Культура (шпаргалка)

ТЕОРІЯ КУЛЬТУРИ

Культура — поняття має полісематичне значення: 1) вирощування;

2) обробка; 3) виховання, освіта (розумова та моральна); 4) ушанування.
Має близько тисячі визначень. Уперше поняття культури вжив у сучасному
значенні (відносно розумової діяльності, а не обробки землі) Ціцерон.

«Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених
людством протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу
матеріальних і духовних цінностей» (Н. Я. Горбач).

«Культура — це система життєвих сенсів особи, спільноти, що реалізується
в засобах та результатах його діяльності» (А. К. Бичко).

«Культура — це те, що дає змогу внести у світ та особистість людське
значення, здатність користуватися багатовіковим досвідом розвитку
людства, це механізм самосвідомості».

Культ (лат. сиііиз — ушанування) — 1) обов’язковий елемент усіх релігій,
який полягає в особливих ритуалах, магічних обрядах, діях
священнослужителів і віруючих з метою отримання підтримки від
надприродних сил; 2) ушанування, звеличення когось (культ святих, культ
особистості). Деякі дослідники визначають етимологію поняття культури як
культ Ора (Ура) — ушанування бога сонця (світла).

Культура — це надзвичайно складне явище, що пронизує буквально всі сфери
життя та діяльності суспільства і людини.

Культура — це ядро, основа, «душа» суспільства, зокрема:

— матеріальні і духовні цінності людини;

— спосіб життєдіяльності людей;

— їхні взаємини;

—своєрідність життя націй і народів;

— рівень розвитку суспільства;

— інформація, що накопичується в процесі розвитку суспільства;

—сукупність соціальних норм, законів, звичаїв, традицій;

— релігія, міфологія, наука, мистецтво, політика;

— особлива знакова система і т. д. (В. А. Саприкін). Культура — це
специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності v
продуктах матеріальної і духовної праці, системі соці

альних норм і настанов, духовних цінностях, сукупності відносин людини і
природи (А. К. Бичко).

Культурологія (наука про культуру) — наука про найбільш загальні закони
розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структурою, яка
перебуває в постійному розвитку і взаємозв’язку з іншими системами та
суспільством у цілому (В. А. Саприкін).

Типологія культури — є різні підходи в уявленнях про типологію культури:
Ф. Ніцше визначає діонісійське (життєве і трагедійне) і апол-лонівське
(споглядальне, світле, інтелектуальне) начала. Ідеал — у досягненні цих
двох начал. О. Шпенглер визначає вісім типів культур: єгипетську,
індійську, вавилонську, китайську, «аполлонівську», греко-римську,
«магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (західноєвропейську).

У навчальному посібнику «Введение в культурологию» — М. Владос, 1995 р.,
за редакцією Є. В. Попова, визначено такі типи культур: 1)
конфу-ціансько-даосистський; 2) індо-буддійський; 3) ісламський; 4)
християнський.

Є історична типологія (за археологічною періодизацією): 1) первісна
культура; 2) культура великих стародавніх цивілізацій: а) Стародавнього
Сходу; б) антична; в) середньовічна; г) епохи Відродження; ґ) Нового
часу;д)сучасної епохи.

Українська культура є складовою слов’янського типу культури.
Сформувалась на ґрунті давньої язичницької (трипільської, скіфської) та
християнської матеріальної і духовної культур.

Методи вивчення культури: 1) хронологічно-історичний — тлумачення явищ,
фактів, подій культурно-творчого процесу в хронологічній процесуальній
послідовності; 2) аналітично-хронологічний — тобто використання
аналітичного підходу для вивчення культур різних епох чи цивілізацій; 3)
порівняльно-історичний — коли порівнюються й аналізуються в історичному
розрізі явища, їхня сутність і^ роль у культурному процесі; 4)
структурно-функціональний метод. Його суть полягає у структуризації
об’єкта вивчення на частини та виявлення зв’язків і співвідносин між
ними. Застосовують також методи: семіотичний (знаковий), психологічний,
біографічний, метод моделювання.

Закони розвитку культури — сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що
об’єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами, які
відображають зв’язки між ними, особливості їх функціонування протягом
певних періодів та епох існування людства. Розрізняють такі закони:

1) Закон єдності і різноманітності культур. Відповідно до закону
культура — здобуток усього людства, вона втілює родову властивість
людини і людства, національні культури народів внутрішньо єдині й
одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури — це
об’єктивна реальність.

2) Закон спадкоємності і розвитку культури. Він проголошує, що культура
є історичним успадкованим досвідом поколінь людського роду.
Спадкоємність — основа розвитку культури, вона є важливою об’єктивною
закономірністю.

3) Закон перервності і безперервності розвитку культури. Культура —
складна система, яка у своєму розвитку перервна і одночасно безперервна.
Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій тип культури.
Культури змінюються зі зміною цивілізацій. Це перервність. Однак стара
культура не знищується. Кожна епоха в розвитку людства наслідує
досягнення попередніх культур, поєднуючи їх у систему суспільних
відносин. Перервність має відносний характер. Безперервність —
абсолютний.

4) Закон взаємодії і співіснування різних, навіть суперечних культур.
Взаємовплив, співробітництво культур — об’єктивна закономірність. З ним
пов’язаний і п’ятий всезагальний закон розвитку культури.

5) Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи,
людини, культури у Всесвіті. Він говорить — технічні та технологічні
досягнення культури нині набули такого розвитку, що являють собою
небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля як
частини Всесвіту.

Цивілізація (лат. сіуіііз — громадянський, державний, суспільний) — 1)
ступінь суспільного розвитку, який іде після варварського етапу розвитку
людства; 2) синонім культури; 3) рівень суспільного розвитку
матеріальної і духовної культури.

СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ

Культура — система складна і багатофункціональна. І все ж її можна
структуризувати. Поділяють культуру за її носієм на світову і
національну. Світова культура — це синтез досягнень усіх національних
культур світу. Національна культура — культура певної нації, синтез
культур її соціальних верств і груп, яка відзначається неповторністю,
самобутністю мистецтва, звичаїв, господарства, тобто духовної і
моральної сфери життя і діяльності.

За носієм культура поділяється на: міську, сільську, молодіжну, окремої
людини, сім’ї.

За різновидом діяльності культуру поділяють на матеріальну, духовну і
фізичну.

Матеріальна культура — це світ вироблених речей, культура праці і
матеріального виробництва, культура побуту, культура житла, міста, села,
культура ставлення до власного тіла.

Види матеріальної культури:

1) породи тварин, носії породи — самці і самиці;

2) сорти рослин — кількість культурних сортів постійно зростає;

3) культура ґрунтів — ґрунт — складний компонент — співвідношення живого
і неживого, тому ставитися до нього слід дбайливо;

4) будинки і споруди — наочні елементи матеріальної культури
(нерухомість, яка має бути збережена);

5) інструменти й устаткування — категорія, яка забезпечує всі види
фізичної і розумової праці;

6) шляхи сполучення і транспортні засоби — єдиний комплекс, є ознаки
нерухомості як у споруди і рухомості;

7) зв ‘язок і його засоби — галузь матеріальної культури, яка охоплює
пошту, телеграф, радіо, телезв’язок, телефон;

8) технології— мистецтво праці в усіх галузях діяльності. Культура
технології виявляється в усіх видах матеріальної культури;

9) засоби нападу і захисту;

10) засоби масової комунікації’,

11) засоби освоєння космосу;

12)одяг.

Духовна культура — складна багатофункціональна система, яка об’єднує в
собі всю сферу духовної діяльності людини: науку, філософію, літературу,
право, мораль, звичаї, традиції, спосіб мислення, відносини між людьми,
групами, народами, ставлення до самого себе.

За змістом і впливом культуру поділяють на прогресивну і реакційну:
культура як явище, що формує людину, може виховувати особистість як
моральну, так і аморальну.

Є ще поділ за організаційними формами існування культури. До таких форм
належать держава, школа, церква. Існує поділ за ознакою актуальності
культури, яка характерна для кожної окремої епохи.

У культурі розрізняють також дві грані:

1) ціннісно-нормативну;

2) функціональну.

Цінності культури — це твори, норми культури, вимоги до кожного члена
суспільства. Це моральні цінності, правові, етичні, релігійні норми.

Функціональна грань — це процес руху культури.

Функції культури. У багатофункціональній системі, якою є культура, можна
виділити найбільш значущі з них:

1) гуманістична, або світоглядна, — це функція людинотворча, функція
людського духу, його пізнавальних вольових, чуттєвих, оцінних чинників;

2) пізнавальна — розкриває людині досягнення людства в історичному
пізнанні світу;

3) транслятивна функція полягає в переданні історичного соціального
досвіду поколінь;

4) ціннісно-нормативна (або регулятивна) функція реалізується через
систему норм і цінностей;

5) перетворююча — полягає в перетворенні природи і людини через систему
норм і цінностей;

6) інтегративна — виявляється в здатності об’єднувати людей, незалежно
від їх світогляду, нації в певні спільноти, а народ — у світову
цивілізацію;

7) семіотична — реалізується через функціонування певних знакових
систем, мов, символів, специфічних знакових систем фізики, хімії,
математики, музики, живопису і т. д.

Національний менталітет (лат. тепгіа — розум) — характеризує спосіб
мислення життя народу, його душевний стан, інтелектуальну сферу,
традиції, звичаї.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ КУЛЬТУРОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ ТА УЯВЛЕНЬ
ПРО КУЛЬТУРУ

Античні уявлення. Найвідомішим є уявлення Полібія (201— 120 рр. до н.
е.), суть яких полягає в тому, що розвиток суспільства відповідає
круговороту явищ природи і підпорядкований діалектичній зміні державного
устрою і культури.

Сучасник Полібія, китайський історик Сима Цянь (145—86 рр. до н. е.)
розглядав історію як циклічний процес, рух по колу. Це концепція
циклічного круговороту. В античному розумінні в основі культури був
ідеал людини як мета культурного процесу. У центрі античного розуміння
культури було визначення абсолюту божественного порядку речей.

Середньовічні християнські концепції. У даній концепції Бог є центром і
творчою силою світобудови. Головне для людини — пізнання Бога через
позбавлення гріховності, очищення і підготовка до справжнього життя —
вічного. Аврелій Августин (354—430). На цій основі було розвинуто
пізніше ряд богословських концепцій. П. Тілліх (1886— 1965), М. Бердяєв
(1874—1948).

Просвітницькі концепції. У центрі концепції — розум, розвиток наук,
мистецтв, виховання особистості. Освіта — основа гуманності (Ж.-Ж.
Руссо, Г. Е. Лессінг, Й. Г. Гердер (1744—1803), Гегель (1770—1831)).

Еволюційні концепції культури. Представники цієї концепції наголошують
на єдності людського роду, спільності всіх культур. Людство однорідне за
природою, лише перебуває на різних ступенях розвитку культури (Л. Морган
(1818—1881), Е. Тейлор (1832—1917)). Л. Морган вирізняє три етапи
розвитку суспільства: дикість, варварство, цивілізацію.

Концепції культурних круговоротів. Представники цієї концепції М.
Данилевський (1822—1885), О. Шпенглер (1880—1936), А. Тойнбі
(1889—1975). М. Данилевський всесвітню історію культури поділив на 10
самобутніх культурно-історичних типів — єгипетський, індійський,
іранський, германо-романський, грецький та ін. Він уважав, що
слов’янський тип перебуває у процесі становлення. Культура виникає з
етнографічного матеріалу, розвивається і рухається до завершення
(смерті).

Функціональні концепції культури. За цією концепцією культура зводиться
до біологічної природи людини, яка пристосовується до умов навколишнього
середовища. Б. Малиновський (1884—1942) — засновник цього напряму.

Символічна концепція. Одним з її представників є Г. Сковорода, в основі
його вчення про три світи є такі поняття: мікрокосм (людина), макрокосм
(Всесвіт) і дух (Біблія) — символічний світ.

Є багато інших підходів до розуміння культури як процесу.

ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Анімізм (від лат. апігпа, апітиз — душа, дух) — віра в існування душі і
духів як причини явищ природи, віра в одухотвореність природи, в
існування надприродних істот, що перебувають у якихось тілах.

Архаїка (від грец. агспа§05 — давній) — ранній етап розвитку мистецтва
будь-якого стилю. Належить до раннього періоду єгипетського,
давньогрецького мистецтва (для Греції з Х до VII ст. до н. е.).

Бронзова доба — період у розвитку людства, який характеризується
винайденням і поширенням бронзових знарядь і виробів. Датується залежно
від території. Для Середземномор’я ранній бронзовий вік охоплює період
2500—2000 рр. до н. е. Це час пірамід, період Древнього царства Єгипту,
пізній вік — це час біблійної історії— від Авраама до Мойсея. В Україні
бронзова доба — це перші століття II тисячоліття до н. е. до початку І
тисячоліття до н. е., коли винайдено залізні вироби.

Залізний вік — період в історії людства, який розпочинається близько
1000 років до н. е., пов’язаний з розвитком металургії, заліза, залізних
виробів і зброї. В Україні він поділяється на три періоди:
перед-скіфський — до VIII ст. до н. е., скіфський — VII—III ст. до н.
е., сарматський — II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Кам’яний вік — найдавніший технологічний період у класифікації розвитку
людства, коли метал ще не був відомий, а знаряддя виготовлялось з
каменю, дерева і кістки. Приблизне датування — понад 2 млн — до 6 тис.
років тому.

Тотемізм — віра в існування тісного зв’язку між людиною чи якоюсь
родовою групою та її тотемом — певним видом тварин, інколи рослин. Рід
носив ім’я свого тотема, і члени цього роду вірили, що походять від
спільних з ним предків, є кровними родичами.

Фетишизм — віра в надприродні властивості неодухотворених предметів, у
те, що останні можуть якось допомагати людині. Фетишем може бути певне
знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше й спеціально виготовлений
культовий предмет.

Магія — віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей,
тварин, рослин, явища природи. Магія поділялась на виробничу, шкідливу,
охоронну, любовну, лікувальну.

Синкретизм — абсолютна недиференційованість, злиття, органічна єдність
елементів як реалістичних, так і фантастичних. Синкретизм робить
неможливим розмежування суб’єктивного і об’єктивного, уявного, того, що
спостерігається, домислюваного в первісній культурі. Все це однозначно
переживається і сприймається.

Міф — це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійсність. У
первісній культурі міф відбиває й узагальнює вірування, обґрунтовує
моральні норми, доводить доцільність культів і обрядів, містить
практичні правила людської поведінки. Міф — це спроба людей осмислити
своє буття, потреба передавати загальне через конкретне, це відбиття в
людській свідомості закономірності й упорядкованості природи. Міф — це
колективний досвід, мудрість предків. Міфологія — засіб самовираження
людини. Це найдавніша форма проявів творчих здібностей людини.

АНТИЧНА КУЛЬТУРА (стислий словник імен та назв)

Аврора — римська богиня світанку, ранішньої зорі, грецька Еос. Адоніс —
юнак, якого покохала богиня Афродіта, був убитий вепром. Адрастея —
фрігійська богиня, її ім’я тлумачиться як Доля. Адрія — Адріатичне море;
крім того, місто в Італії поміж гирлами річок Пота та Еч, колись на
березі моря, а тепер далеко від нього.

Аїд, або Гадес, — ім’я володаря підземного царства (інше ім’я Плутона) і
назва власне цього царства.

Акрополь — афінська фортеця на скелі 156 м заввишки, посередині міста
Афін.

Алкмена — дружина Амфітріона, кохана Зевсом мати Геракла. Амазонки —
войовниче плем’я жінок; під час Троянської війни допомагали троянцям
проти греків.

Амброзія — страва богів, як нектар — їхній напій; тому що боги їдять
амброзію, вони безсмертні і вічно юні.

Аполлон — син Зевса й Латони (Лето), ясний бог (Феб). Він переказує
людям волю Зевса і карає неслухняних («Іліада», пісня 1); бог віщування
та оракулів (див. Дельфи); бог поезії й музики, водитель муз. Пізніше
його ототожнювали з богом сонця Геліосом.

Арго — корабель так званих аргонавтів, які пливли в Колхіду (країна на
Чорноморському узбережжі) по золоте руно.

Аргос (первісне значення — приморська рівнина), або Аргея, Арголіка,
Арголіда (жителі — аргеї, аргіви, аргосці), — країна на сході Пелопонесу
з містами Мікени, Тірінф, Трозейн, Аргос (головне місто, Навплія, Лерна,
Немея).

Аргус — силач, усе тіло якого було вкрите очима і якому Гера наказала
стерегти Іо.

Аріадна — дочка критського царя Міноса й Пасіфаї. Покохавши афінського
царя Фесея (Тезея), допомогла йому вибратися із заплутаних ходів
Лабіринту, давши йому нитку, що вказувала дорогу («Аріад-нина нитка»).

Арістрід — афінський політичний діяч (540—486 рр. до н. е.), відомий як
людина «справедлива», представник аристократичної партії.

Аркадія — центральна країна Пелопонесу, багата на ліси й пасовища
(аркадські пастухи).

Артеміда — дочка Зевса й Лето, сестра Аполлона; римська Діана, богиня
полювання, охоронниця незайманості, яка сама дала обітницю вічного
дівування; разом з тим помічниця жінкам у пологах.

Асклепій — римський Ескулап, син Аполлона, бог лікування, покровитель
лікарів.

Астрея — богиня правди, дочка Зевса й Феміди.

Афіна-Паллада (римська Мінерва) — дочка Зевса, богиня мудрості, наук і
військової справи.

Афродіта — богиня краси й кохання. Народилися з морської піни, але звуть
її дочкою Зевса; дружина кривого Гефеста, коханка Арея, охоронниця
Паріса і взагалі троянців; від Анхіза в неї був син Еней, міфічний
предок римського народу, через що вона сама зветься мати (римська
Венера). Зветься також Кіпрідою (або Цітереєю) за іншим місцем її культу
на о. Кіпрі, а також Кіфереєю (Цітереєю) і за головним місцем її культу,
о. Кіферами (Цітера).

Ахеї (ахейці) — жителі Ахайї (правильніше Ахааі’О, у Гомера взагалі
греки.

Ахаія (іноді Ахайя, Ахейя) — країна на північному заході Пелопонесу на
узбережжі Корінфської затоки (жителі Ахеї).

Ахеронт — річка підземного царства.

Атлант — титан, що підтримує небесне склепіння.

Академія — заснована Платоном (385 р. до н. е.) релігійно-філософська
спілка, так звана школа Платона (перша назва Гекадемія) походить від
імені міфічного героя Академа. Академія проіснувала 916 років.

Брут — перший римський консул (590 р. до н. е.), що звільнив Рим від
царів (Тарквініїв) і став, як каже легенда, першим оборонцем волі;

він стратив власних синів за участь у змові проти римської республіки.

Його нащадок Марк Юній Брут у змові з Кассієм та іншими виступив проти
свого названого батька Юлія Цезаря, коли той став повновладним
диктатором Риму. Після вбивства Цезаря у війні цезарійців

Антонія та Октавія (майбутнього імператора Августа)
республікансько-сенатську партію подолано в битві під Філіппами (42 р.
до н. е.), після чого Брут — «останній республіканець» — заподіяв собі
смерть.

Бромій — одне з імен бога Вакха-Діоніса.

Беотія — країна в Середній Греції між Фокідою і Аттікою, з містом
Фівами, горою Геліконом тощо.

Борей — північний вітер (римський Септенріон).

Беллюна — богиня війни.

Вакх — див. Діоніс.

Барій — римський поет, близький до імператора Августа, приятель Горація
та Вергілія, автор трагедій та епічних творів, які не дійшли до нас.

Венера — див. Афродіта.

Веста — дочка Сатурна, богиня домашнього вогнища, оборонниця дому й
держави. Її жриці — весталки, які давали обітницю вічної дівочості,
підтримували невгасимий вогонь на вівтарі в її храмі.

Ганнібал — відомий карфагенський воєначальник (247—183рр. до н. е.), що
в другій Пунічній війні (218—201) ледве не переміг Римську республіку,
але, врешті-решт, зазнавши поразки, утік у Карфаген, звідти — до Малої
Азії, де заподіяв собі смерть.

Ганімед — гарний хлопчик, син троянського царя Троса, перенесений на
Олімп орлом Зевса; виночерпій богів.

Гармонія —жінка фіванського царя Кадма, дочка Ареса й Афродіти.

Гарпії — міфічні потвори-птахи з дівочим лицем та залізними пазурами,
які жили на Строфадських островах на північ від Мессенії, а також біля
входу в країну померлих.

Геба — дочка Зевса й Гери, втілення вічної молодості, божественна
служниця Олімпу (розливала богам нектар).

Геката — грецька богиня чародійства; також богиня місяця (подібна до
Селени й Діани).

Гелікон — гірське пасмо в Беотії, оселя муз і Аполлона.

Геліос — бог сонця (він же Феб), батько Фаетона. Він зранку виїздив на
колісниці з вод океану, увечері спускався на заході, вночі об’їздив
човном північну частину землі, щоб знову після цього повернутися до
сходу.

Геллеспонт — протока, теперішні Дарданелли, що відокремлює фракійський
Херсонес (тепер Галліполійський півострів) від азіатського берега
(Троада) і сполучає Пропонтіду з Егейським морем.

Гера — головна богиня Олімпу, дружина й сестра Зевса, яка завжди
допікала йому ревнощами й переслідувала його коханок та дітей. Римська
Юнона (охоронниця шлюбу).

Геракл, або Геркулес, — син Зевса-Юпітера й Алкмени, дружини фіванського
царя Амфітріона. Обдарований великою силою, він здійснив багато подвигів
(12 подвигів Геркулеса) на доручення царя Евріс-тея, який дістав владу
над Гераклом від богині Ґери (він убив немейсь-кого лева, лернейську
гідру, спіймав еріманфського вепра й керінейську лань, повбивав
стімфальських птахів із залізним пір’ям, здобув пояс ца

риці амазонок Іпполіти, приборкав скаженого критського бика й коней
Діомеда, що живилися людським м’ясом, пригнав з краю землі корів велетня
Геріона й приніс золоті яблука Гесперід, а також привіз з підземного
царства потворного пса Кербера). Після своєї смерті Геракл став
напівбогом.

Геріон — велетень з трьох тіл, що зрослися: жив Геріон на крайньому
заході (в Іспанії), мав великі череди корів, які викрав у нього Геракл.

Гермафродіт — син Гермеса та Афродіти, потрапив у Карію (у Малій Азії),
де німфа джерела Салмакіда, у якому він купався, благала богів про вічне
з’єднання з ним; коли боги задовольнили її благання, тіла Салмакіди й
Гермафродіта зліпилися так, що з них утворилася одна подвійна істота—
напівчоловіча, напівжіноча.

Гермес, або Гермій, — римський Меркурій, внук Атланта, бог-посланець
Зевса, його зображували в крилатій шапці, з жезлом, обвитим зміями, та в
крилатих сандалях. Він посилає людям сни; він бог винаходів (вигадав
ліру), торгівлі й промисловості, провідник душ (тіней) у підземне
царство.

Гесперія — «вечірня країна», так греки звали Італію.

Гесперіди — німфи, дочки Атланта, які на крайньому заході охороняють
сад, де ростуть золоті яблука.

Гефест — син Зевса (Юпітера) і Гери — у римлян бог вогню й ковальства
(Вулкан). Взагалі премудрий майстер-митець, що, як оповідає Гомер,
зробив ^цит Ахіллові й кував блискавиці для Юпітера (як оповідає
Вергілій). Його уявляли собі кривим, але кремезним. Він — чоловік богині
Венери (Афродіти).

Гея (грецькою мовою «земля») — богиня землі, яка породила Небо (Уран),
гори й море, титанів, циклопів, гекантохейрів та інших міфічних потвор.

Гіади — група зірок у сузір’ї Тільця. Коли воно сходить, починається
період дощів на півдні Європи.

Гіацинт — прекрасний юнак, якого покохав Аполлон, але бог вітру Зефір,
що так само кохав його, спрямував диск у голову Гіацинта і вбив його.

Гіганти — велетні, діти Тартару (підземного світу) і Геї (землі).
Замість ніг їх тіло кінчається зміїними хвостами.

Гіменей, або Гімен, — бог шлюбу, якого викликали у весільних піснях
(гіменеях); за переказом, він визволяв дівчат, викрадених морськими
розбійниками.

Гладіатори (від. лат. §1ааіиз — меч) — бійці, яких набирали з полонених
або рабів, виховували в спеціальних школах: вони мусили своїми битвами
«виховувати войовничий дух» римських громадян, влаштовуючи криваві
видовища глядачам римського цирку. Гладіатором був відомий вождь
повстання рабів Спартак.

Горгона — крилата потвора з очима, погляд яких обертав усі живі істоти в
каміння, та зміями замість волосся. Персей, убивши Горгону-Медузу,
приробив її мертву голову до середини свого щита.

Гори, або Ори, — другорядні грецькі божества сезонів року (весни, зими й
літа).

Грації, або Харіти, — три дочки Зевса й Гери, втілення краси, радощів,
безжурного життя.

Давн — міфічний цар старої Апулеї (Італія). Данаї—жителі Аргоса (арги) і
взагалі греки (у Гомера). Данаїв рід — нащадки Даная, сина Бела, брата
Єгипта; у Даная було 50 дочок; сини Єгипта побралися з ними, але, за
наказом Даная, дочки його повбивали своїх чоловіків, за що й були
покарані тим, що в підземному царстві мусили наливати воду в бездонну
бочку (робота Данаїд). Даная — одна з коханок Зевса, який зійшов на неї
золотим дощем;

від Зевса вона народила Персея. Дізнавшись про це, її батько цар
Аркі-сій звелів кинути її з Персеєм у закритій скрині до моря, але вони
врятувалися від загибелі і Персей, зрісши, уславився як переможець
Меду-зи-Горгони й визволитель Андромеди.

Дардан — син Зевса й Електри, дочки Атланта, міфічний родоначальник
троянців (дарданці — троянці, Дарданід — Пріам).

Делос — острів у групі Кікландських, де згідно з традицією народилися
діти Зевса й Лето, боги Аполлон і Артеміда. Кожні 5 років тут справляли
урочисті свята на честь згаданих богів.

Дельфи — місто в Греції, у Фокиді, біля підгір’я Парнасу, де був відомий
храм Аполлона, у якому жриця Піфія виголошувала його віщування. Довгий
час (до початку V ст.) Дельфи були керівним центром грецького
політичного життя, але зростання демократії позбавило їх впливу.

Деметра — римська Церера, дочка Кроноса (Сатурна), сестра Зевса
(Юпітера), мати Персефони (Прозерпіни) — аграрна богиня, охоронниця
рослин, особливо збіжжя. На її честь були заведені Елевсинські містерії.
Діва — взагалі богиня (від «дівус» — божественний). Діомед — син Тідея,
внук Адраста. Брав участь у Троянській війні й уславився великою
відвагою.

Діомедові коні, або коні фракійського царя Діомеда (див. Геракл). Діоніс
— римський Лібер (інші імена: Бакхій, Бромій, Евій, Іакх), син Зевса й
Семели, бог вина, виноградарства, веселості й насолоди життям, чоловік
Аріадни. Культ Діоніса поширився в Греції пізніше, ніж культ
олімпійських богів, і зустрів певний опір, як свідчать міфи про царя
Лі-курга, розшматованого кіньми за неповагу до Діоніса; про Пенфея,
вбитого власною матір’ю, і т. д. У супроводі натовпу своїх служительок,
несамовитих вакханок, або менад, в оленячих шкурах і з жезлами, обвитими
плющем і лозами, у руках, Діоніс, за легендою, обходив різні країни від
Індії до Еллади, усюди встановлюючи свій культ. Культ цей був схожий на
культ Кібели й Аттіса. Свята на честь Діоніса: великі й малі діонісії,
Ленеї і Антестрії.

Діра — римська богиня помсти, фурія.

Діт — римський бог, володар підземного царства (Плутон), в поетичній
мові взагалі підземне царство. Дріади — німфи дерев (див. Німфи).

Діонісій — тиран Сиракузький (Сицилія), V ст. до н. е.

Егіда — шкіряний Зевсів щит з головою Горгони. Від нього й Зевса звали
егіохом-егідодержцем («під егідою — під охороною»). Егіду носила також
Афіна.

Елісса — ім’я карфагенської цариці, закоханої в Енея — Дідони.

Ендіміон — прекрасний пастух, якого покохала богиня місяця Селена. Вона
умовила Зевса, щоб він залишив красу її коханцеві назавжди. Зевс виконав
її бажання, але Ендіміон, діставши безсмертя, був приспаний навіки.

Епей — грек, який спорудив славнозвісного дерев’яного коня під Троєю.

Епейсодіон — частина старогрецької трагедії, що відповідає нашому
«актові» чи «дії».

Епікур — відомий грецький філософ (342—271 рр. до н. е.), який розробив
атомістичну теорію Левкіппа та Демокріта, гедоніст. В основному
філософія Епікура наближається до матеріалізму. Оригінальні твори його
загублені (є лише уривки), але його вчення викладає Лукре-цій Кар у
поемі «Про природу речей».

Ерінії — богині прокляття, помсти й кари, латинські фурії. Найяскравіше
зображення Ерінії подає Есхіл в «Орестейї».

Етна — вулкан на східному березі Сицилії. Згідно з міфічним оповіданням
Зевс накинув цю гору на подоланого гіганта Тіфона; за іншими
оповіданнями, тут містилася кузня Гефеста, якому допомагали в роботі
циклопи.

Ерот — бог кохання, син Афродіти. Образ Ерота не раз змінювався в
античній міфології: у Гесіода, наприклад, це — найстаріше божество,
поряд з Хаосом, Землею, Тартаром; у пізніших поетів це — гарне хлоп’я з
крилами, сагайдаком і стрілами; ще пізніше склався міф про Ерота й
Психею, який переклав Апулей у своїх «Метаморфозах». Римський Амор
(Амур), або Купідон, нічим не відрізняється від грецького Ерота. У
філософів (Платон) Ерот — сила, що творить, єднає й приводить у
гармонійний лад усі істоти і явища світу.

Ефір — повітря; небо; вищий шар повітря, протилежний нижньому (аерові);
місце перебування Зевса.

Європа — фінікійська царівна, дочка Агерона; закохавшись у неї, Зевс
обернувся в бика і переніс її на спині через море на острів Крит.

Зевс (римський Юпітер) — син Кроноса (Кроніон, Кронід) і Реї, брат
Посейдона (Нептуна), Аїда (Плутона), чоловік Гери (Юнони), «батько богів
і людей»; влада його вважалася найвищою поміж усіма богами, які шанують
його та бояться. Як і інші «олімпійські» боги, він перебуває на вершині
Олімпу у Фессалії; керує небесними явищами — громом, блискавкою, зганяє
й розганяє хмари; керує людством, законами, правом, людською долею (хоча
й сам підлягає долі). У нього багато дітей від Гери, Лето, Деметри й від
«смертних» коханок.

Зефір (римський Фавоній) — західний вітер.

Іліон — Троя.

Іріда — райдуга, золотокрила вісниця богів.

Капітолій — чудовий храм Юпітера в Римі на Тарпейські нагорі, проти
фортеці, святиня й релігійний осередок римської держави. Його, як і все
місто, вважали повік непорушним.

Кера — богиня смерті, нещасливої долі. Іноді те саме, що й Ерінії або
також Парки.

Кнос, або Кносс, — столиця критського царя Міноса (батько Аріад-ни);
біля Кноса був славнозвісний Лабіринт, збудований Дедалом.

Корінф — славетне торговельне місто на Істмі, зруйноване римлянами.

Кронос — римський Сатурн, син Урана, що скинув свого батька і став
правити світом (це був «золотий вік», як розповідається в Гесіода й
Овідія). Але Кроноса скинув Зевс, єдиний з його дітей, якого батько не
встиг знищити.

Куми — старе місто в Кампанії, де був грот, у якому жила кумська
Сивілла, що провіщала майбутнє, допомогла Енеєві побувати в підземному
царстві.

Лаокоон — троянський жрець Нептуна, що загинув з синами від змій,
насланих прихильною до греків Афіною, відома статуя елліністичної доби,
що у XVIII ст., за часів Лессінга, уважалася за найвище досягнення
античного мистецтва.

Лесбос — острів в Егейському морі з містом Мітіленою, батьківщина Алкея,
Сапфо та інших представників старогрецької лірики.

Лета — річка в підземному царстві («ріка забуття»); тіні померлих мусили
напитися з неї води, щоб забути все минуле.

Лібер — так називали Вакха (дослівно «вільний»).

Люцифер — ранішня зоря, вісник дня; син Аврори.

Мани — 1) у римлян добрі духи; душі померлих у тому стані, у якому вони
були покидаючи тіло; 2) взагалі підземне царство.

Марафон — місто, уславлене перемогою греків командою Мільтіа-да над
військом перського царя Дарія (490 р. до н. е.).

Марій, Гай Марій (156—86 рр. до н. е.) — римський полководець, провідник
демократичної партії, відомий упертою боротьбою проти лідера
аристократичної партії Сулли. Ця боротьба започаткувала в Римі довгий
період громадянських воєн, що закінчився так званим принципатом, тобто
імперією Октавіана Августа та його наступників.

Мельпомена — одна з дев’яти муз — муза трагедії. У Горація — муза співу.

Меркурій — Гермес.

Мінерва — Афіна-Паллада.

Мойра — доля, таємнича, незбагненна, надприродна сила, що тяжіє над
людством і навіть над богами. У римлян Парка, або Фатум (звідси
«фаталізм»). Поети згадують то єдину Мойру, або Парку, то трьох, що
прядуть нитку людського життя. Гесіод називає їхні імена: Клото, що
пряде, Лахесіс, та, що визначає долю, Атропос — неминуча; усі три, як
каже Гесіод, —дочки Ночі, невблаганні, жахливі богині смерті.

Музи — богині співу. Гомер частіше звертається до «музи» взагалі. Гесіод
налічує дев’ять муз; пізніше кожній з них надано окрему спеці

альність: Калліопа — муза епічної поезії, Евтерпа — лірики, Мельпомена —
муза трагедії, Талія — комедії й веселих віршів, Терпсихора — муза
танців, Кліо — історії, Уранія — астрономії, Ерато — любовних поезій,
Полігімнія — гімнів. Музи жили на горах — Геліконі, Парнасі тощо. За
іншими місцями перебування поети звали муз піеридами, аоні-дами тощо.
Наставник муз Аполлон, чому він зветься іноді Мусагетом. Римські камени
— те саме, що музи.

Нарцисе — вродливий юнак, що закохався сам у себе, і якого боги обернули
на квітку.

Нектар — напій богів (див. Амброзія).

Немезіда — богиня справедливості, справедливої помсти (див. Адрас-тея);
ім’я героїні любовних елегій римського поета Тібулла.

Нептун — римський бог моря, грецький Посейдон.

Нерей — одне з божеств моря, морський дід; разом зі своїми дочками
Нереїдами втілення тихого моря; він мав дар віщування й міг змінювати
свій вигляд.

Німфи — божественні істоти в образі гарних жінок, утілення різноманітних
сил природи. Німфи води — океаніди, німфи океану й нереїди — морські
німфи; німфи пресноводні — наяди; гірські німфи — ореади; німфи дерев —
дріади, або гамадріади. Крім того, німфи мали назви тих місць, де за
уявленнями вони були присутні. У слов’янській міфології до німф схожі
русалки, мавки тощо.

Нін і Семіраміда — міфічні засновники Ассірійської держави.

Ніоба, або Ніобея, — дочка Тантала, дружина Амфіона Фіванського, мати
шістьох синів і шістьох дочок, яку боги жорстоко покарали за
самовихваляння і яка, утративши дітей, з туги обернулася на кам’яну
постать.

Нот (рим. Аустер) — вологий південний вітер. Як і інші вітри (Борей,
Зефір, Евр) в уявленні античних греків та римлян жива істота. У Го-мера
— бог вітрів Еол, що жив у далекому морі, на якомусь острові (в групі
Ліпарських островів) з дружиною й дітьми.

Океан — 1) велика світова ріка, що, за висловом Гомера, тече навколо
земної кулі; 2) один з титанів, який скорився Зевсові (після того, як
той переміг титанів). Батько німф-океанід (див. «Прометей» Есхіла).

Олександр — так звали Паріса за його хоробру оборону пастухів і черід
свого батька Пріама (Олександр — дослівно «той, що захищає мужів»).

Олімп — гора на кордоні Македонії й Фессалії; снігова вершина Олімпу —
місце, де живуть боги (тому вони «олімпійці»).

Оракул — пророцтво, віщування, відповідь божества на запитання людей;
храм чи місце, де можна було одержати віщування.

Орест — син Агамемнона й Клітемнестри, брат Електри; разом з другом
своїм Піладом він повернувся до Мікен, щоб помститися матері за вбивство
батька.

Орфей — син річкового бога Еагра, уславлений фракійський співець, що
своїми піснями зрушував з місця нерухомі дерева й скелі; чоловік
Еврідіки. Коли ця ніжно кохана дружина його померла, ужалена гадюкою,
він дістав згоду від володаря підземного царства спуститися туди й
дозвіл на повернення його й дружини на землю, тільки за умови, якої він
не зміг виконати (не оглядатися на дружину, яка йшла за ним), через що
знову втратив Еврідіку, яка залишилася назавжди в країні тіней.

Осса — гірське пасмо в Фессалії, відокремлене від Олімпу Темпей-ською
долиною, на південному сході воно прилягає до Пеліону; батьківщина
кентаврів — міфічних істот, напівлюдей-напівконей.

Палестра — місце спортивних змагань, гімнастична школа.

Пан — аркадійський бог лісів та гаїв; він пасе й благословляє стада й
пастухів, посилає успіх мисливцям, блукає з німфами і грає їм на
очеретяній сопілці (сирінгу, за назвою німф). За уявленнями, він з
рогами, козлячими ногами й волохатим тілом. Пізніше Пан — взагалі
втілення природи («Великий Пан»).

Пандора — перша жінка, створена Гефестом із землі й води, яку обдарували
всі боги; дружина брата Прометея Епіметея.

Парнас — гірське пасмо в Середній Греції біля Дельф, присвячене
Аполлонові, Діонісові й музам. Біля підгір’я — уславлене Кастальське
джерело, яке часто згадують поети.

Пафос — місто на острові Кіпр, улюблене місце перебування Афро-діти, яка
нібито тут вийшла з моря. Тому вона «цариця Пафоса».

Пеан — гімн на честь Ареса, бога війни (перед боєм) і Аполлона (після
бою). Взагалі, урочиста подячна пісня.

Пенати — боги-охоронці як окремих родин, так і цілої держави (вираз
«домашні пенати»).

Персефона, або Прозерпіна (лат.), — дочка Зевса й Деметри (Цере-ри). Її
вкрав володар підземного царства Плутон. Деметра шукала її по всьому
світові і знайшла в підземному царстві, але Персефона не хоче
повертатися на поверхню землі, щоб побути зі своєю матір’ю (натяк на
щорічне відживання природи).

Пірр — 1) син Ахілла Неоптолем, один з греків, що билися під Троєю; ‘ 2)
цар епірський, який наприкінці III ст. воював з Римом, кілька разів
перемагав, хоч і ціною великих утрат свого війська (вираз «Піррова
перемога»).

Піфагор — напівлегендарний філософ і математик (теорема Піфа-гора).
Народився на острові Самосі, переселився в грецькі колонії в Італії (в
VI ст. до н. е.), заснував громаду «піфагорійців».

Плеяди — сім дочок Атланта й Плейони, сестри Гіад, зоряна група в
сузір’ї Тільця.

Плутон — бог, володар підземного царства (грец. Аїд або Гадес).

Посейдон — римський Нептун, син Кроноса (Сатурна), брат Зевса,
бог-володар морів, він насилає бурі, ударом свого тризубця піднімає
велику хвилю; він також гойдає землю, творячи землетруси. У Гомера він
запеклий ворог Одіссея, через те, що той осліпив його сина Поліфема.

Префект — посада в Римській державі — керівник міста, начальник війська,
доглядач тощо.

Пріап — другорядне божество садів, бог родючості, його дерев’яні статуї
ставили в садах, щоб оберігати їх від злодіїв. Існував культ Пріа-

па в Лампаксі, у Місії (Мала Азія), але в інших місцях його не шанували
як бога.

Прометей — уславлений титан, який украв з Олімпу вогонь для людства, за
що жорстоко був покараний Зевсом. Від цієї кари визволив його нарешті
Геракл (див. трагедію Есхіла). Як оповідає Гесіод, Прометей — син Япета
й Климнеї (за Есхілом — Геї-Феміди), брат Атланта, Менетія й Епіметея.

Протей — морське божество, старий, підлеглий Посейдона, що обдарований
умінням пророкувати й здатністю змінювати свій вигляд.

Психея — втілення людської душі. Її уявляли гарною дівчиною з крилами
метелика. Згідно з оповіданням Апулея — царська дочка, яку покохав
Ерот-Амур, що потім покинув її, і вона шукала його по всьому світові.
Але ж після багатьох нещасть і прикростей, яких зазнала вона від Венери,
Психея з’єднується, нарешті, з Еротом і стає безсмертною.

Радамаиф — син Зевса і Європи, брат Міноса. Суддя в підземному царстві.

Рея Сільвія — мати Ромула й Рема.

Ромул — син Марса і Реї Сільвії, міфічний засновник і перший цар Риму,
брат Рема. Обидва брати були годованці вовчиці. (Згідно з міфами близнят
за наказом царя Апулія вкинули в річку Тібр, але вони не потонули, кошик
з ними прибило до берега. На плач немовлят прибігла вовчиця, яка й стала
їхньою годувальницею.) Інше ім’я Ромула, що з часом став державним богом
римської імперії, — Квірін.

Самос — острів в Егейському морі біля берегів Лідії.

Сарданапал — напівміфічна особа, яку вважали останнім царем Ассірійської
держави. Тип кволого та розпусного владаря.

Селевк — один з царів династії Селевкідів, яку заснував у Сирії
воєначальник Олександра Македонського, Селевк Нікатор.

Селена — богиня місячного сяйва.

Сізіф — корінфський цар, якого по смерті боги покарали за його провини
тим, що в підземному царстві він мусив викочувати на високу гору кам’яну
брилу, яка знову скочувалася вниз.

Сиракузи — найбільше місто на Заході Сицилії, батьківщина математика
Архімеда, поетів Теокріта, Мосха; з початку III ст. до н. е. — під
владою Риму.

Сирени — міфічні істоти з пташиними тілами.

Сократ — славнозвісний афінський філософ (468—400 рр. до н. е.),
основоположник моральної філософії, противник софістів, учитель Платона
й Ксенофонта. Він не лишив по собі писаних творів, і про його філософію
можна довідатися тільки з творів відомих його учнів (Ксенофонта й
почасти Платона). Був звинувачений у безвірництві й покараний на смерть.

Сон, грецький Гюпнос — брат ночі, близнюк смерті, другорядне божество,
живе в підземному царстві.

Спарта, або Лакедемон, — головне місто в Лаконії, у Пелопонесі, і
царство Менелая. У пізнішій грецькій історії — аристократична монар-

хія, що конкурувала за першість у грецькому світі з «демократичною»
афінською республікою.

Спартак — вождь славнозвісного повстання рабів, убитий у 71 р. до н. е.
після дворічного опору легіонам, які відрядила проти нього римська
аристократія. Постать його в новій Європі стала втіленням ідеї протесту
пригноблених мас проти експлуататорів.

Стікс — річка в підземному царстві.

Стімфаліди — птахи з мідними пазурами — міфічні птахи на озері Стімфалі
в Аркадії, яких повбивав Геракл.

Сфінкс — крилате страховисько з жіночими грудьми, жіночою головою й
руками, але з левовим тулубом та зміїним хвостом.

Сиділо воно на скелі біля міста Фіви і загадувало тим, хто йшов до
міста, загадки, а тих, хто не міг відгадати, воно пожирало.

Загадку відгадав Едіп, після чого чудовисько кинулось зі скелі та
розбилося.

Сціпіон — римський рід, з якого найвідоміший Публій Корне-лій
Сціпіон-старший, який переміг Ганнібала в битві під Замою (202 р. до н.
е.). Сціпіон-молодший зруйнував Карфаген (146 р. до н. е.).

Тавр — гірське пасмо в Передній Азії, що поділяє Памфілію на дві частини
(тепер Курун, або Аладаг). Разом з цим таври — людність Криму (Таврида —
країна таврів).

Танаїд, або Танаїс — ріка в Скіфії (теперешній Дон).

Тантал — син Зевса, фрігійський цар, батько Пелопонеса й Ніоб; був
улюбленцем богів, але, завинивши перед ними, був після смерті покараний
тим, що стояв по горло у воді, а над головою висіли плоди: коли хотів
напитися, вода тікала від нього, а коли хотів дістати плоди, вони
підіймалися.

Тарпейський храм — храм бога помсти на Тарпейській скелі, з якої в
Давньому Римі скидали злочинців.

Тартар — підземне царство, країна померлих (Аїд); крім того, найглибша
безодня в підземному царстві, країна померлих, в’язниця для злочинців,
засуджених на посмертні кари.

Терми — лазні в Давньому Римі.

Титани — дванадцять дітей Урана й Геї (Кой, Крій, Гіперіон, Япет, Океан,
Кронос, Фея, Рая, Феміда, Мнемосіна, Феба, Тефіс). Вони повстали проти
Зевса (як пізніше гіганти), він подолав їх і покарав, крім тих, що
одразу скорилися новому володареві Олімпу (наприклад, Океан).

Тібр — ріка в Лаціумі, на якій стоїть Рим.

Тіфон — жахлива потвора первісних часів; за оповіданням Гесіода,
молодший син Геї та Тартара, істота з сотнею зміїних голів, блискучими
очима й жахливим голосом. Він змагався з Зевсом за владу над світом, але
Зевс подолав його, зваливши на нього вулкан Етну; коли Тіфон ворушиться,
тоді вибухає вулкан. Тіфон — це втілення руйнуючої сили природи,
особливо пекучих вихорів.

Уран — син Геї, батько титанів, перший володар світу.

Утіка — місто в Африці.

Фавн — польовий та лісовий бог у римлян, покровитель стад (ототожнюється
з грецьким Паном). Інша назва Луперк — охоронець пастухів та черід від
вовків (свята на його честь — Луперкаліі”), відповідне жіноче божество —
Фауна. Разом з цим фавни-польовики.

Фаетон — син Феба-Геліоса (Сонця) від Клеміни.

Феміда — дочка Урана та Геї, богиня правосуддя.

Фемістокл — афінський політичний діяч (525—460 рр. до н. е.). Провідник
«демократичної» партії. У другій греко-перській війні командував
грецьким флотом у бою при Саламіні (480 р.). Пізніше, звинувачений у
зраді, був підданий остракізму.

Фідій — славетний скульптор Давньої Греції, що вирізьбив велику статую
Зевса Олімпійського (у місті Олімп) та Афіни (в Афінах). Його діяльність
припадає на епоху розквіту Афінського міста-держави (V ст. до н. е.).

Філомела — соловей. За міфічним переказом Філомела — дочка Пандіона,
сестра Прокн; рятуючись від переслідування сестриного чоловіка — Терея,
вона ублагала богів обернути її на пташку.

Фортуна — римська богиня щасливої долі (щасливого випадку). Її
зображували жінкою з зав’язаними очима, на крилатому колесі, з рогом
достатку в руці (грецька Тюхе).

Фосфора — ранкова зоря.

Фракія — північно-східна країна Балканського півострова з рікою Гебром.

Фурія — богиня помсти.

Хірон —найвидатніший серед кентаврів, славний своєю мудрістю і
справедливістю; був вихователем і вчителем багатьох героїв (наприклад,
Ахілла, Кастора, Полідевка, Амфіарія), яких навчав на горі Пеліоні
музики, лікування, гімнастики й віщування. Геракл ненавмисно поранив
його отруйною стрілою, через що Хірон і помер.

Цербер — триголовий потворний пес, що стеріг вхід у підземне царство.

Циклоп, або Кіклоп, як оповідає Гомер — дике плем’я, що живе на
крайньому заході в Сицилії, не знаючи ні законів, ні державного ладу,
займаючись скотарством; представники цього народу в «Одіссеї» — одноокий
велетень Поліфем, син Посейдона.

Цірцея (Кірка) — прекрасна чарівниця на острові Ееї, дочка Геліо-са, що
обернула супутників Одіссея на свиней.

Янус — староіталійський бог світла. За уявленнями він з двома обличчями
(дволиций) — символом сонця й місяця. У Римі був окремий храм з двома
дверима — одні проти одних; під час війни ці двері відчинялися, під час
мирного часу були зачинені.

Япет — титан, син Урана (небо) і Геї (земля), батько Прометея, Епіметея
й Менетея. Брав участь у повстанні титанів проти Зевса, і за це Зевс
скинув його в Тартар.

АРХІТЕКТУРНІ ТЕРМІНИ

Акрополь (від грец. асгороііа — верхнє місто) — укріплена фортеця на
скелі 156 м заввишки. У стародавніх Афінах в Акрополі розташовувалися
святині і храми.

Апсида — напівкруглий, інколи багатокутний виступ будівлі, що
здебільшого має власне перекриття.

Архівольт (дугоподібне обрамлення) — зовнішнє обрамлення прольоту арки,
найчастіше профільоване.

Базиліка (від грец. Ьазиііке — будинок базилевса) — будинок витягнутої
прямокутної форми, розподілений на кілька подовжних нав (нефів) рядами
стовпів чи колон.

Балюстрада — огорожа балконів, сходів, яка складається з ряду
стовпчиків, об’єднаних плитою, балкою, перилами. Капітель — верхня
частина колони чи пілястри, розташована між стволом опори і
горизонтальним перекриттям.

Картуш — ліпна чи графічна прикраса у вигляді частково розгорнутого
звитку чи щита, обрамленого завитками, на якому розміщуються напис,
емблеми, герби.

Консоль — опорна конструкція, що підтримує виступаючі частини будівлі.
Контрфорс (від франц. сопїгеіогеа — протидіюча сила) — кам’яний
вертикальний виступ стіни, що підсилює основну конструкцію, зокрема
зовнішню стіну будівлі.

Ордер архітектурний (від лат. огсіо — порядок) — певне поєднання
вертикальних і горизонтальних будівельно-балкових конструкцій, їхня
структура та художня обробка. Він складається з несучих частин (колони з
капітеллю, бази, інколи з п’єдесталом та архітрава, фриза і карниза).
Основні архітектурні ордери виникли в Стародавній Греції: дорійський,
іоніський, корінфський. Ордер дорійський (від назви давньогрецької
області Доріди) — колона не має бази, ствол прорізаний вертикальними
жолобками, капітель складається з круглої подушки і товстої квадратної
плити. Дорійський ордер — головний засіб художнього відображення
зодчества пізньої архаїки і класики, відзначається стриманістю і
монументальністю пропорцій. Ордер іонійський — має струнку колону з
базою і стволом, прорізаний вертикальним жолобком, капітель складається
з двох великих за-витків. Від дорійського відрізняється легкістю
пропорцій і багатим декором.

Ордер корінфський — найлегший та вишуканий за пропорціями, має високу
колону з базою, стволом, прорізаним жолобком, пишною капітеллю, яка
складається з різного узору листя аканту (рід трав’янистих рослин) і
невеликих волют (волюта — орнамент, скульптурна прикраса у вигляді
завитка, спіралі). Відзначається пишністю й урочистістю, найбільш
поширений в епоху еллінізму і стародавнього Риму.

Пантеон: 1) у стародавньому Римі «храм усіх богів», пам’ятка
давньоримської архітектури; 2) усипальниця видатних людей. Пілястра (від
італ. рііааїго — колона, стовп) — виступ у стіні у вигляді частини
вбудованого в неї стовпа, зробленого у формі колони ордера з завершуючою
частиною (капітеллю) і базою (підніжжям). Плафон — стеля чи її частина,
прикрашені живописом чи рельєфом. Портал — архітектурно виділений на
фасаді вхід до будинку. Портик — навіс, підтримуваний колонадою,
відкрита галерея. Фронтон — завершення фасаду будинку, трикутна площина
будинку, обмежена схилами даху, а знизу карнизом. Хрестово-купольний
храм — тип християнського храму, який склався в зодчестві Візантії. У
такому храмі купол опирається на чотири стовпи в центрі споруди,
створені при цьому кутові приміщення також перекриваються куполами і
склепіннями. Головним у композиції є центральний купол. Тип
хрестово-купольного храму набув значного поширення в Україні.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕРМІНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Абсолютизм — необмежена, абсолютна форма правління, за якої верховна
влада повністю належить монархові.

Автодафе (португ. аию-гіе-Ге — букв. акт віри) — початкове оголошення, а
пізніше й виконання вироків інквізиції, зокрема, прилюдне спалення
засуджених на вогнищі.

Агіографія — вид церковно-історичної літератури, що містить описи святих
та церковних діячів. Засновником уважається папа Григорій І.

Антропоцентризм — система уявлень про світ, згідно з якою людина
розглядається як центральна ланка в системі зв’язків Універсуму. У
понятті «людина» вбачають основну світоглядну категорію.

Ваганти — мандрівні студенти, носії волелюбного духу. Оспівували
справедливість, закликали до непокори, не погоджувалися з церквою щодо
трактування призначення людини. Наголошували на оптимізмі земного буття
людини, вірили в її високе призначення. Переслідувані церквою за
висміювання духовенства та папи римського.

Геліоцентрична система світу — обґрунтована М. Коперником теорія,
відповідно до якої видимі рухи небесних світил пояснюються обертанням
Землі навколо осі й обертанням планет (і Землі в тому числі) навколо
Сонця. Підривала офіційну церковну доктрину, а тому була заборонена
католицькою церквою аж до 1828 р.

Гуманізм — визнання цінності людини як особистості, її права на вільний
розвиток, ствердження блага людини як критерію оцінювання суспільних
відносин. В вужчому значенні слова — світське вільнодумство епохи
Відродження, яке протистояло схоластиці та духовному пануванню церкви,
прагнуло до відродження античного ідеалу краси та людяності.

Єресь (грец. Ьаігезіз — особливе віровчення) — віровчення, яке
відхиляється від догматів та організаційних форм пануючих релігій.

Індекс заборонених книг — список книг, які були заборонені католицькою
церквою й підлягали знищенню. Видавався церковними та світськими
властями. Був створений для збереження духовної монополії католицької
церкви.

Інквізиція — організація римо-католицької церкви, метою якої було
недопущення будь-якого сумніву в діяльності церкви та збереження
духовної монополії католицької церкви. Створена в XIII ст. й проіснувала
аж до поч. XIX ст. Використовувала без обмежень будь-які методи в
досягненні мети. Жахала своєю всепроникніс-тю, таємністю та жорстокістю.

Інкунабули — першодруковані книги, які виготовлялися з набірних форм до
1501 р. За зовнішнім виглядом нагадують рукописні книги, мають готичний
шрифт, текст подається без абзаців. Тираж від 100 до 300 примірників.

Канон — нормативний зразок; в образотворчому мистецтві сукупність
художніх прийомів або правил, котрі вважались обов’язковими в ту чи іншу
епоху. Каноном також називають твори, що слугують нормативним зразком,
мірилом художньої творчості. Характерний серед інших і для
середньовічного мистецтва.

Куртуазність (фр. соштоіа — люб’язний, витончено ввічливий) — витончена
ввічливість, ґречність. Куртуазна література — придворно-лицарська течія
в європейській літературі XII—XIV ст. Була представлена лірикою
трубадурів, мінезингерів та лицарськими романами. Куртуазна література
прославляла військові подвиги, лицарське служіння дамі, відображала
ритуал лицарської честі, мала світський характер, протистояла
клерикальній літературі.

Лицарська культура — це культура, яка відповідає кодексу лицарської
честі, котрий приписував строге виконання етикету, відхід від якого,
навіть у дрібницях, міг принизити чесноти лицаря в очах інших членів
привілейованого класу; лицаря прикрашали сім обов’язкових мистецтв:
верхова їзда, фехтування, володіння списом, плавання, мисливство, гра в
шашки, написання та виконання віршів на честь дами серця. Феномен
лицарства вніс у культуру ряд суспільних ціннісних настанов: піднесеної
любові до жінки, самоцінності честі га гідності, вірності даному слову,
бездоганної манери поведінки.

Макіавеллізм — духовно-політичний умонастрій, основою якого є уявлення
про сильну особистість, котра не дотримується загальноприйнятих та
загальнообов’язкових норм і правил, які лежать в основі соціального
життя. Макіавеллізм є соціоцентричною релігією, яка шукає Абсолют в
людській волі і в людських інтересах. Виник на основі вчення Макіавеллі
— італійського гуманіста епо

хи Відродження, котрий у своїх працях намагався етично обгрунтувати дії
глави держави, монарха, що бореться за незалежність своєї країни або
прагне відстояти цю незалежність, а також свою владу. У «Государі» він
виправдовує аморалізм поведінки монарха інтересами очолюваної ним
держави.

Мінезингери (нім. тіппе$ап§ег — співак кохання) — у середньовічній
Німеччині поети-співаки, які оспівували лицарське кохання, хрестові
походи, а також служіння Богові та сюзерену. Намагались узгоджувати
світсько-лицарське та релігійне світорозуміння.

Орден єзуїтів — напіввійськова-напівчернеча організація католицької
церкви, яка була створена в середині XVI ст. для боротьби з христовими
ворогами та відступниками. Очолив орден Ігнатій Лойола.

Сага — прозовий твір народного давньоскандинавського епосу.

Секуляризація (лат. заесиїагіз — світський, мирський) — процес
витіснення релігійної картини світу науково-раціоналістичною;
послаблення ролі релігії в суспільному житті, зменшення її впливу на
інші соціальні інститути — економіку, політику, освіту та ін.

Схоластика (від лат. вспоіазпса — шкільний, учений) — інтелектуальний
рух у середньовічній Європі, який характеризується принциповим
підпорядкуванням примату теології, поєднанням догматичних передумов з
раціоналістичною методикою та особливим інтересом до формально-логічної
проблематики. Орієнтація на жорстко фіксовані правила мислення допомогла
схоластиці зберегти наступність інтелектуальних навичок, необхідний
понятійно-термінологічний апарат через реставрацію античного спадку в
гранично формалізованому вигляді (навіть мислителі Нового часу, котрі
так різко критикували схоластику, вимушені були широко користуватися
схоластичною лексикою).

Трубадури (фр. їгоиЬасІоог) — у культурі середньовічної Франції та
Іспанії поети-співаки (XI—XIII ст.), які розробляли любовно-лицарську
тематику.

Хрестові походи — різні, інколи ізольовані, військові експедиції,
унаслідок яких відбувалася експансія західного християнського світу від
середини XI до кінця XIII ст. До них відносять походи німецьких рицарів
на слов’янські землі та ініційовані папством каральні експедиції
північнофранцузького лицарства на південь Франції проти альбігойців, що
сповідували єресь катарів (так звані альбігойські війни 1209—1229 рр.).
Переважно хрестовими походами були походи у Святу землю під гаслом
звільнення Палестини від ісламу. Серед головних причин походів були
матеріальна та демографічна. Це була військово-економічна інтеграція, що
приносила гроші, землі, владу.

Язичництво — загальна умовна назва найдавніших форм релігії, які
притаманні родовому ладу та рабовласницьким державам і характеризуються
багатобожжям. Термін має богословське походження й використовується щодо
первісних вірувань, ідолопоклоніння, політеїзму.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕРМІНИ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво — прогресивний ідейний рух епохи переходу від феодалізму
до капіталізму, пов’язаний з боротьбою буржуазії та народних мас проти
феодалізму. Був ідеологічною підготовкою буржуазних революцій, передусім
Великої французької революції 1789—1794рр.

Просвітницький абсолютизм — політика абсолютизму в деяких європейських
країнах другої половини XVIII ст., спрямована на здійснення часткових
реформ з тим, аби пристосувати феодально-абсолютиський устрій до нових
історичних умов розвитку капіталістичних виробничих відносин. В основі —
ідея «освіченого монарха» (союзу «філософів і володарів»), здатного
перебудувати суспільство відповідно до порад філософів. Набув форми
наслідування ідей Просвітництва (звідси назва). Представники: Йосип II в
Австрії, Фрідріх II у Пруссії, Катерина II в Росії — до поч. 70-х років
XVIII ст.

Просвітницький класицизм — стиль і напрям у літературі та мистецтві
епохи Просвітництва, який виразив властиві їй буржуазно-революційні
ідеали та прагнення. Базувався на ідеях філософського раціоналізму, на
уявленні про розумну закономірність світу, про прекрасну природу;
прагнув до виразу піднесених героїчних та моральних ідеалів, до суворої
організованості логічних, чітких і гармонійних образів.

Рококо (від госаїїе — уламки каменів, черепашки) — стильовий напрям у
європейському мистецтві першої половини XVIII ст. Для рококо є
характерним відхід від життя у світ фантазії, театралізованої гри,
міфології та пасторальних сюжетів. У мистецтві рококо панує граційний,
примхливо-орнаментальний ритм. Скульптура та живопис витончені,
декоративні, зазвичай поверхові за змістом. Декоративне мистецтво є
найбільшим досягненням мистецтва XVIII ст. за своєю вишуканістю, красою
асиметричних композицій, за духом інтимності, комфорту та уваги до
зручності.

Комічна опера — опера на комедійний сюжет. Склалася у XVIII ст. в
багатоманітних національних різновидах: опера-буфф в Італії, баладна
опера в Англії, у Німеччині й Австрії. Характерними є сюжети з реального
життя, демократизм, наближеність музики до національного фольклору.

Баладна опера — англійський різновид комічної опери. Пісні й танці
чергувалися з розмовними сценами; використовувалися народні балади.

«Буря і натиск» (за однойменною драмою Ф. М. Клінгера) — літературний
рух у Німеччині в 70—80-х роках XVIII ст. Сприйнявши антифеодальний,
гуманістичний пафос Просвітництва, відкинув

ши нормативну естетику класицизму, представники «Бурі й натиску»
відстоювали національну своєрідність, народність мистецтва, вимагали
зображення сильних пристрастей, героїчних діянь, характерів, не
зломлених деспотичним режимом. Головний теоретик — І. Г. Гердер.
Представники — молоді І. В. Гете та Шиллер, Г. Л. Вагнер.

Енциклопедисти — французькі просвітники, які на чолі з Д. Дідро брали
участь у створенні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв
і ремесел» (35 т., 1781—80 рр.). Серед них: Во-льтер, Кондільх,
Гельвецій, Гольтах, Монтеск’є, Руссо, Бюффон.

«Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (35 т.) —
перший дійсно всеохоплюючий звід знань передової думки XVIII ст.
Головним редактором і найбільш плідним автором був Дідро. У Франції
«Енциклопедія» стала основою для наступних енциклопедичних видань як
загального, так і галузевого характеру, передусім для «Систематичної
енциклопедії».

Декларація незалежності 1776 р. — політичний та юридичний акт про
відокремлення від Англії 13 північноамериканських колоній — штатів.
Поклав початок існуванню суверенної буржуазної держави — США. Автор
проекту Декларації — Т. Джефферсон. Декларація проголошувала рівність
людей, їх «право на життя, свободу, прагнення до щастя», право народу на
революцію, ідеї народного суверенітету.

Віденська класична школа — напрям у музичному мистецтві, який склався в
другій половині XVIII — на початку XIX ст.

Представники — Й. Гайдн, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен. Узагальнивши
попередній досвід музичної творчості, вони створили жанри класичної
симфонії, камерного ансамблю, сонати і концерту, які базуються на формі
сонатно-симфонічного циклу і сонати.

Соната (від аопаге — звучати) — музичний жанр, твір для одного чи
кількох інструментів, написаний у формі сонатного циклу. Класичний тип
сонат (2 — 4 частини) склався наприкінці XVIII ст. у творчості Й. Гайдна
і В. А. Моцарта. Високі взірці сонат, різноманітність за образним ладом
та композиційними принципами створені Л. ван Бетховеном.

Суспільний договір — теорія виникнення і сутності держави, згідно з якою
держава і право створені людьми, які уклали суспільний договір
відповідно до законів людського розуму. З огляду на це будь-яка влада
залежить від доручення, даного їй народом. Суспільний договір —
загальнонародна згода рівних, вільних і незалежних людей, які
встановлюють правові норми, що захищають їх життя, свободу і приватну
власність. У природному стані ці норми не є гарантованими.

Теорія суспільного договору була ідейною основою для революційного
повалення абсолютних монархій в Англії, Франції та в боротьбі за
незалежність у Північній Америці. Представники:

Локк, Руссо, Джефферсон, Дідро.

Ідея народного суверенітету — складова теорії суспільного договору,
згідно з якою джерелом та остаточним володарем будь-якої влади є народ.
Під суверенітетом народу розумілась сукупність усіх прав, що належали
народу й давали йому всю владу в суспільстві й державі. Народ,
констатуючи державу, переносить на неї права і могутність кожного
індивіда, відмовляючись від усіх чи частини прав на користь цілого.

Природні права людини — природно-правові принципи, відображають вимоги
буржуазного правопорядку: право власності, право на безпеку (захист
власності), рівність перед законом (формально-юридична рівність
власників). Ці принципи лягли в основу конституцій буржуазних держав,
таких як «Декларація незалежності США» (1776) і «Декларація прав людини
й громадянина» у Франції (1789). Теоретики: Руссо, Мельє, Робесп’єр,
Гельвецій, Роль-бар, американські просвітники.

«Природа людини» — головне поняття просвітницької ідеології, відправний
пункт у критиці феодального ладу. Люди оголошуються від природи рівними
і вільними, а нерівність, привілеї та всі феодальні інститути такими, що
суперечать природі, а тому підлягають знищенню. Звернення до природи
пов’язане з посиленим інтересом до природознавства. Суспільність та
людина розглядалися як частина загального механізму Всесвіту.

Розумний егоїзм — теорія, спрямована проти християнсько-релігійної
моралі з властивою їй ідеєю зречення від світських благ та безумовного
підпорядкування індивіда церковно-феодальній ієрархії. Дійсним
благодійником суспільства проголошується людина у своїй
суспільно-корисній діяльності (не лише матеріальній, а й духовній).
Умовою такої гармонії між особистістю та суспільством уважається
«розумний» соціальний устрій.

Егалітаризм — теорія, що оголошує всезагальну рівність принципом
організації суспільного життя. Виникає в епоху раннього капіталізму.
Перший напрям егалітаризму представлений Руссо, який виступає за майнову
рівність індивідуальних виробників за умови збереження приватної
власності. Цей ідеал рівності намагалася втілити в життя якобінська
диктатура. Другий напрям, пов’язаний з першими комуністичними утопіями,
проповідує рівність розподілу праці та продуктів на основі спільності
майна (бабувісти, Бабеф).

Мальтузіанство — теорія народження, висунута наприкінці XVIII ст. Т. Р.
Мальтусом, який стверджував, що зростання населення відбувається в
геометричній прогресії, а збільшення засобів існування — в арифметичній,
унаслідок чого виникає «абсолютне перенаселення». Війни, епідемії, голод
— «позитивні чинники», що регулюють зростання населення.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕРМІНИ XIX ст.

«Декларація прав людини і громадянина» — програмний документ Великої
французької революції, прийнятий Установчими зборами в 1789 р. Повністю
ввійшла до першої Конституції Франції (1791). Декларація проголосила
«народний суверенітет», «природні та невід’ємні права людини», загальну
рівність громадян перед законом, їх право на «свободу, власність,
безпеку та опір гнобленню», свободу особистості, совісті, слова, друку.

Опера спасіння — жанр французької опери періоду Великої французької
революції. Характерні риси — нагнітання драматичної напруженості, але
обов’язкова щаслива розв’язка (звідси назва).

Сентименталізм — течія в європейській та американській літературі й
мистецтві другої половини XVIII—початку XIX ст. Проголосив домінантою
«людської природи» не розум, а почуття. Шлях до нормативно-ідеальної
особистості вбачав у вивільненні й удосконаленні «природних почуттів»;
звідси — значний демократизм і відкриття багатого духовного світу
простолюдина.

Предромантизм — комплекс ідейно-смислових тенденцій у літературі
європейських країн та США кінця XVIII—початку XIX ст., які визначили
романтизм. Зберіг деякі риси сентименталізму, однак започаткував
безкомпромісне заперечення просвітницького раціоналізму.
Характеризується пафосом самовизначення, самоствердження особистості,
інтересом до середньовіччя й природного суспільства, яке не зіпсоване
цивілізацією.

«Готичний роман» — «чорний роман», роман «птахів» у прозі
пред-романтизму. Містить таємничі пригоди, фантастику, містику, а також
соціальні мотиви. У центрі твору — демонічна особистість («Італієць» А.
Радкліда, «Мельмот-мандрівник» Ч. Метьюріна).

Романтизм — ідейний та художній напрям у європейській та американській
духовній культурі кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст. Відобразив
розчарування в підсумках Великої французької революції, в ідеології
Просвітництва та буржуазному прогресі. Основа романтизму — болючий
розлад ідеалу та соціальної дійсності. Ствердження духовно-творчого
життя особистості, протесту співіснують з мотивами «світової скорботи»,
«світового зла».

«Хибна готика» (псевдоготика) — напрям в архітектурі XVIII—XIX ст., який
відроджував архітектурні форми та декоративні мотиви готики й мав
передромантичний декоративний характер (наприклад, будови В. Байнтенова
і М. Казакова).

Реалізм XIX ст. — форма художньої самосвідомості, провідними принципами
якої е: 1) об’єктивне відображення суттєвих сторін життя в поєднанні з
піднесеністю та істинністю авторського ідеалу;

e

i

Oe

?

?

Hя типових характерів у типових обставинах при повноті їх
індивідуалізації; 3) життєва вірогідність зображення поряд

з використанням умовних форм художньої фантазії (міфу, притчі,
гротеску); 4) переважаючий інтерес до проблеми «особистість і
суспільство» (у їх єдності та протистоянні). Реалізм XIX ст. всебічно
розвинув і поглибив сприйняту від романтизму критику матеріального,
бездуховного прогресу і буржуазної цивілізації. Тому його називають
критичним реалізмом (визначення М. Горького). «Класичний період» — Ф.
Стендаль, О. Бальзак, І. Геккерей, Ч. Діккенс.

Утилітаризм — напрям кінця XIX ст., який проголосив користь основою
моралі та критерієм людських учинків. Основоположник — Бенталі, який
уважав основою моралі користь, ототожнюючи її з насолодою. Призначення
моралі вбачав у сприянні природному прагненню людини відчувати насолоду
й уникати страждань.

Анархізм — суспільно-політична течія, що виникла в 40-х роках XIX ст.
Для неї характерні індивідуалізм, волюнтаризм, прагнення покласти дрібну
приватну власність в основу майбутньої соціальної організації, негативне
ставлення до будь-якої державної влади.

Основоположники: М. Штирнер («Єдиний та його власність», 1845), Прудон,
якому належить сам термін «анархізм» («Що таке власність?», 1840—41),
таБакунін.

ДІЯЧІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVIII—XIX ст.

Гердер Й. Г. (1744—1803) — німецький філософ, просвітник. Гердер
репрезентує новий етап просвітництва в Німеччині, підкреслюючи роль
почуттів у людській особистості і у зв’язку з цим — бага-томаніття
творчих проявів людини та різних народів. У зрозумілій формі сформував
ідею органічного розвитку світу, простежуючи її в неживій і в живій
природі, у житті і в історії людства, що є різними рівнями єдиного
світового організму. Головні твори: «Про походження мови» (1772), де
мова розглядається як породження людського розуму, і «Ідеї філософії
історії людства» (1784— 1791), де виклад розпочинається з картини
поступового формування Землі й завершується нарисом історичного розвитку
людства.

Лессінг Г. Е. (1729—1781) — німецький філософ, просвітник, письменник,
критик. Обґрунтував принципи реалістичного художнього образу на
противагу абстрактності алегоричних і умовних фігур мистецтва бароко та
класицизму. У трактаті «Лаокоон. Про межі живопису й поезії» Лессінг
здійснює аналіз сутності і засобів словесного та образотворчого
мистецтва, чим започатковує роздуми про природу різних мистецтв. У своїх
тезах «Виховання людського роду» Лессінг упритул підходить до ідеї
органічного розвитку та поступального руху людства до досконалості.

Вінкельман І. (1717—1768) — німецький просвітник. Головний твір—
«Історія мистецтва старовини» (1764), який є першим прикладом наукової
історії мистецтва. У ньому розглядаються не окремі майстри,

а мистецтво в цілому, його виникнення, розквіт та занепад. Ідеал
Вінкельмана — грецька скульптура епохи Фідія, її пластична досконалість,
урівноваженість та гармонія. Вінкельман уперше вказав на загальну
значущість та неминучу цінність грецького мистецтва і поезії; у їх
класичній завершеності та глибоко людяному змісті він вбачав продукт
соціальної гармонії, акт творчості вільного народу. Естетика Вінкельмана
сприяла звільненню мистецтва від аристократичної майстерності та
догматичних канонів класицизму XVII ст., де батьківщиною мистецтва
проголошувався імператорський Рим, а жива античність підмінювалася
зібранням абстрактних правил.

Гете Й. В. (1749—1832) — німецький поет, природознавець та мислитель. У
сфері природознавства— прибічник еволюційної ідеї. Основні принципи
діалектики Гете втілені в його художніх творах, передусім у «Фаусті».
Головна рушійна сила історичного процесу, сенс людського існування —
діяльність і праця. Мистецтво для Гете є наслідуванням природи, поняття
якої охоплює талант і «природні» закони суспільства. Завдання художника
— ухопити та виразити смисл природи. Мистецтво — це витвір людського
духу, активна діяльність людини, що підноситься над природою. Гете
розрізняє три види мистецтва: «просте наслідування природи», «манера» і
«стиль». Перше означає відтворення окремих предметів природи (наприклад,
натюрморт у живописі), манера є відтворенням деякої природної цілісності
при ігноруванні її дрібних складових (наприклад, ландшафтний живопис);
стиль— пізнання цілісності речей у тій мірі, у якій можемо пізнати її у
видимих та відчутних образах. Це досягається за рахунок того, що
художник, зображуючи центральний образ, підпорядковує йому інше; увага
глядача зосереджується на основному, через яке створюється враження про
ціле.

Джефферсон Т. (1743—1826) — державний та політичний діяч США, ідеолог
буржуазно-демократичної течії під час війни за незалежність у Північній
Америці 1775—1783 рр., філософ, юрист. Автор проекту Декларації
незалежності 1776 р.

Франклін Б. (1706—1790) — американський учений, економіст та діяч
національно-визвольного руху. Один з авторів Декларації незалежності
(1776) та Конституції 1787 р. Відомий своїми працями з теорії електрики,
відкриттям електричної природи блискавки й винайденням у 1752 р.
громовідводу. У 1729 р. розробив трудову теорію вартості, визначаючи
людину як тварину, що виробляє знаряддя. Відстоював сувору, практичну
мораль, що базується на таких вимогах до людської поведінки: помірність,
мовчазність, порядок, розсудливість, простота, щирість, справедливість,
старанність, поміркованість, непорочність, скромність, охайність,
спокій.

Шиллер Ф. (1759—1805) — німецький поет, філософ, історик. У його
концепції одне з центральних понять — гра як вільне самодіяльне
розкриття всіх сил людини, її сутності. Людина в грі творить реаль-

ність вищого порядку («естетичну реальність») і творить саму себе як
всебічну гармонійну особистість, а суспільство як суспільство
«естетичне». У грі Шиллер сподівається відновити внутрішню цілісність
особистості, розколотої внаслідок розподілу праці, подолати історичну
суперечність між реальним та належним у людському житті.

Бомарше П. О. К. (1732—1799) — французький драматург. Створив «міщанські
драми» «Євгенія» й «Два товариша». Критикував класицизм, пропонуючи
зробити театр виразником інтересів народу. «Севільський цирульник»
(1775) та «Весілля Фігаро» (1784) започаткували сатиричну комедію у
французькій літературі. У них показана приреченість феодального світу, а
розбещеності аристократів протиставлена гідність простолюдина.

Гайдн Ф. Й. (1732—1809) — австрійський композитор, один із засновників
віденської класичної школи. Своєю творчістю утвердив жанри і форми
інструментальної музики: симфонії, сонати, камерно-інструментальні
ансамблі. Автор 104 симфоній, 52 сонат для фортепіано, 24 опер, 3
ораторій (серед них «Створення світу», 1789;

«Пори року», 1801).

Гендель Г. Ф. (1685—1759) — німецький композитор. Увійшов в історію
музики передусім як творець опер і видатний представник класичного типу
ораторії, монументальної за масштабом, демократичної за музичною мовою.

Глюк К. В. (1714—1787) — австрійський композитор. Реформатор опери XVIII
ст. Відстоював принцип музичної драми, сповненої трагедійності та
героїки в дусі передових ідей просвітництва XVIII ст. Попередник
віденської класичної школи. Серед творів — опера «Орфей та Еврідіка»,
балет «Дон Жуан».

Дефо Д. (1660—1731) — англійський письменник та публіцист. Один із
засновників європейського реалістичного роману. Автор
всесвіт-ньовідомого роману «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди
Робінзона Крузо» (1719). Серед творів: «Роксолана» (1794),
«Не-упереджена історія життя та діянь Петра Олексійовича, нинішнього
царя Московії» (1723).

Бетховен Л. ван (1770—1827) — німецький композитор, піаніст та диригент.
У центрі творів (3-тя, «Героїчна», 5-та та 9-та симфонії”) — образ борця
проти насильства та тиранії, образ народних мас, що в боротьбі
здобувають свободу. Останній з представників віденської класичної школи.
Бетховен розширив форму сонатно-симфонічного циклу, створив серію
обробок австрійських, англійських, угорських, іспанських, слов’янських
та інших народних пісень; зробив обробку для голосу з фортепіано
української народної пісні «Їхав козак за Дунай». Серед творів — 9
симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 32 сонати для
фортепіано ^(«Патетична», «Місячна», «Апассіоната»).

Бах Й. С. (1685—1750) — композитор та органіст, один з творців німецької
національної музики, найвидатніший представник поліфо

нічного стилю у світовій музичній культурі. Творчість Баха охоплює понад
1000 творів різних жанрів: світські та духовні кантати, меси, ораторії,
хорали та ін. вокальні твори, написані переважно на релігійні теми.
Однак їх музика сповнена реалістичним відчуттям життя, високим
гуманізмом, філософською глибиною, драматизмом та оптимізмом.

Гольдоні К. (1707—1793) — італійський драматург, один із засновників
національної комедії. Здійснив реформу італійського театру. «Мемуари
Карло Гольдоні» (1784—87) — цінний документ з історії італійського
театру XVIII ст.

Моцарт В. А. (1765—1791) — австрійський композитор, представник
віденської класичної школи. Творчий спадок Моцарта (більш як 600 творів)
охоплює всі жанри і форми музики: 16 опер, церковна музика, «Реквієм»,
близько 50 симфоній і т. д. У творах композитора переважають світлі
настрої, яскрава і виразна мелодія, гармонія, темброве багатство
оркестрування. Творчість Моцарта — вершина європейської музики XVIII ст.

Серед творів — «Весілля Фігаро» (1786); «Дон Жуан» (1787);

«Чарівна флейта» (1787).

Бальзак О. (1799—1850) — французький письменник-реаліст. Творча спадщина
Бальзака різноманітна в жанровому плані: романи, повісті, драми, статті.
Більшість романів та повістей об’єднані єдиним задумом і утворюють
багатотомну епопею «Людська комедія», у якій Бальзак створив широку
реалістичну картину сучасного йому французького суспільства.

Діккенс Ч. (1812—1870) — англійський письменник. Тема бідувань народу
поряд з гострою критикою капіталізму є провідною для його творчості.
(«Пригоди Олівера Твіста», 1838; «Домбі та син», 1848;

«Девід Копперфілд», 1850.) Особливе місце у творчому спадку посідає
роман «Тяжкі часи» (1854), який зачіпає найгостріше питання буржуазного
суспільства — суперечність між працею та капіталом.

Скотт В. (1771—1832) — англійський та шотландський письменник. Створив
жанр історичного роману — «Талісман» (1825), «Айвен-го», «Монастир»,
«Аббат» (1820). Перший з романістів зобразив народ як активну силу
історії.

Шатобріан Ф. Р. (1768—1848) — французький письменник і політичний діяч.
Відіграв важливу роль у становленні французького романтизму. Належав до
консервативних романтиків, прославляв католицьку церкву і монархію.
Твори: «Подорож до Америки» (1827), «Атала» (1801), «Мученики» (1809).
Філософські та літературні погляди узагальнив у «Замогильних записах»
(1848—50).

Шопен Ф. (1810—1849) — польський композитор і піаніст. Творчість Шопена
сповнена духом польської народної пісні, елементами народної музики
інших слов’янських народів, у тому числі й українців. Шопен створив
стиль фортепіанного письма та виконання, новий жанр фортепіанної балади.

Золя Е. (1840—1902) — французький письменник. Використовуючи естетику І.
Гена, створив теорію натуралізму, у якій пропонував зображувати
соціально-біологічні закономірності людського буття («Тереза Ракен»,
1867; «Мадлена Фера», 1868). «Жерміналь» (1885) — перший у Франції XIX
ст. соціальний роман про боротьбу робітничого класу.

Россіні Дж. А. (1792—1868) — італійський композитор. Автор 38 опер,
серед них— комічні (опери-буфф) — «Севільський цирульник» (1816),
«Попелюшка» (1817); (опери) «Сорока-крадійка», «Отелло» (1816);
«Вільгельм Телль» (1829). Творчість Россіні справила значний вплив на
розвиток європейського оперного мистецтва XIX ст.

Роден Р. Ф. (1840—1917) — французький скульптор. Виступив проти
академізму, надаючи створюваним образам життєвих рис, розкриваючи
глибину емоційного стану моделі. Використовував новаторські образотворчі
засоби, що наближує його до імпресіоністів («Три тіні», «Поцілунок»,
«Мислитель», «Вічна весна», «Думка», композиція «Ворота до пекла»).

Вагнер Р. (1813—1883) — німецький композитор, драматург. Естетик.
Творчість Вагнера — вершина німецького романтизму в музиці. Естетичні
принципи викладені в праці «Опера та драма». Музика, згідно з Вагнером,
— мистецтво правдивого вирішення людських почуттів, мелодія відтворює
внутрішній світ народу.

ОСНОВНІ ХУДОЖНІ СТИЛІ І НАПРЯМИ МИСТЕЦТВА

Візантійський стиль — стиль київської архітектури, який сформувався під
впливом зодчих Херсонеса, Візантії, Малої Азії, досягнень візантійської
культури, християнського світогляду. Характеризується сполученням
базиліки з центральною будовою.

Романський стиль (лат. готапиз — римський) — напрям у мистецтві Х—XIII
ст., що панував у Західній Європі та в Україні, витоки якого походять з
давньоримської культури. В архітектурі — це використання простих,
суворих, урочистих, масивних форм, склепінь та арочних конструкцій. У
декорі великих соборів застосовувались експресивні багатофігурні
скульптурні композиції та розпис фресками. Риси романського стилю
характерні для Успенського собору у Володимирі-Волинсь-кому (1157—1160),
а також Кирилівської церкви в Києві (1150р.), Успенського собору в
Чернігові.

Готичний стиль (італ. §опсо — готи, за назвою племені готів) — художній
стиль середньовічної Європи (X—XV ст.), який ґрунтується на народних
традиціях готів (германців). В архітектурі характеризується
вертикалізмом конструкцій, каркасним перекриттям, чіткістю ліній,
незвичністю, використанням скульптур, вітражів. Стиль набув значного
поширення в живописі. Шедевр готики — Нотр-Дам де Парі (собор Паризької
Богоматері).

Відродження (Ренесанс) — епоха в розвитку європейського мистецтва XV—XVI
ст. Естетичні ідеали Відродження — гуманізм, антропоцентризм, на перший
план у світоглядній позиції виступає людина, відбувається переосмислення
античності. Це урочиста пісня людині, піднесення її в живописі,
літературі до рівня божества. Для архітектурного ренесансу характерна
урівноваженість композиції, розвинений каркас, наріжні пілястри,
обрамлення дверей і вікон. Ренесанс набув поширення в українській
філософії, політичній думці, архітектурі, літературі.

Бароко (від італ. Ьагоссо — чудернацький, дивний) — епоха в
європейській, українській культурі, охоплює XVI — середину XVIII ст.,
виявилась у філософії, способі мислення, світогляді, літературі,
архітектурі, скульптурі, музиці. Художній стиль бароко характеризується
по-казовістю, багатством, експресивністю, емоційністю, пишністю,
драматизмом, містичним відчуттям простору. У літературі — пишномовністю,
багатством мовних засобів, образністю. В архітектурі — дивовижністю
ліпних деталей, декору, динамікою. У філософії — прагненням добра,
блага, справедливості, прагненням людської досконалості, пізнання істини
і світобудови.

Українське (козацьке) бароко — стиль, якому притаманні основні риси
європейського бароко, але для нього характерна більша стриманість,
розважливість, поміркованість, урочистість, величність. Бароковий храм
чи споруда сприймається як скульптура, у
просторово-архітектурно-ландшафтному ансамблі. Зразки бароко: Успенський
собор, церкви Богородиці, Феодосії, Воскресіння в Печорській лаврі,
церква Спаса на Берестові, дзвіниця Степана Ковніра та Йоганна Готфріда
Шеделя в Печорській лаврі, Козелецький собор і будинок канцелярії в
Чернігові та майже всі храми XVII—XVIII ст.

Рококо (фр. гососо — черепашковий, чудернацький) — стиль в
архітектурному та декоративному мистецтві XVII ст., який відрізняється
орнаментом у вигляді черепашок. Уважається пізнім бароко, але більш
витончені елегантні мотиви орнаменту справляють особливо святкове
враження. Зразки: Андріївська церква, Маріїнський палац (архітектор В.
Растреллі), дзвіниця Софійського собору.

Ампір (фр. етріге — імперія) — художній стиль, який виник у Франції,
набув поширення в інших країнах, орієнтований на римську античність. У
ньому копіюються зразки римського декору, елементи розпису, предмети
мистецтва Стародавнього Єгипту. В Україні після заборони царським указом
1801 р. будувати храми в стилі українського козацького бароко декілька
споруд збудовано в стилі ампір (фонтан «Самсон» на Подолі, колона
магдебурзькому праву). Після війни 1812р. стиль набув поширення в Росії.

Класицизм (лат. сіаззісиз — взірцевий) — художній стиль у європейському
мистецтві XVII — початку XIX ст., у якому втілювалось прагнення до
відображення героїчних і моральних ідеалів, звернення до форм античного
мистецтва як естетичного взірця, до суворої впорядкованості логічних і
гармонійних образів. Естетичні моральні цінності

класицизму — стійкість перед фатумом, підпорядкування особистого
громадському, інтересам загалу, почуттів — обов’язку і розуму. Для
архітектури класицизму характерні чіткість і геометризм форм, характерна
симетрично-осьова композиція, логічність планування. Образотворче
мистецтво відзначається ясністю, урівноваженістю композиції. Провідний
напрям класицизму — містобудування. В Україні класицизм сформувався
наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Еталонами класицизму є корпус
Національного університету ім. Т. Г. Шевченка (арх. В. Беретті), палац
К. Розумовського у Батурині, парково-ландшафтні ансамблі «Софіївка»
(Умань), «Олександрія» (Біла Церква).

Модерн (від фран. тоаете — сучасний, новий) — сталь у європейському й
американському мистецтві кінця XIX — початку XX ст., який
характеризують, наприклад, в архітектурі, національно-романтичні риси,
динамічність форми, геометричне чіткі ритми будівлі. Гнучкий, пластичний
декор ліній, організованість композиційної побудови, широке застосування
матеріалів, символічна підкресленість твору. Модернізму притаманні
здебільшого естетичні риси функціоналізму і конструктивізму. У Києві в
стилі модерн збудовано будинок з химерами (арх. Городецький),
Бессарабський ринок (споруджений у 1910—1912 рр., арх. Г. Гай),
залізничний вокзал (споруджений у 1912—1914 рр., арх. О. Вербицький).
Найяскравіше модернізм виявився в образотворчому мистецтві:
експресіонізмі, футуризмі, дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі. Поняттям
модернізму характеризуються також різноманітні течії нереалістичної
літератури: декадентство, «потік свідомості», натуралізм, театр абсурду.

Модерн український — художній стиль, який увібрав національно-етичні
риси, характерні пропорції національної будівлі — хати, і надав нового
значення засобам українського бароко в храмовому та світському
будівництві з урахуванням сучасних естетичних потреб та зручності. У
цьому стилі споруджено будинок полтавського губернського земства (у
1903—1908 рр^., арх. В. Кричевський), нині — це історико-краєзнавчий
музей. Його характеризують декоративне національно-традиційне
оздоблення, різноколірне керамічне облицювання, рельєфні панно. Це
шедевр сучасної української архітектури. У Києві творчості В.
Кричевського належали міське училище на Куренівці, маєток І.
Щіт-ківського по вул. Полтавській (зруйновані в 1936 р.). Споруди мали
яскраво виражений національний характер. У повоєнний період у стилі
українського модерну збудовано ансамбль Хрещатика, де виділяються
споруди консерваторії (1955—1958 рр., архітектори Л. Каток, Я. Красний),
Головний поштамт (1952—1957 рр., архітектори О. Власов, О. За-варов, О.
Малинівський). Тут активно використовувався пишний
національно-вмотивований декор. Але владою це було визначено як
зловживання в оздобленні фасадів та інтер’єрів, і ансамбль Хрещатика не
набув свого класичного національно-традиційного завершення.

Конструктивізм (лат. сопзігисио — побудова) — напрям у мистецтві XX ст.,
який виник на основі кубізму та футуризму. Характеризується поєднанням з
індустріальним побутом, оголенням технічної основи буді

вництва в архітектурі, виділенням технічно-геометричних форм. Проявився
також у живописі, прикладному мистецтві, поезії. Його прикладом є
ансамбль адміністративних і громадських будівель на центральній площі
Харкова, зведений у 20—30-х рр. Виділяється будинок Держпрому (1925—1929
рр., архітектори С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець). Композиційне
будівля є комплексом споруд із чергуванням вертикалі конструкції та
горизонталі вікон і широкими прямокутними арками проїздів, які з’єднують
між собою окремі частини ансамблю.

Кубізм (від куб) — модерністська течія в образотворчому мистецтві, де
предметний світ зображувався у вигляді комбінацій правильних
геометричних об’ємів (куба, кулі, циліндра, конуса). Для кубізму
характерна жорстка аскетичність кольорової гами.

футуризм (лат. Гиїигшті — майбутнє) — авангардистська течія у
європейському мистецтві 10—20-х років, яка характеризується запереченням
традицій у культурі, націленістю в майбутнє. Мистецтво для футуристів —
предмет самовираження, самотворчості. Представником кубо-футуризму є О.
Богомазов (1880—1930).

Романтизм — ідейний, художній рух в європейській культурі кінця XVIII —
початку XIX ст., який характеризується звеличеним піднесенням, культом
ідеалів, запереченням буденності, сірості дійсності, мрійливістю,
бажанням створити досконалий світ. Романтизм — своєрідний початок у
кожному культуротворчому русі чи напрямі в культурі. Сутність
романтичного стилю — визнання гострої драматичної, нерозв’язаної
суперечності між дійсністю і високим ідеалом, несумісним з нею.

Символізм — напрям у мистецтві, художнє явище в європейській культурі
кінця XIX — початку XX ст., для якого характерним є захоплення
таємничістю, містичним тлумаченням світу, прагненням досягти якісно
нових цінностей через узагальнення, символіку, езопову мову,
асоціативність. Символісти вбачають у мистецтві магічну силу оновлення
життя, світогляду і життєдіяльності людей. Відображає кризу суспільства,
життя, світосприймання естетизму.

Сюрреалізм (надреалізм) — напрям у мистецтві, що сформувався у Франції у
20-ті роки XX ст. Закликав до стихійної творчості, непідкон-трольної
розуму. Художник має спиратися на підсвідомість, сни, галюцинації,
марення і з допомогою ліній, площин, форм і кольору прагнути досягти
вічності і безмежності. Сюрреалістичний твір має бути алогічним,
парадоксальним, з особливою ірреальністю.

Реалізм (дійсність) — правдиве художнє відображення дійсності, стиль у
мистецтві XIX ст.

Авангардизм (фр. — передовий загін) — умовна назва антиреалісти-чних
течій та напрямів у художній культурі XX ст. Термін «авангардизм»
виникає на початку XX ст., стверджується в 50-ті роки. Авангардизм
відмовляється від гуманістичних та реалістичних традицій, перетворює
пошуки нових образотворчих засобів на самоціль. Принципи авангардизму
знайшли вирішення в літературно-художніх течіях — експресіонізмі,
дадаїзмі, кубізмі, футуризмі, сюрреалізмі, а також у літературі «потоку
свідомості», «драми абсурду». У музиці до авангардизму належить серійна
та конкретна музика.

Абстракціонізм — художній напрям в образотворчому мистецтві XX ст., який
характеризується абстрагуванням художніх образів від конкретних
об’єктів, формалізацією композиції. Абстракціонізм має дві течії:
супрематизм і абстрактний експресіонізм.

Супрематизм (найвищий) — різновид геометричного абстракціонізму, який
характеризується комбінуванням найпростіших геометричних елементів
(квадрата, хреста, кола, прямокутника). Квадрат вважається найчистішим,
позбавленим змістових асоціацій, елементом. Основоположником
супрематизму є художник Київської малювальної школи М. Мурашка Казимір
Малевич (1878—1935).

Формалізм — позиція в мистецтві, яка стверджує пріоритет форм над
змістом.

Еклектизм (грец. єкА,єктіко5 — той, що вибирає) — у мистецтві
відсутність єдності, цілісності, формальне, механічне поєднання різних
стилів.

Експресіонізм (фр. ехргеззіоп — вираження) — напрямок у європейській
літературі та мистецтві в першому десятилітті XX ст., яке проголосило
єдиною реальністю суб’єктивний духовний світ людини.
Суб’єктивно-ідеалістичні концепції призвели до загостреної емоційності,
ірраціональності образів, гротескної деформації відображуваного світу
(письменники Г. Кайзер, В. Газенклевер, Ф. Верфель; художники М. Бекман,
Т. Грос, О. Дікс, Е. Л. Кірхнер; кінорежисери Р. Віне, Ф. В. Мірнау;
композитори нової віденської школи А. Шенберг, А. Берг, А. Веберн).

Імпресіонізм (фр. ітреззіоп — враження) — художній напрям у мистецтві
останньої третини XIX — початку XX ст., який характеризується
утвердженням краси повсякденної дійсності, простих демократичних
мотивів, досягненням достовірності зображення через безпосереднє зорове
враження, яскравою деталізацією найменших предметів пейзажу чи
характеру, відтінками світла і переливами барв. Представники
імпресіоністів ОгюстРенуар (1841—1919), Клод Моне (1840—1926) та ін.

Неовізантизм (бойчукізм) — напрям у монументальному мистецтві XX ст., в
основі якого лежали поєднання конструктивних особливостей українського
живопису іконописців Київської Русі та раннього Відродження з елементами
українського орнаменту, мозаїки, фрески та портрета XVII—XVIII ст.
Започаткував напрям, створив школу українських монументалістів М. Бойчук
(1882—1939). Вплив бойчукізму проявився в кераміці, килимарстві,
ткацтві, графіці, різьбярстві. Монументальне мистецтво бойчукістів —
визначний здобуток української культури.

Академізм — художній напрям, який характеризується догматичним
наслідуванням класичних зразків, визнаних неперевершеними. Характерний
для художників кінця XVI — початку XVII ст., орієнтованих на закріплення
досягнень майстрів античності та італійського Відродження.

«Антироман», «новий роман» — умовна назва, одна з течій сучасного
модернізму. Представники «антироману», переважно французькі письменники
XX ст. — А. Роб-Грійє, Н. Саррож, зруйнували класичну жанрову

структуру роману, відмовившись від зображення об’єктивної дійсності,
протиставивши їй «суб’єктивний» світ, створений самим письменником.

Дадаїзм (фр. ааааізте — коник, дерев’яна конячка, дитячий лепет)—
модерністська художньо-літературна течія в 1916—1922 рр. Дадаїзм виник у
Швейцарії. Протест його представників проти Першої світової війни
знайшов свій вираз в ірраціоналізмі, антиестетизмі, своєрідному
художньому хуліганстві, позбавленому сенсу поєднанні слів і звуків
(Т.Тцера, Р. Гюльзенбек, М. Янко), у карлючках, псевдокресленнях,
комбінаціях випадкових предметів (М. Дюшан, Ф. Пікабія, М. Ернст). Після
війни французькі дадаїста об’єдналися з представниками сюрреалізму, а
німецькі політичні дадаїсти виступили проти мілітаризму (Т. Грос, Дж.
Хартфілд).

Декадентство (фр. оесааапсе — занепад) — загальна назва
антиреа-лістичних течій у літературі та мистецтві кінця XIX — початку XX
ст. Для декадентів характерні відчуженість, песимізм, містика.
Декадентство об’єднує такі школи мистецтва, як символізм, акмеїзм,
експресіонізм, сюрреалізм. Декадентство в літературі виникло наприкінці
XIX ст. у Франції (С. Малларж, П. Верлен, А. Рембо). В українській
літературі впливом декадентства позначені твори В. Винниченка, В.
Пачовського. В образотворчому мистецтві декадентство знайшло
відображення у творчості А. Бекліна (Швейцарія), М. Клінгера, Ф. Штука
(Німеччина), О. Беруслея (Великобританія). У Росії деякі риси
декадентства проявилися в діяльності угруповань «Світ мистецтва»,
«Блакитна троянда». Вплив декадентства відчули на собі композитори П.
Хіндеміт (Німеччина), А. Шенберг (Австрія), І. Стравінський (Росія).

Кінетизм, кінетичне мистецтво — напрям сучасного модернізму, який
використовує так зване мобілі (споруди, які рухаються вітром, водою,
електрикою, силами магнетизму тощо). Кінетизм оформився в 50-х роках XX
ст. (на основі експериментів М. Дюшана, Л. Мокай-Надя, А. Колдера в
10—30-ті роки XX ст.). Деякі твори кінетизму базуються на традиціях
дадаїзму («саморуйнівні машини» Ж. Тінчелі), інші претендують на більш
«позитивне» відображення в художніх образах сучасного науково-технічного
прогресу (праці Н. Шеффера). Кінетичне мистецтво, зазвичай замкнуте в
межах суто формальних експериментів, знаходить деяке практичне
використання в оформленні виставок, рекламі тощо.

Модернізм — основний напрям мистецтва в епоху імперіалізму, що
характеризується розривом з ідейними та художніми принципами класичного
мистецтва, зокрема з принципами реалізму. Найяскравіше модернізм
виявився в образотворчому мистецтві: експресіонізмі, футуризмі,
дадаїзмі, кубізмі, сюрреалізмі. Сучасні форми модернізму: супрематизм,
кінетичне мистецтво, оп-арт, поп-арт, ленд-арт, мінімалістське
мистецтво. Поняттям модернізм характеризуються також різноманітні течії
нереалістичної літератури: декадентство, «потік свідомості», натуралізм,
театр абсурду.

Акмеїзм (грец.— вершина, розквіт) — модерністська течія в російській
літературі початку XX ст. Виникла в 1909 р., проповідувала «мистецтво
для мистецтва», витончене естетство, індивідуалізм, містику.

Ташизм (фр. їасЬе — пляма) — різновид абстрактного мистецтва. Зародився
у Франції в 40-х роках XX ст. Поширений у США (Дж. Пол-лок).
Представники ташизму довільно наносять на полотно кольорові плями, які
нібито відображають світ підсвідомих емоцій художника.

Театр абсурду — один з проявів модернізму в театральному мистецтві.
Виник у 40—50-х роках XX ст. у Франції. Спектаклі театру абсурду
позбавлені сюжету, слово та сценічна дія фрагматичні. Це гранично
суб’єктивний, інколи фізіологічний за своїм характером театр,
споріднений з театром жорстокості. Представники-драматурги —С. Беккет,
Е. Іонеско, Ж. Жене.

Натуралізм (фр. паїигаіізте, лат. паїигаїіа — природний) — метод і
напрям у західноєвропейській літературі, який склався в останнє
десятиліття XIX ст. на основі філософії позитивізму (О. Конт) та
естетичної теорії (І. Гена). Натуралісти прагнули до наукової точності в
зображенні навколишнього середовища та людини, соціальні явища та
людські характери пояснювали біологічними законами. Натуралісти в
літературі: Е. Золя, Гі де Мопассан, брати Гонкури. Перебільшуючи роль
біологічних чинників у житті людини, проповідували песимізм натуралісти
кінця XIX — початку XX ст. (П. Боборикін, В. Винниченко). В
образотворчому мистецтві натуралізм копіює зовнішній бік явища та
предметів реального світу, не розкриваючи їхньої соціальної суті.

Ленд-арт (англ. ІапД агі — земляне мистецтво) — різновид авангардизму в
мистецтві США, Західної Європи 60-х років XX ст. Представники ленд-арту
(Р. Морріс, Д. Оппенгейм, М. Хейзер) здійснювали «акти естетичного
вторгнення» (так званого переоформлення) у природні ландшафти.

Оп-арт (англ. ор-агї, скорочено від орїісаі агі — оптичне мистецтво) —
напрям у європейському та американському живописі та графіці в 40-х
роках XX ст., різновид абстракціонізму (засновник — французький художник
В. Вазарелі). Ритмічні комбінації простих геометричних форм та кольору
створюють ілюзію руху.

Поп-арт (англ. рор-аїт) — модерністський художній напрям. Виник у другій
половині 50-х років XX ст. у США та Великобританії. Відмовляючись від
звичайних методів живопису, поп-арт навмисно культивує випадкові
поєднання побутових предметів, фотографій, фрагментів реклами тощо.

«Потік свідомого» — одна з форм зображення внутрішнього життя людини в
художніх творах, прагнення розкрити душевний стан персонажів в усій його
безпосередності, у блискавичній зміні переживань, роздумів, спогадів,
вражень, підсвідомих асоціацій.

ХУДОЖНЬО-СТИЛЬОВІ ТЕРМІНИ ТА НАЗВИ ДАВНІХ ІКОН

Стиль (грец. єтіАоо — палочка для письма) — сукупність головних художніх
особливостей, які виявляються в темах, ідеях, зображувально-виражальних
засобах, прийомах, технічній обробці мате

ріалу, виконанні, у творчості архітектора, письменника і т. д. Стиль
зумовлюється соціальним ладом, суспільними ідеалами, рівнем розвитку.
Архітектурний стиль — сукупність функціональних, конструктивних і
художніх рис.

Живопис — вид образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині
предметного світу фарбами. За призначенням та особливостями художнього
виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та
станковий.

Монументальний живопис — підпорядковується архітектурній споруді, тісно
з нею пов’язаний.

Декоративний живопис — застосовується для прикрас архітектурного
ансамблю, витворів декоративно-ужиткового мистецтва.

Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться основа)
— дошка, полотно, картон для написання картин.

Жанр живопису — за тематикою живопис поділяється на жанр побутовий,
історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний,
релігійний, анімалістичний.

Мозаїка — сюжети, орнаментальні композиції, виконані з природних
каменів, смальти, керамічних плиток (смальта — кольорове, непрозоре скло
у формі кубиків та пластинок).

Темпера — фарби для живопису з води та яєчного жовтка (натуральні
скріплюючі матеріали) або з водного розчину клею з олією (штучні
емульсії”).

Акварель (лат. а§иа — вода) — фарба, що розводиться водою; твір
живопису, виконаний такими фарбами.

Гуаш — водяна фарба.

Пастель (фр. рааїеі, від разїа — тісто) — означає малювання олівцями,
виготовленими з тонкотертих барвників з домішкою крейди, клею, гіпсу чи
інших скріплюючих або вибіліюючих речовин.

Ікона (зображення, образ) — живописне мозаїчне, рельєфне зображення
Богородиці, Ісуса Христа, святих. Це окрема живописна композиція,
виконана на дерев’яній дошці, полотні, рідше металевій пластинці. В
іконі поєднується радість, скорбота та аскетизм.

Іконопис — писання ікон, образів Бога-Отця, Богородиці, Ісуса Христа,
святих. Культовий, релігійний вид живопису. Іконопис відображає
естетичний, духовний досвід народу. Естетика цього живопису потребує
втілення божественного, надчутливого змісту в зримих ідеально піднесених
образах. Носієм божественного в християнській традиції є золото, світло
сонця.

Іконостас — перегородка з рядами (чинами) ікон, які відділяють вівтар
від основної частини православного храму.

Алімпій Печорський — видатний іконописець київської школи іконопису
Київської Русі.

Найдавніші ікони — «Богородиця-Елеуса» (відома «Вишгородська Божа Мати»,
викрадена в 1155р. Андрієм Боголюбським і вивезена до м. Володимира.
Сьогодні відома як «Володимирська Богородиця»).

Богоматір «Велика Панагія» — Марія Оранта. Київської школи Алімпія,
ікона з Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в
1934—1936рр., вивезена до Москви. Зберігається під назвою «Ярославська
Оранта».

«Ангел Злати власи» (золоте волосся) — один з найпоетичні-ших творів
давньоруського іконописання (кінець XII ст.). Зберігається в Державному
російському музеї Санкт-Петербурга.

Ктиторський портрет (грец. Ісіітог — засновник, меценат) — такі портрети
писались і зберігались у храмах України, починаючи з XII ст.

Пярсуна (персона — викривлено) — найменування творів українського, а
також російського і білоруського портретного живопису кінця XVI—XVII
ст., які зберігають прийоми іконопису.

Графіка (грец. •ура(рі5Сіг|, від урафе — пишу, креслю, малюю) — вид
образотворчого мистецтва, у якому дійсність образно відображується за
допомогою малюнка.

Гравюра — малюнки, виконані на дереві, металі, камені. Розмножуються на
папері.

Офорт — гравюра на металі, заглиблені елементи якої витравлюються
кислотою.

Фреска (італ. Ггезсо — свіжий, сирий) — техніка стінного розпису
водяними фарбами по свіжій штукатурці, яка вбирає їх до певної глибини,
що забезпечує міцність фарб.

УКРАЇНСЬКА МУЗИКА

Українські народні пісні мелодійні, виразні, пластичні. Стародавні пісні
— колядки, щедрівки, веснянки, купальські, колискові, весільні. В
історичних піснях, речитативно-протяжливих думах зображена боротьба
українського народу за своє національне визволення.

У першій половині XVII ст. на народній основі розквітає пісенна лірика
(творчість народної співачки М. Чурай). Своєрідна поліфонія підголоску
українських хорових пісень з імпровізованим верхнім голосом.

У XVII ст. виникають рекрутські, чумацькі та бурлацькі пісні. Нові
інтонації вносять у народну українську музику побутовий романс, народні
танці: гопак, козачок, гуцулка, коломийка; музичні інструменти —
бандура, ліра, цимбали, бубен, басоля, сопілка, трембіта, дуда, скрипка.
Типовий ансамбль — троїсті музики. Витоки професійної української музики
походять від мистецтва Київської Русі. Збереглися відомості про
князівських співаків, зображення музичних інструментів.

З прийняттям християнства (X ст.) виникає церковна музика. У XVII ст.
поширюється партесний спів (багатоголоса — хорова композиція —
концерти).

У 1632 р. заснована Київська академія, яка стала центром української
народної культури. У XVIII ст. розвивається світська музика (пісні Г.
Сковороди). Багато творів української музики було запозичено російською
музикою.

Аркас Микола Миколайович (1852—1909) — український композитор. Автор
опери «Катерина» (поставлена в 1899 р.), романсів, обробок народних
пісень.

Березовський Максим Созонович (1745, м. Глухів — 1777, Петербург) —
український композитор, співак та скрипаль. З дитинства жив у
Петербурзі. Навчався в придворній співацькій капелі, потім в Італії. У
Ліворно поставлена його опера «Демофонт». Духовні концерти Березовського
— зразки українського хорового мистецтва XVIII ст. Кращий з них «Не
отвержи меня во время старости». Березовський покінчив життя
самогубством.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751, Глухів — 1825, Петербург) —
український композитор. З 1758 р. жив у Петербурзі (у 1769—1779 рр. в
Італії, де було поставлено три його опери). Був капельмейстером при
дворі царя Павла в Гатчині та Павловську. Класик церковної хорової
музики, Бортнянський відіграв велику роль в історії української
інструментальної музики. Твори: опери— «Креонт», «Алкід», «Квінт»,
«Фабій», концертна симфонія, триголосна літургія, романси.

Ведель Артемій Лук’янович (1767—1806) — український композитор та
хоровий диригент. Керував хорами в Києві, Харкові та Москві. Майстер
церковного хорового концерту. Переслідувався царизмом за незгоду
працювати в Москві. Помер замучений у в’язниці.

Вериківський Михайло Іванович (1896, Кременець — 1962, Київ) —
український композитор та хоровий диригент, заслужений діяч мистецтв
(1944). Професор Київської консерваторії класу диригування. Автор
першого українського балету «Пан Каневський» (1931).

Верховинець (Костів) Василь Миколайович (1880—1938)— український
диригент, композитор, фольклорист та педагог. 1906—1919 — актор, потім
хормейстер та диригент українського театру Садов-ського. У 1929 р.
організував жіночий хоровий танцювальний колектив «Жінхоранс». Створив
праці «Українське весілля», «Теорія українського народного танцю».

Вілінський Микола Миколайович (1888—1956) — український композитор,
заслужений діяч мистецтв УРСР (1951). Викладав в Одеській (1926),
Ташкентській (1920), Київській консерваторіях. Твори: кантата
«Молдавія», 4 оркестрових сюїти, інструментальні п’єси, багато романсів.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873)—український співак (бас)
і композитор. Співав на сценах російського театру в Петербурзі та
італійської опери. Автор комічної опери «Запорожець за Дунаєм».

Данькевич Костянтин Федорович (1905—1984, Одеса) — український
композитор та музичний діяч, народний артист. Професор Київської
консерваторії. Опери «Трагедійна ніч», «Богдан Хмельницький», балет
«Лілея», симфонії, хори.

Демуцький Порфирій Данилович (1860—1927) — український фольклорист,
хоровий диригент і композитор. Уперше записував підголоски народних
пісень.

Дилецький Микола Павлович (1630—1680) — український композитор, педагог
та музичний теоретик. Автор трактату «Буквар граматика співу
мусікійського».

Козицький Пилип Омелянович (1893—1960) — український композитор,
заслужений діяч мистецтв УРСР. Професор, завідуючий кафедрою історії
музики Київської консерваторії. Опери «Невідомі солдати», «За вітчизну»,
романси, пісні.

Колесса Філарет Михайлович (1871—1947) — український композитор та
літературознавець. Професор Львівського університету ім. І. Франка.
Автор творів з українського фольклору, оброблювач українських пісень.

Колодуб Левко Миколайович (1930) — український композитор. Твори:
«Українська карпатська рапсодія», симфонічні твори.

Кос-Анатольський Анатолій Йосипович (1909—1983) — український
композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Доцент Львівської
консерваторії. Опера «Назустріч сонцю», оперета «Весняні грози», балети
«Орися», «Платок Довбуша», «Закарпатська рапсодія».

Косенко Віктор Степанович (1896—1938) — український композитор та
піаніст, один з видатних майстрів в українській музиці. Професор
Київської консерваторії. Твори — «Героїчна увертюра», «Молдавська
поема», музика для театру та кіно, сонати, етюди.

Лисенко Микола Віталійович (1842—1912) — український композитор,
піаніст, хоровий диригент та етнограф, основоположник національної
музичної школи. Автор опер, що заклали основу українського національного
оперного мистецтва, вокальних та інструментальних творів. Створив
класичні зразки обробок українських пісень. Створив у Києві
музично-драматичну школу. Твори:

опери «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка»,
«Тарас Бульба», «Ноктюрн»; дитячі: «Коза-дереза», «Зима і весна», пісні
для хору. Літературні твори.

Людкевич Станіслав Пилипович (1879—1979) — український композитор,
музичний діяч, народний артист. Професор Львівської консерваторії,
доктор музикознавства. Видатний композитор-симфоніст Західної України.
Збирач народних пісень. Опери «Бар Кох-ба», «Довбуш», кантата-симфонія
«Кавказ», «Прикарпатська симфонія», концерти, хори, романси, п’єси.

Лятошинський Борис Миколайович (1894—1968, Житомир) — український
композитор, професор Київської консерваторії. Твори:

«Золотий обруч», «Щорс», 2 кантати, 4 симфонії, поеми — «Возз’єднання»,
«Гражина».

Майборода Григорій їларіонович (1913—1992) — український композитор,
народний артист СРСР. У своїй творчості тяжіє до героїко-патріотичної
теми. Твори: опери «Мілана», «Арсенал», вокально-симфонічна поема
«Запорожці».

Майборода Платон їларіонович (1918—1989) — український композитор. Автор
пісень «Рушничок», «Київський вальс».

Мейтус Юлій Сергійович (1903—1981) — український композитор, заслужений
діяч мистецтв УРСР, Туркменської РСР. Опери «Вкрадене щастя», «Дочка
вітру», пісні, хори, вокальні цикли.

Нижанківський Остап Йосипович (1862—1919) — український композитор,
хоровий диригент та суспільний діяч. Син його Нестор (1894—1940) —
композитор. Його твори: хори, пісні, обрядові народні пісні, фортепіанні
п’єси.

Ніщинський Петро Іванович (1832—1896) — український композитор та
поет-перекладач (літературний псевдонім Петро Байда). Жив в Одесі.
Музичні твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», пісня
«Закувала та сива зозуля», обробки українських народних пісень «Байда»,
«Соловейко», романси.

Ревуцький Левко Миколайович (1889—1977) — український композитор,
народний артист, доктор мистецтвознавства, професор Київської
консерваторії. Академік АН УРСР. Учні: Дремлюга, П. Майборода,
Філіпенко. Твори: кантата-поема «Хустина», 2 симфонії,

2 фортепіанні концерти, обрядові народні пісні.

Скорульський Михайло Адамович (1887—1950) — український композитор,
заслужений діяч мистецтв УРСР. Народився в Києві. Викладав у Житомирі, з
1933 р. і до останніх років життя в Київській консерваторії. Опера
«Весілля Свічки», балет «Лісова пісня», інструментальні п’єси, квінтети,
романси, пісні.

Сокальський Володимир Іванович (1863—1919) — український композитор,
піаніст і музичний критик. Племінник П. Сокальського. Літературний
псевдонім Дон-Дієз. Твори: опера «Ріпка», сюїта «Зліт соколів
слов’янських», симфонії.

Сокальський Петро Петрович (1832—1887) — український композитор,
музичний критик, фольклорист, учений, суспільний діяч. У 1859р. відновив
в Одесі діяльність філармонічного товариства, організував та очолив хор.
Редактор «Музичного вісника», белетрист, автор праць

3 хімії, економіки, техніки та статей з музики. Праці Сокальського про
народну музику — важливий етап у розвитку української музичної
фольклористики. Опери «Осада Дубно», «Майська ніч», кантата «Пир Петра
Великого», збірка українських та російських пісень.

Степовий (Якименко) Яків Степанович (1883—1921) — український
композитор, педагог та музичний діяч. Твори: п’єси, хори, обробки
народних пісень.

Стеценко Кирило Григорович (1882—1922) — композитор та хоровий диригент.
Твори: дитячі опери, твори, кантати, хори, обробки народних пісень.

Філіппенко Аркадій Дмитрович (1911—1983) — український композитор,
заслужений діяч мистецтв УРСР. Твори: вокально-симфонічна сюїта
«Дружба», «Величальна», для оркестру— поема «Дума про безсмертного
кобзаря», хори, романси, пісні.

УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА

Абсолютизм— абсолютна, необмежена форма правління, за якої верховна
влада повністю належить монархові — імператору, королю, царю.

Автохтони — перші мешканці країни чи їх нащадки (у протилежність
народам, що прибули на дану територію)- Грецька назва “автохтони”
відповідає римській “аборигени”.

Авгури — у Стародавньому Римі жерці, які ворожили головним чином за
летом і співами птахів.

Агіографія (від грец. “святий” і “пишу”) — вид церковно-історичної
літератури, який містить життєписи святих; це розповіді про духовних і
світських осіб, канонізованих християнською церквою.

Агон — складова частина давньогрецької трагедії й комедії, суперечка
дійових осіб. Ширше: публічні змагання.

Адепт — пристрасний прихильник якогось вчення, ідеї.

Академізм — художня школа в мистецтві XIX—XX століть, спрямована на
збереження і відтворення творчих здобутків своїх попередників. Іноді це
призводило до догматичного наслідування форм, стильових прийомів,
канонів минулого мистецтва, до еклектизму.

Акварель — живопис фарбами, які розводяться водою. Основні її якості:
прозорість барв, крізь які просвічують тон і фактура основи, чистота
кольору.

Акведук — міст, який служить для прокладення водопровідних труб через
яри, ущелини, долини річок тощо.

Альтернатива — необхідність вибору між двома чи кількома можливостями,
які взаємно виключають одна одну.

Амбівалентність — двоїстість чуттєвого переживання, яка виражається в
тому, що однаковий об’єкт викликає у людини одночасно два протилежних
почуття (наприклад, любові і ненависті). Звичайно одне з амбівалентних
почуттів витісняється й маскується іншим. Амбівалентність сягає корінням
у неоднозначність ставлення людини до навколишнього світу, у
суперечливість системи цінностей.

Анклави — ізольовані етнічні осередки.

Апокрифи (від грец. “таємничий”, “прихований”) — твори християнського
фольклору і літератури, які не визнавалися церквою канонічними і
заборонялися нею.

Апологія — захист від звинувачення, вихваляння когось чи чогось.

Апофеоз — заключна урочиста масова сцена святкової концертної програми,
яка уславлює народ, героя, громадську подію.

Ареопаг — вищий судовий орган у Стародавній Греції (в Афінах), який
названо так за місцем засідання (“Пагорб Ареса”).

Аристократія (від грец. “аристос” — найкращий і “кратер” — сила, влада,
панування) — вищий прошарок привілейованого стану в суспільстві.

Атавізм — прояв предкових, реліктових форм, критеріїв, особливостей
світорозуміння.

Бестселер — видання, що швидко набуло величезної популярності.
Буквально: “те, що найкраще розходиться”.

Бестіарій — середньовічний (XII ст.) збірник віршів чи прози, які
містять напівфантастичні описи тварин із натяком на людські властивості
і вади.

Берестяні грамоти — давньоукраїнські тексти, розміщені на бе-* ресті
(корі берези) шляхом видавлювання чи видряпування спеціальною паличкою —
писалом. За змістом це короткі листи світського характеру, доручення,
боргові зобов’язання, чолобитні, любовні послання, учнівські вправи
тощо.

Бріколаж — нашарування однієї події на іншу, хоч вони не сумісні в
реальності. Ознака міфологічного мислення.

Вакханалія (від імені Вакха — римського бога плодючості й виноробства) —
бенкетування, розгул, невтримна сваволя.

Вандалізм (від назви племені — “вандали”) — дике руйнування культурних і
матеріальних цінностей.

Васал — в середні віки в Західній Європі феодал, який одержав землю в
лен від іншого феодала і зобов’язаний останньому (своєму сюзерену)
військовою службою та іншими послугами.

Варвари (від грец. “барбара” — іноземці) — назва, яку стародавні греки
(а затим і римляни) давали племенам, що жили поза межами їх держав і
відрізнялися звичаями й культурою.

Вертеп — вид мандрівного лялькового театру, що ставив п’єски, пов’язані
із біблійним різдвяним сюжетом. (“Вертеп” з грец. — печера/в якій
народився Ісус.)

Гармонія — 1) в музиці — закономірне поєднання тонів в одночасному
звучанні, підпорядкування нормам ладової побудови музики; 2) в широкому
(первісному) розумінні — зв’язок, стрункість, домірність.

Герменевтика — напрямок гуманітарної науки, який займається
інтерпретацією та коментуванням тексту, а також проблемами
взаєморозуміння різних культур.

Гільдії — станові спілки купців.

Гістріони — 1) професійні актори у Стародавньому Римі; 2) мандрівні
комедіанти в добу раннього середньовіччя.

Глаголиця — одна із стародавніх слов’янських систем письма. Напевне,
передує кирилиці.

Гладіатори (від лат. “меч”) — у Стародавньому Римі бійці, спеціально
навчені для поєдинків або боїв групами на арені цирку. Іноді гладіатори
билися зі звірами. Зразком боїв гладіаторів, йперше влаштованих у Римі
264 р. до н. е., стали давні ігри етрусків.

Голосіння — старовинні українські народні пісні (на похованнях). Це
імпровізаційні поетичні твори, пов’язані переважно зі смертю,
-похованням та поминками небіжчика.

Гравюра — вид графіки^ в якому зображення є друкованим відбитком
малюнка, який нанесений на дошку малярем-гравером; відбитки також
називаються гравюрами.

Графіка — вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом
якого є малюнок, виконаний на папері, тканині тощо олівцем, пером,
пензлем, вуглиною або відбитий на папері зі спеціально підготовленої
форми.

Графіті — написи та малюнки, виконані в давнину майстрами-

будівельниками або й відвідувачами на стінах архітектурних споруд, а
також на різних предметах.

Гугеноти — протестанти-кальвіністи у Франції XVI—XVIII століть.

Дебют — перший (чи пробний) виступ на сцені або на будь-якому поприщі
загалом.

Дедукція (від лат. “виведення”) — один з основних способів міркування
(умовиводу) і методів дослідження: 1) перехід у пізнанні від загального
до часткового та одиничного, виведення часткового та одиничного із
загального; 2) у логіці та методології науки — процес логічного
висновку, що становить собою перехід від засновків до висновків
(наслідків) на підставі застосування правил логіки.

Демагог — спочатку так називали голову так званої демократичної партії в
деяких рабовласницьких державах Стародавньої Греції (Афінах тощо).
Пізніше слово “демагог” почало означати політикана, що робить собі
популярність шляхом надмірних і брехливих обіцянок.

Демонологія — релігійне вчення про демонів. Походить від первісної віри
у злих духів. Демонологія невідривна від релігійної моралі, в якій
диявол — джерело і носій гріха.

Деміург — вища урядова особа в деяких державах Стародавньої Греції
(наприклад, в Ахейському союзі). Алегорично — творець.

Детинець — укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі,
обнесена стінами. З XIV ст. почала називатися Кремлем.

Дидаскал — вчитель у Стародавній Греції та Візантії. Так само називали
часто вчителів в українських братських школах XVI—XVII століть.

Догмат (з грец.) — основне положення віровчення, обов’язкове для всіх
віруючих, визнане як незаперечна істина, вічна і незмінна, яка не
підлягає критиці.

Євангелія — частина Біблії, 4 пов’язані спільною темою релігійні твори,
що становлять основну частину Нового Заповіту. Містять життєпис Ісуса
Христа та основні положення християнського віровчення. Емпатія — вміння
входити в психологічний стан іншої особи. Еклектизм (еклектика) —
безпринципне, механічне поєднання різнорідних поглядів, теорій,
напрямів, стилів.

Епігони — 1) наступники діадохів-полководців Александра Македонського;
2) малооригінальні наслідувачі якогось громадсько-політичного,
літературного чи художнього напряму.

Епіталама (з грец.) — весільна пісня. Вид хорової лірики у Стародавній
Греції та Римі. Одна з форм епіталами — гіменей — пісня, яка супроводила
наречену в дім нареченого.

Епос (грец. “слово”, “розповідь”, “історія”) — сукупність народних
героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що, на
відміну від лірики й драми, характеризується розповідно-описовою
(епічною) формою, широтою зображення подій і характерів.

Есхатологія (з грец.) — релігійне вчення про долю світу і люди- ‘ ни,
про кінець світу і Страшний суд. В основі есхатології — давні уявлення
про наявність у природі прихованих діючих сил, боротьбу доброго і злого
начал, про загробне покарання грішників і нагороду праведникам. У
розвинутій формі есхатологія притаманна іудаїзму, християнству, ісламу.
Есхатологічні настрої особливо поширювалися під час соціальних і
політичних криз.

Жрець — особа, що займається відправою релігійних обрядів у язичників.
Жрець здійснював жертвопринесення божеству, стежив за вшануванням богів,
доглядав за їх статуями і священними тваринами, молився їм. Жерці
звільнялися від будь-яких податків.

Жупел — щось таке, що викликає жах, лякає. На церковнослов’янській мові
— сірка, що горить, чи смола для грішників у пеклі.

Заклинання — усталена словесна формула, що супроводжується відповідними
діями, яка мала магічну силу. Метою заклинань було вплинути на когось чи
щось, підкорити його своїй волі або чаклунській силі, висловити настійне
прохання, благання.

Замовляння — магічні слова, які за давніми уявленнями, маючи чаклунську
силу, чинять вплив на щось — загоюють рани, лікують хвороби тощо.

Ідіома (з грец.) — стале словосполучення, що виконує функцію окремого
слова, значення якого не виводиться із значень компонентів, з яких воно
складається (наприклад, “накивати п’ятами”). Ідіома є результатом мовної
творчості народу протягом багатьох століть.

Ієрогліф — знак деяких видів ідеографічного письма (єгипетська
ієрогліфіка, давньошумерський клинопис, сучасна китайська ієрогліфіка).

Ініціація — обряд посвячення юнаків у повноправні члени суспільства, що
імітував вмирання та нове народження або перетворення на іншу істоту.

Іронія — прихована насмішка, спеціально вдягнена у форму позитивної
характеристики чи вихваляння. Злу іронію називають сарказмом.

Каста — (від португ. “рід”, “походження”) _ замкнена група людей, місце
якої в суспільстві визначається звичаями і законами. Для каст характерні
замкненість, спілкування лише між особами однієї касти, суворе обмеження
стосунків з представниками інших • каст, спільність і спадковість
професій.

Катарсис (від грец. “очищення”) — поняття давньогрецької естетики, яке
характеризує естетичний вплив твору мистецтва на людину. Слово
“катарсис” вживалося греками у багатьох значеннях: у релігійному,
етичному, фізіологічному і медичному. Катарсис, очевидно, включає і
полегшення після великого напруження почуттів і облаго-родження цих
почуттів, синтезовані в естетичному переживанні.

Катехізис — церковно-навчальний посібник, що у формі запитань і
відповідей викладає основні догмати православної, католицької чи
протестантської церкви.

Календарио-обрядова поезія — найдавніший вид усної поетичної творчості.
Виникла у дохристиянську добу. Цикли цієї уснопое-. тичної словесності
пов’язані з певними періодами року (календарем)

— колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчані пісні
тощо — або ж з відповідною трудовою діяльністю людини — косарські пісні,
обжинкові пісні.

Кіклічний епос (циклічний епос) — група епічних творів, починаючи з
найдавніших часів, об’єднаних авторським задумом, історичною епохою,
головними героями, місцем дії. Кіклічними називалися поети — наступники
Гомера, які мали намір охопити якнайбільше коло (“цикл”) міфологічних
подій.

Кітч (від нім. жаргон, “збирання вуличного сміття”, пізніше: “імітація
унікальних художніх виробів”) — явища художньої культури, позначені
еклектизмом, різностильовістю. Найчастіше — маскульт.

Комедія дель арте, або комедія масок — вид італійського народного
театру, що виник в середині XVI ст. Особливість комедії масок

— відсутність літературного тексту, акторська імпровізація, постійні
персонажі (наприклад. Арлекін, Панталоне), які носили на обличчях
напівмаски.

Колабораціоністи (від фр. “співробітники”) — зрадники батьківщини;
особи, які співробітничали з фашистськими загарбниками в окупованих ними
країнах під час другої світової війни.

Конформізм — пристосовуваність, пасивне прийняття існуючого порядку,
смаків, суджень (альтернатива — нонконформізм).

Коран (араб. “читання”) — священна книга мусульман; збірник
релігійно-догматичних, міфологічних і правових матеріалів, складений у
VII ст.

Лейтмотив — провідний мотив; у переносному значенні — важлива думка, що
неодноразово повторюється у творі, промові тощо.

Літописання, літопис — хронологічно послідовний запис історичних подій,
зроблений їх сучасником.

Літографія — один з основних видів графіки; спосіб друкування, при якому
відбитки одержуються перенесенням фарби під тиском з плоскої друкованої
форми безпосередньо на папір.

Літургія — 1) обідня, вид богослужіння у православній церкві; 2) у
Стародавній Греції та Візантії — деякі види державних повинностей.

Магія (від грец.) — чаклунство, чародійство, обряди, покликані впливати
на людей, духів, явища природи. Магія є складовою частиною всіх
релігійних культів.

Маги — у Стародавньому Ірані жерці зороастризму і деяких інших вірувань.
В VI—IV ст. до н. е. становили окреме плем’я і брали ендогамні шлюби.
Персидські маги, як і жерці вавилонської релігії (халдеї), займалися
пророцтвами і заклинаннями. Згодом магами почали називати усіх
провісників долі, чаклунів, астрологів, заклинателів.

Мадригал — невеликий музично-поетичний твір любовно-ліричного змісту.
Розвинувся в епоху Відродження в Італії.

Маньєризм — стильова течія XVI—XVII ст. в Європі, для якої характерні
екзальтація та гіперболізм (підготувала появу бароко).

Маргіналія — назва чи малюнок, вміщені на полях книги.

Медитація — розумова дія, спрямована на приведення психіки людини у стан
поглибленої зосередженості. Особливого розвитку медитація набрала в
індійській та буддійській йозі, в античному “філософському екстазі”
платоніків і неоплатоніків, в уславленому “розумному діянні” (“Ісусова
молитва”), а також в деяких школах сучасного психоаналізу.

Метаморфоза — повна зміна.

Метеки (від грец. “переселенці”) — в полісах Стародавньої Греції
чужоземці, а також відпущені на волю раби. Були особисто вільні, проте
не мали політичних прав.

Меса — 1) католицька обідня (літургія); 2) багатоголосий циклічний
хоровий твір на текст літургії (із супроводом органа чи оркестру).
Меценат — ім’я римського державного діяча (І ст. до н. е.), близько

го до імператора Августа; уславився своїм широким покровитель-ством над
поетами і художниками. Його ім’я стало називним.

Мода — панування в певному середовищі в певний час тих чи інших смаків в
уподобаннях, формах побуту і одягу.

Мозаїка — зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно
припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці
різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців, смальти і т. д.

Набат — 1) у Стародавній Русі мідний військовий барабан величезних
розмірів, який перевозили чотирма кіньми; 2) сигнал тривоги для зібрання
людей, який подавався зазвичай ударами в дзвін (“бити у набат”).

Натюрморт — живописне зображення неістот, як правило — предметів
домашнього посуду, плодів, квітів, забитої дичини тощо.

Нонконформізм — демонстративне неприйняття загальнопоши-‘ ‘* рених
нормативів, правил, догм.

Народні звичаї та обряди. Народний звичай — традиційний порядок
відзначення подій, свят, який пов’язаний з виконанням певних дій та
використанням відповідних атрибутів та предметів. Народний обряд —
сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних з побутовими традиціями
або з виконанням релігійних настанов; церемонія культових та звичаєвих
обрядів.

Нігілізм — у широкому розумінні слова заперечення загальноприйнятих
цінностей і норм, які вкорінилися в суспільному житті.

Обскурантизм — вкрай вороже ставлення до освіти і прогресу,
реакційність, мракобісся.

Одіозний — дуже неприємний, небажаний, такий, що викликає негативне
ставлення.

Оранта — один з іконографічних образів Богоматері, який склався у
середні віки. Богородицю зображали на повний зріст з піднесеними руками
і повернутими від себе долонями. Оранта дістала поширення в іконографії
і живопису Візантії та Давньої Русі в IX— XIII століттях.

Ордалії — “божий суд” — рід випробування, з допомогою якого нібито
встановлювали судову істину. Спочатку поняття зв’язувалося з уявленням
про всезнаюче божество, яке може захистити невинного і звинуватити
винного. Найпоширеніші форми “божого суду — випробування водою, вогнем,
розпеченим залізом.

Офорт — вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою у шарі
лаку, що вкриває поверхню металевої пластини, після чого прошкрябані
місця протравлюються кислотою. Зображення відбивається з пластини,
витравлені місця якої заповнені фарбою.

Палімпсести — 1) писання по стертому старому тексту на пергаменті; в
широкому розумінні — поверх “священних текстів”.

Папірус — багаторічна трав’яниста рослина родини осокових. У
Стародавньому Єгипті з папірусу виготовляли своєрідний папір, який
називався папірусом, а також — одяг, циновки тощо.

Парія — безправна, пригнічена людина. Слово походить від найменування
однієї з нижчих “недоторканих” каст у Південній Індії.

Парафраза — музична п’єса у формі фантазії на теми (мелодії) з іншого
твору.

Пастораль — літературний, музичний і театральний жанр, в основі якого —
поетизація та ідеалізація простого сільського життя. У переносному
значенні пастораль має дещо іронічний відтінок як стан ніжності і тиші,
однак з певною часткою манірності, солодкуватості.

Патетика — захоплена, пристрасна, схвильована мова, що має метою
вплинути на почуття.

Патристика — християнська філософія, викладена у творах “отців церкви”
(Тертуліана, Августина та ін.).

Патриції і плебеї — римський народ офіційно складався з патриціїв
(старої знаті) і плебеїв (вільного населення, яке володіло земельною
власністю). В імператорський період частина плебеїв, втративши свої
земельні володіння, перетворилася на нероб, яких держава взяла на
утримання. У І—II ст. кількість утриманців держави досягала 200 тисяч
чоловік. “Хліба і видовищ” — у ці слова вклався своєрідний “світогляд”
цієї бездіяльної юрби.

Пафос — 1) натхнення, ентузіазм, зумовлені боротьбою за високу мету; 2)
пристрасний, піднесений тон промови.

Пієтет — глибока повага; шанобливе ставлення до когось, до чогось.

Підтекст (у театрі) — внутрішній зміст сцени, який не розкривається
безпосередньо в діалозі.

Пленер — у живопису термін, який позначає передачу в картині всього
багатства змін кольору, зумовлених дією сонячного світла і атмосфери.
Пленерний живопис склався в результаті роботи художників на вільному
повітрі, а не в майстерні.

Профанація — тлумачення невігласами якоїсь ідеї, вчення, твору
мистецтва, їх викривлення, опошлення.

Рапсоди — мандрівні співаки, виконавці епічних пісень у Стародавній
Греції (як і аеди).

Раритет — рідкісна річ, рідкісний примірник старої книги.

Риторика — мистецтво красномовства і (ширше) наука про художню прозу
взагалі. Виникла у Стародавній Греції в V ст. до н.е., у Стародавньому
Римі — з І ст. до н. е. Антична риторика орієнтована головним чином на
судові і парадні промови.

Ритуал — особлива програма поведінки, в якій актуалізується зв’язок з
минулими нормами життя предків.

Сикофант — в Афінах та інших полісах Стародавньої Греції так називали
професіонального донощика, наклепника і шантажиста.-Сикофанти збирали
відомості, котрі компрометували впливових гро-Ц мадян з метою порушити
проти них судову справу, звести політичйЦ рахунки або одержати хабара.
^

Символ — речовий, графічний чи звуковий умовний знак чи умой-

‘ї на дія, що означає якесь явище, поняття, ідею.

Синкретизм — 1) злитість, нерозчленованість, яка характеризує первинний
нерозвинутий стан чогось, наприклад, первісного мистецтва; 2) у
філософії — різновид еклектизму, поєднання суперечливих поглядів.

Скоморох, скомороство — 1) за часів Київської Русі — блазень, мандрівний
середньовічний актор при дворі князя, монарха, що розважав господаря та
його гостей різними витівками, жартами, удаючи із себе дурника, штукаря;
2) заняття, професія скомороха.

Станкове мистецтво — термін, яким визначають твори образотворчого
мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису — картина, в
скульптурі — статуя, погруддя і т. ін. У добу Київської Русі це — ікони.

Тропи — форми художнього інакомовлення (метафора, метонімія,

гіпербола тощо).

Універсалізм — методологічна позиція, яка передбачає наявність

вселюдських феноменів.

Урбанізація — процес перетворення міста у найвагоміший осередок
проживання людей і центр зосередження та обміну культурних цінностей,
утворення штучного середовища, протилежного природі.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою
і захисту від дій ворога; укріплення місцевості для ведення бойових дій;
конструкції, військові споруди та оборонні укріплення.

Фреска — настінний живопис, картина, написана фарбами (водяними або на
вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці.

Храмова архітектура — споруди, пов’язані з релігією, з богослужінням, з
церквою; та, що належить церкві.

Художня мова — сукупність правил і знакових систем, за допомогою яких
твориться і передається інформація у мистецтві.

Хуторянство — інтелектуальна течія в Україні XIX—XX ст., в центрі якої
критика урбаністичної цивілізації.

Шлягер — модна пісня про кохання (“товар, що легко збувається”).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter