Розміщення продуктивних сил (шпаргалка)

1.Предмет курсу “Розміщення продуктивних сил”.

Ек зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої госп системи значною мірою залежить від того, наскільки раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки територіальної організації продуктивних сил у практиці господарюваня дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити структурні параметри економіки та її основні макро- і мікроекономічні показники. Необхідно відзначити принципову відмінність предмета і об¢єкта вивчення курсу розміщення продуктивних сил від інших, пов з ним дисциплін, а також особливості сучасного трактування складу продуктивних сил регіону та існуючих підходів до їх дослідження. РПС як важлива галузь ек науки вивчає специфічні, просторові закономірності орг-ції територіальних господарських систем з метою їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення соціально-економічного прогресу. Отже, предметом науки про рпс є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної) орг-ції продуктивних сил, їхнє сучасне і перспективне розміщення. Сучасно ек теорія трактує склад п/с(продуктивних сил) на розширеній основі,  не обмежуючись лише тими компонентами, що діють у виробничій сфері. Відповідно до такого підходу до складу п/с відносять: предмети і засоби праці; роб силу; природоресурсний потенціал; форми і методи орг-ції праці та в-ва; науковий і соц-культ потенціал; інф-цію. Взаємодія цих компонентів зумовлює певний рівень розвитку п/с та їхні специфічні риси. Наука про РПС всебічно досліджує сучасні тенденції їхнього розвитку на рівні населеного пункту, адміністративного району, області, ек району та країни в цілому. Проблеми, що вивчає ця наука, виходять на міжрегіональний і глобальний рівні. Їх комплексний аналіз дає змогу виявити структурні диспропорції в РПС та резерви щодо рац викор природоресурсного, трудового і виробничого потенціалу, оцінити рівень збалансованості територ-ї госп-ї системи за різними критеріями. Одержані рез-ти виступають інформаційним підгрунтям наукового обгрунтування основних напрямів державної регіональної ек політики, а також конкретних заходів щодо структурної трансформації госп-х комплексів, збереження навк прир сер., зростання ефективності господарювання. Тому об¢єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової орг-ції п/с – природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми орг-ції п/с та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо. Метою цієї науки є обгрунтування напрямів оптимізації РПС, підвищення ек-ї і соц ефективності їх функціонування, а також визначення перспектив розвитку. Важливо підкреслити, що ця головна мета досягається на основі таких розробок: наукового обгрунтування стратегії і тактики розвитку п/с на перспективу; встановлення економічно доцільного механізму регіональної ек політики; складання прогнозів терит розвитку на найближчу та віддалену перспективи; опрацювання нових проектів реструктуризації територіально-виробничих комплексів; розробки концепцій проектів, програм, рекомендацій, пропозицій, спрямованих на досягнення збалансованого стану нац ек-ки, її галузей та ТВК, а також на формування ефективного механізму господарювання. Саме цим забезпечується велике прикладне значення наукових розробок з проблем РПС.

Основні завдання курсу “розміщення продуктивних сил”.

Природно-ресурсні багатства України, її населення і трудові ресурси, а також особливості РПС окремих регіонів досліджено досить функдаментально. Актуальні проблеми регіонального розвитку досліджують науковці Ради з вивчення п/с України, що функціонує в системі Нац Академії Наук України. Проте в період радикальної ек реформи та переходу до ринкових форм госп-ня виникають нові, раніше не досліджувані проблеми. Їх сутьність полягає у такому: 1)за останні роки істотно посилися протиріччя між існуючою терит-галузевою стр-рою госп комплексу Укр та необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою прод праці та гнучкою організацією в-ва. В Укр значного розвитку набули деякі базові галузі важкої пр-сті, обсяги в-ва яких значно перевищують власні потреби. Разом з тим розвиток галузей споживчого сектора ек-ки та соц-ї інфраструктури не відповідає реальним потребам нас-ня. У зв¢язку з цим постає завдання структурної трансформації господ-х комплексів регіонів через зміни у РПС, встановлення оптимальних галузей і терит-х пропорцій в-ва. Необхідність ефективного здійснення структурної трансформації госп-х комплексів тісно пов  з виріш цілого спектра соц проблем: професійної перепідготовки кадрів, працевлаштування, соц підтримки на період можливої тимч незайнятості нас-ня тощо. Це потребує немалих мат-х і фінансових ресурсів. 2) спостерігається суттєва невідповідність між сформаваним у попередні роки значним ек потенціалом окремих галузей і комплексів та неефективним його використанням в суч умовах госп-ня, коли, по суті, відбувається руйнація раніше створеного виробничого і науково-технічного потенціалу. 3) нераціональне розміщення про-го в-ва, галузей соц сфери, а також відсутність дієвого механізму підтримки нових форм госп-ня призвели до порушення процесів відтворення головної п/сили – людини. Поступова втрата людського капіталу та відплив висококваліфікованих спеціалістів з реального сектора ек-ки не можуть не позначитися в подальшому на рівні розвитку п/с країни. Ці негативні процеси стримують ек розвиток регіонів, який просто неможливий без високого платоспроможного попиту нас-ня на товари і послуги на основі зростання його трудової активності та рівня доходів. 4) інтеграція Укр у світовий ек простір та розширення всього спектра зовнішньоек зв¢язків потребує розвитку принципово нових форм територіальної орг-ції п/с, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту, вдосконалити стр-ру експорту, досягти всокої конкурентоздатності пр-ції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому ринках. Розв¢язання цієї проблеми є досить проблематичним за сучасних несприятливих ек умов. Зазначені вище проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають перед РПС як важливою галуззю економічної науки. Першорядне з них полягає в обгрунтуванні оптимального РПС з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідності ринковій кон¢юктурі, задоволенню соц-ек потреб нас-ня та його екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних ек зв¢язків.

3.Загальні закономірності розміщення продуктивних сил, їх суть та значення.  Формування основ ринкової ек-ки в Укр відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення в-ва характеру і рівню розвитку п/с; терит поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами в-ва; територіальної концентрації і комплексності в-ва, формування агломерацій населених пунктів. Закономірність терит поділу суспільної праці об¢єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соц-ек та нац-істор особливостями, максимально повне врахування яких в госп діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне зростання продуктивності суспільної праці. Закономірність концентрації та комплексного розміщення п/с є результатом прояву терит поділу праці. Спеціалізація в-ва спричиняє необхідність взаємопов-го розвитку галузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексного розміщення п/с виступають: економічно обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільно корисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої стр-ри ек-ки регіону за природними, трудовими і вир-ми параметрами; тісний взаємозв¢язок (на основі комбінування кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланками господарства регіону.Крім зазначених, до закономірностей РПС – в контексті нових методологічних основ їх формування – відносять: соціальну спрямованість та усталеність розвитку п/с, відповідність їх розміщення вимогам нац-ї ек-ї безпеки, а також забезпечення планомірності, керованості процесів РПС, їх орієнтації на досягнення високої ек-ї ефективності господарської діяльностіта конкурентоспроможності виготовленої пр-ції. Соц-на спрямованість розвитку і розміщення п\с логічно випливає з необхідності загальної соціалізації ек-ї системи, оск саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою ек-го прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів нас-ня щодо піднесення рівня соц-ек розвитку території, пріоритетність вирішення соц проблем та реалізацію права всіх громадян на вільний вибір місця і сфери прикладання праці. Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення п/с регіону, яке б давало змогу забезпечити повну продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим, щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах 4-6% працездатного нас-ня. Доцільність соц спрямованості розміщення і розвитку п/с регіону вимагає: інтенсивного розвитку соціальної інфрастр-ри, особливо в сільській місцевості; збереження здоров¢я населення через зниження екологічного навантаження на певні території; формування рац-ї системи розселення; збільшення місткості регіонального ринку праці через створення додаткових роб місць на діючих та нововведенних підприємствах. Сталий розвиток п/с як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості ек-ї, соц і еколог складових регіональної госп-ї системи. Сталий розвиток п/с Укр можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови ек-ки, техніко-технологічного переозброєння в-ва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо п/с полягає у: забезпеченні рац-го природокористування; відтворення ресурсної бази в-ва; реструктуризації госп-го комплексу регіону у зв¢язку з новими ек-ми і соц умовами; ефективному викор трудового та вир-го потенціалу. Для розв¢язання завдань сталого розвитку в Укр принципово важливими є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу, раціональна система поселень, формування ефективного еколого-економічної політики держави. Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення п/с регіону. Головна увага має зосереджуватися на об¢єктах, що є потенційними чи фактичними забруднювачами навк сер. При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на територіях з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації та реабілітації нас-ня до несприятливих екологічних умов. Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення п/с вимогам нац-ї ек-ї безпеки.Рівень ек безпеки держави, що визначається саме фактором РПС, залежить від: рівня забезп власних потреб у мінерально-сировиннх та енергетичних ресурсах; галузевої і вир-ї стр-ри госп-х комплексів; завершеності технологічних циклів вир-в; інтегрованості в світовий ек-й простір. Укр нал до кр світу. В яких склалася висока залежність розвитку мат-го в-ва від мінер-сиров бази. Тут виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базових галузей пр-сті та АПК, надходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рах власного в-ва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обл-ні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної пр-сті. Вагомими перешкодами на шляху до зростанн ек-ї безпеки Укр є диспропорції у РПС регіонів. Недосконалість галузевої стр-ри більшості регіональних госп комплексів та незавершеність технологічних циклів тих вир-в, що визначають спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конкурентоспроможності власного в-ва можна сприяти зміцненню ек безпеки Укр таїї входженню од системи світових госп-х зв¢язків  як ріноправного партнера. Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і розвитку п/с, що грунтується на теоретичних засадах “планування розвитку” як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічної прогнозування. Планування розвитку, в т.ч. і п/с.  В Укр в теперішній час щороку розробляється Державна програма ек-го і соц розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах наводиться: загальна хар-ка демографічних процесів, стан госп-ї сис-ми області, зовнек діяльність, хар-ка екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій тощо. Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку п/с є Державні програми соц-ек розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна мет їх розробки – формування на тер регоіну ефективного госп комплексу на основі рац-го використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабміну Укр, відповідним міністерствам та відомствам приймати обгрунтовані рішення щодо регіональної ек політики з урах спеціалізації певних території, їх природно-клімат умов, ресурсних можливостей та соц особливостей. Відповідно до прийнятих урядових постанов в Укр ведеться підготовка середньострокових до 2000р. та довгострокових на 10-15років прогнозів ек-го та соц-го розвитку країни. Керованість процесу розм і розвитку п/с Укр та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного упр-ня та місцевого самоврядування. ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” виконавчим органами сільських,селищних і міських рад надаються широкі повноваження у сфері ек-го та соц-го розвитку. Важливою закономірністю, що об¢єктивно зумовлена умовами ринкового господ-ня, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо розміщення п/с на забезпечення високої конкурентоздатності пр-ції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничиз чи соц-культ об¢єктів та напрямів удосконалення існуючої стр-ри господарства регіону. Ця закономірність базується на врахуванні спцифіки ринкової кон¢юктури, в основі якої – кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку роб сили, ринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон¢юктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток п/с не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон¢юнкури  та їх довготривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній стр-рі господарства. Прикладом стійкої незбалансованості попиту на рбочу силу та її пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на роб силу через введення в дію нових промислових, с/г-х та інфраструктурних об¢єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву роб сили. Результатисною закономірністю РПС виступає забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно, ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких і визначає кінцеву ек результативність розміщення. При цьому ек ефект досягається через вдосконалення територіальної та галузевої стр-ри госп-го комплексу, раціональне використання природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих зв¢язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за рахунок оптимального РПС; найпоширеніший з них – це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей. Певні уявлення щодо ефективності РПС регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага госп-го комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи нац-му доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість нас-ня закладами соціальної інфраструктури та ін.

4. Основні принципи розміщення продуктивних сил, їх суть та значення. Розміщення і розвиток п/с здійснюються на основі певних принципів. Принципи розміщення п/с – це науково обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об¢єктів, вдосконалення територіальної і галузевої стр-ри госп комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямів регіональної політики. Принципи розміщення і розвитку п/с регіону випливають із закономірностей, виражають суспільно необхідні потреби і забезпечують ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення п/с. Отже, принципи – це результат пізнання особливостей дії закономірностей розміщення окремих об¢єктів, галузей та територіальних госп-х комплексів. Існують твердження, згідно з якими принципи розміщення п/с – це правила діяльності та упр-ня економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку п/с, які повинні використовуватися в практичній діяльності. 1)принцип раціонального розміщення в-ва передбачає всебічне врахування ек-х, демографічних, соц-х та екологічних передумов і факторів розміщення п/с з пріоритетністю соц-х та екологічних чинників. Його реалізація і господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких вир-в до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення вир-в низкотранспортабельної пр-ції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної пр-ції, сировини і палива з одного регіону в інший. 2)принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення в-ва,за якого: стр-ра госп комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідальність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах. 3)Принип забезпеченя екологічної рівноваги передбачає формуваня екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення в-ва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території. 4)принцип вирівнювання рівнів ек-го розвитку р-нів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що хар-ть кінцеву результативність їх госп діяльності (напр, нац доход на душу нас-ня). Реалізація цього принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації в-ва, активній державній регіональній політиці. 5)принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті в-ва, для яких вона має найкращі природні та ек умови. А виготовлена пр-ція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий ек-й простір. Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною стратегією ек-го розвитку держави. На суч етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку п/с. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи.

5. Основні фактори РПС, їх суть.

Закономірності і принципи втілюються в практику РПС через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення окремих об¢єктів, так і на формування територіалльно-виробничих комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих п-в, їх груп і галузей. Усі фактори РПС можуть бути представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та техніко-економічні. 1)Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічнц оцінку природних ресурсів. В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою ріноманітних корисних копалин пов¢язане  близько 45% усіх промислових п-в і до 20% трудових ресурсів. Екстенсивне некомплексне використанн багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості технології видобування та переробки мін сировини, некомплексного освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих запасів нафти – 70%, солей – 50%, вугілля – 40%, металів – 25%. Для рац розміщ п/с Укр необхідно: визначити потреби суспільного в-ва в мінер-сир та паливно-енер ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічни вимоги  до охорони і раціонального використання надр у нових ек-х умовах. Сучасне викорисатння земельних, водних і лісових ресурсів Укр не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на РПС необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування. 2)Геополітичні фактори розвитку і розм п/с охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий ек-й простір. В цілому географічне положення Укр є сприятливим для ек розвитку. Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію п/с країни чи певного регіону в стр-ру світового ек простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоек-х зв¢язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, стр-ри економіки, курсу зовнішньоек-ї політики. В суч сис-мі світового госп-ва зовнішньоек зв¢язки нац-х економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв¢язків – виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного прогресу з винесенням частини з них за національні межі. Для Укр вихід на світовий ринок пов¢язаний з формуваням конкурентоспроможної нац ек-ки, що вимагає докорінної зміни терит-галузевої стр-ри регіональних господарських комплексів, підвищення питомої ваги вир-в з виоским ступенем переробки сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових вр-в для забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку. Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових вир-в.3)Демоекономічні фактори розміщення і розвитку п/с включають: загальну чисельність нас-ня, його стр-ру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх терит особл-ті розм; чисельність трудових ресурсів, їх територ-галузевий розподіл та якісні хар-ки; чисельність роб сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність роб сили та форми її ек руху. Комплексний аналіз демоек факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових вир-в чи доцільності скорочення діючих у зв¢язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господ комплексу тощо. Ці фактори чинять вагомий вплив на розміщ трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують роб сили певного професійно-кваліфікаційного складу. У зв¢язку із зміною соц-ек ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм територіальної організації п/с. Зокрема, формування вільних ек зон сприяє піднесенню ділової активності нас-ня, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціально небезпечних. Основні проблеми демоек-го розвитку Укр, які істотно впливають на характер розміщення і розв п/с, полягають у: різкому падінні показників народжуваності, погіршення показників шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя; низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній тривалості життя; несприятливій, з т.з. потреб суч економіки, віковій стр-рі нас-ня4 високому рівні смертності з причин виробничого травматизму; зростанні ек-го навантаження на працездатне нас-ня з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку; збільшенні к-ті територій з від¢ємним природним приростом нас-ня внаслідок перевищення смертності над народжуваністю. 4)Соц-ек фактори розміщення і розв п/с охоплюють: рівень ровитку соц інфрастр-ри, що задовольняє потреби нас-ня в освіті, охороні здоров¢я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навк сер і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці. З розвитком п/с актуальність соц-ек факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соц сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соц потреб населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в ек-му і соц-му розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень. Великі міста і промислові центри мають розвиавтися на основі модернізації, реконструкції та екологізації в-ва, прискореного розвитку соц інфраструктури, рац-го викор міських територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове зн-ня має зміцнення промислової бази та соц інфрастр-ри. Особливо гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів соц сфери. Цьому спрятиме реалізація широкомасштабних заходів щодо соціально-ек розвитку сільських поселень відповідно до Націон-ї програми відродження села. За суч ек ситуації, крім традиційних ціелй, соціально-ек фактори розміщення і розвитку п/с повинні забезпечити: зменшеня масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості нас-ня і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції. 5)Техніко-ек фактори включають: основні напрями НТП та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації в-ва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення п/с на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості в-ва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв¢язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

6. Ек-не районування, його суть та значення.

Велике прикладне значення ек рай-ня полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної ек політики(ДРЕП), а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових вир-чих об¢єктів та вдосконаленні територіальної стр-ри госп-ва, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-вир-чих комплексів. Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Укр здійснюється генеральне ек рай-ня території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення нас-ня. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначеня напрямів перспективного розвитку. При цьому обгрунтовуються основні завдання і показники соц-ек розвитку регіонів та шлихи вирішення соц-х, ек-х і екологічних проблем. Т.ч., ек-не рай-ня є науковим методом територіальної орг-ції н/г і водночас одним із засобів рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соц-ек розвитку.

7. Основні принципи економічного районування, їх суть.

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв¢язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: – профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; – галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); – галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю  включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

8. Поняття економічний район, його суть. Об¢єктивний характер формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об¢єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес ек рай-ня являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів пов¢язано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с. У докапіталістичних формаціях, коли територ поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об¢єктивних умов для формування ек-х районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного вир-ва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці. Значного розвитку набула теорія і методологія ек-го районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Рад Союзу, що було зумовлено розвитком планової госп-ї системи. Основний вклад у розробку наукових основ ек-го рай-ня внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М.Колосовський, П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та ін. Урозробці проблеми ек рай-ня колишнього РадС особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.А.Алампієва. За визначенням П.А.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина н/г країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні ек зв¢язки і нерозривно зв¢язана з ін частинами суспільним територ поділом праці. Є й інші визначення поняття ек району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек зв¢язки, особливість е.г.п. Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі ек райони – це територіальні спеціалізовані частини н/г країни, взаємопов¢язані між собою постійним обміном виробленої в них пр-ції та іншими економічними відносинами. Ек район – це форма територіальної орг-ції н/г, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Поглиблення територ поділу праці, ускладнення територіальної стр-ри н/г та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії ек рай-ня. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М.Колосовський, який поглибив наукові основи ек-го рай-ня розкриттям сутності ТВК як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов¢язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М.М.Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології ек рай-ня, мала і ряд суттєвих недоліків. Основним недолвком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оск він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери вир-ва. В рез глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи ек рай-ня. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення п/с і об¢єктивності процесів формування ек районів, науково визначені районоувторюючі фактори, принципи і критерії виділення ек районів та їх основні типи.

9. Спеціалізація і комплексний розвиток економічних районів.

З урахуванням наявного природно-ресурсного і вир-го потенціалу та необхідності структурної перебудови ек-ки країни визначено такі основні напрями розвитку госп комплексів регіонів на перспективу:

1) Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області) – формування у Карпатах високорозвинутого рекреаційно-туристичного та оздоровчо-лікувального комплексів загальнодерж-го і міжнародного значення; – стр-ра перебудова промислового комплексу шляхом підвищення питомої ваги с/г-го маш-ня, атомобільного, електронного та електротехнічного в-ва з використанням сучасних технологій; – реконструкція вир-в у хім пр-сті і впровадження нових технологій, орієнтованих на випуск кінцевої пр-ції, кердинальне зниження рівня техногеної небезпеки; – впровадження нових технологій глибокого буріння та комплексної глибокої переробки корисних копалин з метою екологізації і підвищення ефективності ПЕК;розширення пошукових і розвідувальних робіт: – подальший розвиток лісового госп-ва, лісопромислового комплексу, легкої і харчової пр-сті; – розвиток овочівництва та садівництва, виноградарства, м¢ясо-молочного скотарства; – прискорений розвиток вир-чої та соц інфрастр-ри; – відновлення та розвиток народних художніх промислів і ремесел; – активний розвиток прикордонної торгівлі і прикордонного співробітництва; – створення системи протипаводкових споруд на малих річках, розширення площ природоохоронних територій;

2) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області):

пріоритетний розвиток АПК та п-в з випуску засобів в-ва для нього; поглиблення буряківничо-зернового та м¢яосо-молочного напрямів спеціалізації у с/г, нарощування потужностей цукрової, плодоовочеконсервної та м¢ясної пр-сті; – збереження в маш-ні пріортитетного розвитку екологічно чистих наук-х вир-в з низькою металоємністю; – забезпечення подальшого розвитку легкої пр-сті, вир-ва буд мат-в, скляних, фаянсових виробів на базі власної сировини із застосуванням маловідхідних технологій; – підвищення екологічної безпеки в зоних, прилеглих до Хмельницької АЕС, Кам¢янець-Подільського цементного комбінату, Вінницького ВО “Хімпром”. 3)Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області) – ліквідація наслідків радіаційного забруднення та поліпшення екологічної ситуації в регіоні; – забезпечення ефективного розвитку галузей спеціалізації регіону – сільського та лісового госп-ва, харчової і легкої пр-сті, с/г-го маш-ня, приладобудування, видобутку і переробки мінералів; створення вир-в для одержання кінцевої пр-ції з льону-довгунця; – розміщення мнаукоємних вир-в з випуску електронної техніки, електропобутових та ін товарів народного споживання; – прискорений розвиток соц та вир-ї інфрастр-ри. 4)Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області) – здійснення структурної перебудови пр-сті, зокрема маш-ня, з метою збільшення вир-ва товарів народного мпоживання, конверсія частини виробничих потужностей п-в військово-промислового комплексу, зміцнення міжгалузевих вир-в для потреб маш-ня; – технічне переоснащення і підвищення ефективності п-в тракторного і с/г маш-ня, атомобільної, електронної та електротехнічної пр-сті; – створення технопарків (технополісів) в районі м.Харкова на базі використання його науково-техн потенціалу та переваг прикордонного розташування; – удосконалення спеціалізації с/г ви-ва, підвищення його товарності та ефективності, розвиток переробних галузей харчової пр-сті; – зміцнення вир-чої інфрастр-ри, насамперед розширення мережі транспортних комунікацій; – подальший розвиток будівельної індустрії; – забезпечення максимально можливих обсягів видобутку газу, нафти, стабільного постачання і рац водокорист-ня. 5)Донецький (Донецька, Луганська області): – структурна перебудова мтелургійного комплексу, скорочення вир-ва нерафінованої сталі, вогнетривів і збільшення питомої ваги електроенрг; – удосконалення стр-ри машинобудівного комплексу, зокрема шлязом конверсії та перепрофілювання частини п-в на випуск спорідненої цивільної пр-ції та товарів народного споживання; – поліпшення екологічної ситуації шляхом перепрофілювання окремих вир-в, технічного переозброєння п-в, здійснення комплексу природоохоронних заходів; – інтенсивний розвиток с/г в-ва насамперед приміського типу; – забезпечення ефективної зайнятості нас-ня, зокрема шляхом диверсифікації в-ва і створення нових роб місць. 6)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області): – якісні стр-ри, перетворення у народногосподарському комплексі спрямовані на посилення його соціальної орієнтованості та екологізації галузей спеціалізації (металургійної, залізорудної та хімічної); – зменшення в-ва залізної та марганцевої руди, коксу, чавуну, сталі, скорочення вивезення цієї сировини, розширення в-ва прогресивних видів прокату, пр-ції кольорової металургії; – реконструкція і технечне переозброєння пр-сті, комплексне використання корисних копалин, відходів вир-ва; – здійснення конверсії оборонних п-в шляхом перепрофілювання частинин їх вир-чих потужностей на випуск цивільної пр-ції, в т ч  товарів народного споживання; – поліпшення екологічної ситуації за рах створення ефективних очисних комплексів, рекультивації порушених природних ландшафтів, впровадження системи екологічного моніторингу; – використання нуково-виробничого потенціалу Дніпропетровська, Запоріжжя та ін міст регіону для створення технопарків; – забезпечення високих темпів розвитку АПК, зміцнення матер-техн бази переробних галузей; – удосконалення територіальної орг-ції в-ва за рах активізації розвитку малих населених пунківт шляхом створення в них невеликих п-в по випуску товарів народного споживання; – рац-не викор біоресурсів Азовського моря. 7)Центральний (м.Київ, Київська, Черкаська області): – структурні зрушення в економіці, спрямовані на посилення її соц орієнтованості, прискорений розвиток харчової і легкої пр-сті, докоріння реконструкція, технічне переозброєння і створення нових потужностей для переробки с/г сировини; – прискорений розвиток машинобудівних галузей – авіабудування, сільгоспмаш-ня, електроніки, точної механіки та оптики і конверсія окремих п-в військово-промислового комплексу; – реконструкція та технічне переозброєння п-в хім пр-сті; – оптимізація стр-ри АПК відповідно до кон¢юктури внутрішнього і зовнішнього продовльчих ринків; – вирішення еколого-ек-х і соц проблем, пов з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС; пріоритетний розвиток наукоємних вир-в, створення на базі науково-техн потенціалу м.Києва технопарків (технополісів); – створення і розвиток  у м.Києві міжнародного інфраструктурного центру для облслуговування потреб міжнародного співробітництва України; 8)Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Кримська АР): – удосконалення галузевої стр-ри пр-сті, прмкорення розвитку нових наукоємних, екологічно безпечних вир-в, суднобудування, здійснення конверсії частини вир-х потужностей п-в військово-промислового комплексу; – впровадження в пр-сті ресурсозберігаючих, у першу чергу енерго- та водозберігаючих технологій; – підвищення ефективності та вдосконалення спеціалізації с/г у вир-ві зерна, соняшнику, овочів, фруктів, винограду, м¢яса та молока; – подальший розвиток маорегосподарського комплексу, забезпечення збалансованої роботи морського портового госп-ва; – прискорений розвиток інфрастр-ри курортного госп-ва. 9)Кримський (Республіка Крим, м.Севастополь): – комплексне використання рекреаційних ресурсів, розвиток індустрії туризму, відпочинку та лікування; – удосконалення галузевої стр-ри пр-сті за рах розвитку наукоємних, екологічно чистих вир-в у маш-ня, досягнення рац-ї спеціалізації у харчовій та легкій пр-сті; – забезпечення Кримського півострова енергоресурсами, в основному за рахунок нетрадиційних, екологічно чистих джерел енергії, вирішення проблем водопостачання та  охорони місцевих водних джерел від виснежаення і забруднення; – інтенсифікація с/г-го в-ва на базі науково обгрунтованих технологій зрошення, внесення добрив, рац-ї спеціалізації природних зон, створення сучасної бази зберігання і переробки с/г пр-ції, відновлення Криму як одного з кращих виноробних районів світу; – розвиток і рац викор біоресурсів Азово-Чорноморського басейну та внутрішніх водойм; – технічне переоснащення і модернізація портового господарства і виболовецького флоту, вдосконалення інфарстр-ри транспорту, засобів зв¢язку.

10. Районний господарський комплекс та його галузева стр-ра. Три групи галузей, які хар-ть господарський комплекс крупного ек району.

На тер інтегрального ек р-ну повинен бут сформований достатьо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: – профілюючі галузі (галузі спеціалізації р-ну в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-сті і с/г; – галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації р-ну (добування і збагачення сировини, в-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, в-во буд мат-в тощо); – галузі, які забезпечують потреби нас-ня р-ну пром-ми і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивченнят тер-госп відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних ек р-нів. Науково обгрунтованим є об¢єктивне існування двох типів ек р-нів – галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних). Галузеве (спеціальне) ек рай-ня потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей в-ва. Цей тип ек р-нів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації п-в окремої галузі н/г і пов¢язаних з ними обслуговуючих в-в. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача пр-ції, сприятливих транспортних зв¢язків тощо. Так напр, у с/г виділяються райони в-ва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в пр-сті – р-ни вугільної, металургійної, хімічної, легкої та ін галузей індустрії. Галузеві ек р-ни є складовою частиною загальних ек районів. Галузеве рай-ня посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних ек р-нів. Загальне (інтегральне) ек рай-ня базується на регіональних н/г-х комплексах, в основі яких зн-ся ТВК різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим рай-ням вид-ся 3 підтипи інтегральних ек р-нів: великі (макрор-ни), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони). Великі (інтегральні) ек р-ни – це поділ території кр на найбільші територіальні частини, які об¢єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні краї з автономними областями. Гол метою визначення цих р-нів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, ТВК для визначення напрямів їх рац-го розвитку і більш ефективного використання їх ресурсного потенціалу. Ці р-ни викор-ся для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення п/с, формування загальнодержавних баз промислового чи с/г-го в-ва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих ек р-нах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі в-ва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної пр-ції з інших районів. Виникнення і розвиток великих ек р-нів може відбуватися в кр-х з територіїєю не менше 300-500 тис кв км. В кр-х з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів). Середні (інтегральні) ек р-ни, як правило, є підрайонами великих ек р-нів. Ця тер однієї невеликої країни чи адмін облатсі, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці ек-го рай-ня. Об¢єктивною основою цього рай-ня виступає терит поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) ек-х р-нів. На тер цих р-нів зн-ся ядра курпнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі ек-х р-нів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами р-нів, які пов¢язують їх периферію в єдине ціле. Середні ек р-ни об¢єднуються у великий ек р-н зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх п-в. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація в-ва в цих р-нах здійснюється не тільки на основних галузях, а й  на в-ві другорядної пр-ції, потрібної для кожного великого ек р-ну. Ці р-ни викор-ся як для прогнозування рівня розвитку в-ва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для упр-ня господ-ю діяльністю. Малі райони (мікрорайони) –це найнижчий ступінь інтегральних ек р-нів. Вони органічно пов з низовим адміністративно-госп-м рай-ням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних р-нів. Визначення меж цих р-нів залежить від об¢єктивних і суб¢єктивних факторів. Це пов з тим, що ек основа сусідніх р-нів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих с/г зонах, і тому їхні межі визначаються вир-ми зв¢язками п-в місцевого зн-ня з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і упр-ням всього госп-ва, яке здійснюється районними центрами. В цих р-нах основними галузями в-ва є рослинництво, тваринництво і місцева пр-сть, переважно та, що переробляє с/г сировину. Найбільш поширеними вир-ми поєднаннями тут є локальні АПК (завод, цех і сировинна зона). В межах цих р-нів можуть бути розташовані і п-ва міжрайонного зн-ня, які впливають на формування обласних госп-х комплексів і внутріобласних підрайонів. Низові адміністративно-госп р-ни в умовах планової системи розвитку госп-ва і навіть в умовах перехідного до ринкової ек-ки періоду використовуються для поточного планування і оперативного упр-ня розвитком вир-ва. Ця ф-ція в умовах поширення приватної власності на засоби в-ва буде змінюватися.

11. Державна регіональна економічна політика, її суть, мета та основні завдання. ДРЕП – це сукупність організаційно-правових та ек заходів, спрямованих на стимулювання ефективного розвитку п/с регіонів, рац-не використання їхнього ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня нас-ня та охорони навк прир сер, вдосконалення терит-ї оргі-ції сусп-ва. Об¢єктами ДРЕП є системи терит-х утворень у межах яких здійснюється державне упр-ня та місцеве самоврядування. Склад об¢єктів ДРЕП визначається адміністративно-територіальним устроєм та ек-м рай-ям Укр. Суб¢єктами ДРЕП виступають центральні та місцеві органи держ викон влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов з розвитком п/с регіонів. Державна регіональна політика є складовою і невід¢ємною частиною соц-ек перетворень, які здійснюються в Укр, і включає структурну перебудову п/с регіонів, поліпшення територ-х пропорцій у країні, підвищення ролі місцевтих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування в розбудові незалежної держави. Основні напрями рег ек політики визначає Верховна Рада України. УрядУкр встановлює державні пріоритети регіонального розвитку, затверджує державні програми розвитку регіонів, бере участь у створення системи ек-х регуляторів і методологічно-інформаційної бази. Виходячи із загальнонац-х і регіональних інтересів і можливостей, держава реалізаує регіональну ек політику, яка передбачає: – врахування відмінностей у рівниях ек-го і соц-го розвитку окремих територій, а також історичних, природно-географічних, демографічних та етнічних особливостей регіонів; – децентралізацію процесів упр-ня соц-ек-м розвитком регіонів, підвищення відповідальності місцевих органів державної виконавчої влади за здійснення ек реформи; – рац-не використання природно-ресурсного потенціалу; – підтримання внутрішньорегіональної збалансованості ек розвитку, поліпшення екологічного стану та соц-демографічної ситуації. ДРЕП є інструментом удосконалення територіальної орг-ції сусп-ва і спрямована на зближення умов функціонування територіальних госп-х комплексів. Вона грунтується на таких основних принципах: – дотриманя пріортитетів загальнодержавного зн-ня; – органічна єдність розвитку п/с регіонів і завдань со-ек розвику країни; – врахування вимог екологічної безпеки при реформуванні стр-ри госп-х комплексів регіонів і розміщені нових п-в; досягнення ек-го ефекту за рах терит поділу праці, рац-ї системи природокористування, налагодження тісних міжрегіональних зв¢язків у межах єдиного ринкового простору України, а також розвитку зовнішньоек-х відносин; – створення відповідних умов для подального підвищеня ек-ї самостійності регіонів шляхом чіткового розмежування повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Основними цілями регіон-ї ек політики є: – створення необхідних правових і ек умов з метою забезпечення кожному регіонові рівних можливостей для комплексного со-ек розвитку, екологічної безпеки, задоволення мат-х і культурних потреб нас-ня; – примноження нац-го багатства Укр на основі ефективного використання природно-ресурсного та виробничо-технічного потенціалу кожного регіону країни. В ек-й сфері – ефективний розвиток і рац-не розміщення п/с, використання переваг територіального поділу праці та ек-го кооперування в-ва, розвиток міжрегіональних ек-х зв¢язків. У соц-й сфері – підвищення добробуту і забезпечення необх умов життєдіяльності нас-ня, реалізація права всіх громадян незалежно від місця народження і проживання на вільний вибір місця докладання праці. В екологічній сфері – досягнення природно-господарської збалансованості регіонів, охорона навк прир середовища та відтворення природних ресурсів. Відповідно до цілей регіонального розвитку визначаються загальнодержавні стратегічні і першочергові завданя ДРЕП. Стратегічний курс держави розраховано на тривалу перспективу і передбачає розв¢язання великомасштабних завдань, зокрема: – структурну перебудову ек-ки промислових регіогів і центрів, для яких характерна концентрація п-в важкої індустрії; – заохочення розвитку експортних та імпортозамінних вир-в у районах, де є для цього сприятливі умови; – інтенсифікацію с/г вир-ва шляхом його рац-ї спеціалізації, реформування вир-чих та со-х відносин, структурної перебудови з одночасним формуванням ефективних внутрішньогалузевих, міжгалузевих і терит-х пропорцій у розвитку АПК, зокрема інтеграції переробних галузей з вир-вом с/г сировини; – істотне оздоровлення екологічного середовища промислових регіонів Донбасу, Придніпров¢я, Прикарпаття, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС, створення в цих регіонах спрятливих умов для життєдіяльності нас-ня; – більш повне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, сприятливих за кліматичними та природними факторами зон Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та ін областей, створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об¢єктів соц-ї та виробничої інфраструктури; – формування рац-ї сис-ми розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сільських населених пунктів та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них; – збереження та відродження культурної самобутності населення регіонів, охорона пам¢яток історії і культури, створення нових природних заповідників; – розвиток регіональної та міжрегіональної інфрастр-ри (транспорту, зв¢язку, інформатики тощо), спрямований на стимулювання й підвищення ефективності територ-го поділу праці.

Першочергові завдання рег-ї ек політики конкретизують стратегічні напрями і спрямовуються на поетапне вирішення назрілих проблем. Серед цих завдань, зокрема: – створення нормативно-правової та методологічної бази упр-ня розвитком регіонів; – забезпечення рац-ї системи природокористування у регіонах; – розроблення та реалізація державних програм соц-ек розвитку окремих регіонів; – сприяння формуванню регіональних ринків, створенню і функціонуванню спеціальних (вільних) ек зон у різних регіонах; – широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжнародного співробітництва регіонів, насамперед з державами – колишніми республіками СРСР; – створення необхідних умов для прискореного облаштування населення (депортованих народів), яке повертається на місця традиційного проживання.

12. Нова сітка ек-х районів України, їх територіальна структура (склад їх територій). У зв¢язку з подрібненістю території України ек-ми районами та значним збільшеннями управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962р. ек-ні адміністративні райони і зменшив їх е-сть з 14 до 7. До мережі цих р-нів увійншли: 1)Донецький (Донецька і Луганська обл); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл); 3)Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська обл); 4)Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська обл); 6)Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, І-Франківська, Закарпатська обл) 7)Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ця мережа ек р-нів більш об¢єктивновідображала реально існуючі ек р-ни Укр. Винятком була тільки Чернівецька обл, які пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського ек р-ну. Ці р-ни до 1990р. залишалися визнаними підрайонами генеральних ек р-нів, виділених на Укр в 1963р., коли процес укрупнення ек р-нів відбувався на всій тер РадС. В рез була затверджена мережа з 18 великих ек р-нів і одного середнього (мезорайону) – Молдавської РСР. За цією мережею на Укр було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13областей) і Південний (у складі 4 областей). Виділення великих ек р-нів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення п/с як у старих р-нах, так і особливо – в р-нах нового інтенсивного госп-го освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хім пр-сті, а також баз в-ва с/г пр-ції: зернових і технічних к-р, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних к-р, спеціалізованого тваринництва та ін. Така мережа ек р-нів існувала до 1990р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу Укр до ринкової ек-ки і самостійного ек розвитку стара мережа великих ек р-нів стратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення п/с з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, ек умов регіонів, існуючих на тер Укр. В 90-х рр вченими Укр запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі ек-х р-нів. Однак їх основним недоліком було недостатнє науокве обгрунтування та неповне врахування реально існуючих ек взаємозв¢язків. У запропонованих варіантах мереж ек р-нів економічними районами Укр визнаються тер-ї, які раніше були названі об¢єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроек-х р-нів в системі союзу поділу праці. Враховуючи необхідність зійснення ДРЕП, Кабінет Міністрів Укр у 1998р. вніс на рогляд до Верховної Ради Укр проект ЗУ “Про концепцію ДРЕП”, в якому пропонується мережа ек р-нів Укр у такому складі: 1) Донецький(Донецька, Луганська обл); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька,Кіровоградська обл); 3)Східний (Полтавська,Сумська,Харківська обл); 4)Центральний (Київська,Черкаська обл, м.Київ); 5)Поліський (Волинська,Житомирська,Рівненська,Чернігівська обл); 6)Подільський (Вінницька,Тернопілька,Хмельницька обл); 7)Причорноморський (АР Крим,Миколаївська, Одеська, Херсонська обл., м.Севастополь); 8)Карпатський (Закарпатська, Львівська, І-Франківська, Чернівецька обл). Запропонований проект нової мережі ек р-нів в цілому відповідає науковим критеріям ек рай-ня, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району. З т з географічного визначення, невдалою є назва Східного р-ну. В усіх варіантах попередніх мереж ек рай-ня він був названий Північно-Східним. Подальший розвиток теорії і практики ек-го рай-ня в Укр дасть змогу вдосконалювати мережу ек-х р-нів Укр.

13.Територіальний поділ праці, його суть та зн-ня для ек рай-ня.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частина території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та ін ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятлих для в-ва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування в-в, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

14. Сучасні наукові методи аналізу розміщення та територіальної орг-ції п/с, їх суть.

До числа специфічних методів науки про РПС і тер орг-цїі н/г належать як традиційн, так і нові. До основних з них слід віднесит: – вивчення конкреного п-ва і аналіз його госп-ї діяльності, вир-го потенціалу, технологічних особливостей, складності вир-го процесу, зв¢язків по поставках сировини і реалізації готової пр-ції, енергетичної і кадрової забезпеченості, можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо; – вивченя елементарної системи в-ва, до складу якої входить п-во; – вивчення галузевого РПС і галузевої стр-ри госп-ва міста, р-ну, області, країни. Для цього галузі диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної пр-сті под-ся на: 1/галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і електроенергії; 2/галузі, що розвиваються головним чином біля джерел сировини; 3/ галузі, п-ва яких тяжіють до населених пунктів і р-нів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, п-ва яких тяжіють до р-нів споживання їх пр-ції; – виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної орг-ції в-ва; – картографування тер-х аспектів розвитку і РПС, формування ек р-нів. За доп тематичних ек карт розкриваються особливості розміщення промислових п-в, центрів, галузей, промислових р-нів, їх взаємозв¢язки щодо сировини і поставок пр-ції; покриття території країни або р-ну мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучасним розміщенням в-ва, транспорту, невир-ї сфери, розселенням людей та ін.; – ек рай-ня як найважливіший метод науки про РПС, систематизацію складної інф-ції, удосконалення територ орг-ції н/г і його упр-ня. Науково обгрунтована мережа ек р-нів дає змогу визначити основні напрями найбільш рац-го використання ресурсів в кожному з них шляхом утворення ТВК, визначення галузей їх спеціалізації в н/г країни і перспектив розвитку; – порівняльний метод, за доп якого на основі аналізу статистичних даних і основних ек показників визначається місце галузі серед ін галузей р-ну чи серед ін районів; – статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних показників на 100 або на 1000чол., розрахунки динамічних рядів у натур числах та в %-х і визначення на їх основі темпів зростання, приросту тощо; – вивчення і визначення ТВК регіонів за доп методу енерговиро-х циклів, який розкриває ланцюговий зв¢язок п-в від видобутку сировини до в-ва гот пр-ції, включаючи і обслуговуючі цю групу п-ва та наукові установи; – балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і розміщення п/с. Системний підхід до вивчення проблем рац розміщення п/с дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення набули такі: – математико-статистичні (одержання кількісної інф-ції і обробка даних); – математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення в-ва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівняння); – методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і со-побутових об¢єктів тощо.

15. Населення України, його динаміка, стр-ра та особл-ті розміщ

Нас-ня або народонас-ня – це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонас-ня разом з прир умовами і ресурсами та способом в-ва мат-х благ є основою мат життя сусп-ва. Чисельність нас-ня країни в цілому та окремих її регіонів є рез-том взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів сусп розвитку, і насамперед соц-ек та демографічних. Закономірості розвитку ек-ки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції демогр розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює ек-ну і со політику держави. Вивчення процесів відтворення нас-ня, особливо динаміки його чис-ті, має практичне зн-ня для встановлення механізму взаємодії ек і демогр процесів. Чис нас-ня держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різном-х факторів. Знання чисельності нас-ня на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток н/г і напрями демографічної політики. Укр за чис нас-ня є однією з великих держав Європи. На поч 1998р за чис жителів вона була на 7 місці після ФРН,Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чис нас-ня Укр складає нині більше ніж 50 млн чол. Найбільш повну інф-цію ро чис-ть нас-ня, його стр-ру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. Особливе зн-ня для Укр мають останні 4 переписи – 1959, 1970 ,1979,1989рр. Наступний перепис нас-ня на Укр має відбутися в 2001р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік (розрахункова чис-ть) нас-ня за основними параметрами з урахуванням природного руху нас-ня та даних міграції. Згідно з даними переписів нас-ня по Росії і колишньому СРСР чис нас Укр становила (в суч кордонах): у 1897 – 28,4 млн чол., 1926-29,5б 1939-40,53 1959-41,9, 1970-47,1 1979-49,8, 1989 – 51,7млн чол. Як бачимо, чис нас Укр за великий період часу постійно зростала. Тільки за пер 1959-1998рр загальний прирісто нас Укр перевищував 8 млн чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст нас-ня був дуже нестабільним, а кількісні параметри його щороку змінюалися. Але загальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993р. і по нинішній час чис нас Укр щорічно зменшується. На поч 1995р чисельність нас була майже такою, як у 1989р. Особливістю цьго процесу в Укр є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соц-ек та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі сусп розвитку. Такий характер динаміки нас обумовлює складність ирішення ряду демографічних, ек і політ проблем в Укр. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової стр-ри нас (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення н/г трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін. Розміщення нас: Укр належить до держав з високою щільністю нас-ня. На поч 1999р в цілому по країні густота нас-ня становила майже 83 чол. на 1 кв км. Розміщення нас по тер повною мірою відповідає особливостям розміщ в-ва та її прир-ресурс потенціалу. Найменші щільність нас характерна для Укр-го Полісся та півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол на 1 кв км. Причому в Чернігівській області щільність нас-ня не досягає і половини відносно середнього показника по Укр. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особливостями, що обумовлюють певну госп діяльність. Рідко заселений і південь Укр, особливо Херсонська таМиколаївська обл. Найвищий показник густоти нас в Укр хар-й для східного регіону, де він перевищує 130 чол на 1 кв км, а в Донецькій області досягає майже 190 чол/кв км. Висока щільність нас характерна і для західних областей Укр, де вона становить: в Львівській обл – 126 чол/кв км, в Чернівецькій – 116. Окремим регіоном, де показник щільності нас-ня близький до середнього рівня по Укр, є АР Крим (цей показник досягає 83 чол/кв км). Зазначені особливості розміщення нас в Укр є значною мірою рез-м регіональних особливостей динаміки його чис-ті, що склалася в рез відмінностей прир руху та міграційних процесів. Зміни в динаміці заг чис нас-ня визначаються змінами у розміщ міського і сільського нас-ня. Розміщення міського і сільського нас-ня має істотний вплив на рац-не розміщення та оптимальний розвиток п/с. Статево-вікова стр-ра нас-ня є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чис-ті нас-ня в майбутньому. Сама ж статево-вікова стр-ра нас є рез-м особливостей народжуваності і смертності нас-ня в конкретних істор умовах відтворення. Аналіз стат мат-в свідчить про те, що в Укр спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її нас-ня. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чис-тю чоловіків і жінок.Нац склад нас Укр хар-ся значною чисельною перевагою основною нації – українців. За даними останнього перепису нас-ня, українці становили понад 70% усіх жителів Укр. Крім того, значна чис українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на тер Укр проживає понад 100 національностей. Серед них найб частку становлять росіяни – понад 20% всього нас країни. Друге місце за чис після росіян займають жителі єврейської національності, чисельність яких постійно зменшується, і нині вони становлять близько 1% нас-ня Укр проти 2,0% у 1959році. На тер Укр проживає значна чис нас з прилеглих до країни держав. Це, білоруси, чис яких перевищує 400 тис чол, молдавани(майже 300 тис чол), болгари (близько 250 тис чол), угорці (150 тис чол), румуни (100тис чол), поляки (250 тис чол). Крім цих національностей, в Укр проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

І6.Вплив населення на розвиток і розміщення продуктивних сил.

Людина є, з одного боку, активною продуктив­ною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробни­цтво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основ­ним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чи­сельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є най­більш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на роз­виток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в ці­лому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окре­мих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнен­ня. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галу­зей народного господарства потрібні трудові ресурси лише пев­ної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності та­кож має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні харак­теристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продук­цію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. По­треби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфра­структури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з од­ного боку, явищами соціального життя, що пов’язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є процеси власне жит­тєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв’язок між населенням і розвитком територіаль­ної організації народного господарства. Лише на цій основі мож­лива побудова соціально спрямованої ринкової економіки в сус­пільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, ду­ховного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кіль­кісного і якісного відтворення прийдешніх.

17.Міське та сільське населення України, його динаміка та особливості формування.

Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продук­тивних сил. Якщо на початку століття в Україні переважало сільське насе­лення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її на­селення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 рр. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979 р. до 67,8% — в 1998 р.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територі­альні відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельно­сті населення України та її регіонів. Так, протягом останніх деся­тиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 рр. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994—1998 рр. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік.

На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 насе­лення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. про­живає лише 2% населення, а решта населення проживає у посе­леннях до 20 тис. чоловік.

Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка — це ре­зультат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистич­них даних за значний період часу дав змогу встановити довго­строкову і стабільну тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979— 1985 рр. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбіль­ший приріст сільського населення був характерним для Авто­номної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського на­селення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігів­ській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушен­нями в економічній і соціальній сферах, а також у територіаль­ній структурі і організації народного господарства, особливо га­лузей матеріального виробництва.

18. Сучасна демографічна ситуація в Україні, її регіональні особливості.

Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвит­ку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і від­сутності навіть простого заміщення одних поколінь людей нови­ми. Таким чином, відтворення населення України є звуженим.

Тенденції руху населення характеризуються такими показниками: 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а помер­ло 617,6 тис. чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а по­мерло 720,0 тис. чол. Внаслідок цього природний приріст був від’єм­ним і досяг 300,8 тис. чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донець­кій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) облас­тях, а найменший — у Кіровоградській (11,1 тис. чол.). Херсон­ській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народже­ними) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де рані­ше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі ко­ефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров’я, але і для Вінницької, Київської, Кірово­градської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чер­нігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природ­ного приросту населення є південні території України — Авто­номна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Терно­пільська та Житомирська області. В цих областях від’ємні зна­чення показників природного приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природ­ного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, фор­мується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населен­ня. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — най­вищий потенціал демографічного відтворення.

Важливими факторами, що впливають на відтворення насе­лення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особ­ливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніп­ров’я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з ви­соким рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я на­селення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятли­вих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України.

Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині по­над 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем ра­діоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов’язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується на­самперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.

Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 краї­нах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%о. Дещо знизився цей показник у 1996— 1998 рр. і склав у 1998 р. 14,4%₀.

19. Трудові ресурси, їх суть та види зайнятості.

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має не­обхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку.

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографіч­них, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на держав­них та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності. Окрему групу становлять безробітні. Все за­йняте у народному господарстві населення розподіляється між галу­зями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сіль­ському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв’яз­ку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим май­ном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеороло­гічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побу­тового обслуговування, охороні здоров’я, фізичній культурі і со­ціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв’язку та ін.

20. Раціональне використання трудових ресурсів. Безробіття. Ринок праці.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить біль­ше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника харак­терні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них нале­жать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хме­льницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Черні­гівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високо урбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпро­петровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліт­тя показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по на­родному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997 р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки за­гальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.

Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням праців­ників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято май­же 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол.

Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров’я, фіз­культури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяють­ся Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.

Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волин­ської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації під­приємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різ­них галузей народного господарства близько 200—273 тис. чоло­вік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення від­бувається на транспорті і зв’язку, у торгівлі і громадському харчу­ванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті.

Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рі­вень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не пере­вищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресур­сів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цьо­го середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтав­ської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безро­бітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих ре­гіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіт­тя характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгод­ження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

21. Природно-ресурсний потенціал, його суть та структура.

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами ро­зуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз­витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природ­но-ресурсного потенціалу відносять: географічне поло­ження, кліматичні умови, особливості рельєфу та роз­міщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територі­альну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу Компонентна структура ха­рактеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — мож­ливості відтворення та ефективної експлуатації при­родних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виді­ляють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біо­логічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологіч­ною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерп­ні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: міне­ральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

22.Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток і розміщення в-ва та спеціалізацію ек-х районів.

Для розміщення галузей н/г велике зн-ня мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За н/г-м значенням запаси кросиних копалин под-ть на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології вид-ть такі категорії запасів корисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і С1 – розвідані менш докладно; С2 – оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1 і С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність в-ва.

23. Мінеральні ресурси, їх  структура  та  народногосподарське  значення (використання).

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого за на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

Загальні запаси залізних руд України оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70%.

24. Земельний фонд та його структура. Проблеми охорони і раціонального використання земельних ресурсів.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа  становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв’язку та ін. —  3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

25. Водні ресурси, їх    народногосподарське    значення    та    проблеми раціонального використання.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостат­нім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю під­земних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оці­нюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території Украї­ни становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов’язаних з поверхневим стоком, ста­новлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використо­вується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жи­теля України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у за­хідних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівно­мірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіж­жя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Ос­новними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське гос­подарство, комунальне господарство. Для пом’якшення територі­альних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об’єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоре­сурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси ста­новлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізня­ють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідро­енергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України станов­лять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для викорис­тання — 21,5 млрд. кВт • год.; економічно доцільні для викорис­тання становлять 16 млрд. кВт • год.

Основні проблеми щодо раціонального формування, викорис­тання та збереження водних ресурсів України полягають у: за­брудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсяга­ми залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою во­домісткістю продукції.

26. Лісові ресурси, їх    народногосподарське    значення    та    проблеми раціонального використання.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко­лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу­ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на­родного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційова­ний: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наб­лиженим до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними за­пасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін­ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро­чення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі дере­вини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 р., тобто майже на 30%.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів.

27. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів.

Використання в економічній системі природних ресурсів ви­магає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: тех­нологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виража­ється в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні ре­зультати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного се­редовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосо­вують передусім методичні підходи, засновані на категоріях рен­ти та ефективності.

Для розміщення галузей народного господарства велике зна­чення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За на­родногосподарським значенням запаси корисних копалин поді­ляють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якіс­тю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позаба­лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати еконо­мічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів ко­рисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С₁ — розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С₁, С₂разом з прог­нозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експ­луатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

28. Промислові, балансові та загальногелологічні запаси мінеральних ресурсів, їх суть (визначення).

Мінер ресурси становлять дуже велику групу прир речовин мінерального походження, що використовуються для добування енергії, різних матеріалів через їх вилучення та перероблення в різних галузях госп-ва. Залежно від особливостей складу й характеру використання в госп-ві корисні копалини под-ть на такі групи: 1)горючі, або енергетичні (вугілля, горючі сланці, нафта, природний газ, тоф); 2)рудні, або металеві (руди чорних, кольорових, рідкісних, благородних і радіоактивних металів); 3)нерудні, або неметалеві [будівельні матеріали (природне буд каміння, цементна сировина, будівельні глиини); індустріальна мінер сировина (слюда, азбест, графіт, корунд, магнезит, скляні піски); хімічна мінеральна сировина (різні солі, сірка, селітра); сировина для вироблення мінеральних добрив (калійні солі, фосфорит, апатити); коштовне й напівкоштовне каміння (алмаз, сапфір, рубін, смарагд, топаз, аметист, малахіт, яшма та ін.)]. За ступенями розвіданості геологічні запаси корисних копалин под-ть на 4   категорії: А – вірогідні запаси, властивості яких докладно вивчено; В і С1 – розвідані з відносно меншою детальністю; С2 – можливі, ймовірні, оцінені попередньо. Обчислені запаси корисних копалин затверджуються державною комісією. Затверджені запаси назся балансовими – такими, що відповідають промисловим кондиціям і гірничотехнічним умовам експлуатації. Інші запаси наз-ся позабалансовими: вони беруться на облік як такі, що надалі можуть стати об¢єктами освоєння. Для орг-ції видобування потрібно, щоби родовища вміщували достатньо, економічно вигідну к-сть сировини або палива. Крім кількісного аспекту, у визначенні госп-ї придатності родовищ корисних копалин беруть до уваги якісні показники – склад корисних компонентів, умови та глибину залягання, потужність пластів, особливості покривних шарів тощо. Так, руди мають містити щонайменше: 25-27% заліза; 20-25% марганцю; 40% хрому; 40% алюмінію, міді, свинцю, нікелю; сурми – 1%; олова – 0,1%; золота – 5-7 кг на 1т. З розвитком науки й техніки ці показники зменшуються. Окремі копалини містять по кілька компонентів (приміром, поліметалеві руди мають корисні домішки). Це потребує орг-ції комплексного використання сировини.

29. Ресурсозбереження як головний   напрям  раціонального   використання природних ресурсів.

Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію при­родних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій са­мій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміж­них матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання міне­рально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсо­зберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земе­льного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра­цьованих кар’єрів тощо; ефективне регулювання лісокористуван­ня, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промис­лових об’єктів.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторин­ний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарю­вання щорічно утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких пе­реважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість . У перспективі передбачається форму­вання ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділя­тиметься розширенню напрямів використання макулатури, полі­мерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потуж­ності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбе­реження у зв’язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбере­ження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба­зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресур­сів та маловідходному виробничому циклі.

30. Паливно-енергетичний комплекс, його   суть,   галузева   структура   і народногосподарське значення.

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність га­лузей промислового виробництва, які здійснюють видо­буток палива, виробництво електроенергії, їх транспор­тування та використання. До складу паливно-енерге­тичного комплексу входять галузі паливної промисло­вості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лі­нії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна між­галузева територіальна система, складова частина єди­ного господарського комплексу країни; це базовий комп­лекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонуван­ня — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

При цьому розвиток паливно-енергетичного комплексу необ­хідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведен­ні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямо­ваної енергозберігаючої політики.

Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо елект­роенергія), визначають темпи науково-технічного прогресу, ефек­тивний і прискорений розвиток економіки в цілому. Викорис­тання електроенергії в народному господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих галузях, впровадженню комплексної механізації і автоматизації виробництва тощо.

Широке застосу­вання енергії впливає на рівень енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галу­зей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формую­ться територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення територіального поділу праці.

Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв’язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для системного, комп­лексного підходу до розміщення цих галузей і обґрунтування оп­тимальних шляхів їх розвитку з урахуванням народногосподар­ської загальнодержавної ефективності.

31. Металургійний комплекс, його стр-ра та районоутворююча роль. Металург комплекс забезпечує металом маш-ня та ін галузі н/г країни. Він скл-ся з чорної і кольорової металургій, що в свою чергу об¢єднують основні і допоміжні в-ва – від видобування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів (напр флюси) до випуску прокату й металевих виробів. Осн в-вом металург комплексу є випуск готового металу, допоміжним –в-во сплавів. У чорній металургії – феросплавів (сплав чавуну, напр, з марганцем або хромом), переробки вторинної сировини (переробна металургія працює на металобурхті) та прокат чорних і кольорових металів. Металург комплекс відіграє важливу роль у госп-ві нашої країни. Це пов з тим, що він визначає її ек-й потенціал і зумовлює розвиток ін галузей госп-ва, передусім маш-ня і металообробки. Уметалургії зосереджена велика частка промислово-виробничих ОФ. Крім того, це важлива комплексоутворююча галузь. Вона впливає також на розвиток територ-ї стр-ри країни – на утворення промислових р-нів, вузлів і центрів. У наш час Укр є одним з найб виробників металу на планеті. Вона розширює поставку своїх виробів, особливо прокату і труб на світовий ринок. Для розвитку металург комплексу Укр має декілька сприятливих чинників: 1)близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної і марганцевої руд, вапняків, формувальних пісків і вогнетривів, відкриті в останні роки великі запаси різноманітних руд кольорових металів; 2)густа мережа шляхів сполучення між родовищами; 3)велике і надійне джерело водопостачання, яким є Дніпро з його водосховищами; 4)розвиток металомісткого маш-ня; 5)велика ек-сть металобрухту; 6)висококваліфіковані кадри. Чорна металургія Укр за сучасної технології і відсталого, спрацьованого обл-ня – дуже матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в госп-ві країни. Тому основним чинником розміщення п-в галузі є сировинний, тобто максимальне наближення до джерел сировини. Кольорова металургія використовує руди металів, які містять у своєму складі в багато разів менше корисного компоненту, ніж залізна руда. Крім того, на виплавку однієї тонни магнію потрібно до 22 тис кіловат-годин електроенергії. Тому ця галузь – енергомістке в-во. Отже, на розміщенні п-в кольорової металургії впливають два чинники – сировинний та енергетичний.  В Укр можна виділити 3 р-ни чорної металургії: Придніпров¢я, Донбас і Приазов¢я. В їхніх межах формуються окремі вузли і центри. Придніпровський металург-й р-н простягся вздовж Дніпра від Кременчука до Нікополя. До його складу входять 5 великих вузлів в-ва: Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Нікопольський і Кременчуцький. З 32 великих металургійних п-в Укр в Придніпров¢ї розміщено 19. Названі 5 вузлів Чм утворені окремими центрами цієї галузі. Так, до складу Дніпропетровського вузла належать комбінати і заводи Дніпропетровська, Дніпродзержинська і Новомосковська. Найпотужніший металургійний комбінат країни – «Криворіжсталь». Наефективнішими комбінатами є «Запоріжсталь» і «Дніпроспецсталь», які зн-ся в Запоріжжі. Донецький металург р-н об¢єднує великі вузли і центри Донбасу. Великі металургійні заводи розміщені в Донецьку, Макіївці, Алчевську, Харцизьку, Єнакієвому, Луганську, Алмазному, Краматорську, Костянтинівці, Стаханові. Тут сформувалося три вузли металургійної пр-сті: Донецько-Макіїський (найпотужніший), Єнакієвський, Алчевсько-Алмазнянський. Третій р-н Чм Укр зн-ся в Приазов¢ї. До його складу входять потужні п-ва Маріуполя (два заводи), а також родовищ   залізних руд Керченського басейну з Керченським залізорудним комбінатом і Камиш-Бурунською агломераційною фабрикою та окремими цехами Керченського металургійного заводу. Агломерат з Керчі Азовським морем надходить у Маріуполь, флюси – з різних районів Донбасу.У багатьох великих центрах Укр за межами вказаних р-нів Чм працюють окремі заводи переробної металургії і металургійні цехи на машинобудівних п-вах.

32.Машинобудівний комплекс, його галузева стр-ра та н/г зн-ня.

Маш-ня – важлива галузь пр-сті розвинутих кр світу. Воно значною мірою визначає не лише галузеву стр-ру пр-сті, а й її розміщення. Ріень розвитку маш-ня є одним з основних показників ек-го, і насамперед промислового розвитку країни. Велике зн-ня машня в н/г-му комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби в-ва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для с/г, технологічне устаткування для легкої і харчової пр-сті і т.п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годиники тощо). Крім того, маш-ня виробляє різноманітне устаткування для буді-ва, транспорту, зв¢язку, торгівлі, спеобладнання для невиробничих галузей, а також пр-цію оборонного призначення. В розвинутих країнах світу маш-ня, як правило, визначає їх експортний потенціал і забезпечує від 32 до 40% всього експорту. Маш-ня має багатогалузеву стр-ру і хар-ся створенням спеціалізованих заводів і галузей. На основі технологічних процесів, металомісткості і зн-ня в н/г галузі машня класифікуються таким чином: важке, загальне, середнє маш-ня; в-во точних механізмів; в-во приладів та інструментів; в-во металевих виробів та заготовок; ремонт машин і устаткування. Маш-ня Укр виникло ще в сер 19 ст. Наявність металу, вигідне транспортно-географічне розташування, зокрема вихід до узбережжя Чорного та Азовського морів, висока концентраця с/г-гов-ва сприяли розвитку тут важкого, транспортного і с/г-го маш-ня. В минулому маш-ня стало провідною галуззю в стр-рі промислового комплексу Укр. В 1990р. його частка становила 30% всього пром в-ва. Важливе місце в ньому зайняли галузі ВПК, які виготовляли 40% вартості пр-ції маш-ня Укр і приблизно стільки ж відсотків вартості пр-ції ВПК колишнього СРСР. Вищеназвані передумови для розвитку маш-ня визначили місце України в загальносоюзному поділі праці. Зокрема, Укр в 1990р. забезпечувала в стр-рі в-ва колишнього СРСР: 45% металургійного устаткування, 97% – магістральних тепловозів, майже 50% вантажних вагонів і цистерн, 26% продукції с/г-го маш-ня (в т ч 100% бурякозбиральних і 100% кукурудзобиральних комбайнів), 23% тракторів, 50% землеробних машин і сівалок. Сучасні галузева стр-рі і розміщення маш-ня Укр сформувались за останні десятиліття. Стр-ра цивільних галузей маш-ня Укр така:

Маш-ня Укр представлено практично усіма галузями (крім годинникової), але далеко не всіма підгалузями. В умовах територ поділу праці колишнього СРСР Укр не виробляла деяких машин, зокрема: магістральних електровозів, електропотягів для приміських ліній і метрополітену, пасажирських вагонів, зернозбиральних і картоплезбиральних комбайнів і деяких ін машин. Недостатньо вироблялось вантажних та легкових автомоблів, товарів народного споживання. Названі машини Україна отримувала з ін колишніх союзних республік. Монопольне в-во та відсутність конкуренції в галузях цивільного маш-ня колишнього СРСР не сприяли якості його пр-ції. Зараз, коли Укр є незалежною і суверенною державою і має великий власний ринок, а також метал, науково-дослідну базу і кваліфіковані кадри, вона повинна створити власне в-во названих машин. Висока якість пр-цїі ВПК підкреслює значні можливості для підвищення конкурентоздатності всього маш-ня України. Машинобудівний комплекс – це сукупність галузей пр-сті, що виробляють машини й устаткування для всіх ланок н/г. У сучасному житті немає жодної галузі, де б не використовувалися вироби маш-ня. Це – і телевізор, і магнітофон, і холодильник, і пральна машина, і радіоприймач, і міксер, і велосипед, і автомобіль. Всі вони також виготовлені машинами або із застосуваням машин. Отже, без машин життя та вир-ча діяльність сьогодні неможливі. На роботу люди дістяються машинами – автобусами, тролейбусами, поїздами, автомобілями, де вони знову мають справу з машинами – верстатами, прокатними станами, комбайнами, сівалками тощо. Навіть управлінська праця все більше устатковується машинами, наприклад, комп¢ютерною технікою. Забезпечуючи машинами ін галузі госп-ва, маш-ня спряє НТП, полегшує працю робітиників, поліпшує її умови. Маш-ня – провідна галузь пр-сті Укр. В майбутньому вона набуде зн-ня «галузі-організатора», здатниої вдосконалювати ек-ку країни. Маш-ня в нашій країні є органічною складовою частиною майже кожного більш-менш значного промислового комплексу. Це одна з територаільно найбільш поширених галузей госп-ва України.

 До машинобудування входять такі галузі:

Сільськогосподарське машинобудування; тракторобудування; Приладобудування;

Електротехнічне машинобудування;  Автомобілебудування ; Хімічне і нафтохімічне;

Верстатобудування та інструментальне машинобудування; Машинобудування для легкої та харчової промисловості; виробництво побутових машин; Будівельно-дорожне та комунальне машинобудування; Гірничо-шахтне і гірничо-рудне машинобудування.

33.Хіміко-лісовий комплекс, його стр-ра та н/г-ке зн-ня.

Хімічний комплекс – один з провідних у стр-рі суч ек-ки. Від його розвитку, як і від розвитку маш-ня, значною мірю залежить НТП. Комплекс хім вир-в виготовляє пр-цію для всіх основних галузей пр-сті, транспорту, с/г, оборони, побутового обслуговуваня та ін сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку ек-ки в цілому. Стр-ра хім комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент пр-ції і об¢єднуються між собою загальною технологією. Як правило, виділяють основну (необрганічну)хімію, хімію органічного синтезу, гірничохімічну пр-сть, фармацевтичну пр-сть, мікробіологічну пр-сть, побутову хімію. Провідне місце за обсягом в-ва, в т ч за випуском кінцевої пр-ції, займають основна хімія і  хімія органічного синтезу. Використання хім пр-ції в пр-сті дає змогу виготовляти значну к-сть високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним галузям в-ва, як атомна енергетика, радіоелектроніка тощо. Пр-ція хім пр-сті часто заміщує природну сировину, яка дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої пр-ції, підвищенню якості виробів. Рівень розвитку хім пр-сті тієї чи ін країни є важливим показником її індутріального розвитку і ек-ї незалежності. Що стосується Укр, то хім пр-сть є однією з провідних галузей її н/г-го комплексу, галуззю її спеціалізації у міжнародному поділі праці. Укр має великі потенційні можливості для розвитку хім пр-сті. На поч 90-хрр вона налічувала понад 80 великих п-в. Особливістю галузі є те, що в стр-рі постачання сировини, мат-ів і напівфабрикатів близько 60-70% їх обсягу становили поставки за зв¢язками по кооперації з п-вами республік колишнього РадС. У цих же регіонах реалізовувалася значна частка виробленої пр-ції галузі. Крім потужних п-в, галузь хар-ся наявністю суттєвого наукового потенціалу – великої к-сті науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, серед яких і такі, що велик важливі розробки науково-технічних проблем хімічної технологіч в колишньому РадС. Формування в Укр ринкових відносин супроводжується проявом кризових явищ як в цілому в ек-ці країни, так, зокрема,  і в хім пр-сті. Це обумовлено, з одного боку, порушенням налагоджених госп-х зв¢язків, а з другого – недостатньою адаптацією галузі до ринкових умов функціонування (насамперед це стосується пошуку компенсуючих джерел сировини,а також збереження старих ринків і проникнення до нових товарних ринків). Слід зазначити, що вітчизняні п-ва хім пр-сті близько 60% пр-ції реалізують на зовнішніх ринках (переважно в країнах далекого зарубіжжя). Все це призвело до значного спаду в-ва основних видів пр-ції галузі. Стабілізація ек ситуації в країні і активізація факторів її зростання дадуть змогу забезпечити структурну перебудову галузі відповідно до нових умов розвитку ек-ки. Лісопромисловий комплекс (ЛПК)  України – це сукупність п-в, пов¢язаних з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої пр-ції) лісової сировини. До його складу сходять: лісове госп-во, лісозаготівельна пр-сть, галузі лісової пр-сті по механічній і хіміко-механічній (лісопильна, фанерна, сірникова, в-во дерев¢яних будівельних деталей і будинків, деревностружкових і деревноволокнистих плит, меблів) та хімічній (лісохімічна, целюлозно-паперова пр-сть) переробці деревини, а також гідролізна і дубильно-екстракційна пр-сть, обслуговуючі в-ва (в-во і ремонт машин та устаткування), заводи по виготовленню предметів праці для окремих галузей, п-ва мат-техн постачання, галузі і заклади невир-го обслуговування (підготовка кадрів, науково-дослідна і проектро-конструкторська діяльність). Зн-ня ЛПК в ек-ці Укр визначається тим, що в суч умовах немає такої сфери госп-ва, де деревина і пр-ції її переробки не відігравали б істотної ролі. Основний продукт лісу – деревина, яка використовується переважно для в-ва засобів в-ва, зокрема предметів праці (круглий ліс, пиломатеріалів, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) і предметів споживання (меблі, папір, оцтова к-та). Продукція ЛПК використовується в маш-ні, легкій пр-сті, на транспорті, у зв¢язку, в буд-ві. Водночас ЛПК отримує від ін галузей лаки, фарби, соду, натрій, відбілюючі хімікати (виготовлення паперу), автомашини, трактори, верстати (заготівля та обробка деревини). Ліси є важливим акумулятором живої речовини. Вони утримують в біосфері ряд хімічних елементів і воду, активно взаємодіють з тропосферою, визначають рівень кисневого та вуглецевого балансу. Поряд з цим ліси дають продовльчі ресурси (дикі плоди та ягоди, гриби, березовий сік тощо), кормові і лікарські рослини, мають санітарне, рекреаційне і екологічне зн-ня. Вони створюють сприятливе середовище для розвитку бджільництва та мисливства.

34.Будівельний комплекс, його стр-ра та н/г-ке значення.

Будівельний комплекс- це сукупність галузей мат в-ва і проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До складу буд комплексу входять такі галузі мат в-ва: будівництво, пр-сть буд матеріалів, в-во буд конструкцій і деталей. У ряді наукових досліджень стр-ра буд комплексу розуміється більш широко: до нього включається також будівельне і дорожне маш-ня, спеціальна інфрастр-ра (науково-дослідні і дослідно-конструкторські орг-ції, вищі і середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси  з підготовки будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують буд-во; організації по мат-техні забезпеченню п-в, які входять до комплексу; спеціалізований транспорт). Буд-во охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні орг-ції створені у великих містах. Так, у Києві діють холдінгова компанія «Кихвміськбуд», спеціалізовані будівельні організації по монтажних роботах, трансопртному, нафтогазовому, водогосподарському буд-ву. Великий обсяг різноманітних буд робіт виконують енергетики: створені проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної металургії, хімії та ін.).Нині в-во буд мат-в більше ніж наполовину зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організації. Таким чином, будівельна індустрія і пр-сть буд матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення. Сучасне життя сусп-ва без ефективного функціонування будівельного комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування пропорцій і темпів розвитку галузей н/г, РПС і розвиток регіонів. Буд-во створює нові і реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруд, призначеня для всіх видів виробничої і невир-чої діяльності людей). Від розвитку цієї галузі залежить буд-во житла, створення нових місті сіл, окремих мірорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, буд-во промислових і с/г-х п-в, транспортних об¢єктів, лікарень, шкіл, торгових центрів тощо. Бцдівельний комплекс підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання в-ва в усіх галузях господарства. Буд комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабиів і розміщення в-ва. Тому при розміщенні капітального буд-ва враховується наявність буд орг-ції в регіоні. В той же час слабкість будівельної бази стримує тут промислове буд-во, створення великих комбінатів, галузевих і ТВК, фондоємної важкої пр-сті, які потребують великих обсягів робіт з капітального буд-ва.

35.АПК, його галузева стр-ра і необхідність формування.

АПК за своїм складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція та сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості. Виробництво сільськогосподарської продукції та її переробка  – одна з найважливіших складових частин народного господарства країни. Завданя АПК  – забезпечити людей продуктами харчування, а промисловість – відповідною сировиною. АПК України має світове значення. За розрахунками спеціалістів, наша країна щорічно може виробляти стільки продуктів харчування, якими б здатна була прогодувати до 1 млрд осіб. Потенціал АПК України практично безмежний. Але він нині майже не реалізується. Причини такого становища криються в пануванні в сільському господарстві соціалістичного колгоспного ладу. В кінці ХХ століття він показав свою повну неспроможність прогодувати навіть 50 млн українців. Нині за кількістю зайнятих (близько 40%) АПК України переважає всі інші галузі і міжгалузеві комплекси. В ньому зосереджені також значні фонди виробничого призначення. Але більшість із них уже морально і матеріально застаріла, техніка спрацьована і не відповідає сучасним вимогам. Тому дуже великі втрати продукції під час її збирання на полях, при перевезенні і зберіганні.Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є аграрнопромисловий. Це складний комплекс виробництва, що об¢єднує різні галузі народного господарства. До його складу входять 3 основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво – рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка;
2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це – сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.
3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпеченя, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслуговування тощо. Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення його ефективного функціонування. За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс – це сукупність галузей, пов¢язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це – виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін. До непродовольчого комплексу належать галузі, пов¢язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси. Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов¢язані лише з виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять зернопродуктивний, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м¢ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктурні галузі. До складу АПК входять сільське господарство і галузі харчової промисловості, які переробляють його продукцію (цукрова, м¢ясна, молокопереробна, олійно-жирова, плодоовочева, рибна та ін.). До АПК належать також підприємства й організації, що забезпечують зберігання, перевезення і реалізацію продукції, і ті, що виробляють машини та обладнання, виконують дослідницьку роботу, готують кадри. Зерно, наприклад, треба виростити в полі, зібрати, перевезти і змолотити на борошномельному комбінаті, потім спекти на хлібозаводі чи хлібокомбінаті хлібо-булочні вироби. Зв¢зок між цими зовсім різними, на перший погляд, сферами виробництва настільки тісний, що одна без одної вони не можуть існувати. Такі ланцюжки від поля чи ферми до готової продукції (цукор, соки, варення, хліб, сметана, ковбаси і т.д.) називаються спеціалізованими АПК. Чим більша територія, тим більше таких ланцюжків. Їхня кількість зростає від району до масштабів країни.

36. Територіальна організація АПК: спеціалізовані і інтегральні АПК , їх суть.

Щодо територ стр-ри АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної стр-ри. В науковій літ-рі виділяють локальні регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових п-в по переробці малотранспортабельної с/г пр-ції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють: 1)агропромисловий пункт – локальна форма АПК, що об¢єднує в наслееному пункті переробку кількох видів с/г сировини; 2)агропромисловий центр – локальна форма АПК, яка об¢єднує в населеному пункті переробку кількох видів с/г сировини; 3)агропромисловий кущ – локальна форма АПК, що хар-ся компактним  розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами; 4)агропромисловий вузол – складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру). Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району. В межах природно-ек зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлен інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова она – це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район – територіальне зосередження агропромислових п-в однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне в-во). Інтегральний агропромисловий район – це територіальне зосередження агропромислових п-в у межах певної частини природно-економічної зони. Якщо зональні АПК формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-ек зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом ек-х факторів формувалися зональні – інтегральні і спеціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну пр-цію харчування – овочі, свіже і дієтичне м¢ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна відсутність в-ва і переробки  більшості зернових і технічних культур та тісний зв¢язок в-ва продукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.

37. Сучасні проблеми розвитку АПК України.

Поглиблення кризових явищ в агропромисловому виробництві супроводжується значним зниженням родючості земель, погіршенням структури матеріально-технічних засобів, втратою генетичного потенціалу у рослинництві й тваринництві. За останні 20 років вміст гумусу в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка. Щороку збільшуються на 80-100тис. га площі еродованих орних земель, різко підвищилась кислотність грунтів, розширюються площі засолених земель, триває їх техногенне забруднення. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ: ріллі, природних кормових угідь, земель лісового і водного фондів, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію грунтів. Погіршується стан меліорованих земель, згортаються роботи, пов¢язані з реконструкцією (ремонтом) меліоративних систем, захисним лісорозведенням та створенням полезахисних лісових смуг. Не проводиться оновлення машинно-тракторного парку. Суспільство мало підстави сподіватися на розв¢язання продовольчої проблеми та орієнтацію АПК на експорт. Але через ряд причин перед с/г виникли певні екологічні проблеми, а виробництво в галузі працювало недостатньо ефективно. Серед основних причин розбалансованості попиту та пропозиції на галузевих ринках продовольства можна назвати відсутність інтеграційних процесів і втручання держави в ціновий механізм. Виробництво зерна зменшилось на 48%, цукрових буряків – на 65, соняшнику – на 12, плодів і ягід – на 59%, винограду – на 57. Поголів¢я великої рогатої худоби скоротилось на 52, в тому числі корів – на 30%, свиней – на 49%. Виробництво м¢яса зменшилось на 2,8 млн. тонн, молока – на 10,8 млн. тонн. Загальний фінансовий результат господарської діяльності у громадському секторі становив у 1997 році 3,4 млрд гривень збитків. Сума збитків сільськогосподарських підприємств у 1998 році дорівнює 4 млрд гривень збитків. Сума збитків сільськогосподарських підприємств у  1998 році дорівнює 4 млрд гривень, рівень збитковості досяг 29,3 відсотка, в тому числі у тваринництві – 49,7%. Рентабельним залишилось тільки виробництво зерна і соняшнику. Істотно знизилися обсяги переробки сільськогосподарської продукції. Заготівельним організаціям продано лише 25% продукції олійних культур, молока – 21, худоби і птиці – 16 відсотків виробленої кількості. Негативні тенденції є і у харчовій промисловості. Обсяги виробництва цукру за  1990-1998 роки знизилися з 5,4 до 1,9 млн тонн, олії – з 1100 до 525 тис тонн, вина виноградного – з 22 до 7,5 млн дал. Значно зменшилися обсяги душового споживання продуктів харчування проти 1990 року: м¢яса і м¢ясопродуктів – на 49%, молока і молокопродуктів – на 44, яєць – на 45, риби і рибопродуктів – на 71, олії – на 28, овочів – на 12, цукру – на 39, хліба – на 10 відсотків.

Наслідки господарювання багатьох великих колгоспів і радгоспів жахливі: в економічному відношенні це – збитки, в соціальному – невиплати заробітної плати, відсутність шляхів та іншої інфраструктури, а в екологічному – деградовані села, ерозія земель і руйнування ландшафтів. Розв¢язання проблеми слід розпочати з детального вивчення ситуації в регіонах, запропонувавши для кожного з них стратегічний план відбудови і розвитку села. На кожний населений пункт України припадає в середньому 1452 га с/г угідь, з яких розорано 1155 га. Це надто мало для того, щоб нагромадити якісь кошти. Більше земель мають села Причорномор¢я (2277 і 1848 га) та Донецько-Придніпровського регіону (1693 і 1404 га). Села Волино-Подільського та Прикарпатського регіонів є малоземельними і мають, відповідно, 878 і 504 га орних земель. Але сучасне фермерство, де переважають галузі землеробства, не є ефективним ні в економічному,  ні в соціальному, ні  в екологічному відношенні. Проблема полягає перш за все в тому, що у фермерів немає стартових капіталів для придбання необхідних засобів праці для виробництва сільськогосподарської продукції.  Порівняно з 1996р. кількість фермерських господарств, площа сільськогосподарських угідь, в т.ч. збільшилась загалом по Україні. В Україні налічується 28,8 тис сільських населених пунктів і тільки 15 тис сільськогосподарських підприємств. У цілому трудоресурсний потенціал їх центральних садиб становить у середньому 334 чол., на Поліссі – 283, у Лісостепу – 287, у Степу – 436 і в Прикарпатті – 522. Відділки та віддалені села практично деградували. Багато населених пунктів втрачено через техногенну агропромислову інтоксикацію. Разом з селами забруднено 8,5 млн га земельних ресурсів (або понад 20% від їх загальної площі). В малозаселених районах забруднення викликане застосуванням пестицидів.  Через порушення естетики сільського середовища, засобів і продуктів праці, а також занедбаність території, відсутність шляхового господарства, недосконалість проектів господарських (і зокрема – тваринницьких) приміщень, невдалий землеустрій постраждали всі 29,8% від їх загальної кількості. Концентрація виробництва в переробних галузях АПК переважала над можливостями концентрації капіталу в с/г, через що ефективність системи в цілому падала. Так, у 1996р. матеріальні вкладення у розрахунку на 1 га орних земель становили від 170 до 290 грн, що є в 10 разів нижчим від європейського рівня. Внесення у грунт мінеральних добрив зменшилося з 141 кг діючої речовини у 1990р. до 30 кг у 1996р., органічних – відповідно з 8,6 до 3,5 т, вапнування кислих грунтів – з 1405 тис до 276 тис га, гіпсування засолених земель – з 285 тис до 44 тис га. Недостатня кількість техніки, зменшення обсягів продажу пального, мастил та інших матеріалів зумовлювали порушення агротехнічних строків виконання технологічних операцій. Платоспроможний попит на автобензин знизився з 4,6 млн до 1,3 млн т, на дизельне паливо – з 7,7 млн до 3,2 млн т, на моторні масла – з 205 тис до 150 тис т. Виробництво тракторів скоротилося з 106 тис до 5 тис, бурякозбиральних машин – з 8600 до 400, машин для внесення мінеральних добрив і вапна – з 13900 до 800, мінеральних добрив – з 4,8 млн до 2,3 млн т, хімічних засобів захисту рослин – з 50тис до 4,8 тис.т.(Лисецький, Е-ка України, 1998, №7, ст50). Реальний економічний оборот в АПК скорочується через нерозвинутість ринкових структур. Біржі продовжують політику торгівлі “спотом” і не запроваджують ф¢ючерсно-опціонну торгівлю, хоча потреба в цьому є вже сьогодні. Частка сектора селянських господарств і ОПГ населення наблизилася до 40% і становить близько 15 млрд грн, але переважна частина цієї продукції не є товарною. Колективні господарства виробляли валову продукцію на 17 млрд грн, але й тут кормовиробництво залишалося нетоварним. Реальний економічний оборот суттєво відрізняється від вартісного обороту, земельна рента не реалізується, а виручка від продажу продукції в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь переважно не покриває авансованих коштів.(Лисецький, Ек-ка України, 1998, №7, ст.51). За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні його продуктивності. Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висококваліфікованими кадрами.

38. Комплекс по в-ву товарів народного споживання, його галузева стр-ра та н/г-ке зн-ня.

Серед галузей пр-сті, які забезпечують в-во товарів народного споживання, провідне місце займає легка пр-сть. Її виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600п-в та організацій. У 1998р. порівняно з 1990р. обсяги в-ва пр-ції цієї галузі становили лише 25%, у т ч: тканин усіх видів – 7,4%, взуття – 4,5%, трикотажних виробів – 2%. Це пв з цілим рядом причин: порушенням зв¢язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного споживчого ринку, низькою купівельною спроможністю нас-ня та ін. Легка пр-сть Укр охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та ін галузі, п-ва яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини. Провідною галуззю легкої пр-сті є текстильна пр-сть, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними в-вами. В стр-рі бавовняної пр-сті виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне в-во. Найбільш потужні бавовняні п-ва зн-ся у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, І-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У 1998р. бавовняна пр-сть Укр забезпечувала 62,5% загального в-ва тканин. Вовняна пр-сть представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. П-ва галузі розташовані у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розмі, Одесі, Луганську,  Сумах, Черкасах, Богуслав, містах Чернівецької та Закарпатської областей. У стр-рі в-ва тканин усіх видів на вовняні тканини припадає 7,8%. Лляна пр-сть Укр розвивається на власній сировині. П-ва – основні виробники лляної пр-ції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі зн-ся п-во конопле-джутової пр-сті, в Харкові – канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального в-ва тканин в Укр. Пр-ція цієї галузі повністю задовольняє потреби Укр, а певна частина – експортується. Шовкова пр-сть Укр, що значною мірою мов з в-вом хім волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна пр-сть Укр випускає досить різноманітний асортимент пр-ції, однак за 1991-1998рр обсяги в-ва пр-ції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50 разів (з 351 млн шт виробів у 1990р до 6,5 млн шт виробів у 1998р). П-ва цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, І-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та ін містах. Швейна пр-сть зорієнтована переважно на споживача пр-ції, тому п-ва цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні п-ва зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську. Шкіряно-взуттєва пр-сть представлена п-вами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу пр-цію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у взуттєвій пр-сті Укр спостерігається істотне скорочення обсягів в-ва: якщо у  1990р. випускалось 196 млн пар взуття, то у 1998р. – лише  8,9 млн пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та ін містах. Хутрове в-во представлено п-вами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові п-ва працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці. В-во галантерейної пр-ції розміщено в обласних центрах та в ін містах Укр. Воно хар-ся різноманітністю пр-ції та зростанням к-сті малих п-в, що її виготовляють. В-во товарів народного споживання зосереджено в різних галузях ек-ки Укр, причому в галузях важкої  пр-сті виробляється понад 40% всієї вартості товарів народного споживання. У 1998р. порівняно з 1990р обсяги в-ва цієї групи товарів становили: телевізорів – 1,0 %, холодильників побутових – 43,2%, пральних машин – 17,5%, легкових автомобілів – 16,3%, мотоциклів – 0,2%, велосипедів – 1,6%, фотоапаратів – 0,6%. Серед ін товарів народного споживання вагоме місце займають хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали, скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів народного споживання забезпечує агропромисловий комплекс. В цілому перспективний напрям щодо розвитку в-ва товарів народного споживання полягає у задоволенні потреб внутрішнього ринку на основі зміцнення фінансового стану п-ва, народщування обсягів в-ва, розширення асортименту товарів, підвищення конкурентоспроможності продукції.

39. Транспортний комплекс, його галузева стр-ра та н/г зн-ня.

Транспортний комплекс – це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючих та допоміжних п-в і організацій на певній території. Транспорт – одна з галузей мат в-ва Укр. Він є необхідною умовою виникнення і розвитку територ поділу праці. Терит поділ праці можливий лише за умови інтенсивного обміну товарами між окремими територіями. Розширення територ поділу праці, його удосконалення і виникнення нових, ефективніших форм значною мірою залежить від рівня розвитку транспорту. Транспорт є важливим чинником формування територ стр-ри госп-ва. Він може прискорювати або ж затримувати процес територіальної концентрації промислових п-в у певних госп-х центрах, забезпечувати нормальне функціонування різних елементів їх територіальної орг-ції в промислових комплексах. Вплив транспортного чинника залежить від рівня розвитку транспортної системи. Чим розвинутіша, різноманітніша і розгалуженіша транспортна мережа, чим більше функціонує ефективних транспортних засобів, тим сприятливіше транспортне положення будь-якого об¢єкта території (міста, промислового п-ва тощо). Недостатній розвиток транспортної системи обмежує можливості формування і розвитку госп-ва на окремих територіях. Транспортний чинник певною мірою визначає галузеву і територіальну стр-ри народногосп-го комплексу. Це пов з тим, що на будь-яке перевезення сировини, матеріалів чи готової пр-ції витрачається якась к-сть праці. Внаслідок цього зростає, а іноді досить істотно,вартість пр-ції, що перевозиться. Тому найдоцільніше розміщеувати госп об¢єкти там, де найменші транспортні витрати. Звичайно, що такими місцями у більшості випадків є населені пункти, де перетинаються магістралі різних видів транспорту і здійснюються перевалки вантажів. Це – транспортні вузли. Вид-ть такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в¢ючний), водний (морський, річковий, озерний), повітряний і електронний. За функціональними особливостями транспорт под-ся на вантажний та пасажирський. Це пов з тим, що транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як мат-го в-ва, так і сфери обслуговування, в т ч пасажирських перевезень. Пасажирський транспорт є галуззю невиробничої сфери і належить до інфраструктурних галузей. Вантажний транспорт – галузь вир-чої інфрастр-ри. Не виробляючи безпосередньо мат-ї пр-ції, вантажний транспорт є четвертою галуззю матеріального в-ва після видобувної, переробної пр-сті і с/г. Жодна з названих трьох основних галузей мат в-ва не здатна функціонувати без транспортного забезпечення. Продукт тільки тоді готовий до споживання, коли він доставлений до споживача. З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого в-ва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т.п., а з другого – доставляє готову пр-цію до споживача. Т.ч., в процесі в-ва гот пр-ції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси – на ефективність і ціну. Зменшення транспортної складової у собівартості виробленої пр-ції сприяє підвищенню ефективності в-ва. Зменшити транспортні затрати можна як за рахунок підвищення функціонування транспорту, заміною одного виду іншим, більш ефективним для перевезення даної пр-ції, так і шляхом удосконалення територіальної орг-ції в-ва, що зменшить транспортні витрати для доставки сировини, паливно-енергетичних ресурсів, устаткування, готової продукції. Транспорт є необхідною умовою спеціалізації і комплексного розвитку н/г-х комплексів регіонів, формування ТВК як локального, так і районоутворюючого значення. Він спряє суспільному терит поділу праці, формуванню зв¢язків між населеними пунктами та всередині їх. Без транспорту неможлива інтеграція України у загальносвітову економічну систему. Це потребує модернізації старих та будівництва нових транспортних магістралей міждержавного значення. За призначенням вид-ть транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення. Окремі види транспорту не функціонують ізольовано. Виконуючи спільну ф-цію по забезпеченню н/г-го комплексу вантажнимим і пасажирськими перевезеннями, різні види транспорту формують між собою тісні взаємозв¢язки. Внаслідок цього складається транспортна система, яка розвивається у взаємодії з усім н/г-м комплексом країни. Тринспортна система являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту і служби перевезень, які об¢єднують всі види транспорту і всі ланки траспортного процесу у їх взаємодії і забезпечують усіпішен функціонування н/г-го комплексу країни в цілому. Роботу транспортної системи забезпечує траспортна інфрастр-ра, що включає в себе шляхи сполучення, рухоми склад, вантажно-розвантажувальне госп-во транспортних та ін п-в і орг-цій, які здійснюють навантаження, розвантаження і перевалку вантажів (що перевозяться всіма видами транспорту), а також засоби упр-ня і зв¢язуц, різноманітне технічне обладнання.

40. Основні показники визначення роботи транспорту, їх суть. Транспортна складова у виробничому процесі.

Вантажо- і пасажирооборот – показнки виконаної транспортної роботи. Визначаються як добуток обсягу перевезень (вантажів чи пасажирів) на відстань їх транспортування. Якщо обсяг перевезень позначається в тоннах, то вантажо- і пасажирооборот – в тонно-кілометрах, пасажиро-кілометрах. Іноді в науковій літературі, в статистичних словниках вживаються синоніми вантажообороту – тонно-кілометрова робота, а пасажирообороту –пасажиро-кілометрова робота. Вантажооборот внутрішній (залізниць, водних басейнів, трубопроводів, транспортних вузлів, станцій, портів) і зовнішній ( експорт, імпорт, міжнародний транзит). Вантажонапруженість – показник, що характеризує потужність потоку вантажів на наземних і водних шляхах сполучення. Вантажонапруженість визначають відношенням вантажообороту (т-км) за одиницю часу (рік, місяць, добу) до довжини шляху (км), тобто т-км/км. Пасажиронапруженість – відношення пасажирообороту (пас-км) до довжини шляху (км), тобто пас-км/км. Вантажо- і пасажиропотік – к-сть вантажів (пасажирів), що їх перевозять за певним маршрутом (автомобільним, залізничним, водним шляхом тощо) в певному напрямку за певний проміжко часу (рік, місяць, добу). Такі показники є матеріальним виразом транспортноек-х зв¢язків. Відомчий транспорт – транспорт п-в і орг-цій, який здійснює внутрішньовиробничі, внутрішньогосподарські, внутрішньозаводські, внутрішньопортові, внутрішньобудівельні та ін зв¢язки. Коефіцієнт зворотності – відношення к-сті вантажів, що їх перевозять в порожньому напрямі (з меншим обсягом вантажопотоку), до кількості вантажів, які перевозять у вантажному (з більшим обсягом вантажопотоку). Чим ближче цей показник до одиниці, тим рівномірніше розподіляються вантажопотоки. Пропускна спроможність транспорту – максимальна к-сть транспортних одиниць (автомоблілів, потягів, суден, літаків), яку можна пропутсти за даний період при певному рівні технічної оснащеності та найефективнішої організації транспортної роботи. Провізна спроможність транспорту – максимальна к-ть  вантажу або пасажирів, яку можна перевезти на даному відрізку автошляху, залізниці, магістральної річки, через транспортний вузол, станцію і т.д. Раціоналізація перевезень – полягає в скороченні витрат на транспортування шляхом усунення нераціональних перевезень, якими є зустрічні перевезення (однорідні вантажі, що перевозять в зустрічному напрямку), а також надмірно далекі перевезення на автотранспорті (більше 150 км) і надмірно короткі – на залізничному транспорті (менше 150 км). Середня відстань перевезень вимірюється в кілометрах, а на морському транспорті – в милях і визначається відношенням вантажообороу до обсягу перевезень вантажів (пасажирообороту до обсягу перевезень пасажирів).  Собівартість перевезень –розраховується як витрати на одиницю транспортної продукції (1 т-км, 1 пас-км). Транспорт загального користування – це транспорт, який здійснює перевезення готової продукції, сировини та напівфабрикатів з місць в-ва до пунктів споживання або подальшої переробки, задовольняє потреби населення у просторовому переміщенні з виробничими або приватними цілями. Транспортний баланс –це сукупність показників, що хар-ть обсяги, стр-ру перевезень, міжрайонні та внутрірайонні транспортно-ек зв¢язки регіону або країни в цілому. Часто під транспортним балансом розуміють співвідношення ввозу і вивози, відправлення і прибуття. Якщо для певного транспортного пункту, вузла чи регіону характерно переважання вивозу над ввозом (відправлення над прибуттям), транспортний баланс є активним, а якщо навпаки, то – пасивним. Транспортний вузол –комплекс транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або розгалужуються не менше як три лінії одного або двох видів магістрального транспорту, які у взаємодії обслуговують транзитні та місцеві перевезення вантажів і пасажирів. Залежно від видів транспорту, що стикуються, вузли под-ся на: залізничні (Здолбунів, Жмеринка, Гребінка, Ніжин, Ромодан, Дебальцево), залізнично-автодорожні (Харків, Полтава, Львів), залізнично-автодорожно-річкові (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), залізнично-автодорожно-морські (Одеса, Миколаїв).

41. Вплив транспорту на розвиток і розміщення п/с та спеціалізацію ек р-нів. Залізничний транспорт. Відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну – у зовнішньодержавних ек-х зв¢язках Укр. На нього припадає основна частина вантажообороту і перевезень пасажирів. На нього припадає основна частина вантажообороту і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-ек показники: регулярність руху і високу швидкість перевезень,велику пропускну і провізну спроможність. Розвиток залізничного транспорту в Укр розпочався в 60-х рр 19ст. В цей період були збудовані перші залізниці: Львів-Перемишль(1861р.) та Одеса-Балта (1865р.), яку пізніше продовжили до Києва, а потім і до Москви. Довжина заліз колій загального користування 22,8 тис км. Їх щільність складає 38 км на 1 тис км кв території. Заг довжина залізн колій п-в і організацій (під¢їзні шляхи) більша, ніж довжина залізничних колій загального користування (магістральні шляхи). Найгустіша мережа залізничних магістралей характерна для Донбасу, Придніпров¢я, правобережного лісостепу та західних територій Укр. Серед внутрішньо-державних залізниць найбільше зн-ся мають лінії Донбас-Кривий Ріг, Київ-Харків, Київ-Львів, Київ-Одеса, Харків-Севастополь. Найважливішми міжнародними залізничними магістралями є: Донбас-Москва, Одеса-Київ-Москава, Бахмач-Гомель, Мінськ, Ковель-Хелм, Львів-Перемишль, Київ-Чоп-Прага, Донбас-Київ-Львів-Будапешт, Роздільне-Тирасполь-Кишинів, Чернівці-Сучава тощо. Залізн транспорт посідає перше місце серед інших видів транспорту за вантажооборотом. Основними вантажами залізничного транспорту є залізна руда, сира нафта, буд мат-ли, мінер добрива, с/г пр-ція, вироби металургії та маш-ня. Залізничні магістралі різного напрямку, перетинаючись, утворюють залізничні вузли. Найбільші серед них – Харків, Київ, Дніпропетровськ, Львів, Ковель, Ясинувата, Дебальцеве, Кривий Ріг, Апостолове, Жмеринка, Знам¢янка, Конотоп, Коростень тощо. У перевезеннях на невелику відстань головну роль відіграє автомобільний транспорт. Особливо ефективний він на відстанях до 50км. Ним здійснюються зв¢язки між містами і селами, перевозиться пр-ція с/г до магазинів і сховищ, до залізничних станцій і пристаней. Значні перевезення цього виду транспорту становлять буд мат-ли і пр-ція легкої пр-сті. Довжина автомобільних шляхів загального користування понад 172,6 тис км, з них із твердим покриттям – 163,9 тис км, щільність – понад 271 км на 1 тис кв км території. У цілому найркаще забезпечені автомобільними шляхами Донбас, Придніпров¢я, Передкарпаття, Закарпаття, Поділля, АР Крим, Київська область. Найгірше – Полісся. Основні атомагістралі всередині країни – Київ-Львів, Київ-Харків, Київ-Дніпропетровськ-Донецьк, Київ-Одеса, Сімферополь-Харків, Донецьк –Дніпропетровськ-Кіровоград та ін. Важливими автомагістралями, що сполучають Укр з сусідніми державами, є Київ-Брест, Київ-Москва, Одеса-Київ-Санкт-Петербург, Харків-Москва, Одеса-Кишинів та ін. Укр добре інтегрована в європейську мережу автомобільних доріг з виходами в Ужгороді в Словаччину і Чехію, в Чопі – в Угорщину та Австрію, в Порубному – в Румунію, в Мостиській і Любомлі – в Польщу. Морський транспорт відіграє важливу роль у міжнародних зв¢язках нашої країни. На нього припадає чверть її вантажообороту. За середніми відстанями перевезень вантажів (близько 6000 км) морський транспорт посідає перше місце серед ін видів транспорту. Але за відстанню перевезення пасажирів значно поступається залізничному і особливо повітряному транспорту. Серед вантажів, які перевозяться морськими суднами, домінують руди металів, кам¢яне вугілля, нафта і нафтопродукти, буд матеріали. Морськими транспортними шляхами в Укр надходять нафта, різноманітне обл-ня і машини, джут, чай, кава, цитрусові, банани тощо. Найбільший морський порт Укр – Одеса. Серед ін – Іллічівськ, Миколаїв, Херсон, Керч, Маріуполь, Бердянськ, Ізмаїл. Пасажирські перевезення здійснюють в Укр 17 морських портів. Найб обсяг пасажиропотоків припадає на порти Чорного моря: Севастополь, Ялту, Євпаторію та Одесу. Діють міжнародні паромні переправи Іллічівськ – Варна (Болгарія), з Керчі в Росію, з Одеси в Хайфу (Ізраїль) і Поті (Грузія). Загальна довжина судноплавних шляхів в Укр до 4 тис км. Майже за всіма показниками перевезень вантажів і пасажирів цей вид транспорту зн-ся на останньому місці. Серед його вантажів провідне місце посідають буд матеріали, вугілля і кокс, залізна і марганцева руди. Основну роль у перевезеннях вантажів і пасажирів відіграє Дніпровський басейн. По Дніпру та його найбільших притоках – Прип¢яті та Десні – здійснюється понад 90% усіх перевезень річкового транспорту в країні. Найбільші порти на Дніпрі – Київ, Дніпропетровськ і Запоріжжя. Судноплавні шляхи проходять також по Дністру, Південному Бузі, Інгульцю, Сіверському Дінцю, Стирі та Горині. Основною річковою магістраллю міждержавних перевезень є Дунай. На ньому діють порти Вилкове, Кілія, Ізмаїл та Рені. Повітряний транспорт має великі перспективи. Головна його перевага – швидкість. Літаками перевозять переважно пасажирів. Прокладено декілька нафтопроводів з Росії, яка не має своєї власної достатньої бази для переробки нафти, до великих нафтопереробних заводів нашої держави в Кременчуці, Лисичанську і Херсоні. В межах Укр нфтопроводи тягнуться від родовища Гнідинці до Кременчука та від родовищ нафти до переробних заводів у Передкарпатті.. Міський транспорт. До основних видів міського транспорту належать трамвайне, тролейбусне, автобусне сполучення і метро. Трамваї з¢явилися в Укр ще наприкінці 19ст. Тепер вони обслуговують пасажирів у 24 містах. Довжина трамвайних колій становить понад 2000 км. Лінії швидкісного трамваю діють у Києва і Кривому Розі. Нині у країні за рік перевозиться трамваями близько 2 млрд пасажирів. Тролейбуси функціонують у 47 містах Укр. Заг довжина тролейбусної лінії перевищила 4 тис км. Тролейбуси перевозять за рік приблизно 3 млрд пасажирів. Найзручніший вид міського транспорту – метрополітен. В Укр нині метрополітен діють у 3 містах: Києві, Харкові та Дніпропетровську. Більшість містУкр має автобусне сполучення. За всіма показниками цей вид міського транспорту перевищує всі інші види, але автобуси дуже забруднюють довкілля.

42. Міжнародний поділ праці, його суть і вплив на економіку країни. Міжнародний поділ праці – вищий ступінь суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації країн у в-ві окремих видів товарів та послуг, якими вони обсінюються. Глибина М.п.п. визначається ступенем розвитку продуктивних сил, міжнародної спеціалізації та кооперування в-ва. Становлення М.п.п. зумовлене переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії у країнах Європи, промисловою революцією кінця 18-початку 19ст. За цих умов потрібно було ввозити з-за кордону значну масу сировини, палива і продовльства, а вивозити промислові вироби, яких було більше, ніж цього вимагали національні потреби. Існує три основних форми М.п.п., які збігаються з формами суспільного поділу праці: загальна, частковий й одинична. Загальна форма М.п.п. означає поділ праці за родами та сферами в-ва: промисловість, с/г, сфера послуг, добувні та обробні галузі пр-сті тощо. Тому у М.п.п. країни-експортери діляться на індустріальні, сировинні, аграрні. Часткова форма означає поділ цих родів і сфер на окремі види і підвиди, якими в сучасних умовах є окремі галузі пр-сті, с/г, ті чи інші види пр-ції тощо. У міжнародній торгівлі ця форма означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Одинична форма М.п.п. означає спеціалізацію країн на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару. Це подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці, які розвиваються ще з 30-х років 20ст., а домінуючими стають з розгортанням НТР. Одинична форма суспільного поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). При цьому вона знаходить свій вияв у значному розширенні торгівлі промисловою продукцією між країнами, у випереджаючих темпах зростання зовнішньої торгівлі порівняно з ростом промислового в-ва. Участь у М.п.п приносить вигоду країнам з різним рівнем продуктивності та інтенсивності праці у створенні необхідних типів машин та устаткування, сучасних технологій тощо. Країні, яка не бере участі у М.п.п., доводиться збільшувати витрати в-ва у пр-сті у 1,5-2 рази. Активна участь України у М.п.п. може сприяти її вступу в справедливі ек-ні союзи з країнами колишнього СРСР, а особливо з країнами Східної та Західної Європи.

43. Основні форми зовнішньоекономічних зв¢язків, їх суть.

На суч етапі соц-ек розвитку Укр має тісні ЗЕЗ з більш ніж 100 країнами світу. Проавідну роль у розвитку ЗЕЗУ відіграють країни близького зарубіжжя. Найв торговельними партнерами Укр є Росія, Туркменія, Білорусь, Азербайджан, Литва, Казахстан та ін країни. Стр-ра зовнішньої торгівлі Укр зумовлена спеціалізацією її ек-ки. В 1997р. у стр-рі експорту переважали чорні метали та вироби з них (38% всього експорту Укр у 1997р.), продовльчі товари (більше ніж 9%), руди і мінер паливо (8,0%), пр-ція хім пр-сті (більше ніх 10%) та пр-ція маш-ня (майже 46% усього імпорту), реактори ядерні, котли і устаткування для електроенергетики (більше ніж 11%), пр-ція ін галузей маш-ня (майже 9%), пр-ція хім пр-сті (більше ніж 8%). Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації пром в-ва, с/г та інших галузей господ-го комплексу Укр, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції симагає максимально ефективного використання наявних науоково-технічного та ек потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та в-ва. Продуктивні сили Укр хар-ся досить великими потенційними можливостями, однак на їх суч стан значною мірою впливає соц-ек криза, що її нині переживає Україна. В суч умовах міжнародне співробітництво Укр відбувається в таких основних формах: – науково-технічне співробітництво; – взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля); – надання кредитів і позик, в т ч і безвідплатних; – створення спільних п-в; – спеціалізація і кооперування в-ва; – торгівля технологіями, або спеціалізація на в-ві комплектуючого обл-ня; – спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів; – іноземні інвестиції як найв форма стимулювання розвитку ек-ки країни; – міжнародний туризм; – культурні зв¢язки між країнами світу; – Розвиток міжнародної науоково-технічної кооперації України можливий у таких формах: -запозичення досвіду та з