.

Міжнародні економічні відносини (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 23780
Скачать документ

1. Базові умови експортно-імпортних перевезень – Інктотермс

Метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для
тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.
Таким чином можна уникнути або, щонайменше, значною мірою скоротити
невизначеності, пов’язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у
різних країнах.

Часто сторони, що укладають контракт, незнайомі з різною практикою
ведення торгівлі в країнах одна одної. Це може стати причиною
непорозумінь, спорів і судових проваджень з усіма пов’язаними з цим
марними витратами часу й коштів. З метою вирішення вищезгаданих проблем,
МТП в 1936 році вперше опублікувала звід міжнародних правил тлумачення
торговельних термінів. Ці правила відомі як “Інкотермс-1936”. Пізніше
були внесені зміни та доповнення 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і, на
сьогодні, 2000 року, для узгодження цих правил із сучасною практикою
міжнародної торгівлі.

Основною причиною послідовних редакцій Інкотермс була необхідність
адаптувати їх до сучасної комерційної практики. Так, після перегляду
1980 було введено термін Франко перевізник (тепер FCA) для розгляду
частих випадків, коли пунктом одержання товару при морській торгівлі
більш не був традиційний пункт FOB (проходження через бильця судна), а
пункт на суші перед навантаженням на борт судна, де товар було покладено
до контейнеру для наступного транспортування морем або комбінацією
різних транспортних засобів (так звані змішані або мультимодальні
перевезення).

Далі, після перегляду Інкотермс у 1990 статті, які стосуються обов’язків
продавця надати підтвердження поставки, дозволили замінити паперову
документацію EDI- повідомленнями за умови, що сторони заздалегідь
домовилися здійснювати спілкування за допомогою електронної пошти. Немає
необхідності говорити, що постійно прикладаються зусилля з
удосконалювання складання та представлення Інкотермс із метою полегшення
їхнього практичного здійснення.

Впродовж процесу редагування, що зайняв близько двох років, МТП вжила
всіх можливих заходів щодо залучення найширшого кола представників
світової торгівлі від різноманітних її секторів, репрезентованих у
національних комітетах, за посередництвом яких працює МТП, до
висловлення своїх поглядів і відгуків на низку проектів. Справжньою
винагородою за цю роботу стали свідчення того, що вона викликала
набагато активнішу реакцію з боку користувачів з усього світу, ніж
будь-яка з попередніх редакцій Інкотермс. Результатом цього діалогу
постала версія Інкотермс-2000, що може здатися лише незначною мірою
зміненою порівняно до Інкотермс-1990. Зрозуміло, проте, що Інкотермс
зараз користується всесвітнім визнанням, і тому МТП вирішила закріпити
це визнання й уникати змін заради самих змін. З іншого боку, було
докладено значних зусиль для забезпечення ясного й точного відображення
торговельної практики формулюваннями, використовуваними в
Інкотермс-2000. Крім того, значні зміни були внесені в дві області:

– обов’язки щодо митного очищення товару та здійснення митних платежів
за термінами FAS і DEQ;

– обов’язки щодо навантаження та розвантаження за терміном FCA.

Всі зміни, як за змістом, так і за формою, були зроблені на основі
ретельних досліджень, проведених серед користувачів Інкотермс. Особлива
увага приділялася запитам, отриманим із 1990 року Групою експертів з
Інкотермс, організованою для додаткового обслуговування користувачів
Інкотермс.

В Інкотермс-1990 терміни були для полегшення розуміння згруповані в
чотири категорії, відмінні між собою по суті, – починаючи з терміну,
згідно якого продавець тільки забезпечує покупцю доступ до товару на
власних площах продавця (“E”-термін – Ex Works); далі йде друга група, в
рамках якої продавець зобов’язаний доставити товар перевізнику,
призначеному покупцем (“F”-терміни – FCA, FAS і FOB); далі “C”-терміни,
відповідно до яких продавець повинен укласти договір на перевезення, не
приймаючи, проте, на себе ризик втрати чи пошкодження товару або
додаткові витрати внаслідок подій, що мають місце після відвантаження та
відправлення товару (CFR, CIF, CPT і CIP); і, нарешті, “D”-терміни, за
яких продавець має нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки
товару до місця призначення (DAF, DES, DEQ, DDU і DDP).

ТЕРМІНИ

1. “E”-термін покладає на продавця мінімальні зобов’язання: продавець
повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці –
звичайно на власних площах продавця. З іншого боку, як часто
відбувається на практиці, продавець може допомагати покупцю завантажити
товар на транспортний засіб, наданий останнім. Хоча термін EXW краще
відображував би це явище, якби коло зобов’язань продавця охоплювало й
відвантаження, автори визнали за бажане збереження традиційного принципу
мінімальних зобов’язань продавця за умовами терміна EXW, щоб їх можна
було застосовувати тоді, коли продавець не хоче приймати ніяких
зобов’язань щодо відвантаження товару. Якщо покупець бажає покласти на
продавця ці додаткові обов’язки, це має бути обумовлено в договорі
купівлі-продажу.

2. “F”-терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення
відповідно до вказівок покупця. Питання пункту такої доставки за умовами
FCA викликало утруднення через широке різноманіття обставин, що можуть
торкатися договорів, укладених у відповідності з цим терміном. Так,
товар може бути завантажений на транспортний засіб, надісланий покупцем,
щоб забрати товар з площ продавця; в іншому випадку товар може
потребувати відвантаження з транспортного засобу, наданого продавцем для
доставки товару на термінал, названий покупцем. Інкотермс-2000
враховують ці варіанти, передбачаючи, що у випадку, коли місцем,
названим у договорі в якості місця доставки, є площі продавця, поставка
є завершеною, коли товар завантажений на транспортний засіб, наданий
покупцем, а в інших випадках – коли товар наданий у розпорядження
покупця без розвантаження з транспортного засобу продавця. Варіанти, що
вказувалися для різноманітних видів транспорту в статті А.4 терміна FCA
Інкотермс-1990, не повторюються в Інкотермс-2000.

Пункт поставки на умовах FOB, такий самий, як у термінах CFR та CIF,
залишився без змін в Інкотермс-2000, попри значні дискусії. Хоча у
терміні FOB поняття “доставити товар через поручні судна” зараз може
видаватися в багатьох випадках непідходящим, воно тим не менш
розуміється комерсантами і застосовується з урахуванням особливостей
товару та наявних навантажувальних засобів. Відчувалося, що зміни щодо
пункту поставки в терміні FOB можуть створити непотрібну плутанину,
особливо у відношенні продажу промислових товарів, що перевозяться
морським шляхом, як правило, чартер-партіями.

На жаль, абревіатура FOB ще використовується деякими комерсантами просто
для позначення будь-якого пункту доставки – наприклад, “FOB фабрика”,
“FOB завод”, “FOB із заводу продавця” чи інших внутрішніх пунктів, таким
чином нехтуючи значенням абревіатури “вільно на борту”. Такого
застосування терміна, що створює плутанину, слід уникати.

У терміні FAS відбулися важливі зміни щодо обов’язку експортного митного
очищення товару, оскільки виявилося, що на практиці найчастіше цей
обов’язок покладається на продавця, а не на покупця. Для привернення
належної уваги до цієї зміни, її виділено заголовними літерами в
преамбулі терміна FAS.

3. “C”-терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на
звичайних умовах за свій власний рахунок. Тому пункт, до якого він
повинен оплачувати транспортні витрати, обов’язково має бути зазначений
після відповідного “C”-терміна. За умовами термінів CIF і CIP продавець
також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування.
Оскільки точка розподілу витрат фіксована в країні призначення, договори
з “C”-термінами часто помилково вважаються договорами прибуття, за якими
продавець несе всі ризики та витрати до моменту фактичного прибуття
товару до погодженого пункту. Слід підкреслити, однак, що “C”-терміни
мають ту ж природу, що “F”-терміни в тому відношенні, що продавець
здійснює виконання договору в країні відвантаження або відправлення.
Таким чином, договори купівлі-продажу на умовах “C”-термінів, як і
договори на умовах “F”-термінів, входять до категорії договорів
відправлення.

У природі договорів відправлення закладено, що, в той час як звичайні
транспортні витрати за перевезення товару звичайним маршрутом і способом
до погодженого місця сплачуються продавцем, покупець приймає ризики
втрати чи пошкодження товару, а також додаткові витрати, що можуть
виникнути внаслідок подій, що мають місце після належної доставки товару
для перевезення. Таким чином, “C”-терміни відрізняються від усіх інших
термінів тим, що вказують на дві “критичні” точки. Одна – це точка, до
якої продавець повинен організувати перевезення й нести витрати за
договором перевезення, а інша – це точка переходу ризиків. З цієї
причини, покладення на продавця за “C”-договором додаткових зобов’язань
щодо продовження його відповідальності за збереження товару після
проходження товаром вищезгаданої точки переходу ризику має здійснюватися
з максимальною обережністю. Сутність “C”-термінів полягає у звільненні
продавця від будь-яких подальших ризиків і витрат після належного
виконання ним договору купівлі-продажу шляхом укладення договору
перевезення та передання товару перевізникові, а також забезпечення
страхування за термінами CIF і CIP.

Сутнісна природа “C”-термінів як умов договорів відправлення також
відображається у використанні документарних акредитивів як переважного
засобу платежу за цих обставин. У випадках, коли сторони договору
купівлі-продажу домовилися, що продавець одержить оплату при поданні
погоджених вантажовідправних документів до банку у відповідності з
умовами документарного акредитиву, несення продавцем подальших ризиків і
витрат після одержання оплати, за акредитивом чи іншим шляхом, після
відвантаження й відправлення товару суперечило б ключовій меті
документарного акредитиву. Звичайно, продавцю доведеться нести витрати
за договором перевезення незалежно від того, чи фрахт підлягає оплаті
вперед відправки (в пункті відправки), чи то в місці призначення; однак
додаткові витрати, що можуть виникнути внаслідок подій, що матимуть
місце після відвантаження й відправлення, обов’язково покладаються на
покупця.

Якщо продавець повинний забезпечити договір перевезення, який охоплює
оплату мит, податків і інших зборів, такі витрати, звичайно,
покладаються на продавця в тій мірі, в який це передбачено договором.
Тепер це чітко сформульовано в статті А.6 усіх “C”-термінів.

Якщо звичайно необхідно укласти декілька договорів перевезення,
пов’язаних із перевантаженням товару в проміжних пунктах для доставки їх
до обумовленого місця призначення, продавець повинен оплачувати всі
відповідні витрати, включаючи будь-які витрати, що виникають при
перевантаженні товару з одного транспортного засобу на інший. Проте,
якщо перевізник використав право перевантаження за відповідною умовою
договору перевезення з метою уникнення непередбачених перешкод
(наприклад, лід, затор, страйки, робочі безпорядки, приписи органів
влади, війна чи військові дії), тоді всі додаткові витрати, що
випливають із цього, будуть віднесені на рахунок покупця, тому що
зобов’язання продавця обмежене організацією звичайного договору
перевезення.

Часто трапляється, що сторони договору купівлі-продажу бажають чітко
визначити міру, в якій продавець зобов’язаний забезпечувати договір
перевезення, включаючи витрати на розвантаження. Оскільки такі витрати
звичайно покриваються ціною фрахту, коли товар перевозиться звичайними
судноплавними лініями, договір купівлі-продажу часто передбачає, щоб
товар перевозився в такий спосіб або принаймні відповідно до “лінійних
умов” (умов перевезення вантажів рейсовими судами). В інших випадках
після термінів CFR і CIF добавляються слова “включаючи розвантаження”
(“розвантажено”). Втім, не рекомендується додавати до “C”-термінів
абревіатури, за винятком випадків, коли у відповідному секторі торгівлі
значення абревіатури є чітко зрозумілим та прийнятим договірними
сторонами, або мав бути, виходячи з відповідного законодавства чи
торгівельного звичаю.

Зокрема, для продавця не бажано – та й неможливо, не змінюючи саму
природу “C”-термінів – брати на себе будь-які зобов’язання щодо прибуття
товару в місце призначення, бо ризик будь-якої затримки під час
перевезення несе покупець. Таким чином, будь-яке зобов’язання щодо
часових рамок обов’язково має стосуватися місця відвантаження чи
відправлення, наприклад, “відвантаження (відправлення) не пізніше …”.
Умова, наприклад, “CFR Гамбург не пізніше …” є насправді некоректною і
тому залишає місце для різноманітних тлумачень. Можна припустити, що
сторони мали на увазі або те, що товар повинен дійсно прибути в Гамбург
у визначений день, і тоді договір вже буде не договором відвантаження, а
договором прибуття, чи, навпаки, що продавець повинен відправити товар у
такий термін, за якого товар, за звичайного ходу обставин, прибуде в
Гамбург до визначеної дати, за винятком випадків затримки перевезення
внаслідок непередбачених подій.

У товарній торгівлі трапляється, що товар купується під час перевезення
на судні, і в таких випадках після торговельного терміна додається вираз
“на плаву”. Оскільки за таких умов, згідно положень термінів CFR і CIF,
ризик втрати чи пошкодження товару вже перейшов від продавця до покупця,
можуть виникнути складності тлумачення. З одного боку, можливе
збереження звичайного значення термінів CFR і CIF щодо розподілу ризику
між продавцем і покупцем, як-от, переходу ризику в момент відвантаження:
це могло б означати, що покупець змушений прийняти наслідки подій, що
вже відбулися на момент вступу договору купівлі-продажу в силу. Іншим
варіантом було б визнати співпадіння моменту переходу ризику з часом
укладення договору купівлі-продажу. Перший варіант досить практичний,
оскільки звичайно неможливо визначити стан товару під час перевезення. З
цих міркувань стаття 68 Конвенції ООН 1980 року про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів (CISG) передбачає, що, “[якщо на те вказують
обставини,] покупець приймає на себе ризик у відношенні товару,
проданого під час його знаходження в дорозі, з моменту здачі товару
перевізнику, що видав документи, які підтверджують договір перевезення”.
Проте, це правило має виняток, коли “продавець знав або повинен був
знати, що товар втрачено чи пошкоджено, і він не сповістив про це
покупця”. Таким чином, тлумачення термінів CFR або CIF із додаванням
виразу “на плаву” залежатиме від правових норм, застосовних до договору
купівлі-продажу. Сторонам рекомендується перевірити, яке право
застосовується до їх договору, та яке рішення має з цього випливати. У
випадку сумнівів сторонам рекомендується ясно розкрити це питання в
своєму договорі.

На практиці сторони часто продовжують використовувати стару абревіатуру
C&F (або C і F, C+F). Проте в більшості випадків виявляється, що вони
розглядають ці вирази як еквіваленти CFR. Сторонам, на уникнення
труднощів тлумачення їх договору, слід застосовувати правильний термін
Інкотермс – CFR, що є єдиною прийнятою в усьому світі стандартною
абревіатурою терміна “вартість і фрахт (… назва порту призначення)”.

Терміни CFR і CIF у статтях А.8 правил Інкотермс-1990 зобов’язували
продавця надавати копію чартер-партії в усіх випадках, коли його
транспортний документ (звичайно коносамент) містив посилання на
чартер-партію, наприклад, через вказівки на “всі інші умови, передбачені
в чартер-партії”. Хоча, звичайно, договірна сторона повинна завжди бути
в змозі визначити всі умови свого договору – бажано під час його
укладення, – виявилося, що практика надання чартер-партії як зазначено
вище створює проблеми, зокрема в зв’язку з акредитивними операціями.
Обов’язок продавця надавати відповідно до умов CFR і CIF копію
чартер-партії разом з іншими транспортними документами було виключено з
Інкотермс-2000.

Хоча статті А.8 правил Інкотермс спрямовані на забезпечення надання
продавцем покупцю “доказів поставки”, варто підкреслити, що продавець
виконує цю вимогу в момент надання “звичайних” доказів. Згідно умов
термінів CPT і CIP це буде “звичайний транспортний документ”, а термінів
CFR і CIF – коносамент або морська накладна. Транспортні документи
повинні бути “чистими”, що означає, що вони не повинні містити
застереження чи вказівки, що констатують дефектний стан товару та/або
упаковки. Якщо такі застереження або вказівки з’являються в документі,
він вважається “нечистим” і не приймається банками в операціях із
документарними акредитивами. Проте слід зазначити, що транспортний
документ, навіть без таких застережень чи вказівок, звичайно не складає
для покупця беззаперечного доказу того, що товар був відвантажений у
відповідності з умовами договору купівлі-продажу, для використання проти
перевізника. Як правило, перевізник у стандартному тексті на першій
сторінці транспортного документа відмовляється прийняти відповідальність
за інформацію щодо товару, вказуючи, що детальні відомості, включені до
транспортного документа, являють собою лише заяви вантажовідправника.
Згідно більшості застосовних законів і принципів перевізник повинний
принаймні використати розумні засоби перевірки правильності інформації,
й невиконання цього може покласти на нього відповідальність перед
вантажоодержувачем. Втім, у контейнерній торгівлі перевізник не має
засобів перевірки вмісту контейнера, якщо тільки він сам не відповідав
за його укладання.

Існують тільки два терміни, пов’язані із страхуванням, як-от терміни CIF
і CIP. Відповідно до них продавець зобов’язаний забезпечити страхування
на користь покупця. В інших випадках сторони самі вирішують, чи бажають
вони застрахуватися та в якій мірі. Оскільки продавець страхує угоду на
користь покупця, він не знає точних вимог останнього. Відповідно до
стандартних умов страхування вантажів Інституту лондонських страховиків
страхування може здійснюватися з “мінімальним покриттям” за умовами C,
із “середнім покриттям” за умовами B і з “найбільш широким покриттям” за
умовами A. Оскільки при продажі товарів за терміном CIF покупець може
захотіти продати товар у дорозі наступному покупцеві, який, в свою
чергу, може захотіти знову перепродати товар, неможливо знати розмір
страхового покриття, що задовольнятиме таких наступних покупців, і,
таким чином, традиційно за умов CIF обирається мінімальне страхування, з
можливістю покупця вимагати від продавця додаткового покриття. Однак
мінімальне страхування не підходить для продажу промислових товарів,
коли ризик викрадення, розкрадання або неналежного поводження з товаром
чи збереження товару потребує більшого покриття, ніж за умовами C.
Оскільки термін CIP, на відміну від терміна CIF, як правило, не
застосовується для продажу промислових товарів, доцільно було б
затвердити найширше страхове покриття за CIP, радше ніж мінімальне за
CIF. Але встановлення різних обов’язків продавця щодо страхування за
термінами CIF і CIP призвело б до плутанини, тож обидва терміни
обмежують обов’язки продавця щодо страхування мінімальним покриттям. Для
покупця на умовах CIP особливо важливо приділяти увагу наступному: при
необхідності додаткового страхування, він повинний домовитися з
продавцем, чи останній надасть додаткове страхування, або ж покупець сам
подбає про нього. Є також окремі випадки, коли покупець може захотіти
одержати ще більший захист, ніж надається згідно вищезгаданих
стандартних умов A, наприклад, страхування на випадок війни, повстань,
громадських заворушень, страйків або інших робочих безпорядків. Якщо він
бажає, щоб продавець забезпечив таке страхування, він повинний надати
йому відповідні вказівки щодо того, в якому випадку продавець буде
зобов’язаний, за наявності відповідних можливостей, забезпечити таке
страхування.

4. “D”-терміни відмінні за своєю природою від “C”-термінів, тому що
відповідно до “D”-термінів продавець відповідає за прибуття товару в
узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни
імпорту. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки
товару до цього місця (пункту). Таким чином, “D”-терміни позначають
договори прибуття, в той час як “C”-терміни вказують на договори
відвантаження (відправлення).

Відповідно до “D”-термінів, за винятком DDP, продавець не зобов’язаний
доставляти товар очищеним для імпорту в країну призначення.

Традиційно, за терміном DEQ продавець був зобов’язаний очистити товар
для імпорту, оскільки товар мав бути вивантажений на причал і в такий
спосіб ввезений до країни імпорту. Але внаслідок змін у процедурах
митного очищення в більшості країн, зараз доречніше, щоб здійснювала
очищення і сплачувала мита й інші збори сторона з місцем знаходження в
відповідній країні. Таким чином, зміни до терміна DEQ було внесено з
тієї ж причини, що й згадані раніше зміни в терміні FAS, і так само вони
виділені заголовними літерами у преамбулі.

Виявилося, що в багатьох країнах використовуються торгові терміни, не
включені в Інкотермс, переважно при залізничних перевезеннях (“франко
кордон” – “franco border”, “franco-frontiere”, “Frei Granze”). Проте
такі терміни звичайно не передбачають, що продавець зобов’язується нести
ризик втрати чи пошкодження товару під час транспортування до кордону.
За цих обставин бажано було б застосовувати термін CPT із зазначенням
кордону. Якщо, з іншого боку, сторони мають на меті несення продавцем
ризику під час перевезення, доречно застосовувати термін DAF із
зазначенням кордону.

Термін DDU був запроваджений у версії Інкотермс 1990 року. Термін
виконує важливу функцію у випадках, коли продавець готовий доставити
товар до країни призначення без очищення його для імпорту й оплати мита.
У країнах, де імпортне очищення може бути складним і займати багато
часу, для продавця може бути ризиковано брати на себе зобов’язання
доставити товар за пункт митного очищення. Хоча за умовами статей Б.5 і
Б.6 терміна DDU покупець зобов’язаний нести додаткові ризики й витрати
внаслідок можливого не виконання своїх обов’язків щодо очищення товару
для імпорту, продавцю рекомендується не застосовувати термін DDU у
відношенні країн, де можна очікувати утруднень при імпортному очищенні
товару.

2,3,4. Види зовнішньоекономічної стратегії для економік, що
трансформуються. Поняття зовнішньоекономічної стратегії. Стратегія
лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків. Стратегія перехідного
протекціонізму.

Економічна стратегія – це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на
реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з
урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників,
розрахована на тривалий період часу

Суб’єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб’єкт, що
здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в
інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким
суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об’єднання,
держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.

Об’єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб’єкта і може
бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою
відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.

Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб’єкта, сенс його розвитку.
В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого
збалансованого економічного відтворення суб’єкта стратегії та
конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта.
Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати
значну структурну модифікацію суб’єкта.

Стратегічні напрями деталізують мету, визначають шляхи її досягнення,
виходячи із системних характеристик суб’єкта.

Стратегічні завдання являють собою конкретні цілі на довготерміновий
період, що реалізують стратегічні напрями та виходять з характеристик
об’єкта стратегії. Стратегічні завдання можуть становити основу
стратегічного плану.

Стратегічні пріоритети визначають вагу окремих стратегічних завдань у
формуванні економічної стратегії суб’єкта.

Економічна система, яка перебуває у стані трансформації від
командно-адміністративних до ринкових відносин, характеризується
специфічними рисами.

Значним впливом структурних факторів. Ці фактори формують коефіцієнти
основних макроекономічних рівнянь, які в класичній економічній теорії
прийнято вважати незмінними. У результаті порушується узгодженість
динаміки реального, грошово-кредитного і зовнішньоекономічного секторів.

Недостатнім розвитком ринків. Це створює серйозні перешкоди для
встановлення цін рівноваги на провідних ринках і об’єктивного визначення
ефективності прикладення капіталів, формує дефіцит децентралізованої
інформації для прийняття управлінських рішень.

Розбіжностями між рівнями цін на національних і міжнародних ринках
(йдеться не стільки про товарні ціни, скільки про ціни робочої сили,
грошей, капіталу тощо).

Слаборозвиненістю капіталу як фактора виробництва. Це спотворює ціну
капіталу, значно зменшує мобільність. Дефіцит капіталу обмежує дію
механізмів конкуренції і перешкоджає становленню стабільної і
розгалуженої структури власності.

Екстремальними випадками економічної динаміки. Високі темпи інфляції,
глибокий економічний спад і значне недозавантаження потужностей, чималий
надлишок трудових ресурсів та інші особливості зміщують дію
макроекономічних моделей у “прикордонні”, малодосліджені області.
Тимчасом класичні концепції розроблені для незначних відхилень головних
економічних індикаторів від рівноважних значень.

Аспекти інституційної недостатності в перехідній економіці:

відсутність організаційної інфраструктури, яка властива ліберальній
ринковій економіці;

слабкість фінансових посередників, здатних ефективно розмістити активи;

низький рівень комерціалізації державних підприємств до початку
приватизації;

некваліфікований менеджмент, нездатний забезпечити грамотне корпоративне
управління в умовах дерегуляції економіки;

відсутність інфраструктури для проведення політики розвитку конкуренції;

слабкі законодавча база та система судочинства, що веде до несприятливих
умов для виконання контрактів;

нездатність місцевого управління вирішувати проблеми регіонального
розвитку;

відсутність неурядових організацій, які допомагають розвитку ринкової
економіки.

Внаслідок цього економічні стратегії суб’єктів господарювання, що мають
становити основу відтворення суспільної системи, потерпають від
серйозних деформацій. Переслідуючи власні економічні інтереси (інтереси
власного виживання), суб’єкти входять у суперечність з інтересами інших
суб’єктів, як рівних собі в суспільній ієрархії, так і тих, що
перебувають на інших “поверхах” останньої. Фактично місце зруйнованої
ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова
ієрархічна структура суб’єктів приватної економічної влади, створення
якої потребує значного часу і певних умов. Це й виявляється у зростанні
взаємного відчуження пересічних громадян, суб’єктів господарювання та
держави.

Стратегія зовнішньоекономічної лібералізації для перехідної економіки
містить у собі три основні аспекти: рівень торговельних обмежень; форму
торговельних обмежень; структуру обмежень. Відповідно, оцінка вибраної
країною стратегії лібералізації залежить від трьох факторів: ступеня
відкриття національної економіки; ступеня прозорості; ступеня
нейтральності.

Звичайно відкритість національної економіки виміряється частиною
експорту та імпорту у ВНП чи національному доході. Але при цьому не
враховуються відмінності між малою, середньою та великою економіками,
більш того, при цьому не простежується зв’язок з вибраною стратегією.
Зокрема, більша частина експорту чи імпорту в національному доході не
обов’язково означає дійсну відкритість національної економіки в плані
доступності національного ринку для іноземних виробників.

Альтернативний підхід, який заснований на концепції “інституціональної
відкритості”, стверджує, що економіка вважається більш відкритою для
міжнародної торгівлі, чим менше обмежень для національних суб’єктів із
виходу на зовнішній ринок і для зарубіжних суб’єктів зі входу на
національний ринок (включаючи не тільки торговельні обмеження, але й
обмеження з конвертованості). З аналітичного погляду ступінь відкритості
національної економіки у цьому випадку може бути вимірянний частиною
товарів, охоплених непрямими податками, субсидіями, кількісними та
валютними обмеженнями в загальному обсязі товарів, які реалізуються за
світовими цінами.

Ступінь прозорості визначається співвідношенням стабільних, ясних,
широко відомих правил і розпоряджень чи наказів уряду, міністерств та
відомств, які досить часто змінюються. Прикладами більшої прозорості в
перехідній економіці можуть бути: заміна квот та ліцензій тарифами,
розподіл валютних коштів – рівним доступом до іноземної валюти,
спеціального режиму експорту – його повною лібералізацією.

Структура протекціонізму має особливе значення для стратегії ефективного
розміщення ресурсів. Оскільки національні виробники завжди стикаються з
можливістю вибору національного чи зовнішнього ринків при реалізації
своєї продукції, то рівень захисту вітчизняного ринку порівняно з рівнем
підтримки експортерів визначає характер розміщення ресурсів і різницю
між імпортозаміщуючою та експортоорієнтованою стратегіями.

Імпортозаміщуюча стратегія рекомендується для великих економік
східноєвропейських країн: захищені місткі внутрішні ринки дозволяють
використовувати фактори економії на масштабах виробництва. До того ж
високі витрати виробництва не обов’язково є обмежувачем для
внутрішньоорієнтованого економічного росту. Разом із тим, в умовах
різкого скорочення платоспроможного внутрішнього попиту у великих
перехідних економіках дана стратегія має обмежене значення і
слабоефективна. Отож, її використання можливе за наявності певних умов.

Експортноорієнтована стратегія властива для малих та середніх економік
країн регіону (а також для великих економік зі стиснутим внутрішнім
попитом): попит на внутрішніх ринках не забезпечує існування
рентабельних виробництв, їх конкурентоспроможність. При цьому рівень та
характер підтримки експорту визначається не тільки масштабами економіки,
але і реальними завданнями, з якими стикаються східноєвропейські країни
у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, прагнення країни до
збалансованості торговельного і платіжного балансів може призвести до
підтримки експорту нерентабельних виробництв, оскільки тільки за рахунок
експорту рентабельних видів продукції дану проблему часто вирішити не
можна. Вибір експортне орієнтованої стратегії країн з перехідною
економікою може бути зумовлений і тим, що структуру експорту в умовах
лібералізації починають формувати галузі, які в принципі с
неперспективними для розвиненої країни: енергомісткі, видобувні,
сировинні тощо, тобто з мінімальним рівнем добавленої вартості. Цінові
сигнали зовнішнього ринку орієнтують на переважний розвиток цих галузей
як конкурентноспроможних. Відмова від підтримки галузей із високим
рівнем доданої вартості може привести до поступової трансформації
структури економіки східноєвропейської країни до структури народного
господарства, властивої для більшості країн, що розвиваються.

Тому, наприклад, у прийнятій 1994 р. Сеймом програмі економічного
розвитку країни на 1994-1997 pp. “Стратегія для Польщі” серед 10
вузлових програм одне із центральних місць відводиться програмі
“Міжнародна конкурентоспроможність господарства”. У ній формулюється
експортоорієнтуюча стратегія розвитку, коли фінансова та інші переваги
одержує виробництво на експорт. У результаті експорт за чотири роки
зросте на 33,3 %, а імпорт – усього на 18%.

Стратегія радикальної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, яка
вперше у Східній Європі була прийнята в Польщі, а потім і в деяких інших
країнах регіону на межі 80-90-х pp., є прямим наслідком корінних змін у
баченні законів та закономірностей розвитку сучасної економіки.
Відродження ортодоксальної теорії вільного ринку та вільної конкуренції
на початку 80-х pp. безпосередньо пов’язано з незадовільними
результатами використання на практиці протягом декількох десятиліть
фундаментальних ідей кейнсіанства та марксизму. Теорія вільного ринку та
конкуренції була підтримана концепціями монетаризму, раціональних
очікувань і суб’єктів, що максимізують прибуток, які в кінцевому
результаті були спрямовані на різке обмеження втручання держави до
економічного життя. Для країн із перехідною економікою суперечною стала
роль держави в самому процесі лібералізації зовнішньоекономічної
діяльності та розвитку міжнародної конкуренції: чи має цей процес
проходити під контролем і жорстким регулюванням з боку держави, чи вона
має якомога швидше вийти з цієї сфери та обмежити свою роль лише
створенням правил гри.

Розроблені на цій основі і підтриманні МВФ стратегії різкого зняття
торговельних бар’єрів привели у ряді країн до сильної зовнішньої
конкуренції на національних ринках. Першочергові девальвації валют в
1989-1991 pp. і низький рівень заробітної плати дозволили протягом
певного часу національним виробникам успішно конкурувати з іноземними
постачальниками без масових банкрутств і масового безробіття. Але ці
конкурентні переваги носили характер тимчасових і не забезпечували умов
для структурної перебудови і модернізації виробництва, перш за все,
через нестачу фінансових ресурсів. Пізніше, коли вартість національної
валюти зросла, і різниця у витратах праці скоротилась, ситуація різко
змінилась на користь іноземних виробників. Уряди східноєвропейських
країн під натиском промислових і сільськогосподарських виробників
змушені були посилити їх захист. Торговельні тарифи було збільшено в
Польщі, Угорщині та інших країнах в 1991-1992 pp. в Угорщині введено
нові квоти в 1992 р. У Росії та Україні відхід від лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності відзначався в 1993-1994 pp. у формі
введення режиму спеціальних експортерів, підвищення торговельних
тарифів, використання множинності валютних курсів. У програмі
стабілізації угорського уряду, прийнятій 1995 p., передбачено введення
додаткової платні за ввіз товару у розмірі 8 %. Подібна практика
свідчить про поступову трансформацію зовнішньоекономічної стратегії
країн з перехідною економікою від нової ортодоксальної лібералізації до
перехідного протекціонізму.

Стратегія перехідного протекціонізму заснована на розумінні об’єктивного
становища, за якого виробництво є настільки неефективним і його
структура так спотворена, що робить основну частину продукції цих країн
неконкурентоспроможною на зовнішньому і (за умови зняття бар’єрів на
шляху імпорту) внутрішньому ринках. Ці виробництва (чи їх частина) мають
бути протягом певного часу захищені з тим, щоб мати можливість
структурно перебудуватися, що створить умови для їх відкриття для
зовнішньої конкуренції.

Підприємства в доперехідній економіці пристосувалися до виробництва та
продажу товарів за зниженими цінами на сировину та робочу силу. Перехід
до обміну на основі світових цін приводить до більшого зростання цін на
сировину, ніж на робочу силу. Ціна на готову продукцію в перехідних
економіках значно зросла порівняно з ростом заробітної плати, але впала
порівняно з цінами на сировину. Підприємства починають переходити до
іншої моделі співвідношення витрат на сировину та заробітну плату, яка
визначається ціновими пропорціями зовнішнього ринку. У цьому випадку
захист виробників є помилковим – це призведе до появи додаткової ренти і
відкладе пристосування до нових цін.

З іншого боку, оскільки більша частина підприємств на початку
перехідного періоду не готова до адекватної і швидкої адаптації до
цінових сигналів зовнішнього ринку в силу об’єктивних причин, то
практично повне усунення бар’єрів входу до національного ринку для
іноземних конкурентів зробить національних виробників
неконкурентоспроможними. Отже, центральне питання зовнішньоекономічної
стратегії країн із перехідною економікою є не у визнанні необхідності
тимчасового протекціонізму, а у визначенні пріоритетів, характеру і
тенденцій захисту національних виробників.

Першою й основною вимогою стратегії перехідного протекціонізму є
наявність помірно високих вхідних бар’єрів на шляху до національного
ринку іноземних виробників. Друга вимога полягає у поступовому зменшенні
захисту національних виробників та споживачів на користь останніх.

Захист національних виробників носить проконкурентний характер тільки у
випадку протидії формам недобросовісної конкуренції з боку іноземних
підприємців. У противному разі такий протекціонізм здійснюється за
рахунок національних споживачів і може відтворювати неефективне
розміщення ресурсів. Третя вимога полягає у необхідності раціонального
поєднання різних форм та методів захисту перехідних ринків.

Із двох основних форм перехідного протекціонізму – субсидій і тарифів –
використання останніх є більш привабливим, оскільки посилює фіскальні
позиції та мотивацію експортерів, а також створює передумову підвищення
ступеня обробки товарів. Разом з тим, субсидії можуть застосовуватися –
і це в конкретних випадках дозволяється ГАТТ/ВТО – на початкових етапах
реалізації зовнішньоекономічної стратегії перехідної економіки, коли
вони можуть стати на деякий час навіть ключовим компонентом у деяких
експортних виробництвах. Це, в першу чергу, може мати відношення до
“порогових” виробництв, які не потребують значних витрат для досягнення
конкурентоспроможності.

Стратегія перехідного протекціонізму має виходити із факту наявності
різнорідного зовнішнього середовища економік, що трансформуються,
принципових відмінностей у формах, методах та способах конкуренції у
різних конкурентних просторах. Така стратегія має передбачати виявлення
та диференціацію стратегічних зон конкуренції, під якими ми розуміємо
частину сфери зовнішнього оточення національної економіки, до якої
остання прагне знайти вихід.

5. Вільні (спеціальні) економічні зони та їх типи. Створення і
функціонування СЕЗ в Україні

6. Вільні економічні зони і національна економіка. Класифікація
економічних зон. ВЕЗ в Україні.

В сучасному вигляді ВЕЗ виникли на початку 70-х рр. в країнах
Південно-Східної Азії. Південна Корея в 1970 р. вперше ввела термін ВЕЗ.
Основні мотиви створення:

залучення іноземних інвестицій

стимулювання експорту

удосконалення технологій

зростання зайнятості

Кінець 90-х рр.. – лідером по створенню ВЕЗ являється Китай. Специфіка
Китаю: 5 економічних регіонів, які отримали пільги спеціальних
економічних зон (СЕЗ) + ВЕЗ Шанхай, яка по сумарному обсягу інвестицій
переважає всі ці 5 регіонів). Саме розвиток цих зон дозволив Китаю таке
економічне зростання. В них створено 6000 економічних підприємств.

Офіційно прийнятим визначенням ВЕЗ є визначення, яке прийняте у 8му
доповненні Кіотської конвенції (1973 р.):

Зона порто франко або вільна зона – це частина територій, на якій товари
розглядаються як об’єкти, що знаходяться поза межами національної митної
системи і тому не підлягають обов’язковому митному контролю і
оподаткуванню.

Зони порто франко – це прообраз вільних митних зон, що використовується
в міжнародній торгівлі, виникли в 1559 р. в Середземному морі. Вільною
гаванню була Генуя.

В дореволюційній Росії певні міста (Одеса 1817 р.) мали цей статус.

Світова статистика:

Європа – 130 вільних митних зон

США – приблизно 300 ВЕЗ (найбільша з них – силіконова долина, де
виробляється майже 20% всіх комп’ютерів і комп’ютерної техніки).

В світі (кінець 2001 р.) – приблизно 1060 ВЕЗ.

В нашій і закордонній літературі використовується наступне визначення:

ВЕЗ – це частина національної території, економічний потенціал якої
спрямований на вирішення певних спеціальних задач або комплексу задач.

В Україні використовуються терміни: спеціальні економічні зони, зони
вільного підприємництва, вільний митний склад, вільна митна зона,
експериментальна зона.

У світовій практиці існує 2 концептуальні підходи щодо створення ВЕЗ:

територіальний – ВЕЗ розглядається як окрема територія, де всі суб’єкти
економічної діяльності користуються встановленими для зони пільговими
режимами.

режимний (функціональний) – пільговий режим на таких територіях
застосовується до певного види підприємницької діяльності незалежно від
місця розміщення суб’єкту на території країни.

Класифікація ВЕЗ:

за формою організації:

локальні (точкові) – це може бути окреме підприємство або виробничий
вузол підприємств.

територіальні – займають велику територію відповідно до законодавства
країни.

за характером взаємодії з національною економікою:

інтеграційні – в механізм функціонування ВЕЗ закладений принцип тісної
взаємодії з поза зональними суб’єктами підприємництва

анклавні – функціонують в просторі і відкриті більше для зовнішніх
зв’язків, ніж для зв’язків всередині країни.

за функціональною спрямованістю (класифікація в світі):

зовнішньоторговельні зони

виробничі зони

офшорні зони тощо.

за функціональною спрямованістю (класифікація в Україні):

зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари
іноземного походження можуть купуватися, продаватися, вироблятися без
митних зборів і сплати мита (або з їх відстрочкою). Форми їх
організації: вільні порти, вільні митні зони, митні склади.

комплексні виробничі зони – зони, де запроваджується спеціальний режим
підприємницької діяльності (митний, податковий, спеціальний). Форма
організації: експортні виробничі зони.

науково-технічні зони – спеціальний правовий режим яких спрямований на
розвиток наукового і виробничого потенціалу, фундаментальних досліджень
та інноваційних розробок.

туристично-рекреаційні зони – створилися в зонах, що мають багатий
природний і туристичний потенціал.

банківсько-страхові (офшорні) зони – сприятливий режим для здійснення
банківських і страхових операцій

зони прикордонної торгівлі – діє спрощений режим між прикордонними
територіями України і сусідніми державами.

2. Законодавчими актами в Україні створено: 11 ВЕЗ і 9 територій
пріоритетного розвитку (ТПР). 12тою ВЕЗ є Сиваш, але її дія
передбачалася на 5 років (до 2001 р.).

Основний Закон (від 1992 р.) “Про загальні засади створення і
функціонування СЕЗ”. На сьогодні розроблено приблизно 20 законодавчих
актів щодо кожної економічної зони і 30 законів, які стосуються цих зон.

Існує державна стратегія в сфері розбудови ВЕЗ і ТПР в Україні. Цю
стратегію визначають 2 постанови Кабміну:

1994 р. “Про концепцію створення ВЕЗ в Україні”

24 вересня 1999 р. “Про заходи щодо створення та функціонування СЕЗ і
ТПР із спеціальним режимом інвестиційної діяльності”.

Крім того, існують типові методичні рекомендації щодо
техніко-економічного обґрунтування ВЕЗ.

В 1999 р. було розроблено порядок моніторингу та оцінювання результатів
діяльності ВЕЗ і ТПР .

Міністерством Статистики було запропоновано в 1999 р. створити окрему
статистичну звітність для аналізу діяльності ВЕЗ в Україні.

28 лютого 2001 р. – була прийнята Постанова Кабміну “Про порядок
проведення аналізу результатів функціонування ВЕЗ в Україні”, яка є дуже
суперечливою.

Цей документ передбачає необхідність проведення аналізу ефективності і
поділ ВЕЗ на 3 групи:

ВЕЗ, робота яких оцінюється позитивно (цей спеціальний режим
пропонується зберегти)

ВЕЗ, в яких позитивні тенденції виправдовують себе неповною мірою. В
такому випадку пропонується надати певний період, після якого знову
потрібно зробити додатковий аналіз щодо доцільності збереження ВЕЗ.

зони, де відсутні будь-які позитивні результати (пропонується скасувати
такі ВЕЗ).

Ця постанова була початком накладення мораторію на функціонування ВЕЗ,
який має продовжуватися до закінчення проведення аналізу.

ВЕЗ в Україні:

Сиваш (створена 1996 р. терміном на 5 років)

порт Крим в Керчі (2000 р. на 30 років)

порто франко в Одесі (2000 р. на 25 років)

ВЕЗ Рені (2000 р. на 30 років)

ВЕЗ Славутич (1998 р. на 20 років)

Яворів (1999 р. на 20 років)

курорто-поліс Трускавець (2000 р. на 20 років)

ВЕЗ Донецьк (1998 р. на 60 років)

ВЕЗ Азов (1998 р. на 60 років)

інтерпорт Ковель (2000 р. на 20 років) – вважається досить перспективним

Миколаїв (2000 р. на 30 років)

Закарпаття (1999 р. на 30 років).

Аналітики вважають, що встановлення певного терміну функціонування зони
є негативним.

ТПР в Україні зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності:

Донецька область (створена 1998 р. на термін 30 років)

Луганська область (1999 р. на 30 років)

Закарпатська область (1999 р. на 15 років)

Автономна Республіка Крим, м. Шостка, Житомирська область, м. Харків,
Чернігівська область, Волинська область (2000 р. на 30 років).

Спільні пільги, що надаються ВЕЗ:

надання податкових канікул (2-5 років)

звільнення від оподаткування прибутку

зменшення ставки оподаткування прибутку до 15-20%

звільнення від оподаткування інвестицій

звільнення від ввізного мита і ПДВ імпортованих матеріалів, обладнання,
устаткування і сировини

тимчасове звільнення від сплати за землю (чи зменшення цієї плати)

тимчасове звільнення від сплати ряду обов’язкових платежів

Останнім часом у законодавстві України відбулися зміни:

поки що внесено тимчасовий мораторій на створення ВЕЗ

в розробці є проекти щодо удосконалення функціонування ВЕЗ

існують суперечності у Податковому кодексі (дві суперечливі статті):

встановлюється, що спеціальний режим оподаткування і інвестиційної
діяльності будуть запроваджуватися для тих суб’єктів, які на день
набрання чинності Кодексу були зареєстровані суб’єктами ВЕЗ (таким чином
потрібно відмінити дію 20ти існуючих законів)

стаття, що стосується технологічних парків на території України
(Інститут електроніки ім. Патона, Інститут монокристалів і
напівпровідників у Харкові), для яких збереглися всі пільги.

Показники, що характеризують діяльність ВЕЗ в Україні

ВЕЗ і ТПР займають майже 10% території України.

За даними Податкової адміністрації фактично існує 7 інвестиційних зон.

Відбулися значні темпи приросту у ВЕЗ, які перевищують такі показники по
Україні на 2-3%.

Частка ВЕЗ у залученні інвестицій в Україні збільшилася з 0,4% до 6,7%.

8. Географічна і галузева структури прямих інвестицій, їх регіональний
розподіл.

Найефективнішим джерелом зовнішнього фінансування є прямі іноземні
інвестиції, у разі здійснення яких весь ризик бере на себе інвестор.
Проте Україна посідає одне з останніх місць серед Країн Східної Європи
за обсягами прямих іноземних інвестицій. Збільшення портфельних
інвестицій на сьогодні обмежено можливостями ринку державних цінних
паперів та низькою ініціативою на ринку цінних паперів, емітованих
підприємствами. На 1997 рік Україна посідала майже останнє місце за
обсягом ін.інв.- 8 $ \люд., коли в деяких інших державах цей показник
сягав 170$. Внаслідок низької інвестиційної привабливості України сума
прямих іноземних інвестицій є незначною.

Цікавою є структура інвестицій у 1998-1999рр:

– внески в формі цінних паперів (1850 та 112 460 тис.),

– грошові внески (570 000 та 360 000 тис.),

– в формі рухомого та нерухомого майна (300 000 та 218 000 тис.),

– нематеріальні активи: придбання юр.прав, ноу-хау тощо (35000 та 2300
тис.),

Основними формами інвестування в 1999р були цінні папери та майно,
значним був обсяг вилученого нерезидентами капіталу. Загальний обсяг
вкладень склав понад 3,2млн.$, тобто в розрахунку на душу населення
показник сягнув 65$\люд.

Провідні позиції в інвестуванні посідають США, Нідерланди, Німеччина,
РФ.

Слід зазначити, що обсяг капіталовкладень значно відрізняється в різних
регіонах. Інвестори надають перевагу промислово розвинутим і географічно
вигідно розташованим регіонам: в Києві зосереджено 30% всіх інвестицій,
в Київській обл.- майже 10%, Запорізькій- близько 8%, Одеській- 6%,
Дніпропетровській- 6%, Донецькій- 6%.

Галузева структура прямих іноземних інвестицій становить близько 55%
інвестицій, з них до 2% у первинному секторі, 53%- у вторинному, в т.ч.
22% у харчовій промисловості, 13% в машинобудуванні та металообробці,
40% в третинному секторі,в т.ч. 21% у сфері внутрішньої торгівлі.

9. Головні тенденції світової торгівлі: перспективи для України.

Світова торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною, що
зумовлено розвитком спеціалізації та кооперування виробництва і
міжнародному масштабі, скасування багатьх обмежень і міжнародній
торгівлі, високими темпами розвитку „нових індустріальних країн”.

Основні тенденції:

панівні позиції в світовії торгівлі займають розвинуті країни, на частку
яких припадає 2\3 обсягу експорту та імпорту, найбіотшими з яких є
Німеччина, США, Японія, Франція, Великобританія, Ітілія, Канада та
Нідерланди.

Скорочуються питома вага сировини і підвищується частка готових виробів,
гловним чином торгівля машинами, обладнанням. Продукцією,
електротехнічної промисловості.

Все більшого значення набуває наукомістка продукція, що спричинило
розширенню торгівлі послугами

Збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою

Таким чином Україна також орієнтує свою торгівельнк політику на сучасні
тенденції міжнародної світової торгівлі.

Основними напрямами стратегічної політики України щодо інтеграції до
світового ринку і удосконалення зовнішньоторговельної діяльності є:

1. Поєднання структурної перебудови економіки з орієнтацією на активний
експорт.

2. Створення експортного потенціалу країни із значною питомою вагою у
його структурі виробів машинобудування та послуг.

3. Збереження та розширення традиційних для українського експорту
товарно-регіональних ніш на світовому ринку.

4. Скорочення імпорту товарів непершорядного значення, раціональне
використання імпорту товарів, які мають важливе економічне і соціальне
значення.

5. Диверсифікація ринків енергоносіїв та інших стратегічно важливих
сировинних та матеріальних ресурсів (пошук альтернативних
постачальників).

6. Запровадження в практику сучасних форм економічної взаємодії з
іноземними державами для взаємовигідного використання обопільного руху
товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

7. Створення і вдосконалення правових, економічних, організаційних та
технічних умов для підвищення конкурентоспроможності українських
товарів.

8. Застосування тактики “експортного прориву”, що означає інтенсивне
нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів, для випуску яких
є найбільш сприятливі умови.

9. Поступове скорочення імпорту зерна та збільшення закупівлі екологічно
чистих продуктів харчування, насіння, обладнання для харчової
промисловості, техніки для фермерських господарств, комплектуючих
виробів.

10. Нарощування обсягів зовнішньоторговельного обороту зі збільшенням
його експортної частини та одночасним зменшенням невиробничого імпорту.

11. Посилення державного регулювання зовнішньоторговельного балансу з
метою зменшення відємного сальдо, насамперед, з країнами СНД.

12. Збереження традиційних ринків збуту товарів і накопичення потенціалу
для виходу на нові ринки.

13.Нарощування експорту товарів високого ступеня переробки і технологій
у тих секторах, де Україна зберегла передові технологічні позиції.

10. Економічні та організаційно-розпорядчі регулятори
зовнішньоекономічної політики

13. Зовнішньоекономічна політика держави: її принципи, завдання,
структура, інститути та інструменти

Зовнішня економіка України формувалася під впливом різних регуляторів,
які направляють розвиток зв’язків в єдину зовнішньоекономічну систему.

Регулятори:

економічні

організаційно-розпорядчі

Економічні регулятори – це економічні інтереси виявлення та здійснення
зв’язків:

співвідношення попиту і пропозиції

співвідношення світових та національних цін, тарифів, % ставок, курсів
валют

співвідношення світового та національного рівня виробництва (по якості,
обсягу).

Організаційно-розпорядчі регулятори – директивні акти, які передбачають
цілеспрямованість держави і органів на формування та розвиток ЗЕЗ:

ліцензування окремих видів діяльності

експортні тарифи

квотування

механізм обов’язкового продажу частини валютної виручки від експортної
діяльності (50%)

митне оформлення

валютний контроль.

Зовнішньоекономічна політика держави – це цілеспрямована діяльність
держави по формуванню і використанню ЗЕЗ для зміцнення свого потенціалу
і ефективної участі у світовій торгівлі.

Принципи ЗЕП:

перехід суб’єктів ЗЕД від разових до постійних ЗЕЗ

орієнтація ЗЕД на довгострокову перспективу

захист українського ринку і стимулювання економіки

розподіл функцій здійснення ЗЕП між державою і окремими суб’єктами

розгляд ЗЕП як важливої складової всієї зовнішньої політики України.

Основне завдання ЗЕП: створення сприятливих умов для українських
експортерів на світовому ринку; активізація ЗЕЗ для України.

Класифікація ЗЕП в часовому аспекті:

поточна ЗЕП – полягає в оперативному регулюванні ЗЕЗ

довгострокова ЗЕП – спрямована на вирішення великих справ, вимагає
великих втрат.

В просторовому аспекті: ЗЕП визначає дії держави по основних напрямках
впливу на світову та національну економіку:

зовнішньоторговельна ЗЕП

зовнішньо інвестиційна

валютна політика

митна ЗЕП

Зовнішньоторговельна політика регулює відносини України в сфері
торгівлі. Ці відносини базуються на основних загальновизнаних принципах
і стандартах.

Включає:

експортна політика – спрямована на сприяння конкурентоспроможності
українських товарів на світовому ринку та стимулювання виробництва
шляхом:

державних замовлень

державного фінансування

кредитування

імпортна політика – спрямована на регулювання ввозу на територію України
товарів, робіт, послуг та інтелектуальної власності.

Інструменти:

пряме обмеження імпорту з метою захисту української економіки
(ліцензування, контингентування)

антидемпінгові та компенсаційні мита

адміністративні формальності (технічні стандарти, екологічні умови)

Зовнішньо інвестиційна політика – це комплекс заходів по залученню
іноземних інвестицій на території України та регулюванню вивозу
національних інвестицій за кордон.

Включає:

політику імпорту іноземних інвестицій

збільшення обсягу національного виробництва товарів і послуг на рівні
міжнародних стандартів

залучення в Україну новітніх технологій, досвіду, ноу-хау

збільшення зайнятості та зниження безробіття

збільшення сукупного суспільного продукту і національного доходу.

політику експорту національних інвестицій

просування українських експортних товарів і послуг на закордонні ринки

розвиток закордонного виробництва

укріплення банківської системи

підвищення активності страхового бізнесу.

Валютна політика – це сукупність економічних, юридичних, організаційних
форм і методів у сфері валютних відносин, що здійснюються державою і
міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Передбачає:

вироблення основних напрямків формування і використання валютних коштів

розроблення заходів, спрямованих на використання цих коштів.

Включає:

поточну валютну політику:

дисконтна політика – система економічних і організаційних заходів по
використанню облікової ставки проценту для регулювання руху іноземних
інвестицій і платіжних зобов’язань. Проявляється у впливі на
короткострокові інвестиції, динаміку цін, рівень попиту.

девізна політика – система регулювання валютного курсу покупкою та
продажем валюти за допомогою валютних інтервенцій і валютних обмежень.

довгострокову валютну політику – довгострокові заходи структурного
характеру по зміні валютного механізму (за допомогою переговорів, угод в
рамках МВФ, Європейського фонду валютного регулювання).

Заходи: – порядок валютних розрахунків

режим валютних курсів і паритетів

використання золота

Митна політика – регулюється митним законодавством України.

Завдання:

забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного
контролю і регулювання товарообміну на митній територій України

участь в реалізації торговельно-економічних завдань по захисту
українського ринку і стимулюванню розвитку української економіки.

Регулювання ЗЕД України здійснюється:

– державою в особи її органів в межах їх компетенції;

– недержавними органами управління економікою;

– самими суб’єктами ЗЕД.

Органами державного регулювання ЗЕД є:

– Верховна Рада;

– Кабінет Міністрів;

– Національний банк;

– Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі;

– Державна митна служба;

– Експортно-імпортний банк;

– Центральне статистичне управління;

– Міністерство іноземних справ;

– податкові відомства.

11. Законодавче забезпечення інвестиційної діяльності в Україні.

Законодавче поле інвестиційної діяльності поділяється на:

загальне (стосується різних сфер, пов’язаних з інвестиційною діяльністю)

інвестиційне

Закон України “Про ЗЕД” (визначає рівність всіх суб’єктів інвестиційної
діяльності, гарантує права власності і представництва іноземним
інвесторам)

Закон “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”

Закон “Про інвестиційну діяльність” (державні гарантії, передбачено
стабільність умов діяльності інвестора внаслідок зміни законодавства
протягом 10 років)

з 1992 р. існував Закон “Про іноземні інвестиції” Але у 1996 р. його дію
було припинено.

Березень 1996 р. – прийнятий Закон “Про режим іноземного інвестування
України” (визначає статус іноземного інвестора в Україні).

Закони “Про ПДВ” та “Про оподаткування прибутку” передбачають
врегулювання іноземних інвестицій на загальних засадах (тобто скасовують
основні пільги для інвесторів)

Закон “Про банки і банківську діяльність” (визначає дозволені банкам
види операцій, пов’язані з інвестиційною діяльністю – фінансування
інвестицій, випуск ЦП, довірчі операції. Але забороняється діяльність
банку як інвестора у виробничій сфері).

15 липня 1999 р. – підписано Закон “Про внесення змін до деяких законів
України з метою стимулювання інвестиційної діяльності”. Тобто цей закон
зняв з фондового ринку частину дискримінаційного оподаткування.

Згідно з цим законом:

не оподатковуються податком на прибуток кошти і майно, які залучені в
довірче управління, а також шляхом випуску ощадних (депозитних)
сертифікатів

емітенти відсоткових облігацій та векселів можуть включати витрати до
своїх валових витрат

від оподаткування ПДВ звільнено передання основних фондів як внеску до
статутного фонду в обмін на акції

зняте подвійне оподаткування дивідендів, які отримують нерезиденти.

14 вересня 1999 р. – Закон “Про розподіл продукції” (створює певні
пільги для інвесторів)

В Україні політика щодо залучення іноземного капіталу здійснюється
Кабміном спільно з НБУ і регулюється Верховною Радою.

Важливу роль відіграє Адміністрація Президента.

1997 р. – Указ Президента “Про створення палати з незалежних експертів з
питань інвестицій”. Це постійний консультаційно дорадчий орган при
Президенті.

Мета: регулювання або запобігання конфліктів між іноземними інвесторами
та органами виконавчої влади.

Органи, що зайняті в інвестиційній сфері:

Державний інвестиційно-кліринговий комітет

Координаційна Рада з питань інвестиційно-клірингового співробітництва

Ці два органи розглядають питання, пов’язані з залученням інвестицій.

Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні – створена
при Президенті, займається розробкою і реалізацією державної політики по
залученню і використанню іноземних інвестицій

Валютно-кредитна рада Кабміну – видає рішення про надання державних
гарантій при залученні іноземних кредитів.

Недержавні організації:

інвестиційні банки (Український промисловий інвестиційний банк)

фінансові установи (Українська фінансова група)

недержавні вищі навчальні заклади інвестиційного спрямування (Інститут
інвестиційного менеджменту)

Серед інституціональних інвесторів в Україні утворилися 2 групи:

інвестиційні компанії і інвестиційні фонди, які мають на меті
спекулятивну торгівлю акціями і реалізацію замовлень.

На сьогодні в Україні існує близько 250 інвестиційних компаній і фондів.
Їх діяльність регламентується Положенням “Про інвестиційні фонди і
інвестиційні компанії”, в якому зафіксоване зобов’язання тримати в ЦП не
менше 70% своїх активів.

інвестиційні банки.

Фондовий ринок України

Середня капіталізація фондових ринків Чехії, Словаччини 40% від ВВП;

фондового ринку України – 10% від ВВП.

В Україні зареєстровано офіційно 7 фондових бірж і 2
торговельно-інвестиційні системи.

Фондові біржі в Україні:

Донецька фондова біржа

Київська міжнародна фондова біржа

Придніпровська фондова біржа (функціонує з 1999 р.)

Українська міжбанківська валютна біржа

Українська фондова біржа

Кримська фондова біржа

Український центр сертифікатних аукціонів.

Торговельно-інвестиційні системи:

фондова торговельна система (функціонує з 1996 р.)

південноукраїнська торгова система (функціонує з 1999 р)

12.Засади функціонування банківської системи Україи.

Банківська система — це сукупність різних видів банків та банківських
інституцій у їх взаємозв’язку, що існує в тій чи іншій країні в певний
історичний період.

Формування кредитної та банківської систем визначається характером
існуючих у країні кредитних відносин та відповідних форм кредиту. На
різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін
відповідно до еволюції історичних умов розвитку національних економік.
Разом з цим існують деякі загальні принципи побудови кредитних систем на
сучасному етапі розвитку:

— розподіл функцій Центрального та всіх інших банків;

— контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку
центрального;

— центральний банк не бере участі у конкуренції на грошових ринках
усередині держави.

До початку XIX ст. кількість банків та масштаби їх операцій були
незначними. Усі ці операції виконували одні й ті самі банки, що
називалися комерційними (від лат. соттегсе — торгівля). Спеціалізації
між ними не було.

Швидкий розвиток капіталізму після промислового перевороту
супроводжувався розширенням функцій та операцій комерційних банків,
появою спеціальних кредитних установ. У багатьох країнах було створено
центральні емісійні інститути, з’явилися ощадні каси та ощадно-позичкові
асоціації.

Інтенсивний розвиток акціонерних компаній з другої половини XIX ст.
привів до появи нових функцій існуючих банків і таких спеціальних
кредитних установ, як інвестиційні банки та компанії. На початку XX ст.
з’являється цілий ряд нових спеціальних кредитних установ:
зовнішньоторговельні банки, установи споживчого кредиту та ін.

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно різняться.
Разом з тим є низка ознак, які властиві всім банківським системам, що
функціонують у ринковій економіці. Це передусім дворівнева структура.

На першому рівні міститься один банк (або кілька банків, як у США),
котрий виконує функції центрального емісійного. Він несе
відповідальність за підтримання стабільності національних грошей та
забезпечення стабільного функціонування всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи розміщені всі інші банки:
комерційні (універсальні) та спеціалізовані. Вони покликані
обслуговувати економічних суб’єктів, виконуючи базові операції грошового
ринку: мобілізацію коштів, надання їх у позички, здійснення розрахунків
між економічними суб’єктами.

Банківська система потребує постійного контролю з боку спеціальних
органів, що пов’язано з життєво важливим значенням для національної
економіки стану та перспектив її діяльності. У кожній країні існує
система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської
діяльності. Особливості історичного розвитку та дія різних
політико-економічних чинників обумовили специфіку форм та методів
нагляду та контролю за діяльністю банків, що забезпечує стабільність
усієї системи.

Важливою формою забезпечення стабільності банківської системи є надання
вкладникам гарантій повернення їх депозитів. Нині практично в усіх
країнах існує та чи інша форма страхування банківських депозитів.

Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:

— розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;

— емісія грошей;

— функції «банку банків»;

— функції банку уряду.

Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає
централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці),
здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах
ця функція є виключною компетенцією центрального банку).

Виконання перелічених функцій визначає місце і роль центрального банку в
економіці, дає змогу найефективніше організувати діяльність дворівневої
кредитної системи.

Другий рівень банківської системи в розвинутій економіці складається з
різноманітних видів банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні
та спеціалізовані.

Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових
функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції,
інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального
банку). Їх називають «супермаркетами фінансового ринку», тому що вони є
фінансовими установами універсального типу.

………………………………………………………………
………………………………………………………………
…..

До другої половини 60-х років Україна не мала у своєму розпорядженні
автономної кредитно-банківської системи. На її території діяли філії
Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

Мережа установ Держбанку в Україні поширювалася до 1975 р. У 1970 р. на
її території було 652 філії, в 1975 р. – 678. Потім почалося скорочення.
І в 1980 р. вже функціонувало 663 установи Держбанку.

З 1989 р. в республіці починається створення комерційних і кооперативних
банків. 20 червня 1990 р. на території України офіційно було
зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних).
Вони були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженим капіталом.
Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. крб. до
3,5 млн. крб., акціонерних -від 5 до 15 млн. крб. Самі банки
розташувалися в Києві, на Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.

Сучасні банківські системи, як правило, складаються з двох рівнів.
Верхній рівень дворівневої банківської системи займає національний
(центральний банк) країни. Його основними функціями є:

– грошово-кредитне регулювання економіки;

– емісія валюти країни і забезпечення її обігу;

– контроль за діяльністю кредитних установ;

– акумуляція і зберігання резервів кредитних установ;

– кредитування комерційних банків;

– кредитно-розрахункове обслуговування уряду;

– зберігання та проведення операцій із золотовалютними запасами і
резервами. Комерційні банки – головна ланка дворівневої банківської
системи. Основні функції комерційних банків такі:

– управління грошовим обігом;

– забезпечення платіжного механізму;

– акумуляція заощаджень;

– надання кредиту;

– фінансування зовнішньої торгівлі;

– довірчі операції;

– зберігання цінностей;

– консультації і надання інформації.

Однією з найважливіших функцій системи комерційних банків є управління
грошовим обігом країни. Воно здійснюється спільно з центральним банком
країни за допомогою кредитних операцій. Мета політики центрального банку
– через систему обов’язкових резервів управляти динамікою кредиту і
забезпечити відповідність кількості грошей в обігу національним
завданням стабілізації цін, підтримки нормальних темпів економічного
зростання та високого рівня зайнятості. Комерційні банки є необхідним
каналом для збільшення або зменшення кількості грошей в обігу як засобу
вирішення вказаних завдань.

Національний банк України є центральним банком України, особливим
центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання,
функції, повноваження і принципи організації якого визначаються
Конституцією України, Законом “Про Національний банк України”, іншими
законами України. Національний банк має статутний капітал, що є
державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн. грн.
Розмір статутного капіталу може бути змінено за рішенням Ради
Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу
Національного банку є прибутки його кошторису, а при необхідності –
Державний бюджет України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є
об’єктом права державної власності і перебуває у його повному
господарському розпорядженні.

Національний банк не відповідає по зобов’язаннях органів державної
влади, а органи державної влади не відповідають по зобов’язаннях
Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе
такі зобов’язання.

Національний банк не відповідає за зобов’язання інших банків, а інші
банки не відповідають за зобов’язання Національного банку крім випадків,
коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва
в Україні, а також представництва за ії межами.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку
є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Національний банк сприяє дотриманню стабільності’банківської системи, а
також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України основних
засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну
політику;

2) монопольне здійснює емісію національної валюти України та організує
її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує
систему рефінансування;

4) встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила
проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності,
захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему
грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики
платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками
та фінансово-кредитними установами;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських
технологій, створює, координує та контролює створення електронних
платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської
діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і
фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської
діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав,
міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво
здійснюється на рівні центральних банків;

12) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень
валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній
валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками
та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного
банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та
здійснення операцій з ними;

14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних
відносин;

15) організує інкасацію та перевезення банкнот, монет та інших
цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот,
монет та інших

цінностей;

16) реалізує державну політику з питань захисту державних таємниць у
системі Національного банку;

17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї
компетенції, визначеної законом. Національний банк України є:

– центральним банком;

– емісійним банком;

– валютним органом;

– органом банківського нагляду;

– банком банків;

– банком держави;

– організатором міжбанківських розрахунків.

Основною функцією Національного банку України, як центрального банку
держави, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці –
гривні.

Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних
бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки та іноземні банки можуть здійснювати банківські
операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах із
центральними банками інших країн, міжнародними банками та
фінансово-кредитними організаціями.

Національному банку України належить монопольне право на емісію грошей,
а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). Для
друкування банкнот та карбування монет створено власний
Банкнотно-монетний двір. З введенням у дію Малинської фабрики
банкнотного паперу Україна має замкнутий цикл виготовлення національної
грошової одиниці.

Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу
регіональних управлінь Національного банку на замовлення комерційних
банків.

Національний банк створює і організовує діяльність Державної скарбниці
України, нагромаджує золотовалютні резерви; які зараховуються на баланс
Національного банку.

Національний банк України є головним органом, який визначає валютну
політику.У сфері валютного регулювання Національний банк:

– здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної
політики України;

– складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

– контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту
зовнішнього державного боргу України;

– визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків
нерезидентам;

– нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для
здійснення державної валютної політики;

– видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про
їх скасування;

– визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних)
курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних
цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових)
одиницях. У сфері валютного контролю Національний банк:

– здійснює контроль за виконанням правил валютних цінностей на території
України;

– забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення

валютного контролю.

На Національний банк покладено функцію банківського нагляду та контролю
за дотриманням комерційними банками законодавства ,з банківської справи,
додержанням економічних нормативів, встановлених Національним банком та
власних нормативних актів.

З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності
комерційних банків Національний банк встановлює для комерційних банків
такі обов’язкові економічні нормативи:

– показники капіталу банку;

– платоспроможність;

– співвідношення високоліквідних активів до загальних активів банку;

– показники ліквідності банку;

– максимальний розмір ризику на одного позичальника.

Порядок розрахунку зазначених економічних нормативів визначається
Національним банком.

З метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її
кредитних можливостей Національний банк надає комерційним банкам
кредити, які використовуються для задоволення тимчасових потреб банків і
кредитування потреб, пов’язаних з структурною перебудовою економіки
України. Виконуючи функцію кредитора останньої інстанції, Національний
банк України надає комерційним банкам кредити під програми фінансового
оздоровлення банків.

Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями
грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком
на наступний рік і на більш тривалий період.

Національний банк має права брати участь у формуванні капіталу і
діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів,
учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ними та
іноземними центральними банками.

Національний банк пред’являє вимоги щодо здійснення обов’язкових
аудиторських перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ,
отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати
діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ.

Основною, базовою ланкою дворівневої банківської системи України є
комерційні банки.

Сьогодні до групи комерційних банків у різних країнах належить цілий ряд
інститутів з різноманітною структурою і різним співвідношенням
власності. Їх головна відмінність від центральних банків – відсутність
права емісії банкнот.

Комерційний банк – це багатофункціональний фінансовий інститут, що
здійснює широкий спектр послуг кредитного, страхового і платіжного
характеру, а також виконує різноманітні фінансові функції відносно
будь-якого підприємства в економіці з метою одержання прибутку.
Основними сферами діяльності комерційних банків в Україні є:

– приойм заощаджень та інших коштів, що підлягають поверненню;

– надання кредитів за рахунок власних і залучених коштів;

– здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

– переміщення коштів у рамках платіжної системи України. Комерційні
банки мають право на здійснення іншої комерційної діяльності, яка не
суперечить чинному законодавству. Комерційним банкам забороняється
діяльність у сферах матеріального виробництва і торгівлі (крім золота,
дорогоцінних металів, монет, цінних паперів), а також діяльність у всіх
видах страхування. Тому межа між банківськими і небанківськими
інститутами досить умовна. Активні операції комерційних банків щодо
надання кредитів є однією з пріоритетних сфер банківської діяльності,
оскільки доходи від кредитів дають значний прибуток.

.

26. Обсяги залучення і динаміка іноземних інвестицій в економіку
України.

Інвестиційний клімат – це сукупність політичних, соціальних та
економічних чинників, яка приймається до уваги інвестором при здійсненні
інвестицій.

Найважливішими з перерахованих чинників є економічні.

Перелік конкретних економічних показників залежить від форми інвестицій,
терміну та умов інвестування.

Наприклад:

для державних інвесторів важлива гарантія держави;

для приватних інвесторів – розвиток кредитно-фінансової системи (тобто
показник заборгованості, доступність банківського кредитування);

особи, які здійснюють портфельне інвестування – наявність інвестиційного
середовища (розвинутий фондовий ринок з елементами інфраструктури і
можливість репатріації доходів);

інвесторів, що здійснюють прямі іноземні інвестиції, цікавлять, крім
фінансових показників, характеристики внутрішнього ринку
країни-одержувача (місткість ринку, купівельна спроможність населення,
доступ до ринку, ресурсна база тощо).

Аналіз комплексу цих показників визначає синтетичний показник
інвестиційної привабливості країни.

Рейтинги інвестиційної привабливості надають:

Лондонський часопис Euro money

американська група Business Risk International

Handelsblatt (Німеччина)

В Україні у 1995 р. Бланк і інвестиційна компанія “Омега Інвест”
розробили єдиний признаний в Україні рейтинг, що стосується
інвестиційної привабливості регіонів. В основу покладені основні
довготривалі фактори:

природно ресурсний потенціал

рівень промислового і сільськогосподарського виробництва

рівень урбанізації

ринкова інфраструктура

Всі регіони розділили на 4 групи:

пріоритетна інвестиційна привабливість

достатньо велика інвестиційна привабливість

середня інвестиційна привабливість

низька інвестиційна привабливість

Будь-який рейтинг – це моментальний знімок стану ринку.

Фактори інвестиційного клімату:

інвестиційний потенціал

інвестиційні ризики

Інвестиційні ризики

Інвестиційний ризик будь-якої країни характеризується рівнем
невизначеності прогнозу щодо одержання прибутку від інвестицій.

У структуру інвестиційного ризику входять політичні, економічні та
соціальні складові.

Політичні показники:

внутрішні заворушення (від страйків до громадянської війни)

зовнішні конфлікти (як наявні, так і потенційні)

можливість націоналізації власності

відсутність або можливість втрати міжнародної довіри

Економічні чинники:

ключові макроекономічні показники

специфічні індикатори, що характеризують фінансовий стан країни:

коефіцієнт обслуговування боргу – розраховується як відношення платежів
з обслуговування зовнішнього боргу до прибутку від експорту товарів і
послуг. Раніше значення 0,2 по цьому показнику характеризувало високо
ризиковані країни. Але внаслідок появи латино американських країн (мають
показник приблизно 1) відбулося підвищення значення цього показника.

відношення зовнішнього боргу до ВНП – сигналом підвищення ризикованості
є значення цього показника на рівні 0,5.

відношення всього зовнішнього боргу до загального обсягу експорту
товарів і послуг. Сигналом підвищення ризикованості є значення цього
показника на рівні 1,5.

індикатор ліквідності (до якого входять 3 показника)

коефіцієнт відношення резервів країни до фінансових вимог

коефіцієнт дефіциту ліквідності – розраховується як відношення
фінансових вимог до експорту товарів та послуг.

Соціальні чинники:

рівень соціальної напруженості в країні

загальний рівень злочинності

екологічні параметри.

Інвестиційний потенціал

Потенційно Україна вважається інвестиційно привабливою країною.

Передумови інвестиційної привабливості України:

вигідне географічне положення (знаходиться в центрі Європи і на
перехресті торговельних шляхів)

багато природних ресурсів і 60% сільськогосподарських земель, які мають
високо родючі чорноземи

рекреаційні ресурси (Крим, Карпати)

освічена робоча сила

надлишок населення працездатного віку, не зайнятого в економіці України

несформований ринок товарів

незадоволений попит населення

наявність в Україні інвестиційного законодавства.

15.Зовнішня торгівля України: динаміка, галузеві та регіональні
структури.

У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у
зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами
СНД, що обумовлено історичними зв’язками, взаємоповязаністю економік,
подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі України в
діяльності Економічного Союзу СНД, Торговельно-економічні стосунки із
СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У відносинах
України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям – розвиток
українсько-російських торговельно-економічних відносин.

Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є
налагодження прямих звязків з окремими її регіонами. Такі звязки вже
розвиваються з Башкоторстаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією,
Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст “Далекий Схід Росії –
Україна”, підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.

У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю і
Молдовою, а також поглибленння відносин з країнами Центральної Азії,
насамперед, з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають
великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та
мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові
технології, проектно-будівельні потужності, товари.

Серед інших країн СНД привабливими є звязки з країнами Закавказзя, які
сприяють виходу України на ринки Центральної Азії і Близького Сходу.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і
стабільних торговельних звязків з країнами Балтії, в перспективі в
режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу,
велике значення мають звязки з Європейським Союзом в цілому та особливо
з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної
та Східної Європи, особливо з угрупованням Центрально-європейської зони
вільної торгівлі (СЕFТА).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має
спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних
звязків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії,
транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та
легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.

Для України важливе значення мають торговельні зв’язки з країнами
Чорноморського економічного співробітництва, перш за все, з Туреччиною
(забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також
імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток
судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією
(розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).

Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з
країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі (NАFТА) і особливо
з США та Канадою.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки
перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія,
Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою
та Перу, відновлюються звязки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних звязків з країнами Африки, Азії та
Тихоокеанського регіону.

Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної
(Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка,
Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим
партнером України на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до
Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво
з Новими індустріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та
Індією, країнами Південно-Західної Азії.

Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі, як
Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Обєднані Арабські
Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки
України джерелами енергоносіїв і споживання інженерно-технічних послуг
України у спорудженні промислових та цивільних обєктів, транспортної і
комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у
розвитку трансконтинентальної системи транспорту та звязку. Українські
підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії
кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних
послуг.

Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній
торгівлі, в перспективі це ринки для значного збільшення експорту
української продукції машинобудування і передових технологій,
насамперед, для реконструкції обєктів, збудованих колишнім СРСР.

Країни АСЕАН – потенційні партнери України в XXI столітті. Вони можуть
стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції,
інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь
у будівництві великих обєктів енергетичного та промислового значення.
Збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української
промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати,
мінеральні добрива та інша хімічна продукція) імпорту порівняно дешевих,
але високотехнологічних виробів.

Для удосконалення регіональних зовнішньотогівельних звязків Україні в
переспективі необхідна участь в міжнародних торговельних організаціях,
особливо в ГАТТ/Сот, а також співробітництво з інтеграційними
угрупуваннями, перш за все, з ЄС, а також з CEFTA, ЦЕІ, NAFTA.

Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує
ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і
транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що
обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у
Росії.

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД
передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу
чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін
статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і
програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень,
узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це
сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу
забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД,
включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх
порівняльну кон”юнктуру на внутрішньому та світовому ринку.

Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме
остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва.
Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і
першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.

35, 36.Пріоритети зовнішньої торгівлі України. Структура експорту та
імпорту й шляхи її оптимізації.

Вирівнювання балансу поточних операцій до кінця розглянутого періоду
здається не лише неможливим, але й небажаним. Розвиток торгівлі буде
зумовлюватися необхідністю імпорту технологій, успіхами у заощадженні
енергії та політикою щодо обмінного курсу. У разі інтеграції України в
систему міжнародного поділу праці розпочнеться процес скорочення розриву
між Україною та західними країнами, в ході якого рівень доходів на душу
населення буде наближатися до західних показників. Цей процес наближення
може тривати більше 10 років. Але такий імпорт капіталів є еквівалентним
дефіциту балансу поточних операцій, і тому на період від 5 до 15 років
слід очікувати дефіцит балансу поточних операцій. Насамперед цей дефіцит
буде наслідком імпорту інвестиційних товарів, що дозволить поліпшити та
розширити основні фонди в Україні і сприятиме розвитку економіки.
Обслуговування пов’язаного з цим зовнішнього боргу було б у цьому
випадку безпроблемним.

Експорт

Як і іншим східноєвропейським країнам, Україні надається можливість
використати стратегію економічного росту, що спирається на експорт. З
огляду на подальшу обмеженість внутрішнього попиту експортні ринки до
певного часу пропонують значні стимули для розширення виробництва. Ці
стимули використовувалися ще в минулому навдивовиж активно. Незважаючи
на загальний спад виробництва, український експорт з початком реформ
восени 1994 р. помітно зріс.

Поки що експорт тримається на таких традиційних експортних галузях, як
металургія, хімічна промисловість, сільське господарство.

В ході широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та
зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх
видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат.
Україна цілковито змогла б постачати таку продукцію, яка здебільшого
виготовляється в металообробній та металургійній промисловості.

Надзвичайно важливим для використання експортних шансів є те, щоб
імпульсам попиту, які надходять з-за кордону, не створювалися
адміністративні або тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно
збільшити гнучкість підприємств, зокрема, шляхом їх поділу на менші
структурні одиниці.

Імпорт

Динаміка імпорту зумовлюється в першу чергу двома різними факторами:
заощадженням енергії та імпортом технологій. Економічна політика України
має бути спрямованою на суворе заощадження енергії замість розбудови
вітчизняного виробництва енергії. Навіть саме тільки скорочення імпорту
енергії на 20 % дозволило б урівноважити баланс поточних операцій.
Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого
можна досягти зокрема завдяки припиненню постачання енергії в разі
несплати.

Разом з тим, уже в найближчі роки забезпечення оплати поставок енергії
дасть змогу знизити частку імпорту енергії в сукупному обсязі імпорту.
Це дозволить неенергетичній складовій імпорту зростати швидше, ніж
сукупний імпорт. У середньостроковій перспективі, коли розпочнеться
процес економічного росту, імпорт необхідних технологій
збільшуватиметься значно швидше, ніж темпи росту в усьому народному
господарстві. В кінцевому підсумку це призведе до того, що насамперед у
другій половині розглядуваного періоду зменшення сальдо балансу поточних
рахунків зможе здійснюватися лише повільними темпами.

Політика щодо обмінного курсу

Якщо обмінний курс у 1996 р. залишиться майже постійним, то в
перерахунку на весь рік це означатиме реальну ревальвацію в розмірі 35 —
40 %. Внаслідок цього товари українського експорту подорожчають на цю
величину, тоді як імпорт порівняно з цінами на вітчизняну продукцію на
цю ж величину стане дешевшим. Розрахунки МВФ на період 1996—1999 рр.
зроблені відповідно до подальшої реальної ревальвації приблизно на рівні
60 %. Зокрема, це знайде своє відображення у значному рості заробітної
плати в доларовому еквіваленті, яка, наприклад, у 1999 р. досягне
позначки 200 доларів США, тобто тієї суми зарплати, яку мали Польща і
Чехія у першій половині 90-х років. Натомість Міністерство економіки
відштовхується від значно нижчих показників ревальвації і його
припущення значною мірою перегукуються з динамікою обмінного курсу, яка
передбачається за нашим сценарієм.

Реальна ревальвація означає перерозподіл прибутків експортних галузей
промисловості на користь імпортерів. Очевидно, що такий розподіл шансів
на отримання прибутків не сприяє початкові процесів росту. Тепер, коли
процес стабілізації (подолання інфляції) зробив великий поступ,
необхідно стимулювати розширення попиту. Реальна ревальвація сильніше
спрямовуватиме внутрішній попит на імпортні товари і тим самим
послаблюватиме імпульси попиту для вітчизняної економіки, а також
сприятиме протекціонізму. З огляду на необхідність продовжувати
рест-риктивну грошову політику варто було б використати як засіб
піднесення виробництва попит з-за кордону та переорієнтацію внутрішнього
попиту на вітчизняну продукцію за допомогою обмінного курсу. Якщо
виробництво не отримає підтримки з боку обмінного курсу, тоді
збільшиться загроза того, що покращання балансу поточних операцій
досягатиметься лише збереженням стану рецесії (тобто подальшого падіння
ВВП та відповідно до цього попиту на імпорт).

Загроза інфляції у разі номінальної девальвації значною мірою може бути
компенсована за рахунок очікуваного росту продуктивності. З іншого боку,
необхідне та можливе у найближчі роки заощадження енергії сприятиме
зменшенню загрози інфляції витрат, зумовленої цінами на енергію.

Для фінансування негативного сальдо зовнішньої торгівлі існує дві
принципових можливості: за допомогою кредитів або припливу прямих
іноземних інвестицій.

Прямі іноземні інвестиції

Фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій є найвигіднішим
способом, оскільки у цьому випадку держава не повинна здійснювати
платежі по обслуговуванню боргів. На приплив іноземних інвестицій можна
впливати лише побічно, а саме: шляхом приведення інституційних та
правових норм в Україні відповідно до міжнародних вимог. Як потенційний
отримувач інвестицій Україна знаходиться у стані безпосередньої
конкуренції з іншими — перш за все східноєвропейськими — країнами. Тому
в Україні мають бути принаймні однакові, а ще краще привабливіші умови,
ніж в інших країнах. У минулому спостерігалася значна втеча капіталів з
України. Однак ці капітали можуть за сприятливих умов знову повернутися
в країну. Якщо вдасться залучити вивезений капітал, то вже завдяки лише
цьому можна було б фінансувати дефіцит балансу поточних рахунків
протягом кількох років.

Міжнародні кредити

У рамках програми “механізму розширеного кредитування” (ЕРР)
Міжнародного валютного фонду Україна може отримувати подальші міжнародні
кредити обсягом 1 млрд доларів США щороку до 1999 р. Якщо ж окрім цього
буде досягнуто домовленість з міжнародними організаціями та на
двосторонній основі, насамперед, з Росією про продовження існуючих
боргів, тоді шансів на отримання кредитів на міжнародному ринку стане
більше. Можливість збільшення обсягів зовнішньої заборгованості та
витрат на її обслуговування залежатиме перш за все від показників
заборгованості. Запропонована нами поступова номінальна девальвація,
можливо в рамках коридору для обмінного курсу, призводить порівняно з
постійним обмінним курсом до збільшення квоти боргу. Міжнародний досвід
також свідчить про те, що недоцільно вимагати для України стратегії
різкого скорочення боргової квоти, очевидно, пов’язаної з повільним
ростом. Припустима постійна квота боргу на нинішньому рівні. Якщо
вдасться стимулювати ріст за допомогою обмінного курсу, то квота на
рівні 25 % не становитиме проблеми. В дійсності ж кредитоспроможність
будь-якої країни залежить не лише від боргової квоти (зовнішній
борг/ВВП), а й від квоти обслуговування боргу (проценти і
погашення/експорт).

Зниження податків і самофінансування

Передбачається, що починаючи з 1997 р. і особливо у 1998 р. буде
зменшено фактичне оподаткування підприємств та нарахування на суму
заробітної плати. Зниженням податків необхідно, наскільки це можливо,
скористатися для стимулювання інвестицій, а не споживання. У прийнятних
для України розмірах можна було б подумати про зменшення оподаткування
нерозподілених прибутків. Зменшення податків на прибутки відбувається
також, якщо значно покращуються умови амортизації. Особливо ефективним
зниження податків може бути для малих та середніх підприємств, а цього
можна досягти зменшенням податкової ставки у нижній частині тарифного
регулювання. Зниження податків переслідує три цілі:

а) зниження наполовину нарахувань на суму заробітної плати зменшує тягар
на малі та середні підприємства, які складають значну частину тіньової
економіки (див. розділ 4 “Тіньова економіка”);

б) зменшення податкового тягаря зробить можливим поліпшення
самофінансування економіки, що створить малим підприємствам умови для
зростання, а експортній промисловості — для розширення бази експорту;

в) зниження нарахувань на суму заробітної плати призведе до зменшення
видатків на оплату праці. Цей захід є важливим для якнайшвидшого
залучення незайнятих людей у виробничий процес. Зниження видатків на
оплату праці полегшує заміщення капіталу працею.

На початку навряд чи можна буде повністю компенсувати зменшення
надходжень, хоча вже протягом двох наступних років можна було б
скасувати численні й не завжди обгрунтовані пільги у сфері комунальних
послуг. Варто також різко скоротити пільги на податок з обороту і
податок на прибуток. Та прогалина в фінансуванні, яка залишиться після
цих заходів, знайде своє відображення в збільшенні дефіциту бюджету в
1997 — 1999 рр. Лише пізніше можна буде розраховувати, що завдяки
розширенню бази оподаткування та економічному росту дефіцит складатиме
лише 2 % від ВВП.

Іноземні кредити

Загалом кредити міжнародних фінансових організацій надаються не для
фінансування бюджетного дефіциту. Держава може спробувати отримати
кредити на міжнародному ринку приватних кредитів і використати їх для
фінансування бюджету. Однак цією можливістю можна скористатися лише
після детальних консультацій із досвідченими банками. Україна могла б
спробувати отримати такі міжнародні кредити не раніше 1997 р., причому
слід також передбачити в розрахунках велику надбавку за ризик розміром
біля п’яти процентних пунктів додатково до ринкової процентної ставки.

Внутрішнє фінансування

Внутрішнє фінансування бюджетного дефіциту і надалі буде обмежуватися
вимогами суворої грошової політики. Очікуване зростання попиту на гривні
(ремонетаризація) внаслідок нижчого рівня інфляції зробить можливим
розширення грошової маси в певних межах без підштовхування інфляції.
Щоправда, кредити банківської системи мали б надаватися по можливості
підприємствам. Як позичальники держава і підприємства е конкурентами.

Фінансування дефіциту бюджету за рахунок продажу облігацій державного
займу залишається дуже дорогим. Витрати можна зменшити шляхом: —
зниженням оподаткування торгівлі державними облігаціями

на вторинному ринку;

— поліпшення умов для купівлі державних паперів іноземцями; — своєчасної
виплати відсотків та викупу паперів.

Досі продаж державних паперів був досить успішним, однак за період до
середини жовтня 1996 р. було зареєстровано вже шість випадків їх
несвоєчасного погашення. Такі дії можуть серйозно зашкодити збуту
державних облігацій та спричинити підвищення витрат на покриття ризику.
Тому для збільшення обсягів продажу цих облігацій у наступному році
важливою умовою поряд з низьким рівнем інфляції буде також істотне
вдосконалення ринку цих паперів.

Хоча надходження від приватизації й зросли у 1996 р., динаміка їх
розвитку є непевною, тому що продаж підприємств приносить все менше
доходів або ж здійснюється через інвестиційні тендери. Тому не варто
очікувати від приватизації великих надходжень.

З огляду на те, що кредити НБУ, отримані державою у минулому, були
безпроцентними, заборгованість державного бюджету разом із сплатою
процентів, розміри яких складають біля трьох процентів, є поки що малою.
Однак внаслідок високих реальних процентних ставок це обтяження швидко
зростає. Тому ми бачимо верхню межу допустимого бюджетного дефіциту на
рівні 2,5 % від ВВП. Проте передумовою цього має бути збереження суворої
антиінфляційної політики та найбільшого пріоритету для обслуговування
державних боргів.

Важко однозначно визначити, якими повинні бути методи трансформації
економіки, але можна сказати, що заходи, які приймаються, насамперед
повинні бути комплексними. Політика, яка втілюється урядом, має бути
стабільною, послідовною, адекватною економічному стану країни.

На нашу думку країні потрібен рівномірний еволюційний розвитої:,
основними пріоритетами якого повинні бути:

– соціальна орієнтація економіки

– ії технічна та технологічна трансформація.

– пріоритетою має стати державна підтримка малого та середнього бізнесу,
фермерських господарств як найбільш динамічних носіів науково-технічного
прогресу, забезпечення структурної еластичності виробництва, ефективної
зайняггості, соціальної стабільності.

Економіка не може розвиватись спонтанно, без інститутів, необхідних для
її функціонування. Це банківська система, грошовий і фінансовий ринки,
законодавство про підприємства, банкрутсгво, конкуренцію з відповідними
судовими інстанціями, оподаткування фізичних і юридичних осіб, трудове
законодавство, механізми найму, звільнення, виплат із безробіття,
трудові угоди, які стануть основою ринку праці.

Інвестиції

За нашим переконанням, без масштабних іноземних інвестицій глибока
структурна перебудова народного господарства неможлива.

Треба створити умови для відновлення власних інвестиційних джерел
підприємств – амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку,
прийняти пакет законопроектів, спрямованих на зниження податкового тиску
на підприємства. Також необхідно створити умови для перетікання
тіньового капіталу в легальну економіку.

Необхідно визначити ті сфери економіки, де можна очікувати припливу
західних капіталів, і створити в них стабільні пільгові умови для
іноземних інвесторів. На нашу думку, до таких сфер належать, насамперед,
легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що
користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряд”
країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує
високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.

Важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземнихкапіталів, є
і туризм за умови створення відповідної сучасної інфраструктури.

Технологічна реконструкція

Почнемо з металургійного комплексу, який потребує докорінної
технологічної реконструтсції та глибокого реструктурування. Модернізація
металургійної промисловості дозволить різко знизити матеріаломісткість
(а тим самим – витратність) продукції машинобудівного комплексу і
підвищити якість

Необхідна спеціалізація на виробництві наукомісткої продукції -машин,
устаткування, приладів, складної військової техніки, високотехнологічних
споживчих товарів тривалого користування.

Необхідно відзначити, що слабке українське виробництво потребує
проведення політики протекціонізму. Глибока структурна перебудова
економіки України передбачає інвестиції не тільки у виробництво, але й у
сферу науки і освіти, тобто в “людський капітал”.

19. Масштаби, тенденції і проблеми іноземного інвестування в Україні.

Стан іноземних інвестицій в Україні на 1 січня 2002 року:

загальний обсяг 4,406 млрд. доларів

на душу населення 85-90 доларів

Майже 70% всіх іноземних інвестицій припадає на основних інвесторів:

США (16,6%)

Кіпр (10%)

Великобританія (9,5%)

Нідерланди (8,4%)

Російська Федерація (6,7%)

Німеччина (5,7%)

висока питома вага Віргінських островів (5,5%)

Швейцарія, Корея, Австрія (4,3%)

Галузі інвестування:

харчова переробна промисловість (19,5%)

оптова та комерційна діяльність (14%)

машинобудування і фінансова діяльність (по 8%)

транспорт (7%) і нафтохімія (5%)

металургія та металообробка, операції з нерухомим майном,
нафтопереробка, переробка коксу (по 4%).

В Україні утворилося 2 основні групи інвесторів:

іноземні

російські,

кожна з яких має свої пріоритети інвестування в Україні.

Іноземних інвесторів цікавить Україна як ринок збуту. Тому вони надають
перевагу харчовій промисловості, торгівлі і збуту, агросектору (ці
галузі не потребують високих інвестицій, мають великий внутрішній попит
і оборот).

Російські інвестори надають перевагу інвестиціям в базові галузі
економіки (паливно-енергетичний сектор, металургія, металообробка,
алюмінієва промисловість).

В Україні існує багато суперечностей на шляху залучення інвестицій,
оскільки цей процес регулюється 70 законодавчими актами.

21. Митно-тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД

Правове регулювання ЗЕЗ включає:

– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;

– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;

– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)

Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:

– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;

– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;

– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;

– митне регулювання;

– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).

До економічних регуляторів належать:

– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;

– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’єктів ЗЕД;

– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;

Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:

а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)

– квотування (контингентування);

– ліцензування;

б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).

Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних
операцій;

а) Митні тарифи і рівні митного регулювання”

Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично
всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання:
(від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за
рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом
державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет
України.

У міжнародній практиці митне регулювання здійснюється на таких 4-х
рівнях

1. Зона вільної торгівлі. У межах цієї зони країни-учасниці скасовують
між собою торгові бар’єри, зберігаючи їх при цьому відносно третіх
країн. Прикладом вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної
торгівлі (ЄАВТ), яку засновано у 1960р..

2. Митний союз. У межах митного союзу країни-учасниці не тільки
скасовують всі обмеження в торгівлі між собою, але й засновують єдину
систему зовнішніх торговельних обмежень, що усуває тим самим
необхідність існування митної служби на внутрішніх кордонах. Відносно
торгівлі прикладом митного союзу є Європейська економічна співдружність.

3. Спільний ринок, – у рамках якого учасники крім свободи торгівлі
користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція
робочої сили і капіталу).

4. Повний економічний союз, в якому країни-учасниці уніфікують свою
економічну політику стосовно торгівлі, міграції робочої сили і переливу
капіталу.

Митні тарифи – будь-якої країни являють собою перелік товарів, що
обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження
(рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару.

Митний контроль здійснюється митними службами, які виконують слідуючи
операції:

– фіскальну (справл. мито, митні збори, акциз, ПДВ при імпорті товарів)

– правову (проводять самостійно слідства у справах контрабанди);

– економічну (є органом економічної політики України);

– виконують функцію валютного регулювання (контроль за поверненням
валютної виручки)

24.Нетарифні заходи регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Система
ліцензування експортно-імпортної діяльності.

Нетарифні:

а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту адміністративна форма регулювання, що
передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури,
що дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу;
обмежують можливості конкуренції, оскільки лімітують надходження товару
на ринок)

– квотування (контингентування; кількісне лімітування розміру імпорту\
експорту за допомогою глобальних, індивідуальних, групових, сезонних,
тарифних та інших відсоткових чи вартісних обмежинь);

Квотування вводиться для балансування розвитку зовнішньої торгівлі та
платіжних балансів, регулювання попиту та пропозицій на внутрішньому
ринку та виконання міжнародних зобов”ясень.

Види квот:

1) заохопленням

-глобальні ( встановлюються що до товару без зазначення конкретних
країн, куди товар експортується або з яких імпортується)

-групові ( встановлюються що до товару з визначеною групою країн…)

-індивідуальні ( квота що дог конкретної країни: автономні, що
встановлюються самостійно країною імпортером без погодження з країною
експортером, та конвенційні квоти, що закріплюються в рамках торгової
угоди)

2) за напрямком дії

– імпортні

-експортні

(граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено
ввозити\вивозити на територію країни протягом певного періоду).

3) за характером

-сезонні ( встановлюються на суворо визначений період часу і
застосовуються традиційно відносно с\г товарів)

-тарифні ( встановлення кількості товару, що дозволено для ввезення та
вивезення за особливою більш низькою ставкою тарифу протягом певного
часу)

– спеціальний ( антидемпінгові – коли граничний обсяг імпорту в країну
певного товару, що є об”єктом антидемпінгового розслідування, що
дозволено імпортувати в країну протягом встановленого терміну та який
визначається у натуральних чи вартісних одиницях виміру; компенсаційні –
граничний обсях імпорту в країну певного товару, що є об”єктом
антисубсидійного розслідування…)

– ліцензування; (видання державою імпортеру\ експортеру через спеціальну
уповноважений державний орган дозволу на ввезення певного включеного у
списки товару протягом певного терміну.

Мета: 1) кількісне регулювання торгівлі (складова частина квотування,
коли ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти\ вивезти
товар в рамках отриманої квоти) 2) контроль за імпортом та експортом (
самостійний інструмент державного регулювання)

Ліцензія – дозвіл на ввезення чи вивезення товарів, продукції, різних
послуг.

Ліцензії поділяються:

1) Індивідуальна ліцензія – це переважно разовий дозвіл на ввіз певного
товару, дійсний протягом обмеженого терміну;

2) Генеральна ліцензія – становить собою список товарів, які
дозволяються ввозити чи вивозити протягом зазначеного у ній часу.

б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).

Протекційна політика України розвивається по трьох напрямках:

1) встановлення тарифних митних бар’єрів;

2) встановлення нетарифних бар’єрів;

а) прямі – це ліцензування, квотування, створення невиправданих
стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах.

б) державна монополія на ЗЕД -(держава монополізує право здійснювати
певні ЗЕЗ операції або торгівлю певними товарами

(наркотичні речовини у медицині, алмази, золото). Ці операції
здійснюються або державою, або уповноваженім! державою приватними
фірмами,

в) непрямі нетарифні бар’єри:

– державна система оподаткування, (акцизний збір);

– державна система норм і стандартів;

– закриття портів, ж-д станцій, аеропортів;

– заборона на ввезення, покупку товарів іноземного виробництва при
наявності національних аналогів.

Поряд із прямими обмеженнями товарів у вигляді мита та кількісних
обмежень промислово-розвинуті країни використовують цілу систему заходів
непрямого (скритого) протекціонізму. В їх число входять:

– різноманітні митні оформлення;

– санітарно-ветеринарні норми;

– система внутрішніх податків і зборів;

– різноманітні адміністративні (правила, що стосуються використання
іноземних товарів, які прямо не перешкоджають імпорту, але по суті,
створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів.

Розподіл ліцензій проводиться:

1. За системою явної переваги;

2. За “методом витрат”;

3. Аукціон на конкурентній основі.

За системою явної переваги держава закріплює ліцензії за певними

фірмами без попередніх заявок чи переговорів;

– Надаючи ліцензії за “методом витрат” держава змушує претендентів
конкурувати на неціновій основі. Наприклад: раніше прийшов – раніше
отримав. або розподіл ліцензій на імпорт промислової сировини в
залежності від кількості виробничих потужностей;

– Найсправедливішим та ефективним є аукціон квот на конкурентній основі.

Отже, на сьогоднішній день у суб’єкта ЗЕД існує три шляхи отримання
квоти чи ліцензії на експорт товару:

– отримання держзамовлення (чи держконтракту, за якого квота і ліцензія
видають безкоштовно;

– можна отримати експортну квоту і ліцензію у МЗЄЗТ, оплативши повністю
експортне мито;

– можна купити квоту на аукціоні і безкоштовно стати власником ліцензії

27. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності:
компетенція, мета, засоби.

Система регулювання ЗЕД.

Регулювання ЗЕД України здійснюється:

– державою в особи її органів в межах їх компетенції;

– недержавними органами управління економікою;

– самими суб’єктами ЗЕД.

Органами державного регулювання ЗЕД є:

– Верховна Рада;

– Кабінет Міністрів;

– Національний банк;

– Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі;

– Державна митна служба;

– Експортно-імпортний банк;

– Центральне статистичне управління;

– Міністерство іноземних справ;

– податкові відомства.

Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД

Правове регулювання ЗЕЗ включає:

– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;

– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;

– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)

Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:

– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;

– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;

– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;

– митне регулювання;

– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).

До економічних регуляторів належать:

– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;

– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’Єктив ЗЕД;

– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;

2. Державне регулювання ЗЕД та його функції.

Мета – прийняття системи протекціоністських норм і заходів, направлених
на захист національного товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому
ринку.

Завдання держави помогти вивезти експортерам як можна більше продукції і
обмежити імпорт, роблячи свої товари конкурентними на внутрішньому
ринку.

Існує: вільна торгівля політика мінімального державного вміщання у
внутрішню і зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних
ринкових попиту і пропозиції.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від
іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних
інструментів торгівельної політики.

Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:

а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)

– квотування (контингентування);

– ліцензування;

б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані першкоди для ввозу іноземних
товарів).

Основним показником, що оцінює ЗЕД є платіжний баланс – співвідношення
між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою
надходжень у цю країну за певний період (рік, квартал, місяць).
Перевищення надходжень над платежами утворює активне сальдо. Платіжний
баланс включає платежі й надходження від зовнішньої торгівлі, різного
виду послуг іноземній клієнтурі (транспортних, поштово-телеграфних від
закордонного туризму)

28,29. Основні види і форми зовнішньоекономічної діяльності.
Митно-тарифне регулювання.

Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи
регулювання ЗЕД

Правове регулювання ЗЕЗ включає:

– розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм
міжнародного права;

– приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;

– укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про
ліквідацію подв. оподаткування)

Адміністративне регулювання зовнішніх зв’язків здійснюються за допомогою
таких важелів, як:

– реєстрація суб’єктів зовнішньоекономічних відносин;

– реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;

– розробка системи нетарифного регулювання ЗЕЗ;

– митне регулювання;

– оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕЗ і
удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики
країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання
ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального
ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері
зовнішньоекономічних відносин).

До економічних регуляторів належать:

– розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;

– затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів
суб’єктів ЗЕД;

– система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;

Тарифні – ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні –
всі інші, а саме:

а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що
дозволені до експорту і імпорту)

– квотування (контингентування);

– ліцензування;

б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні
формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і
зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають
імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних
товарів).

Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних
операцій;

а) Митні тарифи і рівні митного регулювання”

Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично
всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання:
(від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за
рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом
державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет
України.

У міжнародній практиці митне регулювання здійснюється на таких 4-х
рівнях

1. Зона вільної торгівлі. У межах цієї зони країни-учасниці скасовують
між собою торгові бар’єри, зберігаючи їх при цьому відносно третіх
країн. Прикладом вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної
торгівлі (ЄАВТ), яку засновано у 1960р..

2. Митний союз. У межах митного союзу країни-учасниці не тільки
скасовують всі обмеження в торгівлі між собою, але й засновують єдину
систему зовнішніх торговельних обмежень, що усуває тим самим
необхідність існування митної служби на внутрішніх кордонах. Відносно
торгівлі прикладом митного союзу є Європейська економічна співдружність.

3. Спільний ринок, – у рамках якого учасники крім свободи торгівлі
користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція
робочої сили і капіталу).

4. Повний економічний союз, в якому країни-учасниці уніфікують свою
економічну політику стосовно торгівлі, міграції робочої сили і переливу
капіталу.

Митні тарифи – будь-якої країни являють собою перелік товарів, що
обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження
(рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару.

Митний контроль здійснюється митними службами, які виконують слідуючи
операції:

– фіскальну (справл. мито, митні збори, акциз, ПДВ при імпорті товарів)

– правову (проводять самостійно слідства у справах контрабанди);

– економічну (є органом економічної політики України);

– виконують функцію валютного регулювання (контроль за поверненням
валютної виручки)

30. Основні критерії та показники конкурентоспроможності національних
економік.

Визначальним чинником конкурентоспроможності національної економіки є
наявність умов для формування стійких конкурентних позицій національних
підприємств. Отже, політика підвищення конкурентоспроможності
національної економіки полягає в забезпеченні, насамперед всередині
країни, реального конкурентного середовища та, що не менш важливо,
здатності підприємств вести конкурентну боротьбу, яка має конструктивну
спрямованість. Рівень такого забезпечення і визначає головний критерій
конкурентоспроможності національної економіки.

Складовими конкуренції як економічного процесу є конкурентне середовище
і конкурентоспроможність підприємств та галузей. Фактично різниця між
цими двома складовими є різницею між мікро– та макрорівнями економіки.
Особливістю економічних реформ в Україні став надмірний ухил у бік
макрореформ — створення конкурентного середовища засобами приватизації,
демонополізації, розукрупнення підприємств, лібералізації цін та
торгівлі. Увага ж проблемам розвитку власне підприємств практично не
приділялася. Внаслідок цього спроби налагодження конкурентного
середовища в Україні не справили очікуваного позитивного впливу на
економічну динаміку, а посилення конкурентного тиску внаслідок
лібералізації імпорту не сприяло, як правило, зміцненню
конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та національної економіки
в цілому. Це стало на заваді розвитку в Україні конкуренції як цілісного
регулюючого економічного процесу.

З огляду на те, що конкурентоспроможність підприємств формується в
конкурентній боротьбі внаслідок вибору ними адекватної стратегії
діяльності, відсутність стратегії чи помилки у її виборі призводять до
неефективного витрачання обмежених виробничих ресурсів, втрати часу як
найбільш цінного фактора ринкового успіху. На жаль, стратегія
економічної трансформації в Україні не сприяла виробленню більшістю
підприємств власних конкурентних стратегій, що призводить до їх програшу
у конкурентній боротьбі із зарубіжними компаніями, які вже пройшли етап
власного становлення.

У зв’язку з тим, що конкурентоспроможність будь–якого суб’єкта ринкових
відносин може бути визначена лише в процесі фактичної конкурентної
боротьби, питання зміцнення конкурентоспроможності слід розглядати через
призму проблеми ефективності конкуренції та конкурентних відносин [4].
На жаль, роки економічних перетворень фактично стали роками розгортання
кризи конкурентоспроможності української економіки.

Трансформаційні процеси в Україні в останні роки не сприяли подоланню
монополізму української економіки. Через украй несприятливі умови для
підприємницької діяльності, низьку доступність кредитних ресурсів,
високу зарегульованість економіки загальмовано процес утворення нових
підприємств, а вже створені — позбавлені змоги вести активну інноваційну
діяльність. У результаті, внаслідок природного прагнення до уникання
конкуренції підприємства, що набули господарської самостійності, ведуть
пошук конкурентних переваг в зрощуванні із структурами держвлади та
отриманні відповідних пільг та преференцій або у виході до “тіньового”
сектору економіки, реалізуючи “рентну” модель конкуренції. За такого
становища не доводиться вести мову про встановлення міжнародної
конкурентоспроможності українських підприємств під час конкурентної
боротьби між ними.

Криза конкурентоспроможності стала одним з провідних чинників
загострення соціально–економічних проблем. Аналіз специфіки цієї кризи
вказує на її системність, отже, її подолання вимагає застосування
важелів розбудови високомотиваційного соціально–економічного середовища,
відмінних від існуючих в сучасній практиці. В умовах кризи єдиним
засобом консолідації суб’єктів національної економіки є дотримання
державою економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання за умов
підвищення продуктивності праці. Для цього господарський механізм
повинен передбачати безпосередній зв’язок між рівнем доходів громадян,
їх купівельною спроможністю, збільшенням бюджетних надходжень і
зростанням прибутковості національного виробництва та економії всіх
видів ресурсів. Інші шляхи вже виявили свою хибність й неспроможність
реально змінити ситуацію.

Найбільш дискусійними у зв’язку з цим є питання щодо механізмів
досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки.
Одні фахівці пропонують віддати пріоритет стратегії “технологічного
ривка”, інші — посиленню інвестиційного напряму забезпечення структурної
перебудови.

Останніми робиться наголос на беззаперечній здатності інвестицій
примусити запрацювати промисловість і вирішити проблему неплатежів.
Зустрічаються також і думки про необхідність зміцнення національної
грошової одиниці та посилення впливу фінансової політики в цілому.
Останнім часом також посилилося лобіювання різного роду обмежень в
економічній діяльності.

Цілком очевидно, що кожному із зазначених напрямів притаманні виважені і
раціональні пропозиції, які за певних обставин можуть бути залучені до
загальної стратегії відновлення конкурентоспроможності національної
економіки. Але очевидно й те, що жоден з цих напрямів сам по собі не
виконує функцію ініціатора злагодженої й продуктивної праці в Україні.

Одним з важливих напрямів підвищення конкурентоспроможності національної
економіки є орієнтація на інновації і прогресивні технології. У
забезпеченні даного напряму доцільно застосовувати пільгове
оподаткування для цих типів виробництва. Українська модель економіки
повинна закласти у внутрішньому середовищі підвалини для
високопродуктивної праці. При цьому держава повинна охороняти
мотиваційні можливості внутрішнього середовища та підтримувати ефективну
роботу всіх суб’єктів господарювання.

Отже, основними умовами розбудови високого рівня конкурентоспроможності
національної економіки є такі:

1) переведення функціонування всіх суб`єктів економіки на ефективну
роботу в умовах конкурентного середовища;

2) забезпечення паритетності міжгалузевого переливу капіталу за рахунок
вирівнювання умов капіталотворення на різних сегментах ринку;

3) залучення “тіньового” сектору до сфери легального обігу фінансових
ресурсів і розширення на цій основі власних ресурсів для здійснення
підприємницької діяльності;

4) формування економічної політики з урахуванням пріоритетів
національної безпеки;

5) переорієнтація на внутрішні джерела розвитку з метою зниження
залежності від країн–партнерів та міжнародних організацій;

6) створення стабільної та несуперечливої нормативно–правової бази для
впровадження стратегії підвищення конкурентоспроможності національної
економіки України.

38.Соціальні наслідки ринкових трансформацій 1990-99 рр.

Десятилітня економічна криза має два чітко виражені періоди:

1990–1995 рр. – період стрімкого (прогресуючого) нарощування темпів
падіння;

1995–1999 рр. – період поступової санації (оздоровлення) – скорочення
інтенсивності падіння і накопичення передумов виведення економіки з
кризи.

Упродовж 1990-1995 рр. в економіці України тривала затяжна криза. В цей
період економіка зазнала найвідчутніших втрат: ВВП на душу населення
знизився на 46,5%, промислове виробництво – на 40,6%, с/г – на 32,5%.

У 1993 р. Україна зазнала найбільшого у світі злету інфляції — на
10155%.

Лише у 1994 році падіння ВВП склало 22,9%, а промислового виробництва –
27,8%.. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова система.
Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Інших
механізмів його обслуговування не було. Наслідком цього стала рекордна
(навіть за світовими стандартами) гіперінфляція, яка перевищила 10 250%.
Тільки за 1994 рік валютний курс українського карбованця в доларах США
знизився у 8,3 раза.

Ситуація ускладнилася практичною відсутністю основних атрибутів
національної економіки, втратою дієздатності держави, глибокими
суперечностями між законодавчою та виконавчою владами, далеко не в
усьому сприятливою зовнішньоекономічною та політичною кон’юнктурою. Стан
української економіки характеризувався розладом фінансово-кредитної та
грошової систем, платіжною кризою, скороченням матеріального
виробництва, спадом інвестиційної діяльності та стрімким падінням
життєвого рівня населення.

Перехід від високомонополізованої планової економіки до змішаної
економіки конкурентного типу в Україні значною мірою був ускладнений
через успадковані від колишнього СРСР структуру і спеціалізацію
української економіки, а також внаслідок істотних прорахунків
економічного й політичного характеру.

Економічна спадщина

Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох
десятиріч на основі розподілу праці в Радянському Союзі, Україна
виробляла в середньому лише близько 20% кінцевого продукту. У
промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із
низьким вмістом додаткової вартості. Слід зважити й на те, що 1990 р.
частка міжрегіональної торгівлі у загальному обсязі торгівлі України
становила 82.1%, себто Україна залежала від зовнішньоекономічних зносин
більше, ніж інші країни — члени колишньої Ради Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ) та більшість країн Європейського Співтовариства
(ЄС).

Рішення про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими
цінами, прийняте республіками колишнього Радянського Союзу, дуже
негативно відбилось на українській економіці. Так, якщо 1991 р. середня
ціна імпортованої сирої нафти дорівнювала 50 доларів США за тонну, то
наприкінці 1993 р. вона вже піднялась до рівня світової ціни —близько
120 доларів за тонну. В середині 1993 р. Україна отримувала природний
газ із Росії й Туркменистану за ціною від 15 до 30 доларів за тисячу
кубічних метрів, а на початку 1995 р. ця ціна сягнула вже 70 доларів , і
до сьогодні вона постійно коригується у бік її збільшення.

Рекордно високий рівень інфляції в Україні 1993 р. значною мірою
спричинений саме цим стрімким підвищенням цін на енер гоносїї. За
підрахунками фахівців, більш як 85-90% загального обсягу спаду
виробництва пов’язано з недостатньою забезпеченістю промисловості й
сільського господарства України енергоресурсами . Слід зазначити, що,
згідно з попередніми розрахунками фахівців на підставі прогнозованих
потреб ключових галузей лроми-словості України, у 1995-1996 роках
очікується стрімке зростання споживання і, відповідно, імпорту нафти й
вугілля

Помилковість і невизначеність економічної політики перших років
незалежності

Всеосяжна економічна й політична криза багато в чому пов’язана з
невизначеною, а часом просто деструктивною економічною політикою перших
років після здобуття незалежності. Прагнення до якнайскорішого демонтажу
адміністративно-командної системи і звільнення від пануючого
ультраетатизму закономірно вивело на передній план неоліберальну
ідеологію, що спиралась на дерегуляцію й роздержавлення економіки. Це
був шлях епігонства ідей монетаризму як універсальної моделі ринкової
трансформації без урахування економіко-соціологічних реалій України.

Помилки в соціальній політиці. Через нерозуміння справжніх причин
інфляції у 1992-1993 роках проводилась принципово помилкова соціальна
політика. Вона обґрунтовувалась тезою про існування в Україні інфляції
попиту, породженої надмірною платоспроможністю населення. Тому головним
завданням соціальної політики вважалася штучна консервація доходів
населення.

Цінова лібералізація за умов паралельного стримування фонду оплати
праці, введення в податкову систему податку на доходи (що спонукало до
першочергового згортання доходів у структурі витрат на оплату праці)
призвели до глибоких вартісних деформацій в економіці. В річному
обчисленні реальна заробітна плата знизилась упродовж 1992 р. більш ніж
на 40% порівняно з кінцем 1991 р., що призвело до відповідного
скорочення фонду споживання на 10.2% у 1992 р. і на 21.8% у 1993 р.
Частка оплати праці у виробленому національному доході знизилась у 1993
р. до 35.1% проти 59.1% у 1990 р. У 1994 р. середня заробітна плата в
кра’їні забезпечувала лише 40% прожиткового мінімуму, а в цілому І$
Україні за два з половиною роки (1992 —перша половина 1994 рр.) життєвий
рівень знизився наполовину.

Прорахунки в інтелектуальному забезпеченні політики реформування. Поруч
із помилками у сфері здійснення економічної політики однією із глибинних
причин сучасної кризи виступає наявне й досі неадекватне розуміння
основних засад функціонування західних економічних моделей. Цим
пояснюється кидання від ринково-романтичних до ретро-соціалістичних
рецептів трансформації української економіки, декларативний характер
багатьох положень президентської ринкової програми, низька ефективність
новітньої української економічної політики щодо Ідійснення
цілеспрямованої ринкової стратегії розвитку.

Попри те, що Україна мала певний історичний досвід функціонування
ринкової економіки і відповідної ринкової філософії (період
індустріалізації країни в останній чверті XIX ст. — на початку XX ст.),
це не свідчить про інтелектуальну спроможність України розробити
програму ринкової трансформації суспільства виключно на ґрунті
національного наукового потенціалу і традицій національної економічної
спадщини. По-перше, генетичний код розвитку економічних знань в Україні
був штучно перерваний і зазнав Істотних змін за роки панування
радянської влади, а сама економічна теорія донедавна лише виконувала
функції тлумачення волюнтаристської політики КПРС. По-друге, некоректні
самі спроби адаптувати загальні ринкові ідеї столітньої давності до
вирішення принципово нових економічних завдань сьогодення, ігноруючи при
цьому сучасні надбання світової економічної науки.

На думку багатьох західних експертів, проблеми України не є чимось
унікальним, і тому пошуки якогось особливого шляху виходу країни з
кризи, відтягування в часі радикальних економічних перетворень (зокрема,
приборкання інфляції) ведуть до поглиблення депресії, що згубно впливає
на формування всієї інфраструктури ринку. Досвід багатьох
постсоціалістичних країн (Угорщини, Чехії, Польщі, навіть Росії)
неспростовно свідчить: прогрес у реформах можливий лише за умови
значного впливу західних ідей і рецептів переходу від тоталітаризму до
ринку.

Період 1994-1999 рр., незважаючи на суперечливість оцінок його
результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії економічних
та соціальних реформ, наближенні України до сучасних надбань світового
розвитку. Звичайно, на цьому шляху було допущено багато помилок та
недоліків. Однак безпрецедентність здійснюваних перетворень, пов’язаних
не лише з докорінною зміною соціально-економічних відносин, а й з
формуванням принципово нової економічної системи, дав підставу говорити
про здійснене з необхідним розумінням та повагою.

1. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки
економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг
промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мають
випереджаючі темпи зростання (+7,2%) виробництва товарів народного
споживання, в т.ч. непродовольчих товарів (+10,2%). Зростання випуску
промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. Капіталовкладення в
основні фонди збільшилися на 2,9%. На 7,5% зросли обсяги житлового
будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту
Державного бюджету України (з 6,6% від ВВП – у 1997 р. до 1,5% – у 1999
р.). В передбачуваних межах утримувався рівень інфляції (19,2%).

Стабілізаційні процеси мають об’єктивні передумови. Такими передумовами
є системні перетворення, що відбуваються в українській економіці,
досягнення відносно низького рівня інфляції та подолання штучно
утримуваної впродовж 1996-1997 рр. надмірної ревальвації валютного курсу
гривні, демонтаж фінансової піраміди, поліпшення умов
зовнішньоекономічної діяльності.

Позитивний вплив на стабілізацію справляють реструктуризація
підприємств, їх адаптація до умов ринкової кон’юнктури. Практично у всіх
галузях промисловості сформувалися “точки зростання”. Це підприємства,
що виробляють потрібну ринкові конкурентноспроможну продукцію. Приклад
тому – харчова та деревообробна промисловість, де обсяги виробництва за
минулий рік зросли відповідно на 7,8% і 23,6%. Такі ж “точки зростання”
сформувалися і в окремих галузях машинобудування, в т.ч. й тих, що
пов’язані з виробництвом високотехнологічної продукції. На 14,2% зросли
обсяги виробництва у верстатобудуванні та інструментальній
промисловості, яка забезпечує оновлення виробничих фондів та
технологічної бази промисловості.

2. 3 1994 по 1999 р. в економіці сталися також глибокі якісні зміни.
Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову,
платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що у своїй
сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави. Вагомим
здобутком стало проведення у 1996 p. грошової реформи, забезпечення
відносної валютної стабілізації.

Знайшло своє вирішення й інше: сформовано базові засади багатоукладної
економіки. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Йде
активний і незворотний процес утвердження механізмів приватної
власності, розширення корпоративного та приватного секторів економіки.

Реалізуються завдання земельної реформи. Утверджується реальний власник
землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких
становить більше половини земельних угідь країни. В основному завершено
приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн.
громадян.

Здійснено відчутні заходи щодо лібералізації господарських зв’язків. У
1994 р. 70% цін регулювалися державою. Дотації на комунальні послуги
складали 95% від їх вартості, на хліб –60%. У країні існував режим
адміністративно-зафіксованого валютного курсу. Дефіцит бюджету
автоматично покривався емісією Національного банку. Ці рудименти
адміністративної економіки відходять у минуле. В Україні утверджено
ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових
цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Вирішення цих
завдань забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної
економіки, товарну насиченість ринку. Адміністративній економіці таке
було не під силу. Понад 70 років ми жили в умовах гострого товарного
дефіциту.

В економіці утверджено основи ринкової інфраструктури. На кінець 1999 р.
в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних
компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхові компанії, 340
бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, товарного,
грошового та валютного ринків. Завершено формування дворівневої
банківської системи. Поступово опановуються складні механізми ринку
державних цінних паперів.

Однією з найбільш прогресуючих в українській економіці виявилася сфера
зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999 р. частка експорту
товарів та послуг у структурі ВВП зросла з 26 до 53%. Експорт зростав
значною мірою за рахунок вивезення товарів та послуг у країни далекого
зарубіжжя. Їх частка у 1999 р. становила 64%. 3 1996 р. Україна
забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо. Із 484
млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у 1999 р. зросли прямі іноземні
інвестиції.

Наведені показники є свідченням того, що в Україні на практиці
реалізується модель відкритої конкурентної економіки, утвердження якої
було одним із ключових завдань економічних перетворень, визначених у
жовтні 1994р.

За всіх складнощів трансформаційних процесів позитивні зрушення
здійснюються і в сфері соціальних відносин, зокрема у соціальній
структурі суспільства. Відбувається інтенсивний процес формування
прошарку підприємців, який відіграє дедалі відчутнішу роль у всіх сферах
суспільного життя: економіці, політиці, гуманітарному розвитку держави.
Утверджується широкий прошарок власників акцій, нерухомості, земельних
ділянок тощо. Нині майже 15 млн. осіб є акціонерами та власниками
земельних паїв. З виходом економіки з кризи їх позиції в розподілі
прибутків, забезпеченні реального впливу на управлінські процеси будуть
зміцнюватися.

Дедалі більшою мірою утверджуються економічна свобода, можливості
вільного вибору сфери господарської діяльності, самоствердження та
реалізації особистості. На цій основі змінюється суспільна психологія.
Люди усвідомили необхідність “рахувати гроші” і починають розуміти, що
їх економічний стан залежить у першу чергу від них самих. Повернення до
радянських часів для багатьох співвітчизників здається неможливим,
катастрофічним. Особливо це стосується найбільш дієздатної частини
населення, молоді, людей, що отримали у своє розпорядження власність.
Саме цей соціальний прошарок і стає нині основним гарантом дальшого
поглиблення реформ, курсу ринкових перетворень, яким Україна іде у нове
тисячоліття.

3. Водночас позитивний вплив реформ на стан національної економіки досі
недостатній. В економіці ще не накопичено необхідного потенціалу
економічного зростання. Не забезпечено зміцнення фінансової системи
держави – перш за все фінансів підприємств і організацій, підвищення
загальної конкурентоспроможності, структурного оновлення економіки. У
критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є збитковими.
Низька рентабельність промисловості та інших галузей економіки. На 42%
знизилася продуктивність праці, в т.ч. у промисловості – на 21%,
сільськогосподарських підприємствах – більш як у 2 рази. Критичною є
ситуація з формуванням обігових коштів підприємств і організацій.
Посилюється незбалансованість відтворювальних пропорцій, зростають
цінові та структурні диспропорції. Відсутні ознаки подолання платіжної
кризи. Можливості економічного зростання стримуються недосконалістю
бюджетних відносин та потребами використання значної частини фінансових
ресурсів на обслуговування зовнішнього боргу.

Небезпечними стають структури деформації, які були притаманні
українській економіці ще за часів адміністративно-командної системи. За
останні роки ця ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою
ускладнилася. У 1999 р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги
галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення
(машинобудування та будівельні матеріали). Минулого року частка
машинобудування у структурі промислового виробництва склала 13,8% проти
30,7% у 1990 р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага
легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш
енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної,
металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990
p.

Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у
соціальній політиці. 3 1994 по 1999 р. знижувався життєвий рівень людей.
Значне розшарування населення за рівнем доходів, штучне заниження
вартості робочої сили (як і низький рівень соціальних витрат) переросли
в один із головних чинників, які стримують розширення внутрішнього
ринку, технологічне оновлення виробництва.

Невирішеність соціальних питань та зубожіння значної частини населення,
великі суми заборгованості з заробітної плати, соціальних виплат та
пенсій, вимушені простої значної частки виробництва й відповідно
приховане та зареєстроване безробіття, загострення демографічної
ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, освіти, науки та культури,
високий рівень корупції та злочинності –все це реальності нашого
сьогодення, які однозначно доводять: соціально-економічна ситуація в
країні лишається складною. Немає гарантій, що фаза відносної
макроекономічної стабілізації обов’язково переросте в економічне
зростання. Нестійкість стабілізаційних процесів, загострення у
фінансовій сфері можуть призвести до нового витка економічної кризи.

31.Основні політичні та економічні чинники трансформаційних перетворень.

Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету
України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б
інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала
український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови
і розвитку ринкових відносин.

Економічна інтеграція є об’єктивним процесом розвитку стійких
взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх
пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання
своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так
і інших держав обумовлена об’єктивними потребами економічного зростання
та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих
держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні
внутрішніх ресурсів.

Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в
міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному
становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна
структура зовнішньої торгівлі країни.

Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
країни є величезний розмір зовнішнього боргу.

В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює
структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює
взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків
капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.

Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан
економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази
країни. Продукція більшості галузей народного господарства є
неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в
міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою
інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона
була пристосована до умов державної монополії.
.

Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів
господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і
міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і
взаємозв(язку між країнами.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі
Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку,
ізолювавши себе від світової економічної системи.

Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі
обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її
економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше
того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай
незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в
ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні
категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини,
устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять
лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток
українського експорту повністю залежним від коливань кон’юнктури на
зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного
обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному
розумінні, країнам.

Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої
є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно
споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним
перетворенням української економіки.

Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення.
Цьому сприяли, як “шокова” відміна контролю за цінами у країні і
введення конвертованості національної валюти, так і наближення
внутрішніх цін до світових”. Світові ціни стали орієнтиром для
вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних
від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і
імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні
ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за
поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без
структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності
розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за
ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.

Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в
різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об’єктивною основою
міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні
ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в
кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного
розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв’язків.

Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури
українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного
курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його
відносної вартості щодо долару.

Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і
підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і
збільшення другого.

Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною
мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання
неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів
роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при
експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима.
Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню
імпорту.

Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає
збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення
гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в
експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.

Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв(язки, амортизуючи
незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали
кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його
структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те,
що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не
враховує реальних можливостей країни. “Шокова” лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих
поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного
регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили
керованість економічними зв’язками з боку держави.

Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої
взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі
і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом
використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи
можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності
практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні
органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них:
імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і
вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за
надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні
іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.

В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній
практиці інструменти протекціоністського захисту національного
виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки
добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого
імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік
протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль
держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій
використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі
мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох
спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для
іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах
сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна,
шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні
позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на
дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.

Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і
відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і
напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході
проведення політики лібералізації і формування державної системи
зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього
використання захисних заходів і державної підтримки промислового
експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому
процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.

В процесі трансформації економіки України особливе значення має той
аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного
механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням
зовнішньоекономічних факторів стабілізації

32.Основні чинники економічного зростання 2000-2004рр.

Тривалий період економічного зростання засвідчив формування в Україні
економічних механізмів, які стимулюють продуктивну діяльність суб’єктів
господарювання щодо збільшення обсягів виробництва та господарських
оборотів, підвищення конкурентоспроможності, освоєння нових ринків
збуту. Ці механізми перебувають як у площині об’єктивних
макроекономічних закономірностей, сформованих внаслідок ліберальних
економічних реформ, що утворили критичну масу самостійних економічних
суб’єктів та середовище їхньої взаємодії, так і у площині заходів
державної політики, яка створила відповідні умови для діяльності цих
суб’єктів.

У 2003 р. спостерігався подальший розвиток зазначених тенденцій.
Розглянемо основні чинники економічного зростання в Україні у 2003 р.

1. Значне прискорення темпів зростання експорту, що сприяло розвитку
насамперед металургійної, хімічної та нафтопереробної галузей, а також
машинобудування. У вартісному вимірі обсяги експорту товарів і послуг
зросли порівняно з попереднім роком на 5,6 млрд дол. США, що складає три
чверті сумарного приросту ВВП у доларовому еквіваленті або 55 % ВВП.
Темпи зростання експорту значно випереджають темпи приросту ВВП та
промислового виробництва, що свідчить за суттєве посилення цього чинника
економічної динаміки у 2003 р. порівняно з попереднім роком (у 2001-2002
рр. частка експорту щодо ВВП становила 52 %). Збільшення обсягів
експорту відбулося внаслідок поліпшення зовнішньоекономічної кон’юнктури
та ревальвації євро щодо долара США (за рік вона склала 17 %), що, за
збереження сталого номінального обмінного курсу гривні щодо долара,
сприяло збільшенню цінової конкурентоспроможності українських товарів на
зовнішніх ринках.

2. Активна ремонетизація економіки, яка відбувалася внаслідок поповнення
валютних резервів Національного банку України, а також завдяки різкому
збільшенню обсягів рефінансування комерційних банків. Грошова маса М3
зросла за 2003 р. на 47,0 %, а рівень монетизації економіки сягнув 36,0
%. Спрощення доступу підприємств та населення як до коротко- так і до
довгострокових кредитних ресурсів дозволило пожвавити економічний
оборот, стало важливим чинником зростання споживчого попиту на товари
тривалого користування та активізації інвестиційної діяльності
підприємств.

3. Активізація інвестиційної діяльності завдяки зростанню доходів
підприємств-експортерів, реалізації коштів, нагромаджених за період
економічного зростання, випереджаючому зростанню довгострокового
кредитування комерційними банками, збільшенню припливу іноземних
інвестицій, в тому числі – в реальний сектор економіки. Загальний обсяг
інвестицій збільшився у 2003 р. на 31,3 %. Це сприяло підвищенню попиту
на інвестиційну продукцію вітчизняного походження. Одним з чинників
активізації інвестиційних процесів слід вважати також посилення
фіскального тиску, яке привело до збільшення частки „офіційного”
прибутку підприємств.

4. Продовження зростання споживчого попиту населення. Цей чинник у 2003
р. істотно поступився позиціями у ряді факторів економічної динаміки. За
рік реальні доходи населення збільшилися лише на 5,8 %, істотно
відстаючи від темпів приросту промислового виробництва, що загальмувало
приріст споживчого попиту на товари повсякденного споживання.
Підтримання приросту споживчого попиту, в тому числі за рахунок товарів
тривалого користування, стало можливим завдяки суттєвому розширенню
споживчого кредитування та витрачанню готівкових заощаджень населення
(при зростанні номінальних наявних доходів за рік на 15,8 % витрати
зросли на 19,3 %, причому одночасно спостерігалося зростання банківських
вкладів населення в національній валюті на 68,2 %).

5. Належне виконання плану бюджетних видатків, що забезпечило стійкий
рівень державного попиту та зростання доходів працівників бюджетних
організацій та установ, з відповідним підвищенням їхньої купівельної
спроможності (причому видатки зведеного бюджету зросли порівняно з 2002
р. на 25,4 %, в той час як доходи – на 21,3 %, що свідчить про певне
посилення стимулюючої ролі бюджетних важелів). Позитивну роль відіграло
зростання рівня монетизації економіки, яке полегшило доступ підприємств
до ліквідних ресурсів, необхідних для своєчасної сплати податку.
Оскільки фіскальне вилучення коштів не зростало пропорційно приросту ВВП
(за даними Рахункової палати України, реальні доходи зведеного бюджету,
обчислені за порівняними умовами, зросли лише на 2,9 %), це виявилося
додатковим стимулом зростання та посилення інвестиційних процесів.

6. Детінізація економічної діяльності, яка відбулася за рахунок активних
дій ДПА України щодо впорядкування процесу сплати податків, дій
Міністерства фінансів щодо посилення контролю за витрачанням бюджетних
коштів, посилення контролю в грошово-кредитній сфері з боку НБУ. Як
ознаки детінізації слід, зокрема, розглядати підвищення реальної
ефективної ставки по податку на прибуток підприємств (за 2003 р.
надходження від податку на прибуток склали 35,3 % прибутків прибуткових
підприємств, 65,0 % від сукупного фінансового результату підприємств
України проти 25,1 % і 64,2 % відповідно у 2002 р.), різке зростання
офіційного чистого фінансового результату підприємств (воно склало 38,7
%, причому сумарний збиток скоротився на 25 %, що засвідчило згортання
механізмів “тінізації” через штучну збитковість підприємств), зниження
частки готівки в грошовій масі тощо.

Суперечності чинників економічного зростання знайшли відбиток у
структурі промислового зростання. За рік було досягнуто рекордного
показника зростання промислового виробництва – 15,8 %, причому
спостерігалося певне поліпшення структури промисловості України завдяки
тому, що найвищі темпи зростання – 35,8 % – було відзначено в
машинобудуванні. Позитивну роль у розвитку цієї складної галузі
відіграли ремонетизація економіки зі збільшенням оборотних коштів
підприємств, та розширення кредитування. Між тим, найшвидше зростало
виробництво в автомобільній промисловості (119,2 %) та залізничному
машинобудуванні (72,2 %), в той час як галузі, які виробляють
інвестиційну продукцію, демонстрували більш повільне зростання
(виробництво машин для переробки сільгосппродуктів зросло на 16,4 %,
верстатів – на 16 %, сільськогосподарських машин – на 3 %). З огляду на
те, що, за приблизними підрахунками, у 2003 р. експортувалося близько
половини виробленої в Україні продукції машинобудування, як визначальний
чинник зростання в машинобудуванні слід розглядати саме експортне
виробництво.

Між тим, частка машинобудування в національній економіці залишається
вельми низькою (13,6 %, що на 1,1 пункту вище за показник 2002 р.).
Чверть промислового виробництва становить продукція металургії та
металообробки, темпи зростання якої завдяки поліпшенню
зовнішньоекономічної кон’юнктури суттєво прискорилися та склали 14,3 %
проти 3,9 % за 2002 р. Це ж саме стосується хімічної та нафтохімічної
промисловості (зростання склало 16,8 % проти 6,5 % торік). Реальне
домінування металургійної галузі підтверджується структурою фінансових
потоків: нею отримано 54,5 % чистого фінансового результату в
промисловості. Загалом на частку базових галузей промисловості
(металургія та металообробка, хімічна, нафтохімічна промисловості та
нафтопереробка), видобувної промисловості та виробництва та розподілу
електроенергії, газу і води припадало 71 % прибутків, отриманих у
промисловості. Це зумовило значні труднощі в розвитку інших галузей, в
тому числі тих, що є пріоритетними на шляху формування інноваційної
моделі розвитку.

Недостатньо визначеним залишається становище в інноваційній сфері. У
2003 р. відбулося помітне (на 17,8 %) зменшення кількості підприємств,
які впроваджували технологічні інновації. Кількість освоєних нових видів
продукції скоротилася порівняно з попереднім роком на 67,6 %. Частка
інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції
зменшилася з 7,0 % до 5,1 %. Обнадійливим є те, що порівняно з минулим
роком на 29,8 % зросла кількість впроваджених нових технологічних
процесів (хоча це й становить лише половину від показника 1995 р.),
проте реалізація їхнього інноваційного потенціалу залежить як від
сприятливості макроекономічної кон’юнктури, так і від виваженості
державної економічної політики.

У 2004 р. зазначені тенденції загалом збереглися. Відбулося помітне
посилення експортного чинника економічної динаміки, зумовлене тривкою
сприятливою кон’юнктурою на традиційних ринках українського експорту. За
січень-травень виробництво в машинобудуванні зросло на 36,5 %, в чому
визначальну роль відіграв саме експортний чинник: експорт галузі
збільшився у 2,3 разу. Завдяки цьому частка машинобудування в експорті
збільшилася до 20 % порівняно з 13 % у минулому році. За підсумком
першого кварталу експорт товарів і послуг зріс у порівнянні з
аналогічним періодом минулого року на 40,2 % і склав 71,7 % ВВП.
Зростання продажу валюти експортерами викликало потребу в активізації
гривневих інтервенцій Національного банку (89 % приросту грошової маси
за 4 місяці року), які компенсувалися шляхом посилення обмежувальних
заходів на інших напрямах монетарної політики. Збільшився дефіцит
ліквідних ресурсів, що виявилося у значному зростанні сумарної
кредиторської заборгованості суб’єктів господарювання. Дещо
уповільнилися темпи приросту банківського кредитування, в той час як в
його структурі зросла частка довгострокових кредитів (вони зросли за І
квартал на 14,7 % за загального збільшення кредитування на 8,5 %).

Відбулося збільшення потенційної місткості споживчого ринку. За
січень-травень номінальні наявні доходи населення зросли на 19,7 %,
реальні – на 15,0 %. Проте за цей самий час витрати населення
збільшилися лише на 19,2 %, що засвідчило певну зміну споживчих настроїв
та відновлення схильності до заощадження.

&

F)

AE

&

F)

AE

t

x

??&?

????

??&?

D

l

?

ae

&

F-

gd1/2MA

&

F

°

&

F*

AE

gdOx’ ра чинників економічного зростання відіграла стерилізуючу роль
щодо вимушеного приросту грошової маси. Це призвело до своєрідних
„ножиць цін” між цінами на експортну продукцію та на продукцію,
зорієнтовану на внутрішній ринок, а також випереджаючого зростання
оптових цін у промисловості (14,3 % за січень-червень проти 4,4 %
зростання споживчих цін).

Таким чином, у 2003 – першому півріччі 2004 рр. завдяки сприятливій
зовнішньоекономічній кон’юнктурі відбулося фактичне відновлення
експортної моделі. Проте, завдяки нагромадженому потенціалу
інституційних змін, стійким ремонетизаційним процесам, накопиченню
ресурсів фінансової сфери ця модель набула інвестиційної спрямованості.
Інвестиційний аспект надає додаткової стійкості експортній моделі, яка
значною мірою залежить від факторів міжнародної економічної кон’юнктури,
та створює потенційну можливість модифікації моделі з розширенням
внутрішніх ринків, поступовим переходом до інвестиційно-інноваційної
моделі розвитку. Така можливість може бути реалізована в разі оволодіння
дієвим міжнародно – визнаним інструментарієм стимулювання економічного
зростання та позитивних структурних зрушень.

33.Потенціал та структурні проблеми інтеграції України до Європейського
Союзу.

Пріоритетом України у сфері зовнішньої політики залишається реалізація
розробленої й сформульованої протягом 1994-2004 рр. державної стратегії
європейської інтеграції. Ця стратегія базується на усвідомленні
українцями реального місця держави в системі міжнародних відносин, є
ключовим засобом втілення у життя фундаментальних національних інтересів
і вирішення завдань реформування економічної та політичної системи.
Сьогодні виникає потреба приведення українських євроінтеграційних планів
у відповідність з новими реаліями. За нинішніх умов і обставин вступ
України до ЄС міг би призвести до ситуації так званої “шокової терапії”,
яка мала місце у низці постсоціалістичних країн під час трансформаційних
перетворень. З огляду на це занепокоєння української сторони викликає не
сам факт відсутності України серед наступних кандидатів на вступ до ЄС,
а відсутність від останнього чіткої відповіді на питання про можливість
вступу до єдиної Європи.

На зміст очікуваного від Євросоюзу “сигналу” у відповідь на активізацію
українських євроінтеграційних прагнень й їх концентрації навколо питання
про перспективи “єврочленства” може вплинути внутрішньополітична
ситуація в Україні, зокрема прозорість чергових президентських виборів.
Проте потенційний вплив внутрішньополітичних чинників на вирішення
“європейської долі” України не варто переоцінювати. В який спосіб
співпрацювати Україні з ЄС і бути чи не бути їй членом Євросоюзу
залежатиме насамперед від того, що відбуватиметься у самій об’єднаній
Європі. Велике значення матиме й те, як складатимуться відносини України
з впливовими регіональними та глобальними акторами, тобто, з одного
боку, з Росією, а з іншого – зі Сполученими Штатами Америки.

У ситуації, що склалася, завданням “номер один” для української сторони
слід вважати узгодження своїх поглядів з поглядами європейських
партнерів. Це узгодження необхідне як щодо розуміння головних завдань
двосторонньої співпраці на наступний період та інструментів їх
реалізації, так і щодо вірогідних термінів досягнення Україною
відповідності “Копенгагенським критеріям”.

Йдеться фактично про вибір однієї з трьох об’єктивно існуючих у нинішніх
конкретно-історичних умовах можливостей: приєднання України до ЄС з
оформленням статусу повноправного члена; відносини асоціації з певними
обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; підписання
нового договору й встановлення двосторонніх відносин або у пропонованому
європейцями форматі “особливого сусідства”, або у форматі іншого типу
(можливо, “привілейованого”, як це було між Європейськими
Співтовариствами та колишньою СФРЮ напередодні її розпаду) в рамках
концепції “Розширена Європа”.

Українській стороні доцільно було б спробувати виробити спільну з
Європою формулу, яка відбивала би сутність нинішнього етапу двосторонніх
відносин, а також висвітлювала перспективу їхнього розвитку. Така
формула повинна випливати з нової Європейської політики сусідства, в
рамках якої Євросоюз планує розвивати відносини з Україною, але
враховувати й те, що статус однієї з “країн-сусідів” не повністю
відповідатиме реальним місцю і ролі України в євроінтеграційному
процесі.

Специфіка євроінтеграційної стратегії України, визначені такі:

реалізація стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до
2015 року зростання ВВП у 2,3–2,4 разу та подолання на цій основі
розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами–членами
ЄС;

опанування інноваційної моделі з метою істотного підвищення
конкурентоспроможності економіки, утвердження України як
високотехнологічної держави;

цілеспрямоване забезпечення рівня та якості життєвих стандартів,
адекватних стандартам ЄС, подальше формування в Україні середнього
класу, що гарантує стабільність та демократизацію суспільства.

У двосторонніх відносинах Україна очікує від ЄС надання статусу держави
з ринковою економікою в контексті антидемпінгового законодавства, а
також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій
ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б
вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає
вступ до ЄС держав Центрально-Східноєвропейського регіону.

Системним ризиком подальшого зближення України з ЄС є не тільки
неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й
незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до
Європейського Союзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної
стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних
внутрішніх перетворень.

Принципово важливим напрямом таких перетворень є послідовна
демократизація суспільства, забезпечення свободи слова та розбудова
громадянського суспільства. У цьому контексті поглиблення співпраці
України з ЄС після його розши