.

Психологія (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 53510
Скачать документ

1. Діяльність та її структура

Діяльність — складне явище з певною сукупністю елементів, які пов’язані
між собою і утворюють цілісність, єдність. Така сукупність має назву
«система». Кожна система характеризується передусім структурою, тобто
сукупністю взаємопов’язаних елементів, що становлять цю систему.

Структура діяльності.

1)Ціль – це уявний образ майбутнього результату діяльності, за
допомогою якого суб’єкт сподівається задовольнити ту чи іншу потребу.

2)Мотив – це внутрішня спонукальна причина дій і вчинків людини,
переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту
досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”,
що не припусти. Мотив – це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії,
а стимул – явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул
може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю
і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних
особистостей може викликати різні мотиви.

3)Процес діяльності визначається як сукупність дій, що спрямовуються на
досягнення мети або на зміну стану предмета діяльності.

4)Дія – складова процесу діяльності, має таку саму структуру, як і
діяльність взагалі, але спрямовується на досягнення конкретної
елементарної мети. Дія взагалі розуміється як спрямований від суб’єкта
до предмета зв’язок (наприклад, погляд, звернення ), а діяти – це
навмисне, з своєї волі змінювати стан предмета діяльності.

5)Предмет діяльності (дії) – це все те, на що спрямовуються дії, що
перетворюється в процесі діяльності.

6)Результат діяльності характеризується двома компонентами: продуктом і
психічним результатом. Продукт — це те, що отримано після реалізації дії
над предметом діяльності і відповідно до мети. Психічний результат – це
нові навички, знання, навчальна компонента будь-якої діяльності людини.
Позитивний психічний результат визначається відсутністю помилкових дій.

7)Засоби суб’єкта – це його підготовленість до діяльності, що
визначається особистим досвідом, засвоєними знаннями, нормами поведінки,
сформованими вміннями, навичками та звичками. Вміння – це здатність
людини результативно, з належною якістю і у відповідний час виконувати
роботу у нових умовах. Навички – здатність особистості виконувати
цілеспрямовані дії автоматизовано. Знання відображають зв’язок між
пізнавальною і практичною діяльністю людини, виявляються у поняттях,
судженнях, умозаключеннях. Звичка – це дія, виконання якої стало
потребою для людини; утворюється тоді, коли дія рефлекторно пов’язується
з позитивною емоцією.

8)Умови діяльності — це середовище та засоби, в яких і за допомогою яких
виконуються ті чи інші дії та реалізується діяльність. Поведінка людини
детермінується зовнішнім світом. Зовнішні умови діяльності — це
соціально-економічні (управління, право, заохочення, охорона права тощо)
та просторово-часові умови середовища (місце, приміщення, мікроклімат,
світло, шум, технологія тощо). Внутрішні умови — це фізичні,
психофізичні та психічні передумови діяльності суб’єкта (стан здоров’я,
характер, досвід, здібності тощо). Умови діяльності суттєво впливають як
на результат (продукт, психічний результат), так і на психічний стан
суб’єкта діяльності, формують, до певної міри, психічні властивості
особистості.

2.Основні види і типи діяльності

До видів діяльності відносять такі, що забезпечують існування людини та
її формування як особистості, типи діяльності будуються за ознаками
суспільних відносин, потреб та предметів.

Основні види діяльності:

1) Гра — це діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на
підтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і
способах здійснення предметних дій; кожний учасник гри психологічно
формується як особистість.

2)Навчання— обумовлений історією вид діяльності, який задовольняє
потреби суспільства в освічених людях, у розвитку їхньої свідомості; це
діяльність, в якій наперед і свідомо ставлять мету, заздалегідь
визначають принципи, зміст, форми і методи навчальної роботи, що мають
найкраще забезпечити формування здібностей, засвоєння вмінь, навичок,
знань.

3)Праця — діяльність людини, що спрямовується на освоєння і перетворення
природних і соціальних сил з метою задоволення потреб, у результаті якої
створюються матеріальні й духовні цінності, формується сама людина.

4) Спілкування – це діяльність, яка полягає в обміні інформацією між
людьми. Його слід розглядати як одну з форм комунікації. Вища форма С. –
мовне С., тобто обмін інформацією за допомогою слів, які виражають
поняття. Головна особливість діяльності С. – вона наявна у будь-якому
виді діяльності, бо не можуть реалізовуватись без С.

Типи діяльності:

(1)комунікативна;

(2)художньо-творча (пізнання світу в художніх образах)

(3)споживча (матеріальне, духовне);

(4)ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна (пізнання світу з позицій
добра і лиха, мораль, ідеологія);

(5)духовно-пізнавальна (дослідження теоретичні, прикладні, практичні);

(6) соціальна (люди – люди, упр-ня, освіта, лікування);

(7)предметна (люди-природа, мат. цінності)

Кожний індивід має свою ієрархію видів і типів. Вона змінюється не
тільки з віком (гра — навчання — праця), а й повсякчасно, залежно від
актуалізації тієї чи іншої потреби і способу житія. Взагалі, ієрархія
видів і типів діяльності – це, до певної міри, програма життя людини.

3. Людина, індивід, особистість, індивідуальність

Терміни “людина”, “індивід”, “особистість” “індивідуальність” можна
віднести до найпоширеніших у нашому житті – їх вживають як у вищих
законодавчих актах, так і у повсякденному житті, побуті. Та чи однаковий
смисл покладають у ці слова? Різний. Причина цього – у багатогранності
змісту цих термінів. Філософію цікавить людина з погляду її становища у
світі як суб’єкта пізнання. Психологія аналізує людину як усталену
цілісність психічних явищ. Істориків цікавить, як під впливом
культурно-історичних чинників змінюється людська істота. Та якщо
економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то
психологія виходить і того, що мотив людської поведінки здебільшого
ірраціональний. Соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну
істоту, здатну до значних соціальних адаптацій. Щодо побуту, то тут
взагалі часта ототожнюються поняття «людина», «індивід», «особистість»,
що не може сприймати як нормальне явище у науці.

У найзагальнішому розумінні термін “Л”, вживають як родове поняття, що
вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку
живої природи. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин
і характеризує всезагальні, притаманні всім людям якості й особливості,
що знаходить свій прояв у терміні “homo sapiens”.

У більш конкретному розумінні «людина» — це біологічний вид, що має
характерні тілесні ознаки (прямоходіння; руки, пристосовані до праці),
високорозвинений мозок, здатний відображувати світ у поняттях і
перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;
свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і
своєї особистої природи. Якщо мається на увазі не все людство, а
одиничний представник людського роду, конкретна людина, то вживають
термін “індивід”.

Для характеристики людини як суспільного індивіда, суб’єкта і об’єкта
соціальних відносин вживають термін “особистість”, який визначає в
людині саме соціальне. Соціальна поведінка людини визначається
взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов: зовнішні діють через внутрішні.
Особистість стає чинником, який модифікує реакцію індивіда на зовнішній
вплив.

Введення поняття «особистість» дозволяє при поясненні діяльності або
поведінки людини включати ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх
умов, через які трансформуються всі зовнішні впливи. У ці внутрішні
умови включається психіка людини — психічні процеси, стани та
властивості особистості. Особистість можна визначити як сталий комплекс
якостей людини з усіма її біо- та соціально-психічними властивостями, що
їх вона набуває під впливом оволодіння відповідною культурою суспільства
і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить, у
життєдіяльність яких включається і на життєдіяльність яких впливає.

Для визначення особливого і специфічного, то вирізняє одну людину
з-поміж інших з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними
успадкованими і набутими властивостям” та якостями, вживають термін
«індивідуальність», тобто індивід як особистість.

Узагальнюючи сутність розглянутих понять, можна зробити такі висновки: *
кожен індивід є людиною; * індивід є вихідним пунктом для розвитку
людини як особистості; * особистістю не народжуються — нею стають; *
особистість — це підсумок розвитку індивіда; * особистостями стають у
спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти
до власних інтересів та потреб; * особистість визначає поведінку,
діяльність людини як чинник, що модифікує реакцію індивіда на зовнішні
умови, та як ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх умов (психіка
людини), через які трансформуються всі зовнішні впливи.

4.Становлення і розвиток особистості.

Особистість — це людина як носій свідомості, її психічне обличчя як
дієздатного члена суспільства, що усвідомлює свою роль і місце в цьому
суспільстві.

Для розуміння глибинних процесів розвитку та формування особистості
бажано сприймати як аксіоматичні такі висновки-твердження провідних
психологів:

особистістю людина не народжується, а стає;

властивості особистості — це сталі психічні якості, тобто здатність,

індивіда відповідати на певні об’єктивні впливи адекватними психічними
діями;

психічні властивості особистості водночас і виявляються в її поведінці,
діях та вчинках і формуються ними;

властивості особистості проявляються у діяльності і стають її причиною,
а формуючись у діяльності, стають її наслідком;

особистістю індивід стає лише в результаті спілкування з іншими людьми;

вирішальним фактором формування особистості є повторні дії в структурі
діяльності за умови, що виникає постійна потреба у прояві психічних
(бажано позитивних) процесів, станів та властивостей;

властивості здебільшого, як і особистість загалом, формуються пам’яттю,
яка перетворює окремі короткочасні процеси у психічні стани, а їх — у
психічні властивості.

В узагальненому вигляді формування особистості, її життєдіяльність,
репрезентується певною системою неперервних зв’язків; психічні явища —
свідомість та підсвідомість — особистість — життєдіяльність — розвиток
психіки — психічні явища на новому етапі розвитку. Саме неперервність та
постійна циклічність є запорукою розвитку психіки особистості в її
життєдіяльності.

5.Основні підходи до опису структури особистості.

Сучасна психологія особистості виділяє такі основні підходи до опису
структури особистості:

Системно-структурний підхід, сутність якого зводиться до такого:
особистість розуміється не як сукупність окремих психічних процесів, а
як цілісне утворення, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних
характеристик і елементів.

Структурний підхід презентує особистість не тільки як її елементи
(властивості, стани, процеси), а і як відношення між ними. Ці відношення
зв’язують елементи в єдине ціле, визначають структуру особистості та
закони її функціонування.

Структурна теорія особистості розвивалася в роботах Ананьєва, Ковальова,
Мерліна, Платанова.

Платонов уявляє структуру особистості як певну ієрархічну побудову, в
якій нижчі ступені підпорядковуються і керуються вищими, а вищі
включають у себе нижчі й спираються на них. За Платоновим, динамічна
функціональна психологічна структура особистості має чотири
підструктури:

Перша підструктура — це спрямованість, відношення і моральні якості
особистості. Цей найвищий рівень є соціальне зумовленим і формується в
процесі виховання.

Друга підструктура — це знання, навички, уміння та звички, що їх
набувають у власному досвіді шляхом навчання; вони справляють вже
суттєвий вплив на формування особистості та зумовлюються її біологічними
властивостями.

Третя підструктура форм відображення формується шляхом вправ і зумовлена
біологічними властивостями особистості.

Четверта підструктура — біологічно зумовлена (темперамент, вікові
властивості тощо) і формуватися може лише тренуванням.

Особливістю класифікації Платонова є те, що ієрархія і субординація
основних підструктур особистості взаємопов’язані з відповідними видами
формування властивостей кожної підструктури: тренування — вправи —
навчання — виховання.

В роботах Мерліна вважається, що структуру особистості не можна
характеризувати як систему, що складається з певних груп психічних
властивостей: темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості. Одні з
них (наприклад властивості темпераменту), взагалі не вважаються
властивостями особистості, а інші (характер, здібності, спрямованість)
уявляються не як різні «підсистеми, а як різні функції одних і тих самих
властивостей особистості.

Структурні моделі особистості Ананьєва і Ковальова схожі з попередніми
моделями. Тут також використовується принцип ієрархічного упорядкування
рівнів відповідно до прояву в них біологічних і соціальних властивостей
особистості.

Зауваження Мерліна про те, що в якості висхідних елементів структури
особистості мають бути її властивості, оскільки кожна властивість
водночас виражає і спрямованість, і характер, і здібності, і формується
в діяльності та тією чи іншою мірою є біологіч-но-генозумовленою.

З позиції практичної психології діяльності доцільно спиратися на
прагматичний підхід, коли цінність знань (понять, суджень, умовиводів)
визначається корисністю для людини, наслідків дій, що базуються на цих
знаннях.

6.Взаємозв’язок біологічного і соціального в структурі особистості.

Існує дві чітко означених структури особистості — біологічна, що
генозумовленна, соціальна, яка базується на першій та зумовлюється
соціальним досвідом людини:

у процесі формування особистості одні властивості набувають стійкості і
виявляються постійно (риси особистості), інші — відіграють роль
«киплячого шару», що забарвлює особистість у конкретних ситуаціях;

між атрибутами, рисами та якостями особистості не існує кордонів, що
символізують штрихові лінії; усі три основні групи властивостей
пов’язані між собою, оскільки становлять цілісність особистості.

Уявлення про структуру особистості як систему її властивостей є
свідченням того, що:

закон ієрархічності визначає основу структури особистості й передбачає
підпорядкованість нижчих рівнів вищим, які керують нижчими, а спираючись
— утворюють єдність структури;

особистість — це не тільки її властивості, а й зв’язки між ними;

властивості особистості становлять неперервну єдність із внутрішнім і
зовнішнім середовищем;

у взаємовідношеннях із середовищем має місце прояв цілісності структури
особистості;

поведінка особистості, що репрезентується структурою як системою
властивостей, має характеризуватися її багаторівневістю та
ієрархічністю;

окремі рівні системи властивостей зумовлюють окремі аспекти поведінки
особистості, а їх цілісність — це результат взаємодії всіх рівнів
властивостей;

процеси передачі інформації та управління є характерною особливістю
структури особистості як системи її властивостей.

За поданою структурою особистість можна уявити як таку, що має певний
каркас постійних властивостей (атрибути та риси), який «зафарбовується»
певними якостями. Щоб скласти «уявлення» про особистість, необхідно
визначити її атрибути, риси та якості.

7.Атрибути, риси та якості особистості.

Атрибути особистості — це її невід’ємні властивості, без яких індивіда
не можна уявити і без яких він не може існувати, і які переважно
генозумовлені (стать, статура, вік, темперамент, здоров’я). Атрибути
особистість отримує у спадок як представник роду людського. Вони можуть
мати трансситуативний або ситуативний прояв (наприклад темперамент або
здоров’я), вимірюватися точно (темперамент) або

описуватися (статура).

Риси особистості — це стійкі властивості, що проявляються постійно
(трансситуативні, інваріантні щодо ситуації) та потенційно вимірюються
за допомогою спеціально розроблених методик-тестів (наприклад
екстраверсія-інтроверсія, екстернальність-інтернальність, комфортність,
самостійність тощо).

Якості особистості — це ті її властивості, які мають різний ступінь
вияву залежно від умов, ситуацій (явний — неявний, очевидний —
неочевидний, постійний — мінливий) і які потенційно точно не вимірюються
(життєві цілі, мораль, воля, переконання тощо).

8.Психологія як наука про психіку.

Життєві психологічні відомості, джерелом яких є суспільний та особистий
досвід, утворюють донаукові психологічні знання. Вони можуть бути досить
обширними, можуть певною мірою сприяти орієнтуванню в навколишньому
середовищі та розумінню поведінки людей, відповідати дійсності.

Предмет наукової психології складають конкретні факти психічного життя,
що характеризуються якісно та кількісно. Але наукова психологія не може
обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими
цікавими вони були. Їх треба пояснювати. Саме тому відкривати закони,
за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо
виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для
цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер
психічного явища.

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і
закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це
означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які
здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з
рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою
та ін.

Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми
психіки.

Психологія – наука про факти, закономірності й механізми психіки як
створюваного в мозку образу дійсності, на основі та з допомогою якого
здійснюється керування поведінкою і діяльністю, які мають у людини
особистісний характер.

Об’єктом вивчення психології є психіка як функція мозку. Вихідною
категорією психології є відображення.

9. Методи психологічних досліджень.

Як усі природні і суспільні науки, психологія розташовує двома методами
одержання факторів, що підлягають подальшому аналізу — методами
спостереження й експерименту.

Спостереження стає методом психологічного вивчення лише в тому випадку,
якщо він не обмежується описом зовнішніх явищ, а здійснює перехід до
пояснення природи цих явищ. Сутність спостереження не в одній лише
реєстрації факторів, а в науковому поясненні їхніх причин.

Реєстрація факторів обмежуються так називаними життєвими
спостереженнями, у яких людина на дотик відшукує причини тих чи інших
вчинків і дій. Життєві спостереження відрізняються від наукового
спостереження насамперед випадковістю.

Науково психологічне спостереження на відміну від життєвого припускає
необхідний перехід від опису факторів поводження, що спостерігається, до
пояснення його внутрішньої психологічної сутності.

Основний інструмент одержання нових психологічних факторів і
об’єктивного наукового пізнання — це експериментальний метод, у дійсні
час служить основним постачальником психологічних знань і підставою для
багатьох теорій.

На відміну від спостереження психологічний експеримент пропонує
можливість активного втручання дослідника в діяльності випробуваного.

Розрізняють два основних види експериментального методу:

* Лабораторний експеримент — це не тільки те що його приводять у
лабораторних умовах за допомогою спеціальної психологічної апаратури,
але і відношення випробуваного, котрі знає, що над ним йде експеримент.
За допомогою лабораторного експерименту можна досліджувати властивості
уваги, особливості виховання, пам’яті і т.д.

* Природний експеримент. — по своєму задумі повинний виключати те що
напруга, що виникає у випробуваного, знаючого, що над ним
експериментують, і перенести дослідження в звичайні, природні умови.

Природний експеримент, що вирішує задачі психолог педагогічного
дослідження, називають психологічним експериментом.

11. Основні галузі сучасної психології

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових
дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов’язаних з
різноманітними сферами практики.

Основу системи психологічної науки становить загальна психологія.

Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка визначає психіку
людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних
знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи
психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на перехресті
природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін. Вина вивчає
феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі
зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і
процеси, пов’язані зі старінням організму, властивим йому іновалюційними
тенденціями. Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних
аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості (самотворчість) — галузь науки, яка вивчає
обдарованість, креактивність або творчу діяльність як базові
характеристики особистості і процеси продукування творчого результату.
Предметом психологічної творчості як науки є творча діяльність у
контексті культури, тенденція формування національно-культурної еліти,
творчість як форма діалогу культурних традицій.

Історична психологія — предметом є психологічні особливості становлення
пізнання, світосприймання, особистості, засвоєння людьми звичаїв та
ритуалів у різні епохи; специфіка етнічних стереотипів в умовах
монокультури окремих регіонів; специфіка побудови свідомості в різних
суспільно-економічних формаціях.

Етнопсихологія — являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає
етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності
формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів,
механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у
стосунках між ними (народності, нації).

Психологія культури — галузь науки, яка вивчає механізм процесів
психічного відображення та створення людиною культурних цінностей,
особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі
інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб’єкта
культуротворчої діяльності, його потреб, цінностей, родових
відмінностей.

Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає закономірності
поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а
також психологічні характеристики самих цих груп.

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особливості
трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації
праці. У завдання психології праці входить дослідження професійних
особливостей людини, закономірностей розвитку трудових навичок,
формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення людей
до праці, тощо.

Економічна психологія — галузь психології, що вивчає психологічні явища,
пов’язані з виробничими відносинами людей. Виникла вона на перехресті
соціальної психології, психології управління, психології праці з
економічною наукою.

13.Теорія функціональної асиметрії півкуль головного мозку

Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як
образів, так і слів, але існує ФУНКЦІОНАЛЬНА АСИМЕТРІЯ ГОЛОВНОГО МОЗКУ –
різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій
півкулях.

Функцією лівої півкулі є читання і рахування, переважне оперування
знаковою інформацією (словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля
забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне
аналітичне мислення. Розлад діяльності лівої півкулі зазвичай призводить
до порушення мовлення (появи афазій), блокує можливість нормального
спілкування, а за глибокого враження нервової тканини – до значних
дефектів розумової діяльності.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в
просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та
усвідомлених об’єктів.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв’язку. Функціональна асиметрія
притаманна тільки людині, формується в процесі спілкування і залежно від
переважання функціонування правої чи лівої півкулі впливає на
індивідуально-психологічні характеристики особистості.

15.Форми поведінки живих істот.

Можна визначити чотири типи поведінки живої істоти: інстинкти, навички,
простіші форми розумної поведінки та свідома поведінка. Чим вищий рівень
розвитку нервової системи живої істоти, тим більша кількість типів
поведінки для неї є характерною. Якщо простішим тваринам притаманні лише
інстинкти, то для людини характерні і інстинкти, і навички, і —
найхарактерніше — розумна поведінка на основі другої сигнальної системи.

Інстинкт (від лат. «інстинктус» — спонукання) — сукупність природжених
компонентів поведінки і психіки тварин та людини. В основі інстинктів
знаходяться безумовні рефлекси, тобто природжені форми реагування
організму, що виникають у процесі природного добору як результат
нагромадження і закріплення в ньому тих властивостей, які допомагають
йому пристосуватися до певних умов навколишнього середовища.

Інстинктів дуже багато, а проявів їх стільки, скільки й форм взаємодій
тварин із навколишнім світом. Та в основі всіх інстинктів усього
тваринного світу знаходяться два: інстинкт самозбереження і інстинкт
продовження роду.

Навички — це дії, що грунтуються на умовних зв’язках, які функціонують
автоматично. Ця форма поведінки засвоюється в індивідуальному досвіді за
умови неодноразового повторення змінних явищ природи.

Навички виробляються впродовж тривалого часу шляхом спроб і помилок або
тренування.

Проста форма розумової поведінки (інтелектуальна) полягає у здатності
тварини відображати більш складні зв’язки і відношення між окремими
предметами або їхніми властивостями. Інтелектуальна поведінка
характеризується тим, що тварина може «винаходити» нові способи
розв’язання завдань, що виникають перед нею, використовуючи при цьому
зовнішні предмети як знаряддя.

Свідомість (свідома поведінка) — найвищий рівень психічного відображення
дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її
духовну активність у конкретних історичних умовах. Свідомість пов’язана,
передусім, із знанням людини про світ (російською мовою сознание — це
«сознание», українською — свідомість можна витлумачити як «с-відома»,
тобто те, що пов’язане з якимось відомостями, інформацією).

Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається (як у
філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

16.Основні типи поведінки людини

Поведінка (дії, вчинки) людини зокрема визначається рівнем розвитку
нервової системи та психіки. Ті типи поведінки, які людина набула на
нижчих рівнях розвитку нервової системи, зберігаються і
підпорядковуються більш складним формам психічного відображення. Таким
чином, людині притаманні всі типи поведінки: від інстинктивних до
свідомих з відповідною ієрархією. I

нстинктивна поведінка людини — це дії, вчинки, які успадковуються
людиною. На цьому рівні концентрується вся інформація, нагромаджена в
ході еволюції людства. До відомих дій та вчинків інстинктивної поведінки
людини належать ті, що пов’язані із самозбереженням, продовженням роду
тощо.

Поведінка за навичками — це дії. які засвоюються у навчанні до
автоматизму або шляхом спроб і помилок, або шляхом тренування. Як
наслідок, людина виробляє навички, у неї формуються звички і під
контролем свідомості (тренування) і без нього (спроби і помилки).

Свідома поведінка дозволяє діяти на основі не лише першої сигнальної
системи, а й на основі другої (тоді як інтелектуальна поведінка тварини
– це дії, які тварина здійснює лише на основі першої сигнальної системи)
Тому свідома поведінка поглинає інтелектуальну. Слід зважати також на
те, що інстинкти та навички можуть певним чином впливати і на свідому
поведінку, але остання, безперечно, може керувати і навичками, і
гальмувати інстинкти. Отже, поведінка, дії вчинки людини є похідною від
її психіки.

17.Форми прояву психіки: психічні процеси, стани, властивості.

Психічні процеси — це короткочасні процеси отримання, переробки
інформації та обміну нею (наприклад відчуття і сприйняття, пам’ять і
мислення, емоції, воля тощо). Психічні процеси забезпечують зв’язок
особистості з дійсністю. Через них формуються психічні властивості.

Психічні властивості — сталі душевні якості, що утворюються в процесі
життєдіяльності людини і характеризують її здатність на певні дії
відповідати адекватними психічними діями (наприклад темперамент, досвід,
характер, здібності, інтелект тощо).

Утворені властивості, у свою чергу, впливають на перебіг процесів.

Так, у процесі відчуття формуються конкретні сенсорні властивості й
цілісна сенсорна організація особистості, яка визначає в подальшому
кількісно-якісну характеристику відчуттів.

У процесі розв’язання теоретичних і практичних завдань формується
вольова організація особистості, визначаючи, як ухвалюються рішення і як
вони реалізуються в житті.

Утворена скерованість особистості веде до вибіркового сприйняття та
емоційних реакцій, пов’язаних із ним.

Під психічним станом слід розуміти наявний на даний час відносно стійкий
рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій
активності особистості (наприклад настрій, депресія, стрес тощо).

18.Стать особистості. Психологічні відмінності чоловіків і жінок.

Стать — сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму, що забезпечує
продовження роду і дає змогу розрізнити у більшості організмів жіночі й
чоловічі особливості. Поділ на чоловічу і жіночу статі зумовлений
тривалою еволюцією та генетично запрограмований статевими хромосомами.
Відмінності статей: генетичні, морфологічні, фізіологічні, психологічні.

Психологічні відмінності між чоловіками і жінками: дівчата переважають
хлопців щодо вербальних здібностей;

хлопці відрізняються більшою агресивністю, наочно-просторовими
здібностями;

міжпівкульні зв’язки у жінок більш чисельні, і тому вони краще
синтезують інформацію обох півкуль (жіноча інтуїція);

жінки мають більш високі показники щодо лінгвістичних функцій пам’яті,
аналітичних здібностей, психомоторики у ручному режимі які пов’язують з
відносно більшою активністю лівої півкулі мозку;

переваги правої півкулі у чоловіків вирізняють їхні творчі художні
здібності, дають можливість краще орієнтуватися у просторі;

«жіноче» (у межах людської популяції) має забезпечити незмінність
нащадків від покоління до покоління, тобто воно орієнтоване на
збереження вже існуючих ознак – саме це пояснює більшу психічну
стійкості жінок та усереднені параметри їх психіки;

«чоловіче» пов’язане з необхідністю адаптації до нових невідомих умов.
що пояснює їхню більшу психологічну індивідуальність: серед чоловіків
частіше трапляються не лише талановиті, а й психічно хворі особи.

19.Конституціональна типологія.

Психіка людини змогла сформуватися і функціонувати лише в певних
біологічних умовах: рівень кисню в крові і клітинах мозку температура
тіла, обмін речовин і гормональна активність тощо Морфологічні
особливості тіла індивіда суттєво відображають біологічні умови розвитку
психіки. Отже, має місце її конституціональна типологія.

Існує три основним варіанти людської анатомії (Е. Кречмер):

1)Астенічний тип – худі, з вузькими плечами і тонкими руками, блідою
шкірою та плескатою грудною кліткою, з дитинства слабкі і ніжні, швидко
ростуть, але впродовж усього життя вони не виявляють схильності до
збільшення обсягу м’язів.

2)Атлетичний тип хар-ся м’язами, пружною шкірою, міцною грудною кліткою,
широкими плечима, впевненою поставою.

3)Пікнічний тип відрізняється розвитком внутрішніх частин тіла (голови,
грудей, черева) і схильнічть тулуба до ожиріння при слабкому руховому
апараті.

У. Шелдон зробив висновки щодо існування трьох соматипів – основних
модолей побудови людського тіла, що максимально не схожі один на одного:

(1)Ендоморфний тип (кругла голова, великі внутрішні органи, сферична
форма тіла, м’які тканини, тонкі руки, ноги; не розвинуті кістки, м’язи,
відкладення жиру)

(2)Мезоморфний тип – широкі плечі, грудна клітина, мускулисті руки,
ноги, мінімум жиру, могутня голова;

(3)Ектоморфний тип – худа людини з витягнутим обличчям, тонкими довгими
ногами, слабкими м’язами, добре розвинутою нервовою системою.

20.Вік як атрибут особистості.

Вік — поняття, що характеризує період (тривалість) життя живої істоти, а
також стадії життя. Відлік віку починають від народження до фізичної
смерті. Поняття «вік» — багатоаспектне. Можна виділити чотири підвиди:
хронологічний, біологічний, соціальний і психологічний.

Психологічний вік тісно пов’язаний з поняттям психологічного часу, а
саме — з тим, як людина сама оцінює у внутрішньому світі свій вік. Так,
молоді люди (від 20 до 40 років) оцінюють себе старшими, ніж вони є.
Після 40 років спостерігається зворотна тенденція — люди сприймають себе
молодшими, ніж вони є.

Головна особливість психологічного віку, часу — це взаємний вплив
минулого, сьогодення та майбутнього на сприйняття сучасного, а через
нього — і на поведінку людини.

Вікові особливості особистості розглядаються як елементи практичної
психологів та є предметом дослідження вікової і диференціальної
психології . З погляду практичної психології суб’єкту діяльності
звертають увагу на особливості психіки дорослої людини в різні періоди
її розвитку.

Вікова психологія визначає, що дорослою людина стає після 25 років.

Дорослий — це людина, яка самостійно досягла розуміння повної
відповідальності за своє життя, за свої рішення, за свої дії.

Розрізняють такі періоди розвитку дорослої людини після 25 років, як
особистості:

1.Рання зрілість (25 – 35 років) хар-ся такими ознаками:

включення до всіх сфер людської діяльності — демографічної, культурної,
політичної, професійної;

стабілізація якостей особистості;

встановлення інтимності, близьких стосунків з іншою;

наявність першого піку творчих здібностей (ЗО-35 років — математика,
фізика, хімія);

соціальна та професійна адаптація;

побудова власного способу життя, статусу, вироблення позиції в умовах
засвоєння професійних ролей;

перша психологічна криза переоцінки життєвого шляху (ЗО + 2 роки) —
роздуми над питаннями доцільності вибору, зміни життєвих планів та
основних видів професійної діяльності, підвищення рівня кваліфікації,
освіти.

2.Середня зрілість (35-45 років) — це необхідність пошуку відповідей на
основні питання цього періоду: що таке життя? Про що мріяв? Що
досягнуто?

У цей період усвідомлюється, що половина життя прожита, людина відчуває
кризу середини життя.

Криза середини життя — це раптове усвідомлення і розуміння того, що
половину життя прожито, а мрії і цілі молодих років не реалізовані, цілі
не досягнуті і вже їх не досягнути, оскільки є реальні розбіжності між
дійсністю та бажаннями.

У період кризи половини життя можливі два типи поведінки:

Перший тип — кризу не усвідомлено, відсутня ревізія своїх планів і
домагань, перемагає похмурий погляд на життя, життя стає невиразним,
втрачається активність як запорука подальшого розвитку особистості в
період пізньої зрілості.

Другий тип поведінки характеризується тим, що кризу усвідомлено через
сприйняття та оцінку реалій життя, має місце ревізія та корекція минулих
планів, домагань, формуються нові цілі, плани, завдання.

3.Пізня зрілість (45 – 60 років) властиві такі ознаки:

занепокоєність — головна особливість цього періоду;

глибинне оновлення особистості — як наслідок усвідомлення кризи
попереднього періоду;

відсутність занепокоєності — призведе до гальмування розвитку, відчуття
запустіння, що викликає застій;

за умов заспокоєності — відбувається концентрація інтересів на собі,
з’являється надмірна турбота про себе;

за умов активної праці (занепокоєність) спостерігаються висока
продуктивність, наявність другого піку творчості в 50 – 60 років.

Існують ще такі періоди розвитку дорослої людини:

4.Похилий вік — 60-70 років,

5.Старість — 70-90 років,

6.Довгожитель — після 90 років.

21.Темперамент та його фізіологічні основи.

Спостерігаючи за людьми, їх роботою, навчанням, спілкуванням, можна
зробити висновок щодо відмінностей у їхній поведінці. Поведінку може
характеризувати:

активність — інтенсивність взаємодії з навколишнім світом;

реактивність — сила і тривалість реакцій після завершення дії стимулу;

темп дій — швидкість виконання різних дій (мова, ходіння, рух та ін.);

чутливість — тонкість сприйняття зовнішнього світу;

пластичність — здатність (чи нездатність) до швидкої перебудови в
діяльності;

підлеглість — схильність підкорятися (або підкоряти), бути веденим (або
ведучим);

нейротизм — неврівноваженість, нестабільність;

емоційність — ситуативні переживання, що виявляються у зацікавленому
ставленні людини до когось, до; за емоційністю люди поділяються на
емоційно стабільних (характеризується врівноваженістю, стійкістю до
перешкод, холодністю, негнучкістю, нездатністю співчувати переживанням
інших) та нестабільних (це постійне емоційне напруження, переживання
особистої загрози, підвищена чутливість до невдач і помилок,
самозвинувачення, прагнення до самовдосконалення);

екстраверсія — спрямованість назовні; екстраверти потребують від
зовнішнього середовища постійної стимуляції, вони товариські, прагнуть
до нових вражень, схильні до ризику, готові до швидких реакцій;

інтроверсія — спрямованість усередину, на себе; інтроверти живуть
багатим внутрішнім світом, чим стимулюють свою життєву активність. Вони
замкнені, малотовариські, загальмовані, серйозні, витримані, люблять
порядок, схильні до самоспоглядання, уникають компанії, віддані дружбі з
обмеженим колом людей.

Основна причина різної поведінки людей – в їхньому темпераменті, тобто у
динамічних особливостях – темп, ритм, інтенсивність психічних процесів
(але не їх зміст).

Темперамент — це біологічний фундамент особистості, який базується на
властивостях нервової системи, пов’язаний з будовою тіла та обміном
речовин в організмі. “Т” успадковують, а тому зусилля людини мають
спрямовуватися не на його зміну, а на те, щоб його знати та
використовувати для адекватної реалізації у відповідній діяльності. Це
зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль поведінки людини та
способи організації нею своєї діяльності.

22.Типи темпераменту.

1.Сангвінік – легка пристосовуваність до умов, що змінюються; високий
спротив труднощам життя; рухливість, товариськість, часта зміна
прихильностей, активність і працездатність, швидке переключення на нову
роботу, легко перенавчається, оптимістичність, поверховість у сприйнятті
людей та явищ, скучність і млявість за відсутності зовнішніх стимулів.

2.Холерик – підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність
самовладання, невитриманість, неврівноваженість, різкість, поривчастість
рухів, захопленість новими справами, змінність настрою від злету до
падіння, нетерпимість, запальність, голослівність.

3.Флегматик – мала чутливість та емоційність, заспокійливість,
повільність, врівноваженість, впертість, терплячість, витриманість,
працездатність, інертність, надійність у дружбі, несхильність до змін
оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і
тривалим подразникам.

4.Меланхолік – висока чутливість, емоційна ранимість, пасивність,
загальмованість, інертність, сльозливість та образливість, боязливість,
тривожність, невпевненість у собі, боязкість, нерішучість, невиразність
міміки, рухів, настороженість до всього нового, зніяковілість у
присутності нових людей, самостійність, чутливість до людей, багатство
асоціативного внутрішнього світу.

23. Властивості темпераменту.

Тип вищої нервової системи є природженим, але деякі властивості нервової
системи мають тенденцію до змін. Холерику можуть бути властиві дуже
сильні збудження і слабке гальмування, той самий холерик може
вирізнятись сильним збудженням і сильним гальмуванням, але збудження
буде сильнішим. Під впливом зовнішнього середовища тип темпера метру
загострюються чи, навпаки, пом’якшується.

Тип темпера метру не змінюється з віком людини, але має тенденцію до
дозрівання, усталення, набуття нових якостей під впливом життєвих
обставин. Загальновідомо, що дитина дошкільного віку, хоч би до якого
природженого типу вищої нервової діяльності вона належала, має слабкішу
нервову систему, ніж людина доросла, тому й темпераменті реакції
дошкільника визначаються підвищеною активністю.

Серед основних властивостей темпераменту слід назвати передусім
сенситивність (чутливість). Вона характеризує найменшу силу зовнішнього
впливу, що викликає темпераментну реакцію. Сьогодні вже доведено, що най
чутливим типом, який легко адаптується до нових умов середовища, є тип
слабкий, меланхолік. Друга властивість — реактивність, тобто сила і
енергія, з якою людина реагує на вплив. Найвища реактивність — це
реактивність холерика. Крім реактивності, темперамент характеризує також
активність, здатність самостійно, свідомо керувати своєю поведінкою.
Пластичність і ригідність є параметрами пристосування до зовнішніх
впливів. Екстраверсія-інтроверсія свідчать про загальну спрямованість
зовні чи всередину. Серед властивостей темпераменту необхідно визначити
також темп психічних реакцій.

24.Темперамент і діяльність.

Для оптимізації умов діяльності бажано:

1. Перед сангвініком безперервно ставити нові і, якщо є можливість,
цікаві завдання, які вимагали б від нього зосередженості і напруженню;
необхідно постійно включати його в активну діяльність.

2. Контролювати діяльність холерика якомога частіше; в роботі з ним
неприпустимі різкість і невитриманість, оскільки це може викликати
негативну реакцію у відповідь; щодо холерика негативну оцінку припустимо
застосовувати в дуже енергійній формі та настільки часто, наскільки це
необхідно.

3. Флегматика необхідно залучити до активної діяльності і зацікавити;
він потребує систематичної уваги, його неприпустимо переключати з одного
завдання на інше.

4. Меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, грубість, а й підвищений
тон, іронія; про його вчинок, провину краще поговорити наодинці; для
меланхоліка вкрай необхідним є прояв особливої уваги; негативну оцінку
слід використовувати з великим застереженням, пом’якшуючи її негативні
дії.

В нормальних умовах темперамент має прояв лише в особливостях
індивідуального стилю і не визначає результативність діяльності. В
екстремальних ситуаціях вплив темпераменту на ефективність діяльності
суттєво підсилюється, бо попередньо засвоєні форми поведінки стають
неефективними і необхідні додаткова енергетична або динамічна
мобілізація організму, аби впоратися з несподіваними чи дуже сильними
впливами-подразниками.

У практичній діяльності щодо носіїв різних типів темпераменту доцільно
користуватися такими формулами :

1. «Довіряй, але перевіряй», тому що сангвінік має:

плюси — життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість;

мінуси — схильність до зазнайства, розкиданість, легковажність,
ненадійність;

2. «Ні хвилини спокою», тому що холерик має:

плюси — енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість,
цілеспрямованість;

мінуси — запальність, агресивність, невитриманість, нетерплячість,
конфліктність;

3. «Не підганяй», тому що для флегматика характерні:

плюси — стійкість, постійність, активність, терплячість, самовладання,
надійність;

мінуси — загальмованість, байдужість, сухість;

4. «Не нашкодь», тому що у меланхоліка:

плюси — висока чутливість, м’якість, людяність, доброзичливість,
здатність до співчуття;

мінуси — низька працездатність, підозрілість, вразливість, замкненість,
соромливість;

За цими формулами, формально, без врахувань специфіки кожної
індивідуальності при організації робочих пар можна виходити з того, що
більш ефективна робота у парах: холерик — сангвінік; сангвінік —
меланхолік; меланхолік — флегматик.

Знання темпераменту дозволяє виявити всебічність можливостей людини з
метою використання потенціалу їхніх сильних особистісних властивостей:

сангвінік — від Вас виходить тепле сонячне світло, що так необхідне
людям у нелегкому житті;

холерик — є надія на успішність життєвого шляху, оскільки Ви здатні
ставити цілі й домагатися їх досягнення;

флегматик — за Вами, «як за кам’яною стіною», можуть заховатися ваші
близькі, друзі та підлеглі, оскільки Ви дуже надійні;

меланхолік — Ви чудовий друг і, за статистикою, частіше за інших здатні
на жертовний, героїчний вчинок.

25.Визначення типів темпераменту за Г.Айзенком.

Генетичне детерміновані властивості, що визначають атрибут структури
особистості, зв’язав з темпераментом Г Айзенк. В якості показників
основних властивостей особистості було обрано екстраверсію, інтроверсію
і нейротизм як емоційну нестійкість, напруження, емоційну збудливість,
депресивність. Виразність цих властивостей пов’язана зі швидкістю
вироблення умовних рефлексів та їх міцністю, балансом процесів
збудження. Для екстраверта (порівняно з інтровертом) характерним є:
трудність щодо вироблення умовних рефлексів; більша терпимість до болю;
товариськістьть, імпульсивність, недостатній самоконтроль, відвертість у
почуттях, життєрадісність, впевненість у собі, невитриманість тощо.
Особливості поведінки інтроверта: зануреність у собі; труднощі щодо
встановлення контактів з людьми, адаптації до релігії; висока оцінка
етичних норм, планування майбутнього, контроль своїх почуттів тощо. На
одному полюсі нейротизму— нейротики, які відрізняються: нестабільністю,
неврівноваженістю нервово-психічних процесів, емоційною нестійкістю,
рухливістю вегетативної нервової системи; рішучістю. Другий полюс
нейротизму — це емоційно стабільні, для яких характерні спокій,
врівноваженість, впевненість, рішучість.

Показники екстраверсії-інтроверсії, стабільності-нестабільності
взаємозалежні та біополярні. Кожний з них — це континуум між двома
полюсами крайнощів вираження особистістних властивостей. Поєднання цих
двох різного ступеня виразності властивостей і становить своєрідність
особистості. Характеристики більшості людей частіше тяжіють до центру. А
віддаленість є свідченням ступеня виразності відповідної властивості.
Зв’язок цих двох чинників опису особистості з типами “Т” ілюструє “коло
Айзенка”, а показники рівнів екстраверсії та нейротизму визначаються за
тестом-опитувальником Айзенка.

26. Здоров’я як атрибут особистості.

Здоров’я у загальному розумінні можна розглядати як стан фізичного,
психічного благополуччя, оскільки лише здорова людина здатна адекватно
вирішувати професійні, сімейні та особисті проблеми. Оскільки ці
проблеми становлять сутність життєдіяльності, то є всі підстави
відносити “З” до основних атрибутів особистості. “З” — поняття не
однознач не. Те, що одні вважають нормальним “З”, інші можуть сприймати
як нездоров’я. Останнім часом деякі стани “З”, які раніше розглядалися
як хвороби, сьогодні класифікуються «прикордонними станами». На стан
здоров’я впливає величезна кількість чинників, які можна поєднати у
такі групи: спадковість (генозумовленість, 20%), екологія (?20%),
медицина (10%), спосіб житія (50%).

Отже, за всіх цих умов здоров’я мас бути віднесеним до атрибутів
особистості, оскільки саме ця властивість особистості є базовою як для
її розвитку, так і для прояву її у будь-якій сфері життя. Особливо цей
прояв характерний для здоров’я психічного.

Психічне “З” – психічне благополуччя, що хар-ся відсутністю прояву
психічних хвороб, що забезпечує адекватну щодо умов дійсності регуляцію
поведінки і діяльності. Це поняття відображає не лише медичні й
психологічні критерії, а й суспільні та групові норми, цінності, що
регламентують духовне життя людини.

До основних критеріїв психічного “З” належать *відповідність
суб’єктивних образів дійсності і характеру реакцій (дій) на зовнішні
подразники та значення життєвих ситуацій; *адекватний щодо віку рівень
зрілості емоційно-вольової та пізнавальної сфер особистості;
*адаптованість щодо макро- і мікросоціальних стосунків; *здатність
самоуправляти поведінкою, свідомо планувати життєві цілі та підтримувати
активність щодо їх досягнення тощо.

27. Сутність та функції інтелекту.

Інтелект — це мислительні здібності людини, що ототожнюються із системою
розумових операцій, зі стилем і стратегією вирішення проблем та з
ефективністю адаптації до різних обставин життя. Сутність інтелекту
зводиться до здатності людини виділити в ситуації суттєві властивості та
адаптувати о них свою поведінку.

Інтелект необхідно розглядати як найскладніше багаторівневе явище
людської психіки, що включає як психічні процеси, так і стани та інші
властивості особистості. Інтелект — це інтегральна риса особистості, яку
можна розглядати за схемою.

_

У поданій структурі можна виділити три блоки: блок психічних процесів
(від відчуття та сприйняття ситуації до мислення); блок оцінки ситуації
та прийняття рішення і блок регуляції поведінки, що пов’язані з
емоціями, мотивами та волею. Отже, інтелект — це система психічних
процесів, які забезпечують реалізацію здатності індивіда до оцінки
ситуації, прийняття рішення та відповідної регуляції поведінки. Інтелект
має особливе значення в нестандартних ситуаціях, оскільки саме їх
розв’язання символізує здатність людини до навчання.

Найважливіша функція інтелекту — адаптований взаємозв’язок з природою,
тобто вміння орієнтуватися в умовах, що склалися, і відповідно до них
діяти. Адаптація може здійснюватися двома шляхами — асиміляцією та
акомодацією. Асиміляція — це пристосування ситуації через зміну умов,
обставин до людини, її індивідуального стилю діяльності. Акомодація —
пристосування людини до ситуації, що змінюється, через зміну стилю
мислення.

28.Поняття коефіцієнту інтелекту, його значення та проблеми вимірювання.

Найважливішою характеристикою інтелекту є швидкоплинність розумових
процесів. Саме цю хар-ку покладено в основу тестів, що визначають
«коефіцієнт інтелекту» — (ІQ). Усі тести визначення ІQ (А. Біне, Ч.
Спирмен, Ґ. Айзенк, Р. Кеттелл) вимірюють логічне мислення, розуміння
значення слів, швидкість сприйняття, орієнтація у просторі, орієнтація з
цифрами та числами, робота пам’яті. В основі визначення коефіцієнта
інтелекту — вирішення певної кількості завдань за точно встановлений час
за такими альтернативами: точність рішення, швидкість прийняття рішення.

На основі комплексних досліджень було зроблено такі загальні висновки:

1. На побутовому рівні IQ хар-зує людей як «розумних» та «кмітливих».

2. IQ-тести характеризують здатність до навчання, до набуття нового
досвіду (знання, навички, вміння).

3. Здатність до навчання є різною у різних людей.

4. Показники IQ стабільні впродовж усього життя

5. IQ-інваріантні до різних соціальних, економічних, етнічних або
расових груп.

6. Здатність до навчання (IQ) людиною успадковується на 40-80%.

7. IQ індивідуума не характеризує досконалість його як особистості.

8. Низький IQ не є синонімом невдач і безпорадності, високий IQ не
гарантує успіху; наприклад. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: успіх визначається не
стільки і не тільки інтелектом, а й настійливістю, рішучістю, здоровим
глуздом, шармом тощо.

29. Локалізація контролю як характеристика відповідальності суб’єкта
діяльності.

Життєдіяльність взагалі та будь-яка діяльність зокрема неможливі без
відповідальності їх суб’єкта. У загальному розумінні відповідальність
відбиває об’єктивний характер взаємин між особистістю, колективом,
суспільством з погляду свідомого здійснення пред’явлених взаємних вимог.

Відповідальність — не нав’язаний іззовні обов’язок, а відповідь на
звернене до суб’єкта прохання, яке відчувається як власна турбота.
Невипадково відповідальність та відповідь мають один і той самий корінь.
Відповідальність у прямому розумінні—це повністю добровільний акт,
відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути
«відповідальним» означає бути вільним і готовим відповісти .

Якщо людина більшою мірою бере відповідальність за події, що
відбуваються в її житті, на себе, то це є показником внутрішнього
(інтернального) контролю. А якщо вона має схильність приписувати
відповідальність за все зовнішнім чинникам, знаходячи причину в інших
людях, у своєму оточенні, у своїй долі або у якомусь випадку, то це
свідчить про її зовнішній (екстернальний) контроль.

Інтернальність – екстернальність — це два полюси локалоації контролю над
значущими для особистості подіями, які відбуваються в житті та
діяльності. Локус контролю як риса особистості пов’язує між собою
почуття відповідальності, усвідомлення людиною сенсу її життя,
готовність до активності.

Характерний для індивіда локус контролю (інтернальний – екстернальний) —
трансситуативний і характеризує поведінку особистості і при досягненнях,
і при невдачах у будь-яких сферах життєдіяльності. Все це дає підстави
віднести інтернальність-екстернальність до найважливіших рис
особистості.

Інтернальність людини полягає в тому, що вона вважає: все, що з нею
траплясться, залежить від її особистих якостей (компетентність,
цілеспрямованість, здібності тощо), є закономірним результатом її
вла-сної діяльності. Інтерналів характеризує також емоційна
стабільність, моральна нормативність, довірливість, сердечність,
витонченість, това-риськість та сильна воля.

Працівники-інтернали—високовідповідальні, послідовні у досягненні цілей,
схильні до самоаналізу, незалежні, продуктивні при прийнятті рішення і в
ситуаціях, пов’язаних із ризиком, вони завжди готові відкласти якесь
миттєве задоволення заради досягнення нехай і віддаленого, але більш
цінного результату, інтернали більше за екстерналів впевнені, що добра
робота веде до високої продуктивності, а висока продуктивність — до
більшої «винагороди». Їхня загальна задоволеність працею значно вища,
ніж у екстерналів.

Екстернальна людина впевнена, що її успіхи і невдачі є наслідком різних
зовнішніх сил та умов (випадковість, везіння, тиск оточення, інші люди).
Незадовільна оцінка її діяльності знайде пояснення такого типу: «вчасно
не повідомили», «неякісно пояснили», «ліфт зламався». Для екстерналів
характерні: безвідповідальність, тривожність, бажання знову і знову
відкласти реалізацію своїх намірів. Їм властиві також підозрілість,
депресивність, агресивність, конформність, догматизм, авторитарність,
безпринципність, цинізм. Стиль керівництва екстерналів більше
директивний і частіше базується на негативних санкціях.

Визначення рівня суб`єктивного контролю відбувається за допомогою тесту
Дж. Роттера.

Рівень суб’єктивного контролю визначається за сьома показниками
інтернальності:

1. Загальна інтернальність;

2. Інтернальністьу сфері досягнень;

3. Інтернальіність у сфері невдач;

4. ІнтернальнІсть у сімейних стосунках;

5. ІнтернальнІсть щодо виробництва;

6. Інтернальність у сфері міжособистісних стосунків;

7. Інтернальність стосовно здоров’я та хвороби.

30. Уявлення про риси і типи особистості.

В експериментальній психології існує два напрями дослідження
трансситуативних соціально-психологічних властивостей особистості:

визначення рис особистості;

типологічний підхід.

Згідно з першим напрямом, існує певна кількість базисних властивостей
(риси особистості), і особистісні відмінності визначаються ступенем їх
виразності.

В основу типологічного підходу покладено уявлення про те, що тип
особистості є цілісним утворенням і не може бути зведений до комбінації
окремих властивостей особистості.

Ці два напрями систематизують інформацію щодо індивідуальних
відмінностей і дають можливість використовувати її для цілей практичної
психології, вирішувати завдання прогнозування, діагностики та
інтерпритації результатів тестування.

Риси особистості утворюють групи тісно пов’язаних ознак, властивостей і
виявляються як певні інтегральні характеристики, що об’єднують
інформацію в цій групі ознак. Кількість рис визначає розмірність
особистісного простору.

Тип особистості об’єднує групу схожих людей, який розкривається описом
типового представника.

Таким чином, підхід, що враховує наявність певних рис, вимагає
групування особистісних ознак, а підхід на основі врахування типів —
групування піддослідних.

Риса особистості — це «точна» характеристика властивостей особистості, а
тип особистості — це також риса, але приблизна, менш точна, оскільки тип
характеризує усереднену особу із експериментального масиву.

Риси особистості- це стійкі психічні властивості, що характеризують
здатність індивіда на певні об`єктивні впливи закономірно відповідати
адекватними психічними діями.Гол. ознака рис собистості – закономірний і
систематичний прояв відповідних психічних властивостейу різних видах
діяльності та ситуаціях.

На основі вказаних підходів в екпериментальній психології розроблено
декілька уявлень про риси та типологічні риси людей:

базові риси особистості-товарискість, замкненість, покірність,
підозрілість, мрійність, самостійність та ін.;

типолопчні риси особистості-визначаються за належністю людини до певного
типу (неправдивість, занепокоєність, депресивність, істеричність,
шизоїдність та ін);

індивідуально-типологічні риси особистості (екстраверт-інтроверт,
сенсорний-інтуїтивний, мислительний-чуттєвий,
конструктивний-сприймаючий).

31.Базові риси особистості за Р.Кеттеллом.

Риси особистості — це стійкі психічні властивості, що характеризують
здатність індивіда на певні об’єктивні впливи закономірно відповідати
адекватними психічними діями.

Серед базових рис — одні бажані, інші — не дуже. Але люди — це особи у
всій своїй багатогранності, і тому одні риси переважають в одній
діяльності, інші — в іншій.

Базові риси особистості можна визначати за допомогою тесту Кеттелла. За
результатами тестування отримують «формулу» особистості або «формулу»
групи суб’єктів діяльності, яка утворюється за ознаками спільних рис.

1. Формула базових рис осіб чоловічої статі — іЕОза, а жіночої Q1q3jq4A.
Аналізуючи ці формули, можна зробити висновок, що для осіб чоловічої
статі характерними є такі риси: суворість, реалістичність,
наполегливість, відповідальність, базова готовність до зростання та
змін, високий самоконтроль поведінки, слабкість афектів, формальність у
контактах. Для жіночої статі — сердечність, гнучкість, низький
самоконтроль поведінки, інтерес до участі у спільних справах, низький
рівень самостійності, доброта.

2. Формула тих, хто вважає, що навчатися можна без відвідування занять —
FQ2E — засвідчує, що для них характерні:

— (F) життєрадісність, бадьорість, легковажне ставлення до життя, віра в
удачу, бажання будувати життя за принципом «дай, Боже, пронесе»;

— (Q2) самостійність — здатні принести у жертву будь-які зручності,
тільки б забезпечити свою незалежність;

— (Е) самовпевненість, сміливість, конфліктність, примхливість,
ігнорування соціальних умовностей і авторитетів.

3. Провідними рисами особистості людей, які сформулювали думку про
неможливість навчання без відвідування лекцій, є покірність та
розслабленість (формула — еq4): покірний рух за сильними,
підпорядкування своїм обов’язкам, слухняність, боязкість і обережність,
відсутність бажань, байдужість щодо успіхів – невдач, незворушність,
заспокоєність, задоволення будь-яким станом справ, відсутність прагнень
чогось досягти, щось змінити.

Серед базових рис особистості необхідно виділяють самостійність.

Самостійність — (Q2/q2) — це здатність суб’єкта діяльності
організовувати й реалізовувати свою діяльність без постійного
стороннього керівництва і допомоги.

32. Індивідуально-типологічні риси особистості за К.Юнгом.

Значного поширення набула типологія особистості, що її започаткував
швейцарський психіатр К. Юнг.

Теорія типології базується на положенні, за яким кожен від народження
схильний до певних особистих переваг. Існує чотири пари протилежних
переваг:

1. Екстравертний (Е) — інтровертний (І).

Екстравертний тип отримує енергію із зовнішнього світу, а через те йому
властиві такі особливості поведінки: (*має тенденцію спочатку говорити,
а потім думати; *знайомий з великою кількістю людей і багатьох із них
вважає друзями; *при спілкуванні йому не заважають ні інші розмови, ні
радіо, ні телевізор; *користується повагою інших; *розмірковує, говорячи
вголос;)

Ключові слова екстравертів: товариськість, взаємодія, широта,
екстенсивність, значні зв’язки, витрачання енергії, зовнішній прояв,
говорять, а потім думають.

Інтровертний тип— енергія життєдіяльності — він сам, а тому:
(*обмірковує те, що треба сказати; *віддає перевагу самотності;
*вважається «добрим» слухачем; *в очах інших має вигляд задумливого і
замкненого; *бажає висловити свої ідеї; *його не влаштовує, коли
переривають розмову; *не влаштовують «пусті» розмови).

Ключові слова інтроверта: замкненість, зосередженість, внутрішній,
глибина, інтенсивний, обмежені зв’язки, збереження енергії, внутрішня
реакція, задумливий, думає, а потім говорить.

2. Сенсорний (S) — інтуїтивний (N).

Сенсорний тип збирає інформацію про навколишній світ дослівно і
послідовно, а відтак йому притаманні: (*переважання точних відповідей на
точні запитання; *концентрація на конкретній справі; *віддання переваги
роботі, від якої можна очікувати конкретні предметні результати;
*задоволення тим, що є; *віддання переваги роботі з фактами і цифрами;
*читання журналів і доповідей від початку до кінця)

Ключові слова «сенсора»: закономірний, теперішній, реалістичний, важка
робота, фактичний, земний, практичність, конкретність.

Інтуїтивний тип збирає інформацію щодо навколишнього світу взагалі і
довільно, а тому характеризується такими рисами: (*думає зразу про
декілька речей; *вважає, що майбутнє скоріше загадкове, ніж страшне; *що
час — відносна категорія; *схильний давати загальні відповіді;
*переважають фантазії).

Ключові слова цього типу: випадковий, майбутній, концептуальний,
натхнення, теоретичний, фантазер, оригінальний, загальний.

3. Мислительний (Т) — чуттєвий (F).

Мислительний тип приймає рішення об’єктивно і без пристрастей. Це
характеризує його як такого, що: (*здатний залишатися незворушним і
витриманим у найскладніших i ситуаціях; *приборкує конфлікт для
встановлення істини; *доводить свою думку до повної прозорості; *має
сильну волю; *здатний приймати непрості рішення; *краще запам’ятовує
номери і цифри, ніж обличчя та імена).

Ключові слова: об’єктивний, твердий, закони, справедливий, чіткість,
аналітичність, безпристрасність.

Чутливий тип приймає рішення суб’єктивно і крізь призму міжособистісних
стосунків, а тому: (*робить усе, щоб задовольнити потреби інших людей; *
із задоволенням надає послуги людям; *створює враження нерішучого;
*уникає конфліктів, прагне до злагоди).

Ключові слова: суб’єктивний, м’якосердий, ґрунтовний, переконання,
гуманний, гармонія, чуйний, загальнолюдські цінності, причетний.

4. Конструктивний (J) — сприймаючий (Р).

Конструктивний тип віддає перевагу в життєвих ситуаціях рішучості й
методичності. Характеризується тим, що: (*завжди очікує тих, хто
запізнюється; *вважає, що кожний предмет повинен мати своє місце; *чітко
планує день; *не полюбляє сюрпризів; *його гасло «Порядок над усе!»;
*прагне завжди довести роботу до завершення.

Ключові слова: відрегульовано, вирішено, не змінюється, керувати,
закритість, спланований, структура, певний, крайній, термін.

Сприймаючий тип характеризується поступливістю і опосередкованістю в
житті, а тому це людина: (*неуважна; *прагне до пізнання нового; *не
ставить перед собою завдань, а чекає, доки все з’ясується; *перетворює
майже кожну роботу в забавку; *часто змінює, тему розмови; *не поспішає
з прийняттям рішення).

Ключові слова: невирішений, поживемо-побачимо, гнучкий, адаптація,
відкритість, незавершений, орієнтовний, навіщо якісь терміни?

33.Поняття про характер, його структуру і властивості

Хар-р- це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її
діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки.
Хар-р є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою
особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою хар-ру.

Щоб бути рисою хар-ру, риса особистості має бути: досить виразною;
досить тісно пов’язаною з іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично
виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах.

Виділяють такі риси хар-ру:

риси, які хар-зують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і
спілкування- ощадливість, раціональність;

риси, які хар-зують дії, спрямовані на досягнення цілей, –
наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;

риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і хар-зують
особливості дії, вчинків, поведінки загалом, – інторверсія-екстраверсія,
тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.

34.Теорія акцентуацій характеру за К.Леонгардом

Акцентуалізація- це по суті ті ж індивідуальні риси, які мають тенденцію
до переходу в паталогічний стан. При більшій проявленості вони
накладають відбиток на особистість і в решті решт можуть набути
паталогічного хар-ру, руйнуючи структуру особистості.

К. Леонгард виділив 10 типів «акцентуйованих особистостей», які поділив
на 2 групи за принципом акцентуації властивостей або хар-ру, або
темпераменту. До акцентуації рис хар-ру віднесемо демонстративний,
педантичний, стійкий і неврівноважений. Акцентуації за темпераментом- це
гіпертимічний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотомічний,
афективно-екзальтований та емотивний типи.

Демонстративний тип хар-зується підвищеною здатністю до витіснення із
свідомості неприємних фактів і події, власних помилок і недоліків, що
має прояв у неправдивості фантазії, удаванні. Хар-ні також
авантюристичність, пихатість, «утеча в хворобу», якщо незадоволена
потреба у визнанні. Дуже егоїстичні, прагнуть уваги до себе і визнання,
часто видають бажане за дійсне, лукаві, пристосовуються, артистичні,
обдаровані багатою фантазією, схильні до істерії.

Педантичний тип – протилежний демонстративному. Хар-ні ознаки: підвищена
ригідність, інертність психічних процесів, нездатність до витіснення
травмуючих переживань. Цим людям притаманна акуратність, сумлінність,
надійність у справах, але они здатні дратувати оточуючих надмірним
формалізмом та занудством, сумніваються при прийнятті рішення, не здатні
до прийняття остаточного рішення.

Стійкий (ригідний) тип хар-зується надмірною стійкістю афекту зі
схильністю до формування паранояльних і надцінних ідей. Хар-ні також
підвищена підозрілість, образливість, стійкість негативних переживань,
прагенення домінувати над іншими, несприйняття чужих думок і, як
наслідок, конфліктність. Акуратні, цілеспрямовані, самолюбиві,
докладають значних вольових зусиль задля досягнення намічених цілей,
прагнуть до авторитету і влади.

Неврівноважений (збудливий) тип – це підвищена імпульсивність,
послаблений контроль над бажаннями і збудженнями. Дратливість, постійно
уникають труднощів, часто гніваються і цютують. На виглід – похмурі, в
розмові обговорюють лише те, що «лежить» на поверхні, відповідають
скуто. Схильні до епілепсії, яка має прояв у збудливо-нудотному настрої,
в’язкості мислення, конфліктності.

Гіпертимічному типу притаманна така особливість, як підвищений фон
настрою у поєднанні із жадобою діяльності, оптимізмом, підприємливістю і
високою активністю. Хар-на тенденція – не доводити почате до кінця.
Самооцінка трохи завищена, легко прощає свої помилки і недоліки, свою
вину, як правило, звалює на інших. У той же час – не злопам’ятні. Не
дуже надійні: багато обіцяє, мало робить. Має веселу вдачу, любить зміну
місць, спілкування, нові враження. Повно задумок і ідей, притягує до
себе людей, навкруги нього «кипить» життя.

Дистимічний тип – це протилежність гіпертимічному, хар-ться зниженням
основного фону настрою (інколи до субдепресії), песимізмом, фіксацією на
сумних сторонах життя, ідеомоторною (ідея – в життя) загальмованістю.
Цим людям притаманні низбкий рівень контактності, небагатослов’я. Ведуть
замкнутий спосіб життя, рідко конфліктують з іншими людьми. Вони
серйозні, сумлінні, віддані в дружбі, одначе занадто пасивні і мляві. Їх
легко впізнати по сором’язливому і безрадісному вигляду, міміка в них
мало виразна.

Тривожно-боязливому типу властиві схильність до страхів, підвищена
боязкість і полохливість. Для таких людей хар-на також підвищена
вразливість, загостренне почуття власної неповноцінності, нерішучість,
схильність до «самозанурення», постійний сумнів і тривалі
розмірковування.Вони часто очікують будь-яких неприємностей навіть у
звичайних обставинах, рівень самооцінювання дещо занижений. Чим
яскравіше у тривожний особисто виявлена полохливість, тим імовірніша
супроводжуюча її підвищена збуджуваність автономної нервової системи,
яка підсилює соматичну реакцію страху через систему інервації сердця.

Циклотимічний тип хар-зується зміною гіпертимічних і дистимічних фаз,
тобто фази хорошого і поганого настрою змінюють одна одну з різними
періодами. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні
емоції, але й супроводжуються загальною картиною гіпертемії: жадобою
діяльності, підвищеною балакучістю, фантаном ідей. Печальні події
викликають пригніченість, а також сповільненість реакцій і мислення.

Афективно-екзальтований тип – це тип «тривоги і щастя». Особи цього типу
легко переходять у захоплення від радісних подій і у відчай – від
сумних. Їм до смаку розваги, життєва насолода, почуття обов’язку і вищі
цінності формуються важко. Їм потрібен твердий, але не жорсткий контроль
протягом усього життя. Захоплення і пориви можуть ніяк не пов’язуватись
із особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи,
захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду –
все це захоплює екзальтовану людину до глибини душі.

Емоційний тип майже схожий на афективно-екзальтований. Але емоційні
особи реагують не так бурхливо, а їхні емоції розвиваються не так
швидко. Вони відрізняються особливою чутливістю і глибиною переживань у
сфері тонких емоцій духовного життя. Їхня хар-на риса- сензитивність (
почуття, відчуття), що виявляється у підвищеній чутливості до подій, які
з ними трапляються.

36. Увага, її види.

Під увагою розуміють не окремий психічний процес, а його певний аспект:
спрямованість та зосередженість свідомості на об’єктах або явищах, що
сприяє підвищенню рівня сенсорної, інтелектуальної та рухової
активності.

До основних функцій уваги належить відбір релевантних впливів,
регулювання і контроль діяльності доти, доки не буде досягнута її мета.

Увагу характеризують:

Концентрація уваги — це стан свідомості, необхідний для того, щоб
включитися в діяльність, зосередитися на завданні. Концентрація
передбачає або підвищення інтенсивності сигналу, або збільшення
значущості діяльності при обмеженні поля сприйняття.

Стійкість уваги — тривалість привертання уваги до одного й того самого
об’єкта або завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без
зусилля, — всього 2-3 секунди. Довільна увага досягається вольовим
зусиллям, послаблюється через 15 хвилин напруженої праці, а потім
починає коливатися. Після — довільна увага виникає як результат розвитку
мимовільної, як ефект опрацьовування. Свідомого контролю вона не
потребує.

Розподіл уваги — це здатність людини одночасно концентрувати увагу на
декількох об’єктах, що дає можливість виконувати одразу декілька дій.

Переключення уваги — це зворотний бік розподілу уваги, що вимірюється
швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого. Погане
переключення уваги призводить до неуважності.

Обсяг уваги — це кількість предметів або явищ, що їх людина утримує
одночасно в своїй свідомості. Якщо сприймається новий матеріал, то у
свідомості одночасно відбивається не більше одного об’єкта. Коли увага
спрямована на знайомі предмети, то людина може одночасно утримувати
кілька предметів. Як правило, свідомість відбиває 7±2 предмети.

37. Відчуття та їх загальна характеристика.

Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком
властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів
організму за безпосереднього впливу подразників на відповідні органи
чуття.

Органи чуття – єдині канали, по яких зовнішній світ проникає в людську
свідомість.

Органи відчуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і
передають її в мозок.

Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної енергії
подразника, який впливає в даний момент на рецептор, на енергію нервових
процесів, відбувається перетворення енергії зовнішнього подразника на
факт свідомості.

Відчуття мають рефлекторну природу, їхньою фізіологічною основою є
нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому
аналізатор.

Аналізатор складається з трьох частин:

1) Периферичний відділ, який є спеціальним трансформатором зовнішньої
енергії в нервовий процес.

2) Аферентні та еферентні нерви – провідні шляхи, які з’єднують
периферичний відділ аналізатора із центральним.

3) Підкоркові та коркові відділи аналізатора, де відбувається переробка
нервових імпульсів, що надходять із периферичних відділів.

Класифікація відчуттів

Відчуття поділяють на 4 групи:

1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ
зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові,
слухові, дотикові, нюхові, смакові).

2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах
і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні –
спраги, голоду тощо).

3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і положення
нашого тіла.

4) Проміжні й самостійні – температурні, вібраційні, рівноваги,

прискорення, больові відчуття.

38. Поняття про сприйняття, його види і властивості.

Сприйняття – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності
в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи
відчуття з розумінням цілісності відображуваного.

Сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об’єднує відчуття, що йдуть
від ряду аналізаторів.

Сприйняття можуть бути: повними і неповними; глибокими і поверхневими;
помилковими або ілюзорними; швидкими й повільними.

Розрізняють таке сприйняття:

• зорове сприйняття (розглядання скульптури, картини і под.);

• слухове сприйняття (слухання оповідання, концерту і т. ін.);

• тактильне сприйняття (обмацування, доторкування). Буває сприйняття:

• простору; часу; руху;

• предмета; мови ; музики;

• людини людиною;

Сприйняття завжди константне (постійне). У ньому безпосереднє пізнання
доповнюється минулим досвідом, тому воно завжди осмислене та більш чи
менш повно може бути висловлене словами.

39. Пам’ять, процеси пам’яті.

Пам’ять — одна з найважливіших функцій людського мозку. Пам’ять — це
відображення реальності, що діяла в минулому.

Пам’ять — це здатність особистості фіксувати, зберігати і відтворювати
інформацію, досвід (знання, навички, вміння, звички).

Процеси пам’яті

Запам’ятовування – це процес пам’яті, завдяки якому відбувається
закріплення нового через поєднання його з набутим раніше.

Запам’ятовування завжди вибіркове. У пам’яті зберігається далеко не все,
що діє на наші органи відчуття. Вибірковість пам’яті залежить від
мотиву, мети, установки, діяльності особистості.

Відтворення – це процес пам’яті, в результаті якого відбувається
актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з
довгострокової пам’яті й переведення в оперативну. Відтворюючи в процесі
відтворення різні етапи, можна розташувати їх у такому порядку:
впізнавання, власне відтворення і пригадування.

Впізнавання – це відтворення якогось об’єкта в умовах повторного
сприйняття.

Спогадання – відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі
та просторі.

Забування -процес, протилежний запам’ятовуванню.

Забування часом допомагає «розвантажувати» пам’ять від багатьох
непотрібних деталей і узагальнювати те, що запам’яталося, сприяючи його
збереженню.

Ремінісценція – відстрочене відтворення тимчасово забутого матеріалу.

Збереження інформації. Чимало з того, що має для людини особливо важливе
життєве значення, взагалі не забувається. Збереження завченого матеріалу
після певного відтинку часу знаходиться в обернено пропорційному
відношенні до обсягу цього матеріалу.

Індивідуальні відмінності в процесах пам’яті виявляються у: (•
швидкості; • точності; • тривкості запам’ятовування; • готовності до
відтворення).

40. Типи та види пам’яті.

Людська пам’ять тримає два види інформації: Генетична пам’ять зберігає
інформацію, нагромаджену в процесі еволюції впродовж багатьох
тисячоліть, що виявляється безумовними рефлексами та інстинктами і
передається спадкове. Прижиттєва пам’ять — це інформація, яку людина
засвоює в процесі життя від народження до смерті, реалізується в умовних
рефлексах.

Види пам’яті.

1. За характером психічної активності.

Моторна пам’ять – це запам’ятовування, збереження і відтворення рухів та
їхніх систем — ознакою доброї моторної пам’яті є фізична спритність
людини, моторність у праці.

Емоційна пам’ять – це пам’ять на почуття — пережиті та збережені в
пам’яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або
утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання.

Образна пам’ять – це пам’ять на уявлення, на картини природи і життя, а
також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слуховою, тактильною
(дотиковою), нюховою, смаковою.

Ейдетична пам’ять. Ейдетичні образи пам’яті – це результат збудження
органів чуття зовнішніми подразниками. Ейдетичні образи подібні до
уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються
такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному
уявленню.

Словесно-логічна пам’ять — наші думки, втілені у форму мови.
Словесно-логічна пам’ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями
в процесі навчання.

2. За характером мети діяльності.

Мимовільна пам’ять – це запам’ятовування та відтворення, за якого
відсутня спеціальна мета щось запам’ятати чи пригадати.

Довільна пам’ять – це коли ставиться певна мета запам’ятовування і
відтворення з докладанням вольового зусилля.

3. За тривалістю утримання інформації.

Тривала пам’ять — є характерним тривале збереження матеріалу після
багаторазового його повторення і відтворення.

Короткочасна пам’ять характеризується дуже коротким збереженням після
одноразового дуже нетривалого сприйняття і негайним.

Оперативна пам’ять забезпечує запам’ятовування інформації, необхідної
тільки для виконання певної дії.

41. Мислення, його види, форми та операції.

Мислення— це найвища форма відображення реальності та підґрунтя свідомої
цілеспрямованої діяльності людини, що спрямовується на опосереднене,
абстрактне, узагальнене пізнання.

Мислення — це узагальнене пізнання дійсності, в якому найважливіше
значення мають слово, мова, аналізатори.

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від найпростіших,
елементарних, до складних. Етапи розумових дій щодо вирішення завдань
включають: усвідомлення їх виявлення асоціацій, відсів і появу
пропозицій, їх перевірку, тобто уточнення, спростування або
підтвердження, і на завершення — прийняття рішення. Всі ці етапи
вирішення будь-яких завдань характеризуються певними формами мислення:

асоціації— елементарні зв’язки уявлень і понять між собою, завдяки яким
одне уявлення, поняття викликає інше;

судження — відбиття логічних зв’язків між предметами і явищами, як
правило, в процесі суджень щось стверджується або заперечується;

умовивід — утворення шляхом міркування нового судження на основі кількох
взаємопов’язаних засновків-суджень;
,

розуміння — пізнання зв’язків між предметами, явищами, що переживається
як задоволення пізнавальної потреби;

поняття — це найвищий рівень узагальнення, характерний для
словесно-логічного мислення, в якому відображаються істотні ознаки
досліджуваного об’єкта;

Вся мислительна діяльність складається з таких розумових операцій:

Аналіз — мислительний поділ предмета, явища на складові частини, ознаки,
властивості та виділення цих компонентів.

Синтез — мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак,
властивостей предметів, явищ або понять.

Порівняння — встановлення схожості і відмінності між предметами, явищами
та їх компонентами.

Узагальнення — виділення на підставі порівняння головного, загального,
особливого або часткового, що може бути характерним для певного явища,
предмета, об’єкта.

Абстракція — мислене виділення суттєвих особливостей групи предметів,
явищ або понять, їх компонентів з абстрагуванням від несуттєвих ознак.

Конкретизація — перехід від загального до часткового, зв’язок теорії з
практикою, розкриття окремих положень на прикладі існуючого в
об’єктивному світі предмета, явища, перехід до конкретної дійсності, до
чуттєвого досвіду, сприяння кращому пізнанню дійсності.

Розрізняють такі види мислення:

наочно-дійове — спирається, як правило, на вже існуючий досвід і не
використовує такі операції, як аналіз і абстракція;

образне — застосування образів предметів, які засвоєні у минулому та
збереглися у пам’яті;

абстрактно-логічне — відображення фактів, зв’язків і закономірностей,
які не відтворюються ані в наочно-дійовому, ані образному уявленні;

розуміння усної або письмової мови — пізнання таких зв’язків між
предметами і явищами, які вже подано джерелом інформації у певній
системі понять, що відображають ці зв’язки;

мислення ймовірностями спирається не на безпосереднє сприйняття
предметів, а на ступінь вірогідності подій, що очікуються;

планування пов’язане з уявленнями та мисленням імовірностями;

планування — це розумові дії, що спрямовують на подолання можливих
перешкод на шляху до мети;

уявлення — створення нових образів на основі минулих;

мрія — створення образу бажаного майбутнього.

43. Поняття про емоції. Інформаційна теорія емоцій П.Симонова.

Емоції — це психічні процеси, які відображають особисту значущість та
оцінку зовнішніх і внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини у
формі переживання.

Найхарактерніша ознака емоцій — їх суб’єктивність. Якщо сприйняття і
мислення дозволяють людині до певної міри об’єктивно відображати
навколишній і незалежний від неї світ, то емоції відображають лише
суб’єктивне ставлення її як до себе, так і до навколишнього світу. Саме
емоції відображають особисту значущість пізнання через натхнення,
пристрасність та інтерес.

Емоції — це більш тривалі реакції і ті, що виникають не тільки внаслідок
події, яка сталася, а й ті, що передбачаються або згадуються. Емоції
відображають подію у формі узагальненої суб’єктивної оцінки.

Інформаційна теорія емоцій

Інформаційна теорія (П.В.Симонов) — сила та якість людських емоцій
визначаються силою потреби та оцінкою можливостей її задоволення у
конкретній ситуації.

Інформаційна теорія узагальнюється формулою :

Е=-П(Ц)*(Н-С),

де Е — емоція; – П(Ц) — потреба (ціль), знак «-» застосовується тому, що
потреба (ціль) постає як збудження, від’ємне в біологічному розумінні
для організму (щось необхідне, а воно відсутнє);

Н — інформація, прогностичне необхідна для організації дій щодо
задоволення цієї потреби, досягнення мети;

С — інформація, яка може бути використана в конкретній ситуації
(ситуативна інформація) для цілеспрямованої поведінки. Термін
«інформація» застосовують у широкому розумінні — відомості, їхня
змістовна цінність, приріст відомостей, досвід тощо.

Можна викласти п’ять основних наслідків використання формули
інформаційної теорії емоцій:

1. Е = О, якщо П (Ц) = О; емоції не виникають за умов відсутності потреб
(цілей) і зникають при їх задоволенні (досягненні).

2. Е = О, якщо Н = С; емоції не виникають (або суттєво послаблюються) у
повністю поінформованій системі навіть при досить значних П (Ц); емоції
не можна пов’язувати лише з фактом потреби (її семантикою: голод,
спрага, небезпека тощо), вона має прагматичну природу і існує в системі
«потреба (ціль) — дія — задоволення (досягнення)».

3. Е > 0, якщо С > Н; емоція позитивна за умов, що ситуативна інформація
(С) переважає прогностичне необхідну (Н); позитивна емоція тим більша,
чим більша поінформована система.

4. Е < 0, якщо Н > С; емоція стає негативною за умов непоінформованості
або інформації, недостатньої для задоволення потреб, досягнення цілей.

5. Поінформованість системи «потреби (ціль) — дія — задоволення
(досягнення)» не тільки впливає на знак емоції, а й змінює її знак у
процесі зміни стану інформаційного забезпечення діяльності.

42. Мова та мовлення.

Мова — суспільне зумовлена система словесних знаків, яка виникла в
процесі розвитку суспільства і розвивається з ним. До основних функцій
мови належать: комунікативна (спілкування), означення, вираження,
впливу, передачі й засвоєння досвіду людства та знаряддя інтелектуальної
діяльності.

Мова складається із знаків (слів), що зумовлюють єдність значення,
забезпечують людині можливість класифікації й узагальнення образів,
предметів, явищ, відношень тощо.

Крім загального значення, слово для людини стає носієм особистісного
змісту, оскільки зазнає суб’єктивної інтерпретації залежно від характеру
участі в її діях образу, позначеного словом предмета.

Як засіб спілкування мова розвивалася паралельно з розвитком людства, і
в її граматичній структурі відображається загальна для людства логіка
взаємодій людей. Саме тому унікальні особливості кожної мови пов’язані з
історичним розвитком народу, який говорить цією мовою. Коли людина
оволодіває рідною мовою, то вона отримує слова — поняття — символи у
готовому вигляді, що зумовлено історичним розвитком народу — носія своєї
мови.

Мовлення — процес використання людиною мови для спілкування з іншими
людьми. Мовлення здійснюється певною мірою з дотриманням законів і
правил цієї мови Закони і правила кожної мови, в свою чергу, виводяться
з мовної практики людей. Мовлення, таким чином, служить основою
створення мови і є формою актуального її існування.

Мовлення буває усним і писемним. Усне мовлення може здійснюватися в
діалогічній і монологічній формах. Крім того, розрізняють зовнішнє і
внутрішнє мовлення. До зовнішніх видів мовлення належать усі різновиди
усного і писемного мовлення.

Внутрішнє мовлення — це різновид мовної діяльності, що виступає в ролі
механізму мовного мислення. Внутрішнє мовлення можна розглядати як
процес народження думки в слові. Внутрішнє мовлення існує в формі
беззвучного, структурно згорнутого говоріння.

Мовлення є формою існування мови, то вміння здійснювати різні форми
мовної діяльності визначають найсуттєвіші якості особистості, що мають
прояв у різноманітних ситуаціях і сферах життєдіяльності людини. До
основних характеристик цих якостей особистості належать такі мовленнєві
вміння: вміння читати вголос, вміння письмової мови та вміння читати
«про себе».

Читання вголос пов’язане з умінням відтворювати звукову форму слів за їх
літерно-графічним зображенням.

Оволодіння письмовою формою мови спирається на графічну систему літерних
знаків та правил орфографії. Особливістю письма є розбірливість почерку
і точність передачі текстової інформації, одиниць мови і мовлення.

Читання «про себе» або мовчки — складний вид мовної діяльності з такими
ознаками, як сприйняття тексту, його розуміння.

44. Воля і вольові якості особистості.

Воля — свідоме регулювання суб’єктом діяльності своєї поведінки, що
пов’язано із подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до
мети. Внутрішні (стан здоров’я, потреби, мотиви, установки тощо) і
зовнішні (простір, час, властивості предметів і явищ, інші люди тощо)
перешкоди спонукають до вольового зусилля, яке створює готовність до
подолання труднощів, що реалізується у вольових діях.

Етапи вольової дії:

1. Усвідомлення мети і бажання її досягти.

2. Усвідомлення можливостей досягнення мети.

3. Поява мотивів, які або стверджують або заперечують ці можливості.

4. Боротьба мотивів і вибір.

5. Прийняття однієї з можливостей досягнення мети в якості рішення.

6. Реалізація прийнятого рішення.

Основні вольові якості суб’єкта діяльності визначають його пов дінку на
різних етапах вольової дії:

1. Сильна воля характеризується: чітким усвідомленням мети, ве ликим
бажанням її досягти (1-й етап вольової дії), наявністю достатніх
можливостей (2) та відповідної мотивації (3), обгрунтованою боротьбою
мотивів, швидким ви-‘і бором (4) та прийняттям рішення (5), активністю і
стійкістю щодо реалізації прийнятого рішення.

2. Наполегливість свідчить про те, що мета уявляється дещо від-:

даленою, але бажання її досягти — велике (1), етапи 2, 3, 4 реалізуються
повною мірою, а реалізація рішення (6) має стійкий і активний

характер. ,

3. Впертість як вольова якість характеризується на етапах вольової дії
тим, що мета і бажання її досягти об’єктивно не виправдані (1); мо- •
жливості (2) і мотиви (3), боротьба мотивів і їх вибір (4) визначаються
, не об’єктивним аналізом усіх можливостей, а упередженою думкою; |
рішення приймається без достатнього обгрунтування, але з великим •
бажанням (5) та рішучою реалізацією (6).

4. Конформність характеризує: мінливість цілей і бажань (1); визначальне
значення думок інших людей щодо можливостей (2), мотивів (3), вибору
(4); змінність рішень (5), які реалізуються дуже пасивно (6).

5. Навіюваність, як вольова якість, має такі характерні ознаки етапів
вольової дії: етапи 1,2,3,4 (цілі, бажання, мотиви, боротьба та вибір) —
дуже невиразні, майже відсутні. Рішення (5) задається іззовні, а його

реалізація пасивна (6).

6. Ретельність і рішучість характеризуються приблизно таким самим
складом етапів вольових дій, що й сильна воля, наполегливість;

єдина відмінність полягає у тому, що інколи мотивів багато, а їх вибір
не завжди має всебічний характер.

7. Така вольова якість, як нерішучість, означає, що має місце чітке
усвідомлення цілей (1), наявні можливості (2) і мотиви (3), але їх
боротьба і вибір мають незавершений характер (4), рішення (5) або
відсутні, або швидкоплинні, а реалізація (6) — взагалі відсутня.

8. Для слабовілля характерні: слабке бажання досягти цілі (1), обмежені
можливості (2), незавершеність у боротьбі мотивів та їх виборі (3, 4),
відсутність бажання приймати рішення (5), нестійка реалізація

рішення (6).

Наведений опис вольових якостей дає можливість визначити деякі правила
щодо їх реалізації, а особливо їх формування: забезпечити умови успішної
діяльності, а не реалізовувати її за когось; надати можливість
суб’єктові самому організовувати свою діяльність; забезпечити почуття
радості від досягнутого шляхом, наприклад, заохочення успіхів і не
помічаючи невдачі; змушувати безумовно реалізовувати прийняті рішення
спонуканням мотивацій, заохоченнями.

44. Воля і вольові якості особистості.

Воля — свідоме регулювання суб’єктом діяльності своєї поведінки, що
пов’язано із подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до
мети. Внутрішні (стан здоров’я, потреби, мотиви, установки тощо) і
зовнішні (простір, час, властивості предметів і явищ, інші люди тощо)
перешкоди спонукають до вольового зусилля, яке створює готовність до
подолання труднощів, що реалізується у вольових діях.

Етапи вольової дії:

1. Усвідомлення мети і бажання її досягти.

2. Усвідомлення можливостей досягнення мети.

3. Поява мотивів, які або стверджують або заперечують ці можливості.

4. Боротьба мотивів і вибір.

5. Прийняття однієї з можливостей досягнення мети в якості рішення.

6. Реалізація прийнятого рішення.

Основні вольові якості суб’єкта діяльності визначають його поведінку на
різних етапах вольової дії:

1. Сильна воля характеризується: чітким усвідомленням мети, великим
бажанням її досягти (1-й етап вольової дії), наявністю достатніх
можливостей (2) та відповідної мотивації (3), обґрунтованою боротьбою
мотивів, швидким вибором (4) та прийняттям рішення (5), активністю і
стійкістю щодо реалізації прийнятого рішення.

2. Наполегливість свідчить про те, що мета уявляється дещо віддаленою,
але бажання її досягти — велике (1), етапи 2, 3, 4 реалізуються повною
мірою, а реалізація рішення (6) має стійкий і активний характер.

3. Впертість як вольова якість характеризується на етапах вольової дії
тим, що мета і бажання її досягти об’єктивно не виправдані (1);
можливості (2) і мотиви (3), боротьба мотивів і їх вибір (4)
визначаються , не об’єктивним аналізом усіх можливостей, а упередженою
думкою; | рішення приймається без достатнього обґрунтування, але з
великим • бажанням (5) та рішучою реалізацією (6).

4. Комфортність характеризує: мінливість цілей і бажань (1); визначальне
значення думок інших людей щодо можливостей (2), мотивів (3), вибору
(4); змінність рішень (5), які реалізуються дуже пасивно (6).

5. Навіюваність, як вольова якість, має такі характерні ознаки етапів
вольової дії: етапи 1,2,3,4 (цілі, бажання, мотиви, боротьба та вибір) —
дуже невиразні, майже відсутні. Рішення (5) задається іззовні, а його

реалізація пасивна (6).

6. Ретельність і рішучість характеризуються приблизно таким самим
складом етапів вольових дій, що й сильна воля, наполегливість;

єдина відмінність полягає у тому, що інколи мотивів багато, а їх вибір
не завжди має всебічний характер.

7. Така вольова якість, як нерішучість, означає, що має місце чітке
усвідомлення цілей (1), наявні можливості (2) і мотиви (3), але їх
боротьба і вибір мають незавершений характер (4), рішення (5) або
відсутні, або швидкоплинні, а реалізація (6) — взагалі відсутня.

8. Для слабовілля характерні: слабке бажання досягти цілі (1), обмежені
можливості (2), незавершеність у боротьбі мотивів та їх виборі (3, 4),
відсутність бажання приймати рішення (5), нестійка реалізація рішення
(6).

45. Самооцінка та рівень домагань особистості.

Самоповага – це оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в групі
та свого ставлення до інших членів групи.

Домагання – це потреби людини, мотиви або тенденції, що мають прояв у
ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.

Самооцінка і домагання розвиваються завдяки поступовій інтеріоризації
зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги у вимоги людини до самої
себе. Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за
такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття
поваги з їхнього боку; взаєморозуміння. Т.ч. від взаємостосунків дитини
с батьками залежить її ставлення до себе. Формування самооцінки
продовжується і в шкільні роки: коректні оцінки вчителів і т.п.

Самооцінка показує як людина оцінює себе щодо окремої властивості,
узагальнена самооцінка формує самоповагу, з чого випливає що самоповага
та самооцінка – синоніми.

Висока самоповага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою від
інших і позитивно ставиться до себе як до особистості. Низька самоповага
– неповага до себе…

Рівень домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі , які
людина прагне досягнути. Саме з цілями людина співставляє труднощі
поточних знань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, але й
ті, які уявляються ще й привабливішими. Рівень домагань залежить від
віри людини у свої здібності та виявляється у прагненні отримати певну
репутацію, визнання значущої для себе групи людей. Рівень самоповаги:

САМОПОВАГА=УСПІХ/ДОМАГАННЯ.

Значні відхилення самооцінки від адекватної змінюють стиль поведінки
людини і порушують її душевну рівновагу. Людина завжди бажає стану
душевної рівноваги і для цього може змінити оцінку зовнішніх подій і
самої себе. Самооцінки можуть бути адекватними, заниженими та
завищеними.

Занижена самооцінка:

Підвищує тривожність, вразливість; змушує людину звужувати коло тих, з
ким можна спілкуватися, руйнує у людини надію на добре ставлення до неї
і т.п.

Висока самооцінка:

Дає можливість людині керуватися своїми принципами і бути незалежною від
думки оточення щодо себе; позитивно впливає на самопочуття і т.п.

Завищена самооцінка:

Призводить до того, що людина самовпевнена, береться за справу яка
перевищує її реальні можливості; не отримує бажаного відгуку і визнання
від оточення; за умов невдачі може призводити до бажання перекласти
відповідальність на інших.

Крайнощі щодо самооцінки порушують душевну рівновагу і можуть стати
причиною патологічних відхилень: психостенії (вкрай занижена самооцінка)
та параної (людина постійно відчуває власну перевагу над іншими).

46. Поняття про міжособистісні стосунки.

Міжособовістосунки багато в чому залежать від того, як люди сприймають
один одного. Серед багатьох чинників, що відіграють у процесах
міжособистого сприйняття особливу роль, виділяють два: домінування –
підлеглість, дружелюбність – агресивність.

Дослідження психологів дозволили виділити 8 якостей особистості, які
характеризують її поведінку у міжособистих стосунках:

1. домінантність – характеризує нахил до лідерства, бажання домінувати,
незалежність, здатність брати відповідальність на себе, а в крайніх
проявах – владність і деспотичність.

2. Впевненість у собі – відображає незалежність, діловитість, а в
крайніх проявах – самовпевненість, егоїстичність.

3. Вимогливість – свідчить про таки якості, як дратівливість,
критичність, нетерпимість щодо помилок партнера. Крайнощі цієї якості –
непримиренність, жорстокість, глузливість, дошкульність.

4. Скептицизм – характеризує недовірливість, підозрілість, ревнивість,
образливість, злопам’ятність, впертість, негативізм.

5. Поступливість – означає критичність щодо себе, скромність, боязкість,
сором’язливість, лагідність та пасивну підпорядкованість.

6. Довірливість – передбачає такі якості, як поважність, вдячність,
бажання втішити партнера, слухняність, залежність.

7. Добросердечність – характеризує здатність до взаємодопомоги,
товариськість, доброзичливість, уважність. У крайніх випадках –
несамостійність та надмірний конформізм.

8. Чуйність – відображає делікатність, ніжність, бажання піклуватися про
інших, терпимість до недоліків, вміння прощати, безкорисливість,
жертовність.

Кожна якість має 3 ступені вираження: помірний (адекватна поведінка),
високий (екстремальна поведінка), екстремальний (дезадаптивна
поведінка).

Принципово всі 8 якостей можна об’єднати у 2 групи: 1 група (1,2,3,4) –
характеризується більшою незалежністю суджень, впертістю щодо
відстоювання власної думки, тенденцією до лідерства і домінування (1,
2), переважанням не конформних тенденцій і схильністю до конфліктних
проявів (3,4);

2 група (5,6,7,8) характеризує протилежні якості – невпевненість у собі,
податливість думці оточуючих, схильність до компромісів (5,6),
переважання конформних установок (7,8).

47. Стратегії поведінки особистості у конфлікті за К.Томасом.

Конфлікт — це зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів,
позицій, думок, поглядів суб’єктів взаємодій. В основі будь-якого
конфлікту перебуває конфліктна ситуація, тобто збіг обставин з
протилежними тенденціями. Щоб конфлікт почав розвиватися, потрібен
інцидент, необхідно, щоб якась сторона почала діяти, зачіпаючи інтереси
іншої.

_

Створити безконфліктний стан, коли люди працюють у повній гармонії,
неможливо. Це пов’язано з їхньою об’єктивною природою. Так народилася
ідея (К. Н. Томас, Р. X. Кілмен, 1972 р.) управління конфліктами
виробленням індивідуальної стратегії і тактики продуктивної поведінки у
конфліктній ситуації.

Повної характеристики поведінки суб’єкта діяльності у конфліктній
ситуації пропонується двомірна модель регулювання конфлікту, що має дві
основні стратегії.

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби
партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів.

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію власних
інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід. Прихильники цієї
стратегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших.

Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від мінімального до
максимального. Це дає можливість визначити п’ять основних стилів
поведінки у конфліктних ситуаціях (див. мал):

1. Уникнення — відсутність прагнення до кооперації і відсутність
тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього
стилю поведінки: *прагнення не брати на себе відповідальність за
прийняття рішення, заперечувати конфлікт, вважати його безпечним;
*прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх
позицій; *бажання утриматися від суперечок, дискусій.

2. Змагання — прагнення задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги
інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби
за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції,
застосування влади, тиску, використання залежності партнера.

3. Пристосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль
поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні
стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням суперечності;
готовність до дії на шкоду власним інтересам.

4. Компроміс — бажання запобігти конфлікту взаємними поступками; це
пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й не виграє;
інтереси обох сторін повністю не розкриваються.

5. Співробітництво — пошук альтернативи, яка повністю задовольняє
інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення; спільний і відвертий
аналіз розбіжностей у процесі опрацювання рішення.

Оптимальною стратегією поведінки суб’єкта діяльності вважається така, в
якій застосовуються усі п’ять стилів

48. Досвід особистості (знання, вміння, навички, звички).

Єдність діяльності та особистості найвиразніше виявляється у таких
якостей особистості як вміння, навички та знання.

Педагогіка визначає таку підпорядкованість цих понять: знання – вміння –
навички. Вважається загально визнаним, що знання породжують вміння, а
останні доводяться до автоматизму і стають навичками. Але така
підпорядкованість не враховує того, що знання самі по собі ніколи не
існують, а завжди стають елементами якоїсь діяльності, якихось умінь,
дій. Лише в уміннях навички як засвоєні дії стають властивостями
особистості та визначають її здібності до нових дій. Отже, вміння – це
здатність виконувати певну діяльність або дії в нових умовах, які
формуються на основі раніше засвоєних знань і навичок.

Поряд співвідношень основних понять досвіду особистості досить повно
розкриває механізм їх формування: таким чином під вмінням розуміють
найвищу форму досвіду, що включає і знання і навички. Формування вміння
здійснюється поетапно:

1. початкове вміння – усвідомлення мети дії та пошук способів її
виконання, що спираються на раніше засвоєні знання та навички,
діяльність шляхом спроб та помилок.

2. Недостатньо вміла діяльність – наявність знань щодо способів
виконання дій і використання раніше засвоєних, неспецифічних для
конкретної діяльності навичок.

3. Окремі загальні вміння – окремі високо розвинуті, але вузькі вміння,
які необхідні в різних видах діяльності.

4. Високорозвинене вміння – творче використання знань і навичок
конкретної діяльності з усвідомленням не лише мети, а й мотивів вибору
способів її досягнення.

5. Майстерність – творче використання різних знань, навичок, умінь для
ефективної діяльності.

Всі вміння людини можна досить умовно поділити на життєві та професійно
важливі.

49. Потреби і мотиви. Мотивація особистості.

Потреба як нестаток людини у чомусь, що стає джерелом її активності.
Потреби — це стани особистості, завдяки яким здійснюється регуляція
поведінки, визначається напрям мислення, почуттів і волі людини. Потреби
людини зумовлені процесами її навчання, яке дає можливість засвоїти
культуру людства, всією життєдіяльністю.

Потреби можна поділити на п’ять основних категорій:

1. Фізіологічні потреби забезпечують виживання людини. Вони включають
потреби людини в їжі, воді, сховищі і сексуальні потреби.

2. Потреби в безпеці і впевненості у майбутньому включають потребу у
захисті від фізичних і психологічних потреб з боку навколишнього світу і
впевненість у тому, що фізіологічні потреби задовольнятимуть в
майбутньому.

3. Соціальні потреби — це потреби у причетності до чогось, до когось,
почуття розуміння іншими, соціальні взаємодії, підтримка.

4. Потреби у повазі включають потреби особистих досягнень,
компетентності, поваги з боку оточуючих, визнання, самоповаги.

5. Потреби самовираження — це потреби в реалізації своїх потенційних
можливостей, у розвитку себе як особистості.

Мотивація – це ті причини, через які людина робить ті чи інші вчинки.
Мотиваційна сфера особистості тісно пов’язана з активністю індивіда.

Суб’єкт активності являє «особисте Я» людини. Людина вважає, що коли
вона говорить «Я роблю так тому, що я цього хочу» вона виражає власне
свої прагнення, але це не завжди так. Наприклад, студент вступивши до
вузу пояснює оточуючим і самому собі що це його самостійний вибір і він
не залежить від стороннього впливу. Але через деякий час він
разочарований. Він мусить визнати, що вибір професії був здійснений під
впливом рідних та друзів. При цьому поради інших він не сприймав як
«директиви». За цим визнанням – критична робота свідомості в напрямку
виділення «голосу» інших людей від його власного.

Також суб’єкт активності – це «Я іншого в мені», коли «присутність»
іншого відчувається і може сприйматися як вторгнення в внутрішній світ
іншої людини. Це також видно на прикладі з студентом.

Суб’єкт активності такий, що він не ототожнюється ні з ким з людей
конкретно. Але в той же час він має відношення до кожного, уособлюючи
те, що повинне бути властиве всім людям: розум, добро, честь, красоту,
свободу. Коли активність людини диктується цими цінностями, кажуть, що
її суб’єктом є «всезагальне Я» в людині. «Індивідуальне Я» тут поєднано
з «Я іншого».

50. Спрямованість особистості.

Спрямованість особистості — це інтегративна якість, яка визначає
сукупність стійких мотивів, що орієнтують життєдіяльність особистості. ;

Спрямованість особистості характеризується її потребами, потягами,
бажаннями, інтересами, схильностями, ідеалами, цінностями, світоглядом,
переконаннями та мораллю. Сутність спрямованості полягає в тому, що вона
дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче людина, скільки
про те, чому вона цього хоче, а відтак визначає її поведінку,
діяльність.

Загальну характеристику спрямованості особистості можна викласти лише
спостерігаючи за життєдіяльністю людини.

Наприклад, спрямованість особистості є складовою «карти особистості» і
визначається в процесі дослідження структури особистості. За цією
методикою, спрямованість характеризується рівнем, широтою, інтенсивністю
та дієвістю, професійна спрямованість.

Рівень спрямованості характеризує соціальну зрілість особистості,
ступінь її свідомості і моральності (від повної узгодженості до
заперечення).

Широта спрямованості засвідчує коло інтересів особистості (найвища
оцінка — професійні, мистецькі, художні, спортивні та інші інтереси, а
найнижча — відсутність інтересів).

Інтенсивність спрямованості пов’язується з емоційним забарвленням
життєдіяльності і може змінюватися від нечітких потягів через
усвідомлене бажання й активне прагнення до повного переконання.

Стійкість спрямованості характеризується її часом: не змінюється з
юнацтва — змінюється декілька разів — повна нестійкість мотивів
цінностей.

Дієвість спрямованості — це активність реалізації цілей у діяльності:
всі переконання і прагнення реалізуються, здійснюється їх більша (менша)
частина, реалізуються лише ті, які легко здійснити, або повна
пасивність.

Професійну спрямованість може охарактеризувати таке коло питань:
професія обрана за бажанням, щоб її отримати — долалися перешкоди і є
повне задоволення;

52. Свідомість. Функції свідомості.

У психологїі свідомість розглядаеться як особлива форма відображення, як
загальна якість психічних функцій. Саме розвиток усіх психічних функцій
забезпечуе формування у людини внутрішнього світу, суб’ективної моделі
навколишнього світу.

Свщомість виконуе основні функції психіки, які притаманні лише людині:

формуе внутршній план Діяльності, ії програму,

синтезуе динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина
оріентуеться в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,

визначае попередню, мислену побудову дій, передбачае їх наслідки, керуе
і контролюе поведінку людини, здатність її віповідати за наслідки дій та
розуміти те, що мае Місце в навколишньому світі і в ній самій.

До основних властивостей свідомості належать її атрибути — переживания,
пізнання та відношення .

Переживания — це атрибут свідомості індивіда, який не містить образу
предмета, що відображаеться, а тільки виявляеться у формі
задоволення-незадоволення (страждання), напруження-розрядки,
збудження-заспокоення. Переживания можна віднести до емоційної складової
свідомості, до певного афекту, який е невід’емним від пізнання.

Пізнання — це компонент свіомості індивіда, що сприймаеться у формі
безпосередніх або опосередкованих, більш або менш повних і точних
образів явищ, предметів, що відображаються, та думок про їх зв’язки. Цей
атрибут свіомості може сприйматися як її когнитивна складова, послідовно
реалізуеться у відчутті, сприйнятті, мисленні та пам’яті.

Відношення особистості як суб’екта до навколишнього світу — це активний
компонент індивідуальної свідомості і її зворотний суб’ективний зв’язок
зі світом, який відображаеться та об’ективізуеться психомоторикою.

53. Структура свідомості.

Структура індивідуальної свіомості характеризується декількома

підструктурами:

1. Атрибути — пізнання (когнітивний компонент), переживания (афективний
компонент), відношення (психомоторний компонент).

2. Рівні ясності — інсайт, натхнення, ясна свідомість, неусвідомлення,
патологічні порушення, втрата свідомості. Інсайт розуміеться як момент
осяяння, здогаду, раптового розуміння, як здатність мислення, при якому
здійснюеться передбачення (мислене). Певною мірою інсайт пов’язують з
інтуїціею — прийомом безпосереднього відображення дійсності, при якому
висновок грунтуеться, головним чином, на здогаді, чутті, раптовому
осяянні. Чуття — особливий психічний стан підсвідомого відображення явищ
і подій, інтуїтивне їх передчуття, це суб’ективний бік емоційної
реакції, відбиття процесу перебігу емоцій і почуттів, відчування
навколишнього світу (наприклад, чуття єдиної родини).

3. Динаміка — це властивості особистості, її атрибути, риси та якості.

4. Функції — відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, воля, емоції,
увага,

Вирішальну роль у формуванні свідомості відіграе мова, оскільки

вона дає можливість оперувати суб’ективними образами об’ективного

світу навіть за умов їх (образів) відсутності.

54. Поняття про несвідомі психічні явища.

поняття «несвіомого» стало головним у психоаналізі, його осмислення та
тлумачення. |«Несвідоме» — це той зміст психічного життя, про наявність
якого людина або не підозрюе в конкретний момент, або не знае про нього
протягом досить тривалого часу, або взагалі ніколи не знала .

За 3. Фрейдом, існуе «несвідоме», «свідомють» і прошарок між ними —
«передсвідомість». Передсвідомість включае зміст духовного життя, який у
конкретний момент не усвідомлюеться, але може легко стати усвідомленим.
Прошарок «передсвідомість» розташовується між прошарками «несвіддме» і
«свідомість».

Далі виникае така структура управления поведінкою: «Несвідоме» —
«передсвідомість» — «свіддомість».

55. Співвідношення свідомого і несвідомого.

Якщо порівнювати:

Свіддомість

1. Потрапляють об’екти, які створюють перешкоди для продовження звичного
режиму регулювання.

2. Лише перешкоди, що привертактгь увагу, усвіддомлюються.

3. Усвіддомлення — основа знаходження нового режиму регулювання, нового
способу рішення задачі.

4. Не здатна вмістити всі процеси, що мають місце водночас.

5. Здійснює управління поетапно, поопераційно, дискретно і тому —
неекономно.

6. Не здатна керувати монотонними процесами.

7. Використовуеться на короткий термін.

8. Забезпечуе відпрацювання гіпотез у критичні моменти нестачі
інформації.

9. У кожний конкретний момент регулюе лише незначну частину процесів

Несвіддомість:

1. Керуе процесами за загальними критеріями.

2. Реалізуе процеси плавно, економно, швидко.

3. Характеризуе майстерність людини.

4. Вирішуе всі типові ситуації повсякденного життя.

5. За рахунок автоматизму розвантажуе свід домість від нудних (рутинних)
операцій (ходити, бігати, професййні навички.

6. Сприймае засвоені в новій діяльності навички.

7. Створюе узагальнені зразки дій, процесів, що регулюють поведінку.

8. Об’єднує усі чинники, що впливають на регуляцію поведінки.

9. Здебільшого — це знания, відношення, переживання.

Зіставляючи її ознаки (функції), можна дійти висновку, що «несвід доме»
— це атрибут, невід’емна складова психічної діяльності кожної людини.
Можна навітъ твердити, що більша частина процесів, які мють місце у
внутршньому свідті людини, нею не усвіддомлюється

56. Система психологічного захисту.

Поняття психологічний захист увів 3. Фрейд для розв’язання конфлікту між
свідомим і несвідомим. За 3. Фрейдом, основна функція «захистів» —
зниження емоцйної напруженості, що стае наслідком тривожного стану за
здійснення соціально значущих цілей, які конфліктували із потягами, що
виникали від «Воно». 3 часом розуміння цього поняття розширилося. Найбш
вивчено близько десяти видів психолопчного захисту, які умовно можна
поділити на дві групи: а) інформаційна — захист від зовнішньої
інформації б) стабілізаційна — захист внутрішньої інформації.

До першої групи внесено такі захисти: заперечення, придушення,
раціоналізація та витискування. Друга група включае захисні механізми:
проекція, ідентифікація, заміщення, сновидіння, сублімації та катарсис.

57. Види психологічних захистів.

До першої групи внесено такі захисти: заперечення, придушення,
раціоналізація та витискування. Друга група включае захисні механізми:
проекція, ідентифікація, заміщення, сновидіння, сублімації та катарсис.

заперечення — це прагнення запобігти новій інформації, що несумісна з
уявленням, яке склалося. Інформація, що бентежить і може спричинити
внутрішній конфлікт, не сприймаеться. Заперечення як вид захисту
формуеться ще в дитячому віці часто не дозволяе людині адекватно

оцінити дії оточення, що, в свою чергу, ускладнюе поведінку.

При запереченні інформація не доходить до свиомості. Оцінка потенційної
загрози інформації, яка ще не сприйнята свідомістю, здійснюеться на
найпершому етапі — етапі попереднього узагаьненого сприйняття

Сублімація — це захист, який здійснюе переорентацію сексуального або
агресивного потенціалу людини, реалізація яких зумовить конфлікт з
особистими і соціальними нормами, у прийнятні і навіть заохочувані
суспільством форми творчої активності.

Сублімація — найбільш адаптивна з форм захисту, оскільки не тільки
знижуе почуття тривоги, а і приводить до результату, що його схвалюе
суспільство. Сублімація — це процес, у результаті якого здійснюеться
переоріентація реагування з нижчих, рефлекторних, форм на вищі,
керовані, тобто енергія інстинктів передаеться неінстинктивним формам
поведінки, енергія від об’екта інстинктивних прагнень переходить на інші
об’екти, що трансформуе емоції

Катарсис — вид психологічного захисту, який зумовлює зміну системи
цінностей з метою послабления впливу травмуючого чинника.

Катарсис може проявитися лише при значному емоційному напруженні,
пристрастях, які змінюють звичайні співвідношення цінностей і мотивів.

58. Свідоме і несвідоме в теоріях З.Фрейда, К.Г.Юнга, Е.Берна.

За 3. Фрейдом, існуе «несвідоме», «свідомють» і прошарок між ними —
«передсвідомість». Передсвідомість включае зміст духовного життя, який у
конкретний момент не усвідомлюеться, але може легко стати усвідомленим.
Прошарок «передсвідомість» розташовується між прошарками «несвіддме» і
«свідомість».

Далі виникае така структура управления поведінкою: «Несвідоме» —
«передсвідомість» — «свіддомість».

Але в іншому місці З.Фрейд визначае свідомість як поверхневий прошарок
психічного життя, що знаходиться ближче всього до зовнішнього світу. Та
якщо розглядати (як і 3. Фрейд) розташування згаданих підструктур за
напрямом руху інформації іззовні у внутршній простір, то можна
побудувати іншу структуру: «свідомість — передсвідомість — несвідоме».
Оскільки останній елемент ієрархічно знаходиться нижче першого (щодо
джерела інформації іззовні), тобто під першим, під СВІДОМіСТЮ, то є всі
підстави застосовувати термін «підсвідомість»

На цю структуру управління поведінкою суб’екта можна покласти структуру
особистості людини за 3. Фрейдом, яка включае три частини: «Воно», «Я»
та «Супер-Я». Враховуючи умовність такого поділу, розташуемо їх за
логікою: свідомість («Я») — передсвідомість («Супер-Я») — підсвідомість
(«Воно»).

59. Самосвідомість та її особливості.

Найвищий рівень свіддомості — самосвщомість, тобто:

виділення себе в свідті, пізнання внугрішнього свідту, переживания,
ставлення до себе.

Характерний прояв самосвіддомості — рефлексія. Рефлективні міркування
супроводжуються імітацією думок іншої людини за такою формулою:

«Я думаю, що Він думае, начебто Я думаю, що…»

Рефлексія дозволяв не тільки передбачити поведінку іншої людини і
відповідно будувати власну, а и впливати на її міркування, спрямовуючи
репліками хід бесіди в бажаному напрямку.

Взаемодія свіддомості і самосвіддомості утворює основу управління
доцільною поведінкою. Саме тому свіддома поведінка — це не стільки прояв
того, якою є людина насправді, скільки результат уявлення людини про
себе, що склалося у неї на підставі спілкування з нею оточуючих.

60. Поняття та методи дослідження і оцінки особистості.

3 аналізу становления психіки особистості можна зробити головний
висновок — з біологічних, генозумовлених властивостей людини постають її
психосоціальні властивості. Саме цей висновок дозволив структурувати всі
психічні властивості людини за двома рівнями: біопсихічним та
психосоціальним. Прагнення певного упорядкування психосоціальних
властивостей спричинило їх розподіл на дві структури — риси та якості
особистості. вводяться дві характерні ознаки цих властивостей — прояв
та вимірюваність. Прояв може бути трансситуативним (риси) і ситуативним
(якості). Вимірюваність означае рівень розвинутості практичноі
психологіі щодо наявності валідних, достовірних та надійних методик
оцінки тих чи інших властивостей особистості. За ціею ознакою психічні
властивості також можна поділити на дві групи — ті, які точно
вимірюються (риси), і ті, що можна або не можна точно виміряти (якості).

Таким чином, маемо три групи психічних властивостей: атрибути
особистості, що сприймаються як даність, вони існують незалежно від
бажання людини такими, як вони е, від її народження і життедіяльності
(стать, вік, соматип, задатки, тип мислення, темперамент та здоров’я);
риси особистості властивосп психіки, які виявляються незалежно від
ситуації і які можна точно виміряти (коефіціент інтелекту, локалізащя
контролю, базові, типолопчні та індивідуально-типолопчні риси
особистості, її характер); якості особистості — психічні властивості,
які в різних ситуаціях по-різному виявляються і впливають на поведінку
людини; їх можна виміряти кількісно або описати якісно.

Було з’ясовано, що поведінка людини багато в чому визначаеться впливом
підсвідомого в психіці особистості. Це, зокрема, презентуеться системою
психологічного захисту і деформаціею поведінки під впливом психічного
захисту.

Найголовіший ВИСНОВОК, ЯКИЙ МОЖНА ЗРОБИТИ ЯК 3 ОПИСУ ПСИХІЧНИХ
властивостей особистості, так із погляду його прагматичності, — це
дуалізм психіки людини.

Отже, всі ці елементи практичноі психології суб’екта Діяльності дуже
важливі для розуміння психічної сутності особистості. Глибинним
розкриттям цих проблем займаеться персонолопя. Та все ж постае питания
щодо застосування всіх цих та інших корисних знань про психіку людини у
практичному житті людини. Принципово можна виділити три основних напрями
використання тих чи інших знань з психіки людини: прогнозування,
діагностика та інтерпретація результатов дослідження особистості.

61. Поняття про психологічний діагноз та прогноз.

Заедания прогнозування у загальному вигляді формулюються так: є
результати психологічних досліджень Рі на якийсь час t та значения
певного параметру С. Необхщно, спираючись на значения Pi, передбачити
значения С на перюд часу t +?t. В якості параметра може бути успішність
навчання, дисциплінованість, соціальна активність тощо.

Завдання психодіагностики постають тоді, коли відома класифікація
об’ектів (наприклад, спеціалісти різних профілів), є опис психолопчних
особливостей цих об’ектів та необхідно новий об’ект за психологічними
особливостями віднести до того чи іншого класу. Наприклад, відомі
психологічні характеристики, що їх вимагае посада лінійного та
функціонального менеджера, є психологічні параметри певного кола
претендентів на посаду. Необхідно встановити діагноз, тобто віднести
кожного претендента до однієї із груп професій. Прикладом ранньої
діагностики хронічного алкоголізму доведено працездатнють
психодіагностичних тестів.

Вирішенню завдань психодіагностування може слугувати
частотно-ортогональний метод обробки результатів досліджень.

62. Вимірювання в психології. Типи вимірювальних шкал.

Існують такі види шкал виміру змінних параметрів як кількісна, порядкова
і номінальна. За кількісною шкалою вимірюються змінні, різниця між якими
виражаеться у тому, наскільки відрізняються індивіди один від одного за
тіею чи іншою властивістю (коефіціент інтелекту, обсяг уваги, пам’ять,
тривожність, емпатія тощо).

Номінальна шкала базуеться на якісних змінних, головна їхня особливість
— у тому, що різниця між ними не піддаеться кількісному виміру. Ці
змінні класифікуються відповідно до ознак, що їх вирізняють, а не
залежно від ступеня, вияву характерної для них тієї чи іншої
властивості.

Прикладами номінальних шкал можуть бути колір, стать (чоловіча або
жіноча), класифікація студентів за якоюсь ознакою (курс, група, фах),
темперамент, характер, тип поведінки у конфлікті тощо. Відповідні
номінальним шкалам дані складаються із кількості проявів кожної із
змінних, що вивчаються. До таких даних належить частотність прояву,
наприклад, темпераменту, типів поведінки, типів мислення тощо у певної
групи, що досліджуеться.

Порядкові шкали також будуються на якісних змінах. Але на відміну від
номінальних шкал порядкові шкали відповідають таким якісним змінам, для
яких характерна певна впорядкованість, спрямованість або ступінь
виявлення.

63. Кореляційний аналіз даних психологічного дослідження.

Суттєву допомогу у знаходженні відповідей на ті чи інші питания у
дослідженні психічних властивостей людини, у визначенні тенденцій їх
формування або розвинутості може подати використання кореляційних
методів. Серед цих методів найпоширенішими е методи лінійої та рангової
кореляції.

Сутність кореляційних методів полягає у встановленні взаємозв’язків між
змінними параметрами. Множинність терміна «кореляційні методи» пов’язана
з тим, що тут виділяються принципово різні шкали виміру змінних
параметрів: кількісна, номінальна і порядкова.

За кількісною шкалою вимірюються змінні, різниця між якими виражаеться у
тому, наскільки відрізняються індивіди один від одного за тіею чи іншою
властивістю (коефіціент інтелекту, обсяг уваги, пам’ять, тривожність,
емпатія тощо).

Номінальна шкала базуеться на якісних змінних, головна їхня особливість
— у тому, що різниця між ними не піддаеться кількісному виміру. Ці
змінні класифікуються відповідно до ознак, що їх вирізняють, а не
залежно від ступеня, вияву характерної для них тієї чи іншої
властивості.

Прикладами номінальних шкал можуть бути колір, стать (чоловіча або
жіноча), класифікація студентів за якоюсь ознакою (курс, група, фах),
темперамент, характер, тип поведінки у конфлікті тощо. Відповідні
номінальним шкалам дані складаються із кількості проявів кожної із
змінних, що вивчаються. До таких даних належить частотність прояву,
наприклад, темпераменту, типів поведінки, типів мислення тощо у певної
групи, що досліджуеться.

Порядкові шкали також будуються на якісних змінах. Але на відміну від
номінальних шкал порядкові шкали відповідають таким якісним змінам, для
яких характерна певна впорядкованість, спрямованість або ступінь
виявлення.

Розвиток особистості та його ознаки.

развитие — это процесс и результат количественных и качественных
изменений человека. Оно связано с постоянными, непрекращающимися
изменениями, переходами из одного состояния в другое, восхождением от
простого к сложному, от низшего к высшему. В человеческом развитии
проявляется действие универсального философского закона взаимоперехода
количественных изменений в качественные и наоборот.

Для углубленного изучения этого процесса современная наука выделяет в
нем физическую, психическую, духовную, социальную и другие стороны.
Педагогика изучает проблемы духовного развития личности во взаимосвязи
со всеми другими компонентами.

Итак, развитие человека — это сложный процесс движения от простого к
сложному; от несовершенного к совершенному;

движение по восходящей траектории от старого качественного состояния к
новому.

Источник — противоречия, борьба противоположностей.

Условия — взятые в единстве внутренние (самодвижение) и внешние (среда).

Факторы — наследственность, среда обитания, социально-экономические
условия, микросреда, воспитание, собственная деятельность.

Взаимосвязь — немыслимо без обучения, образования, воспитания,
деятельности и общения.

К педагогическим категориям в некоторых случаях можно отнести и такие
достаточно общие понятия, как самовоспитание, саморазвитие,
педагогический процесс, педагогическое общение (взаимодействие),
продукты педагогической деятельности, социальное формирование,
педагогические технологии, учебно-воспитательные инновации и др.

65. Соціалізація та індивідуалізація особистості.

Существует целый ряд механизмов, способствующих усвоению ребенком
социальных норм.

Одним из значимых механизмов социализации является подавление. Его суть
сводится к исключению из сферы сознания мыслей, чувств, желаний и
влечений, причиняющих стыд, чувство вины или душевную боль. Этот
механизм объясняет многие случаи забывания человеком выполнения
каких-либо обязанностей, которые по разным причинам оказываются для него
неприятными.

Подавление чаще всего осуществляется непроизвольно. Однако в целом ряде
случаев человек прилагает специальные усилия, чтобы предать забвению те
или иные впечатления путем переноса внимания на другие действия.
Механизм произвольного подавления получил название вытеснения. Во многих
случаях человек может испытывать чувство вины, переживать внутренний
конфликт вследствие того, что имеет социально неприемлемые желания. Это
чувство может быть как осознаваемым, так и неосознаваемым. Механизмом
подавления такого чувства и разрешения противоречия между желаниями и
присвоенной социальной нормой является реакция на противоположную
установку.

Механизм изоляции связан с тем, что человек вытесняет эмоциональные
компоненты каких-то неприятных, травмирующих впечатлений. В случае
действия этого механизма идея (мысль, впечатление) осознается как
нейтральная и безобидная для человека.

Важную роль в процессах социализации играет механизм самоограничения.
Если человеку кажется, что его достижения менее значительны, чем
достижения других людей, то он начинает страдать, его самоуважение
понижается.

Приписывание собственных нежелательных черт другим составляет сущность
механизма проекции, который защищает человека от осознания этих же черт
в себе. Отрицательные эмоции, которые были бы направлены против себя,
обращены на других. Таким образом, человек сохраняет самоуважение.

В целом ряде случаев человек отождествляет себя с другим субъектом,
группой, образцом. Этот процесс получил название механизма
идентификации. С идентификацией тесно связан такой механизм, как
интроекция. При интроекции качества и установки другого как бы
«встраиваются» в структуру личности субъекта без специальной
переработки, в неизмененном виде. Механизм интроекции – это путь
построения собственной личности, а не просто приобретения знаний.
Следующий механизм социализации – эмпатия, т.е. сопереживание
эмоциональному состоянию другого человека, проникновение в его
переживания.

В ситуациях, когда человек переживает страх и тревогу, «включается» и
механизм интеллектуализации.

66. Теорії розвитку особистості.

Существует много различных подходов и теорий личности.

Основные типы:

К психодинамическому типу относят теории, которые описывают личность
изходя их ее психологических, внутренних, субъективных характеристик.

К социодинамическим относят теории, в которых главную роль в
детерминации поведения отводят внешней ситуации и не придают
существенного зачения внутренним свойствам личности.

Интеракционистскими называют теории, основанные на принцш взаимодействия
внутренних и внешних факторов в управлении aктуальными действиями
человека.

Экспериментальными называются теории личности, построенные

на анализе и обобщении собранных опытным путем факторов

К неэкспериментальным относят теории, авторы которых опираются

на жизненные впечатления, наблюдения и опыт и делают теоретические
обобщения, не обращаясь к эксперименту. I

К числу структурных причисляют теории, для которых главной проблемой
является выяснение структуры личности и системы понятий, с помощью
которых она должна описываться. Динамический называют теории, основная
тема которых — преобразование, менение в развитии личности, т. е. ее
динамика.

Ряд теорий личности, характерных для возрастной и педагогичс ской
психологии, построен на рассмотрении ограниченного возраг ного периода в
развитии личности, как правило, от рождения , окончания средней школы,
т. е. от младенчества до ранней юности.

67. Освіта, навчання, виховання і розвиток особистості: співвідношення.

Существуют разные точки зрения на решение этого вопроса. Так, согласно
одной из них, обучение и есть развитие (У. Джеймс, Эд. Торндайк, Дж.
Уотсон, К. Коффка), хотя природа обучения (учения, научения) понимается
всеми по-разному. Согласно другой, обучение — это только внешние условия
созревания, развития.

В отечественной психологии утверждается точка зрения, сформулированная
Л. С. Выготским и разделяемая все большим количеством исследователей.
Согласно этой точке зрения, обучение и воспитание играют ведущую роль в
психическом развитии ребенка, ибо «обучение идет впереди развития,
продвигая его дальше и вызывая в нем новообразования». Это положение
является кардинальным не только для отечественной педагогической
психологии, но и для принявшей его когнитивной психологии Дж. Брунера в
США. Как подчеркивает Дж. Брунер, «… преподавание основ наук, даже на
элементарном уровне, не должно слепо следовать естественному ходу
познавательного развития ребенка. Преподавание может стать даже ведущим
фактором этого развития, предоставляя ученику заманчивые и вполне
осуществимые возможности самому формировать свое развитие»*. Из
основополагающего тезиса Л. С. Выготского следует, что обучение и
развитие находятся в единстве, причем обучение, опережая развитие,
стимулирует его, и в то же время оно само опирается на актуальное
развитие. Следовательно, обучение должно «ориентироваться не на
вчерашний, а на завтрашний день детского развития». Это положение
оказывается принципиальным для всей организации обучения.

68. Педагогіка як наука про освіту.

Педагогика – наука о воспитании подрастающего поколения и взрослых людей
средствами специально организованного, целенаправленного воздействия на
личность в условиях социального формирования активной
личностиСовременная педагогика изучает и решает проблемы воспитания,
обучения, образования и развития человека, возникающие на разных этапах
его жизни в различных условиях социально-экономического и
научно-технического развития общества, которое постоянно ставит новые
задачи в области образования и воспитанияПредметом педагогики яв-ся
целостный гуманистический процесс воспитания и образования, развития
социально активной личности, подготовки ее к жизни и труду, общественной
деятельности с учетом общественно-экономической обстановки в
стране.Объектом изучения и исследования в педагогике яв-ся реальный
процесс передачи новому поколению социально-исторического опыта и
культуры человечества, пути его преумножения, гуманистическое
воспитание, обучение и воспитание человека на различных этапах его
жизни, формирование общественных и межличностных отношений.

Современная педагогика прошла долгий путь развития и превратилась в
разветленную систему научных знаний с четко выраженными отраслями,
которых насчитывается около 20. Но все отрасли опираются в целом на
структуру и принципы общей педагогики. Условно их делят на
общепедагогические и функциональные.

Общепедагогические:

Дошкольная педагогика;

Педагогика школы;

Социальная;

Превентивная;

Специальная (дефектология) – изучает обучение и воспитание детей с
определенными физическими недостатками (сурдопедагогика – глухонемых,
тифлопедагогика – слепых и слабовидящих, олигофренопедагогика –
умственно отсталых).

Функциональные:

Педагогика высшей школы, в том числе техникумов и колледжей;

Педагогика профессионально-технического образования;

Военная педагогика;

Педагогика инжинерная, медицинская, культурно-образовательная;

Педагогика повышения квалификации и переквалификации специалистов,
руководящих и рабочих кадров.

Отдельно стоит сравнительная педагогика – наука о сравнении систем
педагогического образования в разных странах с отечественной системой
образования. История педагогики – наука об исторически обусловленных
педагогических системах прошлого, о вкладе выдающихся корифеев
педагогической мысли в сокровищницу мирового педагогического опыта.

В последние годы получила развитие педагогика народоведения, которая
включает в себя этнографию, народную педагогику, изучение народных
нравственных и национальных традиций, обычаев, обрядов.

69. Сучасні педагогічні технології навчання.

Метод навчання – 1)засіб досягнення мети, 2)спосіб д-ті, 3)засіб
пізнання дійсності і її відображення в мисленні, 4)важливий педагогічний
засіб, 5)шлях від незнання до знання, 6)форма реалізації викладання та
навчання на конкретному мат-лі, 7)засоби роботи вчителя і учня, за
допомогою яких досягається оволодіння знаннями, вміннями та навичками,
формується світогляд учнів, розвиваються здібності.

4 революції в області методів навчання: 1)вчителя-батьки поступаються
місцем професійним вчителям, 2)заміна усного слова письмовим, 3)введення
в навчання друкованого слова, 4)часткова автоматизація і комп’ютеризація
дидактичної роботи.

Загальні методи навчання: 1)слово, 2)спостереження, 3)практична д-ть,
4)програмоване навчання. Вибір методу залежить від: 1)специфіки навч.
процесу, 2)особливостей аудиторії, 3)матер-техн. бази, 4)мети, форми
навчання, 5)досвіда викладача, його кваліфікації, стилю роботи,
особистих якостей вчителя, 6) бажання. Знання методів: 1)формує
мотивацію учнів, 2)зд-ся логіка предметних дій, 3)сприяє керівництву
д-ті вчителя та самоорг-ції д-ті учнів, 4)відбувається актуалізація
предметного змісту.

Класифікація методів: За джерелом знань: 1)словесні: пояснення, лекція,
оповідання, бесіда, диспут, рольова гра, драматизація, робота з книжкою,
екскурсія, 2) наочні: ілюстрація, експеремент, вимірювання,
демонстрація, спостереження, 3)практичні: вправи, л/р, пр/р,
дослідження, проектування і моделювання, навчальні ігри За х-ром
пізнавальної діяльності учнів: 1)інформаційно-репродуктивні,
2)репродуктивні, 3)проблемне викладення, 4)дослідницький, 5)пошуковий,
6)частково-пошуковий. Бінарні методи: методи викладання і методи
навчання. Методи, які відображають логічний шлях навч. роботи:
1)індуктивний. 2)дедуктивний, 3)аналогії. Методи перевірки та оцінки
знань, умінь та навичок: 1)повсякденне спостереження за роботою учнів,
2)усне опитування, 3)к/р, 4)перевірка дом/р, 5)програмований контроль.
За формою організації процеса навчання: 1) фронтальний 2)груповий,
3)індивідуальний, 4)диференційований. П’ять основних методів, які ми
викор. в плані уроку: 1)поясчювально-ілюстратчвний – учні сприймають ті
факти та явища, які розповідає їм вчитель; інф-ція фіксується в пам’яті,
сприйняття форм-ся за допомогою слова, книги, наочного посібника,
досвіду, 2)репродуктивнчи метод – заснований на відтворенні знань,
повторенні засобів дій по завданню вчителя, 3)проблемне викладання –
вчитель ставить проблему, сам її вирішує, але при цьому показує шлях її
вирішення, 4)частково-пошуковий – вчитель організує участь учнів в
розкриті тих чи інших питань теми, яка вивчається; учень може форм-ти
питання по мат-лу, що вивчається, підбирає докази по даній вчителем
тезі, бере участь в еврістичній бесіді, 5)дослідницький метод – учні
беруть участь в науковому пізнанні, вивчають факти, спостерігають явища,
виявляють проблему дослідження, вивчають літ-ру, оцінюють результати,
роблять висновки про можливості засвоєних знань. Закон чергування
методів навчання передбачає: 1)ефект чергування, пропорційний ступеню
перенасичення, 2)ефект чергування методів, пропорційний ступеню
відмінності методів, що чергуються, 3)система методів, які
використовуються, не повинна бути постійною, вона повинна
змінюватися, оновлюватися через певний час. Цілі методів навчання:
1)дати учням знання основ наук, 2)навчити застосовувати ці знання на
практиці, 3)розвинути учнів, виробити активність, 4)навчити
самостійності, 5)сформувати світогляд.

Вибір методу – це пошук різних прийомів та їх поєднань. Прийоми
навчання розуміють як: 1)розумову дію, 2)пізнавальну дію,
3)дрібний метод навч. роботи, 4)окремий крок в пізнавальній роботі. Мета
використання прийомів – обслужити різні методи навчання. Прийоми
учб-пізн. діяльності: аналіз, синтез, порівняння, доведення,
абстрагування, конкретизація, узагальнення, висування гіпотез,
аргументація, перенос знань, спростування, математична та графічна
терпритація результатів.

70. Принципи навчання.

Термін «принцип» (від лат.— початок, основа) означає основу, на яку
треба спиратися і якою необхідно керуватися.

Процес навчання будується відповідно до законів, закономірностей
принципів навчання.

Під принципами навчання (принципами дидактики) розуміють певну систему
вихідних, основних дидактичних вимог до навчання, виконання яких
забезпечує його необхідну ефективність.

Умовно їх можна поділити на філософськи (загалънонаукові) — науковість,
системність, зв’язок теорії з практикою; психологічні— індивідуальний
підхід до учнів, позитивне емоційне тло навчання тощо, а також суто
дидактичні — систематичність, міцність засвоєння знань,
цілеспрямованість навчання тощо.

Розглянемо окремий принцип:

напря.миреатзацп принципу:

1. Через зміст навчального матеріалу. який формує певне ставлення до
навколишньої дійсності. Скажімо, знания, що їх отримують студенти
медичних вузів, налаштовують на гуманістичне ставлення до дійсності, а
професійне захоплення грою в карти — на обман ближнього.

2. Через сам процес навчання, який дисциплінує, призвичаює до
самостійності, забезпечує формування умінь і навичок, прищеплює певну
культуру праці, виробляє стиль діяльності.

3. Через особистістъ вчителя, а саме: моральні цінності, якими він
керуеться у житті та які учні бачать і відчувають в однозначних вчинках
і словах учителя і підсвідомих, що виявляються в репліках, жартах,
усмішках, рухах, жестах тощо.

71. Спільна діяльність, її ознаки та властивості.

Ознаки спільної діяльності:

наявність спільної мети

загальна мотивація

об‘єднання індивідуальних діяльностей, що утворюють єдине ціле

розподіл процесу на окремі операції та їх розподіл між учасниками

узгодженість індивідуальних діяльностей у межах спільної діяльності

засіб узгодження дій – управління спільною діяльністю

має єдиний результат, ефективніша ніж індивідуальна діяльність

єдиний простір і одночасність виконання діяльності різними людьми

суб‘єкт спільної діяльності – декілька людей

виникають міжособистісні стосунки.

Спільна діяльність в онтогенезі:

немовля до 1 року: діяльність – безпосереднє спілкування з матір‘ю

до 3 років – стадія співпраці з ровесниками “Дитина – Дитина”.
Специфічний вплив на психіку дитини мають дорослі в більшій мірі ніж
ровесники

шкільний вік – мінімально виражена узгодженість дій. Спільна діяльність
– рольова гра

молодші школяри: спільна діяльність – сюжетно-рольова гра та навчання

підлітки – більшу роль відіграє спілкування з ровесниками

юнацький вік – потреба в адаптації до оточуючого середовища змінюється
прагненням до індивідуалізації

дорослі люди – професійна діяльність.

72. Соціально-психологічні фактори спільної діяльності.

Ознаки спільної діяльності:

наявність спільної мети

загальна мотивація

об‘єднання індивідуальних діяльностей, що утворюють єдине ціле

розподіл процесу на окремі операції та їх розподіл між учасниками

узгодженість індивідуальних діяльностей у межах спільної діяльності

засіб узгодження дій – управління спільною діяльністю

має єдиний результат, ефективніша ніж індивідуальна діяльність

єдиний простір і одночасність виконання діяльності різними людьми

суб‘єкт спільної діяльності – декілька людей

виникають міжособистісні стосунки.

73. Управління в освітній діяльності: сутність і структура.

Управління процесом навчання має дві складові: управління викладанням і
управління учінням. Управління викладанням — це:

* підготовка вчителем самого себе до подання необхідного матеріалу;

* організація заняття;

* скерування учнів (студентів) до оптимальної самоорганізації у процесі
учіння.

Підготовка викладача до проведення заняття передбачає:

1.Добір літератури і вибір наукового матеріалу, поданого в
найдоступнішій і найлаконічніший формі.

2. Структурування навчального матеріалу за найоптималынішою концепцією.

3. Включения в концепцію прикладів із практики і психологічного
розвантаження.

4. Добір допоміжних засобів (плакатів, таблиць, слайдів тощо).

5. Викладач ставить себе на місце учня, який сприйматиме матеріал
(емпатія).

6. Окрім матеріалу, викладеного в письмовш формі, має бути експромт
викладача, тому викладач повинен знати більше, ніж плануе викласти за
планом чи програмою.

Скеровуючи учнів, викладач розкриває їм ноу хау — технологію ефективного
оволодіння знаннями: яку літературу підібрати? на що звернути основну
увагу? і т. ін. Тобто викладач підказує як організувати режим.

Управління учінням має дві «сторони медалі» — управління з боку
викладача, про що вже йшла мова, і самоуправління самого учня.

74. Функції управління навчанням.

Основними функціями навчання є: освітня, виховна, розвиваюча.

Освітні завдання уроку – забезпечити в ході уроку повторення (засвоєння,
закріплення, застосування і т.п.) теорій, понять, законів тощо;
сформувати (або продовжити формування) загальнонавчальні уміння і
навички; сформувати спеціальні вміння з даного пердмета.

Виховні завдання уроку – сприяти в ході уроку формув основних
світоглядних ідей; забезпечити вивчення в ході уроку праць письменників,
учених; сприяти вирішенню завдань трудового виховання і профорієнтації
школярів; вихованню моральних якостей школярів; вихованню в школярів
гігієнічних та фізкультурних умінь та навичок.

Завдання розвитку мислення, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів
і здібностей школярів: розвивати мислення на основі загальних розумових
дій і операцій.

У неповній та повній загальноосвітній школі учні мають навчитися:

структурування – мислительна діяльність щодо встановлення найближчих
зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами і т.п. в процесі
якої виділяється структура знань;

систематизації – мислительна діяльність щодо встановлення віддалених
зв’язків між поняттями, реченнями і т.п., в процесі якої вони
організуються в певну систему;

конкретизації – застосування знань в практичних ситуаціях, пов’язаних з
переходом від абстрактного до конкретного;

варіювання – зміна несуттєвих ознак понять, їх властивостей, фактів і
т.п. при постійних суттєвих;

доведення – логічне розмірковування;

робити висновки – поступове спрощення теоретичного або приктичного
виразу з метою одержання наперед відомого його виду;

пояснення – акцентування думки на найважливіших моментах (зв’язках) під
час вивчення навчального матеріалу;

класифікація – розподіл понять на взаємопов’язані класи за суттєвими
ознаками;

аналізу – вичленення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження
спільних і відмінних їх властивостей;

синтезу – поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу);

порівняння – виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і
відмінних їх властивостей;

абстракціонування – виділення суттєвих ознак понять відкиданням
несуттєвих;

узагальнення – виділення ознак, властивостей, суттєвих для кількох
понять.

Реалізація освітньої, виховної і розвиваючої функцій на уроках
здійснюється шляхом: а) використання змісту навчального матеріалу; б)
підбору форм, методів і прийомів навчання; в) організацією порядку і
дисципліни на уроці; г) використання оцінки; д) самою особою вчителя,
його поведінкою, ставленням до учнів.

75. Поняття освітнього і навчального менеджменту.

Процес управління – процес планування, організації, мотивації та
контролю, який забезпечує досягнення цілей організації.

Процес управління:

Первинний факультет: планування, організація, мотивація, контроль

Зв’язуючи процеси: спілкування, особливості прийняття рішень, тип
керівництва.

Навчальний (педагогічний) менеджмент – особлива галузь педагогіки, яка
займається дослідженням управлінського аспекту та функцій управлінської
праці вчителя.

Вимоги до вчителя як менеджера освіти:

педагогічне керівництво (керувати взаємодією з учнями)

громадське виховання учня

управління навчально-виховним процесом

адміністративні і фінансово-господарські функції

вчительські функції.

Кваліфікаційні норми викладача:

знання предмета викладання

знання методики викладання

знання цілей, змісту, принципів освіти

знання тенденцій освіти

знання норм і законодавчих актів

знання Інд-псих.властивостей учнів

повинен мати певні ціннісні орієнтації, творче спрямовання в
педагогічній діяльності

володіти культурою спілкування, різними формами, засобами, способами
спілкування

вміння застосовувати свої педагогічні знання у професійній діяльності.

76. Мета як основний структурний компонент діяльності, основні види
цілей.

Процес управління – процес планування, організації, мотивації та
контролю, який забезпечує досягнення цілей організації.

Процес управління:

Первинний факультет: планування, організація, мотивація, контроль

Зв’язуючи процеси: спілкування, особливості прийняття рішень, тип
керівництва.

Навчальний (педагогічний) менеджмент – особлива галузь педагогіки, яка
займається дослідженням управлінського аспекту та функцій управлінської
праці вчителя.

Вимоги до вчителя як менеджера освіти:

педагогічне керівництво (керувати взаємодією з учнями)

громадське виховання учня

управління навчально-виховним процесом

адміністративні і фінансово-господарські функції

вчительські функції.

Кваліфікаційні норми викладача:

знання предмета викладання

знання методики викладання

знання цілей, змісту, принципів освіти

знання тенденцій освіти

знання норм і законодавчих актів

знання Інд-псих.властивостей учнів

повинен мати певні ціннісні орієнтації, творче спрямовання в
педагогічній діяльності

володіти культурою спілкування, різними формами, засобами, способами
спілкування

вміння застосовувати свої педагогічні знання у професійній діяльності.

77. Фактори формулювання цілей. Цілі діяльності і компетентність
менеджера.

На формування цілей впливають слідуючі фактори:

Джерела винекненя

Ступінь прозорості та розуміння, людина в більшій або меншій мірі
розуміє мету, яку хоче досягти.

Ієрархія та взаємозв”язок, будь яка діяльність підпорядкована певним
цілям, які взаємозв”язані і підпорядковані одна одній.

Масштаб і час

Параметри: визначають якісну та кількісну характеристику цілей, тобто
визначають норми цілей, що передбачає:

Становлення загального переліку властивостей або ознак результату.

Ранжування в переліку за їх відносною … щодо досягненнямети.

Чим вище цілі тим менше ознак.

Конкретність (це таке формулювання, яке зменшує можливість
альтернативного тлумачення) та вимірюваність (це така властивість мети,
що забазпечує можливість визначення досягнута мета чи ні).

Компетентність менеджера

Опис цілей – як виконується загальний опис цілей залежить від
керівника.

78. Навчальні цілі та їх особливості. Проблеми формулювання навчальних
цілей.

Навчальні цілі – це результат, який прогнозується і має бути досягненим
у процесі всього навчання і на його обмежених етапах.

Ієрархія основних навч. цілей:

Вищий рівень – цілі фаху (інституціональні цілі) – визначають профіль
випускника і модель спеціаліста. Основна характеристика – навчальний
план.

Середній рівень – цілі навчального предмету – визнач. загальний кінцевий
результат вивчення предмету. Основна характеристика – тематичний план.

Нижчий рівень – цілі теми – носять операціоналізований характер, точне
визначення того, що ми будемо знати.

Існує декілька типологій цілей навчання:

Виділяє такі типи цілей

Дидактичні, спрямовані на засвоєння системи знань і опанування
відповідними вміннями і навичками.

Виховні, спрямовані на виховання особистості учнів.

Розвиваючи, спрямовані на присуорення дозрівання ще не наявних псих.
Функцій.

2).Виділяє такі типи цілей†когнітивні цілі, спрямованяі на формування
знань та інтелектуальні здібностей людини†психомоторні цілі, спрямовані
на засвоєння навичок, вміння застосувати набуті знання .

Афективні, визначають емоційне ставлення до об”єкта.

Навчання як викладання має ціль викладання, навчання як учіння
визначається ціллю учіння. Питання полягає в тому, що ці дві ціллі не
завжди співпадають…

79. Ієрархія навчальних цілей в структурі освітньої підготовки.

Першим і дуже важливим показником при вивченні циклів навчального
процесу є конкретизація цілей навчання. Всі цілі реалізуються в тісному
взаємозв’язку одна з одною, формулюються в термінах умінь і задач.
Загальні цілі стосуються навчального предмета, що вивчається протягом
усього періоду навчання. Предметно-специфічні цілі пов’язані з задачами,
що повинен навчитися вирішувати учень у результаті вивчення даного
предмета протягом одного року. Частні цілі – це цілі вивчення конкретних
розділів, тем цих навчальних предметів. Аналіз досвіду роботи вчителів
дозволяє виділити в кожному циклі засвоєння навчального матеріалу чотири
такі специфічні найближчі предметні дидактичних цілі:

– ознайомлення і первинне закріплення навчального матеріалу;

– актуалізація, відтворення досліджуваного і формування навичок і умінь
шляхом застосування його в навчальній практиці;

– систематизація знань і умінь на основі застосування їх у життєвій
практиці;

– контроль знань і умінь.

Процес розробки таксономії цілей

навчання може здійсеюватися у декілька етапів. На першому етапі
визначаються загальні цілі та можливий вплив засвоєного змісту
дисципліни на спрямованість особистості студентів. На другому етапі цілі
навчання уточнюються в процесі розробки моделі засвоєння бази знань.

Модель засвоєння бази знань навчальної теми – це перелік елементів
бази знань з визначенням рівня засвоєння кожного елемента.

До елементів бази знань відносяться:

Поняття, терміни, факти, символи,судження.

Тенденції, властивості, теорії, критерії, закони

Правила, принципи, норми, методи, процеси, алгоритми.

Засвоїти знання – це щонайменше бути здатним відтворювати елементи
бази знань, застосовувати елементи бази знань для розв’язання типових
задач предметної галузі, використовувати базу знань для здобуття нових
знань і розв’язання нових задач в нових умовах.

80. Види навчальних цілей за ступенем абстракції та їх характеристика.

Основа будь-яка діяльності грунтується на меті. Мета – це напрямок дії
людини, саме вона розкриває суть та структуру діяльності особистості.
Навчальна ціль – це мета навчання, тобто той кінцевий результат, якого
терба досягти в процесі навчання. Ціль навчання – це результат. Який
прогнозується: має бути дослідженний на обмеденому етапі навчання. Як
навчальні цілі поділяються на:

цілі орієнтовані – цілі навчального предмету або його модулю, це
найбільш абстрактні цілі, які містять в собі найбільш загальні
положення; загальні цілі – цілі теми або зайняття – середня абстракція;
та точні цілі – цілі корнкретною задачі, цілі на час, 10-20 хв. Ці цілі
– мінімальною абстракції.

81. Таксономії навчальних цілей.

Процес розробки таксономії цілей

навчання може здійсеюватися у декілька етапів. На першому етапі
визначаються загальні цілі та можливий вплив засвоєного змісту
дисципліни на спрямованість особистості студентів. На другому етапі цілі
навчання уточнюються в процесі розробки моделі засвоєння бази знань.

Модель засвоєння бази знань навчальної теми – це перелік елементів
бази знань з визначенням рівня засвоєння кожного елемента.

До елементів бази знань відносяться:

Поняття, терміни, факти, символи,судження.

Тенденції, властивості, теорії, критерії, закони

Правила, принципи, норми, методи, процеси, алгоритми.

Засвоїти знання – це щонайменше бути здатним відтворювати елементи
бази знань, застосовувати елементи бази знань для розв’язання типових
задач предметної галузі, використовувати базу знань для здобуття нових
знань і розв’язання нових задач в нових умовах.

82. Концепція рівнів засвоєння навчального матеріалу.

Рівні засвоєння_Елементи бази знань: терміни, символи, факти,
властивості, теорії, закони, методи_Норма сформова-

ності знань__І. Репродук-тивний (вміння відповідати)_Дати визначення,
доповнити, повторити, пояснити, розділити, запропонувати_до 0,7 – “2”

0,71(0,8 – “3”__ІІ. Реконст-руктивний (вміння здійснювати)_Перевірити,
доказати, оцінити, зробити висновки, розрахувати, застосувати,
скомбінувати_0,81(0,9 – “4”

0,91(1,0 – “5”__ІІІ. Творчий (вміння створювати)_Класифікувати,
організову-вавти, модифікувати, запропонувати, порівняти, вибрати,
обґрунтувати, критикувати, прийняти рішення___

83. Мотиви навчальної діяльності та їх класифікація.

Потреби людини суб’єктивно переживаються нею як бажання, потяг або
прагнення. Сигналізуючи про виникнення потреб та про їхнє задоволення,
ці переживання регулюють діяльність людини, стимулюючи або послаблюючи
її. Наявність потреби та її безпосереднього, чуттєвого виразу (бажання,
потягу тощо) ще не є достатньою умовою для того, щоб діяльність щодо її
задоволення могла здійснитися. Для нього необхідний об’єкт, який,
відповідаючії потребі за змістом, став би збудником діяльності, надав би
їй конкретної спрямованості. Людині притаманні вищі форми відображення
дійсності, а тому об’єкти, які збуджують діяльність, можуть поставати у
формі ідеї чи морального ідеалу. Саме цей усвідомлюваний образ, який
збуджує діяльність, орієнтує її на задоволення певної потреби, називають
мотивом діяльності, що реалізується.

Мотиви діяльності людини можуть поставати в її свідомості як конкретні
чуттєві або розумові образи поряд з асоційованими з даними образами
уявленнями (наприклад, для мандрівника образ вогнища асоціюється з
теплом, світлом, відпочинком тощо). Мотив може збуджувати часткову,
конкретну дію і прямо збігатися з ціллю даного діяння (або конкретної
дії), з тим. що досягається в результаті виконання дії. В складніших
випадках мотиви можуть не збігатися з ціллю окремої дії безпосередньо, а
потребують багатьох дій, досягнення численних часткових цілей. Іноді
діяльність, що відповідає такому мотиву. може відбуватися протягом
значного періоду часу —місяці, роки. Проте мотиви і цілі дій людини не
збігаються за своїм суттєвим значенням; так, залежно від життєвих
обставин один і той самий мотив може реалізуватися в різних за своїми
цілями діях. а зовні однакові дії можуть мати різні мотиви.

Мотиви поділяються на: ведучі і другорядні, усвідомлювані і
неусвідомлювані. Усвідомлювані мотиви, коли людина усвідомлює, що
спонукає її до дії (інтереси, переконання, прагнення)дають можливість
поставити перед собою мету.Неустановлювані мотиви– цеустановки і потяги
до виконання певної діяльності.

всі спонукання до діяльності складаютьмотивацію поведінки особистості.

Розуміння мотивів діяльності та уявлення про механізми їхнього утворення
мають дуже важливе значення і для особистості як суб’єкта діяльності. і
для наукового розуміння психологічного змісту даних процесів. Саме від
мотиву залежить, що (в психологічному розумінні) являє собою та чи інша
дія, який суб’єктивний сенс вона має для даної людини, як відтворює її
внутрішній світ, «картину її «Я». Мотиви діяльності людини відображають
найхарактерніші для неї способи реагування на ті чи інші елементи
довколишньої (зовнішньої) та прихованої (внутрішньої) сфери існування
людини. Рівень усвідомлення мотивів власної діяльності висвітлює
притаманний людині спосіб реагування на окремі явища: спонтанні дії,
скеровано організовані дії тощо. Змістовний «масштаб» мотивування
людиною сііоїх дій характеризує як змістовий простір її реального та
духовного існування, так і особистісну «зрілість» в оволодінні
предметним світом та пласними переживаннями взаємодій із цим світом.
Узагалі мотиваційна сфера особистості формується, розвивається та
реалізується відповідно до формування, розвитку та послідовного
виявлення «Я» конкретної особистості.

84. Стимули навчання та їх види.

Стимулювання навчання (від лат. збуджую) – спонукання учнів до активної
навчальної діяльності. В укр. Школі ґрунтується на виробленні правильних
мотивів навчання. У дітей виховують усвідомлення важливості й
необхідності знань для життя в сучасному суспільстві. З цією метою при
вивченні кожого навчального предмета розкривається історія науки і
праці, виховується любов до праці. Ця робота ведеться відповідно ло
вікових особливостей учнів, враховується, що на кожному новому ступені
навчання зростає їхня свідомість і здатність до абстрактного мислення.

85. Активізація навчальної діяльності: поняття, призначення, методи і
прийоми.

Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах
організації спільноі діяльності суб’ектів пізнання розгорнути в
модельному вигляді зміст навчання, “зобразити” професійну діяльність в
максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше,
присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради
самого засвоення або успішного складання екзаменів

За такої організації навчання перехід від навчальної діяльності до
професійної забезпечується поступовою трансформацією мотивів з
навчальних у професійні Накладення системи нових знань, що їх потрібно
засвоїти, на своерідну матрицю типових професійних ситуацій, оріентація
на предметний і соціальний зміст практичної діяльності якраз і
забезпечуе виникнення пізнавальних і професійних мотивів та інтересів
студентів, осмисленість засвоення знань, активну позицію по відношенню
до свого загального та про-фесійного розвитку.

Модульна структура організаціі навчання, що передбачае розподіл
материалу дисципліни на логічно завершені відносно автономні модулі —
частини теоретичного, практичного та дослідницького характеру з
відповідними системами навчально-пізнавальної діяльності,
інформаційно-методичного забезпечення, діагностики та контролю
навчального процесу, вимагае чіткого визначення обсягу навчального
материалу, обсягу індивідуальних завдань, вимог до знань та вмінь, які
студент має отримати и продемонструвати. Усе це сприяе систематичній
ритмічній роботі студентів, планомірному засвоенню навчального
матеріалу, а також дае змогу урізноманітнювати використання форм та
методів навчальної діяльності шляхом створення методичних систем, що
забезпечують досягнення мети навчання.

У процесі реалізації описаної технологи навчання переосмислюються і
перебудовуються всі форми навчальної діяльності студентів: лекції
семінари, організація самостійної роботи, система контролю і оцінювання
знань студентів, заліків і екзаменів, взаемовідносини викладачів і
студентів. Лекції інформативного характеру втрачають своє виняткове
значения, що вони його мають в умовах традиційного навчання. Перевага
надаеться концептуально-аналітичним, проблемним, оглядовим та
настановчим лекціям. Широко використовуються такі типи лекцій, як:
лекції-бесіди (діалог з аудиторіею), лекції з елементами колективного
дослідження, лекції з аналізом конкретних ситуацій і т. ін. Застосування
прийомів активізації навчальної діяльності студентів дозволяе виявити
наявний рівень їхніх знань і досвіду, підвищити ефективність сприйняття
навчального матеріалу, забезпечуе розвиток аналітичного мислення,
зв’язок теорії з практикою.

86. Мотивація, стимулювання та активізація навчальної діяльності:
порівняльна характеристика.

2)Мотив – це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини,
переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту
досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”,
що неприпусти. Мотив – це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а
стимул – явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул
може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю
і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних
особистостей може викликати різні мотиви.

Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах
організації спільноі діяльності суб’ектів пізнання розгорнути в
модельному вигляді зміст навчання, “зобразити” професійну діяльність в
максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше,
присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради
самого засвоення або успішного складання екзаменів

89. Прийоми і методи стимулювання і мотивації авчальної діяльності.

К таковым относятся методы формирования познавательных интересов и
методы, направленные на формирование чувства долга и ответственности в
учении.

Методы формирования познавательных интересов требуют применения таких
приемов: создания эмоционально-нравственных ситуаций, ситуаций
занимательности, занимательных аналогий, удивления (вследствие
необычности приведенного факта, парадоксальности опыта и т. п.);
сопоставления научных и житейских толкований, например явлений природы.
Важнейшим приемом этих методов является эмоциональная, яркая, в какой-то
мере художественная речь педагога, которая увлекает слушателей и
стимулирует их учебно-познавательную деятельность.

Ценным методом стимулирования интереса к учению может быть метод
познавательной деловой игры. Для образования игры важны прежде всего
тем, что могут активизировать учебный процесс, а также служат средством
развития теоретического и практического мышления, актуализации знаний.

К методам стимулирования и мотивации учения относится метод создания
познавательного спора (учебные дискуссии, учебные диспуты). Его
назначение — создание повышенного интереса к теме. Включение обучаемого
в ситуации научного спора не только углубляет, его знания, но и вызывает
на этой основе особый интерес к учебе.

Как видим, познавательный интерес к учению возникает не сам по себе;

он зависит от тех потребностей и мотивов, которые побуждают человека к
деятельности. Мотивационная сторона процесса учения имеет три группы
мотивов: внешние (поощрение и наказание); соревновательные (успех в
сравнении с кем-то или с самим собой); внутренние (раскрываемые как поле
для плодотворной деятельности). Внутренние мотивы обеспечивают наиболее
стойкий интерес к учению. Поэтому правильное понимание мотивации служит
необходимой предпосылкой продуктивной работы преподавателя, который,
используя инновационные методы и подходы к обучению, активизирует,
целенаправленно развивает и углубляет познавательный интерес к
изучаемому предмету, вовлекая обучаемых в экспериментальную
деятельность, применяя формы и методы активного обучения (проблемного и
других видов).

В развитии и углублении познавательных интересов обучаемых немаловажное
место занимают методы и приемы самостоятельной работы студентов. К ним
относятся методы работы с учебником, справочной литературой, выполнения
заданий по алгоритму, проведения опытов, анализа обучаемыми незнакомых
для них ситуаций, генерирования субъективно новой информации, методика
написания курсовых и дипломных работ.

90. Зміст навчання та його основні функції.

Зміст освІти — один із головних елементів у структурі процесу навчання.

Це категорія історична: вона змінюеться під впливом розвитку
виробництва, науки, культури, а також у зв’язку з прогресом дидактики і
методик, історичною є й теорія змісту освіти.

Наведемо кілька визначень поняття «зміст освіти»:

«Під змістом освіти розуміється система знань, умінь, навичок,
оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей
школярів, формування у них світогляду і моралі та відповідну до них
поведінку, готує їх до життя і праці».

«Зміст освіти являє собою точно окреслене коло систематизованих знань,
умінь і навичок, які є основою для всебічного розвитку учнів, формування
у них гуманістичного світогляду і пізнавальних інтересів».

Визначень змісту освіти існує кільканадцять, але вони за своїм
категоріальним наповненням суттево не відрізняються від наведених.

Проблема змісту освіти знайшла теоретичне обгрунтування в концепції
Лернера. Вихідне положения ціеї концепції полягае в тому, що глобальна
функція навчання — передавання молодому поколінню змісту соціальної
культури для її збереження (Відтворення) і розвитку.

Індивід стає особистістю, оволодіваючи цим змістом соціального досвіду.

91. Структура змісту навчання.

Структура учбового процесу складається з таких ланок:

Отримання інформації (40% учбового часу):

1. Постановка учбового завдання перед учнем

2. Викладання нових знань чи самостійна робота учнів по їх отриманню

Освоєння інформації (40% учбового часу):

1. Закріплення знань

2. Застосування знань, вмінь та навичок на практиці

Контроль інформації (5-10%)

Корекція процесу розбіжності з інформацією (10-15 %)

1. Перевірка їх засвоєння

92. Елементи змісту навчання та їх групи.

Зміст освіти визначається такими документами:

• навчальними планами;

• навчальними програмами;

• підручниками і навчальними пособниками.

Навчальний план — це державний нормативний документ, який визначає
підсумоване навантаження учнів і його розподіл за етапами навчання і
класами, тобто установлює перелік навчальних предметів, обов ‘язковий
для вивчення в усіх школах, а також рухомий компонент, що включає
навчальні предмети, які вводяться за розсудом шкіл.

У навчальному плані подається розподіл дисциплін за роками навчання,
кількість годин для вивчення кожного предмета в окремому класі,
кількість годин на тиждень.

Навчальна програма — це державний документ, у якому розкривається зміст
освіти з кожного предмета в кожному класі, визначається система наукових
знань, світоглядних і морально-естетичних ідей, практичних умінь і
навичок, що їх необхідно опанувати учням, а також кількість годин на їх
вивчення.

Конкретний зміст освітнього матеріалу розкриваеться в підручниках і
навчальних посібниках.

Підручник — це книга, в якій викладений основний зміст навчального
предмета відповідно до програми.

У підручниках матеріал, що вивчається з кожного предмета,
розчленовуеться на окремі теми, і дається фактичний його виклад.
Підручники містять вказівки щодо організації навчальної роботи школярів.

Навчальний посібник — це книга, зміст якої або повністю відповідає
навчальній програмі, або поглиблено розглядае окремі теми навчального
предмета, або ж містить емпіричний матеріал, що служить закріпленню
основного теоретичного матеріалу.

До навчальних посібників належать: довідники, хрестоматії, словники,
збірники вправ і задач тощо.

93. Основні теорії змісту навчання.

Форми навчання – це засоби організації навчального процесу:

індивідуальна (дітей навчали батьки, а поступово почали наймати
приватн.вчителів);

індивідуально-групове – отримало розповсюдження в середньовічн.школі; –
класно-урочна (з 16ст);

Белл-Ланкастерська с-ма – Англія к 18-п.19.: навчання молодших школярів
за допомогою старших;

с-ма Дальтон-план – поч 20ст. передбачала с-му, яка виключ. класи і
передбачає працю в лаборатор. по індивід.плану;

бригадно-лабораторн.метод: 20р. в СРСР;

Мангеймська с-ма: концепція диференціації навчання. В Германіі, поділ
дітей на 4 гр.: 1. Основні класи 50-60% – діти з середніми здібностями;
2. Класи для малоздібних д. 20-30%; 3. Допоміжні класи для
розумовідсталих д. 2-2,5%. 4. Класи для здібних, талановитих до 20%, з
них 1,2%- високо… Поділ дітей відбувався на базі результатів
психометричних досліджень і хар-к вчителів. Термін навчання був різний:
1. – 8р, 2. – 3-4 роки, 3. – індивід., 4. – 6 років;

план Трампа – американ.форма навч, якій 40% часу відводиться на навч. в
великих групах (100-150), 20% – в малих групах (10-15 осіб), 40% – на
самост.роботу;

метод проекції: в експерименті в Чікаго. Замість традиц. предметів
вести проекти – своєрідні тематичні центри, які поєднують працю і
навчання і т.ч. стимулюють пізнавальну діяльність.

94. Критерії формування змісту навчання.

Таким чином, при побудові змісту навчання необхідно передбачити всі
основні види діяльності, необхідні для розв’язання завдань, передбачених
метою навчання. При цьому на перший план виступають предметна і
соціальна компетентність майбутнього спеціаліста, його здібності,
здатність до здійснення Цілісноі професійної діяльності, комплекс
якостей особистості. Слід також зазначити, що навчальний матеріал не
просто “моделюе” професійну реальність, а й створюе предметні умови для
формування необхідних якостей особистості спеціаліста, для досягнення
цілей навчання та виховання. Отже, завдання полягае в тому, щоб у формах
організації спільноі діяльності суб’ектів пізнання розгорнути в
модельному вигляді зміст навчання, “зобразити” професійну діяльність в
максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше,
присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради
самого засвоення або успішного складання екзаменів, а мають цілком
визначену смислову функцію, що зумовлюе комплекс пізнавальних та
професійних мотивів студентів.

95. Форми реалізації змісту навчання.

Форма організації навчання – це засоби організації педагогічного
процесу. Із зміною суспільства змінювалась і форма навчання.

1. Індивідуальне – найстаріша форма (характерна Стародавній Греції).

2. Індивідуально-групова – характерна для середньовічної школи.

3. Класно-урочна – Я.Штурм, Я.А.Коменський: 1) учні приблизно однакового
розвитку (віку) та рівня освітньої підготовки об’єднані практично на
весь період навчання в клас-групу постійного складу; 2) клас навчається
по єдиному навчальному плану і єдиним навчальним програмам; 3)основна
форма організації учбового процесу – урок по конкретному учбовому
предмету, встроєний в розклад занять. Тривалість уроку регламентується
уставом освітніх закладів з урахуванням гігієнічних норм; 4) урок
планує, організовує і веде вчитель.

4. Мангеймська система – Й.А.Зіккінгер (1858 – 1930рр.) Німеччина.
Мангеймська система – диференціація навчальним шляхом поділу учнів на
основі психометричних обстежень: середні класи (50 – 60%); класи
малоздібних (20 – 30%);

Особливості: малоздібні (не закінчують школи – 4 роки); розумово
відсталі (додаткова програма – 4 роки); обдаровані – 6 років (далі не
вчаться в середній школі); середні – 8 років.

5. Белл-Ланкастерська система – Белл, Ланка стер, ХV