.

Релігієзнавство (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 11085
Скачать документ

Проблема визначення поняття “релігія”.

Причини:

-велика к-сть рел систем

-суб”єктивізс релігіє знавців

Релігія-святиня, пошана(Августин Блаженний – зв”язок)

В Середньовіччі не було визн, тільки в Відр в євр культурі.

Питання про релігію прийшло з старогрецької філ-ї. Визначення через
віру, надію, любов. Віра: релігія- це віра існув вічного божеств світу.
Віра це особлива причетність до неї. Релігія- це любов до усього світу.

1. Предмет релігієзнавство, його місце в системі філософського знання

Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з
глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії
вказують на її зв’язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої
системи, де один елемент пов’язаний з іншим. Процеси прогресивних змін
або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно
позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких
становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність
комплексного вивчення релігійних вчень з врахуванням їхнього
догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні
особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей. У
релігієзнавстві виділяються два важливі напрями, або розділи, —
теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство складається з
філософських, соціологічних і психологічних аспектів. Історичне
релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюції окремих релігій та
релігійних вірувань у їхньому взаємозв’язку, акцентує увагу на
послідовності розвитку релігійних культів. Обидва напрями складають
цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні й
історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не
зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об’єктивні
процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну
сутність релігії та її функції. Таким чином, одним з предметів
релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення — складова частина
релігійного комплексу. Підкреслимо: релігієзнавство і релігійні теорії
за своїм змістом не можуть повністю збігатися. Релігієзнавство — це
галузь науки, що досліджує феномен релігії, а релігійні вчення належать
до системи богослов’я (теології), де теоретично обґрунтовуються
релігійні цінності. На відміну від атеїстичних поглядів релігієзнавство
вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних,
філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на
конкретні галузі релігієзнавчої науки. Ядром теоретичного
релігієзнавства виступає “філософія релігії”. Під останньою розуміється
філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два
напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія
визначається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості
відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і
матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її
внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід
відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати
філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів
філософського ідеалізму (об’єктивного чи суб’єктивного), з конкретною
формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія представляє
сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві,
ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах. Безумовно,
релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом
ідеалізму. Однак вона спирається не на теоретичні постулати
філософське-ідеалістичних систем, а на вихідні принципи віровчення
конкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і
релігійними, містифікованими принципами віровчення існують досить значні
розбіжності, які не слід ігнорувати. Релігійна філософія з теологічних
позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проблеми,
прагне вплинути на практичну сферу релігійності віруючих. Таким чином, у
концептуальному відношенні необхідно відділяти філософію релігії від
релігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку
спирається релігійне-філософська система. Філософія релігії локалізує
предмет вивчення релігії. Остання виступає об’єктом філософського знання
насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм
виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини,
особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей.
При цьому об’єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а й
те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування
релігійних вірувань.

2. Поняття релігія.

Уже впродовж багатьох тисячоліть розвивається така надзвичайно складна
форма людської культури, як релігія. Саме вона стала однією з найперших
світоглядних систем, що дала людям певну сукупність поглядів на
довколишній світ, місце людини в ньому, розуміння та оцінку довколишньої
дійсності. Іншим, протилежним, світоглядом людини був атеїзм. Релігія
визначила специфічний підхід до предметів та явищ зовнішнього світу,
вплив на всі боки життя людини, а також на формування її духовних потреб
у конкретному суспільстві. «Релігія»- це слово латинського походження,
що означає святиня, пошана, богобоязливість або предмет культу. Лише в
епоху Відродження з’являється термін «релігія», він набув широкого
універсального вжитку в європейських культурі, і ним стали
послуговуватися для характеристики релігійних явищ незалежно від їх
конфесійних особливостей. Релігія є певним світоглядом, світорозумінням,
світовідчуттям, а також відповідною до них практикою людей, в основі
яких лежить віра в існування трансцендентної абсолютної сили, яка в
зрілих релігіях називається Богом. Релігія з певним степенем
необхідності містить чотири основні частини; релігійна віру, віровчення,
культ і організацію. Релігійна віра є основою будь-якої релігійної
системи. Вона є певною світоглядною та психологічною настановою на
беззаперечне визнання існування надприродного світу, особливостей
матеріального світу та подій повсякденного життя, які є наслідком дії з
боку надприродного, без їх раціонального доведення. Однією з її важливих
ознак є психологічна готовність, дотримуватись в реальному житті норм і
вимог біблійних істин, незважаючи на жодні сумніви. Особливістю
релігійної віри стає її спосіб організації індивідуального спілкування з
Богом, власної відповідальності за отримання істини через Божу
благодать, визнання парадоксу, який лежить в основі релігійної віри: «Я
вірю, тому що це абсурдно»Квінт Терту ліан. Релігійна віра передбачає
довіру до Бога як першопричини й першооснови світу, як головної сили,
яка визначає всі події у світі, як найвищого керівника всіх людей на
землі на шляху до Царства Небесного через індивідуальне покаяння й земне
страждання. Богословська інтерпретація релігійної віри акцентує увагу на
тому, що вона є найвищим виявом людської свідомості, найвищою моральною
цінністю, яка є значущою за розум людини. Віра буває не тільки
релігійною, але й нерелігійною. Головна відмінність між ними полягає в
тому, що релігійна віра має у своїй безапеляційне твердження про
існування у світі надприродного, а для нерелігійного віри таке
твердження неприпустиме. Ще однією складовою релігії є віровчення. Це –
систематизований і конкретизований зміст релігійної віри, зафіксований у
догматах, визначених істинними раз і назавжди. І світових релігіях
положення про віровчення відображене у Святому Письмі, Біблії, у Корані.
Виявом ставленням віруючого до предмета віра можуть бути його зовнішня
діяльність та вчинки, які називаються культом. Культ є третім головним
компонентом релігії. Культ – це сукупність релігійних дій, за допомогою
яких віруюча людина має можливість містичним способом спілкуватися з
Богом. Зміст культової діяльності визначається уявленням про
надприродне, йог функціонування у світі, характером ставлення людини до
Бога й Бога до людини.. релігійний культ покликаний виконувати два
головних завдання: він формує та визначає специфіку спілкування з Богом
і дає можливість відчути зворотний зв’язок з ним? Культова діяльність
постійно підтримує комплекс релігійних почуттів та емоційного оформлення
релігійної віри. Загалом реалізація на практиці цих двох завдань є
зовнішнім виявом релігійної віри. Чи не найважливіше місце в релігійному
культі належить молитвам. Молитва – це словесне звертання до Бога з
проханням надати певні блага, отримати його заступництво й захист від
злих сил. Молитви поділяють на хвалебні, вдячні прохальні. Релігійна
організація – це об’єднання віруючих у межах однієї релігійної конфесії
на чолі зі священнослужителем. Найвідомішим різновидами релігійних
організацій є церква, секта, деномінація, хоча не абияке значення мають
і інші організації, передусім монастирі. Духовні навчальні заклади.
Найпершим етапом формування релігійних організацій є релігійна група,
нечисленна за кількістю людей, головним завданням якої є спільна молитва
або виконання релігійних обрядів. Наступним етапом розвитку релігійної
організації є релігійна община, характерними рисами якої є добровільне
членство, високий рівень участі в культових обрядах, відсутність
централізованого керівництва.. Деномінація – в релігієзнавстві цим
поняттям визначають релігійну організацію як перехідну ланку між сектою
й церквою. Церква – об’єднання віруючих на ґрунті спільних догматичних
уявлень, обрядів і канонічних принципів. Секта – це релігійна
організація яка виникає як опозиційний релігійний рух щодо тих чи тих
релігійних напрямів.

4. Багатоманітність релігій та їх класифікація.

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об’єктів, релігійних
систем, дає змогу ререлігієзнавцям об’єднувати їх у класи. Процес
класифікації є першим кроком у розвитку релігієзнавства як науки, що дає
підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної теоретичної
системи. Нажаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до класифікації
релігій не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими перевагами всі
вони мають певні недоліки. Наявність багатьох схем класифікацій релігії
пояснюється складністю, багатоманітністю й динамічністю розвитку
релігійний систем, а також різноманітними критеріями їх класифікації, що
відображують ті чи ті сторони релігії як процесу. Так, система
класифікації може залежати від показників чисельності послідовників
певної релігії; від форми поширення релігійного комплексу; основою
системи класифікації можуть бути принципи взаємодії між державою та
релігією, ступінь рівня організації церковного життя, і, зрештою,
система класифікації віддзеркалює політеїзм або монотеїзм. У вітчизняній
релігієзнавчій літературі вже звичним стало посилання на класифікаційну
схему релігій, яка має географічні ознаки: релігії Близького Сходу –
іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм, язичницькі культи античності;
релігій Далекого Сходу –конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаона,
буддизм: релігії Індії – ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;
племені культи народів Чорної Африки; релігії Америки – вірування та
обряди американських індіанців; релігійні системи Океанії; класичні
системи Стародавньої Греції та риму. Сьогодні особливо популярними є
такі схеми класифікації релігії, які у своїй основі поєднують
географічні та етнографічні принципи з урахуванням історичних етапів
розвитку релігійних систем.ще можна поділити: ранні вірування. Головними
формами первісних віруваньє фетишизм, тотемізм, анімізм, магія,
шаманізм, рільничі культури; етнонаціональні релігії, до яких належать
релігії одного етносу, народу, нації держави – індуїзм, джайнізм,
конфуціанство, даосизм, зороастризм, іудаїзм; світові релігії, до яких
належать буддизм, християнство та іслам; новітні релігійні течії,
Міжнародне товариство свідомості Кришни, Бахаї, Церква Христа, велике
Біле Братство, Церва саєнтології, сатанізм, неязичницькі культи.

5. Ранні релігійні вірування.

Свої погляди щодо ідей про надприродне люди викладали в повір’ях,
міфах, в я ких зберігалася й передавалась інформація, що утверджувала
моральні норми, соціально значимі цінності. У межах міфологічного
комплексу майже в усіх народів світу виникає система форм первісних
вірувань, до яких належать фетишизм, тотемізм, анімізм, магія й
шаманізм. Фетишизм : на ранніх стадіях первісного суспільства виник
фетишизм. Він стає формою поклоніння матеріальним предметам
довколишнього світу – фетишам, яким надавалися надприродні чарівні
властивості. В центрі віри у фетиш лежить ідея про те, що будь-який
матеріальний предмет довколишнього світу може отримати самостійне
існування з притаманними йому людськими почуттями й прагненнями. З
огляду на це фетиш може виявити надприродну активність і позитивно або
негативно вплинути на перебіг подій у матеріальному світі. Що є
результатом його індивідуального «волевиявлення.» Фетишем міг стати
будь-який предмет матеріального світу або частинка будь-якого предмета –
об’єкта, якому вже поклонялися первісні люди. Поклоніння фетишам
відбувалося у різних формах: від принесення їм жертви до спроби
заподіяння предмету шкоди з метою примусити фетиш виконати адресоване
йому прохання. У більш зрілих релігійних системах фетишизм зберігся у
формі поклоніння ідолам – матеріальним сакральним предметам, яким
надавалися риси певного божества й водночас вважалося що вони є місцем
його перебування. Сьогодні найвідомішими залишками фетишизму є віра в
талісман або амулети. Тотемізм. Однією з найдавніших форм релігійних
вірувань був тотемізм, він стає специфічною вірою первісної людини в її
надприродний зв’язок із тваринами й рослинами, в яких вона знаходить
відповідь на питання про своє походження. Тотемізм є віра в тотемного
предка, який сприймався людьми первісного суспільства як реальна істота,
що була предком сім’ї, роду, племені. Вважалося що цей першопредок
реально існував у світі людей і був гарантом позитивних змін і подій в
їхньому житті. Віра в тотем – це не віра в конкретну тварину або
рослину, а віра в певну силу, якою володіє тотем та яка лише проживає в
цих істотах, не змішуючись з іншими. Ця сила не залежить від тілесного
місцеперебування, спершу вона існує в тотемі, а потім передається людині
і є завжди живою, сучасною, та незмінною. Загалом тотеми більше
оберігали. Ніж прагматично використовували й поїдали. Оберігалися тотеми
через систему табу – за борону вживати в їжу ту чи іншу тварину або
рослину. Тотемізм став віддзеркаленням свідомості людей первісного
суспільства, їх спроб пізнання природи, рослинного, тваринного світу,
суперечливих людських відносин на ґрунті кровноспорідненої сім’ї, що
переносилися на довколишній світ. Зрештою тотемізм став не лише системою
вірувань, а набув характеристик першого соціального інституту, що
визначив поведінку й учинки людей. А також специфічно організовував
взаємодію між людьми та навколишнім світом.. Тотем виконував
найважливіші соціальні функції, які стали основою формування та розвитку
людської цивілізації загалом. в умовах формування родового устрою
тотемні вірування втрачають свою домінуючу роль, вони переростають у
антропоморфні культи природи, стихії, тварин, але тотемізм так чи інакше
ввійшов як елемент культу майже в усі відомі релігійні системи. Анімізм
Релігійні вірування первісного суспільства були дуже різноманітні.
Однією з най триваліших форм таких вірувань був анімізм – віра в душі й
духів. Анімізм виник як уявлення про існування нематеріальних явищ та
істот, які існують незалежно від людини, тварин або рослин. Автором
терміна «анімізм» був англійський учений-етнограф Е.Тайлор., він вважав
що анімізм виникає як відповідь на запитання, чим відрізняється мертва
людина від живої. У початкових формах анімістичного світосприйняття душа
людини уявлялась як надлегке, надтонке й невідчутне тіло, яке можна було
побачити тільки за певних умов: уві сні, віддзеркалення у воді,, як тінь
від сонця. На ранніх етапах ще не було уявлень про безтілесну душу. З
уявленням про безсмертя душі виникає вчення про потойбічне життя.
Розвиток уявлень про душу, можливість її існування після того як вона
покине тіло, спричинило формування культу предків. Всі найважливіші
події, що відбувалися в роді, племені, безпосередньо були пов’язані з
душами померлих предків. Анімістичні вірування в своєму розвитку
створили два основних релігійних догмати: перший – про духів, а другий –
про душу яка здатна існувати самостійно поза своїм тілом. Згодом у
своєму найвищому розвитку анімізм передбачив втручання з боку богів і
підкорення їм духів, душ і майбутнього життя, що було оформлено
практичним культом поклоніння богові. Магія. У первісних релігійних
віруваннях домінуюче значення мала магія. Наші предки вважали, що перш
ніж розпочати будь-яку діяльність або зробити якийсь вчинок, необхідно
забезпечити собі їх позитивний результат. Інакше кажучи змусити добрих
або злих духів які існували поряд з людиною, діяти згідно з інтересами
людини. Магію викликає дія «двох законів» у процесі розвитку людської
свідомості. Перший дістав назву «закон подібності» – тобто подібне
викликає подібне. Другий закон – «закон зараження»,тобто предмети
матеріального світу, які перебувають у причинно-наслідкових зв’язках,
можуть відтворювати на відстані таку саму причинно-наслідкову дію. Д.Дж.
Фрезер пропонує виділити два основних види магії – гомеопатичну та
контагізовану. Магія насамперед є елементом розвитку свідомості людини,
який проходить три етапи: магічний, релігійний, науковий. Малиновський
запропонував свою класифікацію магічних обрядів, до якої належали
продуктивна, деструктивна та застережна магія. Існують такі варіанти
класифікації магічних дій, обрядів, церемоній: 1)за степенем
складності(індивідуальну магічну дію, індивідуальний або груповий
магічний обряд, колективну магічну церемонію)»)за типологічними
властивостями(контактну магію, імітативну магію) Традиційно
рілігієзнавці поділяють магію на шість різновидів за її призначенням:
чорна магія, військова магія, любовна магія, лікувальна магія,
промислова магія, метрологічна магія. Магічні дії, обряди, церемонії
тією чи іншою мірою були характерні всім формам первісних вірувань як
елемент їх культової діяльності. Головний елемент релігійного культу –
молитва, яка із самого початку була формою магічного закликання, але з
плином часу перетворилася на засіб спілкування з Богом. Особливим
елементом релігійних культів первісних вірувань був обряд
жертвоприношення., обряд очищення, який символізує магічну дію захисту
від зла з боку «брудних» деструктивних духів. Ранні релігійні вірування
від початку були спробою практично-духовного освоєння людиною
суперечливого світу. Але в процесі історичного розвитку вони зазнали
радикальних трансформацій, які все глибше розділяли світ на реальний і
нереальний, що зумовило формування зрілих теїстичних вірувань у культ.

6. Релігія Стародавнього Єгипту.

Давньоєгипетська релігія формувалась як система політеїстичних вірувань
і культів, що були характерні для народів давнього Єгипту в VІ-VІтис. До
н.е. Хронологія розділяє історію давньоєгипетської цивілізації на
Давнє(2900-2040рр. до н.е.),Середнє(2040-1537рр.дон.е.) та Нове
царство(1537-715рр до н.е.)Завершує історію Давнього Єгипту Пізня доба.
Релігія цієї цивілізації склалась як система політеїстичних вірувань і
культів в епоху первісного суспільства. У кожній області були свої
специфічні об’єкти релігійного поклоніння. Основною рисою цього етапу
було поклоніння природі. Відомо, що Єгиптяни поклонялися більш як 10
різновидам рослин і майже 100 різновидам тварин. У процесі історичного
розвитку певної трансформації зазнав світ єгипетських богів і вірувань.
Спершу тут домінували солярні культи. У період Нового царства
найпопулярнішим бів бог сонця Ра, який згодом злився з богом-творцем
Амоном і став називатися Амон-Ра. Надзвичайно шанованою в давніх єгиптян
була богиня Маат, яка стала символом космічного й морального порядку,
істини та справедливості. Не менш знаною була богиня родючості та
кохання Хатор, її атрибутом був музичний інструмент сіср, зображення
якого носили як амулет, що оберігав людей від злих духів. У процесі
розвитку рабовласницького ладу створювалися перші групи богів у вигляді
тріад на чолі з головним богом-деміургом. Незважаючи на різноманітність
і своєрідність давньоєгипетських релігійних вірувань, можна виокремити
їхню спільну домінуючу характеристику: це розвинутий культ мертвих,
тобто віра в загробне життя як продовження земного, але тільки в могилі.
Єгиптяни вважали, що померла людина потрапляє до царства смерті(царство
заходу), де на неї чекає нове життя. Згідно з цим культом головною
умовою продовження життя після смерті було збереження тіла померлої
людини, а також забезпечення померлого, насамперед фараона, спеціальним
помешканням – гробницею. Саме тому живі повинні були піклуватися про
харчування померлого, приносячи до місця поховання дари й пожертвування.
Згодом виникають уявлення про те, що душа людини після смерті може
залишити тіло й прийти у людський світ, здійвшись у небо, а потім знову
потрапити до царства мертвих. На можливість існування людини в
потойбічному житті впливає єдність душі і тіла. Крім частини душі «ба» у
людини була ще «ка»- життєва сила.. згідно з давньоєгипетською
міфологією повелитель потойбічного світу Осі ріс був богом мертвих,
їхнім суддею. З культом поклоніння богові мертвих Осірісу тісно
пов’язана ідея воскресіння фараона. Осі ріс уособлював життєдайні сили
природи й був водночас богом рослинного світу. Як рослина він щороку
помирав, а потім зримо відроджувався для нового життя. Вважалося, що
навіть у його мертвому тілі була завжди присутня життєдайна сила.
Величезну роль у релігійному житті Давнього Єгипту відігравали жерці.
Найвпливовішими були жерці двох головних храмів Єгипту – Мемфіського на
чолі з богом Птахом і Геліопольського на чолі з богом
РаРелігійно-міфологічна культура Давнього Єгипту знайшла відображення у
геніальних архітектурах проектах – пірамідах, храмових комплексах,
шедеврах літератури й мистецтва. У давньоєгипетських храмах і поблизу
них стояли високо естетичні скульптурні зображення богів, які
сприймались як реальне місцеперебування. Не менш вражаючим були мастаби,
піраміди, склепи в скелях. Вважалося, що головним досягненням у розвитку
релігійно міфологічної системи давнього Єгипту стала ідея про потойбічну
відплату за праведне або неправедне життя людей. У подальшому люди стали
опікуватися не ззбереженням тіла в гробниці, а підготовкою душі до
потойбічного суду. Завдяки цій релігійній моделі виникає нова моральна
цінність – відповідальність за свої вчинки й відносини з іншими людьми.
У 521р. до н.е. після завоювання Давнього Єгипту персами, а потім у
322р. до н.е. Олександром Македонським, давньоєгипетська релігія почала
занепадати, її поступово витіснили елліністичні культи, а згодом
християнство і мусульманство.

7. Релігія Стародавніх греків.

Древні греки були діяльним, енергійним народом, не боявшимся пізнавати
реальний світ , хоча він і був населений ворожими людині істотами , що
вселяли в нього страх.

У своїх пошуках захисту від страшних стихійних сил греки подібно всім
древнім народам, пройшли через фетишизм – віру в натхненність мертвої
природи (каменів, дерева, металу), що потім зберігся в поклонінні
прекрасним статуям, що зображували їхніх численних богів. Але греки
досить рано перейшли до антропоморфізму, створивши своїх богів по образі
і подобі людей, при цьому наділивши їх неодмінними і неминущими якостями
– красою, умінням приймати будь-який образ і, саме головне, безсмертям.
Давньогрецькі боги були в усьому подібні людям: добрі, великодушні і
милостиві, але в той же час мстиві і підступні. Людське життя неминуче
кінчалося смертю, боги ж були безсмертні і не знали границь у виконанні
своїх бажань, але все рівно вище богів була доля – Мойры – приречення,
змінити яке не міг ніхто з них . Таким чином, греки, навіть у долі
безсмертних богів убачали їхню подібність з долями смертних людей.

Боги і герої грецького мифотворчества були живими і повнокровними
істотами , безпосередньо спілкувавшимися з простими смертними, що
вступили з ними, у любовні союзи , що допомагали своїм улюбленцям і
обранцям. І древні греки бачили в богах істоти, у яких усе, властиве
людині, виявлялося в більш грандіозному і піднесеному виді . Безумовно,
це допомагало грекам через богів краще зрозуміти себе, осмислити власні
спдівання і вчинки, гідним образом оцінити свої сили. Так, герой
“Одиссеи”, переслідуваний люттю могутнього бога морів Посейдона,
чіпляється з останніх сил за рятівні скелі, виявляючи мужність і волю,
що він здатний протиставити стихіям, що розбушувалися по волі богів, щоб
вийти переможцем. Древні греки безпосередньо сприймали всі життєві
перипетії, і тому і герої їхніх сказань виявляють ту ж безпосередність у
розчаруваннях і радостях. Вони простодушні, шляхетні й одночасно
жорстокі до ворогів. Це – відображення реального життя і реальних
людських характерів древніх часів. Життя богів і героїв насичене
подвигами, перемогами і стражданнями. Горює Афродіта, що втратила гаряче
улюбленого прекрасного Адоніса; мучається Деметра, у якої похмурий Аид
викрав улюблену дочку Персефону. Нескінченні і нестерпні страждання
Прометея, прикутого до вершини скелі і Зевса, що мучиться орлом, за те,
що він викрав божественний вогонь з Олімпу для людей. Кам’яніє від горя
Ниоба, у якої загинули всі її діти, убиті стрілами Аполлона й Артеміди.
Почуття відповідальності перед самим собою за свої вчинки, почуття боргу
стосовно близького і до батьківщини, характерні для грецьких міфів,
одержали подальший розвиток у давньоримських легендах.

8. Релігія стародавніх римлян.

Релігійні представлення римлян, що, власне кажучи виявляли собою суміш
різних італийских племен, що склалися шляхом завоювання і союзних
договорів, містили у своїй основі ті ж вихідні дані, що й у греків, –
страх перед незрозумілим явищем природи, стихійними лихами і преклоніння
перед виробляючими силами землі ( італійські хлібороби почитали небо ,
як джерело світла і тепла, і землю, як подательку всіляких благ і символ
родючості). Для древнього римлянина, існувало ще одне божество – сімейне
і державне вогнище, центр домашнього і громадського життя. Римляне
навіть не потрудилися скласти які-небудь цікаві історії про своїх богів
– у кожного з них була тільки визначена сфера діяльності, але власне
кажучи, ці всі божества були безликі. Що молиться приносив їм жертви,
боги повинні були робити йому ту милість, на яку він розраховував. Для
простого смертного не могло бути і мови про спілкування з божеством.
Звичайно, италийские боги виявляли свою волю польотом птахів, ударами
блискавок, таємничими голосами, що виходять із глибини священного гаю, з
темряви храму або печери. І римлянин, що молиться, на відміну від грека,
що вільно споглядав статую божества, стояв, накривши голову частиною
плаща. Робив він це не тільки для того, щоб зосередиться на молитві, але
і для того ненароком не побачити бога, що призивається їм . Благаючи
бога за всіма правилами про милості, просячи його про полегкість і
бажаючи, щоб бог почув його благанням, римлянин жахнувся б, раптово
зустрівши поглядом це божество.

Поклоніння численним богам, що керують майже що кожним кроком
римлянина, складалося головним чином у строго запропонованих звичаями
жертвоприношениях, моліннях і в суворих очисних обрядах. У римській
релігії з’єдналися боги всіх племен, що ввійшли до складу римської
держави, але до більш тісних контактів із грецькими містами в римлян і
представлення не було про тієї насичений яскравими і повнокровними
образами міфології, що мали греки. Ні про яке вільне спілкування з
богами для римлянина не могло бути і мови . Їх можна було тільки просити
про що-небудь. Якщо один бог не відгукується на прохання, то римлянин
звертався до іншого, оскільки них була безліч , зв’язаних з різними
моментами його життя і діяльності.

Для того щоб римський хлібороб міг належним образом розібратися у всім
цьому , у Римській державі були складені так називані Индигитамента –
списки офіційно затверджених молитовних формул, що містять імена всіх
тих богів, яких випливало призивати при всяких подіях людського життя.
Ці списки були складені римськими жрецами до проникнення грецької
міфології в строгу й абстрактну релігію римлян і тому цікаві. Вони дають
картину чисто италийских вірувань. За словами римського письменника
Марка Порци Вони дають картину чисто италийских вірувань. За словами
римського письменника Марка Порція Варрона (1в. до н.е. ), Рим у плині
170 років обходився біс статуй богів, а древня богиня Весту, і після
спорудження статуй у храмах богів, “не дозволяла” ставити статую в її
святилище , а уособлювати лише священним вогнем. У міру того, як
значення і влада Римської держави зростали, у Рим “рушили” безліч
чужоземних божеств, що досить легко приживалися в цьому величезному
місті. Римляне вважали , що, переселивши богів завойованих ними народів
до себе і віддавши їм належні почесті, Рим уникне їхнього гніву.

Свершено особливу роль римської релігії зіграли эльтруски – дивний і
загадковий народ, чия писемність дотепер не розшифрована, чиї пам’ятники
представляють зовсім особливий світ , дотепер не розгаданий ученими. У
релігії эльтрусков величезне місце приділялося магічним обрядам,
гаданнями тлумаченням різні знамень, ниспосылаемых богами.

Оскільки эльтрусское світогляд з його надзвичайним захопленням
питаннями загробного життя було досконале чужо римлянам з їх формальним
і розважливим підходом до релігійних питань, то вони запозичали в
эльтрусков лише науку про пророкування, гадання і знамення, як найбільш
практичну і имеющую прикладне значення, частина їхніх релігійних
представлень . Цю науку эльтрусских жрецов – гаруспиков (гадателей по
нутрощам жертовних тварин, особливо по печінці ) римляне ввели у свої
релігійні церемонії. Але в особливо важливих випадках у Рим
запрошувалися эльтрусские фахівці.

Рим, сприйнявши грецьку міфологію і перетворивши неї в греко-римську,
зробив людству величезну послугу. Справа в тім , що більшість геніальних
добутків грецьких скульпторів дійшло до нашого часу лише в римських
копіях, за малим виключенням . І якщо зараз наші сучасники можуть судити
про чудове мистецтво греків, то за це вони повинні бути вдячні римлянам.

9. ведичні релігії Стародавньої Індії

У ІІ тис. до н.е. на території сучасної Індії виникли перші релігійні
системи, які віддзеркалювали міфологію індоаріїв, що вторглися на
індійські землі Головною характеристикою тогочасного суспільства була
його роздробленість релігійної інтерпретації. Так виникла одна з перших
спроб пояснення причинно-наслідкових зв’язків у суспільному житті
Давньої Індії. , що дістала назву Ведична релігія(ведизм). Відомо, що
ведизм ґрунтується на 4 релігійних збірниках священних текстах:
Рігведі,Самаведі,Яджурведі та Атхарваведі. Крім того, священим текстами
для ведичної релігії були письмово зафіксовані богословські трактати
Брахмани. У них зафіксовано правила ритуалу жертвоприношення. Ведична
релігія була політеїстичною й налічувало понад три тисячі богинь і
богів. За формою боги й богині Давньої Індії були антропоморфними, вони
конфліктували із зовнішнім злом і демонами, які загрожували людині. У
цей час бог Брагма посідає в пантеоні богів вельми скромне місце – він
лише спостерігає за дотримання норм жертвоприношення. Культ ведичної
релігії був нескладний. Головна ідея обрядів полягала в правильному
офіру ванні у формі вживання священого напою соми або принесенні богам у
дар рослини, тварини, людей. Матеріальний світ у ведичній релігії був
створений Брахманом. Тому на меді І тисячоліття до н.е. в індії стали
поклонятися Брамі, що зумовило трансформацію релігійний комплекс, який
став називатися брахманізмом. Брахманізм пояснив поділ давньоіндійського
суспільства на касти Саме в цей час склався новий пантеон богів, де
важливі місця посіли кастові боги, головним серед них був бог Брагма, а
також не менш шановані боги Вішну та Шива. У цей період остаточною
виокремилася каста своєрідної релігійної аристократії брахманів. Не менш
характерними для цього часу є поширення принципів аскетизму. Панівними
стають ідеї реінкарнації та досягнення головної мети, яка стоїть перед
кожною людиною, – звільнення від нескінченних змін свого існування в
матеріальній формі. Головними етнічними релігіями Індії є індуїзм і
джайнізм. Індуїзм виник у VІ-ІVст. До н.е як певна релігійна опозиція
буддизму. В основу вчення індуїзму покладено релігійно-філософської ідеї
брахманізму. Індуїзм не є чіткою означеною релігійною системою зі сталою
догматикою, обрядовістю, церковною організацією. Він є конгломератом
брагматських догматів, ритуалів та обрядів, в якому цементуючою основою
є елементами ведизму, наприклад поклонінням Гангу, тваринам, духам
померлих предків. Загалиними положеннями для послідовників індуїзму є
визнання вед священними книгами, учення про сансару – подорожування душі
з одного тіла в інше згідно із законом карми. Цей закон реалізується в
повсякденному житті послідовників індуїзму дотримання або недотримання
кастових вимог. Серед релігійно-філософських уявлень індуїзму найбільшою
значення набувають поняття «атман» і «брагман» вони повсякчас
суперечать, перебувають у постійній боротьбі із зовнішнім матеріальним
світом. Згідно з цим положенням мета життя послідовника індуїзму –
звільнення від матеріальної залежності, що призводить до страждання, а
також поєднання зі світовою душею – брахманом, що досягається шляхом
виконання дхарми. Пантеон богів у індуїзмі очолює триєдиний бог
Тримурті, перевага надавалася богам Вішну й Шиві. Шанувальники Вішну й
Шиви утворюють два головних напрямів в індуїзмі – вішнуїзм і шиваїзм.
Джайнізм виник в Індії в VІст. До н.е. як певна релігійна опозиція
брахманізму, що освячував варновий і кастовий устрій. Послідовники
джайнізму поклонялися 24пророкам, останній з яких і був засновником
релігії джайнізму – Махавіра. Згідно з власними ученням Махавіра вважав
себе людиною, що самостійно перемогла карму й знайшла шлях до спасіння
від страждання в матеріальному житті, а отже, може запропонувати цей
шлях іншим. Послідовники її вчення повинні жити праведним життям, це
звільнить їх від Санжари й дасть змогу досягти стану нірвани, чого не
було у брахманізмі. Ця позиція робила його близьким до буддизму. В
основі культу джайнізму лежать 5істин: не вбий, не бреши, не кради, не
прив’язуйся до предметів матеріального світу й будь цнотливим. Водночас
джайнізм зберіг елементи брахманізму, віру в реінкарнацію душі, учення
про карму та періодичну появу пророків, однак він відкидає ідеї про
святість Вед і брахманські обряди. Головними обрядами джайністи вважають
поклоніння Махавірі як богу, спільні читання текстів, публічні покаяння.
Зазначимо, що в Давній Індії віра в існування божественного абсолюту
Тримурті та ідея перевтілення душі визначили головні та найістотніші
особливості духовної культури Індії як у минулому, так і сьогодні.
Найвідомішим елементом цієї культури став принцип ахімси – абсолютне не
завдавання зла, болю живим істотам на землі. Ця релігійна засада
віддзеркалює ідею єдності та близькості всіх живих створінь на землі,
невіддільності людини від живої та неживої природи. Оскільки все живе
страждає, принцип ахімси передбачає необхідність захищати його,
реалізовувати ідеї миру та активного не насильства.

10.Індуїзм.

Індуїзм, як древньогрецька релігія склалася на базі давнього брахмаїзму,
точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник
індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та
текстів. Більшість ведичних богів ввійшли в минуле і тільки незначна їх
частина, головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах,
збереглася у людській пам‘яті. Тому не дивно, що у спрощеному і
переробленому індуїзмі на перший план увійшли нові божества, точніше
нові іпостаті тих самих давно відомих державних богів, які набули нового
життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і
зрозумілішими людям, їх інакше і шанували. Кривава ведична жертва була
витіснена богослужінням без жертв хоч теза убивство заради бога – це
вбивство остаточно не знята ще досі. Найважливішими з численних богів
вважають трьох (тримурті) – Брахму, Шіву і Вішну. Як правило в системі
індуїзму поділили між собою повні, властиві верховному богові функції:
творчу, руйнівну, охоронну, хоча нерідко вони збігаються. Кожен з цієї
трійці має власні обличчя, характер і сферу дії. Першим з трійці
вважають Брахму, основна функція якого – це творець Він створив світ у
багатоманітні жирового і минущого, тобто протилежне тому, чого прагнули
індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинене у вічному:
Єдиному). Брахма як обов‘язковий і перший член триметрі був необхідний,
без нього нічого не було б , але заслуги його перед світом живого, перед
людьми, перед індійцем вважалася не дуже значними, а інших функцій у
цього бога не було. Брахмі присвячували одинокі храми, а у повсякденних
обрядах, як правило про нього не згадують. Більшість індуїстів
розподілилися на шіваїстів і вішнуїстів, які віддають відповідно
перевагу відповідно Шиві або Вішну. Шіва дуже суперечливий. Головною
його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення й зміни), що
частково пов‘язане з тим, що шіва – покровитель аскетів, які прагнуть
такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю, з
Абсолютом. Проте фактично в культі Шіви на перший план ввійшов творчий
момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став основним в
індуїзмі. Культ лінгама – чоловічого творчого начала – найпопулярніший.
Бичок – Нанді – атрибут Шіви – символізує силу і животворчість потенції
Шіви. До Шіви, що символізує його лінгаму, звертаються спраглі
потомства, у його храм ходяться бездітні жінки, які чекають від його
сили реального втілення їхніх мрій. Культ Ками – мистецтво любові, тісно
пов‘язаний з культом Шіви і Шахті, Вішну. Якщо культ Шіви був в Індії
завжди був тісно пов‘язаний з шахті та Камою, то культ третього члена
триметрі Вішну мав інший характер. Вішну м‘який, несуперечливий, його
основна функція – збереження. Він простий, максимально близький людям,
особливо схильний до емоційного сприйняття, саме такі переважають сере
вішнуїстів. На численних зображеннях чотирикутний Вішну звичайно сидить
на тисячоголовому драконі, що пливе або на троні у вигляді білого
лотоса. Жерцями індуїзму, носіями основного релігійного культу,
ритуального обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту
були частини брахманських каст. З їх числа обиралися радники і
чиновники, вони диктували народу норми життя, які зводилися головним
чином до швидкого збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки в
середині касти. Брахмани були домашніми жерцями в багатих, перед усім в
самих брахманських сім‘ях. З їх числа виходили найавторитетніші
релігійні учителі-гуру, які повчали молоде покоління мудрості індуїзму,
однак найголовнішою брахманською функцією брахманів як найвищого в Індії
шару суспільства було задоволення релігійних потреб населення У середині
І тис. до н. е. У вішнуїзмі окреслилась тенденція до монотеїзму, що
похитнуло авторитет нижчих богів. В наслідок цього рух бхакті, ідея
якого полягає в особливій любові до бога, у внутрішній релігійності, яка
потребує старанного дотримання ритуальних вимог, що характерно для
іудаїзму проголошувалась рівність усіх віруючих перед Богом, до нього
можна було звертатися без жерців і жертвоприношень. Рух бхакті активно
поширився XII – XVIIст. У XІVст. Було створено священну книгу
Бхатіратнавалі. Виникали й інші сектантські рухи. Так у ХІІ ст.
релігійний діяч Романуджа (помер у 1137р.) започаткував секту
шрівайшнавів, яка дотримувалась бхактійських принципів. Вона існує досі.
Від вішнуїзму лишилася ще одна впливова течія – кришнаїзм, який шанує
Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу Кришни. Вішнуїзм
відіграв важливу роль у розвитку індійської народної думки, майже тисячу
років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведених
культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом.

11. Буддизм.

Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система
зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у
рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був
брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком
суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу
мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі,
активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси
найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у
суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність
людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником
буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду
Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля
Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда
сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним
текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями
Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин:
«Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи
буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській
проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та
«Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й
страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда,
називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між
водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують
матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними
позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея
Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у
єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних
знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому.
Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є
результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є
постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним
задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити
характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень.
Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму.
Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження,
тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість,
пихатість, невігластво Людина – це комплекс, який поєднує потік життя й
смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність
речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього
світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну
істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку
в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті –
отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула
в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна
здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних
обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його
положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до
соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних
напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його
головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову
поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в
тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях
порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна
частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає
спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться
заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не
нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився
новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому
набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є
розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам
оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни
лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу
статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до
розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою
ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких
лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним
з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст.
Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а
також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що
крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх
складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у
реалізації «трьох практик» – вищої моральності, вищого медитативного
зосередження та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих
релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що,
зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму
чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в
можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної
практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна
контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів,
релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована
спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в
«драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з
чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають
буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у
Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип
буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально
інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів.
Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні.
Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем
довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття
з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну
кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян
і 1 млн монахів і монахинь.

12. Баптизм

Баптизм є найчисленнішою протестантською організацією. Баптизм(хрещу
воду) виник у ЧVІІст. В Голландії в середовищі протестантів-емігрантів.
Поява перших громад баптистів датується 1609р. ранні баптиські
організації були поділені на дві течії: загальні та часткові баптисти.
Загальні баптисти вважали, що смерть Ісуса Христа повністю спокутувала
гріхи всіх людей(а не тільки богообраних), а часткові баптисти поділяли
кальнівістські погляди, згідно з якими мала місце ідея визначеності
наперед долі тих віруючих, які мали шанс спасіння. Трохи згодом
викристалізувалися головні ідеї. Які визначали характерні особливості
баптизму. У баптизмі членами церкви вважають лише віруючих, які ніби
стали «ще раз народжені» через свідоме хрещення водою в зрілому віці. Це
випливає з такої тези: водне хрещення має бути поєднане зі зрілою
релігійною вірою й свободою власного вибору, які може мати лише доросла
людина. На відміну від інших протестантських течій, обряд хрещення в
баптизмі не є початком приєднання до баптиської віри, а логічним
завершенням зрілості баптиста. Для баптиського віровчення характерними є
такі догматичні положення: абсолютний авторитет святого
Письма(Біблії);орієнтація на принципи свободи совісті(баптисти першими в
історії сучасної цивілізації висунули вимогу релігійної свободи,
віротерпимості, відокремлення церкви від держави);баптисти повинні
здійснювати активну місіонерську діяльність, яка в повсякденному житті
реалізується в тому, що кожний віруючий баптист має «завойовувати» світ
для Ісуса Христа. Кожний з баптистів повинен привести в громаду
щонайменше одну нову особу, цей процес отримав назву євангелізація.
Послідовники баптизму використовують принципи колективізму, тобто
вважають, що вміння жити в колективі є відображенням майбутнього життя в
колективі царства небесного. Як і всі протестантські церкви, баптисти
відмовилися від поклоніння хресту та іконам, хрещення новонароджених.
Вони відзначають лише двунадесятні свята, пов’язані з ім’ям Христа, а
також специфічні, притаманні лише їм свята – день Жнив і день Єдності.
Основний обряд баптизму, як зазначалось, є водне хрещення віруючої
людини, яка вже пройшла певне випробування в баптиській громаді. Не менш
значущим для баптистів є обряд хлібопереломлення, який повинен постійно
нагадувати віруючим про останню вечерю Ісуса Христа з апостолам(цей
обряд виконується в першу неділю кожного місяця) Під час
хлібопереломлення баптисти їдять хліб і запивають його вином з чащі,
завершеється воно «поцілуй ним обрядом». Принципи колективізму в
баптиських організаціях виявляється в їх спільних діях підчас вирішення
значущих проблем у житті окремої віруючої людини й громади
загалом(допомога хворим,малозабезпечвиним….) Нині баптизм поширений в
усіх країнах світу, кількість його прихильників сягає 80млн осіб. У
1905р. було створено Всесвітню раду євангельських християн
баптистів(ЄХБ), штаб-квартира якої знаходиться у Вашингтоні. Громади ЄХБ
є і в Україні

13. Конфуціанство.

У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі
рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні
анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих
предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому
Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було
священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони
приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У
VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму
пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику
кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі
освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук
адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі
Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної
сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати
суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та
щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в
житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення,
тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в
«Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних
принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям
Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а
людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи
та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності
окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки.
Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з
ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень,
дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має
дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого,
діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово
повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо.
Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує
розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в
собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом
безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності,
шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної
моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у
суспільстві.З часом конфуціанство було трансформовано в релігійний
комплекс. Особа Конфуція набувала статусу божества, якому послідовники
конфуціанства поклонялися у кожній родині,а головним об’єктом поклоніння
став власне Конфуцій. Конфуціанство посіло домінуюче місце в Давньому
Китаї в Іст.до н.е. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням
про космічні сили Інь і Ян. У наступний період історії Давнього Китаю
конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку,
який характеризується обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі
з буддизмом і даосизмом. Але й сьогодні конфуціанство залишається
основою духовної культури Китаю.у різний час релігія конфуціанства
поширилась у сусідніх країнах- Японіх,Кореї,В’Єтнамі.

14. Даосизм

Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до
так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної
культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського
мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис
обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву
«Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису
автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну
філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»

Z

\

^

e

hU

hU

hU

hU

” hU

hU

hU

hU

hU

hU

hU

hU

< ? \

^

e

gdU

gdU

E

E

ococOcOcOcoEo1/4cOcOcOcOcocOcOcOcOc±ocOcocOcoc?cOco±oF’FocO! hU

hU

hU

hU

hU

hU

hU

hU

hU

????????A?нається з Дао й повертається до Дао, воно є головним законом
буття, визначає його розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі
потенції Дао, можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра
людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення
її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао.
Орієнтація на єднання з Дао вказувала на важливу релігійно-філософську
ідею даосизму: матеріальний світ був відносним так само, як життя та
смерть на землі. А отже можно було сподіватися на безсмертя.
«У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої
діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивному
причинно-наслідковому зв’язку в ній. Що менше змін провокує людина своєю
активністю, то краще для існування та розвитку Дао на практиці
реалізація принципу У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу
гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім
світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао», «Де», «У-вей» отримали
релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали сприйматися як своєрідні
релігійні догми. Виконання яких повинно було принести людині реальне
спасіння від страждання в матеріальному світі й давало змогу досягти
абсолютної гармонії із зовнішнім світом. При цьому самого Лао-Цзи
обожнювали. З його вчення пов’язували складну ієрархію богів і демонів,
містичну модель подолання суперечностей матеріального світу задля
отримання безсмертя. Пантеон даоських богів очолює трійця шан Ді,
Дао-Цзи та творець світу пань-Гу. Даоським култом керували жерці або
ченці. Даосизм остаточно набув форми релігії в Vст.н.е, коли в ньому
виникли численні секти, течії, учення окремих аскетів,
релігійно-філософські інтерпретації. Головними генераторами
релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони
пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення
внутрішнього щастя, поєднання з потоком над свідомого Дао й досягнення
особистого безсмертя. Філософія і релігія даосизму надають вадливого
значення ідеям безсмертя. Розробляється теоретичні аргументи на користь
можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна
людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з
необхідністю витрачає за життя – від народження до смерті, але її можна
додатково компенсувати тією, яка є в природі, повітрі, їжі. Людина
повинна боротися за чистоту тіла й душі, повинна економити енергію.
Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя,
складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і
керування серцем. Даосизм не мав священних текстів. Книга «Дао Де Цзин»
була конгломератором даоських філософських сентенцій, релігійних
принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних і математичних знаків,
що відображали наукову і ненаукову сфери пізнання довколишнього
світу.Сьогодні даоські знання є відображенням не тільки релігії
даосизму, але й конкретним засобом, що дає змогу людям підтримувати й
розвивати фізичне та духовне здоров’я, вести повноцінний здоровий спосіб
життя. Використовуючи розроблені даоськими ченцями дихальні вправи Циган
і комплексні вправи Тайцзинцюань.

15. Релігійні уявлення стародавніх слов’ян До 988 р. засобом задоволення
духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало
обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у
язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму
важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й
сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру,
загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського
люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім
того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та
предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші
міфічні істоти. Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у
жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних
обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів,
зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами,
кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях –
капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири
або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була
дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва
знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці
під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний
вогонь. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними
“ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими.
Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як
правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких
богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками
релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні
князівські бенкети вже в християнський період.Взагалі всі визначні події
в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів
певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних,
календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в
образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та
найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення
сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і
т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й
поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними
заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя,
багатство та плодючість, захистити її від злих сил. Так само древні
слов’яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у
середнім небі “аере” – “Ирье” і очевидно, сприяють усім небесним
операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в
дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те “діди”
представлялися літаючими по повітрю. Готові ж продукти – каша і хліб
испокон століть були ритуальною їжею й обов’язковою частиною
жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували
спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: “кутя”,
“коливо” (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи
в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у
“домовину” при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце
спілкування з доброзичливими предками. У багатьох обрядах жителі селища
залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській
ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але
більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах,
у “кладазей” многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити
і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час,
загальплемінних святилищ на священних горах. Релігійне молитовне
відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами,
що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням
істиною чи віри підступ диявола, що “овы спокуси у тварину веровати й у
сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі…”. И так
більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби,
гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б
наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду.
“Червоні гірки”, “червоні пагорби”, де проводилися оліїсті спалювання
опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць
на Фоміній тижня (яка і називалася ” червоною гіркою”) були ймовірно
біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин,
селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего
починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни. Священні гори
часто носять найменування “Лисих” чи “Дівочих” . виникає припущення що
перша назва могла бути зв’язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з
богинею – дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській
богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли
оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про
обитании на них відьом.

16. Іудаїзм.

Важливе місце в релігійних культурах давніх цивілізацій посідав іудаїзм,
що виник у ІІтис.до н.е. на ґрунті пантеїстичних вірувань кочових племен
Аравійського півострова. Сьогодні є всі підстави вважати, що ця релігія
була однією з передумов виникнення християнства. Династії перших
єврейських царів мали у своїй основі спробу відтворення культу Ягве.
Згодом ранньоєврейська релігія трансформувалася в загальнодержавний
культ, а потім у класичний монотеїстичний культ єдиного бога. Який
створив увесь довколишній світ і продовжує керувати ним. У ХІст. До
.н.е. сформовано єдине іудео-ізраїльське царство зі столицею в
Єрусалимі. Головним джерелом віровчення іудаїзму стає Біблія(Старий
Заповіт) перші п’ять книг Старого Заповіту складають зміст
Тори(п’ятикнижжя) у них зафіксовані біблійні історії про розуміння
людиною навколишнього світу та його ставлення до самої людини, а також
основні релігійні норми й вимоги поклоніння Богу Ягве. Авторство цих
книг іудейська традиція приписує пророку Моіскю. До П’ятикнижжя входять
книги Берешит(Буття), Шамот(Вихід), Вайнкра(Левіт), Бемідбар(Числа),
Дебарім(Второзаконня). Загалом у Торі вперше розповідається про потоп,
зруйнування Содома і Гомори, наводяться перекази про Бога Ягве, про
отримання Мойсеєм Десяти Заповідей. Послідовники іудаїзму вважають, що
Тора написана Мойсеєм безпосереднє зі слів Бога Ягве. Тексти Тори
переконують читача вірити тільки в Бога Ягве й доводять особливу місію,
богообраність єврейського народу. Письмово Тору було зафіксовано лише в
444р.до н.е. Цей період історичний період називають біблійним, від
тривав до ІІст.н.е. Наступний період розвитку іудаїзму називається
раббинсько-талмудичний. Для нього характерним є завершення другого
першоджерела іудаїзму – Талмуду. Структурно Талмуду поділяється на
Мішну(повторення)та Гемару(завершення). У Мішні закладено коментраі до
Старого Заповіту, вона складається з 63 трактатів, скомпонованих у
63розділи. Гемара – це збірник тлумачень до трактатів Мішни. Із самого
початку, тому, на відміну від Старого Заповіту, він називається усним
законом. Адаптуючи положення Біблії до певних конкретно-історичних умов,
талмудисти розробили силу-силенну правил, норм і вимог, розрахованих на
підтревдження тези про «богообраність» євреїв. Власне, догматика Талмуду
є основою ортодоксального іудаїзму. Крім цього, Талмуд містить величезну
кількість аналітичних знань про іудейський культ, догматику, мораль,
релігійні настанови, елементарні знання про математику, географію,
притчі та прислів’я, історичні матеріали тощо. Але головним досягненням
Талмуду є ідеї про існування потойбічного світу. Посмертне відплату й
воскресіння з мертвих. Поряд зв Старим Заповітом і Талмудом в іудейській
релігії велике місце посідає кльтова діяльність. В якій важливу роль
відіграють молитва та обряди ті іудейські свята(Шабат,Песах) В епоху
Середньовіччя і іудаїзмі виникло містичне знання Каббали, в якому
елементи іудаїзму симбіотично переплелися з ідеями сектантських
організацій християнства, ісламу та греко-арабською філософською
містикою. Важливу інтегруючу роль в іудаїзмі відігравали рабини(це
керівники іудейських громад, організованих у синагогах). Мірою
розселення євреїв по світу функцію релігійних центрів виконували
синагоги(молитовий дім і громада віруючих)у ЧVІІІст. в Польщі та Україні
виникла відома релігійна течія іудаїзму хасидизм. Незважаючи на
величезну кількість історичних колізій у розвитку іудаїзму, ця релігія
виявила великі можливості адаптації до політичних і культурних
особливостей тих країн, де проживали євреї в діаспорі. Це основна
причина того, що іудаїзм упродовж багатьох тисяч свого існування набув
різних історичних форм, що віддзеркалювало основну потребу єврейського
народу мати власну релігію на чолі з єдиним Богом Ягве – гарантом їх
щасливого майбутнього.

17. Виникнення та ранній період християнства, його догматика.

Християнство виникло в І ст. н.е. на території Римської імперії. З
невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст..
н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне
становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій
Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад
проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й
насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного,
навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до
християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму
характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на
богообраності людини, пропагування містичного богопізнання. Особливу
роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський
напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Герокліта про вогонь як
космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології,
провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають
його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були
неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні
догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом
Божественного одкровення. Догматичні основи християнства пройшли
тривалий шлях, вони були затвердженні після попереднього відбору й
отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили
Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса
Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді
Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування
єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує
всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса
Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був
розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на
небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а
також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя
душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного
Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної
апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою
благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

18. Православ’я, його догматика.

Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє
Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий
Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На
відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне
проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця
та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне
воз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від
католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син
Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця.
Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в
певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого
Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього
входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина
рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові
традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про
триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в
основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але
процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним
сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі
в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства
в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви.
Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками
чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо.
Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик,
протидиякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в
православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на
досягнення єдності з Богом. В історії православ’я монастирі були
містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність,
панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура
духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком
християнина. Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в
православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш
значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя
були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви
святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм
можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники
православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми.
Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як
поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На
честь святих були написані православні твори, які отримали назву
«Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися
церковні свята. Майже кожен день у християнському календарі присвячений
тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь.
Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння
хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з
східнохристиянським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса
Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами
увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви
віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У
православ’ї також поклоняються іконам. Невід’ємною частиною
православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї
є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає
храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми
зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму
житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та
святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні,
дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися
й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені
церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква
не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою
системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15
самостійних церков.

19.Католицизм, його догматика.

Католицизм є одним з трьох головних напрямів у християнстві. Як окрема
конфесія католицизм має низку особливостей у віровченні та структурі
релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку
західноєвропейських культури. Загалом першоджерелами своєї віри католики
вважають Святе Письмо, а також Святий Переказ, до якого додаються також
енцикліки й послання Пап. Першою догматичною особливістю католицизму,
яка відрізняє його від православ’я , є догмат про філіокве, який
визначає походження Святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від
Бога-Сина. Власне трактування цього догмату стало основною причиною
непорозуміння між католицизмом і православ’ям.. Другою догматичною
особливістю католицизму є наявність догмату про Чистилище. Згідно з
католицьким віровченням, душі померлих грішників, які не мали прощення
гріхів за життя, перед тим, як потрапити в пекло або в рай, отримають
очищення у вогні. Душі певний час перебувають у чистилищі й подальша їх
доля може бути поліпшена «добрими справами» близьких і рідних в пам’ять
про померлого. Під «добрими справами» католики розуміють молитви,
праведне життя, активну участь у богослужіннях, матеріальну підтримку
церкви. Концепція про «надлишкові заслуги» орієнтує віруючих на
діяльність у повсякденному житті, спрямовану на виконання християнських
обов’язків перед іншими людьми й церквою. Вважається, що всі «добрі
справи» збираються й містично поповнюють скарбницю католицької віри. З
огляду на те що католицька церква вважала себе уособленням містичного
тіла Ісуса Христа, вона самостійно могла розпоряджатися цією скарбницею,
тобто розподіляти її серед нужденних віруючих. Цього вчення також немає
в православній вірі. Особливістю католицького віровчення була теорія та
практика індульгенцій. Католицька церква виходила з того, що вона мала
великий «запас добрих справ», які можна не тільки продати бідним людям,
але й частково продати за гроші з благородною метою подолання людської
гріховності. У ХVІст. католицька церква заборонила продаж індульгенцій.
Католицьке віровчення характеризується особливо пристрасним поколінням
Богородиці, матері Ісуса Христа – Діві Марії, вона сприймалася
«пречистою» й «вічно незайманою», а на Вселенському соборі її було
офіційно визнано Богородицею. На відміну від православ’я, католицизм
проголошує догмати про непорочне зачаття самої Марії її матір’ю Анною, а
в 1950р. було затверджено догмат про тілесне вознесіння Богородиці на
небо.. Таким чином культ Марії Богородиці став на один рівень з
поклонінням самому Богу. Особливо значущим для католицизму став догмат
про непомильність і верховенство Папи Римського над усім християнським
світом. Цей догмат було прийнято на Першому ватиканському Соборі. Згідно
з рішенням цього собору Папа Римський виступає в питаннях віри з
«амвону», тобто як пастир усіх християн, що визначає його здатність бути
непомильним на всі часи. Католики розвивали своє віровчення, керуючись
так званим «принципом догматичного розвитку». Вони вважали за можливе
інтерпретувати біблійні істини згідно з вимогами практики культової
діяльності для кожного нового етапу історичного розвитку католицизму.
Тому після Сьомого Вселенського Собору католики продовжували самостійно
скликати Вселенські Собори, на яких аналізувалися й розвивалися засади
католицької догматики. Католицизм відрізнявся від інших християнських
напрямів і процесом богослужіння. У католицькій церкві люди сидять під
час богослужіння тощо. При оформленні інтер’єру католицького костелу
використовують скульптурні зображення, а в православ’ї домінуючою
окрасою храму є ікони. Проте домінуючою особливістю сучасного
католицизму є його організаційна будова, яка у своїй основі має єдину
організацію на чолі з Папою Римським. Він став абсолютним авторитетом і
керуючим справами католицької єпархії. Римські ієрархи створили окрему
оригінальну державу, яку очолює Папа Римський – Ватикан. Сьогодні
Ватикан всю свою діяльність спрямовує на розвиток і зміцнення
католицької віри у світі, виступає гарантом порятунку й отримання
Царства Небесного послідовниками католицизму. Поряд з цим католицька
церква виступає на захист прав людини, за забезпечення умов збереження
родинних цінностей, подальшу євангелізацію населення. Велику увагу
Ватикан приділяє проблемам війни та миру, особливого значення набуває
програма Ватикану в подоланні духовної кризи цивілізації шляхом
популяризації й розвитку цінностей християнської культури, утвердження
морального пріоритету католицької церкви в житті суспільства, гуманзіції
людських відносин й активної протидії бездуховності та моральному
занепаду сучасної цивілізації. Сьогодні католицизм став однією з
наймасовіших релігійних конфесій чисельністю понад 1 млрд.
послідовників. Він домінує щонайменше в п’ятдесяти країнах світу.
Географічно католицизм найбільш поширений в Америці та країнах Західної
Європи, значна кількість його громад є на Африканському та Азійському
континентах.

20. Реформація та виникнення протестантизму.

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено
розколом, який стався всередині католицької церкви під впливом
Реформації. Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи
католицизму й показником того, що попереднє феодальне суспільство не
могло досягти соціальної мети – подолати надмірну гріховність і
підготувати їх до приходу Царства небесного. Кризу католицизму зумовили
такі явища, як надмірне обожнення Папи Римського, численні зловживання
духовенством своїм становищем, компрометаційна діяльність інквізиції,
претензійність католицького духовенства відпускати будь-які гріхи,
продаж індульгенцій, складна культова діяльність церкви, деморалізація
серед віруючих, підтримання ідеї»благочестивої омани». Безпосередньо
Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а головним її
натхненником та організатором став М.Лютер – автор відомих «95 тез»,
адресованих керівництву католицької церкви. У результаті «критичної
перевірки» догматів тогочасного католицизму протестанти визнали істинним
лише два таїнства із семи(хрещення та покарання), було відмінено пости й
більшість церковних свят. Але найголовнішим було те, що протестантизм
зосередив увагу на індивідуальній відповідальності за власний порятунок
перед Богом. Так почалася викристалізовуватись одна з головних ідей
протестантизму – так зване «узагальнене священство». Протестанти
вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина отримує одразу
після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в своєму ставленні
до Бога і Бога до людини. Церква стає союзом братів і сестер, а не
ієрархічною структурою керуючих і підлеглих, кожна віруюча людина може
сама мати власне спілкування з Богом ці має право на проповідь Божих
істин. Ще одним важливим принципом протестантизму стала ідея «мирського
аскетизму, яка також кардинально вплинула на культ і повсякденне життя
віруючих. Протестанти вважали, що католицька церква створила
неправомірну модель можливого порятунку через хибно трактовані поняття
«терпіння та «добрі справи». Інакше кажучи, католицизм пропонував
порятунок не через віру, а через зовнішню поведінку. Теоретики
реформації такій лицемірній позиції протиставили модель релігійної
поведінки, що орієнтувала не на механічне накопичення «добрих справ», а
на такій спосіб життя, що веде до «щиросердного спокутування гріхів
власною вірою» Принципи мирського аскетизму орієнтував протестантів на
необхідність жити таким життям, яке у повсякденних формах було б
логічним продовженням служіння Богу й сприяло порятунку душі. Засадничою
ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви». Теоретики
протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком визначеності
насамперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є приватною
справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну
відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника,
на роль якого претендує католицька церква. Таке критичне ставлення до
церкви привело до того, що протестантизм ліквідував покоління іконам в
християнському культі, відмовився від інших обрядів і церемоній. У
протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни й кафедра для
проповідника. Богослужіння було зведено до молитви, проповіді, спільного
співу псалмів і читання Біблії. Водночас було відкинуто культ ченців,
поклоніння мощам, реліквіям. Теоретичною засадою критики протестантизмом
атрибутів католицького культу була концепція переосмислення взаємодії
матеріальних предметів зі Святим Духом. Католицька церква визнавала, що
в деяких предметах культ існує Божий Дух. На противагу цьому протестанти
створили концепцію згідно з якою всі культові предмети поділялися на
священні й не священні. Священний предмет не можна продати або купити
або ж забрати. Протестанти вважали, що предмет набуває священного і
сакрального значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною,
саме ця мить індивідуальної віри у святість предмета робить його
священним. А це означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає
святість. Епоха Реформації й поява протестантизму – це період
загострення міжрелігійних конфліктів, формування в європейській
правовій культурі принципів свободи совісті, віротерпимості, інших
політичних подій. Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому
переосмислити принципи взаємодії держави та церковних організацій,
відкинути реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії
та церкви. Церква ставала лише інститутом держави. Не зважаючи на те що
згодом протестантизм розколовся на безліч громад і сект, можна умовно
говорити про два етапи його історичного розвитку: ранній протестантизм
Хвіст., коли було сформовано його основні напрями, – лютеранство,
кальвінізм, англіканство: і другий – пізній, або після реформаційний
напрям, до якого належать методисти, баптисти, квакери, мормони,
адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники.

21. Християнська церква в Київській Русі.

У X ст. за князювання Володимира Великого (980—1015) завершилося
об’єднання східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь.
Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов’янську
релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу
князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу
язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише
членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун —
ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно
централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові
міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про
запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних
і культових зв’язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження
християнства на Русі було історичним і логічним, але використання
насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового
конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

Офіційний акт проголошенні християнства державною релігією Київської
Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За
наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні.
Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до
речі, він сам і запровадив).

Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися
Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який
зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.

Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір’я. Неприродність
різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний
супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і
язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало
відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало
потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір’я було не тільки
періодом гострої 5оротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних
конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на
місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов’язувалося з язичницьким
святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з
язичницьким святом Купала тощо.

22.Уніатська (греко-католицька) церква

На території України перші громади греко-католиків з’явилися наприкінці
XVI – у першій половині XVII після Брестської(1596) та Ужгородської
(1649) церковних уній. Об’єктивною передумовою до церковної унії стала
Люблінська політична унія (1569). Після реального запровадження
Брестської та Ужгородської уній виникло нове поле міжрелігійних
суперечностей, головною причиною яких стало використання насильства як
методу залучення пересічних віруючих до греко-католицизму.

Та, незважаючи на це, греко-католицизм поширювався в Західній Білорусі,
Західному Поділлі, Галичині, Волині, Київщині. Унія та її громади діяли
на Закарпатті, у Сх. Словаччині, землях Угорщини та Румунії, де жили
українці.

Варто зауважити, що греко-католицизм не був самостійною релігійною
течією, а лише певною формою релігійної організації, створеною римською
курією, православними ієрархами, політичними діячами держав-учасниць.

Особливого значення греко-католицизм набув у Зх. Україні. На цих
територіях греко-католицька церква сприяла збереженню національної
свідомості українців, розвитку мови, книгодрукування, захищала
національну культуру, розвивала освіту. На східних територіях вплив
греко-католицизму був короткочасний і менш позитивний.

Після входження України до складу Російської імперії на територіях, які
відійшли від Речі Посполитої, греко-католицька церква припинила своє
існування. Після другого і третього поділу Польщі та приєднання до
складу Росії Правобережної України, Зх. Волині та Білорусії вплив
уніатства значно знизився. Уніатська церква залишилась лише в Галичині.

Піднесення УГКЦ в Галичині сприяло зростанню національної свідомості
галицьких українців наприкінці XIX — на початку XX ст., але водночас і
регіоналізації греко-католицизму, який як історично всеукраїнське
об’єднання нині видається як суто галицька (західноукраїнська) конфесія.

Після Другої світової війни та приєднання Галичини та Закарпаття до СРСР
радянська влада ліквідувала тут уніатство, значна частина
греко-католицького духовенства зазнала репресій.

Ідею офіційної ліквідації уніатства обстоювала й провокувала державна
влада. Вона грубо втручалась у церковне життя греко-католиків.

УГКЦ продовжувала існувати за межами СРСР та інших соціалістичних країн,
а також у місцях заслання прихильників уніатства — в Сибіру та
Казахстані.

З 1989 р. у зв’язку з лібералізацією політичного життя в СРСР почалося
бурхливе відродження УГКЦ в Україні.

Нині внутрішнє життя Української греко-католицької церкви визначається
статусом церкви, зареєстрованим Радою у справах релігій при Кабінеті
Міністрів України (1991 р.). УГКЦ очолює єпископ-кардинал, який стоїть
також на чолі Синоду церкви, на засідання якого викликають усіх
єпископів. Греко-католицька церква перебуває під юрисдикцією римської
курії та керується Ватиканською Конгрегацією східних церков. Синод УГКЦ
створив важливу для її діяльності патріаршу курію.

23.Іслам, його догматика та особливості сучасного етапу розвитку.

Іслам є однією з наймолодших світових релігій. Іслам (від араб. –
„покірність”, „віддання себе Богу”) має також іншу назву –
мусульманство. Цей релігійний напрям зародився серед арабських племен
Західної Аравії в період відходу в минуле давніх цивілізацій та
зростання торговельних культурних центрів. Віровчення в ісламі викладене
в головній та „священній книзі” мусульман – Корані й Суні. Щоб зрозуміти
цю релігію, виокремимо основні догмати ісламу:

віра в єдиного Бога Аллаха, який є творцем „неба й землі”, а також
усього того, що знаходиться на них. Аллах є абсолютним володарем
людської долі над людьми;

віра в ангелів, які виконують веління Аллаха, оберігають рай і пекло;

віра в Коран як богоодкровення через пророка Мухаммеда;

віра в пророцтва Мухаммеда;

віра у визначеність наперед долі людини Богом Аллахом;

віра в кінець світу та загробне життя й практику воскресіння після
смерті.

Нині іслам за кількістю послідовників є другою (після християнства)
світовою релігією. За приблизними підрахунками, кількість мусульман у
світі становить від 800 млн до 1 млрд чоловік. Вони проживають більш як
у 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран,
Ірак, Кувейт, Марокко.

Піднесення економічного й політичного розвитку арабських країн у 70-х
роках XX ст. дає підстави говорити про феномен ісламського
«відродження». Його характерними рисами є подальший симбіотичний союз
ісламу й політики, ісламу й націоналізму, ісламу й культури.
Узагальнюючими лозунгами сьогодні є лозунги захисту ісламської культури
від західної цивілізації, протиставлення західній культурі ісламської
справедливості, ісламської винятковості.

Останнім часом посилилася діяльність ісламських фундаменталістів, їх
крайні прояви вийшли за межі Іраку, Ірану, Лівану, Єгипту, Афганістану,
Алжиру, Франції тощо. Сьогодні вони вже кваліфікуються як тероризм, від
якого потерпають майже всі великі держави західної цивілізації (від США
до Європи).

У сучасному світі з’явилися міжнародні ісламські організації, наприклад,
Всесвітній ісламський конгрес (ВІК), який має статус консультативної
організації в ООН, філії ВІК працюють сьогодні в 60 країнах світу.

У 60-х роках в Мецці було засновано Всесвітню ісламську лігу. Очолює цю
ортодоксальну організацію установча рада на чолі з генеральним
секретарем. Ліга має також консультативний статус в ООН. Знаною є
діяльність Ісламської конференції, до складу якої входить 46 держав.

24.Протестантизм.

Виникнення третього напряму в християнстві – протестантизму – зумовлено
розколом, який стався всередині церкви під впливом Реформації( ХVІ ст..)

Відомо, що Реформація була наслідком глибокої кризи католицизму й
показником того, що попереднє феодальне суспільство не могло досягти
соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх
до приходу Царства Небесного.

Реформацію ідейно оформили Лютер, Цвінглі, Кальвін і Мюнцер. Вони
вважали за необхідне подолати офіційні католицькі «фальсифікації» вчення
про Ісуса Христа та відновити «істинне християнство» й «церкву
апостольських часів».

Безпосередньо Реформація розпочалася в Німеччині та Швейцарії, а
головним її натхненником та організатором став М. Лютер. А узагальненою
формулою протестантизму стає вислів Мартіна Лютера «тільки Віра, тільки
Письмо, тільки Милосердя Боже».

У результаті «критичної перевірки» догматів тогочасного католицизму
протестанти визнали істинними лише два таїнства із семи (хрещення та
покаяння), було відмінено пости й більшість церковних свят. Але
найголовнішим було те, що протестантизм зосередив увагу на
індивідуальній відповідальності за власний порятунок перед Богом (без
залучення церкви та духовенства). Так почала викристалізовуватись одна з
головних ідей протестантизму — так зване «узагальнене священство».
Протестанти вважали, що існує загальна Благодать Божа, яку людина
отримує одразу після хрещення, тому миряни й духовенство є рівними в
своєму ставленні до Бога і Бога до людини.

Засадничою ідеєю протестантизму стала також ідея «дешевої церкви».
Теоретики протестантизму говорили про те, що життя людини є наслідком
визначенності наперед з боку Бога, а ставлення кожної людини до Бога є
приватною справою. Віруюча людина має особисті гріхи й несе за це власну
відповідальність. Тому для її порятунку не потрібно жодного посередника,
на роль якого претендує католицька церква.

Протестанти вважали, що предмет набуває священного і сакрального
значення лише під час його взаємодії з віруючою людиною, саме ця мить
індивідуальної віри у святість предмета робить його священним. А це
означає, що коли віра відсутня, то предмет втрачає святість.

Протестантизм у політичному сенсі дав змогу по-новому переосмислити
принципи взаємодії держави та церковних організацій, відкинути
реакційний теократизм, звільнитися від консервативної релігії та церкви.
Церква ставала лише інститутом держави.

Незважаючи на те що згодом протестантизм розколовся на безліч громад і
сект, можна умовно говорити про два етапи його історичного розвитку:
ранній протестантизм XVI ст., коли було сформовано його основні напрями,
— лютеранство, кальвінізм, англіканство; і другий — пізній, або
післяреформаційний напрям, до якого належать методисти, баптисти,
квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники тощо.

25. Свобода совісті у сучасній Україні

В сучасному світі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має
теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії “свобода совісті” — це
право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої,
відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного
світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини
в суспільстві.

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка.

Свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення
свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у
державні справи; для цього церква відокремлюється від держави;
здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної
освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не
сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну
пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у
забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою
державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена
можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати
будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається
цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання,
що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю,
народну освіту, інших законодавчих актах.

В нашій країні діє Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон
та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають
законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

26. Новітні релігійні течії.

Сучасні неорелігії є доволі неоднорідним явищем за своїм походженням,
характером і формами діяльності та організації. Тому на сьогодні існує
безліч схем їх класифікації.

Все різноманіття новітніх релігійних течій і містичних груп можна умовно
поділити на сім груп.

1) Неохристиянські, до яких належать релігійні культи, в основі яких
лежить християнське віровчення. До таких неохристиянських об’єднань
належать Діти Бога, мормони, харизмати, Церква Ісуса Христа тощо.
Неохристиянські культи вшановують Ісуса Христа, але його розуміння
кардинально відрізняється від християнських догматів.

2) Релігійні організації орієнталістського спрямування. До них належать
такі організації, в основі яких лежать буддистські вчення, індуїзм,
джайнізм тощо. Спільною для них є модель їхньої сучасної містичної
інтерпретації з метою активізації в людині Божої сутності. Вони
репрезентовані Міжнародним товариством свідомості Кришни, Агні Йогою,
тантризмом. Головною особливістю їх віровчення є те, що східні
ортодоксальні догмати відходять на другий план, а на перше місце
виступає модель індивідуального порятунку, знання індивідуальної істини.

3) Неоязичництво. Характеризується політеїзмом і відродженням
пантеїстичних традицій. В Україні неоязичницькі організації представлені
РУН Вірою — Рідна Українська Національна віра, рицарями Сонячного
ордену.

4) Синтетичні (штучно створені) релігії, або інтегративні культи. До
цієї групи належать віровчення, в основі яких лежать догмати, культи
світових релігій, спираючись на які, створюються специфічні культові
дійства й не менш специфічні релігійні організації. Вони проголошують
своє вчення універсальною релігією для всіх людей. До таких громад
належать Церква об’єднання, Велике Біле Братство, Всесвітня віра бахаї.

5) Саєнтологічні — учення, які репрезентують спробу поєднати в собі
науку й релігію, сучасну містику та досягнення науково-технічної
революції. До таких учень належать Церква саєнтології, «Вчення розуму»,
різноманітні космічні релігії тощо.

6) Сатанізм. Репрезентується сатанинськими групами, які абсолютизують
значення зла в реальному житті, поклоняються йому, шукають способи
культової взаємодії з ним через форми сучасної містики. Сатанинські
культи зазвичай проникнуті індивідуалізмом, прагматизмом, культом
насильства та агресії. До таких груп належать Церква сатани, Чорне
Братство та ін.

7) Езотеричні об’єднання представлені насамперед езотеричними традиціями
різних епох у поєднанні із сучасною містикою. Головна мета езотеричних
об’єднань — створення власних моделей поєднання особи з надприродним
світом. До езотеричних учень належать учення Олени Блаватської, подружжя
Реріхів, Наука розуму.

27.Зороастризм.

У X—VII ст. до н. є. на території Давнього Ірану виникла одна з
найцікавіших релігійних систем — зороастризм . Засновником цієї релігії
називають пророка Заратуштру (VII—VI ст. до н. є.).

Основою віровчення зороастризму є концепція про постійну боротьбу двох
протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють
добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя
пов’язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть,
пов’язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали
себе з добром і злом.

Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі
отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який
називається ера Змішування. Цей етап віддзеркалює наступ сил зла (злого
духу) на матеріальний світ. Тимчасова перемога Зла в цій боротьбі
породжує моральні вади й духовну озлобленість.

Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з’являться
позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим
насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.

Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю
активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане
на бік зла, буде покарана. Щоб добро перемогло, людина повинна вести
високоморальне життя. Для зороастризму такі категорії моралі, як
чесність, вірність, ставали конкретними релігійними цінностями.

Особливістю культу зороастризму була п’ятикратна молитва, якій
передувало обов’язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий
обов’язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо). Послідовники
зороастризму відзначали релігійні свята, наприклад, свято Середини літа,
свято Середини весни. На них збиралися бідні й багаті. Це були дні
примирення й злагоди.

Ще однією особливістю культу зороастризму було вшановування вогню, який
віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було
свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).

Великого значення в зороастризмі набули храмові комплекси. Ранній
зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально
відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали
споруджувати зороастрійські храми.

Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу
завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х
ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники
цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму. Загалом зороастризм
справив неабиякий вплив на інші релігійні системи світу, наприклад, на
іудаїзм, християнство

28.Проблема класифікації релігій.

Усвідомлення внутрішньої спорідненості розрізнених об’єктів, у нашому
випадку релігійних систем, дає змогу релігієзнавцям об’єднувати їх у
класи. Процес класифікації є першим кроком у розвитку релігієзнавства як
науки, що дає підстави звести суперечливі емпіричні дані до єдиної
теоретичної системи. На жаль, сьогодні жоден з відомих нині підходів до
класифікації релігії не є загальновизнаним, позаяк поряд з деякими
перевагами всі вони мають певні недоліки.

Наявність багатьох схем класифікації релігії пояснюється складністю,
багатоманітністю й динамічністю розвитку релігійних систем, а також
різноманітними критеріями їх класифікації, що відображують ті чи ті
сторони релігії як процесу. Так, система класифікації може залежати від
показників чисельності послідовників певної релігії; від форми поширення
релігійного комплексу; основою системи класифікації можуть бути принципи
взаємодії між державою та релігією, ступінь рівня організації церковного
життя і, зрештою, система класифікації віддзеркалює політеїзм або
монотеїзм тощо.

У вітчизняній релігієзнавчій літературі вже звичним стало посилання на
класифікаційну схему релігій, яка має географічні ознаки. Наприклад:

^ релігії близького Сходу — іудаїзм, християнство, іслам, зороастризм,
язичницькі культи античності;

^ релігії Далекого Сходу — конфуціанство, даосизм, синтоїзм, махаяна,
буддизм;

^ релігії Індії — ранній буддизм, індуїзм, джайнізм, сикхізм;

^ племенні культи народів Чорної Африки;

^ релігії Америки — вірування та обряди американських індіанців;

^ релігійні системи Океанії;

^ класичні системи Стародавньої Греції та Риму.

Сьогодні особливо популярними є такі схеми класифікації релігії, які у
своїй основі поєднують географічні та етнографічні принципи з
урахуванням історичних етапів розвитку релігійних систем. Нижче наведена
схема класифікації релігій:

1. Ранні вірування (родоплемінні, первісні). Головними формами первісних
вірувань є фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм, рільничі
культи.

2. Етнонаціональні релігії, до яких належать релігії одного етносу,
народу, нації, держави, — індуїзм, джайнізм, конфуціанство, даосизм,
зороастризм, іудаїзм тощо.

3. Світові релігії, до яких належать буддизм, християнство (православ’я,
католицизм, протестантизм) та іслам.

4. Новітні релігійні течії (неокульти), наприклад, Міжнародне товариство
свідомості Кришни, Церква Христа, Велике Біле братство, сатанізм,
неоязичницькі культи тощо..

29. Язичництво.

Україна є батьківщиною однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У
III тис. до н. є. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з’явилися поселення
трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні
вірування, які отримали назву язичництво (від слова «язики» — народи).
Таким чином, язичництво має кількатисячолітню історію, набагато давнішу
за історію християнства.

Давньослов’янське язичництво містило в собі: релігію племен і народів
найдавнішої доби, яких зазвичай вважають предками слов’ян як в
етнічному, так і в культурно-історичному плані; релігію
східнослов’янських племен Київської Русі, що була поширена до прийняття
християнства як офіційної релігії; народно-побутову релігійність, що
існувала впродовж останнього тисячоліття поряд з офіційним
християнством.

Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи
предків. Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися
деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький
пантеон складався з бога Перуна — бога грому та блискавки, покровителя
військового ремесла та княжої дружини. У деяких племенах головним богом
був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства та
ремесел. Не менш популярними були Дажбог — бог сонця, Велес — бог
достатку й скотарства, Ярило — бог кохання та родючості.

Невід’ємним елементом язичницьких вірувань були культові об’єкти. Боги
персоніфікувалися з ідолами, яких установлювали на спеціальних місцях —
мольбищах. Ідолам приносили жертви, на їхню честь організовували
врочисті церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Велику
роль у реалізації магічних обрядів, ритуалів і церемоній відігравали
жерці-волхви, які крім релігійних функцій виконували і суто практичні,
наприклад, лікували людей. Але загалом релігійної (церкви) в язичництві
не було, позаяк не було єдиного віровчення й сталого культу.

У X ст. за князювання Володимира Великого завершилося об’єднання
східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він
зробив спробу створити централізовану загальнослов’янську релігію,
зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського
палацу. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові
міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про
запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних
і культових зв’язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження
християнства на Русі було історичним і логічним, але використання
насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового
конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

30. Екуменізм в сучасному світі.

Екуменізм (походить від грецького “ойкумена” – “всесвіт”) виник і
утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у
християнстві у ХХ столітті. Різні люди по-різному розуміють слово
екуменізм. Власне екуменізм означає рух за зближення та об’єднання
релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки
християнського світу, інші – всі світові релігії.

Головна ідея екуменістичного богослов”я – ідея єдності християнства.
Основою зближення екуменісти бачать спільність християнської спадщини,
те, що єднає, а не розділяє Церкви, а реальне подолання відчуженості між
християнами – у поєднанні зусиль як у сфері соціального служіння, так і
в розвитку діалогу, метою якого є вивчення й аналіз тих богословських
положень, що є спільними або призвели до відчуження.

Сучасний екуменізм, попри всю свою конфесіональну багатобарвність, бере
свої початки у протестантських ініціативах на початку ХХ століття, які
саме й привели до зародження нового богослов”я єдності.

Метою сучасного екуменічного процесу є прагнення відновити спілкування у
Таїнствах між роз”єднаними сьогодні християнськими Церквами, того
спілкування, яким були позначені стосунки між християнськими спільнотами
у перших віках їхнього спілкування.

Але, не зважаючи на таку ніби благородну мету, противників екуменізму
серед християн було і залишається набагато більше, ніж прибічників або
тих, хто співчуває цій ідеї. Противники екуменізму стверджують, що
“перегородки в Церкві”(конфесіональні) – “це стіни, що розділюють”. З
іншого боку православні християни не стверджують, що тільки в їхній
конфесії можливе спасіння та повнота єднання зі Святим Духом. Це
підтверджується тим, що Православна Церква приймає інших християн, не
перехрещуючи ]х, а членів деяких – навіть у їхньому ієрархічному сані,
тобто католицький священик, який перейшов у Православ’я, не
позбавляється сану, а стає православним священиком.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019