Мовознавство (шпаргалка)

Мова і суспільство. Функції мови

Мова – це духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне
явище, безпосередньо пов’язане з усім матеріально-виробничим,
загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і
побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо
відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень
розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і
поділу ф-цій мови та їх назв.

З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними
називають такі:

1. Комунікативна ф-ція, або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому,
що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як
інформаційний зв”язок у суспільстві.

2. Номінативна ф-ція, або ф-ція називання. Усе пізнане людиною
(предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та
поняття про них) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в
житті і в свідомості мовців.

3. Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі
думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4. Гносеологічна, тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що
світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мови, бо в
ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5. Експресивна, або виражальна, ф-ція мови. Мова надає найбільше
можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій
людини для ін людей, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін
людей.

6. Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому,
що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання,
прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична ф-ція. Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання
своїх носіїв.

8. Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу – мовотворця.

9. Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом
ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї
спільноти, певного ототожнення.

10. Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли
люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід
дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

Сучасна українська літературна мова і мова професійного спрямування

Літературна мова — відшліфована форма загальнонародної мови, що
обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу,
науку, театр, державні установи, освіту, побут людей.

Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими,
письменниками та іншими культурними діячами. Вона за своїм походженням
зв’язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна
мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв’язку, вона
безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Літературна мова
впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною
національною мовою.

Українська літературна мова, єдина для всієї української нації, є
найважливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим
засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови. В.
Сухомлинський так характеризує українську мову: «Надзвичайна мова наша є
таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до
найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то
подарунок, все крупне, зернисто, як самі перла».

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується.
Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє
мовний еталон — досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталону,
треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовній практиці.

Державний статус української мови. “Закон про мови в Українській РСР”
від 28 жвтня 1989р

Історична доля укр народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах
СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що
мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на
перефирію суспільного буття.

Укр мова є 1-м з вирішальних чинників нац. самобутності укр народу.

Українська РСР забезпечує укр мові статус державної з метою сприянні
всебічному розвиткові духовних творчих сил укр народу, гарантування його
суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в
УРСР(прийнятий 28 жовтня 1989р)).

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990р., але й досі
не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала
невідповідальність між декларуванням державності мови і реалізацією
цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр мова. Держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування укр мови в усіх сферах суспільного
життя на всій території України. В Україні гарантується вільний
розвиток, використання і захист російської, інших мов національних
меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в
Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних
потреб українців, які проживають за її межами.

4. Мова у професійній діяльності економіста

Мова — це безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною.
Мова є засобом спілкування між людьми, псрсдання власного досвіду іншим
і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню і задоволенню
матеріальних та духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для
досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній та писемній. Передаючись з уст в уста,
закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління,
збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу,
формує національну свідомість та культуру нації. Потреба ефективного й
ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до
пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з
загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант —
добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом
(мистецтво образного слова) й естетичним матеріалом для інших видів
мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе
в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини.
Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. + що для
вас значить мова.

5. Походження і формування української літературної мови

Сучасна укр літературна мова – мова фахового спрямування.

Основоположником літературної мови став Т.Шевченко, який використав в
своїй творчості все розмаїття укр мови. Поповнив склад іншомовними
словами, новотворами. Добирав досконаліші граматичні форми, синтаксичні
конструкції.

Перший ввів в укр мову орфоепічні, лексичні, граматичні норми, створив
унормовану мовно-стилістичну систему укр літературної мови.

Літературна мова – унормована, опрацьована форма загальнонародної мови.

У подальшому розвитку укр літ мови велику роль відіграли
письменники-класики, послідовники Т.Шевченкк, зокрема Марко Вовчок,
Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.М.Коцюбинський, М.П.Старицький, П.А
Грабовський, І.Я.Франко, Леся Українка та ін., які продовжували традиції
Шевченка в розвитку укр літ мови на народній основі.

6. Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність
як основа професійної мовної культури

Літературна мова – це мова нормована, тобто така, яка має
загальнообов”язкові, єдині норми (правила) у вимові, правописі,
слововживанні, граматиці. Літературна мова – це унормована й опрацьована
форма загальнонародної укр мови. Розрізняють норми лексичні
(слововживання, закономірності лексичної сполучуваності), орфографічні
(написання), орфоепічні (вимова), граматичні (вибір правильного
закінчення, синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання
мовновиражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній
ситуації спілкування). Літературні норми фіксуються в граматиках,
словниках, довідниках.

7. Особливості усної форми української літературної мови

За сьогоднішньої економічної реорганізації всього суспільного життя
виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути
увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос,
інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами
його застосування; спілкування на підприємстві, ділова розмова,
засідання, публічний виступ (лекція, промова , бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

— усному мовленню властива спонтанність;

— під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову,
особливо з орфоепії;

— для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість
різноплановнми фактами;

— важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст
вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис порівняно з
писемною мовою, бо запитання, логічний наголос зосереджує більше
інформації, ніж усе висловлене попередньо в писемній формі (доповіді,
повідомлення тощо).

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою
метою.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі
виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілкування зі
своїми колегами та колегами інших підприємств.

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури
взагалі. Не випадково відомий український педагог В. Сухомлинський
писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової,
високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й
писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше,
треба любити українську мову й свою справу».

8. Особливості писемної форми української літературної мови

Писемне мовлення є основним для ділових людей, саме через ділову
документацію, листування встановлюються певні ділові контакти.
Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути:
стаття, книжний чи газетний текст, лист чи будь-який документ. Залежно
від змісту текст поділяють на частини — абзаци, які пов’язані логічним
зв’язком. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі
особливоті:

– писемна мова фіксується графічними знаками. Слід зауважити, що воно
може передаватися як за допомогою літер, так і малюнків, схем, формул та
інших символів;

– писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона
завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

– писемна мова — це форма в основному монологічна. В художній літературі
— діалогічна;

– писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних
засобів, точнішим добором відповідної лексики;

– в писемній мові переважає особливий стиль, дещо традиційна форма
викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання
специфічних словосполучень;

– у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад:
ділові папери, накази, накладні, квитанції тощо.

Ділова документація відображає характер суспільних відносин, в ній
зосереджується інформація про події, явища, приватні стосунки між
людьми.

9. Поняття про функціональний стиль української літературної мови.
Основні стилі ураїнської літературної мови

Сучасна українська літературна мова багатофункціональна, вона обслуговує
всі потреби життя і діяльності української нації. Використання її в
найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних
стилів. Функціональний стиль — це різновид української літературної
мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується
специфічними мовними засобами. У зв’язку з тим, що українська
літературна мова має дві форми — писемну і усну, існують стилі писемні,
або книжні, й розмовні. До писемних, або книжних, належать стилі:
науковий, офіційно-діловий, художньо- белетристичний, або стиль
художньої літератури, публіцстичний, епістолярний; до розмовних —
ораторський і розмовно-побутовий.

10. Характеристика наукового стилю української літературної мови

Науковий стиль — це стиль наукових праць із різних галузей науки і
техніки, зокрема математики, фізики, економіки, філософії,
природознавства, кібернетики та ін. Він характеризується широким
використанням науково-термінологічної, переважно іншомовної й
абстрактної лексики, вживанням слів тільки в прямому значенні,
наявністю складних речень. У науковому стилі не використовуються образні
засоби мови, діапектні й вульгарні слова.

11. Характеристика публіцистичного стилю української літературної мови

Публіцистичний стиль — це стиль різноманітних політичних,
суспільно-економічних праць, періодичних видань (газет, журналів,
листівок, прокламацій) тощо. Він характеризується широким використанням
суспільно-політичної лексики, політичних гасел, риторичних запитань,
урочистих виразів, засобів гумору і сатири. Публіцистичний стиль поєднує
в собі засоби наукового і художнього стилів. Як і науковій мові, йому
властиві точність, послідовність і система логічних доказів, як мові
художній — емоційне забарвлення образів, виразність. Різновиди
публіцистичного стилю, з одного боку, можуть наближатися до
художньо-белетристичного стилю (нарис, фейлетон), з другого, — до
наукового (виступ, доповідь, лекція, стаття). Це зумовлює добір
необхідного лексичного матеріалу і відповідних синтаксичних структур.

12. Характеристика офіційно-ділового стилю української літературної мови

Офіційно-діловий стиль — це стиль ділової мови, яким користуються для
написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів,
постанов, міжнародних угод і договорів, обов’язкових рішень, заяв,
актів, протоколів, анкет, розписок, зобов’язань, декретів тощо. Він
характеризується використанням канцелярської термінології та деяких
застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий, нижчепідписаний, сей),
наявністю стандартних схем висловлення, мовних кліше та сталих
синтаксичних конструкцій, які в наш час дуже змінилися. В
офіційно-діловому стилі може використовуватися лексика з інших шарів,
зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійнз й
суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя
він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання
зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою,
лаконічною.

13. Писемна форма офіційно-ділового стилю. Документи їх різновиди

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень,
постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів,
актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Основна ф-ція
офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання
ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів
ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, ф-ція
офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню
характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських
стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи
використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань,
сферах життя.

Документи класифікуються за такими критеріями:

За найменуванням: заява, лист, телеграма, довідка, інструкція, службова
записка, протокол та ін.

За походженням: службові (офіційні) й особисті.

За місцем виникнення: внутрішні, зовнішні.

За призначенням: особові офіційні документи, кадрові,
довідково-інформаційні, обліково фінансові, господарсько-договірні,
організаційні розпорядчі.

За напрямом: вхідні, вихідні.

За формою: стандартні (типові), індивідуальні (нестандартні).

За терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові.

За ступенем гласності: загального користування, службового користування,
таємні, цілком таємні.

За стадіями створення: оригінали, копії.

За складністю (кількістю відображених питань): прості, складні.

За терміном зберігання: тимчасового, тривалого, постійного.

За технікою відтворення: рукописні,відтворені механічним способом.

За носієм інформації: на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці,
перфострічці, дискеті.

Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу
фахівця-економіста

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма,
водевіль роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.
Різнобічний вплив на думки і почуття за допомогою художніх образів,
формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків.
Застосовується у мистецтві слова, творчій дільності, літературі, різних
видах мистецтва, культури, освіти.

Художній стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літературної
мови, бо він включає в себе (з певною метою, звичайно) і позалітературні
мовні засоби – діалектизми, жаргонізми тощо

Однак достоїнства художнього мовлення визначаються не тільки незвичайною
широтою охоплення засобів загальнонародної мови Художнє мовлення — це ще
й зразкове мовлення.

Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється
насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не
довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи
офіційно-ділового стилів.

Основним завданням художнього стилю є творення за допомогою мовних
засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі
експресивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся
різноманітність граматичних форм і конструкцій.

Щодо форми мовлення художній стиль є досить своєрідним. Основна його
форма – писемна, однак і в усному мовленні широко використовуються його
елементи. У текстах цього стилю широко використовуються синоніми,
антоніми, омоніми, пароніми, слова в переносному значенні.

У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв’язки речень
у тексті.

Характеристика розмовного стилю української літературної мови.
Мовленевий етикет – основа спілкування студентів і спеціалістів.

Розмовний стиль використовується у бесідах, приватних листах. Ним
користуються під час обміну інформацією, думками, враженнями, проханням
чи наданням допомоги. Він є засобом невимушеного спілкування.
Застосовується у побутових стосунках з родичами, друзями, знайомими, в
усному повсякденному спілкуванні в побуті, на виробництві. До ознак
розмовного стилю можна віднести такі: усна форма спілкування,
неофіційність стосунків між мовцями і невимушеність спілкування,
непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому,
використання позамовних чинників (ситуація, рухи, жести, міміка),
лаконізм, емоційні реакції.

Використовуються мовні засоби: побутова лексика, фразеологізми, емоційно
забарвлені та просторічні слова, звертання, вставні слова, вигуки,
неповні речення тощо; багатство інтонацій, суфіксів суб”єктивної оцінки,
різних типів простих речень, можливі діалектизми, фольклоризми,
скорочені слова.

Етикет (з французької еtiquette — ярлик, етикетка) — це правила
поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин
між людьми, культури особистості.

Якщо поняття “етикет” містить у собі обов’язки людей один щодо одного,
норми і правила їх поведінки і спілкунання у різних ситуаціях, то
поняття “службовий етикет” визначає норми і правила спілкування тільки
на роботі. Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої
поведінки на роботі.

Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно
вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю
логіку, людина підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час
привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди
привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки
можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура
людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи
прощання.

Лексика ураінської мови. Словниковий склад української мови з погляду
походження

Розглядаючи словниковий склад української мови з точки зору його
походження і стилістичного використання, зазначемо, що за походжнням
виділяються в ньому 4 шари, а саме: слова спільнослов”янські,
східнослов”янські, власне українські й іншомовні, а за стилістичним
використанням в ньому виділяють лексику загальновживану,
специфічно-побутову, виробничо-професійну, науково-термінологічну,
адміністративно-ділову, емоційно-забарвлену та ін., а також лексику
книжну й розмовну.

Оскільки словниковий склад української мови весь час розвивається,
змінюється, збагачується, в ньому розрізняють 2 шари: активний, який
охоплює загальновживану лексику та слова, що вживаються у спілкуванні
спеціалістів певної галузі народного господарства, науки і культури, і
пасивний, до якої належать слов, що вийшли з активного мовного вжитку
(архаїзми) і використовуються лише за певної потреби, а також
слова-неологізми, які ще не стали загальновживаними. Архаїзми в сучасній
українській мові використовуються переважно в художній літературі і
науково-дослідних працях; неологізми, крім художніх творів, – у
науковому, публіцистичному й газетно-інформаційному стилях.

Лексика укр мови з погляду вживання

Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично
нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і с
стилістичним фоном для інших шарів лексики, яким притаманне певне
стилістичне забарвлення. Для загальновживаної лексики не властиве оцінне
чи емоційно-скспресивнс забарвлення.

До загальновживаної стилістично нейтральної лексики належать слова, що
називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога,
рука, голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати, ходити, один,
п’ять, десять, зелений, червоний, довго, мало тощо.

Інші групи слів можна назвати лексикою вузького стилістичного
призначення. Вони характерні для одного стилю або для кількох. До
стилістично забарвленої (маркованої) лексики можна віднести
науково-термінологічну, офіційно-ділову, профссійно-виробничу,
емоційно-експресивну.

Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та
професійно-виробничої діяльності.

Наприклад: лапка машини, крило автомобіля, вушко голки, мостовий бик,
гребінь хвилі, щока лещат, ярмо магніту, бабка шпиндельна, диск
гальмівний, лампа дугова, стрічка ізоляційна.

Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та
офіційно-діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному,
дипломатичному, законодавчому, адміністративно-канцелярському. Прикладом
офіційно-ділової лексики є слова указ, постанова, рішення, акт,
декларація.

Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних
виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва. Кожна професія має
своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, й
офіційно-ділова лексика, й загальновживані слова, що використовуються в
даній сфері й набувають фахового значення. Наприклад, для педагогічної
професії — це слова вчитель, учень, клас.

Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та
публіцистичному стилях, в усіх підстилях. Емоційно-експресивні слова,
крім понятійного, мають ще й емоційне значення, вказують на позитивну
або негативну оцінку й тому мають експресію (тобто сильне вираження
змісту чи емоцій). Емоційно-експресивна лексика служить для інтенсивного
вираження почуттів, емоцій, позитивних чи негативних оцінок, вона здатна
викликати уявлення й асоціації. До таких слів належать: любов, щастя,
ласка, втіха, радість.

Серед емоційно-експресивної виділяється поетична лексика. Це вживані
переважно в поетичному мовленні слова, які надають йому милозвучності,
урочистості, піднесеності, образності.

Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних
груп. Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється
специфічним побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння,
розваг, звичаїв певної соціальної групи людей чи певної території.

В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються
часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас
української лексики становлять:

а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку;

б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими
та загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики
зберігаються історизми, архаїзми та неологізми.

Історизми — це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак,
війт, князь. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети,
поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали.

Архаїзми — це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі
ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи – говорити;
чоло – лоб.

Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що
відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення
новочасності, свіжості утворення, то стають загальновживаними.
Неологізми — дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були
неологізмами, сьогодні стають загальновживаними: перебудова, гласність,
Народна Рада, приватизація.

Багатозначні і однозначні слова. Пряме і переносне значення слів.
Точність слововживання як ознака офіційно-ділового і наукового стилів
укр літературної мови

Слова можуть мати не одне, а кілька значень. Цю їх властивість і
називають багатозначністю. Багатозначність закладена в самій природі
слова, що узагальнює певну ознаку, яка може бути властива також іншим
предметам чи явищам. Як правило, найбільш багатозначними є слова, що
здавна існують у мові. Помічено також, що багатозначність слова залежить
від частоти вживання слова в мові.

Мова наукових праць відзначається досить високим ступенем стандартизації
і, в свою чергу, визначає основні риси наукового стилю. Таке широке
використання наукового стилю сприяє його дальшому розвиткові й
удосконаленню.

Мова науки чітко відображає рівень науново-технічного прогресу Вона
впливає на розвиток мислення людини, виробляє здатність стандартизувати,
узагальнювати явища дійсності і розвивати розумові здібності. Основна
його функція – повідомлення. Вона полягає в доведенні теорій,
обґрунтуванні гіпотез, у повідомленні наслідків дослідження,
класифікації, поясненні явищ, у систематичному викладі певних знань, що
зумовлює його логічний характер. Основні його ознаки властиві всім
науковим працям.

Науковий стиль характеризується широким використанням термінології як
загальної, так і спеціальної. Для нього характерне вживання великої
кількості абстрактних і запозичених слів. Своєрідною у науковому стилі є
його будова, бо складні думки і логічні взаємозв’язки між ними
потребують відповідного граматичного оформлення. Тут наявні такі
синтаксичні конструкції, які допомагають виражати найскладніші здобутки
людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій
мові виробилися власні принципи використання словесних і граматачних
засобів загальнонаціональної літературної мови.

Науковий стиль має кілька різновидів: власне науковий,
науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний,
виробничо-професійний.

Власне науковий стиль обслуговує фахівців певної галузі науки.

Науково-публіцистичний стиль широко використовується в газетах і
журналах.

Науково-популярний стилі, має на меті зацікавити науковою інформацією
широке коло людей незалежно від їхніх професії і підготовки.

Науково-навчальним стилем пишуться підручники, посібники та інша
література, призначена для навчальних закладів.

Виробничо-технічннй стиль – це мова літератури, що обслуговує різні
сфери господарства й виробництва (інструкції, проспекти тощо).

Основна функція офіційно-ділового стилю — повідомлення. Більшість жанрів
ділового мовлення не дображають позаіндивідуальне спілкування. Власне,
функція офіційно-ділового стилю виражається в тому, що він, вимагаючи
певної форми при письмовому викладі вмісту, надає висловлюванню характер
документа і тим самим надає відображеним у цьому документі різним
сторонам людських стосунків офіційно-ділового забарвлення.

Офіційно-діловий стиль обслуговує адміністративно-господарську
діяльність, законодавство та інші ділянки життя, пов’язані з
діловодством, звітністю та документацією. Він потрібний для зв’язку
державних і громадських установ як між собою, так і з населенням, для
оформлення різних постанов, обліку фактом, подій. Цей стиль визначається
безособовістю, стереотипністю, відсутністю емоційного забарвлення, що
наближає його до наукового. Йому властиві конкретність змісту і
абстрактність засобів вираження.

Найголовніша ознака цього стилю – офіційність. В його текстах
використовуються слова і словосполучення – назви документів і ділових
службових відносин: акт, заява, протокол, заактувати, вищесказане,
згідно з розпорядженням, на підставі наказу, до заяви додаю тощо.

Суттєвими ознаками його є стислість і чіткість. Це найбільш стабільний,
консервативний стиль, пов’язаний з традицією, найдовше зберігає архаїчні
елементи. Різні явища життя в офіційно-діловому стилі відображаються в
суто стандартних формах висловлення.

Омоніми, синоніми, параноніми, антоніми у різних функціональних стилях
укр літературної мови

Омоніми – слова, які за своїм звуковим складом однакові, але мають різні
значення. Види: лексичні (слова тотожні за звуковим складом і написанням
у всіх граматичних формах); граматичні (слова, що збігаються за
значенням і написанням лише в деяких окремих формах); фонетичні (слова,
що збігаються за звучанням, а пишуться не однаково).

Синоніми – це слова близькі за значенням. Синоніміка означає у мові
наявність близьких, але не тотожних способів висловлення. Деякі слова
відрізняються лише прфіксами і тут треба бути обережним, бо заміна 1-єї
букви може позначитись на значенні слова та усього тексту. Класифікація:
семантичні (синоніми відрізняються один від одного відтінками у
значенні); стилістичні (слова однакові за значенням, але різні за
стилістичними вдтінками).

Параноніми – слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але
різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише
суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки (-ся).
Серед паранонімів є слова з різними коренями. Незначна різниця у вимові
паранонімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, приводить до помилок.

Антоніми – слова з прямо протилежним значенням.

Синонімія, паронімія й омонімія у науковому тексті

Антоніми – слова з прямо протилежним значенням.

У науковому стилі вживаються такі мовні засоби: терміни, схеми, таблиці,
графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання, складні синтаксичні
конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами, нанизування
іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало
дієслів, зокрема особових форм. З дієслівних форм частіше вживаються
безособові, узагальнені чи неозначені.

Загальновживані слова. Свідоме й критичне використання жаргонізмів і
діалектизмів у різних комунікативних сферах

Загальновживані слова – це нейтральні слова, що вживаються в різних
функціональних стилях мови, а також ті, які є назвами нових речей і
понять, що широко побутують у суспільстві (електричка, телевізор,
холодильник, диван, тюль).

У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто
слів, які вживаються лише на якійсь території України.

Діалектизми не входять до лексичного складу укр літературної мови, але
використовуються у художніх творах для передачі життя і мови людей
певної території.

Місце і роль економічної термінології в словнику укр літературної мови

Слова та словосполучення, що означають або пояснюють предмети, явища,
дію тощо у специфічній науковій, публіцистичній чи діловій сфері,
називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому
позбавлені суб’єктивно-оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна
термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство,
справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється
за допомогою власних слів та частин іншомовних ибо із запозичених
складників (фотокамера, фототелетайп) тощо.

В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах,
спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні
вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в
справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та
функціонування ділових паперів.

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні — вживаються у
медицині, технологічні — в техніці і т. д.

Загальновживані слова, професіоналізми і терміни

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні — вживаються у
медицині, технологічні — в техніці і т. д.

Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві
різним професіям. Мова представників різних галузей виробництва,
народного господарства дедалі збагачується, і цей процес відбувається
завдяки формуванню мови трудівника будь-якої професії, усуненню мовних
примітивізмів, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною
лексикою і термінологією, появі нових понять.

Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах, або
вид занять не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок
тощо). Друга група професіоналізмів – це загальиозрозумілі слова, які,
проте, не є літературними.

Знати мову професії – означає знати лексику, логіку вислову, структуру
формулювань. Для ділових документів споріднених установ професіоналізми
можливі й зрозумілі, але для міжвідомчих справ вони небажані.

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному
значенні із якоїсь професійної сфери.

Часто слова означають наявність якихось ознак (якіснії, кваліфікований).
У деяких професійних колективах вони вживаються на позначення високого
(найвищого) рівня тієї самої ознаки.

Запозичення із загальноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр
економічної термінології

Запозичення слів властиве всім мовам світу і є ознакою життєздатності
певної мови. Різноманітні історичні зв”язки українського народу з
різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в
ін. народів , загальний розвиток науки і культури, виробництва і
суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов.

Українська мова засвоїла також певну кількість слів з німецької мови.
Німецькі за походженням слова стосуються насамперед ремесел, торгівлі,
управління, військової справи, медицини, мистецтва, побуту, наприклад:
верстат, шайба, бухгалтер, штраф, солдат, бинт, лазарет, арфа, мольберт,
фартух, танець та ін. Запозичення з німецької мови проникали до
української з найдавніших часів як усним, так і писемним шляхом.

З середини XVIII ст. починається помітний вплив французької мови,
здебільшого через російську. Такими спільними для української та
російської мов запозиченнями є назви деяких суспільно-політичних понять,
а також слова, пов’язані з мистецтвом, технікою, військовою справою,
побутом: парламент, політика, бюст, сюжет, ресора, шосе, каска,
партизан, пальто, пудра, шик та ін.

Англійські запозичення проникають до української лексики, починаючи з
XIX ст., теж переважно через російську мову. Вони стосуються техніки,
політики, спорту, мореплавства, побуту: блюмінг, тунель, лідер, мітинг,
бокс, футбол, докер, шхуна, біфштекс, плед, ром та іи.

Певна кількість слів була засвоєна українською мовою з інших
західноєвропейських мов: музична та деяка інша термінологія – з
італійської мови (акорд, дует, кантата, арка, нетто, аварія, бензин,
гондола); терміни, пов’язані з мореплавством, нійськовою справою та
деякі інші слова – з голландської (боцман, рейд, шлюпка, мортира,
картуз, ситець). З інших європейських мов українська мова запозичила
лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара – з іспанської; каста,
кобра – з португальської; гейзер – з ісландської; бринза, мамалига – з
румунської; бекеша, чардаш – з угорської; морж, пурга – з фінської.

Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі
формування економічної терміносистеми

1) Спільнослов’янська лексика – це найдавніший шар словникового складу
української мови, успадкований з праслов’янської мови, яка існувала до
V–VI ст. н. е., через мову давньоруську. Згодом, розпадаючись,
праслов’янська мова стала тим джерелом, на основі якого виникли всі інші
слов’янські мови.

Спільнослов’янські слова становлять ядро української лексики, її
найуживанішу, найдавнішу і найважливішу частину.

2) Східнослов’янська лексика – це слова, успадковані з давньо- . руської
мови і поширені переважно в сучасних східнослов’янських мовах (
українській, російській та білоруській), іншим слов’янським мовам вони
не властиві. До групи східнослов’янської лексики належать переважно
іменники, які означають назви тварин і птахів (білка, собака), назви
рослин (ожина, щавель, гречка), назви продуктів харчування (яловичина,
пряник), назви людей за професією, за спорідненістю чи іншими ознаками
(мельник, пивовар, селянин, племінник, дядько), назви частин обличчя
(щока), назви, пов’язані з сільськогосподарським виробництвом (рілля,
пашня, полова, цілина, урожай) та ін.

3) Власне українська, або специфічно українська лексика – це слова, які
виникли на українському грунті в період становлення й розвитку мови
української народності, що припадає приблизно на XIV ст., хоча
формування її почалося ще в південно- західних діалектах давньоруської
мови, на основі яких й розвинулась українська мова. Власне українська
лексика вживається тільки в українській мові, визначаючи її специфіку й
національну самобутність. Вона формувалася протягом віків і
відзначається великим розмаїттям, зокрема ця група слів включає: назви
житла, будівель та їх частин, назви одягу та взуття, назви, пов’язані з
розвитком сільськогосподарського виробництва, назви абстактних часових і
просторових понять, назви, пов’язані з розвитком науки, техніки, освіти
та ін.

Грецькі та латинські терміноелементиі слова у сучасному економічному
словнику

В українській мові є здавна засвоєні слова з грецької мови — назви
предметів (парус, баня, миска), назви рослин і тварин (лавр, мак,
м’ята), власні імена (Андрій, Василь, Олена). Але основна частина
грецьких з походження слів є слова-терміни, що належать до різних
галузей науки, культури й мистецтва: астрономія, історія, математика,
фізика, філософія, аналіз, синтез, діалектика, ідея, метод; азот, бром,
хлор; атмосфера, клімат, полюс; грам, метр; граматика, фонетика,
синтаксис; театр, сцена, мелодія; амністія, демократія, монархія та ін.
З грецьких словотворчих елементів утворюються також нові слова:
аероплан, космодром, спектроскоп, термостат, фотографія.

Слова латинського походження, за винятком деяких найдавніших запозичень
(кесар, коляда, фортуна) і власних імен (Марко, Павло, Юлія), найчастіше
пов’язані з наукою і технікою (аргумент, контакт, субстанція),
суспільно-економічною сферою (агітація, диктатура, конституція,
соціалізм, республіка), правом (адвокат, нотаріус, прокуратура, юрист),
мистецтвом (декламація, фабула), навчанням (аудиторія, конспект, лекція,
студент, факультет, університет). З латинських словотворчих елементів
також утворюються нові слова (авіація, локомотив, трактор), інколи в
поєднанні з грецькими елементами (автомобіль, диктофон).

Активний і пасивний словник української мови. Неологізми в галузі
економічної термінології. Застаріла термінолексика (архаїзми, історизми)
в економічній мові

а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку;

Історизми – це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак,
війт, князь, поміщик, осавул, земство. У процесі історичного розвитку
зникають окремі предмети, поняття, звичаї, а з ними перестають вживатися
й слова, що їх називали.

Архаїзми – це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі
ними, залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи — говорити;
чоло – лоб; прата – ворота; град – город; вої – воїни; десниця – права
рука; вия – шия.

Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів

У лексиці української мови поряд з окремими словами існують стійкі
словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), які мають одне
лексичне значення і воно подібне (синонімічне) до значення окремого
повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п’ятами
(втекти), замилювати очі (брехати), клювати носом (дрімати), пекти раків
(червоніти), товкти воду в ступі (одне і те ж робити), кров з молоком
(здоровий), ні пари з уст (мовчати).

Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова
фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає,
називається фразеологією.

В українській літературній мові широкого значення набула фразеологія й з
інших джерел, зокрема:

– виробничо-професійні вирази, що набули метафоричиого значення: сім раз
одміряії, а раз одріж (з мови кравців); грати першу скрипку (з мови
музикантів);

– вислови з античної культури: золотий вік (означає щаслива пора, епоха
розквіту); золотий дощ (означає несподіване багатство);

– переклади виразів видатних людей, учених: Краще вмерти стоячи, ніж
жити на колінах (Д. Ібаррурі); ‘//.< та краса, чисте мистецтво (І.
Кант);

– крилаті вирази українських письменників: Убий не здамся (Леся
Українка); Хіба ревуть воли, як яс.ш повні? (Панас Мирний);

– переклади крилатих виразів російських письмен ників: Народжений
плазувати літати не здатний (М. Горький); Насмішки боїться навіть той,
хто вже нічого не боїться (М. Гоголь)

– переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам
солодкий і приємний (Гомер).

– біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока; Повертатися
на круги своя.

Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування

Фразеологізми – особливі мовні одиниці – мають чітко виражене стильове
призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів
найчастіше вживаються. Пояснити це можна тим, що вони співвідносні зі
словами, бо, як правило, виражають одне поняття, використовуються як
образні синоніми і мають виразне стилістичне забарвлення.

Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів.
Стилістичні функції фразеологізмів залежать і від джерел їх походження.

До книжних фразеологізмів належать термінологічні словосполучення, поява
яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури,
техніки. Ці фразеологізми найчастіше використовуються в науковому,
діловому і публіцистичному стилях. У творах художньої літератури вони
вживаються рідко. Термінологічні словосполучення, як і інші групи
фразеологізмів, означають одне поняття і в мовленні виступають як
готовий вислів, що не членується: коротке замикання; іменний складений
присудок; площа нагріву; адамове яблуко; північне сяйво; неповні
речення; технічний мінімум; мічені атоми; узяти в лапки; юридична особа;
заробітна плата тощо.

Фразеологізми можуть перебувати в синонімічних зв’язках як з окремими
словами, так і між собою. Наприклад: живучий – скрипуче колесо довго
ходить; і довбнею не доб’єш; Кощій Безсмертний; скрипуче дерево довго
стоїть. Фразеологізми-синоніми більш експресивні, ніж окремі слова, тому
вони вживаються в розмовному, художньому стилях, а слово живучий —
стилістично нейтральне. Синонімічні ряди фразеологізмів, на відміну від
лексичних синонімів, об’єднують емоційно забарвлені вирази. Синонімічні
фразеологізми широко використовуються в художніх текстах: Спересердя на
жінку накричав — ні за що, ні пре що.

У публіцистичних і художніх текстах фразеологізми іноді видозмінюються
(трансформуються), що служить засобом експресії, створення каламбурів.
Наприклад: Бути чи не бути — питання вирішене. Як бути — ось у чім
питання; Пасажир — це звучить гордо. Навіщо ламати наукові списи?

Фразеологізми є одним з невичерпних джерел багатства і виразності
мовлення, але вимагають доречного вживання.

Українська лексикографія. Типи словників. Їхня характеристика. Специфіка
тлумачення економічних термінів у загальномовних і спеціальних словниках

Лексикографія (від грецьких слів лексикос — той, що відноситься до слова
і графо — пишу) — це розділ мовознавства, який займається теорією і
практикою укладання словників.

Від інших книг словник відрізняється і специфічною будовою. Тому
знайомство зі словником треба починати з передмови. Там можна знайти
опис будови словника, методику користування словником, зразки
словникових статей, список скорочень та джерел, алфавіт. Основний зміст
словника складають статті, розміщені за алфавітом першої літери і всіх
наступних. Словникова стаття у різних типах словників має дещо відмінну
будову, але спільним у ній є наявність за алфавітом першого (основного)
слова, його називають реєстровим. Коли говорять про кількість слів у
словнику, то мають на увазі саме реєстрові слова.

Основні типи і види словників

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два
типи словників: енциклопедичні словники і філологічні ( загальномовні).

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. З українських
загальноенциклопедичних словників варто назвати такі: «Український
радянський енциклопедичний словник; «Українська радянська енциклопедія»;
«Енциклопедія українознавства».

Слово «енциклопедія» у перекладі з грецької мови означає «безперервне,
систематичне навчання». Енциклопедіями називають і ґрунтовні довідкові
видання з окремих галузей знань, систематизовані за алфавітом чи в
тематичному порядку — енциклопедія медична, енциклопедія технічна тощо.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких даються відомості з різних
галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній
галузі науки: економіці, математиці, медицині, літературі тощо.

Крім енциклопедичних словників, є енциклопедичні та інші довідники,
бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в
інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях.

У лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є
слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається,
лінгвіністичні словники бувають різних типів.

Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх
вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр.
літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників.

Перекладні словники, в яких подається переклад слів з 1-єї мови на іншу.
Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні
словники бувають двомовні, чотиримовні та ін.

Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з
тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і
правльні граматичні форми вміщених у ньому слів.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і
наголос.

Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови.

Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній
місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в
літературній мові чи ні.

Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних
зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з
1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові.

Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ
на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення.

Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні
мена.

Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом
у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за
“оберненим алфавітом”.

Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів
(топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви).

Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі
вживані в творах того чи іншого письменника слова.

Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними
відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та
характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В
енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі
відомості про столицю України.

Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і
первинне значення слова.

Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і
наголос.

Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з
інших мов.

Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися
раніше.

Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда,
повнозначних слів даної мови.

Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні
мена.

Особливості української орфоепії

Орфоепія (від гр. оrthos — правильний і ероs — мова) — розділ
мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літерагурної вимови.
Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і
ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки
розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння
висловленої думки.

Орфоепія – це невід’ємна складова частина культури української мови,
однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися
відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і
наголошування слів. Отже, норми правильної літературної вимови
обов’язкові для всіх, хто користується українською літературною мовою в
її усній формі.

Орфоепія має практичне значення, оскільки вивчення правил літературної
вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє
подоланню вимовних помилок. Ці помилки можугь бути зумовлені незнанням
правил української літературної вимови або впливом діалектного оточення
чи правописних норм.

Норми сучасної української літературної вимови сформувалися на основі
вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів, які охоплюють територію
середньої Наддніпрянщини, Київщини, Полтавщини, де проживали зачинатель
нової української літературної мови І. П. Котляревський та її
основоположник Т. Г. Шевченко.

Норми української літературної вимови охоплюють вимову голосних,
приголосних і слів іншомовного походження.

Українська орфографія. Принципи українського правопису

Орфографія (від гр. оrthos — правильний і grapho — пишу) — це система
загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі.

Орфографія, як і орфоепія, має велике значення в спілкуванні людей. Вона
визначає письмові норми української літературної мови, єдині і
обов’язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія
полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть. В основу її
покладені такі принципи: 1) фонетичний, за яким слова пишуться так, як
вимовляються: небо, хазяїн, поле, риба. 2) морфологічний, згідно з яким
слова пишуться за певними правилами незалежно від їх звучання: весна,
боротьба, косьба, прекрасний; 3) історичний, або традиційний, за яким
слова пишуться так, як писалися раніше, тобто передаються на письмі за
традицією. Так, за традицігю в українській мові вживаються букви я, ю,
є, ї, щ та буква м’який знак (ь), яка звука не позначає, буква н в таких
словах, як лимон, кишеня та буква е у словах леміш, левада. Традиційним
є також подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах: Калькутта,
Руссо. 4) смисловий, або семантико-диференціюючий принцип, за яким
написання слів залежить від їхнього значення. За цим принципом
вживаються велика і мала букви, пор.: Лев — ім’я і лев — тварина, Орел —
місто і орел — птах; пишуться слова разом, окремо і через дефіс: вгору —
прислівник, і в гору — іменник з прийменником, якби — сполучник і як би
— прислівник і частка і т. п.

Вживання великої літери

З великої літери згідно з нормами сучасного українського правопису
пишуться:

1. Перше слово, з якого починається текст, перше слово після крапки,
кількох крапок, знака питання і знака оклику, а також після двокрапки,
якщо далі йде пряма мова.

2. Власні імена, прізвища, по батькові, псевдоніми, прізвиська людей,
клички тварин, назви дійових осіб у казках, байках, індивідуальні
міфологічні назви: Леся Українка.

3. Географічні й топографічні власні назви

4. Назви вулиць, бульварів, проспектів, шляхів (залізничних, морських
тощо), каналів, течій, майданів, площ, парків пишуться з великої літери,
а їх ролові позначення — з малої.

5. Усі слова, крім родових позначень, у назвах груп або союзів та
міжнародних організацій: Організація Об’єднаних Націй, Європейське
Економічне Товариство, Рада Безпеки.

6. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць:
Україна, Сполучені Штати Америки.

7. Перше слово в назвах автономних областей, округів, країв, областей,
районів, сільрад, колгоспів: Шевченківський район, Київська область.

8. Перше слово умовної назви підприємства, установи, навчального
закладу тощо: Київський державний економічний університет.

9. Назви художніх, музичних та інших творів, наукових праць, газет,
журналів, історичних пам’яток тощо, які беруться в лапки: повість
“Борислав сміється”.

10. Умовні назви будинків відпочинку, санаторіїв, готелів,
пансіонатів, а також назви літаків, автомобілів, тракторів, які беруться
в лапки: санаторій “Україна”, будинок відпочинку “Літо”

11. Перше слово власних академій, науково-дослідних установ, музеїв,
театрів, парків культури та відпочинку тощо: Академія наук, Кінотеатр
їм. О. Довженка.

12. Перше слово складених назв: Київський будинок мод, Рівненський палац
одруження.

13. Назви пам’яток архітектури, храмів, замків, історичних подій,
повстань, народно-визвольних рухів, знаменних дат тощо: Золоті ворота,
Новий рік, День учителя, але: День Перемоги.

14. Усі слова, крім службових і родових, у назвах орденів, відзнак, що
складаються з кількох слів: орден “Знак Пошани”, орден. Трудової Слави.

15. Усі слова, крім родового імені, у складних назвах іноземних
телеграфних агентств: агентство Франс Пресе, агентство Пренса Латіна.

16. Перше слово в назвах іноземних фірм, компаній, банків і т. ін., що
беруться в лапки: фірма “Діор”, фірма “Дженерал моторе”.

17. Присвійні прикметники, утворені від власних назв: Шевченкові твори,
Гринченків словник.

18. Прикметники, утворені від власних іменників, якщо вони входять до
складу назв, що за змістом дорівнюють словосполученням “імені когось”,
“пам’яті когось”: Нобелівська премія, Шевченківська премія.

19. Назви найвищих державних посад України та міжнародних посад:
Генеральний секретар ООН, Президент України, а також найвищих державних
посад інших країн (під час візитів до України тощо).

20. Абревіатури, утворені від власних назв: Донбас, Кузбас.

21. Назви, утворені з ініціальних букв загальних і власних імен: ХТЗ,
ТЕЦ.

Правопис слів іншомовного походження

У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження
визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і пом’якшено (залежно від того, як
узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад:
твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, новела, баланс;
пом’якшений л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, та інші.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда,
лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються:
акумуляція, сума, маса, каса.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєня зберігається: тонна,
манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-,
якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком,
наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс,
Руссо, Уеллс, Шіллер.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається:
голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо
Міссурі), руссист (Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не й:
індустрія, історія, тріумф, матері, Індія та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється:
аксіома, діалектика, радіус. А сполучення іе змінюється на іє: дієта,
гігієна, клії та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка,
Британія, Париж, Рим.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі,
поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів
завжди пишеться і: білет, вітрина, економіка, кіно та ін.

Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш в загальних іншомовних
назвах перед наступним приголосним пишеться и: директор, тираж,
позиція, система та ін. В основах іншомовних слів після голосних пишеть
ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм та ін. Після апострофа, ь, й, е,
і пишеться є, а не е: кар’єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін. У
словах іншомовного походження після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л,
н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: мільйон, досьє, фельєтон, кольє.

Графічні скорочення, їх використання у міжнародній правовій та
економічній практиці

Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі.
Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м
— метр, мм — міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці
скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів,
наприклад: півн.-сх. (північно-східннй), Півн.-Крим. канал
(Північно-Кримський канал).

Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і на
ь. Наприклад: український може бути скорочене укр., україн., українськ.

При збігу двох однакових приголосних скорочення робимо після першого
приголосного: змін, робота; відмін. навчання.

За збігом двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як
після першого, так і після останнього приголосного: мід., мідн.
(мідний); висот., висотн, (висотний).

До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі:

акад. — академік у.о. – умовних одиниць

вид. —видання грн. – гривня

гр. —громадянин ст. – стаття

див. — дивись л п. – пункт

доц. – доцент ім. – імені

і т.д. –і так далі і т.ін. –і таке інше

напр. – наприклад н. е. – нашої ери

до н. е. – до нашої ери

Правопис складних слів

Складні слова мають два й більше коренів. Вони утворюються або без
сполучного звука (педуніверситет, три-ічний), або за допомогою сполучних
звуків [о], [е], які на нсьмі передаються буквами о, е, (є).

Сполучний голосний [о] виступає у складних словах, коли основа першого
слова закінчується на твердий приголосний: лісовоз, вертоліт (але
очевидно, овочесховище). Якщо прикметникова основа закінчується на
м’який приголосний, то перед о пишеться м’який знак: давньоруський,
ранньостиглий.

Коли першою частиною слова є іменник, основа якого закінчується на
м’який приголосний, то виступає сполучний голосний [е]: місяцехід,
землеволодіння.

У словах вищезгаданий, нижчепідписаний, нижчезазначений, вищеподаний,
вищепоказаний і т. ін. першою частиною є вищий ступінь порівняння
прислівника, тому е в ньому виступає суфіксом і не виконує функції
сполучного голосного.

Коли першою частиною складного слова є іменник, основа якого
закінчується на подвоєний м’який приголосний або [й], то сполучною
літерою виступає є: змієлов, боєздатність, життєдайний.

Складні слова пишуться або разом, або через дефіс. Разом пишуться:

1) складні слова, утворені за допомогою сполучних голосних о, е (є):
клиноподібний, сонцепоклонник, краєзнавство;

2) складноскорочені слова і похідні від них: завгосп, автомеханічний;

3) складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник:
шестигранник, п’ятикілометровий.

Через дефіс пишуться:

1) словосполуки, що становлять повторення одного й того ж слова для
підсилення його основного значення: скакав-скакав, рубав-рубав,
високо-високо, давним-давно;

2) синонімічні словосполуки: тишком-нишком, часто-густо;

3) слова, що передають одне поняття: хліб-сіль (їжа), батько-мати
(батьки).

Два іменники або займенники, один з яких у формі називного відмінка, а
другий — у формі орудного, пишуться окремо: кінець кінцем, раз за разом;

4) словосполуки, що означають приблизність: рік-два, день-два;

5) буквені та часткові скорочення слів незалежно віл повного їхнього
написання (разом чи через дефіс): с.-г. (сільськогосподарський), с.-д.
(соціал-демократ). Буквені скорочення, утворенії від словосполучень,
пишуться окремо: с.-г. (сільське господарство).

Правопис складних іменників

Складні іменники пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться складні
іменники:

1) утворені поєднанням двох і більше іменникових основ, одна з яких
дієслівного походження: золотовидобування, землеволодіння;

2) утворені поєднанням іменникових основ: Ужгород, законопроект;

3) утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ: важкоатлет,
білоручка;

4) поєднанням дієслова у другій особі однини наказового способу з
іменником: горицвіт, котигорошко;

5) утворені поєднанням кількісного числівника й іменника: століття,
трикутник;

6) утворені поєднанням частин пів-, напів-, полу-, спів- з іменником:
піввідра, напівголоса, полумисок, співрозмовник;

7) утворені з трьох і більше іменникових основ: авіагеостанція,
гідроенергоресурси;

Через дефіс пишуться складні слова: 1) утворені з двох іменникових основ
без сполучної букви. Вони означають:

а) близькі за змістом поняття: мечі-шаблі, південь-північ;

б) назви людей за родом занять, посадою, званням: педагог-дослідник,
секретар-друкарка;

в) фольклорні персонажі: Івасик-Телесик, Лисичка-сестричка,

г) державні посади, військові звання: генерал-лейтенант;

д) складні одиниці виміру: кіловат-година,

2) Назви людей з першою частиною віце-, екс-, лейб-, унтер-, штаб-(-с-):
віце-консул, екс-чемпіон, лейб-гусар, унтер-офіцер; штаб-офіцер.

3) Іменники з частиною пів- (у значенні половина) перед власною назвою:
пів-Африки, пів-Києва.

4) Іншомовні назви міжнародного позначення проміж них частин світу, назв
вітрів: норд-вест, норд-ост.

5) Сполуки, що означають переважно назви рослин: рута-м’ята, сон-трава.

6) Скорочення, що складаються з початку і кінця слова: ф-ка, ін-тут.

7) Через дефіс пишуться також прикладки: дівчина-калина, технік-стажер.

Правопис складних прикметників

Складні прикметники пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться
прикметники:

1) утворені від складних іменників: радіотехнічний (радіотехніка),
електрофізичний (електрофізика),

2) утворені від підрядних словосполучень: а) прикметника та іменника:
червонозоряний, східнослов’янський; б) іменника та дієслова:
металоплавильний природоохоронний,

3) в яких першим компонентом виступає прислівник: швидкостиглий,
малозабезпечений.

Прислівники, утворені від відносних прикметників, як правило, зберігають
на собі логічний наголос і з наступним прикметником пишуться окремо:
суспільно корисний, вічно юний.

Через дефіс пишуться складні прикметники:

1) утворені від складних іменників, що пишуться чере дефіс:
дизель-моторний (дизель-мотор);

2) утворені з двох і більше прикметникових основ, що виражають
рівноправні поняття: історико-філологічний, фізико-технічний.

Складні прикметники військовозобов’язаний і військовополонений пишуться
разом;

3) утворені з двох чи більше основ, які означають якість додатковим
відтінком: кисло-солодкий.

Через дефіс також пишуться складні прикметники, що означають поєднання
кількох кольорів в одному предметі: червоно-зелено-синій

Правопис складних прислівників

Складні прислівники пишуться разом і через дефіс, а прислівникові
сполучення — окремо. Разом пишуться прислівники:

а) утворені сполученням прийменників і повнозначних частин мови:
назавжди, (на завжди), дочиста (до чиста);

б) утворені поєднанням двох повнозначних слів: водносталь, стрімголов.

Через дефіс пишуться прислівники:

а) утворені від прикметників та займенників за допомогою прийменника по-
і закінчуються на -му, -ки: по-анг-ійському і по-англійськи,

б) утворені від прикметників числівникового походження та прийменника
по: по-перше, по-друге;

в) утворені повторенням одних і тих же або різних основ: тяжко-важко,
любо-мило;

г) утворені від займенникових основ та часток -то, будь-, небудь-, де-,
казна-, хтозна-: колись-то, будь-де,хтозна-коли.

Більшість прислівників в українській мові утворилася на основі сполучень
прийменників та повнозначних частин мови. Внаслідок чого виникла
часткова чи повна омонімія в перше – вперше, по українському –
по-українському.

Деякі з них відрізняються наголосом: здалека – з далека. Іноді треба
розрізняти прислівники й однозвучні з ними інші частини мови за
синтаксичними зв’язками, тобто в контексті. Наприклад втрьох —
в (у) трьох вікнах світилося.

В українській мові є значна кількість сполучень іменників з
прийменниками, які ще повністю не перейшли в прислівники. Вони
називаються прислівниковими сполученнями і пишуться окремо. Найчастіше
вживані з них такі: без кінця, без краю, в ногу (крокувати), до краю, за
кордоном, на самоті.

Правопис складних службових слів і вигуків

Складні службові слова пишуться разом і через дефіс. Разом пишуться:

1) прийменники, утворені з двох і більше первинних чи похідних
прийменників, крім тих, що починаються на з-, із-: понад, напроти;

2) складні сполучники, утворені переважно поєднанням повнозначних слів з
частками: адже, отже, тож тощо;

3) частки ані, нехай, аж, якраз;

4) вигуки: добридень, добривечір, спасибі, ага, ого, еге.

Через дефіс пишуться:

1) складні прийменники з початковим з-, із-; з-за, із-за, з-перед,
з-під, з-понад, з-поміж, з-попід, з-проміж, з-поза;

2) сполучники тому-то, якби-то, як-от, тим-то, тільки-але щойно;

3) частки бо, но, то, от, таки, коли вони підсилюють значення окремого
слова: іди-бо, давай-но, поклич-но, тільки-но;

4) частки будь-, -небудь, казна-, хтозна- у складі зайенників і
прислівників: будь-хто, будь-чий;

5) вигуки, коли вони повторюються, та звуконаслідувальні слова: О-хо-хо,
ціп-ціп-ціп, тра-та-та-та!

Якщо службові слова не виконують словотворчої функції, то вони з
повнозначними частинами мови пипіуться окремо: зробили б; хто ж піде.

Частки аби-, ані-, де-, що-, як- пишуться зі словами разом, бо вони
виконують словотворчу функцію префіксів: абияк, дехто, щоразу (але
окремо пишуться дарма що, хіба що, тільки що, що ж до, так що, тому що
та ін.).

Частки не і ні, коли вони виступають у функції префіксів, теж пишуться
разом: неправда, ніколи, ніщо.

Правопис складнжх географічних назв і прізвищ

У мові є багато географічних назв, які являють собою складні слова. Вони
пишуться разом і через дефіс.

Разом пишуться географічні назви:

1) першою частиною яких є прикметник: Новосілки, Суходоли;

2) першою частиною яких є числівник: Семигори, Трилісиці.

3) першою або другою частиною яких є дієслово: Звенигородка, Богуслав;

4) з обома іменниковими частками: Раймісто, Уст й луг;

5) з обома іменниковими основами, другою з яких є -град, -город, -піль,
-поль, -ціле, -абад: Павлоград, Тернопіль, Бориспіль.

Через дефіс пишуться складні географічні назви:

1) утворені з двох повних іменникових основ без сполучної літери:
Пуща-Водиця, Австро-Угорщина;

2) утворені від поєднання двох особових імен або імені й прізвища чи
прізвиська: Івано-Франківськ.

3) утворені з двох прикметникових основ: Західно-Сибірська рівнина.

4)сполучення іменника і прикметника, який стоїть після нього
(постпозитивне означення); Рава-Руська, Новгород-Сіверський;

5) утворені поєднанням повнозначних іншомовнн слів: Нью-Йорк, Лас-Вегас.

6) словосполучення, до складу яких входять службові слова:
Ростов-на-Дону. Географічні назви нерідко являють собою словосполучення,
які пишуться окремо:

1) сполучення іменника з препозитивним узгоджувальним прикметником:
Західна Європа, Далекий Схід;

2) сполучення іменника з препозитивним чи постпозитивним від прикмети й
новим числівником: Третя Рота, Теремки Перші;

3) сполучення імені та прізвища, імені й по батькові: Івана Франка,
станція Тараса Шевченка;

4) складні офіційні прізвища, псевдоніми: і прізвиська: Карпенко-Карий,
Драй-Хмара.

Правопис українських префіксів і суфіксів

Перед літерами к, п, т, ф, х префікс з- переходить у с-: скласти,
створити;

„?Oe

GuiaOaOaOaOaOaOaOaOaOaOaCu1/2¦¦¦CC•¦¦„}CCaC

oc*AEc*AEo??*o*o*o*o*AE*?*o??*o*AE*o*o???!???!????????!???!????????

????

th`

ue`

????

? ????????????????&?

??&?

oeaeNeNeNoeNeNoeNoeNoeNeNeNoeNeNoA?±eoeNeNeNeoeNeoeNeNoeNoeNeNeNeNeNeo

thith?ss?O?ss?ss?O?ssO?ss?O?ss?OI?I?I?I?I?«?ss?ss?O?ss?ssO?ssO?ss?ss?O?O
?O?O?O«?ss?ssO?

NR??D

‚

I4I6IUIJ?e?OeCe?e?e?Oe?Oe?Oe?Oe?Oe?e?Oe?O?Oe?Oe?O?O?e?Oe?Oe?Oe1/4?©c?Oe?
O

?9?ний;

дуже важлимо вміти розрізняти префікси при-, пре-, прі-:

а) префікс при- вживається здебільшого в дієсловах із значенням
наближення, приєднання: прибув, прибіг;

б) префікс пре- пишеться в словах на означення збільшення або зменшення
якості чи ознаки: прегарний, предобрий, премилий, пребідний;

префікс пре- можна замінити словом дуже: премудрий — дуже мудрий;
превисокий — дуже високий;

в) префікс прі- вживається лише в кількох словах: прізвище, прізвисько,
прірва.

Префікси пред-, перед-, пере- пишуться завжди через е: пред’явити,
представник, передмова, передбачення;

префікси від-, під-, між- пишуться завжди через і: відзначити,
підкинути, міжпланетний.

префікс ви- пишеться через и: при дієсловах, які вказують на
напрям дії зсередини: вибути, виділити; а також коли цей префікс надає
дієслову значення завершеності означуваної ним дії: вичитати, вивчити.

ПРАВОПИС СУФІКСІВ ІМЕННИКІВ

Іменникам властиві такі суфікси:

1) -Ик, -ник, -івник, -чик, -щик, у них завжди пишеться буква и: вузлик,
братик, коник.

2) Суфікс -ив(о), що вживається для вираження збірних понять, які
означають матеріал або продукт праці, пишеться тільки з буквою и:
вариво, добриво, куриво; але: марево (не матеріал і не продукт праці);

3) -альник, -ильннк. -ільннк та ін., в них після л перед н пишеться ь:
постачальник, уболівальник ін.;

4) -аль, -ень, -ець, -ість, -тель, в яких кінцевий приголосний м’який:
скрипаль, коваль, в’язень;

5) -инн(я), -інн(я), -анн(я), -янн(я), -енн(я), які пишуться завжди з
двома н: гарбузиння, каміння, звернення тощо;

6) -ен(я), -єн(я) пишуться з одним н і вживаються в іменниках середнього
роду, що означають живі істоти: вовченя, гусеня;

7) -ечок, -єчок, -ечк(а), -ечк(а) — суфікси зменшено-пестливих слів, які
пишуться тільки з е: вершечок, мішечок та ін.;

8) -ичок, -ичк(а), які вживаються тільки в словах, що походять від слів
із суфіксами -ик-, -иц(я) і пишуться тільки з буквою –и: вогничок (бо
вогник), вуличка (бо вулиця);

9) -енк(о), -енк(о) — вживаються здебільшого в іменниках, означають
прізвища: Шевченко, Корнієнко, зрідка – в загальних назвах: безбатченко,
бондаре’нко;

10) -еньк(о), -сньк(о) вживаються для творення пестливих назв і пишуться
з м’яким знаком: батенько, серденько, ніженька;

11) -иськ(о), -їськ(о), -ищ(е), -їщ(е), за допомогою яких утворюються
слова переважно з емоційно-негативним відтінком від іменників усіх
родів, причому після приголосного пишеться и, чи голосного — ї:
дівчисько, побоїще, вогнище;

12)-ович, який вживається тільки при утворенні чоловічих імен по
батькові: Борисович, Григорович;

13) -івн(а), -ївн(а), які використовуються при утворенні жіночих імен по
батькові: від імен на й — суфікс -ївн(а): Юріївпа, Олексіївна, від інших
— суфікс -івн(а): Василівна, Петрівна.

14) Суфікси -ир, -ист, -изм, які вживаються після д, т, з, с, ц, ж, ч,
ш, р тільки в словах іншомовного походження, завжди пишуться через и:
дантист, пейзажист, класицизм; після інших приголосних пишеться -ір,
-іст, -ізм: гарнір, пломбір, спеціаліст, але в утвореннях від власне
українських коренів пишеться -ист, -изм: боротьбист, побутовизм,
речовизм та ін.

Після голосних у цих суфіксах виступає ї: акмеїст, героїзм, конвоїр.

Правопис прізвищ

Найголовніші правила щодо правопису слов’янських прізвищ такі:

Російський звук е, польські і, е, болгарський і сербський е, чеські е, ё
після приголосних передаються літерою е: Александров, Венгеров.

Російський звук е передається літерою є в таких випадках:

а) На початку слів: Євдокимов, Єлизаров.

б) У середині слів після голосного і після апострофа і м’якого знака:
Буєрков, Вересаєв.

в) Після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -сев
російських прізвищ: Ломтєв, Медведєв.

г) Коли кореневому російському е в аналогічних українських коренях
відповідає і (тобто на місці колишнього ъ): Бєлінський.

3) Російська літера ё в українській мові передається:

а) Сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосєних, а
також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення й+о:
Бугайов, Йолкін.

б) Через ьо в середині слова після приголосних, коли ё позначає
сполучення м’якого приголосного з о: Алфьоров, Корольов

Але в прізвищах, утворених від спільних для української і російської мов
імен, пишеться е: Артемов, Семенов.

в) Через о під наголосом, після ч, щ: Грачов, Хрущов.

4) Російська літера и передається:

а) Літерою і на початку слова: Іванов, Ігнатьєв, та після приголосних у
суфіксі -ін: Пушкін.

б) Літерою ї пісдя голосного, апострофа і м’якого знака: Воїнов.

в) Літерою и:

1) Після ж, ч, ш, щ, дж, ц перед приголосним: Гаршин, Гущин це
стосується й прізвишщ інших народів: Абашйдзе, Вашингтон, але перед
голосним пишеться і: Жіоно.

2) У прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних
для української, російської та інших слов’янських мов: Борисов,
Виноградов

3) У префіксі при-: Пришвін

4) У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -нщ-: Бєликов, Голик

5) Російське ы передасться літерою и Рибаков, Циганков.

6) Суфікси слов’янських, переважно російських прізвищ -ск(нй), -цк(ий)
передаються відповідно через -ськ(нй), -цьк(ий): Маяковський,
Мусоргський.

7) Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так: -ый
через -ий; -ий після твердого приголосного — через -ий; після м’якого
приголосного — через -ій; -ая, -яя — через -а, -я: Бєлий, Горький.
Закінчення -ой передасться через -ой: Донськой.

8) Апостроф у прізвищах пишеться після губних, задньоязикових і р перед
я, ю, є, ї: Аляб’єв, Ареф’є.,

Перед йо апостроф не пишеться: Соловйов, Воробйов.

9) М’який знак в прізвищах пишеться після д, т, з, с, ц, л, н:

а) Перед я, ю, є, ї: Дьяконов, Панкратьєв,

б) Перед приголосними: Вольнов, Коньков.

3) У кінці слова: Соболь, Лось. Твердий кінцевий приголосний ц у
прізвищах із суфіксом -ець пом’якшується: Скиталець, Борове ць.

Іменник. Відмінкові закінчення іменників-термінів чоловічого роду 2-ої
відміни в родовому відмінку однини

У родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у
(у м’якій групі — -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги
семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника,
Закінчення -а, -я мають такі групи іменників чоловічого роду:

– загальні і власні назви людей: професора, викладача, товариша; також
назви істот та уособлені предмети і явища: лева, слона, кота;

– назви населених пунктів: Львова, Києва, Харкова;

– географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому, складі у
родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа,
Ірпеня;

– назви речей, предметів: трактора, стола, автомобіля;

– назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, гектара;

– назви днів тижня: понеділка, четверга;

– числові й грошові назви: десятка, карбованця;

– назви будівель, приміщень, споруд: коридора, сарая, погреба (але
льоху),

Примітка: деякі назви цієї групи вживаються лише з закінченням у-:
поверху, палацу, залу;

–наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають
одиничні поняття: ромба, квадрата, метра;

– українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів:
відмінка, числівника, чисельника;

– назви танців, ігор: вальса, кроков’яка, футбола.

Закінчення -у, -ю мають такі групи іменників чолові чого роду:

– назви збірних понять: колективу, пленуму, хору, оркестру, ансамблю
(але вишняка, березняки, на гарника— з наголосом на кінцевому складі);

– назви речовини, маси, матеріалу: меду, квасу;

– назви різних переживань, почуттів: гніву, страхи стиду, болю, відчаю;

– назви установ, закладів, організацій: університету, клубу, штабу;

назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, спорту;

назви явищ природи: дощу, грому;

– більшість слів, що означають місце, простір тощо світу, степу, яру,
лугу (але хутора, берега, горба);

– назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн областей тощо:
Уралу, Кавказу, Сахаліну; але іменники з наголосом на останньому складі
мають закінчення -а, -я: Дністра, Ужа, Остра, Дінця.

Іменник. Відмінкові закінчення іменників чоловічого роду 2-ої відміни в
давальному відмінку однини у ділових документах

У давальному відмінку однини іменники 2-гої відміни мають закінчення
–ові, -еві, -єві або –у, -ю.

1. Закінчення –ові (у твердій групі), -еві (у мішаній групі та в м”якій
після приголосного), -єві (у м”якій групі після голосного й апострофа)
мають іменники чоловічого роду: відмінкові, будинкові, Петрові, носієві.

Ці самі іменники можуть мати закінчення –у(-ю): будинку, відмінку.

2. Закінчення –у (у твердій та змішаній групах), -ю (у м”якій групі)
мають:

Іменники чоловічого роду на –ів(-їв), -ов, -ев, -ин, -їн(їн): Київ –
Києву, острів – острову.

Складні випадки відмінювання українських прізвищ, імен та імен по
батькові

Найголовніші правила щодо правопису слов’янських прізвищ такі:

1. Російський звук е, польські іе, болгарський і сербський е, чеські е
після приголосних передаються літерою е: Александров, Венгеров,
Лєрмонтов, Міцкевич.

2. Російський звук е передається літерою є в таких випадках:

а) На початку слів: Євдокимов, Єлизаров.

б) У середині слів після голосного і після апострофа і м’якого знака:
Буєрков, Вересаєв.

в) Після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -єєв
російських прізвищ: Ломтєв, Матвєєв, Менделєєв, але: Муромцев, Писарев;а
також у болгарських прізвищах Ботев, Друмев і под.

г) Коли кореневому російському е в аналогічних українських коренях
відповідає і (тобто на місці колишнього ъ): Бєлінський Лєскдв (лес –
ліс), Рєпін (репа–ріпа), Пєшков (пешком – пішки) та ін.

3. Російська літера ё в українській мові передається:

а) Сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосних, а
також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення й+о:
Бугайов, Йолкін.

б) Через ьо в середині слова після приголосних, коли ё позначає
сполучення м’якого приголосного з о: Корольов, Верьовкін; але в
прізвищах, утворених від спільних для української і російської мов імен,
пишеться е: Артемов, Федоров та ін.

в) Через о під наголосом після ч, щ: Грачов, Хрущов.

4. Російська літера и передається:

а) Літерою і на початку слова: Іванов, Ісасв та після приголосних у
суфіксі -ін: Пушкін, Мічурін.

6) Літерою ї після голосного, апострофа і м’якого знака: Воїнов, Ільїн.

в) Літерою и:

• Після ж, ч, ш, щ, дж, ц перед приголосним: Дорожин, Шишкін, Щиглов;
це стосується й прізвищ інших народів: Абашидзе, Вашингтон, Цицерон,
але перед голосним пишуть і: Жіоно, Тиціан.

• У прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних
для української, російської та інших слов’янських мов: Борисов,
Виноградов, але: Нікітін, Ніколаєв тощо, вихідними для яких є імена,
відмінні від українських.

• У префіксах при-: Пришвін, Привалов.

• У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-: Беликов, Котельников, Григорович.

5. Російське ы передається літерою и: Рибаков, Циганкдв.

6. Суфікси слов’янських, переважно російських, прізвищ -ск(ий), -цк(ий)
передаються відповідно через -ськ(ий), -цьк(ий): Маяковський,
Городецький.

7. Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються й так:

-ый через -ий;

-ий після твердого приголосного – через -ий, після м’якого приголосного
– через -ій; -ая, -яя – через -а, -я: Бєлий, Горький, Крайня.

Закінчення -ой передається через -ой: Донской, Полєвой, Толстой.

8. Апостроф у прізвищах пишеться після губних, задньоязикових і р перед
я, ю, є, ї: Водоп’янов, Григор’єв, Захарін, Лук’янов,перед йо апостроф
не пишеться: Соловйов, Воробйов.

9. М’який знак у прізвищах пишеться після д, т, з, с, ц, л, н:

а) Перед я, ю, є, ї: Дьяконов, Панкратьєв,

б) Перед приголосними: Вольнов, Коньков.

в) У кінці слова: Соболь, Лось.

Твердий кінцевий приголосний ц у прізвищах із суфіксом -ець
пом’якшується: Скиталець, Боровець.

Прикметник. Ступені порівняння якісних прикметників. Аналітична і
синтетична форми у науковому й офіційно-діловому стилях

Прикметники — це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на
питання який? яка? Як? чий? чия? чиє?

СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ ПРИКМЕТНИКІВ

Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

Вищнй ступінь порівняння вказує, що ознака властива одній людині чи
одному предмету в більшій мірі, ніж іншим: красивіший, молодший,
більший.

Вищий ступінь утворюється від основи чи кореня метника за допомогою
суфіксів -ш-, -іш-: довший, дешевший. При цьому в основі чи корені
втрачаються суфікси -к-, -ок-, -ек- перед суфіксом -ш- (тонкий –
тонший, глибокий– глибший). Перед суфіксом -іш- суфікси -к-, -ок-, -ек-
зберігаються (чіткий – чіткіший, стрункий–стрункіший) тощо.

Найвищий ступінь порівняння виражає найвищу міру ознаки предмета і
утворюється додаванням до вищого рівня префікса най-: найближчий,
найдорожчий. Форма найвищого’ ступеня може підсилюватися частками як,
що, які з прикметниками пишуться разом: якнайбільший,
щонайзручніший.

Аналітичні форми вищого ступеня прикметників утворюються за допомогою
слів більш, менш (менш зручний, більш здібний), найвищого — додаванням
до форми звичайного ступеня слова найбільш (найбільш приємний, найбільш
веселий).

Форми вищого і найвищого ступенів прикметників відмінюються за родами,
числами і відмінками.

Деякі прикметникові форми виявляють стилістичне забарвлення. У діловому
стилі використовуються прикметники з префіксами архі-, гіпер-, ультра-,
над-: архіважливий, ультрамодний, надтвердий, гіперінфляційний. Якщо ці
прикметники потрапляють у художні тексти, то набувають різних
емоційно-експресивних відтінків.

За структурно-морфологічним типом творення існує проста, або синтетична,
і скадена, або аналітична, форма вищого ступеня. Синтетична форма вищого
ступеня утворюється від основ первинних і похідних якісних прикметників
додаванням суфікса –іш- або –ш-, напр.: молодий– молодший, густий –
густіший. Аналітична форма вищого ступеня інтенсивності ознаки
утворюється додаванням до прикметника із самою помірної ознаки слів
більш або менш, напр.: менш вдалий, більш кваліфікований.

Найвищий ступінь інтенсивності ознаки, його синтетична форма утворюється
додаванням префікса най- до форми прикметника вищого ступеня, напр.:
потужніший – найпотужніший. Аналітична форма найвищого ступеня
утворюється шляхом поєднання прислівника найбільш з формою неступеневого
прикметника, напр.: найбільш вивчений.

Числівник. Відмінювання числівників в українській мові. Способи
передавання цифрової інформації у наукових текстах і текстах документів

ПРАВОПИС ТА ВІДМІНЮВАННЯ ЧИСЛІВНИКІВ

1. Числівники п’ять, шість, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять,
тринадцять, шістнадиять, сімнадцять, вісімнадцять, дев ‘ят-надиять,
двадцять, тридцять пишуться у кінці з м’яким знаком.

2. Складні числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, а
також складні числівники п ‘ятсбт, шістсот, сімсдт, вісімсот, дев’ятсот
пишуться без м’якого знака.

3. Числівник п’ять пишеться з апострофом та м’яким знаком: при
відмінюванні в усіх непрямих відмінках він має дві форми, а саме: у
родовому — п ‘ятй і п ‘ятьох,

у давальному — п ‘ятй і п ‘ятьом,

у знахідному — п ‘ять або п ‘ятьох,

в орудному — п ‘ятьма і п ‘ятьома,

у місцевому — п ‘ятй і п ‘ятьох.

Другу форму вживають переважно з іменниками — назвами осіб.

4. Як числівник п’ять відмінюються числівники дев’ять, десять,
одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять,
шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять,
тридцять.

5. Складні числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят при
відмінюванні також мають дві форми, причому в них відмінюється лише
друга частина. Наприклад, числівник п ‘ятдесят у родовому відмінку має
форму п’ятдесяти і п ‘ятдесятьох, у давальному — п’ятдесяти і
п’ятдесятьом, у знахідному — п’ятдесят або п’ятдесятьох, в орудному –
п’ятдесятьма і п’ятдесятьома, у місцевому — п ‘ятдесятй і п’ятдесятьох.

6. При відмінюванні складних числівників двісті, триста, чотириста,
п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот змінюються обидві частини,
наприклад: у називному відмінку – двісті, в родовому – двохсот (пор.
рос. – двухсот), у давальному – двомстам, у знахідному – двісті, в
орудному – двомастами, у місцевому – (на) двохстах.

Числівник п’ятсот в орудному відмінку має дві форми: п’ятьмастами і п
‘ятьомастами.

7. У складених кількісних числівниках відмінюються усі складові частини:
з чотирьохсот шістдесяти семи тисяч шестисот п ‘ятдесятй дев ‘яти
(гривень).

8. Числівники сорок, дев ‘яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і
знахідного, мають закінчення -а: сорока, дев’яноста, ста.

9. Збірні числівники двоє, обоє, троє в непрямих відмінках мають форми
від два і оба, три: двох, двом, обох, обом.

10. Збірний числівник обидва (обидві) має в непрямих відмінках такі
форми: обох, обом, обома, на обох.

11. Збірні числівники четверо, п ‘ятеро, шестеро, семеро, восьмеро та
под. в непрямих відмінках мають форми відповідних кількісних
числівників: чотирьох, чотирьом.

12. Числові назви тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники.

13.Неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят
відмінюються як числівник п’ять: кільканадцяти й кільканадцятьох,
кількадесятьма і кількадесятьома.

14. Порядкові числівники, які закінчуються на -ий, відмінюються як
прикметники твердої групи: перший, першого, першому, першого, першим і
т. д.

Числівник третій відмінюється як прикметник м’якої групи: третій,
третього, третьому і т. д.

15. У складених порядкових числівниках відмінюється лише останнє слово:
сто двадцять перший (студент), сто двадцять першого (студента) і т. д.

16. Числівники півтора, півтори, півтораста не відмінюються.

Займенник. Особливості відмінювання займенників

Займенником називається повнозначна частина мови, якап вказує на предмет
(він, вона, воно, ти, ми), ознаки (той, цей, такий), кількість (скільки,
стільки), але не називає їх.

1) Особові зайиенники він і вона в непрямих відмінках мають форми з
іншими основами: в називному – він – вона, в родовому – його – її (неї),
в давальному – йому – їй, у знахідному – його (нього) — її (неї), в
орудному — ним — нею, в місцевому — на ньому (нім) — ній.

Форми займенників третьої особи (він. вона, воно, вони) після
прийменників уживаються з приставним н: до нього, за неї, з них. Орудний
відмінок мас форму з н і без прийменника: ним, нею, ними.

2) Зворотний займенник себе не має називного відмінка.

3) Присвійні, вказівні, питальні та означальні займенники чоловічого
роду, в місцевому відмінку однини мають дві форми: на моєму і на моїм,
на тому і на тім, ца цьому і на цім.

4) Складні неозначені і заперечні займенники відмінюються лише в
основній частині: абихто, абикого, абикому; деякий, деякого, деякому.
Ніхто, нікого, нікому, ніким, ні на кому.

Прислівник. Особливості функціонального навантаження прислівників у
різних стилях укр літературної мови

Прислівник — незмінна самостійна частина мови, що характеризує дію, стан
або ознаку предмета і вступає в реченні обставиною. За своїм загальним
граматичним значенням прислівники поділяються на означальні і
обставинні. Означальні прислівники поділяються на три групи:
якісно-означальні, кількісно-означальні і способу дії.

Якісно-означальні прислівники походять від прикметників, закінчуються на
-о, -е і вказують на якість ознаки, дії, відповідають на запитання як?
Наприклад: Тихо в лісі. Спокійно в горах.

Кількісно-означальні прислівники характеризують дію, стан, чи ознаку
відповідно до кількості міри вияву, відповідають на запитання скільки?
як багато? якою мірою? Наприклад: Недостатньо активний.

Прислівники способу дії вказують, яким способом відбувається дія чи
виявляється ознака, відповідають на запитання як? яким способом?
Наприклад: Іти поруч. Заходили поодинці.

Обставин ні прислівники поділяються на такі групи: прислівники
місця, прислівники часу, прислівники причини, прислівники мети.
Прислівники місця вказують на місце або напрямок дії, відповідають на
запитання де? куди? звідки? Наприклад: навколо, вниз.

Прислівники часу означають час дії, відповідають на питання коли? доки?
відколи? з якого часу? до якого часу? Наприклад: сьогодні, тепер.

Прислівники причини називають причину дії, відповідають на запитання
чому? через що? з якої причини? Наприклад: поневолі, ненароком,
спросоння.

Прислівники мети вказують на мету дії, відповідають на запитання з якою
метою? для чого? Наприклад наперекір, навмисне.

ПРАВОПИС ПРИСЛІВНИКІВ

Словниковий шар прислівників поповнюється переважно за рахунок
прийменниково-іменниковнх сполук. Деякі з цих сполучень перейшли у
прислівники і пишуться разом або через дефіс.

Разом пишуться: Прислівники, утворені сполученням прийменника і
іменником, займенником, прикметником, числівником, прислівником:
потім, занадто, вночі. Складні прислівники, утворені з кількох основ:
праворуч, стрімголов.

Окремо пишуться: Прислівникові сполучення, утворені від іменника з
прийменником. Найуживаніші з них такі: без кінця, без черги, на
добраніч, на жаль, до речі, з радості, з жалю, в разі, уві сні, в
далечінь.

Прислівникові сполучення, в яких повторюються основи, між якими стоїть
прийменник: день у день, рік як рік. Сполучення, утворені поєднанням
слова в називному відмінку зі словом в орудному відмінку: кінець
кінцем, один одним, сама самотою.

Через дефіс пишуться: Прислівники, утворені від прикметників,
займенників і прийменника по: по-новому, по-батьківськи, по-домаш ньому,
по-літньому.

Прислівники, утворені від порядкових числівників за допомогою префікса
по-: по-перше, по-друге, по-третє.

Прислівники, утворені від синонімічних або антонімічннх слів:
зроду-віку, видимо-невидимо. Прислівники, в яких повторюються слова або
корені (без службових слів або із службовими словами між ними):
довго-довго, ледве-ледве.

Дієслово. Дієслівні форми та способи їх творення. Специфіка творення
дієприкметників в укр мові

Дієслово – частина мови, що означає дію чи стан істоти або предмета.
Основні граматичні ознаки дієслова – час, особа, число і спосіб, за
ними дієслово в реченні відрізняється од інших слів. На приклад:
Заступник директора підписує угоду.

В українській мові маємо форму дієслова, яка називає дію без визначення
часу, особи, числа. Це неозначена форма дієслова із суфіксом -ти:
писати, дати, перекладати. Зворотні дієслова мають ще й частку -ся:
порізатися, друкуватися. Неозначена форма часто використовується у
різних цінних паперах. Наприклад: просимо надіслати; наказую працювати.
Дуже часто форма інфінітиву може заступати іменник. Наприклад: Куріння
заборонене. Дієсловам в українській мові властиве значення виду
недоконаного й доконаного: писати – напсати; друкувати – надрукувати.
Дієслова доконаного виду позначають завершеність дії, в основі мають
префікси: записати, занотувати; суфікси – повторити, нагадати.

Окремі форми дієслів доконаного виду утворюються від інших основ і їх
треба запам’ятати: брати – взяти, ловити – піймати.

У сучасній українській мові дієслова мають три форми часу: теперішній,
минулий, майбутній. Наприклад: наказую, наказував, буду наказувати).

Дієслова теперішнього часу вказують на те, що дія відбувається в момені
мовлення. У ділових паперах найчастіше зустрічаємо форму першої особи
однини чи множини. Наприклад: наказую, пропоную, або: пропонуємо,
погоожуемось та ін.

За особовими закінченнями дієслова поділяють на 2 дієвідміни. До 1-ї
належать дієслова, що в 3-ій особі множини теперішнього часу мають
закінчення -уть(-ють). Наприклад: сюврджують, пишуть.

До 2-ої дієвідміни — дієслова, що в третій особі множини теперішнього
часу мають закінчення -ать (-ять): вчать, ставлять, роблять. Дієслова
у формі минулого часу виражають значення дії, яка вже закінчилася
до моменту мовлення. Наприклад: готував, перекладав. Отже, форми дієслів
минулого часу утворюються від основи неозначеної форми за допомогою
суфікса –в для чоловічою роду та суфікса -л- для жіночого та середнього
роду.

Майбутній час дієслів має: а) складену форму: допоміжне дієслово бути та
інфінітив (будемо працювали, будуть прицювати), б) складну форму
(працюватимете); в) просту форму (напишу, попрацюю, скажу). В
українській мові маємо три способи дії слів: дійсний,
умовний, наказовий. Наприклад: дійсний — пишу, писав, писатиму. Дія
дійсного способу виконується в часі. Форми умовного способу часу
означають дію, що може виконуватися за певних умов. Наприклад: згадав
би, зробив би, наказав би. Форми наказового способу означають
заклик до дії, спонукання, побажання. Наприклад: надрукуй, занотуйте.

В українській мові вживаються дієприкметники:

1) Активного стану, які мають форми теперішнього часу на -чий (-а, -е):
працюючий, виконуючий та ін., і минулого часу на -лий (-а, -е):
навислий, почорнілий.

2) Пасивного стану минулого часу на -ний, -а, -е (-аний, -яний, -ений,
-єний, -ований, -йований, -ьований, -уваний, -юваний):
переписаний,відпрацьований, зроблений і ін. та на -тий (-а, -е):
закритий, ужитий, почутий.

Від деяких дієслів можна утворити обидві форми: колений і колотий,
мелений і молотий, поротий і порений.

У дієприкметникових суфіксах на відміну від прикметники» пишеться тільки
одна буква -н-: списаний, зроблений.

Дієприкметники активно функціонують у діловій мові, надаючи їй книжного
характеру.

Активні дієприкметники на -чий (відповідаючий, знаючий) у сучасній
українській літературній мові вживаються обмежено.

Дієприкметники із залежними словами утворюють дієприкметникові звороти,
які після означуваного слова обов’язково виділяються комами.

Прийменник. Прийменникові конструкції у мові офіційних документів

Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання
прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської
мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в
українській перекладаються цілим рядом прийменникових і
безприйменникових конструкцій. Наприклад:

– конструкціями з прийменником за: за свідченням; за власним бажанням;
менеджер за професією і т. д.;

– конструкціями з прийменником з: з питань комерційної торгівлі; з
ініціативи; курс лекцій з української мови і т. д.;

– конструкціями з прийменником на: на замовлення; на вимогу; на мою
адресу;

– конструкціями з прийменником для: курси для вивчення; комісія для
складання актів;

– конструкціями з прийменником після: після повернення; після від’їзду і
т. д.;

– конструкціями з прийменниками у (в): викликати у службових справах; в
усіх напрямках;

– конструкціями з прийменником по: черговий по району; наказ по
відділенню; по можливості і т. д.;

– безприйменниковою конструкцією (з орудним відмінком іменника):
демократична змістом; молодший віком; великий обсягом і т. д.

Синтаксис. Словосполучення та речення. Синтаксичні особливості наукових
та офіційно-ділових текстів

Синтаксис – розділ граматики, що вивчає будову й граматичне значення
словосполучень і речень.

Словосполучення – це поєднання двох або більше повнозначних слів на
основі підрядного зв”язку. Прості словосполучення утворені з двох
повнозначних слів: зимовий ранок, прочитати роман. Складні – поєднання
трьох і більше повнозначних слів: пробігти дистанцію дуже швидко.
Словосполучення розрізняють за належністю головного слова до певної
частини мови: іменникові, прикметникові, числівникові, займенникові,
дієслівні, прислівникові.

Прості речення вживаються в усіх стилях мовлення. Однак стилістичного
забарвлення вони набувають залежно від способів вираження членів
речення, інтонації, порядку слів тощо.

Яскравого стилістичного забарвлення набувають речення, де в ролі підмета
виступають прислівник, дієслово, частка, вигук: «Немає» — слово, як
полин, гірке».

Типові форми присудка не виділяються емоційним забарвленням, тому вони
виступають як стилістично нейтральні і переважають у науковому,
діловому, публіцистичному стилях. Виразно розмовний характер мають
речення з присудком — інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом:
Заридала Катерина та бух йому в ноги.

Порядок слів впливає на стилістичне вживання простих речень. Прямий
порядок слів характерний для наукового, ділового і публіцистичного
стилів, зворотний –застосовується в художньому і розмовному.

Односкладні речення теж упливають на стилістичне оформлення текстів.
Так, називні речення використовуються в художніх описах,
означено-особові, неозначено-особові – в розмовному, художньому,
публіцистичному стилях, узагальнено-особові – в усній народній
творчості. Безособові речення переважають у книжних стилях: у науковому,
діловому, публіцистичному для вираження різноманітних дій і станів.

Великі стилістичні можливості мають синоніми простого речення – ствердні
й заперечні, розповідні, питальні й спонукальні, односкладні й
двоскладні, повні й неповні речення. Вони забезпечують синтаксичну
різноманітність тексту, його виразність. Уживання повних і неповних
речень зумовлене сферою їх використання.

Речення з однорідними, відокремленими членами найчастіше вживаються в
книжному мовленні. У діловому, науковому стилях вони використовуються
для передачі точного, логічного викладу думок, класифікації предметів і
явищ, виділення й уточнення їх суттєвих ознак тощо.

У діловому мовленні використовуються звефтання пане, пані, добродію,
панство, товариство, шановна громадо тощо, які замінили універсальне
слово товариш. Адже товаришем називають людину — приятеля, однодумця,
друга. Звертання часто супроводжується означеннями шановний,
вельмишановний, поважаний, високоповажаний, ласкавий і под.

Правила узгодження складеного підмета з присудком в українській
літературній мові

Підмет – це головний член речення, що означає предмет, про який
говориться в реченні і відповідає на питання хто? що?

Наприклад: На полі сідає сніг. Чумаки залишили по собі безліч легенд,
переказів, веселі й сумні пісні, добру славу працелюбів і романтиків.

У першому реченні підметом є слово сніг (відповідає на питання що?), а в
другому – чумаки (відповідає на питання хто?). Слово підмет завжди у
називному відмінку.

Підмет може бути виражений будь-якою частиною мови, якщо вона відповідає
на питання хто? або що?, тобто вжитою в значенні іменника.

Підмет може виражатися сполученням слів, ужитим в значенні іменника в
називному відмінку, а також цілим реченням.

Присудок – головний член речення, що означає дію або стан предмета, про
який говориться у реченні, і відповідає на запитання що робить предмет
(підмет)? що з ним робиться? який він с? хто або що він є?

Наприклад: а) Люблю я пісню солов’їну.

Що я роблю? –Люблю.

Підмет і присудок взаємопов’язані: підмет лише називає предмет мовлення,
а присудок характеризує його за дією або ознакою.

За будовою присудок буває простий і складений.

Прості виражаються одним словом (дієсловом). Наприклад: Промінь кидає на
дівчину винуватий благаючий погляд.

Інколи форми простого присудка можуть ускладнюватися: частками (А вона
прийшла-таки вчасно; А ти йди-но сюди); повторенням дієслова (їдемо ми
їдемо, ходить-походжає, сумує-горює); дієсловами знай, давай, візьми у
наказовому способі ( Давайте підемо всі разом).

Прості присудки можуть бути виражені дієсловом бути у різних формах.

Складений присудок виражається кількома словами. Поділяється на два
види: складений іменний та складений дієслівний.

Складений іменний утворюється за допомогою іменної частини (іменника,
прийменника, займенника, числівника, дієприкметника) та допоміжного
діеслова-зв’язки. Наприклад: Була весна весела, щедра, мила.

До іменної частини можуть входити сполучники: як, мов, немов, що, точно
та ін., які вносять у присудок значення порівняння. Наприклад: День як
рік. Пісня наче птах.

Правила узгодження числівника з іменниками в укр літературній мові

Числівником називають ту частину мови, що означає кількість або порядок
предметів і відповідає на питання скільки? та котрий? Числівник один
узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку: один хлопець, одна
пісня. При числівниках два, три, чотири іменники стоять у називному
відмінку (два студенти, три сестри), а від п’ять і далі в родовому
відмінку множини (п’ять книжок, вісім річок).

Якщо числівники два, три, чотири вжито на означення приблизної
кількості, то іменники ставляться тільки в родовому множини: аркушів два
(зо два), віршів три (зо три).

При збірних числівниках двоє, троє тощо іменники стоять у родовому
відмінку множини: троє вовків, четверо гусей.

У сполученні зі складеними числівниками іменники узгоджуються тільки з
останнім словом: вісімсот один кілометр, чотириста три підручники.

У непрямих відмінках кількісні числівники (крім дробових) узгоджуються з
іменниками у відмінку: Н. сім озер; Р. семи озер; Д. семи озерам; 3. сім
озер; О. сімома озерами; М. на сімох озерах.

Дробові числівники вимагають, щоб іменник стояв у родовому відмінку
однини: Н. три сьомих кілометра; Р. трьох сьомих кілометра; Д. трьом
сьомим кілометра; 3. три сьомих кілометра; О. трьома сьомими кілометра;
М. на трьох сьомих кілометра.

При числівникові півтораста іменник має стояти в родовому відмінку
множини: півтораста кілометрів, миль. Числівники, як правило, стоять у
реченні перед іменником. (дев’ятеро кошенят, два дні), проте якщо
числівник називає приблизну кількість предметів, то іменник стоїть перед
числівником: дубів двадцять (з двадцять), книжок п ‘ять (з п’ять).

Усі порядкові числівники узгоджуються з родом, числом і відмінком
іменника.

У датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше
січня, з першим січня.

На означення часу вживаються такі форми вислову: о восьмій годині, об
одинадцятій годині.

Прості та складні речення. Їх функціональне навантаження у різних стилях
укр літературної мови

Одним із засобів створення стилістичного забарвлення є фразеологізми —
члени речення. У розмовному і художньому стилях вони надають реченню
емоційно-експресивного забарвлення, а в інших стилях виступають
розгорнутими термінологічними поняттями, створюють книжний колорит.
Наприклад: Патріотичний меч перекувати на плуг – обліг бугіущини орати.

Яскравого стилістичного забарвлення набувають речення, де в ролі підмета
виступають прислівник, дієслово, частка, вигук: «Немає» – слово, як
полин, гірке». Займенниковий підмет, особливо повторюваний, у художньому
стилі надає текстові увиразнення: Все йде, все минає – і краю немає. (Т.
Шевченко.)

Виразно розмовний характер мають речення з присудком – інфінітивом,
вигуком, повторюваним дієсловом: Заридала Катерина та бух йому в ноги.

Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито.
Великі стилістичні можливості мають синоніми простого речення – ствердні
й заперечні, розповідні, питальні й спонукальні, односкладні й
двоскладні, повні й неповні речення. Вони забезпечують синтаксичну
різноманітність тексту, його виразність. Уживання повних і неповних
речень зумовлене сферою їх використання. Повні речення переважають у
книжних стилях, а неповні – у розмовному. У художньому стилі неповні
речення використовуються лише тоді, коли треба відбити живе розмовне
мовлення (у діалогах).

Речення з однорідними, відокремленими членами найчастіше вживаються в
книжному мовленні. У діловому, науковому і рідше в публіцистичному
стилях вони використовуються для передачі точного, логічного викладу
думок, класифікації предметів і явищ, виділення й уточнення їх суттєвих
ознак тощо.

Серед слів, що не мають граматичного зв’язку з членами речення,
звертання виділяється особливою стилістичною виразністю. Воно є формою
звернення до співровмовника і широко вживано в розмовному стилі.

У діловому мовленні використовуються звефтання пане, пані, добродію,
паство, товариство, шановна громадо тощо, які замінили універсальне
слово товариш. Звертання часто супроводжується означеннями шановний,
вельмишановний, поважаний, високоповажаний, ласкавий і под.

Пунктуація. Розділові знаки у простому і складному реченнях

Пунктуація (від латинського словаpunctuatio, що означає крапка) — це
система розділових знаків у мові і розділ мовознавчої науки про
використання їх.

Розділовими знаками є загальноприйняті умовні значки (крапка, кома,
тире, двокрапка, крапка з комою, дужки, лапки, багатокрапка), які
вживаються на письмі, для членування тексту відповідно до змісту,
синтаксичної будови та інтонації. Розділові знаки називаються
пунктограмами. Вони допомагають тому, хто пише, точно передати думку, її
відтінки, виразити волю й емоції, оцінки та своє ставлення до них, а
читачеві адекватно сприйняти і зрозуміти текст.

Крапка є розділовим знаком, що відображає найбільшу в усному мовленні.

Крапка ставиться: у кінці розповідного чи спонукального речення, якщо
вимовлене без окличної інтонації; при ініціалах, при скороченні слова.

Крапка не ставиться: після заголовків, на вивісках, печатках і
штампах; у скорочених назвах метричних мір; в абревіатурах між
складовими частинами.

Знак питання ставиться: у кінці питального речення, у якому є питальне
слово і яке вимовляється з питальною інтонацією. На таке питальне
речення можлива відповідь у формі розповідного речення; у кінці
риторичного питального речення, на яке немає відповіді або її не може
бути взагалі. Таке питання можна назвати образним.

Особливої уваги потребує знак питання у складнопідрядних реченнях. Якщо
питання є у головному і підрядному реченнях, то в кінці підрядного
речення ставиться знак питання.

Навіть якщо у підрядному реченні питання немає, а вголовному є, то знак
питання також ставиться.

Якщо у головному реченні питання немає, а в підрядному є, то знак
питання не ставиться.

Знак питання може ставитись у середені речення у дужках після якогось
особливо питального слова, коли питання може стосуватись тільки цього
слова.

Знак оклику ставиться:

У кінці речень, що вимовляються з окличною інтонацією. Найчастіше це
бувають спонукальні речення. Можливі й розповідні речення з окличною
інтонацією.

У кінці окличних речень, що починаються експресивними словами.

Після однослівних і поширених звертань, що вимовляються оклично. У таких
випадках треба звернути увагу на те, що після звертань збільшена пауза.

Після вигуків та слів так, ні, що вимовляються з окличною інтонацією.

У дужках, при тире, або без них у середині речення для виявлення
особливих емоцій чи оцінок, але таких, що стосуються не речення, а
окремої частини його.

Кома у простому реченні ставиться:

Між однорідними членами речення, що поєднуються інтонацією без
сполучників. Однорідними можуть бути: підмети, присудки (не ставиться
кома між однаковими формами дієслова, якщо позначають одне загальне
поняття дії з метою, а не окремі дії), додатки, означення, обставини.

Між однорідними членами речення, що з”єднуються двома або більше
однаковими сполучниками.

Між однорідними членами, що з”єднані протиставними сполучниками.

Перед другим парним сполучником.

Для виділення вставних слів, словосполучень і речень.

Для виділення порівняльних зворотів, що вводяться словами наче, ніби,
як, як і, немов.

При повторенні слів, якщо між ними є пауза. Після затверджувальних або
заперечувальних слів: так, гаразд, авжеж, що ж, ні.

Для виділення вигуків в середині речення, в якій би позиції вони не
стояли.

Комами виділяються всі види звертань: непоширені і поширені, конкретні,
узагальнені, риторичні, звертання з прикладкою чи без неї.

При відокремлених членах речення.

Комами виділяються означення, виражені дієприкметниковим зворотом, якщо
зворот стоїть після означувального слова.

Для виділення порівняльних зворотів, що починаються сполучниками мов,
немов, наче, неначе, ніби, як, як і, ніж.

Кома у складному безсполучниковому реченні ставиться між простими.

Крапка з комою є рідковживаним розділовим знаком. В усному мовленні йому
відповідає пауза за величиною, як при крапці.

Крапка з комою може зустрітись у простому ускладеному реченні між
поширеними однорідними другорядними членами, які мають свої розділові
знаки. Але це дуже рідкі випадки. Частіше крапка з комою вживається у
складному безсполучниковому реченні на межі простих речень, якщо кожне з
них поширене, має свої розділові знаки. Синтаксичні відношення між
такими частинами слабкі, тому ці частини легко можна перетворити в
окремі речення.

Двокрапка використовується у 3-х позиціях:

У простому реченні після узагальнюючого слова перед однорідними членами
речення.

У складному реченні між простими реченнями, якщо друге розкриває зміст
1-го або доповнює його.

При прямій мові і в діалогах після слів автора.

Тире – специфічний розділовий знак. В усному мовленні йому відповідає
велика пауза і різкий злам інтонації. У простому реченні тире ставиться:
між підметом і присудком на місці допоміжного дієслова-зв”язки, якщо
присудок є іменним; між підметом і присудком перед словами це, значить,
ось; у неповному реченні на місці пропущеного члена речення; при
відокремлених членах речення; після однорідних членів перед узагальненим
словом.

У складних реченнях тире ставиться: між простими реченнями, якщо
відчувається, що є пропущені слова і зміст 2-го містить результативність
дії 1-го; на межі простих речень, якщо їх зміст протиставляється.

Дужки як розділовий знак використовуються: для виділення підзаголовків,
розшифрування назв; для виділення імен і прізвищ, що стоять після
займенників; для виділення вставних слів і речень, зокрема таких, що
повідомляють щось нове, дають інформацію, принагідно згадану; у дужки
береться прізвище автора після цитат, речень чи уривків з його творів.

Лапки використовуються для виділення індивідуальних назв газет,
журналів, книг, заводів, фабрик, кооперативів, товариств тощо, якщо ці
назви йдуть у тексті поряд із загальними словами.

Багатокрапка використовується для передачі незакінченого, обірваного або
перерваного мовлення. У дуже поширених складних реченнях, що мають різні
синтаксичні зв”язки і називаються складними синтаксичними конструкціями
використовуються кілька видів розділових знаків, кожен за своїм
призначенням.

Пряма, непряма і невласне пряма мова. Діалог як продуктивна форма усного
професійного спілкування

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що точно
зберігає лексику, синтаксис та інтонацію висловлення мовця. Пряма мова
характеризується завершеністю своєї структури і обов”язково має при собі
слова автора. Їх називають авторським введенням.

Пряма мова може стояти: а) після слів автора (авторського введення); б)
перед словами автора; в) перед і після слів автора, отже, ніби
розриватися словами автора. Відповідно до місця прямої мови речення з
нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення:

Слова автора: “пряма мова”;

“пряма мова”, (?..) – слова автора;

“пряма мова”, (?..) – слова автора, (.) – “пряма мова”.

Пряма мова може оформлятися у вигляді діалогу, якщо передається розмова,
суперечка 2-х осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кілька чи
багато осіб.

У драматичних творах діалоги й полілоги складають основний текст, тому
там лапки й тире не ставляться, а називаються іменами персонажів.

Якщо немає можливості виділити ім”я чи назву дійової особи, то після них
ставлять двокрапку.

Непрямою називають чиюсь мову, передану не дослівно. Вона передає лише
загальний зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовця. У порівнянні з
прямою мовою непряма має свої граматичні ознаки:

не є окремим висловленням чи реченням;

входить у складне речення його підрядною частиною;

приєднується до головного речення сполучниками що, щоб, ніби, мов,
немов, наче, неначе, часток хай, нехай;

може бути частиною простого речення;

має інтонацію підрядності;

характеризується наявністю особових займенників та дієслів.

Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму. При заміні
прямої мови на непряму змінюються особові форми дієслів та займенники з
погляду того, хто вводить непряму мову у своє висловлення, а не з
погляду автора прямої мови.

Невласне-пряма мова зустрічається тільки в художній літературі, де й з
волі й естетичного задуму автору відбувається взаємопроникнення
авторської і прямої мови.

Цитати. Їх роль у науковому стилі мови. Розділові знаки при цитатах

Цитати – це різновид прямої мови.

Цитатою називається дослівний уривок з чийогось тексту або висловлення
дня підтвердження якоїсь думки. Цитати завжди беруться в лапки. Якщо
цитата є частиною речення, то вона пишеться з малої букви. Наприклад:
Борис Буряк пише, що „в художній структурі сценаріїв і фільмів
Олександра Довженка завжди присутній сам автор”.

Якщо цитата наводиться не повністю, то на місці пропуску ставиться три
крапки. Наприклад: Шевченкове „…треба миром, Громадою обух сталить…”
завжди звучить як гасло.

Якщо цитується віршований текст, то він, при збереженні віршової форми,
в лапки не береться, а коли пишеться суцільним рядком, то оформляється
як звичайна прозова цитата.

Культура мови і мовний етикет

Культура мови – ступінь відповідності мови нормам літературної мови;
галузь мовознавства, що вивчає проблеми літературної мови.

Структура та мовні особливості обліково-фінансових документів
(доручення, розписка)

Доручення – це документ, яким організація чи окрема особа надає іншій
особі право на певну діяльність або отримання матеріальних цінностей від
її імені. Залежно від суб’єкта дії доручення поділяються на:

— особисті (особа доручає особі);

— офіційні (установа доручає особі чи установі).

Особисте доручення юридично правомірне лише у тому випадку, коли підпис
особи, що склала доручення, завірив керівник установи печаткою і своїм
підписом. Реквізити особистого доручення:

1. Назва виду документа. 2. Текст. 3. Дата. 4. Підпис особи, яка склала
доручення. 5. Завірення підпису.

Офіційні доручення друкуються на спеціальних бланках. Реквізити
офіційного доручення:

1. Штамп. 2. Номер. 3. Дата. 4. Назва виду документа. 5. Текст. 6.
Зразок підпису особи, якій видано доручення. 7. Підпис керівника
установи.8. Печатка.

Текст доручення містить такі відомості:

— прізвище, ім’я, по батькові, посада особи (в офіційному дорученні —
назва установи), яка видає доручення;

— прізвище, ім’я, по батькові, посада особи, якій видається доручення;

— назва установи, від якої особа повинна отримати матеріальні цінності
або в якій особа здійснює свою діяльність;

— напрям діяльності особи або перелік матеріальних цінностей, їх
кількість і; вартість;

— термін дії доручення;

назва та відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує
особу, якій видається доручення.

Розписка – це письмове підтвердження певної дії, яка мала місце,
—передачі й отримання документів, товарів, грошей. Реквізити: І. Назва
виду документа. 2. Текст: прізвище, ім’я, по батькові та посада особи,
яка дає розписку і підтверджує отримання цінностей; прізвище, ім’я, по
батькові та посада особи, яка передала цінності; у чому конкретно дано
розписку (вказуються точні найменування матеріальних цінностей, їх
кількість і вартість — словами і цифрами); відомості про документ
(паспорт, посвідчення), що засвідчує особу, яка отримує цінності;
підстава передачі й отримання цінностей.

3. Дата. 4. Підпис особи, яка отримала цінності. 5. Завірення підпису (у
приватній розписці).

Розписка може бути приватного (особа отримує цінності від особи) і
службового (особа — представник установи — отримує цінності від цієї або
іншої установи) характеру.

Структура та мовні особливості документів щодо особово складу (заява,
автобіографія, резбме)

Автобіографія – це документ, в якому особа повідомляє основні факти
своєї біографії. Реквізити:

І. Назва виду документа. 2. Текст, в якому зазначається: прізвище, ім’я,
по батькові; дата народження; місце народження; відомості про освіту
(повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося
навчатися); відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній
послідовності назви місць роботи й посад); короткі відомості про склад
сім’ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).

3. Дата написання. 4. Підпис. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.

Резюме – це документ, у якому коротко викладаються особисті, освітні та
професійні відомості про особу. Реквізити:

1. Назва виду документа. 2. Текст, що містить таку інформацію: домашня
адреса, телефон (факс); прізвище, ім’я, по батькові; мета, з якою
написано документ; особисті дані (дата народження; сімейний стан;
націоальність (якщо потрібно); відомості про освіту (повне найменування
всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися; ступінь володіння
чемними мовами (при потребі); відомості про професійний досвід (яку
посаду обіймає, попередні посади, із зазначенням стажу роботи);
відомості про публікації (якщо потрібно); інша інформація на вимогу
роботодавця.

3. Дата (при потребі). 4. Підпис (при потребі).

Резюме повинно бути детальним, точним, але лаконічним. Кожне нове
повідомлення пишеться з абзацу. Як правило, цей документ надсилається до
установи, яка оголосила вакансії. Після ознайомлення дирекції із
документом претенденти запрошуються на співбесіду. Якщо особа відповідає
вимогам установи, то їй пропонують заповнити резюме у вигляді анкети
безпосередньо на місці.

Заява – це документ, який містить прохання особи (особиста заява) або
установи (службова заява) щодо здійснення своїх прав або захисту
інтересів. Реквізити:

І. Адресат (назва установи або посада та ініціали керівника, на ім’я
яких подасться заява).

2. Адресант (назва установи або посада, ініціали (іноді адреса і
паспортні дані) особи, яка звертається із заявою).

3. Назва виду документа. 4. Текст.

5. Підстава (додаток): перелік документів, доданих до заяви на
підтвердження її правомірності.

6. Дата. 7. Підпис.

Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви с
заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття
рахунка, про притягнення до відповідальності тощо.

Структура та мовні особливості довідково-інформаційних документів
(доповідна записка, пояснювальна записка)

Доповідна записка – це документ на ім’я керівника установи, в якому
повімляється про певний факт, подію, подається звіт про виконня
службових доручень або взятих на себе зобов’язань.Зміст доповідної
записки повинен бути точним і лаконічним; для зручності поділяється на
частини. У кінці подаються висновки й пропозиції. Реквізити:

І. Назва виду документа. 2. Заголовок.

3. Посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається.

4. Текст.

5. Посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку (може
розташовуватися після адресата).

6. Дата складання. 7. Підпис.

Пояснювальна записка. Цей термін використовується для назви двох
документів:

1) вступна частина іншого документа (плану, програми, проекту тощо),
обґрунтовуються мета його створення, зміст, термін дії,
функціональне призначення, актуальність і новизна;

2) документ особистого характеру, в якому пояснюються певні діїї особи
(найчастіше — порушення дисципліни, невиконання роботи).

Пояснювальна записка пишеться працівником на вимогу адміністрації, в
деяких випадках — з ініціативи підлеглого. Пояснювальна записка, яка не
виходить за межі установи, оформляється на бланку або стандартному
аркуші із зазначенням таких реквізитів: 1. Адресата. 2. Назви виду
документа. 3. Коду. 4. Прізвища (адреси) адресанта. 5.Заголовка.
6.Тексту. 7.Дати складання 8. Підпису.

Якщо записка направляється за межі установи, її оформляють на бланку і
реєструють.

Мова і суспільство. Функції мови

Сучасна українська літературна мова і мова професійного спрямування

Державний статус української мови. “Закон про мови в Українській РСР”
від 28 жвтня 1989р

4. Мова у професійній діяльності економіста

5. Походження і формування української літературної мови

6. Мовна норма. Види норм української літературної мови. Нормативність
як основа професійної мовної культури

7. Особливості усної форми української літературної мови

8. Особливості писемної форми української літературної мови

10. Характеристика наукового стилю української літературної мови

11. Характеристика публіцистичного стилю української літературної мови

12. Характеристика офіційно-ділового стилю української літературної мови

13. Писемна форма офіційно-ділового стилю. Документи їх різновиди

Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу
фахівця-економіста

Лексика ураінської мови. Словниковий склад української мови з погляду
походження

Лексика укр мови з погляду вживання

Омоніми, синоніми, параноніми, антоніми у різних функціональних стилях
укр літературної мови

Синонімія, паронімія й омонімія у науковому тексті

Місце і роль економічної термінології в словнику укр літературної мови

Загальновживані слова, професіоналізми і терміни

Запозичення із загальноєвропейських мов та їх роль у формуванні укр
економічної термінології

Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі
формування економічної терміносистеми

Грецькі та латинські терміноелементиі слова у сучасному економічному
словнику

Фразеологія. Джерела виникнення фразеологізмів

Роль фразеологізмів в оптимізації професійного мовного спілкування

Енциклопедичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльності

Особливості української орфоепії

Українська орфографія. Принципи українського правопису

Вживання великої літери

Правопис слів іншомовного походження

Графічні скорочення, їх використання у міжнародній правовій та
економічній практиці

Правопис складних слів

Правопис українських префіксів і суфіксів

Правопис прізвищ

Іменник. Відмінкові закінчення іменників-термінів чоловічого роду 2-ої
відміни в родовому відмінку однини

Складні випадки відмінювання українських прізвищ, імен та імен по
батькові

45. Числівник. Відмінювання числівників в українській мові. Способи
передавання цифрової інформації у наукових текстах і текстах документів

Займенник. Особливості відмінювання займенників

Прислівник. Особливості функціонального навантаження прислівників у
різних стилях укр літературної мови

Дієслово. Дієслівні форми та способи їх творення. Специфіка творення
дієприкметників в укр мові

Прийменник. Прийменникові конструкції у мові офіційних документів

Синтаксис. Словосполучення та речення. Синтаксичні особливості наукових
та офіційно-ділових текстів

Правила узгодження складеного підмета з присудком в українській
літературній мові

Правила узгодження числівника з іменниками в укр літературній мові

Прості та складні речення. Їх функціональне навантаження у різних стилях
укр літературної мови

Пунктуація. Розділові знаки у простому і складному реченнях

Пряма, непряма і невласне пряма мова. Діалог як продуктивна форма усного
професійного спілкування

Цитати. Їх роль у науковому стилі мови. Розділові знаки при цитатах

Культура мови і мовний етикет

Структура та мовні особливості обліково-фінансових документів
(доручення, розписка)

Структура та мовні особливості документів щодо особово складу (заява,
автобіографія, резбме)

Аванс (франц. аva nce, від avancer – платит наперед) – 1) Грошова сума
або майнова цінність, що видається в рахунок майбутніх платежів. 2)
Переносно – робити аванси – загравати; подавати надію.

Авізо (італ. аvviso – повідомлення) – письмове повідомлення банку
клієнтові або іншому банкові про виконані операції.

Авуари (від франц. аvoir – майно) – 1) Різні активи (гроші, чеки,
векселі, перекази, акредитиви), за рахунок яких можуть бути проведені
платежі. 2) Засоби банку ( його каса, рахунки в банках, цінні папери, що
можуть бути легко реалізовані, векселі тощо), які є на його рахунках у
закордонних банках в іноземній валюті.

Ажіо (італ. аggio) – відхилення курсу грошових знаків, векселів та інших
цінних паперів від номінальної вартості їх або паритету в бік
перевищення. Інша назва – лаж.

Ажіотаж (франц. аgiotage) – 1) Спекулятивна гарячка на капіталістичних
біржах і ринках. 2) Збудження, хвилювання.

Акцептант (від лат. acceptans – той, хто приймає) особа, яка
зобов”язалася сплатити за пред”явленим рахунком, векселем.

Акциз (франц. ассіse, від лат. ассіdо – обрізую) – в капіталістичній
економіці непрямий податок, здебільшого на предмети широкого вжитку,
комунальні та транспортні послуги.

Акція ( від лат. асtio – дія, дозвіл) – 1) Цінний папір, що свідчить про
внесення певного паю в капіталістичне підприємство і дає власникові
право на дивіденд. 2) Дія, вчинена з будь-якою політичною, економічною
або ін.метою.

Арбітраж (франц. arbitrage) – 1) Спосіб розв”язання спору, коли сторони
звертаються не в судові органи, а до окремих осіб – арбітрів, обраних за
взаємною згодою або в передбаченому законом порядку. 2) А. міжнародний –
органи, передбачені рядом міжнародних правових актів і Статутом ООН для
мирного розв”язання міжнародних спорів. 3) Купівля іноземної валюти чи
ін. цінностей на одному офіційному валютному ринку і продаж на іншому,
щоб дістати прибуток на різниці в курсах валют або цінностей.

Аудит – вид підприємницької діяльності аудиторів по виконаних, на основі
договірної системи незалежних перевірок бухгалтерської звітності.

Баланс (франц. balance, букв. – терези, від лат. bilanx – той, хто має 2
вагові чаші) – 1) Рівновага, уорівноважування. 2) система показників, що
характеризують співвідношення елементів у будь-якому явищі, що постійно
змінється. 3) Колоди, що використовувались як сировина для вир-ва паперу
та целюлози (балансова деревина).

Банк (з італ. banco – лава, конатрка, стіл міняйла) – 1) Особливий
економічний інститут, що акумулює тимчасово вільні кошти, надає кредит,
здійснює грошові розрахунки. 2) ставки у картярських іграх.

Банко ( від італ. banco – лава) – 1) Ціна або курс, за яким банк продає
й купує цінні папери. 2) Будівельний матеріал – суміш глини з соломою.

Бізнес (англ. Business – справа, угода, біржова операція, комерція) –
поширена в капіталістичних країнах, особливо в США, назва
підприємницької діяльності, що дає прибуток.

Біржа – 1) Ринок оптової торгівлі товарами (товарна), цінними паперами
(фондова). Від прізвища Купецької сім”ї ван дер Бурс в Брюгге (13ст.).

Бонус – 1. Додаткова винагорода, премія.2. фін Додаткова цінова знижка,
що надається продавцем за умови угоди (контракту) чи постійним покупцям.

Бордеро (франц. bordereau) – 1) Виписка із бухгалтерських документів,
рахунків. 2) Опис, що супроводить документи, які надсилаються.

Брокер (англ. broker, від broke – займатись маклерством) – посередник
під час укладання різних угод, у тому числі й на біржі.

Бюджет (англ. budget, букв. – сумка) – 1) Затверджений у законодівчому
порядку розпис доходів і видатків держави на певний строк. 2) План
доходів і видатків установи, підприємства або окремої особи на певний
період.

Валоризація (франц. valorisation) – штучне підвищення ціни будь-якого
товару (головним чином через скорочення вир-ва) або курсу паперових
грошей.

Валюта (італ. valuta, від лат. valeo – коштую) – 1) Грошова одиниця
країни. 2) Тип грошової системи, що діє в країні (золота, срібна,
паперова). 3) Іноземні гроші, а також векселі, чеки тощо,
використовувані в міжнародних розрахунках.

Ваучер – документ, який підтверджує оплату товарів і послуг, видачу
кредиту, отримання гршей.

Вексель – письмове боргове зобов”язання, що дає його власникові право
вимагати від боржника сплати зазначеної у векселі суми грошей.

Віндикція (лат. vindicatio, від vindico – захищаю, заявляю претензію,
вимагаю) – в цівільному праві позов власника про вилучення його майна з
чужого незаконного володіння.

Глобалізація (global – всезагальний) – 1) стосується території всієї
земної кулі, охоплює всю земну кулю. 2) різнобічний, всезагальний,
повсякденний.

Грант – певна допомога, яка надається піідприємствам для виконання
наукових робіт.

Девальвація – законодавче зменшення золотого вмісту (вартості) грошової
одиниці, зниження курсу паперових грошей щодо золота або іноземної
валюти.

Девіза – вексель, чек і т.ін. виписаний в іноземній валюті для оплати
його за кордоном.

Делькредере (нім. Delkredere – порука, від італ. del credere – на віру)
– додаткова угода до комісійного договору, згідно з якою комісіонер
заокрему винагородубере на себе відповідальність перед комітентом за
виконання договору третьою особою.

Депозит – гроші або цінні папери. Що їх вносять до кредитних установ
(банків, ощадних кас) для зберігання; вклади в банках і ощадних касах.

Дефіцит (від лат. deficit – не вистачає) – 1) Перевищення видатків над
доходами, пасиву балансу – над його активом. 2) Нестача матеріальних
цінностей порівняно з потребою в них.

Дефляція – 1) Зменшення урядом маси паперових грошей та нерозмінних на
золото банкнотів, випущених в обіг у період інфляції, з вилученням
частини надлишку паперових грошей. 2) Руйнування й розвіювання гірських
порід і грунтів під діює вітру.

Дивіденд (від лат. dividendum – те, що треба розділити) частина прибутку
акціонерних товариств, яку щорічно розподіляють між акціонерами за
акціями.

Дилер – член фондової біржі (окрема особа та фірма) і банк, що
займається купівлею-продажемцінних паперів, дорогоцінних металів, що діє
від свого імені та за власний рахунок.

Дисконт (англ. discount – рахую) – купівля банками векселів до
закінчення їхнього строку; процент, що його стягують банки за цю
операцію.

Дистриб”ютор – 1) розподільча організація; 2) оптова фірма; оптовий
торговець; 3) брокер, що розміщує цінні папери серед клієнтури.

Економіка – 1) Історично визначена сукупність суспільно-виробничих
відносин, що характеризують економічний лад суспільства, його базис,
властивий певній суспільно-економічній формації. 2) Народне господарство
даної країни. 3) Наука, що вивчає специфіку виробничих відносин у певній
галузі або сфері суспільної діяльності.

Емісія ( від лат. emissio – випуск, випромінювання) – випуск банкнотів,
паперових грошей та цінних паперів державними установами та акціонерними
товариствами.

Жирант (нім. Girant – переказати (суму)) – особа, яка робить на звороті
векселя або чека передавальний запис.

Імпорт (англ. import – ввожу) – ввіз товарів або капіталів будь-якою
країною з-за кордону.

Інвестиція (нім. Investition – одягаю) – довгострокове вкладення
капіталу (коштів) у різні галузі економіки, переважно за межами країни.

Індемнітет – 1) у міжнародному праві – відшкодування втрат. 2) В Англії
звільнення парламентським актом міністрів від відповідальності за
порушення ними конституції.

Індосамент – передатний напис власника на звороті чеків, векселів,
коносаментів та ін. цінних паперів про надання прав за цими документами
ін. особі.

Інжирінг – послуги по створенню виробничих підприємств, об”єднань,
об”єктів інфраструктури

Інтернет – це світова глобальна комп”ютерна мережа, що об”єднує міліони
комп”ютерів та десятки міліонів користувачів у всьому світі.

Інтранет – (англ. intranet) традиційно корпоративна мережа обміну
інформацією, локальна мережа.

Інфляція (лат. inflatio – роздмухування, розбухання) – переповнення
каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що викликає
знецінювання їх, зростання цін на предмети першої необхідності, зниження
валютного курсу, падіння реальної заробітної плати.

Квота ( від лат. quot – скільки) – 1) Частка, частина, певна норма. 2)
Частка в загальному виробництві, збуті, експорті або імпорті продукції,
яку встановлюють для учасників монополістиозмір податку з одиниці
оподаткування.

Кліринг (англ. clearing, від clear – очищати, вносити ясність) – система
безготівкових розрахунків (за продані товари, цінні папери, надані
послуги) – що грунтується на зарахуванні банками взаємних платіжних
вимог сторін, що беруть участь у розрахунках.

Комерція (від лат. commercium – торгівля) – діяльність, пов”язана з
реалізацією товарів.

Конкуренція (від лат. concurrentia – змагання, суперництво) – 1)
Боротьба між приватними товаровиробниками за вигідніші умови виробництва
і збуту товарів. 2) Суперництво між окремими особами, заінтересованими в
досягненні певної мети кожний для себе.

Консорціум (від лат. concortium – співучасть, спільність) – одна з форм
монополій; угода групи банківськихабо промислових монополій для
спільного здійснення великих фінансових операцій.

Конто (італ. conto) – рахунок.

Контрагент (від лат. contrahens – той, хто домовляється) – сторона в
договорі.

Контракт (від лат. contractus – угода) – договір, письмова угода сторін.

Кредит (лат. creditum – позика) – 1) Особлива форма руху вартості,
продаж товарів з відстрочкою платежу або передача на строк грошей та
матеріальних цінностей з умовою їх повернення. За надання К. стягується
процент. 2) Сума, включена до кошторису, в межах якої дозволяються
витрати на певні потреби. 3) Переносно – довір”я.

Лаж (італ. l’aggio) – 1) Підвищення ринкової “ціни” золота в паперових
грошах. Що стихійно встановлюється на капіталістичному ринку. 2)
Відхилення курсу грошових знаків, векселів та інших цінних паперів від
номінальної вартості їх або паритету в бік перевищення.

Лізинг – здача в оренду на тривалий строк предметів довгочасного
користування.

Лінкідж – дозвіл біржі своїм клієнтам купувати іпродавати в неї
контракти з наступною їх купівлею-продажем на іншій біржі.

Лесе фер – політика державного невтручання в економіку і вільної
конкуренції.

Ліцензія (від лат. licentia – свобода, право) – 1) Дозвіл, що надається
державним органам, на право ввозу товарів з-за кордону й вивозу їх за
кордон. 2)Патентна Л. – надання права здійснювати і використовувати
чиїсь винаходи, на які видано патент.

Логістика – 1) Те саме, що й математична логіка. 2) Ідеалістичний напрям
філософії математики, який намагається ототожнити математику з логікою,
перетворивши логіку при цьому на чисто символьне числення.

Маркетинг (від англ. marketing – торгівля, продаж) – система управління
виробничою і реалізаційною діяльністю підприємств, яка забеспечує
виявлення потреб споживачів, вир-во пр-ції та послуг, які відповідають
цим потребам. М. Включає дослідження ринку, сегментування і відбір
цільових ринків, розробка і реалізація маркетингових заходів.

Менеджмент (англ. management) – 1. Політика забезпечення прийнятих
рішень в сфері бізнесу на основі комплексного аналізу факторів, що
впливають нап його ефективність. 2. Організація керівником ефективної
роботи підлеглих, цілеспрямований вплив на них в інтересах успішного
вирішення поставлених завдань.

Монетаризм – теорія про зміну пропозиції грошей як першопричину
коливаньв економіці і тому стабільність економіки вбачає в стабілізації
грошового обігу.

Опціон (від лат. optio – вільний вибір) – 1) Застереження в договорі
морського перевезення (чартері) щодо права заміни одного вантажу іншим
або одного порту призначення іншим. 2) Умова, що включається в біржові
угоди на строк, за яким одній з сторін надається право вибору між
альтернативними елементами угоди.

Оферта (від лат offertus – запропонований) – в цивільному праві –
пропозиція однєї особи іншій укласти угоду з докладним переліком усіх її
умов.

Паблік релейшнз – це наука та мистецтво організації та здійснення
зв”язків суб”єктів управлінняекономічної, соціальної, політичної та
духовно-культорної діяльності з громадськістю, досягнення
взаєморозуміння та доброзичливості між особистістю, закладом з іншими
людьми, групами людей або суспільство у ціломуза допомогою
розповсюдження пояснюючого матеріалу, розвитку обміну інформацією.

Пабліситі (англ. publicity, букв. – гласність, реклама) – прагнення до
самореклами, популярності; славнозвітність.

Приватизація – (лат. privatus – особистий) передача державного чи
муніципального майна (ділянок щземлі, промислових підприємств, банків,
засобів транспорту та зв”язку, будівель, акцій, культурних цінностей і
т.д.) за плату чи безкоштовно у приватну власність.

Протекціонізм (від лат. protectio – прикриття, захист) – економічна
політика буржуазних держав, спрямована на захист на захист національної
промисловості й сільського господарства від іноземної конкуренції, а
також на загарбання зовнішніх ринків. Знаряддям П. Є митна політика.

Рантьє (франц. rentier) – паразитичний прошарок суспільства, що не бере
участі у виробництві, а живе за рахунок доходів від цінних паперів, на %
від капіталів, які передають у позичку.

Реверсія (від лат. reversio – повернення) – 1) Повернення майна, зокрема
маєтку, колишньому власникові. 2) Тимчасова передача кредиторові
цінностей для забезпечення зобов”язання, що виникло. 3) У вексельному
праві – передача в заставу векселя для одерження позички.

Регрес (від лат. regressus – зворотний рух) – 1) Низхідний, зоротний
рух, перехід від вищих форм до нижчих. Діалектично пов”язаний з
прогресом момент розвитку. 2) Зміна до гіршого, занепад.3) Юрид. Право
особи, яка виконувала зобов”язання ін. особи, пред”являти до неї
зворотну вимогу про повернення витрат.

Реклама (франц. reclame – вигукую, кличу) – 1) Популяризація товарів,
видовищ, послуг тощо за допомогою преси, радіо, телебачення, плакатів,
світлових стендів, об”яв тощо. 2) Поширення відомостей про кого-небудь,
про щось зметою популяризації.

Рента (нім. Rente – повертаю, сплачую) – доход з капіталу, землі або
майна, що його власники регулярно одержують, не займаючись
підприємницькою діяльністю; доход у формі процента, одержаного
власниками грошового капіталу або держателями цінних паперів з твердим
курсом.

Референція – 1) Довідка, відзив про колишню службу. 2) Свідчення про
платоспроможність певної фірми чи особи.

Ринок – розуміється як місце, де відбувається процес купівлі-продажу
результатів людської діяльності, а отже, як сфера підприємницької
діяльності – бізнесу; це сукупність економічних відносин між людьми у
сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів
людської діяльності; це місце, де відбувається остаточне визнання
суспільством втіленої в результати діяльності праці.

Сальдо (від італ. saldo – розрахунок) різниця між підсумками за дебетом
та кредитом рахунків.

Синдикат (франц. syndicat – захисник) – Одна з форм монополій;
об”єднання самостійних підприємств з метою регулювання ринку певного
товару, підтримання високого рівня цін і одержання прибутку.

Сторно (італ. storno, від stornare – переводити назад) – спосіб
виправлення помилоку бухгалтерському обліку, допущених при записах
господарських операцій.

Субсидія (від лат. subsidium – допомога, підтримка) – грошова або
натуральна допомога.

Тариф – система ставок, за якими оплачують виробничі й невиробничі
послуги, працю тощо.

Товар – сукупність матеріальних та нематеріальних характеристик і
властивостей, яка пропонується споживачам для задоволення їхніх потреб,
вирішення їхніх проблем.

Транзит (від лат. transitus – проходження, перехід) – слідування
пасажирів, вантажів, а також перевізних засобів від місця відправлення
до пункту призначення через проміжні пункти.

Тратта – переважно в міжнародних розрахунках переказний вексель.

Утиліти (лат. utilus корисні) – 1) речі, відходи не придатні для
використання і які використовують як сировину. 2) переносне значення про
те, що вийшло з ужитку. 3) допоміжні програми ПК.

Фінанси (від лат. finantia – платіж) – система грошових відносин тієї чи
іншої держави.

Франчайзер – банківська компанія, яка укладає договір з дрібною фірмою,
договірним підприємством, бізнесменом (франчайзі) на право перевагу
діяти від імені франчайзера, при цьому дрібна фірма зобов”язана
здійснювати свй бізнес лише у фірмі, що вказана великою фірмою протягом
визначеного періоду і у визначений час, у свою чергу франчайзер
зобов”язаний забезпечувати франчайзі товарами, технологіями, надавати
свою підтримку у бізнесі.

Цивіліст (лат. civilis цивільний) – спеціаліст з (громадянського)
цивільного права.

Юрисдикція – повноваження давати правову оцінку фактам, розв”язувати
правові питання.

Юриспруденція (лат. jurisprudentia – знання права) сукупність правових
наук, правознавство. Вживається також для позначення теретичної
діяльності в галузі права й практики застосування права.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter