.

Макроекономіка (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 45511
Скачать документ

1 Предмет макроекономіки 3 Модель ек.кругообігу

Макроек. — галузь економічної науки, яка вивчає функціонування
економіки в цілому з погляду забезпечення умов стійкого економічного
зростання, повної зайнятості ресурсів та мінімізації рівня інфляції

Відрізняють сім ключових проблем макроек.: 1. ВВП. 2. Економічний цикл.
3. Зайнятість (безробіття). 4. Інфляція. 5. Макроеко-номічна політика
держави. 6. Економічне зростання. 7. Макроекономічні процеси відкритої
економіки: торговельний баланс, платіжний баланс, валютний курс.

На відміну від мікроекономіки макроек. використовує для аналізу процесів
агреговані величини – це сукупність специфічних економічних одиниць як
єдиного цілого (наприклад, ВВП — у макроек-іці, випуск фірми — в
мшроекономіці, середній рівень цін — у макроек., ціна конкретного товару
— в макроек.)

Макроекономіка використовує загальнонаукові та специфічні методи
дослідження.

Загальнонауковими є методи: 1) наукової абстракції; 2) аналізу та
синтезу; 3) єдності історичного та логічного; 4) позитивний і
нормативний. До специфічних методів належать: 1) агрегування; 2)
моделювання; 3) принцип рівноваги.

Об’єктом макроекономічного аналізу виступає економічна система в цілому
та її агреговані параметри. Існує три типи економічних систем: командна,
ринкова та змішана. У командній економіці на перше місце ставиться
централізоване планування. Держава вирішує, що, як і для кого виробляти,
розподіляє ресурси між галузями. У такій економіці ефективний розподіл
ресурсів є неможливим. Тому суто командних економік не існує. У
ринковому господарстві економічний вибір визначає ринок. Суто ринкових
економік також не існує. Держава втручається в діяльність ринків
багатьма способами і з різних причин. Тому в усіх країнах існують
змішані економічні системи. У змішаній економіці поєднуються ринкові
відносини та централізовані рішення.

З позицій макроекономіки народне господарство складається з чотирьох
суб’єктів:

сектор домогосподарств (сектор споживання)

сектор інвестицій (сектор підприємництва)

державний сектор (державні закупки товарів і послуг)

сектор чистого експорту (сектор закордон)

Найпростіша модель економічного кругообігу закритої економіки, тобто без
участі держави і без міжнародних зв’язків містить тільки два сектори —
домогосподарства і фірми та два вид ринків — ринок благ і ринок
ресурсів.

На ринку благ домогосподарства купують необхідні їм товари і послуги у
фірм. На ринку ресурсів, навпаки, фірми купують у домогосподарств
необхідні їм ресурси: капітал, робочу силу, природні ресурси для
здійснення виробничого процесу. Економічна система є замкненою. Доходи
одних економічних суб’єктів є витратами інших економічних суб’єктів. У
моделі наявні два види потоків: “доходи—витрати” та “ресурси—товари” і
послуга. Вони здійснюються одночасно у протилежних напрямах і постійно
повторюються. Потік товарів і послуг

здійснюється проти годинникової стрілки. Ринки благ та ресурсів
балансуються потоками грошових платежів за годинниковою стрілкою.
Домогосподарства на ринку благ здійснюють грошові платежі. Фірми на
ринку ресурсів також купують робочу силу, капітал, природні ресурси,
здійснюючи при цьому грошові витрати.

У результаті взаємодії двох ринків відбувається кругообіг, а між самими
ринками досягається рівновага. Отже, сумарна величина витрат одних
суб’єктів макроекономіки дорівнює сумарній величині доходів інших.

Модель економічного кругообігу за участі держави доповнюється ще одним
сектором — сектором уряду. Держава бере участь у регулюванні економіки
трьома способами: 1) збиранням податків; 2) здійсненням державних
витрат; 3) регулюванням кількості грошей в економіці.

Дві попередні моделі є замкненими. Якщо в модель вводиться сектор
закордон, то одержана система стає відкритою і модель матиме назву
“модель відкритої економіки”. Зовнішній світ пов’язаний з економікою
країни такими способами: 1) через імпорт товарів і послуг; 2) через
експорт товарів і послуг; 3) через міжнародні фінансові операції.

2 Етапи розвитку макроекономіки

4 Сутність та основні методологічні принципи побудови системи
національних рахунків 5 Основні групування в системі нац.рахунків (СНР)

Система національних рахунків – це сукупність взаємопов’язаних
показників і класифікацій, що їх використовують для опису та аналізу
результатів економічного розвитку країни. Система національних рахунків
(СНР) послідовно описує найважливіші процеси і явища економіки: 1)
виробництво; 2) дохід; 3) споживання; 4) нагромадження капіталу; 5)
фінанси. СНР відображає взаємозв’язок між випуском продукції, доходами
та витратами.

До основних категорій системи національних рахунків належать:
інституційна одиниця, економічна операція та резидент.

Інституційна одиниця — це економічна одиниця, яка є юридичною особою,
веде повний набір бухгалтерської звітності та характеризується єдністю
поведінки і самостійністю у прийнятті рішень у сфері основної
діяльності. Інституційна одиниця є базовою одиницею обліку в СНР.

У системі національних рахунків здійснюються економічні операції трьох
видів: операції з продуктами і послугами, розподільчі та фінансові.

Резидентами країни вважаються особи або організації, центр інтересів
яких зосереджується на території цієї країни.

Резидентів поділяють на: резиденти-особи та резиденти-підприємства.

В Україні національні рахунки розробляються Державним комітетом
статистики за міжнародним стандартом СНР ООН з 1993 р. У СНР
використовують різні групування таких економічних категорій.

Відповідно до міжнародних стандартів система національних рахунків
поділена на шість секторів [5]:

нефінансові корпорації, тобто усі підприємства, які виробляють товари та
надають послуги з реалізації їх на ринку;

фінансові корпорації — установи, які здійснюють фінансові операції:
випуск та розподіл фінансових коштів, випуск та реалізацію цінних
паперів, надання кредитів (банки, страхові компанії та ін.);

сектор загального державного управління (державні установи та
організації, тобто інституційні одиниці, які утримуються за рахунок
державного бюджету);

сектор домашніх господарств, до якого належать домогосподарства, які
споживають товари і послуги і можуть виробляти продукти для власного
споживання;

сектор некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства
(інституційні одиниці, що надають неринкові послуги домашнім
господарствам);

сектор зовнішньоекономічних зв’язків.

Групування за галузями в СНР здійснюється таким чином:

1) промисловість; 2) будівництво; 3) сільське, лісове, рибне
господарства; 4) транспорт та зв’язок; 5) торгівля, заготівля,
матеріально-технічне постачання та збут; 6) інші галузі матеріального
виробництва; 7) галузі сфери нематеріального виробництва. Крім основних
галузей, згідно з міжнародною класифікацією, виділяють близько ста
підгалузей.

Економічні операції в СНР об’єднуються у рахунки. Згідно з принципом
подвійного запису кожна економічна операція відбивається у рахунках
двічі: у ресурсах (дебет) та у використанні (кредит). Сукупність
двосторонніх рахунків утворює балансову таблицю. Відповідно до
Міжнародних стандартів існує десять рахунків. В Україні поки що діючими
вважають шість: 1) рахунок товарів і послуг; 2) рахунок виробництва; 3)
рахунок утворення доходу; 4)рахунок розподілу доходу; 5) рахунок
використання доходу; 6) рахунок капіталу.

Основним показником вимірювання обсягу виробництва в економіці служить
валовий внутрішній продукт.

6 Сутність та методи розрах. ВВП 7 Розрахунок показників: чист. внутр.
продукт, валовий нац.продукт, валовий нац.дохід, використовуваний дохід.

Валовий внутрішній продукт – це ринкова вартість усіх кінцевих
товарів і послуг, які вироблені в країні за певний період (за рік) .
Розрізняють такі особливості підрахунку ВВП: 1. ВВП — грошовий
показник. Обчислюють різнорідні за складом товари та послуги, вироблені
в країні, і зводять їх до єдиної грошової сукупної вартості.

2. Виключення подвійного рахунку. Для правильного розрахунку сукупного
обсягу виробництва необхідно, щоб усі продукти та послуги, вироблені в
поточному році, були враховані один раз.

3. Показник ВВП виключає невиробничі угоди.

Розрізняють два типи невиробничих угод: 1) фінансові угоди; 2) продаж
утриманих товарів. Фінансові угоди: 1) трансфертні видатки; 2) приватні
трансфертні платежі; 3) купівля-продаж цінних паперів (акцій, облігацій,
сертифікатів тощо). До трансфертних видатків державного бюджету належать
видатки з соціального страхування, зокрема допомога безробітним, пенсія
ветеранам тощо. Характерним є те, що трансферти не створюють поточного
обсягу виробництва. Що ж до продажів утриманих товарів, то ці продажі
виключаються з підрахунку ВВП, оскільки не відображають поточного
виробництва і містять подвійний рахунок.

4. З розрахунку ВВП виключається тіньова економіка.

5. Циклічні сезонні коливання реального ВВП не впливають на сумарний
показник ВВП. Обсяг виробництва в економіці країни зростає упродовж року
і досягає найменшого значення на початку, а найбільшого — наприкінці
року. Причини сезонних коливань пов’язані з природними умовами
(наприклад, будівельні роботи найінтенсивніше проводять улітку), з
періодом літніх відпусток (зростають платні послуги населенню), зі
святами (зростає закупівля товарів).

Показник ВВП розраховується трьома методами: 1) виробничим (за доданою
вартістю); 2) методом кінцевого використання (за витратами); 3)
розподільчим (за доходами).

Розрахунок ВВП виробничим методом підсумовує додану вартість, створену
всіма галузями економіки під час виробництва товарів та послуг.

Система національних рахунків в Україні передбачає підрахунок ВВП
виробничим методом за формулою:

ВВП = валова додана вартість усіх галузей +податки на прибуток +субсидії
на продукти

Розрахунок ВВП методом кінцевого використання (витратний метод)
здійснюється підсумовуванням витрат усіх економічних одиниць, які
використовують ВВП, — домогосподарств, фірм, держав та іноземців. Отже,
ВВП (Y) за методом кінцевого використання — це сукупна вартість усіх
товарів і послуг, необхідна для того, щоб викупити на ринку весь обсяг
виробництва:

де С — споживання або кінцеві споживчі витрати домогосподарств на товари
і послуги (за винятком витрат на придбання житла): витрати
домогосподарств на предмети тривалого користування (автомобілі,
телевізори…), товари поточного використання (хліб, молоко…),
споживчі витрати на послуги (лікарів, перукарів…); І – інвестиції або
валові приватні внутрішні інвестиції. До валових приватних внутрішніх
інвестицій відносяться витрати фірм на будівництво будівель і споруд, у
тому числі житлове будівництво; витрати домогосподарств на придбання
житла, обладнання, машин, механізмів, нових технологій, амортизація,
амортизаційні відрахування, зміна товарно-матеріальних запасів.

G — державні витрати органів влади на утримання армії, апарату
управління, виплату заробітної плати працівникам державного сектору за
відрахуванням трансфертів;

NX — чистий експорт.

Чистий експорт товарів і послуг — це величина, на яку зарубіжні витрати
на вітчизняні товари і послуги перевищують вітчизняні витрати на
іноземні товари і послуги:

У межах розподільчого методу ВВП визначається як сума доходів, створених
резидентами країни за рік.

Розрахунок ВВП розподільчим (дохідним) методом підсумовує усі види
чинникових доходів (чинники виробництва: праця і капітал, які беруть
участь у виробничому процесі), а також включає два компоненти
(амортизаційні витрати і непрямі податки на бізнес), які не є доходами.

ВВП має такі складові: Амортизаційні витрати. 2. Чисті непрямі податки
на бізнес – повні непрямі податки на бізнес – субсидії. Фірми
розглядають ці податки як витрати виробництва і тому додають їх до цін
на продукти. До непрямих податків на бізнес належать податок на додану
вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі. 3. Заробітна плата, внески
підприємств на соціальне страхування та у різні фонди. 4. Рентні платежі
– прибуток (дохід), що його отримують власники нерухомості, включаючи
приписану (умовно нараховану) ренту

за проживання у власних будинках. 5. Чисті відсотки – різниця між
відсотковими платежами фірм іншим

секторам економіки та відсотковими платежами, що їх фірми отримали від
інших секторів. 6. Дохід від власності – чистий прибуток підприємств,
які перебувають у приватній власності. 7. Прибуток корпорацій – податок
на прибуток корпорацій, що його одержує уряд, дивіденди акціонерам,
нерозподілений прибуток корпорацій.

Три методи підрахунку повинні привести до однакового результату.

Поняття “валовий внутрішній продукт ” (ВВП) та “валовий національний
продукт” (ВНП) є різними за означеннями [2].

Для полегшеного розуміння показника ВВП вводять ще один показник —
валовий внутрішній продукт на душу населення, або вартість виробленої
продукції на одну людину. Його одержують діленням ВВП країни на
чисельність населення в даному році:

Валовий національний продукт. Характеризує результати виробництва
підприємств і організацій країни незалежно від їх територіального
розміщення

Визначення: – Показник статистики національного доходу в системі
національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і
послуг у ринкових цінах, включає вартість спожитих населенням товарів і
послуг, державних закупівель, капітальні вкладення і сальдо платіжного
балансу. -Показник статистики національного доходу в системі
національних рахунків, який виражає сукупну ринкову вартість товарів і
послуг, виготовлених в країні протягом року. Обчислюється: За видатками:
ВНП = C + Ig + G + Xn

C – особисті споживацькі видатки: предмети споживання тривалого
використання, товари поточного споживання, споживацькі видатки на
послуги; Ig – валові приватні внутрішні інвестиції: кінцеві покупки
устаткування, будівництво, зміна запасів; G – державні закупки товарів і
послуг – всі державні видатки на кінцеву продукцію підприємств і на
прямі закупки ресурсів; Xn – чистий експорт – величина, на яку
закордонні видатки на державні товари і послуги країни перевищують
державні видатки на закордонні товари і послуги

За прибутками: ВНП = ВСК + НПБ + З + Р + П + ПВ + ПК

ВСК – відрахування на споживання капіталу – амортизація; НПБ – непрямі
податки на бізнес: податок з продаж, акцизи, податки на майно,
ліцензійні платежі, мито; З – винагорода за працю найманим робітникам; Р
– рентні платежі – прибутки господарів житла і землі, що забезпечують
економіки ресурсами власності; П – процентні платежі – прибутки
кредиторів, які ті отримують від позичальників як плату за користування
грошима; ПВ – прибутки від власності – чистий прибуток підприємств; ПК –
прибутки корпорацій

Взаємопов’язаний з валовим внутрішнім продуктом: на відміну від ВВП
включає і суму чистих прибутків із-за кордону. На відміну від НД включає
і доходи, отримані в невиробничій сфері, і амортизацію від основних
фондів

Валовий внутрішній продукт. Характеризує результати виробництва
підприємств і організацій країни, які розміщені на її території.
Визначення: Показник статистики національного доходу в системі
національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і
послуг, вироблених на території даної країни, у ринкових цінах. За своєю
натурально-речовинною формою є сукупністю предметів і послуг, що
використовувались протягом даного року на споживання і накопичення.

Чистий національний продукт. Характеризує результати виробництва
підприємств і організацій країни. Визначення: ВНП за відрахуванням тої
частини, яка необхідна для заміни засобів виробництва, зношених в
процесі випуску продукції

Формула: ЧНП = ВНП – ВСК

Національний доход. Характеризує прибуток, який заробили постачальники
ресурсів від участі у поточному виробництві. Визначення: – Узагальнюючий
показник економічного розвитку країни, який виражає загальний прибуток,
отриманий постачальниками ресурсів за їхній внесок у виробництво
валового національного продукту. – Показник статистики національного
доходу в системі національних рахунків, який виражає вартість частини
сукупного суспільного продукту, одержувану за відрахуванням усіх
матеріальних витрат на його виробництво.

Формула: НД = ЧНП – НПБ = ВНП – ВСК – НПБ = З + Р + П + ПВ + ПК

Розраховується в поточних цінах. Обчислюється:

Виробничим методом: НД = (ВП – ВМВВ)1 + (ВП – ВМВВ)2 + … + (ВП – ВМВВ)

ВП – валова продукція і-ої галузі; ВМВВ – вартість матеріальних
виробничих витрат; n – кількість галузей матеріального виробництва

Розподільчим методом: НД – сума первинних доходів фізичних і юридичних
осіб в сфері матеріального виробництва

Методом кінцевого використання: НД – сума кінцевих доходів галузей
матеріального і нематеріального виробництва і населення (що використана
на споживання і нагромадження)

Доход особистого споживання (особистий дохід). Характеризує прибуток,
який постачальники ресурсів фактично одержали. Формула: ОД = НД – ВСС –
ППК – НПК + ТП

ВСС – внески на соціальне страхування; ППК – податки на прибуток
корпорацій; НПК – нерозподілені прибутки корпорацій; ТП – трансферні
платежі.

Використовуваний дохід, або дохід після сплати податків, або
післяподатковий дохід, розраховується відніманням від показника
особистого доходу прибуткового податку з громадян та деяких неподаткових
платежів держави: використовуваний дохід = особистий дохід –
індивідуальні податки.

10 Типи і види інфляції. Антиінфляційна політика. 11 Зайнятість та
безробіття. Розрахунок рівня безробіття та рівня зайнятості.

Дефляція — тенденція до зниження загального рівня цін. Спричиняється
дефіцитом грошей відносно випуску благ. Дезінфляція — уповільнення
темпів інфляції. Залежно від розмірів державного втручання розрізняють
відкриту (явну) та приховану (пригнічену) інфляцію.

Відкрита інфляція діє в умовах вільних цін і виявляється у зростанні
загального рівня цін. Відкрита інфляція є характерною для ринкової
економіки.

Прихована інфляція діє в умовах негнучких, фіксованих цін і виявляється
у вигляді зниження якості товарів і послуг та у розвитку товарного
дефіциту. Характеризує централізовану економіку.

Залежно від темпів зростання цін розрізняють помірну, галопуючу та
гіперінфляцію.

Помірна інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін становить не
більш як 10 %. Характеризується прискореним нагромадженням грошей в
обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін.
Ціни зростають повільними темпами, але швидше, ніж заробітна плата. Це
не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів.
Зростання цін має передбачений характер.

Галопуюча інфляція — інфляція, за якої річний приріст цін вимірюється
від 10 до 200 %. Гроші втрачають свою цінність. Люди не заощаджують
гроші та використовують для угод більш стійку валюту. Інфляція виходить
з-під контролю держави.

Гіперінфляція — це інфляція, за якої річний приріст цін становить 200 %
і більше. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції.
Відбувається натуралізація господарських зв’язків, посилюється бартерний
обмін, порушуються фінансові та кредитні механізми, руйнусться
банківська система, процеси в економіці набувають стихійного характеру.
Споживачі намагаються вкласти гроші у матеріальні цінності. В економіці
відбувається перерозподіл доходів.

Залежно від ступеня очікуваності розрізняють передбачувану та
непередбачувану інфляцію.

Передбачувана (очікувана) інфляція очікується і може бути врахована
заздалегідь. Вона не впливає на загальний обсяг виробництва чи
перерозподіл доходів. Непередбачувана інфляція є результатом
непередбачених змін в економіці або наслідком виникнення незапла-нованих
змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції. Непередбачувана інфляція
впливає на загальний обсяг виробництва і перерозподіляє багатство між
різними групами людей. Від непередбачуваноі інфляції програють люди, які
одержують фіксовані номінальні доходи, власники заощаджень, пенсіонери,
які одержують пенсію, землегос-подарі, які одержують фіксовану
номінальну ренту, “білі комірці” — особи, доходи яких визначаються
тарифною сіткою.

Антиінфляційна політика держави — це сукупність заходів державного
регулювання, спрямованих на зниження темпів інфляції.

Дотепер сформувались два основних напрями, спрямовані на зведення темпів
інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає в стабілізації сукупного
попиту.

Монетарна антиінфляційна політика виникла на критиці кейнсі-анського
напряму, пропонуючи більш радикальні заходи щодо боротьби з інфляцією.

Існують кілька методів монетарної антиінфляційної політики.

В умовах гіперінфляції застосовується метод нуліфікації грошей.

Метод шокової терапії передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок
скорочення витрат на соціальні програми, введення дорогого кредиту,
скорочення податкових ставок. У результаті дорогого кредиту слабкі фірми
банкрутують, а низька ставка податку заохочує сильні фірми. Таким чином,
інфляція призупиняється.

Метод градуювання, або поступових змін — метод монетарного напряму
антиінфляційної політики. Він полягає у поступовому зниженні темпів
зростання грошової маси. Ця політика дуже часто викликає інфляційну
інерцію, коли минула інфляція породжує нову. Тому застосовують її тоді,
коли зростання рівня цін становить не більш як 20 % на рік.

Перевагами поступових змін інфляції є: поступове зростання цін та
надання безробітним працівникам можливості перекваліфікуватися.
Поступовий спад виробництва дає можливість підприємствам
перепрофілюватися. Головний позитив — це соціальна стабільність у
державі. Недоліками поступової ходи є, безумовно, невизначеність
економічної політики та очікування інфляції.

Застосування одного з монетарних методів антиінфляційної політики
залежить від соціально-економічної ситуації в країні та визначається
конкретними умовами і можливостями.

Метод регулювання цін і доходів за допомогою заморожування цін і
заробітної плати та обмеження її зростання. Цей підхід передбачає
встановлення коефіцієнта виробничих втрат. Він показує, скільки
відсотків реального ВВП потрібно витратити для того, щоб скоротити
рівень інфляції на 1 %. Політика регулювання цін та доходів на практиці
себе не виправдала, тому застосування її в економіці обмежене.

У сучасних умовах більшість економістів пропонують дотримуватись
наступного методу антиінфляційної політики: темп зростання пропозиції
грошей має дорівнювати темпові економічного зростання країни.

Отже, головним принципом боротьби з інфляцією є усунення джерел її
походження. Оскільки об’єктивні причини виникнення інфляції існують, то
повністю усунути її неможливо. Тому антиінфляційна політика полягає не у
ліквідації інфляції, а у зниженні високих та утриманні стабільно низьких
темпів передбачуваної інфляції.

Досягнення повної зайнятості належить до цілей досягнення
мак-роекономічної стабільності. Безробіття є проявом нестабільності
економічного розвитку країни.

За визначенням МОП, безробіття — наявність групи осіб, які старші за
певний вік, не мають роботи, здатні нині до роботи та які шукають роботу
у розглядуваний період.

Безробіття не визначається звичайною різницею між робочою силою та
зайнятими, оскільки існують різноманітні класифікації безробіття. Це
пояснюється різними підходами до проблеми безробіття, відсутністю єдиної
бази статистичної інформації щодо зайнятості. Найпоширенішою
класифікацією є поділ безробіття на три види: фрикційне, структурне,
циклічне.

Фрикційне безробіття пов’язане з пошуком та очікуванням роботи і має
добровільний характер. Охоплює велику кількість людей в усіх країнах,
має короткостроковий період тривалості та є неминучим. Шляхами подолання
фрикційного безробіття є вдосконалення інформаційної бази на ринку праці
та введення певних обмежень щодо переміщення робочої сили. Фрикційне
безробіття кваліфікується як добровільна зміна місця роботи, пошук нової
роботи через звільнення, пошук роботи вперше.

Сезонне безробіття є підтипом фрикційного і виникає в результаті
сезонних коливань попиту та пропозиції на ринку праці.

Структурне безробіття пов’язане з невідповідністю пропозиції праці та
попиту на робочу силу.

З часом у структурі сукупного попиту і в технології відбуваються зміни,
які, в свою чергу, змінюють структуру загального попиту на робочу силу.
Внаслідок таких змін попит на деякі професії знижується або взагалі
зникає. Попит на інші професії, у тому числі й такі, що раніше не
існували, збільшується. Виникає безробіття, за якого робоча сила реагує
повільно на ці зміни і її структура повністю не відповідає новій
структурі робочих місць. Структурне безробіття, як і фрикційне, також
вважають неминучим.

Методами економічної політики, спрямованими на зменшення структурного
безробіття, є програми розвитку переструктурованих галузей та регіонів
країни, програми перекваліфікації робочої сили.

Циклічне безробіття викликане рухом економічного циклу. При піднесенні
економіки рівень безробіття знижується, при спаданні — зростає. Циклічне
безробіття може бути пов’язане ще й із тривалим економічним застоєм, або
стагнацією, економіки. За тривалістю циклічне безробіття перевищує
фрикційне та поступається структурному.

Шляхами подолання циклічного безробіття є державні програми щодо
стабілізації темпів економічного зростання, спрямовані на підвищення
сукупного попиту, приміром великі державні програми на будівництво
житла, доріг тощо.

Залежно від тривалості існування розглядають короткострокове і
довгострокове безробіття.

За характером прояву розрізняють відкрите безробіття, яке враховується
офіційною статистикою, та приховане, коли людина працює, має дохід, а
офіційно не зареєстрована як зайнята.

Повна зайнятість — це зайнятість за наявності лише природного безробіття
та відсутності безробіття циклічного.

Природний рівень безробіття — рівень безробіття за умови повної
зайнятості. Він дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного
безробіття.

На величину природного рівня безробіття впливає передусім стан економіки
в країні. Показниками цього стану можуть бути валовий внутрішній продукт
на душу населення, демографічні показники, мінімальний рівень заробітної
плати.

Повна зайнятість означає підтримування частки незайнятого населення у
розмірі 5,5-6,5 % загальної чисельності робочої сили. У різних країнах
ці показники різні, але в усіх випадках природніш рівень безробіття не
означає 100%-ної зайнятості.

Повний, або природний, рівень безробіття виникає за збалансованості
ринків робочої сили, тобто коли кількість тих, хто шукає роботу,
дорівнює кількості вільних робочих місць.

Різниця між фактичним та природним рівнем безробіття дає показник
циклічного безробіття. Отже, рівень безробіття за повної зайнятості
досягається у тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює 0.

У сучасній економіці замість терміну “природний рівень” безробіття
вживають термін “стійкий рівень безробіття”, який не прискорює інфляцію.
Цей показник обчислюється як усереднена величина фактичного рівня
безробіття в країні за попередні й наступні десять років. Міжнародна
організація праці (МОП) поділяє усе населення на три категорії.

Зайняті — люди, котрі виконують якусь оплачувану роботу, а також ті, що
мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи
відпустку.

Зайнятими (за матеріалами вибіркового обстеження робочої сили) вважають
осіб, які відпрацювали протягом обстежуваного тижня не менше чотирьох
годин (в особистому підсобному господарстві — не менш як ЗО годин)
незалежно від того, була це постійна чи тимчасова, сезонна, випадкова
або інша робота.

Безробітні, у визначенні МОП, — це особи віком 15-70 років (за

реєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які:

не мали роботи (прибуткового заняття); шукали роботу або намагались
організувати власну справу

впродовж обстежуваного тижня; готові розпочати або розпочинають роботу
протягом наступних двох тижнів; знайшли роботу та чекають відповіді;
зареєстровані в службі зайнятості як такі, що шукають роботу; навчаються
за направленням служби зайнятості.

Зареєстровані безробітні, згідно з Законом України “Про зайнятість
населення”, — це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають
заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у
державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні
розпочати підходящу роботу.

Особи поза робочою силою, або економічно неактивне населення: люди віком
до 16 років, а також ті, які перебувають у спеціалізованих установах
(психіатричних установах, виправних закладах тощо); особи, які вибули зі
складу робочої сили, — дорослі, які мають можливість працювати, але не
працюють і не шукають роботу;

особи, які навчаються з відривом від виробництва; військові строкової
служби; жінки, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною;
пенсіонери; особи дуже хворі, щоб працювати, або такі, що не шукають
роботу; іноземні громадяни.

Безробіття і зайнятість вимірюються показниками “рівень безробіття” і
“рівень зайнятості” відповідно.

Рівень безробіття — це відношення (у %) кількості безробітних до робочої
сили:

рівень безробіття = (безробітні) : (робоча сила) •100 %.

Рівень зайнятості — це відношення кількості зайнятого населення до
всього опитуваного населення. Розрізняють рівні зайнятості за статтю,
віковими групами, місцем проживання.

Рівень зайнятості по країні визначається за формулою:

рівень зайнятості по країні = (зайняті) : (особи віком від 15 років і
старші) • 100%

12 Потенційний ВВП. Закон Оукена. 13 Економічний цикл: структура та
сутність. Класифікація економічних циклів.

Потенційним рівнем ВВП вважають обсяг виробництва за умови повної
зайнятості ресурсів. Під час спаду він менший за цей рівень, потім
поступово повертається до нього, а інколи перевищує цей рівень під час
піднесення економіки.

Якщо фактичний ВВП менший за потенційний, Yf< Yp свідчить про відставання ВВП. Відставання ВВП —це обсяг продукції, що його економіка втрачає через неповне використання свого виробничого потенціалу. Якщо фактичний ВВП більший, ніж потенційний, Yf > Yp, тобто перевищення
фактичним ВВП свого потенційного рівня. Це стає можливим найчастіше в
екстремальних ситуаціях, коли в процес виробництва залучаються додаткові
зміни робітників, капітальне обладнання використовується понад
встановлені нормативи, поширюється понаднормова праця і праця за
сумісництвом.

Циклічне безробіття, крім соціальних, негараздів, призводить до втрат в
обсязі реального ВВП.

Артур Оукен на прикладі США математично виразив зв’язок між рівнем
безробіття і відставанням обсягу ВВП. Він сформулював закон, згідно з
яким країна втрачає 2-3 % фактичного ВВП відносно потенційного ВВП, коли
фактичний рівень безробіття збільшується на 1 % порівняно з його
природним рівнем:

де Yf- фактичний ВВП, Yp – потенційний ВВП, uf – фактичний рівень
безробіття, up —природний рівень безробіття, ? – емпіричний коефіцієнт
чутливості ВВП до змін циклічного безробіття (коефіцієнт Оукена).

Припустимо, ? = 2,5. Тоді закон Оукена формулюється так: якщо фактичний
рівень безробіття uf перевищує природний рівень up на 1 %, то
відставання обсягу ВВП становить 2,5 %.

Це відношення (1:2,5 або 2:5) дозволяє обчислити абсолютні втрати
продукції, які пов’язані з будь-яким рівнем безробіття.

Важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність. Історія
свідчить про те, що економічні умови ніколи не були сталими. За
економічним піднесенням настає економічний спад, і навпаки.

Економічний цикл (цикл ділової активності) — це періодичне піднесення
або спад реального ВВП на тлі загальної тенденції до зростання.

Економічний цикл характеризується: 1) самовідтворенням; 2)
безперервністю (останні фази попереднього циклу є початком такого); 3)
хвилеподібним характером динаміки макроекономічних показників.

Окремі економічні цикли суттєво відрізняються між собою за тривалістю та
інтенсивністю, проте всі вони утворюються з одних і тих самих фаз.
Наприкінці попереднього і під час народження нового циклу — спад —
погіршуються показники. На нижньому рівні — дно — встановлюється
короткочасна рівновага. Під час поширення нового економічного циклу —
піднесення — показники різко зростають. На верхньому рівні — пік —
досягнення рівноваги, потім — знову спад. Сучасні економічні теорії
розрізняють дво- та чотири-фазні моделі економічного циклу. Двофазні
моделі містять фази піднесення і спаду та найвищу (пік) і найнижчу (дно)
точки циклу.

Початковою фазою економічного циклу є спад (криза). Він порушує
нормальний хід економічного розвитку. Обсяг валового внутрішнього
продукту та рівень зайнятості скорочуються. Безробіття зростає. Однак
ціни не завжди знижуються. Під час спаду досягається найнижча критична
точка (дно), після якої починається пожвавлення. Виробництво і
зайнятість на дні досягають найнижчого рівня. На фазі піднесення
виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися.
Життєвий рівень населення також зростає. Досягається критична точка —
пік (вершина), коли в економіці спостерігається повна зайнятість і повне
використання економічних потужностей. Рівень цін має тенденцію до
підвищення. Зростання ділової активності припиняється.

За тривалістю економічні цикли поділяють на: короткі (малі) — коливання
ділової активності 3-4 роки; середні (промислові) — коливання ділової
активності 8-10 років; великі (довгі хвилі) — з періодичністю 48-55
років.

Короткі (малі) цикли пояснюються коливаннями в обсязі
товарно-матеріальних запасів та пов’язані з відновленням рівноваги на
споживчому ринку. Основою малих циклів є процеси, які відбуваються у
сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами,
котрі, повторюючись, мають певні закономірності. Тривалість їх 3-4 роки.

Середні (промислові) цикли зумовлюються зміною попиту на засоби
виробництва. Основою середніх циклів є процеси, пов’язані з оновленням
основного капіталу. Тривалість їх 8-10 років. В основі великих циклів
лежить зміна базових технологій і поколінь машин. Тривалість їх 48-55
років.

8 Номінальний і реальний ВВП. Дефлятор ВВП. 9 Інфляція: сутність,
причини, наслідки, показники.

Особливість підрахунку ВВП у тому, що це – грошовий показник. Для
визначення загальноекономічного показника ціни використовується показник
середнього рівня цін. Оскільки в економіці діє безліч цін, здійснити
економічний аналіз можна, маючи середньозважений показник. Таким
показником є індекс цін.

Індекс цін – це відношення вартості певного набору товарів та послуг
(ринкового кошика) у грошових одиницях (грн, дол.) у даний період до
вартості того самого набору в певний базовий період помножене на 100 %.

Номінальний ВВП – показник загального обсягу виробництва, який
обчислюється у поточних цінах. ВВП номінальний – не скоригований з
рівнем цін показник.

Реальний ВВП – показник загального обсягу виробництва, який обчислюється
у постійних цінах. ВВП реальний — скоригований з рівнем цін показник.

Дефлятор ВВП, або індекс ВВП — індекс цін, який використовується для
коригування номінального ВВП з урахуванням інфляції або дефляції і
одержання на цій основі реального ВВП:

Дефлятор ВВП = (номінальний ВВП : реальний ВВП) • 100%

Показником економічного добробуту вважається індекс цін споживчих благ,
або індекс споживчих цін .

Індекс споживчих цін (ІСЦ) — це відношення вартості споживчого кошика
товарів і послуг у розрахунковому році до вартості цього самого кошика у
базовому році.

На основі ВВП реального обчислюються темп зростання фізичного обсягу
виробництва і темп приросту обсягу виробництва. Темп приросту:

де Y1 — ВВП реальний у поточному році, Y0 — ВВП реальний у базовому
році.

Темп зростання (економічного):

Інфляція — тенденція до зростання загального рівня цін. Викликається
надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Інфляція
супроводжується зростанням обсягів виробництва та зниженням безробіття.
Інфляція впливає на перерозподіл доходів у суспільстві. Номінальний
дохід — це кількість грошей, що їх люди одержують у вигляді заробітної
плати, ренти, відсотка або прибутку. Реальний дохід — кількість товарів
та послуг, які можна придбати на суму номінального доходу. Зміна
реального доходу виражається приблизно такою формулою: зміна реального
доходу (%) ? зміна національного доходу(%) – зміна в рівні цін (%)

Для вимірювання інфляції застосовується такий показник, як темп
інфляції. Він показує, як змінилася сама інфляція, з яким темпом за
певний період (прискорилась чи сповільнилась), і обчислюється за
допомогою двох індексів цін – розрахункового та минулого періодів. Знак
“+” свідчить про прискорення, знак “-” — про уповільнення темпів
інфляції:

темп інфляції = (інд. цін минулого періоду – інд. цін минулого періоду)
: індекс цін розрахункового періоду • 100%

14 Теорія економічних циклів. 15 Сукупний попит, його сутність. Крива
сукупного попиту. Цінові та нецінові чинники сукупного попиту.

Окремі економічні цикли суттєво відрізняються між собою за тривалістю
та інтенсивністю, проте всі вони утворюються з одних і тих самих фаз.
Наприкінці попереднього і під час народження нового циклу — спад —
погіршуються показники. На нижньому рівні — дно — встановлюється
короткочасна рівновага. Під час поширення нового економічного циклу —
піднесення — показники різко зростають. На верхньому рівні — пік —
досягнення рівноваги, потім — знову спад. Сучасні економічні теорії
розрізняють дво- та чотири-фазні моделі економічного циклу. Двофазні
моделі містять фази піднесення і спаду та найвищу (пік) і найнижчу (дно)
точки циклу.

Початковою фазою економічного циклу є спад (криза). Він порушує
нормальний хід економічного розвитку. Обсяг валового внутрішнього
продукту та рівень зайнятості скорочуються. Безробіття зростає. Однак
ціни не завжди знижуються. Під час спаду досягається найнижча критична
точка (дно), після якої починається пожвавлення. Виробництво і
зайнятість на дні досягають найнижчого рівня. На фазі піднесення
виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися.
Життєвий рівень населення також зростає. Досягається критична точка —
пік (вершина), коли в економіці спостерігається повна зайнятість і повне
використання економічних потужностей. Рівень цін має тенденцію до
підвищення. Зростання ділової активності припиняється.

Чотирифазна модель економічного циклу розрізняє фази: А — піднесення, В
— кризи, С — депресії та F) — пожвавлення.

Сукупний попит – це загальний обсяг товарів і послуг, що їх готові
купити домогосподарства, фірми, уряд країни і економічні суб’єкти інших
країн за різного рівня цін у країні.

Основні компоненти сукупного попиту, або сукупних витрат, у відкритій
економіці:

де С — споживчі витрати; / — інвестиційні витрати; С — державні витрати;
NХ — чистий експорт країни.

Крива АD зображує зміну сукупного рівня усіх витрат домогосподарств,
фірм, держави та закордону залежно від зміни рівня цін. Негативний нахил
кривої АD свідчить про те, що за умови підвищення рівня цін обсяг
реального ВВП, на який пред’явлено попит, буде меншим, а при зниженні
рівня цін обсяг реального ВВП збільшиться.

На сукупний попит впливають цінові та нецінові чинники. Вплив їх може
пояснити рівняння кількісної теорії грошей:

де РY – номінальний обсяг доходу

Звідси

де Р – рівень цін в економіці; Y – реальний обсяг доходу; М – кількість
грошей в економіці; V- швидкість обігу грошей.

Від’ємний нахил кривої сукупного попиту визначається такими чинниками:
1) ефектом багатства; 2) ефектом відсоткової ставки; 3) ефектом
обмінного курсу .

Ефект багатства, або реальних касових залишків означає зменшення
багатства (доходу). За зростання рівня цін скорочуються реальні запаси
грошових коштів/ Отже, знижується попит на товари і послуги та
зменшується дохід .

Цим пояснюється обернена залежність між величиною АD та рівнем цін (за
умови, що пропозиція грошей і швидкість їх обертання є фіксованими).
Ефект відсоткової ставки (ефект Кейнса) полягає у тому, що із

зростанням рівня цін скорочуються реальні запаси грошових коштів. За
незмінної пропозиції грошей зростає відсоткова ставка. Як на слідок,
скорочується обсяг інвестицій в економіку і далі знижується обсяг
сукупного попиту. Ефект обмінного курсу виявляється у тому, що зростання
цін у країні за стабільних цін на імпорт призводить до скорочення
експорту. Отже, знижується сукупний попит у національній економіці.

Підвищення рівня цін за інших рівних умов призведе до зменшення попиту
на реальний обсяг виробництва. Зниження рівня цін зумовить збільшення
обсягів виробництва. Це співвідношення подане на графіку як рух від
однієї точки до іншої за стабільною кривою сукупного попиту.

На сукупний попит впливають нецінові чинники, які змінюють характер
сукупного попиту (рис. 4.3).

Збільшення сукупного попиту показано відхиленням кривої праворуч — від
АD0 до АD1 Цей зсув свідчить, що за різних рівнів цін обсяг товарів та
послуг зростає.

Нецінових чинники:

1. Зміни в споживчих витратах. Причиною змін у споживчих витратах є:

добробут споживача. Зниження реальної вартості активів споживачів
(фінансових активів – акцій, облігацій, нерухомості) призводить до
зменшення закупівель товарів. Внаслідок скорочення споживчих витрат
сукупний попит зменшується і, відповідно, крива сукупного попиту
зміщується ліворуч;

очікування споживача. Зміна споживчих витрат залежить від прогнозів, що
їх роблять споживачі. Якщо люди вважають, що їхні реальні доходи в
майбутньому зростуть, вони готові витратити більшу частину свого
теперішнього доходу. В цей час споживчі витрати зростають (заощадження
зменшуються) і крива

сукупного попиту зміщується праворуч;

заборгованість споживача. Заборгованість споживача внаслідок попередніх
закупівель у кредит може примусити скоротити його сьогоднішні витрати
для сплати наявних боргів. Наслідком є скорочення споживчих витрат і
зміщення кривої сукупного попиту ліворуч;

податки. Зменшення ставок прибуткового податку приведе до зміщення
кривої сукупного попиту праворуч.

2. Зміни в інвестиційних витратах. Інвестиційні витрати – це закупівлі
засобів виробництва. Зменшення обсягів нових засобів виробництва, що їх
підприємства готові придбати за даного рівня цін,

приведе до зміщення кривої сукупного попиту ліворуч, і навпаки.

відсоткові ставки. Зміна відсоткової ставки викликана будь-яким
чинником, окрім зміни цін. Наприклад, має місце зміна обсягу грошової
маси в країні. Збільшення грошової маси сприяє зменшенню відсоткової
ставки;

очікувані прибутки від інвестицій. Оптимістичні прогнози щодо одержання
прибутків на вкладений капітал збільшує попит на інвестиційні товари і
зумовлює зміщення кривої сукупного попиту праворуч;

податки. Збільшення податків з підприємств призведе до зменшення
прибутків (після відрахування податків) фірм від капіталовкладень, а
отже, до зменшення інвестиційних витрат і сукупного пошиту;

• технологічний прогрес. Нові технології стимулюють інвестиційні витрати
і тим самим викликають зростання сукупного попиту.

Зміни в державних витратах (викликаються, як правило, політичними
рішеннями, тобто державною політикою). Зростання державних закупівель
ВВП за даного рівня цін сприятиме зростанню сукупного попиту.

Зміни у витратах на чистий обсяг експорту. Збільшення чистого експорту
зміщує криву сукупного попиту праворуч, зменшення – ліворуч. До таких
чинників відносяться: національний дохід інших країн; валютні курси.

Пропозиція грошей.

Швидкість обертання грошей.

18 Функція споживання. Функція заощадження. Чинники спожив. та заощ.,
які не залежать від доходу. 19 Функція інвестицій. Чинники, що впливають
на інвест. попит, який не пов’язаний з відсотковою ставкою.

Закрита економіка містить три суб’єкти макроекономіки: С – сектор
споживання, I – сектор інвестицій, G – державний сектор. Основна
макроекономічна тотожність для закритої економіки виражається таким
чином: Y=C+I+G. Слід розрізняти Y – дохід та Y’ = Y- Т— частина доходу,
яка залишилася після сплати податків, тобто післяподатковий, або
використовуваний дохід.

Дохід поділяється на споживання (С) та заощадження (S): Y=С + S або Y’=
Y-Т=С+S.

Функція споживання виражає залежність між використовуваним доходом і
обсягом споживання і має вигляд: С — F\Y’) = F(Y-Т). Визначальним
чинником споживання у функції є дохід: С = с0 + с'(Y- Т) = с0 + с’Y, де
с0 — автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від
використовуваного доходу (за рахунок займів, у борг, за рахунок
заощаджень, субсидій).

Гранична схильність до споживання (МРС), с’-це величина, яка показує, на
скільки одиниць зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного
доходу на одиницю і визначається за формулою доходу.

З геометричної точки зору гранична схильність до споживання — це кут
нахилу кривої споживання.

Заощадження S – це неспожита частина доходу. Найпростіша функція
заощадження має вигляд: S = F(Y). Кожній функції споживання відповідає
єдина функція заощаджень:

де S – величина заощаджень домашніх господарств, с0 — автономне
споживання, 1 – с’= s’— гранична схильність до заощадження, Y – дохід.

Гранична схильність до заощадження (МРS) – це величина додаткового
заощадження з однієї додаткової грошової одиниці використовуваного
доходу, або показник того, на скільки одиниць зміниться обсяг
заощадження за умови зміни використовуваного доходу на одиницю: МРS = ?S
/ ?Y, де ?S – приріст заощаджень, ?Y – приріст використовуваного доходу.

Оскільки частина кожної грошової одиниці (гривні), яка не споживається,
обов’язково заощаджується, то МРС + МРS = 1; МРS = ?S / ?Y.

Середня схильність до заощадження (APS) – це частка заощаджень у
післяподатковому доході: MPS = ?S / ?Y

У короткостроковому періоді зі збільшенням доходу зростають і
споживання, і заощадження, але при цьому середня схильність до
споживання має тенденцію до зниження, а середня схильність до
заощадження — тенденцію до зростання. У довгостроковому періоді середні
схильності стабілізуються.

Чинники споживання та заощадження, які не залежать від доходу і
впливають на функції споживання і заощадження, зміщуючи їх графіки:

багатство. Зростання багатства (нерухомість, фінансові активи) зміщує
графік споживання вгору, а графік заощадження – вниз;

податки. Зниження податків збільшує післяподатковий дохід, і тому
зростають споживання і заощадження, і навпаки;

рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження, і навпаки;

відрахування на соціальне страхування. Збільшення відрахувань скорочує
споживання і заощадження;

очікування. Очікування зростання грошових доходів у
майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;

споживча заборгованість. Зростаюча споживча заборгованість зменшує
споживання та заощадження, і навпаки;

відсоткова ставка. Зі зростанням відсоткової ставки поточне споживання
зменшується, а заощадження зростають.

Інвестиції (I) — це економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення
реального капіталу суспільства. Джерелом інвестицій є заощадження.
Інвестиції — найбільш мінлива частина сукупного попиту AD. Вони
поділяються на чотири групи: 1) інвестиції в основний капітал (машини,
обладнання); 2) інвестиції в житлове будівництво; 3) амортизація; 4)
інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

У макроекономіці базовою інвестиційною функцією є функція, яка залежить
від відсоткової ставки: I=I(r). Зауважимо, що інвестиції залежать від
реальної (а не номінальної) відсоткової ставки. Функція інвестицій є
спадною і відображає обернену залежність між відсотковою ставкою та
інвестиціями в основний капітал. Із зростанням реальної відсоткової
ставки інвестиції зменшуються, оскільки витрати на одиницю капіталу
зростають, що зменшує прибутковість капіталу.

Крім відсоткової ставки, на інвестиції впливають такі невідсоткові
чинники:

витрати па основний капітал. Із зростанням витрат інвестицій ний попит
скорочується, і навпаки;

податки на підприємця. Зростання податків призводить до зниження
дохідності і зміщує криву попиту на інвестиції ліворуч, а зменшення
податків — праворуч;

технологічні зміни. Прискорення НТП зміщує криву попиту на інвестиції
праворуч, і навпаки;

очікування. За оптимістичних прогнозів економічних умов у країні попит
на інвестиції зростає, крива попиту зміщується праворуч, за
песимістичних — ліворуч.

20 Номінальна та реальна відсоткова ставка. 21 Мультиплікатор
інвестицій. Розрахунки мультиплік. процесу.

Процентна ставка – Плата, яку отримує кредитор від позичальника за
користування грошима

Види: За суб’єктом встановлення:

Процентна ставка , встановлена НБ

Процентна ставка комерційних банків, що розраховується як процент від
процентної ставки НБ

За реальністю:

Номінальна – процентна ставка, встановлена банком

Реальна = (Номінальна процентна ставка / Індекс цін)*100%

Розрізняють автономні інвестиції та індуційовані.

Автономні інвестиції – це інвестиції, які не залежать від рівня доходу.
Індуційовані інвестиції – це інвестиції, які залежать від рівня доходу.
Найпростіша функція автономних інвестицій має вигляд: 1=е- dR, де I –
автономні інвестиційні витрати, e — автономні інвестиції, які
визначаються зовнішніми економічними чинниками (запаси корисних
копалин), R — реальна відсоткова ставка, d — емпіричний коефіцієнт
чутливості інвестицій до динаміки ставки відсотка.

Мультиплікатор інвестицій, т! — це число, яке показує, у скільки разів
зростає рівноважний дохід ?Y за умови збільшення автономних інвестицій
на ?І

Зв’язок між мультиплікатором та граничними схильностями виражається
таким чином:

22 Визначення рівноважного ВВП на основні моделі „витрати – випуск”. 23
Визначення рівноважного ВВП на основні моделі „вилучення – ін’єкції”.

Кейнсіанська модель рівноваги, або “кейнсіанський хрест”, передбачає
фіксованість рівня цін.

Сукупний попит AD представлений плановими витратами — сумою, яку
домогосподарства та фірми мають намір витратити на купівлю товарів та
оплату послуг: Еp =AD = С + І.

Сукупна пропозиція АS представлена фактичними витратами Еf=AS= Y.

Фактичні витрати відрізняються від планових тим, що фірми змушені
здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Якщо сукупні витрати менші за дохід (Ep< Ef), то відбувається непланове зростання інвестицій у товарні запаси і виробництво матиме тенденцію до спаду, оскільки економіка постійно прагне досягти рівноваги. Якщо сукупні виграти перевищують дохід Ep>Ef), то відбувається непланове
зменшення інвестицій у товарні запаси і виробництво виявлятиме тенденцію
до зростання. Якщо сукупні витрати дорівнюють доходу (Ер = Еf), то
непланові інвестиції дорівнюють нулю.

Рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва, якому відповідають сукупні
витрати, необхідні для закупівлі усієї продукції, виробленої в поточний
період.

Знак “+” — це незаплановане зростання інвестицій у товарно-матеріальні
запаси – приріст;

Знак “-” — це незаплановане зменшення інвестицій у товарно-матеріальні
запаси -зменшення.

Бісектриса означає, що фактичні і планові сукупні витрати збігаються.

У точці А, де дохід дорівнює плановим витратам, досягається рівність між
плановими та фактичними інвестиціями та заощадженнями, тобто
встановлюється макроекономічна рівновага.

Якщо фактичний обсяг виробництва Y1 > Y*, це означає, що фірми
виробляють більше товарів, ніж можуть купити покупці (AD < AS). Різниця
між ними є нереалізованою продукцією, що викликає зростання
товарно-матеріальних запасів (ТМЗ). Це примушує фірми скорочувати
виробництво, зайнятість, що в результаті зменшує дохід. Поступово Y,
зменшується до Y*, і досягається рівновага.

Якщо фактичний обсяг виробництва Y2 < Y*, це означає, що фірми виробляють менше товарів, ніж їх готові придбати покупці (AD > AS).
Попит зростає за рахунок непланового скорочення ТМЗ фірм, що зумовлює
тенденцію зростання виробництва і зайнятості. ВВП поступово зростає від
Y2 до Y*, і знову досягається рівновага: сукупний попит дорівнює
сукупній пропозиції (AD=AS).

Дохід від реалізації виробленої продукції можна одержати тільки після
сплати податків: Y’=Y- Т. Частину цього доходу домогосподарства можуть
заощадити.

Заощадження являють собою вилучення витрат з потоку “витрати — доходи”:
S=Y-C.

Споживання зменшується і стає меншим за загальний обсяг виробництва.
Викупити на ринку всю вироблену продукцію стає неможливо.

Фірми ж не продають усю вироблену продукцію споживачам, частина її стає
інвестиційним товаром і реалізується всередині підприємницького сектору.
Тому інвестиції розглядаються як ін’єкції (доповнення) витрат у потік
“доходи-витрати”, а це, в свою чергу, доповнює споживання. Отже,
інвестиції являють собою компенсацію на заощадження.

Якщо S < Ip, обсяг ВВП буде нижчим за рівноважний рівень (Y<Y*). Якщо S > Ip, обсяг ВВП перевищуватиме рівноважний рівень (Y>Y*).

Якщо S=Ip, обсяг ВВП збігатиметься з рівноважним рівнем (Y=Y*).

S = Ір означає, що вилучення засобів виробництва на заощадження повністю
компенсуються ін’єкціями інвестицій.

Ця рівність визначає рівновагу ВВП.

Модель “вилучення – ін’єкції” подається у такій графічній інтерпретації

Графічно рівновагу ВВП можна визначити у точці перетину кривої
заощаджень S і планових інвестицій Ip. У точці рівноваги А
домогосподарства мають намір заощадити стільки ж, скільки підприємці
бажають інвестувати.

Якщо фактичний дохід перевищує рівноважний рівень, має місце тенденція
до скорочення виробництва: Yf > Y*.

Якщо фактичний дохід менший за рівноважний рівень, спостерігається
тенденція до зростання виробництва: Yf< Y*. 24 Поняття рецесійного розриву та його подолання за допомогою держави. Графічна та математ.интерпретація рецесійного розриву. 25 Поняття інфляційного розриву та його подолання за допомогою держави. Коливання рівноважного рівня випуску навколо потенційного рівня призводять до виникнення рецесійного або інфляційного розривів. Рецесійний розрив — це величина, на яку сукупні витрати менші за потенційні витрати. Розрив називають рецесійним, оскільки він здійснює в економіці рецесію, скорочення виробництва відносно потенційного рівня. У графічному зображенні рецесійний розрив — це відстань по вертикалі між прямими сукупних планових витрат Е* і потенційно необхідних витрат Еp . Втрати економіки при рецесійному розриві складають величину: ?Er = (Еp – Е*) тE (добуток рецесійного розриву та мультиплікатора витрат). Рецесійний розрив — це величина, на яку графік сукупних планових витрат повинен був би зміститися вгору, щоб збігтися з потенційними витратами. Коливання рівноважного рівня випуску навколо потенційного рівня призводять до виникнення рецесійного або інфляційного розривів. Інфляційний розрив —- величина, на яку сукупні планові витрати перевищують потенційні. Інфляційний розрив свідчить про те, що економіка потерпає від перевитрат, тобто має місце надлишок сукупних витрат Е* > Еp .
Рівноважний ВВП перевищує потенційний (Y* > Yp).

Розрив називають інфляційним, оскільки він викликає в економіці
інфляційний надлишок ВВП, який визначається за формулою:

де тE— мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив — це величина, на яку графік сукупних витрат повинен
зміститися вниз, щоб збігтися із потенційними витратами.

Наслідком інфляційного розриву є надлишок попиту (інфляція попиту) та
підвищення цін.

26 Необхідність та сутність державного регулювання економіки. Методи
державного регулювання. 27 Типи фіскальної політики.

До основних функцій держави відносять політичну, соціальну, економічну
та міжнародну функції.

Економічна функція держави полягає в регулюванні кількості грошей в
економіці; формуванні правових основ функціонування економіки; усуненні
вад ринкового саморегулювання; перерозподілі доходів.

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізми
бюджетно-податкової, грошово-кредитної, соціальної, зовнішньоекономічної
політики тощо.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на
сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор
економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування.

За формами впливу методи державного регулювання економіки поділяються на
прямі та непрямі. Методи прямого впливу безпосередньо діють на
функціонування суб’єктів ринку за допомогою знарядь
адміністративно-правового характеру: нормативно-правових актів, цільових
комплексних програм, державних замовлень, ліцензій, квот.

Методи непрямого регулювання діють опосередковано. Держава спонукає
суб’єктів ринку до діяльності у напрямку державних пріоритетів. Для
цього застосовуються знаряддя фіскальної, грошово-кредитної,
інвестиційної та інших напрямів економічної політики, а також методи
морального переконування.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика держави — це політика
використання державних податків та витрат (видатків) з метою впливу на
соціально-економічний розвиток країни. Засоби фіскальної політики —
державні витрати та податки — використовуються для забезпечення повної
зайнятості і стримування темпів інфляції. Податки є основним джерелом
доходів держави.

Державні видатки за напрямом використання поділяються на чотири види: 1)
споживчі витрати держави, пов’язані з національною обороною,
енергетикою, освітою, медичним обслуговуванням, науково-технічними
розробками; 2) державні інвестиції: капітальні витрати на будівництво
доріг, портів, житла; 3) соціальні трансферти приватним особам, що
являють собою допомогу пенсіонерам, безробітним, непрацездатним та
малозабезпеченим; 4) відсотки за державними боргами, пов’язані з
позичками (боргом) держави у зв’язку з перевищенням у попередньому
періоді витрат над надходженнями.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика держави — це політика
використання державних податків та витрат (видатків) з метою впливу на
соціально-економічний розвиток країни. Засоби фіскальної політики —
державні витрати та податки — використовуються для забезпечення повної
зайнятості і стримування темпів інфляції. Податки є основним джерелом
доходів держави.

За кейнсіанською моделлю, держава провадить фіскальну політику.

Припустімо, держава збирає податки T та здійснює витрати на придбання
товарів нарівні з домогосподарствами та підприємствами G.

Модель має такий вигляд:

Розрізняють дискреційну та недискреційну (автоматичну) фіскальну
політику.

Дискреційна фіскальна політика — це свідома маніпуляція урядовими
витратами і доходами на підставі державних рішень з метою
цілеспрямованого впливу на сукупний попит і реальний ВВП. Здійснюється
двома шляхами: державними закупівлями (збільшення або зменшення);
стягненням чистих податків (через податкові ставки і трансферти).

Із зростанням державних закупівель сукупні витрати збільшуються.

Отже, державні витрати відчутніше впливають на величину доходу і
споживання порівняно зі зміною податків. Ця різниця і визначає вибір
заходів у бюджетно-податковій політиці.

Фіскальна політика держави використовує заходи, які стосуються державних
закупок G і чистих податків Т.

Але практично чисті податки можуть змінюватись автоматично, без
спеціальних державних рішень. Це пояснюється тим, що більшість податків
залежать від доходу і тому змінюються пропорційно до зміни ВВП.
Наприклад, прибутковий податок з громадян, податок на прибутки
підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, відрахування у
фонди.

Чисті податки, які змінюються автоматично залежно від зміни ВВП,
називають автоматичними чистими податками.

Автоматична фіскальна політика — це фіскальна політика, за якої
бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок
дії автоматичних стабілізаторів. Автоматичний (“вбудований
стабілізатор”) — механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в
економіці без проведення спеціальної економічної політики.

Якщо податкові надходження коливаються у тому самому напрямку, що й ВВП,
то дефіцити, які зазвичай автоматично з’являються під час спадів,
допомагають подолати спад. І навпаки — бюджетні надлишки, які мають
тенденцію автоматично з’являтися під час економічного піднесення,
сприятимуть подоланню можливої інфляції.

Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної
протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в
період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного
бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. У період
піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Економічний цикл можна характеризувати двома типами фіскальної політики:
стимулюючою та стримуючою.

Стимулююча фіскальна політика — це бюджетно-податкова політика,
спрямована на збільшення державних витрат та скорочення податків з метою
розширення сукупного попиту в економіці у період спаду.

Стримуюча фіскальна політика— це бюджетно-податкова політика, що має на
меті скорочення державних видатків та збільшення податків для
стабілізації економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного
попиту в період пожвавлення.

28 Розрахунок мультиплікативних податків та державних витрат. 29 Теореми
мультиплікатора.

Мультиплікатор державних витрат дорівнює:

де МРС — частина приросту доходу, що її домогосподарства спрямовують на
споживання.

Якщо планові витрати враховують вплив податкових надходжень Т= і • Y,
мультиплікатор державних витрат (складний мультиплікатор) відображує
залежність автоматичних податкових вилучень від зміни ВВП і має вигляд:

де t — гранична ставка оподаткування.

Зменшення податків на ?Т збільшує використовуваний дохід Y’ = Y- Т на
величину ?Ti споживання на величину МРС • ?Т. Сукупні витрати зростуть.
Пряма планових витрат переміститься вгору на МРС • ?Т, рівновага
переміститься з точки А у точку В.

Зменшення податків також створює мультиплікативний ефект на дохід.
Сукупний ефект для доходу під впливом зміни податків дорівнює:

Аналіз мільтиплікаторів державних витрат та податків дає можливість
сформулювати такі теореми.

1. Якщо державні витрати і податкові надходження змінюються на одну й ту
саму величину, то й рівноважний рівень виробництва змінюється на ту саму
величину.

Цей мультиплікатор називають мультиплікатором збалансованого бюджету і
дорівнює він одиниці:

2. Ефект мультиплікатора від скорочення податків слабший, ніж при
збільшенні державних витрат:

30 Податки: сутність, види, функції. Крива Лаффера. 31 Фіскальна
політика та державний бюджет. Державний борг.

Податки є основним джерелом доходів держави.

Державні видатки за напрямом використання поділяються на чотири види: 1)
споживчі витрати держави, пов’язані з національною обороною,
енергетикою, освітою, медичним обслуговуванням, науково-технічними
розробками; 2) державні інвестиції: капітальні витрати на будівництво
доріг, портів, житла; 3) соціальні трансферти приватним особам, що
являють собою допомогу пенсіонерам, безробітним, непрацездатним та
малозабезпеченим; 4) відсотки за державними боргами, пов’язані з
позичками (боргом) держави у зв’язку з перевищенням у попередньому
періоді витрат над надходженнями.

За економічним змістом податки відображають фінансові відносини між
державою та платниками податків з метою створення загальнодержавного
централізованого фонду грошових коштів.

За механізмом формування податки поділяють на прямі та непрямі. Прямі
податки вилучаються безпосередньо у власників майна, одержувачів
доходів. Непрямі податки вилучаються у сфері реалізації або споживання
товарів і послуг, тобто перекладаються на споживача продукції. Прямі
податки можуть через зростання цін також перекладатися на споживача.

Податкова ставка — це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю
оподаткування. Гранична податкова ставка — це відношення приросту
виплачуваних податків до приросту доходу. Середня податкова ставка — це
відношення обсягу податків до величини доходу, який оподатковується.

За ознакою співвідношення між ставкою податку та доходом розрізняють
податки прогресивні, регресивні та пропорційні. Прогресивний податок —
це середня ставка, яка підвищується із зростанням доходу. Регресивний
податок — середня ставка, яка знижується із зростанням доходу.
Пропорційний податок — середня ставка, що залишається незмінною
незалежно від зміни доходу.

Податкова система є прогресивною, якщо після виплати податків майнова
иерівність у суспільстві зменшується або якщо багатий платить податками
більшу частку своїх доходів, ніж це робить бідний. Прогресивні податки
зменшують нерівність у доходах.

Податкова система є регресивною, якщо після виплати податків нерівність
зростає.

Чим бідніша країна, тим більше вона покладається на непрямі податки,
особливо на податки від зовнішньої торгівлі.

Крива Лаффера показує зв’язок між податковими ставками та обсягом
податкових надходжень і виявляє таку податкову ставку (від 0 до 100 %),
за якої податкові надходження досягають максимуму.

Тmax – максимальні податкові надходження; tmin – податкова ставка, за
якої податкові надходження є максимальними.

[email protected]

\

AE

&

F

&

F

gdc

ae

gdc

h

l

ae

ae

oe

gdc

&

F

F

F

gdc

[email protected]

\

gdc

gdc

gdc

gdc

[email protected]

\

[email protected]

\

gdc

&діяльності послаблюється, скорочуються обсяги виробництва і зменшуються
податкові відрахування. За кривою Лаффера, зниження податкової ставки до
оптимального рівня сприятиме економічному зростанню.

Бюджет — це грошове вираження збалансованого кошторису доходів та
видатків за певний період.

Фактичний бюджет — реальні видатки, надходження і дефіцити за певний
період.

Структурний бюджет (бюджет повної зайнятості) відображає, якими мають
бути урядові видатки, надходження і дефіцити, якщо економіка функціонує
за потенційного обсягу виробництва.

Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна
політика впливатиме на зміну сукупного попиту в економіці.

Циклічний бюджет — це фактичний бюджет за відрахуванням структурного
бюджету.

Циклічний бюджет відображає вплив економічного циклу на державний
бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на
доходи, видатки і сальдо бюджету.

Держбюджет може бути нормальним, коли видатки дорівнюють надходженням,
та дефіцитним, коли видатки перевищують доходи. Дефіцит вважається
безпечним для економіки, якщо він перебуває на рівні 2-3 % від ВВП.

Зменшити дефіцит бюджету можна такими заходами: 1) переходом від
фінансування до кредитування; 2) зниженням витрат на управління
державою; 3) зміною системи оподаткування; 4) ліквідацією дотацій
збитковим підприємствам; 5) конверсією; 6) підвищенням ролі місцевих
бюджетів.

Державний борг є нагромадженою сумою позичених урядом коштів для
фінансування дефіцитів. Збільшення державного боргу протягом певного
року дорівнює дефіциту бюджету.

Внутрішній державний борг — це заборгованість держави перед громадянами.

Зовнішній борг — заборгованість держави перед громадянами та
організаціями інших країн.

Управління державним боргом здійснюється через сукупність заходів
держави, пов’язаних із вивченням кон’юнктури ринку позичкових капіталів,
випуском нових позик, з виплатою відсотків по позиках, проведенням
конверсії та консолідації позик, погашенням раніше випущених позик,
термін дії яких закінчився.

32 Грошовий ринок. Грошова маса, грошові агрегати, грошова база. 33
Попит і пропозиція грошей. Грошові агрегати.

Гроші – засіб платежу, який приймається в обмін на товари та послуги.

Грошова маса – це сукупність готівкових та безготівкових грошей, які
забезпечують обіг товарів та послуг в економіці. У сучасних умовах на
ринку грошовий обіг забезпечується готівковими та безготівковими
грошима. Пропозиція грошей представлена грошовою масою і складається з
таких грошових агрегатів:

М0 – готівка, або гроші поза банками (паперові та металеві гроші, що
перебувають в обігу). Металеві гроші становлять приблизно 2-3 %
загальної пропозиції, вони є зручними для здійснення дрібних покупок.

Готівка вводиться в обіг Національним банком, який здійснює їх емісію.

М1 – гроші для операцій, які відповідають базовому визначенню грошей і
являють собою пропозицію грошей у вузькому розумінні: М1 – готівка +
чекові внески, або М1 = С + В.

Чекові внески – це запаси на банківських рахунках і внески в комерційних
банках та ощадкасах. На ці внески можуть бути виписані чеки. В сучасних
умовах величезна кількість операцій з купівлі-продажу товарів
здійснюється без участі готівкових грошей.

М2 – гроші у широкому розумінні:

М2 = М1 + безчекові ощадні рахунки + дрібні строкові внески (не більш як
100 тис. дол.).

До М2 відносяться:

гроші, які перебувають на безчекових ощадних рахунках у банках або
ощадних установах. Причому можна одержати готівкові гроші з цих рахунків
або переказати їх на поточний рахунок;

строкові внески, які стають досяжними лише після певного строку.
Строкові внески мають меншу ліквідність, ніж безчекові ощадні рахунки.
Ліквідність – це легкість, з якою той чи інший вид активів може бути
перетворений на засіб платежу.

М3 – великі строкові внески (понад 100 тис. дол.) у формі депозитних
сертифікатів підприємств: М3 = М2 + великі строкові внески.

Основу всієї грошової маси країни становлять гроші високої ефективності,
або грошова база. Розмір грошової бази у даний момент можна визначити за
балансом Національного банку.

Грошова база – сума готівки С та банківських резервів R: B=C+R

За кейнсіанцями, визначальним у теорії грошей є попит, за класиками –
пропозиція грошей.

Мотиви, за якими породжується попит на гроші: трансакційний мотив (мотив
попиту на гроші для угод); 2) мотив застережливості; 3) спекулятивний
мотив.

1. Попит на гроші для угод (трансакційний попит) показує, скільки грошей
економічний агент бажає тримати на руках для того, щоб здійснювати
повсякденні трансакційні угоди.

Кількість грошей, яка необхідна для укладання угод, визначається за
допомогою рівняння кількісної теорії грошей, яке має вигляд:
MV=PY

де М — кількість грошей в обігу, V — швидкість обертання грошей, Р —
рівень цін, Y — обсяг випуску у реальному вираженні. Рівняння показує
зв’язок між сумою грошей та загальним обсягом операцій в економіці. РY—
номінальний ВВП. МY— кількість грошей, які мають бути сплачені при
закупівлі виробленої продукції. Функція трансакційного попиту на гроші
має вигляд:

де А: — кембриджський коефіцієнт, обернено пропорційний швидкості
обертання грошей.

Реальна величина трансакційного попиту виражається такою функцією:

Кут нахилу лінії трансакційного попиту завжди менший за 45°, оскільки
величина к на практиці набуває значення від 1 /4 до 1 /5.

У стабільній ринковій економіці, за результатами емпіричних досліджень,
швидкість обертання грошової маси на рік становить від 4 до 5 обертів.

Мотив застережливості. Попит на гроші, за цим мотивом, показує, яку
кількість грошей економічний агент бажає тримати у випадку
непередбачених обставин. Із зростанням доходу сума відкладених грошей
зростає. Отже, попит на гроші, за мотивом застережливості, включається у
рівняння трансакційного попиту на гроші, оскільки

він також залежить від доходу. Різниця між першим та другим мотивами
полягає у тому, що попит на гроші, за трансакційним мотивом, пов’язаний
із плановими витратами, а за мотивом застережливості – з неплановими.

Спекулятивний мотив (попит на гроші як на майно) пов’язаний з тим, що
для економічних суб’єктів існує невизначеність у майбутньому щодо цін
активів. У домогосподарств виникає питання: у якій формі тримати своє
багатство – у грошах чи цінних паперах? Кейнс доводить це, ґрунтуючись
на таких положеннях:

1) існує обернена залежність між ціною цінних паперів та відсотковими
ставками; 2) вибір між цінними паперами та спекулятивними грошима
залежить від очікувань домогосподарств відносно

майбутніх змін відсоткової ставки; 3) кожне домогосподарство має власні
очікування щодо змін.

Загальний попит на гроші визначається зміщенням по горизонтальній осі
прямої попиту на гроші з боку активів (рис. 8.2, б) на величину, що
дорівнює попиту на гроші для угод

Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші
дорівнює їхній пропозиції (рис. 8.2, в). Пропозиція грошей контролюється
Центральним банком і фіксується на рівні М. Точці рівноваги грошового
ринку відповідає відсоткова ставка г*. Модель грошового ринку показує,
що існує лише одна відсоткова ставка, в якій попит та пропозиція
збігаються.

34 Рівновага грошового ринку. 35 Спекулятивний попит на гроші. Ліквідна
пастка.

Загальний попит на гроші визначається зміщенням по горизонтальній осі
прямої попиту на гроші з боку активів (рис. 8.2, б) на величину, що
дорівнює попиту на гроші для угод

Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші
дорівнює їхній пропозиції (рис. 8.2, в). Пропозиція грошей контролюється
Центральним банком і фіксується на рівні М. Точці рівноваги грошового
ринку відповідає відсоткова ставка r*. Модель грошового ринку показує,
що існує лише одна відсоткова ставка, в якій попит та пропозиція
збігаються.

Спекулятивний мотив (попит на гроші як на майно) пов’язаний з тим, що
для економічних суб’єктів існує невизначеність у майбутньому щодо цін
активів. У домогосподарств виникає питання: у якій формі тримати своє
багатство – у грошах чи цінних паперах? Кейнс доводить це, ґрунтуючись
на таких положеннях:

1) існує обернена залежність між ціною цінних паперів та відсотковими
ставками; 2) вибір між цінними паперами та спекулятивними грошима
залежить від очікувань домогосподарств відносно

майбутніх змін відсоткової ставки; 3) кожне домогосподарство має власні
очікування щодо змін.

36 Банківська система та грошова пропозиція. 37 Механізм розширення
грошової пропозиції на основі простого депозитного мультиплікатора.

Депозити комерційних банків служать резервами грошової системи.
Пропозиція грошей містить у собі готівку поза банківською системою і
чекові депозити. Сума коштів, що внесені як депозити на банківські
рахунки і не видані як кредити, тобто досяжні для забезпечення вимог
вкладників у будь-який момент, становить фактичні або загальні резерви
комерційного банку ТR. Часткове банківське резервування — система, за
якої банки тримають у резервах тільки частину загальної суми внесків. Це
означає, що всі комерційні банки повинні мати обов’язкові резерви R
пропорційно до суми відкритих депозитів D. Норма обов’язкового
резервування встановлюється законом і визначається як відношення суми
обов’язкових резервів до суми залучених депозитів: r=R / D. Надлишкові
резерви – це величина, на яку фактичні резерви банку перевищують його
обов’язкові резерви: E=TR-R.

Банківська система у цілому може надати позики, обсяг яких у кілька
разів перевищує її початкові надлишкові резерви.

Основу всієї грошової маси країни становлять гроші високої ефективності,
або грошова база. Розмір грошової бази у даний момент можна визначити за
балансом Національного банку.

Система часткового резервування дозволяє комерційним банкам створювати
гроші, збільшуючи пропозицію грошей за рахунок кредитування економіки.
Спроможність кожного комерційного банку створювати гроші визначається
розміром його надлишкових резервів.

Коефіцієнт 1/r називається простим депозитним, або банківським,
мультиплікатором.

Простий депозитний мультиплікатор (тd = 1/r) визначає максимальну
кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою
одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов’язкового
резервування.

У моделі банківської системи з урахуванням депозитних та готівкових
грошей враховуються: роль Центрального банку, поведінка комерційних
банків, можливий відтік частини грошей з депозитів банківської системи у
готівку.

Для визначення формули складного грошового мультиплікатора
використовують такі показники.

Коефіцієнт депонування грошей — це відношення готівки до депозитів: с =
С/D. Коефіцієнт депонування характеризує структуру зберігання населенням
ліквідних коштів у вигляді розподілу їх між готівковими грошима С і
коштами на поточних (чекових) депозитах D.

Грошова база – сума готівки С та банківських резервів R: B=C+R

Пропозиція грошей у даному випадку — це грошовий агрегат М1, або сума
готівки та депозитів: М=С + D.

Складний грошовий мультиплікатор, або мультиплікатор грошової бази,
визначається з відношення пропозиції грошей до грошової бази:

Поділимо чисельник та знаменник правої частини рівняння на D:

З урахуванням формули норми обов’язкового резервування та коефіцієнта
депонування складний мультиплікатор набуває вигляду:

Спроможність кожного комерційного банку створювати гроші визначається
розміром його надлишкових резервів.

Коефіцієнт 1/r називається простим депозитним, або банківським,
мультиплікатором.

Простий депозитний мультиплікатор (тd = 1/r) визначає максимальну
кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою
одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов’язкового
резервування.

У моделі банківської системи з урахуванням депозитних та готівкових
грошей враховуються: роль Центрального банку, поведінка комерційних
банків, можливий відтік частини грошей з депозитів банківської системи у
готівку.

38 Грошова база, грошовий мультиплікатор і грошова пропозиція. 40
Монетарна політика. Політика „дорогих” та „дешевих” грошей.

Основу всієї грошової маси країни становлять гроші високої
ефективності, або грошова база. Розмір грошової бази у даний момент
можна визначити за балансом Національного банку.

Грошова база – сума готівки С та банківських резервів R: B=C+R

Спроможність кожного комерційного банку створювати гроші визначається
розміром його надлишкових резервів.

Коефіцієнт 1/r називається простим депозитним, або банківським,
мультиплікатором.

Простий депозитний мультиплікатор (тd = 1/r) визначає максимальну
кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою
одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов’язкового
резервування.

У моделі банківської системи з урахуванням депозитних та готівкових
грошей враховуються: роль Центрального банку, поведінка комерційних
банків, можливий відтік частини грошей з депозитів банківської системи у
готівку.

Коефіцієнт депонування грошей — це відношення готівки до депозитів: с =
С/D. Коефіцієнт депонування характеризує структуру зберігання населенням
ліквідних коштів у вигляді розподілу їх між готівковими грошима С і
коштами на поточних (чекових) депозитах D.

Грошова база – сума готівки С та банківських резервів R: B=C+R

Пропозиція грошей у даному випадку — це грошовий агрегат М1, або сума
готівки та депозитів: М=С + D.

Складний грошовий мультиплікатор, або мультиплікатор грошової бази,
визначається з відношення пропозиції грошей до грошової бази:

Поділимо чисельник та знаменник правої частини рівняння на D:

З урахуванням формули норми обов’язкового резервування та коефіцієнта
депонування складний мультиплікатор набуває вигляду:

Пропозиція грошей містить у собі готівку поза банківською системою і
чекові депозити. Сума коштів, що внесені як депозити на банківські
рахунки і не видані як кредити, тобто досяжні для забезпечення вимог
вкладників у будь-який момент, становить фактичні або загальні резерви
комерційного банку ТR. Часткове банківське резервування — система, за
якої банки тримають у резервах тільки частину загальної суми внесків. Це
означає, що всі комерційні банки повинні мати обов’язкові резерви R
пропорційно до суми відкритих депозитів D.

Цілі монетарної політики поділяють на кінцеві та проміжні. До кінцевих
цілей відносять економічне зростання, досягнення повної зайнятості,
мінімізацію рівня інфляції, збалансований платіжний баланс. До проміжних
цілей — рівноважну відсоткову ставку, оптимальну грошову масу,
стабільний валютний курс.

Для впливу на резерви банку можуть бути використані такі знаряддя
монетарної політики:

операції на відкритому ринку;

зміна резервної норми;

зміна облікової ставки.

Операції на відкритому ринку — найважливіший засіб контролю за грошовою
пропозицією, який означає купівлю та продаж Національним банком
облігацій комерційним банкам і населенню.

У результаті купівлі Національним банком цінних паперів резерви
комерційних банків збільшуються. В результаті продажу цінних паперів
резерви комерційних банків зменшуються.

Резервна норма — це відношення обов’язкових резервів банку до
зобов’язань за безстроковими внесками. Зменшення резервної норми
переводить обов’язкові резерви в надлишкові і тим самим збільшує
можливість банків створювати нові гроші за допомогою кредитування. Зміна
резервної норми впливає на спроможність банківської системи до створення
грошей двома шляхами: 1) впливає на розмір надлишкових резервів; 2)
змінює розмір грошового мультиплікатора.

Однією з головних функцій Національного банку є функція позичання
грошей. Яким чином це відбувається? Національний банк надає позики
комерційним банкам, яким терміново потрібні додаткові кошти. Коли
комерційний банк бере позику, він переводить Національному банку
виписане на себе боргове зобов’язання.

Облікова ставка (дисконтна) — це відсоткова ставка, за якою Національний
банк надає позики комерційним банкам. За рахунок отримання цієї позики
зростають резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування.

Набір політичних рішень для збільшення пропозиції грошей в умовах спаду
називають політикою дешевих грошей. Кредит стає дешевим, зростають
сукупні витрати та зайнятість, а отже, і ВВП. Набір політичних рішень
для скорочення пропозиції грошей в умовах інфляції називають політикою
дорогих грошей. Кредит стає дорогим, зменшуються сукупні витрати та
зайнятість, скорочується обсяг ВВП.

39 Грошово-кредитне регулювання економіки.

41 Модель LM, IS. Ринок товарів і крива IS: сутність, графічна
інтерпретація, основні чинники впливу на кут нахилу кривої. 42 Модель IS
– LM. Грошовий ринок і крива LM: сутність, графічна інтерпретація,
основні чинники впливу на кут нахилу кривої LM.

Кейнсіанська модель “IS-LM” відображує одночасну рівновагу на товарному
і грошовому ринках. Модель була запропонована Хіксом. Основні умови
моделі.

Ґрунтується на сукупному попиті.

Свідчить про існування неповної зайнятості.

Інвестиції є функцією відсоткової ставки.

Будується для короткострокового періоду. Рівень цін є постійним.

Модель має дві складові: крива IS та крива LМ.

Крива IS (інвестиції) відображує умови рівноваги між попитом та
пропозицією на ринку товарів та послуг.

Крива LМ (ліквідність – гроші) відображує умови рівноваги між попитом на
запаси грошових коштів і пропозицією грошей.

Крива IS – геометричне місце точок, що характеризує усі комбінації
доходу та відсоткової ставки, які одночасно задовольняють умови
тотожності кейнсіанської моделі товарного ринку. В усіх точках кривої IS
виконується умова рівноваги попиту та пропозиції, інвестицій та
заощаджень.

а – функція інвестицій: підвищення відсоткової ставки від r1 до r2
зменшує планові інвестиції з I(r1) до I(r2);

б – “кейнсіанський хрест”: зменшення планових інвестицій від I(r1) до
I(r2) зсуває криву планових витрат вниз, що зменшує дохід від Y1 до Y2

У і ДО У і,

в – крива IS: підсумок залежності між відсотковою ставкою і доходом. Із
зростанням відсоткової ставки дохід зменшується.

Алгебраїчно крива IS виводиться так.:

Кейнсіанська модель товарного ринку: загальна умова рівноваги:
AD=Y=C+I_G.

Функція споживання, інвестицій та державних витрат С = с0 + с'(Y- T); I
= I0 -dr; С = cons,

де с’ = МРС— гранична схильність до споживання; d – чутливість
інвестицій до відсоткової ставки; с0, i0 – автономні споживання та
інвестиції.

Підставляючи функції споживання інвестицій та державних витрат, одержимо

Y = с0 + с'(Y- Т) + іо – dr + С.,

Коефіцієнт d / (1 – с’) характеризує кут нахилу кривої IS. Знак “-”
означає обернену залежність між відсотковою ставкою та доходом.

Зсув кривої визначають мультиплікатори державних витрат тg = 1 / (1
-с’) та податків тІ = – с’ / (1 -с’). Якщо гранична схильність до
споживання зростає, зростають мультиплікатори та значно зсувається крива
IS, а отже, зростає і дохід.

Крива товарного ринку поділяє площину на дві частини: вище кривої IS –
пропозиція товару перевищує попит на товар, отже на ринку – товарний
надлишок; нижче кривої IS має місце товарний дефіцит.

Кейнсіанська модель “IS-LM” відображує одночасну рівновагу на товарному
і грошовому ринках. Модель була запропонована Хіксом. Основні умови
моделі.

Ґрунтується на сукупному попиті.

Свідчить про існування неповної зайнятості.

Інвестиції є функцією відсоткової ставки.

Будується для короткострокового періоду. Рівень цін є постійним.

Модель має дві складові: крива IS та крива LМ.

Крива IS (інвестиції) відображує умови рівноваги між попитом та
пропозицією на ринку товарів та послуг.

Крива LМ (ліквідність – гроші) відображує умови рівноваги між попитом на
запаси грошових коштів і пропозицією грошей.

Графічне виведення кривої LМ зображено на рис.

Крива LМ відображує усі комбінації доходу та відсоткової ставки, які
виникають при рівновазі на ринку грошей. В усіх точках кривої LМ попит
на гроші дорівнює їх пропозиції.

а – ринок реальних грошових коштів. За моделлю грошового ринку у
короткостроковому періоді пропозиція грошей є фіксованою величиною,
рівень цін не змінюється. М / Р = сons. Попит на гроші є оберненою
функцією відсоткової ставки для даного рівня доходу. Часткова рівновага
на ринку грошей виникає, коли M / P = L (r,Y), і визначає рівноважну
відсоткову ставку.

Однак попит на реальні грошові залишки визначається, крім відсоткової
ставки, і обсягом доходу в економіці. При зростанні доходу попит на
гроші зростає, крива L(r,Y) зсувається праворуч. Для врівноваження
грошового ринку відсоткова ставка також зростає.

б – крива LМ. Із зростанням доходу відсоткова ставка зростає. Крива LМ —
це графічна інтерпретація залежності між доходом і відсотковою ставкою.

Крива LМ поділяє площину на дві частини: у точках, що вищі за криву,
пропозиція грошей перевищує попит на них, нижче кривої — пропозиція
грошей менша за попит на них.

Алгебраїчне виведення кривої грошового ринку.

За умовою рівноваги грошового ринку: М / P=L(r,Y), або М / P= kY – hr,
де Y – дохід, r – відсоткова ставка, k – чутливість попиту на гроші за
відсотковою ставкою.

Рівняння кривої LМ одержимо з рівняння рівноваги відносно r або Y:

Кут нахилу кривої LМ визначає коефіцієнт k/h. Із зростанням пропозиції
грошей М або зниженням рівня цін Р крива LМ зсувається праворуч.

43 Модель IS – LM і коливання економічної активності. 44 Сутність та
основні напрямки державного регулювання ринку праці.

Модель “IS-LM” використовується для аналізу впливу короткострокових
коливань макроекономічної політики на рівноважний рівень доходу в
економіці.

Бюджетно-податкова політика в моделі “IS-LM ” з фіксованими цінами.

Якщо держава здійснює стимулюючу бюджетно-податкову політику, то:

із зростанням державних витрат на величину АС рівень доходу зростає на
?Y = ?G / (1 – МРС);

із зменшенням податків на ?T рівень доходу зростає на ?Y = ?T x МРС /
(1- МРС);

збільшення доходу сприяє зростанню попиту на гроші;

підвищення попиту на гроші при фіксованій пропозиції грошей викликає
зростання відсоткової ставки;

зростання відсоткової ставки зменшує рівень планових інвестицій та
споживання, а це частково зменшує рівень доходу.

У результаті проведення стимулюючої фіскальної політики крива IS
зсувається праворуч. Однак при цьому зростають відсоткова ставка і
дохід. Внаслідок підвищення відсоткової ставки відбувається витіснення
інвестицій, і ефекти мультиплікаторів не спрацьовують повністю.

Гальмом впливу стимулюючої фіскальної політики стає зменшення планових
інвестицій після зростання відсоткової ставки. Цей ефект називається
ефектом витіснення.

Загальний висновок можна зробити такий: зростання доходу за моделлю
“витрати – випуск” є більшим за зростання доходу у моделі “IS-LM”

Стримуюча фіскальна політика:У результаті проведення стримуючої
фіскальної політики крива IS зсувається ліворуч

Монетарна політика в моделі “IS — LМ”.

Грошово-кредитна політика змінює дохід після зміни відсоткової ставки.

1. Стимулююча грошово-кредитна політика.

Із зростанням пропозиції грошей і за фіксованого рівня цін реальні
грошові запаси М / Р зростають. Зменшується відсоткова ставка. Крива LМ
зсувається праворуч. Із зменшенням відсоткових ставок зростають
інвестиції і дохід.

Стимулююча грошово-кредитна політика збільшує дохід без ефекту
витіснення.

Стимулююча фіскальна політика може бути ефективною та неефективною. Якщо
ефект витіснення інвестицій менший за ефект збільшення доходу, то
фіскальна політика є ефективною, якщо більший – неефективною.

Вона також є ефективною, якщо інвестиції високочутливі до відсоткової
ставки, а попит на гроші малочутливий до відсоткової ставки, і навпаки.

2. Стримуюча грошово-кредитна політика.

У результаті проведення стримуючої грошово-кредитної політики дохід
зменшується, крива LМ зсувається ліворуч

Ефективність проведення фіскальної та грошово-кредитної політики
залежить від коефіцієнтів кривих IS та LМ: d — чутливості інвестиції та
h — чутливості попиту на гроші до відсоткової ставки. Якщо d мале, h —
велике, то фіскальна політика ефективніша за грошово-кредитну; якщо d
велике, h — мале, грошово-кредитна політика ефективніша за фіскальну.

Шоки у моделі “IS-LM”

Зовнішні шоки в моделі “IS-LM”поділяються на шоки на ринку благ та на
грошовому ринку.

Шоки на ринку благ зсувають криву IS, а на грошовому ринку — криву LМ,
причому сприятливі шоки – праворуч, несприятливі – ліворуч.

Чинники шоків на ринку благ: автономне споживання та автономні
інвестиції, державні витрати, податки. Чинники шоків на ринку грошей:
пропозиція грошей та автономний попит на гроші.

На ринку праці, як і на інших ринках, мають місце попит, пропозиція та
ціна у вигляді заробітної плати. Попит на робочу силу визначається
потребою підприємців у кількості та якості робочої сили. Пропозиція
визначається рівнями освіти, податкової системи, заробітної плати.
Ринкова ціна на ринку праці визначається співвідношенням між попитом та
пропозицією робочої сили. Відміна ринку праці від інших ринків полягає у
тому, що роботодавець і найманий працівник виступають як юридично
рівноправні особи.

Обсяг ринку праці визначається попитом на робочу силу, який прямо
залежить від фази економічного циклу в країні. Якщо економіка перебуває
у стані пожвавлення, попит на робочу силу зростає і ринок праці
розширюється. Якщо економіка у фазі спаду, то попит на робочу силу
зменшується, а ринок праці звужується.

Для досягнення рівноваги на ринку праці потрібно, щоб держава
систематично втручалась в економіку. Держава повинна підвищувати
сукупний попит, збільшуючи державні витрати або зменшуючи податки.

45 Теорія ринку праці. 46 Крива Філіпа в короткостроковому і
довгостроковому періодах.

На ринку праці, як і на інших ринках, мають місце попит, пропозиція та
ціна у вигляді заробітної плати. Попит на робочу силу визначається
потребою підприємців у кількості та якості робочої сили. Пропозиція
визначається рівнями освіти, податкової системи, заробітної плати.
Ринкова ціна на ринку праці визначається співвідношенням між попитом та
пропозицією робочої сили. Відміна ринку праці від інших ринків полягає у
тому, що роботодавець і найманий працівник виступають як юридично
рівноправні особи.

Обсяг ринку праці визначається попитом на робочу силу, який прямо
залежить від фази економічного циклу в країні. Якщо економіка перебуває
у стані пожвавлення, попит на робочу силу зростає і ринок праці
розширюється. Якщо економіка у фазі спаду, то попит на робочу силу
зменшується, а ринок праці звужується.

За класичною теорією ринку праці точка перетину попиту та пропозиції
показує рівновагу на ринку праці, за якої встановлюється рівноважна
заробітна плата We при рівноважній кількості робочої сили Le. Зростання
пропозиції робочої сили при незмінному попиті викличе зниження
заробітної плати. Збільшення попиту на робочу силу при незмінній
пропозиції зумовить зростання заробітної плати. За клас.теорією проблеми
безробіття та встановлення рівноваги досягаються через механізм
ринкового саморегулювання. Держава не втрачається.

За кейнсіанською теорією зростання зайнятості здійснюється зменшенням
заробітної плати.

Для досягнення рівноваги на ринку праці потрібно, щоб держава
систематично втручалась в економіку. Держава повинна підвищувати
сукупний попит, збільшуючи державні витрати або зменшуючи податки.
Кейнсіанське трактування рівноваги на ринку праці характеризує тільки
короткостроковий період. Дослідження та економічна практика свідчать, що
втручання держави у ринок праці призводить до інфляції.

За сучасної економіки заробітна плата більшості працівників набагато
перевищує встановлений законом мінімум. Отже, не мінімальна заробітна
плата є основною причиною, яка викликає безробіття. Прийняття законів
про мінімальний рівень оплати праці захищає передусім інтереси
недосвідчених, малокваліфікованих працівників, підлітків.

Причиною існування безробіття є здійснення теорії ефективної
(стимулюючої) заробітної плати.

Ефективна заробітна плата — це заробітна плата, яка перевищує
рівноважний рівень і стимулює працівників до більш продуктивної праці.
Фірмам вигідно підтримувати завищену заробітну плату навіть за наявності
надлишку пропозиції робочої сили.

Встановлення мінімальної заробітної плати і діяльність профспілок не
дозволяють фірмам знижувати доходи працівників навіть за наявності
надлишку робочої сили. За теорією ефективної заробітної плати немає
потреби впливати на фірму подібним чином, оскільки для неї може бути
вигідним встановлення заробітної плати, яка перевищує рівноважний
рівень.

Існує кілька варіантів теорії ефективної заробітної плати.

Вплив доходів працівника па його здоров’я. Чим більше грошей одержує
працівник, тим повноцінніше його харчування, міцніше здоров’я і вища
продуктивність праці.

Вплив ефективної заробітної плати на плинність робочої сили. Чим більше
фірма платить працівникам, тим рідше вони її залишають.

Вплив заробітної плати на старанність працівників.

Від величини заробітної плати залежить якість праці персоналу фірми.

Монетарна теорія ринку праці (грошова, теорія гнучкого ринку праці). З
погляду монетаристів макро-економічна нестабільність та довгострокова
рівновага досягаються тільки в умовах повністю вільних конкурентних
ринків з гнучкими цінами і заробітною платою. Держава не повинна
втручатися у ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень.
Інакше починає розвиватися стагфляція — одночасне зростання безробіття
та інфляції. Макроекономічне регулювання ринку праці повинне
здійснюватися за допомогою бюджетно-податкової та грошово-кредитної
політики.

Залежність між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді
називають кривою Філіпса.

За кривою Філіпса рівень інфляції залежить від трьох чинників:
очікуваної інфляції (передбачуваної); циклічного безробіття; шокових
змін пропозиції.

Рівняння залежності має такий вигляд:

Інфляція = передбачувана інфляція – ? х циклічне безробіття + шоки
пропозиції, де ? — параметр, який показує, наскільки сильно інфляція
реагує на динаміку циклічного безробіття: ? > 0.

Причини існування кривої Філіпса такі.

1. Незбалансованість ринку праці. Ринки праці відрізняються один від
одного структурою зайнятості та географічно. Отже, із зростанням
економіки не можна досягти одночасно повної зайнятості на

кожному окремому ринку праці:

1)для перекваліфікації працівників потрібен час і кошти, тобто
структурні зміни здійснюються повільно;

існують штучні обмеження на можливість вільного переміщення працівників;

існує дискримінація за расовими та етнічними ознаками, за статтю та
віковими групами;

існують квоти на одержання ліцензій та профспілкові обмеження.

2. Панування на ринку. Профспілки та великий бізнес володіють значною
монопольною або ринковою владою для підвищення цін та заробітної плати.

Статистичні дані і досвід багатьох країн світу дедалі більше свідчать
про відсутність явного зв’язку між темпами інфляції та рівнем
безробіття. Спостерігається одночасне зростання інфляції та безробіття,
тобто стагфляція. За стагфляції крива Філіпса зміщується праворуч у бік
збільшення безробіття.

У довгостроковому періоді зв’язок між темпами інфляції та рівнем
безробіття відсутній.

Незалежно від темпів зростання цін рівень безробіття прямує до свого
природного рівня. У результаті довгострокова крива Філіпса має вигляд
вертикальної прямої

47 Соціальна політика. Система захисту населення.

48 Економічна нерівність і перерозподіл доходів. 49 Крива Лоренса.
Коефіцієнт Джині.

Існує два підходи до проблем розподілу доходів у суспільстві: 1)
рівність доходів; 2) нерівність доходів.

Чинники існування нерівності: 1) диференціація зарплати залежно від
здібностей, освіти, професійного досвіду; 2) нерівномірний розподіл
власності на цінні папери і нерухоме майно; 3) везіння, вдача, ризик,
особисті зв’язки.

Для визначення нерівності доходів у макроекономіці використовують криву
Лоренца.

Вертикальна вісь — частка доходів (від 0 до 100 %), горизонтальна вісь —
частка тих, хто отримує ці доходи (від 0 до 100 %). Бісектриса ОС —
лінія абсолютної нерівності, означає, що будь-який відсоток родин
(наприклад, 10 %) одержуватиме таку саму частку доходів (10 %).

За фактичного нерівного розподілу доходів крива Лоренца відхиляється
праворуч і донизу від бісектриси або є увігнутою. Увігнута крива
показує, що однакові частки найбідніших і заможних громадян отримують
різні частки віл сукупного доходу суспільства. Реально найбідніша
частина населення одержує 5-6 %, найбагатша — 40-45 %. Як правило,
родини поділяються на п’ять квінтелей, у кожну з яких входить 20 %
населення. Групи населення розташовують на осі від найбідніших до
найбагатших. Якщо всі групи мають рівні доходи, то на 20 % родин
припадає 20 % доходу. При рівному фактичному розподілі доходу крива
Лоренца і лінія бісектриси збігаються. У результаті політики
перерозподілу доходів крива Лоренца зсувається ліворуч, наближаючись до
лінії рівності.

Ще один показник нерівності доходів — коефіцієнт Джині — відношення площ
фігур S1 що утворюються між кривою Лоренца та лінією абсолютної
рівності, та площі S, яка утворюється лінією абсолютної рівності ОС та
координатною віссю.

Чим більше коефіцієнт Джині, тим більшою є нерівність.

Ще один показник вимірювання нерівності — децільний коефіцієнт. Усе
населення країни поділяється на 10 груп по 10 % кожна і порівнюються
доходи 10 % вищої групи з доходом 10 % населення нижчої групи. Зменшення
нерівності у розподілі доходів, або перерозподіл доходів, здійснює
держава за допомогою податкової системи та трансфертів. Цьому сприяє
система оподаткування, коли_найбільш забезпечена частина населення
обкладається більшим у відсотковому відношенні податком ніж бідніша.
Майже в усіх країнах існують програми соціального страхування і
державної допомоги бідним, які передбачають страхування по старості,
непрацездатності, втраті роботи, програми додаткової допомоги: медичне
страхування, допомога багатодітним родинам, надання різних пільг.
Політика перерозподілу доходів виправдана довгостроковій перспективі,
оскільки дає можливість рідним одержати освіту та досягти успіхів. Для
розвинутих країн належність до бідних, середніх та багатих верств не є
зафіксованою. Причинами нерівності доходів є: розбіжності в оплаті
праці; різний склад родин; різні доходи від приросту капіталу та
володіння власністю (акції, облігації, нерухомість); відмінності у
фізичних та розумових здібностях людей; відмінності в освіті й
професійній підготовці.

Для визначення нерівності доходів у макроекономіці використовують криву
Лоренца.

Вертикальна вісь — частка доходів (від 0 до 100 %), горизонтальна вісь —
частка тих, хто отримує ці доходи (від 0 до 100 %). Бісектриса ОС —
лінія абсолютної нерівності, означає, що будь-який відсоток родин
(наприклад, 10 %) одержуватиме таку саму частку доходів (10 %).

За фактичного нерівного розподілу доходів крива Лоренца відхиляється
праворуч і донизу від бісектриси або є увігнутою. Увігнута крива
показує, що однакові частки найбідніших і заможних громадян отримують
різні частки віл сукупного доходу суспільства. Реально найбідніша
частина населення одержує 5-6 %, найбагатша — 40-45 %. Як правило,
родини поділяються на п’ять квінтелей, у кожну з яких входить 20 %
населення. Групи населення розташовують на осі від найбідніших до
найбагатших. Якщо всі групи мають рівні доходи, то на 20 % родин
припадає 20 % доходу. При рівному фактичному розподілі доходу крива
Лоренца і лінія бісектриси збігаються. У результаті політики
перерозподілу доходів крива Лоренца зсувається ліворуч, наближаючись до
лінії рівності.

Ще один показник нерівності доходів — коефіцієнт Джині — відношення площ
фігур S1 що утворюються між кривою Лоренца та лінією абсолютної
рівності, та площі S, яка утворюється лінією абсолютної рівності ОС та
координатною віссю.

Чим більше коефіцієнт Джині, тим більшою є нерівність.

50 Проблеми бідності в Україна. 51 Сутність та чинники економічного
зростання.

Ринок праці повинен регулюватися державою в поєднанні з ринковим
механізмом саморегулювання. Державне регулювання зайнятості населення
теоретично обґрунтовується положенням кейнсіанської теорії, за якою
зменшення безробіття і, відповідно, збільшення зайнятості повинно
досягатися за рахунок державної стимулюючої політики. Негативними
наслідками ж такого регулювання є підвищення цін, тобто інфляція. Отже,
інфляція є ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб
життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це
означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися,
оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати,
вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.

Бідність — це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання,
що визначається на основі фізіологічних:, соціальних та культурно
обумовлених нормативів.

Різниця в означеннях полягає в такому. Згідно з першим означенням
бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній
стандарт суспільства, а за другим — ті, рівень життя яких є нижчим за
визначений суспільством мінімальний рівень.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бідності: 1)
коротке життя; 2) низька професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення
економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних
послуг, якісного харчування; 4) усунення від суспільного життя.

Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсолютну та
відносну. Не існує і не може існувати універсальних програм надання
соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандартом бідності: ті,
хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку,
вважатимуться заможними у країнах, що розвиваються.

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або
застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для
родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати
матеріальні негаразди та призводить до* більш тяжких наслідків.
Тимчасова бідність є результатом одномоментного зниження рівня життя.
Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми.
Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути
сезонні коливання в цінах на харчові продукти та послуги.

До особливостей проблем бідності в Україні можна віднести такі:

1. Бідність не виникла разом із становленням української держави. Вона
існувала і в СРСР. Бідність взагалі є неминучою, навіть у дуже багатому
суспільстві. За оцінками фахівців Інституту народонаселення і соціальних
проблем АН СРСР, у 1990 р. нижче межі малозабезпеченості жило 20-25 %
населення країни. На думку міжнародних експертів, в Україні в цей час до
бідних можна було віднести близько 11 % населення. Але оскільки бідність
є результатом соціальної нерівності, це явище завжди камуфлювалось.
Законодавство України вживає термін “малозабезпеченість”, показник
“бідність”, почав вживатись лише наприкінці 2002 року.

Збідніння широких верств населення виникло одночасно з по явою багатих
прошарків, заможність яких пов’язана з неправедними джерелами і яким не
притаманне благодійництво.

Бідними стали люди, які чесно працювали і працюють у державі, жили за її
законами.

Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслідком
порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.

Економічне зростання — це поступове зростання економіки в
довгостроковому періоді. Рівень реального валового внутрішнього продукту
служить критерієм економічного добробуту суспільства, а зміна валового
внутрішнього продукту — показником економічного зростання. Одна з
головних цілей макроекономіки — досягти економічного зростання. Основним
у теорії економічного зростання є питання, яким чином можна збільшити
обсяг валового внутрішнього продукту в довгостроковому періоді, тобто в
умовах повної зайнятості.

Використання того чи іншого означення залежить від проблем, які
розглядаються. Наприклад, якщо розглядаються проблеми бюджету країни, то
доцільно використовувати перше означення. Якщо вирішуються проблеми
добробуту, то перевага віддається другому означенню.

Згідно з рис. процес економічного зростання відображує довгострокове
зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від
короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.

Існують два типи економічного зростання:

екстенсивний, коли збільшується кількість залучених у процес виробництва
ресурсів. До нього належать збільшення чисельності зайнятих та фізичного
обсягу капіталу;

інтенсивний, коли зростає ефективність використання ресурсів шляхом
вдосконалення техніки та технологій. До цього типу економічного
зростання відносять: технологічний прогрес, рівень освіти та

професійної перепідготовки кадрів, економія за рахунок зростання
масштабу виробництва, поліпшення розподілу ресурсів, законодавчі,
інституційні та інші чинники.

У макроекономіці розрізняють три групи чинників економічного зростання.

Чинники пропозиції – природні ресурси, людський капітал, праця, основний
капітал, рівень технології.

Чинники попиту — споживчі, інвестиційні та державні витрати, чистий
обсяг експорту, рівень цін.

Чинники розподілу — чинники, які забезпечують ефективне використання
ресурсів.

Найбільше впливають на економічне зростання чинники пропозиції.

Крім того, чинники економічного зростання поділяють на прямі та непрямі.

До прямих чинників економічного зростання відносяться: збільшення
чисельності робочої сили, нагромадження фізичного капіталу,
технологічний прогрес.

До непрямих чинників економічного зростання належать: податкова, цінова,
зовнішньоекономічна політика держави.

52 Способи вимірювання економічного зростання. 53 Позитивні і негативні
наслідки економічного зростання.

Економічне зростання вимірюється двома взаємопов’язаними способами:
1.зростанням реального валового внутрішнього продукту за певний період
часу; 2. зростанням обсягу валового внутрішнього продукту на душу
населення за певний період часу. Як правило, певний період дорівнює
одному року.

Економічне зростання вимірюється двома взаємопов’язаними способами:

зростанням реального валового внутрішнього продукту за певний період
часу;

зростанням обсягу валового внутрішнього продукту на душу населення за
певний період часу. Як правило, певний період дорівнює одному року.

Економічне зростання вимірюється такими показниками: коефіцієнт, темп та
темп приросту зростання ВВП.

Коефіцієнт зростання ВВП – це відношення показника розрахункового
періоду до показника базисного періоду.

Коефіцієнт зростання ВВП на душу населення – це відношення обсягу ВВП на
душу населення розрахункового періоду до відповідного показника
базисного періоду.

Темп зростання (ВВП або ВВП на душу населення) – коефіцієнт зростання,
помножений на 100 %.

Темп приросту (ВВП або ВВП на душу населення):

Темп приросту = (реальний ВВП-реальний ВВП за базисний рік) : (реальний
ВВП за базисний рік ) • 100%

До чинників, які негативно впливають на економічне зростання і,
відповідно, стримують його, належать: 1) злочини у господарській
діяльності; 2) недобросовісне ставлення до праці; 3) страйки; 4) великі
капіталовкладення в охорону навколишнього середовища; 5) несприятливі
погодні умови (для сільського господарства), тобто все, що стримує
продуктивність праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.

Підвищення безпеки праці, екологічно чисте повітря та вода
характеризують добробут нашого життя і можуть досягатися за рахунок
уповільнення темпів зростання продуктивності праці. Водночас підвищення
продуктивності праці може викликати збільшення витрат на охорону
навколишнього середовища. Чим суттєвіше економічне зростання і вищий
рівень життя, тим більше відходів поглинатиме довкілля. Тому економічне
зростання необхідно цілеспрямовано стримувати. Усі ці проблеми постають
тільки тому, що виробничий процес переробляє природні ресурси й не
утилізує їх повністю. Тобто потрібно вирішувати проблему безвідходності
виробництва.

До прискорюючих, або позитивних, чинників економічного зростання
належать: 1) сприятливі запаси природних ресурсів; 2) сприятливі
кліматичні умови; 3) сприятлива соціальна, культурна ситуація в
суспільстві; 4) стабільність політичної системи.

До чинників, які негативно впливають на економічне зростання і,
відповідно, стримують його, належать: 1) злочини у господарській
діяльності; 2) недобросовісне ставлення до праці; 3) страйки; 4) великі
капіталовкладення в охорону навколишнього середовища; 5) несприятливі
погодні умови (для сільського господарства), тобто все, що стримує
продуктивність праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.

Підвищення безпеки праці, екологічно чисте повітря та вода
характеризують добробут нашого життя і можуть досягатися за рахунок
уповільнення темпів зростання продуктивності праці. Водночас підвищення
продуктивності праці може викликати збільшення витрат на охорону
навколишнього середовища. Чим суттєвіше економічне зростання і вищий
рівень життя, тим більше відходів поглинатиме довкілля. Тому економічне
зростання необхідно цілеспрямовано стримувати. Усі ці проблеми постають
тільки тому, що виробничий процес переробляє природні ресурси й не
утилізує їх повністю. Тобто потрібно вирішувати проблему безвідходності
виробництва.

До прискорюючих, або позитивних, чинників економічного зростання
належать: 1) сприятливі запаси природних ресурсів; 2) сприятливі
кліматичні умови; 3) сприятлива соціальна, культурна ситуація в
суспільстві; 4) стабільність політичної системи.

54 Моделі економічного зростання. Модель Солоу. 55 Необхідність
зовнішньої торгівлі. Державне регулювання зовн.-економ. діяльності.
Гранична схильність до імпорту та складний мультиплікатор.

Оптимальність економічного зростання полягає у знаходженні деякого
співвідношення між динамікою темпів економічного зростання та джерел
зростання. Цільова функція повинна максимізувати інтереси суспільства.

Модель показує, як заощадження, зміна чисельності населення і
технологічний прогрес впливають на економічне зростання і як досягти
високих і стабільних темпів зростання. Основні положення моделі:

Враховується вплив трьох чинників: запасу капіталу, зростання населення
та технологічного прогресу.

Визначаються чинники зростання, які мають короткостроковий вплив (запас
капіталу та зростання чисельності населення) і довгостроковий
(технологічний прогрес).

Визначальну роль відіграють заощадження.

Кінцевим результатом є зростання продуктивності праці: y=Y / L, а не
зростання продукту Y, де Y – обсяг випуску, L – кількість праці, y –
продуктивність праці.

Заощадження дорівнюють інвестиціям: S=L.

Макроекономічна рівновага досягається за умови ?k=s f(k)-?k.

Необхідною умовою рівноваги економічної системи є рівність сукупного
попиту і пропозиції.

Пропозиція валового продукту в моделі Солоу виражається виробничою
функцією Y=F(К,L).

Запишемо функцію у вигляді взаємозв’язку між рівнем продуктивності праці
і капіталоозброєності:

Y / L = F(K / L), y=f(k)

де у — рівень продуктивності праці, к — рівень капіталоозброєності праці

Тангенс кута нахилу даної виробничої функції відповідає граничному
продукту капіталу МРК, який спадає із зростанням капіталоозброєності.

Попит задається через характеристики споживання (с) та інвестицій (i) в
розрахунку на одиницю праці. Продукція, яка виробляється кожним
працівником у, являтиме собою споживчі блага та інвестиції в розрахунку
на одного працівника: y=c + I, c=C / L, i = I / L

Оскільки споживання пропорційне доходу і залежить від норми заощаджень
(s), то с = (1 – s)• у, отримаємо у = (1- s) у + і, звідки
i =sу = s f(k)

В умовах рівноваги інвестиції дорівнюють заощадженням і є пропорційними
доходу. Після перетворень одержуємо сукупність рівнянь, які виражають
дохід, споживання, інвестиції в розрахунку на одного працівника, як
функцію від капіталоозброєності праці:

Запас капіталу залежить від обсягу інвестицій та вибуття капіталу (рівня
його амортизації). їх співвідношення, а це фактично чисті інвестиції, і
визначає зростання капіталу. Чим більша величина капіталоозброєності
праці, тим більший обсяг виробництва і, відповідно, вищий розмір
інвестицій.

Виробнича функція є нелінійною і характеризується спадною граничною
продуктивністю праці, тобто при зростанні показника к графік виробничої
функції стає більш спадистим, оскільки кожна така одиниця капіталу
виробляє менше продукту порівняно з попередньою.

Отже, із моделі Солоу можна зробити такі висновки:

Модель економічного зростання Солоу враховує вплив трьох чинників:
капіталоозброєності праці, збільшення чисельності населення та
технологічного прогресу.

Існує стійкий рівень капіталоозброєності, або певний стан рівноваги, що
визначає економічну динаміку. Стійкий рівень капіталоозброєності
визначається за формулою

3. Визначальним елементом економічного зростання є заощадження. Проте не
вони є джерелом постійного зростання, оскільки обмежують споживання. У
моделі Солоу сформульоване “золоте правило”, яке припускає умову, що
граничний продукт капіталу дорівнює його вибуттю (амортизації): МРК=?.

4. На економічне зростання впливає збільшення чисельності населення
через динаміку капіталоозброєності: ?k = і – (? + п) к, де п – темп
зростання населення.

5. Технологічний прогрес є джерелом постійного зростання як продукту з
розрахунку на одного працівника, так і загального продукту. Якщо
ефективність виробництва під впливом технологічного

прогресу змінюється з темпом %, то продукт на одного працівника
змінюється з тим самим темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з
темпом n + g.

У розвитку теорії міжнародної торгівлі можна виділити кілька етапів.

Протягом ХУ-ХУШ ст. панувала теорія, згідно з якою багатство країни
визначалося володінням цінностями, насамперед золотом.

У ХУШ-ХІХ ст. набула розвитку класична теорія міжнародної торгівлі, яка
мала два напрями: теорію абсолютної переваги і теорію порівняльної
переваги. Обидві теорії критикували обмеженість меркантилізму і мали на
меті обгрунтувати необхідність і доцільність вільної зовнішньої
торгівлі. Зовнішня торгівля розвивається тому, що дає вигоду країнам,
які беруть у ній участь.

Країна має абсолютну перевагу у виробництві товару, якщо вона виробляє
його з меншими витратами порівняно з іншою країною.

Приклад. Дві країни (Україна, Польща) виробляють два види товарів
(пшеницю і цукор). Україна може виробити 60 т пшениці або 30 т цукру на
одиницю витрат або будь-яку комбінацію обсягів цих продуктів у
зазначених межах. Польща за аналогічних витрат може виробити 50 т
пшениці або 125 т цукру або будь-яку їхню комбінацію у зазначених межах.

Максимальні обсяги споживання пшениці і цукру в Україні та Польщі будуть
задані прямими виробничих можливостей. За відсутності міжнародної
торгівлі люди можуть споживати тільки те, що вироблено в країні.

За даним прикладом Україна має абсолютну перевагу у виробництві пшениці,
а Польща — цукру.

Природні переваги зумовлені природними чинниками — кліматичними умовами
та природними ресурсами. Набуті переваги породжені розвитком технології,
підвищенням кваліфікації працівників, удосконаленням організації
виробництва.

Відносні ціни на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами.

Наприклад: в Україні 1 т пшениці = 0,5 т цукру; у Польщі 1 т пшениці =
2,5 т цукру.

Україні вигідно експортувати пшеницю та імпортувати цукор, а Польщі,
навпаки, експортувати цукор та імпортувати пшеницю.

Торгівля є взаємовигідною, якщо ціна товару на зовнішньому ринку
перевищує внутрішню ціну рівноваги того самого товару в
країні-експортері і є нижчою, ніж у країні-імпортері. Світова ціна на
пшеницю повинна встановлюватися у межах: 0,5 т цукру < 1 т пшениці < 2,5
т цукру.

Рівняння прямої виробничих можливостей для України записується як Х2 =
60 – Х1

Рівняння прямої виробничих можливостей для Польщі записується як Х2 – 50
– 0,4 Х1

56 Теорія порівняльної рівноваги. Торгівельна політика. 57 Платіжний
баланс.

Торгівля є вигідною, навіть якщо країна не має абсолютної переваги. У
такому разі йдеться про порівняльну перевагу. В країні завжди знайдеться
товар, виробництво якого буде вигіднішим при існуючому співвідношенні
витрат, ніж виробництво інших.

Центр тяжіння у міжнародній торгівлі переміщується саме до торгівлі між
промислово розвиненими країнами, тобто країнами з приблизно однаковим
забезпеченням чинників виробництва. У світовій торгівлі зростає питома
вага взаємопоставок схожих промислових товарів. Розвиток зовнішньої
торгівлі супроводжується спеціалізацією країн на випуску тих видів
продукції, за якими вони мають порівняльні переваги. Отже, змінюється
структура виробництва в торгуючих країнах, а також структура попиту на
чинники виробництва.

Торговельна політика — самостійний напрям бюджетно-податкової політики
уряду, пов’язаний із державним регулюванням обсягів зовнішньої торгівлі
через податки, субсидії і прямі обмеження на імпорт або експорт. Ефекти
торгових обмежень мають короткостроковий характер, і лише вільна
торгівля приводить до раціонального розміщення та використання
економічних ресурсів.

На шляху вільної торгівлі стоїть велика кількість перешкод, що
використовуються як знаряддя торговельної політики. їх поділяють на
тарифні та нетарифні.

До тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі належить імпортне
(ввізне) мито — податок, який сплачується за кожну одиницю товару, що
ввозиться до країни, та експортне (вивізне) мито — митний податок для
обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної
конкуренції.

Мито захищає вітчизняних виробників від іноземної конкуренції і є
джерелом надходжень доходів у державний бюджет.

Адвалерне мито — податок у вигляді відсотка митної вартості товару.

Специфічне мито — податок у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру
(обсягу, ваги, площі тощо).

Комбіноване мито — податок, що є поєднанням ставок адвалерного та
специфічного мита.

Експортне (вивізне) мито: держава йде на обмеження експорту, коли
потрібно взяти під контроль ціну на деякий товар і утримувати її на
рівні, нижчому за світовий, виплачуючи субсидії виробникам.

Вивізне мито використовують, як правило, країни, що розвиваються, та
країни з перехідною економікою.

Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі.

Вплив держави на міжнародну торгівлю значно посилився завдяки розширенню
форм і методів нетарифних торговельних обмежень (до 50). їх активно
використовують промислово розвинуті країни.

Квотування — це обмеження в кількісному чи вартісному вираженні обсягу
продукції, яку дозволено ввозити в країну чи вивозити з неї (імпортна та
експортна квота) за певний період. Квотування зовнішньої торгівлі
здійснюється її ліцензуванням.

Добровільне обмеження експорту є квотою, що її запроваджує не
країна-імпортер, а країна-експортер.

Експортні субсидії — це пільги держави експортерам для розширення
вивезення товарів за кордон. Виробникам — володарям субсидій вигідніше
експортувати, ніж продавати.

Демпінг — міжнародна дискримінація в цінах, коли країна-експортер продає
свій товар за кордон дешевше, ніж на вітчизняному ринку.

Економічні санкції — надзвичайна форма державного обмеження зовнішньої
торгівлі.

Торговельне ембарго — заборона державою ввезення до якої-не-будь країни
товарів. Мета цього заходу — тиск на країну для досягнення певних
політичних цілей.

Політика протекціонізму — державна політика захисту внутрішнього ринку
від іноземної конкуренції, коли відбувається дискримінація імпортних
товарів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів
якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо.

Платіжний баланс — це систематизований запис операцій між резидентами і
нерезидентами країни протягом певного періоду (рік, квартал).

Головним принципом утворення платіжного балансу є подвійний рахунок.
Кожна угода відображена у платіжному балансі двічі: як кредит і як
дебет.

Активне (додатне) сальдо платіжного балансу — перевищення надходжень над
платежами.

Пасивне сальдо (дефіцит) — перевищення платежів над надходженнями.

Взаємозв’язок рахунків за поточними операціями та руху капіталу і
фінансових операцій виводиться з перетворень основної макроекономічної
тотожності:

Y=C+I+G+NX

Sn=Y-C-G (рівняння національних заощаджень)

Y-C-G = C+I+G+NX-(C+G)

Sn=I+NX або (I-S)+NX=0

Величина I-S обчислює сальдо рахунку руху капіталу та фінансових
операцій і показує, наскільки внутрішні інвестиції перевищують внутрішні
заощадження.

Чистий експорт NX визначає сальдо рахунку поточних операцій.

На стан платіжного балансу впливає макроекономічна політика Центрального
банку, яка здійснюється шляхом купівлі та продажу іноземної валюти з
офіційних валютних резервів.

Дефіцит платіжного балансу може бути профінансований за рахунок
зменшення офіційних резервів Національного банку. Активне сальдо
платіжного балансу збільшує офіційні валютні резерви Національного
банку.

58 Валютний курс. Види вал.курсу залежно від режиму його формування.
Номін. та реальний обмінний курс. 59 Зв’язок вал.курсу з платіжним
балансом.

Валютний (обмінний) курс — це співвідношення між валютами двох країн.

Розрізняють номінальний і реальний обмінні курси.

Номінальний валютний курс — це відносна ціна однієї валюти, виражена в
іншій валюті.

Зростання експорту товарів та послуг з даної країни збільшує попит на
національну валюту за кордоном. Зростання імпорту товарів і послуг в
дану країну збільшує попит на іноземну валюту в цій країні.

За системою гнучких (плаваючих) валютних курсів обмінний курс
встановлюється в результаті вільних коливань попиту та пропозиції як
рівноважна ціна валюти на валютному ринку

Система фіксованих курсів національної валюти встановлюється Центральним
банком країни, який бере на себе зобов’язання купувати і продавати
будь-яку кількість іноземної валюти за встановленим курсом.

З метою макроекономічної стабілізації Центральний банк країни встановлює
межі вільних коливань курсу національної валюти. Якщо ціна валюти
наближається до верхньої або нижньої межі, то Центральний банк країни
проводить інтервенцію: при наближенні до нижньої межі купує національну
валюту в обмін на іноземну, а при наближенні до верхньої — продає
національну валюту.

При плаваючому валютному курсі зниження ціни рівноваги називають
знеціненням валюти, підвищення — подорожчанням валюти. За фіксованого
валютного курсу зниження ціни називають девальвацією, підвищення
—ревальвацією.

Реальний валютний курс показує, у якому співвідношенні товари однієї
країни обмінюються на товари іншої країни.

Реальний валютний курс показує пропорцію обміну вітчизняних товарів на
іноземні і розраховується за формулою

де Ег — реальний валютний курс, Еп — номінальний валютний курс, Р —
індекс внутрішніх цін, які виражені в національний валюті, Р*— індекс
цін за кордоном, які виражені в іноземній валюті.

Індекси (рівні) цін в обох країнах співвіднесені до одного й того самого
базового року.

Зростання (спадання) реального валютного курсу свідчить про зниження
(підвищення) конкурентоспроможності товарів даної країни на світовому
ринку

Реальний валютний курс пов’язаний із динамікою платіжного балансу

Точка А — рівноважне значення реального валютного курсу. Пряма S-L
відображає рахунок руху капіталу і не залежить від реального валютного
курсу. Пряма NX відображає поточний рахунок платіжного балансу.
Від’ємний нахил прямої чистого експорту пояснюється обернено
пропорційною залежністю між чистим експортом і реальним валютним курсом.

Теорія паритету купівельної спроможності: існує закон єдиної ціни, який
в умовах досконалої конкуренції означає, що один і той самий товар не
може продаватись у різних країнах за різними цінами

60 Економічна рівновага в умовах відкритої економіки.

16 Сукупна пропозиція, її сутність. Класична та кейнсіанська моделі
сукупної пропоз. Нецінові чинники с.проп. 17 Макроек. рівновага
сукупного попиту та сукупної пропозиції в моделі AD-AS.

Сукупна пропозиція- це обсяг кінцевих товарів і послуг, який може бути
запропонований, тобто вироблений, в економіці за різних рівнів цін.

Залежність обсягу пропозиції від середнього рівня цін у країні
позначається кривою А8 (рис. 4.4).

Величина сукупної пропозиції визначається наявними в економіці
капіталом, працею і технологією і може бути записана на основі
виробничої функції. Класична виробнича функція відображає зв’язок між
чинниками виробництва та реальним ВВП, або сукупною пропозицією:

де Y-реальний ВВП, L-праця, К-капітал, Т-технологічний процес, F(L,К,Т)
– виробнича функція.

Причинами додатної залежності можуть бути: 1) неправильні уявлення
економічних суб’єктів про рівень цін; 2) жорстка фіксованість заробітної
плати. Заробітна плата змінюється дуже повільно. А це означає, що за
низького рівня цін на товари виробництво стає невигідним і сприяє
зменшенню обсягу пропонованих товарів і послуг; 3) негнучкість цін. Ціни
змінюються повільно, тому вони є жорсткими в короткостроковому періоді.

Ціновими чинниками сукупної пропозиції є зміни: відсоткової ставки;
рівня цін.

До нецінових чинників сукупної пропозиції відносяться зміни:

цін на ресурси; в продуктивності праці; податків з підприємств та
субсидій.

Якщо змінюються нецінові чинники, змінюються й середні витрати.
Залежність між ними є оберненою.

Кейнсіанську модель сукупного попиту та сукупної пропозиції
використовують для аналізу короткострокових коливань в економіці

Вона грунтується на таких припущеннях: а) неповна зайнятість в
економіці; б) жорсткість номінальної заробітної плати та цін на товари.

При збільшенні сукупного попиту обсяг сукупної пропозиції в
короткостроковому періоді може перевищувати потенційний випуск, при
зменшенні — бути меншим за потенційний. Рівень цін впливає на обсяг
виробництва, а обсяг виробництва, у свою чергу, — на рівень цін.

Класична модель розглядає економіку в довгостроковому періоді.

Обсяг продукції в довгостроковому періоді залежить від наявних в
економіці величин праці, капіталу та технології. Обсяг пропозиції
(реальна змінна) не залежить від загального рівня цін (номінальна
змінна), і тому довгострокова крива сукупної пропозиції є вертикальною в
точці потенційного ВВП.

Перетин кривих сукупного попиту AD та довгострокової кривої сукупної
пропозиції визначає рівноважний обсяг випуску та рівноважний рівень цін.
Коли економіка досягає довгострокової рівноваги, уявлення людей,
заробітна плата і ціни змінюються так, щоб короткострокова крива
сукупної пропозиції також пройшла через цю точку. Отже, в точці А має
місце подвійна рівновага

Шоки попиту — різка зміна AD, різкі коливання споживчого та
інвестиційного попиту, зміна пропозиції грошей. Скорочення сукупного
попиту в короткостроковому періоді зміщує короткострокову криву
сукупного попиту ліворуч. Точка рівноваги зсувається з точки А в точку
В, обсяг виробництва зменшується, рівень цін знижується. Падіння рівня
виробництва свідчить про те, що в економіці почався спад. Зростає
безробіття. Зменшуються доходи

Держава може здійснити такі заходи для збільшення сукупного попиту: а)
збільшення державних закупівель; б) зменшення податків; в) зростання
пропозиції грошей. Це призведе до збільшення попиту на товари та послуги
за кожного даного рівня цін і перемістить криву А В праворуч.

Без втручання держави в довгостроковому періоді економіка може
самостійно вийти зі спаду. З часом уявлення людей, заробітна плата і
ціни узгодяться і крива сукупної пропозиції переміститься праворуч. Нова
крива сукупного попиту перетне довгострокову криву сукупної пропозиції в
точці С. Рівень цін впаде до Р3, a виробництво повернеться до свого
потенційного рівня Yp

Шоки пропозиції – це різка зміна сукупної пропозиції: зміна цін на
нафту, стихійні лиха, зміни в законодавстві тощо.

Зі зменшенням сукупної пропозиції в результаті зростання середніх витрат
виробництва короткострокова крива сукупної пропозиції зсувається
ліворуч. Обсяг виробництва падає (стагнація), рівень цін зростає
(інфляція). В економіці спостерігається стагфляція

Економіка може вийти зі спаду самостійно, без втручання держави, після
зміни уявлень людей, заробітної плати та цін. Низький рівень виробництва
і високий рівень безробіття приведуть поступово до зниження витрат
виробництва та зростання обсягів продукції.

З часом крива сукупної пропозиції повернеться в положення AS1, рівень
цін знизиться і виробництво наблизиться до потенційного рівня. Економіка
повернеться до точки А, в якій крива сукупного попиту перетинає
довгострокову криву сукупної пропозиції

За зменшення сукупної пропозиції держава може вплинути на чинники, які
визначають криву сукупного попиту, для зсуву з AD1в AD2. Економіка
переміститься з точки А в точку С. Така політика підтримує рівень
виробництва в короткостроковому періоді, але рівень цін поступово
підвищується з Р1 в Р3

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019