Історія економіки та економіічної думки як наука.
Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток
господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях
спирається на низку фундаментальних положень, методологічних підходів,
що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від
розуміння природи суспільства, причин і тенденцій його історичного
розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської
сфери.
Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної
парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав
у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької,
феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-екоиомічних
формацій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументованої
критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків
реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість
призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів.
Тому виникла необхідність розглядати суспільні процеси на засадах
цииілізаційної парадигми.Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати
людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного
розвитку людства виступає конкретне суспільство, що належить до певної
цивілізації і характеризується власними етапами розвитку. Самобутність
кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї,
взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною
характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії
постійно змінювалися від війн, поглинань до співіснування, культурногота
економічного взаємообмінів, формування інтеграційних утворень.
Цивілізаційний аналіз суспільства в центр усіх суспільних процесів
ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та суспільством
загалом.Основні рисиз точки зору цмвілізац.парадигми:
1).Самобутність-відносно відокремлене самостійне існування.2).Внутрішня
структурованість.3).Самоорганізованість.4).Наявність внутрішніх джерел
самороз-ку.5).Особлив. духовно-культур. цінностей, що утвор. центр і
відображ. цілісність сус-ва.Історично утвердилися два типи цивілізацій,
які характеризують східну і західну гілки розвитку людства. До першої
належать такі світові цивілізації, як китайська, індійська,
близькосхідна (мусульманська), до другої— східноєвропейська,
західноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного
суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно
належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані специфікою
духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади,
організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють
вирішальну роль у будь-якій сфері суспільства.
2. Господарство як підсистема сус-ва та обєкт економічної науки.
Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити
розв’язання однієї з ключових задач — створення матеріальних благ і
послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і
суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої
структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як
цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається
на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний
складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та
адаптивну функції.
Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом
еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби
виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати
виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спеціалізації виконання
окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології,
які виникають під тиском змінподілу праці. Власність на засоби
виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість
впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний
поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва
характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної)
диференціації господарської системи суспільства.Тому вони утворюють
найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у
рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і
взаємодії репрезентують господарську систему суспільстваТому вони
утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему
координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй
єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільства.
Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва
обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми
господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від
суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії
між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі
взає-мообміну благами і послугами, що історично мав різний характер
(нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації
(реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (натуральну, товарну,
товарно-грошову). Обмін є засобом Інтеграції господарств, чисельність і
різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської
сфери суспільства. Взаємодія між окремими господарськими одиницями та
державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність
суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері
утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою
складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава,
яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські
одиниці способом формування економічних інститутів, проведення
економічної політики, здійснення економічних реформ.. Господарство
сус-ва — це сукупність господарських одиниць (історичних форм
господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага
та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в
єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу
економічних процесів певної господарської системи.
Господарська система є об’єктом різних економічних наук, кожна з яких
має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського
життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис
господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму
розвитку історико-еко-номічна наука пройшла тернистий шлях від простого
збирапня та опису історичних фактів до формування власного предмета
дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку
господарства.
3. Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.
Можна виділити два періоди цього процесу, де господарство виступало у
привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було
притаманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Неолітична
революція привела до появи відтворювального господарства та виникнення
рільництва і скотарства як важливих характеристик суспільств первісних
цивілізацій (протоци-вілізацій).
Формування в період так званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.)
світових цивілізацій відкриває новий період у розвитку господарської
сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх
(економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чинників. Тому в
історичних формах господарств виявляються рівень суспільного поділу
праці, розвиток техніки і технологій, наявні природні умови, а також
форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні
інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може
виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал,
найманий працівник або підприємець
.Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з античних часів, коли з
‘явилися відносно незалежний індивід і територіальна община як одна з
перших форм організації суспільства Індивідів, котрі діють самостійно.
їхня особиста залежність від общини відображена в общинній формі
власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської
діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спричинив натуральний
характер виробництва і спорадичний обмін. Домінування
військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб
отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним
суб’єктом господарювання став власник домашнього господарства, який
особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного
споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих
видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.
Основними формами господарювання в Афінах та Спарті були латифундії та
ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в
колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та
гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного індивіда
тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус
індивідів, що господарюють, різні обсяги прав власності па ресурси,
форми та способи впливу на людей в економічній сфері з боку суспільства.
В їх підґрунті лежить різна форма суспільної залежності індивідів від
общини. Таку систему господарювання доцільно класифікувати як общинну,
маючи на увазі територіальну, а не кровно споріднену общину. В
економічній системі общинного типу взаємодія між домогосподарствами мала
характер співіснування, де існували вкрай обмежені та спорадичні
економічні зв’язки, а домінантного значення набували зв’язки з полісом,
органами державного управління господарською сферою суспільства.
Перші форми господарських систем виникли внаслідок розпаду
кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного
господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби
виробництва, що стало основою незалежного господарювання, перші форми
суспільства, що об’єднують самостійних індивідів, та держави й органів
державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів.Після розпаду
Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної
Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно
представляла німецька марка. Господарська система німецької марки мала
низку особливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було
місто-держава — поліс, німецька община формувалась за територіальною
ознакою. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що
самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори
власників домогосподарств для розв’язання спільних проблем.За своєю
природою община мала корпоративний характер.Основу домогосподарства
утворювала алоїдальна (від нім. А1-Іосі; аі — повний і осі — володіння)
форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням
общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість
власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і
нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок.
Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств:
організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у
прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових
споруд, військових укріплень тощо. Вона об’єднувала рівних, з однаковими
правами, власників домогосподарств, що мали певні обов’язки перед
общиною на засадах асоціації.
Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної системи
обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що
являли собою «єдність дому, подвір’я, орної землі селянина з правами
користування лісом і пасовиськом»1, які належали общині. Поряд з ними
існували помістя— великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів),
які були надані їм королем. В епоху пізнього феодалізму
суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися
перехід від територіального до централізованого способу здійснення
влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури
суспільства. Втрата феодалами судових функцій, права мати власну
озброєну дружину, права збору податків та виконання інших функцій
підірвали їхнє панівне становище. Здійснення владної функції було
покладено на адміністративну систему державних органів управління.
Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали
підданими короля.Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна
особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою
актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали
перетворювалися на земельних аристократів.
Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з’являлися на
перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців.
Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої
необхідності. Велика потреба в грошах представників влади сприяла
розвитку міст, які одержували від феодалів та короля привілеї і
вольмості. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали.Принцип
асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості
господарського життя в містах. Виникли добровільні об’єднання різного
типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу
обміну. Головна мета таких утворень полягала в об’єднанні заради захисту
власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації
виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з’являтися перші форми
економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу
взаємодії між ними.
Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу
суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш
глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси,
еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий
поділ праці. Ця система спочатку була представлена локально як ринкове
господарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.
Ринкова економічна система, перші паростки якої з’явились у містах
феодального суспільства, розпочала свій шлях становлення і розвитку в
Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і
відкрили путь для утвердження приватної власності; промисловій
(індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці
й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий
продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву;
реформації церкви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові
цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на
господарську діяльність людей.
4. Економічне зростання і його детермінанти.
Історичні форми господарства — цс якісні характеристиками господарської
сфери суспільства. Іншим її виміром є кількісні параметри, що
відображені в поняттях економічного зростання та економічного розвитку
та конкретизуються системою економічних показників. Серед них особливе
значення мають показники обсягів матеріальних благ та послуг, що
створюються в конкретній господарській системі, зростання чисельності
населення, показники людського розвитку тощо.Поняття «економічне
зростання» являє собою одну з найважливіших характеристик процесу
виробництва за будь-якої господарської системи. Це поняття відбиває
можливості збільшення обсягу виробництва матеріальних благ і послуг за
певний проміжок часу за умови повної зайнятості. Економічне зростання —-
це кількісне та якісне зростання суспільного продукту за певний проміжок
часу.Аналіз економічного зростання здійснюється за допомогою
спеціального інструментарію, до якого відносять перш за все збільшення
потенційного чи реального валового національного продукту (ВНП).Це
зростання можна виміряти двома взаємозв’язаними показниками: зростанням
за певний проміжок часу реального ВНП або зростанням ВНП на душу
населення. У системі статистичного обліку ці показники подані річними
темпами зростання ВНП у процентах.Існують два типи економічного
зростання: екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного типу обсяги
суспільного продукту зростають за рахунок кількісного збільшення
факторів виробництва: залучення у виробництво додаткових ресурсів праці,
капіталу (у вигляді засобів виробництва) та землі. Технологічна база при
цьому залишається незмінною. Інтенсивний тип економічного зростання
характеризується зростанням масштабів випуску продукції на основі більш
ефективних факторів виробництва. Зростання масштабів виробництва, як
правило, забезпечується за рахунок використання досконалішої техніки,
передових технологій, у тому числі технологій, що забезпечують
заощадження ресурсів, підвищення кваліфікації робітників тощо. Ці
фактори дозволяють підвищити якість продукції та продуктивність праці,
забезпечити ресурсозбереження тощо. За умов науково-технічної революції,
що розгорнулась із середини XX ст., і сучасної
інформаційно-технологічної революції у західних країнах превалює
інтенсивний тип економічного зростання.За умов ринкової економіки для
забезпечення виробництва товарів та послуг необхідні такі фактори
виробництва: праця, капітал, земля (природні ресурси), технологія та
інформація. Водночас на економічне зростання впливають такі фактори, як
попит та пропозиція.
5. Економічний розвиток його критерії та детермінанти.
Економічний розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що
супроводжується значними структурними чи організаційними зрушеннями в
господарській сфері суспільства. Наслідками економічного зростання
можуть бути перехід від натурального господарства до товарного
виробництва, зростання частки промисловості та сфери послуг у сукупному
обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства.
Економічний розвиток конкретизують такі, показники:1) обсяги виробництва
валового національного продукту та його похідних на душу населення;
2)структура суспільного виробництва — частка промисловості та сільського
господарства в народному господарстві; частка, обсяг та темпи розвитку
прогресивних галузей промисловості; 3)кількісні та якісні показники
рівня зайнятості населення; 4)використання природних ресурсів — обсяги
залучення до господарської діяльності земельних, паливно-енергетичних
ресурсів, корисних копалин і т. ін.; 5)рівень організації та
ефективності суспільного виробництва,що виявляється у величині
продуктивності праці, спеціалізації та концентрації виробництва, якості
продукції тощо. Ще з часів класичної політичної економії для
характеристики економічного розвитку використовується трифакторна модель
виробництва, яка охоплює такі фактори: землю, працю та капітал.
Неокласична школа (А. Маршалл) виділяє також четвертий фактор —
підприємництво, тобто зусилля чи таланти щодо організації використання
трьох зазначених раніше факторів. В економічному зростанні та
економічному розвитку провідну роль відіграють форми економічної,
соціальної та політичної організації суспільства, законодавча система,
що втілюються в системі економічних інститутів. Люди, технологія та
інститути мають безпосередній стосунок до процесу виробництва. Розвиток
технології та суспільних інститутів є джерелом найдипамічніших змін в
економіці. Разом з такими факторами виробництва, як праця, земля,
капітал, вони утворюють сукупність детермінант економічного розвитку.
Детермінанти ЕК.РОЗ-КУ:населення( чисельність, статево-вікова структура,
біологічні характеристики, рівень кваліфікації, участь у сусп. вир-ві);
ресурси (земля(обсяги та родючість), корисні копалини, лісові водні
ресурси, клімат,місце розташування та рельєф); технології ( технології
камяного віку, реміснич, мануфактурне, машинне вир-во,сучасні технології
ЕОМ, транспортні технолог., засоби звязку та інформац.технолог.)
6. Предмет історії ек. та ек. думки.
Спільним об’єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема)
суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської
сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні
явища і факти господарського життя суспільства виступають об’єктом
історико-економічної науки.Відбір та опис історичних явищ і фактів
науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних
досліджень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадигма
економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу господарську
систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну
сферу суспільства здійснюється оцінювання процесу її історичного
поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне
значення.Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства
стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових
(унікальних) рис (характеристик), що з’явилися в ЇЇ історичному
розвитку, Як правило, вони пов’язані з виникненням нових форм
господарювання, нових способів виробництва і обміну, нових факторів
виробництва та інших змін. Задача істор.ек. науки полягає у виявленні
взаємозвязку між цими факторами та пошук причинїх виникнення.
Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними
характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки
і технологій; 2)форми власності на засоби вир-ва; 3)характер влади та
ососбливості впливу держ-ви на ек.процеси; 4)особливість сусп.умов
протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В
історії роз-ку сусп.госп-ва ключову роль відіграють історич. форми
гос-ва(господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом
вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання
людьми господарських процесів і віддзеркалення ‘їх в економічних
поглядах, думках, теоріях.
Історико-економічна наука повинна не тільки аналізувати історичні форми
господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки,
учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх
теоретично відображали. При цьому в економічних теоріях необхідно
виділяти позитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам
Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкрити реальний
зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?»,
охарактеризувати історичні форми господарювання і стан господарської
системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект
економічної науки орієнтує нас на пошук відповіді на питання «як має
бути?», щоб суспільство якнайповніше реалізувало свої цілі в
господарській сфері. Він є основою для обґрунтування рекомендацій
стосовно свідомої організації господарського життя суспільства,
проведення економічної політики, адекватної наявним потребам. Так
предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і
способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції.
7. Метод істор. ек. та ек. думки.
Принципи цивілізаційної парадигми та особливості об’єкта і предмета
історико-економічної науки обумовлюють вибір методів її дослідження.
Складниками сучасного методу історії економіки й економічної думки є:
системний підхід; методологічні засади сучасної філософії;
загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення
сучасної економічної теорії; методи економічної історії та їх еволюція;
історико-генетичний, історико-типологіч-ний, статистичні методи, метод
компаративістики (порівняльний), а також методи соціологічних
досліджень.
Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів
економічного дослідження: 1)найширше використання статистичних методів
дослідження за допомогою електршінообчнслювальпих машин;2)використання
економічної теорії для вивчення історії економіки;
3)побудова та використання гіпотетичних дедуктивних, у тому числі так
званих контрфактичних моделей для пояснення минулого;4)застосування
факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів па виробництво в певні
історичні проміжки часу;5)використання принципу «за інших незмінних
обставин».
Методи пізнання та дослідзісення в історії економічної думки грунтуються
на їх комплексному та системному використанні. З-поміж основних методів
дослідження варто виділити такі:
1)історичний метод, що передбачає дослідження генези економічної думки;
урахування еволюційних та революційних теоретико-концептуальних змій;
виявлення історичних джерел та передумов виникнення і розвитку
економічних ідей та поглядів;установлення механізму та факторів
соціально-екопомічпої динаміки та її теоретичного відображення в
економічній науці;
2)хронологічний підхід — вивчення еволюції економічної думки в
історичній послідовності, а також з’ясування наступності та
спадкоємності виникнення та наслідування наукових ідей;•
проблемно-тематичний підхід у поєднанні з попередніми методами
передбачає об’єктивне відображення теоретико-методологічної та
концептуальної різноманітності наукових традицій світової економічної
думки у визначенні структури і логіки навчального курсу;3)метод
зіставлення — порівняльний розгляд змісту, структури і методології,
позитивної та нормативної теорій різних наукових напрямів, течій та
шкіл; виявлення на цій основі критеріївїх класифікації та типологізації;
4)міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної’науки в
загальному контексті суспільного розвитку, який полягає в урахуванні
впливу досягнень точних, природничих та суспільних дисциплін; також
установлення впливу численних позаекономічних, у тому числі
інституціональних факторів (соціальних явищ, права, етики,
індивідуальної та соціальної психології, культури, етнонаціональної
ментальності, традицій та ін.), на розвиток економічної думки та теорії;
5)принцип єдності позитивного та нормативного аспектів економічної
науки, що полягає в безпосередній спрямованості теоретичних досліджень
на здійснення економічної політики, практичних заходів зі стабілізації
економіки та сприяння економічному зростанню;6)аналітичний метод, що
дозволяє дослідити внутрішню сутність явищ та їх теоретичне відображення
в наукових підходахрізних напрямів та шкіл; 7)каузальний метод —
розкриття причинно-наслідкових зв’язків досліджуваних етапів еволюції
економічної думки, теоретичних напрямів та шкіл; 8)функціональний метод
як виявлення та дослідження функціональних економічних залежностей
ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна і математична
інтерпретація різними напрямами економічної теорії; 9) неопозитивізм та
прагматизм — вивчення економічною теорією суспільних та
соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній
економічній дійсності та господарській практиці; 10)соціальний
позитивізм— розгляд економічною наукою соціально-економічних явищ
такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню, визнання ідей
спонтанної та керованої суспільної еволюції. Поряд із переліченими і
традиційними для суспільних наук методами абстракції, аналізу та
синтезу, логічним та історичним та іншими методами, центральне місце в
ній посідають системний аналіз та генезис.Системний аналіз передбачає
розгляд кожного об’єкта як ці-иісного утворення, що має складну
внутрішню структурну будо-ву. Між його елементами виникають прямі та
зворотні зв’язки. Ціле і його властивості більше за суму якостей усіх
складових. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний
зв’язок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність
причинно-наслідкових залежностей у точках біфуркації обумовлює
необхідність розглядати взаємодію як основну форму зв’язків у межах
системи тощо.
Генезис передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів
дослідження фактів господарського життя суспільства. Факти і явища
розглядаються в історичному зв’язку за допомогою виділення в них
сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між ними, що
відображаються в ланцюгу понятійних перетворень, який поєднує ці факти і
явища. Генезис — це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій
цілісності господарства суспільства та па засадах певної наукової
парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета
істори-ко-економічної науки — історизм фактів і їх теоретичне
відображення.
8. Завдання курсу істор. ек. та ек. думки.
Завдання курсу історії економіки та економічної думки визначаються
двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говорити про завдання
історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні
завдання. Завданнями історії економіки є такі:1) з’ясування того «що,
коли і де відбулося?» в господарській сфері; 2) узагальнення та аналіз
господарського досвіду; 3) з’ясування логічних причинно-наслідкових
зв’язків економічних процесів і явищ під час певних історичних
подій,тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими факторами; 4)показ
нерозривного зв’язку історії економіки, економічної теорії та історії
економічної думки як єдиної історико-економічної науки.
Поряд із цим Історія економічної думки також- виконус такі завдання:
1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економічної думки;
2)розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності домінантних
наукових парадигм;висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів,
течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх
методологічних принципів та теоретичних основ; 3) установлення їх
взаємозалежностей, спадкоємності та розбіжностей; 4)пізнання основних
напрямів сучасної економічної думки,розуміння їх теоретичних джерел,
методологічних особливостей,провідних наукових ідей та тенденцій
розвитку;5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію
сучасного теоретикоекономічного дослідження, формування у студентів на
цій основі ширших аналітичних можливостей.
Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів
відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури
господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх
спеціалісті в-економістів.
Отже, можна констатувати, що основне завдання історії економіки та
економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння
закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм
та їх взаємозв ‘язку і взаємо-обумовленоапі; відповідності чи
невідповідності їм економічних теорій, з’ясування причин їх
невідповідності, якщо така існувала, та факторів, що обумовлювали
необхідність виникнення нових, альтернативних, гетеродоксальних
економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.
9. Етапи та напрямки розвитку історії економіки.
У розвитку історії економіки, або економічної історії як наукової
дисципліни, можна виділити, на нашу думку, п’ять етапів:
I. Період становлення— з XVII, особливо XVIII ст., до середини XIX ст.
Традиційна економічна історія (історія народного господарства) — з
середини XIX ст. до кінця 50-х років XX ст. —як самостійна наука.
«Нова економічна історія» (кліометрія, історична економетрика) — кінець
1950-х — 1960-ті рр.
Вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного
зростання— як напрям історико-економічиихдосліджень, паралельний другому
та третьому етапам з кіпцяXIX ст. до 70-х років XX ст.
V. Історична економіка— з 1970-х років й до сьогодення —як синтез
методів «нової економічної історії» та аналізу довгострокових тенденцій
економічного розвитку.
В ході розвитку історико-економічної науки досить поширеною практикою
був спільний виклад історії господарства з історією економічної думки,
про що свідчать, наприклад, праці Дж. Ешлі «Економічна історія Англії у
зв’язку з економічною теорією» (СПб., 1897 р.) та В. Ф. Левитського
«Історія господарського побуту у зв’язку з історією політичної економії»
(Харків, 1907 та 1914 роки). Найяскравішими представниками економічної
історії, її основоположниками в Англії був Арнольд Тоіінбі
(1852—1883), у Франції-—- Фюстель де Купаиж Нума Дені (1830—1889), Марк
Блок (1886—1944), Лабрус Ернєст Камінь (1895—1972), Фернан Вродель
(1902—1985), у Німеччині — Фрідріх Ліспі (1789—1846), КарлБюхер
(1847—1930), Макс Вебер (1864—1920) та інші.
Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати «історичною
економікою», являє собою синтез низки підходів, деякі з яких, зокрема
«нова економічна історія», виникли порівняно недавно — у 1960-ті роки,
інші праці, наприклад, у галузі економічної динаміки, з’явилися ще на
початку XX ст.
Виникнення «нової економічної історії» зазвичай пов’язують із працею
американських економістів -істориків А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка
рабства на довоєнному Півдні», яку було опубліковано 1958 р. і в якій
вони продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних
економічних моделей для аналізу економіки рабовласницького Півдня США, а
також можливості статистичної перевірки достовірності цих моделей.
Найвідомішими представниками цієї школи, поряд з А. Кон-радом та Дж.
Мейєром, с Р. Фогель, С. Енгсрман, Д. Норт. Для «нової економічної
історії» характерним є використання нових методів економічного
дослідження.
10.Етапи розвитку історії екогомічної думки.
Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні
традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як
господарської практики, так і безпосередньо економічної думки.
Спираючись на сучасні здобутки історико-економічної науки, ми пропонуємо
таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме
узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних
учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні
періоди з відповідними напрямами всередині них:
до класична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього
Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та
Рим) та середньовіччя. Також сюди
входить економічна думка періоду меркантилізму;
класична політична економія — В. Петті, П. Буагільбер,школа
фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо,Т. Р.
Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;
альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія
класичній ортодоксії— історична школа, марксистська економічна теорія та
генеза економічних концепцій соціал-демократії;
неокласичний напрям економічної теорії— виникнення та розвиток
маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк),
лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та
американська (Дж. Б. Кларк) школи;
основні напрями економічної думки XX— початку XXI ст. —виникнення та
еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція
неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії
неоконсерватизму.
11. Підходи та критерії періодизауії господарського розвитку сус-ва.
Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний
авріант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу
будь-якого підходу кладеться 1-2 ознаки за якими класифікується
історичний період.Вибір періоду перідоизації залежить від мети
дослідження та регіону який є обєктом уваги.
Педходи: 1)Формаційний(лінійний) – грунтується на моделі Маркса, в
основі підходу покладено принцип економіч.детермінізму, тобто,
економіч.явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ
людського життя. Основа моделі- спосіб виробництва як сукупність
виробнич.відносин та продиктивних сил. Політич.,юридична та ідеологічна
надбудова- це суспільно-економіч.формація. 2) Основний
цивілізаційний(нелінійний) – підхід в якому істор.економ.розгляжається
як сходженя від нижчого ло вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить
концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, .
Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї, . Ростоу, Белл, Турен,
Тоффлер, Іноземцев.Деснщький вирізняв чотири стадії економічного
розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2)
скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію.Ліст виділив п ‘ять стадій,
взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської
діяльності людей. Перша стадія — – стадія дикунства.Господарство в цей
період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво,
рибальство). Друга стадія — скотарська (пастуша).Третя стадія ~
рільницька. Четверта стадія — рільницько-мануфактурна (сільське
господарство і ремесло). Організація суспільства — станово-державна.
П’ята стадія — рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло
(промисловість), торгівля). Організація
суспільства—станово-державна.Мечников намагався довести вирішальну роль
рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три
основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи
інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період);
2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період
(Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як
критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1)
натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.);
2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне господарство
починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період
замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства,
який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а
також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та
капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні
недоліки: відсутність визначеня суттєвих проривів в економічних змінних,
що характеризують ту чи іншу стадію. Вченіспирались лише на окремі
прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок
чого їх схеми періодизації не розкривають сутоекономічнчні чинники, що
викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс,
який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити
іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса
відповідність виробнич.відносин характеру і рівню роз-ку продуктив.
сил.Маркс поділяв людську історію на такі п’ять способів виробництва,
або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм;
2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну
(комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію
історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес
розглядав як головний рушій суспільного розвитку.Друга група — теорії
історичного кругообігу, або циклічності історико-екоиомічного розвитку
суспільства.Віко запроваджує метод порівняльного дослідзісеиия
історичних та культурних явищ. У культурній тра’дгщії коленого з народів
виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна
доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).
12. Цивілізаційний підхід в аналізі стадій господарського роз-ку: етапи
його ро-ку, моделі та представники.
З позицій цивідізаційного підходу історія постає як своєрідна органічна
цілісність, котра, своєю чергою, утворюється безліччю великих та малих
історичних індивідів: цивілізацій, формацій, історичних культур,
етносів, спільнот, осіб. До теорій цивілізацій, або цивілізаційного
підходу, належать системи таких мислителів, як М. Данилевський, О.
Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та інші. Періодизація
господарського розвитку суспільств Європейської цивілізації обумовлена
особливостями предмета і методу іс-торико-економічної науки і передбачає
виділення загальних ста-дій у розвитку господарств людства, особливостей
господарського життя в межах регіональних цивілізацій та його специфіки
в суспільствах, що входять до цих цивілізацій. Тобто тільки в єдності
трьох історичних вимірів розвитку господарств суспільств: 1) за
стадіями; 2) за цивілізаційними лініями; 3) за суспільною дискретністю —
можна представити наукову періодизацію господарського розвитку.
У розвитку людського суспільства також виокремлюють такі стадії:
1)доцивілізаційну;2)формування, і розвитку регіональних (локальних)
цивілізацій; 3)входження людства в епоху світової (глобальної)
цивілізації. У ХХ ст. У сусп. науках формується теорія цивілізацій і 2
основниї їх напрямки- матеріалістичний та культурно-історичний. При
матеріалістичному акцентується увага на вивченні екномічного та
матеріального вир-ва, способу господарювань і породжених ними відносин.
Згідно цього підходу цивілізац. розглядається як певний ступінь роз-ку
культури і тим самим потиставляється дикості. Ознаки: приват.власність і
гроші розвитку землеробства, торгівлі міст, класового сус-ва держави,
релігії та писемності. Цивілізація – це цілісна сис-ма, яка створюється
із сукупною взаємодією соціальної, економічної, політич. і
культурно-психологічної сис-ми. Культурно-історичний підхід- провідне
значення відводиться духовному фактору. Данилевський- засновник
відзначає, що „прогреси людства полягають не в тому, щоб усім йти в
одному напрямку, а в тому, щоб все поле, яке складає поприще історичної
діяльності виходити в різних напрямах. Що за баагаовікову історі.
Людської куль-ри тільки деякі періоди змогли створити великі
цивілізації.” Підходи: 1) єгипетський; 2) китайський; 3)
ассиро-вавилоно-фінікійсь-кий, халдейський, або давньосемітичний; 4)
індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9)
новосемітич-ний, або аравійський; 10) германо-ромаиський, або
європейський; 11) слов’янський; 12) мексиканський та 13) перуанський,
кожний з яких об’єднується подібністю мови, усвідомленням спільності
своєї долі і які проходять кілька фаз — від несвідомого періоду через
державотворення і розквіт цивілізації до занепаду. Цивілізація – це типи
людських спільнот, які викликають певні асоціації в області релігії,
архітектури, живопису, звичаїв, нравів-в області культури. Тойнбі
стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнених цивілізацій.
Кожна з них проходить в своєму роз-ку такі стадії: 1) виникнення; 2)
зростання; 3) надлом; 4) розпад; 5) гине і дає місце іншій цивілізації.
Рушійна сила роз-ку цивілізацій – творча меншість, яка є носієм
життєвого пориву і тягне за собою „інертну більшість”. Своєрідність
викликів та відповідей визначає специфіку кожної цивілізації.
13. Привласнююче та виробничо-відтворююче гос-во: визначення, стук-ра,
досягнення та обмежиність.
Історія господарства та господарської діяльності людини нерозривно
пов’язана з еволюцією первісного суспільства. Період його розвитку
найтриваліший в історії людства — від появи першої людини (близько 2,5
млн років тому) — до виникнення перших протидержавних утворень, які в
Азії та Африці утворилися на межі IV та III тис. до п.є., в Америці — в
І тис. н.е. Матеріальна структура первісного сус-ва поділяється га
періоди. 1) Камяний вік (палеоліт, мезоліті неоліт). Палеоліт- давній
камяний вік(3млн-10 тис. Років тому). Основні заняття – єбиральництво,
загінне полювання, риболовля. Події: 1)Еволюція знарядь праці від палок
і примітивів камяних знарядь до мікролітів, складнихзнарядь із
вкладниками. 2) Поширення використання кістки і рогу. 3) Людина
навчилась добувати і підтримувати вогонь. 4) зявилися тривалі житла.
Мезоліт- Основні заняття – збиральництво, полювання, риболовля з вудкою.
Події: Винайдено лук і стріли; перші спроби приручення диких тварин;
появва першого транспорту- водний- колоди, плоти, човни із стовбурів
дерев; знаряддя праці- макріліти. Неоліт- характеризується утверджденням
різних галузей гос-ва відтворення. „Неолітична еволюція”. 2) Бронзовий
вік(3-2тис.до н.е). Основні риси: Панування госп-ва відтворення; Швидкий
роз-к тварин-ва і орного землеробства; відмежування скотарських
племен(перший великий сусп. поділ праці); високий рівень сусп-го
ремесла(гончарне та бронзолітіве); постійний та регіональний характер
обміну(мідь. Золото, сіль,фаянс). 3) Ранній залізний вік(2-1тис.до н.е).
Основні події: Зросла продуктивність с/г; тварин-во стає придомним,
виник.стійлове утримання худоби; сусп. ремесло відокремлюється від с/г і
стає самостійним видом госп.діяльності(залізоробне й керамічне ремесло).
Перша стадія розвитку первісного суспільства характеризується пануванням
привласнюючого господарства, яке включало мисливсько-збиральницьку та
певною мірою рибальську діяльність первісних людей. Лише природне
середовище було джерелом задоволення матеріальних потреб людини (їжа,
житло, одяг). Зовнішні (природні), не створені людиною засоби
матеріального існування були основою привласнюючого господарства.
Привласнювальпий характер первісного господарства передбачав досить
рухливий, мобільний спосіб господарського життя. Невеликі спільноти
людей ранньопервісного суспільства, яких об’єднували переважно
кровноспорідні відносили, вели кочовий спосіб життя. Маршрути їх
переміщень були детерміновані при-родно-кліматичними умовами — змінами
клімату, холодними й теплими періодами, переміщеннями тварин,
визріванням рослинної їжі, нерестом риби. Населення первісного сус-ва
поступово зростало.У процесі розширення господарського простору в
мисливсько-збиральпицьких бщинах виникають нові форми господарського
опанування природного середовища. Серед них велике значення мало
зародження осілого способу господарського життя. На відміну від кочового
способу ведення господарства осіле характеризується поглибленням
спеціалізації мисливства, рибальства та збиральництва, а також
виникненням виробничої господарської діяльності ранніх землеробів і
скотарів. Відбувається переорієнтауія від споживання благ(господар.
Привласнення) до їх власного вир-ва(господарство відтворення або
виробниче). Причини перехду: нестабільність господарства пивласнення;
Можливість людини первісного сус-ва накопичувати і вдосконалювати
господар. Досвід, вміння створювати та використовувати певні знаряддя
праці та елементи організації гос-ва, а тому- поява землеробства і
приручення тварин. Від використання дарів природи люди поступово
переходять до самостійного їх вирощування, яке розом із вдосконаленням
техніки обробкикаменя створює матеріальні основи переходу від
привласнюючого до виробничого гос-ва. Основні риси переходу до вироб-го
гос-ва: перхід від кочового до осілого гос-ва; перехід від мисливства до
тваринництва; перехід від збиральництва до землеробства. Англійський
учений Г. Чайлд називав «неолітичну революцію» аграрним переворотом. .
Павленко звернув увагу на три умови накопичення. . Павленко звернув
увагу на три умови накопичення. По-перше, наявність у природному
середовищі таких видів рослин, які за своїми біологічними властивостями
придатні до штучної селекції. По-друге, накопичення на базі
багатотисячолітньої практики спеціалізованого збиральництва необхідного
досвіду та уявлень про вегетативні властивості рослин та винайдення
досконалих знарядь праці, пов’язаних саме зі збиранням диких рослин.
По-третє, перехід до осілого способу існування поблизу водних джерел
завдяки інтенсифікації використання харчових ресурсів водоймищ,
передусім через розвиток рибальства.
14. Неолітична революція та її вплив на господарський роз-к первісного
сус-ва.
Стадія роз-ку людства періоду неоліту,за якої відбувається перехід від
привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною
революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва
матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня
споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового
продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням
осіло-землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в
організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим
організаційним елементом первісних форм господарства була їх родинна
складова. Рід являв собою групу родичів, об’єднаних спільним
походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і
усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі
переходу до осілості і виробничого господарства в системі
общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім’ї та
сімейно-кланових груп, які перетворюються в первісні осередки
осіло-землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового
господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне
функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин
первісного суспільства. Сім’я — це група людей, що проживає на спільній
території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах
або шлюбі. Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і
відносин власності спільного ведення господарства в системі сімейних
відносин формується така господарська спільнота, як домогосподарство,
яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві
домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була
сім’я , але до якої крім класичних представників сім’ї — входили й інші
особи, які не були родичами. Господарська функція первісного
домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і
споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про
організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна
стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і
домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні,
соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і
матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя),
а сім’я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів
роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом,
спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно
вели господарство і споживали вироблене. Важливим елементом
функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну,
або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член
домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з
нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює
засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і
домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє
продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне
визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і
вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення
членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер,
голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном
вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки
своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника
господарської діяльності — він отримує право розпоряджатися ними. Так
виникає якісно новий принцип господарських відносин- принцип
редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини
та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з
общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції
перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного
редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських
робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін,
ритуальні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції
поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між
громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє
робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм
залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на
суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування
підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного
взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.)
відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на
основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і
надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням
племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці
відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад.
Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес
територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та
розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства,
розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської
еволюції — від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій —
було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого
(родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності,
розподіл праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну,
надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.
15. Еволюція гос-ва в давньому Єгипті та його відображення в памятках
економчної думки.
За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та
скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е.
Природнокліматичні умови місцевості були особливо придатні для
сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами
родючих грунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт
навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою
виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства
завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких
було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва
мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку
систему було не під силу окремій сім’ї чи громаді. Для цього були
потрібні об’єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені
дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та
постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім
державна влада виконували цю об’єднавчу функцію. Держава об’єднувала
господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних
систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність
індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову
повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували
собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути
вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в
Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості
населення і його залучення в систему державного господарства, Тут
руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і
встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками
адміиістративно-комапдної системи . Це і засвідчують найдавніші пам’ятки
економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму
синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька
синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та
контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був
дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість
підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається
як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої
системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя
та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму
регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей
для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких
документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво
Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи
Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи
господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості
організації господарської діяльності різних верств населення. Вони
засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки,
зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни,
жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів
за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою
представників державної влади.У господарському житті давнього
єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному
господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки
торговельно-обмінних відносин. З’являються такі суб’єкти
товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов’язані з
ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей —
загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне
уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких
здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж
землі, худоби, рабів, боргові зобов’язання. На межі 1 тисячоліття до
н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації
господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам
в умовне користування, переходили в їхню особисту власність.
Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес
ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання
лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів
державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в
залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним
країнам Західної Азії.
16. Господарський роз-к та економіч. думка Месопотамії. Закони
Хаммурапі.
Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і
Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню
господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед
яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для
розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького
Сходу), що
забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні
ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку
різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е.
відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення
суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е.
утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер
(держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було
високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого
визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного
землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування
землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та
іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої
робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників,
ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни.
Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між
шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його
населення становили селяни, Але технології, пов’язані з поданням води,
від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль
міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї
сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери
переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими
від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї
або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке
займалося землеробством, об’єднувалося в робочі бригади в кількасот, а
може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними
знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні
іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в
повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста
оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три
категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені;
2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані
жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ПІ тисячоліття до
н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке
централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі
столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії
найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі
(приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість
економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого
відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя.
Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин,
тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх
обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном,
зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів.
Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо
регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %)
формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на
1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні
царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх
земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою
(один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому
вказувався термін, об’єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували
ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі
передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам,
форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про
те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та
інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх
розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин
східного суспільства та його соціальної стабільності.
17. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення
в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило,
була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не
досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у
зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі
староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової
(варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять.
Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні
трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення
про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що
характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема
власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову
досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує
господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські
монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як
перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне
лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та
своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох
цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та
чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.
Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про
вигоду (артху) — «Артхашастра.
У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя.
Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство.
Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих
вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра.
Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих
працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно
незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність
розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.
Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму),
але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини.
Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються
брахманізмом.
«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі,
матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та
управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих
царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій
діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до
найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні
відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути,
зовнішню та внутрішню політику індійської держави.
«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi
країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське
господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення
скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про
управління та державні доходи.
Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від
державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та
штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки
розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він
охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.
«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів
збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації
торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові
наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на
аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю.
Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма
заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої
ціни, а для іноземних товарів — 10%.
Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний
лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення
господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо
організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
18. Особливості госп-го роз-ку та ек.думки Давнього Китаю.
Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в
долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь.
Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву
великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і
вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на
тривалий період, шо нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони
потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати
сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави
(монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що
зумовлює форму землекористування і землеволодіння. Клімат — один із
факторів, що визначає розвиток цивілізації.Кульмінація похолодання
залізного віку припала на 900—250 рр. до н. є. Зародження китайської
цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Тут
відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового
багатства. Постала загроза екологічної кризи> тому колонізація півдня,
перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою
необхідністю. У цьому — подвиг китайського народу, що знайшов вихід з
екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було
втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу
позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий
простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення
поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою— на
вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і
військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля,
міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній
галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність
держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний
податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи
управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської
цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.Для створення
сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й
релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Стародавнього Китаю
виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних
учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та
моїзм, котрі сформувалися у IV — Ш ст, до н.е. Конфуціанство на перший
план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному
підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю.
Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб
уникнути соціальних конфліктів, .конфуціанці закликали правителів не
підривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення
народного добробуту, зменшувати податки та ін.На відміну від
конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання,
представники легізму велику увагу приділяли питанням організації
державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на
традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків
конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник
школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної
рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства,
засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними
землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й
закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту.
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у
трактаті невідомих авторів «Гуань-щи» (IV ст. до н.е.). Автори трактату
приділяють значну увагу економічній політиці держави,
висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб
«держава була багатою, а народ задоволеним». . Великого значення автори
трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання
державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим
регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів,
надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо
та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої
емісії грошових знаків тощо.
19. Господарська діяльність в первісній історії Укр. Трипільська куль-ра
та її знач.
Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були
виявлені пам’ятки буття найдавніших людей, що з’явилися в Європі близько
1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині,
Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам’ятки
духовного життя прадавнього населення України-— Кам’яної Могили, завдяки
якій ми маємо змогу з’ясувати чимало питань життєдіяльності, способу
мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей,
починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях
знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу
палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство,
поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів
діяльності господарство мало привласшовальї-шй характер. Пам’ятки
палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило
вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти
кам’яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації
виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово
нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та
скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських
спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й
сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України
виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної
епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї
доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих
племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській
еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ
тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський
археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов’язана з
Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить
розкопки і виявляє пам’ятки стародавньої культури, що отримала назву
«трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і
досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації.
Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки,
Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала
від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га,
тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня
цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та
природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до
н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку
заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для
господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що
сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення
трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в
тому, що саме з нею пов’язана остаточна перемога відтворювальиого
господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше
поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах
вимагають піднесення ролі скотарства.
20. Сис-ма „влада-власність” та її роль у роз-ку гос-ва Давнього Сходу.
21. Осьовий час та його роль у формуванні Зх. Та Сх. Цивілізацій.
Формування двох сучасних цивілізацій пов’язують із так званим «осьовим
часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та
200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме вцей період відбувається
«найрізкіший поворот в історії. З’являється людина такого типу, що
зберігається донині.Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається
чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають
нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе.
Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного
процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними
змінами в господарській та техніко-технологічній сферах, які найчастіше
пов’язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням
досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів.Зазнає
змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій
поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу
виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді
рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з
появою недержавних власних структур, а в суспільному — з визначенням
самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу
тісно пов’язане із створенням світових імперій та світових релігій .Усі
ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій —
Китаї, Індії та у Середземномор’ї (Заході), незалежно одне від одного.
Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, призводив
їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним
цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси
попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур.
Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході.
Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими
суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була
тісно пов’язана з тими змінами форм господарської діяльності, що
відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином,
осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства
у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами
в соціальпо-екопомічній, політичній, етнічній та техніко-техполопчпій
сферах.
22. Загальна характеристика Сх. та Зх. цивілізацій в осьовий час.
Соціальна структура східного суспільства, як вже зазначалося, була
стратифікованою. Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою)
були землероби, переважно вільні землероби-общинники.Усі члени
суспільства фактично перебували в цілковитому підпорядкуванні цареві,
який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та
привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем,
не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним
власником основних засобів виробництва – землі й води, — була держава та
її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби та землевласники
вважалися лише користувачами землі.Найвищим і єдиним власником залишався
верховний правитель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і
княжий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як
результат – у східних деспотіях сформувалася стапово-кастова система,
тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або
державних функцій їх членів.Особливості східної економіки породжували й
своєрідну форму фінансово-економічних взаємин між власником базових
засобів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що
здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосереджуються у
царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарбниці можна визначити
як «репту-податок», інакше кажучи, одночасно і ренту (плату за землю), і
податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які
можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у
вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу
стала індивідуальна власність на базові засоби виробництва — передусім
землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремлені і
забезпечені відповідними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була
відокремлена від власності. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває
певної господарської значущості. Водночас економічні зв’язки за умов
панування натурального господарства були досить вузькими, господарське
життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому
(«ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі
такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у
господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме
право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а
клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної
родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян
існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав
на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею,
заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна
родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв’язків з
іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок
власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу,
здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у
патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й
породжував появу нових форм господарської діяльності як складових
ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову
діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася
безпосередньо в ньому.
23. Гос-во Індії в другій половині І тис.до н е.”Артхашастра”
Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від встановлення
буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло
на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули
залізні знаряддя праці, які значно полегшили не лише емлеробство, а й
спорудження іригаційних споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у
свою чергу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари.
Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього
періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економічний трактат,
який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті.
Пам’ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до
царя. Так, у трактаті підіймається питання про економічну роль держави,
активізацію її втручання у господарське життя, зміцнення державного
апарату. Серед функцій держави згадується: колонізація нових земель та
створення нових поселень, переселення надлишкового населення,
будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення
рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного
землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування,
якщо землероби зобов’язувалися сумлінно платити податки. Стосовно
іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося
передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля
також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику
увагу приділено організації нагляду за торгівлею, розвиткові міжнародної
торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та
експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про
касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани,
кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність,
визначалися обов’язки. З розвитком товарного обміну зростає й
спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма господарської
діяльності (землеробство, скотарство, різні види ремесла, будівництво,
торгівля) закріплюється за родинами, з покоління в покоління передаються
секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів,
чиновників, філософів та ін. Майнові та професійні відмінності окремих
груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у
закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних
форм рабоволодіння, визначається неможливість рабства для аріїв.
Знайдемо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону
продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який
продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народжених рабинею від
господаря, а також її самої і т.д.
24. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка.
Осьовий час для Китаю пов’язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та
ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Економічний розвиток Китаю цього
періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут
сформувалася жорстка ієрархічна система поділу на соціальні верстви, які
залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств
отримували матеріальні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла
та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання -все
було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану.
Надходження до державної скарбниці у вигляді результатів праці селян,
ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних
станів, що істотно гальмувало розвиток товарно-грошових
відносин.Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзии»,
що був ним відредагований. Будучи засновником вчення про етику, Коифуцій
висунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до
вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдосконалення
держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її
благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, налагодити облік і
контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання
своїх обов’язків. Він вважав, що освічений правитель, будучи «батьком
народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства
суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде
вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти»
(селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристократії
та не спадкових рабовласників.Застосування металевих, особливо залізних
знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний
поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає
спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до Р.Х.
відбувається об’єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише
політичне об’єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан
(259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від
передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував
привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми
власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати
повновладним володарем країни.Соціальною реформою стало запровадження
«Табелю про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а
починаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Найвищими були
19-—20 ранги.Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в основі
мали погляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—III ст.
до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Кон-фуція, висували
проблему «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через
рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та
лихварів. Вони також виступали за непорушність станового поділу
суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих
станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі
були шановані», адже тоді не було б кому працювати. Серед заходів,
спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин,
найважливішими вони вважали регулювання державою цін на хліб, а також
створення державних запасів хліба, реформування податкової системи .Ще
одним реформатором цього періоду був Ван Май, який захопив трон у 9 р.
після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь—
державні та селянські, за відсутності великої феодальної власності. Він
також проголосив заборону рабства, але вона протрималася недовго; а
рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай
вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги
кочівників погіршували становище. Але була збережена життєспроможність
китайської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток
економіка.
25. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.
Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах —-
містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й
Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне
місто-поліс жило власним життям. економічні зв’язки за умов панування
натурального господарства були досить вузькими, господарське життя
переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому
(«ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі
такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у
господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме
право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а
клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної
родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян
існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав
на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею,
заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна
родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв’язків з
іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок
власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу,
здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І
називали ойкісним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському
господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування
патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для
забезпечення власних родинних потреб.Поділ праці у патріархальній родині
ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових
форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства.
Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так
й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в
інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає
витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром
стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала
демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала
аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких
найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло
господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних
зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих
власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під
заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові
(іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу
та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі
явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу
уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво
було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так,
реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників,
закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили
також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли
бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також
анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили
інтереси землевласників і певною мірою -— старого ойкісного
господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються
можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й
громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну
рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними
незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право,
надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок
на власний розсуд.Отже, реформи Солона, заклали основи нового
суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили
економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної
могутності.
26. Ек.погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля.
Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга,
був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ,
автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких
він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого)
господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він
сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут
країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як
головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт
засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і
вони… не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого,
примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити
навіть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить
заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних
потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і
важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що
до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як
і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини
рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах
ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У
першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої
природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має
одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є
справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною
основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно
різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління,
інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе
вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою
роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби,
ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки
знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби.
Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства.
Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися
господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним
принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих
станів мусять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу
праці, на думку вченого, з’являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи
питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив
надзвичайно важливу думку думку про те, що в процесі обміну відбувається
зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними
споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за
допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон
був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував
лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави,
економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала
тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в
руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право
володіння і користування (неповне право власності) для представників
вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і
раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що
використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі,
засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї
вершини ‘ у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого
мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він,
як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля,
поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й
фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю
економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві
частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у
приватному.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як
сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство
як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види
діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів
природну господарську діяльність, пов’язану з виробництвом продуктів
(споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також
дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб.
Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити
гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику
торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також
протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння
подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару
(споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи
еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін
продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а
велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове
авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить
давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей
вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей
як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики.
Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється
передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань,
дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу
однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.
27. Особливості гос-кого роз-ку Давнього Риму доби республіки. Закони
ХІІ Таблиць
Римляни від самого початку були землеробами, переважно дрібними, для
яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму
жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало
землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само
домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише
сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського
господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між
містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли
багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси
пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим
моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х.
Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності
(особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також
санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв.
Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що
обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне
поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим.
Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у
руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала
відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння
обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській
основі, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний
розвиток.Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь»,
аси), а в зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети. Вже
у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток
Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства,
руйнуванням господарства ойкісного. На території, що опинилася під
владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового
управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською
периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує
спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі
відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам.
Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозволяло
римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не
витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною
галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство,
причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна
власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало
також і поширення праці рабів як основних виробників великих
господарств.
28. Вілли та латифундії. Характерис-ка аграрного гос-ва Стародавнього
Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли.
Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька
вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких
виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці
спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка
орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію
для власного споживання. Господарський устрій такої вілли представлений
у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він
змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за
принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує
зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи,
виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип
самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв’язування
виноградної лози використовувати з власного господарства. Щодо рабів, то
він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід
не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати
його працювати на відміну від худоби, яка повинна мати перепочинок.
Рабів також не повинно бути багато, а у жнива краще найняти робітників,
що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір
маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу
місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв’язували маєток з містом —
споживачем продукції вілли.Отже, вілла Катона — це поєднання
натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та товарного і
спеціалізованого, орієнтованого на ринок.
Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах
(понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні
Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як
правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж
землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за
землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на
придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система
організації господарства дістала назву колонату.
Трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське
господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою
Колумелли (І ст. н. е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено
розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано
практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства.
Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на
раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном,
зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне
господарство з певною ринковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на
організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в
господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний
захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське
господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких
господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального —
напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є
користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від
чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її
підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав,
що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди
виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом
стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.
29. Криза рабовласницької сис-ми гос-ва та її висвітлення у працях Луція
Колумелли.
Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці
«Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем,
пов’язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та
підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував
здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між
різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й
моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою
ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше
бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі
в обробіток колонам, розглядаючи ‘іхию працю як продуктивнішу.
Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм
пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи
частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до
нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше
можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу.
Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й
певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними
власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.До
середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають
великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові
частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів
прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна
було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у
систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.
Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза
системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними
ознаками.
Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов
глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому
християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність
людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих
та бідних. З ідеєю рівності міцно пов’язані принципи загального
обов’язку працювати, розподілу за працею та ін.
30. Загальна характеристиеа Сх. та Зх.цвілізації доби Середньовіччя.
Середньовіччя—- цс період в історії людства, який зазвичай обмежують
тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих
географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст.В Азії
сформувалася арабо-мусульманська (ісламська) цивілізація. Ця форма
цивілізації пов’язана з особливостями її культури, в основі якої с
арабська мова, віровчення та культ ісламу. Фундаментом мусульманського
віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його
пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є
арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава —
Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія,
Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина
Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим
рівнем урбанізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де
торгували лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що
вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно
своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на
арабо-мусульманському Сході. Арабська астрономія, ме7щципа, алгебра,
філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того
часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми
Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації.
Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської
імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську)
та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації
була античність. Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної
організації. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської
церкви — папа Римський та Візантійської церкви— Константинопольський
патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці
наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися. Духовною основою всієї
Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення
Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації–
залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і
звичаїв, вступу до християнських організацій– католицької та
православної церков.
Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на державні справи
європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та
фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за
політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні
рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й виключне становище у
справі освіти та наукових досліджень.
31. Особливості господар-го роз-ку сус-ва Європейської цивілізації у
V-Xст.
У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації,
причому па значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи. Це був
тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго панувала на
теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціонували.
Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується
пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими
(чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а
населення займалося в основному землеробством. Умови цієї праці були
надзвичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневий
характер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за
панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та
гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу
сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним
роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в
той самий спосіб нову. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не
міг триватидовго, адже вільних земель, придатних для розчистки під
посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже
полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з
появою досконаліших знарядь праці, які дозволяли ефективніше обробляти
грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).
Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого
поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність
зернових була дуже низькою— сам-півтора, сам-два, дуже рідко —
сам-три.Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній
боротьбі за виживання, беззахисності перед стихійними лихами, частими
неврожаями та голодоморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким,
великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були
м’ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призводила до
епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед
дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і
рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення
ранньофеодальних держав, найбільшою з яких була Франкська, територія
якої охоплювала більшу частину Західної Європи.
32. Господарський роз-к держави франків у У-Хіст., загальна
характеристика.
У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, найбільшою
з яких була Франкська, територія якої охоплювала більшу частину Західної
Європи.
Будь-якій державі притаманна певна економічна система, головною ознакою
якої завжди с форма власності. В Європі, починаючи з V-—-VI ст.,
невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур,
що отримали назву «феодалізм». За словами В. Левитського,
«феодалізм, подібно до античного суспільства, ґрунтувався на принципі
ототожнення особистої свободи та земельної власності, тобто право
власності на землю могла мати лише вільна людина» ]. Водночас феодалізм
мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала
ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а
відносини між об’єктами власності були лише виразом відносин, що
напували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто
«сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов’язана
перед ним воєнною службою; вони ж роздають свої землі па умовах сплати
ренти або також обов’язок несення військової служби особам, що стоять
нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті
цілою мережею взаємних зобов’язань, ие переходили до залежних категорій
безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із
землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських
посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні,
поліцейські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх
адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька
церква, землеволодіння якої мали різні джерела; це були й пожа-лувапня,
й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх
селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на
церковних та монастирських землях уперше виникли умовні форми
землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи
господарства.
33. Формування великої земельної власності та її форми в
Зх.Європі(аллод, бенефіцій, феод).”Салінічна правда”.
Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в
умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої
земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі
захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому
форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській
державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Ьех Заїіса), одним з
найдавніших зведень звичаєвого права та пам’яткою не лише правової, а й
економічної думки середньовіччя.
У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відносини та захист
прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за
крадіжку худоби (див., наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої
худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. — [9, с. 34]). У ній
також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу
громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його
форми як аллод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33—34]. За «Салічною правдою»
основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною
формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж
власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка
залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої
половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста
земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати,
успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на
особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у
громадському житті.
Водночас аллод міг бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували
за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння,
яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи.
Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, передавали
землю на умовах прекарію, тобто зобов’язання за користування землею
виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от:
прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається
до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у
користування земельний наділ (див. відповідну прекарпу грамоту, наведену
у [22, с. 43]); прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у
злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад
у вигляді вже умовного користувача [22, с. 44] та прекарій з
винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й
додаткові землі у користування [там само].
Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання
землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали
королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже
відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не
спадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше
військової. З часом (ЇХ—X ст.) виникає спадкова форма умовного
феодального землеволодіння — феод (або лєн), що також передбачала
несення служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протягом
цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сеньйора».
Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отримував від
феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися
селянська садиба, рілля та інші господарські угіддя, з яких він і
отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За це
користування (утримання) він ніс певні повинності на користь земельного
власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка
виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш
архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ
праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селянина від
власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального
продукту; грошова— найпрогресмвніша форма, що передбачає відносно слабку
особисту залежність, базовану на перерозподілі доходу.
34. Феодальні форми гос-ва та їх висвітлення у „Капітулярії про вілли”.
Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася
законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Великого (768–814 рр.) прямо
вказувалося, що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів
і заступників. Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам’яткою
скопомічпої думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст.
Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих мастків, що
перебували у віданні королівського двору та служили для задоволення
потреб королівського дому, і містить докладні вказівки щодо ведення
господарства в маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний
характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом
більшість прав, особливо пов’язаних із землею, належить власникам
маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне — як
селянське, так і панське. Таке господарство не виключало певних відносин
обміну, але це були лише одиничні, незначні об-мінні операції, що не
поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по
селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та
сільські ремісники. На них рідко коли відбувалися справді ринкові
операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт
або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний
грошовий еквівалент був відсутнім.
35. Господарська система Західної Європи в ХІ – XV ст.
Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки припадає на XI –
XV ст., і його характеризує значний прогрес у господарському житті
Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства
«ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які
досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були
найтісніше пов’язані з певними демографічними зрушеннями, за цей період,
незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два
рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в
сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі
приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та
знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової
ренти(чиншу) збільшував зв’язок селянина з ринком та поглиблював товарно
– грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом
витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу
приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової
ренти істотно послабив зв’язки селянства із землею і збільшив рухомість
населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства,
в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з
іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.
В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських
монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що
надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають
статусу самоуправління.
36. Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в
Західній Європі.
Починаючи з X—XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від
сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений
низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях
міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники.
Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових
осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою
господарського розвитку в розглядуваний період.
Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста
були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала
земля, на якій виникало місто їх огороджували кам’яними стінами та
іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення
обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення
сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно
призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли
певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади
земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та
стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу
та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від
відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та
вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася
перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція,
Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у
Німеччині — імперські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість
міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це
свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної
самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної
західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст
(міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від
кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого
розвитку ремесла та торгівлі.
Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся,
наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у
більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а
домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також
нечасто перевищувала 1,5—3 га.
37. Корпоративні форми організації господарської діяльності у
середньовічному місті(ремісничі
цехи та купецькі гільдії).Цехові статути.
Боротьба міщан з феодалами зумовила також виникнення ремісничих цехів,
головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Такі
цехи являли собою корпоративні організації ремісників однієї
спеціальності. Найбільшого поширення вони набули у XIII—XIV ст. Членами
цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен
ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподілу праці
не існувало.
Для того щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап
учнівства (до семи років), попрацювати кілька років підмайстром, після
чого скласти іспит, виготувавши самостійно виріб, сплатити вступний
внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. Заборонявся будь-який
прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів,
регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася
робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного
процесу тощо. У таких умовах головним елементом виробництва ставала
виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких
цехах екзаменаційною роботою для ковалів було виготовлення кінської
підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три
рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).
Цех визначав не лише робочий, а й позаробочий час ремісників, і навіть
певною мірою керував їх свідомістю: загальноцехова церква, каса
взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс
поведінки, навіть місця проживання та погребіння
Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали гальмувати
процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне.
За прикладом ремісничих цехів й з тих самих причин торговці (купці)
об’єднувалися у професійні корпорації – гільдії. Так само, як і цехи,
гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на
товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному
купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте купці тримали у своїх
руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові
органи, воєнно-поліційний апарат.
З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої
форми, охоплюючи все віддаленіші ринки. У період розквіту середньовіччя
сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не
втратили свого значення
Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувалися в
спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі
та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим
таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він
об’єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на
торгівлю в північних водах.
З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової,
фінансово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту
феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим
правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста.
Подібне розмаїття монетних систем привело до поширення міняльної справи.
Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними
операціями та лихварством.
38. Економічні погляди Хоми Аквінського
Хома Аквінський (1225—1274) був учнем Альберта Великого, відомого
філософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя
та Болоньї. Його економічні погляди були сформовані під впливом праць
Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування
рабства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як посилання
на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.
Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі, він
пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні
відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми
тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па
капітал та приватної власності.
Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка
ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна
відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну
відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати
учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу.
Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту
ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися
і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на
випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну
керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до
божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі
обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу,
адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля,
Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або
грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого — обмін
грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від
Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже
він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати
прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує
моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи:
утримання сім’ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком
моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для
надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як
плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю
спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.
Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за
позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на
такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі,
використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для
перших стягнення відсотків — те саме, що отримання подвійної платні, а
ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх
поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а
тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це
стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо
гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за
позичку є цілком справедливим.
Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної
власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та
мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та
непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко
бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи
держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та
економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає
перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка
схвалюється божественним законом.
Праці Хоми Аквінського визначили напрям економічної думки середньовіччя,
представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується
церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295),
Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін
39. Господарство Київської Русі. «Повість минулих років»
Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого
часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього
суспільства
Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій
завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється
феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки
Київської Русі, як і в стародавніх слов’ян, були землеробство та
скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку
збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх
«посадників» об’їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром,
медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у
листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з
річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при
стягуванні данини з окремої сім’ї був «дим», а з окремого господарства –
плуг або рало.
Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і
адміністративно-воєнними.
Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів,
панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних,
ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був
надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу.
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої
та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були
невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня
торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих
торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне),
по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск,
льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит,
срібло, мідь, прянощі.
Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина
населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце
посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.
З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така
його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона
виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як
безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина
ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне
господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин
платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське
поле.
Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з
літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис
«Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем
Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона
збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють
собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В
повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських
племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен
та династії князів Київських:
40. Розвиток Феодального землеволодіння та його форми в
Україні.Категорії залежного населення за «Руською правдою»
Із зміцненням рільництва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна
форма землеволодіння, і селяни поступово починають виконувати на користь
князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.
«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньоруського
законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам’ятка тогочасної
економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у
100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка
Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».
Основними верствами населення Київської Русі були:
«мужі» – знать, бояри на чолі з Великим князем
«люди» – – міська знать
«молодші люди» — мешканці міст
«чернь» — найбідніші прошарки міста;
селяни (смерди) — основна маса населення.
Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті.
На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з
основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли
полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед
залежного населення розрізняли також рядовичів — людей, які за певною
угодою ставали залежними. Залежність рядовича формально була тимчасовою,
але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.
Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспільне становище
представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи
відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника,
представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно
було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за
вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова
сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний
стан.
Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення,
зокрема холопам; низка статей захищає права феодала. Так, у ст. 11
зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його
втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.
Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13
статті йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у разі
виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і
західноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про
досить високий рівень розвитку цього інституту.
З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок
суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших
служителів язичницьких культів. Церква та монастирі також ставали
великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам,
власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала
княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й
так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник
заповідав «на спомин душі»).
41. Місто та міське господарство в Київській Русі. «Руська Правда»
У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і селищах, яких
нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько
4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На
той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були
як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно – військовими.
Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах.
Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста,
як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі
київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою
захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З
поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих
монастирів.
Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами,
саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та
бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за
певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів,
кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених
дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче
виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40
спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза
(сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше
місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці.
Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже
відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес
відокремлення ковальства від металургії.
Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони
знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн
тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного
литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного
мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за
її межами.
Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів,
які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також
і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі.
У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна
церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та
Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські
«кам’яні палати».
Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість
церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для
простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво
тканин, особливо з льону та вовни.
Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об’єднуватися у «дружини» (як,
наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не
перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським,
через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з
боку сільських ремісників і відсутність феодалів— власників міст, а отже
й необхідності захисту під їхньої сваволі.
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої
та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були
невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Значно
більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці
торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою
Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра,
віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо.
Імпортували передовсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу,
оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.
Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави.
Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді»,
напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян була засобом обміну.
Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість
вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У
Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також
гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20
ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не
реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.
42. Утворення Галицько – Волинської держави як результат феодальної
роздробленості. «Галицько – Волинський літопис»
Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як
період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього
процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко
розпадається, і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства
та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх
кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський
фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за
київський «стіл» між князями не припиняєтеся.
Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим
об’єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з
найважливіших з них було зростання та зміцнення великого феодального
землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого
лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів,
створило передумови економічної самостійності та політичної
відокремленості давньоруських земель.
Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в
результаті об’єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та
Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової
ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII
ст.., це було велике феодальне об’єднання, в яке входили не лише
Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з
Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний
розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток
Київської Русі.
Протягом XIII—XIV ст. землі Давньруської держави переживають вельми
важкі часи, пов’язані з татаро – монгольською навалою. Вже перші
наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст
колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не
піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського
панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня
кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка
ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких
ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили
в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.
Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з’являтися
до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — грамотами, що давали право
на князювання, Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи
інше князівство, а від подарунків та інших умов.
Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були
однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала
Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на південному заході
Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому)
довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу
золотоордипських ханів, його землі перебували в меншій залежності
порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут в основному
зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі
міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи поступово
переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі
міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі,
Німеччини, Угорщини, Греції.
Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монголами, намагається
організувати хрестовий похід проти них, звертається до
західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але його намагання
виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на
Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася
неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах
населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам
перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був
змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і
підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків саме це викликало
другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому
татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох
сусідніх народів — українського, білоруського та литовського —
українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під
панування інших завойовників.
43. Економічний розвиток українських земель у складі Польщі та Литви.
Висвітлення цих процесів у документах («Литовські статути», «Устава на
волоки»)
Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період
феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був
його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на
теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі.
Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений
об’єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з
найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального
землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого
лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів,
створило передумови економічної самостійності та політичної
відокремленості давньоруських земель.
Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами:
захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як
нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню
центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував
підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна
кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг
у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до
Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару транзитній
торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення:
по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні
з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на
території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для
італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід,
безпосередньо зв’язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією.
Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що
зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад
та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі,
Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забувати, що зростаючі на
торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного
впливу.
Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та
економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що
існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської
держави, яка упродовж півтора століття відігравала надзвичайно важливу
роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці,
свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості
зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати
української державності. Одними з перших на українські землі рушили
литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви
опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України
– майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина,
Поділля.
Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що
обумовило надзвичайно сильний вплив східнослов’янських народів на
завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а
новини не вводила», що пояснює відносно мирне приєднання українських
земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже
він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.
Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації
та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства
Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах
Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства
Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після
Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV — першої половини
XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких
політичних та соціально-економічних змін.
Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захоплені Польщею,
і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого
населення. Унія між Польщею та Литвою відкривала можливості для
польської шляхти поширити свої володіння та вплив на всі українські
землі, але остаточно цієї мети Польща досягла лише після Люблінської
унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави —
Речі Посполитої.
Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі
власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з
правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів
закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588
рр., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські
звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.
Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи
експлуатації. З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше
пов’язувався процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею
селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати
йому частину виробленого ним продукту. У Польському королівстві ще в
1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а
через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві
остаточне покріпачення селян закріпив Литовський статут 1588 р. За
селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним
для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони
користувалися.
44. Передумови Індустріалізації господарства та зародження інститутів
ринкової економіки в країнах Західної Європи(Кінець XV-XVI ст)
XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом
переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї
перехідної епохи полягав у розкладі феодальних відносин і формуванні
передумов індустріалізації господарства, зародженні інститутів ринкової
економіки.
Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила
неадекватність форм організації феодального господарства умовам його
відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального
суспільства як цілковито об’єктивне явище відбувалася еволюція
господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної
форми господарства товарною. Криза натуральної системи господарства була
початком становлення господарства ринкового типу.
Розклад феодального господарства був пов’язаний з такими процесами, як
розвиток товарного господарства, формування великих капіталів,
перетворення феодальної земельної власності на об’єкт купівлі-продажу,
використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної
диференціації тощо.
Передумови індустріалізації господарства та зародження інститутів
ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в
країнах Північно-Західної Європи (Англії, Нідерландах, Франції).
Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський
капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, ремісничих
цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх
національних ринків. Створенню загальноєвропейського товарного та
грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи
початок переходу від феодального до капіталістичного господарства
поклали зміни у сфері матеріального виробництва, стані та характері
розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього
ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.
На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної
Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське
господарство. Швидко зростає економічна роль феодальних міст, які
стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що
перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці,
розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей.
Зростання ринку, втягування сільського господарства в товарно-грошові
відносини лягає в основу цих процесів.
Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних
господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні
окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне
виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки),
мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).
У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до
індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить
розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогосподарського
виробництва, результатом чого було створено передумови для здійснення
великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.
45. Еволюція господарських форм в країнах Західної Європи на етапі
розпаду натурального господарства.
Темпи економічного розвитку європейських країн ще більше зростають на
останньому етапі існування середньовічного суспільства в XV–першій
половині XVII ст. Виникають й активно розвиваються капіталістичні
відносини. Надзвичайно велику роль у цьому процесі відіграють Великі
географічні відкриття, зокрема відкриття європейцями нових земель та
континентів, активне освоєння ними інших частин світу, установлення
економічних зв’язків між окремими регіонами земної кулі.
Об’єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім до
Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією,
що склалася на той час в Європі. У XV ст. відбувається поступове
подолання феодальної замкнутості європейських держав, утворення та
зміцнення абсолютистських режимів. Особливо важливими ці чинники стали
для країн Піренейського півострова – Іспанії та Португалії. Адже саме в
XV ст. завершується «реконкіста» – довготривала війна проти маврів за
звільнення від їх влади Піренейського півострова. У результаті такої
довготривалої боротьби значна частина населення регіону, яка вміла
тільки воювати, залишилася без діла. Економіка цих країн, виснажена
війною, була надто слабкою для того, щоб феодали, позбавлені звичних
воєнних занять, перетворилися у великих сільських господарів, як,
наприклад, в Англії. Саме тому іспанська та португальська корони
спрямовували їх небезпечну енергію за межі країни, на завоювання земель
за океаном, що зумовило пріоритет саме цих країн у відкритті та освоєнні
нових земель.
Треба звернути увагу на основні економічні передумови Великих
географічних відкриттів. Насамперед дуже важливою передумовою є зрушення
у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної
та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці
XV ст. проявилися в істотних змінах у сфері матеріального виробництва,
стані та характері продуктивних сил, зростанні товарно-грошових відносин
та розширенні ринку.
Одночасно зі зростанням товарності промислового та
сільськогосподарського виробництва відбувається розширення внутрішнього
ринку європейських країн та зовнішньоторговельних відносин.
Ускладнюється грошовий обіг, з’являються нові форми торговельних
операцій, посилюється роль торговельних бірж. Усе це вимагає дедалі
більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу. Проте
європейські джерела срібла в Іспанії та Німеччині вже були значною мірою
виснажені. А середземноморська торгівля, яка традиційно забезпечувала
приплив дорогоцінних металів в Європу, переживала період кризи через
блокування основних торговельних шляхів Османською імперією в результаті
завоювання турками-османами Південно-Середземноморського та
Азово-Чорноморського басейнів, феодальної роздробленості Золотої Орди,
що також сприяло блокуванню традиційних торговельних шляхів та
перетворенню арабів, які захопили Аравійський півострів, у
монополістів-посередників в цьому напрямку торгівлі. Як наслідок,
торгівля європейців зі Сходом ставала нееквівалентною, що спричинювало
відплив, а не приплив дорогоцінних металів. «Жага золота» штовхала
європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани.
Крім того, у розширенні надходжень у Європу дорогоцінних металів були
також зацікавлені абсолютистські монархії та дворянство, грошові потреби
яких істотно збільшуються. Абсолютистська влада шукала додаткових джерел
поповнення скарбу (казни), необхідних для утримання державних структур,
які значно зросли (апарат управління, службовці, армія тощо). А
більшість феодалів, через подрібнення родових земельних маєтків, істотно
збідніла.
Ще однією важливою причиною Великих географічних відкриттів слід вважати
досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму
можливість тривалих подорожей. Насамперед це відродження античних
уявлень про те, що Земля – куля, уточнення карт, удосконалення
навігаційних приладів (компас, астролябія), а також будівництво суден
нового класу – каравел, з трьома щоглами та ярусним розташуванням
вітрил, що давало змогу йти потрібним курсом при будь-якому напрямку
вітру, а отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах
океану.
46. Вплив цивілізаційних факторів на становлення ринкового господарства
в
західноєвропейських країнах.
47. Передумови та суть Великих географічних відкриттів
Об’єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім — до
казкової Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною
ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців
зумовлені цілою системою передумов.
Основними економічними передумовами Великих географічних відкриттів є
зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу
феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які
наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах
у сфері матеріального виробництва, стані та характері продуктивних сил,
зростанні сфери товарно-грошових відносин і розширенні рийку. Серед
економічних передумов вирізнялися:
Бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського
господарства, що приводило до потреби в нових ринках збуту;
ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговельних бірж вимагало
більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу (європейські
джерела срібла були значною мірою виснажені). «Жага золота» штовхала
європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;
криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно –
середземноморського та Азовсько-Чорноморського басейнів і феодальна
роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних
шляхів та перетворили арабів,
які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому
напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом
нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорого
цінних металів.
До політичних передумов географічних відкриттів можна віднести:
• розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для
організації великих морських експедицій, головною метою яких було
захоплення колоній, оскільки істотно збіль-шилися грошові потреби
абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих
державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів
через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;
• завершення державного об’єднання низки країн Західної Європи, що
супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.
Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були
досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму
можливість тривалих подорожей. Це насамперед відродження античних
уявлень про те, що Земля — куля, уточнення карт, удосконалення
навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також
будівництво суден нового класу — каравел з трьома щоглами та ярусним
розташуванням вітрил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого
напрямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних
умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.
Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн
Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних
результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у
Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму
та формуванні капіталістичного господарства.
48. Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового
господарства суспільств Європейської цивілізації.
Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише
для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення
світового ринку. Унаслідок відкриття нових земель площа відомої
європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів.
Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торговельний
асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля,
томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше
рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу
перевищувало обсяг венеціанського та генуезького імпорту більше, ніж у
ЗО разів (з 200 до 7000 т).
Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ряді країн
монопольних торговельних об’єднань, найбільш потужними з яких стали
голландська та англійська Ост-Індські компанії.
Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в
Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім
венеціанської та генуезької. Роль основних торговельних центрів спочатку
переходить до портів Піренейського півострова (Ліссабон, Кадіс —
аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну
спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід
англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею.
Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану,
насамперед Антверпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової
торгівлі — як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка
торгівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за
зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою
з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й
кредиту отримують Амстердам та Лондон.
49. Наслідки Великих географічних відкриттів та їх значення для розвитку
світової економіки
Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише
для європейської, а й для світової економіки:
Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли економічні зв’язки між
найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури.
Внаслідок відкритгя нових земель до кінця XVI ст. площа відомої
європейцям поверхні Землі збільши
лася в шість разів.
Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн,
какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшився обіг відомих, але
рідкісних раніше рису, цукру, прянощів.
Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в
ряді країн монопольних торговельних об’єднань, найпотужнішими з яких
стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI
ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної
експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.
4. Центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атлантичний
(головна роль у світовій торгівлі припадає на Голландію, Англію і
Францію), Індійський, а пізніше — Тихий океани.
Завдяки цьому зовнішня торгівля в XVI—XVIII ст. сягає рівня світової.
5. Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється
торгівля за зразками. Огляд усього товарного асортименту став фізично
неможливим. Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі
торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і
укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в
кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків.
З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують
Амстердам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює
регулярну публікацію цін на товари.
6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим
експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв’язали
між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися
світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до
зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.
7. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових
тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула
яскраво вираженого меркантилістського характеру.
Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного
поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу
суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В
1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ
світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали
великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства.
Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів
стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми
значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного
господарства.
50. Первісне нагромадження капіталу: сутність, джерела та значення для
становлення ринкового господарства.
Процес первісного нагромадження капіталу забезпечив усі необхідні умови
для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до
ринкового товарного виробництва:
звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності
і станових, цехових обмежень; відокремлення робітників від засобів
виробництва, з метою створення для них необхідності пошуку роботи за
грошову плату;
концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у рукахтих, хто
спроможний організувати й управляти великомасштабним товарним
виробництвом (у підприємців);
наявність ринків постійного збуту продукції.
Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх
перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком
до створення умов для капіталістичного виробництва.
Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва
був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових
майстрів, фермерів, але головним чином — у купців і лихварів.
Основними джерелами нагромадження капіталів стали:
зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — перцем, прянощами,
пахощами, тютюном
система протекціонізму, державні позики, податки;
пряме пограбування колоніальних володінь і залежних земель, колоніальні
війни, торгівля рабами, піратство;
організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, плантаторського
господарства; жорстокі методи поневолення та пограбування корінного
населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки;
нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і засобів існування
пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з
перервами лише на сон і харчування.
Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес
відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового
позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців
своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню.
Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин,
становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал — це
цінність, що зростає, його нагромадження починалося там, де цінність
працювала на своє збільшення.
51. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в
країнах Західної Європи та українських землях
Еволюція ринкового господарства в країнах Європи та українських землях
пов’язана з мануфактурним виробництвом як більш прогресивною й
адекватною досягнутому рівню розвитку продуктивних сил формою
організації виробництва
Із середовища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів формується
прошарок мануфактурників — власників великих майстерень, не зайнятих
фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово
втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і
на саме господарство та знаряддя виробництва. Паломництво, або
«розсіяна» мануфактура, одержало особливо бурхливий розвиток там, де
були слабкі цехові обмеження. А цехові майстри, збільшуючи масштаби
свого виробництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані
мануфактури. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із дорогими,
складними засобами виробництва і стійкого масового збуту: видобувній,
збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.
Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особливості. Основними
видами мануфактур, що існували в українських землях, були кріпосна та
капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:
вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на примусовій праці, що
виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин Російської імперії; в
основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку); в
Україні до вотчинної мануфактури відносять суконну та цукрову
мануфактури;
посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період правління Петра І;
передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних
робітників); найбільшого поширення
набула в галузях важкої індустрії.
До капіталістичної мануфактури належали:
—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базується на
вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану —
купцям);
– селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством);
виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує
вільнонайману працю.
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур
посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало
розширення внутрішнь&#