.

Фінанси (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 24555
Скачать документ

Фінансові інвестиції, їх відмінність від інвестицій у реальний капітал.
Поняття “портфельних інвестицій”.

В найбільш широкому смислі “інвестувати” означає: “розлучитись з грошима
сьогодні, щоб отримати більшу їх суму у майбутньому”. В контексті даного
предмету важливо розрізняти реальні та фінансові інвестиції, критерієм
відмінності між якими є об’єкт інвестування.

Реальні інвестиції включають в себе інвестиції матеріальні (як правило –
майнові: будівлі, споруди, обладнання, земля та ін.) та нематеріальні
(потенційні: навчання та перекваліфікація кадрів, реклама, дослідні та
проектно-конструкторські роботи та ін.). Узазагльнивши можна дати таке
визначення: реальні інвестиції – це капітальні вкладення у нефінансові
активи зі строком корисного використання більше року.

Фінансові інвестиції мають місце тоді, коли мова йде про вкладення
фінансових ресурсів у фінансові активи. Фінансові інвестиції можуть мати
або спекулятивний, або орієнтований на довгострокове володіння
фінансовими активами. Слід звернути вагу на те, що синонімами терміну
фінансові інвестиції є термін “портфельні інвестиції” (portfolio
investments), а синонімом терміну реальні інвестиції є термін “прямі
інвестиції” (direct invesments). Основними об’єктами таких інвестицій є:

акції та інші корпоративні права, що засвідчують внески до статутного
фонду підприємств;

боргові зобов’язання (облігації, казначейські зобов’язання, векселя
тощо);

депозити у банківських установах;

інвестиційні сертифікати (аналогічні інструменти), емітовані фінансовими
посередниками.

Інвестиційне середовище та його елементи.

Адекватне розуміння механізму функціонування фінансових посередників
можливе лише за умови досконалого знання того сегменту ринкового
середовища, в рамках якого вони здійснюють свою діяльність, тобто –
інвестиційного середовища. Під інвестиційним середовищем прийнято
розуміти ринкову підсистему, що забезпечує рух особливого виду товару –
інвестицій.

Інвестиційне середовище передбачає наявність таких головних елементів:

фінансових ринків, найважливіше значення серед яких для фінансових
посередників мають фондові ринки (ринки цінних паперів),

фінансових інструментів (відомих також як фінансові активи), основними з
яких як за обсягами так і за значенням є цінні папери,

суб’єктної інфраструктури, центральне місце в якій займають фінансові
посередники (відомі також як небанківські фінансові інститути).

Далі ми розглянемо кожний з цих елементів детальніше.

Фінансовий ринок як елемент інвестиційного середовища.

Фінансовий ринок є механізмом, який забезпечує зведення покупців та
продавців фінансових активів та сприяє обміну цими активами, фінансові
ресурси обмінюються на цінні папери, цінні папери на фінансові ресурси.
Згадаємо узагальнююче визначення, яке ми дали у вступі до нашого курсу:
фінансовий ринок – це сукупність фінансових інститутів, які забезпечують
ефективний перерозподіл фінансових ресурсів від донорів до реципієнтів.

Сучасний фінансовий ринок (ринок фінансових ресурсів) є складним
полісистемним утворенням з надзвичайно багатою структурою. Як правило,
вживаючи термін фінансовий ринок, мають на увазі загальне цілісну
систему окремих ринків, на яких врівноважується попит та пропозиція на
фінаосві ресурси. Структуру фінансового ринку можна представити як
інтегроване утворення двох основних складових – ринку позикових коштів
та ринку капіталу (інструментів власності).

4.Фондовий ринок – інтегроване утворення у складі фінансового ринку.

Фінансові посередники, як правило, опосередковують пропозицію
фінансових ресурсів з боку первинних донорів (або інвесторів) та
пропозицію фінансових активів (як правило, цінних паперів) з боку
реципієнтів. Цей сегмент фінансового ринку прийнято називати ринком
цінних паперів, або фондовим ринком. В самій назві цього ринку (“ринок
цінних паперів”) визначено його головну ознаку та атрибут: наявність
певного інструменту – цінного паперу – за допомогою якого
опосередковується рух фінансових ресурсів.

Ринок позикових коштів є тим механізмом, в рамках якого встановлюються
взаємовідносини між різноманітними особами, одні з яких мають потребу в
фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати (позичити) на певних
умовах. За допомогою цього механізму здійснюється накопичення, рух,
розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між окремими суб’єктами,
сферами економіки, територіями. В той же час ринок позикових коштів – це
синтез ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому, залучення
коштів в рамках ринку позикових коштів можливе:

або шляхом укладення кредитної угоди (наприклад, між підприємством та
кредитним інститутом (комерційним банком чи іншим закладом)),

або через випуск та розміщення боргових інструментів, які реалізуються
на особливому ринку цих цінних паперів (такі операції, як правило,
опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями, які є
професійними учасниками фондового ринку).

Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на грошовий ринок (у
складі якого видіялються ринок прямих кредитів та міжбанківський ринок )
та ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, в
рамках якого руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух
інструментів позики, вкходить до складу ринку цінних паперів.

Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого
підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в
обмін на титули власності. Основним інструментом, за допомогою якого
здійснюється таке залучення коштів, є акції. Можна стверджувати, що
ринок інструментів власності практично повністю агреговано в ринок
цінних паперів. Таким чином, можем стверджувати, що фондовий ринок
об’єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок інструментів
позики) та практично повністю ринок інструментів власності.

Третім суттєвим елементом ринку цінних паперів є ринок похідних цінних
паперів, забезпеченням яких є не реальні, а фінансові активи, насамперед
– цінні папери, що обертаються у рамках ринку інструментів позики та
інструментів власності.

Представлений схематичний зріз ринку фінансових ресурсів характеризує
його агреговану структуру. Кожна із складових може бути сегментована по
окремим елементам. Наприклад, той же ринок інструментів позики може бути
поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових паперів, в
свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок загальнодержавних
та муніципальних цінних паперів тощо.

Також важливим з точки зору характеристики інвестиційного середовища є
поділ фондового ринку на первинний та вторинний. Продаж цінних паперів
нового випуску емітентом (підприємством або урядовими чи муніципальними
структурами) називається первинним розміщенням, а той сегмент ринку, в
рамках якого здійснюється таке розміщення – первинним ринком. Вторинним
ринком називають ринок, на якому здійснюється купівля-продаж цінних
паперів, які перебувають у вільному обігу після завершення їх первинного
розміщення.

Фондлвий ринок також поділяється на біржовий та позабіржовий.

Біржовий ринок також повязаний з поняттям фондова біржа. Під цим
поняттям розуміють ринок з найвищим рівнем організації, що сприяє
підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на
фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює
операції з цінними паперами поза біржою, на цьому ринку відбувається
первинне розміщення, перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не
бажають з деяких причин чи не можуть виставити свої активи на біржу.

Також фондовий ринок можна класифікувати за такими ознаками:

за категоріями емітентів ( РЦП корпорацій, ринок держ. ЦП);

за строками випуску (РЦП без установленого строку обігу, з установленим
строком обігу, ринок безстрокових ЦП);

за територією розповсюдження ( інтернаціональний, національний,
регіональний);

за видами ЦП ( ринок акцій, облігацій, інших ЦП).

5.Організаційна структура фондового ринку. Характеристика ринків
інструментів власності, боргових інструментів та деривативів.

Ринок позикових коштів є тим механізмом, в рамках якого
встановлюються взаємовідносини між різноманітними особами, одні з яких
мають потребу в фінансових ресурсах, а інші можуть їх надати (позичити)
на певних умовах. За допомогою цього механізму здійснюється накопичення,
рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між окремими
суб’єктами, сферами економіки, територіями. В той же час ринок позикових
коштів – це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. При цьому,
залучення коштів в рамках ринку позикових коштів можливе:

або шляхом укладення кредитної угоди (наприклад, між підприємством та
кредитним інститутом (комерційним банком чи іншим закладом)),

або через випуск та розміщення боргових інструментів, які реалізуються
на особливому ринку цих цінних паперів (такі операції, як правило,
опосередковуються інвестиційними та аналогічними організаціями, які є
професійними учасниками фондового ринку).

Відповідно, ринок позикових коштів поділяється на грошовий ринок (у
складі якого видіялються ринок прямих кредитів та міжбанківський ринок )
та ринок інструментів позики. Та частина ринку позикових коштів, в
рамках якого руху фінансових ресурсів відповідає зустрічний рух
інструментів позики, вкходить до складу ринку цінних паперів.

Ринок інструментів власності є механізмом, за допомогою якого
підприємствами здійснюється залучення фінансових ресурсів інвесторів в
обмін на титули власності. Основним інструментом, за допомогою якого
здійснюється таке залучення коштів, є акції. Можна стверджувати, що
ринок інструментів власності практично повністю агреговано в ринок
цінних паперів. Таким чином, можем стверджувати, що фондовий ринок
об’єднує частину ринку позикових коштів (а саме – ринок інструментів
позики) та практично повністю ринок інструментів власності.

Третім суттєвим елементом ринку цінних паперів є ринок похідних цінних
паперів, забезпеченням яких є не реальні, а фінансові активи, насамперед
– цінні папери, що обертаються у рамках ринку інструментів позики та
інструментів власності.

Представлений схематичний зріз ринку фінансових ресурсів характеризує
його агреговану структуру. Кожна із складових може бути сегментована по
окремим елементам. Наприклад, той же ринок інструментів позики може бути
поділений на ринок державних та ринок корпоративних боргових паперів, в
свою чергу ринок державних цінних паперів – на ринок загальнодержавних
та муніципальних цінних паперів тощо.

Також важливим з точки зору характеристики інвестиційного середовища є
поділ фондового ринку на первинний та вторинний. Продаж цінних паперів
нового випуску емітентом (підприємством або урядовими чи муніципальними
структурами) називається первинним розміщенням, а той сегмент ринку, в
рамках якого здійснюється таке розміщення – первинним ринком. Вторинним
ринком називають ринок, на якому здійснюється купівля-продаж цінних
паперів, які перебувають у вільному обігу після завершення їх первинного
розміщення.

Фондлвий ринок також поділяється на біржовий та позабіржовий.

Біржовий ринок також повязаний з поняттям фондова біржа. Під цим
поняттям розуміють ринок з найвищим рівнем організації, що сприяє
підвищенню мобільності капіталу та формуванню реальних ринкових цін на
фінансові вклади, які перебувають в обігу. Позабіржовий ринок охоплює
операції з цінними паперами поза біржою, на цьому ринку відбувається
первинне розміщення, перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не
бажають з деяких причин чи не можуть виставити свої активи на біржу.

Також фондовий ринок можна класифікувати за такими ознаками:

за категоріями емітентів ( РЦП корпорацій, ринок держ. ЦП);

за строками випуску (РЦП без установленого строку обігу, з установленим
строком обігу, ринок безстрокових ЦП);

за територією розповсюдження ( інтернаціональний, національний,
регіональний);

за видами ЦП ( ринок акцій, облігацій, інших ЦП).

6.Фінансові інструменти як елемент інвестиційного середовища та їх
класифікації за основними ознаками.

Основними інструментами якими поступово наповнюється ринок цінних
паперів, що формується в Україні, згідно з Законом України “Про цінні
папери і фондову біржу” є акції, облігації державних (внутрішніх
республіканських та місцевих) позик, облігації підприємств, казначейські
зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери,
інвестиційні сертифікати. Крім таких вже класичних видів цінних паперів
до фінансових інструментів відносяться широко поширені у країнах з
розвинутою економікою похідні цінні папери – депозитні розписки,
варранти, опціони, ф’ючерси тощо. Використання похідних цінних паперів
на фінансових ринках України поки що широко не практикується.

Перш ніж дати характеристику найпоширенішим інструментам фондового
ринку, спробуємо їх класифікувати за основними ознаками. Головною
ознакою, яка лежить в основі класифікації цінних паперів, є можливість
(право) власника цінного паперу приймати участь в управлінні
господарською діяльністю емітента цього цінного паперу (та пов’язані з
цим майнові права, як то: отримання доходу, джерелом виплати якого є
прибуток цього емітента, частини майна у випадку ліквідації його тощо).
За цією ознакою цінні папери поділяються на:

а) інструменти власності (прості акції), які надають власнику право
управління господарською діяльністю емітента акцій та майнові права щодо
отримання частини прибутку цього емітента.

б) інструменти позики (найпоширенішими з яких є облігації підприємств та
державні, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, векселі);

в) гібридні цінні папери – привілейовані акції, інвестиційні
сертифікати, конвертовані облігації тощо. Це такі цінні папери, які
мають певні характеристики як інструментів власності, так і інструментів
позики. Наприклад, привілейовані акції засвідчують дольову участь їх
власників у статутному фонді товариства та дають їм право на гарантоване
отримання фіксованого розміру доходу (незалежно від результатів
діяльності цього товариства) у вигляді дивідендів, але, разом з тим,
власники таких акцій не отримують права на управління товариством.

Другою значимою ознакою за якою класифікують цінні папери є їх
забезпечення реальними (нефінансовими) активами. Емітенти, зацікавлені в
залученні реального капіталу, випускають та розміщують цінні папери, які
обмінюються на грошові кошти або інші реальні активи. Такі інструменти
фондового ринку прийнято називати “фіктивним капіталом першого порядку”,
і представлені вони цінними паперами, які визначені як такі Законом “Про
цінні папери і фондову біржу”. Цінні папери, які випускаються під
забезпечення інших цінних паперів (похідні фінансові інструменти)
отримали назву “фіктивний капітал другого порядку”. Найбільш поширеними
та широковживаними інструментами “фіктивного капіталу другого порядку” є
депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси. Сучасний фондовий
ринок, з технікою яка усе ускладнюється, використовує усе нові і нові
інструменти (такі, наприклад, як індексні опціони), які можна
класифікувати як “фіктивний капітал третього порядку” тощо (можна
стверджувати, що, фактично, забезпеченням таких інструментів є певним
чином інтегрована інформація).

Крім описаних вище, прийнято також класифікувати цінні папери за такими
ознаками:

за формою носія: паперові (матеріалізовані) та безпаперові
(дематеріалізовані) цінні папери;

за способом позначення власника: іменні (в яких вказано ім’я власника),
пред’явницькі (в яких ім’я власника не вказується) та ордерні (права
засвідчуються власником при пред’явленні та передавальними надписами,
починаючи з першого власника, ім’я якого відображається у грошовому
документі).

7.Основні види та принципи класифікації цінних паперів першого порядку.

Значимою ознакою за якою класифікують цінні папери є їх забезпечення
реальними (нефінансовими) активами. Емітенти, зацікавлені в залученні
реального капіталу, випускають та розміщують цінні папери, які
обмінюються на грошові кошти або інші реальні активи. Такі інструменти
фондового ринку прийнято називати “фіктивним капіталом першого порядку”,
і представлені вони цінними паперами, які визначені як такі Законом “Про
цінні папери і фондову біржу”. Розгляд конкретних видів цінних паперів
розпочнемо з цінних паперів першого порядку, які підприємства,
центральні і муніципальні державні органи використовують для
фінансування своєї діяльності і необхідність торгівлі якими призвела до
формування та розвитку фондових ринків. Українське законодавство дає для
них такі визначення:

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність
облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на
відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками
підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах.

Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають
право на отримання встановленого доходу.

Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування
грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після
закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і
процентів по них.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

8.Види та характеристики інструментів власності.

Інструменти власності (прості акції), які надають власнику право
управління господарською діяльністю емітента акцій та майнові права щодо
отримання частини прибутку цього емітента.

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними, на предявника, безплатними, привілейованими
та звичайними. Іменна акція- це акція , де вказується назва власника.
Такі акції існують у документарній формі, і назва власника заноситься до
книги реєстрації, яку веде сам емітент.

Акції на предявника випускаються баз зазначення імені її власника, вони
не реєструються і фактичного володіння ними достатньо , щоб підтвердити
статус акціонера. Такі акції можуть продаватись і купувати на вторинному
ринку без реєстрації нового власника. В окремих країнах такі акції
складають 90% усіх акцій.

Звичайні акції продаються та засвідчують право власника на участь в
управління справами АТ, на одержання дивідендів,на певну частину майна,
яке залишається після ліквідації АТ.

Безплатні акції- акції, які емітент просто передає інвестору у
власність, це вид цінного паперу, що розподіляється між акціонерами бна
безоплатній основі, пропорційно кількості набутих раніше ними звичайних
акцій.

Привілейовані або преференційні акції- це акції , які засвідчують права
її власника на одержання дивідендів( фіксованих), на переважне право
першочергового одержання дивідендів, на пріорітетну участь в розподілв
майна АТ. Бувають кумулятивні, некумулятивні, з пайовою участю,
конвертовані, з коригованою ставкою дивідендів. Вони забезпечують
інвестору фіксований доход, не можуть бути випущені на суму, що
перевищує 10% статутного капіталу. Але такі акції не дають участі в
управлінні АТ, не мають права голосу на зборах.

Акції з голубими корінцями випускаютьмя великими компаніями , які мають
лідерство та стабільно виплачують дивіденди. Прибутклві акції –акції
компаній, які випускають дивіденди,що перевищують середній рівень.

9.Види та характеристики боргових інструментів.

Інструменти позики (найпоширенішими з яких є облігації підприємств та
державні, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, векселі).

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого
процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність
облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на
відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками
підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах. Поділяють
на іменні та на предявника,процентні та
безпроцентні,гарантовані(безпечні) та незабезпечені,серійні (
погашаються послідовно) і ординарні ( викуповуються одночасно), з правом
дострокового погашення(викуповуються раніше встановленого терміну),
компенсовані(вільно обмінюються на готівку),конвертовані ( обмінюються
на інші ЦП).

Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають
право на отримання встановленого доходу. Випускаються на такі строки: до
одного року( короткострокові); від 1 до 5 р.(середньострокові);від 5 до
10 років(довгострокові).

Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування
грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після
закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і
процентів по них.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

10.Гібридні цінні папери, їх види та характеристики.

Гібридні цінні папери – привілейовані акції, інвестиційні сертифікати,
конвертовані облігації тощо. Це такі цінні папери, які мають певні
характеристики як інструментів власності, так і інструментів позики.
Наприклад, привілейовані акції засвідчують дольову участь їх власників у
статутному фонді товариства та дають їм право на гарантоване отримання
фіксованого розміру доходу (незалежно від результатів діяльності цього
товариства) у вигляді дивідендів, але, разом з тим, власники таких акцій
не отримують права на управління товариством.

Привілейовані або преференційні акції- це акції , які засвідчують права
її власника на одержання дивідендів( фіксованих), на переважне право
першочергового одержання дивідендів, на пріорітетну участь в розподілв
майна АТ. Бувають кумулятивні, некумулятивні, з пайовою участю,
конвертовані, з коригованою ставкою дивідендів. Вони забезпечують
інвестору фіксований доход, не можуть бути випущені на суму, що
перевищує 10% статутного капіталу. Але такі акції не дають участі в
управлінні АТ, не мають права голосу на зборах.

Конвертовані облігації-облігації, які за бажанням власника можуть
обмінятись на інші ЦП ( акції), що випускаються цим же емітентом.

Інвестиційний сертифікат-документ, який надає ті ж самі грошові права,
що й акція, а його власник має такі ж права на отримання інформації, що
й акціонер.

11.Похідні цінні папери (деривативи), їх види та характеристики.

Інструменти “фіктивного капіталу другого порядку”, наряду з акціями та
облігаціями, є також досить поширеними об’єктами торгівлі на фондових
ринках, в першу чергу – депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси.

Депозитні розписки – це цінні папери, які вказують, що їх власник має
акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в
одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на
частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки
дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки.

Варрант – специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з
привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку
простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу
(як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє
корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та
привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати
прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх
ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті.

Опціон – угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає
опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої
дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка
виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому
(опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує
право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а
продавець контракту приймає на себе обов’язок по його виконанню. Опціони
є найбільш популярним фондовим інструментом. (До речі, перші опціони
відомі ще з ХVII століття). Бурхливий розвиток ринку опціонів призвів до
появи різноманітних його видів, спеціальних організованих ринків
опціонів (як то, Чиказька опціонна біржа), формування поряд із первинним
вторинного ринку опціонів.

Ф’ючерс – це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на
себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту
(або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по
обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню
строку ф’ючерсного контракту є обов’язковим.

12.Суб’єкти фондового ринку. Інвестори, емітенти, посередники та
інфраструктурні організації.

Такими основними учасниками фондового ринку є:Емітенти цінних паперів –
господарюючі суб’єкти, які від свого імені випускають цінні папери і
зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску.
Вони випускають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для
свого розвитку. Емітентом цінних паперів може бути також держава в особі
своїх органів та органи місцевого самоврядування, які можуть випускати
цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних
бюджетів та окремих проектів;

Інвестори – фізичні та юридичні особи, які мають вільні фінансвові
ресурси і наміри вкласти їх у фінансові активи з метою одержання коштів
доходу у вигляді дивідендів, процентів або приросту ринкової вартості
таких фінансових активів.

Посередники – юридичні особи, які опосередковують зустрічний рух коштів
та цінних паперів як на первинному, так і на вторинному ринку. Потрібно
розрізняти дві групи посередників:

власне посередники, тобто структури, які допомагають емітентам та
інвесторам здійснювати купівлю-продаж цінних паперів на комісійних
умовах, але не використовують власних коштів для проведення таких
операцій. До цієї групи відносяться торговці цінними паперами, в першу
чергу – брокери та андеррайтери;

фінансові посередники – активні учасники фондового ринку, які купують
фінансові інструменти на власний розсуд і, як правило, за власний
рахунок, формують інвестиційний портфель та отримують доход від його
володіння та від подальшого перепродажу цінних паперів. В міру
ускладнення фінансової системи усе збільшується набір послуг, які
надають фінансові посередники та, відповідно, з’являються нові види
фінансово кредитних установ.

Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або
групи учасників фондового ринку, які становлять його суб’єктну
інфраструктуру:

власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в
операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники,
але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення
таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого
досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на
фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято
відносити:

саморегулюючі організації – біржі та добровільні об’єднані професійних
учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є
те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та
їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової
етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників
саморегулюючої організації обов’язковими. Досягається виконання
встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім
учасникам фондового ринку в обов’язковому порядку встановлено вимогу
бути членом хоча б одного професійного об’єднання (така вимога діє в
Україні);

розрахунково-клірінгові установи – установи, які здійснюють платежі по
операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових
установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які
завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед
тим, що біржа – не банківська установа, вона є тільки місцем проведення
торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди,
тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна
спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При
централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений
банк – центральний (національний) банк або один із найбільших
комерційних банків країни;

депозитарні установи – установи, які здійснюють облік, збереження і
фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До
цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;

інвестиційні консультанти – структури, які здійснюють
інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі –
потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних
консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах
Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію.
Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та
ліцензується;

аудитори – спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний
контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники
фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності
фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності
надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора
публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом
інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в
ті чи інші цінні папери.

13.Інфраструктура фондового ринку та функції інфраструктурних
організацій.

Насправді ж інфраструктура фондового ринку налічує кілька десятків
різноманітних за функціями та місцем на фондовому ринку видів учасників,
які є високоспеціалізованими структурами, що виконують не більше
одного-двох видів операцій.

Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або
групи учасників фондового ринку, які становлять його суб’єктну
інфраструктуру:

власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в
операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники,
але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення
таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого
досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на
фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято
відносити:

саморегулюючі організації – біржі та добровільні об’єднані професійних
учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є
те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та
їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової
етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників
саморегулюючої організації обов’язковими. Досягається виконання
встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім
учасникам фондового ринку в обов’язковому порядку встановлено вимогу
бути членом хоча б одного професійного об’єднання (така вимога діє в
Україні);

розрахунково-клірінгові установи – установи, які здійснюють платежі по
операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових
установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які
завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед
тим, що біржа – не банківська установа, вона є тільки місцем проведення
торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди,
тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна
спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При
централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений
банк – центральний (національний) банк або один із найбільших
комерційних банків країни;

депозитарні установи – установи, які здійснюють облік, збереження і
фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До
цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;

інвестиційні консультанти – структури, які здійснюють
інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі –
потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних
консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах
Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію.
Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та
ліцензується;

аудитори – спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний
контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники
фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності
фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності
надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора
публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом
інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в
ті чи інші цінні папери.

14.Місце та роль посередників на фондовому ринку. Визначальні ознаки
фінансового посередництва.

В економічній літературі до фінансових посередників (або фінансових
інститутів) прийнято відносити такі професійні спеціалізовані установи,
які в інвестиційному процесі на ринку фінансових ресурсів виступають у
ролі принципалів, тобто залучають кошти випускаючи власні фінансові
зобов’язання (вимоги до себе) та на отримані кошти купують фінансові
активи інших емітентів, як правило – інструменти фондового ринку.

Можна виділити дві принципові відмінності фінансових посередників від
інших структур. Перша полягає у особливостях формування складу активів
фінансових посередників, в структурі яких левову частку займають
фінансові активи. Друга – в порядку участі в інвестиційному процесі, в
якому фінансові посередники використовують власні кошти (на відміну,
наприклад, від брокерів, які оперують грошима клієнтів). По мірі
розвитку фінансової системи ускладнюється та урізноманітнюється і
система фінансового посередництва. Це виявляється, по-перше, у появі та
розвитку все нових видів фінансово-кредитних установ, по-друге, в наборі
все нових та нових видів послуг, які надають ці установи.

Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків
різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових
посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи
клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна
виділити такі осовні групи фінансових посередників:

торговці цінними паперами (дилери),

банківські установи (комерційні та ощадні банки),

інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи
комерційних банків),

добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного
кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних
союзів, компаній приватного кредиту тощо),

страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного
страхування),

недержавні пенсійні фонди,

інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні
фонди).

Переміщення (трансфер) фінансових ресурсів також може бути здійсненим
за допомогою “фінансового посередника”, такого як інвестиційний фонд,
або інвестиційний банк. Спочатку посередник залучає фінансові ресурси
інвесторів в обмін на цінні папери власного випуску, а потім розміщує ці
фінасові ресурси у фінансові інструменти інших емітентів. Наприклад,
власник грошових заощаджень, може дати певну суму фінансовому
посереднику (наприклад, інвестиційному фонду) готівкою, одержуючи від
нього інвестиційний сертифікат, а потім інвестиційний фонд міг би
використати залучені таким чином кошти для вкладення в фінансові активи,
забезпечені реальним капіталом (придбати “фіктивний капітал першого
порядку”). Отже, фінансові посередники в буквальному значенні слова
засновують нові форми капіталу – у даному випадку – інвестиційні
сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за прямі дрібні інвестиції
завдяки можливості акумулювання значних активів в “одних руках” та їх
диверсифікації. Саме завдяки цьому цінні папери фінансових посередників
у країнах з ефективним та високоліквідним фінансовим ринком вважаються
найбільш якісними цінними паперами та є однією з основних форм
розміщення заощаджень.

15.Структура фінансового посередництва. Інституційні інвестори.

Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків
різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових
посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи
клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна
виділити такі осовні групи фінансових посередників:

торговці цінними паперами (дилери),

банківські установи (комерційні та ощадні банки),

інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи
комерційних банків),

добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного
кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних
союзів, компаній приватного кредиту тощо),

страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного
страхування),

недержавні пенсійні фонди,

інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні
фонди).

Починаючи з другої половини шістдесятих років в системі фінансового
посередництва відбулися значні структурні зрушення, результатом яких
сталася концентрація фінансової могутності в руках відносно невеликої
кількості організацій, відомих під узагальненою назвою – інституційні
інвестори.

Поняття “інституційні інвестори” використовується в економічній
літературі іноді як синонім поняття “фінансовий посередник”. При цьому
вживання терміну “інституційний інвестор” покликане підкреслити
відмінність структури, про яку йде мова, від індивідуальних інвесторів,
які володіють портфелями, всі доходи від яких належать безпосередньо їм.

Однак частіше цей термін “інституційні інвестори” використовується у
більш вузькому розумінні – стосовно до (а) пенсійних фондів, (б)
страхових компаній, (в) інвестицій, що здійснюють відділи довірчих
операцій банків та (г) інститутів спільного інвестування, які в
економічній науці, включаючи економічну статистику, дістали назву
небанківські фінансові інститути. Детальніше сутність, основні
передумови винкнення та нормативно-правові засади діяльності
інституційних інвесторів розглядатимуться у розділі REF _Ref531486083
\n \* MERGEFORMAT Ошибка! Источник ссылки не найден. “ REF
_Ref531486083 \* MERGEFORMAT Ошибка! Источник ссылки не найден. ”.

Належне місце інституційних інвесторів на фінансових ринках
забезпечується за рахунок наявності певних переваг у конкурентній
боротьбі перш за все з банківським сектором за фінансові ресурси. Можна
виділити наступні характеристики цих інститутів спільного інвестування.,
які дозволили їм зайняти свою нішу на ринку фінансового посередництва,
та з початку 80-х рр. ХХ ст. зайняти провідні позиції на фінансових
ринках розвинутих країн:

по-перше, інститути спільного інвестування дають змогу індивідуальним
інвесторам здійснювати інвестиції за надзвичайно гнучких умов, які
враховують індивідуальні побажання буквально кожного інвестора. Серед
найбільш важливих з цих умов – індивідуальний вибір співвідношення між
ризиком та потенційною доходністю вкладень, практично абсолютна їх
ліквідність, зниження до мінімального рівня розміру одиничного вкладу
інвестора;

по-друге, мінімальні законодавчі обмеження щодо діяльності в сфері
спільного інвестування дозволяють інститутам спільного інвестування з
одного боку – використовувати значно ширший у порівнянні з іншими
фінансовими посередниками спектр фінансових інструментів, в які ці
інститути вкладають кошти, а з іншого – застосовувати найрізноманітніші
варіанти інвестиційної політики.

Вищеназвані характеристики, що виділяють інститути спільного
інвестування з поміж інших фінансових посередників, призвели до
надзвичайно швидкого розвитку цих інститутів в останні два десятиріччя.
З точки зору росту активів можна говорити про феномен інститутів
спільного інвестування: якщо в 1980 році в США активи взаємних фондів,
які є найбільш популярним на даний час різновидом інститутів спільного
інвестування, складали лише 135 млрд. доларів США, то на середину
дев’яностих у взаємні фонди інвестовано майже 2 трлн. доларів США.

16.Роль фінансового посередництва в економічному зростанні в концепції
А. С. Пігу.

Теорія фінансового посередництва покликана розкрити роль та
значення фінансового посередництва в економічному зростанні.

В основі цієї теорії – ідея ефективного розподілу ресурсів на основі
подолання невизначеності, зниження ризику, зростання альтернативних
видів фінансових активів.

Основи теорії були закладені англійським економістом Артуром Сесілем
Пігу (Pigou) (1877 – 1959) та викладені в роботі “Економічна теорія
добробуту”. Ідея, яка дає пояснення ролі системи перерозподілу коштів за
допомогою механізмів кредитного та фондового ринку, в рамках яких
здійснюється такий перерозподіл з використанням різноманітних
фінансово-кредитних інструментів, в поступальному розвитку економіки,
можна представити наступним чином:

(а) зростання економічного добробуту вимірюється величиною
“національного дивіденду”, тобто приростом товарів та послуг, які
вироблені протягом року, що в міжнародній статистиці прийнято іменувати
валовим національним продуктом (ВНП). На думку А. С. Пігу, максимізація
“національного дивіденду” і має бути кінцевою метою економічної
діяльності,

(б) максимізація “національного дивіденду” залежить від оптимального
розміщення ресурсів, в першу чергу – трудового ресурсу та капіталу,

(в) на капітал (як ресурс, що має безпосереднє відношення до предмету
діяльності фінансових посередників) вирішальний вплив справляють два
фактори: фактор очікування та фактор тягаря невизначеності.

Якщо допустити, що ці два фактори не чинять вирішального впливу, то тоді
розподіл ресурсів багато в чому залежить від тих, хто володіє капіталом.
Разом з тим, власник капіталу не володіє інформацією про його (капітал)
найбільш ефективне застосування, перебільшує ступінь можливих втрат та
надто зменшує можливі доходи. Незнання доходу на інвестиції заважає
раціональному розподілу капіталу, скорочує обсяги капітальних вкладень,

(г) щоб зняти негативний вплив “тягаря невизначеності”, тобто
суб’єктивних оцінок власників капіталу щодо очікуваних доходів, на
зростання “національного дивіденду”, необхідно розділити фактори, що
впливають на розміщення капіталу таким чином, щоб “очікування”
(відстрочення використання благ) лягало на долю одних, а “тягар
невизначеності” – на долю інших. Іншими словами, має здійснюватись
перерозподілення ризику інвестицій,

(д) розподілення факторів, що чинять вплив на капітал, та, як наслідок,
розподілення ризику інвестування, досягається завдяки так званій
“системі гарантій” – основних елементів фінансово-кредитної системи, в
тому числі – наявністю, по-перше, фінансових ринків, по-друге,
відповідних інструментів за допомогою яких здійснюються
фінансові-кредитні операції, по-третє, системи фінансових посередників
тощо. В моделі А. С. Пігу фінансово-кредитна система покликана сприяти
раціональному розподілу капіталу (фінансових ресурсів) і, тим самим,
стимулювати зростання національного дивіденду. При цьому, саме за
допомогою системи фінансового посередництва долається (1) притаманна
власникам капіталу існуюча недосконалість знання та (2) невизначеність.
Саме фінансові посередники беруть на себе ризик інвестицій, управляють
ними, використовуючи професійні знання, якими вони володіють, щодо
реальних економічних умов та ринкової ситуації.

17.Наслідки розвитку фінансових посередників для економіки в концепції
Р. Голдсміта.

Теорія фінансового посередництва була розвинута в роботах Р. Голдсміта,
Дж. Герлі, Є. Шоу, У. Зілбера, Б. Фрідмана та інших.

Так, Реймонд Голдсміт, розвиваючи теоретичні основи фінансового
посередництва, спробував дати відповідь на питання: що є причиною
розвитку фінансових посередників та які наслідки має такий розвиток для
економіки в цілому?

Р. Голдсміт зауважує, що з точки зору індивідуального інвестора більш
привабливим є інвестування не в “первинні зобов’язання” (тобто в цінні
папери “першого емітента”), а у “вторинні зобов’язання”, які випускають
фінансові посередники (тобто через систему фінансового посередництва), в
силу їх меншої ризикованості. Така ситуація об’єктивно сприяє розвитку
системи інститутів, що здійснюють фінансове посередництво, які
випускають “вторинні зобов’язання”, тобто приймають вкладення або іншими
методами акумулюють індивідуальні заощадження, з метою наступного
перерозподілу накопичених коштів у формі кредитів або у вигляді вкладень
в різноманітні фінансові інструменти. Розвиток системи фінансового
посередництва, в свою чергу, сприяє розширенню кола інвесторів і
залученню в господарський оборот грошових коштів тих осіб, які не
схильні інвестувати в первинні зобов’язання.

Таким чином, в концепції Р. Голдсміта система фінансового посередництва
виступає, по-перше, як необхідна форма розв’язання наявного протиріччя
між потребами економіки в додаткових фінансових ресурсах та обмеженістю
їх пропозиції, по-друге, як певний механізм, який сприяє не тільки
акумуляції необхідних ресурсів, але і їх раціональному розміщенню.

18.Переваги непрямих інвестицій з точки зору власників заощаджень та
фінансові інновації. Теорія “фінансових інновацій”.

В основі концепції американських вчених Дж. Герлі та Є. Шоу лежить ідея
про паралельність зростання доходів та накопичення активів, оскільки
власники вільних грошових коштів зацікавлені не тільки (і не стільки) в
збереженні ліквідності заощаджень, але й в надійності та вигідності
вкладень. Реалізація зацікавленості власників заощаджень досягається за
наявності пропозиції різноманітних фінансових послуг та їх розвитку,
адекватному розвитку попиту на ці послуги з боку індивідуальних
інвесторів. В результаті, на думку Дж. Герлі та Є. Шоу, непрямі
інвестиції – вкладення у “вторинні зобов’язання”, емітовані
фінансово-кредитними інститутами, – вигідніші для населення, ніж в
звичайні форми багатства або в у вигляді прямих інвестицій у “первинні
зобов’язання”.

Роблячи висновок про віддання переваги інвестуванню у “вторинні
зобов’язання”, вчені обгрунтували необхідність постійних “фінансових
інновацій”.

Ідея Дж. Герлі та Є. Шоу про зростаючу в міру зростання доходів
схильність населення до непрямих інвестицій та викликаних нею
“фінансових інноваціях” знайшла свій подальший розвиток в теорії
“фінансових інновацій”, запропонованій У. Зілбером. Концепція Дж. Герлі
та Є. Шоу була доповнена ідеями про здатність фінансово-кредитної
системи в умовах невизначеності ризик інвестицій, перерозподіляти тягар
ризику поміж економічними агентами.

19.Значення фінансового посередництва для розвитку економіки в теорії Й.
Шумпетера.

На принципово відмінних від позиції А. С. Пігу підходах щодо розуміння
розвитку економіки базуються теоретичні викладки стосовно ролі системи
фінансового посередництва в цьому розвитку австрійського економіста
Йозефа Шумпетера. Під розвитком економіки (на відміну від А. С. Пігу) Й.
Шумпетер розуміє не зростання кількісних показників, а “зміни
господарського кругообігу, які економіка сама породжує, тобто тільки
випадкові зміни “представленого самому собі”, а не спричинюваного до
руху імпульсами ззовні, народного господарства”. Іншими словами, для Й.
Шумпетера розвиватися – значить комбінувати, створювати нові
співвідношення “речей і сил”. Забезпечувати ці нові комбінації і
покликана система фінансового посередництва яку, в силу такого підходу,
іноді іменують концепцією інноваційного фінансування. Інноваційне
фінансування економічного зростання система фінансового посередництва,
на думку Й. Шумпетера, виконує не за допомогою перерозподілу наявного
народногосподарського фонду заощаджень, а шляхом створення грошей
(квазігрошей), в тому числі через створення специфічних фінансових
інструментів, які використовуються в платіжному обороті.

20.Функції фінансових посередників у ринковій економіці

Дослідження питання функцій (як зовнішнього прояву властивостей об’єкту
в системі відносин), які виконує система фінансового посередництва,
здійснювалось в контексті формування та розвитку теорії фінансового
посередництва.

Першою та найважливішою функцією фінансового посередництва, яка
безпосередньо випливає із концепції фінансового посередництва,
запропонованій А. С. Пігу, є (1) функція ефективного розміщення
інвестицій в умовах, коли власники заощаджень не можуть і не знають як
ефективно розмістити свої кошти.

Подальший розвиток теорії фінансового посередництва характеризувався
тим, що, як правило, окремими економістами здійснювалось більш глибоке
дослідження окремих аспектів функціонування системи фінансового
посередництва як складової фінансово-кредитної системи. Результатом
такого дослідження стало виявлення окремих специфічних функцій,
пов’язаних з тим чи іншим аспектом функціонування системи фінансового
посередництва.

Так, дослідження Й. Шумпетера, присвячені ролі інноваційного
фінансування в розвитку економіки, дозволили йому зробити висновок, що
фінансовому посередництву притаманні такі функції (точніше – група
функцій) як:

(2) функція стимулювання підприємницької діяльності та платіжного
попиту,

(3) функція вилучення коштів із сфер традиційного застосування і їх
направлення на розвиток економіки новим шляхом,

(4) функція безпосередньої участі в створенні та управлінні
підприємствами.

Представник сучасного покоління дослідників фінансового посередництва
американський вчений Б. Фрідман, в моделі якого фінансове посередництво
було виведено за рамки відносно вузької банківської системи (тобто
окреслив рамки цієї системи в сучасному її розумінні: окрім банківських
установ до системи фінансового посередництва він відніс різноманітних
інституціональних інвесторів та небанківські кредитні установи), до
вищевказаних функцій додає (5) функцію диверсифікації ризику різних
видів активів, страхування непередбачуваного ризику та його розподіл між
агентами.

Крім того, у якості однієї з характеристик фінансового посередництва Б.
Фрідман називає економію на масштабах операцій та за допомогою
спеціалізації.

Розвиток нових форм фінансового посередництва, впровадження фінансових
інновацій об’єктивно розширюють спектр функцій, які виконують фінансові
посередники. Так, все більшого значення набувають такі функції як (6)
функція управління капіталами та (7) інформаційне посередництво, які
тісно пов’язані між собою.

Окремі економісти серед функцій фінансового посередництва виділяють
також (8) функцію управління рухом фінансів всередині крупних
корпорацій, вияв якої пов’язаний з глобальними процесами об’єднання
капіталів промислових, торгових та фінансово-кредитних організацій.

В тій чи іншій мірі більшість функцій, притаманних системі фінансового
посередництва в цілому, проявляються також в діяльності
інституціональних інвесторів.

Вияв окремих функцій обмежується специфікою функціонування цих структур
та певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності
(зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів,
участі в операціях на фондовому ринку).

Крім головної (загальновизначальної) функції (1), через діяльність
інститутів спільного інвестування найбільш повно виявляються ті функції,
які безпосередньо пов’язані із предметом діяльності цих інститутів, а
саме:

функція управління індивідуальними капіталами інвесторів шляхом надання
послуг інформаційного характеру (відповідає функціям (6) та (7)), а
також

функція диверсифікації дрібних капіталів учасників спільного
інвестування через формування портфеля колективних інвестицій (частково
відповідає функції (5)).

Реалізація вищеназваних функцій здійснюється опосередковано, через
продаж цінних паперів, емітентами яких є інститути спільного
інвестування, завдяки чому спонсори цих інститутів отримують свого роду
права на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами.

21.Система інформаційного забезпечення інвесторів (зміст, структура,
завдання) та місце в ній фінансового посередництва.

Як було сказано вище, одними з найважливіших функцій інституту
фінансового посередництва, які реалізуються в площині взаємовідносин
“фінансовий посередник – неінституціональний інвестор”, є такі функції,
як надання неінституціональним інвесторам інформаційних послуг (або,
іншими словами, інформаційне посередництво) та управлінням капіталами
неінституціональних інвесторів.

Інформаційне посередництво, яке набуває все важливішого значення в
структурі фінансового посередництва (як, до речі, і в економіці в
цілому), покликано знизити невизначеність інвестицій.

Чим же викликається попит на послуги з інформаційного посередництва?

З точки зору власника інвестиційних ресурсів успішність інвестування
буде тим вищою, чим точніше будуть визначені майбутні доходи на вкладені
кошти. Іншими словами, ризик інвестування визначається різницею між
очікуваними та реальними доходами від вкладень. В свою чергу, точне
визначення майбутніх доходів (тобто зниження ризику інвестування)
безпосередньо залежить від обсягу та якості інформації до якої інвестор
має доступ.

З цього приводу досить влучним є визначення проблеми, яку необхідно
вирішити для створення раціонального економічного порядку, яке було дане
англійським економістом Фрідріхом фон Хайєком ще в 1945 році: “якщо ми
володіємо всією необхідною інформацією, якщо ми можемо починати з даної
системи надання переваг і якщо ми володіємо повним знанням про наявні
засоби, то єдине, що необхідно, – це логіка”.

Однак проблема полягає в тому, що дані, з яких по суті і розпочинається
процес прийняття рішень, ніколи не є повністю доступними для кожного із
потенційних агентів інвестиційного процесу.

З іншого боку, розподіл інформації на фінансовому ринку не є
рівномірним, що початково ставить учасників інвестиційного процесу у
нерівні умови.

Так, особа яка використовує інвестиції у порівнянні з інвестором
об’єктивно має більшу визначеність стосовно майбутніх доходів на
здійсненні інвестиції, оскільки вона одночасно виступає і в ролі
“споживача” інвестицій, і в ролі продуцента майбутнього доходу.

Так само нерівномірним є розподіл інформації і між окремими інвесторами.
Через це одні власники інвестицій володіють більшим обсягом інформації,
інші – меншим.

Нерівномірний розподіл інформації на ринку частково долається за
допомогою системи інформаційного забезпечення інвесторів, призначенням
якої є вирішення проблеми створення рівних умов для всіх інвесторів щодо
доступності до економічної інформації.

Система інформаційного забезпечення інвесторів реалізується, по-перше,
через встановлення державою гарантій щодо забезпечення інвесторів
фінансовою та діловою інформацією, та, по-друге, через надання
інформаційних послуг.

Державні гарантії щодо забезпечення інвесторів інформацією базуються на
законодавчо встановлених вимогах до “споживачів” інвестицій щодо
розкриття та публікації певного мінімуму інформації про їх
фінансово-майновий стан та результати діяльності.

Іншими каналом через який здійснюється забезпечення інформаційних потреб
інвесторів є інформаційне посередництво, провідну роль в якому
відіграють фінансові посередники.

22.Форми інформаційного посередництва (пряме та непряме інформаційне
посередництво). Надання інформаційних послуг як функція фінансового
посередництва.

Інформаційне посередництво на практиці проявляється у двох основних
формах:

а) в прямій формі, до якої відносяться консультації, різні види
економічного аналізу, видання різноманітних бюлетенів економічної
інформації тощо,

б) в непрямій (опосередкованій) формі, під якою розуміють управління
фондами і активами.

У випадку “прямої” торгівлі інформацією власнику інформації байдуже як і
з якою ефективністю ця інформація використовується. Він є вдоволеним вже
тим, що отримує доходи від своїх знань, які знаходять попит.

Здіснення фінансового посередництва пов’язане із непрямим інформаційним
посередництвом.

“Непряме” інформаційне посередництво є специфічною формою оплати
інформації власником капіталу (активів), яка (оплата) полягає у передачі
власником капіталу своїх ресурсів власнику інформації. Таким чином
здійснюється обмін інформацією і інвестиційними ресурсами. Власник
інформації отримує комісійні за інформаційні послуги, які фактично є
вирахуванням із доходу самого власника інвестиційних ресурсів, а
останній отримує певні гарантії щодо потенційного доходу, хоча і
зменшеного на величину комісійних. (Оскільки можливі втрати від
інвестицій, що здійснюються в умовах невизначеності, більші, ніж плата
за інформацію, власник інвестиційних ресурсів погоджується розділити
доход). Таким чином, інформація стає фактором доходу і тому, по-суті, –
продуктивним ресурсом. При цьому, на формування попиту та пропозиції на
інформаційні послуги вирішальний вплив чинять такі фактори як, з одного
боку, розподіл вільних грошових ресурсів (які потенційно є
інвестиційними ресурсами) та, з іншого, ставлення до ризику агентів
інвестиційного процесу.

23.Теорія агентства та подолання конфлікту інтересів продавця та покупця
інформації.

Основний смисл теорії агентства полягає у виявленні можливостей власника
ресурсів (принципала), який купує інформацію та делегує право прийняття
інвестиційних рішень власнику інформації (агенту), аналізувати дії
агента, який використовує делеговані йому права принципала, впливати на
дії агента та контролювати їх з метою захисту максимально можливого
доходу від своїх ресурсів (корисності ресурсів).

Згідно теорії агент і принципал діють в умовах ризику і невизначеності.

Принципал видає права власника агенту і, тим самим, ділить з агентом
ризик, захищаючи себе від більшого ризику.

Однак, він не в змозі перевірити в деталях і прослідкувати всі дії
агента, спів ставити їх зі своїми потребами. Він не має в своєму
розпорядженні повної інформації про якість послуг агента.

Міру знань принципала про дії агента прийнято називати “оглядовістю”.
Низька міра “оглядовості” знижує ефект захисту від ризику принципала,
збільшує його “моральні витрати”, під якими слід розуміти ризик
невідповідності якості інформації, що отримує принципал, обсягу
ресурсів, що передаються ним агенту, та розміру потенційного доходу від
інвестування цих ресурсів. При цьому, вищевказані “моральні витрати”
практично неможливо застрахувати та повністю ліквідувати.

З точки зору теорії низька міра оглядовості дій агента заважає
виробленню принципалом оптимального рішення по вибору агента. Отже,
завжди існує можливість укладення більш вигідного, гарантованого
додатковою інформацією контракту між агентом і принципалом.

Особливе значення для принципала має визначення міри оглядовості дій
агента до укладення контракту. Попередня інформація про агента є
найбільш цінною.

Традиційними джерелами інформації про агентів є фінансові звіти,
рекламні повідомлення, публікації в пресі. Зібрана принципалом
інформація слугує основою для прийняття зваженого та розумного рішення
стосовно вибору агента та визначення умов контракту з ним. Таким чином,
теоретично витрати, пов’язані із збором інформації про агентів,
окуповуються укладанням оптимального контракту.

Однак у реальному житті важко дати об’єктивну оцінку зібраній
інформації. Суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на вихідну
інформацію, які викривляють або можуть викривити її, прийнято називати
“інформаційним шумом”.

Теоретичні дослідження проблеми “оглядовості” дій агента, яка лежить в
основі теорії агентства, розподіляються по двох основних напрямках.

Перший – дослідження оптимального вибору умов договору між принципалом
та агентом, а також оптимального розподілу ризику між ними.

Представляючи зустрічні пропозиції щодо умов контракту, принципал та
агент розраховують на максимальне задоволення своїх інтересів.

Одним із головних факторів інтересу сторін є отримання ними
максимального доходу.

При цьому, для агента цей інтерес втілюється у розмірі компенсації за
його послуги, а для принципала – у таких умовах контракту, при яких
агент буде змушений з метою отримання бажаної компенсації добиватися
максимального забезпечення інтересів принципала.

З метою впливу на умови контракту у власних інтересах агент зацікавлений
знати якомога більше з того, що знає принципал. Для досягнення своїх
цілей агент може проводити превентивні заходи, направлені на формування
думки принципала. Для цього, як правило, створюються специфічні канали
розповсюдження інформації (так звані комунікаційні системи) за допомогою
яких здійснюється вплив на умови майбутнього контракту з принципалом.
При цьому, не виключається можливість того, що агент може
розповсюджувати не зовсім правдиву або спотворену інформацію.

З іншого боку, принципал, пропонуючи умови контракту, розраховує, що ним
урахована вся можлива інформація, і він діє не “наосліп”.

Однак не існує ситуації, за якої принципал може стверджувати, що
урахував всю інформацію, а агент не може стверджувати що він знає всю
інформацію принципала для укладення контракту. Відповідно, “моральні
витрати”, викликані неврахуванням тієї чи іншої інформації (та, як
наслідок потенційні можливості щодо укладення більш вигідного контракту)
можливі як зі сторони принципала, так і зі сторони агента.

Другий – дослідження впливу додаткової інформації, яку отримує
принципал, на умови контракту з агентом, а також визначення часу, коли
отримання додаткової інформації може найбільш ефективно вплинути на
контракт.

Подолання конфлікту інтересів продавця та покупця інформації. В “теорії
агентства” знаходить втілення об’єктивно існуючий конфлікт інтересів
агента та принципала: власник інформації, що залучає інвестиційні
ресурси для власної комерційної діяльності, зацікавлений підняти ціну
інформації і тим самим збільшити свою долю в сукупному доході від
інвестування отриманих ресурсів, а власник ресурсів, що купує
інформацію, прагне до якомога більшого доходу на свої ресурси. Крім
того, вищевказаний конфлікт інтересів доповнюється нерівномірним
розподілом інформації на ринку та “моральними витратами” (ризиком
невідповідності обсягу та якості інформації, що обмінюються …),
(фактори ризику отримуваної принципалом інформації та можливість
часткового розв’язання конфлікту інтересів агента та принципала)

24.Цілісний механізм фінансового посередництва у країнах з розвиненою
ринковою економікою.

Фінансове посередництво у широкому розумінні охоплює усі види фінансових
інститутів, які залучають кошти клієнтів для їх подальшого вкладення у
різноманітні фінансові активи. Місце та роль небанківських фінансових
інститутів, насамперед обсяги залучених ними ресурсів та контрольованих
ними активів у загальних обсягах, контрольованих фінансовим сектором
економіки, у різних країнах неоднакові. Так, у Японії і Німеччині значна
частка інвестиційних заощаджень і, відповідно, довгострокових фінансових
інвестицій , контролюється банками. У США інвестиційна діяльність банків
дуже обмежена, що сприяло розвитку спеціалізованих інститутів з
колективного інвестування, насамперед інвестиційних компанії різного
типу. Звідси перший висновок – особливості національного законодавства з
питань фінансів, банківської діяльності та інвестицій, справляють
значний вплив на формування структури фінансового посередництва.

Інвестиційні заощадження як необхідна передумова виникнення і розвитку
системи фінансового посередництва відіграють вирішальну роль у розвитку
системи небанківського фінансового посередництва. Як частина поточного
доходу інвестиційні заощадження формуються у значних обсягах,
насамперед, у високорозвинутих країнах. І, навпаки, у небагатих країнах
фінансове посередництво як вид діяльності перебуває у зародковому стані.
Причина цього – мізерні обсяги інвестиційних заощаджень.

Економічними дослідженнями було встановлено, що норма заощаджень, тобто
частка доходу, яка не споживається протягом року, а інвестується і не
залежить від обсягів доходу -на поточне споживання використовується від
80 до 60 процентів доходу. При однакових пропорціях розподілу поточного
доходу – механізм використання заощаджень у слаборозвинутих країнах
суттєво відрізняється. Незначні обсяги заощаджень стають на перешкоді
розвитку інститутів фінансового посередництва. Інституційні інвестори,
такі як страхові компанії та пенсійні фонди, у таких країнах не
відіграють помітної ролі, перебуваючи у стані становлення. Тому
найбільшої завершеності та спеціалізації структура фінансового
посередництва набула у високорозвинутих країнах. Звідси другий висновок
– сучасна багатогалузева і впливова система фінансового посередництва є
характерною для країн зі стабільно високим рівнем середньодушового
доходу. Важливо розуміти, що інвестиційні заощадження є первинними по
відношенню до фінансових посередників, які надають послуги щодо їх
надійного і ефективного розміщення.

Форми фінансового посередництва варто розглядати на прикладі
узагальненого досвіду розвинутих країн. Фінансові посередники,
конкуруючи за інвестиційні заощадження приватних осіб, змушені
орієнтуватись на інвестиційні цілі. По ступеню важливості мотиви для
інвестування можуть бути представлені у такій послідовності: 1)
створення резервів на “чорний день” ( 2)надійне і гарантоване
забезпечення у похилому віці ( 3)нагромадження коштів для придбання
нерухомості та товарів тривалого використання.

Розглядаючи основні види фінансових посередників, необхідно уявляти собі
їх місце і роль у сучасному механізмі трансформації заощаджень в
інвестиції. Схематично механізм трансформації заощаджень в інвестиції у
високорозвинутих країнах можна визначити як трирівневий, умовно
виділивши такі його етапи:

формування інвестиційних заощаджень приватних осіб – інвесторів;

формування довгострокових пасивів інституційних інвесторів (пенсійних
фондів та страхових компаній зі страхування життя);

розміщення цінних паперів, випущених фінансовими посередниками
(інвестиційними компаніями), або укладення контрактів з інститутами
довірчого управління (трастами) щодо управління капіталами.

26.Вплив на формування цілісного механізму фінансового посередництва
інвестиційних мотивів населення.

Кожна приватна особа може з метою отримання додаткового доходу може
розмістити власні короткострокові заощадження на депозитних рахунках у
комерційному банку, вкласти їх в інвестиційні компанії, які працюють з
інструментами грошового ринку. Крім того, приватна особа вправі і в
деяких випадках обов’язково повинна використати частину заощаджень для
придбання полісів з медичного та інших видів страхування. В свою чергу
страхові компанії зі страхування майна, медичного страхування та
страхування від нещасних випадків вкладають кошти переважно у
найліквідніші активи – муніципальні і державні цінні папери.
Врешті-решт, поточні заощадження взагалі можуть нікуди не вкладатись, а
зберігаються на поточних рахунках у комерційних банках. Економічна
сутність цих операцій полягає у їх короткостроковому характері.

Частина заощаджень залишається приватною особою з метою забезпечення
власних витрат у похилому віці, на випадок непередбачених обставин і
нагромадження коштів у спадщину. У сучасних умовах зберігання заощаджень
у грошовій формі не забезпечує збереження реальної купівельної вартості
внаслідок інфляції. Сучасна система фінансового посередництва створена з
метою збереження реальної вартості заощаджень та отримання додаткового
доходу від володіння чи операцій з фінансовими активами, або узагальнено
– від управління інвестиційним портфелем. Сьогодні у результаті еволюції
механізм фінансового посередництва можна розглядати як систему
спеціалізованих інститутів, які відрізняються

строками виплати доходу та повернення коштів (строкові , до запитання та
змішані);

юридичними особливостями залучення коштів (з переходом або без переходу
права власності до фінансового посередника);

інвестиційною політикою (консервативною, орієнтованою на збереження
вартості вкладених коштів; агресивною – з пріоритетом максимізації
доходів).

Залишок заощаджень приватного інвестора (після виділення
короткострокових або поточних заощаджень) розподіляється між 1)
інституційними інвесторами, 2) фінансовими посередниками або 3)
безпосередньо використовується на придбання фінансових активів (акцій,
облігацій і т.і.) через брокерські контори чи розміщується на рахунках
банків і небанківських фінансових інститутів.

Характерним прикладом розміщення приватних заощаджень у ринковій
економіці є статистичні дані по США – країні, у якій успішно
розвиваються усі відомі на сьогодні форми фінансового посередництва.

На показано, які структурні зміни відбулись за останні 15 років у
персональних приватних заощадженнях у США. Слід звернути увагу на те, що
відносна частка акцій та облігацій, придбаних приватними особами в
індивідуальному порядку, має тенденцію до скорочення. Минули часи, коли
беззаперечний пріоритет надавався акціям та облігаціям – до середини
80-х рр. ХХ ст. Якщо в 1985 р. майже половина (точніше 48%) заощаджень
було вкладено у цінні папери, то в 2000 році – лише третина (32%).
Другим по вагомості способом зберігання заощаджень залишаються
комерційні банки та квазібанки (взаємні фонди грошового ринку, кредитні
спілки) – більш ніж чверть заощаджень в 2000 р. розміщувалось саме тут.
У поліси зі страхування життя та пенсійного страхування на кінець 2000
р. було вкладено 16 % заощаджень американців, толі як в 1985 р. – 11%.
Частка коштів на рахунках пенсійних внесків у пенсійні фонди дещо
скоротилась – на кінець 2000 р. внески до пенсійних фондів складали лише
9% заощаджень. Популярність розміщення заощаджень в акціях інвестиційних
компаній поступово зростає – на кінець 2000 р. десята частина заощаджень
в Америці була вкладена саме у ці фінансові інструменти. У довірче
управління на цю ж дату знаходиться менш ніж 5 % заощаджень. Наведені
факти свідчать, що роль фінансових посередників в ефективному розміщенні
заощаджень населення зростає, поступово витісняючи безпосереднє
вкладення заощаджень в акції та облігації.

27.Управління капіталами як елемент фінансового посередництва. Форми
управління капіталами.

Інформаційне посередництво, що надається у непрямій формі, передбачає що
агент (тобто власник інформації) приймає від принципалів (тобто
власників інвестиційних ресурсів) в управління капітал, отримуючи за це
відповідну винагороду.

Управління капіталами здатне понизити міру ризику і невизначеності
інвестицій.

На практиці управління капіталами здійснюється переважно в двох формах –
по-перше, у формі управління фондами та, по-друге, у формі управління
індивідуально визначеними активами.

Управління фондами притаманне тим видам фінансових посередників, які,
випускаючи власні боргові зобов’язання, залучають кошти
неінституціональних інвесторів та використовують отримані таким чином
кошти для формування інвестиційного портфеля.

Найбільш яскравими представниками з числа інститутів, які надають
послуги у сфері фінансового посередництва, здійснюючи управління
фондами, є інститути спільного інвестування.

Продаючи цінні папери власної емісії дрібним вкладникам (в Україні це –
інвестиційні сертифікати, в інших країнах як правило – акції), інститути
спільного інвестування одночасно торгують знаннями та досвідом своїх
керуючих, а також розробками тих структур, які виступили спонсорами цих
інститутів.

Діяльність інститутів спільного інвестування, які вкладають накопичені
від продажу цінних паперів власної емісії кошти переважно в цінні
папери, що обертаються на вторинному ринку, у кінцевому підсумку
зводиться до управління індивідуальними капіталами дрібних інвесторів,
диверсифікації особистих акціонерних портфелів з метою досягнення
максимально стабільного та максимально можливого доходу протягом
значного періоду часу. Ці функції здійснюються опосередковано, через
продаж цінних паперів власної емісії.

Таким чином, реалізацію інститутом спільного інвестування цінних паперів
власної емісії з точки зору управляючих цим інститутом можна розглядати
як свого роду право на компетентне та кваліфіковане управління
особистими активами вкладників. В свою чергу для колективу вкладників
інституту спільного інвестування таке делегування прав управляючому цим
інститутом є, з одного боку, формою зниження невизначеності стосовно
сукупності їх індивідуальних активів, та, з іншого боку, колективною
формою зниження ризику інвестицій.

В діяльності інститутів спільного інвестування проявляється в
специфічному вигляді “ефект” синдикату або консорціуму, учасники якого
несуть однаковий інвестиційний ризик. В рамках інституту спільного
інвестування якраз і здійснюється зрівнювання ризику окремих дрібних
інвесторів. Однак якщо члени синдикату зрівнюють свої ризики завдяки
прийняттю спільних рішень і угоді про спільне несення витрат, то
зрівнювання ризиків вкладників інституту спільного інвестування
здійснюється під контролем та управлінням професійних менеджерів.

Управління індивідуальними активами здійснюється за допомогою інституту
довірчого управління коштів інвесторів, або, іншими словами, шляхом
здійснення фінансовими посередниками трастових операцій. За допомогою
такої форми фінансового посередництва також, як і у випадку з
управлінням фондами, досягається зниження невизначеності інвестицій.
Однак функція зрівнювання ризику з іншими інвесторами цій формі
посередництва не притаманне.

28.Виникнення та еволюція інституту фінансового посередництва.

Виникнення інституту приватної власності є першою важливою передумовою
виникнення інституту фінансового посередництва. Поява трастів і розвиток
права довірчого управління набуває широкого поширення в Англії,
починаючи з ХІІ століття. Відтоді розвинулась особлива галузь
англійського права, яка чітко регламентує обов’язки власника та
довіреної особи.

Проте нагромадження багатства у матеріальній та грошовій формі та
відокремлення права володіння принципала від права управління є лише
необхідною умовою становлення фінансового посередництва. З розвитком
кредиту, а набагато пізніше, разом з поширенням фінансових активів –
цінних паперів, розпочинається процес нагромадження багатства у формі
фінансових активів Одночасно виникає попит на послуги щодо
кваліфікованого управління капіталами. Зацікавленість у таких послугах
зростає разом з розвитком фінансових ринків з таких причин:

власнику стає дедалі складніше зорієнтуватись у складних
взаємовідносинах на фінансових ринках;

встановлюється порядок, згідно з яким операції з фінансовими активами
повинні проводитись на організованих ринках (фондових біржах і
позабіржових торгівельних системах), доступ до яких отримують лише
професійні торгівці цінними паперами на підставі спеціального дозволу.

Таким чином, формування та розвиток організованих фінансових ринків є
другою важливою передумовою створення інституту фінансового
посередництва.

Слід звернути увагу на те, що прискорений розвиток цих процесів мав перш
за все у США. До основних причин цього факту відносять 1) бурхливий
розвиток підприємницької діяльності, товарних і фінансових ринків; 2)
наявність достатньо розвинутого інституту довірчого управління в
англо-саксконському праві. Поступово розвивається окремий вид діяльності
– управління боргами за дорученням принципала за комісійну винагороду.
Спочатку такі послуги надаються окремими приватними агентами, а цей
період прийнято вважати першим етапом у розвитку трасту як першої форми
фінансового посередництва. Але вже з початку ХІХ ст. виникає ідея
створення інститутів довірчого управління капіталами клієнтів. Виникають
спеціалізовані довірчі інститути або трасти, тобто установи або
структурні підрозділи банків, які на підставі довіреності чи договору
про опікунство надавали послуги щодо управління капіталами.

Автором ідеї щодо створення спеціалізованої установи з довірчого
управління майном вважають відомого американського фінансиста та
політика А. Гамільтона за пропозицією якого в 1806 році була створена
перша корпорація по управлінню майном, доходи від якого за заповітом
мали використовуватись для сплати пенсій морякам. За заповітом в
управління цієї корпорації були передані нерухомість і акції.
Встановлюється порядок, який вимагає отримання офіційного дозволу на
надання послуг з довірчого управління. Однією з перших компаній, яка
отримала такий дозвіл була корпорація “Фармер файєр іншуранс енд лоан
компані”, яка з часом перетворилась в один з найбільших комерційних
банків США – “Сіті-корп”. Друга трастова компанія США – “Нью-Йорк лайф
іншуранс енд траст компані”, яка отримала офіційний дозвіл в 1828 р.,
також згодом була перетворена у банк – “Бенк оф Нью-Йорк компані”. Слід
зазначити, що послуги з довірчого управління були одним з видів послуг,
які надавались зазначеними компаніями, але не виключним видом
діяльності. Ця особливість характерна для другого етапу розвитку трасту
як форми фінансового посередництва.

Специфіка довірчого управління як окремого виду діяльності призвела до
його відокремлення в окремий вид бізнесу. З 1853 р. починається третій
етап розвитку трастів. У цьому році було створено першу спеціалізовану
трастову компанію. Послуги з довірчого управління майном і капіталами
виділяються у самостійний вид бізнесу. Необхідність захисту інтересів
довірителів та значне зростання обсягів капіталів та майна, переданих у
довірче управління, активніша участь трастових компаній у торгівлі
цінними паперами об’єктивно вимагали запровадження державного контролю
за діяльністю цих інститутів. Після кризи 1973 р. у США приймаються
законодавчі акти, що запроваджують нагляд за діяльністю трастових
компаній. Державне регулювання та нагляд за трастами – характерна ознака
четвертого етапу розвитку цієї форми фінансового посередництва. У
подальшому розвиток трастів характеризувався, по-перше, ускладненням
взаємовідносин банківського та трастового бізнесу (їх злиттям та
розділенням) та виникненням спеціалізованих трастових інститутів, таких
як загальні трастові фонди, підприємницькі трасти, універсальні трасти
тощо.

Довірче управління капіталами передбачає індивідуальний характер
взаємовідносин з кожним довірителем. Довіритель передає повіреному в
управління власний капітал, який вкладається згідно з вимогами
принципала. При цьому ризики щодо збереження капіталу несе принципал,
траст є лише номінальним власником активів, отриманих від принципала в
управління або придбаних за його рахунок.

29.Основні етапи розвитку фінансового посередництва у розвинутих країнах
– коротка характеристика.

Інститут довірчого управління капіталами на сьогодні є досить поширеним,
особливо у США, Великобританії і Японії. У США активи пенсійних фондів
великих корпорацій та майно благодійних організацій, передаються в
управління трастовим відділам комерційних банків. Послуги з довірчого
управління капіталами користуються попитом також і у фізичних осіб з
високими доходами. Довірче управління капіталами як послуга включає в
себе також елементи заповіту власника стосовно управління майном після
його смерті. Індивідуальний характер довірчого управління робить цей вид
фінансового посередництва доцільним при наявності значних за розмірами
капіталів, якими володіють інституційні інвестори та заможні приватні
особи. За оцінками трастові відділи комерційних банків у США управляють
10-15% усіх акцій. Більш масовий характер цей вид фінансового
посередництва набув у Японії. У цій країні трастові операції
спеціалізованих (трастових) банків є чи не найважливішою складовою
частиною механізму формування інвестиційних ресурсів. На трастових
рахунках акумулюються кошти фізичних осіб та інституційних інвесторів,
порядок використання цих коштів визначається трастовим договором –
вкладення у цінні папери, надання довгострокових кредитів. У
Великобританії саме на принципах довірчого управління (а не
корпоративного права) формуються капітали інвестиційних трастів.

Особливості фінансового посередництва у Німеччині визначається особливою
роллю, яку тут відіграють комерційні банки, які мають широкі права щодо
інвестування у цінні папери. Регулювання німецьких інвестиційних
компаній (Investment-Gesellschaft) вважається одним з найжорсткіших у
світі. Навіть діяльність інвестиційних фондів регулюється положеннями
банківського законодавства. Управляючими компаніями інвестиційних фондів
можуть бути виключно інвестиційні компанії. Закон про інвестиційні
компанії (KAGG) прирівнює інвестиційні компанії до кредитних установ, на
інвестиційні компанії поширюються всі вимоги, які висуваються до
комерційних банків, а також нагляд з боку Федерального відомства з
нагляду за кредитними установами. У порівнянні з англосаксонськими
країнами небанківські фінансові посередники у цій країні займають
набагато слабші позиції.

30.Фінансове посередництво як окремий вид економічної діяльності. Три
групи фінансових посередників за класифікацією Ф.Мишкіна.

Під поняттям інституційних інвесторів ми розуміємо – спеціалізовані
небанківські фінансові інститути, які створюються з метою акумуляції
персональних заощаджень та/або трансформації таких заощаджень в
інвестиції. Згідно з класифікацією американського економіста Мишкіна
Ф.Свиділяються три групи фінансових посередників: 1)депозитні інститути
(банки); 2)договірні ощадні інститути (страхові компанії та пенсійні
фонди); 3)інвестиційні посередники (інвестиційні та фінансові компанії).
Розглядаючи роль і місце кожного з цих інститутів у механізмі
трансформації заощаджень в інвестиції необхідно звертати увагу на обсяги
активів кожного з них на певний момент часу та їх динаміку протягом
тривалого періоду.

Активи основних груп фінансових посередників у США

Протягом останніх 30 років (з 1970 по 2000 рік) сукупні активи
банківських і небанківських фінансових посередників зросли з 1319 до
26554 млрд.доларів США. Якщо на початку 70-х років у сфері фінансового
посередництва домінували комерційні банки, які контролювали майже 60%
усіх активів, то на початку ХХІ ст. на першому місці знаходяться
договірні ощадні інститути (страхові компанії та пенсійні фонди), які
контролюють більше 49% активів, а частка комерційних банків скоротилась
до 31%. Найпомітніші темпи зростання демонструють інвестиційні
посередники (інвестиційні фонди і компанії), активи яких на початку 2000
р. впритул наблизились до активів банківських інститутів.

Договірні ощадні інститути – основні типи та роль у механізмі
трансформації заощаджень в інвестиції.

Важливу роль в акумуляції інвестиційних заощаджень відіграють
спеціалізовані фінансові інститути – пенсійні фонди і страхові компанії.
На відміну від депозитних інститутів та інвестиційних компаній ці
фінансові інститути безпосередньо не спеціалізуються на ефективному
розміщенні фінансових ресурсів, їх основною функцією є забезпечення
своєчасних пенсійних та страхових виплат клієнтам. При цьому ні пенсійні
фонди, ні страхові компанії не зобов’язані вкладати отримані від
клієнтів ресурси у фінансові активи. У механізмі трансформації
заощаджень в інвестиції вони займають проміжне становище, виконуючи
функцію нагромадження ресурсів.

Частина заощаджень, що залишається у розпорядженні приватної особи
носить довгостроковий характер – не передбачається витрачати ці кошти
протягом принаймні одного року. Перш за все розсудлива людина
намагається забезпечити свою старість та свою сім’ю коштами у разі
смерті. Тому виникає попит на послуги пенсійних фондів та страхові
поліси зі страхування життя. З точки зору економічної сутності
страхування життя та пенсійне страхування мають багато спільного –
передбачається здійснення внесків протягом тривалого періоду часу на
користь пенсійного фонду або страхової компанії в обмін на зобов’язання
сплатити визначену договором страхування суму у разі досягнення
страхувальником певного віку або у разі його смерті. Такі угоди носять
довгостроковий характер, за рахунок чого інституційні інвестори
нагромаджують значні обсяги довгострокових пасивів і вкладають їх у
фінансові активи з метою збереження вартості та отримання додаткового
доходу. На практиці внески до пенсійних фондів здійснюються не лише
приватними особами але й роботодавцями згідно з колективними договорами
за рахунок власних коштів, що не змінює економічної сутності цієї
операції. Інституційні інвестори можуть або безпосередньо вкладати кошти
у фінансові активи, або користуватись послугами з професійного
управління інвестиційним портфелем, що надаються трастовими відділами
комерційних банків або інвестиційними компаніями.

Види недержавного пенсійного забезпечення та схеми фінансування
пенсійних виплат.

Недержавні пенсійні фонди як інституційний інвестор функціонують в усіх
країнах з ринковою економікою. При цьому їх роль у механізмі фінансового
посередництва є неоднаковою в різних країнах, – у Скандинавських країнах
та Австрії з високорозвинутими системами державного пенсійного
забезпечення роль таких інститутів незначна у порівнянні зі США, у яких
вони є однією з основних складових частин зазначеного механізму. У
розвинутих країнах в останню чверть ХХ ст. активи пенсійних фондів
набувають швидко прогресуючої динаміки. Пенсійні фонди відіграють дуже
важливу роль стабілізації фінансових ринків. Оскільки інвестиційна
політика пенсійних фондів носить, як правило, консервативний характер,
значні обсяги акцій та облігацій, які перебувають у володінні пенсійних
фондів, “вилучаються з обігу” і не використовуються у фондових
спекуляціях. Значний вплив на діяльність виробничих пенсійних фондів,
зокрема на розробку умов пенсійного страхування, справляють професійні
спілки.

Недержавні пенсійні фонди відносяться до страхових систем пенсійного
забезпечення. Принципом страхової системи пенсійного забезпечення є
систематичне довгострокове нагромадження коштів для забезпечення виплати
пенсій, баланс пенсійних внесків і виплат пенсій визначається за
страховими принципами. Виділяються два види недержавної системи
пенсійного забезпечення – пенсійне страхування і виробничі пенсійні
фонди.

Пенсійні фонди можуть використовувати одну з трьох альтернативних схем
фінансування: 1) метод повного покриття поточних витрат; 2) виплату
пенсій за рахунок резервів; 3) змішаний метод.

Метод покриття поточних витрат полягає у тому, що внески працівників і
роботодавців повністю використовуються на сплату пенсій без створення
резерву. Тобто утримання пенсіонерів перекладається на працююче
покоління. Такий метод використовується, як правило, державними
системами пенсійного забезпечення. Недоліком такої системи є те, що вона
не дає ніяких гарантій щодо сплати пенсій у майбутньому – у разі
застосування такої системи виробничим пенсійним фондом зобов’язання по
виплаті пенсій у разі дефіциту поточних внесків виконувати немає кому.

Метод виплат пенсій за рахунок резерву виробничими пенсійними фондами не
застосовується. Такий метод є характерним для індивідуального пенсійного
страхування при придбанні страхових аннуітетів. Переваги його в тому, що
він забезпечує повну гарантію виплати пенсії у майбутньому, але
пов’язаний зі значними витратами власних коштів страхувальника.

Змішаний метод, або метод послідовного створення резерву є
найпоширенішим у виробничих пенсійних фондах. На початку діяльності
такого фонду внески значно перевищують поточні витрати на виплату
пенсій. Вільні кошти інвестуються з метою отримання додаткового прибутку
у цінні папери. У період, коли більшість учасників фонду досягає
пенсійного віку, дефіцит поточних внесків покривається за рахунок
капіталізованих доходів, отриманих протягом тривалого строку
функціонування фонду.

Страхові компанії зі страхування життя та їх роль у механізмі
трансформації заощаджень у інвестиції.

Договори страхування життя – це договори змішаного страхування життя,
страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової
пенсії і ренти, довічне страхування тощо. Договори страхування життя
укладаються здебільшого з громадянами, а не з юридичними особами. На
відміну від договорів загального страхування, вони укладаються на довгий
термін: п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять і більше років.
Страхувальник сплачує внески за таким договором у розстрочку з таким
розрахунком, щоб на момент закінчення строку дії договору на особовому
рахунку у страховій компанії накопичилася сума, що дорівнює зазначеній у
договорі страховій сумі. По закінченню строку дії договору внески у
вигляді страхової суми повертаються застрахованій особі з нарахованими
відсотками. У випадку смерті застрахованої особи її спадкоємці отримують
повну страхову суму за договором, незалежно від обсягів сплачених
страхових внесків. Таким чином, договори страхування життя не лише
забезпечують страховий захист людини, але й виступають як своєрідні
інвестиції, що їх робить страхувальник.

На відміну від інших фінансово-кредитних установ, страхові компанії, що
здійснюють страхування життя, мають змогу залучати вільні кошти
страхувальників під значно менший відсоток річних, оскільки таке
залучення відбувається на підставі забезпечення страхового захисту. Тому
страховики знаходяться у більш вигідному становищі, порівняно з іншими
фінансово-кредитними структурами. Договори страхування життя укладаються
на довгий строк, зобов’язання по виплатах віддалені у часі, їх можна
досить точно прогнозувати. Тому страховики можуть дозволити собі значну
частку довгострокових вкладень у загальному обсязі власних інвестицій.
Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять
їх становище на ринку капіталу унікальним – саме вони (поряд з
пенсійними фондами) задовольняють значну частину потреб економіки в
дефіцитному і дешевому довгостроковому капіталі. У розвинутих країнах
страхові компанії зі страхування життя не можуть здійснювати інші види
страхування, таким чином цей вид страхування є виключними видом
діяльності.

Необхідно виділяти два основних види страхових полісів зі страхування
життя: безперервне страхування життя (на все життя);строкове страхування
життя ( на певний термін).

Поліси з безперервного страхування життя передбачають сплату
страхувальником значної суми початкового страхового внеску , як правило
протягом перших двох років після укладення угоди. Вартість поліса з
безперервного страхування з часом зростає у зв’язку зі зростанням
ймовірності смерті власника. Права анулювання поліса та повернення
коштів, які надаються власнику. Таким чином, придбання полісів з
безперервного страхування життя є одним з альтернативних видів
заощаджень.

Інвестиційні посередники, як одна із груп фінансових посередників. Роль
інвестиційних посередників у механізмі трансформації заощаджень у
інвестиції.

За останні 10 років ( з 1990 по 2000 р.) активи і капітал інвестиційних
посередників демонстрували небачені раніше темпи зростання Серед причин
стрімкого зростання частки інвестиційних посередників у розподілі
фінансових активів у США можна виділити такі:

пропозиція довгострокових фінансових ресурсів зростає – загальне
зростання добробуту у країнах з ринковою економікою та зростання доходів
широких верств населення стали основною причиною зростання інвестиційних
заощаджень, все більше людей, вже забезпечивши собі достатньо високий
рівень поточного споживання та пенсії, має можливість нагромаджувати
значні додаткові кошти;

інвестиційні посередники, конкуруючи з традиційними фінансовими
інститутами, пропонують вищий рівень доходу від вкладеного капіталу.

Інвестиційний посередник, залучаючи кошти інвестора повинен укласти з
ним угоду або продати випущені ним сертифікати, акції чи свідоцтва з
зазначенням основних умов. На відміну від звичайного акціонерного
товариства, фінансовий посередник бере зобов’язання щодо повернення
грошей інвестору у конкретно визначений строк або у будь-який момент.
Розмір і порядок сплати винагороди або доходу інвестору можуть бути як
фіксованими, так і плаваючими. Виходячи з відмінностей в умовах
залучення коштів інвестиційні компанії можна поділити на чотири групи:

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти
індивідуальному інвестору і сплатити йому фіксовану винагороду у чітко
визначений строк;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
процентну винагороду за вимогою;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
винагороду в залежності від фінансових результатів своєї діяльності у
визначений строк;

компанії, які беруть на себе зобов’язання повернути кошти і сплатити
винагороду в залежності від фінансових результатів своєї діяльності за
вимогою інвестора

Форми організації діяльності зі спільного інвестування. Класифікація
інвестиційних посередників виходячи із умов залучення коштів та
характеру зобов’язань перед клієнтами.

Дослідження питання функцій які виконує система фінансового
посередництва, здійснювалось в контексті формування та розвитку теорії
фінансового посередництва.

Першою та найважливішою функцією фінансового посередництва, яка
безпосередньо випливає із концепції фінансового посередництва,
запропонованій А. С. Пігу, є (1)функція ефективного розміщення
інвестицій в умовах, коли власники заощаджень не можуть і не знають як
ефективно розмістити свої кошти.

Подальший розвиток теорії фінансового посередництва характеризувався
тим, що, як правило, окремими економістами здійснювалось більш глибоке
дослідження окремих аспектів функціонування системи фінансового
посередництва як складової фінансово-кредитної системи. Результатом
такого дослідження стало виявлення окремих специфічних функцій,
пов’язаних з тим чи іншим аспектом функціонування системи фінансового
посередництва.

Так, дослідження Й. Шумпетера, присвячені ролі інноваційного
фінансування в розвитку економіки, дозволили йому зробити висновок, що
фінансовому посередництву притаманні такі функції (точніше – група
функцій) як:

(2) функція стимулювання підприємницької діяльності та платіжного
попиту,

(3) функція вилучення коштів із сфер традиційного застосування і їх
направлення на розвиток економіки новим шляхом,

(4) функція безпосередньої участі в створенні та управлінні
підприємствами.

Представник сучасного покоління дослідників фінансового посередництва
американський вчений Б. Фрідман, в моделі якого фінансове посередництво
було виведено за рамки відносно вузької банківської системи (тобто
окреслив рамки цієї системи в сучасному її розумінні: окрім банківських
установ до системи фінансового посередництва він відніс різноманітних
інституціональних інвесторів та небанківські кредитні установи), до
вищевказаних функцій додає (5) функцію диверсифікації ризику різних
видів активів, страхування непередбачуваного ризику та його розподіл між
агентами.

Крім того, у якості однієї з характеристик фінансового посередництва Б.
Фрідман називає економію на масштабах операцій та за допомогою
спеціалізації.

Розвиток нових форм фінансового посередництва, впровадження фінансових
інновацій об’єктивно розширюють спектр функцій, які виконують фінансові
посередники. Так, все більшого значення набувають такі функції як (6)
функція управління капіталами та (7) інформаційне посередництво, які
тісно пов’язані між собою.

Окремі економісти серед функцій фінансового посередництва виділяють
також (8) функцію управління рухом фінансів всередині крупних
корпорацій, вияв якої пов’язаний з глобальними процесами об’єднання
капіталів промислових, торгових та фінансово-кредитних організацій.

В тій чи іншій мірі більшість функцій, притаманних системі фінансового
посередництва в цілому, проявляються також в діяльності
інституціональних інвесторів.

Вияв окремих функцій обмежується специфікою функціонування цих структур
та певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності
(зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів,
участі в операціях на фондовому ринку).

Реалізація вищеназваних функцій здійснюється опосередковано, через
продаж цінних паперів, емітентами яких є інститути спільного
інвестування, завдяки чому спонсори цих інститутів отримують свого роду
права на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами.

Передумови появи фінансових посередників в Україні та їх участь в
процесах масової приватизації.

Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди почали створюватись в
Україні після того, як Указом Президента “Про інвестиційні фонди та
інвестиційні компанії” від 19 лютого 1994 року було затверджене
Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Було
визначено такі поняття як взаємний фонд інвестиційної компанії – філіал,
який від імені інвестиційної компанії здійснює спільне інвестування;
відкритий інвестиційний фонд – фонд, який випускає інвестиційні
сертифікати з зобов’язанням перед учасниками щодо їх викупу; закритий
інвестиційний фонд – фонд, який здійснює випуск інвестиційних
сертифікатів без взяття зобов’язань про їх викуп; інвестиційний керуючий
– торговець цінними паперами, з яким укладено угоду про управління
інвестиційним фондом. Передбачалось, що учасникам інвестиційних фондів в
обмін на приватизаційні майнові сертифікати видаватиметься інвестиційний
сертифікат – цінний папір, який випускається виключно інвестиційним
фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на
отримання доходу у вигляді дивідендів. Одночасно українським
законодавством про цінні папери, зокрема Законом України “Про цінні
папери і фондову біржу” інвестиційний сертифікат не визнавався цінним
папером, що призводило до конфліктів, зокрема у сфері оподаткування,
оскільки для цінних паперів встановлювався особливий порядок
оподаткування ПДВ і податком на прибуток.

Основні види фінансових посередників в Україні та законодавче
регулювання їх діяльності.

Розглядаючи основні види фінансових посередників, необхідно уявляти собі
їх місце і роль у сучасному механізмі трансформації заощаджень в
інвестиції. Схематично механізм трансформації заощаджень в інвестиції у
високорозвинутих країнах можна визначити як трирівневий, умовно
виділивши такі його етапи:

формування інвестиційних заощаджень приватних осіб – інвесторів;

формування довгострокових пасивів інституційних інвесторів (пенсійних
фондів та страхових компаній зі страхування життя);

розміщення цінних паперів, випущених фінансовими посередниками
(інвестиційними компаніями), або укладення контрактів з інститутами
довірчого управління (трастами) щодо управління капіталами.

Кожна приватна особа може з метою отримання додаткового доходу може
розмістити власні короткострокові заощадження на депозитних рахунках у
комерційному банку, вкласти їх в інвестиційні компанії, які працюють з
інструментами грошового ринку. Крім того, приватна особа вправі і в
деяких випадках обов’язково повинна використати частину заощаджень для
придбання полісів з медичного та інших видів страхування. В свою чергу
страхові компанії зі страхування майна, медичного страхування та
страхування від нещасних випадків вкладають кошти переважно у
найліквідніші активи – муніципальні і державні цінні папери.
Врешті-решт, поточні заощадження взагалі можуть нікуди не вкладатись, а
зберігаються на поточних рахунках у комерційних банках. Економічна
сутність цих операцій полягає у їх короткостроковому характері.

Частина заощаджень залишається приватною особою з метою забезпечення
власних витрат у похилому віці, на випадок непередбачених обставин і
нагромадження коштів у спадщину. У сучасних умовах зберігання заощаджень
у грошовій формі не забезпечує збереження реальної купівельної вартості
внаслідок інфляції. Сучасна система фінансового посередництва створена з
метою збереження реальної вартості заощаджень та отримання додаткового
доходу від володіння чи операцій з фінансовими активами, або узагальнено
– від управління інвестиційним портфелем. Сьогодні у результаті еволюції
механізм фінансового посередництва можна розглядати як систему
спеціалізованих інститутів, які відрізняються

строками виплати доходу та повернення коштів юридичними особливостями
залучення коштів

інвестиційною політикою

Залишок заощаджень приватного інвестора розподіляється між 1)
інституційними інвесторами, 2) фінансовими посередниками або 3)
безпосередньо використовується на придбання фінансових активів через
брокерські контори чи розміщується на рахунках банків і небанківських
фінансових інститутів.

Сучасний стан фінансового посередництва в Україні.

Фінансове посередництво у широкому розумінні охоплює усі види фінансових
інститутів, які залучають кошти клієнтів для їх подальшого вкладення у
різноманітні фінансові активи. Місце та роль небанківських фінансових
інститутів, насамперед обсяги залучених ними ресурсів та контрольованих
ними активів у загальних обсягах, контрольованих фінансовим сектором
економіки, у різних країнах неоднакові. Так, у Японії і Німеччині значна
частка інвестиційних заощаджень і, відповідно, довгострокових фінансових
інвестицій , контролюється банками. Інвестиційні заощадження як
необхідна передумова виникнення і розвитку системи фінансового
посередництва відіграють вирішальну роль у розвитку системи
небанківського фінансового посередництва. Як частина поточного доходу
інвестиційні заощадження формуються у значних обсягах, насамперед, у
високорозвинутих країнах. І, навпаки, у небагатих країнах фінансове
посередництво як вид діяльності перебуває у зародковому стані. Причина
цього – мізерні обсяги інвестиційних заощаджень.

Економічними дослідженнями було встановлено, що норма заощаджень, тобто
частка доходу, яка не споживається протягом року, а інвестується і не
залежить від обсягів доходу -на поточне споживання використовується від
80 до 60 процентів доходу. При однакових пропорціях розподілу поточного
доходу – механізм використання заощаджень у слаборозвинутих країнах
суттєво відрізняється. Незначні обсяги заощаджень стають на перешкоді
розвитку інститутів фінансового посередництва. Інституційні інвестори,
такі як страхові компанії та пенсійні фонди, у таких країнах не
відіграють помітної ролі, перебуваючи у стані становлення. Тому
найбільшої завершеності та спеціалізації структура фінансового
посередництва набула у високорозвинутих країнах. Форми фінансового
посередництва варто розглядати на прикладі узагальненого досвіду
розвинутих країн. Фінансові посередники, конкуруючи за інвестиційні
заощадження приватних осіб, змушені орієнтуватись на інвестиційні цілі.
По ступеню важливості мотиви для інвестування можуть бути представлені у
такій послідовності: 1) створення резервів на “чорний день” ( 2)надійне
і гарантоване забезпечення у похилому віці ( 3)нагромадження коштів для
придбання нерухомості та товарів тривалого використання.

Регулювання діяльності із спільного інвестування згідно Закону України
“Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні
інвестиційні фонди)”.

Враховуючи недосконалість та орієнтованість переважно на сертифікатну
приватизацію діючого законодавчого регулювання інвестиційного
посередництва у 2001 р. було прийнято Закон України “Про інститути
спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від
15 березня 2001 р. Законом запроваджується досконаліша (у порівнянні з
попередньою) модель функціонування інститутів спільного інвестування,
яка спрямована на відповідність українського законодавства світовим
нормам і стандартам, є зрозумілішою для іноземного інвестора, оскільки
враховує світовий досвід правового регулювання діяльності інститутів
спільного інвестування, в тому числі нормативно-правову базу ЄС. Закон
встановлює значні обмеження на діяльність інвестиційних фондів та
жорсткий державний контроль за їх діяльністю, чіткий та прозорий
механізм створення і функціонування.

Учасниками механізму спільного інвестування є інститути спільного
інвестування та компанії з управління активами.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) – корпоративний інвестиційний фонд
або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з
об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання
прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні
права та нерухомість;

Компанія з управління активами – господарське товариство, яке здійснює
професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що
видається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку(ДКЦПФР).

Учасники механізму спільного інвестування згідно українського
законодавства, їх правовий статус та функції.

Учасниками механізму спільного інвестування є інститути спільного
інвестування та компанії з управління активами.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) – корпоративний інвестиційний фонд
або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з
об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання
прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні
права та нерухомість;

Компанія з управління активами – господарське товариство, яке здійснює
професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що
видається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку(ДКЦПФР).

Спеціалізовані компанії з управління активами інститутів спільного
інвестування здійснюють виключно цей вид діяльності. Поєднання
діяльності з управління активами з іншими видами професійної діяльності
на ринку цінних паперів забороняється. З метою захисту прав акціонерів
або учасників інвестиційних фондів законом встановлено обмеження та
вимоги щодо діяльності таких компаній. Компаніям з управління активами
не дозволяється:

витрачати кошти інвестиційних фондів на цілі, не передбачені проспектом
емісії цінних паперів цих фондів, або безоплатно відчужувати активи
таких фондів;

отримувати кредити на користь і за рахунок фонду у сумі, яка перевищує
10 % вартості чистих активів такого фонду, або на строк більший, ніж три
місяці, при цьому кредити можуть отримуватись лише з метою викупу акцій
або інвестиційних сертифікатів, випущених фондом.

У разі, якщо акціонерами або учасниками фонду, яким управляє компанія з
управління активами є фізичні особи-інвестори, така компанія зобов’язана
формувати резервний фонд, який розраховується як частка від обсягу
внесків фізичних осіб – акціонерів або учасників інвестиційних фондів.
Такі резервні фонди зберігаються на окремому депозитному рахунку,
відкритому компанією з управління активами, або формуються з державних
цінних паперів.

Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди)”встановлено, що винагорода компанії з
управління активами встановлюється у співвідношенні до вартості чистих
активів ІСІ. Положенням про склад та розмір витрат, що пов’язані з
виконанням компанією з управління активами своїх функцій та
відшкодовуються за рахунок активів ІСІ, затверджується Державною
комісією з цінних паперів і фондового ринку.

42. Порядок організації діяльності інститутів спільного інвестування,
визначений Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові
та корпоративні інвестиційні фонди)

Пайовий інвестиційний фонд – це активи, що належать інвесторам на праві
спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з
управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її
господарської діяльності. Функціонування пайового інвестиційного фонду
регулюється виключно регламентом.

Регламент фонду містить інформацію про:

порядок утворення, склад, компетенцію та порядок здійснення діяльності
спостережної ради;

порядок визначення вартості чистих активів та ціни розміщення (викупу)
інвестиційних сертифікатів;

порядок визначення розміру винагороди та покриття витрат, пов’язаних з
діяльністю фонду, які повинні сплачуватись компанії з управління
активами;

порядок розподілу прибутку;

порядок та строки викупу інвестиційних сертифікатів компанією з
управління активами пайового інвестиційного фонду на вимогу інвесторів;

напрями інвестицій.

Укладаючи договори, предметом яких є активи пайового інвестиційного
фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, про що вона
обов’язково повідомляє третіх осіб. Фактично пайовий інвестиційний фонд
є інвестиційним портфелем, сформованим компанією з управління активами
від свого імені за рахунок коштів учасників, тобто фактично має місце
довірче управління коштами, сплаченими за інвестиційні сертифікати. При
цьому довірче управління носить не індивідуальний характер, як у
класичних трастах, а є колективним. Право власності на інвестиційний
портфель належить учасникам фонду на правах колективної власності лише
частково – а саме право володіння. Право розпорядження активами фонду з
певними обмеженням, встановленими інвестиційною декларацією передається
компанії з управління активами.

Пайовий інвестиційний фонд створюється компанією з управління активами.
Для створення такого фонду компанія з управління активами повинна
розробити та зареєструвати в Комісії регламент інвестиційного фонду,
укласти договори з аудитором, зберігачем, реєстратором, оцінювачем
майна, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі та
організувати продаж інвестиційних сертифікатів фонду шляхом відкритої
підписки або шляхом їх приватного розміщення. Строк відкритої підписки
на інвестиційні сертифікати пайового інвестиційного фонду відкритого або
інтервального типу не обмежується. Приватне розміщення інвестиційних
сертифікатів здійснюється у порядку, встановленому компанією з
управління активами.

Учасники пайового інвестиційного фонду, кошти спільного інвестування
якого залучені шляхом приватного розміщення інвестиційних сертифікатів,
мають право створювати спостережну раду для нагляду за виконанням
інвестиційної декларації, зберіганням активів фонду, веденням реєстру
власників інвестиційних сертифікатів, проведенням аудиторських перевірок
діяльності та оцінки майна фонду

Законодавче регулювання інститутів довірчого управління в Україні.

Інститут довірчого управління в Україні на сьогодні знаходиться в
зародковому стані. Як ми пам’ятаємо інститути довірчого управління (за
англосаксонським правом – трасти) виконують функції щодо управління
великими за розмірами капіталами та фондами ( пенсійними, резервними
фондами страхових компаній, благодійними фондами, спадщиною).
Відсутність традицій довірчого управління капіталами, а також
відсутність попиту на такі послуги є об’єктивними причинами, які
стримують розвиток цього виду фінансового посередництва в Україні.
Поняття та механізм створення і функціонування довірчого товариства як
спеціалізованого інституту фінансового посередництва були визначені у
Декреті КМУ “Про довірчі товариства” від 17 березня 1993 року № 23-93.
Згідно з цим Декретом довірче товариство – товариство з додатковою
відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до
договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав
власників. Майном довірителя можуть бути грошові кошти, цінні папери та
документи, які засвідчують право власності довірителя. Додаткова
відповідальність учасників довірчого товариства полягає у тому, що вони
відповідають за зобов’язаннями довірчого товариства своїми внесками до
статутного фонду, а при недостатності цих сум додатково належним їм
майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника. Довірчі
операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники –
довірені особи. Дії довірених осіб мають бути спрямовані виключно на
реалізацію інтересів власників за умовами укладеного між ними договору.
Вартість майна, яке довірена особа бере на обслуговування у довірителів
майна, не повинна сумарно перевищувати частки довіреної особи в
статутному фонді довірчого товариства та відповідно її особистої
додаткової відповідальності.

На практиці зазначені вище норми, призначені для захисту прав
довірителів, часто порушувались. Не було встановлено належного
державного контролю та регулювання діяльності цих інститутів. Довірчі
товариства засновувались з метою проведення широкомасштабних фінансових
шахрайств з коштами дрібних довірителів, що призвело до дискредитації
цього інституту в Україні.

Стан та перспективи розвитку недержавного пенсійного забезпечення в
Україні.

В Україні досі діє солідарна система державного пенсійного забезпечення.
Із заробітної платні всіх, хто працює, здійснюють відрахування до
Пенсійного фонду, а потім намагаються розподілити їх серед пенсіонерів.
У жовтні 2001 р. було прийнято у першому читанні проект Закону “Про
недержавне пенсійне забезпечення”. Передбачається, що недержавне
пенсійне забезпечення в Україні здійснюватиметься:

пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів;

страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної
пенсії та пенсії на визначений строк;

банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття
пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у
межах суми, гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб,
встановленої законодавством.

Отже планується запровадити паралельно три альтернативних механізми
недержавного пенсійного забезпечення: недержавні пенсійні фонди,
страхові компанії зі страхування житті і уповноважені комерційні банки,
що відповідає загальноприйнятій практиці у розвинутих країнах. Фізичні
особи, які беруть участь в одному з зазначених механізмів набувають
статусу учасника недержавного пенсійного забезпечення з отриманням
податкових пільг. Учасник недержавного пенсійного забезпечення – фізична
особа, яка сплачує або на користь якої сплачуються пенсійні внески до
недержавного пенсійного фонду, страхової організації або до банківської
установи на пенсійний депозитний рахунок і яка має право на недержавне
пенсійне забезпечення на умовах і в порядку, визначених пенсійним
контрактом, договором страхування або договором про відкриття пенсійного
депозитного рахунку.

Недержавний пенсійний фонд – юридична особа, яка має статус
неприбуткової організації, функціонує та провадить діяльність виключно з
метою накопичення пенсійних внесків учасників пенсійного фонду (з
подальшим управлінням і розміщенням), а також здійснює пенсійні виплати
учасникам зазначеного фонду в порядку, визначеному Законом. Діяльність
таких фондів не спрямована на отримання прибутку їх засновниками.
Розрізняють три типи пенсійних фондів: відкритий, корпоративний і
професійний.

Відкритий пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновниками
якого є будь-які юридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути
громадяни України, іноземці та особи без громадянства (далі – громадяни)
незалежно від місця та характеру їх роботи.

Корпоративний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником
якого є юридична особа – роботодавець або кілька юридичних осіб –
роботодавців. Учасниками цього фонду є виключно громадяни, які
перебувають у трудових відносинах з його засновниками. Професійний
пенсійний фонд – пенсійний фонд, засновниками якого є об’єднання
громадян або юридичних осіб, які утворюються за професійною ознакою.
Учасниками цього фонду є виключно громадяни, пов’язані за родом їх
професійної діяльності.

Засновниками будь-якого пенсійного фонду можуть бути виключно юридичні
особи та їх об’єднання. Пенсійні фонди створюються з метою накопичення
коштів учасників фондів для подальшого їх інвестування з отриманням
доходу на користь учасників цих фондів та здійснення виплат за рахунок
пенсійних активів відповідно до пенсійних контрактів учасникам фондів,
які отримали право на пенсійну виплату . Рада пенсійного фонду
створюється засновниками і учасниками фонду для здійснення контролю за
поточною діяльністю пенсійного фонду та вирішення основних питань його
діяльності . До складу ради відкритого пенсійного фонду входять по троє
представників від засновників та від учасників фонду, а також три особи,
які не є представниками засновників, учасників фонду, пов’язаними
особами пенсійного фонду і його засновників. Адміністратором фонду може
бути 1) спеціалізована компанія з управління пенсійним фондом, 2) або
засновник корпоративного пенсійного фонду, який прийняв рішення про
управління недержавним пенсійним фондом самостійно, 3) або юридична
особа – неприбуткова організація, створена засновниками корпоративного
пенсійного фонду виключно для управління таким фондом. Адміністратор
фонду здійснює усі необхідні дії від імені фонду і на його користь,
тобто фактично планується запровадження довірчого управління пенсійними
активами. . Компанія з управління пенсійним фондом – це юридична особа,
яка здійснює управління пенсійним фондом, забезпечує його діяльність і
надає пенсійному фонду, його учасникам та вкладникам послуги згідно з
договором, укладеним з пенсійним фондом в особі Ради фонду.

Порядок здійснення інвестиційної діяльності недержавними пенсійними
фондами, передбачений законопроектом “Про недержавне пенсійне
забезпечення”.

Право розпорядження пенсійними активами має компанія з управління
активами., які надано право здійснювати інвестування коштів з метою
отримання доходу на користь учасників пенсійного фонду. Інвестиційна
політика недержавного пенсійного фонду повинна відповідати вимогам
закону та бути оприлюднена у формі інвестиційної декларації.
Інвестиційна декларація – документ, який визначає основні напрями
інвестиційної політики недержавного пенсійного фонду. Інвестиційна
декларація пенсійного фонду є обов’язковим додатком до його статуту і
підлягає обов’язковій реєстрації в Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку протягом 60 календарних днів з дня реєстрації пенсійного
фонду.

Довічна пенсія не може сплачуватись або гарантуватись недержавним
пенсійним фондом. Після отримання права на пенсію, учасники можуть
купувати ануїтети у будь-якої страхової компанії, яка має ліцензію
Державної комітету з нагляду за страховою діяльністю на продаж
ануїтетів.

Недержавне пенсійне забезпечення банківською установою здійснюється
шляхом відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення коштів у
межах суми, гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб,
встановленої законодавством. Кошти зберігаються на рахунках, які
матимуть особливий статус – пенсійних депозитних рахунках. Пенсійні
депозитні рахунки – вкладні рахунки фізичних осіб, що відкриваються
банківськими установами з урахуванням умов, установлених цим Законом,
для накопичення пенсійних заощаджень. У разі перерахування коштів на
такі рахунки фізична особа одержує значні податкові пільги. Кошти на
пенсійних депозитних рахунках можуть бути використані особами, на ім’я
яких вони відкриті, для оплати договору страхування довічної пенсії,
пенсії на визначений строк або використані для одноразової пенсійної
виплати. Підставою для здійснення пенсійних виплат може бути: 1)
досягнення учасником фонду пенсійного віку 2) встановлення інвалідності
учаснику фонду; 3) смерть учасника фонду.

На відміну від недержавних пенсійних фондів, комерційні банки беруть на
себе зобов’язання по нарахуванню на користь учасника, який вкладає кошти
на пенсійний депозитний рахунок, процентного доходу.

Порядок здійснення інвестиційної діяльності інститутами зі страхування
життя в Україні.

Українське законодавство у понятті страхування життя поєднує як власне
страхування життя, так і змішані види страхування, в т.ч. страхування
додаткової пенсії. Для забезпечення виконання страхових зобов’язань із
страхування життя страхові компанії зобов’язані формувати спеціальні
резерви за рахунок надходження страхових платежів і доходів, отриманих
від інвестування коштів сформованих резервів по страхуванню життя.
Методика формування резервів із страхування життя, обсяги страхових
зобов’язань залежно від видів договорів страхування життя, а також
мінімальні терміни дії договорів страхування життя встановлено Наказом
Комітету з нагляду за страховою діяльністю від 23 червня 1997 р. № 46.
Страхові компанії зобов’язані створювати і вести облік резервів із
довгострокових зобов’язань по страхових виплатах та поточних виплат
страхових сум. Величина резервів довгострокових зобов’язань
обчислюється актуарно окремо по кожному договору згідно з методикою
формування резервів із страхування життя з урахуванням темпів зростання
інфляції. Премії страхових компаній по договорах зі страхування життя
не оподатковуються податком на прибуток, при умові, коли предметом
договору страхування є смерть застрахованої особи, дожиття нею до
закінчення строку дії договору або досягнення визначеного договором
віку. Прибуток від діяльності по страхуванню життя визначається сумою
надлишку резервів довгострокових зобов’язань понад обсяги страхових
зобов’язань, яка використовується у звітному періоді на власні потреби
страховика, в тому числі для виплати дивідендів учасникам страховика.

На практиці інститут страхування життя в Україні розвинутий недостатньо.
Протягом останніх років надходження страхових премій за договорами
страхування життя різко скоротилися. У загальному обсязі страхових
премій за 1998р. частка премій за договорами страхування життя склала
1,6%, в 1999р. – лише 0,7%. За даними Укрстрахнагляду у 1999 році
сукупні страхові резерви українських компаній складали близько 480 млн.
грн. Частка страхових платежів у ВВП поки що невелика і коливається на
рівні 1% (для порівняння: у розвинутих країнах цей показник становить
близько 10 %). Оцінка ролі страхових компаній в акумуляції інвестиційних
заощаджень в Україні потребує перегляду Страхова компанія зі страхування
життя буде зобов’язана укладати договори з учасниками недержавних
пенсійних фондів та/або Накопичувального фонду Пенсійного фонду України
про страхування довічних пенсій та пенсій на визначений строк за рахунок
накопичених коштів. Тобто, у разі настання пенсійного віку, учасник
пенсійного фонду повинен укласти договір на страхування пенсії, зі
страховою компанією. Довічні пенсії можуть бути трьох видів: довічна
пенсія з установленим періодом, довічна обумовлена пенсія, довічна
пенсія подружжя.

Довічна пенсія з установленим періодом – щомісячна виплата, що
здійснюється протягом життя учасника пенсійного фонду, але не менше ніж
протягом десяти років з дня її призначення. При цьому у разі смерті
особи, якій призначено таку довічну пенсію, право на її отримання
протягом встановленого періоду мають спадкоємці, зазначені у договорі
страхування довічної пенсії або визначені відповідно до законодавства.

Довічна обумовлена пенсія – щомісячна виплата, що здійснюється протягом
життя учасника пенсійного фонду і припиняється у разі його смерті за
умови, коли загальна сума коштів, виплачених на момент смерті, не менше
суми, сплаченої страховій компанії згідно з договором страхування
довічної пенсії. У разі коли така сума коштів менше суми, сплаченої
страховій компанії, залишок коштів виплачується спадкоємцям, зазначеним
у договорі страхування довічної пенсії або визначеним відповідно до
законодавства, у вигляді одноразової виплати або іншої пенсійної виплати
за бажанням спадкоємців чи відповідно до умов договору страхування
довічної пенсії.

Довічна пенсія подружжя – щомісячна виплата, що здійснюється протягом
життя особи, якій вона призначена, а після смерті цієї особи – її
подружжю протягом його життя у сумах, визначених договором страхування
довічної пенсії подружжя.

Крім передачі пенсійних активів в обмін на зобов’язання сплати довічної
пенсії, страхові компанії зі страхування життя можуть укладати договори
страхування довічних пенсій та пенсій на визначений строк з громадянами
або їх роботодавцями на користь таких громадян, які виявили бажання
укласти такі договори. У разі, якщо договори про страхування пенсійних
виплат укладаються безпосередньо фізичними особами або їх роботодавцям,
право на отримання пенсійних виплат надається у разі досягнення
застрахованою особою пенсійного віку. Кожна фізична особа страхувальник
може укласти один або кілька договорів страхування довічної пенсії або
пенсії на визначений строк з однією або кількома страховими
організаціями на свою користь або користь інших осіб.

Страхова компанія гарантує, що за схемою пенсійного страхування
страхувальник має право отримання фіксованої суми додаткового доходу.
Саме в цій нормі полягає ключова відмінність від недержавного пенсійного
фонду, який не вправі встановлювати мінімально гарантовану норму
інвестиційного доходу за будь-якою пенсійною схемою. Інвестиційний
дохід, отриманий страховою організацією від розміщення та інвестування
пенсійних активів понад мінімальний гарантований за договорами
страхування довічної пенсії або пенсії на визначений строк інвестиційний
дохід, розподіляється страховою організацію між застрахованими особами
пропорційно належним їм пенсійним активам.

Конкуренція у сфері фінансового посередництва, її форми і типи.
Інституціональна диверсифікація.

Фінансові посередники конкурують між собою, пропонуючи інвесторам
фіксовану винагороду або послуги з розміщення інвестиційних заощаджень.
Обсяги залучених фінансовим посередником капіталів залежить від того, як
багато осіб передало йому свої кошти. Серед осіб, звичайно є і юридичні
і фізичні особи. Ці обсяги характеризують позиції фінансового
посередника серед компаній свого типу – на мікрорівні. Взаємні фонди,
конкуруючи між собою, намагаються поліпшити якість та доступність своїх
послуг і забезпечити додаткові вигоди для акціонерів. Так само діють
окремі страхові компанії, управляючі компанії пенсійних фондів,
комерційні банки і т.д. Конкуренція між окремими фінансовими
посередниками одного типу між собою називається внутрішньогруповою
конкуренцією. Наявність такої конкуренції змушує фінансових
посередників зменшувати свої витрати на ведення бізнесу з метою
зменшення вартості своїх послуг і , відповідно, забезпечення додаткових
вигод інвесторам. Конкуренція між фінансовими посередниками за клієнтів
шляхом зменшення вартості послуг та забезпечення додаткових доходів для
інвесторів називається ціновою.

Міжгрупова конкуренція відбувається між основними групами фінансових
посередників, які нам вже знайомі – комерційними банками, договірними
ощадними інститутами та інвестиційними посередниками. Інтереси кожної
групи представляють спеціальні організації – асоціації та інші
об’єднання фінансових посередників одного типу. Намагаючись забезпечити
для свої групи конкуренті переваги, такі організації намагаються
впливати на прийняття рішень та внесення змін у діюче законодавство
(лобіювання) та звертаються у судові органи з метою захисту інтересів
свої групи. На кожну конкретну дату усі наявні інвестиційні заощадження
розподіляються між цими основними групами фінансових посередників, кожна
з яких контролює певну їх частку. Оскільки фінансові посередники різних
типів пов’язані між собою у процесі перерозподілу інвестиційних
заощаджень, ми не можемо визначити місце і значення кожної з цих груп,
базуючись на обсягах активів. Для цього потрібна інформація про
структуру фінансових активів населення, яка відображає розподіл
інвестиційних заощаджень. З часом значення групи фінансових посередників
кожного типу може змінюватись – посилюються позиції однієї групи, за
рахунок послаблення позицій іншої групи. Державне регулювання
фінансового посередництва справляє значний вплив на такі зміни, іншими
словами, приймаючи новий законодавчий акт держава може забезпечити
конкурентні переваги фінансовим посередникам певної групи.

Державне регулювання діяльності та конкуренція за інвестиційні
заощадження населення між комерційними банками та небанківськими
фінансовими інститутами сприяє запровадженню фінансових інновацій.
Інновації у сфері фінансового посередництва – це розробка і
запровадження нових конкурентоздатних послуг з метою залучення
додаткових ресурсів. Пропонуючи інвестору нові види послуг, які
забезпечують вищі доходи або є доступнішими для масового інвестора,
фінансовий посередник намагається збільшити власні прибутки за рахунок
зростання обороту коштів через свою компанію.

Інститути спільного інвестування в Україні можуть випускати акції або
інвестиційні сертифікати.

Акції випускаються корпоративними інвестиційними фондами. Акції
корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими
іменними. Відкрита підписка на акції провадиться після реєстрації фонду
в реєстрі ІСІ. Корпоративні інвестиційні фонди інтервального або
відкритого типу після реєстрації в реєстрі ІСІ розміщують свої акції за
ціною, що становить вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію.

Корпоративний інвестиційний фонд не має права емітувати та розміщувати
інші цінні папери, крім акцій. Кожна розміщена акція корпоративного
інвестиційного фонду надає її власникові однаковий обсяг прав. Законом
встановлено, що на відміну від акцій звичайних акціонерних товариств
дивіденди по акціях корпоративних інвестиційних фондів відкритого та
інтервального типу не сплачуються. Інвестор може придбати акції
корпоративного інвестиційного фонду лише за грошові кошти, повністю
сплативши вартість акції у момент придбання. Строк відкритої підписки на
акції корпоративного інвестиційного фонду відкритого або інтервального
типу не обмежується. Розміщення акцій корпоративних інвестиційних фондів
закритого типу припиняється в строки, що визначаються проспектом емісії
цінних паперів такого фонду. Після прийняття рішення про скликання
загальних зборів акціонерів корпоративного інвестиційного фонду
розміщення акцій фонду припиняються за 30 днів до проголошеної дати
проведення загальних зборів акціонерів з поновленням розміщення на
наступний день після закінчення загальних зборів акціонерів.

Пайові інвестиційні фонди випускають інвестиційні сертифікати. Емітентом
інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду виступає
компанія з управління активами цього фонду. Інвестиційний сертифікат
надає кожному його власникові однакові права. Інвестиційні сертифікати
можуть розміщуватися шляхом відкритого продажу або приватного
розміщення. Дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та
інтервального пайового інвестиційного фонду не нараховуються і не
сплачуються.

Порядок здійснення емісії фінансових інструментів та залучення капіталу
фінансовими посередниками.

Інвестиційні компанії залучають капітал шляхом розміщення цінних паперів
власного випуску. Як правило, таке розміщення здійснюється за допомогою
посередників та агентів, які ведуть безпосередні переговори з клієнтами
та уповноважені укласти договір стандартного типу. За розміщення цінних
паперів, емітованих фінансовими посередниками, сплачується винагорода на
користь управляючої компанії. Ця винагорода може сплачуватись як за
рахунок інвестиційної компанії за рахунок встановлених відрахувань на
користь управляючої компанії, так і за рахунок індивідуального
інвестора. Особливістю розміщення акцій інвестиційних фондів відкритого
типу є продаж акцій за вартістю чистих активів на одну акцію. Продаж
акцій інвестиційних фондів закритого типу здійснюється по ринковій
вартості, яка може не відповідати вартості чистих активів на одну акцію.

Порядок розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування
(ІСІ) в Україні регулюється Законом “Про інститути спільного
інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Розміщення
цінних паперів може здійснюватись лише після реєстрації проспекту емісії
цінних паперів ІСІ -(інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного
фонду або акцій корпоративного інвестиційного фонду) у ДКЦПФР. Проспекти
подає на реєстрацію компанія з управління активами. За результатами
діяльності за рік до проспектів емісій ІСІ відкритого або інтервального
типу вносяться зміни. Проспектом емісії цінних паперів фондів відкритого
типу може встановлюватися мінімальна кількість цінних паперів, які
можуть бути придбані одним інвестором.

Крим відкритої підписки може здійснюватись приватне розміщення цінних
паперів ІСІ – розміщення цінних паперів безвідкритого продажу шляхом
безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу
осіб. Приватне розміщення інвестиційних сертифікатів здійснюється у
порядку, встановленому компанією з управління активами. У разі якщо
недиверсифікований фонд закритого типу здійснює виключно приватне
розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на
50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не
допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній
системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду
можуть бути тільки юридичні особи.

На першому етапі, який не може перевищувати 6 місяців з початку
розміщення, продаж цінних паперів інвестиційного фонду здійснюється за
номінальною вартістю, ціна може бути збільшена на суму комісійної
винагороди торговця цінними паперами. Якщо протягом 6 місяців активи
фонду досягнуть рівня, який відповідає вимогам щодо мінімального обсягу
активів, встановленого ДКЦПФР, реєструється випуск цінних паперів
інвестиційного фонду, якщо обсяг активів недостатній – випуск вважається
таким, що не відбувся, усі отримані кошти повертаються інвесторам у
місячний строк.

Розміщення цінних паперів інвестиційних фондів здійснюються компанією з
управління активами безпосередньо або через торговців цінними паперами,
з якими компанія з управління активами уклала відповідні договори.
Вимоги до договору про надання послуг з розміщення та викупу цінних
паперів інвестиційних фондів затверджуються ДКЦПФР. Торговець цінними
паперами під час розміщення цінних паперів фонду діє як повірений
корпоративного інвестиційного фонду або компанії з управління активами
пайового інвестиційного фонду, отримуючи за свої послуги комісійну
винагороду. Важливим принципом є розміщення цінних паперів інвестиційних
фондів є те, що їх продаж здійснюється за єдиними для всіх інвесторів
цінами, встановленими на дату продажу, виходячи з вартості чистих
активів фонду.

49. Інвестиційний процес та його основні етапи.

Інвестиційний процес – це прийняття інвестором рішення щодо вибору
об’єктів, обсягів та строків інвестування. Інвестиційний процес може
бути представлений як послідовність п’яти основних етапів:

1. Вибір інвестиційної політики;

2. Аналіз ринку цінних паперів;

3. Формування портфелю цінних паперів;

4. Перегляд портфелю цінних паперів;

5. Оцінка ефективності портфелю цінних паперів.

На першому етапі фінансовий посередник повинен визначити основні
принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника,
чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та
інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен
враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. Вибір
інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами
законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.

На другому етапі, фінансовими аналітиками компанії з управління активами
фондів (інвестиційних або пенсійних) або спеціалізованого департаменту
страхової компанії або банку проводиться аналіз ринків тих категорій
цінних паперів, які відповідають затвердженим принципам інвестиційної
політики. В результаті такого аналізу робляться оцінки інвестиційної
привабливості цінних паперів, складається прогноз доходності і
визначається перелік можливих об’єктів інвестування.

На третьому етапі на підставі висновків фінансових аналітиків щодо
інвестиційної привабливості цінних паперів компанією з управління
активами приймається рішення про придбання цінних паперів. При цьому
враховуються нормативні вимоги щодо структури нвестиційного портфелю,
тобто заплановані придбання узгоджуються з структурою активів,
передбаченою нормативними вимогами та інвестиційною декларацією. Після
прийняття рішення з придбання конкретних цінних паперів подається заявка
брокеру на виконання цієї операції.

На четвертому етапі , у зв’язку з мінливістю ринкових умов (зміна
процентних ставок, курсів акцій, валютного курсу) частина цінних паперів
може бути продана з метою придбання інших, інвестиційно привабливіших з
метою оптимізації інвестиційного портфелю.

На п’ятому етапі проводиться періодична оцінка доходності інвестиційного
портфелю та пов’язаних з ним ризиків. Фактична доходність інвестиційного
портфелю порівнюється з доходністю еталонного інвестиційного портфелю
(альтернативного портфелю, який міг би бути сформованим в рамках
інвестиційної політики, типової для даного фінансового посередника).
Проведені розрахунки і оцінки виконують контрольну функцію – при
недостатній ефективності управління інвестиційним портфелем керівництвом
може бути прийняте рішення про відмову від послуг компанії з управління
активами.

50. Розробка і перегляд інвестиційної політики. Інвестиційна декларація.

Фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної
політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова
компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при
формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги
законодавства щодо складу активів. В рамках вимог щодо складу активів
фінансовий посередник може обрати будь-яку комбінацію різних фінансових
інструментів, які на його думку відповідатимуть вимогам приватних
інвесторів.

Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами
законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.

Для інвестиційних компаній, які надають послуги з колективного
інвестування, законодавством передбачено, що інвестиційна декларація –
документ, що є складовою частиною регламенту інституту спільного
інвестування та додатком до договору з компанією з управління активами,
в якому визначаються основні напрями та обмеження інвестиційної
діяльності інституту спільного інвестування.

Проектом Закону “Про недержавні пенсійні фонди” також передбачається, що
інвестування пенсійних активів здійснюється на підставі інвестиційної
декларації, що затверджується недержавним пенсійним фондом. Інвестиційна
декларація є невід’ємною частиною пенсійних схем і подається до
державного органу при реєстрації недержавного пенсійного фонду. В
інвестиційній декларації визначаються основні напрями інвестування
пенсійних активів, вимоги щодо ліквідності та доходності активів,
диверсифікації інвестицій, відомості про об’єкти інвестування.

На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна
політика, яка включає в себе:

визначення інвестиційних цілей;

структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;

критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).

Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з
метою досягнення конкретної кінцевої мети – максимізації очікуваного
доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від
розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел
формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики,
на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.

51. Принципи і типи інвестиційної політики.

Принципи інвестиційної політики:

На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна
політика, яка включає в себе:

визначення інвестиційних цілей;

структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;

критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).

Цілі інвестування визначаються, виходячи з тих зобов’язань, які взяв на
себе фінансовий посередник перед персональними інвесторами. Крім того,
визначаючи інвестиційні цілі, фінансовий посередник повинен враховувати
інвестиційні ризики, оскільки між ризиком і доходом існує обернено
пропорційна залежність. З урахуванням та законодавчо встановлених
обмежень щодо складу інвестиційного портфелю, фінансовий посередник
визначає види фінансових інструментів, з яких складатиметься
інвестиційний портфель, та потенційну частку кожного з них. Крім того
інвестиційна політика має містити основні принципи формування та
управління інвестиційним портфелем (або тактику інвестиційного
менеджменту).

Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної
політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю,
при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким
чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором
зменшення інвестиційних ризиків.

Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах:

частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі
фінансового посередника не може перевищувати 5%;

фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом
голосу одного емітента.

Типи інвестиційної політики

Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з
метою досягнення конкретної кінцевої мети – максимізації очікуваного
доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від
розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел
формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики,
на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.

Інвестиційна політика в залежності від строку виплати доходу
поділяється на 1) політику максимізації капіталу інвесторів та 2)
політику максимізації поточного доходу інвесторів.

Найпоширенішою є класифікація фінансових посередників в
залежності від джерел отримання доходу або від структури активів,
наведена нижче.

1. Інвестиційна політика базується на придбанні акцій:

фонди агресивного зростання – мета: високі доходи у короткостроковій
перспективі; активи формуються з акцій, вартість яких має перспективи
швидкого росту, з метою їх подальшого перепродажу; дивідендні доходи
незначні;

фонди зростання (growth funds) – мета: стабільні доходи у довгостроковій
перспективі; активи формуються з акцій, які мають перспективи зростання
ціни у довгостроковій перспективі, дивідендні доходи незначні; принципи
управління активами не передбачають їх продажу при кон’юнктурному
(тимчасовому) зростанні вартості цінних паперів;

фонди зростання і доходу (growth and income funds)- мета : помірно
високі доходи у довгостроковій перспективі; активи формуються з акцій
“блакитних фішок” та облігацій або привілейованих акцій з достатньо
високими фіксованими доходами; орієнтуються на отримання дивідендних
доходів;

фонди доходних акцій (equity income funds) – високі поточні доходи за
рахунок вкладення коштів у високодивідендні акції.

міжнародні фонди – мета : високі доходи у середньостроковій перспективі;
активи формуються з акцій іноземних компаній з потенціалом
довгострокового зростання та облігацій іноземних держав з порівняно
високими процентними доходами; інвестиційна політика не спрямована на
продаж акцій з метою отримання доходу у короткостроковій перспективі,
базується на принципах, притаманних для фондів зростання;

галузеві фонди – мета : отримання високих доходів за рахунок інвестицій
у підприємства конкретної галузі; активи формуються з акцій та інших
цінних паперів підприємств галузей, стосовно яких існують надійні
прогнози щодо прибутковості і зростання обсягів випуску на даному етапі
розвитку економіки – комп’ютерні та телекомунікаційні технології;
фармацевтичні компанії , нові медичні технології;

4

X

&

&

F

&

&

F

&

&

&

&

F

&

F

&

F

ae

&

F

ae

o

8ae

&

&

F

&

?

&

F+

&

F

&

&

F

&

F

&

gdD8q

&

F

&

&

&

&

&

&

&

&

F

&

&

F

gdD8q

&

&

&

F

<

&

< & & F & & F gdD8q &акції складають 75% активів; облігації – 25% активів), мета мінімізація ризиків з поєднанням можливостей зростання та поточного доходу; основним принципом управління портфелем є стабільне співвідношення між акціями і облігаціями; фонди змінного доходу (flexible income funds) – орієнтуються на забезпечення високих поточних доходів, на відміну від збалансованих фондів не витримують структуру активів у постійній пропорції, активно продають і купують цінні папери з метою отримання доходу від торгівлі цінними паперами; 2. Інвестиційна політика базується на придбанні облігацій (bond funds): фонди державних цінних паперів – мета: збереження вартості коштів інвесторів та отримання надійних доходів; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації; фонди корпоративних облігацій – мета: отримання помірно високих доходів; активи формуються з довгострокових або короткострокових облігацій; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації; фонди іноземних облігацій – мета : отримання високих доходів; активи формуються переважно з облігацій іноземних держав, за якими сплачуються достатньо високі процентні доходи; інвестиційна політика достатньо ризикована, що пов’язане з валютними ризиками (складністю точного прогнозування майбутнього курсу іноземної валюти); фонди високодоходних облігацій (junk bond funds) – мета : отримання дуже високих доходів за рахунок вкладення коштів у ризиковані облігації при нехтуванні завданням збереження вкладеного капіталу. 3. Інвестиційна політика базується на придбанні інструментів грошового ринку: фонди грошового ринку (money market funds) – мета : отримання доходів у короткостроковій перспективі з надійних джерел (казначейські векселі, високоліквідні муніципальні та корпоративні цінні папери), виникли як альтернатива ощадних рахунків банківської системи. Практика інвестиційної діяльності свідчить, що найдоходнішими та найризикованішими є фонди акцій, високий рівень доходу та достатньо високі ризики (насамперед, валютні) характерні для фондів іноземних облігацій, найменш прибутковими і, водночас, майже безризиковими є вкладення в державні облігації та облігації резидентів. 52. Врахування інтересів клієнтів фінансових посередників при формуванні інвестиційної політики. Оскільки фінансові посередники беруть на себе відповідні зобов’язання щодо виконання побажань персональних інвесторів, інвестиційна політика є вторинною по відношенню до цілей персональних інвесторів. Різні інвестиційні цілі потребують використання різних фінансових інструментів. Попит на послуги фінансового посередника залежить від того, наскільки ці послуги можуть задовольнити персональних інвесторів. . Інвестиційні цілі персонального інвестора залежать від двох основних чинників : об’єктивні характеристики інвестора ( вік, наявний капітал) та психологічні схильності. Як правило, чим молодший інвестор, тим він більш схильний до ризику і прагне більше заробити, оскільки власні заощадження незначні. Такий інвестор має всі можливості відновити заощадження у разі втрати – у нього є час та працездатність. Літній інвестор має певні нагромадження капіталу, займає консервативнішу позицію у питаннях інвестування та ризику , можливості відновити заощадження обмежені у часі. Звідси – різні цілі інвестування у різних вікових груп. Більшість молодих інвесторів віддає перевагу інвестиціям, які орієнтовані на зростання, для них важливішим є приріст капіталу (зростання ринкових цін на їх вкладення), ніж поточному доходу у вигляді дивідендів. Такі інвестори виявляють інтерес до інвестиційних портфелей, які складаються зі спекулятивних акцій та акцій швидкозростаючих компаній, конвертованих облігацій, курс яких може також швидко зрости; та похідних фінансових інструментів (деривативів), Інвестори середнього і передпенсійного віку віддають перевагу менш ризикованій інвестиційній політиці. Як правило в інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, акції з високими дивідендами, привілейовані акції. Інвестори пенсійного віку мають на меті збереження капіталу і забезпечення високого рівня поточного доходу. Для таких інвесторів приріст капіталу втрачає свою актуальність. В інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, за якими регулярно сплачуються дивіденди; державні цінні папери та корпоративні облігації з високим інвестиційним рейтингом. 53. Диверсифікація як стандарт управління капіталом та основний принцип інвестиційної політики. Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків. Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах: частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%; фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента. Ці вимоги поширюються на інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу (стаття 5 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”). З метою захисту прав інвесторів державою встановлюються вимоги щодо диверсифікації портфелю пенсійних та інвестиційних фондів. В Україні інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифікованими. Для таких фондів законом встановлені обмеження щодо формування інвестиційного портфелю. Найважливіші з них такі : відкриті та інтервальні фонди не вправі формувати інвестиційний портфель більше ніж на 40 % з акцій українських емітентів; 25 % – з державних цінних паперів; 10 % – з цінних паперів органів місцевого самоврядування; 20 % – з облігацій українських підприємств, 30 % – з коштів на банківських рахунках, ощадних сертифікатів та облігацій комерційних банків України. Таким чином, українські інвестиційні фонди відкритого і інтервального типу повинні визначати свою інвестиційну політику з урахуванням наведених обмежень. Фонди закритого типу можуть бути недиверсифікованими. Українське законодавство встановлює вимоги щодо ліквідності інвестиційного портфелю. Якщо цінні папери не котуються на організованих риках ( фондових біржах і торговельно-інформаційних системах), можуть виникати проблеми з їх продажем та зростати витрати на збут (пошук покупця, ведення переговорів, тощо). У зв’язку з цим включати такі цінні папери до складу інвестиційного портфелю можна лише в обмеженій кількості. Вартість цінних паперів, які не допущені до торгів на фондовій біржі або у системі, а також нерухомості не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду. Для диверсифікованого відкритого або інтервального інвестиційного фонду цінні папери, які не котуються на організованих риках не можуть складати більш ніж 20% вартості активів. 54. Загальноприйняті нормативні вимоги щодо дивер- сифікації активів договірних ощадних та інвестиційних посередників. Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків. Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах: частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%; фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента. Ці вимоги поширюються на інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу (стаття 5 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”). З метою захисту прав інвесторів державою встановлюються вимоги щодо диверсифікації портфелю пенсійних та інвестиційних фондів. В Україні інвестиційні фонди відкритого та інтервального типу можуть бути тільки диверсифікованими. Для таких фондів законом встановлені обмеження щодо формування інвестиційного портфелю. Найважливіші з них такі : відкриті та інтервальні фонди не вправі формувати інвестиційний портфель більше ніж на 40 % з акцій українських емітентів; 25 % – з державних цінних паперів; 10 % – з цінних паперів органів місцевого самоврядування; 20 % – з облігацій українських підприємств, 30 % – з коштів на банківських рахунках, ощадних сертифікатів та облігацій комерційних банків України. Таким чином, українські інвестиційні фонди відкритого і інтервального типу повинні визначати свою інвестиційну політику з урахуванням наведених обмежень. Фонди закритого типу можуть бути недиверсифікованими. У США практикується диверсификація по видах активів, яка полягає у створенні спеціальної управляючої компанії (за українським законодавством – це компанія з управління активами), яка виконує функції спонсора і стає засновником одразу декількох інвестиційних компаній, які спеціалізуються на різних фінансових інструментах (акціях або облігаціях) або цінних паперах емітентів однієї галузі. Компанія з управління активами укладає стандартні договори з цими інвестиційними компаніями щодо управління портфелем з метою отримання доходів від управління цими компаніями. Таким чином, диверсифікація активів досягається шляхом спеціалізації інвестиційних компаній, які перебувають під управлінням однієї управляючої компанії. Згідно з українським законодавством компанія з управління активами також може заснувати та одночасно здійснювати управління активами кількох інвестиційних фондів, які спеціалізуються на різних фінансових інструментах. Українське законодавство встановлює вимоги щодо ліквідності інвестиційного портфелю. Якщо цінні папери не котуються на організованих риках ( фондових біржах і торговельно-інформаційних системах), можуть виникати проблеми з їх продажем та зростати витрати на збут (пошук покупця, ведення переговорів, тощо). У зв’язку з цим включати такі цінні папери до складу інвестиційного портфелю можна лише в обмеженій кількості. Вартість цінних паперів, які не допущені до торгів на фондовій біржі або у системі, а також нерухомості не може становити більш як 50 % загальної вартості активів недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду. Для диверсифікованого відкритого або інтервального інвестиційного фонду цінні папери, які не котуються на організованих риках не можуть складати більш ніж 20% вартості активів. 55. Організація інвестиційного менеджменту фінансових посередників. Розподіл повноважень між групами персоналу інвестиційного менеджменту. Функції інвестиційного менеджменту полягають у : 1.Виборі інвестиційної політики. 2.Проведенні аналізу ринку цінних паперів. 3.Формуванні інвестиційного портфелю 4.Перегляді інвестиційного портфелю; 5.Оцінці ефективності інвестиційного портфелю. Ці функції розподіляються між такими основними групами працівників компанії з управління активами: керівництво управляючої компанії (як правило, Правління або Рада директорів) – особи, які приймають остаточні рішення щодо стратегічних цілей (затвердження інвестиційної політики) і тактичних цілей (придбання-продаж цінних паперів). Повноваження щодо прийняття окремих тактичних рішень в рамках виконання інвестиційної політики можуть бути передані керівнику операційного відділу компанії з управління активами. Усі важливі рішення приймаються колегіально – спеціальною інвестиційною радою, до якої можуть включатись не лише члени правління компанії. Результатом роботи інвестиційної ради є затвердження переліку цінних паперів, які повинні бути включені до інвестиційного портфелю. аналітики – працівники, які готують рекомендації щодо інвестиційної політики, аналізують стан та тенденції розвитку ринку цінних паперів, якість власного інвестиційного портфелю компанії; аналітичною роботою керує керівник спеціального підрозділу компанії, який називається аналітичним відділом або “бек-офісом”. Кожний працівник аналітичного відділу відповідає за групу цінних паперів (однієї галузі, країни, типу і т.і.) або спеціалізується на аналізі макроекономічних тенденцій. Саме тут, у аналітичному відділі, формуються рекомендації щодо внесення змін до інвестиційної політики стратегічного характеру, а також вносяться пропозиції щодо придбання/продажу цінних паперів на основі аналізу ринку. Для виконання завдань аналітичного відділу можуть залучатись незалежні експерти по фундаментальному та технічному аналізу. На підставі проведеного аналізу аналітики дають по кожному цінному паперу кодований висновок, оцінка цінного паперу робиться по п’ятибальній шкалі – 1 “придбати”; 2 “можна придбати”; 3 “не продавати”; 4 “можна продати”; 5 “продати”. 3)виконавці – працівники, які реалізують рішення керівництва; виконання функцій безпосередніми виконавцями контролюється керівником спеціального підрозділу компанії з управління активами, який часто називають операційним відділом або “фронт-офісом” компанії. На практиці процес прийняття інвестиційних рішень може бути делегований безпосередньо виконавцям, “фронт-офісу” надається більша свобода дій у формуванні портфеля цінних паперів. 56. Функції інвестиційного менеджменту фінансових посередників. Функції інвестиційного менеджменту полягають у належній організації усіх етапів інвестиційного процесу. Функції інвестиційного менеджменту полягають у: 1)Виборі інвестиційної політики.2)Проведенні аналізу ринку цінних паперів.3)Формуванні інвестиційного портфелю.4)Перегляді інвестиційного портфелю;5)Оцінці ефективності інвестиційного портфелю. На першому етапі фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій. На другому етапі, фінансовими аналітиками компанії з управління активами фондів (інвестиційних або пенсійних) або спеціалізованого департаменту страхової компанії або банку проводиться аналіз ринків тих категорій цінних паперів, які відповідають затвердженим принципам інвестиційної політики. В результаті такого аналізу робляться оцінки інвестиційної привабливості цінних паперів, складається прогноз доходності і визначається перелік можливих об’єктів інвестування. На третьому етапі на підставі висновків фінансових аналітиків щодо інвестиційної привабливості цінних паперів компанією з управління активами приймається рішення про придбання цінних паперів. При цьому враховуються нормативні вимоги щодо структури інвестиційного портфелю, тобто заплановані придбання узгоджуються з структурою активів, передбаченою нормативними вимогами та інвестиційною декларацією. Після прийняття рішення з придбання конкретних цінних паперів подається заявка брокеру на виконання цієї операції. На четвертому етапі , у зв’язку з мінливістю ринкових умов (зміна процентних ставок, курсів акцій, валютного курсу) частина цінних паперів може бути продана з метою придбання інших, інвестиційно привабливіших з метою оптимізації інвестиційного портфелю. На п’ятому етапі проводиться періодична оцінка доходності інвестиційного портфелю та пов’язаних з ним ризиків. Фактична доходність інвестиційного портфелю порівнюється з доходністю еталонного інвестиційного портфелю (альтернативного портфелю, який міг би бути сформованим в рамках інвестиційної політики, типової для даного фінансового посередника). Проведені розрахунки і оцінки виконують контрольну функцію – при недостатній ефективності управління інвестиційним портфелем керівництвом може бути прийняте рішення про відмову від послуг компанії з управління активами. 57. Інвестиційні заощадження і попит на послуги фінансових посередників. Основні цілі інвестування приватних інвесторів. Оскільки фінансові посередники беруть на себе відповідні зобов’язання щодо виконання побажань персональних інвесторів, інвестиційна політика є вторинною по відношенню до цілей персональних інвесторів. Різні інвестиційні цілі потребують використання різних фінансових інструментів. Попит на послуги фінансового посередника залежить від того, наскільки ці послуги можуть задовольнити персональних інвесторів. . Інвестиційні цілі персонального інвестора залежать від двох основних чинників : об’єктивні характеристики інвестора ( вік, наявний капітал) та психологічні схильності. Як правило, чим молодший інвестор, тим він більш схильний до ризику і прагне більше заробити, оскільки власні заощадження незначні. Такий інвестор має всі можливості відновити заощадження у разі втрати – у нього є час та працездатність. Літній інвестор має певні нагромадження капіталу, займає консервативнішу позицію у питаннях інвестування та ризику , можливості відновити заощадження обмежені у часі. Звідси – різні цілі інвестування у різних вікових груп. Більшість молодих інвесторів віддає перевагу інвестиціям, які орієнтовані на зростання, для них важливішим є приріст капіталу (зростання ринкових цін на їх вкладення), ніж поточному доходу у вигляді дивідендів. Такі інвестори виявляють інтерес до інвестиційних портфелей, які складаються зі спекулятивних акцій та акцій швидкозростаючих компаній, конвертованих облігацій, курс яких може також швидко зрости; та похідних фінансових інструментів (деривативів), Інвестори середнього і передпенсійного віку віддають перевагу менш ризикованій інвестиційній політиці. Як правило в інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, акції з високими дивідендами, привілейовані акції. Інвестори пенсійного віку мають на меті збереження капіталу і забезпечення високого рівня поточного доходу. Для таких інвесторів приріст капіталу втрачає свою актуальність. В інвестиційний портфель включаються акції відомих компаній, за якими регулярно сплачуються дивіденди; державні цінні папери та корпоративні облігації з високим інвестиційним рейтингом. 58. Фінансові інструменти, емісію яких здійснюють фінансові посередники: види, характеристики, порядок випуску та особливості обігу. З усіх видів суб*єктів підприємницької діяльності на ринку цінних паперів до фінансових посередників належать ті з них, що здійснюють діяльність по випуску та обігу цінних паперів, діяльність з управління цінними паперами та представницьку діяльність з цінними паперами. Фінансовими посередниками на фондовому ринку України виступають торговці цінними паперами, банки та довірчі товариства. Основними інструментами згідно з Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” є акції, облігації державних (внутрішніх республіканських та місцевих) позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери, інвестиційні сертифікати. Крім таких видів цінних паперів до фінансових інструментів відносяться широко поширені у країнах з розвинутою економікою похідні цінні папери – депозитні розписки, варранти, опціони, ф’ючерси тощо. Використання похідних цінних паперів на фінансових ринках України поки що широко не практикується. Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Головна відмінність облігацій полягає в тому, що, як уже відмічалося вище, вони є, на відмінну від акцій, інструментами позики, їх власники не є власниками підприємств-емітентів і не мають права голосу на його зборах. Державні казначейські зобов’язання – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів в бюджет і дають право на отримання встановленого доходу. Ощадні сертифікати – це письмові свідоцтва банку про депонування грошових коштів, які засвідчують право власника на одержання після закінчення встановленого строку суми внесених грошових коштів і процентів по них. Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Депозитні розписки – це цінні папери, які вказують, що їх власник має акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки. Варрант – специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу (як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті. Опціон – угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому (опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а продавець контракту приймає на себе обов’язок по його виконанню. . Ф’ючерс – це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту (або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню строку ф’ючерсного контракту є обов’язковим. Аналіз ринку цінних паперів як етап інвестиційного процесу. Аналіз ринку цінних паперів є другим етапом інвестиційного процесу та включає вивчення окремих видів цінних паперів (або їх груп) з метою виявлення серед них тих, які представляються невірно оціненими на даний момент. Однак оскільки здійснення такого аналізу нас цікавить перш за все в контексті фінансового посередництва, то виглядає логічним спочатку відповісти на такі питання: (1) які саме цінні папери традиційно використовуються для формування інвестиційного портфеля фінансового посередника, а, отже, мають бути піддані аналізу; (2) які загальні та особливі характеристики притаманні вищевказаним цінним паперам; (3) в чому полягає оцінка цінних паперів з позиції потенційного інвестора; та (4) з якими ризиками пов’язане інвестування в цінні папери? Відповіді на ці питання дадуть змогу (перш ніж перейти до власне аналізу цінних паперів) обмежити коло потенційних об’єктів дослідження, уяснити зміст та цілі аналізу, виявити найбільш важливі з точки зору здійснення інвестицій характеристики, які мають вирішальний вплив на потенційну доходність та ризик, що притаманні цінним паперам. Традиційні об’єкти інвестування фінансовими посередниками та характеристики їх інвестиційних якостей. Як правило, законодавчі акти більшості країн містять норми, які приписують фінансовим посередникам здійснювати формування інвестиційних портфелів шляхом вкладання коштів у цінні папери та, в окремих випадках, у ті види матеріальних активів, що традиційно використовуються у якості