.

Психологія (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
213 9717
Скачать документ

2) Дискусія і полеміка як різновиди суперечки

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них
використовуються, останні поділяються на дискусію, полеміку, диспут,
дебати тощо.

Дискусія – публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на
зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарах і становить за
мету розв’язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її
розв’язання і зближення позицій учасників цієї суперечки. Дискусія як
форма спілкування є сукупністю тверджень(які по черзі висловлюються її
учасниками) та їх обґрунтувань. Об’єднуючою ланкою цих тверджень є
судження(чи система суджень), в якому формулюється проблема(тема,
предмет дискусії). Мета дискусії – досягнення істини чи принаймні
кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми. Якщо
учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її
проведення, то вона може перетворитися на полеміку – конфронтаційну
форму суперечки. Полеміка – один з найпоширеніших різновидів публічної
суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство
сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору.
Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити
свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то
метою полеміки є перемога над супротивником, захист своєї власної точки
зору. Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає
найефективнішими, не рахуючись з тим, прийняті вони для інших чи ні. Не
випадково протилежна сторона в полеміці називається не опонентом(як у
дискусії), а супротивником. Якщо результатом дискусії є синтез
пропонованих думок, то результатом полеміки є перемога однієї точки зору
над іншою, в іншому разі вона закінчується безрезультатно. В житті
нерідко дискусія стає такою бурхливою, що переростає в полеміку, якщо її
учасники не доходять консенсусу.

6) Категорії діалектики

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість,
властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність,
антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус
категорій. Категорії – це універсальні форми мислення, форми
узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення
загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.
Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу
абстрагування. Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних
властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт
абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити
відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У
категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.
Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них
фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики
можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони
фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного
світу. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної
практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних
конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони
збагачуються. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух,
розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість,
міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і
наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і
дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.

2) Спростування

Спростування – обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам
доведення тези, аргументі чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

спростування шляхом критики тези – обґрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності
правилам стосовно тези

Встановлення невизначеності тези, факту її підміни або того, що
положення, яке проголошене тезою, не потребує доведення, є одним із
спростувань тези. Та найпереконливішим видом спростування тези є
обґрунтування її хибності. Цей вид спростування здійснюється такими
двома засобами: шляхом обґрунтування істинності антитези і „зведенням до
абсурду”.

спростування шляхом критики аргументів – виведення із спростовуваної
тези наслідків, які суперечать дійсності безпосередньо або
опосередковано(тобто не узгоджуються із загальновизнаними істинними і
достовірними положеннями). Будуючи спростування способом зведення до
абсурду, припускають істинність тези, що спростовується; з цієї тези
виводять наслідки, прагнучи вивести саме той хибний наслідок. Якщо
вдається вивести хибний наслідок, то за відомим правилом
умовно-категоричного умовиводу визнається хибність підстави, роль якої
виконує спростована теза.

спростування шляхом критики аргументів – обґрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності,
наявності „зачарованого кола” в доведенні або того, що ці аргументи
перебувають у необхідному зв’язку з тезою.

спростування шляхом критики демонстрації – обґрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення неспроможності зв’язку між аргументами і
тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється
доведення. Критика аргументів і демонстрації є слабкими формами
спростування, оскільки виявлення недосконалості аргументів чи
демонстрації(або того і іншого) не є достатньою підставою для того, щоб
вважати відповідну тезу хибною.

3) Стихійна діалектика (Геракліт)

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби,
ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції
– Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ.
Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької
культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв
важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і
діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист
своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про
матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та
антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який
лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий
ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і
ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно
запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків
стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух,
зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі
речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких
судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”;
“неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час
стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх
взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував
думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих,
хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія,
внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність
протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав
“загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим
логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність
протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється
через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні
Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення
розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість,
взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі
притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

6) Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку.
Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що
обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації,
нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного
розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне
економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні
наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули
загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню
людства, – так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що
без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні
тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з
основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх
складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково
швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад – проблема виживання людства в умовах розвитку принципово
нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна
науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку
засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала
фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених
арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58
мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної
кризи і пов’язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми.
Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для
хвилювання. “З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим
повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її
організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже
негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є – загроза демографічної кризи,
проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій,
інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю
тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені
екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі
боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки
взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні
однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім
того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести
до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку
усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити
самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне
використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і
культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля
урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового
політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному
ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми,
інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що
людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на
Землі.

2) Правила доведень(правила тези, правила аргументів, правила зв’язку
теми з аргументом).

Операція доведення підпорядковується певним правилам, порушення яких
спричиняє відповідні помилки. Не положення може бути тезою, оскільки
істинність одних уже встановлена, а в обґрунтуванні інших немає потреби.
Проте є положення, які можуть і повинні розглядатися як тези.

Тезою може бути лише те положення, яке справді потребує обгрунтування за
даних конкретних умов. Вдаючись до цього правила слід враховувати, що
одні положення є тезами для всього людства, а інші – для окремих груп
людей(наприклад для певної аудиторії).

Теза повинна бути чітко визначеним і адекватно сформульованим
судженням(чи системою суджень). Це правило застерігає від невизначеності
тези, наслідком чого може бути її двозначне чи багатозначне тлумачення.

Теза повинна залишатися незмінною, тотожною самій собі впродовж усього
доведення. Це правило, як і попереднє, є проявом закону тотожності, який
вимагає, щоб висловлювані думки були ясними за змістом, чіткими за
обсягом і залишатися без змін в ході одного і того ж міркування.
„Підміна тези” може здійснюватися як свідомо, так і несвідомо.

Теза повинна містити в собі логічну суперечність. Це правило частіше
порушується тоді, коли теза висловлюється системою суджень. Проте
трапляються і тези-судження, які містять суперечність. Наприклад: „Ця
істота є всемогутньою”.

5) Принципи діалектики

Принципи діалектики – вихідні, об’єктивні за змістом ідеї
матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики,
категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу
розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують
методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед
матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного
монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину
матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний.
Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики
мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність
мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його
властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної
діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.
Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку
та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у
природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ,
на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності
ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не
тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і
мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як
саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи
можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби
суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип
заперечення заперечення. У більш широкому тлумаченні – це і принципи
відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики,
невичерпності властивостей матерії тощо.

2) Види доведень

Залежно від способу встановлення істинності тез розрізняють пряме і
непряме доведення.

Пряме доведення – доведення, в якому з аргументів, пов’язаних за певною
схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю
збігається з проголошеною тезою. Наприклад: Будь-який обман викликає
недовіру, оскільки він є твердженням, що не відповідає дійсності.
Нещирість – це обман, бо вона є навмисним перекрученням дійсності. Отже,
нещирість викликає недовіру.

Непряме доведення – доведення, в якому істинність тези обґрунтовується
шляхом встановлення хибності антитези. При цьому вдаються до закону
виключеного третього, згідно з яким із двох суперечних суджень одне
неодмінно істинне, друге хибне, а третього не дано. Непрямі доведення
поділяються на апагогічні і розділові.

Апагогічне – непряме доведення, в якому з антитези виводять наслідки,
що явно суперечать дійсності або відомим істинним і достовірним
положенням. Звідси робиться висновок, що антитеза є хибною, а теза –
істинною.

Розділове – непряме доведення, яке полягає в тому, що із розділового
судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються всі
альтернативи, крім однієї – тези.

5) Критерії істини

Істина — це «адекватне відображення об’єкта пізнання суб’єктом, який
його пізнає. Таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від
людини та її свідомості; об’єктивний зміст чуттєвого, емпіричного
досвіду, понять, ідей, суджень, теорій, учень і цілісної картини світу в
діалектиці її розвитку».

У науковому і філософському пізнанні особливо акцентується на тому, що
істина, передусім — це точне відображення об’єктивної дійсності. Сенс
цієї методологічної настанови фіксується у понятті — «об’єктивна
істина».

З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої
реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її
відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення
порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного
характеру — заблудження. Однак, як уже зазначалося, наше відображення
ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним
предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної
(«дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення
між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.
Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її
характеристик. Однак об’єктивність істини не означає її
«загальнозначущості, згоди всіх чи, принаймні, більшості людей- відносно
того чи іншого твердження. Наприклад, у стародавні часи всі люди були
згодні з твердженням про пласку форму земної поверхні, але ця «згода» аж
ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження. Критерієм
істини має бути практика. Вона різноманітна – від повсякденного
життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою
пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому
виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

наукова;

соц-політична;

виробнича.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний,
конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

2) Логічна характеристика доведення

„Власне доведення” – багатозначне поняття уже хоча б тому, що доводити –
це обґрунтовувати, а обґрунтування можна здійснити як шляхом
безпосереднього звертання до дійсності(вдаючись до вимірювання,
спостереження, експерименту), так і за допомогою відомих знань шляхом
побудови міркувань. Оскільки логіку цікавить насамперед другий випадок
встановлення істинності думок, то доведення(власне доведення) можна
визначити так:

Доведення – це обґрунтування істинності одного положення(судження,
гіпотези, концепції) за допомогою інших шляхом побудови відповідного
міркування.

Будова доведення:

теза – положення, що обґрунтовується. Вона виражається у формі судження
чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають
форму запитання. Наприклад: „В якому зв’язку перебувають чуттєві та
логічні форми пізнання людиною світу?”

аргумент(логічна основа, підстава, довід, доказ) – положення, за
допомогою якого обґрунтовується теза.

демонстрація – форма логічного зв’язку між тезою та аргументами

Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування(дедукція,
індукція) або за схемою недемонстративного міркування(аналогія).

5) Інтуїція, її різновиди.

Інтуїція- здатність безпосереднього осягнення істини, така форма
пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не
усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт отримує нове об’єктивно
істинне знання про дійсність. Це кульмінаційний момент творчого процесу,
коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у
відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему.

Основні характеристики:

-безпосередність; -несподіваність;

– неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Це явище не раптове, а закономірне, залежне від повноти логічного
аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових
кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до
результативного її вирішення. Інтуїтивне відкриття не є безпосереднім
знанням, воно досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

6) Соціальне прогнозування.

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і
техніку, продуктивні сили, виробничі відносини, демографічні процеси,
охорону здоров’я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і
мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і
космічного простору тощо. Проблемами прогнозування, його теорією,
займається прогностика — це зовсім молода наука, що вивчає закони,
принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і
класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще
тільки становлення, але вже є важливим інструментом побудови наукових
альтернатив майбутнього.

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті
спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як
правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції
гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів
соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод
історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, метод побудови сценарію
майбутнього і методи експертних оцінок.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність
розвитку більшості процесів реального життя. Можна графічно чи
аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні
характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування.

Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних
проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу.
Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в
різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною
формалізованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів
приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.

Метод моделювання побудований на вивченні не власне об’єктів пізнання, а
їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об’єкт.
Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне,
логічне), імітаційне, комп’ютерне.

За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними,
аналітичними і застерігаючими.

Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідніший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього.

Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.

Отже, синтез різних думок, точок зору спеціалістів дає можливість
висвітлити кожний досліджуваний об’єкт з різних боків і сформулювати
прогноз кожного соціально-економічного явища. Дослідити шляхи подальшого
розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще
знаходиться в процесі формування, – це основне завдання соціального
прогнозування.

2) Аналогія

Аналогія – традуктивний умовивід, в якому на підставі подібності двох
предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх в інших
ознаках.

Прикладом аналогії може бути міркування Галілея, який, відкривши чотири
супутники Юпітера і виявивши спільність між системою „Юпітер – його
супутники” і сонячною системою, зробив висновок, згідно з яким подібно
до того, як у системі Юпітера в центрі перебуває найбільше за розмірами
тіло, так і в центрі руху планет перебуває найбільше за об’ємом тіло
цієї системи – Сонце.

Схема міркування за аналогією: Предмет А має ознаки abcd. Предмет В має
ознаки abc. Ймовірно, що предмет В має ознаку d.

Висновок за аналогією має ймовірний характер.

Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному за своїми
ознаками(властивостями), так і відношеннями між ними, то аналогії,
відповідно, поділяються на аналогії властивостей і аналогії відношень.
Міркування Галілея є прикладом аналогії відношення. Міркування, що на
Марсі існує життя – приклад аналогії властивостей.

Хоча ймовірність висновків за аналогією загалом нижча, ніж за неповною
індукцією, проте її евристичну роль важко перебільшити. Аналогія в
історії нерідко була формою винятково сміливих гіпотез, обґрунтування
яких призводило до епохальних відкриттів.

Проста аналогія – аналогія, в якій на підставі подібності предметів за
одними якими-небудь ознаками роблять висновок про їх подібність в інших
ознаках.

Строга аналогія – аналогія, що ґрунтується на знанні залежності ознак
предметів, які порівнюються.

Нестрога аналогія – аналогія, в результаті якої робиться висновок від
подібності двох предметів в одних ознаках до подібності ї за такою
ознакою, про зв’язок якої з першими нічого не відомо.

5) Теоретичний рівень пізнання

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять,
теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне
пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку
універсальних внутрішніх, істотних зв’язків і закономірностей, що
осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така
обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону,
категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання – збагнення
об’єктивної істини, вільної від спотворення і суб’єктивності, пояснення
і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими
об’єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ‘ідеальний тип,
матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним
методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним,
структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським,
методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і
теоретичне – різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами
ідеального відтворення об’єктивної реальності, гносеологічної
спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що
використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між
емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи
властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче
подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження
правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди
теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

6) Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя суспiльства – це надзвичайно широке поняття, що включає в
себе багатогранні процеси, явища, пов’язанi з духовною сферою
життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень
людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних,
iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства
охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй)
разом з його носiями – соцiальними суб’єктами – iндивiдами, народами,
етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її
духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ
окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям
суспiльства. Тому духовне житгя – це завжди дiалектична єднiсть
iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як
iндивiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень,
поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють
суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi освоєння природи i
соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне
буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю
щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії
соцiальнiй активностi. Вона пов’язана головним чином з
науково-теоретичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким
усвiдомленням суб’єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства

2). Індуктивні умовиводи

Індукція – метод наукового пізнання, який полягає в дослідженні руху
знань від одиничного до часткового або загального; вид опосередкованого
умовиводу, в якому з одиничних суджень-засновків виводять часткове або
загальне судження-висновок.

Серед принципово іншого виду умовиводів – індуктивних виділяють такі:

– повна індукція – заключення належить тільки до тих випадків, які
розглянуті у посилках. Наприклад: Прямокутні трикутники мають площу, що
дорівнює половині добутку (множенню) основи на висоту. Тупокутні
трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку основи на висоту.
Гостровугільні трикутники мають площу, яка дорівнює половині добутку
основи на висоту. Значить всі трикутники мають площу, яка дорівнює
половині добутку основи на висоту.

– неповна індукція – заключення належить не лише до випадків, які
розглянуті у посилках, але і до всіх випадків того ж роду.

5). Правова свідомість

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість,
яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми,
що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система
загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в
юридичних законах і відображають державну волю, встановлюють права її
обов’язки учасників правовідносин, змінюється разом з розвитком
суспільства, держави, політики. Правова свідомість тісно взаємопов’язана
з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в
суспільстві уявленнями про законність, порядок, справедливість. Право як
юридичне оформлення соціально-економічних відносин виражає насамперед
їхнє відношення до засобів виробництва, а також до інтелектуальної
власності. Взаємодіючи з політикою, право справляє великий вплив на її
реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Таким чином, свій
зміст правова свідомість реалізує насамперед в основних сферах
життєдіяльності суспільства — соціально-економічній та політичній, там,
де і відбувається процес формування правосвідомості, правової культури
членів суспільства.

Поведінка, взаємовідносини людей, як відомо, регулюються політичними,
моральними і правовими поглядами. Знання особистістю своїх прав та
обов’язків дає змогу їй проявляти політичну, правову активність у всіх
сферах суспільного життя. Важливим у цьому зв’язку є підвищенням І в
суспільстві ролі демократичних та правових інститутів, співробітників
правоохоронних органів щодо суворого дотримання законності,
демократичних принципів правосуддя, рішуче подолання місництва у сфері
правотворчості.

Процес розвитку правосвідомості носить суперечливий характер. Сюди слід
насамперед віднести суперечності між необхідністю розвитку у кожної
особистості високої правової свідомості, культивування у громадян
шанобливого ставлення до законів, посилення їхньої ролі як фактора
зміцнення правової, громадянської відповідальності людей і незрілою
правосвідомістю, низькою правовою культурою значної частини громадян.

6). Методологія, рівні методологічного знання

На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених
принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба
враховувати. Для класичного періоду в мі ленні були характерні
наочність, механістичний підхід, мета зичне поняття істин, раціоналізм —
віра в пізнання ієн-за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування
випадковостей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює
діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається
принцип доповнюваності, багатозначність логічних термії альтернативний
вибір тощо.

Рівні методологій

Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш
загальний характер має філософська методологія, її альтернативні підходи
— метафізика й діалектика. Там, де мова іде про сталість, повторність
процесів, де є факти переліку механічного утворення, там
використовується метафізика, а в ній — формальна логіка, яка чітко дає
відповідь на питання — «Так” чи «Ні». Такими методами користуються
обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є
рух, дина стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану,
інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуй методи
діалектичної логіки.

Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає
у себе й елементи діалектики, й елементи фізики, тобто формальної
логіки. Ця методологія об’єднує методи, як індукція та дедукція, аналіз
і синтез, зв’язок логічне з історичним тощо. Розробка проблем
методології як науки мовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї
власної пі роди, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнай
дійсності та відтворення її у мисленні в абстрактних формах.

У зв’язку з розширенням теорії виникає потреба створюй спеціальну
«надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою
метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія
макроекономіки». В теорії інформатики поряд з існуванням різних
спеціальних мов існує теорія метамови. Для видів бух обліку існує
загальна теорія бух обліку, яка своєю методологічною основою має
розробку балансової системи обліку, і т. д.

У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного
предмета, наприклад, у бух обліку, в статистиці, математиці і т. д. Так,
у математиці досить широко використовується метод індукції,
аксіоматичний метод, метод формалізації тощо соціальній статистиці —
метод групування, метод індексації.

Усі ці види методологій тісно взаємопов’язані, і немає рації їх
роз’єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бути
загальнофілософська методологія, яка тісно пов’язана із світоглядними
принципами.

2). Полі силогізми

Крім простого силогізму існує також складний силогізм (полісилогізм),
який складають кілька простих силогізмів, які певним чином пов’язані між
собою.

Наприклад:

Всі рослини – живі організми

Всі квіти – рослини

Всі квіти – живі організми (висновок 1)

Троянда – квітка

Троянда – живий організм (висновок № 2)

Це полісилогізм

Перший проміжний висновок може бути пропущений і тоді умовивід в цілому
прийме такий вигляд: “Всі рослини – живі організми. Всі квіти – рослини.
Троянда – квітка. Троянда – живий організм”.

Такий силогізм має назву “сорит” – він застосовується для простеження
тривалої залежності між класами предметів.

Скорочений силогізм без однієї посилки має назву “ентимема”. У ентимемі
може бути також відсутнім висновок. Така ентимема зокрема застосовується
тоді, коли висновок людина робити не хоче в силу його очевидності, або
небажаності.

Приклади:

Всі колекціонери – збирачі. Третьяков – збирач (відсутня друга посилка).

Всі співаки – люди. Ф. Кіркоров – співак (відсутнє заключення)

5). Рух, основні його форми і властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає
в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух –
це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх
станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому
рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це
лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно
Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії
з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості
форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу,
його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному
рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство)
притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм
руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і
матерія.

Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до
саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів.

6). Проблема єдності світу.

Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час,
рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані Але існує й
метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад,
вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то
все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за
існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як
звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо
вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би
нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув
увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності,
де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля
тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також
внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно
від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу
єдності матеріального світу.

Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення
основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми
будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи
дуалізму і плюралізму.

2). Фігури категоричного силогізму

Простий категоричний силогізм – опосередкований дедуктивний умовивід,
який складається з двох засновків(посилань) і висновку, які є
категоричними судженнями.

Залежно від місця середнього терміна розрізняють чотири фігури
силогізму.

Першою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає
місце суб’єкта в більшому засновку і місце предиката в меншому. Схема

Другою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає
місце предиката і в більшому, і в меншому засновках.

Схема:

Третьою називають таку фігуру силогізму, в якій середній термін займає
місце суб’єкта і в більшому, і в меншому засновниках. Схема:

Четвертою називається така фігура, в якій середній термін займає місце
предиката в більшому засновку і суб’єкта в меншому.

5). Простір і час, основні характеристики

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються
основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання
про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи
це тільки абстракції (феномени свідомості).

Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний,
психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в
тому, що простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка
характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією,
протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо
пов’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка
характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами,
відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює об’єктивний характер простору і часу,
невіддільність під руху матерії: матерія рухається у просторі і часі.
Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження
у сучасній фізиці.

Древні атомісти і природознавці аж до XX ст. ототожнювали простір із
пустотою. Він вважався однаковим у всіх точках і нерухомим, а час —
таким, що тече рівномірно. Сучасні науки (насамперед фізика, хімія,
біологія, астрономія) відкинула старі уявлення про простір як пустоту,
як пусте вмістилище тіл, і про час, як єдиний для всього безкінечного
Всесвіту. Головний висновок теорії відносності Ейнштейна якраз і полягає
в тому, що простір і час існують не самі по собі, відірвані від матерії,
а перебувають в універсальному зв’язку з нею, є сторонами єдиного і
багатоманітного цілого. Тепер відомо, що із наближенням швидкості руху
тіла до швидкості світла її протяжність зменшується і плин часу теж
уповільнюється: відбувається своєрідне стиснення простору і часу.
Сьогодні у нас немає підстав суб’єктивізувати уявлення про простір і
час.

Сучасна наука визнає простір і час взаємозалежними і використовує
поняття чотиривимірний просторово-часовий континуум. Поняття
багатовимірний простір має сенс лише як позначення формально-логічних
об’єктів (наприклад, залежність між різноманітними параметрами того чи
іншого тіла тощо). Філософи і науковці XX ст. багато уваги приділяють
дослідженню простору і часу, їхніх властивостей, зокрема метрики,
структурованості, симетрії тощо.

6). Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно
починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.

Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є
тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим
воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є
(Гегель). Якість виявляє себе через властивість.

Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з
буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з
якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані,
гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії
міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто
якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках
якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як
сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до
переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим
виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.

Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним
кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до
виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує
себе і виникає нова якість.

Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки
стрибкам. Стрибки розрізняють за:

— характером;

— змістом;

— формою їхнього прояву та ін.

Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом
стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і
незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного
стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими
(типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому,
що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно,
а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна
передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.

Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей,
які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов
розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі
однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і
поступово.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість,
міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як
загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм
переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності,
відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух
всього сущого.

2). Категоричний силогізм – п

оняття, структура, приклади.

Простий категоричний силогізм – опосередкований дедуктивний умовивід,
який складається з двох засновників(посилань) і висновку, які є
категоричними судженнями. Так умовивід „Всі паралелограми –
чотирикутники, а ромби – паралелограми; отже ромби – чотирикутники” –
типовий приклад категоричного силогізму, бо цей умовивід дедуктивний,
оскільки в ньому з більш загальних положень одержують менш загальні, а
засновки і висновок цього умовиводу є категоричними судженнями. В основі
силогізму лежить аксіома:

те, що належить роду, належить також виду та індивіду

ознака ознаки речі є ознакою самої речі

все, що стверджується(або заперечується) стосовно певної множини
предметів, стверджується(або заперечується) стосовно будь-якого
предмету, який входить до цієї множини.

Будова категоричного силогізму:

Термін, який повторюється в засновках і пов’язує їх між собою,
називається середнім, два інших терміни – крайніми. Ширший за обсягом
крайній термін називається більшим(він виконує у висновку роль
предиката), а вужчий за обсягом крайній термін – меншим(він виконує роль
суб’єкта).Засновок, до складу якого входить більший термін, називається
більшим, а засновок, до якого входить менший термін – меншим.

Враховуючи саме таку будову категоричного силогізму та роль у ньому
середнього терміна його визначають так: простий категоричний силогізм є
умовивід про відношення двох термінів на підставі їх відношення до
третього терміна.

Проте трапляються випадки, які свідчать про те, що секрети силогізму не
вичерпуються знанням його будови. Так силогізм „Всі люди дихають киснем,
а земноводні – не люди, отже вони не дихають киснем” побудовано з
урахуванням місця та ролі термінів. Щоб не припускатися помилок
необхідно знати й уміти застосовувати численні правила силогізмів:
стосовно термінів, правила засновків та фігур силогізму.

6). Класифікація цінностей

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами
діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії.
Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини.

Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме
існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять
фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура.
Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура є цементом будівлі
суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства.
Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що
поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об’єднуючись у
політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в
певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність
соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних
скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі
соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій,
надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль
інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства,
цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий
рівень самосвідомості й організованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів
поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з’являються як сукупність
звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що
передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського
способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці
прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних
утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В подальшому вартісні
взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні
інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії,
політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання
ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності,
способу життя членів у погрібному, характерному для даного типу
суспільства напрямі.

Об’єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання
утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як
об’єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й
інтересами соціального суб’єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення
до об’єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого
задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби.
Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль
останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є
відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона
ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином
спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна
сила, ціль є складним інтегральним об’єднанням знань, волі, емоцій,
цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням,
елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію.
Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки
цьому духовної піднесеності.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України
в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх
пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації;
віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності
народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.

2).Умовиводи, їх види

Умовивід – це форми мисленя, у якій з одного чи кількох істинних суджнь
на основі певних павил виводи виводять нове судження.Структура:
засновок, висновок, логічний звязок між засновками та висновками.
Умовивід буде правильним, якщо в ньому виконуюються основні закони
логіки.

Види:

1.Дедуктивний умовивід – це умовивід, у якому висновок зроблено
обовязково із засновків, яі виражають знання достатньо великого ступеня
загальності і які самі є знанням меншого степеня загальності.

А) Безпосередні умовиводи наз дедуктивні умовиводи, які виводять з
одного засновку.

Б) Категоричний силогізм – вид дедуктивного умовиводу, в якому з 2ох
категоричних суджень, звязаних середнім терміном (М), при додержані
правил обовязково випливає висновок

2.Індуктивний умовиводи – це опосередковані умовиводи у яких з одиничних
суджень – засновків – виводять часткое або й загальне судження –
висновок.

А)повна індукція – різновид індуктивного умовиводу, в якому на підставі
знання про належність певної ознак кожному предметові класу робиться
висновок про належність цієї ознаки всім предметам цього класу

Б)неповна індукція- індуктивний умовивд, в якому висново про весь клас
предметів робиться на підставі знання тільки деяких предметів цього
класу.

3.Умовиводи за аналогією – цетрадуктивний умовивід, у якому на підставі
подібності предметів в одих ознак робиться висновок про їхню подібність
в інших ознаках.

А)проста аналогія-на підставі подібності предметів за одними
якими-небудь ознаками облять висновок про їх подібність в інших ознак.

Б) строга аналогія-грунтується на знанні залежності ознак предметів, що
порівнюються

В)нестрога – в ній робиться висновок без знання про звязок подібних
ознак.

5). Емпіричні методи пізнання.

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з
досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого
певною мовою. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в
себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або
приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між
явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без
пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й
співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в
протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій,
часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в
тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити
майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а
теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є
основою пізнання і критерієм істини.

6). Ціннісна орієнтація та її соціальна детермінація.

Принцип соціального детермінізму, що в найзагальнішому вигляді означає
визнання закономірного зв’язку певних станів суспільства та процесів, за
своїм змістом охоплює цілий комплекс таких складних теоретичних питань,
як сутність і характер суспільних закономірностей, механізм дії
різноманітних причинних зв’язків і залежностей, взаємодія історичної
закономірності й свободи, необхідності й випадковості, об’єктивних умов
і суб’єктивного фактора. В центрі теорії соціальної детермінації
знаходиться питання про співвідношення людей і обставин їх життя.
Розгляд питання про місце та роль людини в процесах соціальної
детермінації перш за все пов’язаний з розумінням того, що людина — це
творчий суб’єкт соціально-історичних змін, а не тільки об’єкт, котрий
відчуває на собі їх дію. Важливий момент у розумінні соціальних процесів
пов’язаний з визначенням ролі примусу та значення свободи в людській
діяльності. Людина, що творить свою історію, одночасно створює й умови
для обмеження своїх подальших дій. В історії відсутній механізм, котрий
сам по собі забезпечує людині щастя й успіх, вона сама є творцем своєї
історії. Ідея закономірності соціального життя базувалась і на розробці
такого важливого у світоглядно-методологічному плані принципу, як
принцип детермінізму. Сам термін “детермінізм” означає передусім
наявність визначеності речі (події) факторами, яким дана річ (подія)
зобов’язана ознаками, що її характеризують, самим своїм існуванням.
Будучи фундаментальною основою наукового мислення, принцип детермінізму
має досить довгу історію своєї розробки. Адже підходи до трактування
детермінізму змінювались у відповідності до висхідних
світоглядно-філософських позицій. Цінність — це поняття, яке вказує на
культурне, суспільне або особистісне значення явищ і фактів дійсності.
Весь предметний світ можна розглядати й оцінювати з точки зору добра і
зла, прекрасного і потворного. Це предмети матеріальної і духовної
діяльності людини, суспільні відносини І природні явища, які можуть
задовольняти потреби суспільства. Ціннісне ставлення людини до світу
формується в процесі поєднання таких предметних і суб’єктивних
цінностей. Цінності завжди мають соціальний характер. Вони формуються в
процесі соціалізації на основі суспільної практики індивідуальної
діяльності людини в рамках певних конкретно-історичних суспільних
відносин і форм спілкування людей. На ціннісні орієнтації впливають усі
чинники людського існування. Загальнолюдські чинники формування
цінностей є, водночас, індивідуальними, залежно від масштабу особистості
та ступеня її зрілості. Цінності та їх ієрархічна структура мають
конкретно-історичний і особистісний характер. Система ціннісних
орієнтацій, якою окреслюється сукупність найбільш важливих якостей
внутрішньої структури особистості, складає підвалини її свідомості і
поведінки та безпосередньо впливає на її розвиток. Отже, конкретна
система ціннісних орієнтацій і їх ієрархія є регулятором розвитку
особистості.

2). Безпосередні умовиводи (БУ)

БУ наз дедуктивні умовиводи, які виводять з одного засновку:

1)Перетворення – вид БУ, в якому змінюється якість засновків без зміни
їх кількості

2)Оберненням – наз такий БУ, в якому у висновку субєктом стає предикат,
а предикатом – субєкт. Бувають прості (без обмежень)-утв тоді, коли S і
P іабо розподілені, або нерозподілені; з обмеженнями- коли
субєкт-розподілениий, а предикат-нерозподілений, і навпаки.

3)Протистпвлення предикату – такий БУ, у якому в новому судженні
субєктом виступає поняття, яке суперечить предикату вихідного судження,
а предикатом є субєкт вихідного прложення, причому звязка змінюється на
протилежну

4)Умовивід за логічним квадратом

5).Поняття цінностей та їх роль у суспільстві

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами
діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії.
Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини.

Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме
існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять
фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура.
Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура є цементом будівлі
суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства.
Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що
поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об’єднуючись у
політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в
певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність
соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних
скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі
соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій,
надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль
інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства,
цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий
рівень самосвідомості й організованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів
поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з’являються як сукупність
звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що
передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського
способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці
прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних
утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В подальшому вартісні
взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні
інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії,
політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання
ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності,
способу життя членів у погрібному, характерному для даного типу
суспільства напрямі.

Об’єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання
утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як
об’єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й
інтересами соціального суб’єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення
до об’єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого
задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби.
Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль
останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

І ціль, і цінність виступають регуляторами діяльності, проте між ними є
відмінність. Ціль також має важливе значення в процесі діяльності. Вона
ідеально містить у собі майбутній результат діяльності, таким чином
спрямовуючи й організуючи весь діяльний процес. Як така спонукальна
сила, ціль є складним інтегральним об’єднанням знань, волі, емоцій,
цінностей, а на відміну від цінності вона є технологічним утворенням,
елементом проективної свідомості і завжди викликає доцільну дію.
Цінність же зберігає елемент нездійсненності, недосяжності і завдяки
цьому духовної піднесеності.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України
в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх
пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації;
віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності
народу, гуманістичних засад образу України в XXI ст.

6)Взаємодія природи і суспільства.

На мою думку, всю історію розвитку біосфери Землі треба розділити на 2
періоди: час, коли людини ще не існувало або людей було дуже мало, і
час, коли людина гордовито здійняла свою голову і, уявивши себе
незалежною від природи, заявила про своє існування. Людина з’явилася на
світ, як частина природи, і тому її існування повністю від природи і
залежить. Усе, що ми їмо і п’ємо, у що вдягаємось і де живемо, бере свій
початок у довколишньому середовищі, його природних ресурсах. Усі джерела
отримання людиною необхідних їй матеріальних статків містяться в обєктах
живої та неживої природи. Природні ресурси використовуються як засоби
праці і являють собою основу усіх матеріальних багатств людини та
комфортного середовища її існування. кожна людина має право на
відповідний рівень життя та добробуту. Я міг би навіть припустити, що
головною метою існування держави, суспільства та цивілізації взагалі є
забезпечення кожного відповідним рівнем життя . Але, як нам відомо,
нічого з нічого не виникає, усе звідкись береться а потім у щось
трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: “ Якщо людині
потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усе взяти ? З
повітря ? ”. Відповідь проста і усім нам відома: “ У природи взяти, а де
ж ще !”. Так було, є і буде завжди. Бо так вкарбовано в людській
свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач. Будь-який
учений обмірковує головні поняття проблеми взаємодії суспільства та
природи через призму своєї науки. Зокрема, географ розглядає проблему
стосунків суспільства та природи під кутом просторових співвідношень
територіальних комплексів, біолог – під кутом розвитку живої речовини
тощо.   Оскільки для сучасного стану суспільного розвитку характерне
зростання залежності суспільства від стану природних ресурсів, то стає
зрозумілим, що понятійний апарат суспільних наук повинен переважати у
відображенні проблем взаємодії суспільства та природи. Людство вже
значно взяло під свій контроль регіональні процеси біосфери та їхнє
регулювання. Без сумніву, з часом уся біосфера буде охоплена
регулятивною діяльністю людей, і система суспільство–природа стане
самоорганізувальною системою в цілому, а не тільки в окремих частинах.
Організаційним чинником цієї системи буде суспільство, а головними
каналами зв’язку між цими частинами – природні кругообіги речовин та
енергії, у структуру яких люди навчаться штучно вводити компоненти своєї
діяльностіСталий розвиток передбачає формування екологічного суспільства
побудованого на принципі екологічного гуманізму – гармонії людини і
природи і визнанні рівноцінності всього живого.

2).Основні закони логіки

Закон мислення – це результат відображеня необхідних істотних, сталих,
багаторазово повторюваних звязків між думками, вираженими логічними
засобами.

Закон тотожності: обсяг і зміст понять(суджень) повинні бути строго
визначеними і залишатися нзміними у прцесі логічних міркувань (а=а; а(а;
а ( а)

Закон несуперечності: у прцесі міркування по який-небудь предмет не можа
одночасно стверджувати і заперечувати що-небудь в одному і тому самому
відношенні (а(а)

Закон виключеного третього: з 2ох суперечних суджень одне повинно бути
істинним, друге-хибним, третього бути не може (а-а)

Закон достатньої підстави: всяка істинна думка повинна бути достатньо
обґрунтованою (за допомогою вихідних положень, припущень, відомих
законів і правил, практичного досвіду)

2).Модальні судження

Види:

1.Алетичні включають такі модальності : «нобхідно», «можливо»,
«випадково» та їх модифікації

2.Епістемічні вкл до свого складу «знаю», «вірю», «вважаю», «доведено»,
«відомо», «спростовано».

3.Темпоральні вкл такі оцінки змісту, в яких необхідні уточнення з
використанням часових характеристик «було/буде так, що»,
«раніше/пізніше», «завжди було/буде так, що», «одночасно»

4.Деонтичні характеризують наявність або відсутність в судж певних норм
за допомогою таких модальностей: «обовязково/необовязково»,
«дозволено/недозволено», «заборонено/незаборонено»

4). Герменевтика

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння
та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення
про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була
розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням
своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і
теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені
Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну
основу гуманітарного знання.

Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє
собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується
герменевтикою з різних боків:

семантичного;

логічного;

психологічного;

гносеологічного;

соціологічного;

математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще
намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і
суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше
виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям,
мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо
суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для
адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт
інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для
аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є
«об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи
автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу
герменевтичної автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію,
слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці
філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії,
основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний
характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу
розуміння, пов’язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною
у філософському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є філософією “тлумачення”: від тлумачення
текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.
Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а
визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку
Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст,
з осмисленням якого пов’язаний даний текст.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна
філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний
світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення
загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального,
загального і особливого у суспільному розвитку.

5). Взаємодія природи і суспільства.

На мою думку, всю історію розвитку біосфери Землі треба розділити на 2
періоди: час, коли людини ще не існувало або людей було дуже мало, і
час, коли людина гордовито здійняла свою голову і, уявивши себе
незалежною від природи, заявила про своє існування. Людина з’явилася на
світ, як частина природи, і тому її існування повністю від природи і
залежить. Усе, що ми їмо і п’ємо, у що вдягаємось і де живемо, бере свій
початок у довколишньому середовищі, його природних ресурсах. Усі джерела
отримання людиною необхідних їй матеріальних статків містяться в обєктах
живої та неживої природи. Природні ресурси використовуються як засоби
праці і являють собою основу усіх матеріальних багатств людини та
комфортного середовища її існування. кожна людина має право на
відповідний рівень життя та добробуту. Я міг би навіть припустити, що
головною метою існування держави, суспільства та цивілізації взагалі є
забезпечення кожного відповідним рівнем життя . Але, як нам відомо,
нічого з нічого не виникає, усе звідкись береться а потім у щось
трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: “ Якщо людині
потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усе взяти ? З
повітря ? ”. Відповідь проста і усім нам відома: “ У природи взяти, а де
ж ще !”. Так було, є і буде завжди. Бо так вкарбовано в людській
свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач. Будь-який
учений обмірковує головні поняття проблеми взаємодії суспільства та
природи через призму своєї науки. Зокрема, географ розглядає проблему
стосунків суспільства та природи під кутом просторових співвідношень
територіальних комплексів, біолог – під кутом розвитку живої речовини
тощо.   Оскільки для сучасного стану суспільного розвитку характерне
зростання залежності суспільства від стану природних ресурсів, то стає
зрозумілим, що понятійний апарат суспільних наук повинен переважати у
відображенні проблем взаємодії суспільства та природи. Людство вже
значно взяло під свій контроль регіональні процеси біосфери та їхнє
регулювання. Без сумніву, з часом уся біосфера буде охоплена
регулятивною діяльністю людей, і система суспільство–природа стане
самоорганізувальною системою в цілому, а не тільки в окремих частинах.
Організаційним чинником цієї системи буде суспільство, а головними
каналами зв’язку між цими частинами – природні кругообіги речовин та
енергії, у структуру яких люди навчаться штучно вводити компоненти своєї
діяльностіСталий розвиток передбачає формування екологічного суспільства
побудованого на принципі екологічного гуманізму – гармонії людини і
природи і визнанні рівноцінності всього живого.

6). Економічна діяльність і мораль

Християнська мораль і господарська діяльність.

Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою час І світової
культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування
господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю
традицією опікає, оберігаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку
діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається розгортання
ринкових відносин, активізація підприємництва, слід враховувати всі
фактори впливу на людину — не т соціально-політичні, економічні,
соціально-психологічні, І національно-етнічні (ментальні), а й
релігійні. Для цього треба звернутися до історії релігії та до її
моральних спрямувань.

Серед християнських конфесій існують православний, католицький і
протестантський типи «економічної» людини. При останній, тобто
протестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський,
кальвіністський, квакерський та ін.

Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а
закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю
господарського суб’єкта. Таким є відношення православ’я до
індустріалізації й урбанізації сучасного життя, науково-технічного
прогресу. Якщо його неможливо змінити через господарську доцільність, то
не лишається нічого іншого, як переосмислити цей процес
по-християнському й облагородити його, зробити його з організації
експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті і
грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської
любові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має
православна філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра
в релігійний кінець світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише
на добування хліба насущного на кожен день?

Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система —
система правосвідомості, основними компонентами якої стали:

а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральні справедливості
(виконання принципу «кожному своє» у практиці владних третейських
рішень);

б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання до говорів, угод,
взаємних зобов’язань («вексельної чесності»);

в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими
кожному людському індивідові.

2).Види суджень за якістю та кількістю.

За кількістю:

1.Одиничним -наз таке судження, в якому предмет (S) виступає одиничним
поняттям

2.Загальним -наз таке атрибутне судження, в якому субєктом є загальне
поняття

3.Частковим -наз таке судж, в якому субєкт представляє частину класу
досліджуваних предметів.

За якістю:

1.Загальностверджувальне (ASP) наз таке судження, яке за кількістю є
загалним, а за якістю стверджувальним

2.Частковостверджуване (ISP) наз таке атрибут судження. Яе за кількістю
є частковим, а за якістю стверджувальним

3.Загальнозаперечувальні (ESP) наз атриб судження, яке за кількістю є
загальним, а за якістю заперечувальне

4.Частковозаперечувальне (OSP) наз таке судження часткове за кількість і
заперечувальне за якістю

5). Форми наукового пізнання

&

&

&

ph

gdeZA

&

?

????

????

?

?

?

?

??????e

?

????дображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її
перетворення. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує
тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не
лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на
практичне перетворення дійсності.Проблема — це форма наукового пізнання,
що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і
передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є джерелом
розпитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних
завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення
ЇЇ обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки
одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем
та подальшого вирішення їх.Гіпотеза — це форма та засіб наукового
пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів
вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена.
Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від
невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш
повного, точного. Потім іпотеза перетворюється в наукову теорію або
замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило,
спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли
результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає
необхідним історичним і логічним етапом становлення нової..На основі
трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності
формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом
розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково
обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії,
але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну
систему точних наукових понять..Теорія — це найбільш адекватна форма
наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань
про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне,
синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики
об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним,
істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів
достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною
організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми
пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в
його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних

6).Поняття “методу” і “методології”.

Перш ніж зупинитися на їх конкретному аналізі, необхідно дати загальне
тлумачення понять “метод” і “методологія”. Найдоцільніше це зробити з
точки зору загальнофілософського епістемологічного підходу.

З таких позицій, причина звернення науки до методу й методології в тому,
щоб дотримуватися певних досить строгих правил і прийомів, по-перше,
дослідження явищ і процесів; по-друге, роздумів над підсумками
спостережень і виведення на їх підставі певних умовисновків; по-третє,
перегляду раніше сформульованих положень і висновків чи то в бік відмови
від них, часткового корегування або подальшого розвитку. Тільки
наявність таких правил і їх строге дотримання дають змогу порівняти,
сумістити, перевірити результати всіх окремих спостережень, досліджень,
роздумів. Це, в свою чергу, відкриває можливості для формування науки як
системи вивіреного певним чином знання, здатного необмежену кількість
разів і з високою надійністю забезпечити отримання конкретних
передбачуваних результатів свого застосування в схожих умовах. Наявність
і використання таких правил дозволяє також визначити, і навіть достатньо
точно, вірогідні погрішності або помилку спостереження, досліду,
експерименту і тим самим вказати на діапазон (допустимі межі) надійності
отриманого знання.

Поняття “методу” знаходиться в єдиному понятійному ряду з такими
категоріями, як “метод — методологія — методика — техніка
експерименту (дослідження)” тощо. Єдність ряду вказує на наявність
спільного для всіх понять, що входять до нього; чисельність останніх —
на присутність також і принципово важливих відмінностей.

Методом прийнято вважати сукупність прийомів і операцій, за допомогою
яких здійснюється якась конкретна практична і/або теоретична діяльність.
Метод виступає наслідком практики, спирається на наявні досягнення і
стає вихідним пунктом та умовою наступних практичних дій і роздумів.
Розуміння методу досить широке. Про методи говорять стосовно фази
пізнання; поділяють їх на філософські та спеціально-наукові, а за типом
причинності — на однозначно-детерміністські, вірогіднісні,
багато-багатозначні; розрізняють якісні й кількісні. Сучасні науки на
певному етапі свого розвитку здійснюють глибоку філософську та практичну
ревізію всіх своїх методів, що є принципово важливим кроком у зростанні
самосвідомості та самопізнання даної науки, її реальних можливостей.

Під методологією в сучасній науці й теорії пізнання розуміють, по-перше,
учення про систему принципів і способів організації якоїсь сфери
діяльності (як теоретичної, так і практичної); а, по-друге, конкретний
набір, комплекс, систему принципів і способів організації даної
діяльності. У цьому сенсі однаково правомірно говорити як про
методологію науки, так і про методологію навчання, політичної
діяльності, апаратної роботи тощо. При цьому той факт, чи є конкретна
сукупність принципів і способів організації даної діяльності набором,
комплексом або системою, слугує принципово важливою вказівкою на рівні
спеціалізації та розвитку відповідних сфер або виду діяльності: набір
переважно свідчить про етап її становлення, система — про високий
рівень розвитку.

2).Складні судження, їх види.

Скл.судження утвор. шляхом поєднання між собою простих суджень за
допомогою логічних сполучників(конюкції,виключаючої і виключаючої
дизюнкції,імплікації та еквівалентності).

Види:

1.Єднальні(конюктивні)судження-це такі судж,якіутворені з двох судженьза
допомогою сполучника «і» (або «та»)

2.Розділові (дизюктивні) :

А) виключаючо-розділові ВРС(строга дизюнкція) – такі судж, які
утворюються з будь-яких двох інших суджень за допомогою логічного
сполучника «або…або». Зміст полягає в поєднанні несумісних суджень.ВРС
істинні,коли 2част хибні,або коли 1-хибна,а 2-істинна.

Б)невиключно-розділові НВРС(нестрога дизюнкція)- утворюється з
будь-яких двох суджень за допом сполучника «або»,що припускає сумісність
суджень.НВРС істинне: 2компоненти істинні, або коли 1-хибне,а 2-істине.
НВРС хибне, коли є хибними обидва компоненти.

3.Умовні(імплікативні) утвор з будь-яких 2ох інших судж за допомогою
логічного сполучника «якщо…, то…».Умовне судж хибн, коли основа
істинна, а наслідок – хибний, і істинне в усіх інших випадках.

4.Судження еквівалентності утв з будь-яких 2ох інших суджень за
допомогою логічного сполучника «тоді і тільки тоді,
коли…».Істинне,коли обидва складові судження є істинними або коли вони
обидва є хибні, і хибне в усіх ішших випадках.

5). Політична свідомість.

У кожному сучасному суспільстві надзвичайно важливою формою суспільної
свідомості є політична свідомість. Політична свідомість є відображенням
політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в
суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних
установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких
обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів
політичних процесів. Політична свідомість включає в себе ідеологічний та
психологічний аспекти. Перший аспект пов’язаний з політичною ідеологією
як системою поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних
соціальних спільностей — верств, груп, страт тощо. Другий аспект
безпосередньо пов’язаний з політичною психологією, що грунтується на
несистематизованих поглядах, почуттях, настроях певних суб’єктів
політичних відносин.

Політична свідомість відображає свідомо та цілеспрямовано регульовані
політичні процеси, відносини, спілкування, а тому тісно взаємопов’язана
з політикою. Політика як найважливіший вид людської діяльності,
пов’язаний з корінними економічними інтересами соціальних суб’єктів, є
надзвичайно складною сферою суспільних відносин.

Політична свідомість, політична ідеологія пронизує все життя
суспільства, справляючи вагомий вплив на його розвиток. Але ефективний
вплив політичної свідомості на оптимізацію суспільного буття, зокрема
політичних, духовно-моральних, гуманістичних та інших відносин
передбачає здійснення глибоких змін у самій політичній свідомості.

У сучасних умовах, коли відбувається пошук шляхів органічного по єднання
традиційних національних та загальнолюдських інтересів, процес
формування політичної свідомості має здійснюватися в напрямку
утвердження нового політичного мислення, будуватися з врахуванням
нових моментів, що виникають у сучасному світі. Нове політичне мислення
зобов’язує шукати нетрадиційні форми спільного існування різних
політичних систем, виходити із головного фактора, що по-новому ста вить
питання про єдність народів, незалежно від відмінностей між ними. Тому
формування сучасної політичної свідомості, політичної культури, нового
мислення має бути спрямоване на глибоке розуміння особистістю
неповторної своєрідності сучасного світу як складного, багатогранного,
суперечливого явища, яке одночасно стає все більш взаємопов’язаним та
цілісним, усвідомлення кожним жителем планети необхідності наполегливо
захищати мирне майбутнє цивілізації.

6). Істина як процес

Істина – правильне відображення суб”єктом об”активної дійсності,
підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити
відповідність одержаних знань реальним об”єктам, які постійно
розвиваються.

Характеристики:

об’єктивність,

абсолютність;

відносність;

конкретність;

перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність
предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в
процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується,
поглиблюється.

Критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від
повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона
є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично
розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій.

Форма практики – міра засвоєння предмета:

наукова;

соц-політична;

виробнича.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний,
конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

2).Правила логічного квадрату.

Логічні відношення між судженнями можна подати у формі «логічного
квадрата».

Розподіленим наз таке поняття (термін), яке в даному С взято в його
повному обсязі. Нерозподіленим наз таке поняття (термін), яке взято
частково, не в його повному обсязі.

У загальноствердних С (А) поняття на місці суб’єкта (S) повинні бути
розподіленими, а на місці предиката (Р) можуть бути і розподіленими, і
нерозподіленими.

У загальнозаперечних судженнях (Е) поняття на місці суб’єкта (S) та
предиката (Р) завжди є розподіленими.

У частковоствердних судженнях (І) поняття на місці суб’єкта (S) завжди
нерозподілені, а на місці предиката (Р) можуть бути розподіленими, але,
як правило, є також нерозподіленими.

У частковозаперечних С (О) поняття на місці суб’єкта (S) завжди є
нерозподіленим, а на місці предиката (Р) – завжди розподіленим.

5). Свідомість як вища форма відображення дійсності.

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом
багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох
поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно з’ясувати, як вона
зароджувалась. Свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й
природну передісторію — розвиток своїх суто біологічних передумов.

Погляд на матерію як мертву, інертну та аморфну субстанцію вже давно
спростований філософією і сучасною наукою. Починаючи з Епікура, а в
Новий час із Спінози, матерія розглядається як причина самої себе, як
causa sui. Різні форми активності матерії віртуально присутні в самій
матерії. Вони самореалізуються завдяки ЇЇ нескінченному руху, змінам і
розвитку. Сьогодні загальновизнаним є положення про те, що активна
діяльність матерії виходить за рамки звичайних змін і звичайної
взаємодії. Вона передбачає існування у матерії іншої властивості,
спорідненої з подразливістю й відчуттями. Ця властивість матерії є нічим
іншим, як властивістю відображення.

Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена
універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення
є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії
відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і
систем.

Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них
обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її
внутрішнім змістом. У зв’язку з цим можна виділити кілька рівнів
розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень є складні
їй й м за попередній.

До основних типів відображення сучасна наука відносить: 1) неорганічне
відображення — пов’язане з механічними, фізичними, хімічними змінами
тіл; 2) органічне відображення — має місце в живій природі
(подразливість, чутливість, психіка); 3) соціальне відображення — рівень
існування людської свідомості.

За усіх розрізнень, притаманних даним типам відображення, вони мають
загальні властивості, які виявляються таким чином:

1) будь-який тип відображення є результатом впливу одного об’єкта на
інший; 2) у об’єкті, який був підданий дії, залишається слід, який
відтворює особливості структури діючого об’єкта; 3) цей слід впливає на
подальше функціонування та розвиток об’єкта.

Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне
відтворення властивостей взаємодіючих об’єктів. Інформація — об’єктивна
сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона
всезагальна. Тому будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний
процес, вона є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про
себе пам’ять в іншому.

6). Закон єдності і боротьби протилежностей

Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основних законів
діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі,
суспільстві та пізнанні.

Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних
процесам і явищам об’єктивної дійсності — боротьбі протилежностей.
Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які
взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби.
Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і
взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба
протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й
взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою,
вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба
протилежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є переходом
до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових
притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку.
Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо
зміни, пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і
функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі
ускладнення.

Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження нових ознак на
основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним.
Вище присутнє в нижчому у вигляді можливості (в хімізмі є можливість
виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це
потенційне буття. У світі ніщо не виникає тільки через можливість, усе
виникає через об’єктивну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих
форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де
підвищується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості
до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична
пластичність з високим рівнем наступного розвитку.

2).Предмет логіки, логічна культура мислення

Логіка-це наука, яка вивчає мислення людини. Сутність мислення
осягається в межах ряду наук – філософії, психології, фізіології вищої
нервової діяльності, кібернетики тощо. У такій частині філософії, як
гносеологія (теорія пізнання), формуються наступні важливі положення про
мислення:

1)Мислення і свідомість взагалі є функцією мозку і відображають процеси
та явища об’єктивного світу. У структуру свідомості людини входить
сукупність її знань про різні предмети, їх властивості і відношення;
знання являють собою ідеальне відображення в мозку людини будь-яких
об’єктів; це відображення здійснюється за допомогою відчуттів,
сприйнять, уявлень, пам’яті, мислення.

2)На відміну від безпосередніх форм відображення дійсності (їх називають
чуттєвим пізнанням) мислення є опосередкованим і узагальненим
відображенням дійсності і здійснюється в логічних формах понять,
суджень, умовиводів.

3)За допомогою мислення осягають такі сторони реального світу, які не
можуть бути розкриті за допомогою тільки чуттєвих форм відображення
дійсності, – відчуттів, сприйнять, уявлень.

4)Критерієм істинності наших знань про дійсність є практика. Поряд з
цими узагальненими критеріями виступають інші: естетичний – краса,
прагматичний – корисність, етичний критерій морального імперативу,
логічний – логічної суперечності.

5)Мислення не може існувати без мови, поза мовою. Без вираження думки у
звукових, письмових, або інших знаках, символах її неможливо передати, а
отже, довідатись про її існування. Всі науки, користуючись засобами
природної мови, застосовуючи водночас засоби штучної мови.

У сучасній формальній логіці широко використовується формалізована мова.
Однак з цього не випливає, що формальна логіка(ФЛ) – це наука про
формальні мови, а не про мислення. У мисленні ФЛ вивчає логічні форми й
формально-логічні закони побудови думки.

6). Діалектикаі і метафізика.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському
аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття
“діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести
полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою
спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку
особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення
до логіки самого процесу пізнання. 2) під поняттям “діалектика”
розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю,
компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку “абсолютної ідеї”,
“абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що
мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не
лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку
матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх
взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це
наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і
пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми
відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу
пізнання істини. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється
у філософїї Канта і особливо Гегеля. Так. Кант розрізняє загальну і
трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу –
діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється
від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену
систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять;
8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і
суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в
істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому
процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх
гносеологічні аспекти.

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через)
– префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення
тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем,
наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка,
метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні
властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає
“після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з
класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е
століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля
з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого,
більш широкого філософського значення.

Поняття “метафізика” в історико-філософеькому аспекті має ряд значень:
1} метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи
і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії.
3)метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для
означення чогось абстрактного, малозрозумілого, 5) метафізика – це
концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В
значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію
Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох
концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і
нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
джерела розвитку, руху, зміни..

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
“механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості.

2). Прості судження та їх види

Просте судження складається з поняття про предмет (суб’єкт – S) і
поняття про ознаку предмета (предикат – P). Наприклад: “Київ – столиця
України”. У цьому судженні суб’єктом є поняття “Київ”, а предикатом –
“столиця України”. Іншими словами, суб’єкт включає у собі отримане
раніше знання, а предикат – елемент, який утворює нове знання. Між
суб’єктом і предикатом існує тісний взаємозв’язок – наявність предикату
може стверджуватися (як у наведеному прикладі) і заперечуватися.
Наприклад, “Росія не є суто Європейською країною”. Таким чином між S і Р
є так звана логічна “зв’язка” двох видів – : S є Р і S не є Р.

Крім цього у судженні є така складова, як квантор – вона уточнює об’єм S
і стоїть перед ним. Скажімо у судженні “Всі люди смертні” мається на
увазі весь об’єм поняття “люди” (кванторне слово – “всі”), а у судженні
“С.Ф.Поважний – ректор ДонДУУ” мається на увазі одиничний представник
поняття “люди” (можна вжити кванторне слово “цей”).

Поділ простих судженнь за кількістю і якістю

З позицій класичної формальної логіки просте судження за ознакою повноти
(кількістю) об’єму поділяються на :

загальні (кванторне слово – “Всі”) – судження, яке має у якості суб’єкта
загальне поняття, а предикат якого належить до всього об’єму суб’єкта –
“Усі фінансисти є фахівцями з цінних паперів”, “Всі справжні викладачі
ДонДУУ втілюють в життя ідеали істини, добра, краси і справедливості”,
“Всі правознавці не є адвокатами”;

часткові (кванторне слово – “Деякі”) – судження, яке має у якості
суб’єкта загальне поняття, а предикат якого належить лише до вказаної
частини об’єму суб’єкта – “Деякі студенти є відмінниками”, “Лише деякі
люди можуть вважатися особистостями”;

одиничні (кванторне слово – “це”) – судження, яке має в якості суб’єкта
одиничне поняття, а його предикат належить до всього об’єму суб’єкта –
“Віктор Андрійович Ющенко – президент України”, “Студент Сидоренко В.М.
– відмінник”.

У свою чергу за якістю зв’язки судження поділяються на :

стверджувальні (зв’язка “є”) – у ньому говориться, що певна ознака
визнається як присутня у предмета;

заперечувальні (зв’язка “не є”) – певна ознака заперечується.

Таким чином, об’єднана класифікація суджень за кількістю і якістю
виглядає так:

загальностверджувальні судження – “Всі S є Р”;

загальнозаперечувальні судження – “Всі S не є Р”;

частковостверджувальні – “Деякі S є Р”;

частковозаперечувальні судження – “Деякі S не є Р”;

одиничні стверджувальні судження – “Це S є Р”;

одиничні заперечувальні судження – “Це S не є Р”.

5). Вихідні принципи гносеології

Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як
об’єкта пізнання, її незалежн від свідомості та волі суб’єкта

Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські
знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це
цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини.
Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності
дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети
та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання
основних принципів, законів, категорій діалектики.

Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої
діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм
істинни.

Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому
історичному виникненні і становленні.

Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона
завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в
конкретних умовах місця та часу.

6). Роль матеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів
суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення
певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного
виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до
природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного
типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій
діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу
особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.

Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного
виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і
спрямованість розвитку суспільного виробництва.

Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей,
які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою
створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб.
Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення
природи, і на суспільне „самоперетворення” людини.

В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані
підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого
-економічний спосіб виробництва.

Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і
з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними
особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, — це спосіб
взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє
суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному
етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають
способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як
політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки
промисловості, будівництва

5). Неопозитивізм

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.
Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до
таких засад:

— пізнання необхідно звільнйYи від усякої філософської інтерпретації;

— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними
науками (кожна наука сама собі філософія);

— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би
суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були
викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в
10-томнику «Синтетична філософія».

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими
представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р.
Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового
знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини
реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується
об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії
пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди:
логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку
логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний
аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму
сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх
сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови
та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К.
Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Кука, П.
Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм,
ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту
науки.

6). Сутність людини і сенс її життя.

уп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської
концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного,
скінченого і нескінченного. Призначення людини прагнення до єдності,
гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід
протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі
безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за
долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного
покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як
уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого
початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя,
має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність
уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

2). Атрибутивні судження та їх класифікація

Атрибутивне судження – судження, в якому стверджується чи заперечується
наявність певних властивостей у предметів. Одним із різновидів
атрибутивних суджень є судження існування або екзистенцій ні. До
останніх належать ті судження, в яких констатується наявність чи
відсутність у предметів думки їх найзагальнішої властивості(атрибуту) –
буття. Прикладом такого судження може бути судження про відсутність
життя на Марсі. До складу атрибутивного судження входять суб’єкт(S) і
предикат(P), які є логічним змінними і можуть бути замінені тими чи
іншими предметними постійними, а також зв’язка, яка виконує роль
логічної постійної і виражається словами „є”, „не є”, „суть”, „не суть”,
„належить”, „не належить”. Формула атрибутивних суджень „S є(не є ) P”.
За кількістю атрибутивні судження поділяються на загальні, часткові,
одиничні. Загальне – таке атрибутивне судження, в якому суб’єктом є
загальне поняття. Одиничне – суб’єктом виступає одиничне поняття. За
якістю: стверджувальні, заперечні. За кількістю і якістю: загально
стверджувальні – такі судження, які за кількістю є загальними, а за
якістю стверджувальними(ASP), загально заперечні – зі кількістю є
загальними, а за якістю заперечу вальними(ESP), частково стверджувальні
– такі, які за кількістю є частковими, а за якістю
стверджувальними(ISP), частково заперечні – часткові за кількістю,
заперечні за якістю(OSP).

5). Чуттєве пізнання та його форми.

Чуттєве пізнання – вид наукового пізнання.

Його форми:

Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок
їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують
суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні
предмети.

Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в
сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття
людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує
пізнавальну та регулятивну фун-ї.

Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює
властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що
раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ
предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення
чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді,
коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

6). Цивілізаційні моделі розвитку сус-ва Тойнбі. (21)

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху
наступні стадії:

Стадія зародження – генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті
мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської”
цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація
розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання
цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу,
що, як правило, (але не обов’язково) змінюється стадією розпаду.
Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська
цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям
(еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і
православне християнство).

Система Тойнбі характеризується як антропоцентрична в тому сенсі, що у
ній суспільству місце “простору дії”, але не носія творчої сили. Тому і
“виклики” призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі певною мірою
погоджується з позицією французького філософа Анрі Бергсона: “Ми не
віримо в “несвідомий” фактор Історії, так звані “великі підземні плини
думки”, на які часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси
людей виявилися захопленими чимось одним, особистістю, висунутою з
загального натовпу. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес
обумовлюється насамперед духовним середовищем суспільства. Якісний
стрибок має місце лише тоді, коли суспільство зважується на експеримент.
Це, в свою чергу, означає, що суспільство або піддалося переконанню, або
було виведено з рівноваги кимсь.”

Однак більшість членів суспільства є інертною, пасивною і нездатною дати
гідну відповідь на вимоги долі. Щоб набути такої можливості суспільство
потребує наявності, Особистостей, “надлюдей”. Лише вони здатні дати
відповідь, повести за собою всіх іншихТойнбі вказує, що ними можуть бути
як окремі люди (Ісус, Мухаммед, Будда) так і соціальні групи (англійські
нонконформісти). У будь-якому випадку суспільство розколюється на дві
взаємодіючі частини: на творчу, іманентно вододіючу конструктивним
потенціалом меншість і основну інертну масу.

Тойнбі стверджує про існування такого механізму взаємодії між творчою та
інертною частинами суспільства як “мимесис” – соціальне наслідування.
Мимесис з’являється в людини задовго до вступу суспільства у фазу
розвитку. Його можна спостерігати й у суспільствах з примітивним укладом
і в розвитих цивілізаціях. Однак дія мимесису в цих двох випадках прямо
протилежна: якщо в примітивних суспільствах мимесис, виражаючись у
звичаях і наслідуванні старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом
стабільності суспільства, то при вступі суспільства на шлях цивілізації
мимесис в основному спрямований на творчу меншість, будучи в такий
спосіб сполучною ланкою між активними і пасивними його членами. Отже,
для успішної відповіді на виклик необхідна наявність у суспільстві
наступних факторів:

– у суспільстві повинні бути наявні люди, здатні зрозуміти виклик і дати
на нього відповідь;

– більшість повинна бути готовою до прийняття даної відповіді. Іншими
словами, вона повинна “дозріти” для відповіді.

2). Формально логічні відношення між несумісними поняттями 22

Несумісні поняття традиційно поділяють на спів підпорядковані,
протилежні і суперечні. Проте такий поділ не узгоджується з вимогами
логіки, оскільки всі несумісні поняття належать до співпорядкованих. Це
пояснюється тим, що вони як порівнянні мають спільну родову ознаку,
належать до одного роду, якому вони підпорядковуються як видові щодо
нього. Зазначене стосується як тих понять, що визначаються спів
підпорядкованими(ячмінь і овес), так і тих, які невиправдано виключають
із співпідпорядкованих(білий і чорний, білий і небілий). Всі наведені
пари понять є спів підпорядкованими, тобто разом підпорядкованими
поняттям „злакова культура” і „колір”.Інша справа, що у порівняні
несумісні поняття, спів підпорядковані стосовно родового,, між собою
перебувають у різних відношеннях. В одному випадку вони виступають як
більш чи менш нейтральні одне до одного(ячмінь і овес), а в іншому –
перебувають у певному протистоянні(білий і чорний). І перші, й другі
потребують якоїсь назви. Оскільки ж відповідних термінів ще немає, можна
назвати перша – нейтрально співпорядкованими, а другі – антагоністично
спів підпорядкованими.Співпідпорядковані нейтрально поняття утворюються
внаслідок поділу за видовою ознакою, а їх число може бути різним, від
двох до нескінченності. Антагоністично спів підпорядковані поняття
відрізняються від них як основою поділу так і кількістю членів поділу.

5). Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика )

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш
загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні
підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів
виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА (від греч. «син» – «со-», «спільно» і «ергос» – «дія»),
створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном
міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що
складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів,
молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей,
транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія
таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або
просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Виникнення синергетики було неоднозначно сприйнято науковим
співтовариством. Одні говорили про нову парадигму в природознавстві,
соціальних і діалектика і метафізика. Загальнонаукова методологія, яка
включає у себе елементи діалектики й метафізики. Ця методологія об’єднує
такі методи, як гуманітарних науках на базі кооперації фундаментальних
наук і їх методів; інші не бачили в синергетиці нічого нового в
порівнянні з сучасною теорією нелінійних коливань і хвиль; треті
схилялися до думки, що синергетика всього лише об’єднуюче гасло і
нічого більш, і висловлювали подив з приводу хворого, на їх думку,
ажіотажу, викликаного новим напрямом. Системний аналіз, сукупність
методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування
рішень з складних проблем політичного, військового, соціального,
економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний
підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів
управління. Основна процедура – побудова узагальненої моделі, що
відображає взаємозв’язки реальної ситуації; технічна основа системного
аналізу – обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр.
застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем
освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як
синонім системного підходу.

6). Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку суспiльства К.
Марксом була введена така важлива категорiя, як сусniльно-економiчна
формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльствa, що характеризується своїм
способом виробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами.
Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад,
феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя – соцiалiзм),
постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для
країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова,
а також надбазовi та надбудовнi елементи – нацiя, мова,культура, побут,
сiм’я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються
в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого визначення: базис є
сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова – це
вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi. Вона існує для
захисту базису i складається з трьох елементів:

1.сукупностi iдей, теорiй;

2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культивують цi
iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);

3. наявностi iдеологiчної спрямованостi – забезпечення функцiонування
панiвного ладу. Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв’язок, в
якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння
життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна
структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй,
соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої
об’єктивнi й суб’єктивнi чинники утворення та функцiонування.

2). Правила поділу понять

1. Поділ повинен бути пропорційним, тобто об’єм поняття, яке ділиться,
повинен дорівнювати сукупному об’єму членів поділу.

Порушення цього правила призводить до двох помилок:

неповний поділ, коли перераховані не всі члени поділу. Наприклад,
“Арифметичні дії бувають: множення та віднімання” (забутими лишилися:
складання, ділення, зведення у ступінь, вилучення з кореня);

поділ з зайвими членами. Наприклад, “люди діляться на чоловіків, жінок і
дітей” (до чого тут діти? Вони також мають якусь певну стать – слово
“діти” – зайве); “хімічні елементи поділяються на метали, неметали і
сплави” (поняття “сплави” – зайвий член поділу); “на автомобілі можна
їхати вправо, вліво, вперед, назад та в інші сторони”;

2. Поділ повинен проводитися лише по одній основі. Це означає, що треба
брати не більше однієї ознаки і за нею проводити поділ. Порушення цього
правила наведене вище з поняттям “студент” і “викладач”.

3. Члени поділу повинні виключати одне одного – тобто не бути тотожними,
частково співпадаючими і підлеглими поняттями. Порушення – “люди бувають
чоловіками, жінками, мужчинами, дівчатами”.

4. Поділ повинен бути неперервним і не містити стрибків. Буде помилкою,
якщо ми скажемо “тварини бувають: горобцями, карасями, кішками” –
потрібно неперервно поділити родове поняття “тварина” на видові “птах”,
“риба”, “ссавець” і т.д., або “електроприлади бувають елекропрасками,
холодильниками і телевізорами” – спочатку поняття “електроприлад”
доцільно поділити на побутові і промислові, а далі – за призначенням.

6). Екологічна свідомість

Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній
країні та в глобальному масштаби розумінням необхідності переходу від
“панування” над природою до розумного до неї ставлення. її формування
насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів
масової інформації, навчальних закладів. Екологізація суспільної
свідомості включас в себе формування екологічної свідомості як
самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного
аспекту у всі інші форми (політичну і правову мораль, мистецтво,
філософію і т.д.) і рівні (теоретичне

і повсякденне, масова снідоміс гь. ідеологія і суспільна психологія)
суспільної свідомості

Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що
об’єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей,
направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи,
на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства. Потреба в
формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації
відносин суспільства і природи стає в цей час все більш
актуальною.Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури
грає екологічна освіта і виховання. Метою екологічного виховання і
освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його
життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про
біосферу, розуміння органічного взаємозв’язку і єдності людства і
навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини,
необхідності і значущості її охорони і раціонального використання
ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього
середовища. Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати
населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього
середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це
узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також
сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної
взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття
відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв’язання
серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.

2).Обмеження як логічна операція з поняттями.

У повсякденному житті, у спілкуванні ми не завжди маємо на увазі весь
обсяг понять, скажімо, коли говоримо “місто”, “держава”, “наука”,
“людина”, “закон”, “товар”. Ми маємо на увазі, як правило лише частину
об’єму цих понять:

Місто ( місто Київ,

Держава ( українська держава,

Наука ( наука логіка,

Людина ( людина-соціолог,

Закон ( моральний закон,

Товар ( продовольчий товар

Таким чином ми подумки здійснюємо перехід від поняття з більшим об’ємом
(родового) до поняття з меншим об’ємом (видового). Ця дія має назву
обмеження поняття. Вона відбувається за рахунок того, що ми до родового
поняття додаємо певну видоутворюючу ознаку – це слово написане вище
курсивом. Таким чином: обмеження – логічна операція переходу від
родового поняття до видового шляхом додавання до родового поняття
видоутворюючої ознаки. Межею обмеження є одиничне поняття.Так обмежуючи
поняття «держава» зрештою дійдемо до одиничного поняття «сучасна
українська держава».

Іноді логічну операцію обмеження понять важко відрізнити від інших
операцій. Треба зазначити, що вона використовується лише тоді, коли
відбувається перехід від родового поняття до видового. Іншими словами
обмеження має місце лише в тому разі, коли вихідне поняття і те, яке
утворюється внаслідок цих логічних операцій, перебувають у відношенні
підпорядкування.

6).Суспільна свідомість та її структура.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень,
поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють
суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Важливими елементами структури суспільної свідомості
виступають суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія являє
собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій,
звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої
життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна
психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є
першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного
буття. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому
переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до
якісних змін у ній (суспільній свідомості). При всіх відмінностях між
соціальною психологією та ідеологією їхнє формування має здійснюватись в
органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає
взаємопроникнення їх одна в одну. Важливе місце в структурі суспільної
свідомості належить масовій свідомості.Масовій свідомості, на відміну
від побутової, все більше властиве засвоєння елементів
узагальнено-теоретичних уявлень про дійсність. Таким чином, масова
свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність
поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної
соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої
діяльності. Передові ідеї, пов’язані з усвідомленням необхідності
підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу
суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин, ще не
оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли в ній достатнього
відображення. В цьому полягає суперечливий характер розвитку як масової
свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

2) . Узагальнення як логічна операція з поняттями.

Протилежна логічна операція має назву узагальнення – це перехід від
видового поняття до родового шляхом відкидання від нього видоутворюючої
ознаки.

Наприклад:

Студент КНЕУ ( студент;

Місто Донецьк ( місто;

облігація ( цінний папір;

юрист ( адвокат;

колектив ( група

Граничною межею узагальнення є філософські категорії – гранично загальні
універсальні поняття, які відбивають найбільш суттєві, закономірні
зв’язки і відносини дійсності і пізнання – “матерія”, “рух”, “простір”,
“час”, “істота”, “ідеальне”, “свідомість” і т.ін. Наприклад: людина (
примат ( тварина ( жива істота ( істота. Кожна наука має свої категорії,
тобто найзагальніші в ній поняття. Філософія ж оперує всезагальними
поняттями. Іноді логічні операції обмеження і узагальнення .

Іноді логічну операцію обмеження понять важко відрізнити від інших
операцій. Треба зазначити, що вона використовується лише тоді, коли
відбувається перехід від родового поняття до видового. Іншими словами
обмеження має місце лише в тому разі, коли вихідне поняття і те, яке
утворюється внаслідок цих логічних операцій, перебувають у відношенні
підпорядкування.

6) Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку
суспiльства є народонаселения, постiйне вiдтворення людей. Цю сторону
природи людини вивчає наука демографiя. Вона дослiджyє динамiку
чисельностi населения, мiграцiю, сiм’ю, її склад i розвиток,
народжуванiсть, cмертність, зайнятiсть, пропорцiї складу населення за
вiковими, статевими та iншими ознаками, вступ до шлюбу i розлучения
тощо.Об’єкт дослiдження демографії – демографiчна система, до складу
якої входять люди i демографiчнi вiдносини. Демографiчнi вiдносини, у
свою чергу, – це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранному
процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно означає
створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємовiдносини
мiж поколiниями тощо.Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi
вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо
спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це –
цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком
суспiльства.Найважливiший показник стану народонаселення –
народжуванiсть.Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами,
полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це
насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i
cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення
населения на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу
тощо.Демографiчна полiтика – система спецiальних заходiв, спрямованих на
досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня
вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку
вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або
через вплив з боку держави на piвень народжуваностi.Важливою
характеристикою демографічної системи є якiсний стан
населення.Насамперед, це стан здоров’я (фiзичного, генетичного), oсвітa,
квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення
населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики,
спрямованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних
показникiв, а й якiсних характеристик.Найгoловнiший показник якiсноro
стану населення – стан здоров’я.

5) . Проблема свободи і відповідальності людини

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій
ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише
свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2
виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина
може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути
розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє
становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від
чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної
якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за
свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та
відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики
людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість
людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через
відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена
негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної
відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які
вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина
здатна на хороші та погані вчинки.

6) ?????????????????????????7

Білет №27

1) Свобода совісті у сучасній Україні

В сучасному світі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має
теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії “свобода совісті” — це
право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої,
відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного
світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини
в суспільстві.

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка.

Свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення
свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у
державні справи; для цього церква відокремлюється від держави;
здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної
освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не
сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну
пропаганду.

2 Ідеологічні — в доступності масам освіти, науки, культури; у
забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою
державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена
можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати
будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається
цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання,
що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю,
народну освіту, інших законодавчих актах.

В нашій країні діє Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями. Цей закон
та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають
законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

5).Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя суспiльства – це надзвичайно широке поняття, що включає в
себе багатогранні процеси, явища, пов’язанi з духовною сферою
життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень
людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних,
iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства
охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй)
разом з його носiями – соцiальними суб’єктами – iндивiдами, народами,
етносами. Основу духовного життя становить духовний світ людини – її
духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ
окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям
суспiльства. Тому духовне житгя – це завжди дiалектична єднiсть
iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як
iндивiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень,
поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють
суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi освоєння природи i
соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне
буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю
щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії
соцiальнiй активностi. Вона пов’язана головним чином з
науково-теоретичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким
усвiдомленням суб’єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

Білет №28

1) Свобода совісті й толерантність

Свобода совісті — це можливість людини діяти згідно зі своїми
переконаннями, уявленнями про добро й зло, моральне й аморальне, якщо
вони не суперечать загальнолюдським моральним засадам, що панують у тому
чи тому суспільстві. Свобода совісті не звільняє особу від
відповідальності за недодержання моральних норм суспільства, порушення
норм демократичного співжиття. Дотримання принципу свободи совісті
означає визначення необхідності встановлення в міжособистісних стосунках
і відносинах із владою принципу толерантності.

Проблема толерантності тісно пов’язана зі свободою совісті.
Толерантність сприяє свободі вияву вільної совісті індивіда, вона є не
тільки умовою проголошення права на свободу релігійного самовизначення,
вибору певних світоглядних орієнтацій, а й своєрідним механізмом його
реалізації на практиці. Оскільки толерантність є морально-етичним
принципом поведінки й відносин різних соціальних елементів — церков,
конфесій, віруючих, то це передбачає їх взаємоповагу, свідому відмову
від насильства та агресії, приниження гідності.

Толерантність має кілька визначальних принципів:

• Визнання рівності, суверенності, свободи релігії та переконань
суб’єктів комунікації. Важливим є міжнародно визнаний принцип «усі різні
— усі рівні».

• Визнання права суб’єктів комунікації на власне розуміння істини,
власну позицію в житті, світоглядні та моральні орієнтири та цінності.
При цьому їх культурна, моральна, естетична, релігійна своєрідність
розглядається як гідність особи.

• Безумовна відмова від монополії на істину, відкритість і повага до
протилежної позиції, погляду, істини, іншої системи знань.

Проблема толерантності у сфері міжконфесійних відносин набула сьогодні
особливої гостроти з погляду її прикладного характеру. Толерантність
постає як головний принцип, умова, чинник подолання міжконфесійних
конфліктів, що є в Україні. Водночас толерантність є орієнтиром оцінки
культури міжконфесійних відносин. Певна річ, толерантність не вирішує
всіх етноконфесійних проблем, але вона стає одним з гарантів непоширення
нетерпимості й насильства, агресії між представниками різних релігійних
конфесій.

2) Логічна структура поняття(зміст та обсяг)

Об’єм поняття означає сукупність предметів, які узагальнюються під даним
поняттям. Іншими словами об’єм – це клас (кількість) предметів, які
мисляться під даним поняттям. Наприклад, об’єм поняття “студент” включає
всіх студентів, які жили, живуть та будуть жити; поняття “конституція
держави” включає всі конституції держави, які існували, існують та
будуть існувати; поняття “водойма” – всі водойми, які… і т.д. Зміст
поняття – це сукупність суттєвих властивостей, які притаманні
відображеному у даному понятті класу предметів. В залежності від об’єму,
поняття можуть бути пустими, одини предмета, явища, події – “вічний
двигун”, “кентавр”, “еліксир молодості”, “машина часу”, “Донецька
державна академія управління” тощо.

Одиничним є поняття, об’єм якого включає лише один предмет, явище або
подію. Це, як правило, власні назви – “Афіни”, “Найбільше місто в
світі”, “Фундатор формальної логіки”, “Сучасний президент України” тощо.

Загальними є поняття, об’єм яких включає понад один предмет – “країна”,
“студент”, “наука”, “місто”, “менеджмент”, “сервіс”, “грамотний” тощо.

У свою чергу за змістом формальна логіка виділяє вісім видів понять, які
для зручності поєднані у чотири пари:Конкретні – абстрактні;Позитивні –
негативні;Відносні і безвідносні (парні і непарні);Сукупні і несукупні

Конкретними є поняття, які називають предмет або явище – “книга”,
“гроза”, “Хомутенко Микола Григорович”, “ДонДУУ”, “менеджер”,
“колектив”, “конституція” тощо.

Абстрактні поняття називають (від лат. Abstractio – “відволікання”) не
предмет, а окремі його властивості. Вони відволікаються від предмета
власне і зосереджуються на його якостях – “доброта”, “успішність”,
“краса”, “червоний”, “недбалий”, “начитаний” тощо.

Позитивними називають поняття, в яких відбиваються присутні в предметі
ознаки або вказується на предмет як на наявний – “учень”, “освічений”,
“лідер”, “порядок”, “добрий”, “банк”, “статистика”, “етикет”,
“правосвідомість” тощо.

Негативними є поняття, в яких наявність ознаки заперечується –
“недобрий”, “неграмотний”, “малокультурний”, “небілий”, “неосвічений”,
“неправомірний” тощо.

Відносні (парні) – поняття, які мають органічну єдність і не можуть
мислитися окремо – тоді вони втрачають смисл – “батьки – діти”, “право –
ліво”, “начальник підлеглий”, “верх – низ”, “південний полюс – північний
полюс” і т.ін.

Безвідносні (непарні) поняття мисляться поза всяким зв’язком і не мають
логічної пари – “троянда”, “лопата”, “книга”, “студент ДонДУУ”,
“економіст”, “підприємець” тощо.

Сукупні поняття називають групу, клас однорідних предметів як одне ціле
– “композиція”, “колекція”, “стадо”, “отара”, “колектив”, “сузір’я”,
“група”, “табун” і т. ін.

Несукупні показують предмет, який може мислитися в однині – “водій”,
“студент”, “професор”, “спортсмен” тощо.

Таким чином кожне поняття може бути характеризоване з позицій об’єму і
змісту. Наприклад:

“Колектив” – загальне за об’ємом, конкретне, непарне, сукупне і
позитивне поняття;

“Радіостанція” – загальне об’ємом, конкретне, позитивне, непарне,
несукупне поняття;

“Добрий” – загальне за об’ємом, абстрактне, позитивне, парне, несукупне
поняття.

2) Правила визначення понять

Побудова визначення понять регулюється такими правилами:

права і ліва частини визначення повинні бути спів мірними, тобто
однаковими за обсягом Порушення правила співмірності визначення
спричиняє помилки „надто широкого. визначення” і „надто вузького
визначення”. Перший вид названої помилки виникає за відсутності у
визначаючому понятті ознак, специфічних для визначуваного поняття.

визначення не повинно містити в собі кола. Приклад кола у визначенні:
„Логічне – це правильне мислення”. Щоправда, це визначення буде
помилковим за умови, що йому передувало пояснення правильного мислення
як логічного.Різновидом кола є тавтологія або логічна помилка

визначення має бути ясним за змістом, тобто не містити в собі
двозначності чи поза значності. Правило ясності визначення є проявом
закону тотожності. Воно часто порушується тоді, коли замість
теоретичних, понятійних визначень вдаюься до образних, художніх,
засобів, рисами яких є інакомовність, багатозначність, символічність

необхідно прагнути, щоб визначення було стверджувальним. Хоча звідси не
випливає, що будь-яке заперечу вальне судження не може відігравати роль
визначення. Як відомо, математичні науки іноді вдаються до заперечних
визначень.

5). Основні поняття і завдання праксеології

Праксеологія(грецьк.-дійовий)- область соціологічних досліджень, яка
вивчає методику розгляду різних дій або сукупності дій. Заснув.
Президентом Польщі Т. Контрабинським і є одним із методів суч. Соціолог.
Досліджень. Праксеологія вивчає взаємодію індивіда і колективу у процесі
виробництва. Праксеологія – направлення розвитку, для якого характерний
перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш. Поняття
Пракс-ї протилежне поняттю регрес.

6) Суспільство як система що сама розвивається

Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має
історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та
волі людей, хоч вони як носії свідомості і волі є головними дійовими
особами суспільно-історичного процесу. Зрозуміти суспільство як
об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку
– це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона,
суспільство є об’єднання людей для задоволення своїх потреб і є засобом
реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням
притаманного від народження соціального інстинкту людини. Головною
детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ.
Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя.
Суспільне буття визначає суспільну свідомість а не навпаки – це головний
висновок марксиської соціальної філософії. Вона визначає суспільство як
сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Були
спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі
суспільної свідомості. Велика група філософів виходить з положення про
те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена у
філософії Платона та Гегеля. Поняття «сфера суспільного життя» відбиває
різнопланові процеси , стосунки, цінності, інститути, фактори як
матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це
реальний процес людської життєдіяльності. Доцільно виділити такі сфери
суспільного життя:

матеріальну – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,
обміну, споживання.

соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у
суспільсті(національні, групові, міждержавні тощо) В цій сфері
функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні
організації

Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень

культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу
їх від одного покоління до іншого.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба
розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери, як і суспільства в
цілому, має стояти людина, що охоплює усі сфери життєдіяльності, єднає

2) Закон оберненого співвідношення між змістом і обсягом поняття

Об’єм поняття означає сукупність предметів, які узагальнюються під даним
поняттям. Іншими словами об’єм – це клас (кількість) предметів, які
мисляться під даним поняттям. Наприклад, об’єм поняття “студент” включає
всіх студентів, які жили, живуть та будуть жити; поняття “конституція
держави” включає всі конституції держави, які існували, існують та
будуть існувати; поняття “водойма” – всі водойми, які… і т.д.

Зміст поняття – це сукупність суттєвих властивостей, які притаманні
відображеному у даному понятті класу предметів. Між змістом і обсягом
поняття існує взаємозвязок, який називається законом зворотнього
відношення(змісту і обсягу)Згідно з цим законом, чим бідніший зміст
поняття(тобто чим абстрактніше поняття, чим менше в ньому міститься
ознак), тим ширшим(а отже невизначенішим) є його обсяг. І на впаки, чим
багатший зміст поняття, тим вужчим і визначенішим є його обсяг. До речі,
цей закон діє між поняттями, які перебувають у родово-видових
відношеннях. Відомі логічні операції узагальнення і обмеження понять
грунтуються на цьому законі

5) Емпіричні і теоретичні методи пізнання

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і
структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний
(дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів
забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На
емпіричному рівні дослідний об’єкт відображається здебільшого з позицій
зовнішніх зв’язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір
фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і
класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт
дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру,
спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням
розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної
інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів,
відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу
об’єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий
вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Було б помилкою
вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії.
Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не
факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності,
тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та
ін.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять,
теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне
пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку
універсальних внутрішніх, істотних зв’язків і закономірностей, що
осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така
обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону,
категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання – збагнення
об’єктивної істини, вільної від спотворення і суб’єктивності, пояснення
і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими
об’єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ‘ідеальний тип,
матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним
методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним,
структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським,
методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і
теоретичне – різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами
ідеального відтворення об’єктивної реальності, гносеологічної
спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що
використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між
емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи
властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче
подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження
правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди
теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

6) Формаційний та цивілізаційний підходи до розуміння світу.

З погляду еволюції, виділення формацій чи цивілізацій відіграє важливу
роль в осмисленні грандіозного обсягу інформації, що представляє
історичний процес. Класифікація формацій і цивілізацій – це лише
визначені ракурси, у яких вивчається історія розвитку людства. Зараз
прийнято розрізняти цивілізації традиційні і техногенні. Природно, такий
розподіл умовний, проте він має сенс, тому що несе визначену інформацію
і може бути використаний як базис дослідження. Сучасний період розвитку
суспільства визначається прогресом техногенної цивілізації, що активно
завойовувала собі всі нові соціальні простори. Цей тип цивілізованого
розвитку сформувався в європейському регіоні, його часто називають
західною цивілізацією. Але він реалізується в різних варіантах як на
Заході, так і на Сході, тому використовується поняття “техногенної
цивілізації”, оскільки її найважливішою ознакою є прискорений
науково-технічний прогрес. Технічні, а потім і науково-технічні
революції роблять техногенну цивілізацію надзвичайно динамічним
суспільством, викликаючи часто протягом життя декількох поколінь
радикальна зміна соціальних зв’язків – форм людського спілкування.
Могутня експансія техногенної цивілізації на інший світ приводить до її
постійного зіткнення з традиційними суспільствами. Деякі були просто
поглинені техногенною цивілізацією. Інші, випробувавши на собі вплив
західної технології і культури, проте, зберігали багато традиційних рис.
Глибинні цінності техногенної цивілізації складалися історично. Важливої
складової в системі цінностей техногенної цивілізації є особлива
цінність наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, що
створює впевненість у тім, що людина здатна, контролюючи зовнішні
обставини, раціонально, науково улаштувати природу і соціальне життя.
Цивілізація виражає щось загальне, раціональне,стабільне. Вона являє
собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах
ділового і побутового поводження. Вони утворять механізм, що гарантує
функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в
співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій. Саме
сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають
особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що
здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної
цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів,
унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу:
вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства.
Запобігання термоядерної війни, об’єднання зусиль у протистоянні
екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної
проблеми – усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної
цивілізації.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020