.

Фінанси (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 24485
Скачать документ

Фінансові інвестиції, їх відмінність від інвестицій у реальний капітал.
Поняття “портфельних інвестицій”.

В найбільш широкому смислі “інвестувати” означає: “розлучитись з грошима
сьогодні, щоб отримати більшу їх суму у майбутньому”. В контексті даного
предмету важливо розрізняти реальні та фінансові інвестиції, критерієм
відмінності між якими є об’єкт інвестування.

Реальні інвестиції включають в себе інвестиції матеріальні (як правило –
майнові: будівлі, споруди, обладнання, земля та ін.) та нематеріальні
(потенційні: навчання та перекваліфікація кадрів, реклама, дослідні та
проектно-конструкторські роботи та ін.). Узазагльнивши можна дати таке
визначення: реальні інвестиції – це капітальні вкладення у нефінансові
активи зі строком корисного використання більше року.

Фінансові інвестиції мають місце тоді, коли мова йде про вкладення
фінансових ресурсів у фінансові активи. Фінансові інвестиції можуть мати
або спекулятивний, або орієнтований на довгострокове володіння
фінансовими активами. Слід звернути вагу на те, що синонімами терміну
фінансові інвестиції є термін “портфельні інвестиції” (portfolio
investments), а синонімом терміну реальні інвестиції є термін “прямі
інвестиції” (direct invesments). Основними об’єктами таких інвестицій є:

акції та інші корпоративні права, що засвідчують внески до статутного
фонду підприємств;

боргові зобов’язання (облігації, казначейські зобов’язання, векселя
тощо);

депозити у банківських установах;

інвестиційні сертифікати (аналогічні інструменти), емітовані фінансовими
посередниками.

Інвестиційне середовище та його елементи.

Адекватне розуміння механізму функціонування фінансових посередників
можливе лише за умови досконалого знання того сегменту ринкового
середовища, в рамках якого вони здійснюють свою діяльність, тобто –
інвестиційного середовища. Під інвестиційним середовищем прийнято
розуміти ринкову підсистему, що забезпечує рух особливого виду товару –
інвестицій.

Інвестиційне середовище передбачає наявність таких головних елементів:

фінансових ринків, найважливіше значення серед яких для фінансових
посередників мають фондові ринки (ринки цінних паперів),

фінансових інструментів (відомих також як фінансові активи), основними з
яких як за обсягами так і за значенням є цінні папери,

суб’єктної інфраструктури, центральне місце в якій займають фінансові
посередники (відомі також як небанківські фінансові інститути).

Далі ми розглянемо кожний з цих елементів детальніше.

Фінансовий ринок як елемент інвестиційного середовища.

Фінансовий ринок є механізмом, який забезпечує зведення покупців та
продавців фінансових активів та сприяє обміну цими активами, фінансові
ресурси обмінюються на цінні папери, цінні папери на фінансові ресурси.
Згадаємо узагальнююче визначення, яке ми дали у вступі до нашого курсу:
фінансовий ринок – це сукупність фінансових інститутів, які забезпечують
ефективний перерозподіл фінансових ресурсів від донорів до реципієнтів.

Сучасний фінансовий ринок (ринок фінансових ресурсів) є складним
полісистемним утворенням з надзвичайно багатою структурою. Як правило,
вживаючи термін фінансовий ринок, мають на увазі загальне цілісну
систему окремих ринків, на яких врівноважується попит та пропозиція на
фінаосві ресурси. Структуру фінансового ринку можна представити як
інтегроване утворення двох основних складових – ринку позикових коштів
та ринку капіталу (інструментів власності).

4.Фондовий ринок – інтегроване утворення у складі фінансового ринку.

Фінансові посередники, як правило, опосередковують пропозицію
фінансових ресурсів з боку первинних донорів (або інвесторів) та
пропозицію фінансових активів (як правило, цінних паперів) з боку
реципієнтів. Цей сегмент фінансового ринку прийнято називати ринком
цінних паперів, або фондовим ринком. В самій назві цього ринку (“ринок
цінних паперів”) визначено його головну ознаку та атрибут: наявність
певного інструменту – цінного паперу – за допомогою якого
опосередковується рух фінансових ресурсів.

Ринок позикових коштів є тим механізмом, в рамках якого встановлюються
взаємовідносини між різноманітними особами, одні з яких мають потребу в
фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати (позичити) на певних
умовах. За допомогою цього механізму здійснюється накопичення, рух,
розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між окремими суб’єктами,
сферами економіки, територіями. В той же час ринок позикових коштів – це
синтез ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому, залучення
коштів в рамках ринку позикових коштів можливе:

або шляхом укладення кредитної угоди (наприклад, між підприємством та
кредитним інститутом (комерційним банком чи іншим закладом)),

або через випуск та розміщення боргових інструментів, які реалізуються
на особливому ринку цих цінних паперів (такі операції, як правило,
опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями, які є
професійними учасниками фондового ринку).

Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на грошовий ринок (у
складі якого видіялються ринок прямих кредитів та міжбанківський ринок )
та ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, в
рамках якого руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух
інструментів позики, вкходить до складу ринку цінних паперів.

Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого
підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в
обмін на титули власності. Основним інструментом, за допомогою якого
здійснюється таке залучення коштів, є акції. Можна стверджувати, що
ринок інструментів власності практично повністю агреговано в ринок
цінних паперів. Таким чином, можем стверджувати, що фондовий ринок
об’єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок інструментів
позики) та практично повністю ринок інструментів власності.

Третім суттєвим елементом ринку цінних паперів є ринок похідних цінних
паперів, забезпеченням яких є не реальні, а фінансові активи, насамперед
– цінні папери, що обертаються у рамках ринку інструментів позики та
інструментів власності.

Представлений схематичний зріз ринку фінансових ресурсів характеризує
його агреговану структуру. Кожна із складових може бути сегментована по
окремим елементам. Наприклад, той же ринок інструментів позики може бути
поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових паперів, в
свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок загальнодержавних
та муніципальних цінних паперів тощо.

Також важливим з точки зору характеристики інвестиційного середовища є
поділ фондового ринку на первинний та вторинний. Продаж цінних паперів
нового випуску емітентом (підприємством або урядовими чи муніципальними
структурами) називається первинним розміщенням, а той сегмент ринку, в
рамках якого здійснюється таке розміщення – первинним ринком. Вторинним
ринком називають ринок, на якому здійснюється купівля-продаж цінних
паперів, які перебувають у вільному обігу після завершення їх первинного
розміщення.

Фондлвий ринок також поділяється на біржовий та позабіржовий.

Біржовий ринок також повязаний з поняттям фондова біржа. Під цим
поняттям розуміють ринок з найвищим рівнем організації, що сприяє
підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на
фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює
операції з цінними паперами поза біржою, на цьому ринку відбувається
первинне розміщення, перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не
бажають з деяких причин чи не можуть виставити свої активи на біржу.

Також фондовий ринок можна класифікувати за такими ознаками:

за категоріями емітентів ( РЦП корпорацій, ринок держ. ЦП);

за строками випуску (РЦП без установленого строку обігу, з установленим
строком обігу, ринок безстрокових ЦП);

за територією розповсюдження ( інтернаціональний, національний,
регіональний);

за видами ЦП ( ринок акцій, облігацій, інших ЦП).

5.Організаційна структура фондового ринку. Характеристика ринків
інструментів власності, боргових інструментів та деривативів.

Ринок позикових коштів є тим механізмом, в рамках якого
встановлюються взаємовідносини між різноманітними особами, одні з яких
мають потребу в фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати (позичити)
на певних умовах. За допомогою цього механізму здійснюється накопичення,
рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між окремими
суб’єктами, сферами економіки, територіями. В той же час ринок позикових
коштів – це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому,
залучення коштів в рамках ринку позикових коштів можливе:

або шляхом укладення кредитної угоди (наприклад, між підприємством та
кредитним інститутом (комерційним банком чи іншим закладом)),

або через випуск та розміщення боргових інструментів, які реалізуються
на особливому ринку цих цінних паперів (такі операції, як правило,
опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями, які є
професійними учасниками фондового ринку).

Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на грошовий ринок (у
складі якого видіялються ринок прямих кредитів та міжбанківський ринок )
та ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, в
рамках якого руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух
інструментів позики, вкходить до складу ринку цінних паперів.

Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого
підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в
обмін на титули власності. Основним інструментом, за допомогою якого
здійснюється таке залучення коштів, є акції. Можна стверджувати, що
ринок інструментів власності практично повністю агреговано в ринок
цінних паперів. Таким чином, можем стверджувати, що фондовий ринок
об’єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок інструментів
позики) та практично повністю ринок інструментів власності.

Третім суттєвим елементом ринку цінних паперів є ринок похідних цінних
паперів, забезпеченням яких є не реальні, а фінансові активи, насамперед
– цінні папери, що обертаються у рамках ринку інструментів позики та
інструментів власності.

Представлений схематичний зріз ринку фінансових ресурсів характеризує
його агреговану структуру. Кожна із складових може бути сегментована по
окремим елементам. Наприклад, той же ринок інструментів позики може бути
поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових паперів, в
свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок загальнодержавних
та муніципальних цінних паперів тощо.

Також важливим з точки зору характеристики інвестиційного середовища є
поділ фондового ринку на первинний та вторинний. Продаж цінних паперів
нового випуску емітентом (підприємством або урядовими чи муніципальними
структурами) називається первинним розміщенням, а той сегмент ринку, в
рамках якого здійснюється таке розміщення – первинним ринком. Вторинним
ринком називають ринок, на якому здійснюється купівля-продаж цінних
паперів, які перебувають у вільному обігу після завершення їх первинного
розміщення.

Фондлвий ринок також поділяється на біржовий та позабіржовий.

Біржовий ринок також повязаний з поняттям фондова біржа. Під цим
поняттям розуміють ринок з найвищим рівнем організації, що сприяє
підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на
фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює
операції з цінними паперами поза біржою, на цьому ринку відбувається
первинне розміщення, перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не
бажають з деяких причин чи не можуть виставити свої активи на біржу.

Також фондовий ринок можна класифікувати за такими ознаками:

за категоріями емітентів ( РЦП корпорацій, ринок держ. ЦП);

за строками випуску (РЦП без установленого строку обігу, з установленим
строком обігу, ринок безстрокових ЦП);

за територією розповсюдження ( інтернаціональний, національний,
регіональний);

за видами ЦП ( ринок акцій, облігацій, інших ЦП).

6.Фінансові інструменти як елемент інвестиційного середовища та їх
класифікації за основними ознаками.

Основними інструментами якими поступово наповнюється ринок цінних
паперів, що формується в Україні, згідно з Законом України “Про цінні
папери і фондову біржу” є акції, облігації державних (внутрішніх
республіканських та місцевих) позик, облігації підприємств, казначейські
зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери,
інвестиційні сертифікати. Крім таких вже класичних видів цінних паперів
до фінансових інструментів відносяться широко поширені у країнах з
розвинутою економікою похідні цінні папери – депозитні розписки,
варранти, опціони, ф’ючерси тощо. Використання похідних цінних паперів
на фінансових ринках України поки що широко не практикується.

Перш ніж дати характеристику найпоширенішим інструментам фондового
ринку, спробуємо їх класифікувати за основними ознаками. Головною
ознакою, яка лежить в основі класифікації цінних паперів, є можливість
(право) власника цінного паперу приймати участь в управлінні
господарською діяльністю емітента цього цінного паперу (та пов’язані з
цим майнові права, як то: отримання доходу, джерелом виплати якого є
прибуток цього емітента, частини майна у випадку ліквідації його тощо).
За цією ознакою цінні папери поділяються на:

а) інструменти власності (прості акції), які надають власнику право
управління господарською діяльністю емітента акцій та майнові права щодо
отримання частини прибутку цього емітента.

б) інструменти позики (найпоширенішими з яких є облігації підприємств та
державні, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, векселі);

в) гібридні цінні папери – привілейовані акції, інвестиційні
сертифікати, конвертовані облігації тощо. Це такі цінні папери, які
мають певні характеристики як інструментів власності, так і інструментів
позики. Наприклад, привілейовані акції засвідчують дольову участь їх
власників у статутному фонді товариства та дають їм право на гарантоване
отримання фіксованого розміру доходу (незалежно від результатів
діяльності цього товариства) у вигляді дивідендів, але, разом з тим,
власники таких акцій не отримують права на управління товариством.

Другою значимою ознакою за якою класифікують цінні папери є їх
забезпечення реальними (нефінансовими) активами. Емітенти, зацікавлені в
залученні реального капіталу, випускають та розміщують цінні папери, які
обмінюються на грошові кошти або інші реальні активи. Такі інструменти
фондового ринку прийнято називати “фіктивним капіталом першого порядку”,
і представлені вони цінними паперами, які визначені як такі Законом “Про
цінні папери і фондову біржу”. Цінні папери, які випускаються під
забезпечення інших цінних паперів (похідні фінансові інструменти)
отримали назву “фіктивний капітал другого порядку”. Найбільш поширеними
та широковживаними інструментами “фіктивного капіталу другого порядку” є
депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси. Сучасний фондовий
ринок, з технікою яка усе ускладнюється, використовує усе нові і нові
інструменти (такі, наприклад, як індексні опціони), які можна
класифікувати як “фіктивний капітал третього порядку” тощо (можна
стверджувати, що, фактично, забезпеченням таких інструментів є певним
чином інтегрована інформація).

Крім описаних вище, прийнято також класифікувати цінні папери за такими
ознаками:

за формою носія: паперові (матеріалізовані) та безпаперові
(дематеріалізовані) цінні папери;

за способом позначення власника: іменні (в яких вказано ім’я власника),
пред’явницькі (в яких ім’я власника не вказується) та ордерні (права
засвідчуються власником при пред’явленні та передавальними надписами,
починаючи з першого власника, ім’я якого відображається у грошовому
документі).

7.Основні види та принципи класифікації цінних паперів першого порядку.

Значимою ознакою за якою класифікують цінні папери є їх забезпечення
реальними (нефінансовими) активами. Емітенти, зацікавлені в залученні
реального капіталу, випускають та розміщують цінні папери, які
обмінюються на грошові кошти або інші реальні активи. Такі інструменти
фондового ринку прийнято називати “фіктивним капіталом першого порядку”,
і представлені вони цінними паперами, які визначені як такі Законом “Про
цінні папери і фондову біржу”. Розгляд конкретних видів цінних паперів
розпочнемо з цінних паперів першого порядку, які підприємства,
центральні і муніципальні державні органи використовують для
фінансування своєї діяльності і необхідність торгівлі якими призвела до
формування та розвитку фондових ринків. Українське законодавство дає для
них такі визначення:

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність
облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на
відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками
підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах.

Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають
право на отримання встановленого доходу.

Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування
грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після
закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і
процентів по них.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

8.Види та характеристики інструментів власності.

Інструменти власності (прості акції), які надають власнику право
управління господарською діяльністю емітента акцій та майнові права щодо
отримання частини прибутку цього емітента.

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними, на предявника, безплатними, привілейованими
та звичайними. Іменна акція- це акція , де вказується назва власника.
Такі акції існують у документарній формі, і назва власника заноситься до
книги реєстрації, яку веде сам емітент.

Акції на предявника випускаються баз зазначення імені її власника, вони
не реєструються і фактичного володіння ними достатньо , щоб підтвердити
статус акціонера. Такі акції можуть продаватись і купувати на вторинному
ринку без реєстрації нового власника. В окремих країнах такі акції
складають 90% усіх акцій.

Звичайні акції продаються та засвідчують право власника на участь в
управління справами АТ, на одержання дивідендів,на певну частину майна,
яке залишається після ліквідації АТ.

Безплатні акції- акції, які емітент просто передає інвестору у
власність, це вид цінного паперу, що розподіляється між акціонерами бна
безоплатній основі, пропорційно кількості набутих раніше ними звичайних
акцій.

Привілейовані або преференційні акції- це акції , які засвідчують права
її власника на одержання дивідендів( фіксованих), на переважне право
першочергового одержання дивідендів, на пріорітетну участь в розподілв
майна АТ. Бувають кумулятивні, некумулятивні, з пайовою участю,
конвертовані, з коригованою ставкою дивідендів. Вони забезпечують
інвестору фіксований доход, не можуть бути випущені на суму, що
перевищує 10% статутного капіталу. Але такі акції не дають участі в
управлінні АТ, не мають права голосу на зборах.

Акції з голубими корінцями випускаютьмя великими компаніями , які мають
лідерство та стабільно виплачують дивіденди. Прибутклві акції –акції
компаній, які випускають дивіденди,що перевищують середній рівень.

9.Види та характеристики боргових інструментів.

Інструменти позики (найпоширенішими з яких є облігації підприємств та
державні, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, векселі).

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність
облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на
відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками
підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах. Поділяють
на іменні та на предявника,процентні та
безпроцентні,гарантовані(безпечні) та незабезпечені,серійні (
погашаються послідовно) і ординарні ( викуповуються одночасно), з правом
дострокового погашення(викуповуються раніше встановленого терміну),
компенсовані(вільно обмінюються на готівку),конвертовані ( обмінюються
на інші ЦП).

Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають
право на отримання встановленого доходу. Випускаються на такі строки: до
одного року( короткострокові); від 1 до 5 р.(середньострокові);від 5 до
10 років(довгострокові).

Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування
грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після
закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і
процентів по них.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

10.Гібридні цінні папери, їх види та характеристики.

Гібридні цінні папери – привілейовані акції, інвестиційні сертифікати,
конвертовані облігації тощо. Це такі цінні папери, які мають певні
характеристики як інструментів власності, так і інструментів позики.
Наприклад, привілейовані акції засвідчують дольову участь їх власників у
статутному фонді товариства та дають їм право на гарантоване отримання
фіксованого розміру доходу (незалежно від результатів діяльності цього
товариства) у вигляді дивідендів, але, разом з тим, власники таких акцій
не отримують права на управління товариством.

Привілейовані або преференційні акції- це акції , які засвідчують права
її власника на одержання дивідендів( фіксованих), на переважне право
першочергового одержання дивідендів, на пріорітетну участь в розподілв
майна АТ. Бувають кумулятивні, некумулятивні, з пайовою участю,
конвертовані, з коригованою ставкою дивідендів. Вони забезпечують
інвестору фіксований доход, не можуть бути випущені на суму, що
перевищує 10% статутного капіталу. Але такі акції не дають участі в
управлінні АТ, не мають права голосу на зборах.

Конвертовані облігації-облігації, які за бажанням власника можуть
обмінятись на інші ЦП ( акції), що випускаються цим же емітентом.

Інвестиційний сертифікат-документ, який надає ті ж самі грошові права,
що й акція, а його власник має такі ж права на отримання інформації, що
й акціонер.

11.Похідні цінні папери (деривативи), їх види та характеристики.

Інструменти “фіктивного капіталу другого порядку”, наряду з акціями та
облігаціями, є також досить поширеними об’єктами торгівлі на фондових
ринках, в першу чергу – депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси.

Депозитні розписки – це цінні папери, які вказують, що їх власник має
акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в
одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на
частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки
дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки.

Варрант – специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з
привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку
простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу
(як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє
корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та
привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати
прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх
ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті.

Опціон – угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає
опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої
дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка
виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому
(опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує
право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а
продавець контракту приймає на себе обов’язок по його виконанню. Опціони
є найбільш популярним фондовим інструментом. (До речі, перші опціони
відомі ще з ХVII століття). Бурхливий розвиток ринку опціонів призвів до
появи різноманітних його видів, спеціальних організованих ринків
опціонів (як то, Чиказька опціонна біржа), формування поряд із первинним
вторинного ринку опціонів.

Ф’ючерс – це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на
себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту
(або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по
обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню
строку ф’ючерсного контракту є обов’язковим.

12.Суб’єкти фондового ринку. Інвестори, емітенти, посередники та
інфраструктурні організації.

Такими основними учасниками фондового ринку є:Емітенти цінних паперів –
господарюючі суб’єкти, які від свого імені випускають цінні папери і
зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску.
Вони випускають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для
свого розвитку. Емітентом цінних паперів може бути також держава в особі
своїх органів та органи місцевого самоврядування, які можуть випускати
цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних
бюджетів та окремих проектів;

Інвестори – фізичні та юридичні особи, які мають вільні фінансвові
ресурси і наміри вкласти їх у фінансові активи з метою одержання коштів
доходу у вигляді дивідендів, процентів або приросту ринкової вартості
таких фінансових активів.

Посередники – юридичні особи, які опосередковують зустрічний рух коштів
та цінних паперів як на первинному, так і на вторинному ринку. Потрібно
розрізняти дві групи посередників:

власне посередники, тобто структури, які допомагають емітентам та
інвесторам здійснювати купівлю-продаж цінних паперів на комісійних
умовах, але не використовують власних коштів для проведення таких
операцій. До цієї групи відносяться торговці цінними паперами, в першу
чергу – брокери та андеррайтери;

фінансові посередники – активні учасники фондового ринку, які купують
фінансові інструменти на власний розсуд і, як правило, за власний
рахунок, формують інвестиційний портфель та отримують доход від його
володіння та від подальшого перепродажу цінних паперів. В міру
ускладнення фінансової системи усе збільшується набір послуг, які
надають фінансові посередники та, відповідно, з’являються нові види
фінансово кредитних установ.

Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або
групи учасників фондового ринку, які становлять його суб’єктну
інфраструктуру:

власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в
операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники,
але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення
таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого
досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на
фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято
відносити:

саморегулюючі організації – біржі та добровільні об’єднані професійних
учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є
те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та
їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової
етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників
саморегулюючої організації обов’язковими. Досягається виконання
встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім
учасникам фондового ринку в обов’язковому порядку встановлено вимогу
бути членом хоча б одного професійного об’єднання (така вимога діє в
Україні);

розрахунково-клірінгові установи – установи, які здійснюють платежі по
операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових
установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які
завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед
тим, що біржа – не банківська установа, вона є тільки місцем проведення
торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди,
тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна
спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При
централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений
банк – центральний (національний) банк або один із найбільших
комерційних банків країни;

депозитарні установи – установи, які здійснюють облік, збереження і
фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До
цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;

інвестиційні консультанти – структури, які здійснюють
інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі –
потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних
консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах
Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію.
Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та
ліцензується;

аудитори – спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний
контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники
фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності
фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності
надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора
публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом
інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в
ті чи інші цінні папери.

13.Інфраструктура фондового ринку та функції інфраструктурних
організацій.

Насправді ж інфраструктура фондового ринку налічує кілька десятків
різноманітних за функціями та місцем на фондовому ринку видів учасників,
які є високоспеціалізованими структурами, що виконують не більше
одного-двох видів операцій.

Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або
групи учасників фондового ринку, які становлять його суб’єктну
інфраструктуру:

власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в
операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники,
але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення
таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого
досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на
фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято
відносити:

саморегулюючі організації – біржі та добровільні об’єднані професійних
учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є
те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та
їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової
етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників
саморегулюючої організації обов’язковими. Досягається виконання
встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім
учасникам фондового ринку в обов’язковому порядку встановлено вимогу
бути членом хоча б одного професійного об’єднання (така вимога діє в
Україні);

розрахунково-клірінгові установи – установи, які здійснюють платежі по
операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових
установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які
завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед
тим, що біржа – не банківська установа, вона є тільки місцем проведення
торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди,
тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна
спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При
централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений
банк – центральний (національний) банк або один із найбільших
комерційних банків країни;

депозитарні установи – установи, які здійснюють облік, збереження і
фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До
цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;

інвестиційні консультанти – структури, які здійснюють
інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі –
потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних
консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах
Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію.
Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та
ліцензується;

аудитори – спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний
контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники
фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності
фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності
надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора
публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом
інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в
ті чи інші цінні папери.

14.Місце та роль посередників на фондовому ринку. Визначальні ознаки
фінансового посередництва.

В економічній літературі до фінансових посередників (або фінансових
інститутів) прийнято відносити такі професійні спеціалізовані установи,
які в інвестиційному процесі на ринку фінансових ресурсів виступають у
ролі принципалів, тобто залучають кошти випускаючи власні фінансові
зобов’язання (вимоги до себе) та на отримані кошти купують фінансові
активи інших емітентів, як правило – інструменти фондового ринку.

Можна виділити дві принципові відмінності фінансових посередників від
інших структур. Перша полягає у особливостях формування складу активів
фінансових посередників, в структурі яких левову частку займають
фінансові активи. Друга – в порядку участі в інвестиційному процесі, в
якому фінансові посередники використовують власні кошти (на відміну,
наприклад, від брокерів, які оперують грошима клієнтів). По мірі
розвитку фінансової системи ускладнюється та урізноманітнюється і
система фінансового посередництва. Це виявляється, по-перше, у появі та
розвитку все нових видів фінансово-кредитних установ, по-друге, в наборі
все нових та нових видів послуг, які надають ці установи.

Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків
різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових
посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи
клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна
виділити такі осовні групи фінансових посередників:

торговці цінними паперами (дилери),

банківські установи (комерційні та ощадні банки),

інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи
комерційних банків),

добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного
кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних
союзів, компаній приватного кредиту тощо),

страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного
страхування),

недержавні пенсійні фонди,

інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні
фонди).

Переміщення (трансфер) фінансових ресурсів також може бути здійсненим
за допомогою “фінансового посередника”, такого як інвестиційний фонд,
або інвестиційний банк. Спочатку посередник залучає фінансові ресурси
інвесторів в обмін на цінні папери власного випуску, а потім розміщує ці
фінасові ресурси у фінансові інструменти інших емітентів. Наприклад,
власник грошових заощаджень, може дати певну суму фінансовому
посереднику (наприклад, інвестиційному фонду) готівкою, одержуючи від
нього інвестиційний сертифікат, а потім інвестиційний фонд міг би
використати залучені таким чином кошти для вкладення в фінансові активи,
забезпечені реальним капіталом (придбати “фіктивний капітал першого
порядку”). Отже, фінансові посередники в буквальному значенні слова
засновують нові форми капіталу – у даному випадку – інвестиційні
сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за прямі дрібні інвестиції
завдяки можливості акумулювання значних активів в “одних руках” та їх
диверсифікації. Саме завдяки цьому цінні папери фінансових посередників
у країнах з ефективним та високоліквідним фінансовим ринком вважаються
найбільш якісними цінними паперами та є однією з основних форм
розміщення заощаджень.

15.Структура фінансового посередництва. Інституційні інвестори.

Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків
різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових
посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи
клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна
виділити такі осовні групи фінансових посередників:

торговці цінними паперами (дилери),

банківські установи (комерційні та ощадні банки),

інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи
комерційних банків),

добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного
кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних
союзів, компаній приватного кредиту тощо),

страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного
страхування),

недержавні пенсійні фонди,

інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні
фонди).

Починаючи з другої половини шістдесятих років в системі фінансового
посередництва відбулися значні структурні зрушення, результатом яких
сталася концентрація фінансової могутності в руках відносно невеликої
кількості організацій, відомих під узагальненою назвою – інституційні
інвестори.

Поняття “інституційні інвестори” використовується в економічній
літературі іноді як синонім поняття “фінансовий посередник”. При цьому
вживання терміну “інституційний інвестор” покликане підкреслити
відмінність структури, про яку йде мова, від індивідуальних інвесторів,
які володіють портфелями, всі доходи від яких належать безпосередньо їм.

Однак частіше цей термін “інституційні інвестори” використовується у
більш вузькому розумінні – стосовно до (а) пенсійних фондів, (б)
страхових компаній, (в) інвестицій, що здійснюють відділи довірчих
операцій банків та (г) інститутів спільного інвестування, які в
економічній науці, включаючи економічну статистику, дістали назву
небанківські фінансові інститути. Детальніше сутність, основні
передумови винкнення та нормативно-правові засади діяльності
інституційних інвесторів розглядатимуться у розділі REF _Ref531486083
\n \* MERGEFORMAT Ошибка! Источник ссылки не найден. “ REF
_Ref531486083 \* MERGEFORMAT Ошибка! Источник ссылки не найден. ”.

Належне місце інституційних інвесторів на фінансових ринках
забезпечується за рахунок наявності певних переваг у конкурентній
боротьбі перш за все з банківським сектором за фінансові ресурси. Можна
виділити наступні характеристики цих інститутів спільного інвестування.,
які дозволили їм зайняти свою нішу на ринку фінансового посередництва,
та з початку 80-х рр. ХХ ст. зайняти провідні позиції на фінансових
ринках розвинутих країн:

по-перше, інститути спільного інвестування дають змогу індивідуальним
інвесторам здійснювати інвестиції за надзвичайно гнучких умов, які
враховують індивідуальні побажання буквально кожного інвестора. Серед
найбільш важливих з цих умов – індивідуальний вибір співвідношення між
ризиком та потенційною доходністю вкладень, практично абсолютна їх
ліквідність, зниження до мінімального рівня розміру одиничного вкладу
інвестора;

по-друге, мінімальні законодавчі обмеження щодо діяльності в сфері
спільного інвестування дозволяють інститутам спільного інвестування з
одного боку – використовувати значно ширший у порівнянні з іншими
фінансовими посередниками спектр фінансових інструментів, в які ці
інститути вкладають кошти, а з іншого – застосовувати найрізноманітніші
варіанти інвестиційної політики.

Вищеназвані характеристики, що виділяють інститути спільного
інвестування з поміж інших фінансових посередників, призвели до
надзвичайно швидкого розвитку цих інститутів в останні два десятиріччя.
З точки зору росту активів можна говорити про феномен інститутів
спільного інвестування: якщо в 1980 році в США активи взаємних фондів,
які є найбільш популярним на даний час різновидом інститутів спільного
інвестування, складали лише 135 млрд. доларів США, то на середину
дев’яностих у взаємні фонди інвестовано майже 2 трлн. доларів США.

16.Роль фінансового посередництва в економічному зростанні в концепції
А. С. Пігу.

Теорія фінансового посередництва покликана розкрити роль та
значення фінансового посередництва в економічному зростанні.

В основі цієї теорії – ідея ефективного розподілу ресурсів на основі
подолання невизначеності, зниження ризику, зростання альтернативних
видів фінансових активів.

Основи теорії були закладені англійським економістом Артуром Сесілем
Пігу (Pigou) (1877 – 1959) та викладені в роботі “Економічна теорія
добробуту”. Ідея, яка дає пояснення ролі системи перерозподілу коштів за
допомогою механізмів кредитного та фондового ринку, в рамках яких
здійснюється такий перерозподіл з використанням різноманітних
фінансово-кредитних інструментів, в поступальному розвитку економіки,
можна представити наступним чином:

(а) зростання економічного добробуту вимірюється величиною
“національного дивіденду”, тобто приростом товарів та послуг, які
вироблені протягом року, що в міжнародній статистиці прийнято іменувати
валовим національним продуктом (ВНП). На думку А. С. Пігу, максимізація
“національного дивіденду” і має бути кінцевою метою економічної
діяльності,

(б) максимізація “національного дивіденду” залежить від оптимального
розміщення ресурсів, в першу чергу – трудового ресурсу та капіталу,

(в) на капітал (як ресурс, що має безпосереднє відношення до предмету
діяльності фінансових посередників) вирішальний вплив справляють два
фактори: фактор очікування та фактор тягаря невизначеності.

Якщо допустити, що ці два фактори не чинять вирішального впливу, то тоді
розподіл ресурсів багато в чому залежить від тих, хто володіє капіталом.
Разом з тим, власник капіталу не володіє інформацією про його (капітал)
найбільш ефективне застосування, перебільшує ступінь можливих втрат та
надто зменшує можливі доходи. Незнання доходу на інвестиції заважає
раціональному розподілу капіталу, скорочує обсяги капітальних вкладень,

(г) щоб зняти негативний вплив “тягаря невизначеності”, тобто
суб’єктивних оцінок власників капіталу щодо очікуваних доходів, на
зростання “національного дивіденду”, необхідно розділити фактори, що
впливають на розміщення капіталу таким чином, щоб “очікування”
(відстрочення використання благ) лягало на долю одних, а “тягар
невизначеності” – на долю інших. Іншими словами, має здійснюватись
перерозподілення ризику інвестицій,

(д) розподілення факторів, що чинять вплив на капітал, та, як наслідок,
розподілення ризику інвестування, досягається завдяки так званій
“системі гарантій” – основних елементів фінансово-кредитної системи, в
тому числі – наявністю, по-перше, фінансових ринків, по-друге,
відповідних інструментів за допомогою яких здійснюються
фінансові-кредитні операції, по-третє, системи фінансових посередників
тощо. В моделі А. С. Пігу фінансово-кредитна система покликана сприяти
раціональному розподілу капіталу (фінансових ресурсів) і, тим самим,
стимулювати зростання національного дивіденду. При цьому, саме за
допомогою системи фінансового посередництва долається (1) притаманна
власникам капіталу існуюча недосконалість знання та (2) невизначеність.
Саме фінансові посередники беруть на себе ризик інвестицій, управляють
ними, використовуючи професійні знання, якими вони володіють, щодо
реальних економічних умов та ринкової ситуації.

17.Наслідки розвитку фінансових посередників для економіки в концепції
Р. Голдсміта.

Теорія фінансового посередництва була розвинута в роботах Р. Голдсміта,
Дж. Герлі, Є. Шоу, У. Зілбера, Б. Фрідмана та інших.

Так, Реймонд Голдсміт, розвиваючи теоретичні основи фінансового
посередництва, спробував дати відповідь на питання: що є причиною
розвитку фінансових посередників та які наслідки має такий розвиток для
економіки в цілому?

Р. Голдсміт зауважує, що з точки зору індивідуального інвестора більш
привабливим є інвестування не в “первинні зобов’язання” (тобто в цінні
папери “першого емітента”), а у “вторинні зобов’язання”, які випускають
фінансові посередники (тобто через систему фінансового посередництва), в
силу їх меншої ризикованості. Така ситуація об’єктивно сприяє розвитку
системи інститутів, що здійснюють фінансове посередництво, які
випускають “вторинні зобов’язання”, тобто приймають вкладення або іншими
методами акумулюють індивідуальні заощадження, з метою наступного
перерозподілу накопичених коштів у формі кредитів або у вигляді вкладень
в різноманітні фінансові інструменти. Розвиток системи фінансового
посередництва, в свою чергу, сприяє розширенню кола інвесторів і
залученню в господарський оборот грошових коштів тих осіб, які не
схильні інвестувати в первинні зобов’язання.

Таким чином, в концепції Р. Голдсміта система фінансового посередництва
виступає, по-перше, як необхідна форма розв’язання наявного протиріччя
між потребами економіки в додаткових фінансових ресурсах та обмеженістю
їх пропозиції, по-друге, як певний механізм, який сприяє не тільки
акумуляції необхідних ресурсів, але і їх раціональному розміщенню.

18.Переваги непрямих інвестицій з точки зору власників заощаджень та
фінансові інновації. Теорія “фінансових інновацій”.

В основі концепції американських вчених Дж. Герлі та Є. Шоу лежить ідея
про паралельність зростання доходів та накопичення активів, оскільки
власники вільних грошових коштів зацікавлені не тільки (і не стільки) в
збереженні ліквідності заощаджень, але й в надійності та вигідності
вкладень. Реалізація зацікавленості власників заощаджень досягається за
наявності пропозиції різноманітних фінансових послуг та їх розвитку,
адекватному розвитку попиту на ці послуги з боку індивідуальних
інвесторів. В результаті, на думку Дж. Герлі та Є. Шоу, непрямі
інвестиції – вкладення у “вторинні зобов’язання”, емітовані
фінансово-кредитними інститутами, – вигідніші для населення, ніж в
звичайні форми багатства або в у вигляді прямих інвестицій у “первинні
зобов’язання”.

Роблячи висновок про віддання переваги інвестуванню у “вторинні
зобов’язання”, вчені обгрунтували необхідність постійних “фінансових
інновацій”.

Ідея Дж. Герлі та Є. Шоу про зростаючу в міру зростання доходів
схильність населення до непрямих інвестицій та викликаних нею
“фінансових інноваціях” знайшла свій подальший розвиток в теорії
“фінансових інновацій”, запропонованій У. Зілбером. Концепція Дж. Герлі
та Є. Шоу була доповнена ідеями про здатність фінансово-кредитної
системи в умовах невизначеності ризик інвестицій, перерозподіляти тягар
ризику поміж економічними агентами.

19.Значення фінансового посередництва для розвитку економіки в теорії Й.
Шумпетера.

На принципово відмінних від позиції А. С. Пігу підходах щодо розуміння
розвитку економіки базуються теоретичні викладки стосовно ролі системи
фінансового посередництва в цьому розвитку австрійського економіста
Йозефа Шумпетера. Під розвитком економіки (на відміну від А. С. Пігу) Й.
Шумпетер розуміє не зростання кількісних показників, а “зміни
господарського кругообігу, які економіка сама породжує, тобто тільки
випадкові зміни “представленого самому собі”, а не спричинюваного до
руху імпульсами ззовні, народного господарства”. Іншими словами, для Й.
Шумпетера розвиватися – значить комбінувати, створювати нові
співвідношення “речей і сил”. Забезпечувати ці нові комбінації і
покликана система фінансового посередництва яку, в силу такого підходу,
іноді іменують концепцією інноваційного фінансування. Інноваційне
фінансування економічного зростання система фінансового посередництва,
на думку Й. Шумпетера, виконує не за допомогою перерозподілу наявного
народногосподарського фонду заощаджень, а шляхом створення грошей
(квазігрошей), в тому числі через створення специфічних фінансових
інструментів, які використовуються в платіжному обороті.

20.Функції фінансових посередників у ринковій економіці

Дослідження питання функцій (як зовнішнього прояву властивостей об’єкту
в системі відносин), які виконує система фінансового посередництва,
здійснювалось в контексті формування та розвитку теорії фінансового
посередництва.

Першою та найважливішою функцією фінансового посередництва, яка
безпосередньо випливає із концепції фінансового посередництва,
запропонованій А. С. Пігу, є (1) функція ефективного розміщення
інвестицій в умовах, коли власники заощаджень не можуть і не знають як
ефективно розмістити свої кошти.

Подальший розвиток теорії фінансового посередництва характеризувався
тим, що, як правило, окремими економістами здійснювалось більш глибоке
дослідження окремих аспектів функціонування системи фінансового
посередництва як складової фінансово-кредитної системи. Результатом
такого дослідження стало виявлення окремих специфічних функцій,
пов’язаних з тим чи іншим аспектом функціонування системи фінансового
посередництва.

Так, дослідження Й. Шумпетера, присвячені ролі інноваційного
фінансування в розвитку економіки, дозволили йому зробити висновок, що
фінансовому посередництву притаманні такі функції (точніше – група
функцій) як:

(2) функція стимулювання підприємницької діяльності та платіжного
попиту,

(3) функція вилучення коштів із сфер традиційного застосування і їх
направлення на розвиток економіки новим шляхом,

(4) функція безпосередньої участі в створенні та управлінні
підприємствами.

Представник сучасного покоління дослідників фінансового посередництва
американський вчений Б. Фрідман, в моделі якого фінансове посередництво
було виведено за рамки відносно вузької банківської системи (тобто
окреслив рамки цієї системи в сучасному її розумінні: окрім банківських
установ до системи фінансового посередництва він відніс різноманітних
інституціональних інвесторів та небанківські кредитні установи), до
вищевказаних функцій додає (5) функцію диверсифікації ризику різних
видів активів, страхування непередбачуваного ризику та його розподіл між
агентами.

Крім того, у якості однієї з характеристик фінансового посередництва Б.
Фрідман називає економію на масштабах операцій та за допомогою
спеціалізації.

Розвиток нових форм фінансового посередництва, впровадження фінансових
інновацій об’єктивно розширюють спектр функцій, які виконують фінансові
посередники. Так, все більшого значення набувають такі функції як (6)
функція управління капіталами та (7) інформаційне посередництво, які
тісно пов’язані між собою.

Окремі економісти серед функцій фінансового посередництва виділяють
також (8) функцію управління рухом фінансів всередині крупних
корпорацій, вияв якої пов’язаний з глобальними процесами об’єднання
капіталів промислових, торгових та фінансово-кредитних організацій.

В тій чи іншій мірі більшість функцій, притаманних системі фінансового
посередництва в цілому, проявляються також в діяльності
інституціональних інвесторів.

Вияв окремих функцій обмежується специфікою функціонування цих структур
та певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності
(зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів,
участі в операціях на фондовому ринку).

Крім головної (загальновизначальної) функції (1), через діяльність
інститутів спільного інвестування найбільш повно виявляються ті функції,
які безпосередньо пов’язані із предметом діяльності цих інститутів, а
саме:

функція управління індивідуальними капіталами інвесторів шляхом надання
послуг інформаційного характеру (відповідає функціям (6) та (7)), а
також

функція диверсифікації дрібних капіталів учасників спільного
інвестування через формування портфеля колективних інвестицій (частково
відповідає функції (5)).

Реалізація вищеназваних функцій здійснюється опосередковано, через
продаж цінних паперів, емітентами яких є інститути спільного
інвестування, завдяки чому спонсори цих інститутів отримують свого роду
права на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами.

21.Система інформаційного забезпечення інвесторів (зміст, структура,
завдання) та місце в ній фінансового посередництва.

Як було сказано вище, одними з найважливіших функцій інституту
фінансового посередництва, які реалізуються в площині взаємовідносин
“фінансовий посередник – неінституціональний інвестор”, є такі функції,
як надання неінституціональним інвесторам інформаційних послуг (або,
іншими словами, інформаційне посередництво) та управлінням капіталами
неінституціональних інвесторів.

Інформаційне посередництво, яке набуває все важливішого значення в
структурі фінансового посередництва (як, до речі, і в економіці в
цілому), покликано знизити невизначеність інвестицій.

Чим же викликається попит на послуги з інформаційного посередництва?

З точки зору власника інвестиційних ресурсів успішність інвестування
буде тим вищою, чим точніше будуть визначені майбутні доходи на вкладені
кошти. Іншими словами, ризик інвестування визначається різницею між
очікуваними та реальними доходами від вкладень. В свою чергу, точне
визначення майбутніх доходів (тобто зниження ризику інвестування)
безпосередньо залежить від обсягу та якості інформації до якої інвестор
має доступ.

З цього приводу досить влучним є визначення проблеми, яку необхідно
вирішити для створення раціонального економічного порядку, яке було дане
англійським економістом Фрідріхом фон Хайєком ще в 1945 році: “якщо ми
володіємо всією необхідною інформацією, якщо ми можемо починати з даної
системи надання переваг і якщо ми володіємо повним знанням про наявні
засоби, то єдине, що необхідно, – це логіка”.

Однак проблема полягає в тому, що дані, з яких по суті і розпочинається
процес прийняття рішень, ніколи не є повністю доступними для кожного із
потенційних агентів інвестиційного процесу.

З іншого боку, розподіл інформації на фінансовому ринку не є
рівномірним, що початково ставить учасників інвестиційного процесу у
нерівні умови.

Так, особа яка використовує інвестиції у порівнянні з інвестором
об’єктивно має більшу визначеність стосовно майбутніх доходів на
здійсненні інвестиції, оскільки вона одночасно виступає і в ролі
“споживача” інвестицій, і в ролі продуцента майбутнього доходу.

Так само нерівномірним є розподіл інформації і між окремими інвесторами.
Через це одні власники інвестицій володіють більшим обсягом інформації,
інші – меншим.

Нерівномірний розподіл інформації на ринку частково долається за
допомогою системи інформаційного забезпечення інвесторів, призначенням
якої є вирішення проблеми створення рівних умов для всіх інвесторів щодо
доступності до економічної інформації.

Система інформаційного забезпечення інвесторів реалізується, по-перше,
через встановлення державою гарантій щодо забезпечення інвесторів
фінансовою та діловою інформацією, та, по-друге, через надання
інформаційних послуг.

Державні гарантії щодо забезпечення інвесторів інформацією базуються на
законодавчо встановлених вимогах до “споживачів” інвестицій щодо
розкриття та публікації певного мінімуму інформації про їх
фінансово-майновий стан та результати діяльності.

Іншими каналом через який здійснюється забезпечення інформаційних потреб
інвесторів є інформаційне посередництво, провідну роль в якому
відіграють фінансові посередники.

22.Форми інформаційного посередництва (пряме та непряме інформаційне
посередництво). Надання інформаційних послуг як функція фінансового
посередництва.

Інформаційне посередництво на практиці проявляється у двох основних
формах:

а) в прямій формі, до якої відносяться консультації, різні види
економічного аналізу, видання різноманітних бюлетенів економічної
інформації тощо,

б) в непрямій (опосередкованій) формі, під якою розуміють управління
фондами і активами.

У випадку “прямої” торгівлі інформацією власнику інформації байдуже як і
з якою ефективністю ця інформація використовується. Він є вдоволеним вже
тим, що отримує доходи від своїх знань, які знаходять попит.

Здіснення фінансового посередництва пов’язане із непрямим інформаційним
посередництвом.

“Непряме” інформаційне посередництво є специфічною формою оплати
інформації власником капіталу (активів), яка (оплата) полягає у передачі
власником капіталу своїх ресурсів власнику інформації. Таким чином
здійснюється обмін інформацією і інвестиційними ресурсами. Власник
інформації отримує комісійні за інформаційні послуги, які фактично є
вирахуванням із доходу самого власника інвестиційних ресурсів, а
останній отримує певні гарантії щодо потенційного доходу, хоча і
зменшеного на величину комісійних. (Оскільки можливі втрати від
інвестицій, що здійснюються в умовах невизначеності, більші, ніж плата
за інформацію, власник інвестиційних ресурсів погоджується розділити
доход). Таким чином, інформація стає фактором доходу і тому, по-суті, –
продуктивним ресурсом. При цьому, на формування попиту та пропозиції на
інформаційні послуги вирішальний вплив чинять такі фактори як, з одного
боку, розподіл вільних грошових ресурсів (які потенційно є
інвестиційними ресурсами) та, з іншого, ставлення до ризику агентів
інвестиційного процесу.

23.Теорія агентства та подолання конфлікту інтересів продавця та покупця
інформації.

Основний смисл теорії агентства полягає у виявленні можливостей власника
ресурсів (принципала), який купує інформацію та делегує право прийняття
інвестиційних рішень власнику інформації (агенту), аналізувати дії
агента, який використовує делеговані йому права принципала, впливати на
дії агента та контролювати їх з метою захисту максимально можливого
доходу від своїх ресурсів (корисності ресурсів).

Згідно теорії агент і принципал діють в умовах ризику і невизначеності.

Принципал видає права власника агенту і, тим самим, ділить з агентом
ризик, захищаючи себе від більшого ризику.

Однак, він не в змозі перевірити в деталях і прослідкувати всі дії
агента, спів ставити їх зі своїми потребами. Він не має в своєму
розпорядженні повної інформації про якість послуг агента.

Міру знань принципала про дії агента прийнято називати “оглядовістю”.
Низька міра “оглядовості” знижує ефект захисту від ризику принципала,
збільшує його “моральні витрати”, під якими слід розуміти ризик
невідповідності якості інформації, що отримує принципал, обсягу
ресурсів, що передаються ним агенту, та розміру потенційного доходу від
інвестування цих ресурсів. При цьому, вищевказані “моральні витрати”
практично неможливо застрахувати та повністю ліквідувати.

З точки зору теорії низька міра оглядовості дій агента заважає
виробленню принципалом оптимального рішення по вибору агента. Отже,
завжди існує можливість укладення більш вигідного, гарантованого
додатковою інформацією контракту між агентом і принципалом.

Особливе значення для принципала має визначення міри оглядовості дій
агента до укладення контракту. Попередня інформація про агента є
найбільш цінною.

Традиційними джерелами інформації про агентів є фінансові звіти,
рекламні повідомлення, публікації в пресі. Зібрана принципалом
інформація слугує основою для прийняття зваженого та розумного рішення
стосовно вибору агента та визначення умов контракту з ним. Таким чином,
теоретично витрати, пов’язані із збором інформації про агентів,
окуповуються укладанням оптимального контракту.

Однак у реальному житті важко дати об’єктивну оцінку зібраній
інформації. Суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на вихідну
інформацію, які викривляють або можуть викривити її, прийнято називати
“інформаційним шумом”.

Теоретичні дослідження проблеми “оглядовості” дій агента, яка лежить в
основі теорії агентства, розподіляються по двох основних напрямках.

Перший – дослідження оптимального вибору умов договору між принципалом
та агентом, а також оптимального розподілу ризику між ними.

Представляючи зустрічні пропозиції щодо умов контракту, принципал та
агент розраховують на максимальне задоволення своїх інтересів.

Одним із головних факторів інтересу сторін є отримання ними
максимального доходу.

При цьому, для агента цей інтерес втілюється у розмірі компенсації за
його послуги, а для принципала – у таких умовах контракту, при яких
агент буде змушений з метою отримання бажаної компенсації добиватися
максимального забезпечення інтересів принципала.

З метою впливу на умови контракту у власних інтересах агент зацікавлений
знати якомога більше з того, що знає принципал. Для досягнення своїх
цілей агент може проводити превентивні заходи, направлені на формування
думки принципала. Для цього, як правило, створюються специфічні канали
розповсюдження інформації (так звані комунікаційні системи) за допомогою
яких здійснюється вплив на умови майбутнього контракту з принципалом.
При цьому, не виключається можливість того, що агент може
розповсюджувати не зовсім правдиву або спотворену інформацію.

З іншого боку, принципал, пропонуючи умови контракту, розраховує, що ним
урахована вся можлива інформація, і він діє не “наосліп”.

Однак не існує ситуації, за якої принципал може стверджувати, що
урахував всю інформацію, а агент не може стверджувати що він знає всю
інформацію принципала для укладення контракту. Відповідно, “моральні
витрати”, викликані неврахуванням тієї чи іншої інформації (та, як
наслідок потенційні можливості щодо укладення більш вигідного контракту)
можливі як зі сторони принципала, так і зі сторони агента.

Другий – дослідження впливу додаткової інформації, яку отримує
принципал, на умови контракту з агентом, а також визначення часу, коли
отримання додаткової інформації може найбільш ефективно вплинути на
контракт.

Подолання конфлікту інтересів продавця та покупця інформації. В “теорії
агентства” знаходить втілення об’єктивно існуючий конфлікт інтересів
агента та принципала: власник інформації, що залучає інвестиційні
ресурси для власної комерційної діяльності, зацікавлений підняти ціну
інформації і тим самим збільшити свою долю в сукупному доході від
інвестування отриманих ресурсів, а власник ресурсів, що купує
інформацію, прагне до якомога більшого доходу на свої ресурси. Крім
того, вищевказаний конфлікт інтересів доповнюється нерівномірним
розподілом інформації на ринку та “моральними витратами” (ризиком
невідповідності обсягу та якості інформації, що обмінюються …),
(фактори ризику отримуваної принципалом інформації та можливість
часткового розв’язання конфлікту інтересів агента та принципала)

24.Цілісний механізм фінансового посередництва у країнах з розвиненою
ринковою економікою.

Фінансове посередництво у широкому розумінні охоплює усі види фінансових
інститутів, які залучають кошти клієнтів для їх подальшого вкладення у
різноманітні фінансові активи. Місце та роль небанківських фінансових
інститутів, насамперед обсяги залучених ними ресурсів та контрольованих
ними активів у загальних обсягах, контрольованих фінансовим сектором
економіки, у різних країнах неоднакові. Так, у Японії і Німеччині значна
частка інвестиційних заощаджень і, відповідно, довгострокових фінансових
інвестицій , контролюється банками. У США інвестиційна діяльність банків
дуже обмежена, що сприяло розвитку спеціалізованих інститутів з
колективного інвестування, насамперед інвестиційних компанії різного
типу. Звідси перший висновок – особливості національного законодавства з
питань фінансів, банківської діяльності та інвестицій, справляють
значний вплив на формування структури фінансового посередництва.

Інвестиційні заощадження як необхідна передумова виникнення і розвитку
системи фінансового посередництва відіграють вирішальну роль у розвитку
системи небанківського фінансового посередництва. Як частина поточного
доходу інвестиційні заощадження формуються у значних обсягах,
насамперед, у високорозвинутих країнах. І, навпаки, у небагатих країнах
фінансове посередництво як вид діяльності перебуває у зародковому стані.
Причина цього – мізерні обсяги інвестиційних заощаджень.

Економічними дослідженнями було встановлено, що норма заощаджень, тобто
частка доходу, яка не споживається протягом року, а інвестується і не
залежить від обсягів доходу -на поточне споживання використовується від
80 до 60 процентів доходу. При однакових пропорціях розподілу поточного
доходу – механізм використання заощаджень у слаборозвинутих країнах
суттєво відрізняється. Незначні обсяги заощаджень стають на перешкоді
розвитку інститутів фінансового посередництва. Інституційні інвестори,
такі як страхові компанії та пенсійні фонди, у таких країнах не
відіграють помітної ролі, перебуваючи у стані становлення. Тому
найбільшої завершеності та спеціалізації структура фінансового
посередництва набула у високорозвинутих країнах. Звідси другий висновок
– сучасна багатогалузева і впливова система фінансового посередництва є
характерною для країн зі стабільно високим рівнем середньодушового
доходу. Важливо розуміти, що інвестиційні заощадження є первинними по
відношенню до фінансових посередників, які надають послуги щодо їх
надійного і ефективного розміщення.

Форми фінансового посередництва варто розглядати на прикладі
узагальненого досвіду розвинутих країн. Фінансові посередники,
конкуруючи за інвестиційні заощадження приватних осіб, змушені
орієнтуватись на інвестиційні цілі. По ступеню важливості мотиви для
інвестування можуть бути представлені у такій послідовності: 1)
створення резервів на “чорний день” ( 2)надійне і гарантоване
забезпечення у похилому віці ( 3)нагромадження коштів для придбання
нерухомості та товарів тривалого використання.

Розглядаючи основні види фінансових посередників, необхідно уявляти собі
їх місце і роль у сучасному механізмі трансформації заощаджень в
інвестиції. Схематично механізм трансформації заощаджень в інвестиції у
високорозвинутих країнах можна визначити як трирівневий, умовно
виділивши такі його етапи:

формування інвестиційних заощаджень приватних осіб – інвесторів;

формування довгострокових пасивів інституційних інвесторів (пенсійних
фондів та страхових компаній зі страхування життя);

розміщення цінних паперів, випущених фінансовими посередниками
(інвестиційними компаніями), або укладення контрактів з інститутами
довірчого управління (трастами) щодо управління капіталами.

26.Вплив на формування цілісного механізму фінансового посередництва
інвестиційних мотивів населення.

Кожна приватна особа може з метою отримання додаткового доходу може
розмістити власні короткострокові заощадження на депозитних рахунках у
комерційному банку, вкласти їх в інвестиційні компанії, які працюють з
інструментами грошового ринку. Крім того, приватна особа вправі і в
деяких випадках обов’язково повинна використати частину заощаджень для
придбання полісів з медичного та інших видів страхування. В свою чергу
страхові компанії зі страхування майна, медичного страхування та
страхування від нещасних випадків вкладають кошти переважно у
найліквідніші активи – муніципальні і державні цінні папери.
Врешті-решт, поточні заощадження взагалі можуть нікуди не вкладатись, а
зберігаються на поточних рахунках у комерційних банках. Економічна
сутність цих операцій полягає у їх короткостроковому характері.

Частина заощаджень залишається приватною особою з метою забезпечення
власних витрат у похилому віці, на випадок непередбачених обставин і
нагромадження коштів у спадщину. У сучасних умовах зберігання заощаджень
у грошовій формі не забезпечує збереження реальної купівельної вартості
внаслідок інфляції. Сучасна система фінансового посередництва створена з
метою збереження реальної вартості заощаджень та отримання додаткового
доходу від володіння чи операцій з фінансовими активами, або узагальнено
– від управління інвестиційним портфелем. Сьогодні у результаті еволюції
механізм фінансового посередництва можна розглядати як систему
спеціалізованих інститутів, які відрізняються

строками виплати доходу та повернення коштів (строкові , до запитання та
змішані);

юридичними особливостями залучення коштів (з переходом або без переходу
права власності до фінансового посередника);

інвестиційною політикою (консервативною, орієнтованою на збереження
вартості вкладених коштів; агресивною – з пріоритетом максимізації
доходів).

Залишок заощаджень приватного інвестора (після виділення
короткострокових або поточних заощаджень) розподіляється між 1)
інституційними інвесторами, 2) фінансовими посередниками або 3)
безпосередньо використовується на придбання фінансових активів (акцій,
облігацій і т.і.) через брокерські контори чи розміщується на рахунках
банків і небанківських фінансових інститутів.

Характерним прикладом розміщення приватних заощаджень у ринковій
економіці є статистичні дані по США – країні, у якій успішно
розвиваються усі відомі на сьогодні форми фінансового посередництва.

На показано, які структурні зміни відбулись за останні 15 років у
персональних приватних заощадженнях у США. Слід звернути увагу на те, що
відносна частка акцій та облігацій, придбаних приватними особами в
індивідуальному порядку, має тенденцію до скорочення. Минули часи, коли
беззаперечний пріоритет надавався акціям та облігаціям – до середини
80-х рр. ХХ ст. Якщо в 1985 р. майже половина (точніше 48%) заощаджень
було вкладено у цінні папери, то в 2000 році – лише третина (32%).
Другим по вагомості способом зберігання заощаджень залишаються
комерційні банки та квазібанки (взаємні фонди грошового ринку, кредитні
спілки) – більш ніж чверть заощаджень в 2000 р. розміщувалось саме тут.
У поліси зі страхування життя та пенсійного страхування на кінець 2000
р. було вкладено 16 % заощаджень американців, толі як в 1985 р. – 11%.
Частка коштів на рахунках пенсійних внесків у пенсійні фонди дещо
скоротилась – на кінець 2000 р. внески до пенсійних фондів складали лише
9% заощаджень. Популярність розміщення заощаджень в акціях інвестиційних
компаній поступово зростає – на кінець 2000 р. десята частина заощаджень
в Америці була вкладена саме у ці фінансові інструменти. У довірче
управління на цю ж дату знаходиться менш ніж 5 % заощаджень. Наведені
факти свідчать, що роль фінансових посередників в ефективному розміщенні
заощаджень населення зростає, поступово витісняючи безпосереднє
вкладення заощаджень в акції та облігації.

27.Управління капіталами як елемент фінансового посередництва. Форми
управління капіталами.

Інформаційне посередництво, що надається у непрямій формі, передбачає що
агент (тобто власник інформації) приймає від принципалів (тобто
власників інвестиційних ресурсів) в управління капітал, отримуючи за це
відповідну винагороду.

Управління капіталами здатне понизити міру ризику і невизначеності
інвестицій.

На практиці управління капіталами здійснюється переважно в двох формах –
по-перше, у формі управління фондами та, по-друге, у формі управління
індивідуально визначеними активами.

Управління фондами притаманне тим видам фінансових посередників, які,
випускаючи власні боргові зобов’язання, залучають кошти
неінституціональних інвесторів та використовують отримані таким чином
кошти для формування інвестиційного портфеля.

Найбільш яскравими представниками з числа інститутів, які надають
послуги у сфері фінансового посередництва, здійснюючи управління
фондами, є інститути спільного інвестування.

Продаючи цінні папери власної емісії дрібним вкладникам (в Україні це –
інвестиційні сертифікати, в інших країнах як правило – акції), інститути
спільного інвестування одночасно торгують знаннями та досвідом своїх
керуючих, а також розробками тих структур, які виступили спонсорами цих
інститутів.

Діяльність інститутів спільного інвестування, які вкладають накопичені
від продажу цінних паперів власної емісії кошти переважно в цінні
папери, що обертаються на вторинному ринку, у кінцевому підсумку
зводиться до управління індивідуальними капіталами дрібних інвесторів,
диверсифікації особистих акціонерних портфелів з метою досягнення
максимально стабільного та максимально можливого доходу протягом
значного періоду часу. Ці функції здійснюються опосередковано, через
продаж цінних паперів власної емісії.

Таким чином, реалізацію інститутом спільного інвестування цінних паперів
власної емісії з точки зору управляючих цим інститутом можна розглядати
як свого роду право на компетентне та кваліфіковане управління
особистими активами вкладників. В свою чергу для колективу вкладників
інституту спільного інвестування таке делегування прав управляючому цим
інститутом є, з одного боку, формою зниження невизначеності стосовно
сукупності їх індивідуальних активів, та, з іншого боку, колективною
формою зниження ризику інвестицій.

В діяльності інститутів спільного інвестування проявляється в
специфічному вигляді “ефект” синдикату або консорціуму, учасники якого
несуть однаковий інвестиційний ризик. В рамках інституту спільного
інвестування якраз і здійснюється зрівнювання ризику окремих дрібних
інвесторів. Однак якщо члени синдикату зрівнюють свої ризики завдяки
прийняттю спільних рішень і угоді про спільне несення витрат, то
зрівнювання ризиків вкладників інституту спільного інвестування
здійснюється під контролем та управлінням професійних менеджерів.

Управління індивідуальними активами здійснюється за допомогою інституту
довірчого управління коштів інвесторів, або, іншими словами, шляхом
здійснення фінансовими посередниками трастових операцій. За допомогою
такої форми фінансового посередництва також, як і у випадку з
управлінням фондами, досягається зниження невизначеності інвестицій.
Однак функція зрівнювання ризику з іншими інвесторами цій формі
посередництва не притаманне.

28.Виникнення та еволюція інституту фінансового посередництва.

Виникнення інституту приватної власності є першою важливою передумовою
виникнення інституту фінансового посередництва. Поява трастів і розвиток
права довірчого управління набуває широкого поширення в Англії,
починаючи з ХІІ століття. Відтоді розвинулась особлива галузь
англійського права, яка чітко регламентує обов’язки власника та
довіреної особи.

Проте нагромадження багатства у матеріальній та грошовій формі та
відокремлення права володіння принципала від права управління є лише
необхідною умовою становлення фінансового посередництва. З розвитком
кредиту, а набагато пізніше, разом з поширенням фінансових активів –
цінних паперів, розпочинається процес нагромадження багатства у формі
фінансових активів Одночасно виникає попит на послуги щодо
кваліфікованого управління капіталами. Зацікавленість у таких послугах
зростає разом з розвитком фінансових ринків з таких причин:

власнику стає дедалі складніше зорієнтуватись у складних
взаємовідносинах на фінансових ринках;

встановлюється порядок, згідно з яким операції з фінансовими активами
повинні проводитись на організованих ринках (фондових біржах і
позабіржових торгівельних системах), доступ до яких отримують лише
професійні торгівці цінними паперами на підставі спеціального дозволу.

Таким чином, формування та розвиток організованих фінансових ринків є
другою важливою передумовою створення інституту фінансового
посередництва.

Слід звернути увагу на те, що прискорений розвиток цих процесів мав перш
за все у США. До основних причин цього факту відносять 1) бурхливий
розвиток підприємницької діяльності, товарних і фінансових ринків; 2)
наявність достатньо розвинутого інституту довірчого управління в
англо-саксконському праві. Поступово розвивається окремий вид діяльності
– управління боргами за дорученням принципала за комісійну винагороду.
Спочатку такі послуги надаються окремими приватними агентами, а цей
період прийнято вважати першим етапом у розвитку трасту як першої форми
фінансового посередництва. Але вже з початку ХІХ ст. виникає ідея
створення інститутів довірчого управління капіталами клієнтів. Виникають
спеціалізовані довірчі інститути або трасти, тобто установи або
структурні підрозділи банків, які на підставі довіреності чи договору
про опікунство надавали послуги щодо управління капіталами.

Автором ідеї щодо створення спеціалізованої установи з довірчого
управління майном вважають відомого американського фінансиста та
політика А. Гамільтона за пропозицією якого в 1806 році була створена
перша корпорація по управлінню майном, доходи від якого за заповітом
мали використовуватись для сплати пенсій морякам. За заповітом в
управління цієї корпорації були передані нерухомість і акції.
Встановлюється порядок, який вимагає отримання офіційного дозволу на
надання послуг з довірчого управління. Однією з перших компаній, яка
отримала такий дозвіл була корпорація “Фармер файєр іншуранс енд лоан
компані”, яка з часом перетворилась в один з найбільших комерційних
банків США – “Сіті-корп”. Друга трастова компанія США – “Нью-Йорк лайф
іншуранс енд траст компані”, яка отримала офіційний дозвіл в 1828 р.,
також згодом була перетворена у банк – “Бенк оф Нью-Йорк компані”. Слід
зазначити, що послуги з довірчого управління були одним з видів послуг,
які надавались зазначеними компаніями, але не виключним видом
діяльності. Ця особливість характерна для другого етапу розвитку трасту
як форми фінансового посередництва.

Специфіка довірчого управління як окремого виду діяльності призвела до
його відокремлення в окремий вид бізнесу. З 1853 р. починається третій
етап розвитку трастів. У цьому році було створено першу спеціалізовану
трастову компанію. Послуги з довірчого управління майном і капіталами
виділяються у самостійний вид бізнесу. Необхідність захисту інтересів
довірителів та значне зростання обсягів капіталів та майна, переданих у
довірче управління, активніша участь трастових компаній у торгівлі
цінними паперами об’єктивно вимагали запровадження державного контролю
за діяльністю цих інститутів. Після кризи 1973 р. у США приймаються
законодавчі акти, що запроваджують нагляд за діяльністю трастових
компаній. Державне регулювання та нагляд за трастами – характерна ознака
четвертого етапу розвитку цієї форми фінансового посередництва. У
подальшому розвиток трастів характеризувався, по-перше, ускладненням
взаємовідносин банківського та трастового бізнесу (їх злиттям та
розділенням) та виникненням спеціалізованих трастових інститутів, таких
як загальні трастові фонди, підприємницькі трасти, універсальні трасти
тощо.

Довірче управління капіталами передбачає індивідуальний характер
взаємовідносин з кожним довірителем. Довіритель передає повіреному в
управління власний капітал, який вкладається згідно з вимогами
принципала. При цьому ризики щодо збереження капіталу несе принципал,
траст є лише номінальним власником активів, отриманих від принципала в
управління або придбаних за його рахунок.

29.Основні етапи розвитку фінансового посередництва у розвинутих країнах
– коротка характеристика.

Інститут довірчого управління капіталами на сьогодні є досить поширеним,
особливо у США, Великобританії і Японії. У США активи пенсійних фондів
великих корпорацій та майно благодійних організацій, передаються в
управління трастовим відділам комерційних банків. Послуги з довірчого
управління капіталами користуються попитом також і у фізичних осіб з
високими доходами. Довірче управління капіталами як послуга включає в
себе також елементи заповіту власника стосовно управління майном після
його смерті. Індивідуальний характер довірчого управління робить цей вид
фінансового посередництва доцільним при наявності значних за розмірами
капіталів, якими володіють інституційні інвестори та заможні приватні
особи. За оцінками трастові відділи комерційних банків у США управляють
10-15% усіх акцій. Більш масовий характер цей вид фінансового
посередництва набув у Японії. У цій країні трастові операції
спеціалізованих (трастових) банків є чи не найважливішою складовою
частиною механізму формування інвестиційних ресурсів. На трастових
рахунках акумулюються кошти фізичних осіб та інституційних інвесторів,
порядок використання цих коштів визначається трастовим договором –
вкладення у цінні папери, надання довгострокових кредитів. У
Великобританії саме на принципах довірчого управління (а не
корпоративного права) формуються капітали інвестиційних трастів.

Особливості фінансового посередництва у Німеччині визначається особливою
роллю, яку тут відіграють комерційні банки, які мають широкі права щодо
інвестування у цінні папери. Регулювання німецьких інвестиційних
компаній (Investment-Gesellschaft) вважається одним з найжорсткіших у
світі. Навіть діяльність інвестиційних фондів регулюється положеннями
банківського законодавства. Управляючими компаніями інвестиційних фондів
можуть бути виключно інвестиційні компанії. Закон про інвестиційні
компанії (KAGG) прирівнює інвестиційні компанії до кредитних установ, на
інвестиційні компанії поширюються всі вимоги, які висуваються до
комерційних банків, а також нагляд з боку Федерального відомства з
нагляду за кредитними установами. У порівнянні з англосаксонськими
країнами небанківські фінансові посередники у цій країні займають
набагато слабші позиції.

30.Фінансове посередництво як окремий вид економічної діяльності. Три
групи фінансових посередників за класифікацією Ф.Мишкіна.

Під поняттям інституційних інвесторів ми розуміємо – спеціалізовані
небанківські фінансові інститути, які створюються з метою акумуляції
персональних заощаджень та/або трансформації таких заощаджень в
інвестиції. Згідно з класифікацією американського економіста Мишкіна
Ф.Свиділяються три групи фінансових посередників: 1)депозитні інститути
(банки); 2)договірні ощадні інститути (страхові компанії та пенсійні
фонди); 3)інвестиційні посередники (інвестиційні та фінансові компанії).
Розглядаючи роль і місце кожного з цих інститутів у механізмі
трансформації заощаджень в інвестиції необхідно звертати увагу на обсяги
активів кожного з них на певний момент часу та їх динаміку протягом
тривалого періоду.

Активи основних груп фінансових посередників у США

Протягом останніх 30 років (з 1970 по 2000 рік) сукупні активи
банківських і небанківських фінансових посередників зросли з 1319 до
26554 млрд.доларів США. Якщо на початку 70-х років у сфері фінансового
посередництва домінували комерційні банки, які контролювали майже 60%
усіх активів, то на початку ХХІ ст. на першому місці знаходяться
договірні ощадні інститути (страхові компанії та пенсійні фонди), які
контролюють більше 49% активів, а частка комерційних банків скоротилась
до 31%. Найпомітніші темпи зростання демонструють інвестиційні
посередники (інвестиційні фонди і компанії), активи яких на початку 2000
р. впритул наблизились до активів банківських інститутів.

Договірні ощадні інститути – основні типи та роль у механізмі
трансформації заощаджень в інвестиції.

Важливу роль в акумуляції інвестиційних заощаджень відіграють
спеціалізовані фінансові інститути – пенсійні фонди і страхові компанії.
На відміну від депозитних інститутів та інвестиційних компаній ці
фінансові інститути безпосередньо не спеціалізуються на ефективному
розміщенні фінансових ресурсів, їх основною функцією є забезпечення
своєчасних пенсійних та страхових виплат клієнтам. При цьому ні пенсійні
фонди, ні страхові компанії не зобов’язані вкладати отримані від
клієнтів ресурси у фінансові активи. У механізмі трансформації
заощаджень в інвестиції вони займають проміжне становище, виконуючи
функцію нагромадження ресурсів.

Частина заощаджень, що залишається у розпорядженні приватної особи
носить довгостроковий характер – не передбачається витрачати ці кошти
протягом принаймні одного року. Перш за все розсудлива людина
намагається забезпечити свою старість та свою сім’ю коштами у разі
смерті. Тому виникає попит на послуги пенсійних фондів та страхові
поліси зі страхування життя. З точки зору економічної сутності
страхування життя та пенсійне страхування мають багато спільного –
передбачається здійснення внесків протягом тривалого періоду часу на
користь пенсійного фонду або страхової компанії в обмін на зобов’язання
сплатити визначену договором страхування суму у разі досягнення
страхувальником певного віку або у разі його смерті. Такі угоди носять
довгостроковий характер, за рахунок чого інституційні інвестори
нагромаджують значні обсяги довгострокових пасивів і вкладають їх у
фінансові активи з метою збереження вартості та отримання додаткового
доходу. На практиці внески до пенсійних фондів здійснюються не лише
приватними особами але й роботодавцями згідно з колективними договорами
за рахунок власних коштів, що не змінює економічної сутності цієї
операції. Інституційні інвестори можуть або безпосередньо вкладати кошти
у фінансові активи, або користуватись послугами з професійного
управління інвестиційним портфелем, що надаються трастовими відділами
комерційних банків або інвестиційними компаніями.

Види недержавного пенсійного забезпечення та схеми фінансування
пенсійних виплат.

Недержавні пенсійні фонди як інституційний інвестор функціонують в усіх
країнах з ринковою економікою. При цьому їх роль у механізмі фінансового
посередництва є неоднаковою в різних країнах, – у Скандинавських країнах
та Австрії з високорозвинутими системами державного пенсійного
забезпечення роль таких інститутів незначна у порівнянні зі США, у яких
вони є однією з основних складових частин зазначеного механізму. У
розвинутих країнах в останню чверть ХХ ст. активи пенсійних фондів
набувають швидко прогресуючої динаміки. Пенсійні фонди відіграють дуже
важливу роль стабілізації фінансових ринків. Оскільки інвестиційна
політика пенсійних фондів носить, як правило, консервативний характер,
значні обсяги акцій та облігацій, які перебувають у володінні пенсійних
фондів, “вилучаються з обігу” і не використовуються у фондових
спекуляціях. Значний вплив на діяльність виробничих пенсійних фондів,
зокрема на розробку умов пенсійного страхування, справляють професійні
спілки.

Недержавні пенсійні фонди відносяться до страхових систем пенсійного
забезпечення. Принципом страхової системи пенсійного забезпечення є
систематичне довгострокове нагромадження коштів для забезпечення виплати
пенсій, баланс пенсійних внесків і виплат пенсій визначається за
страховими принципами. Виділяються два види недержавної системи
пенсійного забезпечення – пенсійне страхування і виробничі пенсійні
фонди.

Пенсійні фонди можуть використовувати одну з трьох альтернативних схем
фінансування: 1) метод повного покриття поточних витрат; 2) виплату
пенсій за рахунок резервів; 3) змішаний метод.

Метод покриття поточних витрат полягає у тому, що внески працівників і
роботодавців повністю використовуються на сплату пенсій без створення
резерву. Тобто утримання пенсіонерів перекладається на працююче
покоління. Такий метод використовується, як правило, державними
системами пенсійного забезпечення. Недоліком такої системи є те, що вона
не дає ніяких гарантій щодо сплати пенсій у майбутньому – у разі
застосування такої системи виробничим пенсійним фондом зобов’язання по
виплаті пенсій у разі дефіциту поточних внесків виконувати немає кому.

Метод виплат пенсій за рахунок резерву виробничими пенсійними фондами не
застосовується. Такий метод є характерним для індивідуального пенсійного
страхування при придбанні страхових аннуітетів. Переваги його в тому, що
він забезпечує повну гарантію виплати пенсії у майбутньому, але
пов’язаний зі значними витратами власних коштів страхувальника.

Змішаний метод, або метод послідовного створення резерву є
найпоширенішим у виробничих пенсійних фондах. На початку діяльності
такого фонду внески значно перевищують поточні витрати на виплату
пенсій. Вільні кошти інвестуються з метою отримання додаткового прибутку
у цінні папери. У період, коли більшість учасників фонду досягає
пенсійного віку, дефіцит поточних внесків покривається за рахунок
капіталізованих доходів, отриманих протягом тривалого строку
функціонування фонду.

Страхові компанії зі страхування життя та їх роль у механізмі
трансформації заощаджень у інвестиції.

Договори страхування життя – це договори змішаного страхування життя,
страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової
пенсії і ренти, довічне страхування тощо. Договори страхування життя
укладаються здебільшого з громадянами, а не з юридичними особами. На
відміну від договорів загального страхування, вони укладаються на довгий
термін: п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять і більше років.
Страхувальник сплачує внески за таким договором у розстрочку з таким
розрахунком, щоб на момент закінчення строку дії договору на особовому
рахунку у страховій компанії накопичилася сума, що дорівнює зазначеній у
договорі страховій сумі. По закінченню строку дії договору внески у
вигляді страхової суми повертаються застрахованій особі з нарахованими
відсотками. У випадку смерті застрахованої особи її спадкоємці отримують
повну страхову суму за договором, незалежно від обсягів сплачених
страхових внесків. Таким чином, договори страхування життя не лише
забезпечують страховий захист людини, але й виступають як своєрідні
інвестиції, що їх робить страхувальник.

На відміну від інших фінансово-кредитних установ, страхові компанії, що
здійснюють страхування життя, мають змогу залучати вільні кошти
страхувальників під значно менший відсоток річних, оскільки таке
залучення відбувається на підставі забезпечення страхового захисту. Тому
страховики знаходяться у більш вигідному становищі, порівняно з іншими
фінансово-кредитними структурами. Договори страхування життя укладаються
на довгий строк, зобов’язання по виплатах віддалені у часі, їх можна
досить точно прогнозувати. Тому страховики можуть дозволити собі значну
частку довгострокових вкладень у загальному обсязі власних інвестицій.
Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять
їх становище на ринку капіталу унікальним – саме вони (поряд з
пенсійними фондами) задовольняють значну частину потреб економіки в
дефіцитному і дешевому довгостроковому капіталі. У розвинутих країнах
страхові компанії зі страхування життя не можуть здійснювати інші види
страхування, таким чином цей вид страхування є виключними видом
діяльності.

Необхідно виділяти два основних види страхових полісів зі страхування
життя: безперервне страхування життя (на все життя);строкове страхування
життя ( на певний термін).

Поліси з безперервного страхування життя передбачають сплату
страхувальником значної суми початкового страхового внеску , як правило
протягом перших двох років після укладення угоди. Вартість поліса з
безперервного страхування з часом зростає у зв’язку зі зростанням
ймовірності смерті власника. Права анулювання поліса та повернення
коштів, які надаються власнику. Таким чином, придбання полісів з
безперервного страхування життя є одним з альтернативних видів
заощаджень.

Інвестиційні посередники, як одна із груп фінансових посередників. Роль
інвестиційних посередників у механізмі трансформації заощаджень у
інвестиції.

За останні 10 років ( з 1990 по 2000 р.) активи і капітал інвестиційних
посередників демонстрували небачені раніше темпи зростання Серед причин
стрімкого зростання частки інвестиційних посередників у розподілі
фінансових активів у США можна виділити такі:

пропозиція довгострокових фінансових ресурсів зростає – загальне
зростання добробуту у країнах з ринковою економікою та зростання доходів
широких верств населення стали основною причиною зростання інвестиційних
заощаджень, все більше людей, вже забезпечивши собі достатньо високий
рівень поточного споживання та пенсії, має можливість нагромаджувати
значні додаткові кошти;

інвестиційні посередники, конкуруючи з традиційними фінансовими
інститутами, пропонують вищий рівень доходу від вкладеного капіталу.

Інвестиційний посередник, залучаючи кошти інвестора повинен укласти з
ним угоду або продати випущені ним сертифікати, акції чи свідоцтва з
зазначенням основних умов. На відміну від звичайного акціонерного
товариства, фінансовий посередник бере зобов’язання щодо повернення
грошей інвестору у конкретно визначений строк або у будь-який момент.
Розмір і порядок сплати винагороди або доходу інвестору можуть бути як
фіксованими, так і плаваючими. Виходячи з відмінностей в умовах
залучення коштів інвестиційні компанії можна поділити на чотири групи:

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти
індивідуальному інвестору і сплатити йому фіксовану винагороду у чітко
визначений строк;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
процентну винагороду за вимогою;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
винагороду в залежності від фінансових результатів своєї діяльності у
визначений строк;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
винагороду в залежності від фінансових результатів своєї діяльності за
вимогою інвестора

Форми організації діяльності зі спільного інвестування. Класифікація
інвестиційних посередників виходячи із умов залучення коштів та
характеру зобов’язань перед клієнтами.

Дослідження питання функцій які виконує система фінансового
посередництва, здійснювалось в контексті формування та розвитку теорії
фінансового посередництва.

Першою та найважливішою функцією фінансового посередництва, яка
безпосередньо випливає із концепції фінансового посередництва,
запропонованій А. С. Пігу, є (1)функція ефективного розміщення
інвестицій в умовах, коли власники заощаджень не можуть і не знають як
ефективно розмістити свої кошти.

Подальший розвиток теорії фінансового посередництва характеризувався
тим, що, як правило, окремими економістами здійснювалось більш глибоке
дослідження окремих аспектів функціонування системи фінансового
посередництва як складової фінансово-кредитної системи. Результатом
такого дослідження стало виявлення окремих специфічних функцій,
пов’язаних з тим чи іншим аспектом функціонування системи фінансового
посередництва.

Так, дослідження Й. Шумпетера, присвячені ролі інноваційного
фінансування в розвитку економіки, дозволили йому зробити висновок, що
фінансовому посередництву притаманні такі функції (точніше – група
функцій) як:

(2) функція стимулювання підприємницької діяльності та платіжного
попиту,

(3) функція вилучення коштів із сфер традиційного застосування і їх
направлення на розвиток економіки новим шляхом,

(4) функція безпосередньої участі в створенні та управлінні
підприємствами.

Представник сучасного покоління дослідників фінансового посередництва
американський вчений Б. Фрідман, в моделі якого фінансове посередництво
було виведено за рамки відносно вузької банківської системи (тобто
окреслив рамки цієї системи в сучасному її розумінні: окрім банківських
установ до системи фінансового посередництва він відніс різноманітних
інституціональних інвесторів та небанківські кредитні установи), до
вищевказаних функцій додає (5) функцію диверсифікації ризику різних
видів активів, страхування непередбачуваного ризику та його розподіл між
агентами.

Крім того, у якості однієї з характеристик фінансового посередництва Б.
Фрідман називає економію на масштабах операцій та за допомогою
спеціалізації.

Розвиток нових форм фінансового посередництва, впровадження фінансових
інновацій об’єктивно розширюють спектр функцій, які виконують фінансові
посередники. Так, все більшого значення набувають такі функції як (6)
функція управління капіталами та (7) інформаційне посередництво, які
тісно пов’язані між собою.

Окремі економісти серед функцій фінансового посередництва виділяють
також (8) функцію управління рухом фінансів всередині крупних
корпорацій, вияв якої пов’язаний з глобальними процесами об’єднання
капіталів промислових, торгових та фінансово-кредитних організацій.

В тій чи іншій мірі більшість функцій, притаманних системі фінансового
посередництва в цілому, проявляються також в діяльності
інституціональних інвесторів.

Вияв окремих функцій обмежується специфікою функціонування цих структур
та певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності
(зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів,
участі в операціях на фондовому ринку).

Реалізація вищеназваних функцій здійснюється опосередковано, через
продаж цінних паперів, емітентами яких є інститути спільного
інвестування, завдяки чому спонсори цих інститутів отримують свого роду
права на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами.

Передумови появи фінансових посередників в Україні та їх участь в
процесах масової приватизації.

Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди почали створюватись в
Україні після того, як Указом Президента “Про інвестиційні фонди та
інвестиційні компанії” від 19 лютого 1994 року було затверджене
Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Було
визначено такі поняття як взаємний фонд інвестиційної компанії – філіал,
який від імені інвестиційної компанії здійснює спільне інвестування;
відкритий інвестиційний фонд – фонд, який випускає інвестиційні
сертифікати з зобов’язанням перед учасниками щодо їх викупу; закритий
інвестиційний фонд – фонд, який здійснює випуск інвестиційних
сертифікатів без взяття зобов’язань про їх викуп; інвестиційний керуючий
– торговець цінними паперами, з яким укладено угоду про управління
інвестиційним фондом. Передбачалось, що учасникам інвестиційних фондів в
обмін на приватизаційні майнові сертифікати видаватиметься інвестиційний
сертифікат – цінний папір, який випускається виключно інвестиційним
фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на
отримання доходу у вигляді дивідендів. Одночасно українським
законодавством про цінні папери, зокрема Законом України “Про цінні
папери і фондову біржу” інвестиційний сертифікат не визнавався цінним
папером, що призводило до конфліктів, зокрема у сфері оподаткування,
оскільки для цінних паперів встановлювався особливий порядок
оподаткування ПДВ і податком на прибуток.

Основні види фінансових посередників в Україні та законодавче
регулювання їх діяльності.

Розглядаючи основні види фінансових посередників, необхідно уявляти собі
їх місце і роль у сучасному механізмі трансформації заощаджень в
інвестиції. Схематично механізм трансформації заощаджень в інвестиції у
високорозвинутих країнах можна визначити як трирівневий, умовно
виділивши такі його етапи:

формування інвестиційних заощаджень приватних осіб – інвесторів;

формування довгострокових пасивів інституційних інвесторів (пенсійних
фондів та страхових компаній зі страхування життя);

розміщення цінних паперів, випущених фінансовими посередниками
(інвестиційними компаніями), або укладення контрактів з інститутами
довірчого управління (трастами) щодо управління капіталами.

Кожна приватна особа може з метою отримання додаткового доходу може
розмістити власні короткострокові заощадження на депозитних рахунках у
комерційному банку, вкласти їх в інвестиційні компанії, які працюють з
інструментами грошового ринку. Крім того, приватна особа вправі і в
деяких випадках обов’язково повинна використати частину заощаджень для
придбання полісів з медичного та інших видів страхування. В свою чергу
страхові компанії зі страхування майна, медичного страхування та
страхування від нещасних випадків вкладають кошти переважно у
найліквідніші активи – муніципальні і державні цінні папери.
Врешті-решт, поточні заощадження взагалі можуть нікуди не вкладатись, а
зберігаються на поточних рахунках у комерційних банках. Економічна
сутність цих операцій полягає у їх короткостроковому характері.

Частина заощаджень залишається приватною особою з метою забезпечення
власних витрат у похилому віці, на випадок непередбачених обставин і
нагромадження коштів у спадщину. У сучасних умовах зберігання заощаджень
у грошовій формі не забезпечує збереження реальної купівельної вартості
внаслідок інфляції. Сучасна система фінансового посередництва створена з
метою збереження реальної вартості заощаджень та отримання додаткового
доходу від володіння чи операцій з фінансовими активами, або узагальнено
– від управління інвестиційним портфелем. Сьогодні у результаті еволюції
механізм фінансового посередництва можна розглядати як систему
спеціалізованих інститутів, які відрізняються

строками виплати доходу та повернення коштів юридичними особливостями
залучення коштів

інвестиційною політикою

Залишок заощаджень приватного інвестора розподіляється між 1)
інституційними інвесторами, 2) фінансовими посередниками або 3)
безпосередньо використовується на придбання фінансових активів через
брокерські контори чи розміщується на рахунках банків і небанківських
фінансових інститутів.

Сучасний стан фінансового посередництва в Україні.

Фінансове посередництво у широкому розумінні охоплює усі види фінансових
інститутів, які залучають кошти клієнтів для їх подальшого вкладення у
різноманітні фінансові активи. Місце та роль небанківських фінансових
інститутів, насамперед обсяги залучених ними ресурсів та контрольованих
ними активів у загальних обсягах, контрольованих фінансовим сектором
економіки, у різних країнах неоднакові. Так, у Японії і Німеччині значна
частка інвестиційних заощаджень і, відповідно, довгострокових фінансових
інвестицій , контролюється банками. Інвестиційні заощадження як
необхідна передумова виникнення і розвитку системи фінансового
посередництва відіграють вирішальну роль у розвитку системи
небанківського фінансового посередництва. Як частина поточного доходу
інвестиційні заощадження формуються у значних обсягах, насамперед, у
високорозвинутих країнах. І, навпаки, у небагатих країнах фінансове
посередництво як вид діяльності перебуває у зародковому стані. Причина
цього – мізерні обсяги інвестиційних заощаджень.

Економічними дослідженнями було встановлено, що норма заощаджень, тобто
частка доходу, яка не споживається протягом року, а інвестується і не
залежить від обсягів доходу -на поточне споживання використовується від
80 до 60 процентів доходу. При однакових пропорціях розподілу поточного
доходу – механізм використання заощаджень у слаборозвинутих країнах
суттєво відрізняється. Незначні обсяги заощаджень стають на перешкоді
розвитку інститутів фінансового посередництва. Інституційні інвестори,
такі як страхові компанії та пенсійні фонди, у таких країнах не
відіграють помітної ролі, перебуваючи у стані становлення. Тому
найбільшої завершеності та спеціалізації структура фінансового
посередництва набула у високорозвинутих країнах. Форми фінансового
посередництва варто розглядати на прикладі узагальненого досвіду
розвинутих країн. Фінансові посередники, конкуруючи за інвестиційні
заощадження приватних осіб, змушені орієнтуватись на інвестиційні цілі.
По ступеню важливості мотиви для інвестування можуть бути представлені у
такій послідовності: 1) створення резервів на “чорний день” ( 2)надійне
і гарантоване забезпечення у похилому віці ( 3)нагромадження коштів для
придбання нерухомості та товарів тривалого використання.

Регулювання діяльності із спільного інвестування згідно Закону України
“Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)”.

Враховуючи недосконалість та орієнтованість переважно на сертифікатну
приватизацію діючого законодавчого регулювання інвестиційного
посередництва у 2001 р. було прийнято Закон України “Про інститути
спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від
15 березня 2001 р. Законом запроваджується досконаліша (у порівнянні з
попередньою) модель функціонування інститутів спільного інвестування,
яка спрямована на відповідність українського законодавства світовим
нормам і стандартам, є зрозумілішою для іноземного інвестора, оскільки
враховує світовий досвід правового регулювання діяльності інститутів
спільного інвестування, в тому числі нормативно-правову базу ЄС. Закон
встановлює значні обмеження на діяльність інвестиційних фондів та
жорсткий державний контроль за їх діяльністю, чіткий та прозорий
механізм створення і функціонування.

Учасниками механізму спільного інвестування є інститути спільного
інвестування та компанії з управління активами.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) – корпоративний інвестиційний фонд
або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з
об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання
прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні
права та нерухомість;

Компанія з управління активами – господарське товариство, яке здійснює
професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що
видається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку(ДКЦПФР).

Учасники механізму спільного інвестування згідно українського
законодавства, їх правовий статус та функції.

Учасниками механізму спільного інвестування є інститути спільного
інвестування та компанії з управління активами.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) – корпоративний інвестиційний фонд
або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з
об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання
прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні
права та нерухомість;

Компанія з управління активами – господарське товариство, яке здійснює
професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що
видається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку(ДКЦПФР).

Спеціалізовані компанії з управління активами інститутів спільного
інвестування здійснюють виключно цей вид діяльності. Поєднання
діяльності з управління активами з іншими видами професійної діяльності
на ринку цінних паперів забороняється. З метою захисту прав акціонерів
або учасників інвестиційних фондів законом встановлено обмеження та
вимоги щодо діяльності таких компаній. Компаніям з управління активами
не дозволяється:

витрачати кошти інвестиційних фондів на цілі, не передбачені проспектом
емісії цінних паперів цих фондів, або безоплатно відчужувати активи
таких фондів;

отримувати кредити на користь і за рахунок фонду у сумі, яка перевищує
10 % вартості чистих активів такого фонду, або на строк більший, ніж три
місяці, при цьому кредити можуть отримуватись лише з метою викупу акцій
або інвестиційних сертифікатів, випущених фондом.

У разі, якщо акціонерами або учасниками фонду, яким управляє компанія з
управління активами є фізичні особи-інвестори, така компанія зобов’язана
формувати резервний фонд, який розраховується як частка від обсягу
внесків фізичних осіб – акціонерів або учасників інвестиційних фондів.
Такі резервні фонди зберігаються на окремому депозитному рахунку,
відкритому компанією з управління активами, або формуються з державних
цінних паперів.

Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди)”встановлено, що винагорода компанії з
управління активами встановлюється у співвідношенні до вартості чистих
активів ІСІ. Положенням про склад та розмір витрат, що пов’язані з
виконанням компанією з управління активами своїх функцій та
відшкодовуються за рахунок активів ІСІ, затверджується Державною
комісією з цінних паперів і фондового ринку.

42. Порядок організації діяльності інститутів спільного інвестування,
визначений Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові
та корпоративні інвестиційні фонди)

Пайовий інвестиційний фонд – це активи, що належать інвесторам на праві
спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з
управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її
господарської діяльності. Функціонування пайового інвестиційного фонду
регулюється виключно регламентом.

Регламент фонду містить інформацію про:

порядок утворення, склад, компетенцію та порядок здійснення діяльності
спостережної ради;

порядок визначення вартості чистих активів та ціни розміщення (викупу)
інвестиційних сертифікатів;

порядок визначення розміру винагороди та покриття витрат, пов’язаних з
діяльністю фонду, які повинні сплачуватись компанії з управління
активами;

порядок розподілу прибутку;

порядок та строки викупу інвестиційних сертифікатів компанією з
управління активами пайового інвестиційного фонду на вимогу інвесторів;

напрями інвестицій.

Укладаючи договори, предметом яких є активи пайового інвестиційного
фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, про що вона
обов’язково повідомляє третіх осіб. Фактично пайовий інвестиційний фонд
є інвестиційним портфелем, сформованим компанією з управління активами
від свого імені за рахунок коштів учасників, тобто фактично має місце
довірче управління коштами, сплаченими за інвестиційні сертифікати. При
цьому довірче управління носить не індивідуальний характер, як у
класичних трастах, а є колективним. Право власності на інвестиційний
портфель належить учасникам фонду на правах колективної власності лише
частково – а саме право володіння. Право розпорядження активами фонду з
певними обмеженням, встановленими інвестиційною декларацією передається
компанії з управління активами.

Пайовий інвестиційний фонд створюється компанією з управління активами.
Для створення такого фонду компанія з управління активами повинна
розробити та зареєструвати в Комісії регламент інвестиційного фонду,
укласти договори з аудитором, зберігачем, реєстратором, оцінювачем
майна, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі та
організувати продаж інвестиційних сертифікатів фонду шляхом відкритої
підписки або шляхом їх приватного розміщення. Строк відкритої підписки
на інвестиційні сертифікати пайового інвестиційного фонду відкритого або
інтервального типу не обмежується. Приватне розміщення інвестиційних
сертифікатів здійснюється у порядку, встановленому компанією з
управління активами.

Учасники пайового інвестиційного фонду, кошти спільного інвестування
якого залучені шляхом приватного розміщення інвестиційних сертифікатів,
мають право створювати спостережну раду для нагляду за виконанням
інвестиційної декларації, зберіганням активів фонду, веденням реєстру
власників інвестиційних сертифікатів, проведенням аудиторських перевірок
діяльності та оцінки майна фонду

Законодавче регулювання інститутів довірчого управління в Україні.

Інститут довірчого управління в Україні на сьогодні знаходиться в
зародковому стані. Як ми пам’ятаємо інститути довірчого управління (за
англосаксонським правом – трасти) виконують функції щодо управління
великими за розмірами капіталами та фондами ( пенсійними, резервними
фондами страхових компаній, благодійними фондами, спадщиною).
Відсутність традицій довірчого управління капіталами, а також
відсутність попиту на такі послуги є об’єктивними причинами, які
стримують розвиток цього виду фінансового посередництва в Україні.
Поняття та механізм створення і функціонування довірчого товариства як
спеціалізованого інституту фінансового посередництва були визначені у
Декреті КМУ “Про довірчі товариства” від 17 березня 1993 року № 23-93.
Згідно з цим Декретом довірче товариство – товариство з додатковою
відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до
договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав
власників. Майном довірителя можуть бути грошові кошти, цінні папери та
документи, які засвідчують право власності довірителя. Додаткова
відповідальність учасників довірчого товариства полягає у тому, що вони
відповідають за зобов’язаннями довірчого товариства своїми внесками до
статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм
майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника. Довірчі
операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники –
довірені особи. Дії довірених осіб мають бути спрямовані виключно на
реалізацію інтересів власників за умовами укладеного між ними договору.
Вартість майна, яке довірена особа бере на обслуговування у довірителів
майна, не повинна сумарно перевищувати частки довіреної особи в
статутному фонді довірчого товариства та відповідно її особистої
додаткової відповідальності.

На практиці зазначені вище норми, призначені для захисту прав
довірителів, часто порушувались. Не було встановлено належного
державного контролю та регулювання діяльності цих інститутів. Довірчі
товариства засновувались з метою проведення широкомасштабних фінансових
шахрайств з коштами дрібних довірителів, що призвело до дискредитації
цього інституту в Україні.

Стан та перспективи розвитку недержавного пенсійного забезпечення в
Україні.

В Україні досі діє солідарна система державного пенсійного забезпечення.
Із заробітної платні всіх, хто працює, здійснюють відрахування до
Пенсійного фонду, а потім намагаються розподілити їх серед пенсіонерів.
У жовтні 2001 р. було прийнято у першому читанні проект Закону “Про
недержавне пенсійне забезпечення”. Передбачається, що недержавне
пенсійне забезпечення в Україні здійснюватиметься:

пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів;

страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної
пенсії та пенсії на визначений строк;

банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття
пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у
межах суми, гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб,
встановленої законодавством.

Отже планується запровадити паралельно три альтернативних механізми
недержавного пенсійного забезпечення: недержавні пенсійні фонди,
страхові компанії зі страхування житті і уповноважені комерційні банки,
що відповідає загальноприйнятій практиці у розвинутих країнах. Фізичні
особи, які беруть участь в одному з зазначених механізмів набувають
статусу учасника недержавного пенсійного забезпечення з отриманням
податкових пільг. Учасник недержавного пенсійного забезпечення – фізична
особа, яка сплачує або на користь якої сплачуються пенсійні внески до
недержавного пенсійного фонду, страхової організації або до банківської
установи на пенсійний депозитний рахунок і яка має право на недержавне
пенсійне забезпечення на умовах і в порядку, визначених пенсійним
контрактом, договором страхування або договором про відкриття пенсійного
депозитного рахунку.

Недержавний пенсійний фонд – юридична особа, яка має статус
неприбуткової організації, функціонує та провадить діяльність виключно з
метою накопичення пенсійних внесків учасників пенсійного фонду (з
подальшим управлінням і розміщенням), а також здійснює пенсійні виплати
учасникам зазначеного фонду в порядку, визначеному Законом. Діяльність
таких фондів не спрямована на отримання прибутку їх засновниками.
Розрізняють три типи пенсійних фондів: відкритий, корпоративний і
професійний.

Відкритий пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновниками
якого є будь-які юридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути
громадяни України, іноземці та особи без громадянства (далі – громадяни)
незалежно від місця та характеру їх роботи.

Корпоративний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником
якого є юридична особа – роботодавець або кілька юридичних осіб –
роботодавців. Учасниками цього фонду є виключно громадяни, які
перебувають у трудових відносинах з його засновниками. Професійний
пенсійний фонд – пенсійний фонд, засновниками якого є об’єднання
громадян або юридичних осіб, які утворюються за професійною ознакою.
Учасниками цього фонду є виключно громадяни, пов’язані за родом їх
професійної діяльності.

Засновниками будь-якого пенсійного фонду можуть бути виключно юридичні
особи та їх об’єднання. Пенсійні фонди створюються з метою накопичення
коштів учасників фондів для подальшого їх інвестування з отриманням
доходу на користь учасників цих фондів та здійснення виплат за рахунок
пенсійних активів відповідно до пенсійних контрактів учасникам фондів,
які отримали право на пенсійну виплату . Рада пенсійного фонду
створюється засновниками і учасниками фонду для здійснення контролю за
поточною діяльністю пенсійного фонду та вирішення основних питань його
діяльності . До складу ради відкритого пенсійного фонду входять по троє
представників від засновників та від учасників фонду, а також три особи,
які не є представниками засновників, учасників фонду, пов’язаними
особами пенсійного фонду і його засновників. Адміністратором фонду може
бути 1) спеціалізована компанія з управління пенсійним фондом, 2) або
засновник корпоративного пенсійного фонду, який прийняв рішення про
управління недержавним пенсійним фондом самостійно, 3) або юридична
особа – неприбуткова організація, створена засновниками корпоративного
пенсійного фонду виключно для управління таким фондом. Адміністратор
фонду здійснює усі необхідні дії від імені фонду і на його користь,
тобто фактично планується запровадження довірчого управління пенсійними
активами. . Компанія з управління пенсійним фондом – це юридична особа,
яка здійснює управління пенсійним фондом, забезпечує його діяльність і
надає пенсійному фонду, його учасникам та вкладникам послуги згідно з
договором, укладеним з пенсійним фондом в особі Ради фонду.

Порядок здійснення інвестиційної діяльності недержавними пенсійними
фондами, передбачений законопроектом “Про недержавне пенсійне
забезпечення”.

Право розпорядження пенсійними активами має компанія з управління
активами., які надано право здійснювати інвестування коштів з метою
отримання доходу на користь учасників пенсійного фонду. Інвестиційна
політика недержавного пенсійного фонду повинна відповідати вимогам
закону та бути оприлюднена у формі інвестиційної декларації.
Інвестиційна декларація – документ, який визначає основні напрями
інвестиційної політики недержавного пенсійного фонду. Інвестиційна
декларація пенсійного фонду є обов’язковим додатком до його статуту і
підлягає обов’язковій реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку протягом 60 календарних днів з дня реєстрації пенсійного
фонду.

Довічна пенсія не може сплачуватись або гарантуватись недержавним
пенсійним фондом. Після отримання права на пенсію, учасники можуть
купувати ануїтети у будь-якої страхової компанії, яка має ліцензію
Державної комітету з нагляду за страховою діяльністю на продаж
ануїтетів.

Недержавне пенсійне забезпечення банківською установою здійснюється
шляхом відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення коштів у
межах суми, гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб,
встановленої законодавством. Кошти зберігаються на рахунках, які
матимуть особливий статус – пенсійних депозитних рахунках. Пенсійні
депозитні рахунки – вкладні рахунки фізичних осіб, що відкриваються
банківськими установами з урахуванням умов, установлених цим Законом,
для накопичення пенсійних заощаджень. У разі перерахування коштів на
такі рахунки фізична особа одержує значні податкові пільги. Кошти на
пенсійних депозитних рахунках можуть бути використані особами, на ім’я
яких вони відкриті, для оплати договору страхування довічної пенсії,
пенсії на визначений строк або використані для одноразової пенсійної
виплати. Підставою для здійснення пенсійних виплат може бути: 1)
досягнення учасником фонду пенсійного віку 2) встановлення інвалідності
учаснику фонду; 3) смерть учасника фонду.

На відміну від недержавних пенсійних фондів, комерційні банки беруть на
себе зобов’язання по нарахуванню на користь учасника, який вкладає кошти
на пенсійний депозитний рахунок, процентного доходу.

Порядок здійснення інвестиційної діяльності інститутами зі страхування
життя в Україні.

Українське законодавство у понятті страхування життя поєднує як власне
страхування життя, так і змішані види страхування, в т.ч. страхування
додаткової пенсії. Для забезпечення виконання страхових зобов’язань із
страхування життя страхові компанії зобов’язані формувати спеціальні
резерви за рахунок надходження страхових платежів і доходів, отриманих
від інвестування коштів сформованих резервів по страхуванню життя.
Методика формування резервів із страхування життя, обсяги страхових
зобов’язань залежно від видів договорів страхування життя, а також
мінімальні терміни дії договорів страхування життя встановлено Наказом
Комітету з нагляду за страховою діяльністю від 23 червня 1997 р. № 46.
Страхові компанії зобов’язані створювати і вести облік резервів із
довгострокових зобов’язань по страхових виплатах та поточних виплат
страхових сум. Величина резервів довгострокових зобов’язань
обчислюється актуарно окремо по кожному договору згідно з методикою
формування резервів із страхування життя з урахуванням темпів зростання
інфляції. Премії страхових компаній по договорах зі страхування життя
не оподатковуються податком на прибуток, при умові, коли предметом
договору страхування є смерть застрахованої особи, дожиття нею до
закінчення строку дії договору або досягнення визначеного договором
віку. Прибуток від діяльності по страхуванню життя визначається сумою
надлишку резервів довгострокових зобов’язань понад обсяги страхових
зобов’язань, яка використовується у звітному періоді на власні потреби
страховика, в тому числі для виплати дивідендів учасникам страховика.

На практиці інститут страхування життя в Україні розвинутий недостатньо.
Протягом останніх років надходження страхових премій за договорами
страхування життя різко скоротилися. У загальному обсязі страхових
премій за 1998р. частка премій за договорами страхування життя склала
1,6%, в 1999р. – лише 0,7%. За даними Укрстрахнагляду у 1999 році
сукупні страхові резерви українських компаній складали близько 480 млн.
грн. Частка страхових платежів у ВВП поки що невелика і коливається на
рівні 1% (для порівняння: у розвинутих країнах цей показник становить
близько 10 %). Оцінка ролі страхових компаній в акумуляції інвестиційних
заощаджень в Україні потребує перегляду Страхова компанія зі страхування
життя буде зобов’язана укладати договори з учасниками недержавних
пенсійних фондів та/або Накопичувального фонду Пенсійного фонду України
про страхування довічних пенсій та пенсій на визначений строк за рахунок
накопичених коштів. Тобто, у разі настання пенсійного віку, учасник
пенсійного фонду повинен укласти договір на страхування пенсії, зі
страховою компанією. Довічні пенсії можуть бути трьох видів: довічна
пенсія з установленим періодом, довічна обумовлена пенсія, довічна
пенсія подружжя.

Довічна пенсія з установленим періодом – щомісячна виплата, що
здійснюється протягом життя учасника пенсійного фонду, але не менше ніж
протягом десяти років з дня її призначення. При цьому у разі смерті
особи, якій призначено таку довічну пенсію, право на її отримання
протягом встановленого періоду мають спадкоємці, зазначені у договорі
страхування довічної пенсії або визначені відповідно до законодавства.

Довічна обумовлена пенсія – щомісячна виплата, що здійснюється протягом
життя учасника пенсійного фонду і припиняється у разі його смерті за
умови, коли загальна сума коштів, виплачених на момент смерті, не менше
суми, сплаченої страховій компанії згідно з договором страхування
довічної пенсії. У разі коли така сума коштів менше суми, сплаченої
страховій компанії, залишок коштів виплачується спадкоємцям, зазначеним
у договорі страхування довічної пенсії або визначеним відповідно до
законодавства, у вигляді одноразової виплати або іншої пенсійної виплати
за бажанням спадкоємців чи відповідно до умов договору страхування
довічної пенсії.

Довічна пенсія подружжя – щомісячна виплата, що здійснюється протягом
життя особи, якій вона призначена, а після смерті цієї особи – її
подружжю протягом його життя у сумах, визначених договором страхування
довічної пенсії подружжя.

Крім передачі пенсійних активів в обмін на зобов’язання сплати довічної
пенсії, страхові компанії зі страхування життя можуть укладати договори
страхування довічних пенсій та пенсій на визначений строк з громадянами
або їх роботодавцями на користь таких громадян, які виявили бажання
укласти такі договори. У разі, якщо договори про страхування пенсійних
виплат укладаються безпосередньо фізичними особами або їх роботодавцям,
право на отримання пенсійних виплат надається у разі досягнення
застрахованою особою пенсійного віку. Кожна фізична особа страхувальник
може укласти один або кілька договорів страхування довічної пенсії або
пенсії на визначений строк з однією або кількома страховими
організаціями на свою користь або користь інших осіб.

Страхова компанія гарантує, що за схемою пенсійного страхування
страхувальник має право отримання фіксованої суми додаткового доходу.
Саме в цій нормі полягає ключова відмінність від недержавного пенсійного
фонду, який не вправі встановлювати мінімально гарантовану норму
інвестиційного доходу за будь-якою пенсійною схемою. Інвестиційний
дохід, отриманий страховою організацією від розміщення та інвестування
пенсійних активів понад мінімальний гарантований за договорами
страхування довічної пенсії або пенсії на визначений строк інвестиційний
дохід, розподіляється страховою організацію між застрахованими особами
пропорційно належним їм пенсійним активам.

Конкуренція у сфері фінансового посередництва, її форми і типи.
Інституціональна диверсифікація.

Фінансові посередники конкурують між собою, пропонуючи інвесторам
фіксовану винагороду або послуги з розміщення інвестиційних заощаджень.
Обсяги залучених фінансовим посередником капіталів залежить від того, як
багато осіб передало йому свої кошти. Серед осіб, звичайно є і юридичні
і фізичні особи. Ці обсяги характеризують позиції фінансового
посередника серед компаній свого типу – на мікрорівні. Взаємні фонди,
конкуруючи між собою, намагаються поліпшити якість та доступність своїх
послуг і забезпечити додаткові вигоди для акціонерів. Так само діють
окремі страхові компанії, управляючі компанії пенсійних фондів,
комерційні банки і т.д. Конкуренція між окремими фінансовими
посередниками одного типу між собою називається внутрішньогруповою
конкуренцією. Наявність такої конкуренції змушує фінансових
посередників зменшувати свої витрати на ведення бізнесу з метою
зменшення вартості своїх послуг і , відповідно, забезпечення додаткових
вигод інвесторам. Конкуренція між фінансовими посередниками за клієнтів
шляхом зменшення вартості послуг та забезпечення додаткових доходів для
інвесторів називається ціновою.

Міжгрупова конкуренція відбувається між основними групами фінансових
посередників, які нам вже знайомі – комерційними банками, договірними
ощадними інститутами та інвестиційними посередниками. Інтереси кожної
групи представляють спеціальні організації – асоціації та інші
об’єднання фінансових посередників одного типу. Намагаючись забезпечити
для свої групи конкуренті переваги, такі організації намагаються
впливати на прийняття рішень та внесення змін у діюче законодавство
(лобіювання) та звертаються у судові органи з метою захисту інтересів
свої групи. На кожну конкретну дату усі наявні інвестиційні заощадження
розподіляються між цими основними групами фінансових посередників, кожна
з яких контролює певну їх частку. Оскільки фінансові посередники різних
типів пов’язані між собою у процесі перерозподілу інвестиційних
заощаджень, ми не можемо визначити місце і значення кожної з цих груп,
базуючись на обсягах активів. Для цього потрібна інформація про
структуру фінансових активів населення, яка відображає розподіл
інвестиційних заощаджень. З часом значення групи фінансових посередників
кожного типу може змінюватись – посилюються позиції однієї групи, за
рахунок послаблення позицій іншої групи. Державне регулювання
фінансового посередництва справляє значний вплив на такі зміни, іншими
словами, приймаючи новий законодавчий акт держава може забезпечити
конкурентні переваги фінансовим посередникам певної групи.

Державне регулювання діяльності та конкуренція за інвестиційні
заощадження населення між комерційними банками та небанківськими
фінансовими інститутами сприяє запровадженню фінансових інновацій.
Інновації у сфері фінансового посередництва – це розробка і
запровадження нових конкурентоздатних послуг з метою залучення
додаткових ресурсів. Пропонуючи інвестору нові види послуг, які
забезпечують вищі доходи або є доступнішими для масового інвестора,
фінансовий посередник намагається збільшити власні прибутки за рахунок
зростання обороту коштів через свою компанію.

Інститути спільного інвестування в Україні можуть випускати акції або
інвестиційні сертифікати.

Акції випускаються корпоративними інвестиційними фондами. Акції
корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими
іменними. Відкрита підписка на акції провадиться після реєстрації фонду
в реєстрі ІСІ. Корпоративні інвестиційні фонди інтервального або
відкритого типу після реєстрації в реєстрі ІСІ розміщують свої акції за
ціною, що становить вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію.

Корпоративний інвестиційний фонд не має права емітувати та розміщувати
інші цінні папери, крім акцій. Кожна розміщена акція корпоративного
інвестиційного фонду надає її власникові однаковий обсяг прав. Законом
встановлено, що на відміну від акцій звичайних акціонерних товариств
дивіденди по акціях корпоративних інвестиційних фондів відкритого та
інтервального типу не сплачуються. Інвестор може придбати акції
корпоративного інвестиційного фонду лише за грошові кошти, повністю
сплативши вартість акції у момент придбання. Строк відкритої підписки на
акції корпоративного інвестиційного фонду відкритого або інтервального
типу не обмежується. Розміщення акцій корпоративних інвестиційних фондів
закритого типу припиняється в строки, що визначаються проспектом емісії
цінних паперів такого фонду. Після прийняття рішення про скликання
загальних зборів акціонерів корпоративного інвестиційного фонду
розміщення акцій фонду припиняються за 30 днів до проголошеної дати
проведення загальних зборів акціонерів з поновленням розміщення на
наступний день після закінчення загальних зборів акціонерів.

Пайові інвестиційні фонди випускають інвестиційні сертифікати. Емітентом
інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду виступає
компанія з управління активами цього фонду. Інвестиційний сертифікат
надає кожному його власникові однакові права. Інвестиційні сертифікати
можуть розміщуватися шляхом відкритого продажу або приватного
розміщення. Дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та
інтервального пайового інвестиційного фонду не нараховуються і не
сплачуються.

Порядок здійснення емісії фінансових інструментів та залучення капіталу
фінансовими посередниками.

Інвестиційні компанії залучають капітал шляхом розміщення цінних паперів
власного випуску. Як правило, таке розміщення здійснюється за допомогою
посередників та агентів, які ведуть безпосередні переговори з клієнтами
та уповноважені укласти договір стандартного типу. За розміщення цінних
паперів, емітованих фінансовими посередниками, сплачується винагорода на
користь управляючої компанії. Ця винагорода може сплачуватись як за
рахунок інвестиційної компанії за рахунок встановлених відрахувань на
користь управляючої компанії, так і за рахунок індивідуального
інвестора. Особливістю розміщення акцій інвестиційних фондів відкритого
типу є продаж акцій за вартістю чистих активів на одну акцію. Продаж
акцій інвестиційних фондів закритого типу здійснюється по ринковій
вартості, яка може не відповідати вартості чистих активів на одну акцію.

Порядок розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування
(ІСІ) в Україні регулюється Законом “Про інститути спільного
інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Розміщення
цінних паперів може здійснюватись лише після реєстрації проспекту емісії
цінних паперів ІСІ -(інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного
фонду або акцій корпоративного інвестиційного фонду) у ДКЦПФР. Проспекти
подає на реєстрацію компанія з управління активами. За результатами
діяльності за рік до проспектів емісій ІСІ відкритого або інтервального
типу вносяться зміни. Проспектом емісії цінних паперів фондів відкритого
типу може встановлюватися мінімальна кількість цінних паперів, які
можуть бути придбані одним інвестором.

Крим відкритої підписки може здійснюватись приватне розміщення цінних
паперів ІСІ – розміщення цінних паперів безвідкритого продажу шляхом
безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу
осіб. Приватне розміщення інвестиційних сертифікатів здійснюється у
порядку, встановленому компанією з управління активами. У разі якщо
недиверсифікований фонд закритого типу здійснює виключно приватне
розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на
50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не
допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній
системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду
можуть бути тільки юридичні особи.

На першому етапі, який не може перевищувати 6 місяців з початку
розміщення, продаж цінних паперів інвестиційного фонду здійснюється за
номінальною вартістю, ціна може бути збільшена на суму комісійної
винагороди торговця цінними паперами. Якщо протягом 6 місяців активи
фонду досягнуть рівня, який відповідає вимогам щодо мінімального обсягу
активів, встановленого ДКЦПФР, реєструється випуск цінних паперів
інвестиційного фонду, якщо обсяг активів недостатній – випуск вважається
таким, що не відбувся, усі отримані кошти повертаються інвесторам у
місячний строк.

Розміщення цінних паперів інвестиційних фондів здійснюються компанією з
управління активами безпосередньо або через торговців цінними паперами,
з якими компанія з управління активами уклала відповідні договори.
Вимоги до договору про надання послуг з розміщення та викупу цінних
паперів інвестиційних фондів затверджуються ДКЦПФР. Торговець цінними
паперами під час розміщення цінних паперів фонду діє як повірений
корпоративного інвестиційного фонду або компанії з управління активами
пайового інвестиційного фонду, отримуючи за свої послуги комісійну
винагороду. Важливим принципом є розміщення цінних паперів інвестиційних
фондів є те, що їх продаж здійснюється за єдиними для всіх інвесторів
цінами, встановленими на дату продажу, виходячи з вартості чистих
активів фонду.

49. Інвестиційний процес та його основні етапи.

Інвестиційний процес – це прийняття інвестором рішення щодо вибору
об’єктів, обсягів та строків інвестування. Інвестиційний процес може
бути представлений як послідовність п’яти основних етапів:

1. Вибір інвестиційної політики;

2. Аналіз ринку цінних паперів;

3. Формування портфелю цінних паперів;

4. Перегляд портфелю цінних паперів;

5. Оцінка ефективності портфелю цінних паперів.

На першому етапі фінансовий посередник повинен визначити основні
принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника,
чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та
інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен
враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. Вибір
інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами
законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.

На другому етапі, фінансовими аналітиками компанії з управління активами
фондів (інвестиційних або пенсійних) або спеціалізованого департаменту
страхової компанії або банку проводиться аналіз ринків тих категорій
цінних паперів, які відповідають затвердженим принципам інвестиційної
політики. В результаті такого аналізу робляться оцінки інвестиційної
привабливості цінних паперів, складається прогноз доходності і
визначається перелік можливих об’єктів інвестування.

На третьому етапі на підставі висновків фінансових аналітиків щодо
інвестиційної привабливості цінних паперів компанією з управління
активами приймається рішення про придбання цінних паперів. При цьому
враховуються нормативні вимоги щодо структури нвестиційного портфелю,
тобто заплановані придбання узгоджуються з структурою активів,
передбаченою нормативними вимогами та інвестиційною декларацією. Після
прийняття рішення з придбання конкретних цінних паперів подається заявка
брокеру на виконання цієї операції.

На четвертому етапі , у зв’язку з мінливістю ринкових умов (зміна
процентних ставок, курсів акцій, валютного курсу) частина цінних паперів
може бути продана з метою придбання інших, інвестиційно привабливіших з
метою оптимізації інвестиційного портфелю.

На п’ятому етапі проводиться періодична оцінка доходності інвестиційного
портфелю та пов’язаних з ним ризиків. Фактична доходність інвестиційного
портфелю порівнюється з доходністю еталонного інвестиційного портфелю
(альтернативного портфелю, який міг би бути сформованим в рамках
інвестиційної політики, типової для даного фінансового посередника).
Проведені розрахунки і оцінки виконують контрольну функцію – при
недостатній ефективності управління інвестиційним портфелем керівництвом
може бути прийняте рішення про відмову від послуг компанії з управління
активами.

50. Розробка і перегляд інвестиційної політики. Інвестиційна декларація.

Фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної
політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова
компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при
формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги
законодавства щодо складу активів. В рамках вимог щодо складу активів
фінансовий посередник може обрати будь-яку комбінацію різних фінансових
інструментів, які на його думку відповідатимуть вимогам приватних
інвесторів.

Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами
законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.

Для інвестиційних компаній, які надають послуги з колективного
інвестування, законодавством передбачено, що інвестиційна декларація –
документ, що є складовою частиною регламенту інституту спільного
інвестування та додатком до договору з компанією з управління активами,
в якому визначаються основні напрями та обмеження інвестиційної
діяльності інституту спільного інвестування.

Проектом Закону “Про недержавні пенсійні фонди” також передбачається, що
інвестування пенсійних активів здійснюється на підставі інвестиційної
декларації, що затверджується недержавним пенсійним фондом. Інвестиційна
декларація є невід’ємною частиною пенсійних схем і подається до
державного органу при реєстрації недержавного пенсійного фонду. В
інвестиційній декларації визначаються основні напрями інвестування
пенсійних активів, вимоги щодо ліквідності та доходності активів,
диверсифікації інвестицій, відомості про об’єкти інвестування.

На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна
політика, яка включає в себе:

визначення інвестиційних цілей;

структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;

критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).

Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з
метою досягнення конкретної кінцевої мети – максимізації очікуваного
доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від
розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел
формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики,
на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.

51. Принципи і типи інвестиційної політики.

Принципи інвестиційної політики:

На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна
політика, яка включає в себе:

визначення інвестиційних цілей;

структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;

критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).

Цілі інвестування визначаються, виходячи з тих зобов’язань, які взяв на
себе фінансовий посередник перед персональними інвесторами. Крім того,
визначаючи інвестиційні цілі, фінансовий посередник повинен враховувати
інвестиційні ризики, оскільки між ризиком і доходом існує обернено
пропорційна залежність. З урахуванням та законодавчо встановлених
обмежень щодо складу інвестиційного портфелю, фінансовий посередник
визначає види фінансових інструментів, з яких складатиметься
інвестиційний портфель, та потенційну частку кожного з них. Крім того
інвестиційна політика має містити основні принципи формування та
управління інвестиційним портфелем (або тактику інвестиційного
менеджменту).

Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної
політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю,
при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким
чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором
зменшення інвестиційних ризиків.

Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах:

частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі
фінансового посередника не може перевищувати 5%;

фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом
голосу одного емітента.

Типи інвестиційної політики

Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з
метою досягнення конкретної кінцевої мети – максимізації очікуваного
доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від
розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел
формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики,
на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.

Інвестиційна політика в залежності від строку виплати доходу
поділяється на 1) політику максимізації капіталу інвесторів та 2)
політику максимізації поточного доходу інвесторів.

Найпоширенішою є класифікація фінансових посередників в
залежності від джерел отримання доходу або від структури активів,
наведена нижче.

1. Інвестиційна політика базується на придбанні акцій:

фонди агресивного зростання – мета: високі доходи у короткостроковій
перспективі; активи формуються з акцій, вартість яких має перспективи
швидкого росту, з метою їх подальшого перепродажу; дивідендні доходи
незначні;

фонди зростання (growth funds) – мета: стабільні доходи у довгостроковій
перспективі; активи формуються з акцій, які мають перспективи зростання
ціни у довгостроковій перспективі, дивідендні доходи незначні; принципи
управління активами не передбачають їх продажу при кон’юнктурному
(тимчасовому) зростанні вартості цінних паперів;

фонди зростання і доходу (growth and income funds)- мета : помірно
високі доходи у довгостроковій перспективі; активи формуються з акцій
“блакитних фішок” та облігацій або привілейованих акцій з достатньо
високими фіксованими доходами; орієнтуються на отримання дивідендних
доходів;

фонди доходних акцій (equity income funds) – високі поточні доходи за
рахунок вкладення коштів у високодивідендні акції.

міжнародні фонди – мета : високі доходи у середньостроковій перспективі;
активи формуються з акцій іноземних компаній з потенціалом
довгострокового зростання та облігацій іноземних держав з порівняно
високими процентними доходами; інвестиційна політика не спрямована на
продаж акцій з метою отримання доходу у короткостроковій перспективі,
базується на принципах, притаманних для фондів зростання;

галузеві фонди – мета : отримання високих доходів за рахунок інвестицій
у підприємства конкретної галузі; активи формуються з акцій та інших
цінних паперів підприємств галузей, стосовно яких існують надійні
прогнози щодо прибутковості і зростання обсягів випуску на даному етапі
розвитку економіки – комп’ютерні та телекомунікаційні технології;
фармацевтичні компанії , нові медичні технології;

4

X

&

&

F

&

&

F

&

&

&

&

F

&

F

&

F

ae

&

F

ae

o

8ae

&

&

F

&

?

&

F+

&

F

&

&

F

&

F

&

gdD8q

&

F

&

&

&

&

&

&

&

&

F

&

&

F

gdD8q

&

&

&

F

<

&

< & & F & & F gdD8q &акції складають 75% активів; облігації – 25% активів), мета мінімізація ризиків з поєднанням можливостей зростання та поточного доходу; основним принципом управління портфелем є стабільне співвідношення між акціями і облігаціями; фонди змінного доходу (flexible income funds) – орієнтуються на забезпечення високих поточних доходів, на відміну від збалансованих фондів не витримують структуру активів у постійній пропорції, активно продають і купують цінні папери з метою отримання доходу від торгівлі цінними паперами; 2. Інвестиційна політика базується на придбанні облігацій (bond funds): фонди державних цінних паперів – мета: збереження вартості коштів інвесторів та отримання надійних доходів; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації; фонди корпоративних облігацій – мета: отримання помірно високих доходів; активи формуються з довгострокових або короткострокових облігацій; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації; фонди іноземних облігацій – мета : отримання високих доходів; активи формуються переважно з облігацій іноземних держав, за якими сплачуються достатньо високі процентні доходи; інвестиційна політика достатньо ризикована, що пов’язане з валютними ризиками (складністю точного прогнозування майбутнього курсу іноземної валюти); фонди високодоходних облігацій (junk bond funds) – мета : отримання дуже високих доходів за рахунок вкладення коштів у ризиковані облігації при нехтуванні завданням збереження вкладеного капіталу. 3. Інвестиційна політика базується на придбанні інструментів грошового ринку: фонди грошового ринку (money market funds) – мета : отримання доходів у короткостроковій перспективі з надійних джерел (казначейські векселі, високоліквідні муніципальні та корпоративні цінні папери), виникли як альтернатива ощадних рахунків банківської системи. Практика інвестиційної діяльності свідчить, що найдоходнішими та найризикованішими є фонди акцій, високий рівень доходу та достатньо високі ризики (насамперед, валютні) характерні для фондів іноземних облігацій, найменш прибутковими і, водночас, майже безризиковими є вкладення в державні облігації та облігації резидентів. 52. Врахування інтересів клієнтів фінансових посередників при формуванні інвестиційної політики. Оскільки фінансові посередники беруть на себе відповідні зобов’язання щодо виконання побажань персональних інвесторів, інвестиційна політика є вторинною по відношенню до цілей персональних інвесторів. Різні інвестиційні цілі потребують використання різних фінансових інструментів. Попит на послуги фінансового посередника залежить від того, наскільки ці послуги можуть задовольнити персональних інвесторів. . Інвестиційні цілі персонального інвестора залежать від двох основних чинників : об’єктивні характеристики інвестора ( вік, наявний капітал) та психологічні схильності. Як правило, чим молодший інвестор, тим він більш схильний до ризику і прагне більше заробити, оскільки власні заощадження незначні. Такий інвестор має всі можливості відновити заощадження у разі втрати – у нього є час та працездатність. Літній інвестор має певні нагромадження капіталу, займає консервативнішу позицію у питаннях інвестування та ризику , можливості відновити заощадження обмежені у часі. Звідси – різні цілі інвестування у різних вікових груп. Більшість молодих інвесторів віддає перевагу інвестиціям, які орієнтовані на зростання, для них важливішим є приріст капіталу (зростання ринкових цін на їх вкладення), ніж поточному доходу у вигляді дивідендів. Такі інвестори виявляють інтерес до інвестиційних портфелей, які складаються зі спекулятивних акцій та акцій швидкозростаючих компаній, конвертованих облігацій, курс яких може також швидко зрости; та похідних фінансових інструментів (деривативів), Інвестори середнього і передпенсійного віку віддають перевагу менш ризикованій інвестиційній політиці. Як правило в інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, акції з високими дивідендами, привілейовані акції. Інвестори пенсійного віку мають на меті збереження капіталу і забезпечення високого рівня поточного доходу. Для таких інвесторів приріст капіталу втрачає свою актуальність. В інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, за якими регулярно сплачуються дивіденди; державні цінні папери та корпоративні облігації з високим інвестиційним рейтингом. 53. Диверсифікація як стандарт управління капіталом та основний принцип інвестиційної політики. Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків. Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах: частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%; фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента. Ці вимоги поширюються на інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу (стаття 5 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”). З метою захисту прав інвесторів державою встановлюються вимоги щодо диверсифікації портфелю пенсійних та інвестиційних фондів. В Україні інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифікованими. Для таких фондів законом встановлені обмеження щодо формування інвестиційного портфелю. Найважливіші з них такі : відкриті та інтервальні фонди не вправі формувати інвестиційний портфель більше ніж на 40 % з акцій українських емітентів; 25 % – з державних цінних паперів; 10 % – з цінних паперів органів місцевого самоврядування; 20 % – з облігацій українських підприємств, 30 % – з коштів на банківських рахунках, ощадних сертифікатів та облігацій комерційних банків України. Таким чином, українські інвестиційні фонди відкритого і інтервального типу повинні визначати свою інвестиційну політику з урахуванням наведених обмежень. Фонди закритого типу можуть бути недиверсифікованими. Українське законодавство встановлює вимоги щодо ліквідності інвестиційного портфелю. Якщо цінні папери не котуються на організованих риках ( фондових біржах і торговельно-інформаційних системах), можуть виникати проблеми з їх продажем та зростати витрати на збут (пошук покупця, ведення переговорів, тощо). У зв’язку з цим включати такі цінні папери до складу інвестиційного портфелю можна лише в обмеженій кількості. Вартість цінних паперів, які не допущені до торгів на фондовій біржі або у системі, а також нерухомості не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду. Для диверсифікованого відкритого або інтервального інвестиційного фонду цінні папери, які не котуються на організованих риках не можуть складати більш ніж 20% вартості активів. 54. Загальноприйняті нормативні вимоги щодо дивер- сифікації активів договірних ощадних та інвестиційних посередників. Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків. Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах: частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%; фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента. Ці вимоги поширюються на інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу (стаття 5 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”). З метою захисту прав інвесторів державою встановлюються вимоги щодо диверсифікації портфелю пенсійних та інвестиційних фондів. В Україні інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифікованими. Для таких фондів законом встановлені обмеження щодо формування інвестиційного портфелю. Найважливіші з них такі : відкриті та інтервальні фонди не вправі формувати інвестиційний портфель більше ніж на 40 % з акцій українських емітентів; 25 % – з державних цінних паперів; 10 % – з цінних паперів органів місцевого самоврядування; 20 % – з облігацій українських підприємств, 30 % – з коштів на банківських рахунках, ощадних сертифікатів та облігацій комерційних банків України. Таким чином, українські інвестиційні фонди відкритого і інтервального типу повинні визначати свою інвестиційну політику з урахуванням наведених обмежень. Фонди закритого типу можуть бути недиверсифікованими. У США практикується диверсификація по видах активів, яка полягає у створенні спеціальної управляючої компанії (за українським законодавством – це компанія з управління активами), яка виконує функції спонсора і стає засновником одразу декількох інвестиційних компаній, які спеціалізуються на різних фінансових інструментах (акціях або облігаціях) або цінних паперах емітентів однієї галузі. Компанія з управління активами укладає стандартні договори з цими інвестиційними компаніями щодо управління портфелем з метою отримання доходів від управління цими компаніями. Таким чином, диверсифікація активів досягається шляхом спеціалізації інвестиційних компаній, які перебувають під управлінням однієї управляючої компанії. Згідно з українським законодавством компанія з управління активами також може заснувати та одночасно здійснювати управління активами кількох інвестиційних фондів, які спеціалізуються на різних фінансових інструментах. Українське законодавство встановлює вимоги щодо ліквідності інвестиційного портфелю. Якщо цінні папери не котуються на організованих риках ( фондових біржах і торговельно-інформаційних системах), можуть виникати проблеми з їх продажем та зростати витрати на збут (пошук покупця, ведення переговорів, тощо). У зв’язку з цим включати такі цінні папери до складу інвестиційного портфелю можна лише в обмеженій кількості. Вартість цінних паперів, які не допущені до торгів на фондовій біржі або у системі, а також нерухомості не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду. Для диверсифікованого відкритого або інтервального інвестиційного фонду цінні папери, які не котуються на організованих риках не можуть складати більш ніж 20% вартості активів. 55. Організація інвестиційного менеджменту фінансових посередників. Розподіл повноважень між групами персоналу інвестиційного менеджменту. Функції інвестиційного менеджменту полягають у : 1.Виборі інвестиційної політики. 2.Проведенні аналізу ринку цінних паперів. 3.Формуванні інвестиційного портфелю 4.Перегляді інвестиційного портфелю; 5.Оцінці ефективності інвестиційного портфелю. Ці функції розподіляються між такими основними групами працівників компанії з управління активами: керівництво управляючої компанії (як правило, Правління або Рада директорів) – особи, які приймають остаточні рішення щодо стратегічних цілей (затвердження інвестиційної політики) і тактичних цілей (придбання-продаж цінних паперів). Повноваження щодо прийняття окремих тактичних рішень в рамках виконання інвестиційної політики можуть бути передані керівнику операційного відділу компанії з управління активами. Усі важливі рішення приймаються колегіально – спеціальною інвестиційною радою, до якої можуть включатись не лише члени правління компанії. Результатом роботи інвестиційної ради є затвердження переліку цінних паперів, які повинні бути включені до інвестиційного портфелю. аналітики – працівники, які готують рекомендації щодо інвестиційної політики, аналізують стан та тенденції розвитку ринку цінних паперів, якість власного інвестиційного портфелю компанії; аналітичною роботою керує керівник спеціального підрозділу компанії, який називається аналітичним відділом або “бек-офісом”. Кожний працівник аналітичного відділу відповідає за групу цінних паперів (однієї галузі, країни, типу і т.і.) або спеціалізується на аналізі макроекономічних тенденцій. Саме тут, у аналітичному відділі, формуються рекомендації щодо внесення змін до інвестиційної політики стратегічного характеру, а також вносяться пропозиції щодо придбання/продажу цінних паперів на основі аналізу ринку. Для виконання завдань аналітичного відділу можуть залучатись незалежні експерти по фундаментальному та технічному аналізу. На підставі проведеного аналізу аналітики дають по кожному цінному паперу кодований висновок, оцінка цінного паперу робиться по п’ятибальній шкалі – 1 “придбати”; 2 “можна придбати”; 3 “не продавати”; 4 “можна продати”; 5 “продати”. 3)виконавці – працівники, які реалізують рішення керівництва; виконання функцій безпосередніми виконавцями контролюється керівником спеціального підрозділу компанії з управління активами, який часто називають операційним відділом або “фронт-офісом” компанії. На практиці процес прийняття інвестиційних рішень може бути делегований безпосередньо виконавцям, “фронт-офісу” надається більша свобода дій у формуванні портфеля цінних паперів. 56. Функції інвестиційного менеджменту фінансових посередників. Функції інвестиційного менеджменту полягають у належній організації усіх етапів інвестиційного процесу. Функції інвестиційного менеджменту полягають у: 1)Виборі інвестиційної політики.2)Проведенні аналізу ринку цінних паперів.3)Формуванні інвестиційного портфелю.4)Перегляді інвестиційного портфелю;5)Оцінці ефективності інвестиційного портфелю. На першому етапі фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій. На другому етапі, фінансовими аналітиками компанії з управління активами фондів (інвестиційних або пенсійних) або спеціалізованого департаменту страхової компанії або банку проводиться аналіз ринків тих категорій цінних паперів, які відповідають затвердженим принципам інвестиційної політики. В результаті такого аналізу робляться оцінки інвестиційної привабливості цінних паперів, складається прогноз доходності і визначається перелік можливих об’єктів інвестування. На третьому етапі на підставі висновків фінансових аналітиків щодо інвестиційної привабливості цінних паперів компанією з управління активами приймається рішення про придбання цінних паперів. При цьому враховуються нормативні вимоги щодо структури інвестиційного портфелю, тобто заплановані придбання узгоджуються з структурою активів, передбаченою нормативними вимогами та інвестиційною декларацією. Після прийняття рішення з придбання конкретних цінних паперів подається заявка брокеру на виконання цієї операції. На четвертому етапі , у зв’язку з мінливістю ринкових умов (зміна процентних ставок, курсів акцій, валютного курсу) частина цінних паперів може бути продана з метою придбання інших, інвестиційно привабливіших з метою оптимізації інвестиційного портфелю. На п’ятому етапі проводиться періодична оцінка доходності інвестиційного портфелю та пов’язаних з ним ризиків. Фактична доходність інвестиційного портфелю порівнюється з доходністю еталонного інвестиційного портфелю (альтернативного портфелю, який міг би бути сформованим в рамках інвестиційної політики, типової для даного фінансового посередника). Проведені розрахунки і оцінки виконують контрольну функцію – при недостатній ефективності управління інвестиційним портфелем керівництвом може бути прийняте рішення про відмову від послуг компанії з управління активами. 57. Інвестиційні заощадження і попит на послуги фінансових посередників. Основні цілі інвестування приватних інвесторів. Оскільки фінансові посередники беруть на себе відповідні зобов’язання щодо виконання побажань персональних інвесторів, інвестиційна політика є вторинною по відношенню до цілей персональних інвесторів. Різні інвестиційні цілі потребують використання різних фінансових інструментів. Попит на послуги фінансового посередника залежить від того, наскільки ці послуги можуть задовольнити персональних інвесторів. . Інвестиційні цілі персонального інвестора залежать від двох основних чинників : об’єктивні характеристики інвестора ( вік, наявний капітал) та психологічні схильності. Як правило, чим молодший інвестор, тим він більш схильний до ризику і прагне більше заробити, оскільки власні заощадження незначні. Такий інвестор має всі можливості відновити заощадження у разі втрати – у нього є час та працездатність. Літній інвестор має певні нагромадження капіталу, займає консервативнішу позицію у питаннях інвестування та ризику , можливості відновити заощадження обмежені у часі. Звідси – різні цілі інвестування у різних вікових груп. Більшість молодих інвесторів віддає перевагу інвестиціям, які орієнтовані на зростання, для них важливішим є приріст капіталу (зростання ринкових цін на їх вкладення), ніж поточному доходу у вигляді дивідендів. Такі інвестори виявляють інтерес до інвестиційних портфелей, які складаються зі спекулятивних акцій та акцій швидкозростаючих компаній, конвертованих облігацій, курс яких може також швидко зрости; та похідних фінансових інструментів (деривативів), Інвестори середнього і передпенсійного віку віддають перевагу менш ризикованій інвестиційній політиці. Як правило в інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, акції з високими дивідендами, привілейовані акції. Інвестори пенсійного віку мають на меті збереження капіталу і забезпечення високого рівня поточного доходу. Для таких інвесторів приріст капіталу втрачає свою актуальність. В інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, за якими регулярно сплачуються дивіденди; державні цінні папери та корпоративні облігації з високим інвестиційним рейтингом. 58. Фінансові інструменти, емісію яких здійснюють фінансові посередники: види, характеристики, порядок випуску та особливості обігу. З усіх видів суб*єктів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів до фінансових посередників належать ті з них, що здійснюють діяльність по випуску та обігу цінних паперів, діяльність з управління цінними паперами та представницьку діяльність з цінними паперами. Фінансовими посередниками на фондовому ринку України виступають торговці цінними паперами, банки та довірчі товариства. Основними інструментами згідно з Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” є акції, облігації державних (внутрішніх республіканських та місцевих) позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери, інвестиційні сертифікати. Крім таких видів цінних паперів до фінансових інструментів відносяться широко поширені у країнах з розвинутою економікою похідні цінні папери – депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси тощо. Використання похідних цінних паперів на фінансових ринках України поки що широко не практикується. Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах. Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають право на отримання встановленого доходу. Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і процентів по них. Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Депозитні розписки – це цінні папери, які вказують, що їх власник має акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки. Варрант – специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу (як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті. Опціон – угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому (опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а продавець контракту приймає на себе обов’язок по його виконанню. . Ф’ючерс – це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту (або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню строку ф’ючерсного контракту є обов’язковим. Аналіз ринку цінних паперів як етап інвестиційного процесу. Аналіз ринку цінних паперів є другим етапом інвестиційного процесу та включає вивчення окремих видів цінних паперів (або їх груп) з метою виявлення серед них тих, які представляються невірно оціненими на даний момент. Однак оскільки здійснення такого аналізу нас цікавить перш за все в контексті фінансового посередництва, то виглядає логічним спочатку відповісти на такі питання: (1) які саме цінні папери традиційно використовуються для формування інвестиційного портфеля фінансового посередника, а, отже, мають бути піддані аналізу; (2) які загальні та особливі характеристики притаманні вищевказаним цінним паперам; (3) в чому полягає оцінка цінних паперів з позиції потенційного інвестора; та (4) з якими ризиками пов’язане інвестування в цінні папери? Відповіді на ці питання дадуть змогу (перш ніж перейти до власне аналізу цінних паперів) обмежити коло потенційних об’єктів дослідження, уяснити зміст та цілі аналізу, виявити найбільш важливі з точки зору здійснення інвестицій характеристики, які мають вирішальний вплив на потенційну доходність та ризик, що притаманні цінним паперам. Традиційні об’єкти інвестування фінансовими посередниками та характеристики їх інвестиційних якостей. Як правило, законодавчі акти більшості країн містять норми, які приписують фінансовим посередникам здійснювати формування інвестиційних портфелів шляхом вкладання коштів у цінні папери та, в окремих випадках, у ті види матеріальних активів, що традиційно використовуються у якості об’єктів інвестування (на кшталт нерухомості чи дорогоцінних металів). Тобто, вищевказані норми встановлюють лише загальні обмеження у виборі потенційних об’єктів, у які фінансові посередники мають право інвестувати кошти, визначаючи що такими об’єктами можуть бути лише фінансові та окремі види матеріальних активів. В той же час, на практиці для формування інвестиційних портфелів фінансові посередники зазвичай використовують лише певні види фінансових інструментів, найпопулярнішими з яких є окремі види боргових цінних паперів (в першу чергу – облігації) та акції, які в цілому мають надзвичайно широкий спектр інвестиційних якостей, здатних задовольнити запити будь-яких груп інвесторів з різними інвестиційними уподобаннями. З цієї позиції виглядає логічним більш детально зупинитись на інвестиційних характеристиках саме цих видів цінних паперів, які (характеристики), в першу чергу, визначаються притаманними цінним паперам рівнем ризику, що очікується, і величиною їх доходності. Боргові цінні папери або цінні папери з фіксованим доходом (ЦПФД) – це зобов’язання про виплату інвестору у встановлені строки визначених платежів. Якщо виплата визначених платежів передбачається одноразово, то ЦПФД прийнято називати безкупонними, або дисконтними. Якщо по ЦПФД здійснюються виплати однакової величини регулярно протягом певного періоду, то такі ЦП називають купонними ЦП. До скдаду ЦПФД (за класифікацією Шарпа) відносяться (1) ощадні рахунки (депозити до запитання (поточні рахунки), термінові депозити (в т. ч. у формі депозитних сертифікатів) в банках, позиково-ощадних компаніях, взаємоощадних банках та інших аналогічних організаціях, чекові пайові рахунки в кредитних союзах), (2) інструменти грошового ринку – високоліквідні короткострокові папери (комерційні векселя компаній, депозитні сертифікати банків та інших кредитних установ, банківські акцепти, євродоларові депозитні сертифікати, викупні угоди (“репо”)), (3) ЦП уряду США (векселя, білети, облігації та безкупонні розписки Казначейства США, а також ощадні облігації), (4) ЦП федеральних агентств (облігації федеральних агентств та установ, що фінансуються із федерального бюджета, а також сертифікати на долю портфеля, сформованого із кредитів під іпотеку), (5) ЦП, що випускаються урядами штатів і місцевими органами управління (муніципальні облігації), (6) облігації корпорацій (іпотечні, з заставою фондових паперів, з заставою обладнання, незабезпечені, субординовані незабезпечені, доходні, гарантовані, конвертовані тощо), (7) іноземні облігації та єврооблігації (облігації, що розміщуються за межами як країни позикоотримувача, так і країни, в валюті якої вказано номінал). Вітчизняне законодавство визначає, що держава в особі уповноважених нею органів, може випускати два види цінних паперів – облігації та казначейські зобов’язання, основною відмінністю між якими є те, що перші можуть бути розміщені серед будь-яких груп інвесторів, а другі – лише серед населення. Тобто, основна відмінність між цими видами цінних паперів полягає у визначенні категорій осіб, серед яких вони можуть бути розміщені. Облігації, їх класифікації за видами та характеристиками. Вплив окремих характеристик облігацій на інвестиційні якості. Отже, під терміном “облігація”, який є широко використовуваним у різноманітній економічній літературі, слід скоріше розуміти борговий цінний папір із фіксованим розміром доходу та “звичайними” для таких інструментів характеристиками. Облігації характеризуються значним числом нормативно-правових та інших ознак, які мають різне значення в процесі вибору облігації як об’єкту інвестування. Найбільш значимим для інвестора перш за все з позиції рівнів ризику інвестування є, звичайно, поділ облігацій по видах емітентів на (1) облігації державних позик, (2) облігації місцевих позик та (3) облігації підприємств. Найменш ризиковими вважаються вкладення в державні облігації, які в ряді країн із розвиненою ринковою економікою приймаються у якості своєрідного еталону інвестування без ризику. Найбільший же рівень ризику притаманний вкладенням в корпоративні облігації. Відповідно рівню ризику диференціюються і доходи по різним видам облігацій: найменший доход звичайно пропонується по державним облігаціям, найбільший – по корпоративним облігаціям. Значний вплив на рівні ризику та очікуваного доходу інвестора також має строк погашення облігацій: за цією ознакою облігації прийнято класифікувати на коротко-, середньо- та довгострокові. Інші ознаки хоч і мають менший вплив на інвестиційні якості облігацій, але їх знання необхідне власнику для розуміння особливостей їх випуску та обігу. Зокрема, виходячи із нормативно-класифікаційних ознак облігації поділяють на іменні та на пред’явника (за особливостями реєстрації та випуску), на документарні та бездокументарні (за формами носія), процентні та цільові (безпроцентні) (за формою виплати винагороди) тощо. Виходячи із умов випуску облігації класифікують на гарантовані та незабезпечені (виходячи із рівня безпеки), серійні та ординарні (виходячи із принципів викупу), з правом дострокового погашення та без такого (виходячи можливостей дострокового викупу), конвертовані та неконвертовані (виходячи із можливості обміну на інші цінні папери даного емітента) тощо. Рейтинги цінних паперів та їх значення для інвесторів. На практиці у якості індикаторів вірогідності невиконання емітентами своїх боргових зобов’язань часто використовуються рейтингові оцінки їх кредитоспроможності. Здійсненням рейтингування займаються ряд спеціалізованих агентств, найбільш крупними та відомими серед яких у світі є американські корпорації Стендарт енд Пуерс та Мудіс Інвесторс Сервіс. Отже, рейтинг представляє із себе поточну оцінку кредитоспроможності боржника по відношенню до конкретного боргового зобов’язання, здійснену на основі поточної інформації, отриманої від емітента, або з інших джерел, які вважаються надійними. Для розуміння загальних підходів до здійснення рейтингування досить цікавою є відповідна інформація, оприлюднена корпорацією Стендарт енд Пуерс. Основними характеристиками, які приймаються до уваги при рейтингуванні цією корпорацією, є: І. Вірогідність неплатежу і готовність боржника як до виплат поточних процентів у строк, так і до повернення основної суми у відповідності з умовами облігації. ІІ. Природа та забезпечення зобов’язання. ІІІ. Гарантія виконання зобов’язання і стан власника облігації серед інших кредиторів у випадку банкрутства, реорганізації або інших трансформацій, що регулюються законами про банкрутство та іншими законами, що захищають права кредиторів. Традиційно рейтингування боргових зобов’язань здійснюється рейтинговими агентствами із застосуванням літерної символіки. Так, агентство Стендарт енд Пуерс тим борговим зобов’язанням, які мають найвищі потенційні можливості по виплаті процентів та поверненню внеску, присвоює розряд ААА, що має найвищий рейтинг. У міру погіршення характеристик боргових зобов’язань та зниження їх рейтингу, відповідне позначення розряду зобов’язань здійснюється із використанням наступної символіки: АА, А, ВВВ, ВВ, В, ССС, СС, С, СІ, D. Агентство Мудіс борговим зобов’язанням найвищого рейтингу присвоює розряд Ааа, а в міру зниження рейтингу – Аа, А, Ваа, Ва, В, Саа, Са, С. Часто для спрощення класифікації боргових зобов’язань використовуються більш загальні категорії: боргові зобов’язання інвестиційного рівня та боргові зобов’язання спекулятивного рівня. До перших звичайно відносять цінні папери чотирьох вищих розрядів рейтингу агентств Стендарт енд Пуерс та Мудіс Інвесторс Сервіс, до других – ті папери, що віднесені до одного із нижчих розрядів (ВВ і нижче у Стендарт енд Пуерс та Ва і нижче у Мудіс Інвесторс Сервіс). Визначення інвестиційної привабливості боргових інструментів із застосуванням методу оцінки шляхом капіталізації доходу. Будь-який борговий цінний папір, очевидно, буде представляти інтерес для потенційного інвестора, якщо буде виявлено, що цей папір є невірно оцінений ринком. Для виявлення невірно оцінених ринком боргових цінних паперів використовується метод, який в економічній літературі отримав назву методу оцінки шляхом капіталізації доходу. Цей метод передбачає, що внутрішня вартість боргового паперу визначається як дисконтована величина платежів, які інвестор очікує отримати в майбутньому за рахунок володіння цим папером. Здійснення оцінки боргового паперу в рамках вищевказаного методу можливе із застосуванням двох підходів. Така оцінка може базуватися: або на порівнянні доходності до погашення цінного паперу з тим значенням, яке, на думку інвестора, є “правильним”, або на порівнянні поточного ринкового курсу цього паперу та його внутрішньої, або істинної, вартості. При використанні першого підходу інвестор вважатиме недооціненим той цінний папір, у якого доходність до погашення буде вищою, ніж “правильна”, при використанні другого підходу інтерес інвестора буде проявлений до тих цінних паперів, поточний ринковий курс яких є нижчим від їх внутрішньої вартості. При першому підході для визначення доходності боргового цінного паперу використовується рівняння P = ( Ct /(1+у) t де Р – поточний ринковий курс цінного паперу, Сt – очікувані грошові виплати інвестору в t-період, у – доходність до погашення у відповідний t-період. Якщо наступний аналіз показує, що процентна ставка для цінного паперу із данним ступенем ризику (у*) є вищою, ніж розрахована виходячи із приведеної формули, тобто у* > y, то приходимо до висновку, що цінний
папір є переоціненим ринком, і навпаки, якщо процентна ставка для
цінного паперу із даним ступенем ризику є нижчою, ніж розрахована із
використанням формули, тобто у* < y, то слід вважати, що цінний папір є
недооціненим ринком.

При другому підході визначається внутрішня вартість цінного паперу, для
чого використовується рівняння:

V =( Ct /(1+у*) t

Тобто підставивши у попереднє рівняння замість фактичної ставки
доходності те значення, яке на думку аналітика є “правильним” для
цінного паперу із даним ступенем ризику (у*), ми можемо розрахувати його
внутрішню (істинну) вартість (V).

Оскільки ціна придбання (розміщення) облігації визначається її ринковим
курсом, то для інвестора чиста приведена вартість (net present value,
NPV) дорівнює різниці між внутрішньою вартістю облігації (V) та ціною її
придбання (розміщення) (P): NPV = V – P.

Як видно із приведеного, для застосування будь-якого із двох
вищевказаних підходів необхідне знання або можливість визначення
обмеженої кількості величин: поточного ринкового курсу цінного паперу
(Р), очікуваних грошових потоків (С) та “правильного” значення ставки
доходності для цінного паперу із даним ступенем ризику (у*). Але якщо
визначити значення перших двох величин досить просто (звичайно, за
умови, що цінний папір є ліквідним та активно продається і купується на
ринках), то розрахунок показника (у*) здійснити непросто, оскільки його
значення залежить від суб’єктивної оцінки аналітика (інвестора) як
окремих характеристик боргового інструмента, так і поточних умов на
ринку. З урахуванням сказаного, основною задачею аналітика слід вважати
визначення нормального для інвестора значення (у*).

Важливим є також розуміння ефективної процентної ставки, приведення
ставки під простий або складний процент, банківського та математичного
дисконту до значення ефективної процентної ставки.

Очікувана доходність боргових інструментів. Характеристики боргових
інструментів, які складають структуру їх доходності.

При будь-якому із вибраних підходів для оцінки боргових паперів найбільш
складним питанням є визначення “правильного” значення ступеня
доходності, до якого в ідеалі на момент оцінки має прямувати доходність
цінного паперу. “Правильне” значення доходності залежить від
суб’єктивних оцінок інвестором як поточної ринкової ситуації, так і
окремих характеристик боргових паперів.

Найважливішими характеристиками будь-якого боргового цінного паперу, що
складають структуру його доходності, є наступні:

термін до погашення, який визначає часові характеристики очікуваного
грошового потоку, що обіцяний утримувачу цінного паперу,

процентна (купонна) ставка, яка визначає розміри очікуваного грошового
потоку,

застереження про відкликання, яке дає можливість емітенту зворотно
викупити цінні папери до настання строку їх погашення, якщо після їх
первинного розміщення поточні ринкові доходності на аналогічні цінні
папери значно знижуються,

податковий статус, який в окремих випадках може бути пільговим для
державних та муніципальних цінних паперів, що в свою чергу, впливає на
їх доходність,

ліквідність, тобто можливість для інвестора продати без суттєвих
фінансових втрат належні йому цінні папери: цінним паперам, які активно
продаються та купуються, притаманний менший ризик фінансових втрат при
змінні ставки процента, а, отже, вони мають більш високу внутрішню
вартість та меншу доходність до погашення у порівнянні з
низьколіквідними паперами,

вірогідність неплатежу, яка, в свою чергу, визначається очікуваним
рівнем кредитоспроможності емітента.

Остання характеристика боргових цінних паперів є вкрай важливою для
інвестора, оскільки вона має не тільки вирішальний вплив на структуру
доходності цінного паперу, але й є визначальною для оцінки ризику
інвестування у цінні папери, до яких інвестором проявлено інтерес.

В структурі ризику інвестування в боргові цінні папери основну питому
вагу складає ризик неплатежу, який виникає із-за можливості невиконання
емітентом своїх боргових зобов’язань.

Акції: класифікація акцій за видами та інвестиційними групами.

Акції є найпоширенішим фінансовим інструментом та займають основну
питому вагу в обороті ринку цінних паперів. Акції представляють собою
цінні папери, що є титулами власності на майно корпорації, яка здійснила
їх емісію. Відповідно, особа, яка інвестувала кошти в акції корпорації,
стає співвласником компанії-емітента акцій, що виражається в правах цієї
особи на участь в управлінні компанією, на долю в її акціонерному
капіталі, а також на отримання частки прибутку і залишку активів при її
ліквідації.

Великою перевагою корпоративної форми організації бізнесу є обмеження
відповідальності власників цього бізнесу. Така форма організації
означає, що власники (утримувачі) акцій можуть втратити лише початково
вкладений капітал, але не більше. Іншими словами, якщо корпорація не
виконає своїх зобов’язань, то власники акцій будуть нести
відповідальність по її боргах лише в межах тих коштів, які були вкладені
в придбання цих акцій.

Звичайно, для особи, яка має намір здійснювати інвестиції в акції,
надзвичайно важливими є знання фундаментальної природи цих цінних
паперів та правових основ корпоративної форми організації бізнесу (в
першу чергу тих аспектів, що стосуються випуску та обігу інструментів
власності).

В той же час для інституціональних інвесторів, які здійснюють придбання
цінних паперів перш за все з огляду на середньо- та короткострокову
перспективу, не меншого значення в процесі вибору конкретного об’єкта
інвестування набуває також уміння здійснити оцінку акцій саме як
фондових інструментів та на підставі такої оцінки виявити невірно
оцінені цінні папери.

Здійснення оцінки акцій вважається однією з найбільш складних задач в
галузі фінансового інвестування, оскільки на поведінку цих цінних
паперів може чинити вплив велика кількість потенційно значимих обставин,
виявити які заздалегідь не завжди представляється можливим. Відповідно,
центральне місце при аналізі акцій займає процес виявлення і оцінки
найважливіших факторів впливу.

Ризик фінансового інвестування, основні типи ризиків.

Під ризиком фінансового інвестування ми розуміємо невизначеність,
пов’язану з вартістю інвестиції в кінці певного періоду, що може бути
викликана непередбаченими змінами як вартості початково інвестованого
капіталу, так і розміру очікуваного на інвестований капітал доходу.
Звичайно, розсудливий інвестор, вкладаючи кошти у цінні папери, в першу
чергу буде виходити із міркувань безпеки і лише у другу – із розрахунку
на отримання у майбутньому доходу. Тому при здійсненні оцінки
притаманних цінним паперам інвестиційних ризиків інвестор має особливу
увагу звернути на фінансовий стан емітента, в першу чергу – його
платоспроможність.

Ризики фінансового інвестування характеризуються значною
різноманітністю, викликаною наявністю великої кількості факторів впливу,
спроможних спричинити непередбачені фінансові втрати при здійснені
вкладень в інструменти фондового ринку. Окрім розподілу інвестиційних
ризиків, що міститься у визначенні, приведеному вище (виходячи із впливу
на структуру очікуваної вартості інвестиції), поширеними є також
класифікації, в основу яких покладено:

а) сфери суспільного буття, зміни в яких можуть спричинити зміни
вартості фінансового активу, та

б) рівень прояву ризику.

За сферами суспільного буття інвестиційні ризики поділяються на
економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші.

До економічних ризиків відносяться ризики, пов’язані із змінами
економічних факторів. Оскільки фінансове інвестування здійснюється
безпосередньо в економічній сфері, то воно в найбільшій мірі зазнає
впливу саме економічних ризиків. Політичні ризики пов’язані із
різноманітними адміністративними обмеженнями, викликаними змінами
здійснюваного державою політичного курсу. Соціальні ризики виникають
внаслідок страйків, запровадження під впливом тиску профспілкових
організацій незапланованих соціальних програм та інших аналогічних
заходів. До екологічних ризиків відносяться ризики різноманітних
екологічних катастроф та стихійних лих, що негативно впливають на
фінансовий стан емітентів цінних паперів. Інші види ризиків можуть бути
викликані крадіжками майна, невиконанням контрагентами перед емітентами
господарських, фінансових або інвестиційних зобов’язань та іншими
причинами.

За рівнем прояву ризик фінансового інвестування прийнято поділяти

на ринковий (або систематичний) ризик (market risk), який проявляється
на макрорівні, та власний (або – несистематичний, специфічний чи
бізнес-ризик) ризик (unique risk), який проявляється на мікрорівні. Як
ринковий, так і власний компоненти ризику пов’язуються, в першу чергу,
із можливістю втрати початково інвестованого капіталу, а тому можливості
їх прояву приділяється особлива увага.

Ризик втрати капіталу, що інвестується (ринковий ризик та бізнес-ризик).
Фактори, що спричинюють прояви цього ризику.

За рівнем прояву ризик фінансового інвестування прийнято поділяти на
ринковий (або систематичний) ризик (market risk), який проявляється на
макрорівні, та власний (або – несистематичний, специфічний чи
бізнес-ризик) ризик (unique risk), який проявляється на мікрорівні. Як
ринковий, так і власний компоненти ризику пов’язуються, в першу чергу,
із можливістю втрати початково інвестованого капіталу, а тому можливості
їх прояву приділяється особлива увага.

Ринковий ризик визначається загальними змінами кон’юнктури цін на
фондовому ринку, відтак однаковою мірою впливає на курс усієї сукупності
представлених на фондовому ринку цінних паперів. Специфіка ринкового
ризику полягає у тому, що він, як правило, не залежить від економічного
стану конкретного емітента, тобто фактори, які впливають на прояви
ринкового ризику, безпосередньо не пов’язані з економічними параметрами
емітента (в тому числі і результатами його діяльності). Такими факторами
можуть бути певні події в різноманітних сферах суспільного буття (про
які згадувалося вище), які здатні спричинити вплив на ринок у цілому.

Власний ризик виявляється у здатності емітента підтримувати рівень
доходу на вкладений капітал. Власний ризик виникає у тих випадках, коли
економічні параметри емітента погіршуються. Відносно акціонерного
товариства власний ризик виявляється у здатності підтримувати дохід на
акцію на рівні, що не знижується, а його виникнення пов’язується із
погіршенням результатів комерційної або господарської діяльності у
порівнянні із минулим періодом або із очікуваними результатами.
Виникнення власного ризику може бути спричинено як зовнішніми по
відношенню до емітента, тобто незалежними від нього, факторами, так і
внутрішніми, пов’язаними у першу чергу із некваліфікованим керівництвом
корпорацією. В той же час, часто-густо виникнення власного ризику є
наслідком прорахунків у внутрішньофірмовому плануванні, в організації
виробництва, маркетинговій політиці тощо.

Ризик втрати (отримання) доходу, що очікується (процентний ризик та
ризик зміни купівельної спроможності грошей). Фактори, що спричинюють
прояви цього ризику.

Ризик втрати (отримання) очікуваного доходу перш за все пов’язаний із
володінням боргових цінних паперів. Цей ризик, у свою чергу, прийнято
поділяти на процентний ризик та ризик зміни купівельної спроможності
грошей.

Процентний ризик (або ризик процентної ставки) визначається як
невизначеність доходу від володіння цінним папером, яка виникає
внаслідок несподіваних коливань вартості активу через зміну процентної
ставки. Наприклад, якщо в результаті політики держави процентна ставка
підвищується, то боргові цінні папери, випущені в обіг раніше, будуть
знижуватися у ціні і навпаки. Слід відмітити, що ціни на довгострокові
боргові зобов’язання є більш чутливими до змін відсоткових ставок
порівняно із цінами на короткострокові цінні папери, тобто довгострокові
зобов’язання мають більший ризик відсоткової ставки.

Ризик зміни купівельної спроможності грошей (інфляційний ризик) головним
чином визначається темпами інфляції у країні. Інфляційний ризик в
більшій мірі позначається на безпроцентних заощадженнях і цінних паперах
з фіксованим доходом та має менший вплив на активи, вартість яких має
тенденцію зростати разом із зростанням цін на товари: тобто на прості
акції та матеріальні активи. Дійсно, прості акції, дивіденди по яких не
є величиною постійною, “пом’якшують” вплив інфляції, оскільки із
зростанням темпів інфляції, як правило, збільшуються і розміри прибутків
із яких сплачуються дивіденди.

77. Особливості застосування традиційних методів фінансового аналізу на
сучасному етапі в Україні.

В контексті фінансового інвестування фінансовий аналіз слід розглядати
як діяльність по визначенню рівня ризику та очікуваної доходності
окремих фінансових активів, їх груп та фондового ринку в цілому з метою
розробки рекомендацій, необхідних для управління портфелем цінних
паперів.

Доцільність проведення фінансового аналізу, як правило, пояснюється
двома основними причинами: перша полягає в необхідності визначення
окремих характеристик цінних паперів, друга – в намаганні інвестора
виявити невірно оцінені фінансові активи.

Визначення характеристик цінних паперів в першу чергу зводиться до
оцінок потенційних ризиків та очікуваних доходностей цінних паперів, а
також основних факторів та джерел впливу на ці характеристики.
Наприклад, аналітик може спробувати спрогнозувати оцінку ставки
дивідендної доходності акції в наступному періоді, яка є важливою
складовою доходності паперу у цілому. При цьому, ґрунтовному вивченню
можуть бути піддані дивідендна політика емітента, можливість зміни
розміру його капіталу та інші важливі фактори впливу на ставку
дивідендної доходності, що дасть змогу здійснити більш якісний прогноз у
порівнянні із простим екстраполюванням минулорічної ставки дивідендної
доходності.

Для виявлення невірно оцінених цінних паперів, як уже відмічалося,
звичайно використовуються методи фундаментального аналізу. В умовах
ефективного ринку капіталу саме фундаментальний аналіз складає основу
аналізу цінних паперів.

Якщо фундаментальні аналітики вивчають усю сукупність факторів, яка може
вплинути на майбутню доходність цінних паперів, то прихильники
технічного аналізу досліджують лише внутрішню статистичну інформацію
фондового ринку, в першу чергу ту, що стосується обсягу торгів на біржах
та рівня курсу цінних паперів. Використання слова “технічний” у даному
випадку означає вивчення самого ринку, а не зовнішніх факторів, прояви
яких формують його динаміку.

Застосовуючи відповідний інструментарій, прихильники технічного аналізу
намагаються спрогнозувати рух курсів цінних паперів, і на основі цього
розробити рекомендації стосовно оптимального часу укладення угод щодо
окремих фондових інструментів, або їх груп (наприклад, акцій корпорацій
певної галузі), або ринку в цілому.

Методологія технічного аналізу базується на припущенні, що на фондовому
ринку існують закономірності, які склалися історично. Відповідно, якщо
якісь дії, здійснені у минулому, з високою частотою призводили до
певного результату, то дуже вірогідним є те, що і у майбутньому буде
досягнуто такого ж ефекту, незалежно від того, коли саме такі дії будуть
здійснюватися.

Приведена концепція методології технічного аналізу не відповідає поняттю
ефективного ринку, а методи, застосовувані технічними аналітиками,
нерідко не мають логічних пояснень. Однак значна група інвесторів та
аналітиків застосовує у власній практиці технічний аналіз, а відповідні
статистичні дослідження дають підстави стверджувати, що цей напрямок
фінансового аналізу все-таки може бути корисним для інвесторів.

Зміст та основні принципи фундаментального аналізу. Прогнозування цін
цінних паперів із застосуванням методів фундаментального аналізу.

Для виявлення невірно оцінених цінних паперів, як уже відмічалося,
звичайно використовуються методи фундаментального аналізу. В умовах
ефективного ринку капіталу саме фундаментальний аналіз складає основу
аналізу цінних паперів.

Результатами здійснення оцінки акцій має бути виявлення таких ситуацій,
при яких очікувані доходи та дивіденди (1) в значній мірі відрізняються
від загальноприйнятої думки, (2) розраховані більш точно у порівнянні з
загальноприйнятими оцінками, та (3) ще не отримали відображення в
ринковому курсі акцій з огляду на вплив тих факторів, які були прийняті
до уваги при здійсненні оцінки.

В рамках фундаментального аналізу використовують два відмінних підходи
для виявлення невірно оцінених цінних паперів. Основою першого підходу є
здійснення оцінки цінного паперу шляхом визначення його внутрішньої
(істинної) вартості або очікуваної доходності та порівняння отриманих
результатів із “правильними” значеннями для цінного паперу з даним
ступенем ризику. (Про порядок здійснення оцінки цінних паперів йшлося
вище). Другий підхід полягає у здійсненні оцінки однієї або кількох
фінансових змінних, що стосуються окремого фінансового активу, групи
активів або загального стану економіки в цілому, і їх порівнянні із
існуючою загальною оцінкою. Якщо оцінка аналітика суттєво відрізняється
від оцінок інших аналітиків, то, виходячи із такої оцінки, можна
очікувати, що доходність інвестицій буде суттєво відрізнятися від
звичайної у більшу або меншу сторону.

З точки зору техніки здійснення фінансового аналізу, для прогнозування
майбутніх курсів цінних паперів та інших важливих показників, які можуть
мати вплив на очікувану доходність фондових інструментів (як то – обсяг
внутрішнього валового продукту, обсяги продажів та рівня доходів різних
галузей економіки та окремих фірм тощо) використовуються два відмінних
методи: метод прогнозування “зверху – вниз” (top-down forecasting
approach) та метод прогнозування “знизу – вверх” (bottom-up
forecasting). При застосуванні методу прогнозування “зверху-вниз”
фінансові аналітики спочатку роблять прогнози для економіки у цілому,
потім для окремих галузей і, нарешті, для конкретних компаній. Прогнози
для галузей базуються на прогнозах економіки у цілому, а прогнози для
компаній – як на прогнозах для окремих галузей, так і на прогнозах
економіки у цілому. У випадку застосування методу прогнозування “знизу –
вверх” спочатку оцінюються перспективи окремих компаній, потім на основі
такої оцінки робляться прогнози для окремих галузей і, нарешті, для
економіки у цілому. Вважається, що система прогнозування “зверху – вниз”
у меншій мірі підлягає впливу некоректних припущень (наприклад, в оцінці
валютних курсів), а тому здатна забезпечити більш точну оцінку
очікуваної доходності фінансових активів. Однак на практиці як правило
застосовується не той чи інший метод прогнозування в чистому вигляді, а
їх поєднання.

Окрім двох вказаних вище методів прогнозування, для здійснення оцінки
очікуваної доходності фінансових активів фінансові аналітики також
широко застосовують елементи імовірнісного прогнозування (probabilistic
forecasting) та різноманітні економетричні моделі (econometric models).
При ймовірнісному прогнозуванні зазвичай основна увага приділяється
очікуваним загальноекономічним параметрам, оскільки саме рівень
макроекономічних оцінок є дуже важливими для визначення ризику та
очікуваної доходності добре диверсифікованого портфеля. Даний метод
прогнозування передбачає використання декількох сценаріїв розвитку
економіки із урахуванням імовірності настання того чи іншого варіанту.
Потім на основі можливих варіантів розвитку економіки здійснюються
прогнози перспектив окремих галузей, компаній та динаміки курсів акцій.
Економетричні моделі – це статистичні моделі, які є засобом
прогнозування значень ендогенних змінних. Для того, щоб зробити такі
прогнози, у якості вихідних даних використовуються значення інших
змінних – екзогенних. Припущення щодо значень екзогенних змінних
здійснюються безпосередньо користувачем моделі. Початково визначення
відповідних взаємозв’язків між окремими змінними здійснюється на
підставі економічних концепцій, а потім для оцінки кількісних параметрів
взаємозв’язку отримані за минулі періоди дані обробляються за допомогою
статистичних методів.

Використання інформації про емітента при здійсненні фундаментального
аналізу. Вибір, розрахунок та порівняння відносних показників.

Серед усього розмаїття фактичних даних та джерел інформації, які
використовуються фінансовими аналітиками при здійсненні фундаментального
аналізу, найбільш важливе значення має інформація про емітента цінних
паперів. Дійсно, адже саме на підставі інформації про емітента можна
досягти кінцевої мети фундаментального аналізу, яку можна розглядати як
поетапне визначення величини очікуваних доходів корпорації, прогноз з
(оцінкою відповідних вірогідностей) можливого розподілу доходу серед її
кредиторів і власників та оцінку фінансових вимог по відношенню до
доходу корпорації, включаючи вимоги держателів облігацій та акцій.

В свою чергу, основним та найбільш надійним джерелом інформації про
емітента цінних паперів є його фінансові звіти – баланси, звіти про
фінансові результати (про прибутки та збитки), про рух грошових коштів,
про власний капітал та деякі інші. Вивчення фінансових звітів та
підготовка даних для аналізу є справою складною та трудомісткою. Значною
мірою складність прочитання фінансових звітів пов’язана із використанням
у фінансовому обліку різних принципів облікової політики, що загалом є
допустимим як з огляду на міжнародні, так і на національні стандарти
обліку. Тож щоб зрозуміти справжній стан справ у компанії та порівняти
його із ситуацією в інших компаніях, що можуть використовувати інші
принципи обліку, фінансовому аналітику слід дуже ретельно вивчити
безпосередньо самі фінансові звіти та примітки до них, в яких
розкриваються принципи облікової політики емітента.

На практиці, в силу дефіциту часу, дорожнечі та інших причин, інвестор
не має змоги здійснювати всеохоплююче ґрунтовне вивчення фінансової та
іншої звітності емітента. Багато аналітиків звертають свою увагу лише на
цифри, що містяться у фінансових звітах, навіть якщо ці цифри
неадекватно відображають дійсні економічні процеси в корпорації, або
використовують для оцінки складних взаємозв’язків прості показники.

Найбільш популярним аналітичним інструментом, який використовується для
здійснення аналізу фінансових звітів в рамках фундаментального підходу є
застосування показників, виражених відносними величинами, тобто
коефіцієнтів.

Вибір та розрахунок відносних показників, їх порівняння та
взаємозв’язок, інтерпретація отриманих результатів здійснюється
аналітиками, виходячи із власних професійних суджень щодо адекватності
відображення за допомогою тих чи інших показників специфіки діяльності
емітента, необхідної глибини аналізу та інших аналітичних аспектів.

Одним із найважливіших аспектів фундаментального аналізу є вибір бази
для порівняння. Варіантів такого вибору є досить багато, але найбільш
часто здійснюються наступні порівняння:

порівняння із абсолютними стандартами,

порівняння із коефіцієнтами “середньої” фірми тієї ж галузі або, як
підваріант, – з показниками групи “базових” фірм (бенчмаркінг),

порівняння коефіцієнтів у часі (тобто визначення їх динаміки).

На практиці використання лише якогось одного варіанту у якості бази для
порівняння відносних показників зустрічається досить рідко: одні
показники доцільніше порівнювати з абсолютними стандартами та
коефіцієнтами “середньої” фірми, інші – з аналогічними показниками цієї
ж корпорації за відповідні періоди у минулому.

Зміст Дюпонівського розкладу та його застосування у рамках
фундаментального аналізу.

Однією із найбільш популярних моделей фінансового аналізу, яка широко
використовується при виборі об’єктів фінансового інвестування, є так
звана модель дюпонівського розкладу, яку ще прийнято називати
дюпонівською системою фінансового контролю. Свою назву ця модель
отримала від назви корпорації Du Pont, менеджери якої у 50-х роках
минулого століття запропонували її до використання.

Основними перевагами моделі дюпонівського розкладу є, по-перше,
виділення показників які, як вважається, дають уяву про найбільш важливі
фактори впливу на ефективність інвестицій, по-друге, простота
розрахунків цих показників та, по-третє, можливість використання лише
публічної звітності для отримання усієї інформації, необхідної для
здійснення розрахунків.

Очевидно, що для потенційного або дійсного інвестора здійснення вибору
об’єктів інвестування має розпочинатися із розрахунку коефіцієнта
доходності власного капіталу (ROE, return on equity). Цей показник
вимірює віддачу коштів, вкладених в корпорацію акціонерами (власниками),
і розраховується як співвідношення чистого прибутку компанії до розміру
її власного капіталу:

Е

ROE = ((((

ЕС

де: Е – чистий прибуток компанії, ЕС – власний капітал компанії.

Розрахований коефіцієнт показує скільки прибутку формує одна одиниця

вкладених коштів, тобто характеризує рівень поворотності вкладеного
капіталу.

Для того, щоб визначити які фактори впливають на доходність вкладеного
капіталу, спеціалісти фірми Du Pont запропонували розкласти ROE на три
співмножники – коефіцієнт прибутковості, коефіцієнт оборотності активів
та фінансовий леверідж (leverage):

Е IS A

ROE = ((( х ((( х (((

IS A EC

де IS – обсяг продажів корпорації за звітний період (фінансовий рік)

A – розмір активів, контрольованих корпорацією.

Таке розкладення дозволяє скласти уявлення як мінімум про три фактори,
що впливають на доходність вкладеного капіталу, а саме про:

сприйнятність ринку до продукції компанії (коефіцієнт прибутковості),

ефективність використання активів, контрольованих компанією (коефіцієнт
оборотності активів) та

участь власного капіталу у формуванні активів компанії та її прибутку
(фінансовий леверідж).

При виборі об’єкту інвестування інвестори (аналітики), розглядаючи
перший співмножник (долю прибутку компанії в одиниці грошових коштів
продажу), звертають увагу, щоб він не мав тенденції до зниження. Хоча в
умовах конкуренції утримання прибутковості продажів є задачею
надзвичайно складною, менеджери компаній, як правило, роблять максимум
можливого для її вирішення. Покращання коефіцієнта прибутковості
продажів можна досягти або шляхом підвищення ціни на продукцію компанії,
або за рахунок зниження витрат на виробництво. Однак, потрібно
пам’ятати, що підвищення ціни може призвести до зниження попиту на
продукцію компанії.

Другий співмножник (коефіцієнт оборотності активів) дозволяє інвестору
(аналітику) скласти уяву про ефективність використання контрольованих
компанією активів. Очевидним є те, що чим вищим є співвідношення IS /
A, тим більше продукції приносить одна грошова одиниця активів компанії,
тобто ефективніше використовуються залучені нею кошти. Отже, при виборі
об’єктів інвестування слід орієнтуватися на ту компанію-емітента, у якої
значення даного коефіцієнта є вищим.

Особливий інтерес для інвестора має третій співмножник – A / EC. Для
пояснення того, чим викликаний такий інтерес, нагадаємо, що згідно
балансового рівняння загальний розмір активів корпорації відповідає сумі
власних та залучених нею коштів (тобто, А = ЕС + L). Таким чином,
вищенаведене співвідношення можна представити у наступному вигляді (ЕС +
L) / EC, тобто як співвідношення загального розміру залучених
корпорацією коштів до розміру власного капіталу. Чим більша доля
зобов’язань (L) у чисельнику, тим, з одного боку, більше прибутку може
бути отримано у розрахунку на одну одиницю вкладеного капіталу, але в
той же час, з іншого боку, корпорація стає більш залежною від зовнішніх
джерел, що позначається на її фінансовій стійкості.

Зміст та принципи технічного аналізу. Прогнозування цін цінних паперів
на основі технічного аналізу.

Якщо фундаментальні аналітики вивчають усю сукупність факторів, яка може
вплинути на майбутню доходність цінних паперів, то прихильники
технічного аналізу досліджують лише внутрішню статистичну інформацію
фондового ринку, в першу чергу ту, що стосується обсягу торгів на біржах
та рівня курсу цінних паперів. Використання слова “технічний” у даному
випадку означає вивчення самого ринку, а не зовнішніх факторів, прояви
яких формують його динаміку.

Застосовуючи відповідний інструментарій, прихильники технічного аналізу
намагаються спрогнозувати рух курсів цінних паперів, і на основі цього
розробити рекомендації стосовно оптимального часу укладення угод щодо
окремих фондових інструментів, або їх груп (наприклад, акцій корпорацій
певної галузі), або ринку в цілому.

Методологія технічного аналізу базується на припущенні, що на фондовому
ринку існують закономірності, які склалися історично. Відповідно, якщо
якісь дії, здійснені у минулому, з високою частотою призводили до
певного результату, то дуже вірогідним є те, що і у майбутньому буде
досягнуто такого ж ефекту, незалежно від того, коли саме такі дії будуть
здійснюватися.

Приведена концепція методології технічного аналізу не відповідає поняттю
ефективного ринку, а методи, застосовувані технічними аналітиками,
нерідко не мають логічних пояснень. Однак значна група інвесторів та
аналітиків застосовує у власній практиці технічний аналіз, а відповідні
статистичні дослідження дають підстави стверджувати, що цей напрямок
фінансового аналізу все-таки може бути корисним для інвесторів.

Не зважаючи на те, що в рамках технічного аналізу використовується
надзвичайно широка палітра поведінкових стратегій, в цілому їх можна
розділити на дві основні групи: (1) стратегії, що визначають можливі
варіанти купівлі або продажу акцій на підставі вивчення доходностей
цінних паперів за період, який тільки-но закінчився, та (2) стратегії,
що визначають можливі варіанти купівлі або продажу акцій на основі
залежностей між курсом цінного паперу, який тільки-но склався, та тим
курсом, який склався за відносно довготривалий період.

Незважаючи на те, що проведені дослідження дозволяють зробити припущення
про ефективність застосування розглянутих вище інвестиційних систем
навіть з урахуванням трансакційних витрат, корисність їх використання
усе-таки залишається спірним питанням. По-перше, ніякі дослідження не
можуть у повному обсязі врахувати всі витрати, пов’язані із
застосуванням стратегій, що базуються на технічному аналізі (зокрема, не
піддаються точному розрахунку витрати на здійснення аналізу, вплив
спреду між цінами продавця та покупця тощо). По-друге, не існує
впевненості, що дані стратегії будуть приносити аналогічний результат у
сучасних умовах, коли організовані ринки якісно змінюються. По-третє,
широке розповсюдження комп’ютерних технологій, що спрощують застосування
технічних стратегій, очевидно призведе до втрати будь-якої можливості
забезпечувати технічні ексклюзивні переваги окремим інвесторам, що
використовують ті чи інші методики у рамках цього напряму аналізу.

Поведінкові стратегії, що використовуються у рамках технічного аналізу.

Не зважаючи на те, що в рамках технічного аналізу використовується
надзвичайно широка палітра поведінкових стратегій, в цілому їх можна
розділити на дві основні групи: (1) стратегії, що визначають можливі
варіанти купівлі або продажу акцій на підставі вивчення доходностей
цінних паперів за період, який тільки-но закінчився, та (2) стратегії,
що визначають можливі варіанти купівлі або продажу акцій на основі
залежностей між курсом цінного паперу, який тільки-но склався, та тим
курсом, який склався за відносно довготривалий період.

До першої групи стратегій відносяться так звані інерційні та протилежно
направлені стратегії. При застосуванні інерційних стратегій інвестори
намагаються знайти з метою придбання ті акції, які нещодавно виросли у
ціні, гадаючи, що вони будуть продовжувати зростати і надалі внаслідок
інерційного зростання попиту на них. І навпаки, для цілей продажу
здійснюється пошук тих цінних паперів, які нещодавно значно впали у
ціні, оскільки вважається, що попит на них інерційна буде зменшуватися
та, відповідно, зменшуватиметься і їх курс. При застосуванні протилежно
направлених стратегій дії інвесторів є абсолютно протилежними
тенденціям, які у даний час панують на фондовому ринку: інвестори, які
притримуються цієї стратегії, купують цінні папери, від яких інші
намагаються позбутися в силу несприятливого руху курсу цих цінних
паперів, а продають ті цінні папери, які зростають у ціні та, як
правило, переважно купуються більшістю інших інвесторів. Застосування
протилежно направлених стратегій пояснюється наступним чином: на думку
прихильників цих стратегій, інвестори у основній своїй масі надають
новинам занадто великого значення, а, відтак, як оптимізм, так і
песимізм стосовно можливого розміру підвищення або зниження курсів
відповідних цінних паперів є, зазвичай, перебільшеним.

До другої групи стратегій відносяться стратегії змінної середньої та
розриву лінії ринку. При застосуванні стратегій змінної середньої (їх є
декілька модифікацій) інвестори намагаються знайти такі цінні папери,
курс яких на момент закриття організованого ринку значно відрізняється
від усередненого курсу цих же цінних паперів за попередній відносно
довготривалий період (як правило – 200 днів). Якщо співвідношення
“поточний курс закриття” / ”курс закриття за довготривалий період” є
більшим одиниці, то вважається, що є сенс здійснити купівлю відповідного
цінного паперу наступного дня, якщо ж співвідношення “поточний курс
закриття” / ”курс закриття за довготривалий період” менше одиниці, то
таке співвідношення розцінюють як сигнал про доцільність продажу
наступного дня відповідного цінного паперу. Така процедура розрахунків
та відбору цінних паперів є основним аналітичним інструментарієм
прихильників стратегій змінної середньої та повторюється кожного дня.
Отже, застосування стратегій змінної середньої гіпотетично може
забезпечити інвестору доход вище середнього. Стратегія розриву лінії
ринку в цілому схожа на стратегії змінної середньої. При її використанні
інвестор обирає найвищі і найнижчі курси того чи іншого паперу за
відносно довготривалий період (як правило – за 200 днів). Сигнал на
покупку цінного паперу поступає тільки тоді, коли курс даного цінного
паперу закриття ринку є вищим, ніж найвища ціна за цей день, за умови,
що курс на момент закриття попереднього біржового дня був нижчим самої
високої ціни у той день. І навпаки, сигнал на продаж цінного паперу
виникає, коли його курс на момент закриття ринку є нижчим за найнижчу
ціну, що була зафіксована у цей день, за умови, що попереднього дня курс
на момент закриття був вищим, ніж найнижча ціна цінного паперу, що мала
місце того дня. Так само, як і щодо усіх попередніх стратегій, проведені
дослідження показали, що дана стратегія може принести інвестору
результат, який забезпечить доходність вище середньої.

Інструментарій та методи візуалізації інформації, що використовуються
технічними аналітиками.

Окремої уваги заслуговують методи візуалізації інформації, які
використовуються технічними аналітиками. Побудова різноманітних схем,
графіків та діаграм є одним із основних елементів інструментарію
прихильників технічного аналізу. Їх можна розподілити на три основні
групи: стовпчикові діаграми, лінійні графіки та точкові діаграми.
Застосування стовпчикових діаграм передбачає нанесення на вісь ординат
курсів певного цінного паперу, що були відмічені протягом визначеного
періоду (наприклад, біржового дня), а на лінії абсцис, відповідно,
відображаються інтервали часу. На вертикальній лінії (стовпчику), що
відповідає тому чи іншому періоду, як правило, певним чином позначають
ціну закриття цінного паперу на кінець біржового дня. В лінійних
графіках осі координат мають те ж саме призначення, що і в стовпчикових
діаграмах, але на вертикальній осі позначається лише ціна закриття
цінного паперу. Загальна ідея точкових діаграм полягає у наступному. На
графік наносяться ціни закриття таким чином, щоб у рамках вертикальної
колонки сформувати тренд (тенденцію) руху цін. Коли з’являється нова
ціна, її позначають на графіку символом Х, якщо вона є вищою, ніж
попередня, та символом О – у протилежному випадку. До другої колонки,
що знаходиться поряд праворуч, переходять тільки при появі зворотного
тренду. Ідея будь-яких графічних методик полягає у тому, щоб якомога
раніше виявити модель руху курсів цінних паперів та отримати прибуток
від знання майбутніх тенденцій.

Прихильники стратегій змінних середніх у своїй практиці використовують
(окрім описаних вище) також графіки, які візуалізують проміжні та
довгострокові тренди. Одним із варіантів застосування даних графіків є,
наприклад, такий, яким передбачається здійснення розрахунку протягом
кожного дня середньої ціни закриття певного цінного паперу за визначений
період до дати здійснення розрахунку. Тобто, кожного дня в інтервалі
часу, який приймається до розрахунку усередненого курсу, перша ціна
хронологічного ряду замінюється на ту, яка склалася за результатами
останнього біржового дня.

Широко застосовуваними в рамках технічного аналізу є також методики, що
використовують показники відносної сили. Побудова графіків із
використанням цих методик передбачає виявлення динаміки курсу певного
цінного паперу відносно галузевого або ринкового індексів, галузевого
індексу відносно ринкового тощо. Для побудови таких графіків кожного дня
визначають співвідношення курсу цінного паперу або іншого індикатора
фондових цін до значення того індексу, відносно якого визначають
відносну силу. Ідея побудови таких графіків полягає у тому, щоб у
результаті вивчення змін показників відносної сили знайти модель, яка б
дала змогу здійснити точний прогноз поведінки окремих цінних паперів або
їх груп у майбутньому при зміні загальних тенденцій на фондовому ринку
або в рамках окремих його сегментів.

78. Поняття інвестиційного портфеля. Формування портфеля як етап
інвестиційного процесу.

Третій етап інвестиційного процесу передбачає формування портфеля
(portfolio construction), тобто сукупності різноманітних цінних паперів
з відмітними характеристиками очікуваної доходності та притаманного
ризику.

Вкладення в фінансові активи пов’язані із невизначеністю ефективності
операції в момент її здійснення, викликаної неможливістю прогнозування
курсу цінного паперу в майбутньому, а для акцій – і очікуваного доходу
(дивідендів). Тому вкладаючи кошти в цінні папери одного виду, інвестор
стає залежним від коливання її курсової вартості. Якщо ж вкладення
капіталу буде здійснено в різноманітні інструменти фондового ринку, то
певною мірою можна уникнути залежності від коливань курсу якогось
конкретного паперу. У такому випадку ефективність вкладень буде залежати
від усередненого курсу, який, як правило, коливається менше, оскільки
при зниженні курсу одного цінного паперу курс іншого може підвищитися і
коливання взаємно погасяться. Саме тому здійснення інвестицій не в один
вид цінного паперу, а в певну їх кількість, тобто в портфель цінних
паперів, має переваги.

В рамках третього етапу інвестиційного процесу здійснюється вибір
конкретних об’єктів інвестування, визначається найбільш прийнятний час
придбання окремих категорій активів, а також оптимальні пропорції
розподілу капіталу, що інвестується, між окремими активами. Таким чином,
цей етап інвестиційного процесу передбачає вирішення трьох
взаємопов’язаних проблем: селективності, вибору часу операції та
диверсифікації.

Селективність та вибір часу операції є, по-суті, розділами аналізу
цінних паперів. Селективність (selectivity) передбачає відбір конкретних
цінних паперів на основі прогнозування зміни їх курсової вартості з
метою включення в інвестиційний портфель. В силу цього, селективність
також іменують мікропрогнозуванням. Вибір часу операції (timing)
передбачає прогнозування зміни цін окремих категорій фінансових активів
та взаємозв’язок таких змін. Як правило, основним об’єктом досліджень
при цьому є прогнозування змін цін на акції (як клас фінансових активів)
у порівнянні з цінами на боргові інструменти. Відповідно, цей розділ
фінансового аналізу прийнято іменувати макропрогнозуванням.

Диверсифікація (diversification) представляє із себе процес включення в
портфель нових цінних паперів з метою приведення його структури до
оптимальної з точки зору зниження ризику.

79. Теоретичні основи портфельного інвестування (підхід Марковіца до
проблеми вибору портфелю).

Діяльність інституціональних інвесторів у сучасних умовах значною мірою
базується на так званій “портфельній теорії”, основи якої були викладені
американським ученим Гаррі Марковіцем (Harry Markowitz) у роботі “Вибір
портфеля”. У цій роботі уперше була запропонована математична модель
формування оптимального портфеля цінних паперів та були приведені методи
побудови таких портфелів при певних умовах.

Однією із основних заслуг вказаної роботи Г. Марковіца слід вважати те,
що запропонований у ній підхід до формування портфеля базується на
теоретико-імовірнісній формалізації понять доходності та ризику. Такий
підхід одразу дозволив перевести задачу вибору оптимального
інвестиційного портфеля на точну математичну мову.

Спрощено модель Г. Марковіца можна представити наступним чином.

Нехай певний суб’єкт володіє багатством (сумою коштів), яке він має
намір інвестувати. При цьому слід зважати на той факт, що у інвестора є
можливість вибору між різними активами (які у контексті фінансового
інвестування представлені у формі цінних паперів), доходність кожного із
яких у майбутньому періоді володіння є невідомою. Те, що доходність
кожного конкретного цінного паперу та їх портфеля у загальному є
величинами випадковими (тобто, яким буде дохід – наперед невідомо) є
найбільш суттєвою проблемою при прийнятті інвестиційного рішення.

Вказану проблему інвестор може вирішити здійснивши, ґрунтуючись на
певних припущеннях, оцінку очікуваної (або середньої) доходності
(expected returns) різних цінних паперів. За наслідками такої оцінки
інвестор матиме змогу обрати серед усієї сукупності цінних паперів той,
що має найбільшу очікувану доходність.

Різні інвестиційні цілі клієнтів з точки зору професіонала з управління
портфелем означають різні співвідношення ризику та доходності. Іншими
словами типовий клієнт – персональний інвестор хоч і прагне до того, щоб
доходність була максимальною, але одночасно він хоче по-можливості
зменшити невизначеність, тобто ризик. Чим вищий ризик, тим вищою буде і
очікувана доходність, і навпаки. Ризик і доходність – це ключові умови,
які враховуються при прийнятті рішення про інвестування. Ці рішення
спрямовані на максимізацію доходу при припустимому рівні ризику.

80. Проблема вибору інвестиційного портфеля: правила максимізації
доходності та уникнення ризику.

Основою для прийняття інвестиційних рішень є показники очікуваної
доходності і стандартного відхилення портфелю. Очікувана доходність дає
можливість виміряти потенційну винагороду, яку може отримати інвестор
від володіння потрфелем, стандартне відхилення – це вимір ризику цього
портфелю. Стандартне відхилення є виміром можливого відхилення фактичної
доходності портфелю від очікуваної доходності. Чим більше значення цього
показника, тим вищим є ризик інвестора, оскільки зростає невизначеність.
При розробці інвестиційної політики порівнюються гіпотетичні портфелі з
різними значеннями очікуваної доходності і стандартного відхилення. Для
цього необхідно визначити очікувану доходність та стандартне відхилення
для кожного альтернативного портфелю, нанести ці значення на графік
(очікувана доходність (r) по осі х; стандартне відхилення (( )- по осі
y):

При порівняльному аналізі застосовуються такі загальні логічні правила.

Правило уникнення ризику. Якщо альтернативні портфелі з однаковою
очікуваною доходністю мають різні ступені ризику, обирається портфель з
меншим ризиком.

Правило максимізації доходності. Якщо алтернативні потрфелі з однаковим
ступенем ризику мають різну очікувану доходність, обирається портфель з
вищою очікуваною доходністю.

Оскільки фінансовий посередник розробляє інвестиційну політику для
клієнтів, він повинен враховувати такі суттєві обмеження:

очікувана доходність не повинна бути меншою від мінімального доходу,
який хочуть отримувати клієнти або зобов’язаний сплатити фінансовий
посередник;

ризик портфелю не повинен перевищувати максимальний ризик, на який
згодні клієнти.

Мінімальний рівень дохності при зростанні ризику інвестиційного портфелю
для різних інвесторів є неоднаковим. Фінансові посередники, які
орієнтуються на кошти схильних до ризику інвесторів можуть формувати
інвестиційну політику, керуючись наведеними вище правилами уникнення
ризику і максимізації доходності.

81. Теоретико-імовірнісна формалізація понять “доходність” та “ризик”
для цілей вибору оптимального портфеля.

Основою для прийняття інвестиційних рішень є показники очікуваної
доходності і стандартного відхилення портфелю. Очікувана доходність дає
можливість виміряти потенційну винагороду, яку може отримати інвестор
від володіння потрфелем, стандартне відхилення – це вимір ризику цього
портфелю. Стандартне відхилення є виміром можливого відхилення фактичної
доходності портфелю від очікуваної доходності. Чим більше значення цього
показника, тим вищим є ризик інвестора, оскільки зростає невизначеність.
При розробці інвестиційної політики порівнюються гіпотетичні портфелі з
різними значеннями очікуваної доходності і стандартного відхилення. Для
цього необхідно визначити очікувану доходність та стандартне відхилення
для кожного альтернативного портфелю, нанести ці значення на графік
(очікувана доходність (r) по осі х; стандартне відхилення (( )- по осі
y):

При порівняльному аналізі застосовуються такі загальні логічні правила.

Правило уникнення ризику. Якщо альтернативні портфелі з однаковою
очікуваною доходністю мають різні ступені ризику, обирається портфель з
меншим ризиком.

Правило максимізації доходності. Якщо алтернативні потрфелі з однаковим
ступенем ризику мають різну очікувану доходність, обирається портфель з
вищою очікуваною доходністю.

Оскільки фінансовий посередник розробляє інвестиційну політику для
клієнтів, він повинен враховувати такі суттєві обмеження:

очікувана доходність не повинна бути меншою від мінімального доходу,
який хочуть отримувати клієнти або зобов’язаний сплатити фінансовий
посередник;

ризик портфелю не повинен перевищувати максимальний ризик, на який
згодні клієнти.

Мінімальний рівень дохності при зростанні ризику інвестиційного портфелю
для різних інвесторів є неоднаковим. Фінансові посередники, які
орієнтуються на кошти схильних до ризику інвесторів можуть формувати
інвестиційну політику, керуючись наведеними вище правилами уникнення
ризику і максимізації доходності.

Для визначення очікуваної доходності портфеля необхідно визначити
початкову суму інвестування та її розподіл між різними фінансовими
активами (структуру портфеля). Очікувана доходність розраховується на
певний період – як правило квартал або рік. Якщо для цінних паперів з
фіксованим доходом розрахувати очікувану доходність досить просто,
помноживши процентну ставку на суму інвестування, то для акцій цей
досить складний процес, яким займаються професійні фінансові аналітики.
Прогнозуючи курс акцій, аналітик враховує ймовірність того, що у
майбутньому станеться та чи інша подія, яка вплине на зміну курсу до
певного рівня. Ці події повинні бути взаємовиключними. На підставі
власних оцінок аналітик розраховує середнє значення майбутнього курсу
акцій, виходячи з прогнозованих курсів, зважених на ймовірності, яке
називається математичним очікуванням.

Визначивши очікувану доходність потенційного інвестиційного портфелю,
необхідно врахувати ймовірність того, що доходність буде меншою від
очікувної і ймовірність можливих збитків. Виміром ймовірного відхилення
фактичної доходності портфеля в цілому від очікуваного є стандартне
відхилення. Воно розраховується за формулою

n n 1/2

( = [ ( ( ХiXj ( i j]

i=1 j=1

де n – кількість цінних паперів у портфелі,

Хi –частка цінного паперу і в інвестиційному портфелі на початок
періоду;

Xj-частка цінного паперу j в інвестиційному портфелі на початок періоду;

( i j-коваріація доходностей цінних паперів i та j;

Для кращого розуміння формули необхідно представити подвійне сумування
((() у розгорнутому вигляді:

( = [Х1X1 ( 11 + Х1X2 ( 12+ …+ Х1Xn ( 1n+Х2X1 ( 21+

Х2X2 ( 22+ …+ Х2Xn ( 2n+ХnX1 ( n1+ ХnX2 ( n2+ …+ХnXn ( nn]1/2

Стандартне відхилення інвестиційного порфелю дає нам кількісний вимір
того, скільки процентів від кладених коштів інвестор втратить при
продажу своєї частки за несприятливих обставин.

82. Показники “толерантність ризику” та “гарантована еквівалентна
доходність”, їх вплив на формування інвестиційного портфеля.

Толерантність ризику – найбільший ризик, на який погоджується інвестор
(клієнт) для заданого рівня очікуваної доходності.

Для визначення толерантного ризику клієнту пропонується на вибір різні
варіанти умовного портфелю, який складається лише з акцій і безризикових
державних облігацій. Клієнту пропонується визначити, яке співвідношення
доходності і ризику його влаштовує, на підставі чого ми можемо
встановити толерантність ризику. Толерантність ризику розраховується за
формулою:

((2((rc(rf(x(2( / (rs ( rf)2

де

(- толерантність ризику; rc – очікувана доходність портфеля;

rf -доходність безризикових цінних паперів;

( – стандартне відхилення доходності ризикових цінних паперів;

rs – очікувана доходність ризикових цінних паперів.

Економічна сутність показника толерантності ризику: цей показник
означає, на який додатковий ризик згоден клієнт при зростанні доходності
на 1%.

Якщо ми знаємо толерантність ризику, тобто співідношення ризику і
доходності для потенційного кола інвесторів, потрібно визначити
гарантовану еквівалентну доходність.

ui ( rp ( (2 (1/( )

де (- толерантність ризику;

ui -гарантована еквівалентна доходність;

rp -потенційна доходність портфелю;

( – стандартне відхилення доходності портфелю.

Цей показник дає можливість порівняння інвестиційної привабливості
портфелей з різним ступенем ризику і різною очікуваною доходністю за
умови, що нам відома толерантність ризику інвестора. Інвестиційна
політика може вважатись успішною при зростанні гарантованої еквіалентної
доходності портфеля. Вважається, що основним завданням інвестиційної
політики є максимізація гарантованої еквівалентної доходності при
заданій толерантності ризику.

rp ( ui +(2 (1/( )

Застосування показників толерантності та гарантованої еквівалентної
доходності дає можливість визначити усі можливі комбінації ризику і
доходності для клієнта за формулою:

де (- толерантність ризику; ui -доходність портфелю з нульовим ризиком;
rp -потенційна доходність портфелю; ( – стандартне відхилення доходності
портфелю.

Формула наглядно демонструє, що потенційна доходність і потеційний ризик
інвестиційного портфелю пов’язані між собою лінійною залежністю з
коефіцієнтом 1/(.

Успіх роботи фінансового посередника багато в чому залежить від того,
наскільки вищою буде гарантовану доходність ніж у конкурентів.

Таким чином, максимізація гарантованої еквівалентної доходності є
основним завданням, яке необхідно вирішувати інвестиційним менеджерам в
ході формування та управління портфелем.

83.Пасивне управління інвестиційним портфелем. Теоретичні основи і
поняття ефективного ринку.

У відповідності до обраної інвестиційної політики інвестиційні менеджери
мають сформувати портфель цінних паперів, який би за своїми
характеристиками відповідав прийнятному для їх клієнтів співвідношенню
доходності та ризику.

Формування таких портфелів може досягатися із застосуванням
різноманітних технологій, які в літературних джерелах прийнято іще
називати інвестиційними системами та інвестиційними стратегіями або
тактиками. В практиці інвестиційної діяльності прийнято розрізняти
пасивний та активний менеджмент (пасивне та активне управління
інвестиціями), основна відмінність між якими полягає у сприйнятті
менеджерами міри ефективності ринку.

Під ефективним ринком прийнято розуміти ринок, на якому ціна кожного
цінного паперу у будь-який момент часу співпадає з її інвестиційною
вартістю, тобто вважається, що уся суттєва інформація про ринок повністю
та миттєво відображається у ринкових цінах.

В основі концепції пасивного управління портфелями цінних паперів лежить
гіпотеза ефективності фінансових ринків. Відповідно, прихильники цієї
інвестиційної системи приймають рішення виходячи із загальноприйнятої
оцінки ризику і доходності та не вважають за доцільне здійснювати пошук
невірно оцінених паперів.

Пасивне управління (passive management) передбачає придбання та
володіння великою кількістю цінних паперів протягом відносно тривалого
часу з незначними та нечастими змінами складу сформованого портфеля. При
цьому, можна виділити дві основні проблеми, які при застосуванні
пасивної стратегії управління потребують вирішення уже на початковій
стадії формування портфеля.

Перша – вибір у якості орієнтира певного ринкового показника (індексу)
та його відтворення при формуванні портфеля. Показник, обраний у якості
орієнтира, має в найбільш прийнятній для портфельного менеджера формі
інтегрувати поточну інформацію про динаміку та структуру ринку, а
портфельні менеджери, опираючись на меншу кількість позицій, повинні
сформувати своєрідний сурогат ринкового портфеля. . . Оскільки
вказані показники, як правило, представляють із себе широко
диверсифіковані ринкові індекси, пасивне управління звичайно також
називають індексуванням, а самі пасивні портфелі – індексними фондами.
Вирішення першої проблеми має дати змогу сформувати такий індексний
фонд, зміна доходності якого відповідала б динаміці обраного у якості
орієнтира показника.

Другою проблемою, що потребує вирішення, є проблема пошуку такого
співвідношення між складовими портфеля, представленими дольовими та
борговими цінними паперами, яке б відповідало інвестиційним пріоритетам
клієнтів, що відрізняються від пріоритетів середнього інвестора.

Необхідного співвідношення можна досягти шляхом поєднання у портфелі у
відповідних пропорціях індексного фонду з портфелем безризикових
боргових зобов’язань. Конкретні значення таких пропорцій можуть бути
визначені на підставі аналізу кривих байдужості клієнтів. Слід також
пам’ятати, що у будь-якому випадку менеджери, які застосовують пасивні
технології управління портфелями, не намагаються досягти ефективності,
що перевищує ефективність ринку у цілому.

84. Активне управління інвестиційним портфелем – теоретичні основи.

У відповідності до обраної інвестиційної політики інвестиційні менеджери
мають сформувати портфель цінних паперів, який би за своїми
характеристиками відповідав прийнятному для їх клієнтів співвідношенню
доходності та ризику.

Формування таких портфелів може досягатися із застосуванням
різноманітних технологій, які в літературних джерелах прийнято іще
називати інвестиційними системами та інвестиційними стратегіями або
тактиками. В практиці інвестиційної діяльності прийнято розрізняти
пасивний та активний менеджмент (пасивне та активне управління
інвестиціями), основна відмінність між якими полягає у сприйнятті
менеджерами міри ефективності ринку. Під ефективним ринком прийнято
розуміти ринок, на якому ціна кожного цінного паперу у будь-який момент
часу співпадає з її інвестиційною вартістю, тобто вважається, що уся
суттєва інформація про ринок повністю та миттєво відображається у
ринкових цінах.

Активне управління (active management) представляє із себе інвестиційну
стратегію, що передбачає купівлю та продаж фінансових активів з метою
отримання доходності вищої, ніж звичайна.

Менеджер піддає під сумнів те, що ринкові ціни на цінні папери є
відображенням їх реальної вартості, тобто вважає ринок неефективним.
Тому, для визначення реальної сьогоднішньої вартості цінних менеджером
проводиться аналіз найбільш повної інформації по кожному емітенту.
Реальні ціни порівнюються з ринковими і приймається рішення про
придбання-продаж цінних паперів : фінансовий аналітик готує пропозиції
щодо придбання цінних паперів, ціни на які за його прогнозом є
заниженими і у перспективі зростуть, та про продаж цінних паперів, ціни
на які є завищеними і мають у перспективі знизитись. Такий стиль роботи
часто називають прагненням “переграти ринок”. Поряд з додатковими
доходами, які може приносити активний стиль активна тактика пов’язана з
додатковими витратами (сплатою комісійних брокерам), що зменшує
остаточний фінансовий результат такого менеджменту.

Прихильники активного управління вибудовують власні прогнози стосовно
очікуваної доходності та ризику окремих цінних паперів та їх класів, які
відрізняються від загальної думки. Відповідно, функції менеджерів
стосовно портфеля у цілому можна розглядати як системні дії по
приведенню початкового портфеля (який, у дійсності, є сурогатом
ринкового) до оптимального, параметри якого визначаються на підставі
здійсненого фінансового аналізу та є відмінними від загальної думки.
Портфель, сформований менеджерами, буде містити долю певного цінного
паперу в пропорціях, що відрізняється від ринкових: ця доля буде більшою
або меншою у залежності від настрою менеджерів діяти у якості “биків” чи
“ведмедів” по відношенню до цього паперу. Збільшення частки певного
цінного паперу у дійсному портфелі у порівнянні із початковим (сурогатом
ринкового) визначається як активна позиція (active position), і навпаки,
зменшення частки певного паперу у дійсному портфелі – як пасивна позиція
(passive position). Розміри активних та пасивних позицій розраховуються
як різниці між частками певних цінних паперів у дійсному та початковому
портфелях.

85.Процес формування портфеля (застосування інвестиційних стилів при
формуванні портфеля).

Формуванню портфеля (ефективної множини), який за своїми параметрами
задовольняв би вимогам клієнтів (що визначаються кривою байдужості),
мають передувати здійснення прогнозів стосовно очікуваної доходності,
стандартного відхилення та коваріації усіх доступних цінних паперів.

Цей процес може бути здійснений із застосуванням різноманітних варіантів
інвестиційного стилю (investment style), під якими прийнято розуміти
методи, що застосовуються інвесторами, для вибору бажаних цінних паперів
та формування за їх допомогою оптимального портфеля.

Здійснивши прогнози очікуваної доходності, стандартного відхилення та
коваріації усіх відібраних цінних паперів, можна розрахувати параметри
усіх можливих портфелів та відібрати серед них оптимальний. У такому
випадку процес формування портфеля є одноетапним. Вказаний стиль
формування портфеля іменується стилем вибору паперів.

Формування портфеля в два етапи представляє із себе наступний процес: на
першому етапі здійснюється вибір цінних паперів для формування локальних
портфелів із окремих класів активів (наприклад, для двох портфелів –
портфеля акцій та портфеля цінних паперів з фіксованим доходом), та на
другому – розподіл коштів клієнтів між портфелями попередньо визначених
класів активів, який прийнято називати розміщенням активів (asset
allocation). Відповідно, цей стиль формування портфеля отримав назву
стиль розміщення активів (asset allocation style).

Розглянутий двоетапний процес формування портфеля може бути
трансформований у триетапний процес шляхом додаткового сегментування
класів активів. У такому випадку після визначення класів активів, кожний
із цих класів поділяють на групи паперів, які ще називають секторами.

При застосуванні триетапного процесу формування інвестиційного портфеля
послідовно здійснюється вибір конкретних цінних паперів (перший етап),
вибір груп (group selection) цінних паперів (другий етап) та розміщення
активів (третій етап). Вибір груп цінних паперів передбачає визначення
прийнятної комбінації груп всередині кожного класу активів, тобто –
визначається склад оптимального портфеля кожного із класів активів.
Триетапний процес формування портфеля прийнято іменувати стилем вибору
груп паперів (group rotation style).

Окрім приведених варіантів формування портфеля, при пасивному управлінні
використовується також інвестиційний стиль, який прийнято іменувати
фіксацією ринку (market timing). Єдине активне рішенням при його
застосуванні полягає у розподілі коштів між активами із нульовим ризиком
та типовим ринковим портфелем, який, як правило, складається із
звичайних акцій та довгострокових облігацій.

86.Перегляд портфеля як етап інвестиційного процесу, причини втрати
портфелем оптимальних параметрів.

Перегляд портфеля (portfolio revision) є четвертим етапом інвестиційного
процесу. Після закінчення певного періоду часу початково сформований
портфель уже не може розглядатися у якості оптимального портфеля
(optimal portfolio) – допустимого портфеля, який найбільшою мірою
задовольняє усім параметральним вимогам клієнта.

Основними причинами втрати портфелем оптимуму можуть бути (1) зміна
ставлення клієнта до ризику та доходності або (2) зміна інвестиційними
менеджерами оцінок та прогнозів ризику та доходності цінних паперів, які
є у портфелі (що є більш вірогіднішим).

У випадку, якщо менеджментом визнається що початково сформований
портфель уже не відповідає критеріям оптимального, спочатку слід
визначити яким має бути новий оптимальний портфель, а потім здійснити
приведення поточного портфеля до оптимального шляхом його
переструктуризації, що, по-суті, є повторенням трьох попередніх етапів
інвестиційного процесу. Процедура перегляду інвестиційного портфеля
здійснюється періодично, з частотою, що залежить від стилю управління
портфелем та динаміки фондового ринку.

Одним із головних питань, яке потребує вирішення на цьому етапі
інвестиційного процесу, є питання визначення розміру трансакційних
(операційних) витрат, які доведеться понести для переструктуризації
портфеля. Рішення щодо переструктуризації портфеля буде зваженим тільки
після порівняння трансакційних витрат із розміром очікуваної вигоди від
перегляду портфеля.

Операційні витрати включають у себе (1) комісійну винагороду, (2)
різницю між цінами покупця та продавця цінних паперів, та (3) втрати від
зміни цін, викликаних ефектом впливу розміру заявки.

Щоб окупити вищезгадані операційні витрати, вартість цінного паперу має
вирости на величину більшу, ніж їх сумарний розмір.

Стосовно ж портфеля цінних паперів, очікувані вигоди від його перегляду
мають бути співставленні з можливими витратами, пов’язаними із
здійсненням цієї процедури.

В окремих випадках перегляд портфеля здійснюється шляхом оцінки та
прогнозування характеристик цілих класів активів, а не окремих паперів,
оскільки вважається, що такий підхід до перегляду є більш економічним та
привабливим.

Потенційно, найбільш гнучкою стратегією перегляду інвестиційного
портфеля є стратегія із використанням ринку свопів.

Свопи (swap) у чистому вигляді представляють із себе, як правило,
двосторонні контракти, згідно з якими здійснюється обмін потоками коштів
протягом певного періоду часу.

87. Операційні (трансакційні) витрати, та їх врахування при здійсненні
перегляду портфеля.

Операційні витрати включають у себе: (1) комісійну винагороду, (2)
різницю між цінами покупця та продавця цінних паперів, та (3) втрати від
зміни цін, викликаних ефектом впливу розміру заявки.

Комісійна винагорода є платою брокерам за виконання заявки інвестора на
придбання або продаж цінних паперів. Як правило, до комісійної
винагороди прийнято відносити не тільки винагороду за проведення власне
угоди, але й плату за додаткові послуги, як то аналіз і оцінка паперів,
проведення різноманітних досліджень тощо.

Наявність різниці між цінами покупця та продавця викликана тим, що
заявки на продаж та придбання акцій постійно пропонують тільки так звані
“спеціалісти” – дилери, що є членами організованого ринку. Дилери
купують та продають цінні папери за власний рахунок, отримуючи при цьому
прибуток, та зобов’язуються підтримувати стабільність на організованому
ринку, компенсуючи тимчасові дисбаланси між числом заявок на придбання
та заявок на продаж шляхом придбання або продажу цінних паперів із
власного рахунку. Наявність поточних цін покупця та продавця тим не менш
не означає, що придбання або продаж цінного паперу інвестором буде
здійснено лише за вказаними цінами. Наприклад, після надання
розпорядження брокеру на придбання пакету певних цінних паперів за ціною
нижчою, ніж ціна продавця (“спеціаліста”), може виявитися, що таку
пропозицію прийняв інший брокер, оскільки отримав аналогічне
розпорядження, але на продаж цих паперів. У такому випадку, угода буде
здійснена на основі обміну інформацією між брокерами, а ціна операції
буде знаходитися у межах цінового діапазону між цінами продавця та
покупця.

Що ж стосується розриву між цінами продавця та покупця, то його розмір
визначається рівнем ліквідності цінних паперів, який, в свою чергу,
знаходиться у прямій залежності від показника ринкової капіталізації.
Чим вищою є ринкова капіталізація емітента, тим меншою є різниця між
цінами продавця і покупця, та, відповідно, потенційно меншими є
операційні витрати при здійснені переструктуризації інвестиційного
портфеля.

Ефект впливу розміру заявки на ціну має місце тоді, коли мова іде про
крупномасштабні операції купівлі-продажу цінних паперів. Згідно закону
попиту та пропозиції, чим на більшу кількість цінних паперів буде
здійснено заявок, тим вірогіднішим буде підвищення їх ціни. Очевидно
також, що підвищення ціни також залежатиме і від встановлених строків
виконання заявки.

Отже щоб окупити вищезгадані операційні витрати, вартість цінного паперу
має вирости на величину більшу, ніж їх сумарний розмір.

88. Свопи та їх застосування при здійсненні перегляду інвестиційного
портфеля.

Потенційно, найбільш гнучкою стратегією перегляду інвестиційного
портфеля є стратегія із використанням ринку свопів. Ця методика
здійснення перегляду портфеля дозволяє здійснити заміну портфельних
активів при відносно низьких трансакційних витратах.

Свопи (swap) у чистому вигляді представляють із себе, як правило,
двосторонні контракти, згідно з якими здійснюється обмін потоками коштів
протягом певного періоду часу.

Одними із найбільш розповсюджених різновидностей свопів є свопи на акції
та свопи на процентні ставки.

Свопи на акції передбачають, що одна сторона угоди бере на себе
зобов’язання сплатити контрагенту сумму коштів, величина яких
визначається виходячи із зміни погодженого фондового індексу, а
контрагент першій стороні – фіксовану суму коштів виходячи із поточної
процентної ставки. Фактично ж грошові потоки будуть здійснюватися лише в
одному напрямі, а їх розмір та напрям буде визначатися шляхом
співставлення нарахованих зобовязань кожної із сторін угоди.

Смисл свопу на акції полягає у наступному. Перша сторона, вважаючи, що у
майбутньому (наприклад, протягом року) ринок акцій буде розвиватися
динамічно та приноситиме високий доход за прийнятного рівня ризику,
приймає рішення здійснити переструктуризацію портфеля збільшивши у ньому
долю акцій. Друга сторона, притримуючись іншої думки щодо перспектив
розвитку ринку акцій, вважає за доцільне продати акції та придбати
замість них цінні папери з фіксованим доходом. Уклавши своп на акції,
кожна із сторін, по-суті, здійснила реструктуризацію власного портфеля,
привівши його до оптимального (у відповідності із власними прогнозними
оцінками) без додаткових трансакційних витрат. Єдиними витратами за
такою угодою є комісійні посереднику, який організовує його укладання. У
ролі посередників в укладанні свопів виступають, як правило, комерційні
або інвестиційні банки.

В свопі на ставку процента одна сторона бере на себе зобов’язання
здійснити на користь контрагента потік платежів, величина яких регулярно
встановлюється на основі представницької процентної ставки (наприклад,
LIBOR – лондонської ставки пропозицій по міжбанківським депозитам).
Натомість, контрагент зобов’язується сплачувати першій стороні потоки
фіксованих платежів, розмір яких визначається рівнем процентної ставки,
що склалася на момент підписання угоди.

Смисл свопу на ставку процента для кожної із сторін полягає у можливості
здійснити реструктуризацію власного портфеля шляхом віртуальної заміни
короткострокових боргових зобов’язань на довгострокові і навпаки, без
фактичного здійснення операцій купівлі-продажу відповідних цінних
паперів. Таким чином, перша сторона дістає можливість отримувати доход
від володіння довгостроковими борговими паперами, а друга – від
володіння короткостроковими, насправді залишивши структуру власного
портфеля такою, якою вона була початково сформована.

Вимір дохідності та загальні підходи до оцінки ефективності управління
інвестиційним портфелем.

Нагадаємо, що оцінка ефективності управління інвестиційним портфелем є
п’ятим і завершальним етапом інвестиційної політики. Для оцінки
зазначеної ефективності застосовуються різні методи, які розглядаються
нижче. Ефективність управління портфелем фінансовими посередниками
вимірюється перш за все доходами, які забезпечує конкретний фінансовий
посередник на вкладений капітал.

Оцінка доходності портфелю.

Першим і найпростішим критерієм ефективності управління портфелем є його
доходність. Цей показник розраховується формально, тобто не підставі
кількісних даних, і свідчить про прибутковість вкладень у конкретний
інвестиційний фонд ex post, тобто у минулому. Для оцінки доходності
необхідно застосовувати період, не менший чотирьох років, з помісячним
розрахунком доходності. Для оцінки доходності необхідно мати інформацію
про вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію на початок
кожного місяця протягом усього періоду, на підставі якої робиться
розрахунок місячної доходності у процентах:

rm((NAVt ( NAV t-1)/ (NAV t-1 х 100)

де NAVt – вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію на кінець
місяця;

NAV t-1- вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію на початок
місяця;

Якщо вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію (або
інвестиційний сертифікат) зросла протягом місяця на r %, можна
розрахувати річну доходність (r), тобто місячну доходність приведену до
процентів річних за формулою складних процентів:

r( (1+rm)12( 1

Приведена до формату річних процентів доходність може порівнюватись з
доходністю альтернативних фінансових вкладень, насамперед менш
ризикованих депозитних рахунків у комерційних банках. Таке порівняння є
правомірним, якщо наш портфель складається з боргових цінних паперів.
Для порівняння можуть бути використані також фондові індекси, якщо
інвестиційної політики фінансового посередника базується на вкладенні
коштів в акції.

Наведені вище формули розрахунку доходності дають можливість оцінити
доходність в цілому. Для оцінки доходності вкладень коштів у цінні
папери, емітовані фінансовими посередниками, з точки зору інвестора
необхідно врахувати також надбавки і знижки, які встановлюються при
продажу і викупі таких цінних паперів. Федеральна комісія з цінних
паперів Росії рекомендує з цією метою застосовувати таку формулу:

r( (ЦВ/ЦР – 1) х 100

де ЦВ – ціна викупу паю на кінець останнього звітного кварталу з
урахуванням максимальної знижки, ЦР – ціна розміщення паю в перший день
звітного кварталу з урахуванням максимальної надбавки.

Способи визначення ефективності управління портфелем шляхом порівнянь.
Поняття еталонного портфелю.

Приведена до формату річних процентів доходність може порівнюватись з
доходністю альтернативних фінансових вкладень, насамперед менш
ризикованих депозитних рахунків у комерційних банках. Таке порівняння є
правомірним, якщо наш портфель складається з боргових цінних паперів.
Для порівняння можуть бути використані також фондові індекси, якщо
інвестиційної політики фінансового посередника базується на вкладенні
коштів в акції.

Наведені вище формули розрахунку доходності дають можливість оцінити
доходність в цілому. Для оцінки доходності вкладень коштів у цінні
папери, емітовані фінансовими посередниками, з точки зору інвестора
необхідно врахувати також надбавки і знижки, які встановлюються при
продажу і викупі таких цінних паперів. Федеральна комісія з цінних
паперів Росії рекомендує з цією метою застосовувати таку формулу:

r( (ЦВ/ЦР – 1) х 100

де ЦВ – ціна викупу паю на кінець останнього звітного кварталу з
урахуванням максимальної знижки, ЦР – ціна розміщення паю в перший день
звітного кварталу з урахуванням максимальної надбавки.

Порівняння доходності конкретного інвестиційного фонду з доходністю,
розрахованою за фондовим індексом, дає лише загальне уявлення про
ефективність роботи компанії з управління активами.

Т Т Т Т Т

(([T( ert erm ( (ert (erm] / [T( (erm)2]( ((erm)2]

t=1 t=1 t=1 t=1 t=1

Для точніших порівнянь використовуються портфелі, які називаються
еталонними портфелями (benchmark portfolios). Еталонний портфель – це
альтернативний портфель, який міг би бути сформованим з наявних на ринку
цінних паперів, вкладення коштів у які передбачається діючою
інвестиційною політикою фінансового посередника. Тобто еталонний
портфель повинен складатись з усіх цінних паперів, серед яких робить
вибір фінансовий посередник. Інвестиційна політика визначає структуру
інвестиційного портфелю, тобто співвідношення акцій, облігацій,
безризикових вкладень і т.і. Знаючи цю структуру можна сформувати
еталонний інвестиційний портфель з урахуванням усіх можливих варіантів
інвестування. Це означає, що еталонний портфель повинен включати по
можливості усі цінні папери даного типу, які були представлені на ринку
у період, за який проводиться порівняння. Якщо доходність еталонного
портфеля перевищує фактичну доходність портфелю, що аналізується,
робиться висновок про неефективність управління портфелем. Слід
зазначити, що таке порівняння не дає нам ніякої інформації про причини
неефективності управління, але його користь в тому – що воно змушує
вести пошук таких причин. Звичайно, головною причиною неефективності є
помилковий вибір об’єктів інвестування та моменту здійснення операцій з
купівлі-продажу цінних паперів. Якщо ж у результаті порівняння
виявляється, що фактична доходність портфелю вища доходності еталонного
портфеля, ми можемо лише зробити припущення про ефективне управління
портфелем без остаточного висновку. Нагадаємо, що доходність і ризик
інвестиційного портфелю пов’язані між собою прямо пропорційною
залежністю – доходність тим вища, чим вищий ризик інвестування.
Оскільки проведене просте порівняння доходності не дає можливості
врахувати ризик, з яким пов’язані вкладення у даний портфель,
остаточного висновку щодо ефективності управління ми зробити не можемо.
Необхідно привести до єдиного знаменника доходність і ризик.

Загальний та ринковий ризики портфеля, їх вимір та застосування з метою
оцінки ефективності управління портфелем.

Для оцінки рівня ризику портфелю застосовуються два показники.

Загальний ризик портфелю розраховується за формулою стандартного
відхилення портфелю. Нагадаємо, що при розробці інвестиційної політики,
ми проводили розрахунки стандартного відхилення очікуваної вартості
цінного паперу та інвестиційного портфелю в цілому.), використовуючи
дані про вірогідні ціни на окремі акції на кінець періоду. Оцінюючи
ефективність управління портфелем, ми розраховуємо стандартне відхилення
по фактичним даним доходності портфелю в цілому за ряд періодів.
Стандартне відхилення портфелю розраховується за формулою:

Т

(([((rt ( ra)2/(T( 1)]1/2

t=1

де : rt – доходність портфелю за місяць t; ra – середня доходність
портфелю; T – кількість місяців у часовому інтервалі, за який
проводиться розрахунок.

Загальний ризик конкретного портфелю може бути розрахований за
оприлюдненими даними про вартість чистих активів і може порівнюватись з
загальним ризиком інших портфелей, сформованих фінансовими посередниками
зі схожою інвестиційною політикою. Більше значення стандартного
відхилення ( свідчить про вищий ризик, який виявляється у значному
відхиленні доходності за конкретний проміжок (місяць) від
середньозваженої доходності за весь період, що аналізується.

Ринковий ризик портфелю (або систематичний ризик) вимірюється за
допомогою розрахунку коефіцієнту “бета”. Вважається, що цей коефіцієнт
дає змогу належним чином оцінити загальний ризик клієнта, який крім
вкладення у даний інвестиційний фонд володіє багатьма іншим фінансовими
активами. Коефіцієнт ринкового ризику, який прийнято називати
апостеріорною бетою (ex post () розраховується за формулою:

де ert – надлишкова доходність портфелю за стандартний проміжок часу
(місяць) t; розрахована як різниця між фактичною доходністю портфеля та
доходністю безризикових фінансових активів (наприклад казначейських
векселів або цінних паперів аналогічного типу): ert ( rt ( rft ,

erm – надлишкова доходність фондового індексу за стандартний проміжок
часу (місяць) t; розрахована як різниця між фактичною доходністю
портфеля та доходністю безризикових фінансових активів erm ( rtm ( rtf

T – кількість місяців у часовому інтервалі, за який проводиться
розрахунок.

Формула характеризує співвідношення між фактичною доходністю портфелю,
доходністю, розрахованою за фондовим індексом та доходністю вкладень у
безризикові фінансові активи (тобто базовою процентною ставкою
фінансового ринку) за певний проміжок часу. Зростання ринкового ризику
(коефіцієнта () означає, що “надлишкова” доходність інвестиційного
портфелю, оцінка ефективності якого проводиться, зростає, що свідчить
про зростання ризикованості вкладень у даний портфель. Якщо доходність
портфелю, що аналізується протягом усього часу відповідала доходності,
розрахованій за фондовим індексом, коефіцієнт ( складатиме 1, тобто
ризикованість нашого портфелю повністю ідентична ризику інвестицій у
відповідний тип цінних паперів. Якщо зазначений коефіцієнт менше 1, це
означає, що доходність портфелю протягом періоду зазнавала менших
коливань у порівнянні з доходністю ринку в цілому, що свідчить про меншу
ризикованість цього портфелю.

Знаючи показники фактичної доходності та ринкового ризику портфеля,
можна порівняти їх зі значеннями відповідних показників доходності і
ризику інших інвестиційних портфелей, сформованих конкуруючими
компаніями з управління активами. Якщо ринковий ризик нашого портфеля
нижчий та доходність вища, ніж у них – це є об’єктивним свідченням
більшої ефективності управління портфелем. Проте, таке порівняння не дає
можливості оцінити, наскільки ефективнішим було управління у даному
випадку. Відповідь на це запитання можна знайти, пов’язавши ризику і
доходність.

Аналіз ефективності управління портфелем за допомогою коефіцієнту
ринкового ризику. Поняття надлишкової доходності і “історичної альфи”

Ринковий ризик портфелю (або систематичний ризик) вимірюється за
допомогою розрахунку коефіцієнту “бета”. Вважається, що цей коефіцієнт
дає змогу належним чином оцінити загальний ризик клієнта, який крім
вкладення у даний інвестиційний фонд володіє багатьма іншим фінансовими
активами. Коефіцієнт ринкового ризику, який прийнято називати
апостеріорною бетою (ex post () розраховується за формулою:

де ert – надлишкова доходність портфелю за стандартний проміжок часу
(місяць) t; розрахована як різниця між фактичною доходністю портфеля та
доходністю безризикових фінансових активів (наприклад казначейських
векселів або цінних паперів аналогічного типу): ert ( rt ( rft ,

erm – надлишкова доходність фондового індексу за стандартний проміжок
часу (місяць) t; розрахована як різниця між фактичною доходністю
портфеля та доходністю безризикових фінансових активів erm ( rtm ( rtf

T – кількість місяців у часовому інтервалі, за який проводиться
розрахунок.

Формула характеризує співвідношення між фактичною доходністю портфелю,
доходністю, розрахованою за фондовим індексом та доходністю вкладень у
безризикові фінансові активи (тобто базовою процентною ставкою
фінансового ринку) за певний проміжок часу. Зростання ринкового ризику
(коефіцієнта () означає, що “надлишкова” доходність інвестиційного
портфелю, оцінка ефективності якого проводиться, зростає, що свідчить
про зростання ризикованості вкладень у даний портфель. Якщо доходність
портфелю, що аналізується протягом усього часу відповідала доходності,
розрахованій за фондовим індексом, коефіцієнт ( складатиме 1, тобто
ризикованість нашого портфелю повністю ідентична ризику інвестицій у
відповідний тип цінних паперів. Якщо зазначений коефіцієнт менше 1, це
означає, що доходність портфелю протягом періоду зазнавала менших
коливань у порівнянні з доходністю ринку в цілому, що свідчить про меншу
ризикованість цього портфелю.

Різниця між середньою доходністю портфелю та його еталонною доходністю
називається апостеріорною ( або історичною) альфою (ex post alpha)

( = ra ( re

Якщо значення історичної альфи більше нуля, це означає, що середня
доходність перевищувала доходність еталонного портфелю, і свідчить про
ефективне управління портфелем. Рівняння апостеріорної характеристичної
лінії отримуємо, замінивши re на його складові частини.

ra ( raf ( ( ( ((ram( raf)

Фактична доходність портфеля складається з безризикової доходності,
історичної альфи портфелю і надлишкової доходності фондового індексу,
скоригованої на ризик. Значення історичної альфи у формулі пояснює ту
частину доходності портфелю, яка забезпечується ефективною роботою
компанії з управління активами.

Оцінка ефективності управління портфелем за допомогою коефіцієнту
“доходність-мінливість” і коефіцієнту Шарпа.

Коефіцієнт “доходність-мінливість” визначає величину надлишкової
доходності портфеля з коригуванням на ринковий ризик. Цей коефіцієнт
позначається латинськими літерами RVOL (reward-to-volatility ratio) і
розраховується шляхом ділення надлишкової середньої доходності портфелю
на коефіцієнт ( :

RVOL = (ra ( raf)/

Базовим значенням, з яким порівнюється значення цього коефіцієнта є
коефіцієнт RVOLm для ринку цінних паперів ( або його частини) в цілому.
Оскільки за визначенням коефіцієнт ( для фондового індексу дорівнює 1,
значення коефіцієнта RVOLm відповідає значенню надлишкової доходності
фондового індексу, тобто різниці між середньою доходністю ринку та
середньою доходністю безризикових фінансових активів. Якщо коефіцієнт
“доходність-мінливість” конкретного портфелю перевищує надлишкову
доходність фондового індексу, ми можемо зробити висновок про ефективне
управління портфелем.

Коефіцієнт Шарпа

Коефіцієнт “доходність-мінливість” визначає величину надлишкової
доходності портфеля з коригуванням на загальний ризик портфелю, тобто
стандартне відхилення доходності портфелю.

ra ( raf ( (ram( raf) х ( /(m

raf – середня безризикова процентна ставка; ram -середню доходність
ринку; ( – стандартне відхилення доходності портфелю ;(m – стандартне
відхилення доходності фондового індексу.

Формула дає можливість розрахувати еталонну доходність портфелю з
урахуванням загального ризику портфеля.

На практиці оцінка ефективності управління портфелем з урахуванням
загального ризику проводиться з застосуванням коефіцієнту Шарпа. Цей
коефіцієнт розраховується шляхом ділення надлишкової середньої
доходності портфелю на стандартне відхилення портфелю (():

RVAR = (ra ( raf)/ (

За допомогою коефіцієнту Шарпа визначається кут нахилу лінії доходності
до осі Х. Базовим значенням, з яким порівнюється значення цього
коефіцієнта є коефіцієнт Шарпа, розрахований для фондового ринку в
цілому RVARm = (ram ( raf)/ (m Якщо значення коефіцієнту Шарпа для
портфелю менше ніж значення цього коефіцієнту для ринку, це означає про
недостатню ефективність управління з урахуванням загального ризику
портфеля.

Поняття “еталонної доходності” та її практичне застосування при оцінці
ефективності управління портфелем.

Для того, щоб визначити наскільки успішним був вибір конкретного
портфеля у порівнянні з ринком в цілому та іншими портфелями, необхідно
розрахувати апостеріорні лінії ринку цінних паперів. Для цього необхідно
розрахувати середню безризикову процентну ставку (raf )і середню
доходність ринку (ram ) за певний період.

T

raf = (( rtf)/ T; та

t=1

ram = (( rtm)/ T

t=1

де rtf та rtm – середньозважена безризикова ставка та ринкова ставка
доходності за проміжок часу t; T – кількість періодів.

Визначивши значення середньої безризикової процентної ставки (raf) і
середньої доходності ринку (ram), ми можемо обчислити еталонну
доходність портфелю (re), ризик якого характеризується коефіцієнтом (,
Для цього прийнято використовувати рівняння апостеріорної кривої

re = raf + ((ram( raf)

Різниця між середньою доходністю портфелю та його еталонною доходністю
називається апостеріорною ( або історичною) альфою (ex post alpha)

( = ra ( re

Якщо значення історичної альфи більше нуля, це означає, що середня
доходність перевищувала доходність еталонного портфелю, і свідчить про
ефективне управління портфелем. Рівняння апостеріорної характеристичної
лінії отримуємо, замінивши re на його складові частини.

Особливості формування доходів, витрат та результатів діяльності
фінансових посередників.

У процесі інвестиційної діяльності з цінними паперами та управління
інвестиційним портфелем фінансовий посередник може отримувати такі
основні види доходів:

доходи від приросту курсової вартості цінних паперів (або нереалізований
фінансовий результат);

доходи від продажу акцій і облігацій (або реалізований фінансовий
результат);

дивідендні доходи від володіння акціями;

процентні доходи від володіння облігаціями та вкладення коштів в інші
боргові зобов’язання, зокрема депозити комерційних банків;

інші доходи (премія фінансового посередника за дострокове вилучення
коштів інвесторами, непередбачені доходи і т.п.).

Облік доходів інститутів спільного інвестування згідно з наведеною вище
класифікацією ведеться на окремих рахунках бухгалтерського обліку.
Стаття 35 Закону України “Про інститути спільного інвестування”
визначає, що особливості бухгалтерського обліку інститутів спільного
інвестування встановлюються Державною комісією з цінних паперів і
фондового ринку, але на сьогодні такі документи не прийнято і ми можемо
керуватись лише загальними правилами, які встановлюються Національними
стандартами бухобліку, затвердженими Міністерством фінансів.

Таким чином, доходами від основної діяльності інвестиційного фонду є
доходи від володіння та комерційної діяльності з фінансовими активами.
Формування доходів від управління інвестиційним портфелем є
характерними не лише для інститутів спільного інвестування, але й для
недержавних пенсійних фондів з урахуванням відмінностей технічного
характеру (нормативні вимоги та обмеження щодо складу активів).

Витрати фінансових посередників класифікуються за їх функціональним
призначенням, в залежності від того, з якою метою вони здійснюються. З
цією метою розглянемо фінансове посередництво як процес, у ході якого
виконуються функції : 1) залучення коштів інвесторів(пасивні операції
фінансового посередника); 2) вкладення коштів і управління інвестиційним
портфелем (активні операції).; 3) організаційно-адміністративне
забезпечення діяльності.

Законодавством може встановлюватись порядок розподілу зазначених витрат
між учасниками інвестиційного процесу ( інвестиційними і пенсійними
фондами, компаніями з управління активами). З метою захисту інтересів
інвесторів обсяги адміністративних витрат контролюються, законодавством
визначається виключний перелік витрат, які можуть здійснюватись за
рахунок коштів спільного інвестування.

Результати діяльності фінансового посередника залежать як від
об’єктивних (макроекономічних) економічних чинників, таких як рівень
процентної ставки, валютний курс та фондові індекси, так і від якості
управління портфелем фонду. Практика свідчить, що при активній
інвестиційній політиці (багаторазове придбання і продаж цінних паперів з
метою оптимізації портфелю) значно зростають операційні витрати фонду,
які можуть навіть перевищити вигоди, отримані за рахунок такої політики

Прибуток фінансового посередника розподіляється між акціонерами згідно з
нормами діючого корпоративного права (Закон України “Про господарські
товариства”) з урахуванням деяких особливостей. Законодавством, зокрема,
встановлено особливий статус і порядок використання прибутку
інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу. Дивіденди по
акціях або інвестиційних сертифікатах таких фондів не сплачуються,
прибуток не розподіляється. Прибуток інвестиційних фондів закритого типу
може розподілятись між акціонерами або учасниками. Порядок розподілу
прибутку таких фондів визначається регламентом інвестиційного фонду
закритого типу.

Витрати діяльності фінансових посередників та їх класифікація за
функціональним призначенням.

Витрати фінансових посередників класифікуються за їх функціональним
призначенням, в залежності від того, з якою метою вони здійснюються. З
цією метою розглянемо фінансове посередництво як процес, у ході якого
виконуються функції : 1) залучення коштів інвесторів(пасивні операції
фінансового посередника); 2) вкладення коштів і управління інвестиційним
портфелем (активні операції).; 3) організаційно-адміністративне
забезпечення діяльності.

Витрати на залучення коштів інвесторів включають:

винагороди на брокерам та агентам, які забезпечують залучення коштів
інвесторів;

витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

процентні витрати. У разі якщо фінансовий посередник, крім коштів
інвесторів залучає додаткові кошти ( у формі банківських кредитів або
випуску облігацій), виникають фінансові витрати, тобто витрати на
проценти за користування кредитами. Корпоративним інвестиційним фондам в
Україні забороняється проводити розміщення облігацій власного випуску
або залучати позики у розмірі, що перевищує 10 % його активів. Залучення
позик може здійснюватись для виконання поточних зобов’язань фінансового
посередника по викупу власних акцій та інвестиційних сертифікатів у
акціонерів, які подали заяви на викуп.

Витрати по активних операціях фінансових посередників – це витрати,
безпосередньо пов’язані з проведенням операцій з цінними паперами, до їх
складу відносяться:

комісійні витрати по операціях з цінними паперами (оплата послуг
брокерів, нотаріусів за укладення та оформлення угод);

збитки від продажу облігацій та акцій (негативний реалізований
фінансовий результат);

збитки від знецінення акцій (негативний нереалізований фінансовий
результат);

Адміністративні витрати фінансових посередників – це витрати, пов’язані
з організаційно-адміністративним забезпеченням їх діяльності :

на управління підприємством (оплата праці менеджерів, фінансових
аналітиків, витрати на проведення річних зборів, сплату винагороди
спостережній раді, представницькі витрати, витрати на зв’язок,
інформаційне забезпечення діяльності );

господарські витрати (витрати на утримання офісних приміщень і офісної
техніки, легкових автомобілів, витрати матеріалів);

витрати на консультаційні послуги та правове забезпечення (винагороди
адвокатів, юридичних та консалтингових фірм);

витрати на аудит та оцінку майна;

витрати на розрахунково-касове обслуговування (оплата послуг банків,
незалежних реєстраторів, депозитарію та зберігача );

винагорода компанії з управління активами.

витрати на оприлюднення проспекту емісії цінних паперів, звітності та
інформації про вартість чистих активів інвестиційного фонду;

витрати на сплату податків, придбання ліцензій та здійснення інших
обов’язкових платежів.

Особливості оподаткування прибутку фінансових посередників, його
розподілу та використання.

Прибуток фінансового посередника розподіляється між акціонерами згідно з
нормами діючого корпоративного права (Закон України “Про господарські
товариства”) з урахуванням деяких особливостей. Законодавством, зокрема,
встановлено особливий статус і порядок використання прибутку
інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу. Дивіденди по
акціях або інвестиційних сертифікатах таких фондів не сплачуються,
прибуток не розподіляється. Прибуток інвестиційних фондів закритого типу
може розподілятись між акціонерами або учасниками. Порядок розподілу
прибутку таких фондів визначається регламентом інвестиційного фонду
закритого типу.

Оподаткування інвестиційних фондів в Україні регламентується Законом
України “Про оподаткування прибутку” та Декретом КМУ “Про прибутковий
податок з громадян”. На даний час в Україні запроваджено принцип
прозорості. оподатковуються доходи лише кінцевого одержувача
(принципала) так, нібито він самостійно вклав кошти в інвестиційний
портфель, скориставшись послугами брокера.

Не оподатковуються операції по залученню коштів інвесторів та доходи
від здійснення операцій з активами інвестиційних фондів. Згідно 8 Закону
“Про оподаткування прибутку” встановлено, що кошти спільного
інвестування інвестиційних фондів не включаються до валового доходу
таких інвестиційних фондів, якщо жоден із засновників (учасників) та
пов’язаних з ними осіб не володіє більш як 25 відсотками статутного
фонду таких інвестиційних фондів і якщо такі інвестиційні фонди протягом
30 календарних днів після надання річного податкового звіту розподіляють
між їх засновниками (учасниками) не менш як 90 відсотків сум річного
доходу від інвестиційних операцій.

Кошти спільного інвестування – кошти, залучені від інвесторів інститутів
спільного інвестування, доходи від здійснення операцій з активами
інститутів спільного інвестування та доходи, нараховані за активами
інститутів спільного інвестування ( визначено у Законі “Про інститути
спільного інвестування”.

Доходи фізичних осіб від продажу акцій оподатковуються (Декрет КМУ “Про
прибутковий податок з громадян”). При здійсненні операцій з
купівлі-продажу акцій оподатковуваним доходом громадянина вважається
прибуток, тобто різниця між доходом, отриманим від продажу таких акцій
та документально підтвердженими витратами на їх придбання, понесеними
громадянином протягом звітного року або попередніх звітних років.
Прибуток, отриманий громадянином від операцій купівлі-продажу
включається до складу його сукупного річного оподатковуваного доходу.
Питання оподаткування доходів громадянина від продажу інвестиційних
сертифікатів залишається неврегульованим.

Якщо громадянин отримує дивіденди по акціях закритого інвестиційного
фонду, отримані ним кошти не включаються до складу оподатковуваного
доходу. Діючий порядок оподаткування дивідендів передбачає утримання
податку на дивіденди у джерела виплати згідно Закону України “Про
оподаткування прибутку підприємств”. Принцип оподаткування дивідендів у
джерела виплати призводить до подвійного оподаткування дивідендів.
Дивіденди оподатковуються перший раз емітентом акцій, які входять до
інвестиційного портфелю фонду, за ставкою 30 % (якщо нараховано
дивідендів на суму 100 грн, то інвестиційний фонд отримає лише 70 грн.),
а другий раз при сплаті акціонерам (учасникам) такого фонду у складі
дивідендів за звітний рік (з тих самих 70 грн. громадянин отримує лише
49 грн.). Звичайні підприємтва-платники податку на прибуток мають право
на суму сплаченого податку на дивіденди зменшити суму податкових
зобов’язань з податку на прибуток. Інвестиційні фонди звільнені від
сплати податку на прибуток, у зв’язку з чим ця норма не може бути
застосована. Таким чином, доходи фізичної особи від отриманих
дивідендів, хоч і звільнені від оподаткування прибутковим податком, але
оподатковуються податком на дивіденди двічі, у зв’язку з чим така
фізична особа отримує доход удвічі менший від фактичної суми дивідендів.
Такий порядок оподаткування дивідендів суперечить принципу прозорості
оподаткування інвестиційних фондів і потребує змін.

Принцип прозорості оподаткування.

Порядок оподаткування інвестиційних фондів у більшості країн передбачає
звільнення від оподаткування податком прибутку таких фондів.
Оподаткуванню підлягають лише доходи інвесторів у разі продажу ними
акцій (або інших цінних паперів, емітованих фондами) за ціною, вищою ніж
ціна придбання, а також отримані ними дивіденди. Нереалізований
фінансовий результат від володіння цінними паперами, емітованими
інвестиційними фондами, також може оподатковуватись як доход від
приросту капіталу (такий порядок діє, зокрема у США). Тобто,
застосовується так званий принцип прозорості : оподатковуються доходи
лише кінцевого одержувача (принципала) так, нібито він самостійно вклав
кошти в інвестиційний портфель, скориставшись послугами брокера. Принцип
прозорості оподаткування інвестиційних фондів, згідно з яким усі доходи
фонду є доходами його учасників і не оподатковуються у фонді діє у
Німеччині.

Принцип прозорості оподаткування застосовується, якщо діяльність
інвестиційної компанії відповідає вимогам законодавства. Ці вимоги
орієнтовані на стимулювання довгострокових портфельних інвестицій.
Наприклад, податковим кодексом США передбачено, що пільговий режим
поширюється на інвестиційні компанії, доходи яких не менш ніж на 90%
складаються з доходів від інвестицій у фінансові активи, не більше 30%
від сукупних доходів складають доходи від продажу цінних паперів, якими
інвестиційна компанія володіла менш ніж 3 місяці. Якщо інвестиційна
компанія розподіляє не менш ніж 90% чистого прибутку між акціонерами, то
такий фонд звільнено від оподаткування. Оподаткування інвестиційних
фондів в Україні регламентується Законом України “Про оподаткування
прибутку” та Декретом КМУ “Про прибутковий податок з громадян”. На даний
час в Україні запроваджено розглянутий нами вище принцип прозорості. Не
оподатковуються операції по залученню коштів інвесторів та доходи від
здійснення операцій з активами інвестиційних фондів. Згідно з п. 4.2.8
Закону “Про оподаткування прибутку” встановлено, що кошти спільного
інвестування інвестиційних фондів не включаються до валового доходу
таких інвестиційних фондів, якщо жоден із засновників (учасників) та
пов’язаних з ними осіб не володіє більш як 25 відсотками статутного
фонду таких інвестиційних фондів і якщо такі інвестиційні фонди протягом
30 календарних днів після надання річного податкового звіту розподіляють
між їх засновниками (учасниками) не менш як 90 відсотків сум річного
доходу від інвестиційних операцій.

Податкове стимулювання фінансового посередництва – основні принципи.

Порядок оподаткування інвестиційних фондів у більшості країн передбачає
звільнення від оподаткування податком прибутку таких фондів.
Оподаткуванню підлягають лише доходи інвесторів у разі продажу ними
акцій (або інших цінних паперів, емітованих фондами) за ціною, вищою ніж
ціна придбання, а також отримані ними дивіденди. Нереалізований
фінансовий результат від володіння цінними паперами, емітованими
інвестиційними фондами, також може оподатковуватись як доход від
приросту капіталу (такий порядок діє, зокрема у США). Тобто,
застосовується так званий принцип прозорості : оподатковуються доходи
лише кінцевого одержувача (принципала) так, нібито він самостійно вклав
кошти в інвестиційний портфель, скориставшись послугами брокера. Принцип
прозорості оподаткування інвестиційних фондів, згідно з яким усі доходи
фонду є доходами його учасників і не оподатковуються у фонді діє у
Німеччині.

Принцип прозорості оподаткування застосовується, якщо діяльність
інвестиційної компанії відповідає вимогам законодавства. Ці вимоги
орієнтовані на стимулювання довгострокових портфельних інвестицій.
Наприклад, податковим кодексом США передбачено, що пільговий режим
поширюється на інвестиційні компанії, доходи яких не менш ніж на 90%
складаються з доходів від інвестицій у фінансові активи, не більше 30%
від сукупних доходів складають доходи від продажу цінних паперів, якими
інвестиційна компанія володіла менш ніж 3 місяці. Якщо інвестиційна
компанія розподіляє не менш ніж 90% чистого прибутку між акціонерами, то
такий фонд звільнено від оподаткування.

У Росії прибутки пайових інвестиційних фондів не оподатковуються
податком на прибуток, оскільки такі фонди не є юридичними особами за
російським законодавством. До складу оподатковуваних доходів фізичних і
юридичних осіб- власників паїв відноситься різниця між ціною викупу і
ціною розміщення інвестиційного паю у разі продажу паю Юридичні особи
сплачують податок на прибуток на загальних підставах. Для пайовиків –
фізичних осіб також встановлено пільги. Якщо протягом року доходи обсяги
вкладень в інвестиційні паї не перевищують 1000 мінімальних заробітних
плат – доходи від продажу не оподатковуються. В іншому випадку (при
значних сумах вкладень) оподатковується різниця між ціною придбання і
продажу паїв за єдиною ставкою 13%.

Податкові стимули для створення та розвитку інституту недержавного
пенсійного забезпечення фінансового посередництва відіграють чи не
першочергову роль. Створюючи привабливі умови оподаткування доходів
учасників недержавних пенсійних фондів, держава вирішує важливу проблему
соціально-політичного характеру – грошове забезпечення громадян похилого
віку. Основним принципом є принцип відстрочення сплати прибуткового
податку – зменшення (з метою оподаткування) поточного оподатковуваного
доходу на суму внесків на додаткове пенсійне забезпечення, яка не
повинна перевищувати граничної суми, встановленої законодавством. Якщо
кошти достроково вилучаються (до моменту виходу на пенсію), ці кошти
оподатковуються прибутковим податком на загальних підставах.

Другим принципом стимулювання є його регресивний характер, тобто
орієнтація дії зазначеної пільги на осіб з доходами нижче середніх.

Крім того, до недержавних пенсійних фондів застосовується розглянутий
вище принцип прозорості – доходи недержавного пенсійного фонду є
доходами його учасників. До методів стимулювання заощаджень можна
включити також і такий метод непрямого стимулювання як принцип
заохочення роботодавців. Він полягає у тому, що кошти сплачені на
користь працівника-учасника пенсійного фонду або застрахованого у
компанії зі страхування життя відносяться на витрати, тобто зменшують
об’єкт оподаткування податком на прибуток.

Відсутність зазначених вище податкових стимулів та принципу прозорості (
тобто подвійне оподаткування недержавних пенсійних фондів) можуть звести
нанівець усі зусилля по запровадженню цього інституту.

Поняття “кошти спільного інвестування” та “пенсійні активи”. Склад
активів та зобов’язань інститутів спільного інвестування та недержавних
пенсійних фондів.

Згідно з Закону “Про оподаткування прибутку” встановлено, що кошти
спільного інвестування інвестиційних фондів не включаються до валового
доходу таких інвестиційних фондів, якщо жоден із засновників (учасників)
та пов’язаних з ними осіб не володіє більш як 25 відсотками статутного
фонду таких інвестиційних фондів і якщо такі інвестиційні фонди протягом
30 календарних днів після надання річного податкового звіту розподіляють
між їх засновниками (учасниками) не менш як 90 відсотків сум річного
доходу від інвестиційних операцій.

Кошти спільного інвестування – кошти, залучені від інвесторів інститутів
спільного інвестування, доходи від здійснення операцій з активами
інститутів спільного інвестування та доходи, нараховані за активами
інститутів спільного інвестування ( визначено у Законі “Про інститути
спільного інвестування”.

На жаль, вимога розподілити протягом 30 календарних днів після надання
річного податкового звіту між засновниками (учасниками) інвестиційного
фонду не менш як 90 відсотків сум річного доходу від інвестиційних
операцій суттєво обмежує можливості застосування принципу прозорості. Як
ми вже знаємо, Закон “Про інститути спільного інвестування” не дозволяє
сплачувати дивіденди по акціях або інвестиційних сертифікатах відкритих
та інтервальних інвестиційних фондів. Тобто, прибутки таких фондів не
можуть бути звільнені від оподаткування, оскільки такі фонди не можуть
розподілити 90% прибутку згідно з Законом. Така неузгодженість норм
законодавства має бути вирішена. Закон “Про інститути спільного
інвестування” зобов’язує державні органи розробити проект необхідних
змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, з метою
усунення подвійного оподаткування коштів спільного інвестування та
доходів від інвестиційних операцій інститутів спільного інвестування.

Діючим і перспективним законодавством в Україні передбачено
функціонування трьох різновидів недержавного пенсійного забезпечення:

недержавні пенсійні фонди; індивідуальні пенсійні рахунки; добровільне
пенсійне страхування

Якщо активи недержавного пенсійного фонду при застосуванні податкових
стимулів майже удвічі перевищують активи, які вдасться сформувати при
загальних умовах оподаткування. Це означає, що у другому випадку розмір
можливої пенсії збільшується удвічі.

Недержавні пенсійні фонди. Основи принципу прозорості оподаткування
недержавних пенсійних фондів закладено Законом “Про оподаткування
прибутку”, який визначає, що від оподаткування звільняються доходи
пенсійних фондів, отримані у вигляді внесків на додаткове пенсійне
забезпечення та пасивні доходи, отримані з джерел, визначених
законодавством про пенсійні фонди. Таким чином, на недержавні пенсійні
фонди поширюється статус неприбуткової організації. Діючим
законодавством принцип відстрочення сплати прибуткового податку при
здійсненні внесків до недержавних пенсійних фондів не застосовується.

Чисті активи та порядок їх розрахунку. Значення цього показника та його
застосування у діяльності фінансових посередників.

Законом України “Про інститути спільного інвестування” (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди) встановлено (ст. 35) порядок визначення
вартості чистих активів інвестиційних фондів.

Вартість чистих активів визначається компанією з управління активами.
Вартість чистих активів інвестиційних фондів відкритого типу
визначається на кінець кожного робочого дня. Вартість чистих активів
інвестиційних фондів інтервального та закритого типу визначається на
кінець кожного робочого дня, що передує дню прийому заявок на розміщення
та викуп цінних паперів інвестиційного фонду, але не рідше ніж раз у
квартал. Вартість чистих активів венчурного фонду визначається на кінець
року та при його ліквідації.

Вартість чистих активів інвестиційного фонду визначається як різниця між
сумою активів з урахуванням їх ринкової вартості і розміром зобов’язань.

NAV = MVA ( LIAB

де MVA – поточна ринкова вартість активів фонду; LIAB -зобов’язання
фонду.

До складу активів інвестиційного фонду відносяться:

довгострокові фінансові інвестиції (облігації зі строком погашення
більше року; акції, придбані з метою володіння більше року);

короткострокові фінансові інвестиції (облігації та ощадні сертифікати зі
строком погашення менше року, еквіваленти грошових коштів; акції,
придбані з метою продажу протягом року);

рахунки в банках (поточні і депозитні);

дебіторська заборгованість (заборгованість покупців за придбані цінні
папери; аванси, сплачені брокерам і продавцям цінних паперів);

нараховані процентні доходи до отримання.

До складу зобов’язань інвестиційного фонду відносяться:

позики або кредити (розмірі не повинен перевищувати 10% активів
інвестиційного фонду);

заборгованість по сплаті винагороди компанії з управління активами;
депозитарію, реєстратору; незалежному оцінювачу, аудитору та іншими
кредиторами.

Вартість чистих активів і визначення фактичної доходності інвестиційного
портфелю

Законом України “Про інститути спільного інвестування” (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди) встановлено (ст. 35) порядок визначення
вартості чистих активів інвестиційних фондів.

Вартість чистих активів визначається компанією з управління активами.
Вартість чистих активів інвестиційних фондів відкритого типу
визначається на кінець кожного робочого дня. Вартість чистих активів
інвестиційних фондів інтервального та закритого типу визначається на
кінець кожного робочого дня, що передує дню прийому заявок на розміщення
та викуп цінних паперів інвестиційного фонду, але не рідше ніж раз у
квартал. Вартість чистих активів венчурного фонду визначається на кінець
року та при його ліквідації.

Вартість чистих активів інвестиційного фонду визначається як різниця між
сумою активів з урахуванням їх ринкової вартості і розміром зобов’язань.

NAV = MVA ( LIAB

де MVA – поточна ринкова вартість активів фонду; LIAB -зобов’язання
фонду.

До складу активів інвестиційного фонду відносяться:

довгострокові фінансові інвестиції (облігації зі строком погашення
більше року; акції, придбані з метою володіння більше року);

короткострокові фінансові інвестиції (облігації та ощадні сертифікати зі
строком погашення менше року, еквіваленти грошових коштів; акції,
придбані з метою продажу протягом року);

рахунки в банках (поточні і депозитні);

дебіторська заборгованість (заборгованість покупців за придбані цінні
папери; аванси, сплачені брокерам і продавцям цінних паперів);

нараховані процентні доходи до отримання.

До складу зобов’язань інвестиційного фонду відносяться:

позики або кредити (розмірі не повинен перевищувати 10% активів
інвестиційного фонду);

заборгованість по сплаті винагороди компанії з управління активами;
депозитарію, реєстратору; незалежному оцінювачу, аудитору та іншими
кредиторами.

Фінансове посередництво як будь-який вид бізнесу здійснюється для
отримання прибутку. Операційна діяльність фінансових посередників
(інвестиційних компаній, пенсійних фондів та спеціалізованих страхових
компаній зі страхування життя) полягає у формуванні та управлінні
інвестиційним портфелем з метою отримання прибутку. Не потрібно
забувати, що прибутки від здійснення операцій з активами інститутів
спільного інвестування та доходи, нараховані за активами інститутів
спільного інвестування є спільною власністю інвесторів (коштами
спільного інвестування), компанії з управління активами як організатори
цього бізнесу отримують винагороду за управління активами. Принцип
спільної власності на прибутки закладено також і в законодавстві про
недержавні пенсійні фонди. Прибутки страхових компаній зі страхування
життя є власністю страхової компанії. Таким чином, доходами від основної
діяльності інвестиційного фонду є доходи від володіння та комерційної
діяльності з фінансовими активами. Склад і принципи формування доходів
від управління інвестиційним портфелем, є характерними не лише для
інститутів спільного інвестування, але й для недержавних пенсійних
фондів

РИНОК ІНСТРУМЕНТІВ ВЛАСНОСТІ

РИНОК ПОЗИКОВИХ КОШТІВ

РИНОК ПОХІДНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

РИНОК ІНСТРУМЕНТІВ ПОЗИКИ

ГРОШОВИЙ РИНОК

РИНОК ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019