1. Сутність та заг. хар-ка менеджм. Основні підходи та принципи до
менедж.
У-ня – свідома цілеспрямована д-сть людини за доп якої вона впорядковує
і підпорядковує своїм інтересам елементи зовнішнього середовища:
суспільства, живої і неживої природи. У-ня в живій природі – у-ня
біологічними процесами, в неживій – у-ня речами. М-нт (англ. manage –
упрпавляти, лат. manus – рука) – порцес планування, організації,
мотивації і контролю необхідний для того, щоб сформулювати і досягти
цілей організації. У-ня – особливий вид д-ті, що перетворює
неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу.
М- – це: спосіб, манера спілкування з людьми; мистецтво у-я; особливого
роду вмілість і адміністративні навички; орган у-я, адміністративна
одиниця. М-т – це вміння досягти поставлених цілей, використовуючи
працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей.
Осн види:1)технічне у-ня;2)держ у-ня соц-ек-ними процесами-здійн за доп
різноманітних інституцій:місц органів влади,правова с-ма;3)ідеологічне
у-ня-переконати членів суп-ва прийняти певні рішення;4)госп-ське
у-ня-вир-вом та ек-ною д-стю,що діють в с-мі ринкових відносин. Форми:
1)наукова-розробкапевних наукових рекомендацій;2)емпіричне у-ня-досвід
+здоровий глузд;3)інноваційне-пошук та застосування на практиці
нововведень;4)оперативне-розвязок певних невідкладних та точних
питань;5)адаптивне-хар-ся здатністю реагувати на зміни зовн сер-ща.
Предмет М -с-ма виробничих відносин,яка формується в орг-ції між
працівниками керуючої ланки у процесі створення
продукту(послуги),призначеного для потреб ринку. Об’єкт М-те,на що
спрямована у-нська д-сть. Суб’єктом М є обєднання людей.М виступає як:-
наука(мистецтво у-ня);-орган у-ня;-категорія людей;-ф-ція,вид
д-сті;-процес у-ня. Підходи до М.:1.Системний-наукове поняття
розглядається у вигляді сукупності взаємопов’язаних елементів. Осн
властивості с-ми:цілісність, не адитивність,взаємозалежність,взаємодія
с-ми внутр
середовища,структурність,ієрархічність,безперервність функт-ня та
еволюції. 2.Маркетинговий підхід.3.Функціональний
підхід,4.Відтворення.5.Нормативний підхід: Методи розробки
норми:розрахунок аналітичний;дослідний,статистичний,ек-ко-матем-чне
моделювання.6.Комплексний
підхід,7.Інтеграційний,8.Динамічний.9.Процесійний.10.Оптимізацій
ний.11.Ситуаційний.
Принципи управління Анрі Файоля: 1.Розподіл загальної роботи в
організації на складові її частини. 2. Повноваження та відповідальність.
Ці категорії “тримають одна одну”. “Де надаються повноваження, там
виникає і відповідальність”. 3.Дисципліна. Дотримання досягнутих угод
між організацією та її робітниками. 4. Єдиноначальність. Кожний робітник
в організації повинен мати одного і тільки одного начальника. 5.Єдність
керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету, повинні
виконуватись під керівництвом одного начальника. 6.Підпорядкованість
індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації повинні домінувати
над цілями окремих робітників або груп. 7.Винагорода. Система оплати
повинна бути справедливою, стимулювати діяльність, а її розміри не
повинні опускатися нижче розумного рівня. 8.Централізація. Ступінь
концентрації влади на вищому рівні управління. 9.Ієрархія (скалярний
ланцюг). “Ланцюг” начальників від вищого до нижчого рівня. 10. Порядок.
“Усьому своє місце і все на своєму місці”. 11.Справедливість. Відданість
персоналу організації повинна поєднуватися з правосуддям керівництва
організації. 12.Стабільність перебування на посаді. Організація повинна
сприяти довгостроковим стосункам зі своїми робітниками. 13. Ініціатива.
“Здатність самостійно обмірковувати та виконувати план”. 14.
Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності персоналу
організації.Характеристика моделі ідеальної бюрократії Макса Вебера: 1.
Високий ступінь розподілу праці. 2. Чітка управлінська ієрархія. 3.
Численні правила, стандарти та показники оцінки роботи. 4.Дух формальної
знеособленості (відсутність симпатій та переваги до окремих робітників).
5. Підбір кадрів в організації за їх діловими та професійними
якостями.Нові принципи управління: 1.Лояльність до працівників.
2.Відповідальність – Обов’язкова умова успішного управління.
3.Комунікації, що пронизують організацію зверху, знизу і по горизонталі.
4.Атмосфера, що сприяє розкриттю потенціалу працівників. 5.Часткова
участь кожного працюючого в спільних результатах. 6.Своєчасна реакція на
зміни у зовнішньому середовищі. 7.Методи роботи з людьми направлені на
утворення задоволеності від роботи. 8.Вміння спілкуватись з
постачальниками, покупцями, виконавцями та керівниками. 9.Етика бізнесу.
10.Чесне відношення та довіра до людей. 11.Використання в роботі
фундаментальних основ менеджменту. 12.Безпосередня участь менеджеру у
груповій роботі – умова досягнення узгодженості і цілісності. 13.Чітке
уявлення про місце та роль організації в майбутньому. 14.якість власної
роботи та її постійне самовдосконалення.
2,3,4. Розвиток менеджменту та еволюція управлінської думки
Предтеча розвитку менеджменту:1.Томас Гобс та Джеймс Стюарт довели що
мотив людської поведінки полягає в прагненні до влади.2.Ієреміє Бентам –
мотвами є користь і задоволення.
3.Адам Сміт – принцип економічної людини, головною ціллю якого є
прагнення до збагачення і задоволення особистих потреб.4.Ричард Аркрайт
– винайшов першу прядильну машину – ввів ієрархічний принціп організації
і назвав його індустріальним управлінням.
5.Роберт Оуен – принцип соціального партнерства.6.Чарльз Бебідж –
розробив методику вивчення витрат роб часу при здійсненні різноман
операцій, порівняльного аналізу роботи одно профільних підприємств,
виявлення шляхів зростання ефективності праці на основі статистичних
даних, а також застосування преміальної системи оплати праці.
Етапи еволюції управлінської думки:1.Пов’язаний з тейлоризмом, а саме з
тим що управляти можна науково.2.Анрі Файоля – розповсюдження принципів
управління на побудову організаційних структур.3.Положення школи
людських відносин та поведінкових наук, а саме використання соціології і
психології в управлінні.4.Кількісні методи при обґрунтуванні та
прийнятті управлінських рішень.5.Системний підхід.6.Ситуаційний
підхід.7.Вдкриття поняття ”організаційна культура”, як сильного
інструменту управління.
Становлення та історичний розвиток менеджменту
Перша управлінська революція „релігійно-комерційна”(3 тис до н е) –
Шумерія, Єгипет, Аккада. Поява людей ще не капіталістичних ділків, але
вже і не релігійних діячів, що вели ділову документацію бух розрахунки,
що призвело до появи писемності.
ІІ-га „світсько-адміністративна”– пов’язана з імям Хамурапі (1792 – 1750
рр до н е) – поява чисто світської манери управління. Виникнення
формальної системи організ-ї та управління різноманітними суп
відносинами, між різними соц групами населення, зародження лідерського
стилю управління та методів мотивації поведінки людей.
ІІІ-я – „будівельно-виробнича” – часи правління
Навуходоносора(605-562рр до н е). Автор „Вавілонської вежі” та „Висячих
садів Семіраміди”. Їх осн результат полягає в поєднанні держ методів
регулювання з виробничою діяльністю, а саме із застосуванням системи
виробничого контролю на текстильних фабриках і зерносховищах.
4-та – „індустріальна” – (17-18 ст). Віддалення уп-ня від ви-ва і
власності. Перетвор адміністрації і мен-ту в самостійну економ силу,
зародження професійного управління і поява „найманого менеджера”.
5-а – (кі 19-поч 20 ст). Її теоретичною основою стала концепція Макса
Вебера. Осн положення: формування великих ієрархічних структур, поділ
управлінської праці, введення норм стандартів, встановлення посадових
обов’язків і відповідальності менеджера.
Упр-ня як вид дія-сті і як наука в теперішньому вигляді зявилась не
одразу. Практика упр-ня стара як світ. Ніхто не скаже, коли виникли
перші елементи упр-ня. Необ-сть виникла в 3 сферах людського життя тоді,
коли люди почали жити і полювати групами: 1) оборонна (захисна) – від
диких звірів і ворогів; 2) політична – встановлення та підтримка порялку
в групі; 3) економічна – вир-во та розподіл обмежених рес-сів.
На І етапі упр-ня здійснюалось вождем групи. Потім групи ?, їх функції
ускладнюваись ? зявилась необ-сть поділу праці та диф-ції фун-цій.
Таким чином передумовами та джерелами формування менеджменту як упр-ня
особливого роду є: індустріальний спосіб орг-ції вир-ва; розвиток
ринкових відносин. Мен-нт почав розглядатись як найважливіша складова
успіху корпорацій, як обобливе мистецтво і вид занять.
Розвиток менеджменту в ХХ столітті:
школа наукового упр-ня (підхід з т.з. наукового упр-ня)?класична
(адміністративна) школа (адміністративний підхід)?школа психології та
людських відносин (підхід з т.з. науки про поведінку)?школа науки
упр-ня=кількісна (підхід з т.з. кількісних методів).
5. Виникнення та розвиток М як науки, підходи до М
У-ські відносини історично формувалися і вивчалися в різному
соціокультурному н ідеологічному середовищі. Проте їх формування і
вивчення відбувалося в “переплетенні” двох парадигм — уявлень про те, де
краще шукати ресурси управління. Перша парадигма виникла як відповідь на
питання: наскільки базова раціоналістична організація сприяє
психологічній віддачі працівників в їх праці? На пізніших етапах
розвитку управлінських відносин і їх осмислення в зарубіжній і
вітчизняній теорії виникла друга парадигма: наскільки психологічна
віддача працівників в їх трудовій діяльності вимагає відповідного
організаційного підкріплення? Так виникли два підходи до організації
управління: раціоналістичний і поведінковий. У першому підході акцент
робився на такому управлінні виробництвом, організація якого могла б
давати максимальний ефект від трудової діяльності працівників. У другому
підході акцент вже робився на управлінні поведінкою працівників,
організація якого могла б давати максимальний ефект від їх ініціативного
відношення до справи.
Класичним прикладом початкового формування і вивчення управлінських
відносин раціоналістичного типа стала концепція американського інженера
Ф. Тейлора (1856—1915), Перша фаза її розробки (1891—1895 рр.) зводилася
до обгрунтування контролю за продуктивністю праці робітників. Друга фаза
розробки концепції (1895—1903 рр.) включала контроль методів роботи. З
цією метою проводився хронометраж робочого часу і трудових зусиль
кожного працівника цеху. На основі цих досліджень 6ыли встановлені 2
показники: найвища платня за найважчу і найнижча платня за найлегшу
роботу. Була визначена шкала преміювання як надбавка до середньої з/п.
Ф. Тейлор створив систему підготовки виробничого процесу заснованого на
строгій економії часу. Мета: дати можливість кожному робітнику трудитися
з максимальною продуктивністю. Завдання: забезпечити його всім
необхідним до того, як він приступить до роботи. Третя фаза
тейлоровськой концепції (1904—1915 рр.) включала розробку такої системи
функціонального управління, яка відповідала б за кінцеві результати
праці робітників. Ресурси для підвищення продуктивності праці працівника
знаходилися за допомогою перегляду норм вироблення. Тейлоровськая
раціоналістична концепція організаційного управління переросла незабаром
в «класичну» школу, представники якої створили початкову формалізовану
модель управлінських відносин(А. Файоль, О. Шелдок, Л. Урвік, Э. Рейлі.
Л. Муні, У. Ньюман,Л. Аллен..).
У 50—60-х рр. починають розроблятися такі теорії організації, в яких
раціоналістичний підхід поєднується з поведінковим (Р. Дракер, М. Хейч,
Д. Марч, X. Саймон). Концепції поведінки працівників у виробничій
організації, зародившись в 30-х рр. у відомих хотторнськіх експериментах
(Э. Мейо), також набирали силу в розробці промислової соціальної
психології (Ф. Ротлісбергер, В Дпксон, Э. Маккобі, Т.М. Ньюкомб, Е.Л.
Хартлі, Э. Мейо), в ізученіїі мотивації працівників (А.Х. Маслоу, Д.
Макгрегор, Д.К. Макклеланд. Ф.К. Врум, Ф. Херцберг), в дослідженні
лідерства (До. Льовін, Ф. Массорік, Ф.Е. Фідлер, У. Реддін), в аналізі
міжгрупової поведінки (У.Ф. Уайт, М. Шериф). Особливо важливими для
розуміння поведінки працівників стали системні теорії організаційного
управління (Ч. Барнард, Ф. Селзник, Р. Лайкерт), що заклали основу для
нового злету управлінської думки в поведінковій концепції
«організаційної культури» (80—90-і рр.).
6. Хар-ка моделей уня(Америк-ка та Японська моделі м-нту)
Сутністю японської моделі є керування людьми. При цьому японці
розглядають не однієї людини (особистість), як американці, а групу
людей. Крім того, у Японії склалася традиція підпорядкування старшому за
віком, позиція якого схвалюється групою. Основним предметом керування в
Японії є трудові ресурси. Ціль, що ставить перед собою японський
керуючий – підвищити ефективність роботи підприємства в основному за
рахунок підвищення продуктивності праці працівників. Тим часом у
європейському й американському менеджменті основною метою є максимізація
прибутку, тобто одержання найбільшої вигоди з найменшими зусиллями.
Японці схиляються перед працею. В ієрархії цінностей японського народу
праця коштує на першому місці. Японці випробують задоволення від добре
виконаної роботи. Тому вони згодні терпіти тверду дисципліну, високий
ритм роботи, велику напруженість праці і понаднормову роботу. Відхід від
устояних звичок викликає в них невдоволення. На японських підприємствах
працівники трудяться групами, спільно і підтримують один одного.
Найсильнішим засобом мотивації в Японії є «корпоративний дух» фірми, під
яким розуміється злиття з фірмою і відданість її ідеалам. В основі
«корпоративного духу» фірми лежить психологія групи, що ставить інтереси
групи вище особистих інтересів окремих працівників. Для великих
японських фірм характерна система «довічного наймання», що охоплює до
30% загального числа найманих робітників. Американська модель увібрала у
себе основи класичної школи, засновником якої є Анрі Файоль. Американці
Лютер Гьюлік і Ліндал Урвік зробили багато для популяризації основних
положень класичної школи. Згодом інші американські автори внесли в
систему принципів керування чимало доповнень, уточнень і змін. Класична
школа вплинула на формування всіх інших напрямків в американській теорії
керування. Сучасний американський менеджмент у такому виді, який склався
в даний час, базується на трьох історичних передумовах: 1.Наявність
ринку. 2.Індустріальний спосіб організації виробництва. 3.Корпорація, як
основна форма підприємництва. Сучасна американська модель менеджменту
орієнтована на таку організаційно-правову форму приватного
підприємництва, як корпорація (акціонерне товариство), що виникло ще на
початку XІ ст. Найважливішою складовою частиною планової роботи
корпорації є стратегічне планування, що виникло в умовах насичення ринку
і уповільнення росту ряду корпорацій. В даний час у США одержали
поширення чотири основні форми залучення робітників до керування :
1. Участь робітників у керуванні працею і якістю продукції на
рівні цеху.
2. Створення робочих рад (спільних комітетів) робітників і
керуючих.
3. Розробка систем участі в прибутку .
4. Залучення представників робітників у ради директорів
корпорацій.
7.8.Осн ф-ції М,хар-ка рівнів у-ня
Робота менеджерів полягає у тому, аби поєднати та скоординувати
використання людських, фінансовий, фізичних, інформаційних ресурсів для
досягнення цілей організації. Менеджери це роблять у процесі виконання
4х осн функцій м-нту: 1) планування; 2) організація; 3) керування; 4)
контролю. Отже, м-нт у вузькому розумінні – це процес планування,
організації, керування та контролю орг-ційних ресурсів для
результативного та ефективного досягнення цілей організації. Зазначені
функції м-нту виконуються у певній послідовності, яка й утворює поняття
«цикл м-нту». Слід зауважити, що такий підхід до розуміння циклу м-нту
зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в
понеділок – планування, у вівторок – організація і т. д.). Реально у
роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції
менеджменту.Планування – це процес визначення цілей діяльності
організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення. Планування –
є первісною з-поміж решти функцій управління, оскільки прийняті в
процесі її реалізації рішення визначають характер здійснення всіх інших
функцій управління. Мета планування полягає в створенні системи
планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для
забезпечення тривалого існування організації. Схематично процес
планування в організації можна представити як послідовність таких
етапів: 1. Встановлення цілей діяльності організації, які визначають
очікуваний або бажаний стан організації. 2. Розробка стратегії
діяльності організації – безпосереднє опрацювання шляхів, якими
організація досягатиме очікуваних результатів.Орг-ція – це функція у-ня,
в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та
їх групами та узгодження їх д-сті. Реалізація функції організації
здійснюється у процесі орг. діяльності. Орг. Д-сть – це процес, за доп
якого керівник усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти
поміж людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище придатне
для їх спільної д-сті. Осн складовими орг. Д-сті є: а) розподіл праці ;
б) групування робіт та видів д-сті у певні блоки
(групи,відділи)-департаменталізація; в) підпорядкування кожної такої
групи керівникові, який отримує необхідні повноваження – делегування
повноважень; г) визначення к-сті робітників, безпосередньо підлеглих
даному менеджерові-встановлення діапазону контролю; д) забезпечення
верт. та гориз. координації робіт та видів д-сті-створення механізмів
координації.Керування-це поведінка керівника щодо підлеглих, через яку
здійснюється вплив на робітників орг-ції. При цьому манера поведінки
керівника (стиль керування) формується під впливом багатьох факторів,
які до того ж постійно змінюються. Яких саме факторів: – особистих
якостей керівника; – особистих якостей підлеглих; – завдань та дій, які
вони виконують тощо.Контроль-це процес забезпечення досягнення цілей
організації шляхом постійного спостереження за її діяльністю та усунення
відхилень, які при цьому виникають. В межах процесу контролю можна
виділити три основних етапи: 1) вимірювання реальних процесів, що
здійснюються в організації; 2) порівняння результатів реального
виконання із заздалегідь встановленими стандартами; 3) реакція на
порівняння (коригуючі дії або зміна стандартів). Американський соціолог
Парсонс виділяє три рівні управління: 1)технічний; 2)управлінський;
3)інституційний. Цим рівням відповідають три групи менеджерів
(керівників): 1)керівники низової ланки (операційні управлінці);
2)керівники середньої ланки; 3)керівники вищої ланки. Така форма
демонструє те, що на кожному наступному етапі чисельність управлінців
зменшується.Хар-ка рівнів у-ня:1.Інституційний.Представниками
є:директор,заступники директора:президент
,віце-президенти,ректор,проректори,..Ф-ції представників:забезпечують
інтереси і потреби власників,здійснюють стратегічне і загальне
керівництво,виробляють політику орг-ції.2.Управлінський
рівень:Представниками є: завідувач відділом,декан,начальник
відділу…,Ф-ції представників:забезпечують реалізацію політики функт-ня
орг-ції,розробленої вищим керівництвом,відповідають за доведення
деталізованих завдань до підрозділів,.. 3.Технічний
рівень.Представники:майстер,начальник вир-чої дільниці,завідувач
кафедри,старший продавець,.. Ф-ції: відповідають за донесення
поставлених завдань до безпосередніх виконавців та ефективність їх
иконання.
Принципи управління Анрі Файоля: 1.Розподіл загальної роботи в
організації на складові її частини. 2. Повноваження та відповідальність.
Ці категорії “тримають одна одну”. “Де надаються повноваження, там
виникає і відповідальність”. 3.Дисципліна. Дотримання досягнутих угод
між організацією та її робітниками. 4. Єдиноначальність. Кожний робітник
в організації повинен мати одного і тільки одного начальника. 5.Єдність
керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету, повинні
виконуватись під керівництвом одного начальника. 6.Підпорядкованість
індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації повинні домінувати
над цілями окремих робітників або груп. 7.Винагорода. Система оплати
повинна бути справедливою, стимулювати діяльність, а її розміри не
повинні опускатися нижче розумного рівня. 8.Централізація. Ступінь
концентрації влади на вищому рівні управління. 9.Ієрархія (скалярний
ланцюг). “Ланцюг” начальників від вищого до нижчого рівня. 10. Порядок.
“Усьому своє місце і все на своєму місці”. 11.Справедливість. Відданість
персоналу організації повинна поєднуватися з правосуддям керівництва
організації. 12.Стабільність перебування на посаді. Організація повинна
сприяти довгостроковим стосункам зі своїми робітниками. 13. Ініціатива.
“Здатність самостійно обмірковувати та виконувати план”. 14.
Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності персоналу
організації.Характеристика моделі ідеальної бюрократії Макса Вебера: 1.
Високий ступінь розподілу праці. 2. Чітка управлінська ієрархія. 3.
Численні правила, стандарти та показники оцінки роботи. 4.Дух формальної
знеособленості (відсутність симпатій та переваги до окремих робітників).
5. Підбір кадрів в організації за їх діловими та професійними
якостями.Нові принципи у-ня: 1.Лояльність до працівників.
2.Відповідальність – Обов’язкова умова успішного управління.
3.Комунікації, що пронизують організацію зверху, знизу і по горизонталі.
4.Атмосфера, що сприяє розкриттю потенціалу працівників. 5.Часткова
участь кожного працюючого в спільних результатах. 6.Своєчасна реакція на
зміни у зовнішньому середовищі. 7.Методи роботи з людьми направлені на
утворення задоволеності від роботи. 8.Вміння спілкуватись з
постачальниками, покупцями, виконавцями та керівниками. 9.Етика бізнесу.
10.Чесне відношення та довіра до людей. 11.Використання в роботі
фундаментальних основ менеджменту. 12.Безпосередня участь менеджеру у
груповій роботі – умова досягнення узгодженості і цілісності. 13.Чітке
уявлення про місце та роль організації в майбутньому. 14.якість власної
роботи та її постійне самовдосконалення.
9. 10 Інформація в менеджменті.
Явища реального світу і процеси, що відбуваються у суспільному
виробництві, об’єктивно відображаються за допомогою інформації, потоки
якої реально існують поряд з токами робочої сили, матеріалів і знарядь
праці.Інформація означає тлумачення, повідомлення, роз’яснення,
викладання.
До інформації належать усі види відомостей, повідомлень (усні, письмові,
графічні) і знань, потрібних для реалізації функцій менеджменту.За
призначенням інформацію ділять на планову, обліковою, бухгалтерську,
звітну, статистичну, виробничо-оперативну, розпорядчу, довідкову,
нормативну; за способом передачі – на ту, що передається усно, поштою,
телефоном, телетайпом, факсом; за періодичністю — на систематизовану
(змінну, добову, декадну, квартальну.) і ймовірну, обумовлену зовнішніми
і внутрішніми виробничими подіями (вихід з ладу техніки, затримка з
поставкою пального, насіння .); за характером носіїв — на
документизовану і недокументизовану по відношенню до процесу обробки —
на оброблювану, необроблювану і аналітичну.Крім того, інформація може
ділитись на достовірну і недостовірну, достатню, недостатню і
надлишкову.Основні хар-ки інф-го суп-ва: 1)Інформація є сировиною нової
парадигми; перед нами технології впливу на інформацію, а не просто
інформація, призначена для впливу на технологію.2)Всеохопленість ефектів
нових технологій. Інформація є інтегральною частиною будь-якої людської
діяльності, усі процеси нашого індивідуального і колективного буття
безпосередньо формуються новим технологічним способом.3)Сітьова логіка
будь-якої системи, що використовує ці нові інформаційні технології. Ця
топологічна конфігурація – й мережа – може бути тепер завдяки новим
інформаційним технологіям матеріально забезеченою в усіх видах процесів
та організацій.4)Інформаційно-технологічна парадигма заснована на
гнучкості. Конфігурацію нової технологічної парадигми відрізняє її
здатність до реконфігурації – тепер можливо поставити правила з ніг на
голову, не порушуючи організацію, тому що матеріальну базу організації
можна перепрограмувати.5)Конвергенція окремих технологій в
високоінтегрований системі.Нові типи орг-цій:Эдхократія – це і у-ський
стиль, і орг-ційний дизайн. Ключовою в ній є компетентність, і вона
цінується найвищим чином. Контроль в у-ні підтримується
встановленням цілей, звичайно напружених. Засоби досягнення мети
вибираються самими виконавцями. Кожен безпосередньо відповідає за свої
дії, і винагороджується той, хто добивається успіху. У едхократічеськой
орг-ції індивід випробовує сильний тиск ззовні, який частково
ослабляється груповою роботою, що створює відчуття спільності в роботі.
Вершиною едхократічеськой орг-ції є якісне виконання роботи і уміння
вирішувати виникаючі проблеми. Ключовими елементами
едхократічеського дизайну є:работа в галузях з високою або складною
технологією, що вимагає творчості, інноватівності і ефективної
спільної роботи; працівники є висококваліфікованими експертами в своїй
справі, виконують складні виробничі операції і уміють коммуніцировать
один з одним високоефективним чином; структура має органічну основу і
чітко не визначена, переважають неформальні і горизонтальні
зв’язки. У багатьох менеджерів немає жорсткої прив’язки до якоїсь одній
роботі. Частини стр-ри зберігаються в невеликих розмірах: право
ухвалення рішень і влада засновані на експертних знаннях, фінансовий
контроль здійснюється зверху; система винагороди будується на експертних
знаннях, внеску працівника, його компетенції і ступеня участі в
загальній роботі, винагорода носить груповий характер; відносини по
вертикалі і горизонталі переважно носять неформальний характер, нерідко
відсутня схема структури такої організації. Цей дизайн орг-цій
використовується в таких галузях: консультационно-нововведенчеськая,
комп’ютерно-електронна, медична, дослідницька і
дослідно-конструкторська, виробництво фільмів і т.п. Основою
багатовимірної організації є автономна робоча група, що одночасно
виконує три задачи:обеспечение виробничої діяльності необхідними
ресурсами. роїзводство для конкретного споживача, ринку або
території продукту або послуги; обслуговування конкретного
споживача, розвиток або проникнення на конкретний ринок, проведення
операції в межах певної території. Цей тип організації дає можливість
навіть невеликому підрозділу бути настільки автономним, наскільки
взагалі це можливо в структурі крупнішої організації. Таким чином,
багатовимірна модель створює з максимально можливим ступенем
наближеності вільний ринок усередині організації, який не виключає
можливостей для синергиі і економії на масштабі діяльності.Основними
перевагами багатовимірних организаций є:відсутня необхідність в
проведенні яких-небудь реорганізацій з метою зміни пріоритетності
критеріїв, використовуваних при проектуванні робіт, акценти можуть бути
змінені шляхом перерозподілу ресурсів керівництвом організації;
підрозділи можна створювати, ліквідовувати або модифікувати без
серйозних змін положення інших підрозділів. Чим більше частин
організації контактують з “багатовимірною” групою, тим менше впливають
на неї зміни в цих частинах; створюється максимально сприятлива
ситуація для делегування повноважень при тому, що роль керівництва
організації залишається ведучою; Участь працівників всіх рівнів в
управлінні партісипатівной організації предполагает:участие в
ухваленні рішень’, участь у встановленні цілей’, участь в рішенні
проблем. Партисипативные организации имеют преимущества. При
правильно организованной работе участие в управлении повышает
качество принимаемых решений. Рассматривается большее количество
альтернатив, привносится больше опыта в обсуждение, богаче становится
оценка внешней среды. Участие развивает творческое отношение к работе,
рождает больше идей, обогащает работу в целом. Развивая систему
коммуникаций в организации, участие в управлении открывает
коммуникационную систему снизу и ослабляет, тем самым, давление на
руководителя со стороны подчиненных. У работников появляется чувство
собственника, повышается мотивация деятельности, они лучше выполняют
принимаемые ими же решения. Создается атмосфера групповой, совместной
работы, значительно улучшающая трудовую мораль и производительность.
Підприємницькі організациі- спосіб винагороди окремих осіб і груп,
викликані до життя необхідністю балансування вигоди і ризику, що
одержується і розділяється окремими особами і групами. Підприємницькі
організації орієнтірованни на зростання і більше розраховують на
наявні можливості, чим на контрольовані ресурси. Реалізація цих
можливостей і використання для цього ресурсів частіше здійснюється на
короткостроковій, епізодичній і поетапній основі.
11.Основні хар-ки інф-го суп-ва:
1)Інформація є сировиною нової парадигми; перед нами технології впливу
на інформацію, а не просто інформація, призначена для впливу на
технологію.2)Всеохопленість ефектів нових технологій. Інформація є
інтегральною частиною будь-якої людської діяльності, усі процеси нашого
індивідуального і колективного буття безпосередньо формуються новим
технологічним способом.3)Сітьова логіка будь-якої системи, що
використовує ці нові інформаційні технології. Ця топологічна
конфігурація – й мережа – може бути тепер завдяки новим інформаційним
технологіям матеріально забезеченою в усіх видах процесів та
організацій.4)Інформаційно-технологічна парадигма заснована на
гнучкості. Конфігурацію нової технологічної парадигми відрізняє її
здатність до реконфігурації – тепер можливо поставити правила з ніг на
голову, не порушуючи організацію, тому що матеріальну базу організації
можна перепрограмувати.5)Конвергенція окремих технологій в
високоінтегрований системі.Концепція партисіпативного управління,
заснована на розширенні повноважень і участі працівників, звичайно
об’єднаних в групи, в ухваленні дієвих рішень з питань, важливих для
діяльності компанії і самих працівників. Партісипатівноє управління дає
працівникам можливість розділити відповідальність, ризики і успіх
організації.У 1960-х рр. теорії людських відносин і нововведення, ними
викликані, зробили можливою більшу участь працівників в ухваленні
управлінських рішень на рівні виробництва. Приблизно в цей же час
дослідники почали експерименти з участю в управлінні невеликих груп
робітників, створених для посилення контролю якості і згодом відомими як
кухлі якості.Кухлі якості – це невеликі групи працівників, які
добровільно збираються для того, щоб внести свій внесок в рішення
проблем виробництва або якості продукції. Це один із способів
застосування принципів співучасті в ухваленні рішень за допомогою груп.
Кухлі якості звичайно діють від низу до верху, тобто вони дають поради
менеджерам, які зберігають право ухвалювати остаточні рішення. Як такі,
кухлі якості не володіють достатніми повноваженнями для того, щоб
проводити в життя свої власні рекомендації. Проте, менеджери достатньо
часто прислухаються до рад, що поступають від них, і упроваджують їх
пропозиції. Винагорода за такі пропозиції може мати грошовий вираз, але
частіше сама участь в процесі ухвалення рішень розцінюється працівниками
як основна нагорода.Партисипативное управління за участю працівників в
процесі ухвалення рішень включає 4 ключових елементу: інформацію,
знання, винагороду і владу, – які важливі для діяльності будь-якої
організації. Працівникам на всіх рівнях необхідно мати їх в своєму
розпорядженні, щоб ефективно брати участь в роботі організації, а
справжнє включення робітників в процес управління вимагає, щоб все 4 цих
елементу присутні на нижчому рівні організаційної структури.Деякі з
технологій партісипатівного управління включають: доведення цілей
корпорації і її цінностей до працівників, важливість пошани до кожного
співробітника, довіра до співробітників замість строгих правил і
контролю, задоволеність клієнтів, роботу в команді, скорочення рівнів
керівництва, відкрите, вільне спілкування лицем до лиця, оцінку
колегами .Партисипативное ы команди володіли інформацією, що дозволяє
ухвалювати рішення; незалежністю, щоб мати можливість утілювати їх на
виробництві; організаційною структурою, що підтримує такий стиль
поведінки, і менеджерами, здатними діяти в даних рамках.Скептики
стверджують, що даний тип управління неможливий в державному апараті вже
зважаючи на його величезний розмір. Недостатня довіра до нових методів,
спотворена або зовсім невірна інформація про них є найбільш серйозними
перешкодами для здійснення партісипатівного управління в державному
секторі. Крім цього безпосередньо впливає на успіх подібних нововведень
існування трьох різних полів діяльності в держуправлінні, установки і
цінності яких часто вступають в конфлікт один з одним, – це суспільно
обираний сектор, адміністративний сектор і професійно-технічний сектор.
Для того, щоб перетворити державні організації в структури, що успішно
застосовують партісипатівноє управління, необхідно дотримувати наступні
6 принципів: цілісність, самопроектування, представництво, наділ
повноваженнями, інтеграція і рівність.
12. Нові типи орг-цій:Эдхократія – це і у-ський стиль, і орг-ційний
дизайн. Ключовою в ній є компетентність, і вона цінується найвищим
чином. Контроль в у-ні підтримується встановленням цілей, звичайно
напружених. Засоби досягнення мети вибираються самими виконавцями. Кожен
безпосередньо відповідає за свої дії, і винагороджується той, хто
добивається успіху. У едхократічеськой орг-ції індивід випробовує
сильний тиск ззовні, який частково ослабляється груповою роботою, що
створює відчуття спільності в роботі. Вершиною едхократічеськой орг-ції
є якісне виконання роботи і уміння вирішувати виникаючі проблеми.
Ключовими елементами едхократічеського дизайну є:работа в галузях
з високою або складною технологією, що вимагає творчості,
інноватівності і ефективної спільної роботи; працівники є
висококваліфікованими експертами в своїй справі, виконують складні
виробничі операції і уміють коммуніцировать один з одним
високоефективним чином; структура має органічну основу і чітко не
визначена, переважають неформальні і горизонтальні зв’язки. У
багатьох менеджерів немає жорсткої прив’язки до якоїсь одній роботі.
Частини стр-ри зберігаються в невеликих розмірах: право ухвалення рішень
і влада засновані на експертних знаннях, фінансовий контроль
здійснюється зверху; система винагороди будується на експертних знаннях,
внеску працівника, його компетенції і ступеня участі в загальній роботі,
винагорода носить груповий характер; відносини по вертикалі і
горизонталі переважно носять неформальний характер, нерідко відсутня
схема структури такої організації. Цей дизайн орг-цій використовується
в таких галузях: консультационно-нововведенчеськая,
комп’ютерно-електронна, медична, дослідницька і
дослідно-конструкторська, виробництво фільмів і т.п.Основою
багатовимірної організації є автономна робоча група, що одночасно
виконує три задачи:обеспечение виробничої діяльності необхідними
ресурсами. роїзводство для конкретного споживача, ринку або
території продукту або послуги; обслуговування конкретного
споживача, розвиток або проникнення на конкретний ринок, проведення
операції в межах певної території. Цей тип організації дає можливість
навіть невеликому підрозділу бути настільки автономним, наскільки
взагалі це можливо в структурі крупнішої організації. Таким чином,
багатовимірна модель створює з максимально можливим ступенем
наближеності вільний ринок усередині організації, який не виключає
можливостей для синергиі і економії на масштабі діяльності.Основними
перевагами багатовимірних организаций є:відсутня необхідність в
проведенні яких-небудь реорганізацій з метою зміни пріоритетності
критеріїв, використовуваних при проектуванні робіт, акценти можуть бути
змінені шляхом перерозподілу ресурсів керівництвом організації;
підрозділи можна створювати, ліквідовувати або модифікувати без
серйозних змін положення інших підрозділів. Чим більше частин
організації контактують з “багатовимірною” групою, тим менше впливають
на неї зміни в цих частинах; створюється максимально сприятлива
ситуація для делегування повноважень при тому, що роль керівництва
організації залишається ведучою; Участь працівників всіх рівнів в
управлінні партісипатівной організації предполагает:участие в
ухваленні рішень’, участь у встановленні цілей’, участь в рішенні
проблем. Партисипативные организации имеют преимущества. При
правильно организованной работе участие в управлении повышает
качество принимаемых решений. Рассматривается большее количество
альтернатив, привносится больше опыта в обсуждение, богаче становится
оценка внешней среды. Участие развивает творческое отношение к работе,
рождает больше идей, обогащает работу в целом. Развивая систему
коммуникаций в организации, участие в управлении открывает
коммуникационную систему снизу и ослабляет, тем самым, давление на
руководителя со стороны подчиненных. У работников появляется чувство
собственника, повышается мотивация деятельности, они лучше выполняют
принимаемые ими же решения. Создается атмосфера групповой, совместной
работы, значительно улучшающая трудовую мораль и производительность.
Підприємницькі організациі- спосіб винагороди окремих осіб і груп,
викликані до життя необхідністю балансування вигоди і ризику, що
одержується і розділяється окремими особами і групами. Підприємницькі
організації орієнтірованни на зростання і більше розраховують на
наявні можливості, чим на контрольовані ресурси. Реалізація цих
можливостей і використання для цього ресурсів частіше здійснюється на
короткостроковій, епізодичній і поетапній основі.
16. Характеристика едхократичної та багатовимірної орг-ї.
Эдхократія – це і у-ський стиль, і орг-ційний дизайн. Ключовою в ній є
компетентність, і вона цінується найвищим чином. Контроль в у-ні
підтримується встановленням цілей, звичайно напружених. Засоби
досягнення мети вибираються самими виконавцями. Кожен безпосередньо
відповідає за свої дії, і винагороджується той, хто добивається успіху.
У едхократічеськой орг-ції індивід випробовує сильний тиск ззовні, який
частково ослабляється груповою роботою, що створює відчуття спільності в
роботі. Вершиною едхократічеськой орг-ції є якісне виконання роботи і
уміння вирішувати виникаючі проблеми. Ключовими елементами
едхократічеського дизайну є:работа в галузях з високою або складною
технологією, що вимагає творчості, інноватівності і ефективної
спільної роботи; працівники є висококваліфікованими експертами в своїй
справі, виконують складні виробничі операції і уміють коммуніцировать
один з одним високоефективним чином; структура має органічну основу і
чітко не визначена, переважають неформальні і горизонтальні
зв’язки. У багатьох менеджерів немає жорсткої прив’язки до якоїсь одній
роботі. Частини стр-ри зберігаються в невеликих розмірах: право
ухвалення рішень і влада засновані на експертних знаннях, фінансовий
контроль здійснюється зверху; система винагороди будується на експертних
знаннях, внеску працівника, його компетенції і ступеня участі в
загальній роботі, винагорода носить груповий характер; відносини по
вертикалі і горизонталі переважно носять неформальний характер, нерідко
відсутня схема структури такої організації. Цей дизайн орг-цій
використовується в таких галузях: консультационно-нововведенчеськая,
комп’ютерно-електронна, медична, дослідницька і
дослідно-конструкторська, виробництво фільмів і т.п.Основою
багатовимірної організації є автономна робоча група, що одночасно
виконує три задачи:обеспечение виробничої діяльності необхідними
ресурсами. роїзводство для конкретного споживача, ринку або
території продукту або послуги; обслуговування конкретного
споживача, розвиток або проникнення на конкретний ринок, проведення
операції в межах певної території. Цей тип організації дає можливість
навіть невеликому підрозділу бути настільки автономним, наскільки
взагалі це можливо в структурі крупнішої організації. Таким чином,
багатовимірна модель створює з максимально можливим ступенем
наближеності вільний ринок усередині організації, який не виключає
можливостей для синергиі і економії на масштабі діяльності.Основними
перевагами багатовимірних организаций є:відсутня необхідність в
проведенні яких-небудь реорганізацій з метою зміни пріоритетності
критеріїв, використовуваних при проектуванні робіт, акценти можуть бути
змінені шляхом перерозподілу ресурсів керівництвом організації;
підрозділи можна створювати, ліквідовувати або модифікувати без
серйозних змін положення інших підрозділів. Чим більше частин
організації контактують з “багатовимірною” групою, тим менше впливають
на неї зміни в цих частинах; створюється максимально сприятлива
ситуація для делегування повноважень при тому, що роль керівництва
організації залишається ведучою;
17.36.Загальнонаукові методи управління (використовуються не тільки в
управлінні, а і в усіх галузях знань).
Він є основою і базується на системному, комплексному та історичному
підході.Системний-розгляд явища, як єдиного цілого він баз. на наступних
принципах:принцип цілісності;системно-компонентний
принцип;системно-структурний;системно-функціональний (розглядає
функціональну залежність між елементами системи);системно-інтегративний
( аналіз ф-ціонування вн та зов факторів, що зумовлюють формування та
ф-ціонування системи);ситемно-комунікаціний (дослідження об»єктів і
проблем в залежонсті і взаємозв»язку з зов.
сис.);системно-історичний.комплексний – дозволяє проводити дослідження і
оцінки, а також експертизу рішень, що приймаються з позицій різних
галузей знань.Історичний підхід – передбачає виникнення , розвиток та
формування проблем за їх хронологічною послідомністю з урахуванням
факторів і умов, що впливають на них. До загальнонаукових методів
управління, що саме реалізують ці підходи належать:моделювання
(заключається в побудові моделі проблеми, яка полегшує вивчення її
властивостей і особливостей);економіко-математичні методи (моделюються
певні економічні процеси, але вони записуються математичними
символами);експерементування (має в своїй основі експеремент – науково
поставлений дослід, який проводиться на базі методики, розробленої
спеціалістами з метою перевірки тих чи інших гіпотез, нововведень та
змін в системі управління. При здійсненні експерементів необхідно
враховувати таки принципи:- цілеспрямованість;- чистота експеременту;-
дотримання чіткості у встановленні меж експеременту;- наукове
обгрунтування напрямків експеременту;- методична розробленість питань
виділення, фіксування вихідних факторів,а також досягнутих результатів.
Можна виділити 3 можливих результати управлінського експеременту. 1-
уравлінське рішення про прийняття або негативну оцінку нововведення, що
перевіряється. 2 – формування наукового і практичне обгрунтування нових
теоретичних і методичних положень науки управління. 3 – розвиток системи
методів наукового менеджменту, підвищення їх наукового обгрунтування
)методи соціологічних досліджень (вивчаються причини відхилень від
запланованих цілей, визначаються напрямки дій чи заходів і можливі
мотиви поведінки людей (анкетування, тестування, тощо))
18. Роль людини в орг-ї, характеристика діяльності менеджера.
Менеджер- специфічна професія, яка потребує схильності до підпр-ї
дія-ті, знань у сфері психології, фінансів, маркетингу, ринку, кредиту
та грошового обігу, валютних операцій, податкового законодавства та ін.
Менеджмент нерозривно пов’язаний з людьми, зайнятими управлінням. Труд в
цій сфері носить назву управлінського. У порівнянні з іншими видами
труда в організації він має ряд особливостей, що виражаються в характері
самого труда, його предметі, результатах і коштах, що застосовуються.
Специфіка задач, що вирішуються зумовлює переважно розумовий, творчий
характер управлінського труда, в якому постановка цілей, розробка
способів і прийомів їх досягнення, а також організація спільної
діяльності складають головне значення і зміст труда людей, що
відносяться до управлінського персоналу. У них особливий предмет труда
інформація, перетворюючи яку вони ухвалюють рішення, необхідні для зміни
стани керованого об’єкта. Тому як знаряддя труда виступають передусім
кошти роботи з інформацією. Результат же їх діяльності оцінюється по
досягненню поставлених цілей.Щоб виконувати свої складні і відповідальні
функції, менеджери повинні мати спеціальні знання і володіти здатністю
використати їх в повсякденній роботі по управлінню
підприємством.Стосуючись змісту роботи менеджера, Мінцберг знаходить ще
одну спільну межу управлінської роботи ролі керівника. Роль, по його
визначенню, є «набором певних поведенческих правил, відповідних
конкретній установі або конкретній посаді».У своїх роботах Мінцберг
виділяє 10 ролей, які, на його думку, приймають на себе керівники в
різні періоди і в різній мірі. Він класифікує їх в рамках трьох великих
категорій: межличностные ролі, інформаційні ролі і ролі по прийняттю
рішень. У табл.1.2 представлена така типізація ролей і приводяться
приклади для кожної ролі. Як вказує Мінцберг, ролі не можуть бути
незалежні одна від іншої. Навпаки, вони взаємозалежні і взаємодіють для
створення єдиного цілого.
19. Концептуальні підходи до проблем у-ня школи наукового
у-ня(1885-1920)
Поява школи наукового управління пов’язана передусім з теоретичною і
практичною системою управління Ф. Тейлора (1856 1915 рр.). Проводячи
паралель, можна сказати, що як теорія А. Сміта дала початок всім гілкам
політекономії, так і система Тейлора всьому подальшому менеджменту. П.
Друкер писав: «Тейлоризм це скеля, на якій ми споруджуємо нашу
дисципліну» .Нарівні з Тейлором фундаторами школи наукового управління є
Френк і Лілія Гилберт, Генрі Гантт і інші. Творці школи наукового
управління виходили з того, що, використовуючи спостереження, виміри,
логіку і аналіз, можна удосконалити більшість операцій ручного труда,
добитися більш ефективного їх виконання. Формування школи наукового
управління базувалося на трьох основних моментах, які послужили
початковими принципами для розвитку менеджменту:1. Раціональна
організація труда;2. Розробка формальної структури організації;3.
Визначення заходів по співпраці керівника і робітника, тобто
розмежування виконавчих і управлінських функцій. Раціональна організація
труда передбачала заміну традиційних методів роботи рядом правил,
сформованих на основі аналізу роботи, і подальше правильне розставляння
робітників і їх навчання оптимальним прийомам роботи. Дружини Френк і
Лілія Гилберт аналізували в основному фізичну роботу у виробничих
процесах, тобто «вивчення рухів» з використанням вимірювальних методів і
приладів.Л. Гилберт поклала початок області управління, яка тепер
називається «управління кадрами». Вона досліджувала такі питання, як
підбір, розставляння і підготовка кадрів. Наукове управління не
нехтувало людським чинником.Важливим внеском цієї школи було
систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників в
збільшенні продуктивності і обсягу виробництва. Наукове управління також
виступило в захист відділення управлінських функцій обдумування і
планування від фактичного виконання роботи. Тейлор і його сучасники
фактично визнавали, що робота по управлінню це певна спеціальність, і
що організація загалом виграє, якщо кожна група працівників зосередиться
на тому, що вона робить успішніше усього. Цей підхід різко контрастував
зі старою системою, при якій робітники самі планували свою
роботу.Представники школи наукового управління в основному присвячували
свої роботи тому, що називається управлінням виробництва. Вона займалася
підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського, так званому
внеменеджерском рівні. Ідеї, закладені школою наукового управління, були
розвинені і застосовані до управління організацій загалом передусім
представниками адміністративної школи управління.
20.Школи в М. Школа людських відносин.( 1930 – 1950)Школа людських
стосунків. Крім М.-П. Фоллет, її представниками були Честер Барнард
(1886—1961) і Елтон Мейо (1880—1949). Барнард, зокрема, досліджував
неформальні організації у межах формальних і створив теорію прийняття
влади, згідно з якою люди самі вирішують, чи виконувати їм накази. Як
правило, накази виконуються тоді, коли це приносить особисту вигоду
виконавцям.Експерименти, які Е. Мейо проводив у Хоторні (1927—1933),
засвідчили, що високу продуктивність забезпечує не лише раціоналізація
роботи, а й стосунки між людьми в процесі її виконання. Створення
комфортної у психологічному плані атмосфери (доброзичливе, уважне
ставлення керівництва до робітників, довіра до керівника тощо) сприяє
поліпшенню їх роботи.На основі робіт Мейо, Фоллет та Барнарда було
сформульовано нову філософію людських стосунків, яка враховувала
психологічні мотиви поведінки людей у процесі виробництва, проблеми
групових відносин, групові норми, конфлікти і співробітництво,
комунікаційні бар’єри, неформальні організації.Прихильники концепції
«людських стосунків» стверджували, що економічні інтереси людей є не
єдиними спонукальними мотивами, що людину можна також заохотити до праці
задоволенням її соціальних і психологічних потреб. Йшлося про прагнення
до особистого визнання, формування почуття колективізму, власної
значущості тощо.На підставі концепції «людських стосунків» було
розроблено рекомендації щодо того, як слід керувати підлеглими, як
змусити їх змиритися -з подальшою інтенсифікацією праці та ін.
21.Адміністративна або класична школа управління (1920 1950).
Розвиток адміністративної школи відбувався у двох напрямах
раціоналізація виробництва і дослідження проблем управління. Головною
турботою представників класичної школи була ефективність застосовно до
роботи всієї організації загалом. Метою цієї школи було створення
універсальних принципів управління, реалізація яких обов’язково приведе
до успіху. Тут можна виділити роботи Гаррінгтона Емерсона (1853 – 1931),
Анрі Файоля (1841 1925), Ліндолла Урвіка (1891 1983), Макса Вебера
(1864 – 1920), Генрі Форда (1863 – 1947).
М. Эмерсон в своєму головному труді «Дванадцять принципів
продуктивності» (1911 р.) розглядає і формулює принципи управління
підприємствами, причому обгрунтовує їх прикладами не тільки промислових
організацій.Принципами управління, сформульованими Емерсоном, є:1. Точно
поставлені ідеали або цілі, 2. Здоровий глузд, 3. Компетентна
консультація,4. Дисципліна,5. Справедливе відношення до персоналу. Франц
інженер Анрі Файоль вніс величезний внесок в науку управління. Він
розробив загальний підхід до аналізу д-сті адміністрації і сформулював
деякі, суворо обов’язкові принципи у-ня:1. Розподіл праці. 2. Влада
(повноваження) і відповідальність. 3. Дисципліна 4. Єдність
распорядительства або єдиноначальність. 5. Винагорода персоналу є оплата
виконаної роботи.6. Централізація.7. Ієрархія 8. Порядок.Особливу увагу
Файоль приділяв складанню плану і прогнозу. Якщо Файоль досліджував
функціональний аспект менеджменту, то Макс Вебер розвивав
институциональный аспект. Його основна робота «Теорія суп-ва і ек-на
орг-ція» (1920) присвячена аналізу проблеми лідерства і бюрократичній
стр-рі влади в орг-ції. Вебер виділяє 3 осн типи орг-цій в залежності
від хар-ру влади, якою володіє керівник: харизматический, традиційний і
ідеальний (або бюрократичний).Харизматический тип орг-ції має місце
тоді, коли керівник володіє винятковими особистими якостями.Традиційний
тип орг-ції виникає з харизматического, коли відбувається природна
заміна лідера і члени орг-ції по традиції підкоряються керівнику, що
замінив колишнього лідера. Ідеальний (бюрократичний) тип заснований на
спеціальному розділенні влади, що забезпечує керівнику можливість бути
лідером в орг-ції.
22.Школа науки управління або математична школа управління (1950 по
теперішній час). Математична школа у-ня зародилася на початку 40-х років
і передусім в у-ні військами під час 2-й світової війни. Потім
випробувані кількісні методи були перенесені на у-ня цивільними
орг-ціями. Багато які фірми почали використати деякі математичні
інструменти при найме службовців, при розставлянні обладнання на вир-чих
площах, плануванні складських операцій. Тобто математика носила
прикладний характер в деяких областях м-нту. I Математична школа
хар-зується передусім використанням в м-нті досліджень операцій і
моделювання. По суті ця школа використовує кількісні методи для
розв’язання у-нських і вир-чих проблем. Вона акцентує свою увагу на
прийнятті рішень, ек-ній ефективності, формальних математичних моделях і
використанні комп’ютерів.Використання операцій в області м-ту це
застосування кількісних методів до операційних проблем орг-ції.
Визначивши проблему, розробляють модель ситуації, яка приблизно
відображає істотні властивості реальності, тобто спрощує. Це дозволяє
додати змінним кількісні значення і об’єктивно порівняти і описати кожну
змінну, а також взаємозалежність між ними. Ключовою хар-стикою цієї
школи є заміна словесних міркуванні і описового аналізу моделями,
символами і кількісними значеннями.Формування і розвиток цієї школи
пов’язане з такими іменами, як Р. Акофф, С. Бір, Д. Форрестер і інш.
Внесок в розвиток М: 1)поглиблене розуміння складних у-ських проблем
завдяки розробці і застосуванню моделей, 2)розвиток кількісних мет-в на
допомогу керівникам, що ухвалює рішення в складних ситуаціях.
24.25 Типи орг. структур управління
1.Лінійна. Кожний підлеглий має лише одного керівника і в кожній ланці
виконується весь комплекс робіт, пов’язаних з управлінням об’єктом.
Переваги: чіткість та простота взаємовідносин; оперативність підготовки
та проведення управлінських рішень; відсутність паралелізму в роботі;
надійний контроль. Недоліки: обмеження ініциативи у працівників на
нижчих рівнях; значний обсяг інформації, який передається з одного рівня
на інший; Кожний підлеглий має лише одного керівника і в кожній ланці
виконується весь комплекс робіт, пов’язаних з управлінням об’єктом.
2.Лінійно-Функціональна. Переваги: дозволяє організувати управління
виробничими процесами за лінійною схемою; функціональні підрозділи
надають методичну допомогу, готують інформацію, виконують різні
управлінські завдання для відповідних лінійних керівників. Недоліки:
синтез лінійного та функціонального управління може затягувати строки
підготовки управлінських рішень; призводить до інформаційного
перевантаження кервників вищих рівнів управління; не завжди забезпечує
скоординованість у роботі функціональних підрозділів. 3.Функціональна.
Переваги: стимулює ділову та професійну спеціалізацію; зменшує
дублювання зусиль та споживання матеріальних ресурсів у функціональних
сферах; покращує координацію у функціональних областях; відповідність
професійних характеристик працівників завданням управління;
сприятливість до нових явищ та здатність до оперативної перебудови.
Недоліки: у великій організації ланцюг команд від керівника до виконавця
стає досить довгим; ускладнюється координація управлінського впливу в
результаті отримання виконавцями вказівок від кількох функціональних
органів; зменшується оперативність роботи органів управління; підрозділи
можуть бути більш зацікавленими в реалізації цілей та задач своїх
підрозділів, ніж спільних цілей всієї організації. 4.Дивізіональна. Види
дивізіональних структур: Дивізіонально-продуктова структура;
Двізіональна організаційна структура, яка спрямована на споживача;
Дивізіональна організаційна структура, оріентована на великі географічні
зони;Адаптивні структури. Переваги: Дозволяє великій фірмі приділяти
конкретному продукту стільки ж уваги, скільки йому приділяє невелика
фірма, яка виробляє один-два види продукції; У продуктовій структурі
чітко визначено, хто відповідає за отримання прибутку; Для неї важливі
успішний контроль витрат та виконання графіка відвантаження; Організація
з такою структурою здатна так само швидко, як і організації з
функціональною структурою, реагувати на зміни умов конкуренції,
технології та попиту покупця; Координація робіт досить еефективна, тому
що діяльність щодо даного продукту відбувається під керівництвом однієї
людини. Недоліком є збільшення витрат, тому що відбувається дублювання
виду робіт для різних видів продукції. 5.Проектна. Тимчасова структура,
яка створюється для вирішення конкретної задачі. Суть її в тому, щоб
зібрати в одну команду найкваліфікованіших працівників організації для
втілення складного проекту в стислі строки з визначеним рівнем якості, в
межех визначеного кошторису. Після виконання команда ліквідовується.
Основна Перевага – концентрує всі зусилля на вирішенні однієї задачі.
6.Матрична. Члени організації як керівнику проекту, так і керівникам тих
функціональних відділів, в яких вони працюють постійно. Недоліки: багато
проблем виникає через руйнування принципу єдиноначальності. Це збільшує
число конфліктних ситуацій; зростання інформаційних зв’язків між
працівниками підрозділів.
27.Оцінка та аналіз зовн середовища орг-ції
Згідно з означенням американського дослідника Джералла Белла, зовнішнє
середовище містить такі елементи, як споживачі, конкуренти, державні
заклади (інституції), фінансові організації, джерела трудових ресурсів
тощо. Мескон, Альберт, Хедоурі дійшли висновку, що фактори зовнішнього
середовища доцільно поділяти на дві групи:1)прямої дії, тобто ті, що
безпосередньо впливають на діяльність організації й залежать від цієї
діяльності; 2)непрямої дії, тобто вони впливають не безпосередньо, а
через певні механізми й взаємини. Для організацій, які діють за межами
внутрішнього ринку (на міжнародному рівні), особливого значення набуває
група факторів міжнародного оточення. Особливість їхньої дії полягає в
тому, що вони включають в себе всі фактори зовнішнього середовища, які
відображають умови конкретної країни, де власне функціонує організація.
При цьому слід враховувати те, що для проникнення на міжнародні ринки
існують такі шляхи: 1)експорт; 2)імпорт; 3)ліцензування; 4)спільне
підприємництво; 5)прямі капіталовкладення; 6)формування
багатонаціональних корпорацій. При оцінці факторів зовнішнього
середовища менеджеру слід враховувати їхні характеристики, а саме:
1)взаємозалежність усіх факторів зовнішнього середовища (зміна одного
фактора може привести до зміни інших); 2)складність зовнішнього
середовища (значна кількість факторів, великий спектр їхніх значень);
3)рухомість зовнішнього середовища (швидкість зміни оточення
організації); 4)невизначеність зовнішнього середовища (обмеженість
інформації); 5)багатогранність зовнішнього середовища (відображення
різних подій та аспектів).
28.Аналіз та оцінка внутр та зовн середовища орг-ції
Під організацією слід розуміти групу людей, д-сть яких координується
(свідомо або спонтанно) для досягнення певної мети. В українському
законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають
підприємствами. Тому в конкретних випадках можна використовувати терміни
підприємство, фірма тощо. Організація є системою, тобто сукупністю
взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має
властивості, відмінні від властивостей складових елементів. Організація
складається з керуючої та керованої підсистем. Надалі термін
«підсистема» можна замінити терміном «система». Керуюча система включає
ті складові елементи, які забезпечують процес управління. До складу
керованої системи входять елементи, які забезпечують безпосередній
процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності.
Внутрішнє середовище організації визначається внутрішніми змінними,
тобто ситуаційними факторами в середині організації. Згідно з позицією
амер. ек. Мескона, Альберта та Хедоурі, основними внутрішніми змінними в
будь-якій організації є цілі, структура, завдання, технологія і люди
(працівники). Цілі – це конкретний, кінцевий стан або очікуваний
результат організації (групи). Існує значний різновид цілей залежно від
характеру організацій. Кожна служба і підрозділ мають свої цілі.
Структура – це взаємовідносини рівнів управління і видів робіт
(функціональних областей), які виконують служби або підрозділи. Тут
поєднуються горизонтальний і вертикальний поділи праці в організації.
Можна виділити високу і плоску структури організацій. Завдання — це види
робіт, які необхідно виконати певним способом та в зумовлений термін. Це
робота з предметами праці, знаряддями праці, інформацією та людьми.
Технологія — це засіб перетворення вхідних елементів (матеріалів,
сировини тощо) у вихідні (продукт, виріб). Історично технологія
формувалася в процесі трьох переворотів: промислової революції;
стандартизації; механізації та автоматизації із застосуванням конвеєрних
складальних систем.
Люди — найважливіший ситуаційний фактор організації. Його роль
визначається: 1)здібностями; 2)обдарованістю; )потребами; 3)знаннями
(фаховістю); 4)поведінкою; 5)ставленням до праці; 6)позицією;
7)розумінням цінностей; 8)оточенням (склад групи, до якої входять);
9)наявністю якостей лідера тощо. Ситуаційний підхід потребує врахування
не лише факторів внутрішнього, а й зовнішнього середовища. Згідно з
означенням американського дослідника Джералла Белла, зовнішнє середовище
містить такі елементи, як споживачі, конкуренти, державні заклади
(інституції), фінансові організації, джерела трудових ресурсів тощо.
Мескон, Альберт, Хедоурі дійшли висновку, що фактори зовнішнього
середовища доцільно поділяти на дві групи:1)прямої дії, тобто ті, що
безпосередньо впливають на діяльність організації й залежать від цієї
діяльності; 2)непрямої дії, тобто вони впливають не безпосередньо, а
через певні механізми й взаємини. Для організацій, які діють за межами
внутрішнього ринку (на міжнародному рівні), особливого значення набуває
група факторів міжнародного оточення. Особливість їхньої дії полягає в
тому, що вони включають в себе всі фактори зовнішнього середовища, які
відображають умови конкретної країни, де власне функціонує організація.
При цьому слід враховувати те, що для проникнення на міжнародні ринки
існують такі шляхи: 1)експорт; 2)імпорт; 3)ліцензування; 4)спільне
підприємництво; 5)прямі капіталовкладення; 6)формування
багатонаціональних корпорацій. При оцінці факторів зовнішнього
середовища менеджеру слід враховувати їхні характеристики, а саме:
1)взаємозалежність усіх факторів зовнішнього середовища (зміна одного
фактора може привести до зміни інших); 2)складність зовнішнього
середовища (значна кількість факторів, великий спектр їхніх значень);
3)рухомість зовнішнього середовища (швидкість зміни оточення
організації); 4)невизначеність зовнішнього середовища (обмеженість
інформації); 5)багатогранність зовнішнього середовища (відображення
різних подій та аспектів).
29.Методи побудови орг-ної стр-ри
Метод аналогій полягає в застосуванні організаційних форм і механізмів
управління, по відношенню до проектованої організації. До цього методу
відноситься вироблення типових структур у-ня вир-чо-госп-ських орг-цій і
визначення меж і умов їх застосування.Експертно-аналітичний метод
полягає в обстеженні і аналітичному вивченні орг-ції силами
кваліфікованих фахівців із залученням її керівників і ін працівників.
Сюди відноситься проведення експертних опитів керівників і членів
орг-ції для виявлення і аналізу окремих хар-стик побудови і функт-ня
апарату у-ня,обробка одержаних експертних оцінок
статистико-математичними методами.Метод структуризації цілей передбачає
вироблення системи цілей орг-ції, включаючи їх кількісну і якісну
формулювання. При його викор-ні виконуються наступні етапи:-разработка
системи цілей, що є структурною основою для ув’язки всіх видів
орг-ційної д-сті, виходячи з кінцевих результатів;-экспертный аналіз
пропонованих варіантів орг-ційної стр-ри з погляду орг-ційної
забезпеченості досягнення кожної з цілей, дотримання принципу
однорідності цілей, що встановлюються кожному підрозділу, визначення
відносин керівництва, підпорядкування, кооперації підрозділів виходячи з
взаємозв’язків їх цілей і т.п.;-составление карт прав і відповідальності
за досягнення мети для окремих підрозділів, так і по комплексних
міжфункціональних видах д-сті, де регламентується сфера відповідальності
(продукція, ресурси, робоча сила, інформація, виробничі і управлінські
ресурси); конкретні результати, за досягнення яких встановлюється
відповідальність.Метод організаційного моделювання є розробкою
формалізованих математичних, графічних, машинних і інших відображень
розподілу повноважень і відповідальності в організації, що є базою для
побудови, аналізу і оцінки різних варіантів організаційних структур по
взаємозв’язку їх змінних. Можна назвати декілька основних типів
орг-ційних моделей:-математико – кібернетичні моделі ієрархічних
управлінських структур, що описують організаційні зв’язки і відносини у
вигляді систем математичних рівнянь і нерівностей;-графоаналитические
моделі організаційних систем, розподіли функцій, повноважень,
відповідальності, організаційних зв’язків, що є мережевими, матричними і
іншими табличними і графічними відображеннями.
-математико-статистические моделі залежностей між початковими чинниками
організаційних систем і характеристиками організаційних структур.Процес
побудови організаційної структури у-ня повинен бути заснований на
сумісному використанні охарактеризованих вище методів. Вибір методу
рішення тієї або іншої орг-ційної проблеми залежить від її характеру.
30. Організація розподілення повноважень
Щоб плани були реалізовані керівництво повинно знайти ефективний спосіб
поєднання планів, з оптимальним результатом.Існує два осн аспекти
орг-го процесу:1. Розподіл організації на підрозділи відповідно цілям і
стратегіям.2. Делегування повноважень.(передача задач і повноважень
особі, яка приймає на собі відповідальність за їх виконання).
Повноваження являють собою обмежене право використати ресурси
організації і направляти зусилля деяких її співробітників на виконання
певних задач.У деяких випадках межі повноважень змінюють характер
повноважень значною такій мірою, що необхідно розглянути відносини між
рівнями повноважень, які виявляються у вигляді двох загальних типів.
Сморіду означаються як лінійні і апаратні (штабні) повноваження,
причому обидва типи можуть застосовуватися в різних формах. Апаратні
(штабні) повноваження допомагають організаціям використати фахівців без
порушення принципу єдиноначальності. Штабні повноваження включають
рекомендаційні повноваження, обов’язкові узгодження, паралельні і
функціональні повноваження.Адміністратівній апарат виконує багато
функцій в сучасних організаціях: консультативний, обслуговуючий і
особистий аппарат.Лінійні повноваження – це повноваження, які
передаються безпосередньо від начальника до підлеглого і далі до іншим
підлеглим. Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів
управління організації. Процес створення ієрархії називається скалярним
процесом.
31. Вибір, планування, організаційне проектування структури орг-ї.
Планування – це спосіб за допомогою якого керівництво забезпечує єдиний
напрямок зусиль всіх членів організації для досягнення загальних цілей.
Процес планування включає стадії: 1)визначення місії (місія – основна
загальна ціль або задача організації) та цілей організації; 2)визначення
завдань організації; 3)складання планів виконання робіт; 4)розробка
загальних напрямків виконання планів на кожному управлінському рівні;
5)розробка конкретних процедур і правил виконання. Принципи планування:
обґрунтованість; оптимальність; комплексність; Планування полягає в
обґрунтуванні напрямків розвитку соц. системи (організації), визначенні
для неї обґрунтованих конкретних завдань і шляхів реалізації. План є
основою д-сті п-ств всіх форм власності та розмірів, так як без нього
неможливо забезпечувати узгодженість в роботі підрозділів, контролювати
результати, визначати потребу в ресурсах, стимулювати трудову активність
працюючих на п-тві. Види планів: Орг-ції розробляють багато різних
планів. Загалом, це стратегічні, тактичні та оперативні плани.
Стратегічні плани – це плани, які розробляють для досягнення
стратегічних цілей. Точніше,- це генеральний план, який містить
вирішення щодо розміщення ресурсів, пріоритети та послідовні дії,
потрібні для досягнення стратегічних цілей. Такі плани розробляє рада
директорів та менеджери вищого рівня. Зазвичай, ці плани мають
довготривалі перспективи та вирішують питання щодо розміщення ресурсів,
конкурентних переваг і синергії. Тактичний план націлений на виконання
частини стратегічного плану. Такі плани задіюють вищий і середній рівні
менеджерів та мають дещо коротші терміни і конкретний об’єкт. Тактичні
плани дають змогу вирішити як саме зробити щось конкретне. Оперативні
плани концентровані на виконання тактичних планів для досягнення
оперативних цілей, їх розробляють менеджери середнього та нижчого рівня.
Ці плани мають короткотермінові об’єкти та досить вузьку сферу
прикладання. Кожен з них охоплює невелику сферу діяльності. Процес орг-ї
проектування вкл. такі етапи: 1)Поділ праці – закріплення часткових ф-й
м-та за лін-ми або ф-ми підрозділами; 2)Визначення співвідношень
повноважень різних посад; 3)Визначення певних обов’язків. У розвитку
виконання цих етапів формується орг. стр-ра різних видів. Під орг-ною
структурою розуміють впорядкована сукупність підрозділів, що дає
можливість керувати орг. взаємодією і підпорядкованістю цих органів.
32. Типи орг-цій за взаємодією з зовн середовищем.
Механічний і органічний. Механічний тип орг-ції. Механический подход к
проектированию организации характеризуется использованием формальных
правил и процедур, централизованным принятием решений, узко определенной
ответственностью в работе и жесткой иерархией власти в организации. С
такими характеристиками организация может действовать эффективно в
условиях, когда используется рутинная технология (низкая
неопределенность того, когда, где и как выполнять работу) и имеется
несложное и нединамичное внешнее окружение. Многие специалисты считают
механический подход синонимом веберовской бюрократической организации.
Свои преимущества:универсальность, предсказуемость и производительность,
бюрократическая система может реализовать при следующих условиях:-в
организации известны общие цели и задачи;-работа в организации может
делиться на отдельные операции;-общая цель организации должна быть
достаточно простой, чтобы позволить выполнить ее на основе
централизованного планирования;-выполнение работы индивидуумом может
достоверно измеряться;-денежное вознаграждение мотивирует
работника;-власть руководителя признается как законная. Органічний тип
орг-ції. Органический подход к проектированию организации
характеризуется слабым или умеренным использованием формальных правил и
процедур, децентрализацией и участием работников в принятии решений,
широко определяемой ответственностью в работе, гибкостью структуры
власти и небольшим количеством уровней иерархии. Этот подход
демонстрирует свою эффективность в условиях, когда используется не
рутинная технология (высокая неопределенность того, когда, где и как
выполнять работу) и имеется сложное и динамичное внешнее окружение.
Органический подход позволяет организации лучше взаимодействовать с
новым окружением, быстрее адаптироваться к изменениям, то есть являться
более гибкой, чтобы нагляднее отобразить суть органического подхода, его
можно представить как прямую противоположность “идеальной” бюрократии.
33. Типи орг-й за взаємодією з людиною. Відмінність між організаціями
породжується характером взаємодії між індивідуумом і організацією в
цілому. Основою даної відмінності є різниця в пріоритетах взаємодіючих
сторін по ряду важливих організаційних змінних, що характеризують цю
взаємодію.Існують :организации корпоративного і індивідуалістичного
типів. Корпоративна організация- корпорація, розглядається як особлива
система зв’язку між людьми в процесі здійснення ними спільної
діяльності. Таке розуміння корпорації слід відрізняти від розуміння
корпорації як суб’єкта права — юридичної особи. Корпорація як соціальний
тип організації є замкнутими групами людей з обмеженим доступом,
максимальною централізацією і авторитарністю керівництво, що
протиставляє себе іншим соціальним общностям на основі своїх
узкокорпоратівних інтересів. Ухвалення рішення в корпоративній
організації будується за принципом більшості або старшинства. Боротьба
меншини за свою думку нерідко закінчується його відходом з організації.
Прагнення завоювати підтримку більшості вимушує керівника до
популістських дій. У корпоративній організації інтереси виробництва (або
будь-який іншої її діяльності) визначають інтереси відтворення самого
працівника. Створюються умови, в яких працівники організації у все
більшого ступеня не здатні забезпечити себе в роботі необхідними
ресурсами, особливо інформацією. Інтереси працівника існують завжди в
“завтра”, а інтереси корпорації — в “сьогодні”. Індивідуалістична
організация- В організаціях з індивідуалістичною культурою ефективність
означає те, наскільки задовольняються потреби кожної окремої особи. У
організації в цьому випадку не може бути цілей, відмінних від цілей її
членів. Ухвалення рішень в індивідуалістичній організації будується за
принципом меншини або права вето. Тобто рішення не ухвалюється, якщо
проти нього виступає менша частина членів або хоч би один член
організації. У даній структурі інтереси виробництва визначаються
інтересами відтворення самої людини. Людині надається можливість
самозабезпечення своєї діяльності. Його “сьогоднішній” інтерес
перетворюється на “завтрашній” інтерес організації.Від того, якого типу
організації поширені в економіці — корпоративні або індивідуалістичні,
залежить багато в чому ступінь її розвиненості і можливості гнучко і
швидко змінюватися відповідно до вимог часу. Для організації в умовах
сучасного розвиненого ринкового господарства також важливо те, наскільки
в ній представлені елементи індивідуалістичної структури культури.
Кінець кінцем це визначає конкурентоспроможність організації в умовах
інформаційного суспільства.
34. Типи орг-цій за взаємодією з підрозділами
Традиційна, дівізіональная, або відділова, і матрична. Традиційна
організація з’єднала в собі переваги двох типів департаментізациі
(лінійної і функціональної), і це дозволило їй за відповідних зовнішніх
умов ефективно обслуговувати інтереси стабільного і екстенсивного
розвитку. З погляду взаємодії із зовнішнім середовищем традиційні схеми
багато в чому будувалися на механічному підході до організаційного
проектування. Будучи простими і зрозумілими, дані схеми дозволили
перейти від патріархальних відносин ремісничого цеху і мануфактури типу
“майстер — раб” до індустріальних відносин типу “начальник. —
підлеглий”, відносинам більш регульованим, більш передбаченим,
цивілізованішим в цілому.Дивизиональная организация. Дивизиональная
схема имеет большие преимущества в различных отраслях промышленности. В
особенности она эффективна там, где производство слабо подвержено
колебаниям рыночной конъюнктуры и мало зависит от технологических
нововведений, так как в данной схеме по-прежнему в основе взаимодействия
с внешней средой лежит механический подход. В тех случаях, когда этот
подход заменяется на органический, дивизиональная схема как бы получает
второе рождение и вновь начинает действовать эффективно.Но необходимо
помнить, что внутри производственных отделений наблюдается тенденция к
“укорачиванию” целей. Из-за роста управленческого аппарата за счет
создания отделений увеличиваются накладные расходы. Централізований
розподіл ключових ресурсів у разі їх недоліку може привести до розвитку
міжвідділових конфліктів. У великих дівізіональних організаціях
утруднена міжвідділова кар’єра, а при механічному підході людина взагалі
виявляється втраченою і його ресурс не використовується ефективним
чином. Матрична організація. Певною мірою недоліки дівізіональной схеми
вдалося на практиці вирішити з переходом до організацій, побудованих з
включенням елементів матричної схеми: управління за проектом, тимчасові
цільові групи, постійні комплексні групи. Матрична схема просто
неосуществіма в рамках механічного підходу. Вона. вимагає переходу до
органічного підходу, що забезпечує великі можливості при проектуванні
горизонтальних, неформальних і непрямих зв’язків, що є в значній мірі
атрибутами матричної організації. В умовах переходу від національної до
гострої міжнародної конкуренції виникла необхідність створення такої
організаційної структури, яка дозволяла б проводити швидкі технологічні
зміни на основі максимально ефективного використання
висококваліфікованої робочої сили. Якщо “Дженерал Моторс” і автомобільна
промисловість були родоначальниками дівізіональной структури, то IBM і
комп’ютерному виробництву належить першість в широкому використанні на
практиці матричної структури і її елементів.
35.Етапи орг-ційного проектування
Орг-не П складається з таких етапів: 1. Розподіл праці – це процес
розподілення заг роботи в орг-ції на окремі завдання, достатні для
виконання окремим робітником відповідно до його кваліфікації та
здібностей-спеціалізація. Спеціалізація означає з’ясування сутності та
змісту кожної роботи в орг-ції. Цей процес називається проектуванням
робіт .Процес проектування робіт складається з двох стадій:а) аналіз
робіт (аналіз виробничих операцій); б) власне проектування робіт.П
робіт – це процес визначення обсягів та змісту кожного виду робіт в
орг-ції.Є новий термін “перепроектування робіт. До осн методів
перепроектування робіт належать: 1) Ротація робіт – переміщення
робітників через певні проміжки часу з однієї роботи на іншу. 2)
Формування робочих модулів – ротація у відносно короткі проміжки часу,
наприклад, впродовж одного робочого дня.3) Розширення роботи
-горизонтальне розширення даної роботи за рах збільшення кількості
операцій, які виконуються в її межах, 4) Збагачення роботи – це процес
поглиблення роботи, підвищення її змістовності. 5) Використання
альтернативних графіків роботи.2. Департаменталізація – це процес
групування робіт і видів д-сті в окремі підрозділи орг-ції (бригади,
групи, сектори, відділи, цехи, вир-ва).
e
o
EIo
u
hA
hA
????_
hA
CJaJ hA
hA
?CJaJ hA
hA
hA
hA
hA
hA
????_
hA
hA
hA
hA
0
D
\
^
b
p
r
~
?
?
?
–
?
¶
U
th
.J`t|?OOii
8
T
h
¤
1/4
3/4
a
i
i
th
hA
hA
прийняття відповідальності;-підзвітність (це вимога до підлеглого, який,
використовуючи свої повноваження, має усвідомлювати наслідки своїх дій і
повідомляти про них своєму безпосередньому начальнику). Повноваження, що
передаються підлеглим, бувають 3х
типів:лінійні;штабні;функціональні.Лінійні повноваження – це п, які
передаються від начальника безпосередньо йому підлеглому і далі ін
підлеглим. Делегування лінійних повноважень утворює ієрархію рівнів у-ня
в орг-ції. Штабні п(апаратні, адміністративні) – це повноваження, що
передаються особам, які здійснюють консультативні, обслуговуючі функції
щодо лінійних керівників. Функціональні п-це повноваження, що
дозволяють особі, якій вони передаються, в межах її компетенції
пропонувати або забороняти певні дії підлеглим лінійних керівників. 4.
Діапазон контролю- це кількість робітників, безпосередньо підлеглих
даному менеджерові.5. Механізми координації. Координація робіт – це
процес узгодження дій усіх підсистем орг-ції для досягнення її
цілей.Координація роботи здійснюється:або шляхом
підпорядкування(вертикальна координація);або шляхом встановлення
горизонтальних зв’язків між підрозділами, які знаходяться на одному
орг-ційному рівні (горизонтальна координація).Вертикальна координація
ґрунтується на вказівках, які проходять по ланцюгу команд. В межах
вертикальної координації менеджер узгоджує роботу своїх підлеглих.
Горизонтальна координація ґрунтується на взаємних контактах
співробітників, які знаходяться на одному рівні в ієрархічній структурі.
37.Заг хар-ка,види та стр-ра планування
Планування як функція у-ня має складну ст.-ру і реалізовується через
підфункції: прогнозування, моделювання і програмування.Прогнозування
це метод науково обгрунтованого передбачення можливих напрямів майб
розвитку орг-ції, що розглядається в тісній взаємодії з навколишнім її
середовищем. Прогнозування складає перший рівень планування. Задача
програмування -запрограмувати її переклад в новий заданий стан. Сюди
входить розробка алгоритму функціонування системи, визначення ресурсів,
що вимагаються, вибір наукових коштів і методів управління.Планування
як ф-ція у-ня являє собою процес обгрунтування напрямків розвитку соц
системи чи орга-ї визначення цілей і шляхів їх досягнення. Воно охоплює
різні рівні тієї або інорг-ції і у часі носить
довгостроковий(15-20років), середньостроковий(5років) і короткостроковий
характер(на 1рік).Іншою формою поточного планування є розробка політики
і механізмів регулювання у разі виникнення можливих ситуацій в
майбутньому. Так, необхідно вже зазделегідь визначити можливу політику
компанії у разі виникнення страйку.Третьою формою поточного планування є
бюджетне планування. Бюджет являє собою фінансовий план, який служить
керівництвом і засобом контролю над майбутніми операціями. Принципи
планування: обґрунтованість; оптимальність; комплексність; Планування
полягає в обґрунтуванні напрямків розвитку соц. системи (організації),
визначенні для неї обґрунтованих конкретних завдань і шляхів реалізації.
Підфункції планування: прогнозування та моделювання. Планування – це
стадія процесу управління, на якій визначаються цілі діяльності,
необхідні для цього засоби, а також розробляються методи, найбільш
ефективні в певних умовах. План є основою діяльності підприємств всіх
форм власності та розмірів, так як без нього неможливо забезпечувати
узгодженість в роботі підрозділів, контролювати результати, визначати
потребу в ресурсах, стимулювати трудову активність працюючих на
підприємстві. Сам процес планування дозволяє більш чітко формулювати
цільові установки організації та використовувати систему показників
діяльності, необхідну для подальшого контролю результатів. Крім того,
планування забезпечує більш чітку координацію зусиль структурних
підрозділів і таким чином укріплює взаємодію керівників різних служб
організації. А це означає, що планування – безперервний процес вивчення
нових шляхів і методів удосконалення діяльності організації за рахунок
виявлених можливостей, умов та факторів. Види планів: Організації
розробляють багато різних планів. Загалом, це стратегічні, тактичні та
оперативні плани. Стратегічні плани. Стратегічні плани – це плани, які
розробляють для досягнення стратегічних цілей. Точніше, стратегічний
план – це генеральний план, який містить вирішення щодо розміщення
ресурсів, пріоритети та послідовні дії, потрібні для досягнення
стратегічних цілей. Такі плани розробляє рада директорів та менеджери
вищого рівня. Зазвичай, ці плани мають довготривалі перспективи та
вирішують питання щодо розміщення ресурсів, конкурентних переваг і
синергії. Тактичні плани. Тактичний план націлений на виконання частини
стратегічного плану. Такі плани задіюють вищий і середній рівні
менеджерів та мають дещо коротші терміни і конкретний об’єкт. Тактичні
плани дають змогу вирішити як саме зробити щось конкретне. Оперативні
плани. Оперативні плани концентровані на виконання тактичних планів для
досягнення оперативних цілей, їх розробляють менеджери середнього та
нижчого рівня. Ці плани мають короткотермінові об’єкти та досить вузьку
сферу прикладання. Кожен з них охоплює невелику сферу діяльності.
38. Інформаційне забезпечення у-ня
Явища реального світу і процеси, що відбуваються у суспільному
виробництві, об’єктивно відображаються за допомогою інформації, потоки
якої реально існують поряд з токами робочої сили, матеріалів і знарядь
праці.Інформація означає тлумачення, повідомлення, роз’яснення,
викладання.
На практиці всі технологічні, організаційні, економічні і соціальні
процеси породжуються, супроводжуються і спрямовуються інформаційними
процесами, які відображають різні взаємовідносини між об’єктами живого
світу і становлять суть та форми зв’язку управлінськими системами.До
інформації належать усі види відомостей, повідомлень (усні, письмові,
графічні) і знань, потрібних для реалізації функцій менеджменту.Практика
свідчить, що в сучасних умовах ефективність управління значною мірою
залежить від інформаційного забезпечення, від повноти інформації.Тільки
систематизована інформація дає змогу менеджеру визначити ефективність
організаційно – ек-х, агротехнічних, соціальних та екологічних заходів і
залежно від умов, що складаються, змінювати намічену програму. Чим краще
інформований менеджер, тим оперативніші, вищі за своєю якістю його
рішення.Для того, щоб прийняти правильне рішення, необхідно мати певну
кількість інформації. Залежно від ф-цій, яку виконує ін форм в
управлінському циклі, вона буває розпорядчою, зворотного зв’язку,
запам’ятовуючою.У процесі управлінської діяльності використовують
науково-технічну, адміністративно-правову, метеорологічну,
агробіологічну та інші види інформації. За призначенням інформацію
ділять на планову, обліковою, бухгалтерську, звітну, статистичну,
виробничо-оперативну, розпорядчу, довідкову, нормативну; за способом
передачі – на ту, що передається усно, поштою, телефоном, телетайпом,
факсом; за періодичністю — на систематизовану і ймовірну, обумовлену
зовнішніми і внутрішніми виробничими подіями; за характером носіїв — на
документизовану і недокументизовану по відношенню до процесу обробки —
на оброблювану, необроблювану і аналітичну.Крім того, інформація може
ділитись на достовірну і недостовірну, достатню, недостатню і
надлишкову.Для ефективного функціонування системи управління важливе
значення має своєчасність надходження інформації Часткова інформація,
одержана своєчасно, значно корисніша для управління, ніж повна
інформація за всією формою, яка одержана із запізненням.До важливих
характеристик, які визначають якість ек-ї інформації, належать
безперервність і систематичність її надходжень. Інформація має надходити
постійно, оскільки завжди виникає потреба у розробці і коригуванні
управлінських інформаційних рішень.Серед найбільш важливих видів джерел
інформації можна виділити:-источники усередині самої
компанії:-специализированные групи співробітників;-періодичні
звіти;-різноманітні інформаційні зв’язки;-джерела,що публікуються, такі,
як:-звіти урядових агентств;-звіти торгових організацій;-научні
публікації;-торгові журнали;-довідники;-заг публікації;-ін
компанії:постачальники, рекламні агентства і засоби масової інформації,
замовники (включаючи ділерів і оптовиків),конкуренти. -інформаційна
індустрія:фірми, що займаються дослідженнями у області маркетингу
39. Ефективність системи менеджменту — показник, що характеризується
співвідношенням витрат на здійснення управлінських функцій і результатів
діяльності організації.Отже, система показників ефективності управління
повинна ґрунтуватися на зіставленні досягнутих організацією результатів
у їх вартісному еквіваленті з величиною управлінських зусиль.
Управлінські зусилля певною мірою можуть бути оцінені у кількісному
вираженні через величину витрат на управління. Чим меншими є ці витрати
з розрахунку на одиницю продукції, тим ефективнішою вважається система
менеджменту організації.Найуживанішим показником визначення ефективності
управління є відношення загального або кінцевого результату виробництва
до сукупних витрат на управління:де Еу — ефективність управління; Рк —
кінцевий результат, отриманий підприємством; Ву — витрати на
управління.Цей показник може набувати різного змісту, залежно від того,
яка величина виступає у якості загального результату діяльності
підприємства — обсяг виробництва, обсяг реалізації продукції чи сума
прибутку.До кількісних показників ефективності системи управління
відносять і економію живої та уречевленої праці у ній, яка полягає у
скороченні трудомісткості виконання у-ських операцій та процедур.
Йдеться про зменшення кількості зайнятих в апараті управління. Тому ще
одним поширеним показником ефективності системи менеджменту є відношення
загального результату виробництва (обсягу реалізації продукції, суми
валового прибутку) до кількості працівників апарату управління:, де і? —
кількість управлінського персоналу.Крім названих кількісних показників,
які оцінюють здатність системи менеджменту забезпечувати кращий
загальний результат діяльності організації, використовують й інші.
Кількісні показники ефективності системи менеджменту організації:
Фінансові витрати – Спосіб розрахунку показників ефективності: 1.
Відношення загального або кінцевого результату господарювання до
сукупних витрат на управління: — обсяг реалізованої продукції, що
припадає на 1 грн. витрат на управління; — обсяг прибутку, що припадає
на 1 грн. витрат на управління; — коефіцієнт співвідношення темпів зміни
загального результату господарювання і темпів зміни, 2. Частка
заробітної плати працівників апарату управління у собівартості продукції
(послуг) і темп зміни цього показника на управління. Економія живої і
уречевленої праці апарату управління. Спосіб розрахунку показників
ефективності: 1. Відношення загального або кінцевого результату
господарювання до сукупних витрат на управління: — обсяг реалізованої
продукції, що припадає на 1 грн. витрат на управління; — обсяг прибутку,
що припадає на 1 грн. витрат на управління; — коефіцієнт
співвідношення темпів зміни загального результату господарювання і
темпів зміни. 2. Частка заробітної плати працівників апарату управління
у собівартості продукції (послуг) і темп зміни цього показника. Якісні
показники ефективності системи менеджменту організації:1.Рівень
керованості: Кн = Ун / Уф
де Ун _ норма керованості; Уф — фактична кількість підлеглих у
керівника;2. Коефіцієнт раціональності структури: Крс = 1 – Пф / Пос;
Крс = 1 – Аф / Амс;, Де Пф, Пос— КІЛЬКІСТЬпідрозділів в апараті
управління фактично і відповідно до нормативів; Аф, Атс — кількість
працівників апарату управління фактично і згідно з типовою структурою;
3.Ступінь централізації управлінських функцій:Кц = Рфб / Рф; де Рфв —
кількість прийнятих рішень при виконанні даної функції на вищих рівнях
управління; Рф — загальна кількість прийнятих рішень при виконанні даної
функції на всіх рівнях управління; 4.Співвідношення кількості лінійного
та функціонального персоналу: Кс = Алк / Афк;де Алк — кількість лінійних
керівників; Афк — кількість працівників функціональних служб;5. Ступінь
формалізації праці менеджерів: Кф = Анд / Азу; де Анд — кількість
працівників, праця яких організована на основі нормативних
документів;Азу — загальна кількість управлінців.6. Коеф-нт
цілеспрямованості стр-ри у-ня:Кц.су = Аа.уп / Ауп; Де Аа.су, Ауп – к-ть
адміністративно -управлінського персоналу, зайнятого вирішенням
спеціальних проблем, і всього управлінського апарату;7.Коеф-нт повноти
охоплення,ф-цій у-ня:Ко.ф.у.=Кф/Кн., де Кф, Кн — кількість функцій, які
здійснюються в апараті управління фактично і за встановленими
нормативами;8.Коеф-нт дублювання ф-цій:Кд.=Др..з./Кр.н., де Крз —
кількість видів робіт,закріплених за декількома підрозділами;•Кр.н —
кількість видів робітзгідно із затвердженими нормативами;9. Коеф-нт
глибини спеціалізації у-нських робіт:Кг.с=Тр.проф../Тр., Де Трлроф —
обсяг робіт,
профільних для даного підрозділу; Тр — загальна кількість рішень,
прийнятих у підрозділі.10.Коеф-нт надійності стр-ри
у-ня:КККнад=1-Кн./Краг, де Кн — кількість не реалізованих рішень; Кзаг —
загальна кількість рішень,прийнятих у підрозділі.
40. Основні фактори, які впливають на ефективність управління.
У сучасному менеджменті виокремлюють кілька видів ефективності:
Внутрішня ефективність — ефективність з точки зору використання
внутрішніх можливостей організації (управління її внутрішніми
ресурсами). Зовнішня ефективність — ефективність з погляду використання
зовнішніх можливостей організації. Ця складова великою мірою зумовлена
станом організаційного оточення, особливо його інституційними складовими
і здатністю організації пристосуватись до його змін, тому її ще
називають адаптивною ефективністю. Загальна ефективність — сукупність
внутрішньої і зовнішньої ефективності. Високої загальної ефективності
можливо досягнути за рахунок гнучкої системи управління організацією,
яка дає змогу оперативно перерозподіляти її ресурси відповідно до змін
зовнішнього середовища. Ринкова ефективність. Показує, наскільки повно
організація задовольняє потреби споживачів порівняно з альтернативними
способами їхнього задоволення. Ринкова ефективність враховує те, що
будь-яка організаційна діяльність націлена на задоволення потреб ринку.
Невміння пристосувати організацію, її працівників, технологію до змін у
структурі попиту спричиняє її низьку загальну ефективність. Тому
менеджери мають спрямувати свої зусилля на розроблення іншої концепції
бізнесу; вибір нової стратегії, переосмислення відносин між керівниками
та персоналом тощо. Стратегічна ефективність. Належить до категорій
стратегічного управління і відображає здатність організації реалізувати
обрану стратегію. Для її визначення використовують три групи показників.
Перша відображає стан попиту у формі потенційно можливих темпів його
зростання; друга характеризує динаміку економічних цілей підприємства
(темпи зростання обсягу продажу, прибутку, рентабельності вкладень
тощо); третя — динаміку групових цілей (зростання дивідендів, заробітної
плати, кількості робочих місць). Оперативна ефективність. Відображає
економічність способів перетворення ресурсів у процесі виробничої
діяльності підприємства. її можна охарактеризувати як здатність
організації працювати з мінімальним використанням ресурсів. Якщо
розглядати оперативну ефективність стосовно функцій, які випливають зі
стратегічних цілей організації, то можна стверджувати, що оперативна
ефективність організації забезпечує її стратегічну ефективність.
Ефективність інноваційного проекту. Характеризується системою
показників, що відображають співвідношення витрат і результатів,
пов’язаних із реалізацією проекту.
Отже, організаційна ефективність може описуватися різною системою
координат, тому єдиного критерію, за допомогою якого можна було б її
визначити, немає. Залежно від мети оцінювання організаційної
ефективності визначають її критерії.
43. Загальні поняття організаційної культури, вплив орг-ї культ на
ефективність упр-я.
Організаційна культура — сукупність норм, цінностей, традицій, поглядів,
припущень, які часто не підлягають формулюванню і бездоказово
приймаються й поділяються всіма членами колективу. Виділяють такі
основні поняття як: Символи — це об’єкти, дії чи події, наповнені певним
змістом. Наприклад, фірмові куртки, у які одягнені учасники рекламних
акцій провідних компаній. Міфи, перекази — це часто повторювані
оповідання, основані на реальних подіях, що відбувалися в компанії.
Зазвичай вони відображають основні цінності корпоративної культури. У
компанії Dayton Hudson популярна сага про виконавчого директора, що
розпорядився подарувати покупниці нову пральну машину через те, що в
старій зламалася пряжка її улюбленого пояса (заохочення самостійних
рішень співробітників усіх рівнів щодо скарг покупців). Девіз (слоган,
лозунг) — у ньому лаконічно сформульовано основну цінність корпоративної
культури. Наприклад, Харківська бісквітна фабрика своїм девізом обрала:
«Ми працюємо для Вас сьогодні, завтра і завжди». Цей девіз, розміщений у
всіх фірмових магазинах, наголошує на пріоритетності для фірми інтересів
покупців. Церемонії — особливі планові заходи для всіх членів
колективу, покликані зміцнити віру працівників у цінності організації,
сприяти їх об’єднанню тощо. Це, наприклад, урочисте вручення премій чи
нагород, що здійснюється на загальних зборах і має велике виховне
значення — працівники розуміють, що компанія цінує тих, хто досяг
успіхів. Що стосується впливу орг-ї культури на ефективність упр-я, то
варто відміти що основою внутрішнього середовища організації, її
потенціалу є організаційна культура. Вона дає змогу відрізнити одну
організацію від іншої; з урахуванням філософії, взятої за її основу,
формуються цілі та завдання організації; завдяки закладеним нею
цінностям працівники організації згуртовуються, мобілізують свої зусилля
у складний період і готові до сприйняття нового (як у сфері технологій,
так і в принципах і методах) у відносно спокійний період. Саме завдяки
високій організаційній культурі можлива така децентралізація управління,
яка забезпечує гнучкість і оперативність фірми, краще використання її
ресурсів, творчого потенціалу працівників, а також можливостей
зовнішнього середовища.
44. Загальне поняття організаційної культури.
Організаційна культура — сукупність норм, цінностей, традицій, поглядів,
припущень, які часто не підлягають формулюванню і бездоказово
приймаються й поділяються всіма членами колективу. Переважно виділяють 3
рівні орг культ. Перший рівень. Охоплює видимі об’єкти, артефакти
культури: манери, одяг, правила поведінки, фізичні символи,
організаційні церемонії, дизайн і розміщення офісів. Так, фірма ІВМ
ввела у практику використання девізів, які вказують співробітникам, що
має спрямовувати її дії у кожному конкретному випадку. Другий рівень. До
нього відносять загальні цінності, що знаходять відображення у словах і
справах співробітників організації, ними визнаються і свідомо
культивуються. Західні фірми все частіше зі своїх систем цінностей
вилучають такі, як: дисципліна, слухняність, ієрархія, досягнення,
кар’єра, достатність, влада, централізація та ін. Їх заступають:
самовизначення, участь, колективізм, розкриття особистості, творчість,
здатність іти на компроміси, децентралізація тощо, тобто цінності,
орієнтовані на якість людських ресурсів. Третій рівень. Це базові,
основоположні переконання, які є сутністю організаційної (фірмової)
культури. Саме вони керують поведінкою і рішеннями людей на підсвідомому
рівні. Наприклад, якщо на підприємстві ставлення керівників до підлеглих
ґрунтується на переконанні, що всі люди мають глибоку антипатію до
праці, а значить, за будь-якої нагоди ухилятимуться від її виконання, то
тут панує загальна підозрілість, обмежується свобода дій підлеглих,
встановлюється жорсткий контроль за виконанням дорученої роботи. У тих
організаціях, де керівництво переконане, що кожна людина прагне бути
відповідальною, працівники мають більшу свободу, довіряють один одному і
працюють спільно. Таким чином, організаційна культура – це своєрідна
закрита мораль, покликана зміцнювати згуртованість соціальної групи,
спрямовувати її діяльність у потрібному руслі, що забезпечує успішне
функціонування і розвиток орг-ї.
45. Сутність та необхідність контролю, поцес контролю, види контролю.
Контроль — елемент і чинник управління економічними суб’єктами,
процесом, який полягає в нагляді за ними з метою перевірки відповідності
їх стану законодавчим нормам, стратегіям, цілям тощо. Сутність процесу
контролювання визначається його змістом і технологією виконання. Зміст
вказує на те, що саме підлягає контролюванню, на які параметри об’єкта
контролю слід звертати увагу; технологія — описує, як саме його
здійснювати, хто контролює, у якій послідовності. Необхідність контролю
обумовлюється: 1)невизначенністю майбутнього;2)попередженням критичних
ситуацій; 3)підтримкою успіху. Процес контролю здійснюється в к-ка
етапів: 1)встановлення стандартів і критеріїв (Стандарт вказує на те,
яким має бути кінцевий результат, щоб досягти поставлених цілей, а
критерієм контролю виступають конкретні цілі, вибрані з планів і
стратегій організції); 2)вимірювання досягнутих результатів і
зіставлення їх зі стандартами (передбачає визначення масштабу відхилень,
вимірювання результатів, переведення інфо про отримані результати,
оцінювання досягнутих результатів); 3)прийняття рішень про коригування
дій (від правильності дій на цьому етапі залежить ефективність
функціонування орг-ї).Види: • попередній контроль — реалізується ще до
фактичного початку роботи і дає змогу оцінити якість ресурсів, які
використовуватиме організація. Увага акцентується на тому, щоб не
допустити на підприємство такі ресурси (сировину, обладнання, людей),
які можуть завадити досягненню його цілей. • поточний контроль —
здійснюється в процесі роботи на певних її етапах. Увагу зосереджено на
якості видів діяльності, що забезпечують процес перетворення вхідних
ресурсів на готову продукцію. У процесі поточного контролю
використовують систему зворотного зв’язку, яка передбачає надання
керівництву інформації про виконану роботу. Зворотний зв’язок працює у
вигляді періодичної звітності. Поточний контроль дає змогу швидко
визначити причини виникнення проблем. • підсумковий (завершальний)
контроль-здійснюється після завершення трудової операції. Спрямований на
оцінювання якості роботи, кінцевої продукції чи послуг. Дає змогу
керівництву визначити, наскільки реальними є складені плани; сприяє
формуванню дієвого мотиваційного середовища в організації, якщо її
керівництво повязує винагороди з отримання певного результату.
46. Роль комунікації в управлінні.
Основою комунікацій є інформація. Це найважливіший ресурс, який дає
змогу організаціям розвиватися, зміцнювати стратегічні позиції. В умовах
поділу праці без своєчасного надходження інформації неможлива спільна
робота. Без неї менеджер не може сформулювати цілі, оцінити ситуацію,
визначити проблеми, підготувати і прийняти рішення і проконтролювати
його виконання, тобто належним чином здійснювати управлінські функції.
Комунікація (лат. — зв’язок, повідомлення; спілкування) — передавання
інформації від однієї особи до іншої (інших). Метою комунікацій є
розуміння і осмислення переданої інформації. Часто інформація при
передаванні може бути спотворена, що спричиняє неправильне розуміння її
і, як наслідок, прийняття неправильного рішення. Розрізняють поняття
«дані» та «інформація»: Дані — неопрацьовані цифри і факти, що
відображають окремі аспекти стану керованої та керуючої систем і
зовнішнього середовища; Інформація ( від лат.— надаю форму, створюю
уявлення про щось) — повідомлення, яке дає змогу усунути невизначеність
знань користувача про стан об’єкта та розвиток подій. Комунікаціями
пронизана вся система управління організацією: К – Планування – К –
Управлінські рішення (прийняття рішень) – К – Організовування – К –
Мотивація – К – Контроль – К. Вимоги до інформації неоднакові на різних
стадіях процесу управління. Так, при визначенні цілей велике значення
мають обсяг інформації, наукова і технічна її новизна, повнота. При
оцінюванні ситуації — важлива структура інформації, що дає змогу
використати системний підхід для аналізу ситуації. При розробленні
управлінських рішень — її своєчасність, повнота, можливість
автоматизованого оброблення тощо.
47. Структура комунікаційного процесу.
Комунікаційний процес — процес, у ході якого дві чи більше особи
обмінюються й осмислюють отриману інформацію, мета якої полягає в
мотивуванні певної поведінки чи впливу на неї. Елементами
комунікаційного процесу є: 1)відправник — особа, яка збирає і передає
інформацію, генерує ідеї;2)повідомлення — осмислена ідея, закодована
певним чином для адресата;3)канал — засіб передавання
інформації;4)отримувач — особа, група осіб, яким призначена
інформація;5)зворотний зв’язок — інформація відправнику про те,
наскільки правильно інтерпретовано його вихідне послання. Модель
комунікації, як одностороннбої дії: Джерело- закодоване повідомлення-
Канал звязку- розкодоване повідомлення-Одержувач. Комунікаційний процес
починається тоді, коли відправник вирішує повідомити якийсь факт, ідею
отримувачу. Ця інформація є важливою для відправника, і він вважає, що
її можна використати для досягнення певних цілей, обговоривши це
попередньо з іншою зацікавленою людиною. Для цього він так подає
інформацію (ідею), щоб вона була своєчасно прийнята отримувачем і дала
йому змогу правильно інтерпретувати ситуацію. А це можливо лише в тому
разі, коли ідея буде передана у вигляді зручного для сприйняття
повідомлення за допомогою такого засобу (каналу), який мінімізує її
спотворення, забезпечить потрібну швидкість передавання і дасть змогу
без особливих зусиль розкодувати надіслану інформацію.Комунікаційний
процес вважають завершеним, коли отримувач підтвердив своє розуміння
інформації відправнику. Для цього здійснюють зворотний зв’язок, у
процесі якого з’ясовується, наскільки правильно зрозумів інформацію
отримувач. Ефективність комунікації визначається тим, наскільки вона
допомагає вплинути на поведінку адресата в бажаному руслі. Для цього
необхідно враховувати деякі аспекти психології людини і дотримуватися
певної послідовності здійснення комунікацій, такі як: 1)привернення
уваги адресата; 2)формулювання повідомлення; 3)доведення повідомлення до
адресата; 4)забезпечення розуміння повідомлення; 5)визнання адресатом
важливості інфо; 6)виконання дій.
48. Характеристика основних типів невербальної комунікації.
Комунікація (лат. — зв’язок, повідомлення; спілкування) — передавання
інформації від однієї особи до іншої (інших). Комунікації можуть
відбуватися різними способами — письмово, усно, невербально. Кожен з них
має свої переваги і недоліки, що і зумовлює сфери їх використання.
Невербальні (несловесні) комунікації. Це комунікації через міміку,
жести, вираз очей тощо, що свідчать про ставлення співрозмовників один
до одного і до інформації, якою вони обмінюються. Вчені встановили, що
55% повідомлень сприймаються через вираз обличчя, пози, жести; 38% —
через інтонації голосу і лише 7% — через слова. Невербальні сигнали
(«мова тіла») можуть багато чого розповісти про внутрішній стан на віть
незнайомої людини. Вони посилюють сприйняття співрозмовником почутого,
підтверджуючи його достовірність (у разі адекватних символів) або
спростовуючи (коли невербальні знаки вказують на обман). Вміле їх
використання дає змогу розуміти людей, вести переговори, вирішувати
конфлікти, виступати перед аудиторією, викликати довіру тощо.Так, якщо
людина, з якою ви ведете переговори, відхилилась назад, це означає, що
рішення її не на вашу користь. Слід терміново вводити в дію інші
аргументи, які підвищили б зацікавленість партнера в позитивному
вирішенні питання. Якщо в процесі розмови виникла пауза і співрозмовник
кинув погляд на вас — він чекає вашої відповіді. Якщо ж після своєї
паузи співрозмовник відвів погляд у бік — це прохання не перебивати
його. Погладжування вуха, очей, брів — свідчення напруженого
обмірковування отриманої інформації. Отже, знання «мови тіла» необхідне
для успішних комунікацій.Правильний вибір методів комунікації і їх
поєднання забезпечує ефективний обмін інформацією, а неправильний —
ускладнює спілкування, призводить до непорозумінь, які навіть можуть
спричинити конфліктну ситуацію.
49. Характеристика комунікаційних мереж, навести приклади комунікаційних
мереж у групах.
Комунікаційна мережа — сукупність джерел та каналів надходження і
поширення інформації, створеної суб’єктом управління для прийняття
обгрунтованих рішень і доведення їх до виконавців. Комунікаційні мережі
поділяють на дві групи, які різняться ступенем централізації надходження
і поширення інформації:-централізовані мережі (вирішення проблем і
прийняття рішень передбачає взаємодію з одним і тим самим
співробітником);-децентралізовані мережі (члени команди вільно
спілкуються між собою, однаковою мірою опрацьовують інформацію і
приймають узгоджені рішення). Виділяють такі ко мунікативні схеми:
колесо — всі інформаційні потоки проходять через одну центральну особу
(лідера);«У» — менш централізована; до лідера наближені дві особи, які
можуть виконувати роль радників.У межах децентралізованої мережі
виокремлюють такі комунікативні схеми: коло — рівномірний потік
інформації між усіма членами команди, лідер відсутній, мережа
неорганізована, нестійка, але активна; «всі канали» — прямий доступ до
інформації всіх учасників команди; усі беруть однакову участь в
обговоренні; груповий лідер не має надмірної влади. Наприклад, при
контролі за виконанням виробничої програми цеху інформація від майстрів
чи начальників дільниць надходить до начальника цеху, який і приймає
рішення щодо коригування календарних планів у разі виникнення «вузьких
місць». Тут комунікації здійснюються за схемою «колесо». За схемою «У»
часто працюють керівники малих підприємств. Наприклад, для прийняття
рішення щодо розширення виробництва директору фірми необхідні
консультації фінансового менеджера або головного бухгалтера (щодо
фінансових можливостей фірми) і комерційного директора (щодо ринкової
кон’юнктури). Мережі типу «всі канали» доцільно використовувати для
розроблення стратегічних рішень, коли лідеру необхідні консультації всіх
ключових осіб фірми та провідних фахівців. Мережа «коло» придатніша для
вирішення взаємопов’язаних завдань, коли інформація, отримана від однієї
особи, служить відправною точкою для наступного етапу робіт і завершення
інформаційного ланцюжка є підставою для наступного витка робіт, які
потребують висновків попередньої роботи (наприклад, при розробленні
нового продукту).
50. Види організаційних повноважень, процес делегування повноважень.
Повноваження — обмежене право використовувати ресурси організації і
спрямовувати зусилля працівників на виконання визначених завдань.
Повноваження завжди передбачають відповідальність. Відповідальність —
необхідність, обов’язок посадової особи відповідати за свої дії,
виконуючи поставлені завдання. Повноваження делегують відповідній
посаді, а не індивіду, який її обіймає. Через делегування встановлюються
формальні відносини працівників в організації. Делегування повноважень —
передавання прав щодо прийняття рішень з вищого рівня до нижчого.
Залежно від ступеня делегування повноважень розрізняють централізовані
та децентралізовані організації.Централізована організація. Усі
повноваження та відповідальність із певної функції зосереджені в одному
підрозділі і є прерогативою керівника цього підрозділу. Це сприяє:
-підвищенню контролю та координації спеціалізованих функцій; -зменшенню
кількості помилкових рішень; -забезпеченню збалансованого розвитку
всіх структурних підрозділів. Децентралізована організація. Передбачає
делегування повноважень на нижчі рівні управління. Високий рівень
децентралізації в організації означає, що: -переважна більшість рішень
приймається на нижчих рівнях управлінської ієрархії; -рішення, що
приймаються на нижчих рівнях, є важливими для організації;
-послаблюється централізований контроль за рішеннями, прийнятими
управлінським персоналом. Делегування повноважень може бути: -тривалим
(керівник доручає працівнику самостійно виконувати завдання). У такому
разі завдання оформляють як посадові обов’язки; – частковим (разовим)
дорученням (саме завдання залишається у функціональній сфері
керівника).Ефективне делегування має такі переваги: -розширює можливості
керівника у вирішенні нажливих справ, -звільняючи його від рутинної
роботи; -стимулює розвиток здібностей, ініціативи, -самостійності та
компетенції підлеглих, сприяє застосуванню їх професійних знань і
досвіду; -підвищує оперативність прийняття та обґрунтованість
управлінських рішень, -оскільки їх приймають на тому рівні, де відомі
подробиці виконуваної роботи; -позитивно впливає на мотивацію праці
підлеглих, на їх задоволення роботою. Отже, ефективне управління
сучасними організаціями неможливе без делегування повноважень.
Децентралізація управління підвищує його оперативність, збільшуючи
адаптивність організації.
51. Види конфліктів, їх сутність, структура, шляхи подолання.
Конфлікт — відсутність згоди між двома або більше сторонами (особами або
групами); зіткнення інтересів чи поглядів. Оптимальний рівень конфлікту
посилює мотивацію, додає творчої енергії працівникам, підвищує їхню
ініціативність, а значить, сприяє кращому виконанню ними роботи. Типи
конфліктів: Міжособистісний конфлікт. Найпоширеніший, виникає на етапі
визначення цілей, розподілу ресурсів, обов’язків, а також під впливом
особливостей характерів працівників, їх знань, системи цінностей,
сприйняття тощо. Основою такого конфлікту може бути персональна недовіра
чи неприязнь між людьми, породжена різною мотивацією, відмінностями у
сприйнятті або конкуренцією (наприклад, за посаду чи статус у групі).
Конфлікт між особою та групою. Породжується внаслідок порушення
індивідом групових норм, загальних «правил гри», етики, культури
взаємин, невиконання своїх обов’язків тощо. Часто в основі конфлікту є
взаємозалежність робіт: невдалі результати роботи групи спричинені
неякісним виконанням своєї роботи окремим індивідом. Поширеними є
конфлікти, спричинені незадовільними комунікаціями, що перешкоджає
працівникам своєчасно отримати повну і точну інформацію. Міжгруповий
конфлікт. Виникає між лінійним і штабним персоналом фірми, комітетом
профспілки й адміністрацією, формальними і неформальними групами тощо.
Причини цих конфліктів криються не в особистій незгоді, а в недосконалій
координації дій чи цілей всередині організації. Конфлікт може бути явним
чи прихованим. За явного конфлікту обидві сторони заявляють про свої
суперечності. За прихованого — сторони замовчують ситуацію, але їхні дії
і невербальна поведінка свідчать про перебування їх у стані конфлікту.
Для того щоб ліквідувати конфлікт, необхідно встановити причини його
виникнення, дослідити мотиви та цілі його учасників, визначити,
наскільки далеко зайшли обидві сторони у своєму протистоянні. Це дасть
змогу правильно підібрати метод управління конфліктною ситуацією.
52. Проблема конфліктів та стресів, методи управління конфліктами.
Конфлікт — відсутність згоди між двома або більше сторонами (особами або
групами); зіткнення інтересів чи поглядів. Виокремлюють такі методи
управління конфліктами: Структурні методи. 1. Роз’яснення вимог до
роботи. Це бесіда, у якій акцентують на результатах, яких очікують від
кожного співробітника або групи, з’ясовують, хто надає і хто отримує
інформацію,характеризують систему повноважень та відповідальності, а
також визначають правила і процедуру виконання робіт. 2.Координація та
інтеграція спільної роботи. Передбачає чітке визначення повноважень
кожного, що упорядковує інформаційні потоки всередині
організації,взаємодію людей і прийняття ними рішень. 3.Визначення
загальноорганізаційних комплекних цілей. Сприяє об’єднанню зусиль
працівників,груп або відділів, усуває причини, що можуть призводити до
конфліктів. 4.Структурування системи винагород. Конструктивно впливає на
поведінку людей, спрямовуючи їх дії у потрібне русло. Особи, чий внесок
у діяльність організації значний, які комплексно підходять до вирішення
завдань, повинні отримувати додаткову винагороду.Міжособистісні методи
(моделі). 1.Уникання конфлікту. Передбачає намагання людини не потрапити
у ситуації, що провокують виникнення суперечностей, ухилитися від участі
в обговоренні питань, що містять розбіжності в поглядах. 2.Залагодження
конфлікту (пристосування до конфлікту). Це — переконання в тому, що не
варто сердитися, бо «ми всі — одна команда, і не слід розхитувати
човен». 3.Суперництво (примусовий спосіб вирішення конфлікту).
Передбачає нав’язування однією з конфліктуючих сторін чи «третьою
стороною» власної точки зору. Такий спосіб управління конфліктом може
бути ефективним, якщо одна зі сторін (керівник) має реальну владу над
іншою (підлеглими). 4.Компроміс. Передбачає взаємні поступки або ж
відкладення вирішення питання на якийсь час. Компроміс зводить до
мінімуму недоброзичливість, дає змогу залагодити конфлікт, задовольнивши
обидві сторони. Але питання вирішується не завжди оптимально.
5.Співробітництво. Найкращий спосіб подолання конфлікту. Сторони готові
прийняти рішення, що максимально задовольняє інтереси кожного.
53. Визначення місії та цілей орг-ї.
В широкому розумінні місія – це констатація філософії існування певної
орг-ї. Ця філософія орг-ї визначає цінності, принципи у відповідності до
яких орг-я буде здійснювати свою діяльність. У більш вулькому розумінні
місія – це ствердження відносно того, для чого існує ця огр-я та її
відмінність від інших подібних орг-й. Основні групи людей, чиї інтереси
враховуються при визначенні місії орг-ї: 1)власник орг-ї; 2)працівники
компанії; 3)споживачі продукції або послуги; 4) ділові партнери;
5)суспільство. Місія повинна розроблятися з урахуванням таких факторів:
1)історія фірми; 2)стиль поведінки; 3)внутрішнє та зовнішнє середовище
орг-ї; 4)ділові партнери; 5)суспільство. Ціль – це конкретний стан
окремих характеристик орг-ї, досягнення яких є бажаним для орг-ї.
Виділяють 4 сфери, які впливають на цілі:1)доходи орг-ї; 2)робота з
клієнтами; 3)потреби співробітників; 4)соціальна відповідальність.
Класифікація цілей: 1)за рівнем управління (корпоративні, окремого
підприємства, проекта(завдання), підрозділу); 2)за часом (перспективні
10-15р, середньострокові до 5р, річні, оперативні на місяць, квартал);
3)за типом (стратегічні, тактичні, оперативні, нормативні (бюджетні));
4)за обєктом (предметною газуззю): (виробничі, маркетингові,
капітального будівництва, матеріального забезпечення, кадрові,
фінансові, організаційні). Вимоги до цілей: досяжність, гнучкість,
конкретність, сумісність, вимірність. Постановка цілей:1)виявлення та
аналіз тенденцій у внутрішньому та зовнішньому середовищі орг-ї;
2)встановлення цілей для орг-ї вцілому; 3)побудова ієрархії цілей;
4)встановлення індивідуальних цілей.
54. Сутність, функції стратегічного управління орг-ю.
Стретегічне упр-ня охоплює основні показники діяльності, яких необхідно
досягти до кінця планового періоду. 1. Стратегічний (генеральний) план.
Складається на основі аналізу тенденцій ринкової кон’юнктури, прогнозів
та бачення вищим менеджментом перспектив компанії. 2.
Загальнокорпоративний середньостроковий (тактичний) план. Є продовженням
стратегічного і конкретизованим у нові проекти. 3.Стратегічні плани
окремих ділових одиниць, що входять до складу фірми. Складають для
багатопрофільних або територіально розгалужених фірм. 4Оперативні плани:
-загальнокорпоративні плани поточної діяльності, так звані господарські
плани або плани прибутку, що розраховуються на один рік; відповідно до
них підприємство виготовляє і постачає на ринок товари і послуги;
-поточні плани підрозділів, у т. ч. бюджетні, що доповнюють
загальнокорпоративні плани поточної діяльності. 5.Програми (плани
програми), проекти. Стратегічне планування — планування на перспективу,
яке вказує напрям дій для забезпечення реалізації місії підприємства.
Розрізняють: 1)Наступальні плани. Передбачають розвиток організації:
виробництво нових товарів і послуг, вихід на нові ринки збуту,
завоювання конкурентних переваг. Такі плани складають великі компанії,
які мають потужний економічний потенціал. їх втілюють у плани та
програми розвитку організації, проекти і бізнес-плани. (План розвитку
організації. Охоплює комплекс заходів, необхідних для створення нових
сфер діяльності фірми; Програми. Як правило, визначають розвиток одного
з важливих аспектів життя організації. Це програми з удосконалення
технології, програми організації контролю якості, програми обліку руху
запасів тощо; Проекти^ Відрізняються від програм тим, що, орієнтуючись
на певний аспект життєдіяльності і розвитку організації, мають певну
вартість, графік виконання, технічні й фінансові параметри, тобто
високий рівень деталізації.; Бізнес-плани. Конкретизують у часі,
просторі і за ресурсами програму дій, необхідну для успішної реалізації
підприємницької ідеї.) ; 2) Оборонні плани. Спрямовані на утримання
організацією позицій на ринку і попередження банкрутства, їх складають
середні та дрібні фірми. До них належить і ліквідаційний план, який
охоплює рекомендації щодо позбавлення від елементів, які перешкоджають
розвитку організації. Отже, стратегічне упр-ня повинно включати всі
складові планування, що забезпечить реалізацію стратегічних цілей і
завдань, незалежно від того, носять вони наступальний чи оборонний
характер.
55. Характеристика процесу стратегічного планування.
Процес стратегічного планування здійснюється у певній послідовності: 1.
Аналіз тенденцій у минулому. Він необхідний для об’єктивної оцінки
поточного стану фірми як економічного суб’єкта і для визначення «що буде
далі, якщо нічого не змінювати». Загалом цей аналіз ілюструє одну з
трьох ситуацій: незмінна позитивна тенденція економічних результатів,
тривала стагнація, незмінна негативна тенденція. Але жодна з них не може
слугувати основою для прогнозування майбутнього. Вони мають стати
проміжною ланкою в складному ланцюжку аналізу стратегічних перспектив.
2. Аналіз та оцінювання факторів зовнішнього середовища фірми. Полягають
у з’ясуванні тенденцій, загроз і шансів, а також можливих «виняткових»
ситуацій, здатних якісно змінити минулі тенденції. Методика аналізу
зовнішніх загроз та можливостей передбачає: -виявлення факторів
зовнішнього середовища, які впливають на діяльність підприємства;
-виокремлення факторів, які можуть відкрити підприємству нові
можливості; -виявлення факторів, що можуть спричинити за грозу
діяльності підприємства; -позиціювання факторів першої і другої групи за
силою їх впливу на підприємство (включає: Аналіз факторів зовнішнього
середовища непрямої дії (макрооточення), Аналіз факторів зовнішнього
середовища прямої дії (мікрооточення, Вивчення споживачів., Вивчення
постачальників, Вивчення конкурентів., Вивчення змін у чинному
законодавстві.); 3. Аналіз та оцінювання внутрішнього потенціалу
підприємства. Полягає в оцінюванні внутрішнього середовища підприємства,
виявленні його сильних і слабких сторін.Внутрішнє середовище має
декілька зрізів, які характеризують потенціал організації:
маркетинговий, фінансовий, виробничий, кадровий. 4. Оцінювання ринкових
позицій фірми. Передбачає використання методу SWOT(абревіатура чотирьох
англійських слів: сила, слабкість, можливості, загрози). Застосовуючи
цей метод, можна встановити залежність між виявленими сильними і
слабкими сторонами фірми і загрозами та можливостями зовнішнього
середовища.5 Вибір стратегії поведінки у межах періоду планування
(планового горизонту). Передбачає порівнювання перспектив фірми у тих
видах діяльності, якими вона займається. Це необхідно для визначення
пріоритетів розвитку і розподілу ресурсів між різними видамидіяльності.
6. Аналіз шляхів диверсифікації. Полягає в оцінюванні недоліків існуючих
видів діяльності фірми і зна ходженні нових, перспективних, до яких слід
перейти (або приєднати до існуючих). У такий спосіб фірма визначає нові
цілі, завдання і напрями розвитку в прогнозованому майбутньому. Наведена
методологія стратегічного планування дає можливість сформувати
оптимальний стратегічний план діяльності фірми, який відповідатиме її
місії та цілям, враховуватиме її позиції на ринку і спрямований на
забезпечення стійких конкурентних переваг у майбутньому.
56. Розробка стратегїй розвитку підприємства.
Однією з найважливіших складових стратегічного плану діяльності фірми є
розроблення загальної стратегії. Оскільки стратегія фірми передбачає
довгострокове планування, то більшість фірм складає довгострокові плани
не менше ніж на 3 роки, а в окремих випадках — на 5—10 років. Важливим
для планування стратегії фірми є визначення місії (головної мети) її
діяльності та розроблення комплексу цілей, які конкретизують загальну
мету в часі й просторі і роблять чіткими та зрозумілими завдання кожного
підрозділу та окремих працівників. Місія формулюється з огляду на сферу
діяльності підприємства, його позиції на ринку, запити та вимоги
споживачів, інтереси власників та інших членів організації і суспільства
загалом. Місія організації — чітко окреслена основна мета, що визначає
сенс існування організації в суспільстві, її соціально-економічне
призначення і є основою формування системи цінностей, якою мають
керуватися всі працівники організації. Цілі конкретизують місію через
кількісну і часову оцінку кожного напряму діяльності фірми. Вони
вказують, чого конкретно треба досягнути, коли саме і хто за це
відповідає. Визначення загальної стратегії передбачає три напрями
загальної стратегії: 1)Стратегія стабільності (обмеженого
зростання).Полягає у підтриманні існуючих розмірів підприємства і
напрямів його ділової активності. 2)Стратегія зростання. Передбачає
збільшення розмірів фірми через нарощування виробничих потужностей та
освоєння нових напрямів діяльності шляхом самофінансування або через
придбання чи злиття з іншими фірмами. 3)Стратегія скорочення.
Використовується за умов несприятливих для фірми обставин. Ця стратегія
полягає у «відсіканні зайвих» підрозділів чи видів діяльності, тобто
тих, що перестали бути рентабельними; у переорієнтації ділової
активності або самоліквідації.Загальна стратегія конкретизується у
функціональних стратегіях, які описують дії функціональних служб
компанії, спрямовані на реалізацію загальної стратегії.
57. Види стратегій розвитку організації.
Розрізняють такі види:1) Маркетингова стратегія — стратегія, спрямована
на визначення і врахування вимог зовнішнього середовища до діяльності
організації. Вона визначає: -які чинники зовнішнього середовища є
стратегічними і зумовлюють істотні відмінності в динаміці показників
господарювання за умови здійснення різних видів підприємницької
діяльності; -який рівень ефективності можна вважати нормальним
(достатнім) за ниніпініх умов для конкретного різновиду стратегії фірми;
-як зміняться показники ефективності певного виду діяльності за умов
зміни рівня конкуренції чи істотної корекції стратегії фірми; -як
необхідно змінити стратегію, щоб за існуючих ринкових умов поліпшити
показники результативності конкретного виду підприємництва.( 1.
Стратегії концентрованого зростання, що в свою чергу складається з
-Стратегія зміцнення позицій на ринку, – Стратегія розвитку ринку, –
Стратегія розвитку продукту.; 2. Стратегії інтегрованого зростання:
Стратегія зворотної вертикальної інтеграції., Стратегія вертикальної
інтеграції, спрямованої вперед.; 3.Стратегії диверсифікованого
зростання: Стратегія центрованої диверсифікації., Стратегія
горизонтальної диверсифікації, Стратегія конгломеративної
диверсифікації.; 4. Стратегії скорочення: Стратегія скорочення витрат.,
Стратегія збору врожаю, Стратегія скорочення, Стратегія ліквідації). 2)
Стратегія виробництва — стратегія, спрямована на налагодження
виробничого процесу фірми, її функціонування на стадіях стабільності або
зростання. Ефективність розробленої і здійснюваної фірмою загальної
стратегії великою мірою залежить від стратегії виробництва. Три варіанти
стратегії фірми у сфері виробництва: досягнення лідерства у мінімізації
витрат, спеціалізація у виробництві продукції, фіксація певного сегменту
ринку і концентрація на ньому зусиль фірми.( Досягнення лідерства у
мінімізації витрат, Спеціалізація у виробництві продукції, Фіксація
певного сегменту ринку і концентрація на н і-ому зусиль фірми). 3)
Фінансова стратегія — процес формування і використання фінансових
ресурсів, необхідних для реалізації базової стратегії фірми. Фінанси
фірми є основою реалізації її загальної стратегії. З огляду на фінансові
можливості фірма може обрати стратегію, яка забезпечить їй значні й
тривалі конкурентні переваги, або ж, за нестачі коштів, лише тимчасові.
Фінансова стратегія фірми ґрунтується на результатах усебічного
економічного аналізу її виробничо-господарської діяльності та
фінансового стану. (Стратегія накопичення та споживання, Стратегія
заборгованості, Стратегія фінансування інших функціональних стратегій та
інвестиційних проектів).
64, 65, 66. Характеристика основних форм влади, переваги та недоліки,
баланс влади.
Ефективність організації залежить не лише від професіоналізму керівника,
а й від форм влади, які він застосовує. У сучасному менеджменті
виокремлюють п’ять основних форм влади: владу примусу, винагороди,
законну, експертну, харизматичну.
Влада — можливість впливати на поведінку інших людей. Влада примусу.
Джерелом її є страх. Вплив — поведінка однієї людини, яка вносить зміни
в поведінку, стосунки, відчуття іншої людини.Ґрунтується на побоюванні
виконавця втратити роботу, посаду, премію, повагу, захищеність тощо.
Недоліками такої влади є: відсутність довіри між підлеглими та
керівництвом; значні витрати на контроль за діями підлеглих; бажання
підлеглого помститися керівникові; орієнтація підлеглих на виконання
роботи лише у межах встановленого завдання, гальмування розвитку
організації, стримування ініціативи. Влада винагороди. У її основі —
стимули і винагороди як головні важелі впливу. Джерелом такої влади є
прагнення людей задовольнити певні свої потреби. Керівник використовує
бажання підлеглих отримати винагороду в обмін на виконану роботу, певну
поведінку тощо. Однак її недоліком є те, що з часом цінність звичної
винагороди знижується, задоволення від її отримання втрачається. Тому її
використання не дає бажаного результату. Але для забезпечення дієвості
цієї форми влади винагорода має бути цінною для виконавця. При цьому
слід брати до уваги, що в людей різне розуміння цінностей.Законна влада.
Передбачає вплив на підлеглих через традиції, здатні задовольнити
потребу виконавця у захищеності й належності. Ґрунтується на переконанні
підлеглих у праві керівника віддавати накази, обов’язкові для виконання.
Перевагами законної влади є забезпечення стабільності організації,
швидкість та передбачуваність впливу, оскільки виконавець реагує не на
певну людину (керівника), а на відповідну посаду. Суттєвий недолік —
консерватизм, який перешкоджає організації бути гнучкою. Експертна
влада. В її основі — вплив через розумну віру, яка зумовлена
переконаністю в тому, що керівник має ґрунтовні знання з питань, які
вирішуються. Джерелом експертної влади є знання. Недоліками експертної
влади є те, що навіть одне помилкове рішення похитне віру підлеглих, а
значить, і авторитет керівника, а поява ще одного експерта спричинить
конкуренцію за владу.Перевагою експертної влади в усіх її різновидах є
те, що вона попіирюється не лише на підлеглих, а й на працівників різних
рівнів з оточення менеджера. Однак вона може бути небезпечною для того,
хто її завоював, і є загрозою для інших. Харизматична (еталонна) влада.
Формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або
професійних здібностей людини, визнаної лідером не лише формально. Таким
лідерам властиві незалежність, гідність, неординарна і вражаюча
зовнішність, риторичні здібності, талант управлінця, впевненість у собі,
вимогливість та позитивний критицизм у ставленні до підлеглих,
об’єктивність у заохоченні й покаранні, ввічливість і доброзичливість
тощо. Баланс влади – це коли Влада керівника над підлеглими=Залежності
підлеглих від керівника. Практичне застосування охарактеризованих форм
влади визначається тим, наскільки вони відповідають ситуації, тобто якою
мірою можуть вплинути на поведінку конкретної людини чи групи людей, щоб
спрямувати їхні дії на досягнення цілей організації. Менеджер має
прагнути до раціонального поєднання всіх можливих форм і джерел влади,
оскільки це є однією з головних умов ефективного керівництва.
67. Характеристика лідерства як соціально-психологічного явища.
Лідерство — здатність впливати на поведінку окремих осіб чи робочої
групи особистими якостями, які відповідають зовнішнім і внутрішнім
потребам групи.Лідерство ґрунтується на соціальній взаємодії у групі
людей, на визнанні професіоналізму та компетентності. Керівника, який
досяг влади лише завдяки своїй посаді і керує людьми винятково з
цих-позицій, відносять до формальних лідерів. З позиції інтересів
організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних основ влади.
Лідерство підсилює керівні дії менеджера у таких сферах, як визначення
цілей, координація зусиль підлеглих, оцінка результатів їхньої роботи,
мотивування діяльності, забезпечення групової синергії; відстоювання
інтересів групи за її межами, визначення перспектив її розвитку тощо.
Однак, як свідчить досвід, ефективний менеджер не завжди є ефективним
лідером, і навпаки.Ознаки лідера: 1) Лідер надихає людей, вселяє
ентузіазм, передаючи співробітникам власне бачення майбутнього і
допомагаючи їм адаптуватись до нового; 2) Лідери досягають цілей
прогнозуванням майбутнього і шляхів його досягнення, не вникаючи в
оперативні деталі й рутину; 3) Лідери підтримують працівників, які
розуміють і поділяють їхні погляди та ідеї, враховують їх потреби,
цінності та емоції і не пов’язують повагу до себе зі своїм статусом; 4)
Лідери будують стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи
їх; 5) Лідери самі визначають цілі й спрямовують зусилля своїх
послідовників на їх реалізацію; 6) Лідери розробляють нові й
неоднозначні способи вирішення проблеми, беруть на себе ризик і
виявлення нових проблем, особливо в тому разі, коли існують можливості
для отримання винагороди. Дослідження свідчать, що значна група
менеджерів має лідерські якості. Але ситуація, коли менеджер не є
лідером, трапляється в житті часто. Водночас лідер не завжди обіймає
керівну посаду і його вплив на оточуючих може заважати менеджерові
ефективно керувати.
68. Роль лідерства в управлінні, підходи до лідерства, умови ефективного
лідерства.
Керівник — індивід, який очолює колектив і використовує надану йому
владу для впливу на поведінку людей, що у ньому працюють.Керівник може
використовувати формальні важелі впливу (у цьому разі поняття «керівник»
ототожнюється з поняттям «менеджер», «керуючий») і неформальні (у цьому
разі поняття «керівник» ближче до поняття «лідер»).Між керівництвом і
лідерством існує певна різниця.Керівництво — процес впливу на підлеглих
за допомогою формальних важелів для забезпечення виконання ними офіційно
визначених доручень і вирішення певних завдань.Основою керівництва є
вплив і влада. Вплив — це поведінка однієї людини, яка вносить зміни у
поведінку, стосунки, відчуття іншої людини. Влада — це можливість
впливати на поведінку інших.Лідерство — здатність впливати на поведінку
окремих осіб чи робочої групи особистими якостями, які відповідають
зовнішнім і внутрішнім потребам групи.Лідерство ґрунтується на
соціальній взаємодії у групі людей, на визнанні професіоналізму та
компетентності.Відмінності менеджера і лідера: 1.Менеджер спрямовує
роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати,
вносить порядок і послідовність у роботу. Взаємодію з підлеглими він
вибудовує переважно на фактах і в межах встановлених цілей. Лідер
надихає людей, вселяє ентузіазм, передаючи співробітникам власне бачення
майбутнього і допомагаючи їм адаптуватись до нового.2.Менеджер переважно
пасивні щодо цілей. Частіше вони орієнтуються на кимось встановлені
цілі. Лідери ж, навпаки, самі визначають цілі й спрямовують зусилля
своїх послідовників на їх реалізацію.3.Менеджери схильні розробляти свої
дії в деталях і в часі, планувати залучення і використання необхідних
ресурсів для підтримування організаційної ефективності. Лідери ж
досягають цілей прогнозуванням майбутнього і шляхів його досягнення, не
вникаючи в оперативні деталі й рутину. 4.Менеджери надають перевагу
порядку у взаємодії з підлеглими, вибудовуючи стосунки з ними відповідно
до ролей підлеглих у запрограмованому ланцюжку подій або у формальному
процесі прийняття і реалізації рішень. Це зумовлено тим, що менеджери
відносять себе до особливого соціального інституту. Лідери підтримують
працівників, які розуміють і поділяють їхні погляди та ідеї, враховують
їх потреби, цінності та емоції і не пов’язують повагу до себе зі своїм
статусом. 5.Менеджери забезпечують досягнення цілей працею підлеглих,
контролюючи їхню поведінку і реагуючина кожне відхилення від плану.
Лідери будують стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи
їх. 6.Менеджери, використовуючи свій професіоналізм, здібності та
вміння, концентрують свої зусилля у сфері прийняття рішень; намагаються
звузити набір способів вирішення проблеми; рішення часто приймають на
основі досвіду. Лідери розробляють нові й неоднозначні способи вирішення
проблеми, беруть на себе ризик і виявлення нових проблем, особливо в
тому разі, коли існують можливості для отримання винагороди. З позиції
інтересів організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних
основ влади. Менеджер, будучи лідером, здійснює свої управлінські
функції через призму неформального лідера. У підпорядкованому йому
колективі складаються стосунки «лідер — послідовник», які значно тісніші
та результативніші, ніж відносини «начальник — підлеглий».
69. Поняття мотиваційного процесу.
Мотивація — сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, що
спонукають до діяльності, задають межі і форми діяльності і спрямовують
цю діяльність на досягнення певних цілей.У менеджменті це психологічне
явище використовують для виявлення важелів впливу на поведінку
працівників, тобто з метою здійснення їх мотивування. Мотивування — вид
управлінської діяльності, спрямований на спонукання себе та інших
працівників
організації до діяльності, що забезпечує досягнення визначених цілей.
Сутність мотивації розкривають за допомогою категорій «мотив»,
«потреба», «стимул», «винагорода».Мотив — спонукальна причина дій і
вчинків людей. Основою мотивів є потреби людини.Потреба — фізіологічне
або психологічне відчуття нестачі чогось. Потреби виникають разом із
народженням індивіда, розширюються в міру його розвитку, що, відповідно,
позначається на поведінці. Коли індивід усвідомлює потребу, він
зорієнтований на досягнення того результату, який забезпечить
задоволення потреби. Бажаного результату можна досягти під впливом
стимулів.Стимули — спонукання до дії, викликані зовнішніми факторами.
Вони можуть мати позитивну або негативну спрямованість. Позитивно
спрямовані стимули називають винагородою.Винагорода — все те, що людина
вважає цінним для себе, чого вона прагне досягти і чим би хотіла
володіти. Винагороди поділяють на: матеріальні (заробітна плата,
преміювання, система пільг тощо); -моральні (визнання заслуг
працівника, підвищення по службі, надання повноважень при виконанні
роботи, формування почуття особистої причетності до успіхів фірми та
ін.). Стадії мотиваційного процесу: Перша стадія— виникнення потреби.
Потреба виявляється як відчуття людиною нестачі чогось. Ця нестача
потребує задоволення. Друга стадія — спонукання до задоволення потреби.
На цій стадії відбувається усвідомлення індивідом чотирьох моментів: що
він матиме після задоволення потреби; що він мусить зробити, щоб досягти
бажаного; наскільки досяжне те, чого він бажає; наскільки те, що він
може реально отримати, задовольнить потребу. Третя стадія — виконання
конкретних дій. На цій стадії індивід докладає зусиль для досягнення
поставлених цілей. Четверта стадія — отримання винагороди за виконані
дії і задоволення потреби. Залежно від рівня задоволення потреби людина
може і далі здійснювати дії, які асоціюються у неї із задоволенням
потреби, і уникатиме дій, які асоціюються з частковим задоволенням. Типи
мотиваційних теорій: 1)змістові, 2)поцесуальні, 3)підтримки, бажаної
поведінки.
71. Характеристика змістовних теорій мотивації.
Згідно з ними мотивація — це сукупність доказів і мотивів для
обґрунтування певної поведінки чи дій. Вона зумовлена потребами і цілями
індивіда, діяльністю, світоглядом, переконаннями, рівнем прагнення та
.ідеалами. Отже, мотивація, на думку прибічників змістових теорій, — це
певні сили (зовнішні щодо людини чи внутрішні), що змушують людину з
ентузіазмом і наполегливістю виконувати певну роботу. До змістових
мотиваційних теорій належать класифікація потреб М.
Тугана-Барановського, теорія ієрархії потреб А. Маслоу, теорія К.
Альдерфера, двофакторна теорія Ф. Герцберга та теорія набутих потреб Д.
Мак-Клелланда.
72. Зміст теорії ієрархії потреб А. Маслоу.
(40-ві роки ХХст.)Є найпоширенішою класифікацією потреб людини, яка
формує їх ієрархію. Маслоу виділив пять рівнів потреб: -фізіологічні
потреби (відчуття голоду, спраги, статевого потягу тощо); -потреби
безпеки (прагнення до стабільності, ба
жання почуватися захищеним від хвороб, невдач). Люди, що відчувають такі
потреби, намагаються уникати гострих ситуацій, люблять порядок і чіткі
правила. Вони оцінюють свою працю передусім з погляду забезпечення
стабільного існування в майбутньому. Для людини, яка перебуває під
впливом цих потреб, важливі гарантії роботи, пенсійне забезпечення,
справи, не пов’язані з ризиком і змінами;-потреби причетності, або
соціальні потреби(причетність до певної спільноти, участь у спільних
діях, дружба з близькими по духу); -потреби визнання і самоствердження
(потреба бути авторитетними, сильними, здібними, впевненими в собі, що
приносить визнання і повагу оточуючих); -потреби самореалізацїї
(прагнення до найповнішого використання власних знань, здібностей, умінь
і навичок). До цієї групи потреб Маслоу відносив і потреби у пізнанні, в
тому числі пізнанні прекрасного (естетичні потреби). Ці потреби більшою
мірою, ніж інші,мають індивідуальний відтінок і в пересічних
особистостей, як правило, виявляються менше. Маслоу наголошував, що люди
постійно відчувають якісь потреби, але потреби існують за певною
ієрархією. Потреби вищого рівня активізуються після задоволення потреб
нижчого рівня. Якщо ж потреба задоволена, то вона перестає мотивувати
людину і натомість з’являється інша, незадоволена потреба. Концепція
Маслоу істотно вплинула на розвиток теорії і практики управління. Однак
вона має слабкі місця. Оскільки потреби по-різному виявляються залежно
від багатьох чинників, у тому числі і від індивідуальних рис людини, то
не завжди існує жорстка послідовність в ієрархії потреб, як це подано в
«піраміді»Маслоу.
73. Сутність мотиваційної теорії Клейтона Альдерфера.
Теорія К. Альдерфера. У 70-ті роки XX ст. Альдер-фер модифікував теорію
Маслоу. Він виділив три групи потреб: 1)потреби існування; 2)потреби
зв’язків, спрямованих на підтримання контактів, визнання,
самоствердження, підтримки, групової безпеки; 3)потреби особистісного
зростання, які виявляються в прагненні людини до визнання і
самоствердження. Він розглядає потреби в межах ієрархії, але вважає
можливим перехід їх від одного рівня до іншого в різних напрямах за
принципом «фрустрація—регресія». Процес просування вгору за рівнями
потреб Альдерфер називає процесом задоволення потреб, а вниз — процесом
фрустрації, тобто поразки у прагненні задовольнити потребу. Отже, за
неможливості задовольнити потреби вищого рівня щрацівник знову
повертається до нижчого и активізує свою діяльність тут. Наявність двох
напрямів руху в задоволенні потреб створює додаткові можливості для
мотивування працівників у організації. Так, людина, якій не вдається
досягти особистісного зростання, захоче спрямувати свої зусилля на
збільшення доходів, для чого організація може запропонувати їй змінити
вид діяльності. Працівник може також переключитися на потребу зв’язків,
чим повинна скористатися організація, доручивши йому виконувати
громадську роботу. Отже, ця теорія відкриває для менеджерів перспективи
пошуку ефективних форм мотивування, які можуть задовольнити нижчі рівні
потреб, якщо організація не має змоги задовольнити потреби вищого рівня.
74. Зміст теорії набутих потреб Мак-Клелланда.
Теорія набутих потреб Д. Мак-Клелланда. Згідно з нею певні типи людських
потреб формуються протягом життя індивіда під впливом обставин, навчання
та досвіду. До них він відніс потребу досягнення успіху, потребу у
співучасті та потребу у владі. Потреба досягнення успіху. Виявляється як
прагнення людини виконати складні завдання, досягти високих стандартів
якості роботи, перевершити інших. Такі цілі більшість людей ставлять
самостійно. Для них важливо постійно отримувати результат. Наявність
таких потреб впливає на активність і результативність працівників. Для
підвищення мотивації осіб з розвинутою потребою успіху слід регулярно
використовувати зворотний зв’язок і схвально відгукуватись про їх
досягнення. Але прагнення до успіху може призвести до того, що індивід
ставитиме перед собою лише нескладні завдання й уникатиме ризикованих
рішень. Потреба у співучасті. Реалізується через пошук і встановлення
хороших стосунків з оточуючими, їх підтримки, шляхів уникання
конфліктів. Люди з розвинутими потребами співучасті є гарними
«інтеграторами», успішно координують діяльність різних підрозділів
фірми, вміють налагоджувати нормальні стосунки в колективі,
залагоджувати конфлікти з клієнтами. Потреба у владі. Виявляється у
бажанні індивіда контролювати ресурси і процеси, які відбуваються
довкола. Він намагається впливати на поведінку інших, охоче бере на себе
відповідальність за їх дії. Ті, кому притаманна ця потреба, мають більше
шансів зробити кар’єру. Саме цю форму потреб Мак-Клелланд вважав
основною для менеджера. Отже, теорії змісту мотивації, вивчаючи потреби
людини, виділяли ті, що мотивують людину до певного типу поведінки.
75. Процесуальні теорії мотивації.
Розглядають мотивацію не як статичне, а як динамічне явище, як процес,
механізм. Відповідно до них мотивація — це процес спонукання себе або
інших до діяльності, спрямованої на досягнення поставлених цілей —
особистих чи загальноорганізаційних. Ці теорії концентрують увагу на
процесах мислення працівників, що обирають способи отримання винагороди.
Можна зобразити таким чином: Вхід (завдання і можлива винагорода) –
Оцінка (порівняння входу з потребами, мотивами і можливостями) – Рішення
(усвідомлення ставлення і визначення поведінки) – Вихід (виконання дій і
отримання результату). Людина, отримавши інформацію про завдання та
можливу винагороду, зіставляє цю інформацію зі своїми потребами,
мотиваційною структурою і можливостями, усвідомлює своє ставлення до
роботи за таких умов, налаштовує себе на відповідну поведінку і виконує
дії, які дають конкретний результат, що характеризується певними
якісними та кількісними показника ми. Ця схема загальна, оскільки не
розкриває деталей механізму мотивації. Однак на її основі виникли
теорії, що розкривають сутність винагороди, особливості її сприйняття
індивідом і визначення під впливом цього своїх дій. До них належать:
теорія очікувань В. Врума(грунтується на тому, що існування потреби — не
єдина умова мотивації людини на досягнення певної мети. Людина повинна
також мати надію на те, що обраний нею тип поведінки справді сприятиме
задоволенню і досягненню бажаного), теорія справедливості Дж. Адамса(За
цією теорією, працівники суб’єктивно визначають співвідношення отриманої
винагороди і витрачених зусиль,а відтак порівнюють його з винагородою
інших людей за аналогічну роботу), комплексна мотивації Л. Портера і Е.
Лоулера(згідно з нею досягнуті кожним працівником результати залежать
від його здібностей, характеру, усвідомлення власної ролі в організації
і зусиль, які він докладає для виконання роботи), теорія визначення
цілей(за цією теорією, працівники певною мірою сприймають цілі
організації як власні і прагнуть їх досягти, отримуючи задоволення від
роботи) і концепція партисипативного управління(виходить з того, що коли
працівник з цікавістю бере участь у різних формах діяльності, то він
отримує задоволення від цього і тому працює не тільки з підвищеною
ефективністю, а й максимально розкриває свої здібності та можливості.).
76. Сутність теорії справедливості.
Теорія справедливості(рівності) Дж. Адамса. За цією теорією, працівники
суб’єктивно визначають співвідношення отриманої винагороди і витрачених
зусиль,а відтак порівнюють його з винагородою інших людей за аналогічну
роботу. Якщо порівняння, на думку працівника, засвідчує
несправедливість, то у нього виникає психологічне напруження, яке може
призвести до протидії. Тільки отримуючи справедливу винагороду, людина
працюватиме з повною інтенсивністю. Якщо різниця у винагороді зумовлена
різною ефективністю праці, то керівник має пояснити це працівникам. З
огляду на суб’єктивність оцінювання індивідом результатів праці й
винагороди необхідні чіткі критерії винагороди. Крім того, позитивну
роль відіграє можливість обговорювати спірні питання щодо винагороди,
виключаючи будь-які таємниці щодо її величини. Отже, працівник прагне,
щоб ним керували справедливо. Справедливість — це баланс між внеском
працівника в роботу й тим результатом, який він отримує від роботи.
Складові „балансу справедливості”: Досвід=Оплата; Освіта=Пільги;
Спеціальні вміння=Визнання; Витрачені зусилля=Інші заохочення. Елементи
справедливості можуть бути виділені на трьох рівнях: внутрішньому,
зовнішньому та індивідуальному.«Внутрішня справедливість» стосується
відносин працівників різних категорій та посад на одному підприємстві.
Винагорода повинна відповідати рівню знань, умінням та досвіду,
необхідному для успішного виконання роботи. Працівники усвідомлюють, що
директор фірми зароблятиме більше, ніж його заступник.«Зовнішня
справедливість» — це порівняння заробітку за однакові роботи в різних
організаціях. Так, директор потужного підприємства отримує більше, ніж
директор малого.«Індивідуальна справедливість» — порівняння оплати для
однакових посад на одному підприємстві. Основна мета — визначити
відносну цінність роботи всередині організації. Оцінку посади
відображають у структурі заробітної плати та в ієрархії роботи.
77. Зміст теорії очікування.
Теорія очікувань В. Врума. Ґрунтується на тому, що існування потреби —
не єдина умова мотивації людини на досягнення певної мети. Людина
повинна також мати надію на те, що обраний нею тип поведінки справді
сприятиме задоволенню і досягненню бажаного. Аналізуючи мотивацію до
праці, теорія очікувань наголошує на важливості трьох взаємозв’язків:
витрати праці — результати; результати — винагорода;валентність.
Очікування щодо «витрат праці — результатів» — це зіставлення витрачених
зусиль і здобутих результатів (продавець може очікувати, що в разі
підвищення якості обслуговування покупців зросте продаж товарів;
студент, готуючись до іспиту наполегливіше, ніж завжди, сподівається, що
його знання будуть міцнішими). Якщо ж люди не простежують прямого
зв’язку між витраченими зусиллями і досягнутим рівнем виконання, а
значить, і результатами, то мотивація зникає. Очікування щодо
«результатів — винагороди» — це очікування певної винагороди або
заохочення згідно з досягнутим рівнем результатів (при збільшенні
обсягів продажу на 20% продавець може очікувати 10% премії; студент,
продемонструвавши хороші знання, сподівається отримати оцінку «відмінно»
тощо). Якщо ж рівень винагороди залишається однаковим незалежно від
досягнутих результатів, мотивація до трудової діяльності слабшатиме.
Валентність, або цінність заохочення чи винагороди. Оскільки в різних
людей потреби і сприйняття винагороди різні, то конкретна винагорода
матиме для них різну цінність. За низької валентності мотивація буде
недостатньою для ефективної роботи (якщо студент усвідомлює, що хороші
оцінки у заліковій книжці не вплинуть на його можливості отримати цікаву
і високо-оплачувану роботу в майбутньому, то мотивація до навчання буде
незначною). Принципи теорії очікувань можуть бути використані
менеджерами для розроблення стимулюючих систем оплати праці, які
спонукатимуть працівників до результатів, необхідних організації.
61. Методи і моделі прийняття управлінських рішень.
Кількісні методи застосовують, коли фактори, що впливають на вибір
рішення, можна кількісно визначити та оцінити. Якісні методи
використовують тоді, коли фактори, що визначають прийняття рішення не
можна кількісно охарактеризувати або вони взагалі не піддаються
кількісному вимірюванню. До якісних методів належать в основному
експертні методи Загальна характеристика кожної з наведених груп
методів:Аналітичні методи характеризуються тим, що встановлюють
аналітичні залежності між умовами вирішення задачі та її результатами.
До аналітичних належить широка група методів економічного аналізу
діяльності фірми (побудова рівняння беззбитковості і знаходження точки
беззбитковості).Статистичні методи ґрунтуються на збиранні та обробці
статистичних матеріалів. Характерною рисою цих методів є врахування
випадкових впливів та відхилень. (Включають методи теорії ймовірностей
та математичної статистики. В управлінні широко використовують наступні
з цієї групи методів: кореляційно-регресійний аналіз; дисперсний аналіз;
факторний аналіз; кластерний аналіз; методи статистичного контролю
якості і надійності та інші).Методи математичного програмування.
Найбільш широко методи математичного програмування застосовуються в
сферах планування номенклатури і асортименту виробів; визначенні
маршрутів виготовлення виробів; мінімізації відходів виробництва;
регулюванні запасів; календарному плануванні виробництва тощо. В теорії
управління виділяють три основні моделі прийняття рішень: Класична
модель спирається на поняття “раціональності” в прийнятті рішень.
Передбачається, що особа, яка приймає рішення повинна бути абсолютно
об’єктивною і логічною, мати чітку мету, усі її дії в процесі прийняття
рішень спрямовані на вибір найкращої альтернативи. Поведінкова модель
спирається на поняття “обмеженої раціональності”, яке означає, що люди
можуть тільки намагатися прийняти раціональне рішення, але їх
раціональність завжди буде обмеженою (теоретично завжди існує рішення
краще за прийняте); Ірраціональна модель ґрунтується на передбаченні, що
рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи.
Ірраціональна модель найчастіше застосовується.
62. Визначення і кластфікація управлінських рішень.
Управлінське рішення — результат вибору суб’єктом управління способу
дій, спрямованих на вирішення поставленого завдання в існуючій чи
спроектованій ситуації. 1.За функціональним призначенням: планові —
стосуються планування діяльності організації та її підрозділів;
організаційні — структурують відносини в організації; визначають
повноваження та відповідальність працівників, коло їх обов’язків;
використовують для розподілу виробничих завдань; регулюючі — регулюють
перебіг процесів в організації, усувають відхилення від запланованого;
активізуючі — спрямовані на активацію певних дій
персоналу, заохочують до кращого виконання роботи; контрольні —
стосуються вибору засобів і методів контролю за перебігом процесів. 2.
За змістом: економічні — спрямовані на вибір ефективних методів
управління економічними процесами в організації (встановлення ціни,
визначення форм і систем оплати праці, використання прибутку тощо);
соціальні — зорієнтовані на вибір ефективних методів управління
соціальними процесами (управління конфліктами, розвиток персоналу,
поліпшення умов праці тощо); технічні — пов’язані з функціонуванням
технічної складової (вибір технологій, налагодження, регулювання,
вдосконалення техпроцесів тощо); наукові — стосуються вибору напряму
науково-дослідних робіт, впровадження інновацій тощо. 3.За характером
дій: директивні — потребують обов’язкового виконання; нормативні —
служать орієнтиром, стандартом при прийнятті інших рішень у даній сфері;
методичні — у них дається детальний опис дій, які необхідно виконати у
певній ситуації; рекомендаційнійні рекомендують, як краще вчинити в
певній ситуації, але залишають право вибору іншого рішення; дозвільні —
дозволяють певні дії. 4.За часом дії: стратегічні — спрямовані на
визначення стратегічних цілей та завдань, розрахованих на тривалу
перспективу (5—15 років чи більше); тактичні — стосуються вибору
способів і методів реалізації стратегії, розраховані на 1—2 роки;
оперативні — визначають конкретні заходи (розраховані на реалізацію
протягом 1 року), за якими здійснюється організація і регулювання
виробничих процесів. 5. За напрямом впливу: внутрішнього спрямування —
спрямовані всередину організації для впливу на стан чи функціонування її
внутрішніх складових; зовнішнього спрямування — визначають способи й
методи взаємодії організації із зовнішнім середовищем. 6. За способом
прийняття: індивідуальні — приймаються одноосібно людиною, що має на це
повноваження; колегіальні — приймаються після досягнення консенсусу
групою фахівців; колективні — приймаються всім колективом, якого
стосується проблема. 7. За рівнем прийняття рішень: організація в
цілому- приймаються вищим рівнем менеджменту; структурні підрозділи —
приймаються лінійними керівниками середніх та низових рівнів;
функціональні служби — приймаються функціональними менеджерами; окремі
працівники — приймаються індивідами (наприклад, вибір способу виконання
дорученого завдання). 8.За ступенем ефективності: оптимальні — ставлять
за мету вибір найкращого рішення; раціональні — передбачають вибір
рішення, яке дасть змогу ліквідувати проблему, але не є найкращим;
приймаються за умов обмеженості ресурсів. 9. За методами підготовки:
креативні — використовують творчий підхід для генерування ідей щодо
знаходження способів розв’язання проблеми; евристичні — прийняття
рішення через «осяяння»; репродуктивні — використовують відомі й раніше
вживані способи розв’язання проблеми (відтворюються раніше прийняті
рішення). 10.За ступенем структурованості: структуровані;
слабоструктуровані; неструктуровані.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
