Ці стр вкл в себе утворення менш заг порядку (труд кол, сімя).
Далі виник ін ел, що вплив на саоціаліз, на мор і фіз. Розв. Отже, відб
постійне відтвор соц с-ми. Сус-во як система може бути предст у 3х
аспектах: як множина індивідів (соц спільнота), ієрархія соц
позицій(статусів) і соц ф (ролей) поняття соц орг, як сук норм і
цінностей, що визначають х-р і зміст поводження ел даної системи.

3.2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств

За Шілзом ознаки сусп: не є част якоїсь більшої с-ми, шлюби в ньму уклад
між представниками даного об’єднання, поновлення сусп відб перев за рах
людей, які є визнаними предс такого обєднання, вл терит, назва та
історія, с-ма управління, існує довше сер трив життя окремого індивіда,
заг с-ма цінностей.

Типологія суспільства

Типологія сусп. відбувається за різними критеріями: 1) головний спосіб
здобуття засобів до існування (збирачів та мисливців; садівничі сусп.;
аграрні сусп.; промислові сусп.); 2) ціннісний критерій (традиційні –
індивіди керуються традиціями та обмежені у виборі; сусп., що керуються
зсередини – домінують особисті, чіткі моральні цінності, людина шукає
опору в собі, посилюється роль вибору, вл рішень, точки зору; сусп.,
кероване ззовні – для досягнення успіху необхідно враховувати зовнішні
обставини і пристос до них); 3) розвиток управління і ступінь
соціального розшарування (просте – родоплемінна організація, відсутність
майнового розшарування, класів та держави; складне – існує соц
розшарування, нерівність); 4) політичний режим (демократичне,
тоталітарне, авторитарне); 5) рівень відкритості зовнішньому світові
(відкриті, закриті); 6) панівна релігія (ісламське, православне,
католицьке тощо); 7) стадії розвитку (доінстріальне, індустріальне (глиб
соц і техн. розподіл праці, моб і диск роб сила, рац орг-я, відокр сімі
від підпр., урбанізм, секуляриз, підв соц моб, демокр),
постіндустріальне); 8) писемність (дописемні, писемні); 9) формаційний
підхід (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична,
комуністична формація).

3.3. Характерні особливості сучасного постінд суспільства.

Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне –
стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У
ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во
товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб
поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех.,
що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм,
критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та
освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється
маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається
рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі
контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність
перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання
та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол.
влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться
не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне
сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти.
Сучасне сусп. ще називається інформаційним.

3.4 Особливості розвитку сучасного укр. суспільства

Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку
українського суспільства

Розвиток сусп. або перехід від однієї суспільної якості до іншої отримав
назву модернізації. Виділяють два види: органічну – промислова революція
в Англії – (відбувається завдяки ресурсам власного розвитку і
підготовлена внутрішньою еволюцією сусп., починається з культури та
освіти), неорганічну (реакція на досягнення більш розвинутих країн,
починається з пол. та ек.). Проте сліпе наслідування соц.-екон. моделей
розвинутих країн може привести до формування ірраціонального
індустріального сусп. Це спостерігається і в Україні, успішна
модернізація якої залежить від організаційних зусиль влади та потребує
широкої соц. опори, для цього потрібен потужний середній клас. Укр.
перебуває в стані “посттоталітарного” синдрому. Чим швидше населення
зрозуміє і осягне надбане знання щодо сусп. буття і скористається ними з
урахуванням власних особл., тим більшою є надія, що Укр. ввіллється в
світову цивілізацію. Розрізняють декілька типів соц. розв.: еволюційні
(поступові зміни) та революційні (швидкі та докорінні зміни),
прогресивні (перехід від нижчих ступенів до вищих) та регресивні
(повернення від вищих ступенів до нижчих), імітаційні (запозичення ідей)
та інноваційні (впровадження нових ідей). Причини соціального розвитку:
внутрішні та зовнішні.

Сучасне українське сусп. не можна назвати постіндустріальним, адже воно
лише формується. Після здобуття незалежності почалася трансформація,
формуються різні форми власності (приватна, кооперативна, змішана тощо).
Посилюється диференціація сусп., в Україні ще не сформувався стабільний
та потужний середній клас – гарант нормального розвитку сусп. (20%). Для
України характерні процеси маргіналізації. Розглядаючи укр суспільство в
контексті різних типологізацій, можна стверджувати, що воно промислове,
кероване ззовні, складне, відкрите, демократичне (принаймні
декларативно).

3.5. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності
суспільства

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії
трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної
системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М.
Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто
стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу
постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому); 2)
об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про
значущість об’єктивного та суб’єктивного у суспільному житті), 3)
функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано
визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його
мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують
суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія).
Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в першому
випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і
відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними
особливостями людей, а у другому головна увага звертається на саму
соціальну систему та її складові, зокрема на соці інституції суспільства
(економіка, політика, релігія, сім’я та ін.).Вітчизняні соціологи макро-
і мікрорівні доповнюють середньою ланкою мезорівнем, репрезентованим
соц спільнотами й соц інститутами.

Іншу пару опозиційних стратегій, представлено об’єктивно предметними та
суб’єктивно ціннісними стратегіями. До перших належать натуралістичні
теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що
відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До
таких теорій належать теорії Конта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний
характер. У Маркса суспільство- це сукупність не індивідів, а тих
відносин, що складаються у процесі їхньої соціальної діяльності.
Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соціальні
процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні
відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за
головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто
будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зовнішній тиск

У суб’сктивно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дії,
суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX переважав у західній
соціології. Особлива роль надавалася людській свідомості.
Суб’єктивно-ціннісний підхід, протиставлений натуралізму й позитивізму,
утворив окремий напрямок у соціології, який отримав назву «соціології,
що здатна зрозуміти», через свою «інтерпретуючу» методологію. Такий
підхід позначився на поглядах Сорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують
суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які
сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно
змінюється, а суспільні системи руйнуються під впливом суперечностей і
конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що
суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції)
відіграють у підтримуванні цілісності суспільства як соціальної системи.
Дюркгейм досліджував роль поділу праці у житті суспільства, у збереженні
його єдності.багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Дюркгейма,
Конта, Спенсера прийшов структурно-функціональний аналіз Парсонса,
функціональний структуралізм Мертона. Спільним для них є те, що головна
увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства.
Парсонс, аналізуючи соц систему, виокремлював, насамперед, не елементи,
а функції, точніше функціональні вимоги, що без них суспільство як
система функціонувати не може. Визначивши ці функції, Т. Парсонс
виділив підсистеми — економіку, політику, культуру і сім’ю як реальних
виконавців, відповідальних за здійснення кожної з названих функцій.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функціональної
підсистеми, тієї, котра визначає сутність суспільства.
Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його
представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство
як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у
суспільстві. На це спрямували свої зусилля представники
конфліктологічного підходу — від діалектичної теорії конфлікту Маркса та
Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх непримиренності
та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфліктологічного
функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфліктні сили розглядаються як
цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

3.6. Соц структура суспільства, її складові

Соц стрь- ієрархічно впорядкована сукупність індивідів, соц груп, соц
спільнот, орг та інститутів, об’єднанаих стійкими зв і відносинами.
Виникає соц структура у зв’язку з сусп розподілом праці. Осн ел її є
люди. У процесі життєдіяльності люди створюють нові об’єднання або
входять до вже існуючих для задоволення різноманітних потреб. У
соціології такі об’єднання: класи, верстви, групи, спільноти, категорії
– елементи соц. структури, деякі з них стійкі в часі, постійно
відтворюються та забезпечують наступність та порядок у сусп., а деякі
виникають і тут же зникають. Соц. групи мають місце там, де є сталі
зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя.
Людина може одночасно перебувати у декількох соц. групах, чим і обмежує,
і отримує певні переваги. Ел соц структури є: Категорія населення –
однорідна за певною озн. сукупність (чоловіки, жінки). Соц. спільнота –
сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має
відносну цілісність і виступає як самостійний суб’єкт соц. дії та
поведінки. Групи, категорії, спільноти функціонально залежать між собою.
Що стосується класів, то вони розгляд у 2х знач: позиції у структурі
в-ва і розподілу, все частіше до класу зарах певну культуру, жит устрій
і порівняно стійкі традиції (соц клас).

3.7. Група як складова соц. стр-ри суп-ва. Класифікація груп

У соц. групи людей об’єднують соц. інтереси, що є реальними причинами
дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і
роллю у сусп. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між
індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може
одночасно перебувати у декількох групах, чим і обмежує себе, і отримує
певні переваги. Сила соц. групи тим більша, чим більше вона здатна
впливати на розвиток сусп. і відстоювати свої інтереси. Соц. групи
характеризуються: 1) стійкою взаємодією; 2) високим ступенем спільності;
3) чітко вираженою однорідністю складу; 4) входженням у більш широкі
єдності як структурні угрупування. Класифікація: 1) залежно від членів
(малі – від 2 до 15; великі – більше 15); 2) від форми здійснення
зв’язків (первинні, вторинні). Озн. малої групи: малий склад, просторова
близькість членів, довгостроковість існування, єдність групових
цінностей, добровільність вступу до групи, неформальний контроль за
поведінкою групи. Мала група – об’єднання, де усі знах у беспос
контакті. Сер – порівняно сталі спільноти людей, які прац на од п-ві і є
членами сусп орг, або прож на обмеж терит. Вел – сталі сук знач к-ті
людей, які діють разом у соц значущих стиуанція і ф-ють у межах країни.

3.8. Соц. відносини, їх роль у формуванні соц. стр-ри

Соц. відносини – відносини між окремими індивідами, соц. групами, що
займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його
ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і
джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як
різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн.
формуються з приводу реалізації соц. взаємодії. Якщо відносини
сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини,
державної влади – політичні, законів – правові, ідеології, науки,
культури, релігії, освіти, мистецтва – духовні

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні
суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що
виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками,
групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у
суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості –
несправедливості, панування – підлеглості.

Основою формування і розв. соц. ст-ри, її складових є виробничі
відносини. Сталі форми людських об’днань та відносин між ними
утворюються на основі об’єктивних процесів суспільного поділу праці
(СПП) – розмежування в сусп. різних соц. функцій, що виконуються певними
індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер сусп., які
поділяються на дрібніші складові. Перший великий СПП – виокремлення
пастуших племен, що створило матеріальну базу для появи приватної
властності, поділу сусп. на класи. Другий – відокремлення ремесла, яке
до цього було підсобним промислом землероба. За третього поділу стався
поділ праці на фізичну та розумову, населення – на сільське та міське.
З розвитком ПС і сусп. в-ва поглиблювався поділ праці, який зумовлював
ускладнення соц. структури, появи нових її елементів, заміну одних ін.,
що відповідали вимогам ек. і соц. розвитку.

3.9 Поняття соц. інституту, його види

Соціальний інститут – це стала форма організацій спільної діяльності
людей; механізм, що забезпечує соц. порядок, стабільність сусп.
Взаємозв’язки та взаємодії елементів соц. стр-ри організовуються та
регулюються соц. інститутами. Функції: регулятивна (закр і відтвор сусп
відносин у певній галузі), інтегр (згурт сусп), транслюючи (передача
досвіду), комунік (розповс інф) Існують різні класифікації. Ян
Щепанський виділив 5 типів: Економічні (вир-во, розподіл, обмін,
споживання товарів та послуг) – ринок, банк Політичні (встановлення,
підтримка та виконання влади ф поділу влади) – держава, суд, армія,
політичні партії освіти (предача знань та цінностей)

Релігійні (підтримка консенсусу та злагоди в сусп) сім’ї (регул процес
біол. Відтвор населення, а також засвоєння культури в проц соціалізації)

3.10. Роль та ф-ії соц. інститутів у життєдіяльності сусп. Поняття
аномії

Функції: явні (розкриваються як визнана частина їх цілей), латентні
(здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись). Функції
соціальних інститутів: 1) Регулятивна (закріплення та відтворення
сусільних відносин у певній галузі за доп інст ств передбачуваність
поведінки людини. Кожна людина вик ролеві вимоги очікування); 2)
Інтергративна (згуртування, взаємо зал і взаємовідповідальнсть членів
сусп, що відб під впливом інститут норм, санкцій. Правил, с-м ролей.
Інтегр людей вкл консол зусиль, моб вл ресурсів для досяг спільної
мети); 3) Транслююча (передача досвіду. Це допомагає соціаліз до
цінностей, норм, ролей інст); 4) Комунікативна (спілкування,
розповсюдження інф.).

Аномія (за Дюркгеймом) – ситуація, коли індивіди не можуть інтегруватися
з основними інститутами сусп. і не визнають найбільш значущі соц. норми.
Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності,
послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах
життєдіяльності; утратою чіткого визначення соц. норм, послаблення
механізму соц. контролю, зростання соц. напруження. Тобто, діяльність
соц. інститутів перестає задовольняти потреби сусп., нові умови його
життєдіяльності. Отже, соц. інститути є головними агентами соц. змін.
Соц. розвиток сусп. відбувається через розвиток самих соц. інститутів.
Чим більше інституалізованим є сусп., тим більші воно дає можливості для
прогресивного розв..

3.11. Інституалізація, її ознаки.

Інституціалізація – процес визначення та закріплення соц. норм, статусів
і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку
задоволення певної суспільної потреби; заміна спонтанної поведінку на
передбачувану, яка очікується і регулюється. Ознаки: 1) Оформлення
соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною; 2) Зміна
якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;
3) Поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність; 4)
Виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності
розділяються на моральні та правові. Іст проявляється у форм певної
ідеології, яка є підґрунтям для створ зразків поведінки, ритуалів.
Символів і надає орг та її цілям х-ру сусп місії.

Розв. соц. інститутів відбувається двома способами: 1) Виникненям нових
соц. інститутів; в Укр. в процесі становлення державності створюються
такі важливі соц інститути як інститути освіти, науки, армії,
дипломатії; 2) Розв. і вдосконаленням уже існуючих соц. інститутів,
поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових
соц. інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається
конституційний суд, з’являється самост. інститут слідства.

3.12. Найважливіші соц. інститути сучасного укр. сусп., проблеми їх
взаємодії

Найважливішими соц. інститами сучасного укр. сусп. можна назвати: 1)
Економічні, що регулюють соц. зв’язки в господарській сфері,
забезпечують процес вир-ва, виконують нормативно-розподільчу функцію,
розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага та їх еквіваленти.
Вони формують ек. потенціал сусп., підтримують стійкість його соц.
стр-ри, розмежовують організації і професійно-статусні групи за
способами і якостями споживання, за типамии способу життя. 2) Політичні,
що регулююьть соц. зв’язки з приводу використання влади, її здійснення
та розподілу. Політ. інст-ти встановлюють і підтримують пол. владу соц.
групи, що домінує в сусп., забезпечують відтворення і стійке збереження
ідеологічних цінностей. 3) Культури та соціалізації, діяльність яких
зв’язана з розв. і поширенням культури, соціалізацією особистості,
засвоєнням нею соц. цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а
потім відтворюють культурні та соц. цінності, що накопичуються в процесі
соц. діяльності, залучають індивидів до певних субкультур, а також
регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних
стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм. 4) Сім’я,
діяльність якої, відносини між батьками і дітьми, методи виховання
визначаються сист. правових та інших соц. норм. Усі соц. інст-ти у своїй
діяльності взаємопов’язані. Так, організація вир-ва забезпечує сімейні
потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, держ. політика
визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити
споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність держ.
установ. Ураховуючи важливість деяких ін-тів у сусп. житті, ін.
намагаються контролювати їх діяльність. Так, відн. між окремими ін-тами
промисловості і торгівлі регулюються держ. за допомогою податків. На
інст-т освіти намагаються впливати пол. установи, виробничі організації,
церква. Зміни в одному інст-ті призводять до зміни в ін. Соц. порядок
може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інст-тів і
збереженням незалежності кожного.

3.13. Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структури

групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію
(банк – накопичення, розподіл і впорядковане використання грошей, школа
– передача знання молодому поколінню і його соціалізація, сім’я –
народження дітей і їх виховання і подібне).об’єктом вивч соц є орг як
соц група. Організація як соц. група орієнтується на досягнення
взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих
структур. Дії її членів чітко скоординовані на досягнення спільних для
неї результатів у певній сфері діяльності. Вн стр-ра соц. організації є
високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок
охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів, є центральним ел
будь-якої організації. Центральним ел будь-якої орг є соц структура.
Вона репрезентується нормативною сист (структурою) і фактичним порядком
(поведінською струк). До нормативної сист входять цінності, норми та
ролеві очікування, до поведінської – дії, взаємодії і сантименти, що не
регламентуються нормами і правилами. Дії і взаємодії членів організації
багато в чому залежать від сантиментів (симпатії та антипатії,
прихильність і ворожість). Загалом поведінська структура – це система
відносин між людьми, що перебувають у межах нормативної структури, проте
певним чином відхиляються від неї, що зумовлено їхніми особистісними
почуттями. Соц структура складається із взаємозв’язаних ролей, а також
упорядкованих відносин між членами організації, а насамперед — відносин
влади й підпорядкування.

За мірою формалізації вирізняється формальна соціальна структура, в якій
соц позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовано й визначено
незалежно від особистих х-к членів організації, що займають ці позиції,
і неформальна структура, яка складається із сукупності позицій і
взаємозв’язків, що формуються на підставі х-к особистості, і базується
на відносинах престижу і довіри.

Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця
організація утворювалася. Ціль – це бажаний результат чи ті умови,
котрих намагаються досягти, використовуючи свою активність, члени
організації для вдоволення колективних потреб. Важливою складовою
організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та
навички, що дають змогу займати п вні позиції в соціальній структурі і
виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють
відповідно до нормативної і поведінської структури.

Типи організацій: адміністративні, громадські, асоціативні, виробничі.
Розрізняють добровільні та примусові. Етапи входження до організації:
адаптація, актуалізація

3.14. Сутність теорії соціальної стратифікації

Стратифікація – існуюча в сусп., а також в спільнотах і групах
нерівність, розшар, яке виявляється у неоднаковому доступі до соц. благ,
ресурсів і володінні ними. Ознаки нерівності: форма власності, розмір
доходу, обсяг влади, престиж, професія, рівень освіти, стать, вік,
національність, походження. Теорія соц. стратифікації базується на
уявленні, що страта являє собою реальну спільноту, що емпірично об’єднує
людей на спільних позиціях. В осн. теорії – об’єднання людей у групи та
протиставлення їх ін. групам за статусними озн.

Страти – великі сукупності людей, які вирізняються за своїм становищем у
соц. ієрархії сусп. Осн. утворення страт є природна і соц. нерівність.
Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та псих.
властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна
належність, статево-вікові особл., родинні зв’язки, фізичні та
психологічні особл.). Нервність, зумовлена природними відмінностями, є
першою формою нерівності, проте головною рисою людського сусп. є соц.
нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціал. чинниками:
поділом праці (розумова і фізична), укладом життя (міське й сільське
населення), соц. роллю (інженер, політичний діяч).

В Укр. виділяють 7 страт: загальноукраїнська еліта, регіональні та
корпоративні еліти, український верхній середній клас, динамічний
середній клас (соціально активні, змогли пристосуватися та мають
легальні заробітки), аутсайдери (з низьким рівнем адапт і соц акт),
маргінали (антисоціальні установки), криміналітет.

3.15. Історичні типи стратифікації

Історично відомі 4 типи стратифікації: рабство, касти, стани або верстви
(закриті форми); класи (відкритий тип). Перша сист. соц. стратифікації –
рабство – ек., соц. й правова форма поневолення людей з позбавленням їх
будь-яких прав. У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах
рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португальського –
рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв’язаних спільною
успадкованою професією, статусом. Це соц. група (страта), членом якої
людина стає з народження, перейти до іншої вона не має права. В Індії
налічується 4 осн. касти: священників, воїнів, купців, робітників та
селян і близько 5 тис. неосн. каст і “підкаст”. Саму касту визначає
передусім фах, який переходить від батька до сина протягом життя
десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що
регулюють поведінку саме в ній. Формою стратифікації, яка передувала
класам, є верстви – соц. групи, котрі мають успадковані привілеї, права
та обов’язки, закріплені звичаями та з-ми. Класичним взірцем були
верстви в Європі на межі ХІV – XV ст., коли сусп. поділялося на вищі
верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.
Пром. рев. XVIII – XIX ст. зруйнувала цю систему і привела до формування
класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Один клас від
ін. (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такми
характеристиками як багатство, солідарність, влада.

3.16. Осн. чинники та критерії соціальної стратифікації

Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії
стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм,
які по-різному їх тлумачать. Так марксизм, під впливом якого формувалася
вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний
чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.
Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних
функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами.
Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу
праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні
їм функції. Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він
зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації:
економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість
критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до
влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень
сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний
час. Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада
інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до
соц. благ. Люди, які мають владу, становлять “еліту” сусп., яка визначає
політику держави. Престижність професії – повага, з якою громадська
думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять. Виходячи з
названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які
в свою чергу поділяються на вищу та нижчу.

3.17. Соціальна нерівність як основа стартифікації

Соц. нерівність – осн. властивість стратифікації. Історія людства не
знає сусп. без соц. нерівності. Кожне сусп. намагається організувати
“свою” нерівність. Нерівність у доходах, владі, престижності занять,
освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була
дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не
існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей
спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.
Результати соц. досліджень свідчать, що люди болісно сприймають соц.
нерівність. Найчастіше вони вважають своє місце в соц. ієрархії
несправедливим. Але те, що за наявності такого невдоволення не
відбуваються революції, є результатом дії соц.-нормової системи, соц.
інститутів. У сучасному сусп. всі люди мають формально рівні права з
народження, сусп., як і раніше підтримує і охороняє свою ієрархію. Однак
ієрархічна структура не залишається сталою. Стабільність сусп. залежить
від конфігурації соц. стратифікації, від її профілю. Витягнутість
профілю по вертикалі свідчить про стабілізацію сусп. відносин. Важливо,
щоб ця стабілізація відбувалася не стихійно, а внаслідок дії соц.
інститутів. Нерівність – не тільки характеристика сусп., а й важливе
джерело її розв. Зрівнялівка в усіх сферах позбавляє індивіда до внутр.
стимулу до дій, а отже, забирає в сусп. важливу рушійну силу.

3.18. Теорія соц. статусу в концепції соц. стратифікації

r

t

hss

hss

h?z

hss

h

^

?

E

i

i

?

B

a

ae

h2

h2

h2

h2

h2

h2

h

h2

h2

h2

h2

h2

Згідно з теорією соц. статусу, соц. нерівність – нерівність статусів,
що випливає із здатності чи нездатності індивидів виконувати ту чи ін.
соц. роль. Статус (від лат status – стан) – соц. позиція людини в сусп.,
яку вона посідає відповідно до свого фаху, ек. забезпечення,
демографічних особл., політ. можливостей. Уся сукупність статусів однієї
людини – статусний набір. Ролевий набір – сукупність ролей одного
статусу. Кожну роль у ньому репрезентовано сукупністю несхожих на ін.
відн. У результаті ролевий набір формує набір соц. відносин. Роль –
певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його
динаміку. Вона визначається сусп. нормами та очікуваннями. Немає ролі
без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків,
які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний зв’язок.

Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його
ототожнює оточення, назив. головним статусом. Він визначає манеру
поведінки, коло знайомих, стиль життя. Особистий статус визначається тим
місцем, яке посідає індвід у малій групі залежно від своїх індив
якостей. Особистий статус має значення для знайомих. Водночас незнайомі
насамперед цікавляться офіційним статусом, який визначається
об’єктивними х-ми індивіда. Розрізняють також природний – людина отримує
з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і
набутий статус – людина набуває з часом, у процесі соціалізації. Види
соціальних статусів: економічні, професійні, політичні, релігійні,
демографічні, сімейно-родинні.

Кожне сусп. має величезну кількість статусів, кожний з них належить
певній кількості людей, які утворюють соц. групу. Статусні групи,
ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти утворюють
соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих
статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за критеріями. Для
визначення місця в сусп. ієрархії кожної страти слід застосовувати
комплекс методів: аналіз стат. даних, який дає можливість визначити
ієрархію доходів, рівень освіти; вивчення громадської думки, що відбиває
значущість і цінність того чи іншого соц. статусу, соц. групи, професії;
соц. дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти
міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на
участь у політичній владі, характеристики еліти, можливості її тиску на
держ. стр-ри, переваги і привілеї можновладців.

3.19. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства

Ергарда середній клас – це та верства населення, яка об’єднує або прагне
об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє
існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої
відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання
самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі. Середній клас
– насамперед високопродуктивні та широкоінформовані, ініціативні та
заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає
суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому
представники середнього класу добре заробляють, задоволені працею,
беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.
“Середній клас” є основою сучасного сусп., стабільність якого залежить
від питомої ваги та ролі середнього класу. Займаючи проміжне місце між
протилежними полюсами соц. ієрархії, середній клас нейтралізує їх
протистояння. Завдяки цьому сусп. зберігає рівновагу та стабільність.
Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі
середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту
всього суспільства. Що більшою є питома вага середнього класу, то
сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на
політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.
Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації
суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже
неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної
диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до
революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме
задоволення інтересів виключно найбідніших верств.

Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється
розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх
рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

3.20 Соціальна мобільність та її види

У сусп. відбувається постійне переміщення індивідів між елементами соц.
стр-ри, цей процес – соціальна мобільність (Сорокін). Особливо
переміщення спостерігаються в перехідні періоди. Факторами, що впливають
на мобільність є: зміна умов життя, отримання нової професії, зміна
видів діяльності, сусп. думка з приводу престижності тих чи інших
професій. Причини існування: сусп змін, видозмін розподіл праці, з’явл
нові статуси; еліта не контр розподіл здібностей.

Соц. мобільність буває горизонтальна (без зміни соц. статусу) та
вертикальна (зі зміною статусу). Пересування груп по вертикалі
відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові
престижні професії, соціальні статуси; за ек. криз, коли з’являються
нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни
політики ціннісно-нормативної організації. За таких умов пересування, як
правило, відбувається одночасно в усіх сферах: ек., політ. і соц.
Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порівняти
з батьками. Різновидом соц. мобільності є міграція. Коли соц.
мобільність занадто інтенсивна, тоді особливої гостроти набуває проблема
маргінальності, втрата особистістю належності до певної соц групи,
втрата норм та цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.
Поведінка маргінала дуже мінлива і для неї характерні крайнощі.

Нерівність у сфері моб – нерів щодо можливостей досягнення позицій.

Якщо сусп стабільне, вертик переміщуються лише окремі індивіди. Соц
інститути – соц ліфти (Сорокін), що переміщ індивідів між стратами,
перевіряючи їх на відповідність. Щоб закріпитися зверху, треба адапт до
нового соц-культ середовища, засвоїти нові норми, зразки поведінки.

3.21. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні

Маргіналізація – втрата особистість належності до певної соц групи,
втрата норм та цінностей в-ної субкульт без входження до ін. Маргінал –
людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового
соц.-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє
людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила
соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи
імігрант, що шукає в іншій країні кращої долі). Такі пограничні,
проміжні стосовно тих чи тих соц. спільнот прошарки називають
маргінальними. В Укр. поширюється маргіналізація сусп., багато селян
залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається
до землі, в село. Процеси маргиналізації відбиваються в тенденціях
утворення середнього класу. Одна із 7 страт.

3.22. Трансформація соц. стр-ри укр. сусп.

Трансформація укр. сусп. розпочалася з 90-х років, характеризується
формуванням різних форм власності: приватної, акціонерної,
кооперативної, концесійної, змішаної. У зв’зку з цим сучасна структура
укр. сусп. є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна
виокремити осн. її елементи: вищий клас професіоналів, адміністратори;
технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна
буржуазія; кваліфіковані робітники; робітники, що не мають кваліфікації;
інженерно-технічні працівники та рядові службовці; науково-технічна та
гуманітарна інтелігенція, студенти; особи, що займаются індивідуальною
трудовою діяльністю; землероби (фермери, колгоспники). Тенденції: 1)
значно сокорочується частка робітників промислових підприємств у соц.
структурі. Прогноз на початок ХХІ ст показує, що 50% робітників залишать
сферу матеріального вир-ва та поповнять ряди працівників сфери послуг,
науки та освіти. 2) посилюється диференціація роб. класу, значною стає
частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у
сусп. виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками
професійності; 3) зростає чисельність роб. класу, що за змістом праці,
за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній
інтелігенції; 4) має місце подальше підвищення рівня освіти та
підвищення рівня кваліфікації працівників; 5) формуються нові класи; 6)
помітні зміни відбуваються в соц. структурі селянства.

В Укр. виділяють 7 страт: загальноукраїнська еліта, регіональні та
корпоративні еліти, український верхній середній клас, динамічний
середній клас (соціально активні, змогли пристосуватися та мають
легальні заробітки), аутсайдери (з низьким рівнем адапт і соц акт),
маргінали (антисоціальні установки), криміналі тет

ТЕМА 4 . Особистість у системі соціальних зв’язків.

4.1. Сутність, спільність та відмінність понять “людина ”, “індивід”,
“особистість”.

Специфіка соц підходу до вивч особистості полягає в тому, що
аналізуються суто соц х-ки людини (крім біо, псих). Людина істота
біо-психо-соц. Поняття людина вказує на явкчсну відмінність людей від
твоарин і служить лдя х-ки всезаг якостей. Людина перебуває на найвищому
щаблі в ієрархії всіх живих організмів є суб’єктом суспільної і
історичної діяльності. Головною характеристикою людини є її свідома,
цілеспрямована діяльність.

Індивід-(від individuum- неподільний)- це людина, що розглядається як
окремий представник людського роду. особливе, специфічне, неповторне, що
вирізняє індивіда від інших, – це індивідуальність (якості набуті й
успадк) Особистість служить для х-ки соц в людині. Слово це пох від лат
персона, що означ маску в театрі для ств образу. Пізніше особистість
асоціювалась з громадянським станом людини, а зараз розуміється як
сукупність соц ролей, що визнач соц статусом. Особистість – соціаліз
індивід, який у своїй поведінці і свідомості відображає особливості соц
орг-ї конкретного сусп. Гол спільністю цих понять є те, що вони х-зують
кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками,
зв’язками. Різниця: Людина народжується як біо істота, а особистістю
стає в результаті засвоєння певних знань, соц і культурних норм та
цінностей того сусп, до якого вона належить, тобто в процесі своєї
соціалізації.

Соціальний статус – це певне місце і роль особи в соціальній ієрархії,
зумовлені її походженням, рівнем освіти, професією, здібностями, віком,
статтю, сімейним станом тощо. Особистість має соціальний статус. Аналіз
показує, що соціальний і особистий статус особи грунтований, безумовно,
на природних основах і показниках, без яких не існує жодна людина, але
кожна людина своєю свідомою, творчою і діяльністю досягає, утверджує,
підносить і удосконалює свій соціальний і особистий статус. Отже,
головна характеристика особи – її діяльність (взаємодія), основним
генератором якої є мотиви. Мотиви – це конкретна внутрішня спонука до
дії, яка безпосередньо ситуаційно визначає поведінку людей.

4.2. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.

Загальні соц умови існування активно впливають на якості особистості як
об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим
компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У
нашому суспільстві – це перехід до ринкової економіки, співіснування
різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.
Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та
ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних
умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному
суспільстві. Соц стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж
важливі елементи, які зумовлюють усі соц відносини. Ще один компонент
заг ум існ – рівень розв гром с-ва, соц-пол устрій. Отже особистість
виступає об’єктом соціальних відносин, якщо розглядати її з точки
зору поведінки людини, яка формується під впливом суспільства та його
інститутів, тобто тоді, коли особистість піддається впливу соціуму.
Проте полож про те, що поведінка людини соц детермінована і сама вона є
об соц відн становлять лише част проблеми взаємодії люд і сусп. Вплив
людини на суспільство передбачає розгляд особистості, як суб’єкта
суспільних відносин. Це означає , що людина розглядається, як активно
діюча особа, що здатна змінювати та впливати на навколишнє середовище.
Щоб не бути іграшкою у руках соц сил, люд потр умови, насамперед, знання
соц процесів, спцільні зусилля об’єднаних у соц спіл людей (пол., ек,
соц, дух передумови). З цим повяз проблема соц акт особистості як необх
передумови зд нею ф-ції суб’єкта сусп відн. Соц акт розгляд у 2х
аспектах: перший розгляд якості особсист, зумовлені її прир даними та
рисами, що форм у проц вих; другий вих. Із розуміння акт як деякої конкр
міри діял-ті.

4.3.Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в
суспільстві.

Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових
якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і
визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку
особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та
розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і
соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники
іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та
здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який
повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що
це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика
свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.
Можна погодитися з визначенням, яке дав Ядов:“Особистість – це
цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та
включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної
діяльності та спілкування”. Згідно з цим поглядом особистість
розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам
соціального та культурного досвіду.

В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина
змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Мертон, Фрейд,
Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом
механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини
ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних
ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже,
соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини,
яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює
багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати
всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій
індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за
наявності соціальної матриці.

4.4. Соціологічна структура особистості.

2 підходи до аналізу соц стр особ: нормат і фун-ний. Суть першого
полягає в тому, що він шукає ті найсуттєвіші ознаки, яким має відпов
особистість в ідеалі. Серед норм ідеалів особистості: світогляд, дух
багатство, мораль. Більш конструктивним вваж ф-ний підхід. 3 ел
структури: соц спрямованість особистості (потреби, інт, цін, мотиви),
включеність у соц середов (соц статуси і ролі), життєвий контроль (с-ма
жит планів, цілей, активність).

Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреба – вн стимул, активність
та все те, що забезпечує існування та самозбереження людини. В науці є
багато спроб класифікувати потреби, але найвідомішою є класифікація за
Маслоу. Він виділив 5 рівнів потреб: фізіологічні; в захисті, безпеці,
стабільності; в емоційних зв’язках ; в самоповазі, визнанні та повазі з
боку інших; в самореалізації, творчості, та реалізації своїх
можливостей.

Тісно повяз з потребами інтерес – усвідомлена потреба. Потреби та
інтереси є основою ціннісного ставлення особ до навк світу. Цінності –
це надання визначальних соц рис матер та дух явищам. Потреби, інт та цін
форм-ють вн спонуки – мотиви діяльності. Саме мотиви надають змісту
окремим діям, цілям, ум їх досягнення.

4.5. Соціальний статус та соціальна роль особистості.

Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи
в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в
системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя , та
врешті –решт містить оцінку діяльності особистості з погляду
суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках
(зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка
може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи.
Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі
можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки
орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює
соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення
особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус
особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі
його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого
соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані
з низькою протидією зовнішньому впливу.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі , хто його
оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів. В процесі
задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена
виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т.
Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом
механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини
ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних
ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже,
соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини,
яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює
багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати
всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій
індивіда, адже як писав Сорокін , – роль може стати соціальною лише за
наявності соціальної матриці.

4.6. Фактори, механізми та агенти соціалізації.

Процес засвоєння людиною певної с-ми знань, норм та цінностей, які необх
для виконання соц ролей у сусп, наз соц-ю. Це перетворення біо індивіда
на соц істоту. Роль соц-ї для особистості – це можливість повніше себе
реалізувати, а для сусп – це самовідтвор, бо с-я дає змогу новій
генерації зайняти місце старшого покоління.

Фактори соціалізації: 1сукупність ролей і статусів, що їх пропонує
суспільство людині; 2Сукупність соц інститутів суспільних організацій
соц спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі; 3Сукупність
цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває,
щоб реалізувати свої ролі; 4Соц середовище, яке включає соц інститути і
технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків;
5Конкретні події, соціальні явища і процеси, у які вкл людина.

Механізм соціалізації заключається в тому, що людині потрібно засвоїти
певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в
соціумі, що оточує її. Для соц-ї х-ні 2 взаємоповязані процеси:
адаптація та інтеріоризація (вкл у вн світ людини соц норм і цінностей).
С-я – процес не одностор. Інколи опір проти дотримання певних стандартів
може викликати зміну самого процесу с-ї. Люди не завжди соціалізуютьс у
відповідності з очікуваннями, бо індивід грає як пасивну роль (засвоєння
досвіду та цін), так і активну (вироблення для себе орієнтирів). С-я не
всесильна, бо існують як біо, так і культ обмеження. Соц-я відб як
стихійно, так і цілеспрямовано, під дією посередників. За засвоєння норм
та цінностей людей відп агенти соц-ї. Первинні: (міжособ відносини)
батьки, родичі, друзі тощо. Втор: (соц відн) предс адм, внз, школи,
поліція, ЗМІ.

2 етапи соц-ї: перший етап – первинна соціалізація, другий – вторинна
соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні
норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі
вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує
їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює
знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює
соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.Процес соціалізації
охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від
соціалізації дітей. в дорослих соціалізація спрямована на зміну
поведінки в новій ситуації, а у дітей – на формуванні ціннісних
орієнтацій. Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і
сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти. Дорослі
набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.

Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову (період життя людини до
трудової діяльності), трудову (період активної трудової діяльності
людини) і післятрудову (період, що починається з припиненням активної
трудової діяльності людини і до кінця її життя).

Механізм соціалізації особи – поєднання чинників, що характеризують
умови соціального середовища, з чинниками, які характеризують індивіда:
Засвоєння особою мови соціальної спільності; Способи і методи мислення,
властиві особі; Форми раціональності та почуттів; Прийняття особою норм,
цінностей, традицій, методів діяльності Система навчання та виховання.

4.7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і
самоформування індивіда, його самоорганізації та самоуправління, роль
самосвідомості і саморегуляції постійно зростає(важлива характеристика
соціалізації на сучасному етапі), треба приділяти особливу увагу у
формування самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого –
майбутнього України.

Становлення ринкових відносин формує особливий тип особистостей –
конкурентноздатний підприємливість, мобільність, раціоналізм, вигода.

4.8. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.

У сучасному, динамічному суспільстві, що набуває все яскравіше
постіндустріальних рис, особистість спрямована на інтеграційні процеси,
інтелектуальний та духовний розвиток. Все більшого значення набувають
культурні та моральні цінності, посилюється взаємозалежність та
взаємодоповнюваність індивідів. Збільшується роль інформатизації в
соціумі.

4.9. Соціологічний зміст понять “де соціалізація” та “ресоціалізація”

Соц-я проходить етапи, які співпад з життєвими циклами людини. Вони
пов’язані зі зміною соц ролей, з набуттям нового статусу і відмовою від
попередніх звичок. Тому виділ десоці-ю – відчуження від старих ролей та
правил поведінки. Ресоціалізація –оволодіння новими ролями та правилами
поведінки, нормами, цін.

В більшості випадків десоціалізація та ресоціалізація характерна для
дорослого життя.

4.10. Типологія особистості в соціології.

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації
особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соц функції, соціологія не
може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При
чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її
інд якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто
визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно
сутність даної соціальної групи. Зарубіжні соціологи 6 типів особ: теор,
ек, пол, соц, естет, реліг.

соціолог Ядов писав, що соц тип особистості – це продукт
історико-культурних і соц-ек умов життя людей, і виділяє 3 соціальні
типи особистості, це: базисний – людина, яка х-ся повним розумінням і
виконанням соц-правових і моральних норм (конституція, закони,
традиції), відпов обє ум суч етапу розв сусп; модальний – особа, яка
займає домінуюче становище у сусп, соц групі, іншій
спільності;маргінальний – людина, яка залишила своє соц середовище і
адаптується в ін

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом
особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні
статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження
отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або
одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою
злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють
факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує
важливими наслідками для суспільства.

ТЕМА 6. Соціологія конфлікту.

6.1, Конфлікт як соц. явище.

Конфлікти є невід’ємною складовою соц. життя. Існує безліч різноманітних
концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує
спільне – практично всі визнають соц. конфлікт є вирішальним чи одним із
найважливіших факторів соц. розвитку. Звернення до соц. конфліктів у
історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як Вебер, Тьоніс,
Веблен, Зімель,Парк, Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби
за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування. Власне
кажучи концепції соц. конфліктів з’явилися лише у 50-ті роки. Ам
соціолог Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує
намагання і почуття соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні
цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і
таке інше.

Отже конфлікт – це крайня межа загострення суперечностей, зіткнення
протилежних інтересів, цілей, позицій, поглядів опонентів або суб’єктів
взаємодії, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві,
реальними чи уявними суперечностями.

Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц.
системах, відкривають канали соц. нововведень.

6.2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.

Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими
іменами як Вебер, Тьоніс, Веблен, Зімель,Парк, Бьорджес, які вважали
конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц.
блага та пристосування. Власне кажучи концепції соц. конфліктів
з’явилися лише у 50-ті роки.

Ам соціолог Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує
намагання і почуття соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні
цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і
таке інше.

Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок в теорію
соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів,
так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає
соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві
спів відносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії.
Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а
“раціональна регуляція” – “еволюцію яку можливо контролювати”. Причини
конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує
можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами,
соціальними групами та класами. Існує також біхевіористський підхід до
аналізу соц конфліктів, який пояснює конфлікти соц-псих причинами, які
знаходяться у сфері протиборства різноманітних соц груп, які
зорієнтовані на несумісні цілі.

Теорія “постінд суспільства” (Д. Белл) ставить акцент на класовій
боротьбі, як найбільш гострій формі соц конфлікту, яка ведеться за
перерозподіл доходів та інших соц благ. Згода інтерпретується нормальним
станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.

У цілому для сучасної соц теорії конфлікту характерний розгляд його як
неантагоністичного протиріччя, переконання у придатності соціальних
систем до їх регуляції. Крім того, раніше конфлікти, які виникали в
структурі зв’язків та відносин усередині соц систем, розглядалися лише
як негативне явище, а основне завдання полягало в пошуку типових умов,
що сприяють виникненню конфлікту, та в способах їх усунення. Сучасні соц
підходи грунтуються на тому, що повна відсутність конфлікту всередині
соц систем — умова не тільки неможлива, але й небажана.

6.3. Структура соціального конфлікту.

Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми
конкретної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із
притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання;
образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів,
спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.

Дарендорф виокремлює три типи змінних: група, вид суперечності, причина.
Група – сук людей, реальні чи можливі взаємовідносини яких стосуються
цілей, потреб та ресурсів. Агенти: первинні групи, що безпос
конфліктують, втор, що підбур чи розпал, треті сили, що за інтерес в усп
розв’язанні.

6.4. Функції соціального конфлікту, його негативні і позитивні наслідки.

Соціальні конфлікти виконують такі функції: сигнальну, ( яка сповіщає
про якісь негативні явища); іннов-творчу (полягає в подоланні перешкод
на шляху економічного соц та дух розвитку); інформативну (процесі
конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації
одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію
і тактику супротивника). Цінність конфліктів полягає в тому, що вони
запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.
Соц конф завжди залиш після себе певні соц-псих наслідки, впливаючи
насамперед на структуру й ефективність ф-ня колективу, в межах якого він
сформувався. Які насл переважатимуть – це зал від способу, глибини та
своєчасності розв конфлікту.

6.5. Об’єктивні та суб’єктивні причини конфлікту.

Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних
конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних
груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за
задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані
з розумінням (суб’єктивним ) та оцінкою індивідами суперечності їх
інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені
розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи
заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки,
що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні
процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових
(особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін.
цінностей.

6.6. Основні стадії розвитку соціального конфлікту.

В соц конфлікті визначають 4 основні стадії: передконфліктну,
конфліктну, розв’язання конфлікту та післяконфліктну. У свою чергу,
кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія
розбивається на дві фази: латентну (х-ся формуванням конфліктної
ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових
відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов
суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої
зовнішньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту).
Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх
мотивів. Конфліктна поведінка х-є другу, основну стадію розвитку
конфлікту — це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати
протилежній стороні досягати її цілей та інтересів.Конфлікт інтересів
сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не
тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи
руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та
відносин. Стадія конфліктної поведінки х-ся макс використанням сили,
застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні
конфліктуючих сторін. сила містить у собі засоби, які застосовуються як
інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соц
статус, який виявляється в таких показниках, як дохід, рівень влади,
престиж та ін.; інші ресурси — гроші, територію, кількість прихильників
тощо. Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до посилення
конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його
вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі
конфліктної поведінки (“переоцінка цінностей” вибору). Конфліктуючі
сторони можуть обирати різноманітні програми поведінки. Розв’язання
конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через
зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони.
Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному
так і на суб’єктивному рівнях. На заключній — післяконф — стадії
остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соц-психо
напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соц-псих х-к як
окремих груп, так і міжгрупової взаємодії.

6.7. Типологія конфлікту.

Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними
ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу та його
характер. За учасниками розрізняють: внутрішньоособистісні,
міжособистісні, між особистістю і суспільством, між соціальними групами
міжнаціональні, міждержавні.

За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні,
релігійні, побутові.

За характерами: антагоністичні, не антагоністичні, закономірні,
випадкові, вигадані.

Усі типи конфліктів досить зрозумілі, тому що кожен з них визначається
певним підґрунтям, зв’язками і ознаками. Деяких пояснень вимагає такий
тип конфліктів, як вигаданий. Річ у тім, що вигаданий конфлікт зазвичай
виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених
здебільшого не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати
власні недоліки, підбурюють одну групу проти іншої, щоб перекласти
власну відповідальність.

7.1. Предмет та об’єкт економічної соціології її місце у системі
соціального знання.

У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія
посідає особливе місце як між дисциплінарна наука яка розкриває зв’язок
між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки,
закономірності розвитку економічної та соціальної сфер. Важливим
фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації
економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки,
співвідношення свободи й регламентованості в економіці, відносини людини
і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику,
власність, сім’ю та інші, а також їх роль в економічному житті.
Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і
Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у
регулюванні економіки.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка
стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану,
відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства
– класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у
забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами
суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах
і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання
соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

Водночас виникнення економічної соціології було підготовлено багатьма
концепціями соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, ролей,
особистостей, а також конкретними соціологічними дослідженнями.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об’єкти і предмети
конкретних досліджень. До емпіричних об’єктів належать соціальні аспекти
економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також
соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних
інститутів та ін. Предметами дослідження є міжгрупові відносини,
поведінка, конфлікти в ринковій економіці, соціальні функції і процеси.

7.2. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні
функції економіки.

Характерна особливість ек соціології полягає в тому, що вона грунтується
на взаємозв’язках і взаємодіях соц та ек сфер. Ек соціологія розглядає
соц сферу як середовище, в якому формуються соц відносини між
сукупностями людей та індивідами. Соц сфера істотно впливає на
функціонування і розвиток економіки, тобто на соц-ек процеси. Під соц
процесами розуміються зміни у соц об’єктах, які відбуваються під впливом
людського фактора.

Ек сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за
виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг,
необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою,
культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між ек і соц сферами існують тісні взаємозв’язки, насамперед, ек
відносини впливають на соц структуру суспільства і на активність соц
груп, а соц відносини впливають на соц-ек процеси. Особливу роль у
такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою
розвитку економіки й надання їй соц х-ру.

Функції 1 забезпечення адаптації до навк сер, яке постійно змінюється.
Адаптація можлива за умов в-ва певних тов і послуг для задов потреб.
підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці 2стимулююча –
забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість у
підвищенні прод праці. 3інтеграційна – виражається у забезпеченні
єдності інтересів працюючих, оск ф-ня ек передбачає кооперацію та
спеціалізацію праці. 4 інноваційна – забезпечує оновлення форм та
організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси
залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового,
досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

7.3. Соціологічне тлумачення категорій “ек. поведінка”, “ек. культура”,
“ек. мислення”, “ек. інтерес”

Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх
задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та
соц. активності. Економічна культура – сукупність норм, цінностей,
традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек.
поведінка суб’єктів. Економічна поведінка – різновид соц., спрямований
на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та
багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими
відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та
доходів. Регулятори – сусп. й ек. норми. Мотиви – економіка, культура,
мислення. Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована
на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність
частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.

Ек. культура складові: цінності праці та трудова етика (ставлення людей
до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах труд поведінки). Склад ек
кул є наукові та фахові знання, а також норми й нормативна регуляція
поведінки (це потреби, інтереси, переконання стосовно ек явищ, праці
тощо) Основою ек культури є ек свідомість, тобто здатність пізнавати,
відображу і узаг ек дійсність, прогнозувати.

7.4.Економіка як соціальний інститут, його функції

Економіка — це багатоаспектний соц інститут, що становить базу існувння
та життєдіяльності сусп, де здійснюється матер в-во, розподіл, обмін,
споживання матер благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини
і сусп. Ек як соц інститут – це сталий комплекс правил, принципів, норм
ек поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія
індивідів і здійснюється адаптація сусп до умов існування. Ек поведінці
притаманна рац, ретельний обрахунок доходів і витрат. Для забезп свого
фун-ня соц інст ек-ці потрібі передумови: технології в-ва, які
передбачають поділ праці, функцій і обов’язків, приміщення, засоби в-ва,
транспорт, фін засоби і ресурси – люди. Форми поєднання цих складових
в-дають типові сусп устрою (приміт, агр, індус)

Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на
забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін,
споживання. Економічні відносини визначають положення соціальних груп,
закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер
взаємодії. Функції 1 забезпечення адаптації до навк сер, яке постійно
змінюється. Адаптація можлива за умов в-ва певних тов і послуг для задов
потреб. підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці
2стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну
зацікавленість у підвищенні прод праці. 3інтеграційна – виражається у
забезпеченні єдності інтересів працюючих, оск ф-ня ек передбачає
кооперацію та спеціалізацію праці. 4 інноваційна – забезпечує оновлення
форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні
процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового,
досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.

7.5 Сутність соціального механізму економічного розвитку

В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соц механізм ек
розвитку, який являє собою складну взаємодію її вн спонукальних мотивів
і чинників, що впливає на поведінку (соц-ек становище соц спільностей,
різні соц інститути, культура та інше), активність суб”єкта, виступає
способом функціонування економіки. Велике значення мають всі елементи
соц механізму функіонування і розвитку економіки, але особливе місце
посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сутність і
зміст ек свідомості, що виступає у формі вн збудника —
інституціоналізованими формами економіки та іншими соц-пол й еко
чинниками.

Соціальний механізм розвитку економіки складається з елементів: Система
управління економікою, Соц-ек становище соц спільностей, Культура
суспільства, Діяльність і поведінкка соціальних спільностей, Результати
економічного розвитку суспільства

7.6. Соціологічні дослідження сучасного стану соц.-ек. процесів в
Україні

Поява в Укр. нових ринкових відн. вимагає наукових досліджень і
визначення шляхів подальшого розв. та удосконалення цих відн., розкриття
їх взаємовпливу з ін. сусп. відн. В Укр. проводиться багато соц.
досліджень щодо вивчення соц.-псих. портрета підприємця, проблем
мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмуюь її розвиток.
Важливу роль відіграють дослідження управління людським фактором. Досл.
ек. соц. спрямовуються на поведінку споживачів товарів, поведінку та
стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до ек.
реформ та перетворень, вплив культурних факторів на розв. ек., етику ек.
та соц., трудової мобільності – міграції, ставлення молоді до професії
та праці. Дослідження, проведені на поч. 90-х рр. показали, що лише 1/3
робітників працювала на повну силу, 7-10% керівників середньої ланки
припускалися думки про пересування вгору, 80% – були готові перейти в
робітники, 85% – вказали на напружений характер взаємовідносин на
підприємствах. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соц. є
виявлення ставлення респондентів до ринку праці, процесів приватизації,
шляхів виходу із кризи, форм соц. захисту населення.

7.7 Соціальна структура сучасної індустріальної економіки України

Соціальна структура сучасної індустріальної ек. Укр. репрезентована
таким ек. суб’єктами: підприємець, менеджер, робітник, споживач.
Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає
робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може
поєднувати функції власника та менеджера. Власники великих підприємств є
акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі
ринкової ек. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у
вирішенні проблем управління. Успіх ек. перетворень в Україні залежить
від ек. поведінки робітників, у якій виділяють 2 стратегії: 1) макс.
інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик; 2)
обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважати.
Покупець – повноправний учасник ек. відносин. Від його попиту та оплати
залежить добробут виробника. В Укр. за ек. кризи і низького рівня життя
покупець ще не може справити відчутного впливу на розв. ек. У
майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних
рушіїв ек. розв.

8.1 Предмет соціології праці та управління, його складові.

Соціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що
вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову
життєдіяльності людини та суспільства, а також розглядає соціальні
чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і
соціальних умов ставлення до неї.

В науці виокремлюються три основних предмети соціології праці:
1Соціальні закономірності взаємодії людей із засобами та предметами
праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у
діяльності трудових колективів і особистості. 2Ставленя людини і
колективу до праці, її змісту, х-ру, умов (матер заінтересованість,
зміст праці, взаємини у колективі). 3Соц організація підприємства,
колективу, тобто та особлива система відносин, що утворює сукупність
позицій, ролей ,цінностей, зв”язаних між собою робітників, що працюють
колективно.

Вивченню останнього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого
значення, бо саме в колективі виникають соц-трудові відносини й
відбуваються соц процеси.

Соціологія управління — галузь соціології, що вивчає соц наслідки
механізму цілеспрямованого впливу на соц структури та поцеси в
суспільстві , а також соц відносини, що з ним зв”язані. Це стосується
всіх без винятку сфер діяльності людини. Механізм управління ніби
вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосуваня відповідних
способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін. Соц управління—
міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи ек,
пол, соц, правові та псих підходи до управління.

Маркс розглядав соціальне управління, як регулювання відносин власності,
без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив
необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та
діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою
концепції соціального управління.

Основні складові соціального управління: розробка та організація
управлінських рішень, збір, аналіз та використання інформації,
різноманітних засобів впиливу на об”єк соціального управління і стилів
керівництва, розвиток самоврядування в труд колективах та виробничої
демократії, планування соц розвитку об’єктів соц управління, організація
реалізацї цих планів та контроль за їх виконанням.

8.2 Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.

Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально-трудових,
зумовлених поділом та кооперацією праці, виникають між працівником і соц
групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця
цих суб”єктів у процесі праці, їхнього досвіду умінь, інтересів.
Суб”єкти праці — це такі соціальні спільності і групи, як підприємці,
менеджери, службовці, робітники та ін. Суб”єкти праці різняться за своїм
соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну
кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері
праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існуть
підприємціі, управлінці, робітники, чому з”являються безробітні, чому
різні соціальні групи мають різні інтереси). З регуляцією соц-тр
відносин пов’язана проблема мотивації праці. Соціологи виходять з того,
що праця є єдиним способом розвитку людства, а соц-тр відносини є
базисними. Відтак оптиміз сусп відносин можлива лише за ум розвитку труд
відносин відповідно до потреб суспільства.

Соц-тр відносини класифікуються за таким ознаками: змістом діяльності
(виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні,
уравлінсько-організаційні); суб”єктом відосин (міжколективні і
внутрішньо колективні), наявність владних повноважень (по горизоталі і
по вертикалі), способи розподілу результатів праці (кількістю та якістю
праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелектуальної
власності), ступенем регламентованості (формальні і неформальні),
характером спілкування (безпосередні, опосередковані, міжособисті,
безособові).

8.3 Соціологічна суть категорій “зміст праці” та “характер праці”.

Соц сутність праці полягає в тім, що саме праця створила людину і
визначає її сутність. Соц-тр відносини, як виникають у процесі прац,
зв’язані, з од боку, зі ставленням до праці, а з іншого – із впливом
праці на фомування і розвиток особистості: суб’єктом праці може бути
лише людина, яка регулює і контр його.

Зміст праці виражається через розподілення функцій (виконавчих,
контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і
сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією,
організацією виробництва і майстерністю виробника. Зміст відображає
виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих
сил, технічний спосіб поєднання особистого і речового елементів
виробництва, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини із
природою за допомогою засобів праці в процесі трудової діяльності. Зміст
праці не тільки стуо індив на кожному робочому місці – він дуже рухливий
і мінливий.

На рівні суспільства праця виступає як взаємозв”язана система галузей
видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді окремих функцій
та операцій. Слід розрізняти соц і функціональний зміст праці. Соц є
доцільність працівника, мотивація, ставлення до праці на сусп та інд
рівнях. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником
конкретних ролях, функціях. У виробничому процесі виокремлюються такі
функції: енергетичну, технологічну, контрольно-регулюючу, управлінську.

Характер праці виражає соц-ек спосіб поєднання виробника із засобами
виробництва, спосіб включення інд праці до сусп і залежить від того на
кого людина працює. Він відображає соц-ек стан трудящих у суспільстві,
співвідношення між сусп та інд працею кожного окремого працівника.
Показниками х-ру праці є: форма й відносини власності, розподільчі
відносни, міра соціальних відмінностей у процесі праці. Х-р праці
зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими
суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соц групами.

Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її
х-р — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на
найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і х-ру праці виявляється в
існуванні таких соц, ек і технічно неоднорідних форм, як фізична і
розумова праця, виконавська і управлінська, кваліфікована і
некваліфікована праця.

8.4 Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.

Формування та розвиток соц-тр відносин відбувається у вигляді соц
процесів, що відбивають функціонування труд колективів, груп та окремих
працівників. Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:
1базові (праця, що впливає на соц стан, інтереси, кваліфікаційний рівень
виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості);
2інтегративні (формування, функціонування та розвиток тр колективів, що
забезпечують цілісність усієї трудової системи); 3ціннісно-орієнтаційні
(мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми,
орієнтації відповідного способу життя); 4трудових переміщень (плинність
кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного
поділу праці).

8.5 Праця, як соціальний процес, її види.

Процес праці може набирати двох видів — у формі простого процесу і
суспільного процесу. Складовими простого процесу праці є предмет праці,
її знаряддя та суб”єкт. У результаті взаємодії цих двох складових
формується продукт праці. Соц відносини панування і підпорядкування,
відчуження і експлуатації, влади і безправ”я формуються не з приводу
предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів і продукту
праці.

Якщо простий процес праці розкриває спецефічний для людини спосіб обміну
речовин між ними і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб
обміну продуктами діяльності між людьми. Перший є переважно
індивідуальним, його суб”єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення
як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб”єктом є
соц-проф групи. Це відносини між людьми як між в-ками і споживачами,
робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних
галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси
суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

Праця перестає бути сумою фізіол затрат. До неї дод емоц-псих складова.
Праця сприймається як творчий процес.

Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її
х-р — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на
найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і х-ру праці виявляється в
існуванні таких соц, ек і технічно неоднорідних форм, як фізична і
розумова праця, виконавська і управлінська, кваліфікована і
некваліфікована праця.

8.6 Соціальні функції праці

Праця виконує практичні, дуже важливі завд-функції, основними з яких є
такі: 1задоволення людських потреб,

Відтворення суспільного багатства, 2обмін речовин між собою,
суспільством і природою через трудову діяльність, 3створення суспільства
і забезпечення суспільного прогресу, 4людинотворча (тільки праця є
безпосередньою умовою становлення і розвитку самої людини),
5свободотворча, яка полягає в тому, що тільки праця прокладає людству
шлях до свободи.

Соц сутність праці полягає в тім, що саме праця створи, ла людину і
визначає її сутність. Соц-тр відносини, які виникають у процесі праці,
зв’язані, з одного боку, зі ставленням до праці, а з іншого — із впливом
праці на формування і розвиток особистості: суб’єктом процесу праці може
бути лише людина, яка регулює і контролює його.Праця — це основна форма
життєдіяльності суспільства, вихідна умова його буття, яка визначає
спосіб ставлення людини до світу і одної людини до іншої, специфіку
відносин у будь-якому трудовому колективі і в будь-якій державі. Відомий
ам підприємець Форд, оцінюючи значення праці в житті людини, стверджує,
що праця є основною умовою здоров ‘я, самоповаги і щастя. Відтак соц-ек
сутність праці є двоїстою: вона, з одного боку, є джерелом багатства і
доходів, а з іншого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації,
самоствердження як особистості.

8.7 Ставлення до праці, його об”єктивні та суб”єктивні чинники та
показники.

Характер і зміст праці формують ставлення до неї — історично змінну х-ку
трудової діяльності. Залежно від змісту і х-ру праці переважає ставлення
до неї як до засобу, що забезпечує існування (засіб реаліз ін потреб),
чи як до первинної життєвої потреби. Відтак ставлення до праці може
бути:

Як до соц житєвої цінності, що виражає місце тр діяльності в заг с-мі
цінностей суспільства та особистості;

Як до конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний соц
статус і престиж;

Як до конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і
мотивів, зв”язаних з даною роботою, на даному робочому місці, у даній
в-чій організації.

Саме вивченню цього останнього ставлення з урахуванням мотивів трудової
діяльності, що визначають поведінку людини у виробничій ситуації,
соціологи приділяють найбільшу увагу.

Об”єктивними показниками ставлення до праці є рівень відповідальності,
сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.Суб”єктивними
показниками ставлення до праці є заг задоволення працею та її умовами —
зар платою, змістом праці, взаємовідносинами із керівником та колегами,
виробничими умовами тощо.

Розрізняють такі типи ставлення до праці: супернормативне (виключно
сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам); субнормативне (недостатньо
сумлінне); ненормативне (несумлінне).

8.8 Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.

Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для
оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім. Визнані особистістю соц
цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина
ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають
метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є
цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета
виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони
усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не
виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.Невдоволення
— емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями,
нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної
цінності життя. Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення
соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації
своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є
комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і
характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі
тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.

8.9. Механізм мотивації праці

Мотивація праці – спонукання до активної тр діяльності, засноване на
задоволення важливих для людини потреб та інтересів у визнанні,
самореалізації, належності до певних соц кіл тощо. Мотиви є вн
чинниками, тісно пов’язані з цінностями (усвідомленням значущості
певного об’єкта) Вивчення працівника як суб”єкта трудової діяльності
передбачає з”ясування його особистих інтересів і дає змогу пояснити
можливість реалізації трудового потенціалу робітника, його активність у
формуванні власного способу життя.

Основи мотивації – мотиватори, визнач предметно-зміст аспект мотивації
(це чинники предмет оточення, потреби, інтереси, цінності) Трудова
діяльність людини, як правило, одночасно грунтується на кількох мотивах,
що становлять так зване мотиваційне ядро. Вона має певну ієрархічну
структуру, яка залежить від конкретної трудоваї ситуації, тобто: вибору
фаху або місця роботи; повсякденної праці за вибраним фахом; трудового
конфлікту; зміни місця роботи або фаху; інновацій, зміни характеристик
навколишнього средовища.

Мотивація як вн збудник зумовлена необх задоволення певних потреб.
Потреби спонук до ек діяльності, постійно зростають, усклдн, це є
передумовою розвитку і вдоскон особистості людини.

Здравомислов: 4 рівні мотивації: матеріальна заінтересов, зміст праці,
взаємини в колективі, усвідомлення сенсу своєї праці.

Інтереси приводяться в дію мотиваційним механізмом, що становить
сукупність зовн і вн умов, які спрямовують людину на здійснення певної
труд діяльності. Гол – матер стимули, дієві лише тоді, коли результати
правильно оцінюються ринком. Моральні.

Взаємозв’язок мкатегорій, що передають зміст мотиваційного механізму:
потреби, інт- стимули, мотиви –заінтересованість-задовол потреб

8.11. Співввідношення понять “управління “ та “керівництво”. Методи та
стилі керівництва

Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на
суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування,
збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та
удосконалення. Маркс розглядав управління, як регулювання відносин
власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. Вебер розкрив
необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та
діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою
концепції соц управління.

“управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке
стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття
“менеджмент”. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент”
пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома укр
соціолог Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці
найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління в-вом.
Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути
визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення
управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади,
який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і
спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має
володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які
використовуються в процесі керівництва.

Відомі такі групи методів: 1Адміністративні, що породжуються
адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості
примусу; 2Економічні, за яких становлення бажаної для керівника
поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і
стимулів; 3Соц-псих, що полягають у своренні у колективі таких умов, за
яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під
впливом псих клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій,
авторитету самого керівника тощо.

Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних
управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і
особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями
керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими,
обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї
думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках
керівника, дії пілеглих максимально контролюються.

8.12 Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними
процесами.

Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування,
прогнозування, є також соц іол методи управління соц процесами – соц
діагностика, соц технології, моделювання тощо. Метою соц технологій є
практичне засвоєння, реалізація со резервів через оптимізацію управління
соц процесами. Соціальна технологія — це сукупність операцій, що
передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко
визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у
трудовму колективі та управління його розвитком, тобто досягнення
певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням
певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання
ефективних методів впиливу на них. Процедура – сук дій, операцій, за доп
яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель
соціальної технології вкючає такі процедури: Формування мети Приняття
рішень Організацція соціальної дії Аналіз результатів

Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління
застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові —
операції, які детально описуються.

Структура соціальної технології включає три складові: 1Характеристика
мети, завдань і основних положень технології 2Перелік технологічних
операцій 3Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та
інші необхідні для реалізації технлогії матеріали. Розробляючи соц тех.,
слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення,
комплексності, адресності.

Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань:
робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових
робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни,
професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори
керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення
міжособистих відносин у колективі та деякі інші.

Тема 9 Політика як соціальний інститут, його функції

Соціологія політики — одна з важливих галузей (функціональна підсистема)
соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення
влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Політика — це
діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у
владних відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і
використання влади. Це випливає із усталеного загальносоціологічного
уявлення про владу як здатність однієї частини суспільства пригноблювати
іншу частину, нав”язувати її свою волю, здійснювати певний вплив на її
свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб,
що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця
влада спрямована на захист особистого інтересу і спирається на систему
інститутів.

Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з
державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити
як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути , хоч вони
мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську
діяльність, відіграюь суттєву роль у політичному розвиткові суспільства.
Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду
конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських
організацій та об’єднань. Саме тому для соціології політики предметом
особливої ваги виступає розгляд особистості як суб’єкта політичного
життя, бо кожна людина в суспільстві є і об’єктом і суб’єктом політичних
відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури
і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки,
через дослідження особистості і малих груп.

Політика виконує функції: 1Загальноорганізаційної основи суспільства
2Конкретної контрольно-регулятивної сфери або системи, що спрямовує
життя, діяльність, відносини людей, соціальних спільностей, класів,
націй, народів і країн.

Тема 10 Релігія як соціальний інститут

Релігія як соціальний інститут є історично сформованим комплексом
вірувань, символів, дух цінностей і заповідей, що містяться у духовних
текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється
релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях: 1)
ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань символів,
цінностей, духовних заповідей, які містяться у релігійню текстах (у
християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про
релігійні уявлення щодо будови світу, природи, черпають уявлення про
космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що
справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи
страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна
розглядати як ціннісні системи, котрі займають неабияке місце в духовній
культурі суспільства, бо вони здатні змінювати поведінку людини, їхній
зміст включає моральні цінності й установки, які акумулюють у собі норми
і правила людського співжиття, що вироблялися протягом віків. 2)
організаційному, тобто церковному. У структуру церкви входять клір
(священно- і церковнослужителі) та миряни — прості віруючі.

Дюркгейм у праці «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система
в Австралії» аргументовано обґрунтував свій висновок, що релігія як
чинник соціальної інтеграції, виконує в суспільстві певну необхідну для
його існування функцію.

Функції: Інтегративна функція притаманна всім релігіям, її глибоко
вивчив Дюркгейм. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей
включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів об’єднує
людей, стабілізуючи цю спільноту. Релігія завдяки своєму гуманістичному
спрямуванню виконує загальну стабілізуючу роль. Регулятивна функція
полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм
поведінки та у здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль
соціальним інститутом релігії здійснюється як формально – через
заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і
неформально — самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого
оточення. Регулятивна функція релігії водночас є й ціннісно-нормативною,
бо вона приписує віруючим певні стандарти поведінки, зумовлені панівними
релігійними цінностями, продиктовані релігійними канонами. Канони
будь-якої релігії обов ‘язково містять певну частину загальнолюдських
цінностей і гуманних норм. Психотерапевтична ф полягає в тіім, що різні
релігійні дійства породжують поз емоції, вселядть упевненість, захищають
від стресів. Комунікативна ф-ція реаліз в процесі взаємного спілкування
віруючих.

11.1. Організаційну структуру соціологічної роботи в Україні
репрезентують:

установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних
теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;

центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у
деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття
трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних
рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі
прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;

установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах,
які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій,
розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та
відомчої роботи;

соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів,
розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення
підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;

соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що
займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і
впровадженням соціальних технологій, соціальних програм тощо.

Координує соц роботу САУ. Провідним центорм соц роботу є Інс соц-ї НАНУ.
Служби соц розвитку самих труд колект, п-в, орг-й

11.2 Поняття соц. дослідження, його завдання

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних
методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур.
Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів,
виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами,
прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо
управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких завдань:

опис певної соціальної реальності;

пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих
спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття,
напруженості відносин у трудовому колективі тощо);

прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у
виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);

практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних
технологій, проектів, планів та ін.).

11.3. Поняття процедури, методології, методики і техніки соц.
дослідження

Процедура – певна послідовність усіх операцій, комплекс організаційних
та пізнавальних дій дослідника.

Методологія – система принципів, визначених діалектичним підходом до
об‘єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і
характеристик об‘єкта в їх різноманітних зв‘язках і відносинах з іншими
об‘єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за
допомогою конкретних методик соціологічних досліджень. Методика –
сукупність технічних заходів, зв‘язаних з методом дослідження, у тім
числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв‘язок. Техніка
соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для
ефективного використання певного методу.

11.4. Види соц. досліджень, їх призначення

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних
методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур
Залежно від рівня теор знань дослідження бувають фундамент (які
спрямовані на встановлення та аналіз соц тенденцій і закономірностей
розвитку) та прикладні (вивчаються конкретні об’єкти і вирішуються певні
соц проблеми). Залежно від поставлених цілей та задач: пошукові (пробне
досл, обстеж новел сук людей для того, щоб відпрацювати інструментарій,
увійти в тему. Різновид – експрес-опитування), описові (проводяться для
отримання відомостей, що давали б цілісне уявлення про досліджуваний
об’єкт і його структ ел), аналітичні (якщо в описовому встановлюються
х-ки досл об’єкта, то в аналітичному виявляються чинники, які зумовили
розвиток і появу цього явища. Різновид – експеримент)

За масштабом: міжнац, загальнонац, регіон, місцеві. Залежно від того, в
статиці чи в динаміці розгляд явище, виділяють разові й повторні соц.
Досл.

11.5. Функції соц. дослідження

Соц досл – це система логічно послідовних методологічних, методологічних
та орг-технічних процедур

Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:

дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ,
процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.

прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним
підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних
проблем.

11.6. Етапи організації соц. дослідження

Організація будь-якого прикладного соц дослідження передбачає розподіл
функцій і здійснюється в чотири етапи:

1підготовчий (розробка п-ми та інструментарію) 2збір первинної соц інф
3упорядкування та обробка зібраної інф 4аналіз результатів і розробка
рекомендацій.

Найбільш важливими є початковий етап, на якому розробляють програму,
котра визначатиме загальні обриси дослідження, а також його робочий
план.

11.7. Програма соц. дослідження, структура

Програма – це документ, що в ньому всебічно обгрунтовуються
методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження.
Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу
присвячено предмету дослідження, другу – його методам.

Розробка методологічної частини програми включає формулювання й
обгрунтування проблеми, визначення об‘єкта, предмета і мети, постановку
завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній
системний аналіз об‘єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час
розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність,
обгрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні
процедури збирання й аналізу вихідних даних.

11.8 Поняття пролеми, значення її правильного формулювання і
обгрунтування в організації соц. дослідження

Проблема – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді
бракує. Для цього і проводиться дослідження. Проблема тим відрізняється
від завдання, що для розв‘язання останнього знання є, слід їх тільки
використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається
проблема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між
фактами і способами пояснення.

Вважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між
фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та
можливостями їх задоволення.

Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються інтересів лише
окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще інші – суспільства
загалом.

11.9 Мета і завдання соц. Дослідження

Після формул й обгрун актуальності проблеми зяс, на який результат
орієнтоване дослідження і якими шляхами його досягатимуть, тобто визнач
мету і завд. Для цього вивч літ, дані наук досліджень, досвід,
документацію.

Мета дослідження – це очікуваний кінцевий результат, що визначає
загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного
дослідження – отримання інформації для вироблення рекомендацій,
підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити
життєздатність соціальної організації (змінити стиль поведінки її
членів, сприяти подоланню соціальної апатії, оптимізувати виробничу
адаптацію молоді тощо).

Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання – це
запитання, на які мають бути отримані відповіді, щоб реалізувати мету
дослідження. Інакше кажучи, завдання – це шляхи досягнення мети.
Визначення завдань дає змогу впорядкувати процес наукового пошуку.
Програмні цілі й завд систематизують і дисциплінують дослідження,
підвищують його ефективність.

11.10. Роль гіпотез в організації соц. дослідження, їх види

У процесі попер аналізу об’єкта й виокремлення най значущіших чинників
форм робочі гіпотези.

Гіпотеза – це обгрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів,
явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує
емпіричного підтвердження чи спростування. Розробка гіп – центр момент
соц досл, на їх перевірку спрямоване усе дослідження.

Роль гіпотез в соціологічних дослідженнях: акумулює досвід науки,
суспільної практики, самого дослідника, у тім числі його інтуіцію;
конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що
організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній
логіці.

Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За
функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об‘єкта
поділяються:

описові гіпотези – це припущення щодо сутнісних якостей об‘єктів
(класифікаційні), характеру зв‘язків між окремими елементами
досліджуваного об‘єкта.

пояснювальні гіпотези – це припущення щодо причинно-наслідкових
залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються. Ці
гіпотези найбільш складні й потребують експериментальної перевірки.

прогнозні гіпотези – це гіпотези, які містять не тільки припущення
відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й
припущення, які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього
об‘єкта.

За мірою опрацювання поділяють:

первинні гіпотези – формулюються до того, як зібрано емпіричні данні.

вторинні гіпотези – висуваються якщо попередні данні були спростовані.

За характером взаємозумовленості передбачень гіпотези поділяють на:

гіпотези-причини – причини явища або факту.

гіпотези-наслідки – наслідки явищ або фактів.

Залежно від важливості виконуваної ролі розрізняють гіпотези основні та
неосновні. На відміну від гіпотез-причин і гіпотез-наслідків, які
логічно взаємозв‘язані, ці гіпотези є різними завданнями дослідження і
ніби співіснують одна з одною.

11.11. Суть і призначення процедури “логічного аналізу понять”

“Логічний аналіз понять” – структурування основних понять при всебічному
поясненні їх змісту. Інтерпритація – чіткі визначення категорій предмета
дослідження, використовуючи для цього наукові визначення.
Операціоналізація – процедура конкретизації соціологічних понять чи
зведення їх до таких індикаторів, які можна описувати деякою сукупністю
операцій; моделювання проблеми, її деталізація. Емпірична інтерпритація
та операціоналізація – не лише теоретичне уточнення основних понять.
Кінцева мета – пошук аналогів у соц. діяльності – емпіричних індикаторів
досліджуваних характеристик явищ, процесів, а також засобів їх
вимірювання.

11.12. Генеральна і вибіркова сукупність, порядок їх визначеня

Генеральна сукупність – вся сукупність явищ, об’єктів, стосовно яких
досліджується проблема. Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко.
Достаьтньо обстежити частину сукупності і на підставі частини зробити
висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою. Вибірка має бути
репрезентативною – за окремими параметрами склад обстежуваних елементів
має наближатися до відповідних пропорцій генеральної. Складові
вибіркової сукупності – об’єкти репрезентації. Існує декілька способів
відбору. За випадкового кожна одиниця генеральної може потрапити в
вибіркову. Спрямований відбір – такий, за якого одиниці сукупності
відібрані спрямовано. Випадкові способи: ймовірнісний, районований,
статистичний. Спрямовані – квотний, стихійний. Систематична вибірка –
добір здійснюється з певним кроком. Гніздова – добір певних статистичних
груп. Стратифікована – вибірка в кілька етапів, на кожному з яких
змінюється одиниця добору.

11.13 Методи аналізу соціологічних документів.

Аналіз документів — один з методів збирання первинної соціологічної
інформації, що характеризує соціальні процеси на різних рівнях
дослідження (суспільному, інституційному, груповому, особистому), їх
динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності.
Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи:
неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).
Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття
розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію
відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей,
тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів
грунтується на загальних логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні,
визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній
(перевірка істинності документа, аналіз його «історичного контексту» і
обставин, що супроводжують його появу) і внутрішній (вивчення змісту
документа, суті викладених у ньому матеріалів, логіки тексту, соціальних
чинників, що зумовили його появу). Неформалізовані методи значною мірою
грунтуються на інтуїції дослідника(тенденційність і суб’єктивізм.
Формалізований аналіз грунтується на переведенні текстової інформації в
кількісні показники, що надає результатам аналізу належної
об’єктивності. В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація
текстового матеріалу. Контент-аналіз — переведення масової текстової (чи
звукової) інформації в кількісні показники з подальшою обробкою її. При
цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які
легко вимірюються і відображають найбільш суттєві сторони його змісту.
Для цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й
одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники.
Недоліком формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна
виміряти тільки за допомогою формальних показників.

11.14 Соціологічне спостереження, його види.

Важливий метод соц. досліджненя – спостереження. У соц. досл. під спост.
мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає
у свідомому, цілеспрямованому, систематизованоу, безпосередньому
сприйнятті й регістрації соц. фактів, які можна проконтролювати й
перевірити. Головною перевагою безпосереднього спост. є те, що воно
дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх
здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на
попередніх або ретроспективних судженнях індивідів. Спостереження можна
класифікувати залежно від місця спостерігача в процесі спостереження
(невключене і включене); ступеня формалізованості спостереження
(стандартизоване й довільне); регулярності проведення (систематичне й
випадкове); місця проведення і способу організації спостереження
(польове й лабораторне); наявності контролю за проведенням
(контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості (відкрите й
інкогніто); за кількістю об’єктів (суцільне та часткове).

11.15 Експеримент, його види. Призначення соц. експерименту

Соц. експеримент — метод збирання інформації про характер і специфіку
змін показників діяльності та поведінки працівників під впливом заданих
і керованих чинників; зміна соц. дійсності з метою її дослідження. Його
проводять з метою перевірки дійовості запроваджуваних форм
життєдіяльності трудового колективу, перевірки нових засобів управління
розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності
запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та
досвіду інших колективів стосовно конкретних виробничих умов. Соціальний
експеримент як елемент дослідження й управління має дві взаємозв’язані
функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній
діяльності та теоретичну — перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення
функціонування і розвитку соціальних процесів. Соціальні експерименти за
характером об’єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні,
економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні,
естетичні. Соціальний експеримент складається з кількох етапів: збирання
емпіричних даних, визначення вихідного стану досліджуваного об’єкта,
виявлення тенденцій його розвитку, розробка теоретичних концепцій та
умов експериментування, створення експериментальної ситуації, контроль і
спостереження за перебігом експериментальної ситуації, визначення й
аналіз підсумків експерименту, запровадження висновків експерименту в
життя. Позитивним у соціальному експерименті є те, що дослідник у ньому
займає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість
повніше враховувати визначальні чинники, чітко визначати їхній вплив на
об’єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни
інші, він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово
повторюючи дослід, накопичувати кількісні характеристики, за якими можна
робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.
Негативним у використанні соціального експерименту є те, що спеціально
створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища,
що досліджується.

11.16 Соц. опитування. Його різновиди.

Опитування – найпоширеніший у соціології метод збирання первинної
вербальної інформації, що грунтується на зверненні до групи людей з
питаннями, спрямованими на розкриття змісту проблеми, що досліджується.
За допомогою опитування отримують як подійну (фактичну) інформацію, так
і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Воно засноване на
безпосередній (інтерв’ю) чи опосередкованій (анкетування)
соціально-психологічній взаємодії дослідника з респондентом. Джерелом
інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан
громадської думки та суспільної свідомості, об’єктивних явищ та процесів
не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі. Анкетування
— це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше
використовують для збирання інформації про масові соціальні явища,
вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми
організації праці, характер соціально-психологічного клімату,
задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми
трудових колективів. Інтерв’ю — різновид опитування, що грунтується на
безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента
згідно з поставленою метою.

11.17 Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види.

Запитання в опитуванні — висловлювання, розраховане на отримання
інформації, яка б давала можливість операціоналізувати ознаки
соціального явища, що вивчається. За спрямованістю вирізняються
запитання результативні (змістові), за допомогою яких дослідник збирає
інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв’язків, і
функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.
Виходячи з найбільш основних ознак, розрізняють такі види запитаннь:а)за
змістом: -про факти- про поведінку – про знання або поінформованість –
про установки – про мотиви; б)за виконуваними функціями: – контактні
запитання,(руйнують психологічний бар’єр між дослідником і
респондентом), буферні запитання (використовують для розмежування
тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей
на інші),запитання-фільтри, (використовуються для виявлення
компетентності респондентів), запитання, що зміцнюють упевненість
респондента у своїх силах; провокуючі запитання ( зумовлюють спонтанні
відповіді, контрольні запитання(призначені для перевірки вірогідності
даних) , уточнюванні запитання в)за формою: відкриті (неструктурні)—без
попередньо сформульованих відповідей, закриті (структурні) з попередньо
сформульованими відповідями, напівзакриті — коли поряд із
запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних. Закриті
запитання, у свою чергу, поділяють на дихотомічні (на них є тільки дві
відповіді, котрі виключають одна одну) альтернативні (містять перелік
відповідей, з яких можна вибрати тільки одну). Різновидом
альтернативного запитання є шкальне, яке спрямоване на вивчення
інтенсивності прояву якогось явища чи ставлення до нього;
запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них
респондент може вибрати кілька .Крім того, за формою запитання поділяють
на: проективні (забезпечують інф-ю про можливу реакцію респондента в
певній ситуації);запитання-індекси(для групування респондентів під час
аналізу) запитанням водоверті (спрямовують опитування від загальних
питань до більш конкретних); запитання-тести (для оцінки, перевірки);
прямі запитання (звернені до респондента) і непрямі.

11.18 Анкетування, структура анкети.

Анкетування — письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше
використовують для збирання інформації про масові соціальні явища,
вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кадрів, ефективність певної форми
організації праці, характер соціально-психологічного клімату,
задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми
трудових колективів. Анкетування може застосовуватися у дослідженні
будь-якої соціальної проблеми, якщо для її розв’язання потрібна
інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості: потреби,
інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих
індивідів чи соціальних груп, а також про об’єктивні соціальні факти:
організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне
стимулювання. За способом спілкування між дослідником та респондентами
анкетування буває:– через пресу (анкети друкуються на сторінках
журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в
редакцію; поштове (анкети і відповіді пересилаються поштою); роздаткове
(роздаються безпосередньо респондентам). Анкета — впорядкований за
змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття
змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як
правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».У вступній
частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається,
хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися
його результати, підкреслюється важливість і значущість особистої участі
кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо
заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається,
кому слід повернути заповнену анкету.В основній частині анкети подаються
запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної
проблеми. «Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які
характеризують демографічний і соціальний стан респондента. Наприкінці
анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування
і висловлюють подяку за участь у дослідженні.

11.19 Вимоги до анкетера.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і
структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування
анкетером, від його особистих якостей. З особистих якостей анкетера слід
спеціально назвати такі: – висока свідомість, сумлінність, старанність,
науковий світогляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає
переконувати респондентів у соціальній значущості дослідження;
організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з
адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови
для проведення опитування;–уміння створити під час заповнення анкет
атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;–терплячість,
увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери
доброзичливості, щирості, довіри. Анкетером може бути як професійний
соціолог-дослідник, так і спеціально навчений та проінструктований
працівник іншої професії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не
працював у тому структурному підрозділі, де проводиться
опитування.Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної
та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати респондентів
висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися,
списувати, підказувати відповіді.Анкетер не повинен квапити
респондентів, але і не може дозволяти респондентам брати анкети додому,
оскільки це може призвести до зниження якості заповнення їх.

11.20 Інтерв’ю, його види.

Інтерв’ю — різновид опитування, що грунтується на безпосередній
соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з
поставленою метою. Залежно від «ступеня свободи» співрозмовника інтерв’ю
поділяють:–на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною
програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв’юер може задавати
запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та
послідовності;–напівстапдартизоване (фокусоване), в якому
використовують так званий провідник інтерв’ю з переліком як
обов’язкових, так і можливих запитань; —стандартизоване, яке проводять
за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність
запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються.
Вільне інтерв’ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване —
забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її.
Крім того, перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до
його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки.
Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки,
користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може
зібрати необхідну інформацію.Залежно від способу спілкування інтерв’юера
й респондента інтерв’ю може бути особистим і телефонним (швидкість
отримання інф-ї,тривалість 5—10 хв;недолік опитати можна лише тих осіб,
що мають телефон) За частотою проведення інтерв’ю може бути одно- і
багаторазовим (панельним). Панельне інтерв’ю передбачає збирання
інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька
разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою:
перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові
елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його тривалості
інтерв’ю буває клінічним (глибоким, тривалим) та фокусованим
(короткочасним).

11.21 Експертиза, її призначення.

Поняття соціальної експертизи трактується провідними українськими
соціологами, як оцінювання позитивних і негативних соціальних наслідків
розробки та здійснення програм і проектів (національного або
регіонального масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації,
пом’якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і
проектів. Метою соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозування
соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних наслідків
діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних програм і
проектів. Об’єктом є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та
їх соціальні наслідки. Як суб’єкти соціальної експертизи (експерти)
виступають представники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов
життя котрих якось торкається ситуація (у тім числі управлінське рішення
або проект). Види соціальної експертизи:–оцінка громадської
думки;–оцінки, здійснювані соціальними інституціями;–оцінки,
здійснювані фаховими експертами;–комплексна оцінка соціальної ситуації.
Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві
є:–прогноз і оцінка соціальної ситуації;–прогноз і оцінка соціальних
наслідків науково-технічних програм і проектів;–аналіз і оцінка
соціальних наслідків реалізованих урядових рішень; –перманентний підбір
фахівців .Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних
прийомів і процедур, зокрема опитування — усного (обмін думками через
особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності). До
основних видів експертного опитування слід віднести анкетування,
інтерв’ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри Експертне
опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного
дослідження — від розробки теоретичного розділу програми дослідження
(формулювання проблеми, визначення цілей, завдань, гіпотез, побудова
шкал вимірювання) до її реалізації, перевірки отриманих результатів,
розробки рекомендацій.

11.22 Професійна атестація як різновид соц. експертизи, її функції.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація,
яка має на меті збирання інформації щодо оцінки професійних і моральних
якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна
(функціональна) безграмотність — це брак необхідного мінімуму знань і
навичок, неспроможність працівника виконувати свої професійні обов’язки
внаслідок відсутності в нього потрібної кваліфікації. Для проведення
професійної атестації створюють спеціальну комісію. Атестований
доповідає їй про окремі сторони своєї діяльності. Обговоривши звіт,
комісія оцінює діяльність атестованого і розробляє заходи для її
вдосконалення. Ефективність атестації як способу збирання первинної
соціологічної інформації залежить від ефективності поєднання елементів
інтерв’ю, аналізу документації та включеного спостереження.Якість
експертної оцінки при цьому забезпечується відповідністю соціальних
показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим завданням і
можливостям, а також компетентністю і колегіальністю атестаційної
комісії. Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають
добре знати атестованого по роботі, а по-друге — репрезентувати всі
рівні управління, з якими він взаємодіє у виробничій діяльності.Висновки
атестаційної комісії мають бути інтегральними, комплексними, тобто
охоплювати різні сторони професійної діяльності людини, містити оцінку
її перспектив і шляхів досягнення їх. Отже, крім інформаційної функції,
професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості
атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності,
розвитку демократії значно збільшуються, її результати можуть
використовуватися для оцінки трудового внеску тих працівників,
діяльність яких безпосередньо не зв’язана з кінцевими результатами, для
конкурсного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних
управлінських рішень. Професійна атестація є обов’язковою складовою
менеджменту.

11.23 Тестування, його призначення. Види тестів

Тест — завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді
спеціального малюнка. Тестування —експериментальний метод
психодіагностики. Обов’язкові компоненти тесту:–стандартна інструкція
щодо мети і правил виконання завдання;–ключ шкалування, що вказує, яку
характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває
кожний із пунктів завдання;–ключ кодування, який визначає кількість
балів за кожний варіант відповіді; ключ інтерпретації одержаного
індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний
тестованим. Мета–визначити наявність чи брак уже відомих
соціально-психологічних особливостей у особистості, що досліджується.
Тест має забезпечити об’єктивне порівняння між собою досліджуваних,
тобто визначити, якою мірою вони відповідають установленим
стандартам.Тести класифікують за різними ознаками.За цільовим
призначенням їх поділяють на такі види: -проективні, що дають змогу
визначити наявність певних соціально-психологічних якостей у певної
людини. Вони складаються з певних стимулів, реагуючи на які, людина
виявляє притаманні їй якості;–оцінні, що забезпечують відносні виміри
здатностей, рівня розвитку соціально-психологічних властивостей
(пам’яті, мислення), що визначають успіх трудової
діяльності;–професійні, що виявляють ступінь готовності до певної
діяльності, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для
якоїсь професійної діяльності. За предметом дослідження розрізняють
загальні особистісні, за допомогою яких фіксують певну цілісність
психічних властивостей особи; спеціальні особистісні тести, призначені
для діагностики тієї чи іншої риси, характеристики, властивості суб’єкта
(наприклад, розумового розвитку, професійних здібностей, рівня загальної
відповідальності, самоконтролю тощо); групові, які забезпечують
діагностику групових психологічних процесів — рівня згуртованості груп і
колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату,
міжособистісного сприйняття.

11.24 Соціометрія, особливості її застосування.

Особливо широко в соціологічних дослідженнях використовують
використовують групові тести, до яких можна віднести соціометрію.
Соціометрія як різновид групового тесту ґрунтується на описуванні та є
своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання й аналізу
взаємовідносин невеликих, повністю сформованих соціальних груп. Вивчення
характеру взаємовідносин членів окремих груп трудового колективу є одним
з найактуальніших завдань соціології праці. Соціометрія дає змогу
виміряти ступінь згуртованості (роз’єднання) групи; визначити
“соціометричні позиції”, тобто порівняльний авторитет членів групи за
ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах знаходять ся лідер
і той, ким нехтують; зафіксувати угруповання, на чолі яких можуть бути
свої неформальні лідери. За допомогою цього методу можна виявити
неконфліктні та конфліктні (напружені) ділянки, що має велике значення в
управлінні соціальними процесами у сфері праці. Проте слід зауважити, що
соціометрія може застосовуватися для дослідження лише невеликої
(компактної) групи. Вона ґрунтується на вивченні вибору членами групи
партнерів для спільної роботи, навчання, відпочинку тощо. У заданій
дослідником конкретній ситуації фіксується установка досліджуваного на
взаємодію (чи відмову від взаємодії) з іншими членами групи. Процедура
проведення соціометричного дослідження складається з вибору
соціометричних критеріїв, опитування, опрацювання даних соціометричних
вимірювань. Соціометричні критерії, або, як їх іще називають критерії
вибору – це питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів
колективу (згідно з процедурою дослідження) мають вибрати партнера. Слід
особливо наголосити, що йдеться не про загальну оцінку когось, а про
ставлення опитуваного до інших членів групи за різними критеріями,
наприклад, з погляду спільної роботи, участі у вирішенні виробничих
проблем, проведення дозвілля тощо. Такі питання включають до соціокарти,
яка є різновидом анкети. Соціометричні критерії вибирають згідно із
завданням дослідження. Соціометричний критерій може бути комунікативним,
призначеним для відображення взаємин у групі (соціометричний тест) і
гностичним, що відображає усвідомлення членами групи своїх
взаємовідносин з іншими членами групи (тест соціальної перцепції).
Комунікативний критерій дає уявлення про те, кого і для якої діяльності
має вибрати респондент, а гностичний про те – хто на його думку, вибере
його самого в такій ситуації.

11.25 Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації.

Мета опрацювання і аналізу зібраної первинної інформації полягає в
кількісній оцінці впливу різних чинників на розвиток соціальних процесів
у сфері праці. Первинну соціологічну інформацію можна опрацювати вручну
і за допомогою ЕОМ з використанням різних методів ек-мат статистики:
простих і комбінаційних групувань, розрахунків середніх величин,
регресивного, кореляційного і факторного аналізу. Опрацьована інф може
бути подана в таблицях, графіках, діаграмах, рисунках, схемах, які дають
змогу інтерпретувати зібрані дані, аналізувати й виявляти певні
залежності, робити висновки, розробляти рекомендації.

Однак статистичне опрацювання можливе лише за умови кількісного
вимірювання ознак досліджуваного явища. У більшості ж соціальних явищ,
за винятком таких ознак, як вік, стаж роботи, кваліфікаційний розряд
кількісна визначеність відсутня. як виміряти сумлінність,
ініціативність, відповідальність? соціологу важливо знати не тільки про
наявність чи брак таких, а й про інтенсивність вияву. Для цього
використовують соціологічне вимірювання. Соц вимірювання – це процедура,
за допомогою якої якісні ознаки соціального явища чи об’єкта, що
вивчається, порівнюють з певним еталоном і отримують числовий вираз у
пеному масштабі. Еталоном виміру є шкала, яку створює сам соціолог у
процесі дослідження. Шкала – це система індикаторів
конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кіль кісних індексів, за
допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники.
Надання кількісної визначеності якісним ознакам, що вивчаються,
називають шкалуванням. За допомогою шкалування якісно різнорідні
соціальні ознаки приводять до порівнянних кількісних показників. Шкала
при цьому виконує роль еталона. Шкалування в сукупності з індексацією
утворюють процедуру, що називається в соціології квантифікацією.
Квантифікація – це кількісне вираження, вимір якісних ознак. Кількість
градацій визначає так звану чутливість шкали – здатність її виявляти
ставлення респондента до різних аспектів досліджуваного соціального
явища з відповідною мірою диференціації.

Відтак шкала виконує три функції: класифікації, ранжирування і
запровадження материки – вимірювання інтенсивності вияву соціальних
ознак, що вивчаються визначення різниці такої інтенсивності. У зв’язку з
цим утворюються 3 види шкал: номінальна, рангова та інтервальна.

Узагальнення інф поч. з групування респондентів за обраним показником.
Використ комбінат груп дає можл поглибити аналіз. Груп може бути
структурним (за об’єкт показником), типологічне (створеним) та
аналітичне (за 2 і біл показниками)

11.26 Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології АН
України.

Провідним центром соціологічної роботи є Інститут соціології НАН
України, який ставить своїм завданням виявлення закономірностей розвитку
соціальних процесів як взаємодії багатьох соціальних груп і верств у
різних сферах життєдіяльності суспільства. Досягнення цієї мети
реалізується в таких напрямках досліджень:

Історія, теорія і методологія вітчизняної та зарубіжної соціологічної
думки.

Особливості соціальної структури суспільства за умов становлення
ринкової економіки: тенденції та механізми соціальної диференціації та
стратифікації.

Динаміка масової свідомості та соціального самопочуття населення.
Ціннісні орієнтації, потреби, інтереси та мотиви поведінки різних
соціальних груп.

Розробка системи соціологічних показників та проведення моніторингових
досліджень, що характеризують стан і динаміку суспільства.
Соціодіагностика.

Соціальні умови формування ринкової економіки та підприємницької
діяльності. Трудова мотивація за різних форм власності.

Соціальні та психологічні чинники ідентифікації й адаптації особистості
за умов суспільної кризи.

Соціологія культури і масової комунікації.

Особливості життєдіяльності сім’ї на етапі трансформації українського
суспільства.

Причини виникнення й механізми подолання соціальних конфліктів.

Соціально-психологічні чинники і механізми ліквідації наслідків аварії
на ЧАЕС. Соціальна політика за умов подолання наслідків великомасштабних
аварій. Соціологія відтворення природного середовища.

Українська етнічність у сучасному світі. Етносоціологія та етнополітика.

Соціологія політики. Формування та реалізація сучасної соціальної
політики в Україні.

Методологія та методика соціальної експертизи національних та
регіональних програм і проектів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019