Право (шпаргалка)

1.Законодавство, застосовуване при вирішенні господарських спорів.

Законодавство — це зовнішня форма права, тісно пов’язана з його змістом,
тобто це форма вираження права. Законодавство, що регулює відносини за
господарськими спорами, є системою нормативно-правових актів, які
містять правові норми, що регулюють відносини у сфері вирішення
господарських спорів. Удосконаленню відносин щодо вирішення
господарських спорів слугують нормативно-правові акти державних органів
— закони й постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження
Президента України, постанови і рішення Кабінету Міністрів України,
нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, акти
місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, а
також міжнародні договори України. Правосуддя у сфері господарських
відносин здійснюється господарськими судами. Відповідно до ст. 4
Господарського процесуального кодексу господарський суд вирішує
господарські спори на підставі Конституції України, Закону України «Про
судоустрій України», Господарського процесуального кодексу України,
інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не
застосовує акти державних та інших органів, якщо вони не відповідають
законодавству України. Якщо в міжнародних договорах України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші
правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то
застосовуються правила міжнародного договору. Господарський суд у
випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує
норми права інших держав. У разі відсутності законодавства, що регулює
спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької
діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові
звичаї. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти,
незрозумілості, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює
спірні відносини. Господарські суперечки виникають, як правило, у
зв’язку із порушенням прав та інтересів суб’єктів господарювання, що
пов’язано з порушенням або неналежним застосуванням норм матеріального
права, тому при вирішенні спору по суті господарський суд керується
нормами нормативно-правових актів матеріального права. Законодавчими
актами, які містять норми процесуального і матеріального права, що
регулюють відносини у сфері вирішення господарських спорів, є
Конституція України, Господарський процесуальний кодекс України, Закон
України «Про судоустрій України», Господарський кодекс України,
Цивільний кодекс України та ін. Нормативно-правові акти Президента
України та Кабінету Міністрів України застосовуються при вирішенні
господарських спорів, коли цими нормативно-правовими актами регулюється
діяльність з вирішення господарських спорів або відносини, з приводу
яких виник спір. Нормативно-правові акти центральних і місцевих органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування застосуються, коли
норми цих актів регулюють відносини, з приводу яких виник спір.
Роз’яснення Вищого господарського суду України не є нормативно-правовим
актом, а отже, не є складовою системи законодавства, яке застосовується
при вирішенні господарських спорів. Вони хоча й мають рекомендаційний
характер, але повинні застосовуватися як при підготовці позовних
матеріалів, так і при їх судовому розгляді. Знання цих роз’яснень дає
змогу уникнути певних помилок, забезпечити дотримання норм чинного
законодавства та процесуальної форми господарського судочинства.
Локальні (корпоративні) акти також не є складовою системи законодавства,
яке застосовується при вирішенні господарських спорів. Проте, коли
вирішуються спори щодо відносин, які регулюють локальні (корпоративні)
акти, вони мають застосовуватися. Учасникам господарського спору надана
можливість вибору звернення за захистом порушених прав до держави в
особі господарського суду чи до третейського суду. Діяльність
третейського суду на сьогодні на законодавчому рівні врегульована
Законом України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р. Окремим
Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» регулюється
діяльність третейських судів, які вирішують спори у сфері господарських
відносин міжнародного й зовнішньоекономічного характеру.

2. Правовий статус особи як учасника господарського спору.

Учасники господарського спору — це суб’єкти господарювання, між якими
виник спір про право. За ст. 55 Господарського кодексу України
суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин,
які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську
компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають
відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в
межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є: — господарські організації — юридичні
особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України; державні,
комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського
кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють
господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;
— громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як
підприємці; — філії, представництва, інші відокремлені підрозділи
господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для
здійснення господарської діяльності. Відносини між суб’єктами
господарювання — учасниками господарського спору регулюють норми
матеріального права. Учасниками господарського спору є особи, між якими
виник спір про право. Учасниками вирішення господарського спору, крім
осіб, між якими виник спір про право, є особи, які сприяють вирішенню
спору, та особи, які вирішують цей спір. Господарські спори вирішують
господарські та третейські суди. Діяльність господарського суду зі
здійснення правосуддя — господарський процес, урегульований нормами
господарського процесуального права. Правовий стан кожного учасника
процесу визначається тими функціями, які вони виконують у процесі
розгляду і вирішення спору, і метою, яку вони ставлять. Серед усіх
учасників господарського процесу виокремлюються особи, без яких
неможливий процес по конкретному спору. Обов’язковими учасниками
господарських процесуальних відносин є: — суддя (судді) господарського
суду — основний, головний та обов’язковий учасник господарського
процесу, який здійснює

судову владу (на нього законом покладено завдання розгляду і вирішення
спорів); — сторони (позивач і відповідач), між якими існує спір про
право. Участь у процесі інших осіб не є обов’язковою, склад їх залежить
від обставин кожної справи. Залежно від конкретної справи учасниками
господарського процесу також можуть бути особи, які певним чином мають
відношення до спору про право. Такими є: треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору, прокурор, державні та інші органи,
які виступають на захист чужих (здебільшого публічно-правових) інтересів
відповідно до покладених на них законом функцій. Учасники господарського
процесу, котрих закон визначає як інших осіб, які беруть участь у
справі, не є учасниками господарського спору, але вони сприяють
здійсненню правосуддя, нормальному ходу вирішення. Це посадові особи та
інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, представники (з
певними застереженнями) та ін. Господарська процесуальна
правосуб’єктність виникає з моменту державної реєстрації організації як
юридичної особи, громадян — як суб’єктів підприємницької діяльності без
створення юридичної особи, а державних органів — з моменту їх створення
й наділення відповідною компетенцією. Неюридичні особи і громадяни, які
не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності, набувають
господарської процесуальної правосуб’єктності лише у випадках,
безпосередньо передбачених законом. Господарська процесуальна
правосуб’єктність — це здатність безпосередньо чинити процесуальні дії,
здійснювати свої процесуальні права та обов’язки самостійно або через
своїх представників.

3. Суддя

Суддя господарського суду в господарському процесі користується всіма
необхідними правами з виявлення дійсних обставин справи, встановлення
прав і обов’язків сторін, які випливають зі спірного
правовідношення.Процесуальне становище судді господарського суду
закріплене чинним законодавством і характеризується його керівною роллю
в процесі та широким колом повноважень, спрямованих на захист
охоронюваних законом прав та інтересів суб’єктів господарської
діяльності. Судді незалежні, незмінні, у своїй діяльності користуються
лише законами та іншими нормативно-правовими актами, не відповідають
перед іншими гілками державної влади. Вимоги судді господарського суду
обов’язкові для всіх підприємств, організацій і посадових осіб. Суддя
здійснює важливі повноваження на всіх стадіях процесу. Суддя місцевого
господарського суду розглядає справу і вирішує спір одноособово. Залежно
від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у
складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному та в касаційному порядку
здійснюється колегією суддів відповідних судів.Права судді, якими він
наділений для здійснення своїх повноважень, не закріплені в одній
конкретній статті, а сформульовані у низці певних статей, передусім
Закону України «Про судоустрій України» і Господарського процесуального
кодексу України. Суддя вирішує питання про прийняття позовної заяви і
має право відмовити у її прийнятті або повернути її. Для правильного і
своєчасного вирішення спору суддя на підготовчій стадії має право
виконувати широке коло повноважень, невичерпний перелік, протягом
судового провадження за наявності певних умов залучити до участі у
справі іншого, належного відповідача , витребувати документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору, призначити судову експертизу ,
вжити заходів до забезпечення позову, прийняти рішення з господарського
спору , здійснювати інші дії, передбачені Господарським процесуальним
кодексом України.

4. Відвід судді

Важливого значення в забезпеченні об’єктивності та неупередженості судді
при розгляді справи набуває ст. 20 ГПК, яка встановлює підстави і
регламентує процедуру відводу або самовідводу судді. Суддя не може брати
участі в розгляді справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у
судовому процесі, або встановлено інші обставини, що викликають сумнів у
його неупередженості. Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може
брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали,
прийнятої за його участю.Відвід судді можуть заявити сторони (а також
треті особи) і прокурор, який бере участь у судовому процесі. Відвід має
бути мотивованим, заявлений у письмовій формі до початку вирішення
спору. Після цього заявити відвід можна, якщо про підставу відводу
сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.
Задоволення заяви про відвід судді або її відхилення здійснюється
головою господарського суду або його заступником. Питання відводу
заступника голови вирішує голова господарського суду. Якщо голова
господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про
його відвід вирішує президія Вищого господарського суду України. Про
відвід судді, голови господарського суду, його заступника виноситься
ухвала в триденний строк від дня надходження заяви про відвід.
Законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для відводу або
самовідводу судді господарського суду. Він не підлягає розширеному
тлумаченню.У разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи
або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід
починати спочатку (отже, відлік строку, встановленого господарським
процесуальним законодавством, розпочинається заново), про що головою
господарського суду або його заступником має виноситися ухвала.

5. Сторони в госп.процес

Сторонами в господарському процесі є особи, між якими виник спір з
матеріального правовідношення. Особи, які можуть бути позивачами і
відповідачами в господарському процесі, зазначені у ст. 1 ГПК. Це
підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), а у
випадках, передбачених законодавством України, також державні та інші
органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької
діяльності.Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни
— суб’єкти підприємницької діяльності, які подали позов або в інтересах
яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або
охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства, установи,
організації та громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким
пред’явлено позовну вимогу (ст. 21 ГПК). юридичною особою є організація,
яка створена і зареєстрована в установленому законом порядку та
наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем
і відповідачем у суді. Статус юридичної особи не залежить від форми
власності або організаційно-правової форми. Організація набуває статусу
юридичної особи з моменту державної реєстрації, а позбавляється його з
моменту вилучення з державного реєстру. Отже, статус юридичної особи дає
організації змогу виступати в господарському процесі в якості і
позивача, і відповідача. Сторони користуються рівними процесуальними
правами. Рівність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони
мають однакові можливості щодо використання процесуальних засобів свого
захисту.Стаття 22 ГПК установлює права та обов’язки сторін, відповідно
до якої вони мають право:— ознайомлюватися з матеріалами справи, робити
з них витяги, знімати копії;— брати участь у судових засіданнях;—
надавати докази;— брати участь у дослідженні доказів; —заявляти
клопотання;—давати усні та письмові пояснення господарському суду;—
наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході
судового процесу;—заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників
господарського процесу;— оскаржувати судове рішення господарського
суду;— користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм
Господарським процесуальним кодексом України.Прав без обов’язків не
існує, тому законодавство передбачає, що сторони зобов’язані
добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти
взаємну повагу до прав і охоро-нюваних законом інтересів другої сторони,
вживати заходів для всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх
обставин справи. Сторони крім загальних прав (для обох сторін) мають і
виключні права (для кожної сторони окремо). Так, позивач управі до
прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову,
збільшити (за умови дотримання досудового врегулювання спору, у
випадках, передбачених ГПК у цій частині) або зменшити розмір позовних
вимог, відмовитися від позову. Відповідачеві належить право визнати
позов повністю або частково.У зв’язку з висуненням позивачем додаткових,
змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати
відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.
Волевиявлення позивача має викладатись у письмовій формі.Законодавством
передбачена можливість участі у справі кількох позивачів чи відповідачів
— так звана процесуальна співучасть. У цьому випадку кожний із позивачів
або відповідачів щодо іншої сторони виступає самостійно (ст. 23
ГПК).Стаття 24 ГПК передбачає можливість залучення до участі у справі
іншого відповідача або заміну неналежного відповідача. Про залучення
іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала,
і розгляд справи, а також відлік строку, встановленого процесуальним
законодавством, розпочинаються заново. Усі попередні дії, які здійснював
неналежний відповідач, не мають правового значення. Заміна відповідача
можлива лише при розгляді справи судом першої інстанції.

6. Відмінність заміни неналежного відповідача від процесуального
правонаступництва.

Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне
правонаступництво (ст. 25 ГПК). Заміна в господарському процесі особи,
яка є стороною або третьою особою, іншою особою (правонаступником)
називається правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво
передбачає правонаступництво в матеріальному праві, яке можливе при
зміні осіб зобов’язання, при переході прав кредитора до іншої особи на
підставі закону.В Україні процесуальне правонаступництво в
господарському процесі обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст.
25 ГПК, а саме у разі вибуття однієї зі сторін у спірному або
встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок
реорганізації підприємства чи організації. Згідно з роз’ясненнями Вищого
господарського суду України в господарському процесі має застосовуватися
процесуальне правонаступництво, яке випливатиме з матеріально-правових
відносин (переведення боргу, відступлення вимоги).На відміну від заміни
неналежного відповідача правонаступництво можливе на будь-якій стадії
господарського процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або
ухвалі. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є
обов’язковими для нього. Процесуальне правонаступництво завжди є
загальним: універсальний правонаступник продовжує участь у процесі
пра-вопопередника за всім обсягом його процесуальних прав і обов’язків
незалежно від того, є правонаступництво в матеріальному праві
універсальним чи сингулярним. Види правонаступниц-тва в матеріальному
праві мають значення лише як його підстава, тоді як заміна неналежного
відповідача не передбачає будь-якого матеріально-правового зв’язку між
особами, які змінюють одна одну.

7. Треті особи

У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і
відповідачем третя особа може вважати, що саме їй належить право на
предмет спору. З метою захисту свого права така особа може звернутися до
господарського суду, який розглядає справу, із заявою про вступ у справу
як третя особа із самостійною вимогою. Треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до
прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох
сторін, за умови вжиття заходів досудового врегулювання спору у
передбачених законодавством випадках (ст. 26 ГПК). Треті особи, які
заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами
і несуть усі обов’язки позивача. З позовної заяви третьої особи із
самостійними вимогами стягується державне мито. Про прийняття позовної
заяви та вступ такої третьої особи у справу господарський суд виносить
ухвалу. Якщо третю особу із самостійними вимогами допущено до участі у
справі без достатніх підстав, перевірці підлягає рішення, винесене на її
користь, а не ухвала про вступ третьої особи у справу. Третіх осіб із
самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів, які можуть
вступити в процес одночасно з порушенням справи. Вимоги співпозивача
завжди спрямовані до відповідача за первісним позовом, самостійні ж
вимоги третьої особи можуть бути звернені як до позивача або
відповідача, так і одночасно до обох. До того ж вимоги співпозивачів
завжди пов’язані між собою, тоді як самостійні вимоги третьої особи і
позивача (співпозивача) обов’язково взаємовиключні. Треті особи, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу
на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським
судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права
або обов’язки щодо однієї зі сторін. їх може бути залучено до участі у
справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи
господарського суду (ст. 27 ГПК). Така третя особа виступає в процесі на
боці тієї сторони, з якою у неї існують певні правові відносини. У
заявах про залучення третіх осіб і заявах третіх осіб про вступ у справу
на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах
третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі. Вступ
таких третіх осіб у справу або залучення їх до участі у справі
відбувається незалежно від вжитгя ними заходів досудового врегулювання
спору зі сторонами. Питання про допущення або залучення третіх осіб до
участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього
приводу ухвалу. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог,
користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки
сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, права на
збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також права на відмову
від позову або визнання позову. Ухвали про прийняття позовної заяви та
вступ третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, у
справу та про допущення або залучення третіх осіб, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору, не можуть бути оскаржені — це не
передбачено Господарським процесуальним кодексом України.

8. Прокурор

З-поміж учасників господарського процесу законодавство окремо визначає
прокурора. Прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а
також може вступити зі своєї ініціативи у справу, порушену за позовом
інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів
громадянина або держави. У ст. 2 ГПК зазначено, що господарський суд
порушує справи за позовними заявами прокурорів та їхніх заступників, які
звертаються до господарського суду в інтересах держави. Повноваження
прокурора в господарському процесі визначені Законом України «Про
прокуратуру» і Господарським процесуальним кодексом України.Справи, які
прокурор має право порушувати в господарських судах, у законі не
визначено. Тому в кожному конкретному випадку прокурор повинен сам
визначити, чи є порушення державних інтересів у цьому спорі. Згідно із
ст. 5 ГПК прокурор (його заступник) має право звертатися до
господарського суду без вжиття заходів досудового (претензійного)
врегулювання. Позовна заява прокурора має відповідати вимогам ст. 54,
57, 58 ГПК. Декретом Кабінету Міністрів «Про державне мито» прокурора
звільнено від сплати державного мита при поданні позовної заяви до
господарського суду.Питання про взаємовідносини в господарському процесі
прокурора, який подав позов, і особи, в інтересах якої цей позов подано,
є важливим. Прокурор, який подав позовну заяву, має обов’язки і
користується правами позивача, крім права на укладення мирової угоди.
Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права
вимагати вирішення спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого
прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права
підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

9. Інші учасники господарського процесу

У господарському процесі можуть брати участь посадові особи та інші
працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи (ст. ЗО ГПК). Господарський суд управі викликати
осіб як у процесі підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК), так і під
час її розгляду (ст. 77 ГПК). Вони зобов’язані з’явитися до
господарського суду на його виклик, сповістити відому їм інформацію та
обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в
письмовій формі. Крім обов’язків законодавство надає їм також певні
права. Ці особи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, давати
пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні
доказів.Однак слід наголосити, що хоча пояснення посадових осіб та інших
працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів відповідно до ст. 32 ГПК є одним із засобів доказування, проте
ці особи не є свідками. В українському господарському процесуальному
законодавстві інститут свідків відсутній. Експерт.Для роз’яснення
питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань,
господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК); судовий
експерт може брати участь у господарському процесі (ст. 31 ГПК). Права,
обов’язки та відповідальність судового експерта визначаються
Господарським процесуальним кодексом і Законом України «Про судову
експертизу». Проведення судової експертизи має бути доручено
компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють
необхідними для цього знаннями.Законом України «Про судову експертизу»
встановлено, що судовими експертами можуть бути особи, які мають вищу
освіту, пройшли відповідну підготовку та атестацію як судові експерти
певної спеціальності. Реєстр атестованих судових експертів державних і
підприємницьких структур та громадян веде Міністерство юстиції
України.Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду
з’явитися на його виклик і надати мотивований висновок щодо поставлених
йому питань. Висновок робиться у письмовій формі й має відповідати
вимогам ст. 42 ГПК. Особа набуває права та виконує обов’язки експерта
після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та
попередження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта
набуває доказової сили.Судовий експерт, оскільки це необхідно для
надання висновку, має право ознайомлюватися з матеріалами справи, брати
участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про
надання йому додаткових матеріалів.Важливою гарантією забезпечення
об’єктивної діяльності судового експерта є його право відмовитися від
дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не
має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку, що
передбачено ч. 5 ст. 31 ГПК. Другою гарантією такого забезпечення є
відвід судового експерта. Сторони і прокурор, який бере участь у
господарському процесі, мають право заявити відвід судовому експерту,
якщо він особисто, прямо чи побічно, заінтересований у результаті
розгляду справи або є родичем осіб, які беруть участь у господарському
процесі, а також з мотивів його некомпетентності. На цих самих підставах
судовий експерт відповідно до Закону України «Про судову експертизу»
вправі заявити самовідвід.Відвід має бути мотивованим, заявлятися у
письмовій формі до початку вирішення спору. Перекладач. Перекладача в
господарському процесі слід також віднести до інших учасників, які
сприяють здійсненню правосуддя в господарських відносинах. Однак його
статус господарським процесуальним законодавством не
врегульовано.Представникі. До учасників господарського процесу віднесено
також представників сторін і третіх осіб (ст. 28 ГПК). Інститут
представництва у господарському суді має важливе значення для
господарського процесу в справах захисту суб’єктивних прав і законних
інтересів сторін і третіх осіб, оскільки сприяє повному здійсненню їхніх
процесуальних прав і обов’язків.Представництво в господарському процесі
— це діяльність представника при розгляді справи в судовому засіданні,
що здійснюється від імені особи, яку представляють з метою досягти для
неї найбільш сприятливого рішення, а також для надання допомоги у
здійсненні своїх прав. Діяльність представника в господарському процесі
складається з юридичних дій, які йому доручає виконати особа, яку він
представляє. Таким чином, представництво в господарському суді — це
правовідношення, відповідно до якого одна особа (судовий представник)
виконує процесуальні дії в межах наданих їй повноважень від імені і в
інтересах особи, яку вона представляє (сторони, третьої особи),
внаслідок чого безпосередньо для останньої виникають права та
обов’язки.Через представників справи в господарському суді можуть вести
й організації та громадяни.Справи юридичних осіб у господарському суді
ведуть їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм
законодавством та установчими документами, через свого представника.
Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких
визначені законодавством або установчими документами, подають
господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове
становище.Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи,
повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства,
організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої
уповноваженої особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.
Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може
здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано
установчими або іншими документами.Громадяни можуть вести свої справи в
господарському суді особисто або через представників, повноваження яких
підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.Обсяг повноважень
представника залежить від повноважень особи, яку представляють, і від
того, які повноваження ця особа надала представникові

10.Правовий статус господарського суду

Господарські суди утворюються і ліквідуються Президентом України
відповідно до Закону України «Про судоустрій України» за поданням
Міністра юстиції України, погодженим з Головою Вищого господарського
суду України. Місцезнаходження і статус суду визначаються з урахуванням
принципів те-риторіальності (адміністративно-територіального устрою) та
спеціалізації. Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного
розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої,
апеляційної та касаційної інстанцій.Місцевий суд є судом першої
інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його
підсудності. Місцевими господарськими судами є господарські суди
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника
голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує 15,
може бути призначено кількох заступників голови суду.Місцеві
господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських
правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до
їх підсудності.Апеляційні господарські суди утворюються в апеляційних
округах відповідно до Указу Президента України «Про утворення
апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських
судів України» від 11.07.2001 р. № 511. На цей час є Дніпропетровський,
Донецький, Житомирський, Запорізький, Київський, Київський міжобласний,
Луганський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський
апеляційні господарські суди.До складу апеляційного господарського суду
входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстроково, голова
суду та його заступники. У складі спеціалізованого апеляційного суду
можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за
встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової
юрисдикції. В апеляційних судах для вирішення організаційних питань діє
президія апеляційного суду відповідно до вимог Закону України «Про
судоустрій України».Апеляційні господарські суди:— розглядають справи в
апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;— ведуть та
аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;—
надають методичну допомогу в застосуванні законодавства місцевим судам;—
здійснюють інші повноваження, передбачені законом.До президії
апеляційного господарського суду входять голова суду, його заступники, а
також судді, кількісний склад яких визначається рішенням загальних
зборів суддів цього суду. Судді обираються до складу президії загальними
зборами судців цього суду шляхом таємного голосування.Президія
апеляційного господарського суду:— розглядає питання організації
діяльності суду, судових палат та апарату суду;— за поданням голови
апеляційного господарського суду затверджує персональний склад судових
палат, визначає кількість заступників голів судових палат;— заслуховує
інформацію голів судових палат щодо діяльності судових палат;— розглядає
матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики,
приймає відповідні рекомендації;— розглядає питання організаційного
забезпечення діяльності суду та виробляє пропозиції щодо його
поліпшення;— розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників
апарату суду та підвищення їхньої кваліфікації;— заслуховує інформацію
голів місцевих судів щодо органі-зації діяльності цих судів;— надає
методичну допомогу місцевим судам з метою забезпечення правильного
застосування ними законодавства;— забезпечує виконання рішень зборів
суддів відповідного суду;— здійснює інші передбачені законом
повноваження.Засідання президії апеляційного суду проводяться щонайменше
один раз на місяць. Засідання президії є повноважним, якщо на ньому
присутні не менше ніж дві третини її складу. Постанови президії
приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її
членів, які брали участь у засіданні, і підписуються головою суду чи
його заступником, який головував на засіданні.Вищим судовим органом
господарських судів є Вищий господарський суд України. Він складається з
суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.
У Вищому господарському суді можуть утворюватися судові палати з
розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах
відповідної спеціальної судової юрисдикції. Склад судових палат Вищого
господарського суду формується за поданням голови суду в порядку,
передбаченому Законом України «Про судоустрій України».Вищий
господарський суд:— розглядає в касаційному порядку справи відповідної
судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених
процесуальним законом;— веде та аналізує судову статистику, вивчає та
узагальнює судову практику;— надає методичну допомогу судам нижчого
рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та
законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової
статистики;— дає господарським судам нижчого рівня рекомендаційні
роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ
відповідної судової юрисдикції;-здійснює інші повноваження, передбачені
законом. Розгляд справ у Вищому господарському суді здійснюється
колегіально. Вищий господарський суд знаходиться в місті Києві. У Вищому
господарському суді для вирішення організаційних питань діє президія
суду. До президії Вищого господарського суду входять Голова Вищого
господарського суду, його заступники, а також судді, кількісний склад
яких визначається Пленумом Вищого господарського суду. Судді обираються
до складу президії загальними зборами суддів цього суду таємним
голосуванням.

11. Верховний Суд України — найвищий судовий орган

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя, забезпечує однакове
застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Верховний
Суд України знаходиться в місті Києві. Верховний Суд України:— розглядає
у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до
його підсудності процесуальним законом;— переглядає в порядку повторної
касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в
касаційному порядку;— у випадках, передбачених законом, розглядає інші
справи, пов’язані з виключними обставинами;— дає судам роз’яснення з
питань застосування законодавства на основі узагальнення судової
практики та аналізу судової статистики;— у разі необхідності визнає
нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зокрема
Вищого господарського суду України, зазначені в Законі України «Про
судоустрій України»;— дає висновок щодо наявності чи відсутності в
діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради
або іншого злочину;— на звернення Верховної Ради України надає письмове
подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень
за станом здоров’я;— звертається до Конституційного Суду України у
випадках виникнення в судів загальної юрисдикції при здійсненні ними
правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів,
а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;—
веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;— у
межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних
договорів України;— представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з
судами інших держав;-здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До
складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України,
обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом
Президента України за поданням Голови Верховного Суду України,
погодженим з Радою суддів України. До складу судової палати, що здійснює
розгляд справ з питань юрисдикції господарських судів, призначаються
судді, які мають стаж суддівської діяльності у Вищому господарському
суді не менш як три роки або апеляційному господарському суді не менш як
п’ять років.У складі Верховного Суду України діють:• Судова палата у
цивільних справах;• Судова палата у кримінальних справах;• Судова палата
у господарських справах;• Судова палата в адміністративних справах.У
складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія. Судові
палати Верховного Суду України:— здійснюють судочинство у справах,
віднесених до їх відання, в порядку, встановленому процесуальним
законом;— аналізують судову статистику та вивчають судову практику;—
готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;— здійснюють
інші повноваження, передбачені законом.Судова палата Верховного Суду
України утворюється за рішенням Пленуму Верховного Суду України за
поданням Голови Верховного Суду України. Судову палату Верховного Суду
України очолює голова Судової палати.Для вирішення внутрішніх
організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія
Верховного Суду України у складі та порядку, визначених Законом України
«Про судоустрій України». У Верховному Суді України діє Пленум
Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією
України та Законом України «Про судоустрій України». Склад і порядок
діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються відповідно до
Закону України «Про судоустрій УкраїниПленум Верховного Суду України
скликається за необхідності, але не менш як один раз на три
місяціОрганізаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності
Верховного Суду України здійснює апарат Верховного Суду України.
Загальну чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного
Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про
апарат — Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією
Верховного Суду УкраїниПри Верховному Суді України утворюється
Науково-консультативна рада, статус якої визначається відповідно до
Закону України «Про судоустрій України». Верховний Суд України має
офіційний друкований орган, в якому публікуються матеріали судової
практики

12. Суддя господарського суду

Правосуддя в господарських судах Україні здійснюють професійні судді.
Професійними суддями є громадяни, які відповідно до Конституції України
призначені чи обрані суддями та обіймають штатну суддівську посаду в
господарському суді. На посаду судді може бути рекомендований
кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25
років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не
менш як три роки, проживає в Україні не менш як 10 років і володіє
державною мовою. Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного
судді громадяни: — визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
— які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають
виконанню обов’язків судді; — щодо яких провадиться дізнання, досудове
слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту
чи не погашену судимість.При доборі кандидатів забезпечується рівність
їхніх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану,
расової та національної належності, статі, політичних поглядів,
релігійних переконань та інших обставин. Кожен, хто відповідає
встановленим вимогам до кандидата в судді, має право звернутися до
відповідної кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекомендацію
його для призначення чи обрання професійним суддею.Суддя, строк
повноважень якого закінчився, за його заявою має бути рекомендований для
обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені законом обставини,
що перешкоджають цьому.Професійні судді господарських судів обіймають
посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді
вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять
років здійснюється Президентом України. Всі інші судді господарських
судів обираються Верховною Радою України безстроково в порядку,
встановленому Законом України «Про порядок обрання на посаду та
звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України».Судді,
обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними 65
років. Підставами для звільнення судді з посади до закінчення цього
строку можуть бути (п. З—9 ч. 5 ст. 126 Конституції України): —
неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; —
порушення ним вимог щодо несумісності; — порушення ним присяги; —
набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; — припинення
його громадянства; — визнання його безвісно відсутнім або оголошення
померлим; — подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади
за власним бажанням.Повноваження судді припиняються у разі його смерті.У
судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних
категорій справ даної юрисдикції. Голова суду, заступник голови суду
призначаються на посаду строком на п’ять років з числа суддів та
звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Вищого
господарського суду на підставі рекомендації Ради господарських суддів
України. Суддя місцевого господарського суду здійснює: — правосуддя в
порядку, встановленому процесуальним законом; — процесуальні дії та
організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи; — контроль
відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових
рішень, постановлених під його головуванням; — інші передбачені законом
повноваження.

13.Суддя, голова місцевого господарського суду

Голова місцевого господарського суду: — здійснює організаційне
керівництво діяльністю суду; — визначає обсяг обов’язків заступника
(заступників) голови суду; — на підставі акта про призначення на посаду
судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді
видає відповідний наказ; — приймає на роботу і звільняє працівників
апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в установленому
законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає
дисциплінарні стягнення; — організовує ведення судової статистики; —
організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату
суду; — представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями; —
здійснює інші передбачені законом повноваження. Голова місцевого
господарського суду з питань, що належать до його повноважень, видає
накази і розпорядження.Голова місцевого господарського суду має
заступника (заступників). Заступник голови місцевого господарського суду
відповідно до визначених головою суду обов’язків бере участь в
організації діяльності суду. У разі відсутності голови суду виконання
його обов’язків здійснюється відповідно до встановленого ним розподілу
обов’язків щодо організації діяльності суду. Голова місцевого
господарського суду та його заступники.

14. Суддя, голова апеляційного суду

Суддя апеляційного господарського суду здійснює: — правосуддя в порядку,
встановленому процесуальним законом; — процесуальні дії та
організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи; — контроль
відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання постановлених
за його участі судових рішень; — інші передбачені законом повноваження.
Голова апеляційного господарського суду: — здійснює організаційне
керівництво діяльністю суду; — розподіляє обов’язки між заступниками
голови суду; — на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи
припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

— утворює судові палати та виносить на затвердження президії суду їх
персональний склад; — організовує роботу президії суду, вносить на її
розгляд питання і головує на засіданнях президії; — організовує ведення
та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики,
має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких
набрали законної сили; — приймає на роботу та звільняє працівників
апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в порядку,
встановленому законом, застосовує щодо них заохочення та накладає
дисциплінарні стягнення; — організовує підвищення кваліфікації суддів і
працівників апарату відповідного суду; — подає в установленому порядку
пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного
забезпечення його діяльності; — представляє суд у зносинах з іншими
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами
та організаціями; — вносить пропозиції Голові Вищого господарського
суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та
їх заступників; — здійснює інші передбачені законом повноваження; —
видає накази і розпорядження з питань, що належать до його повноважень.
Голова апеляційного господарського суду має першого заступника та
заступників голови суду — голів судових палат. У разі відсутності голови
апеляційного господарського суду його обов’язки виконує перший заступник
голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови
апеляційного суду — голова судової палати.Перший заступник голови
апеляційного господарського суду відповідно до розподілу обов’язків
здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду
та виконує інші обов’язки, визначені головою суду.

15.Суддя, голова Вищого господарського суду

Суддя Вищого господарського суду: — здійснює правосуддя в порядку,
визначеному процесуальним законом; — провадить процесуальні дії та
здійснює організаційні заходи, необхідні для забезпечення своєчасного та
якісного розгляду справ; — здійснює відповідно до закону контроль за
своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участю судових
рішень; — здійснює інші передбачені законом повноваження. Суддя Вищого
господарського суду має помічника. Помічником судді може бути громадянин
України, який має вищу юридичну освіту. Голова Вищого господарського
суду: — здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; — розподіляє
обов’язки між заступниками голови суду; — на підставі акта про обрання
суддею Вищого господарського суду або припинення повноважень судді цього
суду видає відповідний наказ; — утворює судові палати та вносить на
затвердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу; —
організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання та
головує на її засіданнях; — скликає Пленум Вищого господарського суду,
вносить на його розгляд питання та головує на його засіданнях; — може
головувати в судових засіданнях колегій суддів Вищого господарського
суду при розгляді будь-якої справи, що належить до юрисдикції даного
суду; — керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво
роботою апарату відповідного вищого спеціалізованого суду; — організовує
ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової
практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові
рішення в яких набрали законної сили; — приймає на роботу та звільняє
працівників апарату суду, присвоює їм ранг державного службовця в
порядку, встановленому законом, застосовує щодо них заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення; — погоджує подання щодо утворення та
ліквідації відповідних місцевих та апеляційних господарських судів; —
вносить подання про призначення та обрання безстроково суддів
відповідних місцевих і апеляційних господарських судів, Вищого
господарського суду, а також про звільнення їх з посад; — вносить
подання про призначення судців на адміністративні посади в порядку,
встановленому Законом України «Про судоустрій України»; — затверджує
штатний розпис і кошторис витрат на утримання Вищого господарського
суду; — організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
Вищого господарського суду; — подає в установленому порядку пропозиції
щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного
забезпечення його діяльності; — інформує Пленум Верховного Суду України
про діяльність Вищого господарського суду; — представляє Вищий
господарський суд і систему господарських судів у зносинах з іншими
органами державної влади, місцевого самоврядування, громадянами та
організаціями, органами влади та організаціями інших держав; — здійснює
інші передбачені законом повноваження; видає накази та розпорядження з
питань, що належать до його повноважень. Голова Вищого господарського
суду призначається на посаду з числа суддів даного суду і звільняється з
посади за поданням Голови Верховного Суду України в порядку,
встановленому Законом України «Про судоустрій України», й може бути
призначений на цю посаду повторно. Голова Вищого господарського суду має
першого заступника та заступників Голови Вищого господарського суду. У
разі відсутності Голови Вищого господарського суду його обов’язки
виконує перший заступник Голови Вищого господарського суду, а за його
відсутності — один із заступників Голови цього суду відповідно до
розподілу обов’язків. Перший заступник і заступник Голови Вищого
господарського суду здійснюють керівництво роботою структурних
підрозділів суду відповідно до встановленого розподілу обов’язків і
виконують інші обов’язки, визначені Головою Вищого господарського суду;
можуть головувати на судових засіданнях колегій суддів Вищого
господарського суду.

16. Суддя, Голова Верховного Суду

Суддя Верховного Суду України: — здійснює правосуддя в порядку,
встановленому процесуальним законом; — здійснює необхідні процесуальні
та організаційні заходи з метою забезпечення своєчасного та якісного
розгляду справ; — бере участь у розгляді питань, що виносяться на
засідання відповідної Судової палати та Пленуму Верховного Суду України;
— вивчає в судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства
і надає їм методичну допомогу; — аналізує судову практику, вносить в
установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та вдосконалення
законодавства; — здійснює інші передбачені законом повноваження. Суддя
Верховного Суду України має помічника. Помічником судді може бути
громадянин України, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в
галузі права не менше ніж три роки. Голова Верховного Суду України: —
організовує діяльність Верховного Суду України; — розподіляє обов’язки
між заступниками Голови Верховного Суду України; — організовує роботу
Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на
їх розгляд і головує на їхніх засіданнях; — може головувати в судових
засіданнях колегій суддів Верховного Суду України при розгляді будь-якої
справи; — погоджує відповідно до Закону України «Про судоустрій
України» подання щодо утворення та ліквідації судів загальної
юрисдикції; — вносить подання про призначення та обрання, а також
звільнення з посади суддів відповідно до Закону України «Про судоустрій
України»; — вносить подання про призначення суддів на адміністративні
посади у випадках і порядку, передбачених Законом України «Про
судоустрій України»; — вносить подання до відповідної кваліфікаційної
комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення
суддів на посади; на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду
України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; —
вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо
кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України та у складі
судових палат Верховного Суду України; — вносить пропозиції Президії
Верховного Суду України щодо персонального складу судових палат; —
вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про
проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів; —
вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних
посад військових суддів і відповідних цим посадам військових звань, а
також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим
суддям; — організовує фінансування та здійснює керівництво
організаційним забезпеченням діяльності Верховного Суду України,
затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду
України; — затверджує положення про структурні підрозділи Верховного
Суду України; — керує організацією роботи судових палат; — здійснює
керівництво роботою апарату Верховного Суду України, приймає на роботу
та звільняє працівників апарату, присвоює їм ранг державного службовця в
установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства; —
інформує Пленум і Президію Верховного Суду України про діяльність
Верховного Суду України; — представляє Верховний Суд України та систему
судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади
України, органами місцевого самоврядування, а також із судовими органами
інших держав і міжнародними організаціями; — здійснює інші передбачені
законом повноваження; — видає накази та розпорядження з питань, що
належать до його повноважень. Голова Верховного Суду України за
посадою входить до складу Вищої ради юстиції. Голова Верховного Суду
України має Першого заступника та заступників Голови Верховного Суду
України. У разі відсутності Голови Верховного Суду України його
повноваження здійснює Перший заступник Голови, а за його відсутності —
заступник Голови Верховного Суду України згідно з розподілом
обов’язків.Голова Верховного Суду України обирається Пленумом Верховного
Суду України строком на п’ять років таємним голосуванням. Голова
Верховного Суду України вважається обраним, якщо за нього подано
більшість голосів від загального складу Пленуму. Процедура обрання
Голови Верховного Суду України та звільнення його з посади
встановлюється Регламентом Пленуму Верховного Суду України, затвердженим
Пленумом. Не допускається зміна регламентної процедури пізніше як за
шість місяців до закінчення строку повноважень Голови Верховного Суду
України. Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю
посаду більш як на два строки поспіль.

17.Досудового врегулювання господарських спорів.

Досудове врегулювання господарського спору встановлене нормами
Господарського процесуального кодексу України та Господарського кодексу
України. Подання претензії не є стадією господарського процесу, це
досудовий добровільний порядок урегулювання спору. На цьому етапі
господарський суд не втручається у відносини між сторонами (хоча без
застосування досудового врегулювання у передбачених законом випадках
неможливе й звернення до господарського суду). Досудовий порядок
реалізації господарсько-правової відповідальності, встановлений ст. 222
Господарського кодексу України, передбачає, що учасники господарських
відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших
суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії
чи звернення до суду. У разі необхідності відшкодування збитків або
застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа
— учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси
порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих
прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією,
якщо інше не встановлено законом. Подання претензії— це досудове
повідомлення відповідачеві про порушення ним законних інтересів і прав
контрагента. Визнання і задоволення претензійних вимог є добровільним
урегулюванням спору. Вимоги щодо досудового врегулювання спору на
сьогодні не мають обов’язкового характеру. Відповідно до ст. 5 ГПК
сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору
у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України,
по спорах, що виникають з договору перевезення, договору про надання
послуг зв’язку та договору, заснованого на державному замовленні, а
також за взаємною домовленістю, якщо це обумовлено договором. Вимоги
щодо досудового врегулювання спорів не поширюються на спори про визнання
договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та
інших органів підприємств та організацій, які не відповідають
законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси
підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за
опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним
банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також
спори про звернення стягнення на заставлене майно. Справи порушуються
господарським судом незалежно від вжиття заходів досудового врегулювання
за позовною заявою прокурора чи його заступника, Рахункової палати,
Антимонополь-ного комітету України та його територіальних відділень.
Підприємства та організації, чиї права та законні інтереси порушено, з
метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та
інтересів звертаються до нього з письмовою претензією у випадках,
передбачених законодавством. Отже, згідно зі ст. 6 ГПК досудове
врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою
претензією, яка надсилається рекомендованим (з описом) або цінним листом
чи вручається адресатові під розписку. Слід пам’ятати, що в будь-якому
разі необхідно залишати докази подання претензії.

18.Порядок подання і розгляду претензії

Досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою
претензією, яка надсилається рекомендованим (з описом) або цінним листом
чи вручається адресатові під розписку. Слід пам’ятати, що в будь-якому
разі необхідно залишати докази подання претензії. Господарський
процесуальний кодекс України не встановлює строку звернення з претензією
до порушника майнових прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів,
але претензія має бути пред’явлена в межах позовної давності з
урахуванням часу, наданого законом на розгляд претензії і надання
відповіді на неї. Строки подання претензії в певних галузях (транспорт,
зв’язок та ін.) мають свої, встановлені відповідним законодавством,
строки. Зміст й основні реквізити, які мають бути зазначені в претензії,
чітко зафіксовано в правових нормах. До них належать: — повне
найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб),
якій претензія пред’являється. Отже, потрібно викласти в претензії повні
й вичерпні дані про учасників спору;— дата пред’явлення і номер
претензії; — обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, та
докази, що підтверджують ці обставини, а також посилання на відповідні
нормативні акти; — вимоги заявника (їх необхідно точно і конкретно
сформулювати) з посиланням на нормативні акти; — сума претензії та її
розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; — платіжні
реквізити заявника претензії; — перелік документів, що додаються до
претензії, а також інших доказів. Документи, що підтверджують вимоги
заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях.
Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із
зазначенням про це у претензії. Претензія має бути підписана повноважною
особою заявника претензії або його представником. Право на пред’явлення
претензії є суб’єктивним правом юридичної особи, але порядок і строк
розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до особи, є обов’язком
господарюючого суб’єкта. Статтею 7 ГПК передбачено необхідність розгляду
одержаної претензії в місячний строк — загальний строк, який
обчислюється з дня одержання претензії. Законодавством установлено також
спеціальний строк розгляду претензії. Як уже зазначалося, до поданої
претензії додаються необхідні документи, але коли їх недостатньо для
розгляду претензії, інша сторона може запросити заявника надати
додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для подання цих
документів заявнику зазначається строк, залежно від їх складності та
кількості, але не менше ніж п’ять днів, не враховуючи часу поштового
обігу. В цьому випадку перебіг строку розгляду претензії зупиняється до
одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо
витребувані документи в установлений строк не надійшли, претензія
розглядається за наявними документами. Іноді виникає потреба в спільних
зусиллях для розгляду претензії по суті: звірити розрахунки, провести
експертизу, вчинити інші дії. Закон зобов’язує одержувача претензії
задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Про результати розгляду
претензії заявника повідомляють у письмовій формі. До того ж, коли
претензію відхилено повністю або частково, заявникові має бути повернуто
оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано
документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у
заявника претензії.Відповідь на претензії підписується повноважною
особою підприємства, організації або їхнім представником і надсилається
рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку в тому
самому порядку, що і претензія. Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що
виникають при укладанні господарських договорів, можуть бути подані на
вирішення господарського суду. При цьому не передбачається застосування
заходів досудового врегулювання. У процесі господарської діяльності
виникає необхідність зміни або розірвання господарських договорів.
Згідно зі ст. 11 ГПК підприємство (організація), яке вважає за необхідне
змінити чи розірвати договір перевезення, надання послуг зв’язку,
заснований на державному замовленні, надсилає пропозиції про це другій
стороні за договором. Підприємство (організація), яке одержало
пропозицію про зміну чи розірвання договору, має відповісти на неї не
пізніше як за 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємство
(організація) не досягло згоди щодо зміни чи розірвання договору, а
також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням
часу поштового обігу заінтересована сторона має право передати спір на
вирішення господарського суду. При надходженні позовної заяви до
господарського суду суддя приймає справу до провадження, якщо у
випадках, передбачених законодавством, або за домовленістю сторін
додержано заходів досудового врегулювання спору в установленому порядку
і немає порушень та інших підстав для відмови в її прийнятті або
поверненні.

19. Порушення розгляду претензії

Статтею 9 ГПК установлено штрафну відповідальність за порушення строку
розгляду претензії або залишення її без відповіді. Рішення про стягнення
штрафу, встановленого за ці порушення, приймається господарським судом
одночасно з прийняттям рішення по господарському спору (п. 4 ст. 83
ГПК). З порушника може бути стягнуто штраф у розмірі 2 % суми претензії,
але не менше ніж п’ять і не більше ніж 1 00 розмірів неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Крім штрафної відповідальності існують й
інші негативні наслідки порушення порядку досудового врегулювання
розбіжностей. Коли претензія має бути пред’явлена, але взагалі не
пред’являється, згідно з п. 7 ст. 63 ГПК господарський суд повертає
позовну заяву без розгляду її по суті. Господарський суд має право
припинити провадження у справі (п. З ст. 80 ГПК), якщо можливість
досудового врегулювання втрачена, або залишити позов без розгляду (п. З
ст. 81 ГПК), якщо можливість досудового врегулювання не втрачена, що дає
змогу позивачеві в установленому порядку пред’явити претензію, а потім і
позов. Позов залишається без розгляду згідно з п. З ст. 81 ГПК і тоді,
якщо його подано до закінчення строку, встановленого для відповіді на
претензію, і така відповідь не дана. Якщо до дня розгляду позову дано
відповідь про відхилення претензії або цей строк закінчився і
відповідачем не дано відповіді на претензію, справа підлягає розгляду по
суті.

20. Підвідомчість і підсудність

Позовна заява з вимогою про захист порушеного права має бути подана до
господарського суду з додержанням правил підвідомчості та підсудності.
За допомогою правового інституту підвідомчості розмежовують коло справ
між судами, господарськими судами, адміністративними органами.
Підвідомчість виступає як одна з передумов права на подання позову в
господарський суд. Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості
господарських судів віднесено справи у спорах, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів і з
інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав,
зазначених у законодавстві. Господарським судам підвідомчі також справи
про банкрутство, справи за заявами Антимонопольного комітету України,
Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх
компетенції. Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не
підвідомчих господарським судам. До них віднесено: — спори що виникають
при погодженні стандартів і технічних умов; — спори про встановлення
цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт),
якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути
встановлені за угодою сторін; — інші спори, вирішення яких відповідно
до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання
інших органів. Аналіз спірних відносин, підвідомчих господарському суду,
дає змогу зробити висновки про те, що господарському суду підвідомчі
спори, які випливають з господарських (господарська, підприємницька
діяльність) та адміністративних (управління господарською та
підприємницькою діяльністю) відносин, і справи про банкрутство. Питання
про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду одноособово,
спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві. При цьому
суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її правильність
сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя виносить
ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК). Коли вказані
в позові дані не дають змоги вирішити питання про підвідомчість, суддя
приймає позовну заяву, порушує провадження і залежно від обставин, які
виявилися в судовому засіданні, або вирішує справу по суті, або ухвалою
припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК). Ухвали про відмову у
прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про припинення провадження у
справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені. Ухвалу про порушення
провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути оскаржено, але сторони
мають право клопотати в судовому засіданні про розгляд питання про
підвідомчість справи господарському суду. Підвідомчий господарським
судам спір може бути передано сторонами (за письмовою угодою) на
вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання
недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні,
розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із
задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що справи про
банкрутство підвідомчі лише господарським судам і не можуть розглядатися
третейськими судами. Інститут підсудності розмежовує підвідомчі
господарським судам справи між відмінними елементами господарської
судової системи. Залежно від того, який критерій покладено в основу
такого розподілу — рівень господарського суду в системі або місце
розгляду справи, підсудність поділяється на родову та територіальну.
Родова підсудність розподіляє справи між господарськими судами різного
рівня. Загальний принцип розмежування родової підсудності, закріплений у
ст. 13 ГПК, визначає, що місцеві господарські суди розглядають у першій
інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам. Територіальна
підсудність дає змогу розмежувати предметну компетенцію господарських
судів одного рівня залежно від розгляду спору (ст. 15, 16 ГПК) і може
бути поділена на кілька видів. Загальна територіальна підсудність формує
основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських
судів. За цим правилом справи розглядаються місцевим господарським судом
за місцезнаходженням: — сторони, зобов’язаної за договором здійснити на
користь другої сторони певні дії по спорах, що виникають при укладанні,
зміні та розірванні господарських договорів і визнанні договорів
недійсними; — відповідача — по спорах, що виникають при виконанні
господарських договорів та з інших підстав, а також по справах про
визнання недійсними актів.Правила альтернативної підсудності надають
позивачеві право вибору господарського суду, де буде розглянуто справу.
Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються
господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за
вибором позивача. Спеціальні правила територіальної підсудності
встановлені господарським процесуальним законодавством по справах про
банкрутство, які розглядаються господарським судом за місцезнаходженням
боржника. Підсудність по зв’язку справ має місце у разі тісних зв’язків
справ, наявність яких дає змогу розглянути всі вимоги в одному процесі,
тобто незалежно від територіальної належності спір підлягає розгляду в
господарському суді, в якому вирішується інша справа, з якою пов’язаний
спір. Зустрічний позов подається за місцем подання первісного позову
(ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
на предмет спору, подається за місцем розгляду справи, що виникла між
сторонами: позивачем і відповідачем (ст. 26 ГПК).Виключна підсудність —
це встановлена підсудність певної категорії справ точно визначеному
господарському суду, що виключає можливість розгляду їх у будь-якому
іншому суді. Встановлення виключної підсудності має на меті забезпечити
найкращі умови для правильного та оперативного вирішення певних
категорій справ, розгляд яких в іншому місці викликає труднощі. Перелік
справ, на які поширюються правила виключної підсудності, у ст. 16 ГПК є
вичерпним: — справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в
яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються
господарським судом за місцезнаходженням цього органу; — справи у
спорах про право власності на майно, або про витребування майна з чужого
незаконного володіння, або про усунення перешкод у користуванні майном
розглядаються за місцезнаходженням майна;

— справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності
розглядаються за місцем вчинення порушення; — справи у спорах, у яких
відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний
банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим
або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські ради або обласні, Київська та Севастопольська
міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять
державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Справа, яку господарський суд прийняв до свого провадження, має бути
розглянута ним по суті. Якщо справа не підсудна даному господарському
суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою
підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або
винесення ухвали про передачу справи. Ухвалу про передачу справи за
підсудністю може бути оскаржено (ст. 17 ГПК).

21. Доказування і судові докази

Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну
діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення та
виявлення якогось знання на підставі дослідженого. Під час доказування
суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини
предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що приводять
до формування нового знання, яке має значення для вирішення спору. Отже,
доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність
осіб, які беруть участь у справі.Суб’єктами доказування в господарському
процесі є суд та особи, які беруть участь у справі. Інші особи, котрі
беруть участь у справі (посадові особи та інші працівники підприємств,
установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для
дачі пояснень з питань, які виникають під час розгляду справи, та судові
експерти), будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в
досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати
які-небудь обставини по справі.Процесуальна форма доказування в
господарському суді — це система правил доказування, врегульована
законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою
принципам господарського процесу. Доказування в господарському процесі
можна підрозділити на два види: — доказування відносно окремих юридичних
фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії; об’єктами
доказування при цьому є обставини, які належить установити відповідно до
вимог, найчастіше, господарського процесуального законодавства; —
доказування відносно всієї справи; об’єктом доказування по справі в
цілому є предмет доказування. У процесуальній теорії традиційно під
предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають
матеріально-правове значення і встановлення яких необхідне для винесення
судом законного та обґрунтованого рішення по справі. Факти, які мають
матеріально-правове значення, або юридичні факти, — це факти, з
наявністю або відсутністю яких закон пов’язує можливість виникнення,
зміни та припинення матеріально-правових відносин. В процесі розгляду
справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на
зміну підстави або предмета позову, можливості подання зустрічного
позову, а також інших обставин. Усю сукупність фактів (обставин), які
встановлюються в процесі судового доказування, називають «межею
доказування», що ширша за поняття «предмет доказування».

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, підлягають
доказуванню в суді, але з цього є винятки. Згідно зі ст. 35 ГПК є три
види фактів, які не потребують доказування: визнані господарським судом
загальновідомими; преюдиційні; пре-зумпційні. Загальновідомість факту
може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт
знає значне коло осіб, і він має бути відомим складу суду, який
розглядає справу. Преюдиційпість (від лат. preajudicialis — такий, що
стосується попереднього судового рішення) — означає визначеність деяких
фактів, які не потрібно доказувати знову. Преюдиційні факти: — факти,
встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, що вирішує
господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову
при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони; —
вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є
обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань: чи
мали місце певні дії та ким вони вчинені; — рішення суду з цивільної
справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду
щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Презумпція (від лат. praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним
(достовірним), допоки не буде доказано протилежне. Презумпційні факти —
це факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не
доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в
загальному порядку. Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в
господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких
господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи
відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а
також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення
господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: —
письмовими і речовими доказами; — висновками судових експертів; —
поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у
судовому процесі.

У процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення
для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, що поєднує в собі
два тісно взаємопов’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і
засоби доказування як процесуальна форма.Судовими доказами в
господарському процесі є відомості, що можуть підтвердити наявність або
відсутність обставин, які мають значення для вирішення справи та
отримані в установленому законом порядку передбаченими засобами
доказування. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками
господарського процесу. Але суд, оскільки він сам визначає предмет
доказування, має право впливати на обсяг доказування. Суд вказує, які
обставини позивач повинен доказати, навіть якщо він не посилається на цю
обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов’язки щодо подання
доказів, господарський суд має право (п. 5 ст. 83 ГПК) застосувати до
них штрафні санкції або залишити позов без розгляду у разі невиконання
позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів.
Закон покладає окремі обов’язки зі збирання доказів і на суд.
Господарський суд зобов’язаний витребувати документи і матеріали, має
право ознайомитися з доказами безпосередньо на місці їх знаходження, а
також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу.
Відповідно до Господарського процесуального кодексу України встановлено
такі засоби доказування: письмові докази; речові докази; висновки
судових експертів; пояснення представників спорів, інших осіб, які
беруть участь у судовому процесі. Письмові докази частіше
використовуються у практиці вирішення господарських спорів. Це вид
засобів доказування, обумовлений характером справ, які вирішуються
господарськими судами. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими
доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що
мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази мають
речову основу — папір або інший матеріал, на який нанесено текст у
спосіб, що дає можливість сприймати його візуально. Викладені у
письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, є не письмовими доказами, а особистими доказами у письмовій
формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій
формі. Письмові докази — це предмети, які відображують відомості, які
мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття людиною
засобів. За способом утворення документи поділяються на оригінали та
копії. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином
засвідченій копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина
документа, подається засвідчений витяг з нього. Господарський суд може
провести огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх
знаходження в разі неможливості подання цих доказів. Згідно зі ст. 39
ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який
підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи.Речовими
доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які
мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК). Речові
докази, як і письмові, — це певні предмети, різні матеріальні цінності.
Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю,
властивістю, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити.
Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений
оригінал замінюється його примірником або копією.Докази надаються
особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий
порядок витребування речових і письмових доказів. У випадку, коли особи,
які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні
докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів.
Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському
суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було
одержано, або стороні, за якою господарський суд визнав право на ці
речі.

22. Судова експертиза

Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань
матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про
обставини справи, що перебуває у провадженні суду. Про призначення
судової експертизи суддя вирішує при підготовці справи до розгляду і
можливе на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку
господарський суд має право зупинити провадження у справі. Проведення
судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи
безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями
згідно з законом України «Про судову експертизу». Сторони і прокурор,
який бере участь у господарському процесі, відповідно до ст. 31 ГПК
мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід
судовому експерту. При призначенні експертизи суд виносить ухвалу.
Судовий експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих
йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для
виконання покладеного на нього обов’язку. Висновок подається
господарському суду в письмовій формі, копія його надсилається сторонам.
Господарський суд може призначити: додаткову експертизу — у разі
незрозумілості чи неповноти висновку судового експерта; за необхідності
— повторну судову експертизу, доручивши її проведення іншому судовому
експерту. Висновок судового експерта для господарського суду не є
обов’язковим і оцінюється господарським судом, як і інші докази, за
встановленими законодавством правилами. Відхилення господарським судом
висновку судового експерта має бути мотивованим у рішенні.

23. Пояснення представників

Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у
господарському процесі, визначаються засобами доказування в
господарському процесі. Відповідно до господарського законодавства
учасниками господарського процесу можуть бути: — підприємства,
організації, установи, інші юридичні особи; — громадяни — суб’єкти
підприємницької діяльності; — у передбачених законодавством випадках —
державні та інші органи; — громадяни, що не є суб’єктами
підприємницької діяльності. Всі ці особи в господарському процесі
виступають як сторони (позивач і відповідач), треті особи (із
самостійними вимогами на предмет спору і без самостійних вимог на цей
предмет). Учасником господарського процесу може бути прокурор, який
звертається до господарського суду в інтересах держави. Законодавче
визначення пояснення представників сторін не зовсім коректне. Юридична
особа бере участь у господарському процесі через своїх представників.
Прокурор, який бере участь у справі, також (із деякими застереженнями)
діє як представник. Громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності може
діяти в господарському суді самостійно або через представника. Однак,
виходячи зі ст. 32 ГПК, можна дійти висновку, що коли громадянин —
суб’єкт підприємницької діяльності бере участь у справі самостійно, його
пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших осіб, які
беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, але
як доказ застосовується висновок судового експерта. Пояснення судовий
експерт може надавати у зв’язку зі своїм висновком. У господарському
процесі також можуть брати участь посадові особи та інші працівники
підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх
викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду
справи. їхні пояснення використовуються як судові докази. В окремих
випадках на вимогу судді пояснення представників та інших осіб, які
беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово.
Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням розуміється згода із
фактом, на якому інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення.
Визнання факту не є визнанням позову. Визнання факту не є обов’язком для
господарського суду. Визнання однією стороною фактичних даних і
обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення,
для господарського суду не є обов’язковим. Для прийняття рішення суттєве
значення мають правильна оцінка доказів, їх об’єктивний розгляд у
сукупності. Повне і всебічне оцінювання господарським судом доказів має
важливе значення для винесення законного та обґрунтованого рішення. Під
оцінюванням доказів розуміють визначення судом достовірності й сили
доказів.

24.Належність і допустимість доказів

Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які
мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного
визначення предмета доказування. Належність доказів — це властивість,
пов’язана зі змістом судових доказів. Докази, що підтверджують або
спростовують існування обставин предмета доказування, є належними.
Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати
лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти,
що стосуються даної справи. Це правило дає змогу суду позбутися зайвих
доказів, не переобтяжувати справу, зосередитися на тих доказах, які
мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів — це
правова категорія, яка свідчить про взаємозв’язок доказів з обставинами
(фактами), що мають бути встановлені як для вирішення всієї справи, так
і для здійснення окремих процесуальних дій. Додержання правил про
належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його
раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового
розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи. Якщо
належність характеризує об’єктивний зв’язок доказів із фактами
(обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів пов’язана з
їхньою процесуальною формою, тобто із засобами доказування. Допустимість
доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування
конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок
застосування конкретних засобів доказування у разі встановлення
визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в
процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства.
Обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути
підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись
іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК). Допустимість доказів означає,
що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило
допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується
тільки в тих випадках, коли законодавством встановлено певні вимоги щодо
оформлення правовідносин або тих чи тих дій. Допустимість доказів має
загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає
в тому, що в процесі доказування можуть використовуватися тільки засоби
доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлюються
законом про необхідність застосування певних доказів або заборону
посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості
доказів для господарського суду має обов’язковий характер, оскільки
порушення його може призвести до прийняття незаконного та
необгрунтованого рішення.

25.Достовірність, достатність, оцінювання доказів.

Достовірність доказів означає, що відомості, які вона надає,
відповідають дійсності. Достовірний доказ має бути отриманий з
доброякісного джерела інформації та якісного процесу формування доказу.
Достовірність визначають, порівнюючи кілька доказів, оцінюючи всю
сукупність доказів по справі. Достовірність — це якість доказів, яка
характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які
становлять предмет доказування. Достатність доказів — також важлива
якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи. Це
якість сукупності доказів по справі, необхідних для вирішення справи.
Оцінювання доказів — це складна процесуальна і розумова діяльність суду,
підпорядкована закону пізнання логіки під впливом правових вимог.
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що
ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в
господарському процесі всіх обставин справи в їхній сукупності,
керуючись законом (ст. 43 ГПК). Жодні докази не мають для господарського
суду заздалегідь встановленої сили.

26. Судові витрати (Державне мито)

Судові витрати — це відповідні грошові кошти, які витрачаються у зв’язку
з розглядом і вирішенням справ у порядку господарського судочинства і
покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою їх
відшкодування державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання
спорів згідно із законом без втручання суду. Згідно із ст. 44 ГПК
України до складу витрат входять державне мито та судові витрати
(затрати). Державне мито — це обов’язковий платіж за дії, які здійснює
господарський суд з розгляду, вирішення, перегляду господарських справ.
Розмір державного мита визначений законом і залежить від характеру та
ціни позову. Державне мито сплачується чи стягується в дохід державного
бюджету.

Державне мито — це плата, яка стягується державним органом чи установою
за здійснення певних дій. Стаття 45 ГПК не містить переліку заяв до
господарського суду, з яких в обов’язковому порядку справляється мито, а
визначає, що позовні заяви та заяви про оскарження рішень, ухвал,
постанов господарського суду оплачуються державним митом, крім випадків,
установлених законодавством. Чинне законодавство не передбачає право
господарського суду надавати сторонам відстрочку або розстрочку сплати
державного мита, а також зменшувати його розмір; суб’єкти, звільнені від
сплати державного мита, визначені ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів
України «Про державне мито». Державне мито стягується: — у твердих
ставках і у відсотках від ціни позову — із позовних заяв майнового
характеру; — у розмірі, кратному неоподаткованому мінімуму доходів
громадян— із позовних заяв немайнового характеру, інших заяв; — у
відсотках — із заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов у апеляційному
та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.Державне
мито (ст. 46 ГПК) сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету
України в порядку і розмірі, встановлених Декретом Кабінету Міністрів
України «Про державне мито». Згідно із п. 2 ст. З Декрету ставки
державного мита із заяв, що подаються до господарських судів,
установлюються в таких розмірах: а) із позовних заяв майнового
характеру — 1 % ціни позову, але не менше ніж три неоподатковувані
мінімуми доходів громадян і не більше ніж 100 неоподатковувані мінімуми
доходів громадян; б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому
числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів
ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про
банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими
вимогами до боржника після оголошення порушення справи про банкрутство,
— п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; в) із позовних
заяв у спорах, що виникають під час укладання, зміни або розірвання
господарських договорів, — п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян; г) з апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а
акож заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами — 50 % ставки,
що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спо-ру в першій
інстанції, а зі спорів майнового характеру — 50 % ставки, обчисленої
виходячи з оспорюваної суми.У разі збільшення розміру позовних вимог
недоплачена сума ержавного мита доплачується чи стягується згідно з
новою ці-ою позову.

Порядок сплати державного мита встановлений Інструкцією про порядок
обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної
державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15. По
справах, що розглядаються господарськими судами, державне мито
сплачується до подання позовної заяви або заяви про перегляд рішення,
ухвали, постанови господарського суду. При сплаті державного мита до
господарського суду подається оригінал платіжного документа. Невиконання
цієї вимоги є підставою для повернення позовної заяви без розгляду,
апеляційної скарги , касаційної скарги чи заяви про перегляд судових
рішень за нововиявленими обставинами. Відповідно до ст. 47 ГПК державне
мито підлягає поверненню в порядку, встановленому законодавством. Статгя
8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» передбачає, що
сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у
випадках: — внесення його у більшому розмірі, ніж передбачено чинним
законодавством; — повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті;
— припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду,
якщо справа не підлягає розгляду в господарському суді, а також коли
позивачем не додержано встановленого для даної категорії справ порядку
досудового врегулювання спору; — скасування в установленому порядку
рішення суду, якщо при цьому державне мито було вже стягнуто в дохід
бюджету.

Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника,
поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету.
Цей строк не може бути відновлений у разі його закінчення. У рішенні,
ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини,
що є підставою для повного або часткового повернення державного мита.У
разі відмови позивача від поданого позову до прийняття рішення зі справи
або задоволення відповідачем позовних вимог після подання позову внесене
з цієї справи державне мито не повертається. Окрім державного мита є й
інші судові витрати. Під іншими судовими витратами розуміють грошові
витрати, які пов’язані з розглядом справи в господарському суді і
покладаються на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.
Розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору та ціни
позову і є окремим по кожній конкретній справі залежно від фактичних
витрат. Грошові суми судових витрат виплачуються особам, для яких вони
призначені. Участь деяких суб’єктів у господарському процесі пов’язана з
певними витратами, відшкодування яких гарантує держава.До судових витрат
належать суми, що підлягають сплаті, за проведення експертизи,
призначеної господарським судом, за участь у розгляді справи
перекладача, а також суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до
господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають лід час
розгляду справи, за проведення огляду і дослідження доказів у місці їх
знаходження, витрати за послуги адвоката, на інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу тощо. Головний принцип, застосовуваний
законодавством при розподілі господарських витрат, — це принцип
покладення витрат на сторону, яка заявила безпідставний позов, або на
сторону, яка затіяла безпідставний спір у господарському суді. За
наявності заподіяння шкоди з боку кожної сторони господарські витрати
покладаються на обидві сторони пропорційно. Зазначене правило розподілу
господарських витрат застосовується при вирішенні як майнових, так і
немайнових спорів. Державне мито покладається: — у спорах, які
виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, — на сторону, що
безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на
обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій
кожної зі сторін;

— у спорах, які виникають при виконанні договорів і з інших підстав, —
на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір
виникає внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право
покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.
Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги
перекладача, адвоката, та інші витрати, пов’язані з розглядом справи,
покладаються: при задоволенні позову — на відповідача; при відмові в
позові — на позивача; при частковому задоволенні позову — на обидві
сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

27. Процесуальні строки.

Процесуальний строк — це встановлений законом або судом проміжок часу,
протягом якого має або може бути здійснена та чи та процесуальна дія або
закінчена певна частина провадження по справі. За загальним правилом,
закріпленим у ст. 50 ГПК, строки в господарському процесі можна поділити
на: • встановлені законодавством — Господарським процесуальним кодексом
України або іншими законами: для господарського суду та для осіб, які
беруть участь у справі; • визначені господарським судом: для осіб, які
беруть участь у справі, та для осіб, які не беруть участі у справі.
Процесуальні строки для здійснення процесуальних дій визначаються: —
точною календарною датою; — зазначенням події, яка повинна неминуче
настати; — періодом часу, протягом якого може бути вчинена дія (дія може
бути вчинена протягом усього періоду).Строки обчислюються роками,
місяцями, днями. Перебіг процесуального строку, обчислюваного роками,
місяцями або днями, починається наступного дня після календарної дати
або настання події, якою визначено його початок. Відповідно до ст. 51
ГПК строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідний місяць і
число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується
у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку,
обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного
числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випадках, коли
останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку
вважається перший наступний за ним робочий день.Процесуальна дія, для
якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня
строку. Якщо позовну заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд
рішення та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24-ї години
останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.Господарське
процесуальне законодавство передбачає зупинення процесуальних строків
(ст. 52 ГПК). Перебіг усіх незакінчених процесуальних строків
зупиняється із зупиненням провадження у справі. Із дня поновлення
провадження перебіг процесуальних строків продовжується. Господарське
процесуальне законодавство передбачає можливість відновлення та
продовження процесуальних строків.За заявою сторони, прокурора чи зі
своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску
встановленого процесуального строку поважною і відновити пропущений
строк. Із закінченням процесуального строку право на здійснення
процесуальної дії особами, які беруть участь у справі, у господарському
процесі, погашається. При пропущенні процесуального строку зберігається
обов’язок здійснення процесуальної дії, але водночас виникає можливість
застосування до несправного суб’єкта штрафних санкцій.

28. Запобіжні заходи

Запобіжні заходи — новий правовий інститут у господарському судочинстві.
Особа, яка має підстави побоюватися, що подача потрібних для неї доказів
стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її
права порушено або існує реальна загроза їх порушення, має право
звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних
заходів до подання позову. Запобіжні заходи включають: витребування
доказів; огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов’язані з
порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо
якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб (ст.
43-2 ГПК). Заява про вжиття запобіжних заходів має містити: —
найменування господарського суду, до якого вона подається; —
найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних
заходів, їхні поштові адреси; — документи, що підтверджують за
заявником-громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності; —
вид і суть запобіжного заходу; — обставини, якими заявник обґрунтовує
необхідність ужиття запобіжних заходів; — перелік документів та інших
доказів, що додаються до заяви; — підпис заявника або його
представника, якщо заява подається представником (ст. 43-3 ГПК). До
заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які
підтверджують сплату державного мита в установлених законом порядку і
розмірі. Разом із заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її
копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних
заходів. Господарський суд має право вимагати від заявника додати до
заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу
порушення його прав.Заявник повинен подати відповідну позовну заяву
протягом 10 днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів.
Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи
забезпечення позову. Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається
не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, в районі
діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням
заінтересованих осіб. Господарський суд може зобов’язати заявника
забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти
зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит
господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з
урахуванням обставин справи, але він не повинен бути більшим за розмір
заявленої шкоди. Про вжиття запобіжних заходів господарський суд
виносить ухвалу. Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується
негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі
забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіжних
заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі
(ст. 43-6 ГПК). На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за
участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжних
заходів, остання протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали може
подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про
вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття
запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів
розглядається протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу
про їх ужиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розгляду
заяви. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу
про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну
чи скасування (ст. 43-7 ГПК). Запобіжні заходи припиняються згідно із
ст. 43-9 ГПК у разі: неподання заявником відповідної позовної заяви
протягом 10 днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів;
відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав,
передбачених у ст. 62 ГПК; невиконання позивачем вимог, передбачених ст.
63 ГПК; винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про
вжиття запобіжних заходів. Статтею 43-10 ГПК передбачено відшкодування
шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів. У випадку припинення
запобіжних заходів, або у випадку відмови заявника від позову, або у
випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні
позову особа, стосовно якої вжито запобіжних заходів, має право на
відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

29. Позов

Подати позов — означає звернутися до господарського суду із заявою, яка
має містити прохання до суду про розгляд спору про право. Однак для
порушення справи недостатньо подати до суду заяву. Суддя повинен
вирішити питання і винести ухвалу про прийняття заяви до провадження
суду, якщо дотримані всі вимоги, передбачені законодавством. Однією з
передумов права на подання позову є те, що спір має бути підвідомчий
господарському суду. У разі відсутності такої передумови позивач не має
права на подання позову. Інша передумова права на подання позову —
відсутність рішення господарського суду або іншого органу, який вирішує
господарські спори в межах своєї компетенції, зі спору між тими самими
сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав або справи у
провадженні цих органів з такого спору, тобто за тотожним позовом.
Третьою передумовою є наявність статусу юридичної особи або статусу
громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності як у позивача, так і у
відповідача. За відсутності хоча б однієї з трьох передумов настає
відмова у позові. Існують умови, за яких суддя не приймає позовної заяви
і повертає її без розгляду. Ці умови свідчать не про відсутність у
позивача права на позов (права на подання позову), а лише про те, що
позовна заява не може бути прийнята до розгляду суду по суті, допоки не
буде усунуто підстави, що спричинили повернення заяви. Згідно зі от. 63
ГПК суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи, якщо: —
позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або
особою, посадове становище якої не вказано; — у позовній заяві не
вказано повного найменування сторін, їхніх поштових адрес; — у позовній
заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів,
що підтверджують викладені в заяві обставини, не наведено обґрунтованого
розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми; — не подано доказів сплати
державного мита в установлених порядку та розмірі; — порушено правила
об’єднання вимог або об’єднано в одній позовній заяві кілька вимог до
одного чи кількох відповідачів, і сумісний розгляд цих вимог
перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво
ускладнить вирішення спору; — не подано доказів надсилання
відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів; — не
подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством; — до винесення ухвали про порушення
провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;
— не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу. Суддя повертає позовну заяву не пізніше ніж через
п’ять днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу, яку може бути
оскаржено. У будь-якому разі потрібне усунення підстав, які стали
приводом для повернення позовної заяви. Повернення позовної заяви не
перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в
загальному порядку після усунення допущеного порушення. Подання позову в
строки, встановлені для захисту порушеного або оспорюваного права,
передусім пов’язане з дотриманням позовної давності, (гл. 19 ЦК).
Позовна давність має не тільки матеріально-правове, а й
процесуально-правове значення. Позовна давність застосовується судом
лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Якщо
суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене
право підлягає захисту. Позовна заява подається до господарського суду з
дотриманням певних правил. Правила подання позовної заяви включають
положення про її форму і зміст (ст. 54 ГПК), направлення копій позовної
заяви і доданих до неї документів іншим особам (ст. 56 ГПК). Для
прийняття справи до провадження господарському суду необхідно перевірити
відповідність позовної заяви за формою і змістом вимогам законодавства,
а також установити, чи є в наявності документи, що їх вимагає закон.
Позовна заява подається обов’язково в письмовій формі і підписується
повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором
чи його заступником, громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності
або його представником. Якщо позов підписано представником позивача, до
позовної заяви додається довіреність чи інший документ, який підтверджує
повноваження представника позивача. До позовної заяви додаються
документи (ст. 57 ГПК), які підтверджують: — ужиття заходів досудового
врегулювання господарського спору у випадках, передбачених
законодавством, із кожним з відповідачів (у спорах, що виникають при
укладанні, зміні та розірванні договорів, — відповідно договір, проект
договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання
договору, протокол розбіжностей і документи, що підтверджують дату його
одержання, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у
встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та
інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з
інших підстав, — копія претензії, докази її надсилання відповідачеві,
копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано); — відправлення
відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів; — сплату
державного мита в установлених порядку і розмірі; — сплату витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; — обставини, на
яких ґрунтуються позовні вимоги. До заяви про визнання акта недійсним
додається також копія акта, який оспорюється, або засвідчений витяг з
нього. Платіжні документи подаються до господарського суду в оригіналі.
Суддя господарського суду одноособово вирішує питання про прийняття
позовної заяви. Він повинен прийняти до провадження господарського суду
позовну заяву, подану з дотриманням вимог, передбачених законом. Суддя
відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо: — заява не підлягає розгляду
в господарських судах України; — у провадженні господарського суду або
іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський
спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет
і з тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору;

— позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. Наявність
наведених підстав вказує на відсутність у позивача права на подання
позову. Установивши, що позовна заява може бути прийнята до провадження
господарського суду, суддя порушує справу. Прийнявши позовну заяву,
суддя господарського суду не пізніше ніж через п’ять днів з дня її
надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є
заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується
про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні
господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо
підготовки справи до розгляду в засіданні (ст. 64 ГПК).

30. Відзив на позов

Закон надає можливість особі, яка є відповідачем, надіслати відзив на
позовну заяву з додатком документів, що підтверджують заперечення проти
позову. Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи
(ст. 59 ГПК) надіслати: — господарському суду — відзив на позовну заяву
і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову; —
позивачеві, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у
судовому процесі, — копію відзиву. Відзив має містити: — найменування
позивача і номер справи; — мотиви повного або часткового відхилення
вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що
обґрунтовують відхилення позовної вимоги; — перелік документів та інших
доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій
відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам,
прокурору). Відзив підписується уповноваженою відповідачем особою або
його представником. В останньому випадку до відзиву додається
довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника
відповідача. У разі неподання відзиву на позовну заяву справа може бути
розглянута за наявними матеріалами (Ст.75 ГПК).

31. Забезпечення позову

Гарантією захисту прав учасників господарського процесу є забезпечення
позову. Інститут забезпечення позову спрямований на реальне і повне
відновлення майнових прав учасників господарського процесу, порушених
унаслідок неправомірних дій інших осіб. Мета забезпечення позову —
гарантувати належне і правильне виконання рішення господарського суду.
Під забезпеченням позову розуміється прийняття господарським судом
передбачених законом засобів, які гарантують можливість реального
виконання майбутнього рішення господарського суду. Господарський суд має
право вжити заходів до забезпечення позову за заявою сторони (позивача,
відповідача, третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет
спору), прокурора, його заступника або зі своєї ініціативи (ст. 66 ГПК).
Забезпечення позову може мати місце в будь-якій стадії провадження у
справі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити
неможливим виконання рішення господарського суду. Про забезпечення
позову виноситься ухвала, яку може бути оскаржено. Стаття 61 ГПК містить
вичерпний перелік заходів до забезпечення позову. Позов забезпечується
накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;
забороною відповідачеві чинити певні дії; забороною іншим особам чинити
дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі
виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення
здійснюється у безспірному порядку. Інші засоби, не передбачені законом,
застосовуватися не можуть. Поряд з цим можливе прийняття з однієї справи
кількох засобів забезпечення позову. Арешт майна або грошових сум
полягає в забороні господарським судом розпорядження відповідним майном
або грошовими сумами, що належать відповідачеві. Арешт майна не
перешкоджає користуванню ним, якщо це не тягне знищування майна або
зменшення його цінності. Таке майно не може бути продане, змінене,
подароване, здане в найм, закладене або знищене. Заборона відповідачу
або іншим особам учиняти певні дії має на меті зберегти в подальшому
становище, яке існує, до прийняття рішення. Зупинення стягнення на
підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення
здійснюється у безспірному порядку, зачіпає безпосередньо інтереси інших
осіб, тому такий захід має застосовуватися після ретельного розгляду
цього питання. Законодавство передбачає можливість скасування
забезпечення позову. Правова природа забезпечення позову визначається
правовою природою самого позову.

32. Підготовки справи до розгляду

Підготовка будь-якої справи до розгляду є обов’язковою самостійною
стадією господарського процесу, під час якої закладаються засади для
виконання господарським судом головних завдань судочинства. Метою
підготовки справи до судового розгляду в господарському суді є створення
умов, спрямованих на забезпечення правильного і своєчасного вирішення
спору. Сама підготовка справи складається з певних процесуальних дій
судді. Конкретний зміст і послідовність цих дій зумовлені загальними
завданнями підготовки, до яких належать: – уточнення позовних вимог і
обставин, покладених в основу позову; – визначення характеру
правовідносин сторін і відповідно потенційного кола законодавчих актів,
які мають бути застосовані при вирішенні спору; – визначення можливого
кола осіб, які беруть участь у справі; – визначення кола доказів,
необхідних для вирішення спору по суті, і забезпечення їх подання до
початку розгляду; – сповіщання заінтересованих осіб про час і місце
розгляду. Згідно зі ст. 4-6 ГПК у місцевих господарських судах
(господарських судах першої інстанції) справи розглядаються суддею
одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду,
залежно від її категорії і складності, може бути розглянуто колегіально
у складі трьох суддів. У будь-якому разі питання підготовки справи до
судового розгляду вирішується одним суддею, але він діє від імені всього
господарського суду.Спеціальний строк підготовки справи господарським
процесуальним законодавством не передбачений. Час підготовки включено до
загального строку вирішення спору. Згідно зі ст. 69 ГПК справа має бути
розглянута і рішення прийнято в строк, не більший ніж два місяці від дня
одержання позовної заяви. Слід зазначити, що підготовка справи до
судового розгляду — це діяльність не тільки суду, а й осіб, які беруть
участь у справі.

.

2

hI-aB*

B*

B*

B*

hI-aB*

®

°

?

?

ue

th

hI-aB*

????a?6oe8oe:oeoe@oeBoeDoeFoeHoezoe°

?

?

¶

?

?

1/4

3/4

A

A

Ae

AE

E

E

I

????}?I

I

?

O

O

Oe

O

U

Ue

TH

a

a

ae

ae

e

e

i

i

?

o

o

oe

o

u

ue

th

–

????§?ки справи до розгляду виключають можливість законодавчого
встановлення вичерпного їх переліку і визначають лише загальні напрями
дій судді та коло питань, що підлягають з’ясуванню. Згідно з цією
статтею суддя в необхідних випадках вчиняє такі дії з підготовки справи
до розгляду: – вирішує питання щодо залучення до участі у справі іншого
відповідача та щодо виключення чи заміни неналежного відповідача; –
виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було
надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках,
передбачених законодавством; – викликає представників сторін (якщо
сторони знаходяться в тому самому населеному пункті, що й господарський
суд) для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть бути
подані додатково; – зобов’язує сторони, інші підприємства, установи,
організації, державні та інші органи, їхніх посадових осіб виконати
певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх
знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки,
необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами
безпосередньо на місці їх знаходження; – вирішує питання про призначення
судової експертизи; – провадить огляд і дослідження письмових і речових
доказів т місці їх знаходження; – вирішує питання про визнання явки
представників сторін на зісдання господарського суду обов’язковою; –
вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по
суті справи; – вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення
позову; – учиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і
своєчасного розгляду справи. Вибір дій з підготовки, їхні зміст і
спрямованість зумовлені особливостями кожної конкретної справи як
матеріального, так і процесуального характеру. Трапляються випадки, коли
суддя змушений залучити до участі у справі іншого відповідача або третю
особу, не вказану в позовній заяві. У разі залучення до участі у справі
належного відповідача або третьої особи суддя виносить про це мотивовану
ухвалу. На стадії підготовки справи до господарського розгляду суддя має
право зобов’язати осіб, які беруть участь у справі, інші організації та
посадових осіб виконати певні дії, зокрема звірити розрахунки, подати
господарському суду документи, відомості, дати висновок з тих чи тих
питань, необхідних для вирішення спору, тощо . У разі необхідності суддя
на стадії підготовки справи до розгляду вирішує питання про призначення
експертизи або про участь у процесі судового експерта . Судді також
надано право, якщо сторони знаходяться в тому самому населеному пункті,
що й господарський суд, викликати представників сторін. Важливе місце
серед дій, здійснюваних на стадії підготовки, посідає вжиття заходів із
забезпечення позову. Суддя здійснює й інші дії з підготовки справи.
Позивач, за позовною заявою якого порушено судову справу, безумовно,
повинен бути готовий до процесу ще на стадії підготовки позовної заяви.
Відповідно до законодавства кожна сторона повинна довести обставини, на
які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, щоб
переконати суд у своїй правоті. Коло доказів визначається сторонами і
судом, які спираються на конкретні обставини справи, що розглядається.
При цьому застосовуються певні критерії добору доказів за категоріями
справ, напрацьованих судовою практикою. Прийнявши позовну заяву і
здійснивши дії з підготовки справи до судового розгляду, суддя виносить
ухвалу. Ця ухвала виноситься і надсилається, в установлений
законодавством п’ятиденний строк з дня надходження позовної заяви. Проте
слід мати на увазі, що підготовка до судового розгляду не закінчується
винесенням ухвали про порушення провадження у справі та підготовку
справи до судового розгляду і надсиланням її особам, які беруть участь у
справі.

33. Розгляд справи в засіданні суду і прийняття рішення

Вирішення розгляду справи по суті в засіданні господарського суду —
основна стадія процесу. її значення полягає в тому, що саме при розгляді
і вирішенні спору в судовому засіданні здійснюється реалізація основного
завдання господарського суду — захист прав і охоронюваних законом
інтересів організацій та громадян-підприємців. Судовий розгляд
відбувається в засіданні господарського суду, протягом якого суд
безпосередньо досліджує докази і встановлює фактичні обставини, на
підставі яких виносить законне і обгрунтоване рішення. На стадії
судового розгляду найбільш повно виявляються основні принципи
господарського процесу: законності, незалежності господарського суду та
його суддів, рівності сторін, змагальності, гласності та ін. Спори
вирішуються в засіданні суду у складі одного або трьох суддів, судовий
процес фіксується технічними засобами та відображується в протоколі
судового засідання. Спір має бути вирішений господарським судом у строк,
не більший ніж два місяці від дня одержання позовної заяви. Спір про
стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішений
господарським судом протягом одного місяця від дня одержання позовної
заяви. У виняткових випадках голова господарського суду чи його
заступник має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на
один місяць.Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі
розгляду справи трьома суддями — суддею, головуючим на засіданні (ст.
74 ГПК). Засідання господарського суду складається з трьох частин:
підготовчої, розгляду спору по суті (дослідження, перевірка доказів) і
прийняття рішення по справі. Господарський суд може здійснювати
стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання. У
судовому засі-данні складається протокол (ст. 81-1 ГПК). Протокол веде
секретар судового засідання. Протокол у триденний строк підписують суддя
(суддя головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право
ознайомитися з протоколами і протягом п’яти днів після їх підписання
подавати письмові за- уваження з приводу допущених у протоколах
пеправильпостей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи в усіх
випадках долучаються до матеріалів справи. Господарський суд розглядає
зауваження на протокол протягом п’яти днів з дня подання зауваження і за
результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або
мотивовано відхиляє їх. При порушенні справи і підготовці її до судового
провадження суддя забезпечує своєчасне оповіщення всіх осіб, які беруть
участь у справі, про час і місце судового розгляду. Судді надано право
стягувати з винної сторони штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян за ненадіслання витребуваних матеріалів,
ухиляння від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону (п.
5 ст. 83 ГПК). Підстави і порядок відводу судді і судового експерта
визначаються ст. 20 і 31 ГПК. Відвід, може бути заявлено особами, які
беруть участь у справі, до початку розгляду справи по суті. За наявності
відповідних обставин суддя повинен заявити самовідвід. Після перевірки
всіх умов, необхідних для вирішення спору в даному засіданні,
господарський суд розпочинає розгляд справи по суті. У засіданні
заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які
беруть участь у засіданні. Розгляд справи по суті, як правило,
починається з викладення обставин справи позивачем. Слід наголосити, що
визнання позову або відмова від нього, укладення мирової угоди можливі
на будь-якій стадії розгляду спору до винесення рішення. Відмова
позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди
сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах,
що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем,
відповідачем чи обома сторонами (ст. 78 ГПК).До прийняття відмови
позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін
господарський суд роз’яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних
дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників
сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов’язків сторін щодо
предмета позову. Про прийняття відмови позивача від позову або про
затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу,
якою водночас припиняє провадження у справі. У разі визнання
відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення
позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не
порушують прав і охороню-ваних законом інтересів інших осіб.Основними
завданнями розгляду справи по суті є забезпечення з’ясування всіх
обставин справи. З цією метою суд з участю сторін та інших осіб здійснює
дослідження й оцінку доказів. Кожна справа в господарському суді
закінчується, як правило, прийняттям рішення негайно після розгляду всіх
матеріалів справи. При вирішенні господарського спору по суті
(задоволення позову, відмова в позові повністю або частково)
господарський суд приймає рішення. Рішення виноситься після того, як
визначено всі обставини і можна дати відповідь на всі питання спору,
який розглядається. Прийняття рішення виокремлюється в самостійну
частину судового розгляду. Судове рішення приймається суддею за
результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується
колегіально — більшістю голосів суддів. Жодний із суддів не має права
утримуватися від голосування. Суддя, не згодний з рішенням більшості
складу колегії суддів, зобов’язаний підписати процесуальний документ і
має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до
справи, але(не голошується (ст. 74-7 ГПК). Прийняте рішення розсилається
сторонам, проку-рору який брав участь у господарському процесі, третім
особам у п’ятиденний строк після його прийняття або вручається під
розписку (ст. 87 ГПК).

34.Припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду

Нормальний перебіг процесу іноді порушується обставинами, які не були
або не могли бути враховані при підготовці справи до господарського
розгляду. Наявність цих обставин або перешкоджає винесенню рішення, що
тягне відповідно відкладення розгляду справи чи зупинення провадження у
справі, або виключає можливість розгляду спору по суті, що тягне
припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду. У
таких випадках судове засідання по спору закінчується винесенням
відповідної ухвали господарського суду. Ухвала резенлається у
п’ятиденний строк після прийняття. Відкладення розгляду справи — це
відстрочка вирішення спо-ру по суті з призначенням часу наступного
засідання по справі. Воно полягає в перенесенні засідання на інший строк
для того, щоб забезпечити необхідні умови розв’язання спору.
Господарський суд відкладає розгляд справи в межах строків, установлених
для розгляду справи господарським процесуальним законодавством, тобто
протягом двохмісяців з дня одержання позовної заяви, коли з якихось
обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Підстави до
відкладення розгляду справи досить різноманітні. Стаття 77 ГПК такими
обставинами визначає: Нез’явлення в засідання представників сторін,
інших учасників господарського процесу; — неподання витребуваних
доказів; — необхідність витребування нових доказів; — залучення до
участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача; —
необхідність заміни відведеного судді, судового експерта. Цей перелік не
є вичерпним. Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій
вказується час і місце проведення наступного засідання. Суддя має право
оголосити перерву в засіданні у межах встановленого строку вирішення
спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі. Відкладення
розгляду справи та оголошення перерви у засіданні не пливають на перебіг
передбаченого законом загального строкуй розгляду цієї справи. Зупинення
провадження у справі — це припинення процесуальних дій по справі на
невизначений строк. Зупинення провадження у справі відрізняється від
відкладення розгляду справи. Перелік підстав для зупинення, передбачених
ст. 79 ГПК, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Підстави
зупинення провадження не можуть бути доповнені на розсуд господарського
суду. Є два види зупинення провадження у справі – обов’язкове та
необов’язкове. За обов’язкового зупинення провадження (вказане в законі)
господарський суд зобов’язаний зупинити провадження у справі в разі
неможливості розгляду даної справи до вирішення пов’язаної з нею іншої
справи органом, який вирішує господарські спори, або відповідного
питання компетентними органами. За необов’язкового зупинення провадження
у справі господарський суд має право зупинити провадження у справі
клопо-танням сторони, прокурора, який бере участь у господарському
процесі, або за своєю ініціативою у випадках: – призначення
господарським судом судової експертизи; – надсилання господарським судом
матеріалів до слідчих органів;

– заміни однієї зі сторін її правонаступником унаслідок реорганізації
підприємства, організації. Господарський суд поновлює ііроваджеїшяу
справі після усунення обставин, які зумовили його зупинення. Про
зупинення ‘ провадження у справі та його поновлення виноситься ухвала.
Ух-валу про зупинення провадження може бути оскаржено. Зупинення
провадження у справі означає й зупинення перебігу загального строку
розгляду справи. Днем зупинення справи, а також перебігу вказаного
строку буде дата відповідної судової ухвали. Поновлення провадження у
справі поновлює перебіг загального строку з урахуванням уже витраченого
судом часу до виникнення обставин, за яких було зупинено провадження
згідно із судовою ухвалою. Є дві форми закінчення справи: без винесення
рішення по суті спору, припинення провадження у справі залишення позову
без розгляду. Припинення провадження по суті означає закінчення
діяльності господарського суду по розгляду спору через відсутність у
позивача права на захист. У такому разі виключаються можливість
повтор-ного звернення до господарського суду по даній справі. Цим
відрізняється припинення провадження у справі від залишення позову без
розгляду, яке не перешкоджає повторному зверненню позивача до
господарського суду з тим самим позовом після усунення обставин, які
зумовили залишення позову без розгляду. Відповідно до ст. 80 ГПК
господарський суд припиняє прова-дження у справі, якщо) — спір не
підлягає вирішенню в господарських судах України; – відсутній предмет
спору; — є рішення господарського суду або іншого органу, який у межах
своєї компетенції вирішив господарський спір між тими самими сторонами,
про той самий предмет і з тих самих підстав; — заявник не вжив заходів
досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законодавством, і
можливість такого врегулювання втрачено; – позивач відмовився від
позову, і відмову прийнято господарським судом; -сторони уклали угоду
про передачу даного спору на вирі-шецня третейського суду; –
підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано; – сторони
уклали мирову угоду, і її затверджено господарським судом. Цей перелік є
вечерпним. Про припинення провадження у справі виноситься ухвала, в якій
мають бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат,
про повернення державного мита з бюджету, а також” можуть бути
розв’язані питання притягнення штрафів, передбачених ст. 83 ГПК. Цю
ухвалу може бути оскаржено. Справу не може бути закінчено винесенням
рішення також і у випадку, коли при її розгляді виявлено недодержання
позивачем деяких зобов’язань у процесі, а позов залишається без
розгляду. Залишення позову без розгляду допускається тільки на
підставах, передбачених ст. 81 ГПК, перелік яких є вичерпним.
Господарський суд залишає позов без розгляду, якщо:

– Позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або
особою, посадове становище якої не вказано; — у провадженні
господарського суду або іншого органу, який діє в межах своєї
компетенції, перебуває_справа з господарського спору між тими самими
стор’онами, про той самий предмет і з тих самих підстав; – позивач не
вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених
законодавством, і можливість такого врегулювання.нйвтрачено; – позивач
не звертався до установи банку за одержанням з відповідача
заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана
через банк; — позивач без поважних причин не подав витребувані
господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або
представник позивача не з’явився на виклик у засідання господарського
суду, і його неявка перешкоджає вирішенню спору; — громадянин
відмовився від позову, який подано в його інтересах прокурором. Про
залишення позову без розгляду виноситься ухвала, в якій можуть бути (в
ухвалі про припинення провадження у справі — мають бути) вирішені
питання про розподіл між сторонами господарських витрат, про повернення
державного мита з бюджету, а також про стягнення штрафів, передбачених
ст. 83 ГПК. Ухвалу про залишення позову без розгляду може бути
оскаржено. Після усунення обставин, що зумовили залишення позову без
розгляду, позивач має право знову звернутися з нею до господарського
суду в загальному порядку.

35. Засади перевірки і перегляду судових актів, їх наслідки

Для виправлення помилок, допущених судом при розгляді й вирішенні
спорів, закон передбачає спеціальну стадію перевірки законності та
обгрунтованості рішень, ухвал, постанов, яка має самостійні стадії: –
перегляд судових рішень в апеляційному порядку; – тіерегляд судових
рішень у касаційному порядку; – перегляд судових рішень за
нововиявленими обставинами. Наведені стадії мають такі загальні ознаки:
— вони призначені для перевірки наявності або відсутності підстав для
скасування рішень, ухвал, постанов; — скасування або зміна рішень,
ухвал, постанов може бути тільки у випадках, прямо вказаних у законі; —
перевіряти судові акти мають право тільки ті суди, які уповноважені на
це законом; — при перевірці судових актів можуть бути присутні особи,
які беруть участь у справі. Разом із тим кожна стадія є самостійною
стадією господарського процесу і має свою мету, свій суб’єктний склад,
об’єкт, зміст і передумови виникнення.

36. Апеляційне провадження

Розгляд справи судом першої інстанції не завжди забезпечує
безпомилковість рішень. Перегляд судом апеляційної інстанції, рішень
місцевого господарського суду, які не набрали законної сили, – найбільш
зручний і швидкий спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових
рішень. Апеляційний перегляд здійснює апеляційний господарський суд,
повноваження якого поширюються на територію знаходження відповідного
місцевого господарського суду. Провадження в апеляційній інстанції –
самостійна стадія, яка, вирішуючи загальні завдання господарського
процесу, має свої специфічні цілі. Головпою метою є перевірка законності
та обґрунтованості рішень місцевого господарського суду для того, щоб не
допустити набрання законної сили та виконання помилкових рішень
господарського суду. Контроль суду апеляційної інстанції за діяльністю
суду першої інстанції має свої особливості. Він здійснюється у
специфічній формі — шляхом винесення судом апеляційної інстанції
постанов з кожної розглянутої справи. Суд не зв’язаний доводами
апеляційної скарги (подання) і зо-бов`язаний перевірити законність і
обґрунтованість рішення місцевого суду в повному обсязі. Отже,
апеляційне провадження як стадія господарського процесу — це сукупність
дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що
здійснюються з метою перевірки законності та обґрунтованості судових
актів місцевих господарських судів, які.(не набрали законної сили, та
повторного розгляду справи по суті. Право на оскарження рішення виникає
з дня його прийняття у кінцевій формі за наявності вказаних у законі
передумов. Такими передумовами є наявність винесеного місцевим
господарським судом рішення, яке не набрало законної сили; суб’єкти
оскарження, віднесені до осіб, які мають право на оскарження. Відповідно
до ст. 91 ГПК сторони у справі мають право на подання апеляційної
скарги, а прокурор — на внесення апеляційного подання. Об’єктом
апеляційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого
господарського суду, яке не набрало законної сили. Апеляційна скарга
подається, а апеляційне подання вноситься протягом 10 днів дня прийняття
рішення місцевим господарським судом, а якщо у судовому засіданні було
оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення — з дня підписання
рішення, оформленого відповідно до вимог закону. Відновлення пропущеного
строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом трьох
місяців з дня прийняття рі-шення місцевим господарським судом. З
відповідним клопотанням можуть звертатися лише особи, які мають право на
подання апеляційної скарги. Сама апеляційна скарга (подання) подається
через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у
п’ятиденний строк надсилає одержану скаргу (подання) разом із справою
відповідному апеляційному господарському суду. Згідно зі ст. 94 ГПК
апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі й
має містити: — найменування апеляційного господарського суду, до якого
подається скарга (подання); — найменування місцевого господарського
суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення; —
вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, з
яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на
законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково; —
перелік документів, доданих до скарги (подання). Апеляційна скарга
підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. До скарги
додаються докази сплати державного мита, за винятком випадків,
передбачених законодавством. Сторона у справі, отримавши апеляційну
скаргу (подання), має право надіслати відзив на неї апеляційній
інстанції та особі, яка подала скаргу (подання). Апеляційна скарга
(подання) не приймаєть-ся до розгляду і повертається апеляційним
господарським судом, якщо: — вона підписана особою, яка не має права її
підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено; — до неї
не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам); — до неї
не додано документів, що підтверджують сплату державного мита в
установлених порядку і розмірі; — скаргу подано після закінчення
строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення
цього строку; — до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до
провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.
Апеляційна скарга (подання), подана з дотриманням вимог законодавства,
має бути прийнята до провадження суду. Апеляційна скарга (подання) на
рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк
з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в
апеляційну інстанцію. Апеляційна інстанція (ст. 103 ГПК) за результатами
розгляду апеляційної.скарги (подання) має право: — залишити рішення
місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) — без
задоволення;

— скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; —
скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі
або залишити позов без розгляду повністю або частково; — змінити
рішення. Перелік підстав для скасування або зміни рішення місцевого
господарського суду містить ст. 104 ГПК. Такими підставами є: — неповне
з’ясування обставин, які мають значення для справи; — недоведеність
обставин, які мають значення для справи, що їх місцевий господарський
суд визнав установленими; — невідповідність висновків, викладених у
рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; — порушення
або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
За наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) згідно зі ст. 105
ГПК апеляційний господарський суд приймає постанову. Постанова набирає
законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі в
п’ятиденний строк з дня її прийняття.

37. Касаційне провадження

Провадження касаційний інстанції є самостійною стадією господарського
процесу призначене для перевірки законності судових рішень
господарського суду, які набрали законної сили.Вищий господарський суд
України є касаційною інстанцією в системі спеціалізованих господарських
судів. Він переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих
господарських судів і постанови апеляційних господарських судів. Судовий
контроль касаційної інстанції за діяльністю судів та керівництво ними
мають здійснюватися у процесуальній формі — шляхом винесення касаційною
інстанцією постанов з кожної розглянутої справи. Законодавством також
передбачена можливість перегляду в касаційному порядку постанови Вищого
господарського суду України Верховним Судом України — найвищим судовим
органом у системі судів загальної юрисдикції. Провадження у касаційній
інстанції як самостійна стадія господарського процесу — це сукупність
процесуальних дій, які виникають і розвиваються між господарським судом
касаційної інстанції та особами, які беруть участь у справі, з метою
перевірки судових рішень місцевих та апеляційних господарських судів,
які набрали законної сили, а у визначених господарським процесуальним
законодавством випадках — для перевірки судових рішень Вищого
господарського суду України. Право на касаційне оскарження виникає із
дня набрання законної сили рішеннями та постановами, прийнятими судами
першої та апеляційної інстанцій, за наявності передбачених законом
передумов. Таким передумовами є: наявність рішення місцевого
господарського суду та постанови апеляційного суду, що набрали законної
сили; суб’єкти оскарження, віднесені до кола осіб, які мають право на
касаційне оскарження. Згідно зі ст. 107 ГПК сторони у справі мають право
подати касаційну скаргу, а прокурор внести касаційне подання на рішення
місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову
апеляційного суду. Право подати касаційну скаргу мають позивач,
відповідач, треті особи, а також їхні правонаступники. У передбачених
законодавством випадках сторони у справі та Генеральний прокурор України
мають право оскаржити в касаційному порядку постанову Вищого
господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення
місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови
апеляційного господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського
суду України про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного
Суду України. Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до
Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний
господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постано- ву,
протягом одного місяця з дня набрання ними законної сили (ст. 109 і 110
ГПК). Місячний строк подання касаційної скарги (подання) встановлено
законом, тому його не може бути продовжено чи змінено. За клопотання
особи, яка подає скаргу, Вищий господарський суд України може відновити
пропущений строк касаційного оскарження, визнавши причину пропуску
поважною. З клопотанням про відновлення пропущеного строку можуть
звертатися лише особи, що мають право на подання касаційної скарги.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване
рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом із
справою до Вищого господарського суду України у п`ятиденний строк із дня
її надходження. Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) у
письмовій формі (ст. 111 ГПК) і має містити: — Найменування касаційної
інстанції;

— найменування місцевого або апеляційного господарського суду, судове
рішення якого оскаржується, номер справи та дату прийняття рішення або
постанови; — найменування особи, що подає скаргу (подання), та іншої
сторони (сторін) у справі; — вимоги особи, що подала скаргу (подання),
із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм
матеріального чи процесуального права; — перелік доданих до скарги
(подання) документів. До скарги додаються докази сплати державного мита.
Особа, яка подала касаційну скаргу, надсилає іншій стороні у справі
копії касаційної скарги і доданих до неї документів, які в цієї сторони
відсутні. Прокурор, який вносить касаційне подання, надсилає сторонам у
справі його копію і копії доданих до нього документів, що відсутні у
справі. До скарги також додаються докази надсилання копії скарги іншій
стороні у справі. Сторона у справі, отримавши касаційну скаргу
(подання), має право надіслати відзив на неї касаційній інстанції та
особі, що подала скаргу (подання) (ст. 111-2 ГПК). Відсутність відзиву
на касаційну скаргу (подання) не перешкоджає перегляду судового рішення,
що оскаржується. Надіслання відзиву є правом, а не обов’язком сторони.
Невиконання вимог законодавства щодо змісту касаційної скарги та порядку
ЇЇ подання тягне повернення касаційної скарги. Про повернення касаційної
скарги (подання) виноситься ухвала.Після усунення зазначених обставин,
крім випадку подання скарги (подання) після закінчення строку,
встановленого для її подання, коли його не поновлено, сторона у справі
має право повторно подати касаційну скаргу, а прокурор — внести
касаційне подання в загальному порядку.Про прийняття касаційної скарги
(подання) до провадження суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про
час і місце розгляду скарги (подання). Ухвала надсилається всім
учасникам судового процесу (ст. 111-4 ГПК). Касаційна скарга (подання)
розглядається у двомісячний строк із дня надходження справи разом із
касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України (ст.
111-8 ГПК).Відповідно до ст. 111 -9 ГПК касаційна інстанція за
результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право: — залишити
рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а
скаргу (подання) — без задоволення; — скасувати рішення першої інстанції
чи постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове
рішення; — скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної
інстанції і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції,
якщо суд припустився порушень, передбачених Господарським процесуальним
кодексом України; — скасувати рішення першої інстанції, постанову
апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у
справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково; — змінити
рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції; — залишити
в силі одне з раніше прийнятих рішень або постанов. Постанова набирає
законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі у
п’ятиденний строк з дня її прийняття. Вказівки, що містяться в постанові
касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої інстанції під час
нового розгляду справи. Постанова касаційної інстанції не може містити
вказівок про достовірність чи недостовірність того чи того доказу, про
переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права
має бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами
нового розгляду справи. Верховний Суд України (ст. 111-15 ГПК)
переглядає у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого
господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені: — з мотивів
застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого
нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; — у разі
їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду іншої
спеціалізації з питань застосування норм матеріального права; — з
мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; — у зв’язку з
виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного
й того самого положення закону чи іншого нормативно-правового акта в
аналогічних справах; — на підставі визнання постанов чи ухвал
міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими,
що порушують міжнародні зобов’язання України. Підставами для скасування
постанов чи ухвал Вищого господарського суду України є їх
невідповідність Конституції України, міжнародним договорам, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, чи інше неправильне
застосування норм матеріального права (ст. 111-19 ГПК). Касаційна
скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на постанову
Вищого господарського суду України можуть бути подані не пізніше ніж
через один місяць з дня її прийняття. Касаційна скарга, касаційне
подання Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого
господарського суду України подаються до Верховного Суду України через
Вищий господарський суд України. Вищий господарський суд України
надсилає касаційну скаргу (поданна),разом зі справою до Верховного Суду
України у 10-денний строк з дня надходження скарги (подання). Питання
про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України постанови
чи ухвали Вищого господарського суду України вирішується позитивно за
згоди хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів
Судової палати в господарських справах і розглядається протягом місяця з
дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання. Постанова чи
ухвала Вищого господарського суду України переглядається на засіданні
суддів Судової палати в господарських справах Верховного Суду України.
Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги,
касаційного подання Генерального прокурора України на постанову чи
ухвалу Вищого господарського суду України має право: — залишити
постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) — без задоволення; —
скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого
господарського суду України; — скасувати постанову чи ухвалу і припинити
провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і
оскарженню не підлягає, надсилається сторонам у справі в 5-денний строк
із дня її ухвалення. Вказівки, що містяться в постанові Верховного Суду
України, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового
розгляду справи та для Вищого господарського суду України під час
розгляду матеріалів касаційної скарги чи касаційного подання

38. Перегляд за нововиявленими обставинами.

Перегляд рішень господарського суду за нововиявленими обставинами — це
самостійна стадія господарського процесу, яка має свій суб’єктний склад,
об’єкт, зміст, підстави перегляду. Специфіка цієї стадії виявляється
передусім у підставах перегляду судових актів. Перегляд судових рішень
господарського суду, на відміну від перевірки в апеляційному та
касаційному порядку, здійснюється за нововиявленими обставинами.
Господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке
набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне
значення для справи і не могли бути відомі заявникові. Характерним для
перегляду рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами є те,
що питання про незаконність чи необґрунтованість судового акта виникає у
зв’язку з нововиявленими обставинами і не пов’язане із судовою помилкою,
оскільки в основу судового акта, що переглядається, були покладені
правильні висновки на підставі оцінки зібраних у справі доказів.
Нововиявлсні обставини — це юридичні факти (фактичні обставини), які
існують у момент розгляду справи і мають суттєве значення для її
вирішення та які не були і не могли бути відомі ні заявникові, ні суду,
що розглядав справу. Отже, нововиявлена обставина — це: — юридичний
факт, який передбачений нормами права і тягне виникнення, зміну і
припинення правовідносин; — юридичний факт, який має суттєве значення
для правильного вирішення даної конкретної справи. Якби нововиявлена
обставина була відома суду при прийнятті судового акта, то вона
обов’язково вплинула б на висновок суду; — юридичний факт, який уже
існував у момент звернення заявника до господарського суду і при
розгляді справи судом, але існування його стало відомо лише після
прийняття відповідного судового акта; — обставина, яка не була і не
могла бути відома ні особі, яка заявила про це потім, ні суду, який
розглядав справу.Нововиявлені обставини слід відрізняти від нових або
таких, що змінилися, обставин і нових доказів.Нові обставини — це
юридичні факти, яких не було в момент розгляду справи та які виникли
після винесення рішення, ухвали, постанови. Нові обставини можуть бути
підставою для подання нового позову. Нові докази — це фактичні дані, які
не були з певних причин досліджені судом при розгляді справи. Виявлені
після прийняття господарського судового акта докази свідчать лише про
те, що обставини справи досліджувалися неповно, висновок господарського
суду не відповідає дійсності, що і є підставою для перегляду цього акта
в апеляційному чи касаційному порядку. До кола осіб, які можуть
звертатися з вимогою перегляду рішення, ухвали, постанови за
нововиявленими обставинами, належать: сторони і прокурор, який має право
на таке подання. Треті особи мають право на звернення із заявою про
перегляд суд.ріш. за новиявленими обставинами.. Згідно зі ст. 25 ГПК
право на подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими
обставинами має правонаступник сторін і третіх осіб. Заява сторони,
подання прокурора про перегляд судових рішень за нововиявленими
обставинами подаються до господарського суду, який прийняв судове
рішення. Заява сторони, подання прокурора мають бути подані до
господарського суду не пізніше ніж через два місяці з дня встанов-лення
обставин, що стали підставою для перегляду судового рі-шення (ст. 113
ГПК). Заява сторони, подання прокурора про перегляд рішення, ухвали,
постанови за нововиявленими обставинами розглядаються господарським
судом у судовому засіданні у місячний строк із дня їх надходження (ст.
114 ГПК). Неявка заявника та інших осіб, які беруть участь у справі, не
є перешкодою для розгляду заяви. Заявник зобов’язаний надіслати іншим
сторонам копію заяви та додані до неї документи. Докази, що
підтверджують надіслання копії заяви, додаються до заяви, як і докази
про сплату державного мита. Про повернення заяви виноситься ухвала, яка
може бути оскаржена.

Рішення та ухвали, що набрали законної сили і прийняті судом першої
інстанції, переглядаються господарським судом, який прийняв ці судові
рішення. Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал
апеляційної і касаційної інстанцій, якими змінено або скасовано судове
рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким
змінено або прийнято нове судове рішення.

За результатами перегляду судового рішення приймається: — рішення —
у разі зміни або скасування рішення; — постанова — у разі зміни або
скасування постанови; — ухвала — у разі зміни чи скасування ухвали
або залишення «рішення, ухвали, постанови без змін. Рішення, ухвала,
постанова, прийняті за результатами перегляду судових рішень за
нововиявлени и обставинами, надсилаються сторонам, прокурору у 5-денний
строк із дня їх прийняття (ст. 114 ГПК). У разі скасування судового
рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами
справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими
Господарським процесуальним кодексом України.

39. Поняття і види судових рішень, що приймаються при вирішенні
господарських спорів.

Господарський суд є органом судової влади, який наділений владними
повноваженнями із застосування норм матеріального і процесуального
права. Свої владні повноваження господарський суд втілює у формі своїх
актів — рішень, ухвал, постанов. Правосуддя господарські суди здійснюють
шляхом прийняття рішень, ухвал, постанов, обов’язкових до виконання на
всій території України. Рішення і постанови господарських судів
приймаються іменем України. Місцеві господарські суди, які виступають як
суди першої ін-станцїі приймають рішення. Суди апеляційної і касаційної
інстанцій приймають постанови. Всі господарські суди виносять ухвали.
Важливим судовим актом місцевого господарського суду першої інстанції є
рішення. Значення рішення полягає в тому, що воно є основним актом
правосуддя, який приймається після розгляду і вирішення справи по суті
(задоволення позову, відмова у позові повністю або частково) (ст. 82
ГПК). У випадках, коли спір сторін не вирішується по суті, господарський
суд виносить ухвалу. На відміну від рішення ухвала господарського суду
виноситься і по окремих питаннях, які виникають протягом розгляду спору.
Постанови господарського суду приймаються за наслідками перегляду судами
апеляційної інстанції судових рішень господарського суду, які не набрали
законної сили, та судами касаційної інстанції судових рішень
господарського суду, які набрали законної сили.

40. Рішення господарського суду.

Рішення господарського суду — це акт суду першої інстанції, яким суд на
підставі достовірно встановлених під час судового розгляду фактів
відповідно до норм процесуального і матеріального права вирішує справу
по суті, тобто задовольняє позов повністю або частково чи відмовляє в
його задоволенні. Ознаи: це акт органу судової влади, акт
правозастосування, який містить у собі водночас і наказ, і
підтвердження. Наказ у рішенні господарського суду є виявленням владного
характеру рішення господарського суду, підтвердження в рішенні
віддзеркалює усунення господарським судом спору про право і є
констатацією наявності конкретних матеріально-правових відносин,
суб’єктивних прав і обов’язків. Рішення господарського суду як
правозастосовчий акт виступає в якості акта індивідуального
піднормативного регулювання; воно є процесуальним актом — документом,
оскільки виноситься в певній формі й у визначеному законом порядку,
повинен мати вказані в законі зміст і реквізити. Рішення господарського
суду перешкоджає новій спробі позивача домагатися примусового виконання
зобов’язання відповідача, відсутність якого встановлено рішенням
господарського суду, оскільки відповідно до закону позивач не має права
вдруге звертатися до господарського суду з тотожним позовом. Правове
значення рішення суду полягає також у тому, що внаслідок рішення раніше
спірні правові відносини набувають суворої визначеності, сталості,
матеріально-правової обов’язковості. Рішення господарського суду як
правозастосовчий акт і водночас акт судової влади має відповідати певним
вимогам, які вказані в законі. Згідно зі ст. 82 ГПК господарський суд
приймає рішення при вирішенні господарського спору по суті, тобто при
задоволенні позову чи при відмові у позові частково або повністю.
Рішення приймається суддею за результатами обговорення всіх обставин
справи, а якщо спір вирішується колегіально — більшістю голосів судців.
Жоден із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий
суддя голосує останнім. Суддя, не згодний з рішенням більшості складу
колегії суддів, зобов’язаний підписати рішення і має право викласти
письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не
оголошується. Рішення з господарського спору повинно прийматись у
цілковитій відповідності нормам матеріального і процесуального права та
фактичним обставинам справи з достовірністю, встановленою господарським
судом. У вступній частині вказуються найменування господарського суду,
номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову,
прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб,
які брали участь у засіданні, посади цих осіб. Описова частина має
містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв,
пояснень і клопотань сторін та їх- ніх представників, інших
учасників господарського процесу; опис дій, виконаних господарським
судом (огляд і дослідження доказів та ознайомлення з матеріалами
безпосередньо на місці знаходження). У мотивувальній частині вказуються
обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення
спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди
сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив
клопотання, і докази сторін, їхні пропозиції щодо умов договору або
угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи
рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про
відмову в позові повністю чи частково по кожній із заявлених вимог.
Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин
(умовне рішення). У спорі, що виник при укладанні чи зміні договору, в
резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору,
а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони
зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект
договору. У резолютивній частині рішення наводиться розподіл судових
витрат між сторонами, вказується на повернення державного мита з
бюджету. Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у
рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді
первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати
розгляду кожного з позовів. Рішення господарського суду може прийматися
тільки тим суддею (судцями), який брав участь у розгляді справи. У разі
необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового
введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку, про
що головою господарського суду або його заступником повинна виноситися
ухвала. Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після
закінчення розгляду справи. Рішення господарського суду набирає законної
сили після за-кінчення 10-денного строку з дня його прийняття, а якщо у
судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини
рішення, воно набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з
дня підписання рішення. У разі подання апеляційної скарги або внесення
апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної
сили після розгляду справи апеляційною інстанцією (ст. 85 ГПК). Рішення
розсилається сторонам, прокурору, який брав участь у господарському
процесі, третім особам не пізніше ніж за п’ять днів після його прийняття
або вручається їм під розписку (ст. 87 ГПК). За загальним правилом
господарський суд, який прийняв рішення, не має права його змінити або
скасувати. Лише у випадках, прямо зазначених у господарському
процесуальному законодавстві, судові рішення можуть бути виправлені тим
самим господарським судом, який прийняв рішення. Згідно зі ст. 88 ГПК
суддя має право за заявою сторони, прокурора, який брав участь у
господарському процесі, або за своєю ініціативою прийняти додаткове
рішення, ухвалу, якщо: — з якоїсь позовної вимоги, яку було розглянуто у
засіданні господарського суду, не прийнято рішення; — не вирішено
питання про розподіл судових витрат або про повернення державного мита з
бюджету. Зазначений перелік є вичерпним.

41. Ухвали господарського суду

Ухвали господарського суду — це судові акти господарського суду, які
приймає господарський суд, що, на відміну від рішення, не вирішують спір
сторін по суті. Ухвали господарського суду вирішують певні питання, які
виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху і припинення.
Ухвали господарського суду різняться за своїм характером і наслідками.
За правовими наслідками розрізняють ухвали, які виносяться в процесі
розгляду справи і забезпечують розвиток господарського процесу, та
ухвали, якими закінчується розгляд спору без винесення рішення по суті.
Останні — ухвали про припинення провадження у справі й залишення позову
без розгляду (ст. 80, 81 ГПК). З винесенням цих ухвал процес
припиняється без розгляду справи по суті. Це і є формою закінчення
справи без вирішення спору по суті (без прийняття рішення). Ухвали
господарського суду за їх змістом також підрозділяються на види.
Відмінність зазначених ухвал від усіх інших полягає в тому, що вони
припиняють можливість подальшого руху справи, є єдиними ухвалами, які
виносяться по справі і мають значення судового рішення. Підготовчі
ухвали приймаються до розгляду справи по суті і вирішення її у судовому
засіданні: відмова у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК), прийняття
позовної заяви (ст. 64 ГПК) та ін. При підготовці справи до судового
розгляду: про залучення до участі у процесі третіх осіб (ст. 25, 27
ГПК), витребування доказів (ст. 38 ГПК), залучення іншого відповідача
(ст. 24 ГПК), призначення судової експертизи (ст. 41 ГПК) та ін. На
стадії вирішення справи по суті: про відкладення розгляду справи (ст. 77
ГПК) і про зупинення провадження у справі (ст. 79 ГПК). Є ухвали, які
виносяться вже після розгляду справи по суті. Зокрема, це ухвала про
виправлення судового рішення (ст. 89 ГПК). Є ухвали, спрямовані на
забезпечення виконання рішення суду, — це ухвали з питань забезпечення
позову (ст. 67 ГПК). На стадії виконання рішення: видачу дубліката
наказу (ст. 120 ГПК), про відстрочку або розстрочку виконання, зміну
способу та порядку виконання рішення (ст. 121 ГПК) та ін. В ухвалі
вказується питання, з якого вона виноситься, мотиви, з яких суд дійшов
своїх висновків, і висновок з питання, яке роз-глядалося. Ухвали
розсилаються сторонам, прокурору, який брав участь у господарському
процесі, третім особам у 5-денний строк після їх винесення. Чинне
законодавство передбачає ще один вид ухвали, а саме окрему ухвалу. Таку
ухвалу виносить господарський суд у разі виявлення при вирішенні
господарського спору порушення законності або вад у діяльності
підприємства, установи, організації, державного чи іншого органу. Окрему
ухвалу може бути оскаржено.

42. Постанови господарського суду

Судові рішення господарського суду, які не набрали законної сили, можуть
бути переглянуті в апеляційному порядку, а ті, що набрали законної сили,
— в касаційному порядку. Постанова приймається більшістю голосів суддів
і викладається в письмовій формі. Постанова апеляційної та касаційної
інстанцій набирає законної сили з дня її прийняття і надсилається
сторонам у справі у 5-денний строк з дня її прийняття. Перегляд в
апеляційному порядку судових рішень місцевого господарського суду та
його ухвал здійснює апеляційний господарський суд. Апеляційний суд
управі прийняти додаткову постанову за заявою особи, яка бере участь у
справі, або за своєю ініціативою у разі, якщо він скасував рішення
господарського суду першої інстанції повністю або частково і прийняв
нове рішення. Згадану постанову може бути оскаржено у касаційному
порядку. Вищий господарський суд України переглядає рішення та ухвали
місцевого господарського суду і постанови та ухвали апеляційного
господарського суду, які набрали законної сили. За результатами розгляду
касаційної скарги (подання) більшістю голосів суддів, які брали участь у
перегляді постанови чи ухвали Вищого господарського суду України,
приймається постанова Верховного Суду України. Судді, які не
погоджуються з рішенням, можуть висловити окрему думку, яка додається до
постанови. Постанова надсилається сторонам у справі в 5-денний строк із
дня її ухвалення. Постанова Верховного Суду України є остаточною і
оскарженню не підлягає.

43.Загальні умови виконання судових рішень

Виконання рішення господарського суду є завершальною і важливою стадією
господарського процесу. Кожне рішення господарського суду має бути
виконане в установленому законодавством порядку. Примусове виконання
судових рішень забезпечує їхню сталість, гарантує здійснення прав,
визнаних рішенням господарського суду, і виконання підтверджених ним
обов’язків. Як стадія господарського процесу виконання судових рішень
здійснюється в процесуальній формі, порядок діяльності органів виконання
заздалегідь визначений законом. Рішення, ухвали, постанови
господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій
території України (ст. 115 ГПК). Виконання рішення господарського суду
провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим
документом. Пред’явленням наказу до виконання порушується виконавче
провадження. Виконання судових рішень по господарських спорах
регламентується господарським процесуальним законодавством (розд. XIV
Господарського процесуального кодексу України), Законом України «Про
виконання провадження» та іншими нормативно-правовими актами. Необхідно
відрізняти примусове виконання рішення господарського суду по відношенню
до боржника від стадії виконавчого провадження, яка складається з низки
процесуальних дій, зокрема: — видачі наказу, який може й не бути подано
до виконання у зв’язку з добровільним виконанням рішення; — видачі
дубліката наказу, якщо останній втрачено; — відстрочки, розстрочки,
зміни одного способу та порядку виконання іншим, повороту виконання
рішення та ін. Названі дії пов’язані з виконанням рішення незалежно від
того, яким чином воно виконується — добровільно чи примусово. У
виконавчому провадженні беруть участь державні та інші органи та
посадові особи, до компетенції яких входить примусове виконання рішень
господарського суду, а також сторони (стя-гувач і боржник). Згідно із
Законом України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень в
Україні покладається на Державну виконавчу службу примусове виконання
рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст
обласногозначення), районних у містах відділів державної виконавчої
служби. Інші органи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі
дії у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче
провадження».

44. Наказ господарського суду

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого
ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ може бути видано на
виконання рішення та постанови господарського суду. Він підписується
суддею і засвідчується печаткою господарського суду. Наказ видається
стягу-вачеві або надсилається йому рекомендованим чи цінним листом після
набрання судовим рішенням законної сили. Якщо рішенням господарського
суду встановлюється відстрочка або розстрочка виконання, в наказі
зазначається, з якого часу починається перебіг строку його дії. Виданий
стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше ніж
через три місяці з дня прийняття рішення, постанови, або закінчення
строку, встановленого в разі відстрочки виконання судового рішення, або
після винесення ухвали про поновлення пропущеного строку для
пред’явлення наказу до виконання. У цей строк не зараховується час, на
який виконання судового рішення було зупинено Видавати накази мають
право виключно місцеві господарські суди після вирішення ними спорів у
першій інстанції. Господарський суд першої інстанції, який видав наказ,
зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з
дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз’яснення рішення
чи змісту наказу. У процесі виконання судового рішення сторони можуть
укласти мирову угоду. Мирова угода, укладена сторонами у процесі
виконання судового рішення, подається на затвердження господарського
суду, який прийняв відповідне судове рішення. Господарське процесуальне
законодавство передбачає випадки зупинення виконання судового рішення.
Суд касаційної інстанції за заявою сторони чи поданням прокурора або за
своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення
господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації. Про
зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала. Після закінчення
перегляду оскарженого судового рішення господарський суд може поновити
виконання судового рішення, про що виноситься ухвала (ст. 121-1 ГПК). У
разі пропуску строку для пред’явлення наказу до виконання з причин,
визнаних господарським судом поважними, пропущений строк може бути
відновлено. Неявка боржника і стягувача у судове засідання не є
перешкодою для розгляду заяви. За результатами розгляду заяви виноситься
ухвала, яка надсилається стягувачеві та боржникові (ст. 119 ГПК).
Господарський суд може видати дублікат наказу (ст. 120 ГПК) у разі
втрати наказу, якщо стягувач звернувся із заявою про це до закінчення
строку, встановленого для пред’явлення наказу до виконання. Про видачу
дубліката наказу виноситься ухвала. За наявності обставин, які
ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою
сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника
або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий
документ, у 10-денний строк розглядає це питання в судовому засіданні з
викликом сторін, прокурора чи його заступника та у виняткових випадках,
залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання
рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб і порядок їх виконання (ст.
121 ГПК). Відстрочка — це відкладення або перенесення виконання рішення
на новий строк, який визначається господарським судом. Розстрочка
означає виконання рішення частинами, встановленими господарським судом,
з певним інтервалом у часі. При відстрочці або розстрочці виконання
рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може
вжити заходів до забезпечення позову. Під зміною способу і порядку
виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових
заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання в
порядку і способом, раніше встановленими. Про відстрочку або розстрочку
виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх
виконання виноситься ухвала, яка може бути оскаржена. Гарантією захисту
майнових прав господарюючих суб’єктів є передбачений господарським
процесуальним кодексом поворот виконання рішення, ухвали, постанови
господарського суду. Поворот виконання спрямовано на відновлення прав
боржника, що порушені виконанням рішення. При повороті виконання
початковий стягувач зобов’язаний повернути початковому боржникові гроші
чи майно, яке від нього одержав за скасованим рішенням. Якщо невиконані
рішення, постанову змінено або скасовано й прийнято нове рішення про
повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено,
або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про
повне або часткове припинення стягнення за зміненими або скасованими у
відповідній частині рішенням, постановою. Скарги на дії чи бездіяльність
органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал,
постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником
або прокурором протягом 10 днів із дня вчинення оскаржуваної дії, або з
дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія
мала бути вчинена. За результатами розгляду скарги виноситься ухвала (що
надсилається стягувачеві, боржникові та органу виконання судових
рішень), в якій господарський суд або визнає доводи заявника
правомірними і залежно від їхнього змісту визнає постанову державного
виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною чи
визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов’язує орган
Державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він
ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи
скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.

45. Виконавче провадження державного виконавця

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб,
зазначених у Законі України «Про виконавче провадження», спрямованих на
примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які
здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених
цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до
цього Закону та інших законів, а також рішень, що відповідно до цього
Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до Закону України
«Про виконавче провадження» підлягають виконанню: — рішення, ухвали,
постанови господарських судів; — рішення третейських судів; — рішення
іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках; — визнана
у встановленому порядку претензія; — інші рішення, передбачені ст. З
зазначеного Закону. Учасниками виконавчого провадження є суд, суддя,
державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти,
спеціалісти, перекладачі, працівники органів внутрішніх справ, інших
органів та установ, інші особи. Сторонами у виконавчому провадженні є
стягувач і боржник. Боржник у стадії виконавчого провадження — це особа,
зобов’язана за рішенням господарського суду здійснювати певні дії на
користь другої сторони — стягувана. Стягувачем буде сторона, на користь
якої провадиться стягнення. Стягувачем, звичайно, є попередній позивач,
але у разі повороту виконання рішення стягувачем може бути попередній
відповідач. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або
через представників. Заходами примусового виконання рішень є: звернення
стягнення на майно боржника; вилучення у боржника і передача
стя-гувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи,
передбачені рішенням. Вимоги державного виконавця щодо виконання
зазначених законодавством рішень є обов’язковими для всіх органів,
організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території
України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою
відповідальність згідно із законом. Державний виконавець зобов’язаний
використовувати надані йому права у точній відповідності до закону і не
допускати у своїй діяльності порушення прав і законних інтересів
громадян та юридичних осіб. Контроль за законністю виконавчого
провадження здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент
державної виконавчої служби, а Головне управління юстиції Міністерства
юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в
областях, містах Києві та Севастополі — через відповідні відділи
державної виконавчої служби. Учасниками виконавчого провадження є
державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти,
спеціалісти, перекладачі. Для проведення виконавчих дій державним
виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також працівники
органів внутрішніх справ, представники інших органів та установ.
Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є
фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано
виконавчий документ. Боржником може бути фізична або юридична особа, яка
зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші
обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У
виконавчому провадженні можуть брати участь кілька стягувачів або
боржників. Кожен із них щодо іншої сторони має право брати участь у
виконавчому Провадженні самостійно або може доручити участь у
виконавчому провадженні одному зі співучасників. У разі вибуття однієї
зі сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою
сторони, а також сама заінтересована сторона, мають: право звернутися до
суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для
правонаступника всі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження,
обов’язкові тією мірою, якою вони були б обов’язковими для. сторони; яку
правонаступник замінив. Стягувач має право подати заяву про.видачу
дубліката виконавчого документа, про поновлення строку пред`явлення
виконавчого документа до виконання, про відмову від стягнення і
повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти мирову
угоду про; закінчення виконавчого провадження, яка затверджується судом,
оспорювати належність майна та його оцінку, подавати письмові
заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо і розподілу
коштів між стягувачами. Сторони зобов’язані письмово повідомляти
державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють обов’язкове
зупинення виконавчого провадження, встановлення відстрочки: або
розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання.рішення, зміну
місця проживання чи місцезнаходження, а боржник — фізична особа — про
зміну місця роботи. Боржник зобов’язаний у строк, установлений державним
виконавцем, надати достовірні відомості про свої доходи та майно, утому
числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, рахунки в
банківських і фінансових установах, своєчасно з’явитися за викликом
державного виконавця, письмово повідомити державного виконавця про
майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та
майно, належні боржникові від інших осіб. Сторони можуть реалізовувати
свої права та обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через
представників. Участь юридичних осіб у виконавчому провадженні
здійснюється їхніми керівниками чи органами, посадовими особами, які
діють у межах повноважень, наданих їм законом, або через представників
юридичної особи. Повноваження представника мають бути підтверджені
довіреністю. Державний виконавець не може брати участі у виконавчому
провадженні й підлягає відводу, якщо він є близьким родичем сторін,
їхніх представників чи інших осіб, які беруть участь у виконавчому
провадженні, або має інтерес у результаті виконання рішення, або є інші
обставини, що викликають сумнів щодо його неупередженості. За наявності
обставин для відводу він зобов’язаний заявити самовідвід. Питання про
відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу
державної виконавчої служби, про Що приймається постанова. Оскаржений у
10-денний строк до Міністерства юстиції України або до суду. Відмова у
задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до
відповідного суду у 10-денний строк. Державний виконавець відкриває
виконавче провадження на підставі виконавчого документа: — за заявою
стягувача або його представника про примусове виконання рішення,
зазначене у ст. З Закону України «Про виконавче провадження»; — за
заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або
держави в суді; — в інших передбачених законом випадках. Виконавчими
документами є: — накази господарських судів (у тому числі ті, що
видаються на виконання рішення третейського суду); — ухвали, постанови
господарських судів у випадках, передбачених законом; — виконавчі
листи, що видаються судами на підставі: рішень третейських судів; рішень
іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані й допущені на території
України в установленому законом порядку; — постанови державного
виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення
виконавчих дій та накладення штрафу; — інші документи, передбачені ст.
18-1 Закону України «Про виконавче провадження». Виконавчий документ має
бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.
Державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього
виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого
провадження. В постанові державний виконавець установлює строк для
добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а
рішень про примусове виселення — 15 днів, і попереджає боржника про
примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі
стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних із
провадженням виконавчих дій, передбачених Законом України «Про виконавче
провадження». Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не
пізніше ніж наступного дня надсилається стягувачеві, боржникові та
органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ. За заявою
стягувача з метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення
державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження
вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити
заборону на його відчуження. Постанова про відкриття виконавчого
провадження може бути оскаржена сторонами начальнику відповідного
відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду у 10-денний
строк. Державний виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії з
виконання рішення протягом шести місяців із дня винесення постанови про
відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового
характеру — у двомісячний строк. У разі невиконання рішення у строк,
установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою
державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного
відділу державної виконавчої служби, стягується; виконавчий збір у
розмірі 10 % фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке
передане стягувачу за виконавчим документом, а за невиконання рішення
немайнового характеру — у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян із боржника-громадянина і в розмірі 50 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян — із боржника — юридичної особи.
Постанова:про стягнення вико* навчого збору не пізніше ніж наступного
дня; після її винесення надсилається боржникові й може бути оскаржена,
до суду в 10-денний строк. Державний виконавець, який забезпечив:
реальне,; своєчасне і законне виконання виконавчого документа, за
рахунок; стягнутого з боржника виконавчого збору одержує винагороду в
розмірі 2 % стягнутої ним суми або вартості майна, але не більше ніж 30
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за; виконавчим
документом немайнового характеру – не більше ніж п’ять неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. У виконавчому провадженні на дії
(бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної
виконавчої служби може бути подана:скарга до начальника відповідного
відділу державної виконавчої служби. Скарга, подана у виконавчому
провадженні до начальника відділу державної виконавчої служби,
розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник
відділу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення
чи відмову в задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути
оскаржена до вищого органу державної виконавчої служби-або до суду. За
порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», невиконання
законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами,
втрату або несвоєчасне відправлення виконавчого документа, неподання або
подання неправдивих відомостей про доходи і майновий стан боржника,
неповідомлення боржником про зміну місця роботи (знаходження), якщо ці
дії не мають ознак злочину, а також за неявку без поважних причин за
викликом державного виконавця на винних осіб за постановою начальника
відповідного відділу державної виконавчої служби накладається штраф від
10 до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку,
передбаченому законом.

46. Провадження у справах за участю іноземних підприємств та
організацій.

Іноземні підприємства та організації мають право звертатися до
господарських судів згідно з установленою підвідомчістю і підсудністю
господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і
охоронюваних законом інтересів. Вони мають процесуальні права та
обов’язки нарівні з підприємствами та організаціями України.
Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств та
організацій, якщо місцезнаходження відповідача— на території України.
Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств та
організацій визначається за правилами, встановленими статтями
Господарського процесуального кодексу України. Статтями 1, 12—17 ГПК для
іноземних суб’єктів господарської діяльності передбачений національний
режим процедури вирішення господарських спорів. Господарські суди мають
право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і
організацій, якщо: місцезнаходженням філії, представництва, іншого
відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є
територія України; іноземне підприємство чи організація має на території
України нерухоме майно, щодо якого виник спір. Стаття 125 ГПК України
містіть поняття судового імунітету. Подання до господарського суду
позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої
особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать
іноземній державі і знаходяться на території України, а також
застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення
стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання
судового рішення господарського суду допускаються лише за згодою
компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено
законами України або міжнародними договорами України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Судовий імунітет
міжнародних організацій визначається законодавством України і
міжнародними договорами України.

47. Визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних
судів» установлює умови і порядок визнання та виконання в Україні рішень
іноземних судів. Рішення іноземного суду визнається та виконується в
Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними
Договорами України або за принципом взаємності за домовленістю асі кос з
іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.
Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню,
визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними
договорами України або за принципом взаємності за домовленістю асі кос з
іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.
Рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в
Україні протягом трьох років із дня набрання ним законної сили, за
винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що
перевищує три роки, яке може бути пред’явлено до примусового виконання
протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості
за останні три роки. Питання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається
апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними,
Київським і Севастопольським міськими судами (далі — відповідний суд
України) за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування
(місцезнаходженням) боржника. Клопотання про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду подається у порядку,
передбаченому міжнародними договорами України, а також може бути подане
стя-гувачем безпосередньо до відповідного суду України, визначеного
Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних
судів». До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами
України. Якщо зазначене клопотання і документи, що додаються до нього,
не оформлено відповідно до вимог, передбачених законом, або до
клопотання не додано всі названі документи, відповідний суд України
повертає їх стягувачеві (або його представникові) без розгляду. Про
надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду відповідний суд України у 5-денний строк
письмово повідомляє боржника і пропонує йому в місячний строк подати
можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання боржником
заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання
заперечень, а також коли у місячний строк із часу повідомлення боржника
про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє
ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що
стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше як за 10 днів до
його розгляду. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у
відкритому судовому засіданні. Розглянувши подані документи та
вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу
на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у
задоволенні клопотання з цього питання. У задоволенні клопотання може
бути відмовлено: — якщо рішення іноземного суду за законодавством
держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;
— якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду,
була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що
їй не було своєчасно і належним чином повідомлено про розгляд справи; —
якщо рішення постановлене у справі, розгляд якої належить виключно до
компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу
України; — якщо постановлене рішення суду України у спорі між тими
самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що
набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у
спорі, порушена між тими самими сторонами, з того самого предмета і на
тих самих підставах до часу порушення справи в іноземному суді; — якщо
пропущено встановлений міжнародними договорами України та законом строк
пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;
— якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
— якщо виконання рішення загрожує інтересам України; — в інших
випадках, передбачених законами України. На підставі рішення іноземного
суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що
набрала законної сили, відповідний суд України видає виконавчий лист.
Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає
примусовому виконанню, провадиться у порядку і строки, передбачені для
розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду. Ця ухвала може бути оскаржена.

48.Третейські суди: поняття і значення

Інститут третейських судів в Україні існує на основі положень Законів
України «Про третейські суди», «Про міжнародний комерційний арбітраж» та
інших нормативно-правових актів. За чинним законодавством можуть
створюватися такі види третейських судів: — третейський суд для
вирішення господарських спорів між фізичними особами, юридичними особами
та фізичними та юридичними особами (створюються та діють на підставі
Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р.); —
третейські суди, які відповідно до законодавства України забезпечують
вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародних зв’язків, до яких
відносяться Міжнародний комерційний господарський суд, Морська
арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України (їх
діяльність регулює Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»
від 24 лютого 1994 р); — в теорії міжнародного права також виокремлюють
і четвертий тип третейських судів — це міжнародний третейський суд для
розв’язання спору між двома країнами за посередництвом третьої країни чи
групи країн. Третейський суд на підставі угоди сторін розглядає правові
спори, підвідомчі за відсутності такої угоди державним судам. Саме тому
третейський розгляд називають також альтернативною (по відношенню до
державних судів) формою вирішення спору. Завданням третейського суду є
захист майнових і немай-нових прав та охоронюваних законом інтересів
сторін третейського розгляду шляхом усебічного розгляду та вирішення
спорів відповідно до закону. До третейського суду за угодою сторін може
бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських
правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Третейський суд — це
суд, утворений за угодою сторін для вирішення спору, який виник між
ними. Він є недержавним незалежним органом, що утворюється за угодою або
відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у
порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із
цивільних та господарських правовідносин.

49. Види третейських судів

Третейський суд — це суд, утворений за угодою сторін для вирішення
спору, який виник між ними. Він є недержавним незалежним органом, що
утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних
та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення
спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Третейські суди діють як недержавний механізм вирішення спору і
порівняно з державними господарськими судами мають певні переваги, такі
як оперативність, спеціалізація, довірчість, конфіденційність, зручність
для сторін щодо часу, місця вирішення спору, відсутність публічності,
іноді економічність тощо. В Україні можуть утворюватися та діяти
третейські суди для вирішення конкретного спору (суди аd hoc) та
постійно діючі третейські суди. Такі суди утворюються без статусу
юридичної особи. Третейський суд аd hoc створюється сторонами для
розгляду конкретного спору. Склад такого третейського суду формується
сторонами, і самі сторони можуть встановлювати практично всі
процесуальні правила, які застосовуються при розгляді та вирішенні
спору, за винятком правил, що визначені законодавством як імперативні,
тобто такі, що не підлягають зміні за угодою сторін. Після винесення
рішення такий суд припиняє своє існування. Такі третейські суди
називають тимчасовими, ізольованими аd hoc (з латини перекладається як
«на даний випадок, до даної мети»). Постійно діючи, третейські суди
створюються при певних організаціях — юридичних особах. Порядок
створення, устрою та функціонування постійно діючих третейських судів
регламентується його положенням. Постійно діючий третейський суд — це
орган, якому за угодою сторін доручено організувати третейське вирішення
певного спору. За своєю суттю постійно діючий третейський суд є органом,
який на підставі угоди сторін формує склад третейського суду для
вирішення спору й організує розгляд справ. Сторони, які погодилися на
передачу їхнього спору до постійно діючого третейського суду, вже не
мають тієї свободи в окремих процесуальних аспектах розгляду справи, як
у третейських судах аd hoc. Залежно від компетенції (кола, категорій
спорів, які може бути розглянуто відповідно до положення) серед постійно
діючих судів виокремлюють суди: 1) відкритого типу (загальної і
спеціальної компетенції); 2) закритого типу; 3) змішані, що об’єднують у
собі ознаки судів першого і другого типів. Третейські суди відкритого
типу загальної компетенції мають право розглядати будь-які спори, які
має бути передано до третейського суду за угодою сторін. Третейські суди
відкритого типу спеціальної компетенції мають право розглядати лише
категорії спорів, які визначені в їхньому затвердженому положенні.
Третейські суди закритого типу розглядають спори лише між
ор-ганізаціями-засновниками (асоціації, біржі тощо).У статті 12 ГПК
України законодавець визначає дві категорії спорів, які не може бути
передано сторонами на вирішення третейського суду:— спори про визнання
актів недійсними; — спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні
та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням
державних потреб. Справи про банкрутство підвідомчі лише господарським
судам, отже не можуть розглядатися третейськими судами.

50. Підвідомчість справ

Ст. 6 Закону встановлює виключення з підвідомчості третейського суду:
справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; справ
у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні
господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;
справ, пов’язаних з державною таємницею; справ у спорах, що виникають із
сімейних правовідносин, крім тих, що виникають із шлюбних контрактів
(договорів); справ про відновлення платоспроможності боржника чи
визнання його банкрутом; справ, однією зі сторін в яких є орган
державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи
організація, казенне підприємство; інших справ, які відповідно до закону
підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або
Конституційним Судом України; справ, в яких хоча б одна зі сторін спору
є нерезидентом України. До міжнародного комерційного арбітражу можуть за
угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших
цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні
зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків,
якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за
кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і
міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України,
між собою, спори між їхніми учасниками, а також їх спори з іншими
суб’єктами права України. Угода про передачу спору до третейського суду
це угода сторін про передачу третейському суду певного спору, окремих
категорій або всіх спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у
зв’язку з будь-якими правовідносинами незалежно від того, чи мали вони
договірний характер. Третейська угода може містити як вказівку про
конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на
вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.Третейська
угода може бути укладена у формі третейського застереження в договорі,
контракті або у формі окремої письмової угоди. Третейська угода
вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом
обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з
використанням засобів електронного чи іншого зв’язку, що забезпечує
фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому
одна зі сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього
не заперечує.

51. Угода про передачу спору на вирішення третейського суду

Третейський суд вирішує питання про наявність або дійсність угоди між
сторонами про передачу спору на його розгляд. Якщо третейський суд
визнає відсутність або недійсність угоди сторін, спір може бути
переданий на вирішення господарського суду. Угода про передачу спору
третейському суду може бути анульована лише за взаємною згодою сторін.
Одностороння відмова від угоди про передачу спору до третейського суду
не допускається, але зацікавлена сторона, за наявності підстав, може
звернутися до господарського суду з позовом про визнання такої угоди
недійсною. Процесуальний ефект угоди про передачу спору до третейського
суду полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору
в державному господарському суді навіть у порушеній справі. Згідно з п.
5 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі,
якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення
третейського суду.

52. Створення третейських судів

Порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору
визначається третейською угодою. Постійно діючі третейські суди можуть
утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством
України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських
організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегулів-них
організаціях професійних учасників ринку цінних паперів;
торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок,
Центральній спілці споживчих товариств України; об’єднаннях, асоціаціях
суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, у тому числі
банків. Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти
при органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Утворення постійно діючого третейського суду вимагає: 1) прийняття
рішення про утворення постійно діючого третейського суду; 2)
затвердження Положення про постійно діючий третейський суд; 3)
затвердження регламенту третейського суду; 4) затвердження списку
третейських суддів. Місцезнаходженням постійно діючого третейського суду
є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника
третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за
адміністративно-територіальним принципом. Постійно діючий третейський
суд підлягає державній реєстрації. Він визнається утвореним з моменту
його державної реєстрації. Сторони мають право вільно призначати чи
обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін
вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення
чи обрання третейського суду чи суддів. Третейський суд може розглядати
справи у складі одного третейського судді або в будь-якій непарній
кількості третейських суддів. За всіх умов третейський суд може
розглядати справи в будь-якій непарній кількості третейських суддів.
Якщо сторони не погодили кількісний склад третейського суду в
третейському суді для вирішення конкретного спору, то третейський
розгляд здійснюється у складі трьох суддів (ст. 16 Закону України «Про
третейські суди»). Якщо сторони не погодили іншого, то формування складу
третейського суду в третейському суді для вирішення конкретного спору
здійснюється в такому порядку: 1) при формуванні третейського суду в
складі трьох і більше третейських суддів кожна зі сторін призначає чи
обирає рівну кількість третейських суддів, а обрані у такий спосіб
третейські судді обирають ще одного третейського суддю для забезпечення
непарної кількості третейських суддів. Якщо одна зі сторін не призначить
чи не обере належної кількості третейських суддів протягом 10 днів після
одержання прохання про це від іншої сторони або якщо призначені чи
обрані сторонами третейські судді протягом 10 днів після їх призначення
чи обрання не оберуть ще одного третейського суддю, то розгляд спору в
третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на
вирішення компетентного суду; 2) якщо спір підлягає вирішенню
третейським суддею одноособово і після звернення однієї сторони до іншої
з пропозицією про призначення чи обрання третейського судді сторони не
призначать чи не оберуть третейського суддю, то розгляд спору в
третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на
вирішення компетентного суду. Головуючий складу третейського суду у
справі та третейський суддя обираються не менш як двома третинами
призначеного чи обраного складу суду шляхом відкритого голосування.
Третейські судді не є представниками сторін. Третейськими суддями не
можуть бути: особи, які не досягли повноліття, та особи, які перебувають
під опікою чи піклуванням; особи, які не мають кваліфікації, погодженої
сторонами безпосередньо чи визначеної у регламенті третейського суду;
особи, які мають судимість; особи, визнані в судовому порядку
недієздатними. У разі одноособового вирішення спору третейський суддя
постійно діючого третейського суду повинен мати вищу юридичну освіту. У
разі колегіального вирішення спору вимоги щодо наявності вищої юридичної
освіти поширюються лише на головуючого складу третейського
суду.Повноваження третейського судді припиняються: за погодженням
сторін, а також у разі: відводу чи самовідводу відповідно до закону;
набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; набрання
законної сили судовим рішенням про визнання його обмежено дієздатним чи
недієздатним; його смерті, визнання його безвісно відсутнім або
оголошення померлим рішенням суду, що набрало законної сили.

53. Порушення справи і порядок розгляду

При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і
дійсність угоди про передачу спору на розгляд третейського суду. У разі
якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність
зазначеної угоди, він повинен відмовити в розгляді справи. Про відмову у
розгляді справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам.
При цьому заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ст.
27 Закону). Правила третейського розгляду у третейському суді для
вирішення конкретного спору визначаються законом та третейською угодою.
Для зручності розгляду спору третейським судом, поряд із іншими
питаннями, правила розгляду спору обов’язково мають визначити місце,
строки і мову третейського розгляду. Позовна заява подається у письмовій
формі. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують: 1)
наявність третейської угоди; 2) обгрунтованість позовних вимог; 3)
повноваження представника; 4) направлення копії позовної заяви іншій
стороні (опис вкладення про відправлення цінного листа, виписка з
реєстру поштових відправлень тощо) (ст. 35 Закону). Відповідач повинен
надати третейському суду письмовий відзив на позовну заяву. Відзив на
позовну заяву направляється позивачу та третейському суду в порядку та
строки, що передбачені третейською угодою у третейському суді для
вирішення конкретного спору або регламентом третейського суду або
визначені Законом України «Про третейські суди». Відповідач управі
подати зустрічний позов. Зустрічний позов може бути подано на будь-якій
стадії третейського розгляду до прийняття рішення по справі (ст. 37
Закону). Сторони мають право закінчити справу укладенням мирової угоди
як до початку третейського розгляду, так і на будь-якій його стадії до
прийняття рішення. Третейський суд управі оголосити лише резолютивну
частину рішення. Кожній стороні направляється по одному примірнику
рішення. У разі відмови сторони одержати рішення третейського суду або
її неявки без поважних причин у засідання третейського суду, де воно
оголошується, рішення вважається таким, що оголошене сторонам, про що на
рішенні робиться відповідна відмітка, а копія такого рішення
надсилається такій стороні (ст. 45 Закону). Розгляд справи третейським
судом починається з винесення відповідної ухвали та направлення її
сторонам. Третейський розгляд здійснюється у засіданні третейського суду
за участю сторін або їх представників, якщо сторони не домовилися про
інше щодо їхньої участі в засіданні. Третейський суд управі визнати явку
сторін у засідання обов’язковою. Протокол засідання третейського суду
ведеться лише в разі наявності угоди між сторонами про ведення протоколу
або коли ведення протоколу передбачено регламентом третейського суду.

54. Рішення третейського суду та його виконання

Рішення третейського суду викладається у письмовій формі і підписується
третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним
складом третейського суду, що розглядав справу, в тому числі і
третейським суддею, який має окрему думку. Окрема думка третейського
судді викладається письмово та додається до рішення третейського суду.
Рішення постійно діючого третейського суду скріплюється підписом
керівника та круглою печаткою юридичної особи — засновника цього
третейського суду. Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню
не підлягає, крім випадків, передбачених Законом, і може бути оскаржене
стороною до компетентного суду відповідно до встановлених законом
підвідомчості та підсудності справ протягом трьох місяців з дня
прийняття рішення третейським судом. Рішення третейського суду може бути
оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, по якій
прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду
відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не
передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які
виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду
вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано
може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за
межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною
компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення,
не відповідав положенням Закону України «Про третейські суди» щодо
складу третейського суду, його формування, вимог до третейських суддів,
порушено норми про відвід та самовідвід третейського судді. Скасування
компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права
повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, якщо рішення
третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання
компетентним судом недійсною третейської угоди, або через те, що рішення
прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, або цим
рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської уго-ди.
Відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах
(ст. 51 Закону). У разі неможливості вирішення спору по суті третейський
суд рипиняє третейський розгляд, про що постановляє ухвалу. Підстави
припинення третейського розгляду передбачені у ст. 53 Закону, а саме: —
спір не підлягає вирішенню в третейських судах України; — є рішення
компетентного суду між тими самими сторонами, того самого предмета і з
тих самих підстав; — позивач відмовився від позову; — сторони уклали
угоду про припинення третейського розгляду; — підприємство, установу чи
організацію, які є стороною третейського розгляду, ліквідовано;

— третейський суд є некомпетентним щодо переданого на його розгляд
спору; — у разі смерті фізичної особи, яка була стороною у справі, якщо
спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Рішення
третейського суду виконуються зобов’язаною стороною добровільно в
порядку та строки, що встановлені в рішенні. Рішення третейського суду,
яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку,
встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

55.Міжнародний комерційний арбітраж

Діяльність міжнародного комерційного арбітражу в Україні регулюється
Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого
1994 р. і міжнародними договорами України. До міжнародного комерційного
арбітражу за угодою сторін можуть передаватися: спори з договірних та
інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні:
зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних Зв’язків,
якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за
кордоном, спори підприємств з іноземними інвестиціями і ‘міжнародних
об’єднань та організацій, створених на території України, між собою,
спори між їх учасниками, а також їхні спори з іншими суб’єктами права
України. Якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство,
комерційним підприємством вважається те, яке має більше відношення до
арбітражної угоди; якщо сторона не має комерційного підприємства,
береться до уваги її постійне місце проживання. Підставою для звернення
до міжнародного комерційного арбітражу є арбітражна угода. Арбітражна
угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних
спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку’ з
будь-якими конкретними правовідносинами незалежно від того, чи мають
вони договірний характер. Важливим у процедурі домовлення та узгодження
є питання щодо підтвердження отримання письмового повідомлення.
Повідомлення вважається отриманим у день такої доставки. Звернення до
міжнародного комерційного арбітражу є правом на альтернативний вибір
способу захисту порушеного або оспорюваного права, а звернення: до суду
є безумовним правом суб’єктів; правовідносин. Суд, до якого подано позов
у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, коли будь-яка зі
сторін попросить проце не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті
спору, припинити провадження у справі й направити сторони до арбітражу,
якщо не визнає, що.ця арбітражна угода є недійсною, втратила і чинність
або не може бути виконана. У разі подання зазначеного позову арбітражний
розгляд може бути розпочато або іпродовжеію арбітражне рішення може бути
винесено, поки сперечання про підсудність розв’язуватимуться в суді.
Звернення сторони до суду до або під час арбітражного розгляду з
проханням про вжиття забезпечувальних заходів і винесення судом ухвали
про вжиття таких заходів не є несумісними з.арбітражною угодою.

56. Арбітражна угода

Арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або
певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку’ з
будь-якими конкретними правовідносинами незалежно від того, чи мають
вони договірний характер. Арбітражна угода укладається в письмовій
формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься
в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами,
повідомленнями по телетайпу, телеграфу чи з використанням інших засобів
електрозв’язку, що; забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну
позовною заявою та відзивом; на позов, у яких одна зі сторін, стверджує
наявність угоди, а інша проти цього не заперечує.

57. Призначення та відвід арбітра

Сторони можуть за власним: розсудом визначати кількість арбітрів. Якщо
сторони не визначать цієї кількості, то призначаються три арбітри. У
разі відсутності такої угоди: — за арбітражу з трьома арбітрами кожна
сторона призначає одного арбітра і двоє призначених таким чином арбітрів
призначають третього арбітра; якщо сторона не призначить арбітра
протягом 30 днів після отримання прохання про це від другої сторони або
якщо двоє арбітрів протягом ЗО днів з моменту їх призначення не
домовляться про призначення третього арбітра, на прохання будь-якої
сторони арбітр призначається президентом Торгово-промислової палати
України; — за арбітражу з одноособовим арбітром, якщо сторони не
домовляться про вибір арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр
призначається президентом Торгово-промислової палати України.

Рішення з будь-якого питання щодо призначення арбітра президентом
Торгово-промислової палати України не підлягає оскарженню. Президент
Торгово-промислової палати України, призначаючи арбітра, зважає на
будь-які вимоги, що ставляться до кваліфікації арбітра угодою сторін.
Однією з гарантій справедливого вирішення спору є можливість відмови
арбітра на підставах, передбачених законом. Відвід арбітру може бути
заявлено тільки в тому разі, якщо існують обставини, що викликають
обгрунтовані сумніви щодо його неупередженості або незалежності, чи якщо
він не має кваліфікації, обумовленої угодою сторін. Сторона може заявити
відвід арбітру, якого вона призначила або у призначенні якого вона брала
участь, лише з причин, які стали їй відомі після його призначення.
Сторони можуть на свій розсуд домовитися про процедуру відводу арбітра
за умови додержання положень, передбачених законом. У разі відсутності
такої домовленості сторона, що має намір заявити відвід арбітру,
протягом 15 днів після того, як їй стало відомо про сформування
третейського суду або про будь-які обставини, повинна в письмовій формі
повідомити третейський суд про мотиви відводу. Якщо арбітр, якому
заявлено відвід, сам не відмовляється від посади або інша сторона не
погоджується з відводом, питання про відвід вирішується третейським
судом. Якщо заяву про відвід при застосуванні будь-якої процедури,
узгодженої сторонами, або процедури, передбаченої законом, не
задоволено, сторона, що заявляє відвід, може протягом ЗО днів після
отримання повідомлення про рішення про відхилення відводу просити
президента Торгово-промислової палати України прийняти рішення про
відвід. У разі коли арбітр юридично або фактично виявляється
неспроможним виконувати свої функції або невиправдано довго не виконує
їх з інших причин, його мандат втрачає чинність, якщо арбітр бере
самовідвід або сторони домовляються про припинення мандата. Якщо мандат
арбітра припиняє чинність на підставі статей закону, або через те, що
арбітр бере самовідвід з будь-якої іншої причини, або тому, що його
мандат скасовується угодою сторін, а також у будь-якому іншому випадку
припинення чинності мандата арбітра новий арбітр призначається згідно з
правилами, які були застосовані при призначенні арбітра, якого
замінюють.

58. Компетенція третейського суда.

Законом установлено право третейського суду на винесення постанови про
свою компетенцію. Третейський суд може сам прийняти постанову про свою
компетенцію, зокрема й стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або
дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є
частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших
умов договору. Заява про відсутність у третейського суду компетенції
може бути зроблена не пізніше подання, заперечень щодо позову. Заява про
те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, має бути
зроблена, як тільки питання,лцо, на думку .сторони, виходить за ці межі,
буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Якщо третейський суд
винесе постанову з питання попереднього характеру щодо своєї компетенції
будь-яка сторона може протягом 30 днів після отримання повідомлення про
цю постанову просити суд, зазначений у законі, прийняти рішення з цього
питання. Таке рішення не підлягає ніякому оскарженню

59. Арбітражне провадження

Арбітражне провадження починається з подання позовної заяви. Протягом
строку, погодженого сторонами або визначеного третейським судом, позивач
має заявити про обставини,; що підтверджують його позовні вимоги, про
питання, що підлягають вирішенню, та про зміст своїх позовних вимог, а
відповідач повинен заявити свої заперечення з цих причин, якщо тільки
сторони не домовилися про інше щодо необхідних реквізитів таких: заяв.
Сторони можуть подати разом зі своїми заявами всі документи, які вони
вважають такими, що мають відношення до справи, або зробити посилання на
документи чи інші докази, які вони представлять надалі. Якщо сторони не
домовилися про інше, в ході арбітражного розгляду будь-яка сторона може
змінити чи доповнити свої позовні вимога або заперечення щодо позову,
якщо тільки третейський суд не. визнає недоцільним дозволити таку зміну
або доповнення з (урахуванням допущеної затримки. До сторін має бути
однакове ставлення, і кожній стороні мають бути: надані всі можливості
для викладу своєї позиції.

За умови дотримання положень закону сторони можуть на свій розсуд
домовитися про процедуру розгляду справи третейським; судом. У разі
відсутності такої угоди третейський суд може з; дотриманням, .положень
закону вести арбітражний розгляд так, як він вважаєпналежним. Якщо
сторони не домовилися про інше, арбітражний розгляд щодо конкретного
спору починається в день, коли прохання про передачу цього спору до
арбітражу одержано відповідачем. Сторони можуть на свій розсуд
домовитися про місце арбітражу. В разі відсутності ітакої домовленості
місце арбітражу визначається третейським худом з урахуванням обставин
справи, включаючи фактор зручності для сторін. Незважаючи на це,
третейський суд може, якщо сторони не домовилися про інше, зібратися в
будь-якому місці, яке він вважає належним для проведення консультацій
між його членами, заслуховування свідків, експертів чи сторін або для
огляду товарів, іншого майна чи документів. ні Сторони можуть на свій
розсуд домовитися про мову чи мови, які використовуватимуться в
арбітражному розгляді. У разі відсутності такої домовленості третейський
суд визначає мову або мови, які мають використовуватися під час
розгляду. За умови дотримання будь-якої іншої угоди сторін третейський
суд приймає рішення про те, проводити усне слухання справи для
представлення доказів або усних дебатів чи здійснювати розгляд тільки на
підставі документів та інших матеріалів. Усі заяви, документи або інша
інформація, що подаються однією зі сторін третейському суду, мають бути
передані іншій стороні. При розгляді справи важливим є питання вирішення
спору в разі неподання документів або нез’явлення сторін. Якщо сторони
не домовилися про інше, в тих випадках, коли без зазначення поважної
причини: — протягом строку, погодженого сторонами або визначеного
третейським судом, позивач не подає свою позовну заяву — третейський суд
припиняє розгляд; — відповідач не подає своїх заперечень щодо позову —
третейський суд продовжує розгляд, не розцінюючи таке неподання само по
собі як визнання тверджень позивача; — будь-яка зі сторін не з’являється
на слухання або не подає документальні докази — третейський суд може
продовжити розгляд і прийняти рішення на підставі доказів, які є у
справі. Третейський суд або сторона за згодою третейського суду можуть
звернутися до компетентного суду цієї держави з проханням про сприяння в
отриманні доказів. Суд може виконати це прохання в межах своєї
компетенції і згіднох зі своїми правилами отримання доказів. Як докази
міжнародний комерційний арбітраж може використовувати висновок експерта.
Отже, якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може: —
призначити одного або кількох експертів для подання йому доповіді з
конкретних питань, які визначаються третейським судом; — зажадати від
сторони надання експерту будь-якої інформації, що стосується справи, чи
пред’явлення для огляду або надання можливості огляду будь-яких
документів, товарів чи іншого майна, що мають відношення до справи. У
разі відсутності домовленості сторін про інше експерт, якщо сторона
просить або якщо третейський суд вважає це за необхідне, повинен після
подання свого письмового або усного висновку взяти участь у слуханні, на
якому сторонам надається можливість ставити йому запитання та
представляти свідків-експертів для одержання свідчень зі спірних питань.
При вирішенні спору третейським судом важливим є питання про норми
права, які третейський суд застосовує. Третейський суд вирішує спір
згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що
застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру,
будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно
тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права
цієї держави, а не до її колізійних норм. У разі відсутності якої-небудь
вказівки сторін третейський суд застосовує право, визначене згідно з
колізійними нормами, які він вважає застосовними. Третейський суд
приймає рішення ех aequo et bono, або як «дружній посередник», лише в
тому разі, коли сторони прямо уповноважили його на це. В усіх випадках
третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з урахуванням
торгових звичаїв, що стосуються даної угоди.

60. Арбітражне рішення

Арбітражне рішення має бути винесено в письмовій формі та підписано
одноособовим арбітром або арбітрами. Після винесення арбітражного
рішення кожній стороні має бути передана його копія, підписана
арбітрами. Якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулюють спір,
третейський суд припиняє розгляд і на прохання сторін та за відсутності
заперечень з його боку фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного
рішення на узгоджених умовах. Протягом 30 днів після отримання рішення,
якщо сторонами не узгоджено інший строк: — будь-яка зі сторін,
повідомивши про це іншу сторону, може просити арбітражний суд виправити
будь-яку допущену в рішенні помилку в підрахунках, описку чи друкарську
помилку або інші подібні помилки; — за наявності відповідної
домовленості між сторонами будь-яка зі сторін, повідомивши про це іншу
сторону, може просити третейський суд дати роз’яснення якого-небудь
конкретного пункту або частини арбітражного рішення. Третейський суд,
якщо він визнає прохання виправданим, повинен протягом ЗО днів після
його отримання внести відповідні виправлення або дати роз’яснення. Таке
роз’яснення стає складовою арбітражного рішення. Третейський суд
протягом ЗО днів від дати прийняття арбітражного рішення може за своєю
ініціативою виправити будь-які помилки (помилку в підрахунках, описку чи
друкарську помилку або інші подібні помилки). Якщо сторони не домовилися
про інше, будь-яка зі сторін, повідомивши про це іншу сторону, може
протягом 30 днів після отримання арбітражного рішення просити
третейський суд винести додаткове рішення стосовно вимог, які були
заявлені в ході арбітражного розгляду, проте не були відображені в
рішенні. Арбітражний суд, якщо він визнає прохання виправданим, повинен
протягом 60 днів винести додаткове рішення. Третейський суд приймає
постанову про припинення арбітражного розгляду, коли: — позивач
відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне
заперечень проти припинення розгляду і третейський суд не визнає
законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору; —
сторони домовляються про припинення розгляду; — третейський суд визнає,
що продовження розгляду стало з якоїсь причини непотрібним або
неможливим. Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено
тільки шляхом подання клопотання про скасування. Арбітражне рішення може
бути скасоване Апеляційним судом Автономної Республіки Крим,
апеляційними судами областей, міст Києва та Севастополя за
місцезнаходженням арбітражу лише у разі, якщо: • сторона, що заявляє
клопотання про скасування, подасть докази того, що: — одна зі сторін в
арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною; — ця угода є
недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі
відсутності такої вказівки — за законом України; — її не було належним
чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або
з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; — рішення
винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що
не підпадає під її умови чи містить постанови з питань, які виходять за
межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, які охоплюються
арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються
такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного
рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною
угодою; — склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали
угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню
закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності
такої угоди, не відповідали закону; • суд визначить, що: — об’єкт спору
не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України;

— арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. Клопотання
про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців з
дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне
рішення, а в разі якщо було подано прохання про виправлення і
роз’яснення рішення або винесення додаткового рішення — з дня винесення
третейським судом рішення з цього прохання. Суд, до якого подано
клопотання про скасування арбітражного рішення, можезупинити провадження
з питання про скасування на встановлений ним строк для того, щоб надати
третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити
інших дій. Остаточно відновлення порушеного права здійснюється шляхом
виконання арбітражного рішення. Арбітражне рішення, не залежно від того,
в якій країні його було винесено, визнається обов’язковим. Якщо
арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна
подати належним чином засвідчений переклад цих документів українською
або російською мовою. У визнанні або у виконанні арбітражного рішення,
незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути
відмовлено лише: • на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо
ця сторона подасть компетентному суду, в якого просить визнання або
виконання, доказ того, що: — одна зі сторін в арбітражній угоді була
якоюсь мірою недієздатною; — ця угода є недійсною за законом, якому
сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки —
за законом держави, де рішення було винесено;

— сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином
сповіщено про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших
поважних причин вона не могла подати свої пояснення; — рішення винесено
щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не
підпадає під її умови чи містить постанови з питань, які виходять за
межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, охоплених
арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються
такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови
з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана;
— склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді
між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї
держави, де мав місце арбітраж; — рішення ще не стало обов’язковим для
сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в
якій чи згідно із законом якої воно було прийнято; • якщо суд визнає,
що: -об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за
законодавством України; -визнання та виконання цього арбітражного
рішення суперечить публічному порядку України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter