.

Право (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
384 22486
Скачать документ

Право

1. Теорії походження держави.

Теологічна – в її основі лежить визнання того, що вся влада від бога і
правитель держави (цар ,фараон, князь тощо) являються намісниками Бога
на землі. З цього випливає, що держава створюється Богом, або за його
згодою, а правителем країни може бути особа, що отримала на те
повноваження. Патріархальна – її суть полягає в тому, що держава виникла
від сім’ї та є наслідком її історичного розвитку і розростання в рід (
плем’я ( союз племен ( народність. Державна влада розростається від
влади батька ( старійшини ( влади князя чи монарха. Тобто ця теорія
передбачає, що правитель – батько, а його піддані –діти. Договірна –
суть теорії зводиться до того, що держава та право виникли з людських
угод (договорів). Мета цих договорів – захист життя, власності, свободи.
Насильства – держава і право виникли внаслідок завоювання сильним
народом слабшого народу, племен і народностей. Соціально-економічна
(класова) – суть в тому, що шляхом історичного розвитку суспільство
поділилось на класи: з’явились бідні та багаті, як наслідок – з’явились
антагонізми між ними. Психологічна – за нею держава виникла внаслідок
об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні
будуть управляти, а інші – виконувати їхні управлінські рішення.
Органічна – обгрунтував англ. філософ Спенсер. Він проводив аналогію між
державою та біологічним організмом. На думку автора теорії, держава,
подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і
гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги,
голову, тулуб, що виконують відповідні ф-ії. Серед інших теорій
походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична.
Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на
землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями.
Сутність технократичної теорії полягає в необхідності здійснювати
управління технічними засобами та знаряддями праці.

В правовій науці існує кілька теорій походження права :

Теологічна теорія базується на вільному компоненті свідомості людини,
пояснює, що витоком права є воля Бога, а метою права – боротьба зі злом
і утвердження на Землі добра і справедливості.

Найпоширенішою свого часу була теорія природного права. Прихильники цієї
теорії вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів
природи, з природи самої людини. Психологічна теорія права пояснювала
походження права особливостями психіки людей, їх переживаннями та
емоціями.

Марксистська т.п.(Маркс, Енгельс) причинами виникнення права вважала
екон відносини суп-ва, а його суттю зведену в закон волю пануючого
класу.

2. Поняття та ознаки держави, її функції.

Держава – це особлива політична організація публічної влади, яка виражає
інтереси окремої соц. групи, має свою територію, суверенітет, видає
закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства і
виступає як суб’єкт міжнародних відносин. Ознаки держави: 1) наявність
апарату публічної влади (апарат примусу та управління); 2) територія –
це та частина суші, внутрішні моря, озера, які знаходяться в межах
держкордону. До державної території відносять морські, космічні,
повітряні апарати, а також земельні ділянки, які держава купила на
території інших країн і розмістила там дипломатичні представництва і
консульства; 3) суверенітет – одна з головних ознак, бо хоча б часткова
втрата суверенітету веде до зникнення держави. Суверенітет передбачає
незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики; 4)
законодавство: лише державній владі належить право приймати закони, які
є обов’язковими для виконання усіма суб’єктами сусп відносин. Закони
забезпечується держ примусом та гарантією. Норми права, які містяться в
законі ділять в межах території держави і розповсюджуються на всіх
суб’єктів: громадян, осіб без громадянства, іноземців, представників
державної влади, представників іноз організацій; 5) податкова система:
держава стягує податки з усіх громадян, підприємств, які є на її
території. Використовуються податки на утримання держапарату, розвитку і
реалізації загальнонаціональних програм, утримання і захисту верств
населення, які потребують соц захисту. (до другорядних ознак держави
можна віднести назву, мову, грошову одиницю, державну символіку,
географічне положення).

3.Функції держави

Під функціями держави розуміють певні напрями її діяльності з вирішення
загальносуспільних справ громад. суп-ва, узгодження та забезпечення
інтересів його суб’єктів.

Ф-ії держави: у генеральній ф-ії проявляється соц-правовий зміст
держави, а харак-ер її відносин з громадянським суспільством, суб’єктами
міжнар відносин. Реалізація генеральної ф-її соціальної правової держави
здійснюється через її внутрішні і зовнішні ф-її.:

зовнішні (захист суверенітету, інтеграція в міжн спільноту
самодостатніх демократичних держав, зовнішно-екон діяльність,
дипломатична співпраця з іншими державами, співробітництво держави з
іншими країнами з питань охорони, економічних відносин, культурних
відно-син, екології, боротьба з між нар тероризмом,”відмивання” коштів,
здобутих злочинним шляхом, наркобізнесом тощо) та внутрішні (політ,
екон, бюджетна і фін контроль, інформаційно-комунікативна, соціаль-на,
культурно-виховна, охоронна тощо).

4. Форми держави.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної влади.
Складаються з 3-ох елементів: 1) форма державного правління – структура
і правове становище вищих органів державної влади та встановлений
порядок взаємовідносин між ними. Визначальною ознакою форми правління є
правовий статус глави держави. Види форми правління: президентська,
парламентська республіка, змішана президентсько-парламентська
республіка, монархія, парламент-ська монархія, дуалістична монархія; 2)
форма держ. устрою – порядок територіального поділу держави,
взаємо-відносин її складників між собою й державою в цілому та
відповідної організації держ органів; 3) форма політ режиму – сукупність
засобів і способів реа-лізації держ. влади, що відображають її характер
і зміст, зогляду на співвідношення демократ і недемократ засад.

5. Поняття та структура механізму держави

Механізм держави – ієрархічна система органів, наділених повноваженнями
безпосередньо здійснювати держ. владу, а також держ установ, відомств і
підприємств, за допомогою яких реалізуються функції держави.

Основним принципом будови механізму держави та її органів є розподіл
влад( на законодавчу, виконавчу і судову)

У теорії держави виокремлюють такі органи: 1представницькі – провідні
органи сучасн держави, в яких народ реалізує свій суверенітет. 2глава
держави – орган держави (посадова особа), який є символом єдності нації,
він виступає від імені держави, офіційно представляє її як у середині
країни, так і в міжн відносинах, 3органи виконавчої влади–
виконавчо-розпорядчі органи, які безпосередньо здійснюють на держ рівні
оперативне управління загальносуспільними справами, як правило, це уряд,
колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування,
4 судові органи , головною функцією яких є розгляд справ, що мають
юридичне значення, в демокр державах судові органи є незалежними,
підкоряються тільки законам.

Елементом механізму держави є також держ установи і держ підприємств,
які здійснюють практичну діяльність з реалізації функцій державі в екон,
культ та соц сферах. Вони не наділені владними повноваженнями.

6. Поняття та ознаки правової держави.

Ідея виникнення правової держави відноситься до 19 ст.

Правова держава – це така держава, в я кий існує поділ влад на
законодавчу, виконавчу та судову, існує верховенство громадянського
суспільства і представника, парламенту над державою і її апарату.

Правова держава здійснює юридичне закріплення основних прав і свобод в
основному законі – Конституції, і фактично забезпечує виконання всіх
законів.

В прав. держ. існує взаємоповага і взаємовідповідальність особи і
держави.

В правовій державі існує принцип уседозволеності: особі дозволяється
робити все те, що прямо не заборонено законом, а державі – все, що прямо
вказано в законі.

В правовій державі забезпеч. принцип гласності, можливість утвор. політ.
партій, їх легалізації і відносна свобода засобів інформації.

В правовій державі є наявність нагляду за здійсненням законів і режимом
законності.

7. Поняття, ознаки права, його функції.

Право – система формально визначених в офіційних джерелах
загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки,
призначенням якої є регулювання сусп відносин.

Ознаки права: 1) право встановлюється і санкціонується (офіційно
схвалюється) державою; 2) право є системою норм; 3) право є
загальнообов’язковим; 4) формальна визначеність права; 5) право має
загальний характер; 6) право охороняється державою. Функції права – це
основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони визначають
ак-тивну й багатогранну роль права в громад. с-ві з позиції його впливу
на суспільні відносини між людьми. Поділяються на загальносоціальні
(гуманістичну, організаторсько-управлінську, інформаційну
(комунікативну), оцінно-орієнтувальну, ідеологічно-виховну,
гнесеологічну (пізнавальну)), спеціальні юридичні (регулятивна
(статистична і динамічна), охоронна).

8. Поняття та ознаки правової норми.

Норма права – це формально обов’язкові правила фізичної поведінки, які
мають загальний характер, встановлюються або санкціонуються державою з
метою регулювання суспільних відносин і забезпечуються її
організаційною, виховною та примусовою діяльністю. До ознак правових
норм відносять такі: 1) виникають разом із виникненням держави;
встановлюються чи санкціонуються державою; виражають волю керівної
частини с-ва; утворюють внутрішньоузгоджену цілісність, єдність (систему
права); існують у суспільстві як одна система норм; формулюють правила
поведінки у вигляді прав та обов’язків; правила поведінки формально
визначені за змістом; мають певні форми зовнішнього виразу і точно
визначають межі дії.

9. Поняття та структура системи права, галузі права

Право – система формально визначених в офіційних джерелах
загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки,
призначенням якої є регулювання сусп відносин.

Система права – внутрішня структура права, що визначає певну взаємодію
між його елементами – галузями, інститутами та нормами.

Галузі права – сукупність пра. норм, які є якісно однорідні і регулюють
певну сферу сусп. відносин за допомогою тих чи інших методів. Існують:

конституційне

цивільне

господарське

трудове

сімейне

адміністративне

фінансове

кримінальне

цивільно-процесуальне

Інститут права – сукупність норм права, які регулюють певне коло
однорідних суспільних відносин і утвор. однорідну групу.

Предметом права є специфіка правових відносин.

10. Джерела (форми) права.

Джерела права – форми закріплення (зовнішнього вираження) правових норм,
що надають їм юрид, загальнообов’язкового значення та виходять від
держави або визначаються нею.

Види джерел права:

1. правовий звичай – більш або менш стійке правило поведінки, що
склалося у суп-ві в результаті багаторазового застосування.

2. правовий (судовий чи адміністр ) прецедент – наз. надання рішення
судового або адміністрат. Органу у конкретній справі, що відбулося
раніше.

3. нормативно-правовий акт – офіційний документ, що містить правові
приписи, розробляється правотворчими органами держави. Вони різноманітні
і поділяються на кілька видів, і утворюють складну ієрархічну
систему-система законодавства.

4. нормативно- правовий документ.

11. Поняття та структура правовідносин.

Правовідносини – врегульовані нормами права суспільні відносини,
учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при
настанні передбачених законом юридичних фактів. Правові відносини
складаються: 1) суб’єкта (учасники правовідносин, які мають суб’єктивні
права та виконують юридичні обов’язки); 2) об’єкта (особисте або соц.
благо для здобуття і використання якого встановлюються взаємні права і
обов’язки); 3) зміст (взаємні права і обов’язки учасників
правовідносин).

13. Поняття та види правопорушень.

Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за
собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність
діяльності, винність, караність.

Види правопорушень:

злочин – передбачене кримінальним законодавством діяння фізичної особи,
яка досягла певного віку і яке посягає на сусп. держ. устрій, політ.,
економ. системи, власність, особу та права і свободи громадян.

проступки:

1адміністративні – посягання на порядок (громад., держ., управління).

2цивільні – посягання на майнові (і пов’язані з майновими) відносини.

3дисциплінарні – посягання на дисципліну

14. Склад правопорушення та його ознаки

Правопорушення – суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за
собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення – суспільна небезпечність, протиправність
діяльності, винність, караність.

Чотири осн. елемента правопорушень:

об’єкт – сусп. віднос., на які напрямлена дія.

об’єктивна сторона – зовн. прояв діяння, що означає, яким сином здійсн.
правопорушення, якою була поведінка і який результат.

суб’єкт – деліктоздатна особа.

суб’єктивна сторона – психологічна діяльність особи. Поясн. через три
елементи:

вина

мотив

мета

14. Поняття та склад правопорушення.

Правопорушення – це винне протиправне діяння деліктоздатного суб’єкта,
яке є особисто або суспільно шкідливим чи небезпечним (деліктоздатність
– закріплена в законі і забезпечена державою здатність суб’єкта
відповідати за власні дії, нести юридичну відповідальність за вчинене
правопорушення). Для того, щоб визнати діяння за правопорушення,
потрібно мати склад правопорушення. Склад правопорушення становлять: 1)
суб’єкт (деліктоздатна фіз. особа або деліктоздатне об’єднання, які
вчинили правопорушення); 2) об’єкт (певні блага, на пошкодження,
знищення чи позбавлення яких спрямовано винне протиправне діяння);
3)об’єктивна сторона (протиправне діяння; його шкідливі або небезпечні
наслідки; необхідний причинний зв’язок між ними. Факультативні елементи
об’єктивної сторони – місце, час, обставини); 4) суб’єктивна сторона
(певне психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її
результатів. Таке ставлення відображається поняттям вина).

15.Поняття, підстави юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений
державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних
благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права
займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації,
стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на
порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на
соціальні інтереси суспільства, права особи.

Мета застосування юрид відповідальності полягає не тільки в покаранні
винної особи, але й в профілактиці правопорушень. Як відповідь держави
на правопорушення юрид відповідальність є заходом, спрямованим на
забезпечення чіткого та неухильного додержання норм права, охорону
встановленого в державі правопорядку. Застосування юрид відповідальності
базується на принципах його законності, невідворотності, справедливості
та доцільності.

16. Види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений
державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних
благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права
займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації,
стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на
порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на
соціальні інтереси суспільства, права особи.

Мета застосування юрид відповідальності полягає не тільки в покаранні
винної особи, але й в профілактиці правопорушень. Як відповідь держави
на правопорушення юрид відповідальність є заходом, спрямованим на
забезпечення чіткого та неухильного додержання норм права, охорону
встановленого в державі правопорядку. Застосування юрид відповідальності
базується на принципах його законності, невідворотності, справедливості
та доцільності.

Юридична відповідальність може бути кримінальною, адміністративною,
дисциплінарною, цивільно-правовою та іншою.

17. Поняття та джерела конституційного права.

Конституційне право – галузь права, що являє собоюсукупність правових
норм, що закріплюють правове положення громадян, держ. устрою, систему
органів держ. влади та уравління, а також принципита гарантії правової
держави.

Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка
перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність, це форми
вираження державно-правових норм, за допомогою яких воля народу
втілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної
Ради народних депутатів, Президента України, органів державного
управління, всенародних голосувань (референдумів), місцевих Рад народних
депутатів.

Серед джерел особливе місце посідає КОНСТИТУЦІЯ. Вона поділяється на:

Фактична конс-ція – це реальноіснуючий суспільний і державний лад ,
основами якого є політика, екон-ка, духовне життя людини та її
організацій.

Юрид конс-ція – це НПА, Основний закон держави, що є вершиною нац.
законодавства.

За юрид формою конституції поділяють на писані та неписані.

За способом прийняття: октроїрувані (даровані) та народні.

За формою правління: монархічні та республіканські, залежно від форми
територіального устрою – унітарні та федеративні, а відповідно до
існуючого державного режиму – демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конст-ції :гнучкі і
жорсткі.

Система конст. права – система інститутів і норм конст. права.

18 Поняття да загальна характеристика КУ Конституція – особливий
інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство
по віднош. до всіх її актів. Це основний закон держави.

Основні риси конституції:

1) основоположний хар-р – предмет регулювання конституції є найважливіші
політико-правові суспільні відносини.

2) народний хар-р – конституція виражає інтереси народу та має служити
йому.

3) реальний хар-р – відповідність фактично існуючим суспільним
відносинам.

4) стабільність.

КОНСТИТУЦІЯ – поділяється на:

Фактична конс-ція – це реальноіснуючий суспільний і державний лад ,
основами якого є політика, екон-ка, духовне життя людини та її
організацій.

Юрид конс-ція – це НПА, Основний закон держави, що є вершиною нац.
законодавства, в якому закріплюють

За юрид формою конституції поділяють на писані та неписані.

За способом прийняття: октроїрувані (даровані) та народні.

За формою правління: монархічні та республіканські, залежно від форми
територіального устрою – унітарні та федеративні, а відповідно до
існуючого державного режиму – демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конст-ції :гнучкі і
жорсткі.

19. Загальні засади конституц ладу України.

Конституційний лад(кл) – це встановлений Основним законом порядок
організації і функціонування інститутів держави і суспільства, система
суспільних відносин, що гарантується, забезпечується і регулюється
законом, прийнятими відповідно до Конституції.

За своїм змістом кл постає як системне політико-правове явище,
складовими якого є державний суспільний лад. До основ державного ладу
юридична наука відносить вихідні принципи організації і діяльності
держави та її інститутів. Йдеться насамперед про юридичний статус і
повноваження глави держави, органів законодавчої, виконавчої та судової
влади, правоохоронних та інших передбачених основним законом органів,
які реалізують основні функції держави. Основи суспільного ладу
розглядаються як система гарантованих і забезпечених Конституцією і
законами можливостей функціонування інститутів громадянського
суспільства, врегульованих правом суспільних відносин у політичній,
економічній та соціальній сферах суспільного життя.

КЛ кожної країни має свої особливості, які залежать від розвитку
суспільства, держави і права; законодавчо встановленого співвідношення
суспільства і держави, змісту її діяльності; демократичних традицій;
рівня політичної і правової культури суспільства та інших чинників.
Значною мірою кл залежить від форми державного правління і політичного
режиму, які безпосередньо впливають на рівень демократичності
суспільного життя і правової системи.

КЛ здійснює безпосередній вплив на стан та розвиток суспільства.
Водночас конституційний лад не є чимось сталим. КЛ у сучасних
демократичних самодостатніх країн є результатом тривалої еволюції.

Серед основ конституційного ладу у сфері економічної організації
суспільного життя важливим є забезпечення і захист усіх суб’єктів права
власності і господарювання та їх рівність перед законом, соціальна
спрямованість економіки. Стабільність КЛ гарантується самою Конституцією
Укр.. та принятими відповідно до неї законами, а також чітким механізмом
забезпечення передбачених гарантій.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Укр.. належить виключно
народові і не можить бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами.

20. Конституційні права, свободи людини і громадянина. Питання прав і
свобод людини і гро-мадянина нині є найважливішою проблемою внутріш-ньої
та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Теорія права
розрізняє поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому
випадку мова йде про права, пов’язані з самою людською істотою, її
існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає
переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав
належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.
28), право на свободу і особисту недоторканість (ст. 29), право на
невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо. Права ж
громадянина зумовлені сферою відносин держави з суспільством, державою,
їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини
до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами
громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей,
які проживають у певній державі, а права громадянина – лише на тих осіб,
які є громадянами певної країни. До прав громадянина, закріплених
Конституцією, відносять право на свободу об’єднання в політ. партії та
громадські організації; право брати участь в управлінні державними
справами; право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій;
право на соц. захист тощо. У Конституції України (переважно у розділі
ІІ) визначено такі групи основних прав: громадянські (можливості людей,
що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення
матеріальних, духовних та деяких інших потреб); політичні (можливості
людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті,
вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх
службових осіб та об’єднань громадян, критикувати вади в роботі,
безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян); економічні
(можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у
виробництві матеріальних благ); соціальні (можливості людини і
громадянина із забезпечення належних соц. умов життя); екологічні (права
людини і громадянина на безпечне екологічне середовище); культурні
(можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та
всього людства); сімейні (можливості людини і громадянина вільно
розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах). Основні права громадян
нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Основний обов’язок
громадянина – встановлені Конституцією держави вид і міра його
необхідної обов’язкової поведінки.

21. Конститу-ні обов’язки людини і громадянина.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України.

Всі права, свободи та обов’язки можна поділ. на: політичні,
соціальні,економічні, науково-культурні та екологічні.

Політичні – встановлюють участь громадян в управлінні державою та
суспільством. (право обирати і бути обраним, право участі в
референдумах, право на об’єднання в різні суспільні і політ. орг-ції,
свобода слова, преси, демонстрацій)

Соціальні – соціальних захист громадян (право на працю, на освіту,
медичне забезпеч., захист сім’ї).

Науково-культурні – захищають і виражають участь громад. в наук-техна.
діяльності, культури (право на освіту, на користув. досягненнями науки і
культури, прао творчості).

Економічні (свобода предприємницької діяльності, наявність різних форм
власності, свобода самоуправління комерц. підприємствати тощо).

Екологічні – забеспечення громадян чистим навкол. середов., водою,
повітрям, забезпеч. безпеки від різних видів техн. діяльності тощо.

22. Громадянство України: порядок набуття та підстави припинення.

Громадянство – це усталений правовий зв’язок особи з державою, який
виражається в сукупності їхніх взаємних прав, обов’язків і взаємної
відповідальності. Громадянство України грунтується на таких принципах:
єдине громадянство; збереження громадянства України вразі одруження чи
розірвання шлюбу; збереження громадянства України особами, які
проживають за межами України; захист державою громадян, які проживають
за кордоном; недопустимість видворення за межі України й видачі іншій
державі. Громадянство набувається: 1) за народженням; 2) за походженням;
3) через прийняття до громадянства України; 4) через поновлення в
громадянстві України; 5) на інших підставах, передбачених міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою
України; 6) на підставах, передбачених міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надається ВРУ. Іноземців та осіб без громадянства
може бути прийнято за їхнім клопотанням в громадянство України. Умови
набуття громадянства: визнання і виконання законів та Конституції
України; неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання
на законни хпідставах на території України протягом останніх 5 років (не
поширюється на осіб, які народилися чи довели, що хоча б один з батьків
дід чи баба народилися на території Укр); володіння українською мовою в
обсязі, достатньому для спілкування; наявність законних джерел
існування. Громадянство України припиняється: внаслідок виходу з
громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; на
підставах, передбачених міжнародними договорами, згоду на обов’язковість
яких надано ВРУ. Громадянство України регулюється Конституцією, ЗУ “Про
громадянство України” та ухваленими до них іншими нормативно-правовими
актами.

23. Форми народовладдя в Україні.

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через
інститути безпосередньої (пря-мої) чи представницької (виборної)
демократії (засіб ре-алізації волі народу через обраних ним
представників в органи влади – насамперед, нардепів, Президента,
нар-депів ВР АРК, депутатів органів місцевого самоврядува-ння).

Стаття 69 Конституції Україна вказує на 2 форми народовладдя: 1вибори –
процедура форм-ня народного органу або надання повноважень посадовій
особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб, при умові,
що на кожен отриманий таким чином мандат можуть претендувати 2 чи більше
кандидати.

Є 3 види виборчих систем:1)мажоритарна (за 1 особу), 2)пропорційна (за
осіб в списках партій), 3)змішана.

2референдум– голосування населення всієї держави (загально-державний
референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з
метою вирішення найважливі-ших питань державного і суспільного життя.

24 Форми безпосередньої демократії.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої демократії, а також
обов’язковим атрибутом представницької демократії є вибори – процедура
форм-ня народного органу або надання повноважень посадовій особі, що
здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб, при умові, що на
кожен отриманий таким чином мандат можуть претендувати 2 чи більше
кандидати.

Виборче право розглядається в об’єктивному і суб’єктивному аспектах.
Суб’єктивне виб право здійснюється за таких принципів: пр-п вільних
зборів, пр-п загальності, рівного виборчого права, прямого виб права,
таємного виб права, особистого виб права, пр-п свободи агітації.

Є 3 види виборчих систем:1)мажоритарна (за 1 особу), 2)пропорційна (за
осіб в списках партій), 3)змішана.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум–
голосування населення всієї держави (загально-державний референдум) або
певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення
найважливі-ших питань державного і суспільного життя.

До інститутів безпосередньої демократії, які забез-печують ухвалення
держ рішення прямим волеви-явленням народу, відносять: референдум;
обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів держ.
влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депу-татів і виконавчих
органів перед населенням.

25.Референдум. Поняття та види.

Референдум – голосування населення всієї держави (загальнодержавний
референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з
метою вирішення найважливі-ших питань державного і суспільного життя.
Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на певні види.
Розрізняють такі види референдумів: за юридичними наслідками –
імперативний (має загальнообов’язкове значення і не потребує ніякого
затвердження), консультативний (його результати юридичної сили не
мають). Призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного
питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов’язковою для
вирішення державними органами відповідної проблем); є конституційний
референдум (унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється
конституція) та законодавчий (щодо зміни, прийняття або відхилення
певного закону); обов’язковий (це референдум, проведення якого є
обов’язковим для вирішення визначених Конституцією проблем) й
факультативний (коли референдум визначається як один із можливих, але
необов’язкових способів вирішення певних питань).

Види референдумів:

Всеукраїнський (73-85, 106 статті)

Місцеві

Референдум,що проводиться у межах Автономної Рес. Крим

референдум, що проводиться умежах інших адміністративно-територіальних
од.

26. Виборче право та виборча система України.

Виборче право має два значення: 1) сукупність юридичних норм, які
регламентують участь громадян України у виборах представницьких органів
влади, організацію і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями,
депутатами і представницькими установами; 2) право громадян обирати
(активне виборче право) і право бути обраним (пасивне виборче право).
Виборче право – один із найважливіших інститутів констит права. Це
сукупність конституційно-правових норм, які регламентують поря-док
організації і проведення виборів, умови участі гро-мадян у виборах
представницьких органів влади, взає-мовідносини між депутатами і
виборцями, порядок від-кликання депутата виборцями. Таким чином, виборча
система це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян
України, основні принципи виборчого права, порядок організації і
проведення виборів до пред-ставницьких органів республіки,
взаємовідносини ви-борців з депутатами. Основними принципами виборчої
системи і виборчого права України є: загальне, рівне і пряме виборче
право при таємному голосуванні, участь виборців в організації і
проведені виборів, різноманіт-ність форм і методів висування канддатів у
депутати, накази виборців депутатам. Виборче право є одним із основних
конституційних прав громадян і відноситься до групи так званих політ
прав.

Виборча система – неодмінний елемент будь-якої демократії, яка взагалі
не може існувати без повноважного представництва, яке забезпечує реальну
участь населення в управлінні справами суспільства і держави. В.с. є
найважливішою формою прямої демократії, головна функція якої –
формування повноважного народного представництва. Характер виборчої
системи безпосередньо зумовлює основні характеристики представницької
системи. Вибори – не тільки важлива форма безпосередньої участі
населення у здійсненні державної влади, не тільки акт обрання
представників народу до органів державної влади. Це також засіб його
виховання і самоорганізації; практична реалізація виборчого права
громадян, ефекти-вний засіб перебудови сучасного суспільства. В.с. –
су-купність юридичних, організаційних та інших засобів формування
представницьких органів державної влади та здійснення громадянами своїх
виборчих прав. В.с. базується на таких конституційних принципах, як
загальне, рівне і пряме виборче право, при таємному голосуванні,
висунення кандидатів громадськими організаціями, трудовими колективами,
зборами військовослужбовців; вільне і всенародне обговорення якостей
кандидата в депутати; передвиборча агітація; проведення виборів на кошти
держави; забезпечення виборів по округах виборчими комісіями; накази
виборців; відповідальність за порушення законодавства про вибори. В
Україні існує змішана мажоритарно (система більшості) – пропорційна
(представництво політичних партій) виборча система.

27. Система державних органів України.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в
Україні є ВРУ. Президент України є главою держав і виступає від її
імені. Вищим органом у системі виконавчої влади є КМУ. Судочинство в
Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної
юрисдикції. Система суддів загальної юрисдикції в Україні будується за
принципом територіальності й спеціалізації. ВРУ розглядає та вирі-шує
питання державного і суспільного життя, що пот-ребують урегулювання ЗУ,
а також здійснює установчі та контрольні ф-ії, передбачені Конституцією.
Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її
конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом держ суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. КМУ
– вищий орган у системі органів виконавчої влади – відповідальний перед
Президентом України, підконтрольний і підзвітний ВРУ. КМУ у своїй
діяльності керується Конституцією та ЗУ. Міністерства та інші центральні
органи держ виконавчої влади (коміте-ти, управління) України здійснюють
керівництво дору-ченими сферами суспільного життя, несуть
відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають
акти, організовують і контролюють їх виконання. Основу судової влади в
Україні складають судові орга-ни, які різняться за компетенцією та
юрисдикцією, але всі мають одне призначення – захист прав і свобод
громадян, конституційного ладу, нац безпеки, територіальної цілісності,
дотримання законів й справедливості в суспільстві.

28. Верховна Рада України. Склад та порядок формування.

Верховна Рада України – у відповідності з ст. 75 Конституції України –
єдиний орган законодавчої влади України. Вона правомочна розглядати і
вирішувати будь-яке питання, що не входить згідно з Конституцією до
компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є
таким, що вирішується виключно всеукраїнським референдумом. У своєму
соц. призначенні, ф-ях та структурі ВРУ втілює представницькі засади
пов-новладдя українського народу, яке, як відомо, реалізується у формі
як представницької, так і безпосередньої демократії. Конституційний
склад ВРУ – 450 нардепів, які обираються на основі загального, рівного і
прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 4 роки. Нардепи
здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на
державній службі або мати інший представницький мандат. Їм гарантується
депутатська недоторканість. ВРУ працює сесійно. Вона є повноваженою за
умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу. ВРУ
збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного
оголошення результатів виборів. Перше засідання ВРУ відкриває найстарший
за віком депутат. Чергові сесії ВРУ починаються першого вівторка лютого
і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії ВРУ, із
зазначенням порядку денного, скликаються Головою ВРУ на вимогу не менш
як 1/3 нардепів від конституційного складу ВРУ або на вимогу Президента.
Засідання ВРУ проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за
рішенням більшості від конституційного складу ВРУ. ВРУ обирає зі свого
складу Голову ВРУ, Першого заступника і заступника Голови ВРУ та може
відкликати їх. ВРУ затверджує перелік комітетів ВРУ, обирає голів цих
комітетів. Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і
попередньо розглядають питання віднесені до повноваження ВРУ. Для
підготовлення і попереднього розгляду питань ВРУ може створювати
тимчасові спеціальні комісії. ВРУ для проведення розслідувань із питань,
що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі
комісії, якщо за це проголосувало не менш як 1/3 від конституційного
складу ВРУ. Процес законотворчої діяльності ВРУ характеризується правом
законодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Закони ВРУ приймає
більшістю від її конституційного складу. Закони, що вносять зміни до
Конституції та сама Конституція приймається не менше як 2/3 від
конституційного складу ВРУ. Закони підписує Голова ВРУ і невідкладно
надсилаються Президентові України.

29. Повноваження Верховної Ради України.

Верховна Рада України – у відповідності з ст. 75 Конституції України –
єдиний орган законодавчої влади України. Вона правомочна розглядати і
вирішувати будь-яке питання, що не входить згідно з Конституцією до
компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є
таким, що вирішується виключно всеукраїнським референдумом.

До повноважень ВРУ належить: внесення змін до Конституції України в
межах і порядку, передбаченим розділом ХІІІ Конституції; призначення
всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;
прийняття законів; визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
призначення виборів Президента України у строки, передбачені
Конституцією; заслуховування щорічних і позачергових послань Президента
про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента з поста
в порядку особливої процедури (імпічменту); надання згоди про
призначення Президентом Прем’єр-міністра України; здійснення контролю за
діяльністю КМУ тощо.

30. Конституційний статус Президента України.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Новообраний Президент вступає на пост не пізніше як через 30 днів після
офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення присяги
народові на урочистому засіданні ВРУ. Президент має такі повноваження:
за-безпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави; звертається з посланням до народу та із
щорічними й позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє
становище України; приймає рішення про визнання іноземних держав;
призначає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені Конституцією;
припиняє повноваження ВРУ, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії
пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою ВРУ,
Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра
України, приймає указ про його відставку та ін. Президент користується
правом недоторканості на час виконання повноважень. Він очолює Раду нац.
безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань
забезпечення безпеки та оборони в Україні. Президент виконує свої
повноваження до вступу на пост новообраного Президента, але Конституція
встановлює, що повноваження Президента припиняються достроково в разі
його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом
здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті. При
Президентові функціонує Адміністрація Президента, яка є допоміжним
органом, що складається з кваліфікованих наукових консультантів,
політиків, правознавців, економістів. Їхнє завдання полягає в тому, щоб
надавати виважені поради Президентові для винесення рішень, готувати
попередньо проекти документів, проводити експертні оцінювання отриманих
даних щодо соці-екон стану суспільства, аналізувати й давати
рекомендації для ефективного вирішення існуючих проблем.

31. Кабінет Міністрів України. Склад та порядок формування.

КМУ – вищий орган у системі органів виконавчої влади – відповідальний
перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний ВРУ. КМУ у своїй
діяльності керується Конституцією та ЗУ. До складу КМУ входять
Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри,
міністри. Персональний склад КМУ призначається президентом України за
поданням Прем’єрміністра. Прем’єр-міністр керує роботою КМУ. КМУ:
забезпечує держ суверенітет та екон самостійність України, здійснення
внутр та зовн політики держави, виконання Конституції та ЗУ, актів
Президента; вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина; забезпечує проведення фін, цінової, інвестиційної та
податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення,
соц. захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної
безпеки і природокористування; розробляє та здійснює загальнодержавні
програми екон, науково-технічного, соц і культ розвитку України;
розробляє бюджет; координує роботу міністерств та місцевих органів
виконавчої влади; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;
здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекон діяльності України,
митної справи та ін. КМУ у межах своєї компетенції видає постанови й
розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти КМУ підписує
Прем’єр-міністр Укр.

32. Повноваження Кабміну України.

КМУ – вищий орган у системі органів виконавчої влади – відповідальний
перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний ВРУ. КМУ у своїй
діяльності керується Конституцією та ЗУ

Повноваження (відповідно до ст. 116):

Забезпечує держ суверенітет та екон самостійність України, здійснення
внутрта зовн політики держави, виконання Конституції та ЗУ, актів
Президента; вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина; забезпечує проведення фін, цінової, інвестиційної та
податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення,
соц. захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної
безпеки і природокористування; розробляє та здійснює загальнодержавні
програми екон, науково-технічного, соці і культ розвитку України;
розробляє бюджет; координує роботу міністерств та місцевих органів
виконавчої влади; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;
здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекон діяльності України,
митної справи та ін. КМУ у межах своєї компетенції видає постанови й
розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти КМУ підписує
Прем’єр-міністр Укр.

33. Місцеве самоврядування в Україні.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи
добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища
та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції та ЗУ. Органами місцевого самоврядування, які репрезентують
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районі та
обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за
ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші
органи самоорганізації населення і наділяти їх час-тиною власної
компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, що їх
обирають жителі села, селища, міста. Територіальні громади обирають
строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського
голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
Голови районної та обласної рад обираються відповідною радою та очолюють
її виконавчий орган. Усі передбачені Конституцією та законодавством Укр
органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та
фінансову основу, на яку поширюється їхня компетенція. Обласні й районні
ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні
території. Органом місцевого самоврядування закон може надавати окремі
повноваження органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони
підпорядковані відповідним органам виконавчої влади.. Місцеве
само-врядування в Україні здійснюється на засадах: народов-ладдя,
законності, гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних
інтересів; виборності; правової; організаційної та матеріально-фін
самостійності в межах власних повноважень та ін. до системи місцевого
самоврядування вкл: територ громаду; сільську, селищну, міську ради;
сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської,
селищної, міської ради; районні та обласні ради, що репрезентують
спільні інтереси територ громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації
населення. Сільські, селищні, міські ради мають виключну компетенцію,
під якою розуміють питання, що вирішуються тільки на їхніх пленарних
засіданнях. До неї відносять: затвердження регламенту ради; утворення й
ліквідацію постійних та інших комісій ради, затвердження персонального
складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
винесення рішення щодо випуску місцевих позик; винесення рішення про
проведення місцевого референдуму; затвердження статусу територіальної
громади і т. д. виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають
повноваження у сферах і галузях: соц-екон і культо розвитку, планування
та обліку, бюджетів, фінансів і цін, управління комунальною власністю,
житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку,
будівництва, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту,
земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, соц.
захисту населення, зовнішньоекономічної діяльності, оборонної роботи,
адміністративно-територіального устрою, забезпечення законності,
правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян,
відзначення держ нагородами, відзнаками Президента України та присвоєння
почесних звань України. Ради складаються з депутатів, яких обирає
населення відповідної території на основі загального, рівного і прямого
виборчого права таємним голосуванням. Строк повноважень рад – чотири
роки.

34. Судова система України.

Судова система України – це сукупність усіх судів, що діють на
території, мають загальні завдання, організовані і функціонують на
єдиних демократичних принципах, пов’язаних між собою відносинами із
здійснення правосуддя. Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя
здійснюється виключно судами. Делегування ф-ій судів, також привласнення
цих ф-ій іншими органами або посадовими особами не допускається.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у
державі. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом і
судами загальної юрисдикції. Організація, порядок діяльності і
компетенція судів загальної юрисдикції визначається Конституцією і ЗУ.
Система судів загальної юрисдикції будується за принципами
територіальності і спеціалізації. Найвищим судом цієї системи є
Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю судів
республіки в порядку, визначеному законодавством України. Верховний Суд
АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, які є другою
ланкою судової системи, розглядають у межах своєї компетенції справи як
суд першої інстанції, в касаційному порядку, в порядку нагляду і за
обставинами, що знову відкрилися; здійснюють нагляд і за обставинами, що
знову відкрилися; здійснюють нагляд за судовою діяльністю районних
(міських), міжрайонних (окружних) судів, також вивчають і узагальнюють
судову практику, аналізують судову статистику, здійснюють інші
повноваження, надані їм законодавством. Прирівняні до них міжобласні
суди є лише судами першої інстанції і в межах своїх повноважень
розглядають на режимних об’єктах, розташованих на території України, всі
кримінальні і цивільні справи, а також справи про адміністративні
правопорушення. Районні (міські), міжрайонні (окружні) суди є першою
ланкою судової системи України. Районні (міські) суди утворюються в
кожному районі або місті без районного розподілу. Вони є основною ланкою
судової системи, оскільки розглядають переважну кількість кримінальних і
цивільних справ, становлять кількісну більшість у системі, максимально
наближені до населення. Міжрайонні (окружні) суди створюються для
забезпечення колегіального розгляду судових справ районними судами, до
яких обрано недостатню кількість суддів. У системі судів загальної
юрисдикції входять також спеціалізовані суди – військові й арбітражні.
Військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах України й інших
військових формуваннях, передбачених законодавством. Арбітражні суди, що
діють на території України в теперішній час, прийшли на зміну органам
державного і відомчого арбітражів. Арбітражний суд є незалежним органом
у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними
особами, державними й іншими організаціями. До системи арбітражних судів
України належать: Вищий арбітражний суд України, Арбітражний суд АРК,
обласні, Київський і Севастопольський міські арбітражні суди.

35. Правовий статус Конст. Суду України.

КСУ – самостійний суб’єкт судової системи, єдиний орган конституц
юрисдикції. Суттю існування цього судового органу у системі державних
органів виступає необхідність наявності стримуючого фактора проти
порушення права і конституції не лише з боку виконавчої влади, але й з
боку законодавця. До повноважень КСУ є прийняття рішень та надання
висновків у справах щодо:

1.конституційності законів та інших правових актів ВР, актів През Укр.,
актів КМ, правових актів ВР АРК.

2.відповідності Конст України чинним міжн договорам України або тим міжн
договорам, що вносяться до ВР для надання згоди на їх обовязковість.

3.додержання конституц процедури, рослідування і розгляду справи про
усунення Президента Укр. З поста в порядку імпічмента.

4.офіційного тлумачення Кост-ї та ЗУ.

Cтaтyc Koнcтитyцiйнoгo Cyдy Укpaїни визнaчaєтьcя cтaттями 147-153
Koнcтитyцiї Укpaїни тa ЗУ “Пpo Koнcтитyцiйний Cyд Укpaїни” вiд 16 жoвтня
96 p.

Зaвдaнням Koнcтитyцiйнoгo Cyдy Укpaїни є гapaнтyвaння вepxoвeнcтвa
Koнcтитyцiї Укpaїни як Ocнoв-нoгo Зaкoнy дepжaви нa вciй тepитopiї
Укpaїни.

36. Суди загальної юрисдикції.

Правосуддя в судах загальної юрисдикції в УКР здійснюється шляхом
розглядом і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських
,адміністративних, кримінальних справ

Система судів загальної юрисдикції в УКР будується за принципами
територіальності й спеціалізації. Систему судів ЗЮ складають : місцеві
суди; апеляційні суди, Апеляційний суд УКР; Касаційний суд УКР; вищі
спеціалізовані суди; Верховний Суд УКР. Найвищим

Судовим органом УКР у системі судів ЗЮ є ВС. Згідно з Конституції УКР
систему судів ЗЮ утворюється загальні та спеціалізовані суди окремих
судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські,
адміністративні та інші суди визначені як спеціалізовані. Військові суди
належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у ЗСУ. У судах
різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація судів з
розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

38.Прокуратура України: конституційно-правовий статус та повноваження.

Прокуратура – єдина централізована система держ органів, які від імені
України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням
законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх
усунення і притягнення винних до відповідальності. Діяльність органів
прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення
правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань на:
закріплені КонстУкр незалежність держави, сусп і держ лад, політ та екон
систему, права націон груп і територ утворень, гарантовані Конят-єю, інш
ЗУ та міжнар правовими актами соц-екон, політ, особисті права і свободи
людини й громадянина; основи демократ устрою держ влади, правовий статус
місцевих рад народних депутатів, органів територіального громадського
самоврядування. На органи прокуратури покладено такі ф-ії: підтримання
держ. обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян або
держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням
законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,
дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів під час
виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у разі вживання
інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої
свободи громадян.. Основні принципи організації та діяльності
прокуратури полягають в тому, що вони: становлять єдину централізовану
систему, яку очолює Генпрокурор Укр, з підпорядкуванням прокурорів за
ієрархією; здійснюють їхні повноваження на підставі додержання Конст-ї
та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких
органів держ. влади, посадових осіб, а також рішень громадських
об’єднань чи їхніх органів; захищають у межах їхньої компетенції права і
свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від нац
чи соц. походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політ
переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають
заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили,
поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку
до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; діють гласно,
інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та
заходи щодо її зміцнення. Працівники прокуратури не можуть належати до
будь-яких політ партій чи рухів. Втручання інших органів держ влади,
посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політ організацій
(рухів) та їхніх представників у діяльність прокуратури з нагляду за
додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки
злочину, забороняється. Вимоги прокурора, які відповідають чинному
законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян та виконуються невідкладно або в
передбачені законом чи визначені прокурором строки.

39. Поняття, система та джерела адміністративного права.

Адміністративне право являє собою окрему галузь права Укр, що покликана
регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є
те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері
держ управління у зв’язку з організацією та функціонуванням системи
виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. Предмет
регулювання адміністрат права охоплює коло однорідних сусп відносин, до
яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких
безпосередньо реалізується завдання, функції та повноваження викон
влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що
склались у процесі діяльності інших органів держ влади; управлінські
відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування;
управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині
системи громадських організацій. Отже, адміністр право є окремою галуззю
права, що складає систему правових норм, покликаних регулювати суспільні
відносини управлінського характеру в сфері держ-управлінської діяльності
органів виконавчої влади. Дже-рела адміністративного права – це зовнішні
форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в
Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях
держ адміністрацій та інших нормативних актах держ органів.
Різноманітність адміністр-правових норм передбачає і різні джерела
адміністрат права України. За певними критеріями їх можна поділити на
нормативні акти органів законодавчої влади, а також затверджені
зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що
регулюють управлінську діяльність. Необхідно зазначити, що джерела
адміністрат права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю
норм, їхнім змістом, а також юрид силою та сферою поширення. За
вказаними ознаками джерела права поділяються на загальнодержавні,
галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов’язковими для виконання
всіма органами управління незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й
локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи.
Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на
державні, обласні, міські, районні. Джерела адміністрат права, що
базуються на нормах Конст Укр та законах, мають вищу юрид силу щодо
інших підзаконних актів, прийнятих нижчим за ієрархією органами
виконавчої влади. З огляду на чисельність джерел адміністрат права
доцільно розділити їх на такі види: Конст Укр. Вона веде перед у системі
джерел адміністр права, є Основним Законом Укр. Закріплені в ній норми
мають пряму адміністрат-правову спрямованість. Вони визначають основи
формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують
повноваження між центр й місцевими органами влади, закріплюють права і
свободи громадян щодо здійснення ними держ управління, участь
громадських організацій в управлінні держ та громадськими справами тощо.

Система адм.права скл з:

1.публічного адм права – норми, які регулюють усі суп відносини між юрид
особами і державою.

2.приватне – норми, що регулюють відносини між громадянами і державою.

40Структура адміністративно-правових відносин та їх особливості.

Адміністративно-правові відносини – відносини, що виникають,
розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у
зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на
всіх рівнях управління в державі. Треба відмітити, що свій регулятивний
вплив на ці відносини здійснює адмін. право через управління і цим
упорядковує відповідні відносини в державі та суспільстві. Основна увага
приділяється тим відносинам, які виникають із виконанням завдань і ф-ій
державно-управлінської діяльності, тобто передбачається необхідність
наявності відповідного суб’єкта виконавчої влади. Говорячи про
адміністративно-правові відносини мусимо говорити і про предмет
регулювання адмін. права, адже він охоплює коло відносин, до яких
необхідно віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо
реалізуються завдання , ф-ії та повноваження виконавчої влади; відносини
внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності
інших органів держ. влади; відносини, що виникають за участі суб’єктів
місцевого самоврядування; відносини організаційного характеру, що
виникають усередині системи громадських організацій.

Структ елементами адм-правової норми є :

Гіпотеза – складова адм-правової норми, в якій зазначені обставини
(умови), з настанням чи ненастанням яких припис вступає в дію

Диспозиція – осн частина адм-правової норми, в якій визначено конкретне
правило поведінки.

Санкція – складова адм-правової норми, в якій визначені заходи
державного впливу у вигляді несприятливих наслідків, що застосовуються
до держ органів, посадових осіб, недержавних господарських й соц-культ
обєднань, підприємств, установ та громад організацій різних рівнів і
фіз. Осіб, які порушили відповідні правила поведінки.

41. Поняття та види виконавчої влади України.

Під органом виконавчої влади як окремої гілки держ влади необхідно
розуміти організацію, яка є складовою держ апарату, наділена владними
повноваженнями та відповідною компетенцією в сфері держ управління і має
юрид статус, закріплений законом чи іншим нормативно-правовим актом.

В адм праві основну класифікацію органів виконавчої влади прийнято
проводити за територіальним масштабом їх діяльності і хар-ром та обсягом
компетенції.

До вищих органів у системі органів викон влади належить КМ, який несе
відповідальність перед Президентом Укр і одночасно є підконтрольним та
підзвітним ВР у визначених межах

До центральних органів викон влади належать міністерства та інші органи
виконавчої влади, під якими необхідно розуміти комітети і відомства
(Міністерство фін Укр, Державна митна служба України)

Місцеві органи держ влади поширюють свою діяльність на конкретну
адм-територ.одиницю

Залежно від обсягу і хар-ру компетенції органи викон влади поділ на:

1)органи загальної компетенції(КМ, рада міністрів АРК, місце держ
адміністрації);

2)галузевої компетенції (міністерства, інші центр органи виконавчої
влади, що мають у своєму підпорядкуванні під-ва, установи, інші
структурні підрозділи, за допом яких забезпечується керівництво окремою
галуззю як на центральному так і на місцевому рівнях Мін. Освіти і
науки)

3) органи міжгалузевої(функціональної) компетенції, що здійснюють
міжгалузеве регулювання, міжгаг координацію, зокрема вони координують
дія-ть галузевих міністерств, інших центр органів вик влади як на центр,
так і на місцевому рівнях (Міністерство фін,)

42. Загальні засади ержавної служби в Україні. Державна служба в
Україні – професійна діяльність осіб, які займають посади в державних
орга-нах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і ф-ій держави
та одержують зарплату за рахунок держ. коштів. Державна служба –
спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації
конституці-йних цілей і ф-ій держави. Д.с. – один з центральних
ін-ститутів адмін. права. Д.с. необхідно розглядати в аспек-ті виконання
службовцями їхніх обов’язків у держ. орга-нізаціях (органах держ. влади,
підприємствах, організа-ціях, установах). Д.с. здійснюється на
професійній осно-ві. Правовий інститут Д.с. скл. норми конст.,
трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права.

Із при-йняттям на держ. службу службовцеві присво.ється ранг у межах
відповідної категорії посад. Держ. службовец може бути позбавлений
рангу лише за вироком суду.

До найсуттєвіших обов’язків держ. службовця відносться: додержання
Конституції та інших актів законодавства; забезпечення ефективної роботи
і виконання завдання держ. органів відповідно до їхньої компетенції;
недопу-щення порушення прав і свобод людини і громадянина; безпосереднє
виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне
виконання рішень держ. органів чи посадових осіб, розпоряджень і
вказівок керівників; забезпечення держ. таємниці, інформації про
громадян, що стала їм відома під час виконання обов’яз-ків держ. служби,
а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає
розголошенню, тощо.

Держ. службовець має право: користуватися правами й свобод-ами, що
гарантуються Конституцією та ЗУ

43. Правовий статус держ службовця.

Держ службою в Укр визнається професійна діяльність осіб, які обіймають
посади в жерж органах та їх апараті на яких покладено практичне
виконання завдань і функцій держави. Ця категорія осіб є держ
службовцями, має відповідні повноваження та одержує зп з держ коштів.

Головним компонентом держ служби як юрид інституту є посада . Посадові
особи – керівники і заступники керівників держ органів і їх апарату,
інші держ службовці, на яких законами чи інш нормативними актами
покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих
функцій.

Згідно з нормами ЗУ “Про держ службу” зазначеним категоріям посад держ
службовців присвоюються 15 рангів відповідно до посади, рівня проф
кваліфікації та результатів роботи. Держ. службовец може бути
позбавлений рангу лише за вироком суду.

До найсуттєвіших обов’язків держ. службовця відносться: додержання
Конституції та інших актів законодавства; забезпечення ефективної роботи
і виконання завдання держ. органів відповідно до їхньої компетенції;
недопу-щення порушення прав і свобод людини і громадянина; безпосереднє
виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне
виконання рішень держ. органів чи посадових осіб, розпоряджень і
вказівок керівників; забезпечення держ. таємниці, інформації про
громадян, що стала їм відома під час виконання обов’яз-ків держ. служби,
а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає
розголошенню, тощо.

Держ. службовець має право: користуватися правами й свобод-ами, що
гарантуються Конституцією та ЗУ; брати участь у розгляді питань і
винесенні в межах іхніх повноважень рішень; одержувати від держ.
органів, підприємств, ус-танов та організацій, органів місцевого й
регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що на-лежать
до їхньої компетенції; на повагу особитої гіднос-ті, справедливе й
шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників й
громадян; вимагати керів-ником чітко визначеного обсягу службових
повнова-жень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади,
яку він обіймає, рангу, що йому присвоюєть-ся, якості, досвіду і стажу
роботи; безперешкодно озна-йомлюватися з матеріалами, що стосуються
проходжен-ня ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті
пояснення; на просування службовими щабля-ми з урахуванням кваліфікації
та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, участь у
конкурсах на заміщення посад вищої категорії; вимагати службового
розслідування з метою знаття безпідставних, на думку службовця,
звинувачень або підозри; на здорові, безпеч-ні та належні для
високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист
відповідно до йо-го статусу; захищати свої законні права та інтереси у
ви-щих за ієрархією держ. органах та в судовому порядку.

44. Поняття та ознаки адмін правопорушення.

У законодавстві поняття адм правопорушення сформульовано в кодексі про
адм правопорушення. Згідно з цим кодексом адм правопор визнається
протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що
посягає на громадянський порядок, власність, права і свободи громадян,
на встановлений порядок і управління і за яку законодавством передбачено
адм відповідальність.

Отже, адм павопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки:
протиправність, винність і відповідальність. Визначальною із зазначених
ознак є поняття діяння, забороненого адм законодавством. Воно має 2
аспекти поведінки, зокрема дія чи бездія.

Дія – це активне невиконання законних вимог, а також порушення
встановленого права заборони (напр. Порушення правила полювання)

Бездія – це пасивне невиконання передбачених законодавчими в
нормативними актами обов’язків.

Важливою ознакою адм правопоруш є наявність суспільної небезпеки. За
своєю природою таке діяння антигромадське і завдає шкоди інтересам
громадян, сус-ва, держави.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки
та наслідків. Вина виступає в двох формах: умисел та необережність.
Ступінь вини береться до уваги під час накладання стягнення, звільнення
від адм відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння
адм.порушенням.

Важливою юр.ознакою адм. правопорушення є та обставина, що за його
скоєння настає тіки адм відповідальність.

45. Поняття та склад адм правопорушення.

У законодавстві поняття “адміністративне пра-вопорушення” сформульовано
в Кодексі про адміністра-тивні правопорушення. Згідно з цим Кодексом
адмініст-ративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна,
винна (умисна або необережна) дія чи без-діяльність, що посягає на
державний чи громадський по-рядок, суспільну власність, права і свободи
громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавс-твом
передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративне
правопорушення має притаманні тіль-ки йому юридичні ознаки. До них
необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність
(адміністра-тивне стягнення). Склад адміністративного правопо-рушення –
це передбачена нормами права сукупність об’єктивних і суб’єктивних
ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна класифікувати як
адміністративне правопорушення. Він криє в собі: об’єкт; об’єктивну
сторону; суб’єкт; суб’єктивну сторону. Об’єкт адмініс-тративного
правопорушення – це сукупність суспільних відносин, що охороняються
адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового,
цивільного, зе-мельного, фінансового права, за порушення яких
накла-даються адміністративні стягнення. Об’єктивна сторо-на
адміністративного правопорушення знаходить прояв у дії чи бездіяльності,
що заборонені адміністративним правом. Суб’єктами адміністративних
правопорушень виступають громадяни чи посадові особи. Суб’єктивна
сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету
поведінки правопорушника. Держав-неуправління – одна з головних форм
діяльності держа-ви, особливий вид соц. управління в сус-ві. Йому
харак-терні риси: свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери
сус-ва в інтересах людей. Основними еле-ментами структури управління
вирізняється складністю. Її основними елементами виступають керівні й
керовані системи, їхні суб’єкти та об’єкти. Це – виконавчі й розпорядчі
органи, їхній аппарат, сфери й галузі управ-ління, підприємства,
установи, організації тощо.

46. Адм відповідальність: поняття та пі-дстави.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування
уповноваженим органом чи по-садовою особою адміністративного стягнення
до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за
собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.
Адміністративна відповідальність – вид відповідальності, який передбачає
на-дання в уставленому нормами адміністративного права порядку й
уповноваженими на те органами та посадо-вими особами адміністративних
стягнень на винних у скоєнні адміністративних проступків з метою
покаран-ня, виправлення та перевиховання правопорушників.
Адміністративна відповідальність є визначальною мі-рою держ. примусу;
настає за порушення винними своїх правових обов’язків; супроводжується
доганою і держа-вним та суспідбним засудженням протиправного діяння й
особи правопорушника.

47. Адміністративне стягнення: поняття тпа види.

Адміністративне стягнення – попередження, штраф, адміністративний арешт,
позбавлення спеціальних прав, виправні роботи, оплатне вилучення
предмета, який став знаряддям скоєння правопорушення, конфіскація, що
накладається у разі скоєння вчинку, що має ознаки адміністративного
проступку на винну особу (правопо-рушника). Адміністративне стягнення –
захід відпові-дальності, що застосовується з метою виховання особи, яка
скоїла адміністративний проступок, а також попере-дження скоєння нових
правопорушень як самим право-порушником, так й іншими особами. Види
адміністра-тивних стягнень закріплено в Кодексі про адміністра-тивні
правопорушення До них законо-давець відносить такі види:

Попередження є заходом виховного хар-ру, що засвідчує офіційну негативну
оцінку поведінки правопорушника з боку держ органу (посадової особи про
недопущення скоєння протипр дій);

Штраф передбачена як вид стягнення за будьяке скоєне адм
правопорушення;

оп-латне вилучення предмета, що став зна-ряддям учинення чи
безпосереднім об’єктом адм правопорушення – полягає у примусовому
вилученні предмета з подальшими реалізацією та поверненням суми
колишньому власникові з утриманням суми, що була пов’язана з заттратами
по реалізації вилученого предмета; конфіскація предмета – полягає у
примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави.

виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх
за осн місцем роботи особи, яка вчинила адм правопоруш, із відрахуванням
до 20% її заробітку в дохід держави.

адміністративний арешт установлюєтьсяі застосовується лише у виняткових
випадках за окркмі адм правопор на строк до 15 діб і накладається
виключно судами;

позбавлення спец права застосов на термін до 3 років.

48. Органи, що вповноважені розглядати справи про адм правопорушення.

Систему органів, що розгля-дають справи про адміністративні
правопорушення, виз-начено Кодексом про адміністративні правопорушення.

До них належать: адміністративні комісії при виконав-чих комітетах
районних, міських, районних у містах, се-лищних, сільських рад;
виконавчі комітети селищних, сільських рад; районні (міські) суди
(судді); органи вну-трішніх справ, органи державних інспекцій та інші
орга-ни (посадові особи), уповноважені на те Кодексом. Ад-міністративні
комісії при виконавчих комітетах район-них, міських, районних у містах,
сільських, селищних рад вирішують усі справи про адміністративні
правопо-рушення, за винятком тих, що віднесені до відання ін-ших органів
(посадових осіб). Виконавчі комітети сіль-ських, селищних рад депутатів,
судді районних (місь-ких) судів, органи внутрішніх справ, органи
державних інспекцій та інші уповноважені органи розглядають справи про
адміністративні правопорушення, віднесені згідно з Кодексом про
адміністративні правопорушення до їх відання. Адміністративні комісії
утворюються від-повідними радами депутатів у складі голови, заступника
голови, відповідального секретаря, а також членів ко-місії. В
адміністративних комісіях при виконавчих ко-мітетах районних, міських,
районних у містах рад депу-татів є посада звільненого відповідального
секретаря ко-місії. Порядок діяльності адміністративних комісій
регу-люється законодавчими актами України. Порядок утво-рення інших
колегіальних органів, уповноважених роз-глядати справи про
адміністративні правопорушення, а також порядок розгляду справ у цих
органах визнача-ється законодавчими актами України. Посадові особи,
уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення,
можуть накладати адміністративні стягнення, передбачені Кодексом про
адміністративні правопорушення, у межах наданих їм повноважень і ли-ше
під час виконання службових обов’язків.

49. Поняття, система та предмет фін права України.

Фінансове право – сукупність правових норм, що регу-люють суспільні
відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної
влади та місцевого самоврядування коштів із метою забезпечення
виконан-ня покладених на ці органи завдань і функцій. Що ж до предмета
регулювання фінансового права, то його скла-дають відносини, що
виникають у процесі становлення: бюджетної системи України, порядку
розподілу доходів і видатків між її ланками; порядку готування,
прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
визначення системи оподаткування, видів і розмірів податків, зборів та
інших обов’язкових плате-жів до бюджету. Предмет регулювання фінансового
пра-ва становлять: бюджетна система України, порядок роз-поділу доходів
і видатків між її ланками; порядок готу-вання, прийняття й виконання
Державного бюджету Ук-раїни та місцевих бюджетів; система оподаткування,
ви-ди, розміри і строки сплати податків, зборів та інших об-ов’язкових
платежів до бюджету; засади створення фі-нансового, грошового,
кредитного та інвестиційного ри-нків; порядок державного фінансування та
кредитуван-ня, утворення й погашення державного внутрішнього і
зовнішнього боргу; статус національної валюти, а також статус іноземних
валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх
види і типи.

Під системою фін права розуміють об’єктивно обумовлену внутрішню його
побудову, об’днання і розміщення фін-правових норм у певному
взаємозв’язку і послідовності.

50. Поняття, види та методи фін контролю.

Фін контроль визначають як цілеспрямовану діяльність законод і
виконавчих органів публічної влади і недержавних орг-цій спрямовану на
забезпечення законності фін дисципліни і раціональності в ході
мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і
децентралізованих грошових фондів держави з метою найефект соц-екон
розвитку всіх суб’єктів фін правовідносин.

Залежно від критеріїв, взятих за основу, фін контроль поділ на кілька
видів:

1)за часом прведення а) попередній(здійснюється на стадії розробки і
прийняття законів), б) поточний (за безпосередньо оперативною фін
д-стю), в) наступний (контроль за фін результатами д-сті)

2. за формою проведення: обов’язковий та ініціативний

3) за суб’єктним складом органів:

законодавчої влади і місц самовряд , Президента Укр, виконавчої влади
заг і спеціальноїкомпетенції, фін установ, відомчий,
внутрішногосподарський, громадський, аудиторський фін контроль.

Метод фін контролю – засоби, прийоми і способи його здійснення,
обирається в залежності від суб’єкта і об’єкта контролю, мети і завдань,
мети виникнення:

Ревізія – документальний контроль за фін-господарською діяльністю. За
рез-тами ревізії складають акт.

Види ревізій:

за змістом: фактичні і документальні,

за часом проведення: планові і позапланові

залежно від періоду д-сті: вибіркова(часткова), фронтальна (повна),

залежно від об’єкта д-сті: комплексна, тематична

Перевірка – обстеження і вивчення окремих ділянок фін\госп д-сті під-ва.

Обстеження – виявляє фін стан господарюючих суб’єктів.

Інспекція – перевірка стану фінансів під-тв на місцях з метою заг
ознайомлення.

Спостереження – заг ознайомлення зі станом фін д-сті бюджетної установи.

51. Система органів фін контролю

Фін контроль в Укр здійснюється органами законод і виконавч влади,
спеціальними органами держ фін контролю, а також недержавними
спеціалізованими організаціями. Серед них :

Державна податкова служба – цесис-ма органів викон влади, що здійснює
контроль за додержанням податкового законодавства. Головними завданнями
ДПС є забезпечення єдиної сис-ми контролю за додержанням податк
законодавства, правильності обчислень, повноти і своєчасності сплати до
бюджетів, а також неподаткових доходів.

Державна податкова адміністрація Укр.- центр орган викон влади, вищий
орган у сис-мі органів ДПСУ.

Основні завдання: здійснення контролю за додержанням податкового
законодавства, за погашення подат заборгованості платниками податків,
контроль за обліком, прийняття НПА з питань оподаткування, формув та
ведення держ реєстру фіз осіб, запобігання злочинам віднесених законом
до компетенції податк міліції, запобіг корупції.

Державно контрольна ревізійна сліжба в Укр є сис-ою органів викон .
Головні завдання:

-здійснення держ контролю за витрач грошей і матер цінностей

-розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їм.

Аудиторсько-фін контроль (перевірка публічної бух звітності обліку)

Рахункова палата – постійно діючий орган контролю, який утв ВРУ,
підпорядкований і підзвітний їй. РП ддіє незалежно від будь-яких інших
органів держави.

52. Бюджетна система України.

Бюджетна система України – сукупність держ бюджету та місцевих
бюджетів, побудована з урахуванням екон відносин, держ та адм-терит
устроїв і врегульвана нормами права.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет АРК, обл, р-ні, бюджети р-нів у
містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджети місц самоврядування -це бюджети терит громад, сіл, селищ,міст
таї хб’днань

Сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і
прогнозування екон і соц розвитку дердави, є зведений бюджет. Він
включає показники дерд бюджету Укр, зведеного бюджету АРК, та звед
бюджетів обл та міст Києва і Севастополя.

Бюджетна система України (БСУ) грунтується на принципах, визначених ст 7
Бюджетного кодексу Укр:

Принцип єдності БСУ, пр-п збалансованості, пр-п самостійності, пр-п
повноти, обгрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового
використання бюджетних коштів, справедливості і неупередженості,
публічості та прозорості, відповідальності учасників бюдж. процесу.

53.Правове регулювання бюджетного процесу в Укр

Бюдж процес – регламентована нормами права діяльність, пов”яз зі
складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем
за їх викон-ям. Розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають
бюдж систему Укр. В Укр бюдж процес регулюється Конституцією Укр, Бюдж
кодексом Укр та ін. норм-правовими актами. Проект Закону про держ бюджет
Укр розробляє Кабінет Міністрів Укр. Каб мін Укр подає до ВРУ проект
основних напрямів бюджетної політики. З доповіддю про основні напрями
бюдж політики виступає прем”р-міністр Укр або за його дорученням міністр
фін Укр. Для підготовки пропозиції проету держ бюджету Укр Мін фін Укр
розробляє бюджетний запит – це документ, підготовлений розпорядником
бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обгрунтуванням
щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяль-ті на наступний
бюджетний період. Закон про держ бюджет Укр приймається ВРУ до 1 грудня
року, що передує плановому.Виконання держ бюджету Укр забезпечує Каб
міністрів Укр. В Укр застосовується казначейська форма обслуговування
державного бюджету Укр. Д б У виконується за розписом, який
затверджується міністром фінанісв Укр. Зведення, складання та надання
звітності про виконання Д б У здійснюється Дерд казначейством Укр.
Звітність про виконання Д б У буває : оперативною, місячною, квартальною
та річною.

54. Система оподаткування в Україні.

Система оподаткування – сукупність податків, що сплачуються до бюджетів
і державних цільових фондів у встановленому законом порядку, а також
права, обов’-язки й відповідальність платників. Кожна держава
вста-новлює власну систему оподаткування, тобто визначає платників
податків, об’єкти оподаткування, види пода-тків і порядок їх сплати. Тип
системи оподаткування ви-значається співвідношенням 4 секторів
формування по-датків і зборів (обов’язкових платежів): державний;
ко-мерційний; фінансовий; населення. Ці питання регулю-ються ЗУ “Про
систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р. Згідно з цим законом
установлення і скасування податків до бюджетів і до державних цільових
фондів здійснюється ВРУ, а також – у межах, установлених цим законом,
іншими ЗУ про оподаткування, – ВР АРК, сіль-ськими, селищними, міським
радами. ВР АРК, сільські, селищні, міські ради мають право встановлювати
додат-кові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх
бюджетів. Ставки, механізм справляння подат-ків і пільги з оподаткування
визначаються тільки зако-нодавчими актами про оподаткування. Податкова
систе-ма України базується на принципах: стимулювання під-приємницької
виробничої діяльності та інвестиційної активності; обов’язковості;
рівнозначності й пропорцій-ності; рівності, недопущення будь-яких
проявів подат-кової дискримінації; соціальної справедливості;
стабіль-ності; економічної обгрунтованості; рівномірності спла-ти;
компетенції; єдиного підходу й доступності.

55. Поняття податку та обов’язкового платежу, їх ви-ди. Податок –
обов’язковий внесок до бюджету відпові-дного рівня або державного
цільового фонду, здійснюв-аний платниками в порядку й на умовах,
визначуваних законодавчими актами про оподаткування. Податки
сп-лачуються в певному розмірі та в чітко визначені стро-ки. Обов’язкові
платежі – це податки і збори. Усі подат-ки можна розділити на види за
різними ознаками. Зале-жно від характеру платника розрізняють: податки з
юри-дичних осіб (податок на прибуток, ПДВ тощо); податки з фіз. осіб
(прибутковий податок, податок на промисел тощо). За формою обкладення
податки поділяються на: прямі (або прибутково-майнові, належать податки,
що сплачуються в процесі придбання та накопичення мате-ріальних
ресурсів; визначаються розміром об’єкта опо-даткування, включаються до
ціни товару і сплачуються виробником або власником; своєю чергою
поділяються на особисті податки (податок на прибуток п-в, податок на
доходи фіз. осіб, податок на промисел; збір за спец. Використання
природних ресурсів; плата за торговий патент тощо); реальні (подаок на
нерухоме майно, плата за землю, податок із власників транспортних
засобів тощо)) та непрямі (податки на споживання, стягуються в процесі
реалізації товарів чи послуг, включається у виг-ляді надбавки до їхньої
ціни та сплачується споживачем; до них належать акцизний збір, ПДВ,
мито, держ. мито). Всі податки поділяються на загальнодержавні і
місцеві. До загальнодержавних обов’якових платежів належать: податок на
додану вартість; акцизний збір; податок на прибуток підприємств; податок
на доходи фіз. осіб; ми-то; держ. мито; податок на нерухомість; податок
за зем-лю; рентні платежі; податок із власників транспортних засобів та
інших самохідних машин і механізмів; пода-ток на промисел; збір на
обов’язкове соц. страхування; збір за спеціальне використання природних
ресурсів; збір до Державного інноваційного фонду тощо). До міс-цевих
обов’язкових платежів віднесено: готельний збір; збір за припаркування
автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру;
курортний збір; збір за участь (виграш) у бігах на іподроиі; збір за
право вик-ористання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і
телезнімань; збір за проведення місцевого аукціо-ну, конкурсного
розпродажу й лотерей; збір за проїзд територією прикордонних областей
автотранспорту, що прямує за кордон; збір із власників собак тощо.
Залежно від характеру використання податки поділяються на за-гального
призначення (використовуються на загально-державні потреби без
конкретизації заходів чи видатків) та спеціальні (цільові) податки
(зараховуються до держ. цільових фондів і використовуються виключно на
фі-нансування конкретних видатків – збір на обов’язкове державне
пенсійне страхування). За періодичністю стяг-нення податки поділяються
на6 разові, систематичні (ре-гулярні).

56. Права та обов’язки платника податку.

Сукупність податків і зборів до бюджетів і державних цільових фондів, що
справляється у встановленому законами Укр порядку, становить сисему
оподаткування. Суб”єктами елементів податку виступаєть платники
податків, до яких входять юридичні і фізичні особи, на якихз згідно із
законом Укр покладено обов”язок сплачувати податки і збори (обов”язкові
платежі).

На платників податку покладаються такі обов’язки: вес-ти бухгалтерський
облік; подавати декларації, бухгал-терську звітність та інші документи й
відомості, пов’я-зані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати
нал-ежні суми податків у встановлені законами терміни; допускати
посадових осіб державних податкових орга-нів до обстеження приміщень, що
використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням
об’єк-тів оподаткування, а також для перевірок із питань об-числення і
сплати податків. Платники податків мають такі права: подавати документи,
що підтверджують пра-во на пільги з оподаткування; одержувати та
ознайом-люватися з актами перевірок, проведених державними податковими
органами; оскаржувати рішення держав-них податкових органів та дії
посадових осіб.

57. Відповідальність за порушення податкового зако-нодавства.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати
податків і додержання законів про оподаткування несуть платники податків
відповідно до законів України. Суми податків, не внесені у визна-чений
термін, а також суми штрафів та інших фінансо-вих санкцій стягуються за
весь час ухилення від сплати податків з юридичних осіб незалежно від
форм власнос-ті та результатів фінансово-господарської діяльності у
беззаперечному порядку, а фізичних осіб – у судовому порядку або через
нотаріальні контори за виконавчими листами. Умисне ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів, вчинене посадовою осо-бою
підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, або
фізичною особою, якщо ці діяння призвели до ненадходження до бюджетів чи
державних цільових фондів коштів у значних розмірах, тягне кри-мінальну
відповідальність. Ухилення від подання декла-рації про доходи від
заняття кустарно-ремісничим про-мислом, іншою індивідуальною трудовою
діяльністю чи про інші доходи, що оподатковуються прибутковим по-датком,
та в інших випадках, коли подання декларації передбачено законодавством,
або несвоєчасне подання декларації, чи включення до неї явно
перекручених да-них, становить адміністративне правопорушення. До
ад-міністративної відповідальності притягуються також по-садові особи
органів державної влади та місцевого само-врядування за незаконне
надання підприємцям подат-кових пільг, які ставлять їх у привілейоване
становище щодо інших підприємців. Керівники та інші посадові особи
банків та інших фінансово-кредитних установ за невиконання вимог,
передбачених законодавчими акта-ми про оподаткування, а також за
неподання держ. пода-ковим органам відомостей про відкриття рахунків
суб’єктам підприємницької діяльності притягуються до відповідальності
згідно з законами України.

58. Банківська система України.

Банк – це установи, ф-єю яких є кредитування суб’єктів господарської
діяльності та громадян за рахунок залуче-ння коштів підприємств,
установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове й
розрахункове об-слуговування народного господарства, виконання валю-тних
та інших банківських операцій, передбачених чин-ним законодавством.
Банківська система є дворівневою і скл. з Нацбанку та комерційних
банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку України, Ощадного
бан-ку україни, республіканських та інших комерційних ба-нків різних
видів і форм власності. Нацбанк є централь-ним банком держави, її
емісійним центром. Він прово-дить єдину державну політику в царині
грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує
міжба-нківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в
цілому, визначає курс грошової одиниці від-носно валют інших країн.
Нацбанк створює Держ. скар-бницю республіки та організовує її
діяльність. Нацбанк репрезентує інтереси України у відносинах із
централь-ними банками інших країн. Нацбанк згідно з законодав-ством
України нагромаджує золотовалютні резерви, що зараховуються на його
баланс, здійснює операції з їх ро-зміщення. Комерційні банки різних
видів і форм власно-сті створюються на акціонерних або пайових засадах.
Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути
юридичні та фізичні особи, за виня-тком рад народних депутатів усіх
рівнів, їхніх виконав-чих органів, політичних і профспілкових
організацій, спілок і партій, громадських фондів. Частка будь-якого з
засновників, акціонерів не повинна перевищувати 35% статутного фонду
банку. Комерційний банк діє відповід-но статуту. Комерційні банки можуть
відкривати на території України та за її межами філіали та
представ-ництва за погодженням із Нацбанком України.

59.Поняття банку. Види банків вУкр

Банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ
здійснювати у сукупності такі операції: залучення на вклади грошових
коштів фізичних та юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від
свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення
банківських рахунків фіз і юр осіб. Комерційний банк є суб”єктом
підприємницької діяльності, підприємством з особливим правовим
положенням. Банки в Укр можуть функціонувати як універсальні або
спеціалізовані. Універсальними є банки, які здійснюють рівною мірою всі
банківські операції. Спеціалізованими є банки, які здійснюють в
основному кілька банківських операцій. За спеціалізацією банки можуть
бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими(кліринговими).
Державні банки – банки, 100% статутного капіталу якого належить державі,
засновуються за рішенням Каб мін Укр. Кооперативні банки створюються за
принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральні(к-сть
учасників не менше 50 осіб, статутний капітал поділяється на паї). НБУ є
центральним банком Укр, особливим центральним органом державного
управління, юридичною особою, неприбутковою організацією. Забезпечення
стабільності національної грошової одиниці- гривні- є основною функцією
НБУ.

60. Правовий статус Націоанального банку України.

Правовий статус банків і порядок здійснення банківсь-кої діяльності в
Україні визначаються статтями 99, 100 Конституції України та ЗУ “Про
банки і банківську дія-льність” від 20 березня 1991 року. НБУ є
центральним банком держави, її емісійним центром. Він проводить єдину
державну політику в царині грошового обігу, кре-диту, зміцнення грошової
одиниці, організує міжбан-ківські розрахунки, координує діяльність
банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці від-носно
валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в
обіг, а також випуск нац. гро-шових знаків за рішенням ВРУ. Основною
ф-єю НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. НБУ
створює Держ. скарбницю республіки та організо-вує її діяльність,
зберігає резервні фонди грошових зна-ків, дорогоцінні метали та
золотовалютні запаси. НБУ репрезентує інтереси України у відносинах із
централь-ними банками інших країн, у міжнародних банках та ін-ших
фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво
передбачене на рівні центральних бан-ків. НБУ згідно з законодавством
України нагромаджує золотовалютні резерви, що зараховуються на його
ба-ланс, здійснює операції з їх розміщення (у тому числі і в іноземних
банках) самостійно або через банки, уповно-важені ним на виконання
зовнішньоекономічних опера-цій. Рада НБУ розробляє основні засади
грошово-креди-тної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Правовий статус Ради НБУ визначається законом. Кері-вним органом НБУ є
Правління. Правління НБУ: розг-лядає стан грошового обігу і розробляє
пропозиції щодо основних напрямків державної грошово-кредитної
полі-тики; ухвалює рішення про рівень резервних вимог і нормативів,
процентних ставок на кредити, що надаєть-ся комерційними банками; веде
економічні розробки в царині грошового обігу та банківської справи,
методики бухобліку і звітності; проводить іншу діяльність із вико-нання
його ф-ій згідно зі Статутом НБУ. Правління НБУ скл. з голови Правління,
його заступників і членів Прав-ління.

61. Правове положення банків в Укр

Банк – юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ
здійснювати у сукупності такі операції: залучення на вклади грошових
коштів фізичних та юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від
свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення
банківських рахунків фіз і юр осіб. Комерційний банк є суб”єктом
підприємницької діяльності, підприємством з особливим правовим
положенням. Банки в Укр можуть функціонувати як універсальні або
спеціалізовані. Банки мають право на підставі ліцензії здійснювати
перелік операцій: 1. приймання вкладів(депозитів); 2. відкриття та
ведення поточних рахунків; 3. розміщення залучених коштів від свого
імені, на власних умовах та на власний ризик ; 4. операції з валютними
цінностями; 5. емісія власних цінних паперів; 6. організація купівлі та
продажу цінних паперів; 7. здійснення операцій на ринку цінних паперів;
8. лізинг; 9. випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів
та ін платіжних інструментів; 10.факторинг; 11.випуск банківських
платіжних карток;12.надання консультаційних та інформаційних послуг щодо
банківських операцій. Банкам забороняється діяльність у сфері
матеріального виробництва, торгівлі і страхування, крім виконання
функцій страхового посередника. Також банкам забороняється укладати
договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання
кредитів, ін банківських послуг, встановлення процентних ставок та
комісійної винагороди. Банки в Укр створюються у формі акціонерного
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного
банку.

62. Поняття система та джерела цивільного права України.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка
регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних
осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл.
правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це,
зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові
відносини.Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у
певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм
та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу.
Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються
всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб’’ктів та
об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна
давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі
групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі
інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право
на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак
для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право;
правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування
цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина
юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового
регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а
також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

Джерелами цивільного права України є Конституція України (28.06.1996),
Цивільний кодекс України (прий-нятий ЗУ РСР від 18.07.1963 і введений в
дію 1.01.1964), Житловий кодекс України (від 30.06.1983 року), ЗУ “Про
власність” (від 7 лютого 1991), “Про підприємства в Україні” (від 27
березня 1991), “Про підприємництво” (від 7 лютого 1991), “Про
господарські товариства”, “Про захист прав споживачів”, “Про об’єднання
грома-дян”,“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про
приватизацію майна державних підприємств”, “Про малу приватизацію”, “Про
заставу”, “Про цінні папери та фондову біржу” (від 18 червня 1991) та
ін. Серед інших нормативних актів, що є джерелами циві-льного права, а
отже й містять цивільно-правові норми, можна відмітити укази Президента
(наприклад, “Про тимчасові Положення про правову охорону об’єктів
промислової власності та раціоналізаторських пропози-цій в Україні” від
18 вересня 1992), постанови й розпо-рядження КМУ (скажімо, постанова КМУ
“Про мініма-льні ставки авторської винагороди за використання тво-рів
л-ри й мистецтва” від 18 лбтого 1994), а також поло-ження, інструкції,
накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та
особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й
відомства-ми України.

63. Поняття та структура цивільних правовід-носин. Цивільно-правові
відносини – врегульовані нор-мами цивільного права майнові та особисті
немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівх-ними носіями
прав та обов’язків. Цивільно-правові від-носини скл. з трьох основних
елементів: суб’єктів, об’єк-тів і змісту. Суб’єктами цивільно-правових
відносин мо-жуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Укр, АР
Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб”єкти
публічного права. Об’єктами цивільно-правових відносин можуть бути:
речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Зміст
цивільно-правових відносин утворюють цивільні права та обов”язки
суб”єктів правовідносин. У даному випадук суб”єктивне право – це
заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та
вимагати задоволення свого інтересу від зобов”язаної особи. Зміст
суб”єктивного права знаходить своє відображення у відповідних
можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні
дії(купувати,продавати тощо); можливість звернутися до застосування
примусової сили державного апарату для реалізації правовимоги. Цивільні
правові відносини виникають. Змінюються або припиняються на підставі
юрид фактів, тобто обставин. Які мають юрид значення і породжують певні
правові наслідки.

64.Суб”єкти цивільних првовідносин

Суб”єктами цивільних правових відносин є фіз та юр особи, які вступають
між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих
немайнових благ. В окремих випадках суб”єктами зазначених відносин може
бути держава, АР Крим, територ гроиади, інозем держави та ін суб”єкти
публічного права. Людина як учасник цивільних відносин вважається фіз
особою. До фіз осіб належать громадяни Укр. Інозем громадяни та особи
без громадянства. Для визнання осіб суб”єктами цивіль права необхідна
наявність їх правоздатності та дієздатності. Цивіль првоздатністю назив
здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов”язки.
Правоздатність у громадянина Укр виникає у момент його народження і
припиняється з його смертю.Цивіль дієздатність – здатність іфз особи
своїми діями набувати для себе цивіль прав і самостійно їх здійснювати ,
а також здатність своїми діями створювати для себе цивіль обов!язки,
самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Цивіль
дієздатність поділяється ена такі види:-повна дієздатність настає з
досягненням повноліття, у разі одруження до досягнення повноліття з
моменту реєстрації шлюбу-неповна дієздатність – мають фіз особи від 14
до 18 років-часткова цивіль дієздатність характерна для осіб віком до 14
років, які не несуть цивіль-прав відповідальності за заподіяну ними
шкоду-обмежена цивіль дієздатність визначається судом щодо фіз осіб, які
ситраждають на психічний розлад здоров”я.Громадянам, які внаслідок
хронічного стійкого психічного розладу здоров”я не здатні усвідомлювати
значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаним судом
недієздатним.

65. Цивільна правоздатність та дієздатність грома-дян України.Для
визнання осіб суб”єктами цивіль права необхідна наявність цивіль
правосуб”єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності. Цивільною
правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести
цивільні обов’язки. Правоздатність у громадянина України вини-кає від
дня народження і припиняється з його смертю. Цивільна дієздатність – це
здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати
для себе цивільні обов’язки, тобто його здатність розпоряджатися
власними правами і нести відповідальність за свої дії. Цивіль
дієздатність поділяється ена такі види:-повна дієздатність настає з
досягненням повноліття, у разі одруження до досягнення повноліття з
моменту реєстрації шлюбу-неповна дієздатність – мають фіз особи від 14
до 18 років-часткова цивіль дієздатність характерна для осіб віком до 14
років, які не несуть цивіль-прав відповідальності за заподіяну ними
шкоду-обмежена цивіль дієздатність визначається судом щодо фіз осіб, які
ситраждають на психічний розлад здоров”я.Громадянам, які внаслідок
хронічного стійкого психічного розладу здоров”я не здатні усвідомлювати
значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаним судом
недієздатним.У разі коли громадянин зникає, його місце перебування
невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала
відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його
участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім
оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

66. Поняття юридичної особи та її правосуб`єктність

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно,
можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести
обов’язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Правовими
оз-наками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність
відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від
власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність.
Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною
правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із
моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної
особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що
передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється
відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як
єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи
правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або
положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про
утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає
реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види
юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за
участю закордонних суб’єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За
характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що
виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню;
колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства;
комерційні та інші організації. Правосуб`-єктність юридичної особи
припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.

67.Види юридичних осіб

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно,
можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести
обов’язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Розподіл
юридичних юсіб на види здійснюється за різними класийікаційними
ознаками. Залежно від порядкі їх створення та цілей, розрізняють
юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих
документів. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим
способом органом держ влади.органом влади АРК та органом місцевого
самоврядування. Залежно від форми власності, на якій вони засновані, юр
особи поділяються на приваині та державні. Окремо виділяють іноземні юр
особи, міжнароднв орг-ії та об”єднання. Відповідно до нового ЦКУ залежно
від організаційно-прав форми юр осіб поділяють на товариства та
установи. Товариством є організація, створена шляхом об”єднання осіб.
Які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути
стьворене однією особою, якщо інше не встановлене законом. Вони
поділяються на підприємницький і непідприємницький. Установою є
організація без членів. Створена однією або кількома особами шляхом
об”єднання майна для досягнення мети. Визначеної засновниками за рахунок
цього майна. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з
метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками,
можуть бути організовані тільки як господарські товариства(акціонерне,
ТОВ,ТДВ, повне та командитне товариство) або виробниці кооперативи.

68. Підстави виникнення, зміни та припинення циві-льних прав

Утворення юридичної особи може відбуватися з ініціативи як організації,
так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого
утворюється ця юр особа або розпоряджається ним на законних підставах.
Для створення юр особи її учасники розробляють установчі документи.
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або
засновницький договір між учасниками. Юр особа вважається створеної з
моменту її держ реєстрації. Розрізняють кілька способів утворення юр
осіб: господарчий(юр особа виникає на підставі прийняття власником майна
чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердженому статуту
про неї), дозвільний(для виникнення юр особи необхідно попередньо
отримати дозвіл відповідного компетентного органу),
нормативно-явочний(юр особа виникає на основі загального дозволу
держави). Юр особа припиняється в результаті передачі всього свого
майна, прав та обов”язків ін юр особам – правонаступникам або в
результаті ліквідації. Реорганізація або ліквідація чи ін спосіб
припинення юр особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в
її установчих документах. Ліквідація юр особи означає припинення її
діяльності без переходу прав та обов”язків до ін осіб(без
правонаступництва).Реорганізація юр особи означає припинення її
діяльності з передачею майна, прав та обов”язків ін юр особі(з
правонаступництвом). Ще однією з форм реорганізації є виокремлення: зі
складу юр особи, яка продовжує своє існування виділяється нова
організація, що також має статут юр особи.

69. Захист цивільних прав

Право на захист являє собою суб’єктивне цивільне право певної особи,
тобто вид і міру її можливої(дозволеної) поведінки із захисту своїх
прав. Способи захисту циві-льних прав особи: визнання права; відновлення
стано-вища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій,
що порушували права; присудження до виконання обов’язку в натурі;
припинення або зміну правовідношення; компенсацію моральної шкоди;
стяг-нення з правопорушника збитків, а у випадках, перед-бачених законом
чи договором, – неустойки(штрафу, пені); інші способи. Крім спеціальних
засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до
яких належать необхідна оборона і крайня необ-хідність. Необхідна
охорона є вчиненням певних дій з метою захисту інтересів чи прав особи,
яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від
суспільно-небезпечного посягання способом завдання шкоди тому, хто
посягає, якщо такі дії зумовлені пот-ребою негайного відвернення та
припинення посягання. Крайня необхідність – збіг обставин, що змушує
особу вчинити одне правопорушення з метою запобігання більшому
правопорушенню.

70. Поняття, види та форми правочинів у цивільному праві

Найпоширенішим юр фактом, який породжує цивіль права та обов”язки,
змінює чи припиняє їх, є правочин. Відповідно до положень ЦКУ правочином
є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіль прав та
обов”язків. Правочину притаманні певні ознаки: правомірність є вольовою
дією, завжди спрямований на досягнення певного правового результату.
Форма правочинів – спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх
вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Правочин,
який вчиняє юр особа підписується особами, уповноваженими на це законом,
ін нормативно-прав актами або установчими документами та зкріпляється
печаткою. На вимогу юр та фіз будь-який правочин з її участю може бути
посвідчений нотаріально. Сторони мають право обирати форму правочину,
якщо ін не встановлено законом. Правочин класифікують за різними
підставами і відповідно виокремлюють такі їх види: 1. відповідно до форм
укладення( усні, прості письмові та письмові нотаріальні);2. залежно від
кількості осіб( односторонні, двосторонні і багатосторонні);3.залежно
від того, чи мають обидві сторони обов”язок надавати зустрічне
матеріальне задоволення чи тільки одна з них: оплатні та безоплатні);4.
строкові та безстрокові;5. умовний правочин;6.каузальні, у яких
визначена мета їх вчину;абстрактні, в яких не визначається мета
вчинення;7. залежно від моменту, з якого правочини вважають
дійсними:консенсуальні і реальні.

71. Поняття та види представництва. Довіреність

Представництво, себто такі відносини, за яких угоду ук-ладено
представником від імені іншої особи, яку він ре-презентує, створює для
останньої відповідні права та обовязки. Воно виникає з огляду на
відсутність юри-дичної здатності або фізичної можливості в особи, яку
репезентують, вчиняти юридичні дії. Буває обовязковим і
доовірним(добровільним). Обовязкове представництво встановлюється
законом. Добровільне представництво залежить від бажання конкретної
особи, яку репрезен-тують, і визначає повноваження представника видачею
довіреності чи у формі договору. При цьому пред-ставник повинен діяти
тільки в межах наданих йому повноважень. Різновидом добровільного є
комерційне представництво. Комерційний представник – це особа, яка
постійно і самостійно виступає представником від імені підприємців при
укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Різновидом
добровільного є представництво за довіреністю. Письмовим документом, що
його видає одна особа іншій для представництва перед третіми осо-бами, є
довіреність, може бути разовою(довіреності на вчинення чітко визначеного
правочину чи ін дії), спеціальною(довіреності на вчинення однорідних
правочинів чи ін юр дій у певній сфері) чи генеральною(довіреності на
вчинення широкого кола різноманітних правочинів та ін юр дій).
Укладається тільки у письмовій формі. Не може перевищувати 3 років.
Видача довіреності не зобов2язує представника безумовно до вчинення
дій,які були визначені у довіреності.

72. Строки позовної давності

Прав. строк – період або момент у часі, з настанням або закінченням
якого пов’язують певну дію або подію, яка має юридичне значення.Позивна
давність – строк для захисту порушеного права за позивом особи.Види
строків:

загальні (для держави – 1р., для громадян – 3р.)

скорочені строки:

стягнення неустойки

недоліки проданих речей

по спорах, що випливають з поставки продукції неналежної якості

проявні недоліки в роботі по договорах побутового замовлення

Початок строку з того дня, коли особа дізналась, або повинна була
дізнатися про порушення права.

Випадки припинення строку позивної давності:

якщо пред’явлення позиву перешкоджала неприборкана сила (стихія).

в силу відстрочки виконання зобов’язання, що встановл. законодавством
України.

якщо позивач або відповідач перебуває у складі збройних сил, переведених
на воєнний стан.

Випадки переривання строку давності:

пред’явлення позиву

якщо одна сторона – громадянин (фізична особа) і він вчинив дію, що
свідчить про визнання боргу.

t

v

?

c

1/4

3/4

(

J

J

L

I

I

HAeH IpJUO$P?U?U U////iiiiiiaeaeaeaeaeaeaeaeiUiiiii

5 UcU¤U¦U?U?U¬U®U°U?U?U¶U?U?U1/4U3/4UAUAUAeUAEUEUEUIUIU?U8V”W///////////
//////////////e

&

&

&

F

&

F

&

P

R

?

j

l

?

?

AE

O

’O

?

¬

O

ae

R

T

t

v

V

X

u

ue

oooooooooooooooooocccUeUeUeUe

&

gd*-F

y`„gdafQ

dgd*-F

gd*-F

&

gd*-F

gd*-F ку давності: суд може відмовити у розгляді позиву.

73. Поняття права власності та форми власності в Укр

В ст. 41 Конституції закріплено, що кожен громадянин має право володіти.
Користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Власність – це конкретні
історично-обумовлені сусп. відносини конкретних індивідів або їх
колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці, шляхом
усунення від них всіх осіб. В еконо-мічному значенні – це привласнення
матеріальних благ окремими суб’єктами, в юридичному – це розмежування
“мого” і “чужого”, це панування власника над річчю і можливість
користуватися і розпоряджатися нею, незалежно від інших осіб. Зміст
права власності розкрив. через володіння (фактичне утрим. майна в госп.
діяльності) і користування (отрим. від речей користі) і розпорядження
(виріш. долі речей).Тільки самому власнику належать всі три компонента
зміста права власності. Титульним власникам не належать усі три
компонента зміста права власності. Суб”єкти права вл-сті в Укр: укр
народ, фіз особи, юр особи, Укр як суверенна і незалежна демократична
соціальна правова держава, АРК, територіальні громади, інозем держави та
ін суб”єкти публічного права. Форми права власності:1. власність укр
народу-земля, її надра,водні та ін природні рес-си, що знаходяться у
межах території країни;2.приваина вл-сть-майнові та особисті немайнові
блага конкретної фіз чи юр особи;3. колективна вл-сть- це майно, що
належить певному колективу і необхідне для його функціонування;4. держ
вл-сть-майно, у т ч кошти, необхідні для виконання державою своїх
функцій.

74. Захист права власності в Укр

Захист права власності закріплений в Конституції України, в
Кримінальному, Цивільному кодексі, в Кодексі про адміністративні
правопорушення і інших галузях права. Власність є основою економічно-го
розвитку суспільства, тому держава і її правоохо-ронні органи захищають
різні форми власності різними правовими засобами. Чинне законодавство
визначає основні способи захисту права вл-сті, до яких належать:
визнання права вл-сті на землю, ваідшкодування майнової та моральної
шкоди, завданої порушенням права вл-сті, усунення порушень права вл-сті.
Які не пов!язані з втратою володіння, витребування майна з чужого
незаконного володіння.Право вл-сті є непорушним. Власник може вимагати
усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення його майна
з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної
давності.Найважливішим цивільно-право-вим засобом захисту права
власності є віндикація – віндикаційний позов, другий засіб – негаторний
позов, третій засіб – відшкодування шкоди. Віндикація, віндикаіцйний
позов – це позов власника про витребу-вання майна з чужого незаконного
володіння. Негаторний позов – це такий позов, який направлений на
усунення перешкоди законному власнику в користуванні або розпорядженні
майном. Відшкодування заподіяної шкоди – збитки відшкодовуються в
повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент
припи-нення права власності, включаючи і неодержані доходи.

75 Право інтелектуальної вл-сті: поняття, об”єкти та суб”єкти

Право інтелектуальної власності- це право особи на результати
інтелектуальної творчої діяльності та ін об”єкти , визначені чинним
законодавством Укр. Воно є недоторканим: ніхто не може бути позбавленим
цього права чи обмеженим у його здійсненні, крім випадків та у порядку,
встановлених законом. Об”єкти права інтелектуальної вл-сті: літер та худ
твори, викоонання, фонограми, відеограми і передачі, комп”ютерні
програми. Винаходи, корисні моделі, компанування інтегральних
мікрорсхем. Раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин,
позначення: комерційні найменування. Географічні пзазначення.
Нерозголошувана інформація. Суб”єкти: творець об”єкта права інтелект
вл-сті тобто фіз особа та івн особи, яким належать особисті майнові та
немайновф права на об”єкти права інтелект вл-сті відповідно до чинного
законодавства або договору. Якщо об”єкт права інтелект вл-сті. Створений
в результ іентелектуальної творчої діяльності кількох фіз осіб, вони є
його співавторами. Право інтелектуальної вл-сті складає дві групи прав
суб”єкта: 1. особисті немайнові права;2. майнові права. Право інтелект
вл-сті виникає з підстав, які встановлені чинним законодавством або
договором. Первинним суб”єктом авторського права є автор, якому належать
особисті майнові та немайнові права і який у певних випадках має
виключне право дозволяти або забороняти використання твору ін особами. У
разі смерті автора недоторканість твору охороняється його спадкоємцями.
Після смерті автора або останнього співавтора майнові авторські права є
чинними протягом 70 років.

76.Поняття зобов”язання та підстави його виникнення

Виконання зобов’язань можливе в таких формах: у повному обсязі,
частинами, покладання виконання зобов’язань на третю особу. Зобов’язання
повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до
вимог чинного законодавства, акта планування, договору, а за відсутності
таких указівок – відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від виконання зобов’язання та одностороння зміна
умов договору не допускається , крім випадків, передбачених законом.
Кредитор має права не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо
інше не передбачене законом, актом планування, договором або не випливає
з сутності зобов’язання. Виконання зобов’язання, що виникло з договору,
може бути покладено вцілому або в частині на третю особу в разі, коли це
передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа
пов’язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або
відповідним договором. Зобов’язання мають виконуватися якісно і в
установлений строк. Місцем виконання зобов’язання повинно бути місце,
зазначене в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло
зобов’язання, або передбачене в сутності зобов’язання. На випадок
альтернативного зобов’язання боржник має право вибору щодо виконання
однієї з двох або кількох дій, якщо іншого не передбачено законом,
договором або змістом зобов’язання. Коли в зобов’язання беруть участь
кілька кредиторів або кілька боржників, то кожний з кредиторів має право
вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконати зобов’язання в
рівній частці з іншими, якщо інше не випливає з закону чи договору.

77. Підстави припинення зобов’язань за цивільним законодавством

Згідно з Цивільним кодексом України зобовязвння при-пиняються:
виконанням; зарахуванням; якщо боржник і кредитор – одна особа; за
угодою сторін; унаслідок зміни плану; за неможливістю виконання; зі
смертю гро-мадянина або з ліквідацією юридичної особи. Виконан-ня: якщо
боржник видав кредиторові в посвідчення зо-бовязання борговий документ,
то кредитор, приймаючи виконання, мусить повернути цей документ або
зазна-чити про це в розписці. Зобовязання припиняється зара-хуванням
зустрічної однорідної вимоги, строк якої нас-тав або строк якої не
зазначений чи визначений момен-том витребування. Для зарахування досить
заяви однієї сторони. Зобовязання припиняється, якщо боржник і кредитор
– одна особа. Якщо згодом цей збіг при-пиняється, зобовязання виникає
знову. Зобовязання припиняється за угодою сторін, зокрема за угодою про
заміну одного зобовязання іншим між тими самими особами. Зобовязання між
організаціями підлягає при-пиненню або зміні сторонами в установленому
порядку, якщо підстави, на яких зобовязання основане, змінені
розпорядженням, обовязковим для обох сторін. Зобовязання припиняється за
неможливістю виконання, якщо вона спричинена обставинами, за якими
боржник не відповідає. Зобовязання припиняється зі смертю боржника, якщо
виконання не може бути проведено без особистої участі боржника.
Зобовязання припиняється зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться
особисто для кредитора. Зобовязання припиняється з ліквідацією юридичної
особи(боржника або кредитора). Може бути покладено на іншу юридичну
особу.

78. Способи забезпечення виконання зобов’язань

Виконання зобов’язань може забезпечуватися такими способами: згідно з
законом чи договором: неустойкою (штрафом, пенею), заставою і
поручництвом; за зобов’язаннями між громадянами або з їхньою участю
завдатком; за зобов’язаннями між державними організаціями за гарантією.
Неустойкою(штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором
грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі
невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі
прострочення виконання. На випадок застави кредитор має право в разі
невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати
задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими
кредиторами. За договором поруки поручник зобов’язується перед
кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в
повному обсязі або в частині. Завдатком визнається грошова сума, що
видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за
договором платежів іншій стороні на підтвердження укладення договору і
забезпечення його виконання. Коли зобов’язання виникають щодо погашення
заборгованості між організаціями, способом забезпечення виконання
зобов’язання може виступати гарантія. Що видається іншими організаціями
стосовно його виконання.

79. Поняття цивільно-правового договору та його види

Договір є основною підставою виникнення зобов”язально-прав відносин, що
встановлює певні суб”єктивні права і суб”єктивні обов”язки для сорін,
які його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб,
спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивіль правовідносин.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки
правомірною. Головним елементом прав договору є воля сторін, спрямована
на досягнення певної мети, яка не заперечує закону. Змістом будь-якого
договору є права і обов”язки сторін, встановлені ним. Зміст б-якого
договору характеризується його умовами. Прийнято розрізняти істотні,
звичайні та випадкові умови договору. Договори, у яких бере участь посад
2 осіб. Назив багатосторінніми. Договори, у яких одна сторона має лише
права, а ін обов”язки, називають односторонніми. Договори, в яких кожна
із сторін має і права і обов”язки, назив двосторонніми або взаємними.
Розрізняють договори реальні і консенсуальні. Реальні договори
вважаються укладеними, тобто набувають юр значення. Лише з моменту
фактичного здійснення певних дій. Консенсуальні договори вважаються
укладеними і набувають юр значення з моменту досягнення угоди з основних
умов договору. За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими.
Останні в свою чергу поділяються на прості і нотаріально-посвідчені.

80. Порядок укладення, зміни та розірвання договору

Договір є основною підставою виникнення зобов”язально-прав відносин, що
встановлює певні суб”єктивні права і суб”єктивні обов”язки для сторін,
які його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб,
спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивіль правовідносин.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всіх
суттєвих умовах і угоду належним чином оформили. У процесі укладення
договору розрізняють 2 стадії: пропозиція укласти договір(оферта) і
прийняття пропозиції(акцепт). ЦКУ визначає, з якого моменту договір
вважається укладеним.Він вважається укладеним, якщо особа, яка зробила
пропозицію, одержала від ін сторони відповідь про прийняття пропозиції
протягом зазначеного строку. Часто сторони самі визначають момент вступу
договору в юр силу, тобто момент. З якого договір вважається укладеним,
про що прямо зазначають у договорі – договір набуває сили з такого-то
дня, місяця і року. Момент набуття договором чинності має важливе
значення. Оскільки з цим моментом пов”язані певні юр наслідки – перехід
права вл-сті до покупця, ризик випадкової загибелі речі. Кожен вид
договору має свій порядок розхриву.

81. Поняття та зміст договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець зобов’язується
передати у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно
і сплатити за нього певну грошову суму. Сторонами в договору
купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Істотними умовами цього
договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо
цих умов, договір не може вважатися укладеним. Інші умови також можуть
набути значення істотних, якщо стосовно до них за заявою однієї із
сторін належить досягти згоди. Предметом договору купівлі-продажу можуть
бути окремі речі або їх сукупність, а також певні зобов’язальні права,
пов’язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на
можливе отримання майнових вигод. Предметом цього договору не можуть
бути боргові зобов’язання, авторські права. Форма договору
купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а також часом
виконання договору. Договори, що виконуються в момент укладення, можуть
бути укладені в усній формі. Якщо договір виконується після його
укладення, то його належить укласти в письмовій формі, а окремі договори
потребують нотаріального посвідчення. Продавець зобов’язаний попередити
покупця про всі права третіх осіб на продавану річ.

82. Загальна характеристика договору найму(оренди)

За договором майнового найму(оренди) наймодавець зо-бов’язується надати
наймачеві майно у тимчасове кори-стування за плату. Договір майнового
найму між гро-мадянами на строк більше одного року, найму майна
державних та інших громадських організацій повинен бути укладений у
письмовій формі. Строк договору май-нового найму визначається за
погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли
до-говір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається
укладеним на невизначений строк, і кож-на із сторін вправі відмовитися
від договору в будь-який час, попередивши про це другу сторону в
письмовій формі за три місяці. По договору майнового найму най-мач
зобов’язаний: своєчасно вносити плату за корис-тування майном;
користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;
підтримувати орендне майно у справному стані; провадити за свій рахунок
по-точний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором; при
припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його
одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовле-ному
договором. Наймодавець має право достроково розірвати договір найму в
судових органах, якщо най-мач: користується майном не відповідно до
договору або призначення майна; навмисно або з неостережності погіршує
стан майна; не вніс плати протягом трьох міся-ців з дня закінчення
строку платежу, а за договором по-бутового прокату – протягом одного
місяця, якщо більш короткі строки не встановлені типовим договором; не
робить капітального ремонту в тих випадках, коли за за-коном або
договором капітальний ремонт лежить на обов’язку наймача. Наймач може
достроково розірвати договір найму: якщо наймодавець не робить
капіталь-ного ремонту, який зобов’язаний робити; якщо майно, в силу
обставин, за які наймач не відповідає, виявиться в непридатному для
користування стані.

83.Загальна характеристика договору позики

За договором позички одна сторона –позикодавець передає ін
стороні-позичальнику у власність гроші або речі, визначені родовими
ознаками, а позичальник зобов”язується повернути позикодавцеві таку ж
суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір
позички вважається укладеним у момент передачі грошей або речей. Договір
позички має бути укладений у письмовій формі.,якщо його сума не менше
ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого
мінімуму доходу громадян, а у випадках. Коли позикодавець є юр особа-
незалежно від суми. На підтвердження договору позички та його умов може
бути представлена розписка позичальника або ін документ, який посвідчує
передачу йому позикодавце визначеної грошової суи або визначеної к-сті
грошей. Якщо у договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір
визначається обліковою ставкою банківського процента, встановленого НБУ.
Позичальник зобов”язаний повернути позикодавцеві одержаний предмет
позички у строк та в порядку, встановленому договором. Якщо строк
повернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги,
сума позички має бути повернена позичальником протягом 30 днів.Предмет
позички вважається поверненим у момент її передачі позикодавцеві або
зарахування суми грошей, що позичалися на його банківський рахунок.

84. Загальна характеристика договорів міни і дарування

Відповідно до цивільного законодавства за договором міни між сторонами
проводиться обмін одного товару на ін. При цьому кожний з тих, хто бере
участь у міні. Вважається продавцем того майна. Яке він дає в обмін і
покупцем майна, яке він одержує взамін. Договір міни ще називають
бартерним. Цей договір є консенсуальним., оплатним та двостороннім.
Інколи обмінювані товари мають різну вартість. У такому разі договором
може бути встановлена оплата за товар більшої вартості, що обмінюється
на товар меншої вартості. Законодавством передбачено також, що договором
міни може бути встановлений обмін майна на роботи(послуги). За договором
дарування одна сторона передає або зобов”язується передати у майбутньому
ін стороні безоплатно майно у власність. Цей договір направлений на
безповоротне припинення право власності к дарувальника і виникнення
права власності у обдарованої особи. Предметом договору дарування може
бути б-яке майно, не вилдучене з товарообігу. Договір дарування є
безоплатним та двостороннім. Він вважаєтьс яукладеним з момента
прийняття майна обдарованим, тобто вчинення останнім дій, які свідчать
про волевиявлення обдарованого отримати дарунок у власність. Сторонами у
договорі дарування можуть бути як фіз так і юр особи, держава Укр ,АРК,
територ громади. Умови розірвання: в разі порушення обдарованим
обов2язку на користь третьої особи, якщо обдарований умисно вчинив
злочин проти життя по договору дарування, якщо обдарований створює
загрозу безповоротної втрати дарунку внаслідок недбалого ставлення
обдарованого до речі, що становить історичну, наукову, культурну
цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена. У разі
розірвання договору оюдарований зобов!”язаний повернути дарунок або
відшкодувати його вартість.

85. Поняття, підстави та види цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність – установлена зако-ном негативна
реакція держави на цивільне правопо-рушення, що виявляється в
позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов’язків
майно-вого характеру. Підставами для цивільно-правової від-повідальності
є: наявність майнової шкоди; протип-равність поведінки; вина; причинний
зв’язок між збит-ком і протиправною поведінкою. Під майновою шкодою слід
розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Якщо
дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є
протип-равними або забороненими законом, настає відпові-дальність.
Принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача
шкоди. Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність
причинного зв’язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним
наслідком, що настав через цю протиправну дію. Різновидностями
цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна;
часткова і солідарна; основна і субсидіарна(додаткова); повна та
обмежена. За деякі дії цивільно-правова відповідальність може
нак-ладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою: за
невиконання грошового зобов’язання; збері-гача за втрату, недостачу чи
пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

86. Спадкування власності за законом в Україні

Спадкування – це перехід майна померлого грома-дянина до його
спадкоємців. Майно, яке після смерті спадкодавця переходить до
спадкоємців, називається спадщиною. Перехід спадщини є загальним або
універ-сальним правонаступництвом. Спадкоємництво здійс-нюється за
законом і заповітом. Спадкоємство за зако-ном має місце, коли і оскільки
воно не змінено запо-вітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за
запо-вітом або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини чи всі
спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, то майно померлого за
правом спадкоємства переходить до держави. Згідно ст. 549 ЦК визнається,
що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління
або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній
конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Для
прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк. Не мають права бути
спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно
позбавили життя спад-кодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили
за-мах на їх життя. Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки
після дітей, у відношення яких вони позбавлені батьківських прав і не
були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки
і повнолітні діти, які злісно ухилялися від покладених на них в силу
закону обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини
підтвердженні в судовому порядку. При спадкуванні за законом,
спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти(у тому числі
усиновлені), дружина і батьки(усиновителі) померлого. Також дити-на
померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки
спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини
немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Брати і сестри
померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька так і з боку
матері -–друга черга. До числа спадкоємців за зако-ном належать
непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше
одного року до його смерті. Предмети звичайної домашньої обстановки і
вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з
спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони
проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

87. Спадкування власності за заповітом в Україні

Заповіт – це розпорядження спадкування стосовно свого майна на випадок
смерті, яке зроблено у встановленій законом формі. Неповнолітні особи і
особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт.
За-повіт повинен бути оформлений в письмовій формі, під-писаний і
нотаріально завірений. Види заповітів, які прирівнюються до нотаріально
засвідчених: заповіти громадян, які перебувають на стаціонарному
лікуванні, в будинках престарілих і інвалідів; заповіти громадян, які
перебувають у плаванні; заповіти громадян, які пере-бувають у різних
експедиціях; заповіти військовослуж-бовців у пунктах, де немає
нотаріальних контор; запо-віти осіб, які перебувають в місцях
позбавлення волі. Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або
непра-цездатні діти спадкоємця(в тому числі усиновлені), а також
непрацездатні дружина, батьки(усиновителі) і ут-риманці померлого
успадковують не менше двох третин частки, яка б належала кожному з них
при спадкоємстві за законом(обов’язкова частка). 6-ти місячний строк з
дня відкриття спадщини для пред’явлення претензій кре-дитора спадкодавця
до спадкоємців продовженню не підлягає. Частина майна, що залишилася
незаповіданою, розподіляється між спадкоємцями за законом, заклика-ними
до спадкоємства в порядку ст. 529-533 ЦК.

88. Поняття та система трудового права в Україні

Трудове право – система правових норм, яка регулює трудові відносини мід
працівником та власником.

Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є,
насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у
процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної
трудової функції. Предметом правового регулювання норм трудового права є
також відносини, що тісно пов’язані з трудовими. Трудове право – окрема
галузь права України, яка регулює відносини, що виникають у процесі
реалізації особою права на працю. Трудове право являє собою внутрішньо
єдину, цілісну систему загальнообов’зкових правил поведінки, що
регулюють трудові, а також деякі інші, тісно зв’язані з трудовими,
відносини найманих працівників. Методи трудового права: 1. за
нормативним регулювання труд відносин:дозвіл(сторони самостійно
встановлюють для себе права та обов”язки в межах, наданих державою),
наказ(держава встановлює конкретні умови для всіх учасників відносин),
заборона(встановлення державою категоричних умов поведінки у конкретних
ситуаціях); 2. за способом впливу на поведінку людей:
авторитарний(полягає у виданні державою законів і підзаконних актів) та
автономний(має місце коли держава санкціонує прийняття і дію джерела
правового регулювання праці).Принципи: загальноправові(принципи
гуманізму, законності, демократизму та ін) та спеціальні(свобода праці,
рівноправність, стабільність тощо).

89. Джерела трудового права Укр

Нормативно-правове регулювання трудових та похідних від них відносин
відбувається на підставі норм, які регулюють джерела труд права. Джерело
труд права – це форма(спосіб) держ виразу та закріплення норм права, що
приймаються компетентними органами держави і регулюють відносини, які є
предметом труд права. Головним джерелом труд права Укр є Конституція
Укр. Особливість його полягає у тому, що норми Конституції мають найвищу
юр силу. Другим за важливістю норм актом у галузі регулювання праці є
Кодекс законів про працю Укр(КЗпП). Це кодифікований закон, затверджений
ВРУ, що склад з преамбули та 18 глав, які містять 265 статей. Крім
Констит та КЗпП труд відносини також регул-ся ін зак-ми, це – Закон Укр
“Про власність”, “Про під-ство в Укр” , “ Про зайнятість насел-ня в
Укр”, “Про оплату праці” та ін. Велику роль у регулюванні труд і
пов”язаних з ними відносин відіграють підзаконні акти – Рішення
Конституц Суду Укр, Укази Президента, постанови та розпорядження Каб Мін
тощо. Особливістю сис-ми джерел труд права є наявність так званих
локальних норм права – норм, які приймаються на під-ствах, установах,
орг-ях, власником або уповноваженим ним органом за погодженням з труд
колективом або проф спілкою. Найважливішими локальними докум-ми є
колективний договір, правила внутрішнього труд розпорядку, положення про
структурні підрозділи під-ства, установи, орг-ії та ін. Джерелом труд
права є також міжнар договори, ратифіковані або схвалені Конвенції та
рекомендації спеціалізованого органу ООН з питань праці – Міжнар орг-ія
праці. Існують міжнар акти загального значення, які певною мірою теж
регулюють міжнар відносини – Загальна декларація прав людини, Пакт про
ек , соц та культ права.

90. Поняття та порядок укладення колективного договору

Колективний договір як договір, тобто локальний нор-мативний акт, що
регулює виробничі, трудові й соціа-льно-економічні відносини на
підприємстві, в устано-вах, організаціях. Колективна угода являє собою
норма-тивний акт, який регулює такі самі відносини, що й колективний
договір, але на державному, регіональному та галузевому рівнях.
Колективна угода має декілька видів: генеральна угода, галузева,
регіональна. Порядок укладання колективних договорів(угод) визначається
Законом України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. та
КЗпП. Сторонами генеральної угоди виступають: професійні спілки, які
об’єдналися для ве-дення колективних переговорів та укладення
генера-льної угоди; власники чи уповноважені ними органи, які
об’єдналися для ведення колективних переговорів та укладення генеральної
угоди, на чиїх підприємствах зайнято більшість найманих працівників
держави. Сто-ронами угоди на галузевому рівні є власники, об’єд-нання
власників чи уповноважені ними органи і проф-спілки, об’єднання
профспілок або інших представни-цьких організацій трудящих, які мають
відповідні пов-новаження, достатні для ведення переговорів, укладення
угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу
їхніх дій. Угода на регіональному рівні укладається між місцевими
органами державної влади або регіональними об’єднаннями підприємців,
якщо во-ни мають відповідні повноваження, і об’єднаннями про-фспілок чи
іншими органами, якщо їх уповноважили трудові колективи.

91 Поняття, сторони та зміст труд договору

Труд договір є двосторонньою угодою, що укладається між роботодавцем і
працівником, згідно з якою роботодавець зобов”язується надати
працівникові роботу за обумовленою труд фун-єю(спеціальністю, кваліф-єю
або посадою), забезпечити умови праці, своєчасно та в повному обсязі
виплачувати працівникові зар плату, а працівник зобов”яз особисто
виконувати визначену цією угодою труд фун-ію, дотрим чинного в
організації внутрішнього труд розпорядку. Як вбачається з цією
дифініції, сторонами труд договору є работодавець і працівник. Згідно з
законодавством, работодавцем є власник підп-ства, установи, орг-ії,
незалежно від форм власності, виду діяль-сті та галузевої належності або
уповноважений ним орган чи фіз особа, які відповідно до законодавства
використовують найману працю. Працівником є фіз особа, яка працює на
підставі труд договору роботодавця. Зміст труд договору склад сукупність
умов, які встановлюють взаємні права та обов”язки сторін труд договору.
Серед умов труд договору розрізняють 2 групи: необхідні(ті, що
обов”язково повинні бути передбачені труд договором) і
факультативні(додаткові): ті, що не повинні бути обов”язково передбачені
труд договором. Законодавством передбачено 2 форми укладання труд
договору: усна та письмова.

92. Порядок укладення трудового договору

Трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою,
за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією
уго-дою, з підляганням внутрішньому трудовому розпо-рядкові, а власник
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи
фізична особа, яка наймає працівників, зобов’язується виплачувати
праців-никові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні
для виконання роботи, передбачені законо-давством про працю, колективним
договором і угодою сторін. Укладати трудовий договір працівник може на
одному або водночас на декількох підприємствах, в установах,
організаціях. Стороною трудових правовід-носин є передовсім фізичні
особи. Іншою стороною вис-тупає власник підприємства, установи,
організації, упов-новажений ним орган чи фізична особа. Права та
обо-в’язки сторін поділяються на: безпосередні, що визна-чаються
сторонами; похідні, що передбачені законо-давством, котрі своєю чергою
поділяються на необхідні умови, та додаткові умови.

93. Випробування при прийнятті на роботу

З метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається,
при укладенні труд договору може бути обумовлена угодою сторін
випробування, що повинно бути зазначене у наказі(розпорядженні) при
прийнятті його на роботу. Загальний строк випробування при прийнятті на
роботу не може перевищувати 3 місяців, за погодженням з виборним органом
первинної профспілкової організвції на під-ві – 6 міс, а при
випробуванні при прийнятті на роботу робітників – 1 міс. Окремим
категоріям працівників строк випробування не встановлюється: які не
досягли 18 річного віку; молоді спеціалісти, що закінчили вищі навчальні
заклади і в установленому порядку направлені на роботу; осіб,
переведених з іншого місця роботи та інших категорій парцівників.
Випробування забороняється при прийнятті на роботу неповнолітніх,
молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховених
закладів, молодих спец-ів після закінчення вузів, осіб, звільнених у
запас з військової чи альтернативної служби, інвалідів. Направлених на
роботу відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертизи, при
прийнятті на роботу в ін місцевість та при переведенні на роботу на ін
під-во.

94. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника

Законодавством передбачено обов’язкове письмове по-передження
працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових
відносин. Коли заява працівника про звільнення з роботи за власним
бажан-ням зумовлена неможливістю продовжувати роботу власник або
уповноважений ним орган повинен розі-рвати трудовий договір у строк,
запропонований праців-ником. Для деякої категорії працівників
законодавством уведено обмеження щодо припинення трудового дого-вору в
певний період за власним бажанням: молоді спе-ціалісти протягом терміну,
визначеного в направленні на роботу або за договором, а також для осіб,
засуд-жених до виправних робіт без позбавлення волі. Розір-вання молодим
спеціалістом угоди до закінчення трьох років після її укладення можливе
з поважних причин: установлення інвалідності 1 або 2 групи; установлення
інвалідності 1 або 2 групи у дружини(чоловіка) випуск-ника, одного з
батьків(осіб які їх заступають) випускни-ка; якщо молодий спеціаліст –
вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох років;
одинока мати чи батько, які мають дитину до 14 років або
ди-тину-інваліда; проходження чоловіком(дружиною) вій-ськової служби;
вступу до вищих навчальних закладів 3 – 4 рівнів акредитації. Строкові
трудові договори не мо-жуть бути розірвані за ініціативою працівника.
Стро-ковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано
достроково в разі хвороби або інвалід-ності, які перешкоджають виконанню
роботи за догово-ром, порушення власником чи уповноваженим ним ор-ганом
законодавства про працю, колективного або тру-дового договору.

95. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним
органом лише на загальних або спеціальних підставах. Загальні: зміни в
організації в-ва чи праці; виявлення невідповідності працівника
зай-маній посаді; систематичного невиконання працівником без поважних
причин обов’язків; прогулу без поважних причин; нез’явлення на роботу
протягом більш як 4 місяців поспіль внаслідок тимчасової
непрацездатності; поновлення на роботі працівника, який раніше
вико-нував цю роботу; появи на роботі в нетверезому стані, у стані
наркотичного або токсичного оп’яніння; вчинення за місцем роботи
розкрадання. Спеціальні підстави: од-норазове грубе порушення трудових
обов’язків керів-ником підприємства, заступника, главного бухгалтера;
скоєння винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або
товарні цінності; вчинення пра-цівником, який виконує виховні функції,
аморального проступку; якщо працівника визнано таким, що не витримував
випробування; коли працівника зараховано з порушенням спеціальних правил
прийняття на роботу. Державна служба припиняєтьс у разі: порушення умов
реалізації права на державну службу; недотримання пов’язаних з
проходженням державної служби вимог; досягнення державним службовцем
граничного віку проходження державної служби; відставки держ.
служ-бовців які обіймають посади 1-ї або 2-ї категорії; вия-влення чи
виникнення обставин, які перешкоджають пе-ребуванню держ. службовця на
державній службі; від-мови держ. службовця від прийняття присяги або її
по-рушення; неподання або подання державним службов-цем неправдивих
відомостей щодо його доходів. Для звільнення працівника з ініціативи
власника в більшості випадків профспілкового комітету чи органу,
уповнова-женого репрезентувати інтереси трудового колективу. Винятком з
цього правила є звільнення: у зв’язку лік-відації підприємства,
установи, організації; працівника через незадовільний результат
випробування; із су-міщуваної роботи у зв’язку з прийняттям на роботу
іншого працівника, який не є сумісником; у зв’язку з по-новленням на
роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; працівника який не є
членом професійної спілки; з підприємства, установи, організації де
немає профспілкової організації; керівника підприємства, ус-танови,
організації, його заступників, головного бух-галтера, його заступників,
а також службових осіб мит-них органів, державних податкових інспекцій,
яким при-своєно персональні звання, службових осіб державної
контрольно-ревізійної служби та органів державного ко-нтролю за цінами;
працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання.

96. Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством

Види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу;
неповний робочий час, ненормований робочий день. Тривалість робочого
часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Деякі
категорії працівників мають скорочені обсяги робочого часу: працівники
віком 16 – 18 років – 36 годин на тиждень; од 15 до 16(учні 14 – 15
років, які працюють на канікулах) – 24 години на тиждень; працівників,
зайня-тих на роботах зі шкідливими умовами праці – не більше 36 годин на
тиждень; учителям у середньому вста-новлено шести годинний робочий день;
лікарям – 5,5 го-динний; лікарям стаціонарних лікарських закладів,
спеціалізованих санаторіїв – 6,5 годинний робочий день. Для вирішення
питань про встановлення неповного ро-бочого часу працівникові зазвичай
необхідно отримати згоду власника, за скороченого робочого часу це не
пот-рібно. Оплата праці за неповного робочого часу здій-снюється
пропорційно до відпрацьованого часу або за-лежно від виробітку, а за
скороченого – в повному роз-мірі ставки. За неповного робочого часу
можливе змен-шення тривалості як робочого дня так і днів робочого тижня.
Законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну
тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими
дозволяється застосування ненормованого робочого дня включаються в
колективний договір.

97. Поняття та види часу відпочинку за трудовим законодавством.

Час відпочинку – час, вільний од виконання трудових обов’язків,
використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час. Час
відпочинку має декілька видів. Це – перерви в робочому дні для
відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотиж-неві
дні відпочинку, святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.
Перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку
роботи і три-вають від 30 хвилин до 2 годин. Не включається в робо-чий
час. Додаткові перерви надавані через короткий від-тинок часу, як-от:
під час роботи на вільному повітрі в холодний період року; на
вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам
ЕОМ – після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку… Святкові дні: 1
січня – Новий рік; 7 січня – різдво христове; 8 березня – Міжнародний
жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9
травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня
– День незалежності України; 7 і 8 листопада – річниця Великої Жовтневої
соціалістичної революції. До неробочих днів належать дні релігійних
свят: 7 січня – Різдво Христове; один день(неділя) – Пасха(Великдень);
один день(неділя) – Трійця. Відпус-тка має декілька видів: щорічна;
додаткова; творча; соціальна; відпустка без збереження заробітної
платні.

98. Види відпусток та порядок їх надання

Відпустка – це вільний від виконання робочої функ-ії період, який
встановлюється на законодавчому та локальному рівнях у календарних
днях.Щорічна основна відпустка не повинна бути меншою ніж 24 календарні
ні за відпрацьований робочий рік. Щорічна додаткова відпустка надається
тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що
пов’язані з негативним впливом на здоров`я шкі-дливих виробничих
чинників; 7 календарних днів праці-вникам із ненормованим робочим днем.
Загальна три-валість щорічних основної і додаткової відпусток не мо-же
перевищувати 59 календарних днів, а для праців-ників, зайнятих на
підземних гірничих роботах, – 60 календарних днів. Відпустки у зв”язку з
навчанням надаються при навчанні працівників у середніх навч закладах,
проф-технічних навч закл-ад, вузах, навч закладах післядипломної освіти
та аспірантури за наявності умов, передбачених законодавством. Творча
відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт,
написання підручників та ін випадках, передбачених законодав-ом.
Законодав-ом передбачено відпустку без збереження зар плати, яка
надається роботодавцем за згодою сторін, за сімейними обставинами та ін
причин на термін, обумовлений угодою між ними але не більше 15
календарних днів на рік. Разом з тим передбачено соц відпустки, до яких
належать відпустки у зв”язку з вагітністю та пологами, для догляду за
дитиною до досягнення нею 3-річ віку працівникам, які мають дітей. Право
на щорічну відпустку повної тривалості настає після закінчення шести
місяців непе-рервної роботи на цьому підприємстві. До закінчення
шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а
також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час
відпустка надається: неповнолітнім; інвалідам; жінкам перед відпусткою у
зв’язку з вагітністю та пологами або після них; жінкам, які мають двох
та більше дітей віком до 15 років або ди-тину-інваліда; іншим
працівникам. Права на відпустку позбавлено: осіб засуджених до виправних
робіт без по-збавлення волі з їх відбуванням за місцем роботи на весь
строк покарання; осіб, яких звільняють за пору-шення трудової
дисципліни.

99. Поняття і види зар плати

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за
виконану ним робо-ту за трудовим договором. Питання державного і
дого-вірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці
та їх захист визначаються КЗпП, Законом України “Про оплату праці” та
іншими нормативно-пра-вовими актами. За своєю структурою заробітна плата
поділяється на основну, додаткову, інші заохочувальні і компенсаційні
виплати. Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу
відповідно до вста-новлених норм праці. Додаткова заробітна плата – це
винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та
винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати,
надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним
законо-давством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і
функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать
виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за
спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші гро-шові і
матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством або
встановлюються понад встановлені норми. Держава здійснює регулювання
оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом
встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних
норм і гарантій. Мінімальна заробітна плата – це законодавчо
встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю,
нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну,
погодинну норму праці.

100. Дисциплінарна відповідальність працівників

Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни
(Трудова дисципліна – cyкyпнicть нe лишe пeвниx пpaвил пoвeдiнки
пpaцiвникiв, a й питaнь, пoв’язaниx iз нeoбxiднicтю дoтpимaння
вcтaнoвлeнoгo пopядкy і мeтoдiв йoгo зaбeзпeчeння.

Tpyдoвa диcциплiнa зaбeзпeчyєтьcя мeтoдaми пepeкoнaння, зaoxoчeння, а
іноді – пpимycy.

Bci зaoxoчeння oгoлoшyютьcя влacникoм y нaкaзi, дoвoдятьcя дo вiдoмa
тpyдoвoгo кoлeктивy i зaпиcyютьcя дo тpyдoвoї книжки.)

Може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або
звільнення. До державних службовців, окрім загальних видів
дисциплінарної відповідальності, застосовуються: попередження про
неповну службову відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні
чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне
стягнення застосовується власником безпосередньо за виявленням
проступку, але не пізніше одного місяця від дня його виявлення.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як проминуть
шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для
зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов’я-заний зажадати
письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни
може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення
оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом
трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення
дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому
дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав
дисци-плінарного стягнення.

101. Дисциплінарні стягнення: види та порядок застосування.

Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності й застосовується до поруш-ників трудової дисципліни.
Підставою для її застосу-вання є порушення трудової дисципліни. Може
бути накладено одне з дисциплінарних стягнень: догана або звільнення. До
державних службовців, окрім загальних видів дисциплінарної
відповідальності, застосовуються: попередження про неповну службову
відповідальність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу
або у призначенні на вищу посаду. Дисциплінарне стягнення застосовується
власником безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного
місяця від дня його виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути
накладене після того, як проминуть шість місяців од дня вчинення
дисциплінарного проступку. Для зас-тосування дисциплінарного стягнення
власник зобов’я-заний зажадати письмового пояснення порушника. За одне
порушення трудової дисципліни може бути засто-совано лише одне
дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом і повідомляється
працівникові під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом
року від дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде
піддано новому дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не
мав дисци-плінарного стягнення.

102. Матеріальна відповідальність працівників за трудовим правом:
поняття, умови та види.

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шко-ду, заподіяну
підприємству, установі, організації внас-лідок порушення покладених на
них трудових обов’яз-ків. Ця відповідальність, як правило, обмежується
пев-ною частиною заробітку працівника і не повинна пере-вищувати повного
розміру заподіяної шкоди, за винят-ком випадків, передбачених
законодавством України. Ознаки шкоди, заподіяної підприємству, установі,
організації: пряма дійсна шкода; протиправність пове-дінки працівника;
причинний зв’язок між протип-равними діями та заподіяною шкодою; вина
працівника. У відповідності з законодавством України обмежену
матеріальну відповідальність несуть: працівники – за зіпсування або
знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому
числі при їх вигото-вленні, за псування або знищення через недбалість
інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших
предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в
користування; керівники підприємств, установ, організацій та їх
зас-тупники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах,
в установах, організаціях та їх заступ-ники, шкода підприємству,
установі, організації запо-діяна зайвими грошовими виплатами,
неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи гро-шових
цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям,
випускові недоброякісної продук-ції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню
матеріальних чи грошових цінностей. Працівники несуть матеріальну
відповідальність у повному розмірі шкоди у випадках, коли: між
працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий
договір про взяття на себе працівником повної матеріальної
відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей,
переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші
цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або
за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівників, які
мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди
завдано працівником, який був у нетве-резому стані; шкоди завдано
недостачею, умисним зни-щенням або умисним зіпсуванням матеріалів,
напівфаб-рикатів, виробів, у тому числі при їх виготовленні, а також
інструментів, вимірювальних приладів, спеціаль-ного одягу та інших
предметів, виданих підприємством працівникові в користування; відповідно
до законодав-ства України на працівника покладено повну
відпо-відальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні
трудових обов’язків; шкоди задано не при виконанні трудових обов’язків;
службова особа винна в незаконному звільненні або переведені працівника
на іншу роботу.

103. Види матеріальної відповідальності.

Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприє-мству, організації,
установі, несе матеріальну відпо-відальність незалежно від того, чи був
він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, що ними
спричинено цю шкоду. Чинне законодавство встанов-лює два види
матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього
заробітку працівника, і повну. Шкода, розмір якої перевищує середній
заро-біток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а
в разі відмови відшкодувати заподіяну шкоду питання відшкодування
вирішується судом, який, до речі, також розглядає трудові спори.

Повна матеріальна відповідальність настає в таких випадках:

– зa нaявнocтi мiж пpaцiвникoм i opгaнiзaцiєю пиcьмoвoгo дoгoвopy пpo
взяття нa ceбe пpaцiвникoм пoвнoї мaтepiaльнoї вiдпoвiдaльнocтi;

– кoли мaйнo тa iншi цiннocтi бyли oдepжaнi пpaцiвникoм пiд звiт зa
paзoвoю дoвipeнicтю aбo зa iншими paзoвими дoкyмeнтaми;

– якщo шкoди зaвдaнo дiями пpaцiвникa, якi мaють oзнaки злoчинy;

– якшo шкoди зaвдaнo пpaцiвникoм, який бyв y нe-твepeзoмy cтaнi;

– кoли шкoди щодо власності орг-ції зaвдaнo yмиcно.

– якщo нa пpaцiвникa зaкoнoдaвcтвoм пoклaдeнo пoвнy мaтepiaльнy
вiдпoвiдaльнicть;

– y paзi зaвдaння шкoди нe пiд чac викoнaння тpyдoвиx oбoв’язкiв;

– якщo cлyжбoвa ocoбa є виннoю в нeзaкoннoмy звiльнeннi aбo пepeвeдeннi
пpaцiвникa нa iншy poбoтy

104. Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів

Колективний спор – спор між трудовим колективом (профспілкою) і
власникомчи уповноваженим ним органом з питань установлення нових або
хміни чинних соціально-ек умов праці та виробничого побуту; укладення
або зміни колективного договору, виконання колект договору або його
окремих положень, невиконання вимог законодавства про працю. Трудові
спори розглядають: комісії по трудовим спорам; районними(міськими)
народними судами. Ко-місія по трудових спорах обирається загальними
збо-рами трудового колективу підприємства з числом пра-цюючих не менше
15 чоловік. Працівник може звер-нутися до комісії по трудових спорах у
тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про
порушення свого права. Комісія по трудових спорах зобов’язана розглянути
трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. У
районних(міських) народ-них судах розглядаються трудові спори за
заявами: пра-цівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли
вони не погоджуються з рішенням комісії по трудових спорах підприємства;
прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах
супере-чить чинному законодавству. Безпосередньо в район-них(міських)
судах розглядаються трудові спори за зая-вами: працівників підприємств і
організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; працівників
про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
договору; керівника підприємства, організа-ції, його заступників,
службових осіб, керівних праців-ників державних органів; власника або
уповноваженого ним органу про відшкодування працівником матеріа-льної
шкоди, заподіяної організації; спорів, які були роз-глянуті власником
або профспілковим комітетом в межах наданих їм прав чинним
законодавством про працю; в судах розглядаються також спори про відмову
в прийнятті на роботу працівників, які мають право по-воротного
прийняття на роботу або з якими власник зо-бов’язаний укласти трудовий
договір відповідно до чин-ного законодавства.

105. Поняття колективних трудових спорів і порядок їх вирішення.
Колективні спори – це спори між найманими працівниками, трудовим
колективом і власником чи уповноваженим ним органом із питань:
установлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці та
виробничого побуту; виконання колективного договору або його окремих
положень; укладення або зміни колективного договору; невиконання вимог
законодавства про працю. Колективні спори вирішуються веденням
переговорів із використанням спеціальних процедур і засобів. Якщо
сторони спору не дійшли згоди в переговорах, то формується спеціальна
комісія, яка має назву примирювальної, вона являє собою орган,
призначений для напрацювання рішення, яке може задовольнити сторони
спору. Залежно від рівня спо-ру(виробничий, територіальний,
національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, 5, 10 або 15
днів. У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задовольнило б
сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж. Трудовий арбітраж
ухвалює рішення протягом 10 днів од дня його утворення. Під час
вирішення колективних трудових спорів жодна із сторін не може ухилитися
від участі в процедурі примирення. Для вирішення колективного спору,
одержання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право
організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування,
демонстрації в порядку і формах, передбачених чинним законодавством.

106.Суб’єкти та об’єкти аграрних правовідносин.

Аграрні правовідносини – це правова форма реалізації положень норм
аграрного права через застосування їх у процесі визначення і
функціонування прав та обов’язків суб’єктів, що виробляють і
забезпечують вир-во, переробку і реалізацію с/г продукції.

Структуру агр правовідносин складають такі елементи:

норми агр. Права

суб’єкти агр правовідносин

об’єкти агр правовідносин

зміст агр правовідносин

До суб’єктів агр. прав-син у сфері вир-ваналежать: с/г підприємства,
колективні с/г під-ства кооперативного та корпоративного типу, селянські
(фермерські) господарства, приватні с/г під-ва, аграрні підприємці,
діяльність яких заснована на змішаній формі власності(з нац державним
або приватним інвестором чи з іноземним інвестором), уповноважені органи
держ влади і управління та органи місцевого самоврядування.

У сфері сервісу: агр під-ва агротехнологічного сервісу:

Агрохімічного, технічного, меліоративногота гідромеліоративного сервісу,
будівельного, науково-технологічного та ін інтелектуального сервісу

Агр під-ва фін-кредитного, комерційного та страхового сервісу:
комерційні банки, страхові і холдингові компанії, агр та інші біржі,
брокерські контори.

Об’єкти агр правовідносин : рухоме і нерухоме майно , грошові кошти,
документально підтверджені вимоги майнового характеру, матеріальні і
духовні інтереси.

На січасному етапі реформування агр сектора екон Укрвир-во с/г продукції
рослиннлгл і тваринного походження зумовлює потребу у здійсненні
державно-правового регулювання. Найважливішим об’єктом держ-правового
регулювання с/г є землі с/г призначення, що становлять основу с/г вир-ва
і матеріальну базу для розміщення виробничих і обслуговуючих під-тв,
науково-дослідних і навчальних установ. Об’єктами держ-правового
регулювання є також усі галузі та підгалузі агр вир-ва.

107. Правове становище сільськогосподарських підприємств.

На сьогодні в Укр найпоширеніші агр під-ва:

Держ с/г під-во – це заснований на заг-державній влас-ті самостійний
суб’єкт агр вир-ва, який має статус юрид особи і здійснює виробничу с/г
дія-ть з метою отрим прибутку. Під правовим статусом такого під-ва
розуміється сукуп правових норм, якими забезпечується поєднання права
держ влас-ті з правом повного господ відання під-ва закріпленим за ним
держ майном; права та обов’язки під-ва як юрид особи, його органів
управління щодо використання майна та розпорядження ним у процесі вир-ва
і соц ді-сті; відносини з інш юрид особами, які носять майновий хар-ер;
захисту права держ влас-ті і майнових прав та інтересів під-ва.

С/г акціонерним товариством (САТ) є під-во створене на засадах угоди між
юрид особами і гром-ми шляхом об’єднання їх майна та підпр-цької ді-сті
з метою отримання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на
визначену к-ть акцій рівноїномінальної вар-ті і несе відповідальність за
зобов’язаннями тільки майном товариства. Загальна вар-ть акцій не може
перевищувати 10% обсягів статутного фонду.

Товариство з обмеженою відповідальністю – під-во стволрене на засадах
угоди між юр особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та
підпр-ої ді-сті з метою отрим прибутку. Воно иає статутний фонд поділ на
частки у розмірах визначеними установчими документами. Учасники
товариства несуть відповідальність за його зобов’язання тіки у розмірі
своєї частки і статутному фонді.

Товариство з додатковою відповідальністю – під-во створ на засадах угоди
між юр особами і громадянами шляхом об’єднання майна та підп ді-сті з
метою отрим прибутку. Воно має статутний фонд поділений на частки,
визначених установчими документами розмірі.

Повне товариство – це під-во створ на засадах угоди між юр особами і
громадянами шляхом об’єднання майна та підп ді-сті з метою отрим
прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємн ді-стю і
несуть солідарну від-сть за зобов’заннями товариства всім своїм майном.
Воно створюється і функціонує на основі установчих договорів.

Командитне товариство – під-во створ на засадах угоди між юр особами і
громадянами шляхом об’єднання майна та підп ді-сті з метою отрим
прибутку. Воно здійснює свою ді-стть на підставі установчого договору
між його учасниками. Відповідальність учасників обмежується їх часткою у
майні товариства, як і учасників ТОВ.

С/г кооператив – юр особа, утворена фіз та юр особами, що є с/г
товаровиробниками на засадах добровільного членства та об’єднання
иайнових, пайових внесків для спільної вир-чої д-сті у с/г та
обслуговування переважно членів кооперативу.Він здійснює свою д-сть
відповідно до положень ЗУ”Про с/г кооперацію”.Вищим органом управління
кооперативу є заг збори або збори уповноважених.Контроль за фін-госп
д-стю кооперативу здійснює ревізійна комісія.

Приватні с/г під-ства – є формою приватного агр вир-ва. Вони виступають
власником належному йому майна, тобто володіють , користуються і
розпоряд ним відповідно до мети та предмета д-сті, передбаченим
статуторм під-ства. Майно під-ства складають ОФ та обігові кошти, а
також цінності, відображені в бух балансі під-ства.

Селянські(фермерські госп-ства) – це приватна форма агр під-ництва
громадян Укр, які виявили бажання виробляти товарну с/г продукцію,
займатися її переробкою та реалізацією.

108. Правовий режим земель різних категорій.

Земельне право – цесукупність земельно-правових норм, які на засадах
юридичної рівності форм власності на землю регулюють земельні відносини
з метою її раціонального використання та охорони.

За основним цільовим призначенням землі України поділяються на такі
категорії:

землі с/г призначення

землі житлової та громадської забудови,

землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення

землі оздоровчого приз-ня

землі рекреаційного приз-ня

землі історико-культурного приз-ня

землі лісового фонду,

землі водного фонду

землі промисловості

землі транспорту

землі зв’язку

землі енергетики,

землі оборони

Користування землею може бути постійним або тимча-совим. Постійним
визнається землекористування без заздалегіть установленого строку.
Тимчасове користува-ння може бути короткостроковим – до 3 років і
дов-гостроковим – від 3 до 25 років. Користування землею на умовах
оренди для сільськогосподарських цілей має бути довгостроковим. У
постійне користування земля може надаватися радам народних депутатів із
земель, що знаходяться в державній власності, а в тимчасове
ко-ристування – із земель, що знаходяться в колективній і приватній
власності, відповідним власником

109. Екологічні права та обов’язки громадян

Екологічне право – система правових норм, якими регу-люються суспільні
відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального
використання природних ресурсів. До складу системи входять земе-льне,
водне, лісове, гірниче право, інші галузі права, якими регулюються
відносини з охорони й раціона-льного використання певних видів природних
ресурсів. Екологічні права і обов’язки громадян України – сис-тема
юридично закріплених за громадянами повнова-жень і зобов’язань в
екологічній сфері. Вони закріплені в ЗУ “Про охорону навколишнього
природного середови-ща”. Громадянин України має право на: безпечне для
життя і здоров`я навколишнє природне середовище; об’єднання в громадські
природоохоронні формування; одержання в установленому порядку повної та
дос-товірної екологічної інформації тощо. В Конституції України
записано: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та
на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному
гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення”. Громадяни зобов’язані: берегти, охороняти й раціонально
використовувати при-родні багатства; не порушувати екологічних прав
інших суб’єктів; компенсувати завдану ними шкоду тощо.

110. Механізм забезпечення екологічної безпеки в Україні

Під мех-змом забезпечення екол безпеки розуміють комплекс
взаємопов’язаних держ-правових засобів, спрямованих на досягнення екол
безпеки шляхом регулювання і контролю д-сті суб’єктів еколог правових
відносин за допом еколого-правових норм.

Охорона навколишнього природного середовища – ск-ладова раціонального
природокористування. У правових формах захищаються переважно всі
компоненти, що складають природне середовище. Головними
норматив-но-правовими актами, що регулюють основи організації охорони
навколишнього природного середовища, є ЗУ: “Про охорону навколишнього
природного середовища”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про
природно-заповідний фонд України”, “Про тваринний світ”, “Про карантин
рослин”, кодексами – земельним, лісовим, вод-ним, про надра, “Про
ветеринарну медицину”, “Про пла-ту за землю”.

У системі правових заходів забезпеч еколог безпеки важливе місце
посідають еколог програми, еколог експертиза, контроль і нагляд у галузі
охорони навк середовища, освіта і виховання в зазначеній галузі, еколог
страхування(орг заходи, нормативно-регулятивні заходи, забезпечувальна
заходи)

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що еколог безпека досягається
тільки комплексним застосування вказаних заходів.

111. Поняття, система та джерела кримінального права

Кримінальне право – одна з галузей права України, що охоплює два основні
інститути: злочин і покарання. По-няття “кримінальне право” прийнято
розглядати у двох його значеннях:по-перше, позитивне(об’єктивне)
кримі-нальне право – це самостійна галузь законодавства, репрезентована
самодостатнім законодавчим актом – Кримінальним кодексом; по-друге,
кримінальне право – це галузь юридичної науки про чинний кримінальний
закон і судову практику його застосування, про його історію й теорію,
про кримінальні закони інших держав. Позитивне(об’єктивне) кримінальне
право України – су-купність юридичних норм, установлених вищим
законодавчим органом державної влади – ВРУ, що виз-начають, які
суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить
застосовувати до осіб, що їх скоїли. Кримінальне законо-давство –
система законів, уведених у дію вищими зако-нодавчими органами державної
влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності,
ус-тановлюють, які суспільно небезпечні дії є злочином і яке покарання
може бути застосоване до особи, котра його вчинила.

Джерела КП- це система внутрішніх нац крим законів і міжнар правових
актів, що містять норми КП.Джерелом, що містить норми прямої дії є
Конституція Укр, всі крим-правові норми повинні їй відповідати, якщо ж
ні, то вона (норма) не має юр сили. Осн нац джерелом крим законодавства
є Кримін кодекс Укр, який являє собою систематизований законодавчий акт,
що склад із Загальної(визначені всі базові інститути і поняття, що
застос до всіх приписів Особливої частини КК) та Особливої
частини(визнач крим відповідальність за окремі конкретні злочини).

112. Поняття, ознаки та види злочинів

Злочином за КК визнається суспільно небезпечне діян-ня(дія чи
бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та
економічну системи, влас-ність, особу, політичні, трудові, майнові та
інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене
кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке по-сягає на
правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна
протиправність, винність і кара-ність діяння. Суспільна небезпека –
оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю,
зав-дає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що
охороняються кримінальним законом. Кримінальна протиправність – указує,
що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може
вважатися злочином. Винність – указує, що діяння вважається злочинним,
якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Караність, як ознака
злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і
термін покарання.

Злочини бувають: злочини проти держави, злочини роти життя, здоров`я,
волі та гідності особи, майнові злочини, хуліганство, знищення і
зруйнування пам’яток історії та культури, втягнення неповнолітніх у
злочинну діяльність.

113. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальнасть – вид юридичної відпові-дальності, що
встановлюється держ в кримін законі, накладається судом на осіб, які
винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов’язання особистого,
майнового чи організаційного характеру. Кримін відп-сть несе тільки
особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно
вчинила діяння, що передбачене кримін законом як сус-но небезпечне.
Часто ствердж, що єдиною підставою кримін відп-сті є наявність складу
злочину.

Під складом злочину мають на увазі сукупність передба-чених кримінальним
законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що кваліфікують суспільно
небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину:
об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Об’єктом
злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та
економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та
інші права і свободи громадян. Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз
злочину, що його складає діяння(дія чи бездіяльність), спричинені ним
суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням
та його наслідками. Дія – це активна, сусп-но небезпечна, передбачена
кримін законом поведінка суб’єкта; бездіяльність – пасивна поведінка яка
проявилась у невиконання особою тих дій, що їх вона повинна була і
могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину називають збиток,
шкоду, якої завдає діяння об’єктові злочину. Суб’єкт злочину – це
індивід, фіз особа, що досягла певного віку і є осудною. Суб’єктивна
сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин.
Ознаками суб’єкт сторони є провина, мотив і мета злочину. Під провиною
слід розуміти псих ставлення особи до скоєного нею суспільно
небезпечного діяння і сусп-небезпечних наслідків у формі наміру чи
необережності. Намір як форма провини хар-ться тим, що особа усвідомлює
суспільно-небезпечний характер своєї дії(бездіяльності), передбачає
суспільно небезпечні її наслідки та бажає, або свідомо допускає їх
настання. Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа
передбачає сусп-небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує
на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків,
хоча повинна була і могла їх передбачити. Розрізняють злочинну
самовп-ість і злочинну недбалість. Мотив – це внутр процеси, що відображ
у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мета – це уява особи
про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин. Мотив і
мета – обов’язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони
передбачені в конкретній статті закону.

114. Обставини, що виключають злочинність діяння

До них належать: необхідна оборона, крайня необхідність, затримання
злочинця. Необхідною обороною є дії, вчинені з метою захисту інтересів
чи прав особи, яка захищається, або захисту іншої особи, інтересів с-ва
чи держави від суспільно небезпечного посягання. Перевищення меж
необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках,
спеціально передбачених кримінальним законом. Затриманні нападника є
правомірним за таких умов: особа вчинила діяння, що має ознаки злочину;
особа, яка вчинила напад, ухиляється від затримання; заподіяння шкоди
може мати місце лише з метою затримання особи та передачі її органам
влади; шкода, завдана особі, яка вчинила напад, має бути вимушеною; дії
з затримання, включно із заподіян-ням шкоди, відповідали небезпечності
посягання та обставинам затримання злочинця. Крайня необхадність –
правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує
державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом,
здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими
засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвер-нена.

115. Поняття, мета та види покарань

Кримінальне покарання – засіб державного примусу, що застосовується
судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Метою
покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання
засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і
іншими особами. Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3
місяців до 10 років; виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2
місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на
якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана.
Biдпoвiднo дo cт. 23 KK Укpaїни пoкapaння пoдiляютьcя нa тpи гpyпи:
ocнoвнi; дoдaткoвi (дoпoвнeння дo ocнoвниx); змiшaнi.

Ocнoвнi noкapaння: пoзбaвлeння вoлi; випpaвнi poбoти бeз пoзбaвлeння
вoлi; пoзбaвлeння пpaвa oбiймaти пeвнi пocaди aбo нa якийcь вид
дiяльнocтi; штpaф; гpoмaдcькa дoгaнa.

Дoдamкoвuмu noкapaннямu визнaютьcя: кoнфicкaцiя мaйнa; пoзбaвлeння
звaння, paнгy, чинy; пoзбaвлeння бaтькiвcькиx пpaв згiднo з чинним
зaкoнoдaвcтвoм.

Вuняmкoвa мipa noкapaння дoпycкaeтьcя зacтocyвaння cмepтнoї кapи —
poзcтpiлy зa ocoбливo тяжкi злoчини y випaдкax, cпeцiaльнo пepeдбaчeниx
ocoбливoю чacтинoю KK Укpaїни.

Kpuмiнaльнa вiдnoвiдaльнicmь – вuд юpuдuчнoi вiдnoвiдaлънocmi, щo
вcmaнoвлюєmьcя дepжaвoю в кpuмiнaльнoмy зaкoнi, нaклaдaєmьcя cyдoм нa
ociб, якi вuннi y вчuнeннi злoчuнy, ma мaюmь нecmu зoбoв’язaння
ocoбucmoгo, мaйнoвoгo чu opгaнiзaцiйнoгo xapaкmepy.

Cyкyпнicть oзнaк, якi визнaчaють дiяння як злoчин, мae нaзвy cклaд
злoчинy. Toмy cтвepждyють, щo єдинoю пiдcтaвoю кpимiнaльнoї
вiдпoвiдaльнocтi є нaявнicть cклaдy злoчинy.

116. Злочини проти власності.

Згідно з законами Конституції Укр кожен має право володіти,
користуватись і розпоряджатися своєю власністю: ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним. Стаття Конституції Укр наголошує, що держава забезпечує
захист прав усіх об’єктів права власноті. Видовими об’єктами злочинів
проти власності є ті сусп відносини власності, на які посягають окремі,
конкретні види посягань – крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства тощо.
Безпосередніми об’єктами злочинів є власність окремої особи(фіз або юр).
Предметами цих злочинів є: майново-матеріальні речі, створені працею
людей для задоволення матеріальних і культ потреб, що мають вартість і
ціну; гроші; цінні папери – облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції
тощо. Головною об’єктивною ознакою злочинів є те, що відносини власності
– це головний безпосередній об’єкт посягання. Другою головною ознакою
злочинів є їх суб’єктивна сторона. Переважна більшість цих злочинів
скоюється умисно. Злочини проти власності розподіляються на групи:

розкрадання чужого майна (грошей, цінностей): крадіжєки, грабежі,
шахрайство, вимагання, привласнення, розтрата майна тощо.

спричинення власникові майнової шкоди (ці корисливі посягання не мають
ознак розкрадання)

некорисливі посягання на власність (умисне знищення, пошкодження майна,
порушення обов’язків по охороні майна тощо)

119. Злочини проти особи

Конст Укр проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються найвищою соц цінністю, також всі
люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини
є невідчужуваними та непорушними. Безпосереднім об’єктом окремих
злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і
свободи людини, родовим об’єктом цих злочинів виступає особа як суб’єкт
сусп відносин, видовим об’єктом є життя людини. Одним з найважливіших
завдань крим права є боротьба з посяганням на життя людини. Чинне крим
законодавство передбачає такі злочини проти життя як вбивство –
протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої
людини. Види вбивств: умисне вбивство; умисне вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання; умисне вбивство матір’ю своєї
новонародженої дитини; умисне вбивство при перевищенні меж необхідної
оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця;
вбивство з необережності; доведення до самогубства; погроза вбивства До
злочинів проти здоров’я належать діяння, які можна поділити на три
підгруцпи: тілесні ушкодження; побої і мордування, катування; зараження
венеричною хворобою та вірусом імунодефіциту. Особливої уваги
заслуговують також злочини проти статевої свободи і статевої
недоторканості. Сусп-ство регулює вказані стосунки здебільшого нормами
моралі і опосередковано – нормами сімейного і шлюбного законодавства

117. Злочини у сфері господарської діяльності.

Під злочинами у сфері госп д-сті розуміємо вчинене приватною або
посадовою особою при здійсненні госп д-сті умисне або необережне
сусп-небезпечне діяння(дію чи безд-сть), що завдає істотної шкоди цій
корисній д-сті. Родовим об’єктом госп злочинів слід вважати д-сть, яка
відповідала б інтересам громадян Укр. Суб’єкти злочинів у сфері госп
д-сті, залежно від обов’язкових і додаткових якостей, властивих особі,
її місця в структурі об’єкта можна поділити на три категорії:
спеціальні( посадова особа ), спуціальноконкретні особи( продавець,
працівник побутового обслуговування ), будь – яка особа, що підлягає
кримін відпов-сті, яка порушує або не виконує певні госп обов’язки і
вимоги поведінки і цій сфері.

Види злочинів:

контрабанда (переміщення товарів через митний кордон Укр поза митним
контролем чи з приховуванням від митного контролю, зроблене у великих
розмірах, а також незаконне переміщення істор і культ цінностей,
отруйних, сильнодіючих, радіоакт чи вибухових речовин, зброї і
боєприпасів, а також контрабанда стратегічно важливих сировинних
товарів, стосовно яких законодавством встановлені відпов правила вивозу
за межі Укр)

порушення порядку зайняття госп та банківською д-стю.

Заняття забороненими видами госп д-сті

Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою
збуту підакцизних товарів

Фіктивне під-цтво(різні, офіційно-зареєстровані особи використовують, як
правило, обманні прийоми для здійснення і приховування своєї фактичної
д-сті)

Порушення законодавства про бюджетну систему Укр

Фіктивне банкрутсво(неправдиве, обманне)

Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків

Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно
виготовлених, отриманих чи підроблених марок акцизного збору

Шахрайство з фінансовими ресурсами.

118. Злочини у сфері службової діяльності.

Конституція Уккр передбачає, що органи держ влади та органи місц
самовряд, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами Укр.
Від реалізації цього принципу значною мірою залежить правильне
використання ресурсів держави, своєчасне вирішення соц питань,
забезпечення реалізації конституц прав та свободи людини і громадянина.
Разом з тим посадові особи різних суб’єктів правовідносин часто
допускають злочинні порушення покладених на них обов’язків. Посадові
особи різних суб’єктів правовідносин часто допускають злочинні
порушення, покладених на них обов’язків. Своїми протиправними діяннями
вони серйозно порушують нормальну роботу органів держ влади і органів
місц самовряд, під-ств, установ і орг-цій різних форм власності,
завдають великої шкоди держ і громадським інтересам, охоронюваним
законом правам та інтересам фіз чи юр осіб, підривають авторитет
держави, порушують встановлений порядок здійснення посадовими і
службовими особами органів держ влади, місц самовряд, управлінських
структур та приватного сектора. КК встановлює крим відпов-сть за
найбільш небезпечні порушення посадовими особами своїх
обов’язків.Об’єктом злочинів у сфері служб д-сті визнають сусп
відносини, що визнають і регулюють зміст правильної роботи держ і
громадського апарату. Суб’єктами є в основному посадові особи, але
суб’єктом хабаря може бути будь-яка особа, яка досягла до моменту
вчинення злочину 16 р. З суб’єктивної сторони, злочин у сфері служб
д-сті, за вийнятком служб халатності х-ться умисною формою вини.

120. Поняття, система та джерела міжнародного права.

Міжнар право – це система норм, котра має на меті врегулювання
особливого виду соц відносин, учасниками яких є передусім держави, а
також деякі інші суб’єкти міжнар права. Термін “міжнар право” на
сьогодна є сталим і загальновизнаним, хоча науковці-міжнародники свого
часу висловлювали сумніви щодо точності зазначеного терміну. На відміну
від інших видів міждерж відносин, у міжнар праві нормам притаманна юр
сила, що передбачає особливий мех-зм дії цих норм, зокрема можливість
застосування примусу. Джерела міжнар права- звнішня форма виразу норм та
основних принипів міжнар права: міжнар договір(включ будь-який міжнар
правовий акт-конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнар
договори, угоди, протоколи тощо) і міжнар звичай(правило поведінки
субєктів міжнар права, яке встановлюється шляхом його тривалого та
одноманітного застосування на міжнар рівні). Головною відмінністю звичаю
від міжнар договору є те, що звичаєва норма випливає з практики субєктів
міжнар права і не є закріпленою в якомусь конкретноиу документі. Одна і
та ж правова норма може ути і звичаєвою і договірною. Система міжнар
права – це сукуп принципів і норм міжнар права, які становлять єдине
ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти:
інститути і галузі міжнар права. Суч системі міжнар права притаманна
характерна внутр стр-ра, яка є особливою орг-цієюйого норм,
взаємозв’язком норм, інститутів і галузей міжнар права, вона має чітку
ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів
міжнар.права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнар вілносини.
У сис-мі міжнар.права окреме місце посідають загальносистемні інститути
міжнар.права, які не входять в якусь окрему гаузь міжнар права. Серед
таких інститутів можна виокремити інститут міжнар правосуб”єктності,
інст міжнар відповідальності, інст застосування норм міжнар права тощо.
Найбільшим структурним елементом у сис-мі міхнар права є галузь міжнар
права –сукупність норм і принципів, які регулюють відносини між
субєктамиміжнар права у певній сфері, що складає специфічний предмет
міжнар права та повязана із специфічною групою обєктів міжнар права.
Також елементом сис-ми міжнар пава є галузеві інститути, які регулюють
відносини субєктів з приводу певного обєкта в межах конкретної галузі.
Найдрібнішим елементом сис-ми міжнар права є міжнар правоав норма.

121. Суб’єкти міжнародного права.

Міжнар право – це система норм, котра має на меті врегулювання
особливого виду соц відносин, учасниками яких є передусім держави, а
також деякі інші суб’єкти міжнар права. Термін “міжнар право” на
сьогодна є сталим і загальновизнаним, хоча науковці-міжнародники свого
часу висловлювали сумніви щодо точності зазначеного терміну. На відміну
від інших видів міждерж відносин, у міжнар праві нормам притаманна юр
сила, що передбачає особливий мех-зм дії цих норм, зокрема можливість
застосування примусу. Субєкти міжнар права це учасники міжнар
правовідносин, які є носіями міжнар прав ат обовязків,що здійснюються
на основі та в рамках міжнар права. Головними суб’єктами міжнар права є
самостійні суверенні утворення- держави, міждержавні організації, а
також деякі інші субєкти. Держави є носіями міжнар правосубєктності в
силу належного їм держ суверенітету, що підтверджується основн
принципами міжнар права. Другим первинним субєктом міжнар права є нація
або народ, який бореться за створення незалежної держави. Вторинними
субєктами міжнар права є міжнар організації та квазідержавні утворення.
(вільні міста, Ватикан і Мальтійський лицарський ордин). Статус таких
утворень зазвичай визначається в міжнар договорах. Надто дискусійним є
питання правосуб’єктності фіз соби, хоча з часом збільшується к-сть
випадків, коли фіз особа може бути суб’єктом міжнар права. На сьогодні
індивід може висунути позов проти держави, підставою для чого є визнання
та закріплення універсального принципу поваги прав і оcновних свобод
людини. Крім того фіз особа є повноцінним суб’єктом такої галузі міжнар
права, як гуманітарне право. Але в будь-якому разі міжнар
правосуб’єктність фіз особи є обмеженою. У той же час у
внутрішньодержавному праві саме фіз та юр особи виступають основними
носіями суб’єктивних прав і обов’язків.

122. Принципи міжнародного права.

Принципи міжнар права є узагальненими правилами поведінки суб’єктів
міжнар права, які встановленні на практиці та закріплені договірними або
звичаєвими нормами міжнар права. Процес формування принципів міжнар
права зумовлює особливості їх застосування та реалізації. Дію принципу
міжнар права не можна відмінити. Основні принципи міжнар права
закріплено в Статуті ООН, а також у Декларації про принципи міжнар
права. Статут ООН та Декларація про принципи міжнар права визнач лише 7
з них:

Пр-п незастосування сили або загрози сили

Пр-п мирного вирішення міжнар спорів

Пр-п невтручання

Пр-п співробітництва

Пр-п рівноправ’я і самовизначення народів

Пр-п суверенної рівності держав

Пр-п добросовісного виконання зобов’язань за міжнар правом.

У Заключному акті НБСЄ міститься 10 принципів, тобто 7 тих + 3 нові, а
саме:

1. Пр-п територ цілісності

2. Пр-п поваги прав людини

3. Пр-п непорушності кордонів.

Принципи міжнар права мають свою внутр класифікацію. Основним
критерієм клас-ції є сфера їх застосування, за якою вони поділ на
універсальні, регіональні та локальні.

123. Порядок розгляду цивільнх прав у суді.

Цивільне судочинство – порядок розгляду справ і спорів, що виникають із
цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи
окремого провадження пов`язані з захистом не субєктивних прав, а
інтересів, що охороняються законом. Цивільне судочинство здійснюється в
порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок
розгляду цив справ. Стадіями цив процесу є:

1. Порушення цив справи у суді(справа розпочин за волевиявленням особи,
права та інтереси якої порушенні)

2. Підготовка цив справи до судового розгляду(забезпечення своєчасного і
правильного вирішення справи, сприяння найповнішому і реальному захисту
прав та інтересів заінтересованих осіб)

3. Судовий розгляд справи: підготовча, розгляд справи по суті, судові
дебати та винесення рішення, ухвали

4. Апеляційне провадження (повторний розгляд і перевирішення справ по
рішеннях та ухвалах, які не набрали законної сили.)

5. Виконавче провадження(рішення й ухвали суду, що набрали законної
сили)

6. Касаційне провадження(суд за скаргою осіб, що беруть участь у справі,
перевіряє законність рішень і ухвал суду першої та апеляційної
інстанції, що набрали чинності)

7. Перегляд рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими
обставинами.

124. Порядок розгляду кримінальних справ суді.

Кримінальне судочинство – це діяльність органів дізнання, слідчого,
прокурора, судді й суду з порушення, розслідування і судового розгляду
кримінальних справ, а також із вирішення суддею питань, повязаних із
виконанням вироку. Порядок здійснення кримінального судочинства
визначається Кримінально-процесуальним кодексом України. Має такі
стадії: порушення кримінальної справи; попереднє розслідування; віддання
обвинуваченого до суду; судовий розгляд; касаційне провадження;
виконання вироку; провадження в порядку нагляду; відновлення справи за
нововиявленими обставинами. Вмежах крим-процесуального закону діє кілька
стр-рних елементів, які об’єднують процесуальні дії з чітко окресленим
змістом:

1. Підготовча частина судового засідання (ств-ня необхідних умов для
повного, всебічного та об’єктивного проведення судового слідства)

2. Судове слідство (центральна частина судового розгляду, в якій суд та
інші учасники процесу всебічно вивчають усі обставини вчиненого злочину,
досліджують докази, зібрані на попередньому слідстві, надані учасниками
процесу або отримані судом самостійно, з метою встановлення об’єктивної
істини та забезпечення правильного застосування закону)

3. Судові дебати (дебати учасників процесу, які склад з промов
прокурора, громадського обвинувача, захисника, цив захисника, позивачів
та їх представників)

4. Останнє слово підсудного (самостійна обов’язкова частина судового
розгляду кримінальної справи)

5. Ухвалення та проголошення вироку (підсумок усієї процесуальної д-сті
органів попереднього слідства, прокуратури і суду, визначає межі
перегляду справи в касаційному та наглядному провадженнях, а також д-сті
органів, які відають виконанням вироку).

125. Порядок судового вирішення господарських спорів

Правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражним судом.
Арбітражний суд порушує спарви за позовними заявами: підприємств та
організацій за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
державних та інших органів; прокурорів та їх заступників в інтересах
держави. Арбітражним судам підвідомчі справи: у спорах, що виникають під
час укладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів;
про банкрутство; за заявами органів Антимонопольного комітету України.
Судочинство в господарських справах здійснюється в порядку,
передбаченому Арбітражним процесуальним кодексом України.

Адміністративна відповідальність – це захід відповідальності, що
застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адмін. поступок, а
також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником
так і інш особами.

Адміністративне стягнення – попередження, штраф, адміністрат арешт,
позбавлення спец прав, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який
став знаряддям скоєння правопорушення, конфіскація, що накладається у
разі скоєння вчинку, що має ознаки адміністрат проступку на винну особу
(правопорушника)

Банк – юрид особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ
здійснювати у сукупності такі операції: залучення на вклади грош коштів
фіз. і юр. осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на
власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських
рахунків фіз. та юр. осіб.

Бюджет – це план утворення і використання фін ресурсів для забезпечення
завдань і функцій, які здійснюються органами держ влади, органами влади
АРК та органами самоврядування протягом бюджетного періоду.

Вибори – це форма безпосередньої демократії, визначається як процедура
формування держ органу або надання повноважень посадовій особі шляхом
голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний мандат претендує
2 чи більше кандидати.

Виконавча влада Укр – це одна з 3-ох гілок держ влади Укр, яка
відповідно до конституц принципу поділу держ влади покликана розробляти
і втілювати держ. політику щодо забезпечення виконання законів,
управління сферами сусп життя, насамперед держ сектором економіки. У
відносинах із закон-ю і суд-ю владою вона користується певною
самостійністю.

Вина (винність) – третя ознака злочину, що вказує на те, що діяння
вважається злочинним, якщо воно здійснено умисно чи з необережності.
Разом з тим В. (винність) – це суб’єктивна якість злочину, тобто
кримінальній відповідальності підлягають тільки ті особи, які винні у
вчиненні злочину

Відпустка – це вільний від роботи час протягом передбаченої законом
кількості календарних днів.

Громадянство Укр – це правовий зв’язок між окремою особою і державою, що
відображається в їхніх взаємних правах та обов’язках, воно має певні
ознаки: правовий хар-ер, необмеженість у просторі і часі, стійкість,
достоірність, максим-й хар-ер взаємних прав і обов’язків.

Деліктоздатність – закріплена в законі здат-ність суб’єкта нести юрид.
відповідальність за вчинене правопорушення.

Держава – суверенна, політико-територіальна організація, що має
суверенітет, спец аппарат управління і примусу, здатна надавати своїм
приписам загальнообов”язкової сили для всього населення країни.

Державна влада полягає у здатності й можливості держ органів управляти
політ, екон, правовими процесами та подіями, контролювати соц.
небезпечні явища, що виникають у сус-ві, а також регулювати поведінку
громадян. Реалізуэться держ. влада через: переконання і примус,
охоронні, регулятивні та заборонні дії, нормативність. (В Укр., як і в
інших демократ країнах, держ влада поділяється на 3 гілки: закон.,
викон., судову).

Державна власність – сукупність речей і матеріальних цінностей, як
належать державі на праві господ. ведення чи оперативного управління.

Державний аппарат – система, сукупність органів держави в їх єдності і
взаємозв’язку, за допомогою яких здійснюється держ влада, ф-ії
відповідної держави. У широкому розумінні до системи держ апарату
входять: органи держ. влади, держ. управління, судові органи, органи
прокуратури. Вони наділяються необхідними повноваженнями для виконання
своїх ф-ій, у тому числі мають право застосовувати заходи держ. примусу.

Державний службовець – громадянин, який займає у порядку, встановлному
чинним законодавством, оплачувану держ. посаду.

Джерело права – початкова форма правових норм; спосіб матер. закріплення
юрид норм, який засвідчує загальну обов’язковість останніх. Джерела
права: правовий звичай, пр-й прецедент, нормативно-правовий акт.

Дисциплінарна відповідальність – правова форма впливу на порушника
трудової дисципліни. Накладається на порушника за наказом
(розпорядженням) органу, якому надано право прийняття на роботу даного
працівника, у вигляді дисциплінарного стягнення – догани або звільнення.
Для окремих категорій працівників законодавством, статутами і
положеннями про дисциплінарну відповідальність можуть бути застосовані й
інші види дисциплінарних стягнень. Власник або уповноважений ним орган
може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про
порушення труд дисципліни на розгляд труд колективу або його органу.

Дисциплінарне стягнення – догана або звільнення, які накладаються на
працівника за порушення трудової дисципліни. Дисциплінарне стягнення
накладається органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання,
затвердження і призначення на посаду) того чи інш працівника.

Дієздатність – закріплена законом можливість суб’єкта права (фіз або
юрид особи) набувати своїми діями юрид прав та створювати для себе юрид
обов’язки. Дієздатність фіз. особи виникає з досягненням повноліття (з
15 –ти р. – обмежена дієздатність, з 18-ти – повна). Дієздатність юрид.
осіб може бути тільки повною і залежить від предмету її діяльності.

Довіреність – письмовий документ, виданий довірителем іншій особі
(довіреному) для засвідчення певних прав перед третіми особами на певний
строк. Дії представника на основі довіреності створюють права і
обов’язки безпосередньо для довірителя. Довіреність на укладання угод
має бути нотаріально посвідчена. Загальний строк дії довіреності не може
перевищувати 3 роки.

Законодавча влада Укр – це одна з 3-ох гілок держ влади Укр, головною
ф-єю якої є законотворчість і організація контролю за дотриманням
чинного законодавства усіма структурами держави, об’єднаннями громадян і
громадянами. Головним з.о. нашої держави є Верховна Рада Укр.

Заповіт – розпорядження громадянина на випадок смерті про належне йому
майно (в т.ч. гроші й цінні папери), зроблене в установленому законом
порядку (формі).

Зобов’язання – являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона
(боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну
дію ( передати майно, виконати роботу, сплатити гроші…) або утриматися
від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання
його обов’язку.

Договір – взаємна угода, що виникає внаслідок волевиявлення 2 або більше
сторін про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Договір є підставою виникнення зобов’язання. Суб’єктами договірних
правовідносин можуть бути фіз й юрид особи. Існують багато видів
договір, а саме: договір оренди, авторський Д., Д. видавничий, Д.
дарування, Д. доручення, Д. експансії, Д. комісії, Д. купівлі –продажу
тощо.

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган
виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Злочин– передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне
діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад держави, її
політ й екон системи, власність, особу, політ, трудові, майнові та інші
права і свободи громадян; суспільно небезпечне діяння, яке посягає на
правопорядок. Злочин – це каране і винне діяння.

Колективна власність – майно, яке належить певному колективу і не є
необхідним для його функціонування (майно колективного п-ва,
кооперативу, орендного чи акціонерного п-ва, господарського об’єднання
тощо).

Колективний договір – 2-ня угода, що укладається профспілковим комітетом
за уповноваженням труд колективу з власником або уповноваженим ним
органом з метою регулювання виробничих, трудових і соц-екон відносин і
узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Конфедерація – (від лат. спілка, об’єднання) – союз держав, що
зберігають свою незалежність і роздільне існування, створений для певних
цілей, перважно зовнішньополітичних і воєнних.

Матеріальна відповідальність – зобов’язаність однієї сторони (фіз. або
юр. особи) компенсувати збитку, завдані іншій стороні (також фіз. або
юрид. особі).

Монархія – форма держ правління, за якої вища держ влада зосереджується
(повністю або частково) в руках однієї особи – монарха й передається як
спадщина представникам правлячої династії.

Народовладдя- принцип керування державою, коли народ здійснює владу
безпосередньо чи через органи влади. В Україні народовладдя визначає
ст.5 Конституції.

Недієздатність – визнання у судовому порядку особи недієздатною, якщо
внаслідок душевної хвороби або недоумства вона не може розуміти значення
своїх дій або керувати ними.

Необхідна оборона – це дії з метою захистити законні права та інтереси
від протиправного посягання.

Органи виконавчої влади – це виконавчо-розпорядчі органи, які
безпосередньо здійснюють на держ. рівні оперативне управління
загальносусп. справами.

Позовна давність – строк для судового захисту права за позовом особи,
право якої порушено. Сплив позивної давності тягне за собою певні
правові наслідки: у цивільно-правових відносинах – втрату права на
позов, на виконання рішення; у кримінально-правових відносинах –
неприпустимість порушення кримінальної або її провадження, неможливість
притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

Покарання – міра держ примусу, що застосовується тільки судовими
органами до осіб, які вчинили злочин. Виражається у позбавленні певних,
належних цій особі, благ. Головною ф-єю покарання є виховання винних,
недопущення ними та іншими особами протизаконних вчинків у майбутньому.

Політичний режим – сукупність засобів і способів реалізації держ влади,
що відображають її характер і зміст, з огляду на співвідношення
демократичних і недемократичних засад.

Право – система формально визначених в офіційних джерелах
загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки,
призначенням якої є регулювання сусп відносин.

Право власності – сукупність правових норм, які закріплюють і охороняють
належність матеріальних благ певним особам чи колективам; право
власності полягає у тому, що власник за своїм розсудом володіє і
розпоряджається майном.

Право володіння – право виключно фіз контролю над благами.

Право користування – це право вилучати з речей їх корисні властивості
(напр. Обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування,
носити одяг)

Право розпорядження – право визначати юрид або фактичну долю майна
(наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати .).

Правова держава – це така держава, в я кий існує поділ влад на
законодавчу, виконавчу та судову, ыснуэ панування закону, існує
верховенство громадянського суспільства і представника, парламенту над
державою і її апарату

Правовідносини – врегульовані нормами права сусп відносини, учасники
яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при настанні
передбачених законом юрид фактів.

Правоздатність – закріплена у законодавстві і забезпечена державою
можливість мати суб’єкта мати юрид права і нести юрид обов’язки.

Правопорушення –– суспільно шкідливий протиправний вчинок, який тягне за
собою юрид відповідальність.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.

Представництво – угода, здійснена особою від імені інш особи в силу
повноважень, заснованого на довіреності, законі чи адміністрат акті, яка
безпосередньо створює, змінює або припиняє цивільні права
представляємого.

Президент – є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом
держ суверенітету, територіальної цілісності Укр, додержання Конституції
Укр, прав і свобод людини і громадянина.

Республіка – форма державного управління, за якої держ колегіальні
органи законодавчої влади обираються на певний строк усім населенням
держави або його частиною.

Референдум– голосування населення всієї держави (загальнодержавний
референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з
метою вирішення найважливіших питань держ і сусп життя.

Робочий час – термін, протягом якого працівники відповідно до правил
внутрішнього розпорядку зобов’язані виконувати трудові обов”язки,
передбачені трудовим договором.

Суб’єкт злочину –фіз. особа, яка на момент вчинення нею злочину досягла
встановленого законом віку – 16 років, а при вчиненні деяких злочинів –
14 років і була осудною.

Суверенітет – незалежність держави, що полягає в її праві самостійно
вирішувати всі внутрішні й зовнішні політ проблеми без втручання інших
держав, організацій, осіб. Суверенітет – одна з головних ознак
державності.

Трудовий договір – угода між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом, відповідно до якої
працівник зобов’язується виконати роботу, визначену цією угодою,
підпорядковуватися внутрішньому труд розпорядку, а власник
зобов’язується виплачуватися працівникові заробітну плату і
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені
законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Унітарна держава (від лат. єдність) проста за своїм устроєм держава, у
складі якої відсутні самостійні держ утворення і яка має тільки
адміністративно-територіальний поділ. Унітарна держава може вкл.
автономії.

Федерація (від лат. союз) – форма держ устрою, за якого держава
складається з рівноправних одиниць (республік, земель, країв), однак має
єдині законодавчі й виконавчі органи, законодавство тощо. Водночас кожна
складова частина федерації має й свої законодавчі, виконавчі, судові
органи. Влада суб’єктів федерації обмежена тими правами, що належать
федерації в цілому.

Фінансовий контроль – це цілеспрямована д-сть законодавчих і виконавчих
органів публічної влади і недержавних організацій, спрямовану на
забезпечення законності, фін. дисципліни і раціональності в ході
мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і
децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого
соц-екон розвитку всіх суб’єктів правовідносин.

Форма державного правління – структура і правове становище вищих органів
держ влади та встановлений порядок взаємовідносин між ними. Визначальною
ознакою форми правління є правовий статус глави держави. Види форми
правління: президентська, парламентська республіка, змішана
президентсько-парламентська республіка, монархія, парламентська
монархія, дуалістична монархія.

Форма державного устрою – порядок територ поділу держави, взаємовідносин
її складників між собою й державою в цілому та відповідної організації
держ органів.

Час відпочинку – це період, протягом якого працівник вільний від
виконання трудових обов’язків та може використовувати його на свій
розсуд.

Адм відповідальність: поняття та пі-дстави. 46.

Адміністративне стягнення: поняття тпа види. 47.

Банківська система України. 58.

Бюджетна система України. 52.

Верховна Рада України. Склад та порядок формування. 28.

Виборче право та виборча система України. 27.

Види відпусток та порядок їх надання 98.

Види матеріальної відповідальності. 103.

Види юридичних осіб 67.

Види юридичної відповідальності. 16.

Випробування при прийнятті на роботу 93.

Відповідальність за порушення податкового зако-нодавства. 57.

Громадянство України: порядок набуття та підстави припинення 22.

Джерела (форми) права 10.

Джерела трудового права Укр. 89.

Дисциплінарна відповідальність працівників 100.

Дисциплінарні стягнення: види та порядок застосування. 101.

Екологічні права та обов’язки громадян 109.

Загальна характеристика договорів міни і дарування 84.

Загальна характеристика договору найму(оренди) 82.

Загальна характеристика договору позики 83.

Загальні засади державної служби в Україн і 42.

Загальні засади конституц ладу України. 19.

Захист права власності в Укр 73.

Захист цивільних прав 69.

Злочини проти власності. 116.

Злочини проти особи 119.

Злочини у сфері господарської діяльності. 117.

Злочини у сфері службової діяльності. 118.

Кабінет Міністрів України. Склад та порядок формування. 31.

Конститу-ні обов’язки людини і громадянина. 21.

Конституційний статус Президента України. 30.

Конституційні права, свободи людини і громадянина. 20.

Матеріальна відповідальність працівників за трудовим правом: поняття,
умови та види. 102.

Механізм забезпечення екологічної безпеки в Україн 110.

Місцеве самоврядування в Україні. 34.

Обставини, що виключають злочинність діяння 114.

Органи, що вповноважені розглядати справи про адм правопорушення. 48.

Підстави виникнення, зміни та припинення циві-льних прав 68.

Підстави припинення зобов’язань за цивільним законодавством 77.

Повноваження Верховної Ради України. 29.

Повноваження Кабміну України. 32.

Поняття банку. Види банків вУкр59.

Поняття да загальна характеристика КУ 18

Поняття зобов”язання та підстави його виникнення 76.

Поняття і види зар плати 99.

Поняття колективних трудових спорів і порядок їх вирішення. 105.

Поняття податку та обов’язкового платежу, їх ви-ди. 55.

Поняття права власності та форми власності в Укр74

Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством96.

Поняття система та джерела цивільного права України. 62.

Поняття та види виконавчої влади України. 41.

Поняття та види правопорушень. 13.

Поняття та види представництва. Довіреність 71.

Поняття та види часу відпочинку за трудовим законодавством. 97.

Поняття та джерела конституційного права. 17.

Поняття та зміст договору купівлі-продажу 81.

Поняття та ознаки адмін правопорушення. 44.

Поняття та ознаки держави, її функції 2..

Поняття та ознаки правової держави. 6.

Поняття та ознаки правової норми. 8.

Поняття та порядок укладення колективного договору 90.

Поняття та система трудового права в Україні 88.

Поняття та склад адм правопорушення. 45.

Поняття та склад правопорушення. 14

Поняття та структура механізму держави 5.

Поняття та структура правовідносин. 11.

Поняття та структура системи права, галузі права 9

Поняття та структура цивільних правовід-носин. 63.

Поняття цивільно-правового договору та його види 79.

Поняття юридичної особи та її правосуб`єктність 66.

Поняття, види та методи фін контролю. 50.

Поняття, види та форми правочинів у цивільному праві 70.

Поняття, мета та види покарань 115.

Поняття, ознаки права, його функції. 7.

Поняття, ознаки та види злочинів 112.

Поняття, підстави та види цивільно-правової відповідальності і85.

Поняття, підстави юридичної відповідальності. 15

Поняття, система та джерела адміністративного права. 39.

Поняття, система та джерела кримінального права 111.

Поняття, система та джерела міжнародного права. 120.

Поняття, система та предмет фін права України. 49.

Поняття, сторони та зміст труд договору 91

Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів 104.

Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу 95.

Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника94.

Порядок розгляду кримінальних справ суді. 124.

Порядок розгляду цивільнх прав у суді. 123.

Порядок судового вирішення господарських спорів 125.

Порядок укладення трудового договору 92.

Порядок укладення, зміни та розірвання договору 80.

Права та обов’язки платника податку. 56.

Право інтелектуальної вл-сті: поняття, об”єкти та суб”єкти 75

Правове положення банків в Укр 61.

Правове регулювання бюджетного процесу в Укр 53.

Правове становище сільськогосподарських підприємств. 107.

Правовий режим земель різних категорій. 108.

Правовий статус держ службовця. 43.

Правовий статус Конст. Суду України. 35.

Правовий статус Націоанального банку України. 60.

Принципи міжнародного права. 122.

Прокуратура України: конституційно-правовий статус та повноваження. 38.

Референдум. Поняття та види. 25

Система державних органів України. 26.

Система оподаткування в Україні. 54.

Система органів фін контролю 51.

Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності 113.

Склад правопорушення та його ознаки 14.

Спадкування власності за законом в Україні 86.

Спадкування власності за заповітом в Україні 87.

Способи забезпечення виконання зобов’язань 78.

Строки позовної давності 72.

Структура адміністративно-правових відносин та їх особливості. 40

Суб’єкти міжнародного права. 121.

Суб’єкти та об’єкти аграрних правовідносин. 106.

Суб”єкти цивільних првовідносин 64.

Суди загальної юрисдикції. 36.

Судова система України. 33.

Теорії походження держави. 1.

Форми безпосередньої демократії. 24

Форми держави. 4.

Форми народовладдя в Україні. 23.

Функції держави 3.

Цивільна правоздатність та дієздатність грома-дян України. 65.

1.Теорії походження держави.

2. Поняття та ознаки держави, її функції.

3.Функції держави

4. Форми держави.

5. Поняття та структура механізму держави

6. Поняття та ознаки правової держави.

7. Поняття, ознаки права, його функції.

8. Поняття та ознаки правової норми.

9. Поняття та структура системи права, галузі права

10. Джерела (форми) права

11. Поняття та структура правовідносин.

13. Поняття та види правопорушень.

14. Склад правопорушення та його ознаки

14. Поняття та склад правопорушення.

15.Поняття, підстави юридичної відповідальності.

16. Види юридичної відповідальності.

17. Поняття та джерела конституційного права.

18 Поняття да загальна характеристика КУ

19. Загальні засади конституц ладу України.

20. Конституційні права, свободи людини і громадянина.

21. Конститу-ні обов’язки людини і громадянина.

22. Громадянство України: порядок набуття та підстави припинення

23. Форми народовладдя в Україні.

24 Форми безпосередньої демократії.

25.Референдум. Поняття та види.

26. Виборче право та виборча система України.

27. Система державних органів України.

28. Верховна Рада України. Склад та порядок формування.

29. Повноваження Верховної Ради України.

30. Конституційний статус Президента України.

31. Кабінет Міністрів України. Склад та порядок формування.

32. Повноваження Кабміну України.

33. Місцеве самоврядування в Україні.

34. Судова система України.

35. Правовий статус Конст. Суду України.

36.Суди загальної юрисдикції.

38.Прокуратура України: конституційно-правовий статус та повноваження.

39. Поняття, система та джерела адміністративного права.

40Структура адміністративно-правових відносин та їх особливості.

41. Поняття та види виконавчої влади України.

42. Загальні засади державної служби в Україні

43. Правовий статус держ службовця.

44. Поняття та ознаки адмін правопорушення.

45. Поняття та склад адм правопорушення.

46. Адм відповідальність: поняття та пі-дстави.

47. Адміністративне стягнення: поняття тпа види.

48. Органи, що вповноважені розглядати справи про адм правопорушення.

49. Поняття, система та предмет фін права України.

50. Поняття, види та методи фін контролю.

51. Система органів фін контролю

52. Бюджетна система України.

53.Правове регулювання бюджетного процесу в Укр

54. Система оподаткування в Україні.

55. Поняття податку та обов’язкового платежу, їх ви-ди.

56. Права та обов’язки платника податку.

57. Відповідальність за порушення податкового зако-нодавства.

58. Банківська система України.

59.Поняття банку. Види банків вУкр

60. Правовий статус Націоанального банку України.

61. Правове положення банків в Укр

62. Поняття система та джерела цивільного права України.

63. Поняття та структура цивільних правовід-носин.

64.Суб”єкти цивільних првовідносин

65. Цивільна правоздатність та дієздатність грома-дян України.

66. Поняття юридичної особи та її правосуб`єктність

67.Види юридичних осіб

68. Підстави виникнення, зміни та припинення циві-льних прав

69. Захист цивільних прав

70. Поняття, види та форми правочинів у цивільному праві

71. Поняття та види представництва. Довіреність

72. Строки позовної давності

73. Поняття права власності та форми власності в Укр.

74. Захист права власності в Укр

75 Право інтелектуальної вл-сті: поняття, об”єкти та суб”єкти

76.Поняття зобов”язання та підстави його виникнення

77. Підстави припинення зобов’язань за цивільним законодавством

78. Способи забезпечення виконання зобов’язань

79. Поняття цивільно-правового договору та його види

80. Порядок укладення, зміни та розірвання договору

81. Поняття та зміст договору купівлі-продажу

82. Загальна характеристика договору найму(оренди)

83.Загальна характеристика договору позики

84. Загальна характеристика договорів міни і дарування

85. Поняття, підстави та види цивільно-правової відповідальності

86. Спадкування власності за законом в Україні

87. Спадкування власності за заповітом в Україні

88. Поняття та система трудового права в Україні

89. Джерела трудового права Укр

90. Поняття та порядок укладення колективного договору

91 Поняття, сторони та зміст труд договору

92. Порядок укладення трудового договору

93. Випробування при прийнятті на роботу

94. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника

95. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу

96. Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством

97. Поняття та види часу відпочинку за трудовим законодавством.

98. Види відпусток та порядок їх надання

99. Поняття і види зар плати

100. Дисциплінарна відповідальність працівників

101. Дисциплінарні стягнення: види та порядок застосування.

102. Матеріальна відповідальність працівників за трудовим правом:
поняття, умови та види.

103. Види матеріальної відповідальності.

104. Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів

105. Поняття колективних трудових спорів і порядок їх вирішення.

106.Суб’єкти та об’єкти аграрних правовідносин.

107. Правове становище сільськогосподарських підприємств.

108. Правовий режим земель різних категорій.

109. Екологічні права та обов’язки громадян

110. Механізм забезпечення екологічної безпеки в Україні

111. Поняття, система та джерела кримінального права

112. Поняття, ознаки та види злочинів

113. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності

114. Обставини, що виключають злочинність діяння

115. Поняття, мета та види покарань

116. Злочини проти власності.

119. Злочини проти особи

117. Злочини у сфері господарської діяльності.

118. Злочини у сфері службової діяльності.

120. Поняття, система та джерела міжнародного права.

121. Суб’єкти міжнародного права.

122. Принципи міжнародного права.

123. Порядок розгляду цивільнх прав у суді.

124. Порядок розгляду кримінальних справ суді.

125. Порядок судового вирішення господарських спорів

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020