Фінанси (шпаргалка)

1. Міжнар. фінанси, їх розвиток та функції

До основних чинників становл. та розвитку МФ можна віднести:
*виникнення світових ринків, особливо товарних; *МПП; *інтернаціоналіз.
і глобаліз. ек. зв’язків; *посилення інтеграційних процесів у політичній
та соціальній сферах. Об’єктивною основою становл. і розв. МФ. є
закономірності міжнар. кругообігу ф-онуючого капіталу, на одному полюсі
якого виникають тимчасово вільні кошти, на другому — постійно
з’являється попит на них. Ф-ції МФ:.1.Розподільна. Через механізм МФ
здійсн. грош. розподіл і перерозп. світ. продукту. Розподіл та
перерозподіл світ. продукту визначається: •об’єктивними
закономірностями: —капітал спрямований туди, де найбільша норма
прибутку; —важливим чинником руху капіталу є ризики, пов’язані з
отриманням прибутку; —рух к-лів відображає також дію закону пропорц-го
розвитку; •політикою (інтересами) суб’єктів міжнар. відносин. Політика
(інтереси) суб’єктів міжнар. відносин та об’єктивні закономірності
можуть збігатися або суперечити одне одному. 2.Контрольна. МФ, відображ.
рух суп. продукту у грош. (універсальній, зіставній) формі. Це дає
можливість здійснювати облік та аналіз руху світового сусп. продукту у
гр. формі у будь-який час, на будь-якому етапі. Практична реалізація
контрольної функці полягає в: —прийнятті подальших рішень щодо МФ;
—розробленні поточної та стратегічної МФ політики. залежить від: —
ступеня розуміння можливості реалізації МФ політики; —політики держав;
—х-ру та рівня ек. розвитку держав; —тех. оснащення процесу збир та
обробки інф.

МФ почали формуватися в період, коли ще: •складалися перші ознаки
міжнар. товарообмінних відносин; •виникали зобов’язання сплатити данину;
•почала застос. сплата контрибуцій, репарацій, різноманітних дарів тощо;
•почала розвиватися торгівля між купцями не тільки в межах певних
держав, а й з іншими кр.; •розроблялася монетна справа, карбування
феодалами власних монет та їх псування; •розвивалася міняльна та
вексельна справи (міняли та міняльні контори обмінювали іноз. монети на
місцеві й були посер під час платежів); •стали надаватися перші грошові
позики (поява банкірів).

2.МФ та їх складові. Світове фін. середов. та його взаємозв’яз. зі
світовим ек. середов.

Фінанси — це ек. відносини, які пов’язані з форм-ням, розподілом і
використ. централіз. і децентралізм. фондів гр.. коштів з метою
виконання ф-цій і завдань держави та забезп. умов розшир. відтворення.
Предметом вивч. фінансів як наук. дисципліни є питання розподілу обмеж.
грош. коштів у часі та в умовах невизначеності Фін. базуються на 3ох
аналітичних «стовпах»: 1)оптимізація використ. гр. коштів з урах. ф-ра
часу; 2)оцінювання вартості активів; 3)управління ризиком, що включає і
портфельну теорію Складові МФ: 1)світове фін. середовище, 2)МФ ринки або
світовий фін. ринок, 3)міжнар. банківська справа, 4)міжнар. портфельні
інвестиції, 5)фінанси ТНК. Фінанси поділяються залежно від масштабу їх
ф-онування і від природи суб’єктів на міжнародні, та
національно-державні. Світове фін. середовище скл. з таких ел-тів: 1)МФ
ринки, 2)міжнар. банківська справа, 3)міжн портфельні інвестиції, 4)фін.
міжнар.корпорацій 5)Світове середовище. Взаємозв’язок МФ і світового ек.
середов. Світове фін. середов. стрімко змінювалося протягом останніх
десятиліть. Його неможливо х-зувати без розгляду змін у світовому ек.
середовищі та в структурі світової ек-ки. Післявоєнні зміни ек.
середовища визначили новий етап форм-ня світового середовища, який
продовжується й нині. Серед змін світового фін. середовища слід
відзначити такі: *зростання ринку євровалюти, *розвиток заг. європ.
ринку, *посилення ролі ТНК, *міжнар. фінансові кризи, низка нафтових
криз, міжнародна криза заборгованості, *розпад комуністичної системи в
СРСР й країнах Сх. Європи та їхній перехід до ринк. ек..

Х-р та напрями розвитку світового вир-цтва та торгівлі суттєво не
змінюються з року в рік. Однак, з урах. довгостр. перспективи, зміни цих
напрямків змогли вплинути на величину та структуру світових фін.
потоків.

Основні тенденції стр-них змін світової ек-ки: *зміни у відношеннях між
сировинними та пром. розвинутими країнами; *перехід промислово розвин.
кр. від трудомісткого до наукомісткого вир-цтва; *підвищеня значення
міжнар. руху к-лу, * зростання ступеня диверсифікації діяльності
багатонац. Корпорацій, зокрема міжнар інвестув в СП та угоди про
партнерство.

3. Суб’єкти МФ та їх хар-ка.

Суб’єкти: 1)держава; 2)МО ;3)юр. особи, серед яких особливе місце
посідають: *ТНК; * ТНБ; *фінансово-кредитні орг-ції; *біржі; 4)фіз.
особи.

Суб’єкти системи МФ з позицій конкретної держави поділяються на
резидентів та нерезидентів.

Держава — це основний суб’єкт, що діє у сфері МФ і в особі державних
органів (КМУ, МінФін, Мін. Закорд. справ та ін.) та через офіційних
посадових осіб (президент, прем’єр-міністр) має право здійснювати такі
види діяльності: брати участь у міжнар. ек. та фін. конференціях, у
діяльності МО, укладати міждерж. договори щодо експорту—імпорту товарів
та послуг, а також клірингові, платіжні й валютні угоди, міждерж. угоди
оренди рухомого та нерухомого майна, іпотеки, кредитування, позик,
інв-ня, фін-ня; здійснювати операції із золотом та дорогоц метал,
емітувати державні казначейські зобов’язання, ЦП; забезпечувати фін. й
іншими гарантіями операції різних юр. та інших осіб; надавати безплатну
фін. допомогу. Центральні банки — це органи держ. рег-ня ек-ки, яким
надано право монопольного випуску банкнот, регулювання гр. обігу,
кредиту й вал. курсу, зберігання золотовалютних резервів. ЦБ є агентом
уряду при обслуговуванні держ. бюджету. Основним завданням ЦБ є
збереження стабільної купівельної спроможності нац. грош. одиниці та
забезпеч. безперебійності грош. платежів і розрах. у країні

Функції ЦБ: •центральний банк має монополію на здійснення емісії
готівкових грошей і організацію їх обігу; •є банкіром уряду; банк
банків; •проводить гр..-кр. регулюв. і здійснює банківський нагляд.
Міжнар. організації — це створені на основі міжнар. договору і статуту
для виконання певних ф-ій об’єднання суверенних держав, які мають
систему постійно діючих органів, володіють міжнар. правосуб’єктністю і
засновані відповідно до міжнар. права. Поняття правосуб ‘єктності
включає: •правоздатність — здатність мати права та обов’язки;
•дієздатність — здатність незалежно від інших суб’єктів здійснювати свої
права та обов’язки. Міжнар. вал.-кред. і фін. організації (МФ
організації) —це ек-ні орг-ції, створені на основі міждерж. угод для
регулювання міжнар. вал. і фін.-кредитних відносин з метою стабілізації
світової ек-ки.

Провідне місце серед МФ організацій посідають: МВФ, Банк міжнар.
розрахунків, МБРР та його підрозділи, МАР, Міжнар. агенція з
інвестиційних гарантій (МАІГ), ЄІБ, регіональні міжнар. банки розвитку
країн, що розвиваються, ЄБРР, вал.-кред. й фін. організації ЄС та ін.

Інституційна структура міжнар. вал.-кред. і фін. відносин включає МО,
які: 1)мають великі повноваження і ресурси, здійснюють регулювання
міжнар. валютно-кредитних і фін. відносин; 2) існують як форум для
міжурядового обговорення, для вироблення консенсусу і рекомендацій з
вал. і кредитно-фін. політики;

3) забезп. збір і поширення статист. та науково-дослідної інфо. з
актуальних вал.-кредитних і фін. проблем та ек. в цілому. Виникнення
міжнар. фін. інституцій зумовлене причинами, до яких відносять:
•посилення процесів глобалізації ек-ки, створення ТНК і ТНБ; •розвиток
міждерж. регул-ня світогосп. зв’язків, у т.ч. валютно-кредитних і
фінансових відносин;•необхідність спільного виріш проблем нестаб-ті
світової ек-ки, куди входять світова вал. система; світові ринки валют,
кредитів, ЦП, золота.

4.Міжнародне фінансове право.

МФ право – це сукупність закріплених юр. норм та принципів, які
регулюють МФ відносини. МФ право необхідне для упорядкування МФ
механізму. Складається з двох підсистем: 1)фін. права на міждерж. рівні
(МВФ) 2)норм нац. фін. права окремих країн, що регулюють МФ відносини
цих країн і повинні узгоджуватись з міждерж. нормами. МФ право – частина
міжнар. дипломат. та ек. права і формується у вигляді:

1)двостор. і багатосторонніх угод, яких мають дотримуватись суб’єкти
міжнар. відносин, 2)міжнар. звичаїв 3)актів міжнар. конференцій і нарад
4)окремих документів МО

Міжнар. конвенції – це угоди між суб’єктами міжнар. права для регулюв.
відносин між ними через створення взаємних прав та обов’язків.

МФ право може підлягати регламентації міжнар. публічн. права та міжнар.
приватного фін. права.

Норми та джерела МП у сфері МФ: • деякі статті «Статуту Міжнар. суду
ООН»; •«Статуту ООН» від 26.06.45 року; •«Декларації про принципи
міжнар. права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між
держ. у відповідності з Статутом ООН» від 24.10.70.

Норми регулюв. міжнар. приватн. фін. права подано в таких нормативних
актах: •ЗУ «Про дію міжнар. договорів на території України» від 10.12.91
•ЗУ«Про міжнар. договори У.» 2004; •ЗУ «Про ЗЕД» 1991; •ЗУ «Про режим
іноз. інвестування» 19.03.96; •Цивільний кодекс У.

Основою успішного ек. розвитку є формування стабільної фін. системи, що
відповідає рівневі розвитку прод. сил і суп. відносин. Фін. політика як
частина системи управління фінансами спрямована на забезпеч. збаланс
зрост фін. рес-сів в усіх ланках фін. сис-ми країни, на створ фін. умов
для реалізації завдань соціально-ек розвитку.

5.Сис-ма МФ, яка регулює фін. діяльність суб’єктів МФ.

Міжнар. конвенції (договори ) – угоди між суб”єктами міжнаро. права для
регулюв. відносин між ними через створ. взаємних прав та обов”язків.
Сис-ма міжнар. договорів щодо фін.діяльності: *Угоди про створ. міжнар.
(регіональн.) орг-цій, основним предметом діяльності яких є забезпечення
міжнар. вал.–кредитних відносин (включаючи норми, викладені в уставах
вказаних організацій), *Міждерж. міжнар. та регіональних орг-цій :
•Договір про створення МФВ ( 1944 ); •Договір про заснування ЄЕС(1957),
•Договір про заснування Європ. фонду вал. Співроб. (1973), •Єдиний
Європ. акт ( 1985 ), •Договір про ЄС (1993); *Угоди про міжнар.
розрахунки, тобто про порядок здійсн. розрахунків за торгові та
неторгові операції в сфері МЕВ: Платіжні угоди, в яких держави
висловлюють свою волю відносно платежів у вільно або обмежено
конвертованих валютах у відповідності з законод., що діє в країнах –
учасницях угод: •Договір про товарообіг та платежі між СРСР ( Росією ) і
Японією (1991), Фінляндією (1989), Болгарією (1990); •Протокол про
врегулюв. розрахунків та платежів між Росією та КНР ( 1990); *Клірингові
угоди про взаємний зарах. боргів та вимог по зовн.ек. операціям між
державами без переказів валюти; *Платіжно- клірингові угоди: •Договір
про товарообіг та платежі між Рос. і Яп. (1991). •Міжнар. кред. угоди,
тобто міждерж. угоди про надання кредитів, в т.ч. угоди про синдиковані
кредити, у визначеній валюті чи міжнар. рахунковій одиниці (ЄКЮ, СРД),
або про поставку товару у кредит: •Угода про держ. кредит для поставок з
КНР в СРСР ( Росію ) товарів (1991); *Міждерж. угоди про інвестиції:
•Єдиний інвестиційний кодекс Андської групи країн; •Сеульська конвенція
про заснування Міжнар. агенції щодо гарантій іноз. інвестицій ( 1985);
*Міжнар. угоди про забезпеч. фін. зобов”язань суб”єктів МФ діяльності:
•Конвенція ООН про міжнар. перевідні векселі і міжнар. прості векселі
(1988); •Женевська конвенція про одноманітний закон про перевідний та
простий вексель (1930); •Женевська конвенція щодо колізій законів про
перевідний та простий вексель (1930);

Проблем ефективності дії міжнар.угод, що регламентують МФ діяльність

*Міжнар. угоди розділяються по ступеню ефективної дії в залежн. від
держ. органу (президент, уряд, державні відомства іт.д. ), від імені
якого укладалася угода. *Сфера дії міжнар. норм може бути обмежена в
залежності від регіону, у якому визнано її дію. *Ефективність дії
міжнар. норм, на які посилаються суб”єкти МФ діяльності, може бути
обмежена їх різним статусом по віднош до сис-ми внутр. права різних
держав: •Ефективність дії міжнар. норм може бути знижена в результаті не
однообразного їх створення, тобто в тому випадку, коли держ. заявляє про
якісь обмовки відносно дії міжнар. норм. *В сферу компетенції нац.
судових органів не входять ф-ції відносно сфери діяльн. законод. та
виконав. влади нац. держави (в т.ч. нац. банку ), – відповідно суди не
можуть не тільки розглядати спори між суб”єктами МФ діяльності, але й
роз”яснювати положення міжнар. договорів, в яких приймають участь
державні органи.

6.МФ політика та її складові.

МФ політика—це сук-ність заходів, спрямованих на мобілізацію фін.
ресурсів, їх розподілення та використ., яких вживають учасники МФ
відносин для виконання ними їхніх ф-цій. Фін. політика держави — це
самост сфера діяльн її уряду, пов’язана з фін. відносинами. МФ політика
є частиною ек. політики і юридично оформл в нормах і принц МФ права.

Метою МФ політики є найбільш повна мобілізація фін. рес., які є необх.
для задовол. насущних потреб розвитку сус-ва. Головними завданням МФ
політики є забезп. відповідними фін. рес. тієї чи іншої міждерж.
програми ек. та соц. розвитку. Форми реалізації МФ політики:
1)планування 2)укладання міждерж. угод 3)видання нормат актів
4)оперативне управління та контроль з боку компетентних держ. органів
Види МФ політики: 1)Поточна: •валютна політика, яка вкл. дисконтну та
девізну політику •девальвац. та ревальвац. Нац. валюти •політика
валютних обмежень •диверсифікація вал. курсів •податкова політика
•кредитна політика 2) довгостр.

Розроблення та успішне проведення фін. політики можливе тільки за умов
наявності в уряду програми суп. розвитку з виділенням інтересів усього
суп-ва та окремих його груп, х-стикою поточних та перспективних завдань,
визначенням термінів та методів їх вирішення. Результативність фін
політики тим вища, чим повніше вона враховує потреби суп. розвитку,
інтереси усіх верств суп-ва, конкретні історичні, етичні та соц. умови.
Компоненти фін політкики: •бюдж. політ.; •податк. політ.; •інвестиц.
політ.; •гр.-кред. політ.; •цінової політ.; •соц. політ.; •митної
політ.; •політики у сфері МФ.

7.Валютна політика та її форми.

Одне з провідних місць у форм-ні ек. сильної, сталої та промислово
розвиненої сучасної держави займає вибір валютної політики, яка
враховувала б усі тенденції вал. ринку. Валютна політика – певний
симбіоз дій ек. та зовн.ек. політики держави, які скл-ються з урядових
дій щодо вн. та зовн. вал. відносин. Ці дії мають справляти певний вплив
на валюту, вал. курс, вал. операції, тобто на все, що так або інакше
пов’язано з цим сектором ек-ки.

Вал. політика держави здійснюється її урядом, нац. банком, а також
центр. фін. органами. Реалізація вал. політики визначається тими
завданнями, які ставить перед собою держава при здійсненні своєї
політики в цілому. Вал. політика повинна забезпеч. збалансованість
макроек.та мікроек. цілей.

Стабілізація вал. курсу будь-якої нац. грош. одиниці неможлива без
здійснення заходів вал. контролю і вал. обмежень. 1)Сутність вал.
обмежень полягає в установленні певних меж щодо здійсн. різних операцій
з вал. цінностями при міжнар. платежах; інвестуванні; купівлі-про-дажу
валюти; ввез., вивез., переказуванні або пересиланні вал. цінностей у
країну чи за її межі тощо. Ці обмеження є законодавчою та адміністрат.
регламентацією за допомогою лімітув-ня, ліцензув-ня чи навіть заборони
проведення зазначених операцій. 2)Вал. контроль — це контроль дотримання
вал. законод., за порушення якого передбач. відповідальність головним
чином у вигляді штрафів і позбавлення ліцензій. Сутність вал контролю
полягає в забезпеч. дотримання вал. законод, а основне завдання—у
недопущенні незаконного відпливу к-лу з держави за кордон. Об’єктом вал.
контролю є вал. операції за участі резин. і нерезид.. Осн. орган вал.
контролю — Нац. банк. Агенти вал. контролю — податкові та митні органи,
а також інші орг-ції, які відповідно до законод. здійснюють функції вал.
контролю. Вал. обмеження мають на меті: *забезпеч. держави валютою;
*підтримання вал. курсу нац. грош. одиниці; *підтримання ПБ.

В умовах вал. регулювання регламентується діяльність вал. ринку. Основні
зусилля спрямив. на забезпеч. стабільності вал. курсу грош. одиниці
держави. Певна жорсткість вал. регулюв. в У. є вимушеною в нинішніх
умовах ек. перетворень. Вал. обмеження відзначаються певним
дискримінаційним х-ром, оскільки сприяють перерозподілу вал. цінностей
на користь держави чи певних п-в за рахунок інших п-в, головним чином
великих експортерів. Звісно, обов’язковий продаж ч-ни вал. надходжень є
вимушеним заходом, оскільки відмова від нього вже негативно позначилася
на стані вал. ринку.

8.Кредитна пол.-ка як складова МФ пол.-ки.

Грош-кр політ – проведені державою та її органами заходи впливу щодо
функц-ня грош. і фінанс. кредит. системи, грош. обігу і кредиту з метою
забезп ефект розвикту ек-ки, викон програм соц. розвитку, фінанс.
стабільності, ефект використ кредит. ресурсів. Грош.-кредит. політ
націлена на: забезпечення стійкості грош. обороту, оптимізацію обсягу і
структури грош. маси, керування емісією грошей, ф-ня та ефективне в-ня
кредит. ресурсів, регул-ня інфляції, досягнення стабіл. обмінного курсу
нац. грош. одиниці, забезп своєчасності та безпер розрахунк.-платіж
операцій у галязух ек-ки, регул-ня банк. системи, керування діяльністю
фінанс. ринку, регламентацію емісії і розміщ держ. і корпорат ЦП та їх
обігу.

Дві групи інструм, за допомогою яких здійсн комплекс заходів для реалізї
цілей гр-кред політ —інструменти прямого та опосередк впливу.

До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівк емісії;
встановля межі кредиту централ. банку, що надається урядові та банк.
установам; пряме регул-ня позичк операцій банків, визначя маржі,
вартості кредитн ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроек.
політики для фінансування окремих галузей ек-ки, обмеження споживчого
кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх
використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на
систему грош. обігу.Система опосередк регул-ня грош. обігу є елементом
ек. методів ДРЕ; осн. ек. засобами та методами грош.-кредит. політики є
регул-ня обсягу грош. маси через: визначення та регулюв норм обов’язк
резервів для комерц. банків і фінанс-кредх установ; % політика; рефінанс
комерц.банків; управління золотовал резерв; операції з ЦП на відкри
ринку; регул-ня імпорту та експорту капіталу.

Кредитна політика широко використ. державою в процесі ДРЕ. Кредитна
політика націлена на: *забезпечення стійкості грош. обігу; *оптимізацію
обсягу і стр-ри грош. маси; *керування емісією (випуском) грошей;
*форм-ня та ефективне використ. кредитних ресурсів; *регулюв. інфляції;
досягнення стабільного обмінного курсу нац. грош. одиниці (гривні);
забезпеч. своєчасності і безперебійності розрахунк.-плат. операцій у
галузях ек-ки; *регулювання банк. системи (комерційних і держ. банків);
*керування діяльністю фін. ринку; *регламентацію емісії і розміщення
державних і корпоративних цінних паперів та їх обігу (курсу купівлі і
продажу).

9.Податк. політика як складова МФ політики.

Податк. політика (ПП) будується на поєднанні інтересів держави і
платників податків — юр. і фіз.осіб. ПП втілюється у відповідній податк.
системі. Напр., в У. вироблені певні принципи і підходи до побудови цієї
системи.

Податки являють собою обов’язкові платежі юр. і фіз. осіб до бюджету. За
ек. змістом податки відображають фінанс. відносини між державою і
платниками податків з метою створення загальнодерж. централізов фондів
грош. коштів, необх для викон держ її ф-цій. На відміну від фінансів
загалом ці взаємовідносини мають односторонній характер — від платників
до держави. Податкова система — це сукупність установлених у країні
податків і обов’язкових платежів податкового характеру та механізму їх
справляння.

Осн. принципами побудови податк. системи нашої держави є: *удосконал.
податк. законодавства; *оптимізація подат. бази. її основою мають бути
прямі податки, оскільки непряма с-ма оподатковув. призводить до збільш.
податк. тягаря; *оподатк не повинне мати конфіскаційного хар-ру; *тільки
зрост нац. багатства і підвищ індивід доходів населення сприяє
стабільному збільше податк. бази; *мінімізація будь-якого можливого
рушійного ефекту від введення будь-якого нового податку, оскільки високі
податки можуть призвести до відпливу капіталу за кордон; *зручність
стягування податків для держ. і платників податків; *оптимізація податк.
пільг; *здійсн. ефективн і дієвого контролю за дотрим податк. законод.,
взяттям на облік, переобліком і зняттям з обліку платників податків; *
створення умов, за яких платникові податків важко і невигідно ухилятися
від сплати податку; *реструктуризація в необх. випадках заборгов за
платежами до бюдж..

Держава зацікавлена в достатності оподатк. Це обумовлено забезпеч.
надходж до дохідної частини бюджету обсягу фін. ресурсів, достатнього
для виконання обов’язків держави, визначених Конституцією. Водночас
держ. повинна запобігати можливим негативним наслідкам, якщо введення
певних податків і їхні розміри можуть негативно вплинути на мотивацію до
відкритої та ефективної діяльності підприємств сфери матеріального
вир-ва.

10.Валютне регулювання.

Валютне регул-ня – діяльність держави та уповноважених нею органів щодо
регламентації валют. відносин ек. суб’єктів та їх діяльності на валют.
ринку. Стабілізація валют. курсу нац. грош. одиниці неможлива без
здійснення заходів валют. обмежень. і валют. контролю. Валютні
обмеження – установлення певних меж щодо здійснення різних операцій з
валют. цінностями при міжнар. платежах; інвестуванні; купівлі-продажу
валюти; ввезенні, вивезенні, переказуванні або пересиланні валют.
цінностей у країну чи за її межі… Ці обмеження є законодавчою та
адмін. регламентацією за допомогою лімітування, ліцензування чи заборони
проведення зазначених операцій. Мета: 1)забезпечення держави валютою, 2)
підтримання валют. курсу нац. грош. одиниці, 3) підтримка платжіного
балансу. Валют. контроль – це контроль дотримання валют. законодавства,
за порушення якого передбачається відповідальність головним чином у
вигляді штрафів і позбавлення ліцензій. Осн. завдання – недопущення
незаконного відпливу капіталу з держави за кордон. Об’єкт – валют.
операції за участі резидентів і нерезидентів. Осн. орган – нац. банк.
Агенти – податк. та митні органи + ін. орг-ії, що здійснюють ф-ції
валют. контролю.

Осн. обмеження, що визначають заг. принципи валют. регул. і валют.
контролю: 1) централізація валют. операцій у центр. та уповноважених
комерц. банках, 2) ліцензування валют. операцій, 3) обмеження
конвертованості валюти, 4) обов’язкове декларування заруб. авуарів, 5)
контроль за валют. позиціями комерц. банків, 6) ізоляція внутр. ринку
нац. валюти від зовнішнього…

Відповідно до ПБ виділяють 2 осн. сфери валют. обмежень: поточні
операції та фінанс. операції.

Серед інструментів валют. регул-ня можна виділити також: 1) курсову
політику (девальвація – зниження офіційного курсу нац. валюти для
стимулювання експорту і стримання імпорту; ревальвація – підвищення
курсу з протилежною метою). 2) облікову (дисконтну) політику –
підвищення/зниження дисконтної (облікової) ставки емісійного банку з
метою впливу на рух заруб. короткострок. капіталів. Підвищуючи дисконтну
ставку в період кризи ПБ, центр. банк стимулює приплив капіталу з країн,
де вона нижча, а це сприяє поліпшенню платіжного балансу.3) валютну
інтервенцію (девізну політику) – пряме втручання НБУ чи казначейства у
валют. ринок, тобто купівля-продаж на ньому валюти. НБУ купує інвалюту,
коли її пропозиція надмірна, продає – коли попит більший і нема
достатньої пропозиції. 4) регулюв сальдо ПБ. 5) ф-ня та використя
золотов. резервів.

11.Сутність глобалізації. Глобальні виклики світової ек-ки.

Глобаліз. за своєю суттю є більш високою стадією інтернаціоналіз., вона
перетворює світове госп-во на єдиний ринок тов./посл., к-лів, роб. сили
та визначає процес швидкозростаючих взаємозв’язків і взаємозалежностей
між нац. ринками товарів і роб. сили, а також вал. і фін. ринками.

На мікрорівні – інтенсифікація залучення фірм до міжнар. операцій. На
макро – розшир та поглибл. світогосп. Зв’язків

Прояви глобаліз у МФ відносинах: 1. Всі країни світу об’єднуються у
міжнар. вал. сис-ми під егудоюю міжнар кредитн. Інститутів (Європ вал.
сис-ма); 2)міжнар фін рики, ПБ країн віддзеркалюють економ і політ стан
світу; 3)діяльн. банків набуває транснац. х-ру; 4)велика к-ть фін
інструментів та їх похідних

Глобальні виклики світової ек-ки: 1)глобалізація світових ринків, що
призводить до лібералізації МТ. Успішне завершення Уругв раунду багатост
перегов з питань лібераліз МТ створює нову ситуацію в цій сфері. Незваж
на певну суперечл підсумкових документів, включення в них таких питань,
як торгівля послугами, проблеми інтелект. власності, торгов аспекти
інвестицій, означає не тільки подальшу глобаліз найдинам сегментів світ.
ринку — ринків послуг і технології, а й уніфікацію інвестиц. клімату для
ТНК, усунення бар’єрів для їхніх операцій, необхідність для більшості
2)глобальний електронн лекційний зал. Оперативність обміну знаннями,
інфо. становить на сучасному етапі найважли чинник зроста ек-ки, який
визначає уніфікацію освіти і підготовки роб. сили, орієнтацію цього
процесу на найвищі світові стандарти. 3)фінансова глобалізація.
Величезні фінансові ресурси ТНК і ТНБ, небачені за рівнем інтенсивності
транскордонні фін. трансакції цих суб’єктів, поява нових механізмів та
інструментів МФ операцій і формування глобального фін. ринку, через який
здійснюється перерозподіл колосальних фін. ресурсів, 4) зростання
конкуренції на міжнар. ринках 5)інтеграція міжнар. ринків к-лу (поява
євро змінила роль європ. фін. ринків) 6)конвергенція міжнар. фін. ринків
(фін. ринки втрачають межі, банки можуть здійсн. інвестиції і страх-ня)
7)конкуренція міжнар. фін ринків. 8)комп’ютериз та інформатиз ринків

Глобаліз світової ек-ки, глибокі структурні зруш. спричинені
розгортанням інновац. процесу і діяльності ТНК, потребують не тільки
гранично мобілізації всіх рес-сів і можливостей країн, а й макс використ
переваг МПП, відмови вії автаркічного розвитку, інтеграції у світове
госп-во.

Глобаліз світової ек-ки, прискорюв зрост конкуренції, розвитком
технолог., лібераліз ек-ної політики та ін. ф-рами, спричинює відносне
зменш значення нац. держав як основної ланки ек-ної діяльності. В
ситуації динамічної транснац-ії, виникн глоб фірм і глоб за х-ром
галузей створюються нові умови, за яких фор-ня багатогалуз госп.
комплексів навіть у найбільших країнах з самого початку має
орієнтуватися на участь у МПП. Змінюючи х-р ек-ного зростання і напрями
використ порівняльн переваг, глобаліз веде до того, що розвиток окремої
галузі виходить за межі окремих країн.

Взаємозаль країн стає однією з найістотніших рис процесу глобалізації
світової ек-ки. Така взаємозал дедалі більшою мірою зумовлює координацію
діяльності держав у вирішенні не тільки політ, еколог або ек проблем, а
й інших глоб проблем, передусім гуманітарних, пов’язаних із
загальнолюдськ цінностями і правами людини.

Чинники глобалізації світових фінансів. Наслідки фінансової
глобалізації.

Глобалізація – вища стадія інтернаціоналізації, що перетворює світ.
госп-во на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, роб. сили. Г.
визначає процес швидкозростаючих взаємозв’язків і взаємозалежностей між
нац. ринками товарів, роб. сили + валют. та фінанс. ринками. Чинники Г.
світ. фінансів: 1.Інтернаціоналізація світового госп. життя.
Інтенсифікація ек. зв’язків між країнами, нац. компаніями та активізація
міжнар. в-цтва ТНК потребували нового фінанс. середовища => якісні
перетворення в міжнар. валютно-кредит. відносинах + переплетіння та
доповнення нац. ринків позичкових капіталів + інтеграція та глобалізація
фондових ринків + зростання міжнар. банк. операцій, створення
всесвітньої мережі філій ТНБ. 2.Поширення науково-технічних досягнень.
Комп’ютеризація фінанс. сфери, динамічний прогрес телекомунікацій
привели до форсованого розвитку світ. фінанс. системи => „банк.
революція”, підвищення якості обробки фінанс. інформації, забезпечення
високої швидкості здійснення міжнар. операцій та переміщення ресурсів
між окремими сегментами фінанс. ринку. 3.Лібералізація міжнар.
валютно-кредитних відносин та фінанс. ринків. Фінанс. конкуренція між
країнами посилює тенденцію лібералізації. Цей процес: 1)охоплює дедалі
більшу к-сть країн, 2)поширюється на нові, складніші сфери ек. відносин
(від товарних ринків до ринків послуг, капіталів, фондових ринків).
Дерегулювання ринку капіталу дало можливість власникам фінанс. активів
швидко переводити їх з однієї країни в іншу і, таким чином, оперувати по
суті у глобал. фінанс. середовищі. 4.Зростання інтеграції нац. ринків
грошей та капіталу. => виникла глобальна фінансова архітектура.
Прогресуюче взаємопереплетіння нац. фінанс. ринків, зменшення бар’єрів
між внутр. та міжнар. фінанс. ринками дало змогу величезним ресурсам
грошей та капіталу вільно рухатися між різними сегментами світ. фінанс.
системи. Наслідки фінанс. глобаліз: 1)стрімке зростання світ. фінанс.
потоків, різке збільш обсягів міжнар. руху капіталу, розшир масштабів
міжнар. кредит. та фондових ринків; 2)поява нових фінанс. інструментів,
чому сприяють процеси фінанс. інновації (пр., брокерські рахунки
управління готівкою, процентні свопи, звільнені від податку облігації з
плаваючою ставкою…); 3)інтенсифік потоків ПІІ; 4)виникнення світової
мережі фінанс. центрів, яка об’єднує провідні фінанс. центри – Нью-Йорк,
Лондон, Токіо, Цюрих.; 5)зрост ролі таких суб’єктів глобал. фінанс.
середовища, як великі інституційні інвестори (пенсійні, страхові фонди,
інвестиц. компанії, взаємні фонди).

Еволюц світ фін архітект. Глобаліз фін ринку і фін революц. Фіна іннов
фін інстр та технол

З 1980 р. система фін ринків стала функціонувати на глобальному рівні.
Виникла світова фінансова мережа, яка об’єднала провідні фінансові
центри різних країн: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх,
Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та
Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують із фін
активами, які втратили нац належність і прямують до районів сприятлї
господ кон’юнктури.

Зміцнення зв ‘язків між зазначеними центрами, по суті, означачо
фінансову революцію, яка має три ключові аспекти: по-перше, глобальна
присутність міжнар фін інституцій; по-друге, міжн фіна інтеграція;
по-третє, швидкий розв фін інновацій.

*Особливого значення набуло формування системи міжн фін інституцій,
серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН
— МВФ, МБРР, регіональні фінансові інституції, що виникли внаслідок
завоюв політичної незал країнами «третього світу» й у зв’язку з
необхідністю виріш їхніх ек проблем.

*Провідні країни світу — США, Великоб, Японія значно послабили державний
контроль над рухом капіталу. Великобр зняла цей контроль у 1979 p., а в
1986 р. в країні було проведено реформув ринку акцій — так званий
великий шок. США у 1980-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочали
лібералізацію внутрішніх фін ринків. Наслідком стало значне розшир фін
ринків цих країн, посилення взаємопрон та переплетення нац фінансх
капіталів, які почали більш вільно пересуватися з внутр ринків на
світові, і навпаки.

*Міжнар фінансова інтеграція сприч глибокі якісні зміни у фінансових
технологіях. З’явилися фінансові інструменти. Прискоря руху потоків
капіталів відбув також завдяки запровадж новітніх технологій у галузі
телекомун. + зростання фінансових інновацій.

Фінанс інновація — це нові фінансові інструменти та фінансові
технології.

Фіна інструменти поділяються на: • концептуальні засоби — поняття і
концепції, що лежать в основі фінанс як неформальної дисципліни (теорія
вартості, теорія хеджу-вання й ін.); • фізичні засоби — інструменти і
процеси, які можна використати для досягнення якої-небудь конкретної
мети (інструменти — звичайні акції, цінні папери з фіксованим доходом і
т. п.; процеси — електронна система торгівлі цінними паперами й ін.).

До нових фінансових інструментів належать брокерські рахунки управління
готівкою, облігації, забезпечені пулом іпотек, процентні свопи,
конвертовані облігації з правом дострокового погашення, звільнені від
податку облігації з плаваючою ставкою і ще багато інших.

Фінансова технологія — це економічна і фінансова теорія, математичні й
статистичні методи, обізнаність про готові фінансові розробки,
комп’ютерна та телекомунікаційна техніка і тип. Прикладом нових
фінансових технологій виступає поява на Нью-Йоркській фондовій біржі
комп’ютерної системи для поточного звіряння обсягу купівлі і продажу,
відомої під назвою ДОТ-системи (Designated Order Turnaround (DOT)
System).

Технологічні інновації прискорили і посилили процес глобалізації. Так,
нові засоби зв’язку підвищили швидкість здійснення міжнар операцій та
сприяли збільш їх обсягу, зокрема через створення розрахо-платіжних
систем СВІФТ, ТАРГЕТ тощо.

Процес розробл нових фінанс інструментів і операці схем (нових фін
технологій) має назву фін інжиніринг.

Координац політики країн у глоб фін середовищі.

Сучасна глобальна фінансова архітектура стратегічно важливим завданням
визначає розробку і здійснення ефективної національної політики у галузі
фінансів на основі детального аналізу сучасних геофінансових процесів з
урахуванням актуальних чинників розвитку світової фінансової
кон’юнктури. Для країн, що розвив, зокрема й для України, ця політика
має бути спрям на інтеграцію країни у світове співт-во як рівноправного
учасника, що передбачає розробку стратегії мінімізації ризиків і втрат,
пов’язаних з виходом на міжнар арену в умовах вимушеної відкритості
ек-ки й максимізації можливих вигод від цього.

Сучасними реаліями світової ек-ки є піднесення америк долара, євро та
японської ієни. Саме ці світові валюти, подолавши вузькі для них рамки
націон ринків, забезпечують обіг переважної частини реальних активів у
світі. Тому зараз фінансовий світ як ніколи близький до відмови від нац
платіжних засобів й прийняття однієї зі світових валют. За цих умов
треба чітко розуміти, що система світогоспх зв’язків, що сторіччями
будувалася на ідеї нац господарства, із введенням “політичної” валюти як
законного платіжного засобу в інших країнах, кардинально змінює свої
характеристики. Вихід грошової одиниці (нехай навіть і світової) за межі
країни й витиснення внутрішніх грошей в деяких державах ускладнює
проблему обліку реальних активів цих країн. З іншого боку, використання
іноземних грошей для обслуговування внутрішнього господ обігу фактично
змінює ек суверенітет майнових відносин у націон економіках і діє як
прихований чинник зміни ек відносин і політичної системи.

Поширення сфери обігу світових грошей за межі країн-емітентів й формув
політичної валюти було об’єктивно зумовлено пошуком їхнього додаткового
забезпеч після відмови від системи “золотого стандарту” у 70-х роках
XX ст., прагненням зробити дані гроші більш повноцінними за рахунок
пошир сфери обігу не тільки на товарні потоки, а й на рух інвестиційних
ресурсів. Саме з цим в сучасних умовах пов’язано завдання прискор
лібералізації глобо ринку капітальних активів та інтенсифікація процесів
залуч націон капітальних активів на відкритий світовий ринок.

Найбільш імовірним шляхом досягнення зазначеної мети є кредитування
створення капітальних активів національних економік, тобто формування
нового світового ринку позичкових капіталів, що забезпечує “накачку”
нестабільних ринків порівняно дешевим грошовим капіталом і, головне,
перерозподіл на цій основі заборгованості, забезпеченої капітальними
активами на користь країн-емітентів світових валют. При цьому, з одного
боку, втрачається взаємозалежність національного капіталу, який в умовах
кризи конвертується у світову валюту і залишає країну, з іншого боку –
зменшується ринкова вартість капітальних активів боржників, що робить їх
більш легким здобутком для іноземних інвесторів.

Фінанс глобалізація пов’язана з перетворен ням фінансових послуг у
найбільший сегмент міжнар ринків, що швидко зростає, спонукаючи
внутрішню перебудову сучасних ринків капіталу, яка неминуче відбивається
на стійкості національних фінансових систем.

Світові фінансові кризи та їх особливості.

СФК – загострення вал суперечностей, різке порушення її функціонув, що
проявляється у невідповідності структ принципів організації світ вал
мех-му зміненим умовам вир-ва. Види СФК: 1)локальні – уражають окремі
країни чи групу країн навіть в умовах відносної стабільності світ вал
системи.(Після II світ війни – Фр, Великобр, Іт). 2)циклічні вал кризи –
прояв ек криз. Спец ва кризи викликані ін факторами: криза плат балансу
,надзвичайні обставини. Криза золотомонетного стандарту – 1913 – 1922;
Генуезька вал сист 1929 – 1936, Бреттон-Вудська – 1967 – 1976. СФК веде
до скасування старої валюти та заміни її новою, яка забезп відносну вал
стабілізацію.

Складові фінанс. кризи: 1. Валютна криза. Різке загострення ситуації на
валют. ринку; проявляється в різних коливаннях курсу грош. одиниці, у
значному скороченні золотовалют. резервів, серйозному погіршенні валют.
ліквідності держави. Ознаки: зниження курсу нац. валюти (девальвація);
можливе посилення валют. обмежень; погіршення рахунку поточних операцій;
«втеча» капіталу і дефіцит рахунку по капітальних операціях. 2.
Банківська криза – х-зується ситуацією, де фактична чи потенційна банк.
паніка чи «провали ринку» приводять до вимушеної зупинки банками
внутрішньої конвертованості своїх зобов’язань чи до втручання уряду для
запобігання дестабілізації банк. системи. Ознаки: масове вилучення
внесків із комерційних банків, ріст фінанс. банкрутств; підвищення
ставки позичкового %; різке скорочення обсягів банк. і комерц. кредитів.
3. Боргова криза – неспроможність країни обслуговувати свій суверенний
чи зовнішній борг. Сучасні економісти все частіше поділяють фінансові
кризи на циклічні та специфічні. За теоріями циклів, циклічна фінансова
криза виникає внаслідок заг. ек. спаду країни, що зумовл падінням
ефективності відтвор. Специфічні фінансові кризи безпосередньо не
пов’язані з циклічністю ек. розвитку – вони викликані негат наслідками
глобаліз та недосконал, а іноді й низькою ефективн держ. управл.

Осн особливості світ вал кризи (1929 – 36): 1)циклічний характер,
оскільки вал криза була наслідком глибокої ек і грош-кред кризи.
2)структурний хар-р, адже осн принципи світ вал сист, що ґрунтувалася на
золотому стандарті, зазнали поразки. 3)велика тривалість. 4)тяжкі
наслідки кризи для економік країн світу: курс деяких валют знизився на
50-84%; операції з міжн кредитування були припинені через масове
банкрутство іноземних боржників (Нім, Австрії, Турречини). Утворилася
висока маса «гарячих» грошей, які стихійно переміщувалися з однієї
країни в іншу в пошуках спекулятивних прибутків.

Зовнішня заборг та її показники.

Зовнішній борг — це частина державного боргу, яка підлягає сплаті у
валюті, іншій, ніж гривня, і визначається на певну дату як різниця між
сумою державних зовнішніх запозичень (взяття зобов’язань) та сумою
платежів з погашення державного зовнішнього боргу станом на певну дату,
у тому числі операції на цю дату. Також розглядають зовнішній борг як
суму фінанс зобов’яз країни перед іноз кредиторами.

За методологією Всесвітнього банку визначають низку показників зовн
боргу для національної економіки, за якими можна порівнювати стан
зовнішньої заборгованості різних країн. Серед них;

1. Віднош загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів та послуг
— EDIT/XGS. При перевищенні критичної відмітки у 275 % може частково або
повністю списуватися зовнішній борг країни.

2. Віднош загальної суми зовнішнього боргу до валового внутрішнього
продукту — EDIT/GNI. Цей показник є найбільш всеохопним. Разом із
наступним показником він визначає можливість країни без особливих
труднощів обслуговувати свій зовнішній борг. Критичним названий показник
вважається при значенні 50 %. Якщо зробити глобальне зіставлення трьох
континентів, то на Європу, Північну Америку та Азію припадає відповідно
35 %, 25 % і 25 % світового ВВП;

3. Віднош платежів з обслуговування боргу до експорту товарів та послуг
— TDS/XGS. Витрати з обслуговування зовнішнього боргу включають усі
платежі, які здійснюються позичальником, а саме: основний борг, проценти
і комісії.

4. Віднош платежів з обслуговування зовнішнього боргу до валового
внутрішнього продукту — INT/GNI. Середній показник по країнах з
перехідною економікою — 1,0 %. Найвищий показник у цій групі — в
Угорщини, найнижчий — в Албанії та Таджикистану.

5. Віднош офіційних резервів до загальної суми зовнішнього боргу — RES/
EDT показує, чи може країна використовувати свої резерви (і яку частку)
для погашення зовнішнього боргу. Високі показники мають Ботсвана (700
%), Ліван (390 %), Естонія (250 %), Мальта (243,5 %) і Латвія (176,5 %).

6. RES/MGS — відношення міжнародних резервів до обсягу імпорту товарів
та послуг.

7. Short term/EDT — частка короткострокового боргу в загальній сумі
зовнішнього боргу.

8. Concenssional/EDT — частка довгострокового боргу в загальній сумі
зовнішнього боргу.

9. Multilateral/EDT — частка боргу міжнародним організаціям боргу в
загальній сумі зовнішнього боргу.

Деякими країнами також використ такий показник, як зовн борг на душу
населення. Він дає уявлення скоріше про зовнішньоек залежність країни,
ніж про абсолютне значення зовн боргу.

Для оцінювання платоспроможності окремої країни використ показник норми
обслуг держ боргу (НОБ): НОБ = СП:СВ-100% , де СП — сума платежів, яку
країна має виплатити іншим державам за певний період; СВ — сума
іноземної валюти, отриманої від експорту товарів та послуг.Якщо НОБ
перевищує 20 %, то дана країна є неплатоспроможною.

Показник міжнар валютної ліквідності (МВЛ) оцінює стан сукупної
платоспромі країн світу чи окремого регіону: МВЛ = ВР:ІР-100% , де ВР —
золотов резерви центральних банків країн світового співт-ва; IP — сума
річного імпорту товарів та послуг.

Зовнішній борг та можливі наслідки його існування для країни.

Зовнішній борг — це частина державного боргу, яка підлягає сплаті у
валюті, іншій, ніж гривня, і визначається на певну дату як різниця між
сумою державних зовнішніх запозичень (взяття зобов’язань) та сумою
платежів з погашення державного зовнішнього боргу станом на певну дату,
у тому числі операції на цю дату. Також розглядають зовнішній борг як
суму фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами.

Проблема боргу не є перманентною, вона змінюється, що потребує
своєчасного корегування старих і вироблення нових підходів. Один з
останіх представлений теорією «боргового навісу», за якою
країна-кредитор, раз почавши надавати кредити, вже не в змозі
зупинитися. В разі неплатоспроможності звичайного боржника, його
банкрутство для кредиторів вигідніше, ніж пролонгація боргу. Державний
борг фактично незабезпечений нічим (може виплачуватися лише з експортної
виручки та ВВП у порядку пріоритетності з ін цілями держави).
Позикодавець може розраховувати лише на суму потенційного трансферту
(частину держ доходів, яка буде спрямована дебітором на погашення свого
боргу. Тож оптимальною стратегією кредиторів є проведення
реструктуризації боргу з продовженням кредитування.

Осн шляхами конвертації проблемних борг зобов’яз є такі: списання боргу,
викуп боргу, сек’юритизація, конверсія боргу.

Можливі наслідки існування зовн. боргу для країни: 1. Держ. борг не є
чимось загрозливим: – якщо його розміри не перевищують прийняті
параметри макроек-ки, – якщо більшому чи меншому держ. боргу протистоїть
більший чи менший борг ін. країн-дебіторів. 2. Коли умови сприятливі,
держ. борг здатний навіть „працювати” на державу. 3. Якщо держ. борг
зростає швидше, ніж ВВП, обслуговування держ. боргу може здійснюватися і
за рахунок накопичення і споживання, тобто за рахунок зниження життєвого
рівня населення. 4. Якщо держ. борг зростає в умовах припинення
зростання ВВП або його падіння, то наслідки для країни-боржника можуть
бути більш негативними: – коли борги накопичуються з року в рік, це може
привести країну до боргової кабали, – призвести до втрати ек.
незалежності і втрати політ. позицій у світ. співтоваристві.

Криза світової заборг-ті. Хар-ка стадій криз світової заборг-ті.

Крах Бреттон-Вудської системи (1971 р.) + 1-ий нафтовий шок (1973 р.) =>
бум міжнар. позик. Великі позичальники: 1) країни, що розвиваються; без
нафти, для фінансування дефіциту, 2) розвинені країни, з нафтою, для
фінансування програм розширення ек-ки. Росте попит на міжнар. кредит =>
падає % ставка. 1982 р. – Мексика заявила, що не в змозі обслуговувати
свій зовн. борг => справжня боргова криза. Стадії:

1. 1980-1985 рр. + зміна обсягу і структури заборгованості країн, що
розвиваються. + великі країни із сер. доходом мали заборг. перед осн.
комерц. банками. + решта заборг. – офіційні кредитори. Причина (як
думали) – короткострок. ліквідність. В центрі уваги – Бразилія і
Мексика. „Банкірська криза” – 1-ий етап міжнар. процесу перегляду умов
погашення боргу. Мета – скорочення поточних зобов’язань боржника з
обслуговування боргу шляхом перенесення строків погашення осн. суми
боргу. АЛЕ – росте заг. борг. зобов’язання боржника + значне зростання
майбутніх зобов’язань з обслуговування боргу.

2. 85-89 рр. + проблема позичальників – структурний характер. + соц. і
політ. фактори затримували здійснення внутр. реформ => погірш. платіж.
балансу. + „План Бейкера” -> стимул. боржників через продовження
виконання поточних зобов’язань з обслуговування боргу + найбільшим з
кредиторів – надання нових кредитів у разі виконання ними умов своїх
угод з міжнар. фінанс. орг-іями. Мета – надати країні-боржнику якомога
більше часу для усунення причин її фінанс. проблем. Згодом –
експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення борг.
тягаря.

3. 89-до сьогодняш. дня. + „план Брейді” – проведення нової стратегії
погашення боргу на основі принципу скорочення заборгованості. Стратегія
застосовувалася відносно тих країн, які проводили політику ек.
стабілізації, ухвалену міжнар. фінанс. установами. + пом’якшення умов
угод про перегляд боргу. + ек. саміт Париз. клубу в Торонто 1988 р. ->
„Торонтські умови” -> скорочення боргу чи його обслуговування чи
продовження строків погашення офіційної двостор. заборг. + саміт у
Хьюстоні в 1990 р. закликав Париз. клуб перевірити хід виконання Торонт.
умов і розглянути питання про надання допомгои країнам із доходом нижче
від середнього. + 97 р. – фінанс. криза в півден.азіат. регіоні.

19. Роль міжн. фін. орг. в регулюванні зовн. боргу. Паризький та
Лондонський клуби. З початку 80-х років у процес вирішення кризи
заборгованості залучаються міжн. фін. інститути. Роль МВФ та МБРР у
цьому процесі змінилась. Вона стала складнішою та не такою чітко
визначеною. Нині ці інститути керують багатостор. фін. операціями й
політ. діалогами, що охоплюють усі аспекти розв. країн-учасниць.
Всесвітній банк теж розширив свої традиційні інтереси. МВФ забезпечує
фін. ресурсами боржників, що перебувають у тяжкому становищі, функціонує
як каса взаємодопомоги, має право випускати спец. облігації та
Генеральну угоду про позичання. Група всесвітнього банку створює додатк.
фонди для своїх позичальників, веде переговори з іншими кредиторами,
створює консультативні групи. Дві неформальні орг.— Паризький та
Лондонський клуби — займаються реорганізацією офіційних та комерц.
боргів. Реструктуризація боргу — це одна з форм реорганізації умов
боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстроч.
виплат заборгованостей за осн. сумою кредиту та за %, строк яких повинен
настати у визначений час, а також про новий графік таких платежів.
Паризький клуб (ПБ) не має юрид. статусу, штаб-квартири, секретаріату,
статуту; був створений в 1956 р. Це збори представників суверен.
держав-кредиторів під головуванням високопоставл. урядовця держ.
казначейства Франції. ПБ не є постійно діючим органом; він займається
вирішенням конкр. проблем і не має фіксованого членства. Принципи ПБ:
наявність безпосеред. загрози припинення платежів з погаш.
заборгованості, обумовленість реструктуризації боргу зобов’язанням
боржника проводити визначену екон. політику, тобто виконання визначених
умов, рівномірний розподіл тягаря несплачених боргів серед кредиторів.
Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного): •
Торонтські умови; • Х’юстонські; • Тринідатські; • Лондонські (посилені
Торонтські); • Неапольські; • Ліонські; • Ініціатива НІРС; • Стандартні
класичні умови. Категорії країн-боржників:1. Найбідніші країни —
Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови. 2. Бідніші з
країн із серед. рівнем доходу — Х’юстонські. 3. Багаті країни з сер.
рівнем доходу – стандартні умови ПБ. 4. Винятки: в окремих випадках сума
зовн. боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політ. та
ін. причин. Лондонський клуб (ЛБ) — форум для перегляду строків
погашення кредитів, наданих комерц. банками (без гарантії уряду
кредитора), неофіційний орган, що охоплює комерц. банки, перед якими
мають заборгованість країни «третього світу». Членський склад клубу
нестабільний і не має офіц. мандату. Етапи реструктуризації боргу: 1.
Боржник оголошує мораторій на платежі та складає Інформаційний
меморандум. 2. Кредитори формують Банківський консультативний комітет.
3. Вибір посередників з обслуговування, адвокатів та юрид.
консультантів. 4. Збори з вивчення стану. 5. Узгодження осн. умов. 6.
Документальне оформлення угоди про перегляд боргу. 7. Підписання юрид.
документів усіма сторонами.

20. Реструктуризація зовн. боргу та традиц. механізм реструктуризації.
Реструктуризація боргу — одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі
якої боржники та кредитори домовляються про відстрочення виплат
заборгованостей за осн. сумою кредиту та за %, сплата яких повинна
настати у певний час, а також про новий графік таких платежів. З
усвідомленням цієї думки в 1990-ті роки було розроблено цілу низку схем
такої реструктуризації. Осн. шляхами конвертації проблемних боргових
зобов’язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек’юритизація,
конверсія боргу. Списання б. застосовується лише в крайньому випадку.
Такий випадок виникає лише тоді, коли іноз. зобов’язання перевищують
платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник
змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для нац. госп.
розвитку, на погашення зовн. заборгованості, яка, по суті, стає
додатковим податком на громадян даної країни. Наступним шляхом
реструктуризації зовн. заборгованості є викуп боргу, що являє собою
купівлю країною-позичальником своїх боргов. зобов’язань на відкр. ринку
зі значним дисконтом. Тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні
резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рах. експорту, а
борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються
на відкр. ринку з великим дисконтом. Таким чином, зворотні закупівлі
мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з
труднощами у виплаті своєї заборгованості і має добру репутацію серед
кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов’язані зі зворотною закупівлею,
погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо ці програми існують.
Третьою схемою регулювання проблеми іноз. боргу є сек’юритизація боргів.
Сек’юритизація дозволяє долати 2 обмеження (розмір валют. резервів
країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів), бо
являє собою механізм емісії дебітором нових зобов’язань у вигляді
облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкр.
ринку. Нарешті, четверта схема — конверсія. Конверсія боргу являє собою
перетворення боргових зобов’язань, за якими або не виплачуються %, або
занадто обтяжливі боргові зобов’язання у нові зобов’язання, які
поліпшують стан позичальника у фін. плані або з точки зору перспективи.
Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих
зобов’язань чи до отримання нових позик. За своїм функціонал. змістом
конверсія поділяється на 3 типи: • переведення боргу в місцеву валюту
(свопи борг/акції, борг/ борг, борг/ресурси на цілі розвитку); • прямий
обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий
борг/фінансова реструктуризація); • прямий обмін на товари (свопи
борг/товари, борг/експорт). Конверсія боргу виконує такі функції:
управління заборгованістю та стимулювання інвестицій.

21. Валютна система та її види. Валютна сист. — форма організації та
регулювання валютних відносин, яка закріплена нац. законодавством або
міжн. угодами. Валютну сист. можна розглядати з екон. та орг.-прав.
погляду. З екон. погляду валютна сист. — це сукупність валютно-екон.
відносин, що історично склалися на основі інтернаціоналізації госп.
зв’язків. З орг.-прав. погляду — держ.-правова форма організації
валютних відносин країни, що склалася історично на осн.
інтернаціоналізації госп. зв’язків і закріплена нац. законодавством з
урахуванням норм міжн. права. Розрізняють національну, регіональну і
світову валютні системи. Раніше виникла нац. валютна сист. Нац. валютна
сист. — сукупність валютно-екон. відносин, за допом. яких здійснюється
міжн. платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси
країни. Регіональна валютна сист. — це договірно-правова форма
організації валютних відносин між групою країн (наприклад, Європейська
валютна система об’єднує 12 країн Європи). Регіональна валютна сист.
відображає особливості функціонування екон. відносин в окремих регіонах
світу. Світова та міжнародна валютні сист. — це форми організації міжн.
валютних (грошових) відносин, що історично склалися та закріплені
міждерж. домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів,
міждерж. органів, за допом. яких здійснюється взаємний
платіжно-розрахунковий оборот у межах світ. госп.

22. Світова валютна система, її функції та головне завдання. Світова
валютна сист. — це форма організації та регулювання валютних відносин,
які закріплені в міжн. угодах та обслуговують міжн. рух товарів і
факторів виробництва. Світова валютна сист. виникла в середині XIX ст.
одночасно з. розвитком міжн. екон. відносин. Функції світової валютної
системи: 1) сприяння розвитку товарообмінних операцій; 2) установлення
правил та механізмів для забезпечення оптимального співвідношення між
національними грошов. відносинами; 3) сприяння у здійсненні розрахунків
через систему фінансово-посередницьких закладів.

23. Порівняння основних елементів національної і світової (міжнародної)
валютних систем. Національна валютна система (Н), а Світова валютна
система (С).Елементи: Н – нац. валюта, а в С – резервні валюти, міжн.
рахункові валютні одиниці. Н – умови конвертування нац. валюти, а в С –
умови взаємного конвертування валют. Н – паритет нац. валюти, а в С –
уніфікований режим валютних паритетів. Н – режим курсу нац. валюти, а в
С – регламентація режимів валютних курсів. Н – наявність чи відсутність
валютних обмежень, валютний контроль, а в С – міждерж. регулювання
валютних обмежень. Н – нац. регулювання міжн. валютної ліквідності
країни, а в С – міждерж. регулювання міжн. валютної ліквідності. Н –
регламентація використання міжн. кредитних засобів обігу, а в С –
уніфікація правил використання міжн. кредитних засобів обігу.

24. Основні складові світової валютної системи та їх характеристика. До
осн. елементів світової валютної сист. належать: — міжн. валютна
ліквідність — це здатність певної країни забезпечити своєчасне погашення
своїх міжн. зобов’язань. Міжн. ліквідні ресурси включають такі елементи,
як золотовалютні резерви, резервні кредити в МВФ і розрахунки в СПЗ та
євро; — резервні валюти (золото й нац. валюти провідних розвинутих країн
світу, євро та СПЗ), міжн. розрахункові одиниці (євро та СПЗ); —
уніфікований режим валютних паритетів; — регламентація режимів валютних
курсів; — світовий грошовий товар (приймається кожною державою
самостійно як еквівалент вивезеного з неї багатства та для
обслуговування МЕВ; міжнародним грош. товаром можуть бути резервні
валюти); — міждержавне регулювання валютних обмежень; — уніфікація
правил використання міжн. кредитних засобів обігу; — режим світових
валютних ринків і ринків золота; — міжн. орг., які здійснюють міждерж.
валютне регулювання.

25. Валюта та її класифікація. Валюта в широкому розумінні означ.
будь-який товар, який здатен виконувати грош. функцію засобу обміну на
міжн. ринку, а у вузькому — це наявність грош. маси, яка циркулює від
одних рук до інших у формі грош. банкнот або монет. Валюта поділ.
залежно від її належності на: • нац. валюту (узаконений платіж. засіб на
терит. певної країни); • іноз. валюту (платіж. засіб ін. держав, який на
підставі закону або без таких підстав використовується на терит. певної
країни); • кред. та платіж. засоби (виражаються в іноз. грош. одиницях і
використовуються в міжн. розрахунках); • регіональна грош. одиниця та
платіж. засіб. Класифікація валют здійснюється за певними ознаками, а
саме: • за статусом валюти — нац. та іноз. валюти; • за сферою
застосування: нац., міжн., регіональна, СПЗ (спеціальні права
запозичення) і євро; • за ступенем обігу на світ. валютному ринку:
головна, другорядна і екзотична; • за режимом застос.: вільно
конвертована валюта (широко викор. для здійснення платежів за міжн.
операціями та продається на голов. валютних ринках світу (австралійські
$, англійські фунти стерлінгів, датські крони та ін.); частково
конвертована або вільно конвертована валюта ( широко не викор. для
здійснення платежів за міжн. операціями та не продається на гол.
валютних ринках світу); неконвертована валюта (це така нац. валюта, яка
функціонує тільки в межах країни та не обмінюється на іноз. валюти); •
відносно курсів ін. валют: сильна (тверда)(валюта, яка характеризується
стабільним вал. курсом, що відповідає осн. макроекон. закономірностям) і
слаба (м’яка); • за матер.-речовою формою: готівкова і безготівкова; •
відносно валютних запасів країни: резервна (нац. валюта провідних країн
світу, що накопичується центр. банками ін. країн як резерв коштів для
міжн. розрахунків) та ін.; • за видами валютних операцій: валюта ціни
контракту, валюта платежу, валюта кредиту, валюта клірингу, валюта
векселя; • за принципом побудови: «кошикового» типу (екю) та звичайна.

26. Конвертованість валюти. Види конвертованості валют. Конвертованість
вал. — це здатність резидентів та нерезидентів вільно, без обмежень
здійсн. обмін нац. валюти на іноз. та використ. іноз. валюту в угодах з
реал. і фін. активами. Різниця між ступенем конвертованості вал.
залежить від обмежень уряду на валют. ринку. З погляду типів міжн.
операцій, які відбиваються в платіж. балансі країни (ПБ за поточ.
операціями або за операціями з капіталом), валюта може бути
конвертованою за поточ. операціями чи за операціями з капіталом або
повністю конвертованою. Конвертованість за поточ. операціями — це
відсутність обмежень на платежі та трансфери за поточ. міжн. операціями,
які пов’язані з торгівлею тов. та посл., міждерж. переказами тощо. Такі
обмеження можуть набувати різних форм у різних країнах: від розподілу
іноз. валюти між імпортерами у формі індивідуал. квот для кожної окремої
фірми або генерал. квот, що визначають макс. обсяг іноз. валюти, який
уряд готовий виділити для сплати імпорту в поточ. періоді, до різних
адміністр. вимог. Тому залежно від чинного режиму вал. курсу
конвертованість за поточ. операціями буває жорсткою, коли нац. валюта
має фікс. курс відносно іноз. валюти, та м’якою, коли нац. валюта має
плаваючий курс відносно іноз. валюти. Конвертованість за капітал.
операціями — відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжн.
операціями, які пов’язані з рухом капіталу (прямі й портф. інвест.,
кредити та капітал. гранти). Осн. такими обмеженнями можуть бути:
обмеження об’єктів прям. іноз. інвестицій окремими галузями екон.,
заборона на купівлю резидентами іноз. цін. пап. тощо. Повна
конвертованість — це відсутність будь-якого контролю та обмежень за
поточ. і капітал. операціями. Повна конвертованість передбачає також
відсутність обмежень на експ. та імп. тов. і посл., які можуть впл. на
їх ціну. Внутр. конвертованість — право резидентів здійснювати операції
в країні з активами, які деноміновані в іноз. валюті. Внутр.
конвертованість охоплює як поточ., так і капітал. операції, але не
передбачає паралельного обігу кількох валют. Зовн. конвертованість —
право резидентів здійснювати операції з іноз. валютою з нерезидентами.

27. Купівельна спроможність валюти. Золотий та валютний паритет. Зол.
паритет – співвідношення валют за їх офіц. зол. вмістом. Валютний
паритет — співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в
законодавч. порядку на підставі офіц. вмісту золота в 1-ці валюти, або
СПЗ, або однієї зі світ. твердих валют (чи кошика валют). Валютний
паритет є підставою для визнач. вал. курсу. Базою вал. курсу до середини
70-х років був офіц. зол. паритет валют. Унаслідок Ямайської валютної
реформи 1976- 1978рр. юридично була оформлена відмова країн від зол.
паритетів як основи вал. курсів. З 1975р. МВФ не публікує даних про зол.
вміст валют. Це пов’язано з тим, що офіц. зол. паритет утратив реальне
екон. значення. Нині основою визначення вал. курсів є співвіднош.
купівел. спроможн. нац. валют. Купівельна спроможність (сила валюти) –
виражається як сума тов. та посл. які можна придбати за певну грош.
одиницю і визначається у порівнянні з баз. періодом. Паритет купівел.
спроможності (ПКС) – співвідношення купівел. спроможностей 2 чи більше
валют відносно певного набору (кошика) тов. і посл. Теорія паритету КС
валюти – швед. економіст Густав Кассель (1866-1944) – сьогодні
відбувається її 2-ге народження – Кассель запропонував викор. ПКС у
міжн. валютній політиці. Цей показник мав розраховуватись на базі
середньо зваж. товарних цін і використовуватись у валютному обміні,
зовн. тор., при наданні кредитів. Сьогодні перерахунок нац. показн.
вир-цтва продуктів на душу насел., продуктивності праці, рівнів з/п в
різних країнах і регіонах світу у $ ($ – загал. еквівалент) здійснюється
на базі паритетів ПКС. Визначено відносно стабільний набір споживчих
благ, їх вага в купівельному кошику (хоча він потребує періоди.
перегляду). Цей набір оцінюється спочатку в нац. валютах відпов. до
внутр. цін, потім ці вартості зіставляються і на цій основі
вираховується доларова ціна фунта стерлінгів, євро та інших валют. Так
складається натурал., або природний, курс валют. Сьогодні, за даними МВФ
і СБ, розраховуються на основі натурал. курсів, переведених у $, валові
продукти країн світу.

28. Валютний курс: сутність, види, функції, багатофакторність. Валютний
курс — “ціна” грош. одиниці однієї країни, виражена в іноз. грош.
одиницях чи міжн. валют. одиницях, коефіцієнт перерахунку однієї валюти
в ін., що визначається співвідношенням поп. та пропоз. на валют. ринку.
Розрізняють такі види валют. курсів: 1) за способом регулюв.: фікс. вал.
курс, мінливий вал. курс (коливається в межах коридору) і плаваючий курс
(змінюється залежно від ринкового поп. та пропоз.); 2) за видами ринку:
поточ. курс SРОТ (ТОD і ТОМ), форвардний курс, ф’ючерсний курс і
ринковий та розрахунковий (фіксінг центр. банку) середньо зваж. курс по
торгах. Валют. курс виконує осн. функцію і додат. Осн. функція валют.
курсу — це оцінювання порівняльної вартості валюти. Додат. функція
валют. курсу полягає в тому, що формування на постійній основі звітних
даних щодо валют. курсу дає уявлення про співвідношення поп. та пропоз.
на валюту (якщо курс формується на ринкових засадах) на валют. ринку. А
також він забезпечує взаємний обмін валютами під час торгівлі тов.,
посл. та під час руху капіталів і кредитів і використовується для
періодичної переоцінки рахунків компаній та банків в іноз. валюті.
Валют. курс виступає інструментом аналізу й прогнозу, але тоді, коли
існує певний набір історик. даних. Багатофакторність вал. курсу —
відображає зв’язок вал. курсу з ін. екон. категоріями: вартістю, ціною,
грошима, %, платіж. балансом і т. д. При цьому вони тісно
переплітаються, а вирішальними стають певні фактори: ? темп інфляції; ?
стан платіж. балансу; ? різниця % ставок у різних країнах; ? діял.
валютних ринків та спекулятивні валютні операції; ? ступінь використання
визначеної валюти на євроринку та і міжн. розрахунках; ? прискорення чи
затримка міжн. платежів; ? ступінь довіри до валюти на нац. та світ.
ринках; ? валютна політика.

29. Характеристика основних теорій регулювання валютного курсу. Теорії
регулюв. вал. курсу виконують 2 функції: ідеологічну (спрям. на
обґрунтув. життєздатності ринкової екон.) і практичну (розроблення
методів регулюв. вал. курсу як складової валютної політ.). Загал. рисами
усіх теорій є заперечення теорії труд. вартості, вартісної основи вал.
курсу, товарної природи грошей. Є такі осн. теорії регулюв. вал. курсу:
Теорія ключових валют відображала політику гегемонії $ на противагу
золота. Вона баз. на золоті та на двох резервних валютах і зобов’язувала
країни-члени МВФ проводити валютну інтервенцію з метою підтримання $. Ця
теорія всі валюти поділяла на ключові ($, ?), тверді та м’які, а також
утверджувала лідируючу роль $ (на противагу золоту) та орієнтувала
валют. політику всіх країн на $ і підтримування його як резервної
валюти. Теорія регульованої валюти виникла під впл. світ. екон. кризи
1929—1933 рр. Є 2 напрями теорії. 1 — це теорія рухливих паритетів, ідея
– стабілізувати споживну вартість грошей шляхом маневрування золотим
паритетом грош. одиниці і зниж. курс нац. валюти з метою впл. на ціни,
експорт, вир-тво та зайнятість у країні, для боротьби за зовн. ринки. 2
— теорія курсів рівноваги, яка підміняє паритет купівел. спроможності
поняттям «рівноваги курсів». Ідея – нейтральним є такий вал. курс, який
відповідає стану рівноваги нац. екон. Західні економісти розглядали вал.
курс як втілення менових пропорцій, які залежать від поп. на валюту та
її пропоз. Теорія фікс. паритетів та курсів віддавала перевагу режиму
фікс. паритетів та передбачала їх зміни лише в тому разі, коли існує
стан нерівноваги платіж. балансу. Вважали, що фікс. паритет не може бути
засобом регулюв. платіж. балансу, оск. зміна вал. курсу не є
визначальним фактором регулюв. зовн. торгівлі країни. Теорія плаваючих
вал. курсів базувалася на монетар. поглядах, згідно з якими вал. курс
повинен вільно коливатися під впл. ринкових регуляторів, обґрунтовувала
режим плаваючих вал. курсів та окреслювала його осн. позит. моменти:
вал. ринок визначає курсове співвіднош. валют, режим плаваючих вал.
курсів, стимулює розв. світ. торгівлі, сприяє автомати. вирівнюванню
платіж. балансу та вільному вибору країною моделі нац. екон. устрою без
зовн. втручання. Нормативна теорія пояснює дію вал. курсу як допоміж.
інструменту регулюв. екон. поряд з адміністр. втручанням держави у
валютну політ. Вал. курс повинен базуватися на угодах та паритетах, які
встановлюються міжн. орг. Теорія паритету купівельної сили: курси
будь-яких 2 валют мають пристос. один до одного відпов. до зміни рівнів
цін у цих 2 країнах. Теорія має досить обмежені прогностичні можливості,
дає уявл. про передумови довгостр. поведінки вал. курсів, але не може
пояснити мінливості курсів протягом коротких термінів. Теорія попиту на
активи наголош. на тому, що найважл. чинником, що впл. на попит на
внутр. (нац.) та іноз. грош. кошти (розглядається безготівк. форма грош.
коштів), є очікуваний дохід на ці активи стосовно один одного. Очікув.
дохід на депозит певн. валюти у переведенні на іноз. валюту склад. з %
ставки цієї валюти та її очікуваної ціни (+) або знецінення (-). Теорія
%-го паритету: %-ний арбітраж мусить пристос. до різниці % ставок обох
країн доти, доки він не досягне значення рівноваги, за якої вже не буде
вигідно змінювати форму активу (конвертувати $ в євро, і навпаки).

30. Міжнародна валютна ліквідність та її основні компоненти. Міжн. вал.
ліквідність (МВЛ) -забезпеченість міжн. торгово-екон. і кред.-фін.
відносин взаємоприйнятними для країн-партнерів платіж. коштами. Хар-зує
здатність існуючої валютної сист. безперервно здійсн. розрахунки між
країнами за допомогою міжн. платіж. засобів. Розглядається як: •
Здатність країни (чи групи країн) забезп. своєчасне погашення своїх
міжн. зобов’язань прийнятними для кредитора платіж. засобами •
Сукупність джерел фінансув. та кредитув. світового платіж. обігу. •
Сукупність усіх платіж. інструментів, які можуть бути викор. у міжн.
розрахунках. МВЛ визначається відношенням золотовалютних резервів центр.
банків країн світ. співтовариства (BP) до загальної суми річного імпорту
тов. та посл. (IP): МВЛ=ВР:ІР *100%. Осн. компоненти МВЛ • Офіційні
золоті резерви країни – запаси золота у злитках та монетах • Валютні
резерви країни – іноз. валюта резервна для міжн. розрахунків • Резервна
позиція в МВФ (право країни – члена на автоматичне отримання безумовного
кредиту в іноз. валюті в межах 25% від її квоти ) • Розрахунки в СДР та
євро. Стан МВЛ виражається такими показниками: 1. Якість резервів, що
визначається часткою золота у ліквідних резервах, темпами знецінення
резервних валют, динамікою їхнього курсу та попиту на них на світ.
ринках, зовн. заборгованістю країн-емітентів резервної валюти; 2.
Відповідність обсягу резервів потребам у них, що визначається к-стю
ліквідних резервів порівняно з обсягом міжн. операцій певної країни,
сальдо платіж. балансу, в тому числі поточного, зовнішнім боргом, рухом
короткостр. і довгостр. капіталів. МВЛ виконує такі головні функції: ?
виступає засобом міжн. платежів, що викор-ються гол. чином для покриття
дефіциту платіж. балансу; ? є засобом валютних інтервенцій.

31. Криза валютної система: поняття та види. Приклади криз світової
валютної системи. Криза світ. валютної сист. — загострення валютних
суперечностей, різке порушення її функціонув., що проявл. у
невідповідності структурних принципів організації світ. валют. механізму
зміненим умовам вир-цтва. Це поняття виникло у зв’язку з кризою Першої
світ. валютної сист. Криза золотомонетного стандарту тривала 10 років
(1913—1922), Генуезька валютна сист. існувала вісім років (1929—1936),
Бреттон-Вудська— 10 років (1967—1976). Криза світ. валютної сист. веде
до скасування старої валютної сист. та заміни її новою, яка забезпечує
відносну валютну стабілізацію. Види вал. криз: Локальні вал. кризи —
уражають окремі країни чи групу країн навіть в умовах відносної
стабільності світ. валютної сист. (Після Другої світ. війни періодично
виникали локальні вал. кризи у Фран., Великобр., Італії та в ін.
країнах.) Циклічні вал. кризи є проявом екон. криз. Спеціальні вал.
кризи викликані інш. факторами: криза платіж. балансу, надзвич.
обставини тощо. Прикладами є європ. вал. криза 1992-1993 рр., вал. криза
в Пд..-Сх. Азії 1997-1998 рр.

32. Етапи еволюції світової валютної системи та їх характеристика.
Історія валютних сист. свідчить, що їх класифікація здійснюється за
ознакою резервного активу, тобто активу, за допом. якого можна врегулюв.
дисбаланси в міжн. розрах.. За цією ознакою стандарти вал. систем поділ.
на золотий, золотодевізний та девізний. Також світова валютна сист.
пройшла такі етапи: Паризька, Генуезька, Бреттон-Вудська та Ямайська
системи. Сист. золотого стандарту виникла у середині XIX ст. після пром.
революції в капіталіст. країнах на базі золотого монометалізму. Вона
була породжена необхідністю забезп. торг. розрахунки між великими
пром.розвинутими країнами того часу в Європі й у Пн.Амер. Юридично вона
була оформлена міждерж. угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка
визнала золото єдиною формою світ. грошей. Водночас сист. золотого
стандарту мала й істотні недоліки. Вона була занадто жорсткою,
недостатньо еластичною та дорогою, тому що залежала від рівня видобутку
монетарного товару. Зазначені недоліки стали причиною заміни після Перш.
світ. війни золотого стандарту золотовалютним (золотодевізним). Сутність
останнього зводилася до того, що поряд із золотом функцію міжн. платіж.
засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Платіж.
засоби в іноз. валюті, які використовувалися в міжн. розрахунках,
називали девізами. Інституційна сист. золотодевізного стандарту була
заснована рішеннями міжн. Генуезької конференції, що відбулася у 1922 р.
У період світ. екон. кризи 1929-1933 рр. із крахом золотодевізного
стандарту єдина світ. валютна сист. перестала існувати. Вона розпалася
на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в
жорстку конкуренцію між собою (девізна система). Таких регіонал. блоків
сформувалося 3: ?-вий, $-вий та золотий. Внаслідок структурний змін у
світ. сист. сформувалася Ямайська вал. сист., яка проголосила повну
демонетизацію золота та запровадила плаваючі вал. курси.

33. Паризька валютна система: період функціонування та структурні
принципи. Перша валютна сист., яка стихійно сформувалася в XIX ст. після
пром. революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного
стандарту. Юридично оформлена міждерж. угодою на Паризькій конференції в
1867 р., яка визнала золото єдиною формою світ. грошей. За цих умов не
існувало відмінностей між нац. та світ. валютними сист. (тільки монети
приймались до платежу за своєю вагою). Структурні принципи: • Основа —
золотомонетний стандарт. • Кожна валюта мала свій золотий вміст •
Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так
і за межами нац. кордонів. • Зливки вільно обмінюв. на монети; золото
вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжн. ринках. • Органи
валютн. контролю проводили політику регулюв., її осн. мета — забезп.
стабільності валюти і зовн. рівновага. • Обмінний вал. курс нац.
(паперових) грошей розрах. на основі співвіднош. їх золотого вмісту
(масштабу цін), що установлювався державою. • Країни, що дотримувалися
золотого стандарту, мали забезп. жорстке співвіднош. між наявними
запасами золота й к-стю грошей, що перебувала в обігу, а також вільну
міграцію золота — його експорт та імпорт. У 1913 р. провідну роль у
міжн. розрахунках відігравав ? — 80 %. З кінця XIX ст. простежується
тенденція до зменш. долі золота в грош. масі (у США, Фран., Великобр. з
28% у 1872 р. до 10% у 1913 р.). Міжн. розрахунки здійснювались,
головним чином, з використанням переказних векселів, виписаних у нац.
валюті, переважно в англ. Ця сист. існув. до 1922 р.

34. Генуезька валютна система: період функціонування та структурні
принципи. Друга світ. валютна сист. юридично оформлена міждерж. угодою
на Генуезькій міжн. екон. конференції в 1922 р. Принципи: • Основа —
золото й девізи (іноз. валюти для міжн. розрахунків). Грош. системи
30-ти країн базувались на золотодевізному стандарті. • Збережені золоті
паритети. Конверсія валют у золото почала здійснюватись не тільки
безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноз.
валюти (Німеччина та ще 30 країн). • Відновлений режим вільно змінних
вал. курсів. • Валютне регулюв. проводилось у формі активної валютної
політ., міжн. конференцій та нарад. У 1922—1928 рр. настала відносна
валютна стабілізація, її ненадійність полягала в тому, що замість
золотомонетного стандарту було введено урізані форми золотого
монометалізму. Процес стабілізації валют розтягнувся на кілька років, що
створило умови для валютн. війн. Методи валютної стабілізації визначили
її хиткість. Стабілізацію валют було проведено за рах. іноз. кредитів.
США, Великобр. та Фран. використ. важкий валютно-екон. стан низки країн
для нав’язування їм обтяжливих умов міжуряд. позик. Під впл. закону
нерівномірності розв. після Першої св. війни валютно-фін. центр
перемістився з Зах. Європи до США. Валютна стабілізація закінчилася
кризою. У цей період почали формув. регіонал. валютні угрупування —
валютні блоки: ?-вий, $-вий та золотий. Хар-ним було те, яка курс
залежних валют прикріплювався до валюти країни, що керувала
угрупованням; забезпеченням залежних валют були її казначейські векселі
й облігації держ. позик; міжн. розрахунки країн, що входили до блоку,
здійснювалися у валюті країни — гегемона, їхні валютні резерви
зберігалися в цій країні. Під час Другої св. війни на базі валютних
блоків створили валютні зони, що були вищою формою регіонал. валютних
об’єднань (британського ?, $ США, фр. франка, португ. ескудо, іспан.
песети, голланд. гульдена). Друга св. війна привела до поглибл. кризи
Генуезької валютної сист. і її заверш. у 1944 р.

35. Бреттонвудська валютна система: період функціонування, основні
принципи. Оформлена внаслідок кризи поперед. сист. на валютно-фін.
конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США) у 1944 р., де було створено МВФ та
прийнято його Статут. Осн. принципи: • Золотодевізний стандарт, основою
якого є золото та дві резервні валюти — $ США та ?. • Форми викор.
золота як основи світ. валютної сист.: — збережено золоті паритети
валют, у МВФ уведено їхню фіксацію; — золото — міжн. платіж. та
резервний засіб; — $ прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус
головної резервної валюти; — для цього ж казначейство США продовжувало
розмінювати $ на золото іноз. центр. банкам і урядовим установам за
офіц. ціною, установленою в 1934 р., виходячи з золотого вмісту своєї
валюти. • Установлений режим фікс. вал. курсів: ринковий курс валют міг
відхилятися від паритету у вузьких межах (±1 % за Статутом МВФ чи ±0,75
% за Європейською валютною угодою). • Уперше в історії створено міжн.
валютно-кред. організації: МВФ і МБРР. • Заборона вільної
купівлі-продажу золота. Післявоєн. розв. системи хар–вся новою
розстановкою сил у світ. госп. США стали лідером, частка країн Зах.
Європи в пром. вир-цтві впала. Панувала доларова гегемонія США. Але
багато країн Лат. Амер. та Зах. Європи практикували множинність вал.
курсів — диференціацію курсових співвіднош. валют за видами операцій,
товарн. групами регіонами. Загострення протиріч між інтернац., глобал.
характером МЕВ та використанням для їхнього здійснення нац. валют, які
схильні до знецінення (переважно $), призвело до кризи Бреттонвудської
валютної сист. (1967—1976 рр.). Валютна криза збігалася з енергетичною
та світ. екон. кризами і закінчила своє існування в 1978 р.

36. Характеристика Ямайської валютної системи. Угоду було укладено
країнами—членами МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. і ратифіковано
більшістю членів у квітні 1978 р. Було внесено зміни до Статуту МВФ.
Принципи: ? Уведено стандарт СДР (спеціальні права запозичення) замість
золотодевізного стандарту. (Угоду про створення цієї нової міжн. рахунк.
валютної одиниці (за проектом О. Еммінгера) було підписано
країнами-членами МВФ у 1967 р. Перші зміни Статуту МВФ, пов’язані з
випуском СДР, набрали чинності з 28 липня 1969 р.) ? Юридично завершено
демонетизацію золота: відмінено його офіц. ціну, золоті паритети,
припинено розмінювання $ на золото. ? Країни отримали право вибирати
будь-який режим вал. курсу (режим плаваючих вал. курсів). ? МВФ, який
зберігся на уламках Бреттонвудської сист. закликав посилити міждерж.
валютне регулюв. ? Розвиток за принципами поліцентризму (підпорядкування
централіз. регул. діям і має досить розв. сист. регіонал. валютн.
структур). Проблеми Ямайської валютної системи: ? втрата доларом
монопольної ролі; ? проблема багатовалютного стандарту; ? проблема
золота; ? проблеми режиму плаваючих вал. курсів. Проблеми Ямайської
валютної сист. породжують об’єктивну необхідність її подальшого
реформування. Потрібні пошуки шляхів стабілізації вал. курсів, посилення
координації валютно-екон. політики провідних країн. Суперництво 3-х
центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність
Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжн. (регіонал.)
валютну сист. для стимулювання процесу екон. інтеграції.

Європ вал система : пон, принц, хар-ка.

Основн метою створ цієї системи було сприяння забезпеч загальної європ
ек, у тому числі і вал, інтеграції. У рамках цієї системи діяла власна
міжнар кредитно-розрах-ва одиниця екю, курс якої визначається через
стандартний кошик валют країн ЄС.

Це міжнар (рег) валютна система— сукупність ек відносин, пов’язана з
функціонув валюти в межах ек інтеграції; державно-правова форма
організації валютн відносин країн «Загального ринку» для стабілізації
валютних курсів і стимулюв інтеграційних процесів, підсист Ямайської
світ вал системи.

Принц:• Система базувалася на ЕКЮ — європ вал одиниці. Умовна вартість
ЕКЮ визнач методом валютн кошика, який охоплював валюти 12.країн ЄС.
Доля валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупн ВВП
держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарооб та участі в короткостр
кредитах підтримки. Використ золота як реального резервн активу.• Режим
вал курсів базується на спільн плаванні валют у формі «європ валютн
змії» у встановл межах взаємних коливань • Міждерж рег вал регулюв
здійсн наданням центр банкам кредитів для покриття тимчасов дефіциту
платх балансів і розрахунків, пов’яз з валютн інтервенц.

Досягнення ЄВС: • Успішний розвиток ЕКЮ (набула деяких рис світової
валюти, хоча не стала нею в повному розумінні). • Режим узгодж коливання
вал курсів у вузьких межах. ?Відносна стабілізація валют. ?Об’єднання
20% офіц золото-долар резервів. ?Розвиток кредит-фінансо мех-му підтр
країн-членів. ?Міждерж й елементи наднац регулюв ек-ки.

Недоліки ЄВС: ?Періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за
1979-1993рр.). ?Значна структурна нерівновага економіки країн-членів,
відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані
платіжного балансу. ?Небажання країн-членів передавати свої суверенні
права наднаціон органам.?Приватні ЕКЮ не були пов’язані з офіц ЕКЮ,
єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю. Випуск ЕКЮ «скромно»
вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє
право використов ЕКЮ для погаш взаємної заборгов розширено з 50 до 100%.
?Вплив зовн факторів дестабілізує систему.

Європ-й ек та вал-й союз. План «Делора» та «Маастр Угода».

Європ-й ек та вал-й союз – це найв сходинка процесу Європ інтеграції.
Це усунення всіх бар’єрів в русі капіталу, товарів; введення єдиної
валюти; провед єдиної валютн монетарн політики; створення єдиного Центр
Банку; координація політики країн в різних сферах (екологія, тероризм,
«брудні гроші»). Причини створ: інтеграція світов фінансових ринків,
потреба в координації грошово-валютн політики країн.

Створення Європ співт-ва розпочал з 1 січня 1958 р. на основі підпис
Римської угоди у березні 1957 році ФРН, Франція, Італія, Бельгія,
Нідерланди, Люксембург. Римська угода 1957р. не передбачала створення
європейської валютної системи. Вона містила лише загальні положення щодо
координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для
цього консультативного органу – Валютного комітету.

1967р.- започаткувалася процедура консультацій на випадок зміни валютних
курсів і було створено Комітет управл центр банків. На фоні майже
перманентної валютної кризи розпоч формув Європе вал системи. Грудень
1969 року – Конференція керівників держав та урядів Європейського
співт-ва у Гаазі. Було визначено поетапне створ ек та вал союзу.

1971р. – країни ЄС прийняли програму поетапн створення ек та вал
союзу до 1980р. (“план Вернера”, який передбач створ союзу в три етапи.
З 1973р. до Європ співт-ва приєдн Великобр, Ірландія, Данія. 1978р. –
Європ радою було прийнято ріш про створення Європ валютної системи.
1979р. була створена Європ вал система. 1981р. – до Європ співт-ва
увійшла Греція. 1986р. – до Європ співт-ва увійшли Португалія та
Іспанія, потім Австрія, Швеція, Фінляндія.

«План Ж. Делора» — програма створення політичного, економічного та
валютного союзу в квітні 1989 р. Економ. Вал союз складався з двох
блоків: ВС – валютний простір, ЕС-економічний союз: Створення загального
(інтегрованого) ринку, Структурне вирівнювання відсталих зон та
регіонів, Координація економічної, бюджетної, митної політики для
стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження
дефіциту державного бюджету та вдосконалення методів його покриття,
Заснування наднаціонального Європейського валютного інституту в складі
керівників центральних банків і членів директорату для координації
валютної політики, Єдина валютна політика, уведення фіксованих валютних
курсів і колективної валюти — ЕКЮ, Створення до 2000 р. політичного
союзу ЄС.

На основі плану Делора була розробл та підписана Маастріхтська угода –
лютий 1992 р. — підписаний; листопад 1993 р. — ратифіков і набрав
чинності (12 країн). Три етапи формув ЄВС: Перший етап (1 липня 1990 р.
— 31 грудня 1993 р.) — становлення економічного й валютного союзу ЄС
(ЄВС). Усунуто всі обмеження на вільний рух капіталів всередині та між
ЄС та третіми країнами, забезпечення зближення показників економічного
росту. Другий етап (1 січня 1994 р. — 31 грудня 1998 р.) — підготовка
країн-членів до введення ЄВРО. Створення Європейського монетарного
інституту, заборона підтримки діяльності держ. Сектору шляхом надання
кредитів центральними банками, відміна преілейованого доступу держ.
Підприємств до коштів фінансових інститутів. Дефіцит бюджету не має
перевищувати 3% ВВП, якщо держ. Боргу не вище 60% ВВП. Третій етап
переходу до нової валюти (1999—до сьогодні рр.) — ЄВРО стає заг грош
одиницею, нац валюта до 2002 зберігається як паралельна грошова одиниця.
Починає діяльн ЄСЦБ.

Сценарій переходу до ЄВРО: 1. 3 1 січня 1999 р. — тверда фіксація курсів
валют країн зони ЄВРО до ЄВРО для перерахунків, 2. 3 1 січня 2002 р. —
випуск в обіг банкнот та монет ЄВРО, паралельний обіг з нац-ми валютами
країн-членів, обмін останніх на ЄВРО. 3. 3 1 липня 2002 р. — вилучення з
обігу нац-х валют та повний перехід господ обороту країн-членів на ЄВРО.

Основні інструм політики ЄЦБ (Європ центр банку): таргетування; установл
меж коливань основних проц ставок, зокрема для їхнього зближ по всій
зоні ЄВРО; операції на відкрит ринку; установл мінім резервн умов для
банків. Регламентовані також взаємовідн «зони ЄВРО» з іншим світом. На
єдину валюту переходять поки що 11 з 15 країн ЄЄ. Установл механізм
регулюва валютних курсів між ЄВРО та валютами, що залишилися в націон
підпорядкуванні, — механізм «МВК-2»

Критерії конвергенції для участі в Євро-зоні.

Конвергенція – це зменш розриву, тобто зближення показників ек розвитку
між державами.

Для успішного функціонування економічного та валютного союзу ЄС дуже
важливим є досягнення високого ступеня стійкої конвергенції, що
виражається у дотриманні низького рівня інфляції, здорових державних
фінансів, а також стабільності курсів національних валют.

З цією метою від країн, зацікавлених у переході до нової валюти,
вимагалась їхня відповідність «критеріям конвергенції», сформульованим у
Маастрихтському договорі і додатку – Протоколі № 6.

Такими «критеріями конвергенції» визначені:

• досягнення високого ступеня стабільності цін, який визначається
рівнем інфляції за останні 12 місяців, що не має перевищувати більш ніж
на 1,5 процентних пункти середній рівень такого показника принаймні по
трьох країнах ЄС, що досягли найбільшої стабільності цін;

• стійкість фінансового стану уряду, яка вважається досягнутою при
державному бюджеті, вільному від надмірного дефіциту. Тобто дефіцит за
нормальних умов не повинний перевищувати 3% ВВП при співвідношенні
державного боргу до ВВП не більш ніж 60 %. Слід, однак, зазначити, що
Договір допускає певну гнучкість в оцінках даної відповідності приймаючи
до уваги вже досягнуту динаміку скорочення розбалансування бюджету та
(або) наявність виняткових і тимчасових факторів, що викликали таке
розбалансування;

• дотримання встановлених меж курсових коливань, що забезпечуються
механізмом валютних курсів (МВК) Європейської валютної системи,
принаймні протягом двох років і без наявності напруги у такому
дотриманні. Зокрема, країни-учасниці в цей період не повинні
девальвувати, за своєю ініціативою, курс національної валюти по
відношенню до валюти будь-якої іншої держави-члена ЄС;

• динаміка «зближення» досягнутого країною в рамках ЄС та її участі у
МВК, що відображається рівнем її довгострокових процентних ставок, який
за останні 12 місяців не повинний більш ніж на 2 процентних пункти
відрізнятися від середнього рівня цього показника принаймні по трьох
країнах ЄС, що домоглися найбільшої стабільності цін.

Статистичні дані, які використовуються для оцінки відповідності фінансів
країн-учасниць «критеріям конвергенції», готуються ЄК. При цьому ступінь
наближення у відношенні стабільності цін визначається за зведеними
індексами споживчих цін за останні 12 місяців. У відношенні стійкості
державних фінансів – за бюджетними показниками 1997 р. а наближення
довгострокових процентних ставок оцінюється рівнем прибутковості
державних облігацій (або тих цінних паперів, які можна з ними порівняти)
з терміном погашення в 10 років (крім Греції з терміном 5 років).

Механізми обмінних курсів .

Хоча формально перехід у третю стадію становлення ЕВС з 1 січня 1999 р.
відкритий для всіх держав-членів ЄС, з самого початку було
малоймовірним, що всі з них зможуть або захочуть перейти на євро. Тому
визначення майбутніх взаємовідносин між країнами «ins» і «pre ins» було
сфокусовано на необхідності розробки прийнятного механізму регулювання
обмінних курсів між євро і валютами, що залишаються в національному
підпорядкуванні.

Починаючи з 1996 p. ця тема розглядалася в ході регулярних дискусій у
Раді ЄС на базі узагальнюючих доповідей ЕКОФІН, ЄМІ та ЄК. Основні
елементи даного механізму були офіційно затверджені Радою Європ Союзу у
Дубліні 13-14 грудня 1996 р. Нарешті, Рада ЄС в Амстердамі 16-17 червня
1997 р. прийняла резолюцію, що визначає принципи і фундаментальні основи
для такого механізму, який одержав абревіатуру МВК-2 і підлягав введенню
в дію з 1 січня 1999 р. Ця резолюція потім була підтримана керівниками
центр банків усіх держав-членів Європ Союзу і підлягала оформленню у
вигляді спеціальної угоди щодо оперативн процедур функціонув МВК-2 між
нац-ми центр банками (НЦБ) і ЄЦБ.

Головною метою МВК-2 є підготовка країн «pre ins» для приєднання до
Євро-зони та сприяння зміцненню курсової дисципліни в ЄС. Участь в МВК є
офіційно-добровільною.

Побудова механізму МВК-2

В основі механізму МВК-2 лежить так звана «модель колеса зі спицями»
(hud and spokes), у якому євро відіграє роль центральної, «якірної
валюти» і розрахункової одиниці, а валюти країн «pre ins» зв’язані з нею
винятково на двосторонній основі. Відповідно, (на відміну від МВК-1) не
буде надалі застосовуватися і будь-яка визначена багатостороння сітка
паритетів цих валют.

Центральні курси і межі припустимих курсових коливань

Значення центральних обмінних курсів валют «pre ins» до євро мають
встановлюватися індивідуально з припустимим діапазоном коливань навколо
них ± 15 %. Конкретні значення цих курсів і меж визначаються за взаємною
згодою міністрів фінансів країн Євро-зони, ЄЦБ і міністрів фінансів та
керівників центральних банків країн-нечленів цієї зони, що беруть участь
у МВК-2, з традиційною присутністю ЄК. За тією ж процедурою на базі
прогресу в справі економічного зближення буде можливо і встановлення
більш жорстких зв’язків між євро й окремими валютами «pre ins». В свою
чергу, стійкість центральних курсів буде знаходитись під постійним
моніторингом, і всі учасники МВК-2 (а також ЄК) мають право ініціювати
конфіденційні консультації щодо їх коригування.

Керівництво МВК-2

Відповідальним за оперативне керівництво МВК-2 виступає ЄЦБ, який також
є і місцем координації валютної політики між Євро-зоною і «pre ins»,
включаючи можливі інтервенції на валютних ринках. При цьому економічний
і фінансовий комітет ЄС (який на третьому етапі ЕВС замінює колишній
ЕКОФІН) разом з ЄК має тримати під наглядом розвиток валютної і
фінансової ситуації в країнах «pre ins».

Інтервенції на валютних ринках та їх інструментарій

Інтервенції на валютних ринках у рамках МВК-2 будуть здійснюватися за
умови відхилення курсів валют, що беруть участь, за межі припустимих
курсових коливань, причому автоматично і без лімітів витрат коштів.
Однак вони можуть бути припинені, якщо буде небезпека для підтримки
орієнтирів стабільності цін, встановлених ЄЦБ і центральними банками
країн «pre ins». Зберігається можливість для скоординованих інтервенцій
також у випадках різких змін курсів валют, що беруть участь у МВК-2,
всередині припустимих меж коливань. При цьому, в цілому, зберігається й
існуючий нині інструментарій для валютних інтервенцій.

Механізм визн обмінного курсу на вал ринку є регламентованою часткою
участі держави і має назву режиму обмінного курсу. Існують
адміністративний та ринковий режими. Адміністративний режим виступає у
формі множини валютних курсів, тобто це наявність диференційованих
курсових співвідношень валют за різнимими видами операцій, товарними
групами та регіонами. Адміністративний реж викор як стаб захід в умовах
кризи ек для зниження рівня інф та для накопичення золовал резервів.
Зазвичай введення адмін режиму є тимчасовим. Ринкові мех поділяються на
три види: 1. Фіксований режим – це такий режим, за якого країни мають
прив”язаний або фіксований. Валюта країни фіксується з нульовим або дуже
вузьким відхиленням від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти.
Фіксований режим включає й такі механізми курсоутворення, як доларизація
і валютний паритет. Доларизація – це використання валют інших країн як
законноплатіжного засобу. Застосовується переважно малими країнами.
Валютний паритет – це такий валютний режим, за якого країни здійснюють
фіксацію національної валюти відносно іноземної, причому випуск
національної валюти повністю забезпечується запасами іноземної валюти.
2. Режим, за якого країни мають обмежену гнучкість курсів. 3. Режим з
підвищенною гнучкістю курсів. Курси валют можуть вільно рухатись,
змінюючись під впливом факторів попиту та пропозиції. Має режим
підкатегорії: – вільно плаваючий курс; – керовано плаваючий курс; – курс
валют, що періодично коригується.

Пакт стабільності й ек росту.

Передбачає надійність ек та вал зближення кр-членів, збереж в країнах
низьких бюджетн дефіцитів на стійкій основі. Це дозволяє: 1) утримувати
короткострок низькі % ставки, 2) викликає сприятливу реакцію з боку
ринків і забезпечує низькі довгострок ставки в рамках ЄВС, 3) скорочує
розміри держ боргу, 4) дозволяє урядам реструктуризувати витрати та та
спрямувати їх на забезп розвитку та зайнятості.

Пакт стаб та екон розвитку передбачає: *створення профілактичної системи
раннього попередження для виявлення та корекції бюджетних зборів,
*комплекс стримуючих правил, що створять тиск на кр-членів для
запобігання надмірних дефіцитів бюджетів прийняття ними власних заходів
для виправлення таких ситуацій.

Стр-ра пакту: 1) Резолюція Ради ЄС в Амстердамі, 2) Регламент РЄС про
посилення нагляду за дотриманням статей бюджету та координацію ек
політики та нагляду за їх здійсненням, 3) Регламент РЄС про прискорення
введення процедури контролю за надмірним дефіцитом і розв’язання
пов’язаних з цим питань.

Надійність ек і вал зближення країн-учасниць у рамках ЕВС має на увазі
збереж в них низьких бюджетних дефіцитів на стійкій основі. Така
бюджетна дисципліна допомагає утримувати короткострокові процентні
ставки на низькому рівні, тим самим скорочуючи навантаження на грошову
політику. Більш того, відповідальна бюджетна політика викликає
сприятливу реакцію з боку фінансових ринків і таким чином забезпечує
можливо більш низькі довгострокові ставки в рамках ЕВС. Та ж бюджетна
дисципліна, що скорочує відносні розміри державного боргу, зменшуючи
таким чином витрати на його обслуговування, дозволяє урядам
реструктурувати свої витрати і спрямувати велику їх частку на
пріоритети, пов’язані з забезпеченням економічного росту і зайнятості на
довгостроковій основі.

Усі ці міркування спонукали Раду ЄС у Дубліні в грудні 1996 р. погодити
та прийняти в порядку підготовки до євро так званий «Пакт стаб-ті й ек
росту». Відповідні правові документи, що забезпечують реалізацію Пакту
були погоджені і остаточно схвалені Радою ЄС в Амстердамі у липні 1997
р. Положення Пакту ніякою мірою не змінюють «прохідних критеріїв» для
участі в ЕВС, чи то в першій чи у наступних «хвилях» країн, що
приєднуються до нього. Більш того, він був погоджений на рівні ЄС у
цілому, хоча його повномасштабне застосув торкається лише країн-учасниць
Євро-зони. Конкретно, Пакт передбачає двоєдиний підхід до проблеми, а
саме створення профілактичної системи раннього попередж для виявлення і
корекції бюджетних збоїв перш, ніж вони призведуть до перевищення
бюджетним дефіцитом встановленої для нього стелі в 3 % ВВП, а також
комплексу «стримуючих правил», покликаних здійснювати тиск на
країни-учасниці з метою запобіг надмірних дефіцитів бюджету і прийняття
ними власних заходів для швидкого виправл такої ситуації у разі
виникнення.

«Пакт стабільності й ек росту» складається з трьох елементів:

1. Резолюції Ради Європ Союзу в Амстердамі, що містить тверді
зобов’язання держав-членів ЄС, ЄК і Ради ЄС реалізувати цей Пакт
своєчасно та точно і передбачає для них конкретні політичні орієнтири в
даній області.

2. Регламенту Ради ЄС про посилення нагляду за дотриманням статей
бюджету і координацією ек політ та нагляду за її здійсн, у відповідності
до якого країни-учасниці Євро-зони представляють у ЄК свої
стабілізаційні програми, що містять нац бюджетні орієнтири в середньостр
перспективі та іншу, пов’язану з цим, інформацію.

3. Регламенту Ради ЄС про прискор введення процедури контролю за
надмірним дефіцитом і роз’ясн пов’язаних з цим питань, де «Стримуючі
правила», що входять у Пакт, кодифіковані в Регламенті Ради ЄС по
роз’ясненню і прискоренню процедур усунення надмірного дефіциту бюджету,
передбачених Маастр договором.

Інституц структура ЄВС. ЄСЦБ та основні інструм його політики.

Інституціон-й механізм заключної стадії становлення ЕВС докладно
прописаний у Статуті Європ Системи Центр Банків, Статуті ЄЦБ і Статуті
його попередника – Європ Монетарн Інституту.

Основними елементами цього механізму є: Європ Система Центр Банків
(ЄСЦБ)

До складу ЄСЦБ входять ЄЦБ та націон центр банки держав-членів ЄС (НЦБ).
Однак центр банки тих держав-членів, які не беруть участь у ЕВС мають
спец статус в складі ЄСЦБ: вони можуть проводити незалежну валютну
політику у своїх країнах, але не можуть брати участь ні в процесі прийн
рішень щодо єдиної вал політ в межах Євро-зони, а ні в реалізації
відповідн напрямків цієї політики.

Основними завданнями ЄСЦБ є:• визначення та запровадження валютної
політики Співтовариства; • ведення операцій з іноземними валютами;•
утримання валютних резервів держав-членів та управління ними;• сприяння
здійсненню операцій платіжних систем.

Керівництво в ЄСЦБ здійснюється повноважн органами ЄЦБ: Керівною Радою,
Виконавч Коміт та Генер (Заг) Радою.

До складу Виконавчого Комітету входять Президент, Віце-президент та ще
чотири члени, відібрані серед визнаних фахівців, котрі мають досвід у
монетарній та банківській сферах.

Головні обов’язки Виконавч Комітету:• впровадження монетарної політики
згідно з напрямками та рішеннями, встановленими Керівною Радою ЄЦБ, а
також, в ході реалізації цієї політики, надання необхідних настанов
НЦБ;• здійснення повноважень, делегованих Керівною Радою ЄЦБ.

До складу Керівної Ради входять всі члени Виконавчого Комітету та
керівники НЦБ тих держав-членів, які є повноправними членами валютного
союзу. Головні обов’язки Керівної Ради:• визначення основних напрямків
та ухвалення рішень, необхідних для забезпечення виконання завдань,
покладених на ЄЦБ;• формування монетарної політики Співтовариства,
зокрема, рішень щодо проміжних цілей монетарної політики, ключових
відсоткових ставок; рівня резервів у ЄСЦБ, та визначення необхідних
напрямків їх реалізації.

До складу Генеральної Ради входять Президент, Віце-президент та
керівники НЦБ всіх держав-членів ЄС, як учасників валютного союзу, так і
не учасників. Генеральна Рада відповідає за виконання завдань, які
дістались ЄЦБ від ЕМІ і які ще залишилось виконати впродовж третього
етапу ЕВС (бо одна або кілька держав-членів може не входити до валютного
союзу).

Інструменти політики ЄСЦБ: 1) Наскільки це виявляється можливим і
прийнятним, ЄЦБ залучає нац центр банки при проведенні операцій,
необхідних для реалізації єдиної грошово-кредит та валютної політики
євро-зони.2)Система ЄСЦБ є незалежною. Виконуючи завдання, які входять
до компетенції ЄСЦБ, ні ЄЦБ, ні будь-який з НЦБ, ні члени їх керівних
органів не повинні звертатися за вказівками до якихось зовнішніх
установ, чи приймати такі вказівки. Інституції та органи Співтовариства,
а також уряди держав-членів не повинні намагатися вплинути на членів
повноважних органів ЄЦБ та НЦБ у виконанні ними своїх завдань.3) Також
ЄСЦБ виконує роль у здійсненні банківського нагляду та є досить
обмеженою – вона повинна лише вносити свій внесок в організоване
проведення відповідних заходів і може пропонувати свої рекомендації у
сферах дії застосованого тут зак-ва і порядку його застосув. 4) Участь у
капіталі базується на “ключі”, розрахованому відповідно до частки
валового внутрішн продукту кожної держави-члена та частки її населення у
Співтоваристві. 5) Внески кожного НЦБ встановлено у валютні резерви ЄСЦБ
є пропорц до частки даної країни у капіталі ЄЦБ. Натомість кожний нац
банк отримує від ЄЦБ кредит, сума якого дорівнює його внеску. 6)
таргутування; 7) операції на відкритому ринку; 8) встановлення мінім
резервних умов для банків.9) встановл меж коливань основних %х ставок,
зокрема для їх зближення по всій зоні ЄВРО.

Монетарна політика ЄС. Стабільність цін – основна мета монет політики.

Основна мета Європ Центр Банку і монетарної політики, за яку він несе
відповідальність, визначається Договором, як підтримка стабільності цін.
Монетарна політика шляхом підтримки стабільності цін найкращим чином
сприяє покращ ек перспектив та підвищ стандартів і життєвого рівня
громадян в Європі.

Існує декілька шляхів, через які стабільність цін сприяє активізації
ек діяльності та підвищенню зайнятості:

1)стабільні ціни забезпечують прозорість зміни відносних цін, що дає
можливість фірмам та споживачам бути краще поінформованими при прийнятті
рішень щодо споживання та інвестицій, а це в свою чергу дозволяє ринку
розподілити ресурси більш ефективно та підвищити продукт-ть використ
ресурсів ек-ки в цілому. 2), зменшуються надбавки, пов’язані з
ризиковими колив % ставки, що є стимулом для інвестув. Така монетарна
політика сприяє ефективнрозвитку ринку капіталу і через збільш
інвестицій дає поштовх ек зростанню. 3) за стабільних цін менш ймовірно,
що індивіди чи фірми будуть ухилятись від продуктио використ ресурсів
для зменш впливу інфляції, тобто розміщувати гроші чи інші фінансові
капітали у товарно-матеріальні запаси, а не в інвестиції. 4) стабільні
ціни зменш протиріччя, коригують очікування та неправильні стимули, які
можуть спотворити поведінку агентів ек-ї діяльності у податковій та
соціальній політиках під час інфляції. 5) підтримка стабільності цін
запобігає несправедливому перерозподілу багатства і доходу, який виникає
під час різких коливань цін. Тобто стабільні ціни допомаг підтрим
соціальну єдність і політ стаб-ть.

Визначення стабільності цін ЄЦБ

Керівна Рада в 1998 p:”Стабільність цін визначається як зміна
Гармонізованого Індексу Споживчих Цін для країн Євро-зони на рівні нижче
2% за рік”. В той же час наголошується, що мова йде про середньостр
період, тобто короткостр коливання впродовж декількох тижнів чи місяців
є допустимими. Загалом, кількісна інтерпретація цінової стабільності має
сенс, оскільки це визначення робить більш прозорим та зрозумілим
застосування тих чи інших інструментів монет політики; дає громадськості
орієнтир, якого буде намагатись дотримуватися ЄЦБ; робить більш
прогнозов інфляційні очікування.

Гармонізов Індекс Споживч Цін (НІСР)

Керівна Рада ЄЦБ визначає стабільність цін в термінах змін Гармоніз
Індексу Споживчих Цін (НІСР) для країн євро-зони. Концептуальна робота
по визначенню НІСР проводилась Європ Комісією (Eurostat) в тісній
співпраці з національними статистичними інститутами. Активний вклад
внесли також Європ Монетарн Інститут (ЕМІ) та ЄЦБ. Стаб цін визнач як
зміна гармонізов індексу споживчих цін для країн Єврозони на рівні нижче
2% за рік.

Передавальн механізм монет політики. Осн елем монет стратегії. Стратег
монет політ щодо країн-кандид.

Передавальний механізм монетарн політики – процес впливу монетар політ
на економіку взагалі і на рівень цін. Осн його канали: 1. зміна політики
% ставок ЄЦБ, 2. зміна процедур доступності та отримання кредитів.

Зміни монетар політики впливає на фінансові ринки, ціноутвор та на
рівень обмінного курсу.

ЄЦБ не визначає процедуру приєднання, але впроваджує цю процедуру.

Моніторинг з боку ЄЦБ здійсн-ся в напрямках: 1. номін та реальне
зближення, 2. пристосув вал курсу, 3. зміцнення банк та фінанссекторів,
4. стратегія та провед монетарн політики, 5. лібералізруху капіталів, 6.
питання інфрастр ЦБ

Теоретичні та емпіричні дослідження довели, що заходи грошово-кредитної
політики впливають на економіку з деякою затримкою у часі – лагом, і
точну кількісну оцінку цього впливу дуже важко отримати на практиці.
Іншими словами, вплив монетарної політики на ціни є результатом дії
тривалих, змінних та часто невизначених факторів.

Основні елем-ти монет стратегії:

Головним елементом стратегії монетарної політики ЄЦБ є визначення
стабільності цін. Інші, не менш важливі елементи, які ще називають
“стовпи” або “колони” разом із метою становлять каркас стратегії ЄЦБ

Керівна Рада акумулює інформацію для прийняття рішень у сфері монетарної
політики Два стовпи (колони) стратегії – це інструментальні засоби для
проведення аналізу, необхідного для реалізації рішень грошово-кредитної
політики, спрямованих на досягнення основної мети і не є цілями або
завданнями самі по собі.

Оскільки існує велика кількість моделей інфляції, причому частина з них
основними факторами вважає грошові, а інша – фактори попиту/пропозиції,
витрат, очікування і т. ін., але жодна з моделей не є повною і
завершеною, то у процесі прийняття рішень було б нерозумно залежати від
єдиного показника. Цим пояснюється існування двох колон і взаємне
узгодження та перевірка даних між ними.

Перша колона – аналіз монетарних факторів, оскільки більшість
економістів погоджується, що інфляція є перш за все грошовим феноменом.
Джерелом рекомендацій для ЄЦБ щодо динаміки змін обсягу грошей (темпів
зростання грошового агрегату МЗ) є аналіз, який базується на
взаємозв’язках між темпами змін грошей , цін реального ВВП та швидкості
обігу грошей , який широко відомий як “кількісне рівняння обміну”.

Друга колона – це аналіз широкого кола економічних і фінансових
індикаторів, що характеризують ряд альтернативних моделей інфляції та
передавальних каналів, які діють через ці змінні. Аналіз другої колони
фокусується на виявленні впливу різноманітних факторів, які формують
динаміку цін у короткостроковому періоді.

Стратегія монетарної політики щодо країн-кандидатів

Сам ЄЦБ не визначає процедуру приєднання, але він впроваджує цю
процедуру як інститут ЄС. Моніторинг з боку ЄЦБ процесу приєдн може
здійсн у шести напрямках:• номінальне та реальне зближення,•
пристосування валютного курсу,

• зміцнення банківського та фінансового секторів,• стратегії та
проведення монетарної політики,• лібералізація рахунку руху капіталів,•
питання центральної банківської установи та інфраструктури.

Реальне та номінальне зближ в будь-якій економіці відображ динамікою цін
і має важливі наслідки як для стратегії, так і для проведення грош-кред
політики.

Особливо актуальним зближення реальних доходів і цін є для ек-ки
перехідних країн, де глибокі структурні зміни, зовнішня відкритість та
лібералізація ринку, скоріше за все, матимуть значний вплив на динаміку
цін на додаток до здійснення грошово-кредитної, фіскальної та
економічної політики як таких.

Для країн-кандидатів на приєднання – можливо, також і для України –
першим кроком у напрямку зближення має бути встановлення функціонуючої
ринкової економіки, включаючи заснування відповідних інститутів та
встановлення певних правил. Це, загалом, означає заміну прямого впливу
уряду на процес прийняття економічних рішень та на встановлення цін, на
політику, яка зосереджуватиметься на забезпеченні нормальних умов для
розвитку ринкових сил у рамках системи соціального захисту та бажаного
ступеню перерозподілу доходів. Основу для цього було вже закладено у
більшості з країн -кандидатів на приєднання.

Основи реалізації грош-кред політики Євро системи.

Євро система – частина ЄСЦБ, яка приймає рішення, виходячи з її завдань
в рамках зони євро. Інструментами г-к політики та процедури її
реалізації формують операційну інфрастр, яка викос для реалізації
спільної г-к політики Євро систему.

Осн функції при реалізації г-к політики мають: 1. операц інфрастр
визначає методи досягнення певного рівня % ставки використ доступні
інструм г-к політики, 2. стратегія г-к політики визначає рівень ринкових
% ставок, необх для підтримки сер цін у середньо строк період.

Найважливішою групою операцій в рамках Євросистеми є операції
відкритого ринку. Цей термін використ-ся для операцій, які виконуються з
ініціативи ЦБ як правило на грош ринку. Під “грошовим ринком” мається на
увазі ринок, на якому строк здійснюваних угод не перевищує одного року.
Операції відкритого ринку відіграють важливу роль у встановленні
відсоткових ставок, сигналізуючи про орієнтири грошово-кредитної
політики і управляючи станом ліквідності на грошовому ринку.

Стандартні операції рефінансування – є найважливішими операціями
відкритого ринку і є основним інструмент грошово-кредитної політики
Євросистеми. За допомогою стандартних операцій рефінансування
Євросистема надає грошові ресурси своїм контрагентам. Це надання завжди
супроводжується отриманням застави, необхідної для захисту Євросистеми
від фінансових ризиків.

Як відомо, короткострокові відсоткові ставки, сформовані на ринку
грошей, відіграють важливу роль у трансмісійному механізмі
грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика здійснює значний
вплив на короткострокові ринкові відсоткові ставки. За допомогою їх
встановлення, Г.К. політика впливає на економіку, і, в підсумку, на
рівень цін за допомогою різноманітних методів. Для того, щоб досягнути
своєї першочергової мети, Євросистема має у своєму розпорядженні
широкий набір інструментів грошово-кредитної політики і процедур її
реалізації. Цей набір формує, операційну інфраструктуру, яка
використовується для реалізації спільної Г.К. політики.

Операційна інфраструктура Євро системи базується на таких
принципах:1)Принцип економіки вільного ринку з вільною конкуренцією,
підтримуючи ефективний розподіл ресурсів, 2)принцип операційної
ефективності(здатність операційної інфраструктури швидко і точно
реалізувати засади Г.К. політики, впливаючи на стан короткострокових
відсоткових ставок грошового ринку),3) гарантування уніфікованого
ставлення до фінансових установ та гармонізації правил та процедур у
всій Євро зоні, 4) децентралізація реалізації грошово-кредитної
політики, 5) принцип простоти і прозорості(передбачають, що цілі
Г.К.політики розуміються правильно).

Операції відкритого ринку.

Найважливішою групою операцій в рамках Євросистеми є операції відкритого
ринку . Цей термін використ для операцій, які виконуються з ініціативи
ЦБ як правило на грош ринку. Операції відкритого ринку бувають :
стандартні операції рефінансув, продовжені операції рефінансув, операції
точної настройки і структурні операції .Стандартні операції
рефінансування – є найбільш важливими операціями відкритого ринку, які
проводяться Євросистемою. Вони відіграють центр роль у встановленні %
ставок, управляють станом ліквідності на грош ринку і визначають
орієнтири грошово-кред політики. Стандартні операції рефінанс є
операціями по створенню ліквідності. Усі контрагенти, що відповідають
встановленим Євросист критеріям, можуть брати участь в цих операціях.
Загалом, всі кредитні установи зони євро, є потенційними контрагентами
Євросист. Продовжені операції рефінансування: Окрім щотижневих
стандартних операцій рефінансування, Євросист також виконує щомісячні
продовжені операції рефінансув на 3х міс період. Такі операції
орієнтовані на забезпеч банк системи ліквідністю на довший період.

Операції точної настройки. Частота і тривалість таких операцій не є
стандартизов. Операції точної настройки розділяються на операції
поглинання ліквідності та операції створення ліквідності. Вони
спрямовуються на управління станом ліквідності та встановл % ставок на
грош ринку, зокрема, шляхом згладжування впливу на відсоткові ставки
непередбач коливань ліквідності на грош ринку. Структурні операції :
Такі операції можуть бути спрямовані на регулювання структурної позиції
ліквідності Євросистеми відносно банківської системи, тобто обсягів
ліквідності грошового ринку на тривалий період. Ці операції можуть
проводитись шляхом зворотних угод, остаточних операцій або випуску
боргових сертифікатів.

Хар-ка інструментів, що використ при уклад угод відкритого ринку:
1)Зворотні угоди – це операції, в яких Євросистема купує або продає
ліквідні активи на умовах зворотного викупу або здійснює операції
кредитування під заставу ліквідних активів. 2)Остаточні операції відкр
ринку є операціями купівлі або продажу Євросистемою ліквідних активів на
ринку. Ці операції використ тільки в рамках структурних операцій або
операцій точної настройки.3)Валютні свопи застосов для досягн певних
цілей грош-кредполітики і полягають в одночасному здійсненні операцій
типу “спот” і “форвард” в євро відносно іноземної валюти. 4) Залучення
строкових депозитів – використовується тільки для цілей точної
настройки, спрямованої на поглин ліквідності на ринку.5) Випуск боргових
сертифікатів ЄЦБ. ЄЦБ може випустити боргові сертифікати з метою
регулювання структурної позиції ліквідності Євросистеми відносно фінанс
сектору ек-ки для того, щоб створити або збільшувати дефіцит ліквідності
на ринку.

Постійні мех-ми роботи з грош ресурс.

Євросистема здійснює грош-кредитну політику в тому числі за допом
встановл % ставок на постійні механізми роботи з грош ресурсами. За
допомогою цих механізмів забезпеч створення або поглинання ліквідності
за операціями “овернайт” з ініціативи контрагентів. Контрагенти можуть
використ два типи постійних механізмів роботи з грошовими ресурсами:
граничних кредитних ресурсів та депозитних ресурсів. Стимули для
використ цих постійних механізмів банками суттєво зменш внаслідок
застосовув до них ставок, які є здебільшого несприятл порівняно зі
ставками грош ринку.

Граничні кредитні ресурси надаються ЦБ у формі кредитів овернайт з
отриманням від позич застави і за попередньо встановленою % ставкою. %
ставка за кредитами овернайт, як правило є значно вищою, ніж відповідна
ринкова ставка. Внаслідок цього кредитні установи використ механізм
граничних кредитних ресурсів для отримання грош коштів, як кредиту
“останньої надії”. Оскільки доступ до граничних кредитних ресурсів
обмежується лише величиною необхідної застави, % ставка за цим
механізмом є верхньою межею (“стелею”) для ставок по кредитах овернайт
на грош ринку.

На відміну від граничних, механізм депозитних ресурсів дозволяє банкам
здійснювати депозити овернайт у центральному банку за попередньо
встановл % ставкою. % ставка за депозитами овернайт, як правило, є
значно нижчою, ніж відповідна ринкова ставка. Внаслідок цього
контрагенти використ механізм депозитн ресурсів тільки в тому випадку,
якщо вони не можуть використати кошти в будь-який інший спосіб. Так
само, як відсоткова ставка за граничними кредитн ресурсами встановлює
“стелю”, ставка за депозитними ресурсами встановлює “підлогу” (нижню
межу) для ставок за кредитами овернайт на грошовому ринку. Встановлюючи
ставки на додаткові механізми ЄЦБ визначає коридор, в межах якого можуть
змінюватись ставки за кредитами овернайт на грошовому ринку.

Ефективність застосув постійних механізмів роботи з грош ресурсами У
1999-2000 роках середнє щоденне використ постійних механізмів роботи з
грошовими ресурсами, здебільшого, не перевищ 1 мільярда євро,
підкреслюючи необхідн використ цих механізмів тільки для створення і
поглин ліквідності у виняткових обставинах. Запровадж євро у безготів
обіг на початку 1999 року та несприятл динаміка обмінного курсу ?/$
протягом 1999-2000 років є приклад таких винятков обставин, коли мав
місце відносно високий рівень використ механізму граничн кредитн
ресурсів і їх середнє щоден використ в періодах утримув лютого 1999 року
і січня 2000 року становило близько 2 мільярдів євро.

Використ постійних механізмів роботи з грош ресурсами традиційно є
найбільш в кінці періоду утримування обов’язкових резервів. Це
відбувається завдяки усередненому механізму функціонув системи мінім
резервів, яка дозволяє кредитним установам мати щоденні надлишки та
дефіцити ліквідності, таким чином, або здійснювати часткове авансове
викон резервн вимог, або його відстроч до кінця періоду утримування,
відповідно. Викон обов’язкових мінім резервних вимог накладає зобов’яз
на контрагентів тільки в останній дні періоду утримування, коли дефіцит
або надлишок ліквідності не може більше бути компенсова надлишками або
дефіцитами ліквідності, відповідно, протягом того ж періоду утримування.

Формув мін резервів Євросистемою.

ЦБ впливає на короткостр % ставки грош ринку за допомогою визначення
орієнтирів грошово-кредитної політики і шляхом управління станом
ліквідності на грош ринку. ЦБ формує пропозицію грошової бази, як грошей
підвищеної сили. В зоні євро грошова база складається з грошей в обігу
(банкнот і монет), резервів, які утримуються контрагентами Євросистеми
на її рахунках і залишків на рахунках Євросистеми, сформованих
відповідно до механізму депозитних ресурсів. Ці статті являють собою
зобов’яз в балансі Євросистеми. Резерви поділяються на необхідні та
надлишкові.

Використовуючи свою монополію, ЦБ може активно і ефективно управляти
станом ліквідності на грош ринку і впливати на % ставки грош ринку.

При здійсненні своїх операцій, ЦБ також прагне забезпечити нормальне
функціонув грош ринку і допомогти банкам задовольн їхні потреби у
ліквідності за допом прозорих і добре організованих принципів. Це
досягається шляхом забезпеч періодичного рефінансув банків та інших
засобів задовол щоденних потреб у ліквідності з тим, щоб погасити їх
коливання.

ЄЦБ вимагає, щоб кредитні установи утримували обов’язкові вклади на
рахунках у НЦБ, які називаються “мінімальними” або “необхідними”
резервами. Обсяги необхідних резервів, які утримуються кожною кредитною
установою визначаються її резервною базою. Резервна база кредитної
установи обчислюється відносно елементів її балансу.

Функції системи мінімальних резервів: 1)стабілізація відсоткових ставок
грошового ринку. Ця функція виконується шляхом усередненого резервного
забезпечення. 2) збільшення структурної нестачі ліквідності в
банківській системі .Необхідність утримувати резерви в НЦБ кредитними
установами викликає додатковий попит на кредити рефінансування
центрального банку, то, в свою чергу, полегшує управління ЄЦБ ринковими
відсотковими ставками за допомогою регулярних операції по створенню
ліквідності.

Зобов’язання перед іншими кредитн установами, відповідно до принципів
формув мінімальних резервів у Євросистемі, включаються до резервної
бази, а зобов’язання перед ЄЦБ або НЦБ – ні.

Для того, щоб обчислити резервні вимоги кредитної установи, необхідно
помножити резервну базу на коефіцієнт обов’язков резервування. ЄЦБ
застосовує уніфікований позитивн коефіцієнт обов’язк резервування до
переважної більшості складових резервної бази. Коефіцієнт обов’язк
резервування був встановл на рівні 2% на початку третьої стадії функт-ня
Ек Валютн Союзу. Більшість короткостр зобов’яз балансу кредитних установ
підлягають обов’язков резервув за цим коефіц-ом.

Резервні вимоги застос-ся до кожної кредитної установи. Вони можуть
віднімати єдину загальноприйн величину від суми обчислених для них
резервних вимог.

Для виконання резервних вимог, кредитним установам необхідно
утримувати частину коштів на своїх поточних рахунках в НЦБ. Таким чином
система мінім резервів Євросистеми дає контрагентам можливість
використов усереднене резервне забезпечення. Це означає, що виконання
резервних вимог визначається шляхом обчислення необхідної суми
резервування на базі середньої величини щоденних залишків на резервних
рахунках контрагентів за одномісячний період утримування резервів.

Міжнар розрахунки: типи , види і форми

Міжн розр-ки та їх організ засади

Міжн розр — це система механізмів реалізації грош вимог та зобов’язань,
що виникають між різними суб’єктами у сфері міжнар ек відн.

Необхідність МР обумовлена міжнар торг, вивозом капіталу, міграц
процесами та ін. На сучасному етапі МР є об’єктом держ регул, яке
здійснюється за кількома напрямами. Держава впливає на систему
розрахунків, оскільки нерідко сама бере в них участь; законодавчо
регламентує, періодично вводячи певні валютні обмеження, створюючи
органи валютного контролю тощо; впливає на розрахунки через систему МО.

МР здійснюються переважно у безготівковій формі шляхом відповідних
записів на банківських рахунках в уповноваж банках; вони безпосер
пов’язані з обміном валют.

Суб ‘єкти МР:

• імпортери;

• експортери;

• банки,кредитні установи;

• держава;

• міжнародні організації;

• фізичні особи.

Існує три основні види організації МР:

1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин між
комерційними банками;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в
установах центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, що
виконуються індивідуально, на валовій основі, їх можна характеризувати
як платежі брутто;

3) розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки, або платежі,
нетто.

Для здійснення міжнародних розрахунків уповноважені банки використовують
свій закордонний апарат (філії, відділення, дочірні банки) та
кореспондентські відносини з іноземними банками.

В основу міжнародних розрахунків покладено рух товарно-розпорядчих
документів та операційне оформлення платежів.

Головними чинниками, що виражають стан МР, є:

1) умови зовнішньоторговельних контрактів;

2) валютне законодавство;

3) особливості банківської практики;

4) міжнародні правила та «звичаї» тощо.

Найпоширеніші умови МР

• безпосередній (повний розр-к — повна оплата товару до моменту чи в
момент переходу товару або товаророзпорядних документів у розпорядження
покупця;

•розрахунок у кредит(з відстр) надання експорт імпортеру кредиту в
комерц формі (для імпорт).

Типи МР:

1) національною валютою: • торговельні, кредитні і платіжні угоди між
країнами;

2) міжнар колективною валютою (СПЗ, євро): • торговельні, кредитні і
платіжні угоди в межах інтеграц угрупов країн;

3) клірингові розрахунки: • між нар платіжні угоди клірингового типу —
угода між урядами двох і більше країн при обов’язковому взаємному заліку
міжнар вимог і зобов’язань;

4) золотом: • використовується в міжнарх розрах опосередковано на ринку
золота.

Види МР:

1. Специфіки суб’єкта: • між конкретними контрагентами;• між банками;•
між банком і контрагентом;• між державою і банком;• між державами.

2. Взаємодії суб’єктів:• безпосередньо;• через посередників.

З.Від об’єкта:• торговельні операції;• інвестиційні операції;•
некомерційні операції.

4. Умов розрахунків:• готівкові;• з наданням кредиту.

Форми МР (подані у напрямі спаду вигідності для експ-ра): •100% аванс
або авансові платежі; • акредитив; • інкасо; • банк переказ; • банк
вексель; • банківський чек; • відкритий банк рахунок; • консигнація; •
пластикові картки.

Валютно-фінансові та платіжні умови міжнар операцій.

Валютио-фінансові та платіжні умови міжнародних операцій

Вирішальне значення в практиці МР-х операцій мають валютно-фінансові
умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Зовнішньоек
договір(контракт)—це матеріально оформлена угода суб’єктів зовнішньоек
діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення,
зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоек
діяльності.

Елементи угод: • валюта ціни;• валюта платежу; • умови платежу; •
засоби платежу; • форми розрахунків і банки, через які ці розрахунки
будуть здійснюватися.

Валютно-фінансові умови, передбачені в договорі:

1. Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі
контракту визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість
товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг) згідно з договором
(контрактом) та валюта платежів. 2. Умови платежів. Цей розділ контракту
визначає спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків і гарантії
виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань. Залежно від обраних
сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються: умови
банківського переказу до (авансовий платіж) та (або) після відвантаження
товару чи умови документарного акредитиву, або інкасо (з гарантією);
умови гарантії, якщо вона є або коли вона необхідна (вид гарантії — «на
вимогу» та «умовна», умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов
контракту без зміни гарантій). 3.Валюта ціни (валюта угоди) — валюта, в
якій фіксується вартість товару. Це може бути валюта країни-експортера,
валюта країни-імпортера, валюта третьої країни або міжнародна
розрахункова грошо ва одиниця (наприклад СДР). 4.Валюта платежу — це
валюта, в якій здійснюється оплата товару. Нею може бути валюта
країни-експортера, валюта країни-імпортера, валюта третьої країни.

Валюта платежу може збігатися або не збігатися з валютою ціни товару. В
останньому випадку в контракті зазначається курс, за яким валюта ціни
має переводитись у валюту платежу (чи за паритетом, який фіксується МВФ
на базі СДР, чи за ринковим курсом валют).

У контракті встановл умови перерахунку:

1) курс певного виду платіжного засобу — телеграфного переказу за
платежами без тратт чи векселя за розрахунками, пов’язаними і кредитом;
2) визначається час коригування (наприклад, напередодні чи и день
платежу) на певному валютному ринку (продавця, покупця чи третьої
країни); 3) обумовлюється курс, за яким здійснюється перерахунок:
звичайно середній курс, іноді курс продавця чи покупця на відкриття й
закриття валютного ринку чи середній курс дня.

Різні валюта ціни і валюта платежу — один із простих механізмів
страхування валютного ризику. Якщо курс валюти ціни (напр. долара)
знизився, то сума платежу (у фунтах стерлінгів) пропорційно зменшується.
І навпаки, ризик зниження курсу валюти ціни несе експортер (кредитор), а
ризик її підвищення — імпортер (боржник).

Сторони встановлюють у контракті конкретні терміни платежу. Якщо вони не
встановлені угодою, то визначаються торговельними звичаями міжнар
практики.

Основними способами платежу є:• готівк платіж; в платіж авансом;•
платіж у кредит;• кредит з опціоном.

Платіж: готівковий включає всі види розрах, за якими товар оплач
повністю: у період від моменту його готовності для експ до моменту
переходу товару або товаророзпорядчих документів у розпорядж покупця; у
момент переходу товару чи зазначених документів до купця. Формами
розрахунку при готівковому платежі може бути чек, переказ, акредитив,
інкасо. Авансові платежі випереджають рух товарів, за які здійснюється
платіж. Якщо імпортер оплачує товар авансом, він кредитує експортера.

Розрахунок у кредит може бути комерційним і банківським. Якщо міжнародні
розрахункові операції здійснюються після переходу товару у власність
імпортера, то має місце його кредитування експортером. Комерц кредит
може передбачати надання вексельного кредиту (виставлення тратти).
Відстрочення платежу або кредитування за відкритим рахунком.

Кредит з опціоном (право вибору) готівкового платежу передбачає надання
імпортеру права скористатися відстроч платежу за придбаний товар, але з
позбавл знижки, яка надається за умов готівкового платежу.

Раніше застосовув золоте застереж, яке базувалося на фіксації золотого
вмісту валюти платежу на дату укладання угоди та перерахунку суми
платежу пропорційно зміні цього золотого вмісту на дату виконання угоди.

Валютне застереж — це умова міжнар зовнішньоек угоди, яка передбачає
перегляд суми платежу прямо-пропорційно зміні курсу валюти застереж
(фактично валюти ціни) з метою страхув експортера (або кредитора) від
ризику знецін валюти платежу. Валюта платежу ставиться у залежність від
більш стійкої валюти застереж (валюти ціни).

В умовах посилення нестабільності плаваючих валютних курсів широко
застосов багатовал застереження.

До товарно-цінових застережень належать:

• застереження щодо змінної (ковзкої) ціни, коли ціна підвищується за
умови зростання ціноутворювальних складових;

• індексація, яка передбачає перегляд суми платежу пропорційно зміні
індексу цін за період з дати підписання до моменту угоди.

Існують комбіновані валютно-товарні застереження, які передбачають
регулювання суми платежу залежно від зміни товарних цін і валютних
курсів.

Найпошир умови МР:• безпосередній (повний розр-к — повна оплата товару
до моменту чи в момент переходу товару або товаророзпорядних документів
у розпорядження покупця; •розрахунок у кредит(з відстр) надання експорт
імпортеру кредиту в комерц формі (для імпорт).

Валютні кліринги та їх форми.

Валютний кліринг—угода між двома урядами двох і більше країн про
обов’язк взаємний залік міжнар вимог і зобов’яз.

Відмінності валютного клірингу від внутрішнього міжбанківського
клірингу:

По-перше, заліки за внутрішнім клірингом між банками відбуваються в
добров порядку, а за валютним клірингом — в обов’язков: при існуванні
клірингової угоди між країнами експортери й імпортери цих країн не мають
права відхилятися від розрахунків за клірингом.

По-друге, за внутрішнім клірингом (тобто коли рахунки здійснюються в
одній валюті) сальдо заліку відразу перетворюється в гроші, а при
валютному клірингу виникає проблема погашення сальдо — бо в розрахунках
беруть участь країни з різною валютою, тому необхідне перерахування з
однієї валюти в іншу.

Цілі вал клірингу різні залежно від валютно-ек стану країни:

• вирівнювання плат балансу без витрат золотовал резервів;

• отримання пільгового кредиту від контрагента, який має активний
платіжний баланс;

• відповідні заходи на дискримінаційні дії іншої держави (наприклад,
Великобританія ввела кліринг у відповідь на призупинення платежів
Німеччини англійським кредиторам у 30-х роках);

• безповоротне фінансування країною з активним платіжним балансом
країни з пасивним платіжним балансом.

Хар-ю рисою валютних клірингів є заміна валютного обороту із закордоном
розрахунками в національній валюті з кліринговими банками, які
здійснюють кінцевий залік взаємних вимог і зобов’язань.

Форми валютного клірингу.

Залежно від числа країн-учасниць кліринг буває:

• двосторонній (дві країни);

• багатосторонній (три і більше країн). Прикладом є Європейський
платіжний союз, що функціонував з червня 1950 р. до грудня 1958 р. У
ньому брало участь 17 країн Західної Європи. Він був створений за
ініціативою і за підтримкою СІЛА, які використов його для подолання
валютних бар’єрів, що заважали проникн америк капіталу, для розподілу
допомоги за «планом Маршалла» і вторгнення долара в міжнародні
розрахунки Західної Європи;

• міжнар — не створений, хоча проект його був розроблений Дж. М. Кейнсом
у 1943 р — проект Міжнар клірингового союзу (МКС). Міжнар клірингові
розрах передбачалися для взаємного заліку вимог і зобов’язань і міждерж
валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнар кліринг як засіб подолання
міждерж суперечностей.

Акредитив, як метод фінанс зовнішньої торгівлі.

Акредитив — угода, згідно з якою банк зобов’язується на прохання клієнта
оплатити документи третій особі (бенефіціару-експортеру), на користь
якої відкритий акредитив, чи оплатити акцепт тратти, яку виставив
бенефіціар, або зробити негоціацію (купівлю) документів, виставлених
імпортеру експортером (бенефіціаром) відповідно до певних умов.

Акредитив означає письмове зобов’яз банку емітента, яке виконується на
вимогу і на підставі інструкцій клієнта (заявника акредитива): •
здійснити оплату бенефіціарові чи на вимогу третій особі; • оплатити чи
акцептувати переказні векселі (тратти), складені на бснефіціара; •
уповноважити інший банк виконати оплату, акцептування чи негоціацію
таких переказних векселів (тратт).

Акредитив порівняно з іншими видами розрах надає більші можливості
захисту інтересів експортера.

При підписанні угоди про купівлю-продаж експортер має чітко визначити,
які ризики і вимоги йому необхідно враховувати стос: • політичних, ек
та юрид умов у країні покупця;• платоспр та надійності покупця; •
власної ліквідності.

Акредитив за формою буває:

• грошов — це іменний грошовий документ, у якому зазначено розпорядження
банку про виплату власникові певної суми повністю або частинами. Він
виплачується у зазначеній валюті або у валюті країни, де акредитиви
пред’являються, за курсом на день платежу;

•товарний (документ)-покупець дає доручення банку, який обслуговує,
відкрити такий товарний акредитив. де вказується найменування товару та
документи, котрі необхідно пред’явити для отримання платежу.

Переваги та недоліки акредитива для:

а) імпортера:• висока комісія;• застосовується банківський кредит; •
іммобілізація і розпил його капіталу — відкриття акредитива до отримання
і реалізації товарів;

б)експортера: • існує зобов’язання банку проплатити; • надійність
розрахунків і гарантія своєчасної проплати товарів, оскільки її здійснює
банк; • швидкість отримання платежу; • отримання дозволу імпортера на
переказування валюти в країну експортера при виставленні акредитива в
іноземній валюті.

Види Акредит:

1) можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом:

• безвідзивний (дає бенефіціару високий ступінь упевненості, що його
поставки або послуги будуть оплачені, як тільки він виконає умови
акредитива); • відзивний (не створює ніякого правового платіжного
зобов’язання банку, не надає бенефіціару достатнього забезпечення);

2) додаткових зобов’язань іншого банку, окрім банку-емітента за
акредитивом: • безвідзивний підтвердж (надає експортерові таку
перевагу, що перед ним відповідає як банк-емітент, так і банк, який
підтвердив акредитив); • безвідзивний непідтвердж (банк-кореспондент не
бере жодного зобов’язання платежу і, таким чином, не зобов’язаний його
здійснювати на підставі документів, пред’явлених бенефіціаром);

3)можливості використ акред другим бенефіціаром (безпосереднім постач-м
товару у разі існування такого):

• переказні (трансферабельні) (надає бенсфіціару право давати вказівки
банку, провадити оплату, акцепт або купівлю тратт (документів), передати
акредитив повністю або частинами одному або кільком третім особам
(другим бснефіціарам);

4) існування валютного покриття: • покритий; • непокритий;

5) можливостей реалізації акредитива: • акред з оплатою проти
документів;• акцептні акред, які передбач акцепт тратт банком-емітентом
за умови виконання всіх вимог акредитива; • акреди з відстрочення
платежу; • акреди з негоціацією документів.

Конструкції акредитива. Буває, що торговельний посередник хотів би
перевести свої вимоги за акредитивом якомусь постачальнику, хоча умови
акредитива не допускають його переказування. Тоді у його розпорядженні є
дві можливості, які за певних вимог, що стосується надійності, не
рівноцінні переказному акредитиву і які банки використовують лише за
певних умов:

Акр «бек-ту-бек» (ком пенс-й) — застос при реекспортних операціях і за
компенсаційними угодами. Практичне використання компенсаційного
акредитива як засобу фінансування угод на поставку товару обмежується
випадком, коли обидва учасники компенсаційної угоди виставляють один
одному акредитиви в одному і тому самому банку. Умови обох акредитивів
мають збігатися за винятком цін і рахунка-фактури. Цей вид акредитива
відрізняється тим, що відкритий останнім покупцем на користь
безпосереднього продавця акредитив використовується останнім як
забезпечення того акредитива, який він зобов’язаний відкрити на користь
свого власного постачальника.

Перевідступлення виручки за акредитивом (цесія). Бенефіціар за акредит
може перевідступити виручку за акредитивом повністю або частково на
користь субпостачальника (зробити цесію). Той факт, що в акредитиві не
вказано, що він є переказним, не стосується права цесії: за дорученням
бенефіціара за акредитивом цесіонер одержує після цього від банку заяву,
в якій останній обіцяє йому виплату певної суми з тих сум, що надійшли у
розпорядження за акредитивом.

Акредитивний лист. Документ акредитиви можуть оформлюв у формі
комерційних акредит листів (незалежно від найменування). Розрахунок у
формі акредит комерц листів має бути погодж сторонами у договорі
купівлі-продажу.

Міжнар платіжні системи та їх хар-ка.

Vіsa є самим великим у світі емітентом пластикових карт. До складу
системи входять більш ніж 21 000 учасників – фінансових організацій.
Існує з 1958 року, спочатку під назвою Amerіcard, а з 1976 року – під
ім’ям, що дійшло до наших днів – Vіsa. Картки Vіsa приймаються більш ніж
в 22 мільйонах точках по всьому світу (більше 130 країн). У Росії в
рамках системи Vіsa банками-емітентами випускаються дебетові картки Vіsa
Electron (використ для оплати й зняття готівки) і Plus (використ для
зняття готівки) і сімейство Vіsa, що складається з карт Vіsa Classіc,
Vіsa Busіness, Vіsa Gold й Vіsa Platіnum. Ці карти можуть бути як
дебетовими, так і кредитними. Тип карти залежить від банку-емітента.

Eurocard/Mastercard. Плідний союз платіжних систем: америк MasterCard й
європ Europay веде свою історію з 1991 року, цього року ці дві системи
уклали угоду між собою, що дозволило успішно конкурувати з картами
системи Vіsa. Самі компанії були створені набагато раніше, американська
– в 1966 році, європейська – в 1964.

На сьогодн день карти EC/MC приймаються в більш ніж 19 млн. торговельних
точках (з них 4,7 млн. – у Європі) в 222 країнах світу. Мережа
банкоматів, що обслуговують карти EC/MC нараховує 277 800 банкоматів,
разом із системою Cіrrus карти EC/MC приймаються майже 603 700
банкоматами в 109 країнах.

Amerіcan Express. Корпорація, що випускає картки Amerіcan Express була
заснована в 1850 році. Природно, що банківські карти з’явилися набагато
пізніше, в 1958 році. На сьогоднішній день цією платіжною системою
випускається широкий спектр карткових продуктів.

” Карти із классич дизайном Amerіcan Express: Green, Gold, Platіnum,
Centurіon

” Карти з дизайном, разработ разом з банками-партнерами або іншими
компан-емітентами

” Смарт-карти Blue (використов для захищених платежів через мережу
Інтернет)

” Карти Optіma у т.ч. Gold й Platіnum (карти Optіma дотепер прийм у
мережі Amerіcan Express, але їхня емісія була припинена)

” Карти із програмою повернення частини коштів, витрачених клієнтом по
карті (cash-back) і карти з нарахуванням призових балів за кожен
витрачений по карті долар США (Membershіp Rewards)

” Ко-брендові карти разом з найбільшими авіалініями (Delta, Brіtіsh
Aіrways, Alіtalіa, AeroMexіco, Aіr France, Іndіan Aіrlіnes й ін.) зі
спеціальними програмами для часто літаючих пасажирів

” Ко- брендові карти із провідними готелями світу із програмою одержання
знижок на проживання й інші спеціальні пропозиції

” Карти, що емітуються разом з некомерційними організаціями (наприклад,
карта клубу гравців у гольф, карта асоціації юристів, інженерів,
дантистів й ін.

Емісія карт Amerіcan Express здійснюється як самою компанією, так і
банками-партнерами.

Cіrrus/Maestro. Карти Cіrrus/Maestro – випускаються в рамках системи
Europay Іnternatіonal. Ці карти – дебетові, призначені для оплати
покупок за допомогою електрон терміналів, одержання готівки в
банкоматах. Деякі банки випускають карти, призначені для оплати покупок
за допомогою ручних терміналів.

Карти Maestro приймаються в більш ніж 5,2 млн. торговельних точках в 80
країнах (40 у Європі й 38 в інших частинах світу). Наявні по такій карті
можна одержати в більш ніж 601 400 банкоматах по вс світі.

Dіners Club. Компанія Dіners Club – родоначальник банківських карт у
їхньому звичному виді. Перша картка була випущена цією компанією в 1950
році. Картки, що випускають у рамках системи, ставляться до так
називаного типу T&E – travel and entertaіnment. Термін T&E має на увазі
певну сферу використання картки: транспорт, готелі, ресторани, індустрія
розваг, прокат автомобілів. Власник картки Dіners Club Іnternatіonal
гарантированно одержує зручності, привілеї й знижки в зазначеній сфері.
Крім оплати товарів і послуг, по картці можна діставати наявні кошти в
банкоматах, відділеннях банків і представництвах Dіners Club по усім
світі. Кожному власникові надається набір сервісних послуг, що містить у
собі всілякі страховки, організацію туристичних і ділових поїздок,
безкоштовний доступ у бізнеси-центри й салони (зали чекання) у
найбільших аеропортах миру, послуги міжнародного телефонного зв’язку,
різні системи бонусів і цілодобову інформаційну підтримку.

Картки DCІ в меншому ступені розрахована на одержання по ній наявних
коштів (комісія за зняття готівки становить 4% від суми операції, у
якій би країні світу вона не здійсн-ся), а використаються переважно при
проведенні розрахунків за послуги або товари.

У Росії доступні два види карт цієї системи:

Dіners Club Іnternatіonal – міжнар картка з логотипом платіжної системи
Dіners Club Іnternatіonal, предназнач для здійснення безготівкових
розрахунків й одержання готівки. Картка клубна. Передбачувана сфера
застосування – розваги й подорожі. Термін дії картки – 2 роки. Власникам
надається повний набір клубних послуг, як у Росії, так і за рубежем.
Комерційна мережа – більше 5 млн. підприємств більш ніж в 200 країнах
світу.

Dіners Club Valіd Only іn Russіa – картка, дійсна тільки на території
РФ, випускається строком на 2 роки. Карбованцева картка, приймається до
оплати в підприємствах комерційної мережі, кількість яких у Росії
перевищує 7500точок. Власник локальної картки одержує доступ і до
клубних програм Компанії, але за додаткову плату.

Картки Dіners Club випускаються тільки цією компанією, інші організації
є тільки розповсюджувачами цих карт.

JCB (Japan Credіt Bureau) – найбільша платіжна система, орієнтована на
японський ринок. Компанія випускає карти в Японії з 1961 року, а з 1981
– і в інших країнах. Своїм клієнтам JCB пропонує широкий вибір карткових
продуктів: стандартні карти Class, Gold, карти для студентів і молодих
людей, карти для жінок, людей похилого віку й ін. У рамках спільних
програм компанія JCB пропонує більше 400 різних видів карт.

ПБ та взаємозв рахунків. Ким виступ країна по віднош до інш світу
(кред-м чи деб-м), якщо вона має позит сальдо ПБ? від’ємне сальдо ПБ?

Платіжний баланс — це: балансовий рахунок міжнар операцій як вартісне
вираж всього комплексу світогосп зв’язків країни у формі співвіднош
надходж та платежів;

агреговане віддзеркал ек відносин країни з рештою світу прот певного
періоду;

статистичн звіт, де у системат-му вигляді наводяться сумарні дані про
зовнішньоек операції цієї країн з інш країн світу за певн проміж часу.

ПБ — це підсумковий документ, у якому відображаються всі операції
резидентів країни з резидентами інших країн протягом визначеного часу,
звичайно календарного року, у формі співвідношення надходжень та
платежів.

За економічним змістом розрізняють баланс на певну дату й за певний
період. Платіжний баланс на певну дату існує у вигляді співвідношення
платежів та надходжень, які кожен день постійно змінюються. Платіжний
баланс за певний період (місяць, квартал, рік) складається на основі
статистичних показників про здійсненні за цей період зовнішньоекономічні
дії й дає змогу аналізувати зміни в міжнародних економічних зв’язках
країни, масштабах і характері її участі у світовому господарстві.

Якщо загальна сума платежів з міжнародних операцій країни відповідає
бюджету, то такий стан називається рівновагою платіжного балансу. Коли ж
держава не може підтримувати рівень витрат відповідно до бюджету, то
спостерігається нерівновага платіжного балансу.

Будь-яка операція, що призводить до платежу, проведеного громадянами
даної країни (чи урядом), є витратною статтею балансу (-), а та, що веде
до отримання громадянами країни (чи урядом) коштів, є прибутковою
статтею балансу (+).

Прибуткові статті (+) (джер грош кошт)

Експорт товарів та послуг, Приплив капіталу, Приватні та державні дари
з-за кордону, Транспортні послуги, що надані нерезидентам,Витрати
іноземних туристів у даній країні

Військові витрати інших держав,Проценти та дивіденди, отримані з-за
кордону, Продаж активів даної країни нерезидентам ,Депозити нерезидентів
у депозитних установах даної країни

Продаж золота нерезидентам,Продаж національної валюти нерезидентам

Витратні статті (-) (спос використ грош кошт)

Імпорт товарів та послуг, Вивезення капіталу,Дари за кордон,Використання
транспорту інших держав,Витрати на туризм за кордоном,Проценти та
дивіденди, що виплачуються нерезидентам

Придбання іноземних активів (наприклад, акцій, облігації та
нерухомості), Депозити в іноземних депозитних установах ,Придбання
золота за кордоном,Купівля іноземної валюти.

У ПБ використовується принцип подвійного запису; кожна операція має дві
сторони — дебет та кредит. Відповідно до цієї облікової системи загальна
сума на дебеті завжди повинна дорівнювати загальній сумі на кредиті. Ця
рівність дебету та кредиту не має спеціального значення, але ґрунтується
на обліковій логіці, що дебетові суми (виплати) мають дорівнювати
кредитним сумам (надходженням). Облікова системам платіжного балансу
використовується економістами як механізм проведення оцінок та
інструмент аналізу.

Способи використання інформації платіжного балансу:

• для проведення оцінок кредитоспроможності країни;

• для аналізу тенденцій економічного розвитку країни;

• для складання прогнозів впливу на валютні курси;

• для прогнозування подальшої політики уряду;

• для аналізу ризиків по країні;

• для оцінки стану економіки держави.

Існує всього 4фази розвитку ПБ держав.

Фаза 1 Несформований дебітор. Хар-ся дефіцитом торгов балансу і
припливом ПІІ у країну

Фаза 2 Сформований дебітор. Хар-ся активним сальдо торг балансу,
відпливом із країни ПІІ та від’ємним балансом за доходами від заруб
інвестицій.

Фаза З Несформований кредитор. Хар-ся активним сальдо торг балансу і
відпливом з країни ПІІ. Також може бути активне сальдо торг балансу і
відплив прямих кап інвестицій у значних розмірах.

Фаза 4 Сформований кредитор. Характериз дефіцит торг балансу, припливом
прям заруб інвестицій у країну й активним сальдо за доходами від заруб
інвестицій. Може бути торг дефіцит і активне сальдо доходу від іноз
інвест.

Ким виступ країна по віднош до інш світу, якщо вона має позит сальдо ПБ?
кредитором

Ким виступ країна по віднош до інш світу, якщо вона має від’ємне сальдо
ПБ? дебетором

ПБ та його структура

Структура ПБ: Торговельний баланс; баланс послуг та некомерц платежів;
поточний ПБ; баланс руху капіталів; баланс офіційних розрахунків. Торгов
баланс(ТБ) – співвідношення вартості експорту та імпорту за певний
проміжок часу. ТБ може мати активне та пасивне сальдо. Промислово
розвинуті країни використовують активне сальдо для створення другої
економіки за кордоном. Пасивний ТБ вважається небажаним і звичайно
оцінюється для країни, що розвивається, як ознака слабкості її світових
позицій, але для розвинутих країн цей показник може мати зовсім інше
економічне значення. Баланс послуг та некомерційних платежів – охоплює
платежі та надходження за транспортні перевезення, страхування,
електронний зв’язок, міжн.туризм, утримання дипломатичних представництв
за кордоном, передачу інформації, рекламу, організацію виставок ярмарок.
Сюди також входять виплати прибутків від інвестицій за кордоном та
процентів за міжн кредитами. Поточний ПБ – охоплює всі операції, які
завершилися протягом даного періоду, а саме: експорт та імпорт товарів,
послуг, а також прибуток від іноз інвестиц, односторонні трансферти на
приватні та офіційні рахунки. Баланс руху капіталів – охоплює операції з
довгостроковими та короткострок інвестиційми, що впливають на міжнар
позицію країни. У наступні періоди вони впливатимуть на ПБ унаслідок
надходжень потоків прибутків чи повернення інвестицій, зроблених у
попередні роки. Вивезення капіталу охоплює прямі інвестиції за кордон,
проведені націон фірмами; придбання націон інвесторами зарубіж акцій та
облігацій; надання кредитів націон кредиторами позичальникам з інших
країн; придбання націон резидентами банківських депозитів у зарубіжних
країнах.Базисний баланс – сума рахунків поточного балансу та
довгострокових рахунків балансу руху капіталу. Баланс офіційних
розрахунків – чиста сума всіх урядових операцій, кінцеві розрахунки за
цими операціями, для яких використовуються офіційні резерви. Помилки та
пропуски – спеціальна стаття, до якої долучаються дані статистичних
похибок і неврахованих операцій.

56. Методика МВФ складання ПБ та сучасна класифікація статей ПБ за
методикою МВФ.

Методологія складання ПБ визначається за допомогою міжнародного
стандарту – “Керівництво з ПБ”, що розробляється і періодично
публікується МВФ. Сучасна класифікація статей ПБ за методологією МВФ:
А.Поточні операції: товари, послуги, доходи від інвестицій, інші послуги
та доходи, приватні односторонні перекази, офіційні односторонні
перекази. В.Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал: прямі
інвестиції, портфельні інвес, інший довгості капітал. Підсумок А і В
відповідає концепції базисного балансу в США. С. Короткостроковий
капітал D. Помилки та пропуски . Підсумок А+В+С+D відповідає концепції
ліквідності в США. Е. Компенсуючи статті: переоцінка золотовалютних
резервів, розподіл і використання СПЗ. F. Надзвичайне фінансування G.
Зобов’язання, що становлять валютні резерви іноземних офіційних органів.
Підсумок А+В+С+D+E+F+G відповідає концепції офіційних розрахунків в США.
Н. Підсумкова зміна резервів:СПЗ, резервна позиція МВФ, інші вимоги,
кредити МВФ.Прийнята МВФ система класифікацій статей ПБ використовується
країнами – членами Фонду як основа націон методів класифікацій. Однак ПБ
промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються суттєво
відрізняються за методикою складання та змістом.

Рівновага ПБ та її види.

Якщо загальна сума платежів за міжнар операціями відповідає бюджету, то
такий стан називається рівновагою ПБ. Порушення рівноваги ПБ потребує
певних змін, зокрема: зміни рівня цін, доходу, валютних курсів та інших
макроекономічних показників. Аналіз рівноваги ПБ ґрунтується на
визначенні стану: балансу поточних платежів; базового балансу; балансу
офіційних розрахунків. З поняттям рівноваги ПБ пов’язане поняття
фінансування сальдо ПБ. Розрізняють рівновагу ПБ: довгострокову –
забезпечується відсутністю сальдо з торгівлі товарами та послугами
протягом тривалого періоду часу; тобто чистий баланс поточного
рахунку=0; середньострокову – підтримується через механізм
довгострокового кредитування. Сальдо базового балансу – це сумарний
результат поточного балансу і балансу руху довгострокового капіталу;
короткострокову – має місце коли у звітному періоді відсутні будь – які
дії урядових органів щодо використання офіційних резервних активів.

Загальні умови, що повинні виконуватися для досягнення рівноваги ПБ:
нульове сальдо, тобто рівність ДБ та КР в базисному балансі та балансі
офіційних розрахунків; повна зайнятість по країні; відсутність серйозних
обмежень на між нар операції.

ПБ та методи оцінки позицій ПБ.

Оцінка позицій ПБ країни потребує обов’язкового вивчення структури,
характеристик і економічних факторів, що впливають на міжнародні потоки
операцій. Існує три методи оцінювання: 1.Статистичний, за якого
аналізується взаємозв’язок між категоріями рахунків, на яких відображені
операції; аналітиками використовуються методи оцінки ефективності
фінансування поточного дефіциту за рахунками а також ступення відхилення
позицій ПБ від стану рівноваги. 2. Динамічний, за якого аналізується
послідовні періоди часу, коли відбувалися операції; аналітиками
визначається, що відбувається: погіршення чи поліпшення балансу поточних
операцій, визначається ефективність економічної політики уряду,
проаналізувати можливі зменшення міжнародної кредитоспроможності країни,
скласти прогнози високого чи низького курсу національної валюти. 3.
Структурний, аналізує чотири фази розвитку ПБ при чому до ключового
змінних відносять: торговий баланс, баланс довгострокового капіталу,
баланс по доходу від зарубіжних інвестицій; визначається у якій фазі
розвитку ПБ перебуває держава на сучасний момент та чи є взаємозв’язок
між ключовими зінними.

Фактори , що впливають на стан ПБ держави.

. Фактори, що впливають на ПБ: нерівномірність екон та політ розвитку
країн, міжнародна конкуренція; циклічні коливання економіки; зростання
закордонних держ витрат, пов’язаних з мілітаризацією економіки й
військовими витратами; посилення міжн фінансової взаємозалежності; зміни
в міжнар торгівлі; вплив валютно – фінансових факторів; негативний вплив
інфляції; торговельно – політична дискримінація певних країн;
надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи. Серед
факторів, що впливають на стан ПБ держави особлива роль належить
економічним, серед яких виділяють: темпи інфляції (коли відбувається
надмірне підвищення цін на націон товари та послуги, то це знижує їхню
конкурентоспром і ускладнює експорт. Імпортні товари стають більш
привабливими);реальне зростання ВВП ( Збільшуються обсяги імпорту
товарів та послуг);процентні ставки (впливають на потоки капіталу
грошового та інвестиційного ринків, підвищення процент ставок веде до
збільшення припливу капіталу в облігації з високою прибутковістю);
валютний курс “спот” (від нього залежить відносна вартість імпортних
товарів)

ПБ та основні сфери його викор.

Система розрахунків ПБ унікальна в тому плані, що вона хоч і не показує
безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які погано, або які
явища їх викликають, зате показує, що відбувається насправді,
відображаючи реальні фінансові потоки між певною країною і зовнішнім
світом, чим допомагає зробити власні відповідні висновки. По-перше, за
допомогою записів результатів обміну між країнами легше зробити висновок
про стабільність системи плаваючих курсів, оскільки ПБ допомагає виявити
акумулювання валют у руках тих людей, які більше зацікавлені в цьому, і
тих, хто намагається позбутися цих валют. По-друге, ПБ незамінний і в
умовах фіксованих валют. курсів, оскільки допомагає визначити розміри
нагромадження даної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити
питання про доцільність підтримування фіксованого курсу валюти, якщо
існує загроза валютної кризи. По-третє, рахунки ПБ надають інформацію
про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів з основної
суми боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів.
Ця інформація необхідна для того, щоб зрозуміти, наскільки країні –
боржнику стало важче погасити борги іноземним кредиторам. Інформація ПБ
використовується також: для оцінювання кредитоспромож країни; аналізу
тенденцій економічного розвитку країни як індикатор економічного циклу;
складання прогнозів впливу на валютні курси; прогнозу подальшої політики
уряду; розуміння аналізу ризиків по країні; оцінювання стану економіки
держави.

Фінансові ресурси світ госп та механізм їх перерозп.

Фінансові ресурси світу – це сукупність фінансових ресурсів усіх країн,
МО та між.фінан.центрів світу. Вони використовуються у
міжн.екон.відносинах, тобто у відносинах між резидентами та
нерезидентами. Джерелами фінан.ресурсів світу є: країни-донори, до яких
належать країни з розвинутими економіками, де формується переважний
обсяг фіан.ресурсів світу; фонди МО, які призначенні для надання
фін..допомоги і складаються в основному з внесків урядів цих
країн;найбільша частка світових золотовалютних резервів є власністю
приватних осіб, компаній, організацій та урядів розвинутих країн світу.
Механізм перерозподілу фінансових ресурсів світу: 1. Міжнародна
фінансова допомога: Міжнародні гранти та кредити, Кредити та гранти МО
2. Золотовалютні резерви: Офіційні та Приватні. 3. Світовий фінансовий
ринок: Національний фін.ринок (ринок резидентів та нерезидентів) та
Міжнародний фін.ринок (валютний, банківських кредитів, деривативів,ЦП)

Міжнар фінансові активи та їх вл-ті.

Міжн.фін.активи – це специфічні неречові активи, що обертаються на
світ.фін.ринку і являють собою законні вимоги їхніх власників на
отримання грошового доходу в майбутньому. Характеристики фін.активів
світ.фін.ринку: термін обігу – проміжок часу до кінцевого платежу або до
вимоги ліквідації фін.активу; ліквідність – можливість швидкого
перетворення активу на готівку без значних втрат; дохідність –
розраховується у вигляді річної процентної ставки; дохід по активу –
очікуванні грошові потоки по ньому, тобто процентні, дивідендні
виплати, а також суми, отримані від погашення чи перепродажу фінансового
активу іншим учасникам ринку;подільність – мінімальний обсяг активу,
який можна купити чи продати на ринку; ризикованість – невизначеність
пов’язана з величиною та часом отримання доходу за даним активом у
майбутньому; механізм оподаткування – визначає, у який спосіб та за
якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу
фінансового активу; конвертованість – перетворення фінансового активу на
інший фінансовий актив; комплексність – можливість бути сукупністю
кількох простих активів; валюта платежу – валюта, в якій здійснюються
виплати за тим чи іншим фін.активом; поворотність – відображає розмір
витрат обігу або сукупних витрат з інвестування в певний фін.актив та
перетворення цього активу на готівку.

Міжн. вал.-фін. потоки. Основні хар-ки, канали руху та фактори, що
впливають на рух світ. фін. потоків.

Між.вал.-фін.потоки – це потоки іноземних валют чи будь – яких інших
фінансових активів, зумовлені економічною діяльністю суб’єктів
світ.господ. Фактори, що впливають на рух фін.потоків: стан економіки,
взаємна лібералізація торгівлі країн – учасниць СОТ;структурна
перебудова економіки; масштабне перенесення за кордон низько
технологічних виробництв; міждержавний розрив темпів інфляції та рівнів
процентних ставок; зростання масштабів незбалансованості
міжн.розрахунків; випереджання вивозом капіталу торгівлі товарами та
послугами. Основні канали руху світових фінюпотоків: валютно – кредитне
та розрахункове обслуговування купівлі – продажу товарів і послуг;
зарубіжні інвестиціїв основний та оборотний капітал; операції з ЦП та
різними фін.інструментами; валютні операції; перерозподіл частини
нац.прибутку через бюджет у формі допомоги країнам, що розвиваються, та
внесків держав у МО. Основні характеристики світ.фін.потоків: єдність
форми (грошова форма у вигляді різних фін.-кред.інструментів) та місце
реалізації (сукупний ринок – специфічна сфері ринкових відносин).

Світ. фін.ринок. Сутність та структура міжн. фін. ринку.

Фінансовий ринок з функціонального погляду – це система ринкових
відносин, де об’єктом операцій єгрошовий капітал і яка здійснює
акумуляцію та перерозподіл світових фін.потоків для забезпечення
безперервності та рентабельності виробництва. З інститут.погляду – це
сукупність банків, спеціалізованих фін.-кред- установ, фондових бірж,
через які здійснюється рух світових фінансових потоків, та які є
посередниками перерозподілу фін.активів між кредиторами та
позичальниками, продавцями та покупцями фін.ресурсів.Об’єктивною основою
розвитку світових фін.ринків є закономірності кругообігу функціонуючого
капіталу. Єдиної загально визначеної структури фін.ринку ще не існує.
Залежно від періоду закінчення операцій міжн.фін.ринок поділяється на:
ринок касових операцій – передбачає торгівлю базовим активом, розрахунки
за який здійснюються не пізніше другого робочого дня після укладання
угоди; ринок строкових угод – розрахунок здійснюється пізніше, ніж на
другий роб.день після укладення угоди. Залежно від місця проведення
операційй між.фін.ринок поділяється на: централізований – представлений
біржами та децентралізований.Також зберігається поділ між.фін.ринку на
грошовий ринок та ринок капіталу.

Хаар-ка специфічних відмінностей світ.фін. ринків від національних.

Відмінності світ.фін.ринків від національних: *величезні масштаби(
щоденні операції на світових ринках у 50 разів перебільшують операції
свт.торгівлі товарами); *відсутність географічних кордонів; *цілодобове
проведення операцій; *використання валют провідних країн; *учасниками
єпереважно першокласні банки, корпорації, фінансово – кред.інститути з
високим рейтингом;* доступ на ціринки відкритий у першу чергу
першокласним позичальникам чи під солідні гарантії; *диверсифікація
сегментів ринку та інструментів операцій за умов революції у сфері
фінан.послуг; *специфічні – міжн. – процентні ставки; *стандартизація та
високий ступінь інформаційних технологій без паперових операцій на базі
використання комп’ютерів.

Світові фінан. центри : поняття,

стадії розвитку, необхідні елементи та основні умови функціонування.

Для того щоб набути статусу міжн., кожен фін.центр має пройти
відповідний еволюційний процес. Стадії розвитку МФЦ: розвиток місцевого
ринку; перетворення в регіональний фінансовий центр;розвиток до стадії
між.фін.ринку. Основні умови МФЦ: економічна свобода; стабільна валюта
та стійка фінансова система; ефективні фінансові інститути й
інструменти; активні та мобільні ринки; сучасна технологія та засоби
зв’язку; фінансові сеціальні знання та людський капітал; підтримка
відповідного правового та соц.клімату, створення сприятливих умов для
між.потоків капіталу. Найбільш активно переливання фін.ресурсів
здійснюється у світових фін.центрах. До них належать: Нью-Йорк, Чикаго,
Лондон, Франкфурт, Париж, Женева, Токіо, Сінгапур. МФЦ – це ті місця, де
торгівля фінансовими активами між резидентами різних країн має особливо
великі масштаби.

Характеристика найважливіших світ.фін. центрів. (Лондон, Нью-Йорк,
Токіо)

Лондонський фін.центр. Ринок довгострокового позичкового капіталу:
Первинний ринок (ЦП, випущенні урядом та фірмами Об’єднаного
Королівства, єврооблігації, випущені іноземними позичальниками)
Вторинний ринок (внутрішні акції, зареєстровані на Міжнародній фондовій
біржі ЦП компаній, незареєстрованні ЦП, першокласні ЦП, ЦП фірм з
фіксованими процентними ставками, опціони, іноземні акції) Ринок
короткострокового капіталу: Традиційний грошовий ринок; Паралельний
грошовий ринок (міжбанківський ринок, стерлінгові депозитні сертифікати,
доларові депозитні сертифікати, ЦП місцевої влади, ЦП фінансових
компаній, між фірмові ЦП; короткострокові комерційні євро
векселі;стерлінгові короткострокові векселі)Валютний ринок (операції
спот, операції на строк, ф’ючерси, опціони, арбітражні операції)

Нью-Йорський фінансовий центр Ринок довго строк.позичкового
капіталу:акції, облігації (іпотечний ринок, ринок держ.облігацій, ринок
промислових облігацій, позики цільовим підприємствам, ринок закордоних
облігацій)Ринок короткостроков. капіталу: казначейські векселі; ЦП
федеральних агенцій США, вкладні сертифікати, що передаються, федеральні
резервні фонди й угоди про купівлю ЦП з наступним викупом за обумовленою
ціною, банківські акцепти, комерційні короткострок. векселі, позики
дилерам та брокерам. Валютний ринок: валют.інтервенція на
нац.валют.ринок; валютні свопи з іншими центальн.банками; операції з МО.

Токіо став МФЦ тільки після 1970 року, коли іноземні позичальники почали
випускати тут облігації в єнах, а пізніше в іноземній валюті. Зміцненню
позицій Токіо як одного з найважливіших центрів у процесі глобалізації
фін.ринків сприяла лібералізація ринків єни та капіталу. Функціональна
структура: Ринок довгострокового позичкового капіталу: акції; процентні
держ.облігації; дисконтні держ. ноти та векселі; облігації
муніципалітетів; енергетичні ЦП, гарантовані державою; промислові
облігації; іноземні облігації в єнах; конвертовані облігації; облігації
з підписними сертифікатами. Ринок короткострокового капіталу:
казначейські векселі; обліковий ринок векселів; депозитні сертифікати;
короткостр.комерц.векселі.

Валют.ринок:поняття, передумов створення, функції, основний товар та
суб’єкти.

Валютний ринок – офіційний центр, де здійснюється купівля – продаж
інозем.валюти за національну, за курсом, що складається на базі попиту
та пропозиції; – це сфера економічних відносин, що виникають за
здійснення операцій купівля – продажу іноз.валюти, а також операцій руху
капіталу іноз.інвесторів; – сукупна сітка сучасних засобів зв’язку, що
з’єднують нац. та іноземні банки й брокерські фірми; – сукупність
банків, брокерських фірм, корпорацій, особливо ТНК. Функції вал.ринків:
обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталу;
формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції; надання
механізмів для захисту від вал.ризиків, руху спекулятивних капіталів і
інструментів для цілей грошово – кредитної політики ЦБ. Основний товар
валютного ринку – будь – яка фінансова вимога визначена в іноземній
валюті. Суб’єкти валютного ринку: держ.установи; юр.та
фіз..особи;комерційні банківські установи; валютні біржі.

Структура вал. ринку, об’єми та сучасні тенденції розвитку вал. ринку.

Основні особливості сучасних валютних ринків: інтернаціоналізація
вал.ринків; широке використання електронних засобів зв’язку;
безперервність здійснення операцій; уніфікована техніка валютних
операцій; страхування валютних та кредитних ризиків; переважання
спекулятивних та арбітражних операцій над комерційними; нестабільність
валют. Структура вал.ринку: За суб’єктами: міжбанківський (прямий та
брокерський) За терміновістю операцій: спот – ринок, форвардний, своп,
клієнтський, біржовий. За функціями: обслуговування міжнародної
торгівлі, суто фінансові трансферти. Відносно вал.обмежень: вільні та
обмежені. За застосування вал.курсів: з одним режимом або з кількома
режимами. Залежно від об’єму й характеру валютних операцій: глобальні,
регіональні, внутрішні.

Поняття вал. операції та вал. цінностей. Класифікація вал. операцій.

Валютна операція – конкретна форма прояву валютних відносин у
народогосподар. практиці.; – це операції, пов’язані з переходом права
власності на валютні цінності з використання вал.цінностей як засобу
платежу в міжнародному обороті. Валютні цінності – валюта України,
платіжні документи та інші ЦП, іноземна валюти. Класифікація валютних
операцій: конверсійні операції (угоди з негайною поставкою; стокові
угоди; угоди своп; валютний арбітраж); кореспондентські відносини з
іноземними банками ( установлення прямих кореспондентських відносин з
іноз.банками, самостійне відкриття банком рахунків для міжн.розрахунків
з іноземними банками, досягнення домовленостей про порядок і умови
ведення банківських операцій за між.розрахунків); відкриття та ведення
валютних рахунків ( відкриття валют.рахунків юрид. та фіз..особами,
нарахування процентів на залишках на рахунках надання овердрафтів,
надання виписок під час здійснення операцій, контроль
експортно-імпортних операцій); неторгові операції (купівля та продаж
готівкової інозем.валюти, інкасо інозем.валюти, випуск та обслуговування
пластикових карток клієнтів; купівля дорожніх чеків інозем.банків;
оплата грошових акредитивів та висунення аналогічних акредитивів;
організація роботи та порядок проведення операцій в обмінних пунктах);
операції з залучення та розміщення вал.коштів( кредитні, депозитні, з
ЦП, лізингові, форфейтингові. Факторинговіґ)

Вал. операція та характеристика її основних інструментів .

Валютні операції – це контракти агентів валютного ринку щодо
купівлі-продажу та надання позичок в іноземній валюті на певних умовах у
певний момент часу. Згідно Ст.1 Декрету КМУ «Про систему валютного
регулювання та валютного контролю» валютні операції це:- операції,
пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за
винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
-операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в
міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей
та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; -операції,
пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію
України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних
цінностей.

Інструменти. Безготівкові (картки і чеки), тратти (переказні векселі),
банківський вексель, банківський переказ.

Інструменти валютного ринку

Є дві категорії інструментів валютного ринку: валютні операції та
деривативи.

Валютні операції поділяються на операції «спот» та форвардні (форварди
«аутрайт» та валютні свопи). До деривативів відносять валютні опціони,
валютно-процентні свопи, валютні ф’ючерси, синтетичні угоди з валютного
обміну.

ВАЛ.ОПЕРАЦІЇ. Операція «спот» – операція, в процесі якої дві сторони
обмінюються двома різними валютами за погодженим курсом з розрахунком
через 2 дні. Це найбільш поширені операції (70-75% ринку). Це
найліквідніший ринок, бо є багато учасників, які вільно входять на нього
і здійснюють короткострокові операції.

Форвард «аутрайт» – операція, що укладається сьогодні на купівлю однієї
валюти за погодженим курсом у певний термін у майбутньому.

Валютний своп – угода, що припускає одночасну купівлю і продаж певної
кількості валюти, відповідно з двома датами валютування.

ДЕРИВАТИВИ. Ф’ючерс – це форвардна операція зі стандартними обсягами,
термінами, які торгуються на біржовому ринку.

Валютно-процентний своп – це угода між соронами, відповідно до якої вони
виплачують один одному % за позиками у різних валютах у визначені дати
протягом терміну дії угоди. Тобто, передбачають обмін двома валютами
(основними сумами) з наступним обміном %. Є кілька видів свопів:
«overnight» – 1 дата валютування сьогодні, 2 дата – завтра;
«tomorrow-next» – 1 дата завтра, 2 – через 2 дні (спот-дата);
«spot-next» – 2 і 3 дні; «spot-one week» – два дні – через тиждень після
спот-дати.

Опціон. Угода, що дає власникові право, але не зобов’язує купити чи
продати певну кількість валюти у визначений момент у майбутньому. Є
опціони «кол» (право купити) і «пут» (право продати). Опціони бувають
двох типів – Американські (право купити-продати по закінченні угоди чи
раніше) та Європейські (тільки по закінченні угоди).

Вал. котирування та методи вал. котирування.

Котирування – ціна купівлі і продажу валюти проти базової валюти.
Валюта, яку котирують проти базової валюти, називається зустрічною.

Для того, щоб котирування сприймалося однозначно, учасники ринку
дотримуються певних правил: 1.Вказують, яка валюта є базовою; 2.Курс, за
яким клієнт купує зустрічну валюту, вказується у лівій частині
котирування, а курс, за яким продається базова валюта – праворуч.
Наприклад, USD/ JPY 131,700 – 131,780. Це значить, що клієнт може купити
131,700 єн за 1 долар і продати їх за курсом 131,780 за 1 долар. Тобто,
базовою валютою є долар, зустрічна – єна.

Є котиування «бід» (макет-мейкер пропонує купити базову валюту і
продати зустрічну) і «офер» (маркет-мейкер хоче продати базову валюту і
купити зустрічну.).

Деякі валютні пари мають сталі назви, як-то GBP/USD – cable, USD/CHF –
dollar-Swissi; USD/EUR – dollar-euro.

Торгівля на ринку здійснюється на базі встановлення обмінного курсу
валют (котирування валют). Курс розглядається як відношення базової
валюти до котируваної. Американський варіант, або зворотне котирування.
В цьому випадку фіксована кіль-сть нац.валюти котирується проти
змінюваної кількості іноз.валюти. Традиційно британський фунт стерлінгів
котирується саме так, а також новозеландський долар, австралійський
долар. Європейський варіант, або пряме котирування. Тут фіксована
кількість іноз.валюти котирується проти змінюваної кількості нац.валюти.

73.Хар-ка спот–ринку : поняття, учасники, операції, звичаї.

Валютний ринок як на глобальному, так і на локальному рівні поділяється
на поточний та строковий. Основа поділу — відмінність у датах укладення
угод і датах розрахунку за угодами (дата виконання угоди). Спот-ринок —
це ринок негайної поставки валюти. Найбільш частими є угоди з терміном
розрахунку через два робочі дні після дня її укладення за курсом,
зафіксованим в угоді. Валютна операція спот — це операція, у процесі
якої дві сторони обмінюються двома різними валютами за погодженим
обмінним курсом з розрахунком через два робочі дні. Термін «спот»
відомий з часів, коли угоди відбувалися «з розрахунком на місці» (on the
spot), а фактичне постачання валют — через два робочі дні. Відтоді
технології істотно змінилися і нині забезпечують практично миттєвий
зв’язок, але і сьогодні більшість угод спот передбачає постачання
фінансових інструментів через два робочі дні. Ринок таких угод називають
спотовим ринком, відповідно називається і валютний курс. Світовий ринок
спот за різними оцінками становить від 70 до 80 % усього валютного ринку
і є визначальним для решти валютного середовища. Таку поширеність ринку
можна пояснити доступністю, яка, у свою чергу, забезпечує велику
кількість учасників. Доступність розглядається під кутом зору відносної
простоти спот-операції. До того ж вирішальним є переважаючий попит саме
на негайні операції — можливість у короткий термін обміняти певну суму
валюти й отримати еквівалент. Наявність величезної кількості учасників
ринку роблять його найліквіднішим. Усі ці складові зумовлюють таку
значну перевагу поточного валютного ринку над іншими Звичаї спот-ринку:
здійснення платежів протягом двох робочих банківських днів без
нарахування процентної ставки на суму поставленої вартості; операції
здійснюються переважно на базі комп’ютерної торгівлі з підтвердженням
електронними повідомленнями (авізо) протягом наступного робочого дня;
існування твердих валютних курсів: якщо дилер великого банку цікавиться
котируванням іншого банку, повідомлені йому валютні курси є
обов’язковими для виконання операції з купівлі-продажу валюти. Ці звичаї
не зафіксовано в спеціальних міжнародних конвенціях, але їх точно
дотримуються всі учасники цього ринку. Головним атрибутом спотового
ринку є валютний курс — ціна однієї валюти виражена в одиницях іншої
валюти. Курс спот являє собою втілення поточного співвідношення
ринкового попиту та пропозиції. Залежно від швидкості зміни рівнів
попиту та пропозиції відбуваються відповідні зміни поточного курсу. У
технічному сенсі зміна курсу за певний проміжок часу може бути зображена
як набір поновлюваних котирувань (тіків) учасників валютного ринку. На
світовому міжбанківському валютному ринку в години найбільшої активності
середня частота змін котирувань (курсів) сягає 50—60 разів за хвилину,
тобто кожної секунди може з’являтися новий курс. На валютному ринку
маркет-мейкери пропонують двосторонні котирування бід і аск (офер)
конкретних валют. Котирування являє собою ціну купівлі і продажу валюти
проти базової валюти, звичайно американського долара. Наприклад,
долар/єна =131,700 – 131,780. Валюта, яку котирують проти базової
валюти, називається зустрічною. Для того щоб котирування сприймалися
однозначно, учасники ринку дотримуються певних правил: 1. Вказують, яка
валюта є базовою. 2. Курс, за яким клієнт купує зустрічну валюту (тобто
продає базову валюту), вказується в лівій частині котирування, а курс,
за яким продає зустрічну валюту (тобто купує базову валюту), — у правій
частині котирування.

74.Поняття валютної позиції та її форм. Привести приклади валютних
позицій.

Валютна позиція – це співвідношення вимог до зобов’язань банку в
іноземній валюті. Буває: закрита, відкрита. Відкрита: довга (додатна
позиція, що виникає при покупці іноземної валюти. Вимоги по поставці
валюти перевищують вимоги по продажу валюти), коротка (від’ємна позиція,
яка виникає при продажі іноземної валюти), овернайт (позиція, яка до
наступного робочого для залишається відкритою).

75-76.Строковий валютний ринок. Строкові операції валютного ринку та їх
видів.

Строковий валютний ринок та його учасники.

Строкова валютна операція — це операція, пов’язана з поставкою валюти на
строк більше ніж три дні з дня її укладення. Види: ринок форвардних угод
(укладання угод на певну дату у майбутньому, за ціною встановленою в
контракті. Укладається на організованій біржі); ринок угод «своп»(
валютна операція, що поєднує купівлю-продаж двох валют на умовах
негайної поставки з одночасною контроперацією на визначений строк з тими
валютами.); ринок ф’ючерсних контрактів(укладання угод на певну дату у
майбутньому, за ціною встановленою в контракті. Укладається поза
біржею); ринок опціонів(угода, що дає право і зобов’язання купити або
продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим у
момент укладання угоди курсом у визначений момент у майбутньому).

Учасники: хеджекери, спекулянти (позиційних та скалперів), арбітражери і
трейдери. Хеджекери здійснюють конверсійні операції, намагаючись закрити
свої відкриті валютні позиції. Спекулянти свідомо беруть на себе
валютний ризик, підтримуючи відкриту позицію для отримання прибутку від
непрохеджованої валютної позиції. Позиційні спекулянти підтримують
відкриті позиції протягом тривалого періоду — до кількох місяців.
Скалпери грають на зміні курсів протягом однієї торгової сесії,
систематично закриваючи позиції в кінці кожного робочого дня.
Арбітражери здійснюють купівлю іноземної валюти на одному валютному
ринку з одночасним продажем її на іншому валютному ринку. Вони
відкривають протилежні позиції щодо однієї валюти на різні (однакові)
строки на одному чи кількох взаємозв’язаних ринках, зменшуючи величину
валютно-курсового ризику. Трейдери купують валюту за дорученням та за
рахунок клієнта в торговому залі біржі за комісійну винагороду.

ОПЕРАЦІЇ. Форвард «аутрайт» – операція, що укладається сьогодні на
купівлю однієї валюти за погодженим курсом у певний термін у
майбутньому. Це позабіржові угоди, курси яких розраховуються на основі
спот-курсу і форвардних пунктів.

Ф’ючерс – це форвардна операція зі стандартними обсягами, термінами, які
торгуються на біржовому ринку. Основні біржі: ІММ (Чикаго), LIFFE
(London International Futures and options Exchange), TFE (Toronto),
Tokyo Stock Exchange тощо.

Валютний своп – угода, що припускає одночасну купівлю і продаж певної
кількості валюти, відповідно з двома датами валютування. Є кілька видів
свопів: «overnight» – 1 дата валютування сьогодні, 2 дата – завтра;
«tomorrow-next» – 1 дата завтра, 2 дата– через 2 дні (спот-дата);
«spot-next» – 2 дні (спот-дата) і 3 дні (наступний після спот-дати);
«spot-one week» – два дні – через тиждень після спот-дати.

В залежності від співвідношення поточної ціни і ціни виконання опціону,
є 3 варіанти опціону: ++ «at the money»: ціна виконання=поточна ціна
(курс); ++«out of the money» (для опціону «кол» ціна виконання більше
курсу; для опціону «пут» ціна виконання менша за поточну); ++«in the
money» (для «кол» ціна виконання менша за поточну, для «пут» ціна
виконання більша поточної).

77.Форвардні валютні операції. Методи котирування форвардного курсу.

Форвардна угода є угодою між банком та іншою стороною (банк, клієнт
тощо) обміняти одну валюту на іншу у визначений день у майбутньому за
курсом, зафіксованим під час укладення угоди. Дата розрахунків має назву
«дата постачання», а курс, за яким відбудеться обмін, — «форвардний».

Популярні два види форвардних валютних операцій:

— звичайні форвардні угоди, або форвардні «аутрайти»( валютна операція,
що укладається сьогодні на купівлю однієї валюти за іншу за погодженим
курсом з постачанням на певну дату в майбутньому);

— валютні свопи(операції з обміну валюти з фіксованим валютним курсом
на валюту з плаваючим валютним курсом.).

Котирування валютних форвардів виражаються у форвардних пунктах. При
цьому котируються не обмінні курси, а диференціали процентних ставок.
Котирування опускаються — віднімайте. Котирування піднімаються —
додавайте.

Обмін коштами до дати постачання не відбувається.

Особливості форвардних операцій «аутрайт»:

• позабіржові угоди, що не обертаються;

• валюти поставляються на майбутнє за курсом, установленим у момент
укладення угоди;

• обмін валют на спот-дату не відбувається;

• котирування здійснюється у форвардних пунктах;

• форвардні курси розраховуються на основі спот-курсу і форвардних
пунктів;

• форвардні пункти визначаються різницею процентних ставок між двома
валютами; вони не є пророкуванням майбутнього спот-курсу.

Форвардна угода «аутрайт» — це угода між двома сторонами про обмін двома
різними валютами за курсом, погодженим сьогодні, з постачанням у
визначену майбутню дату.

h–

’

†

??&??

*.курс встановлюється з премією чи з дисконтом. Загальне правило таке:
котирування знижуються – треба віднімати (коли % ставка за базовою
валютою вища, то базова валюта торгується з дисконтом, а зустрічна з
премією), зростають – треба додавати (коли % ставка за зустрічною
валютою вища, то базова продається з премією, а зустрічна – з
дисконтом).

78.Ф’ючерсна валютна операція. Поняття ордеру у ф’ючерсній торгівлі та
основні його видів.

Валютний ф’ючерс — це стандартизований за обсягом, ціною та датою
виконання контракт купівлі (продажу) валюти за курсом, визначеним під
час укладення угоди, і розрахунками на дату в майбутньому. Валютні
ф’ючерси поширені як у суто міжбанківській торгівлі, так і на
спеціалізованих ринках-біржах. При цьому головний обсяг світової
ф’ючерсної торгівлі припадає саме на біржі, де торги ведуться «з
голосу». Такі біржі спеціалізуються, як правило, на торгівлі кількома
ф’ючерсними інструментами, у тому числі й валютами. Основними світовими
біржами є ГММ (International Money Market) Чикаго, LIFFE (London
International Futures and Options Exchange) Лондон, СВОТ (Chicago Board
of Trade), TFE (Toronto Futures Exchange) Торонто.

Згідно з біржовими умовами валютні ф’ючерси укладаються в основних
валютах проти долара США. Валютні ф’ючерси мають пряме котирування.
Основою визначення ф’ючерсної ціни є спотовий та форвардний курси.
Різниця між ф’ючерсним та спотовим курсами має назву «база». У практиці
міжнародних фінансових ринків форвардні та ф’ючерсні ціни практично
збігаються.

Головними учасниками торгів на біржі є брокери. Брокери отримують заявки
від клієнтів на укладення ф’ючерсних контрактів. Контракти за умови
прийнятної ціни укладаються за посередництвом Розрахункової палати
біржі. Тобто продавець і покупець ф’ючерсу фактично укладають контракт
не між собою, а кожний окремо укладає контракт з біржею.

Для участі в торгах потенційні покупці і продавці вносять певну суму на
депозит до Розрахункової палати біржі – первісну маржу.

Курс спотового ринку вищий за курс, за яким укладено ф’ючерс на продаж
валюти, тобто вигідніше продати на споті, а коли термін ф’ючерсу добігає
кінця, то збитки, що виникають від закриття позиції, будуть стягнуті з
маржинального депозиту. За необхідності до первісної суми вноситься
додаток, за рахунок якого покриваються збитки. У такий спосіб
Розрахункова палата захищає себе від фінансових збитків своїх клієнтів,
які помилилися у своїх прогнозах і мусять закрити позиції. У разі
вдалого закриття позиції за ф’ючерсним контрактом його власник отримає
прибуток на свій маржинальний рахунок. Отже, у ф’ючерсній торгівлі
використовується фінансовий ліверидж — можливість оперувати значними
сумами при внесенні на депозит лише певного процента від цієї суми.

Ордер (наказ) може походити від члена біржі, який може укладати угоди
від свого імені з метою одержання прибутку від біржових операцій; від
трейдера, який не є членом біржі і віддає свій наказ через брокера, який
через члена біржі укладає угоду для свого клієнта.

79.Операції “своп”. Мотивація здійснення “своп” – операцій. Класифікація
свопів (типи та види).

Своп-операція — валютна операція, що поєднує купівлю-продаж двох валют
на умовах негайної поставки з одночасною контроперацією на визначений
строк з тими валютами. Не створюють відкритої позиції та тимчасово
забезпечують валютою без ризику, пов’язаного зі зміною курсу.

Строки: від 1 дня до 6 місяців, рідко зі строком виконання до 5 років.

Здійснюються між: комерційними банками; комерційними й центральними
банками; центральними банками країн.

Способи застосування:

? Як інструмент для придбання іноземної валюти на обмежений період за
фіксованим обмінним курсом (на основі схеми «своп» — спот проти
форварду).

? Для швидкого реагування на зміни в очікуваних вхідних та вихідних
валютних потоках скороченням чи подовженням строків своп-контрактів, які
вже було

Типи свопів:

? процентні (операцій з обміну валюти з фіксованою процентною ставкою
проти плаваючої ставки або ж із плаваючою ставкою проти плаваючої, але в
іншому режимі);

? валютні (операції з обміну валюти з фіксованим валютним курсом на
валюту з плаваючим валютним курсом);

? валютно-процентні (комбінації згаданих свопів);

? диференційні (свопи з нетто-платежем однієї сторони на користь іншої
під час укладання угоди).

Класичні свопи, залежно від послідовності виконання операцій «спот» та
«форвард», поділяються на репорт та депорт. Реторт — це продаж валюти на
умовах «спот» і одночасно купівля на умовах «форвард». Депорт — купівля
валюти на умовах «спот» і продаж на умовах «форвард».

Класифікація свопів:

• звичайні (операції репорту та депорту);

• тижневі — перша угода виконується на умовах «спот», а друга — на
умовах тижневого споту;

• одноденні — перша операція здійснюється з датою валютування «завтра»,
а зворотна — на умовах «спот»;

• форвардні (форвард—форвард).

Сторони свопу обирають точний термін виконання своїх зобов’язань – саме
той, що їм необхідний, і незалежно від пропозицій на біржі. Подібна
гнучкість дає сторонам можливість проводити операції зі значно
тривалішими термінами, ніж операції щодо продаваних на біржі фінансових
інструментів.

80.Валютний опціон: поняття, види, стилі, ціна опціону.

Валютний опціон являє собою зафіксовані контрактом права (не обов’язки)
купити (опціон «call») або продати (опціон «put») певну суму певної
валюти проти іншої валюти за обумовленою ціною (strike price) протягом
специфічного періоду. Купуючи опціон, необхідно сплатити комісійні, що
мають назву премії. Премії сплачуються незалежно від того, скористався
покупець опціону своїм правом чи ні. Розрізняють чотири можливі
операції:

— купівля опціону на купівлю валюти;

— купівля опціону на продаж валюти;

— продаж опціону на купівлю валюти;

— продаж опціону на продаж валюти.

Як правило, купівлю опціонів (іншими словами—«купівлю права») на купівлю
або продаж валюти здійснюють компанії, що намагаються забезпечити
покриття валютного ризику, а продаж опціонів («продаж права») на купівлю
або продаж валюти здійснюється валютними спекулянтами.

Справжня вартість опціону залежить від різниці між ціною виконання і
строковим курсом. Часова вартість пов’язана з вартістю особливих переваг
від володіння опціоном. Здебільшого вона залежить від двох параметрів:

1) уразливості валюти: чим уразливіша валюта, тим вигідніше мати
опціон, що захищає від коливань курсу;

2) терміну виконання опціону: чим більший строк виконання опціону, тим
більше шансів у його володаря реалізувати опціон, тому премія опціону
збільшиться. Вважається, що премія для валюти з незначними коливаннями
збільшується на 50 % якщо строк виконання зростає вдвічі.

Типи опціонів залежно від співвідношення поточної ціни та ціни виконання
опціону:

1) опціон «at the money» (при грошах) — якщо ціна виконання опціону
дорівнює поточному обмінному курсу;

2) опціон «out of the money» (без грошей) — якщо ціна виконання опціону
на купівлю валюти вища від поточного курсу, а для опціонів на продаж —
нижча від поточного курсу;

3) опціон «in the money» (у грошах) — якщо ціна виконання опціону при
купівлі валюти нижча від поточного курсу, а при продажу валюти — вища
від поточного курсу.

Зазвичай вартість опціонів «at the money» та «in the money» вища, ніж
для опціону «out of the money».

За процедурою виконання розрізняють опціони таких стилів:

• Американський опціон — надає покупцеві право, але не зобов’язує його
купити чи продати певну кількість базових активів за фіксованою ціною у
разу настання терміну контракту або до нього.

• Європейський опціон — передбачає ті самі права й зобов’язання, що й
американський опціон, однак не може бути виконаний до настання терміну
контракту, тобто виповнюється тільки в момент закінчення контракту.

Існують опціонні контракти на готівкову валюту і на валютні ф’ючерси.

Розмір премій валютних опціонів залежить від цін валютних форвардів і
волатильності обмінних курсів.

81.Арбітражні операції : поняття та види.

Валютний арбітраж— операції з валютами для отримання прибутку через
використання у визначений час існуючих на фінансових ринках розривів між
курсами та процентними ставками з касових і строкових операцій (розрив
має бути більший за величину операційних витрат).

Види:

• часовий валютний арбітраж (валютна операція для отримання прибутку
від різниці валютних курсів у часі);

• просторовий (часовий) валютний арбітраж (передбачає отримання
прибутку за рахунок різниці курсу валют на двох різних територіально
віддалених ринках);

• простий арбітраж (виконується з двома валютами);

• складний арбітраж (крос-курсовий) — виконується з трьома й більше
валютами.

Ідея арбітражу полягає у використанні взаємозв’язку цін різних
фінансових інструментів, наприклад процентних ставок за депозитами
грошового ринку, спот-курсів валют, процентних ставок за валютними
депозитами і форвардними курсами.

Арбітражні операції можуть проводитися в тих випадках, коли в цінах на
одні й ті самі або взаємозв’язані фінансові інструменти виникає різниця.
Учасники ринку, що здійснюють арбітражні операції, або арбітражери,
постійно вишукують ситуації, коли який-небудь із сегментів ринку йде
попереду або не встигає за основним ринком. На арбітраж дивляться як на
можливість отримання «легких грошей», оскільки при ньому, якщо все
робити правильно, будь-який ризик, за винятком кредитного, відсутній, а
прибуток гарантований.

82.Міжнародний фондовий ринок :структура та сучасні тенденції розвитку.

Включає ринок об’єктів реального інвестування і ринок інструментів
фінансового інвестування. До першого відносять: прямі інвестиції;
портфельні інвестиції; інші інвестиції.

Прямі інвестиції—це вкладення капіталу з метою набуття довгострокового
економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу),
що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Портфельні інвестиції— це вкладення капіталу в цінні папери з метою
отримання доходу та за відсутності права реального контролю над об’єктом
інвестування.

Основна частина прямих інвестицій у другій половині 1990-х років
припадає на операції, що пов’язані зі злиттям та поглинанням. Було
зафіксовано значне збільшення інвестицій, пов’язаних зі злиттям та
поглинанням, і в країнах Західної Європи.

До інструментів фінансового інвестування відносять акції, облігації, але
в основному боргові цінні папери. Наприкінці 90-х років минулого
століття близько половини всього світового ринку цінних паперів
припадало на США, приблизно 13 % — на Японію, а в цілому на п’ять країн
(США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція) — приблизно 75 %.

83.Довгострокові боргові цінні папери на міжнародному фондовому ринку.

Облігації — багатоваріантні довгострокові боргові цінні папери з
фіксованим доходом, що знаходяться у відкритому продажу та випускаються
з різним номіналом низкою інститутів-позичальників — від держави до
приватних інвесторів.

За строками погашення:

• строкові випуски (мають єдиний для всіх строк погашення);

• серійні випуски (випускаються із серією різних строків погашення);

За відкликанням:

• відклична;

• безвідклична;

За забезпеченням:

• старші облігації (забезпечені приорітетним правом вимог на визначене
майно емітенту):

— облігації із заставою майна;

— облігації з фінансовою заставою;

— сертифікати під закупівлю устаткування;

— облігації з комбінованою заставою;

• молодші облігації (забезпечені тільки обіцянкою повернення боргу
емітентом):

— незабезпечені облігації;

— другорядні або субординовані облігації;

— прибуткові облігації;

За категоріями позичальників:

• казначейські;

• федеральних агенцій;

• муніципальні:

— генеральні (забезпечені податковими надходженнями відповідного
органу влади);

— прибуткові (забезпечені надходженнями від конкретного комерційного
проекту);

• корпоративні;

• інституціональні (випускаються некомерційними організаціями:
церквами, школами, лікарнями тощо).

До базових характеристик облігацій відносяться: ставка купона або ставка
оголошеного процента, можливість дострокового погашення, номінальна або
викупна вартість, дата погашення.

Рейтинг облігацій — поточна оцінка кредитоспроможності боржника щодо
кожної конкретної облігації.

Облігації з фіксованою ставкою— це довгострокові боргові цінні папери з
фіксованими купонними виплатами у вигляді визначеного процента від
номінальної вартості. Такі облігації звичайно погашають за номінальною
вартістю, хоча можливі премії та дисконти.

Облігації з плаваючою ставкою — це довгострокові боргові цінні папери,
купони за якими встановлюються на рівні визначеної ставки грошового
ринку плюс (мінус) маржа.

84.Іноземні облігації та єврооблігації . Порівняльна характеристика.

Інструментами Євроринку є єврооблігація та іноземна облігація. Уряди
багатьох країн установлюють обмеження на інвестиції в іноземні цінні
папери. Тому позичальникам вигідніше продавати фондові активи в інших
країнах.

Іноземна облігація — це цінний папір, що випущений нерезидентом у
національному фінансовому центрі та в національній валюті.

85.Особливості функціонування ринку іноземних облігацій.

Іноземна облігація — це ЦП, що випущений нерезидентом у національному
фінансовому центрі та в національній валюті. Емісія іноземних облігацій
регламентується законодавством з цінних паперів країни-емітента, але на
практиці їх обіг значною мірою відповідає принципам євроринків.

Класичні позики у формі вільного випуску облігацій на іноземному ринку
цінних паперів основані на принципі єдності місця (Нью-Йорк, Лондон,
інший фінансовий центр), валюти (зазвичай валюта кредитора) та біржового
котирування. Наприклад, французька позика на англійському фінансовому
ринку випускалась у фунтах стерлінгів та купувалась англійськими
інвесторами на основі лондонського котирування. Проте після другої
світової війни виникли перешкоди з приводу розміщення облігаційних
позик, особливо в Західній Європі.

У сучасних умовах емітентами іноземних облігацій залишилися тільки
провідні країни. Залежно від країни емісії іноземних облігацій мають
спеціальні назви: Yankee Bonds — в США, Samourai та Shibo-sai Bonds — в
Японії, Bulldog Bonds — у Великобританії, Rembrandt Bonds — у
Нідерландах, Matador Bonds — в Іспанії та Chocolate Bonds — у Швейцарії.

86.Особливості функціонування ринку єврооблігацій.

Єврооблігація — облігація, розміщена за межами як країни позичальника,
так і країни, у валюті якої вказано номінал єврооблігації; єврооблігації
розміщені одночасно на ринках кількох країн через міжнародні синдикати
їхніх фінансових інститутів. Дохід за єврооблігацією сплачується один
раз на рік, а погашення відбувається наприкінці терміну одночасним
платежем або протягом певного терміну із фонду погашення.

Види:

Емісії єврооблігацій із фіксованою ставкою: стандартні облігації;
облігації, що конвертуються в акції; облігації з варантом чи
сертифікатом на підписку; багатовалютні облігації.

Емісії єврооблігацій з плаваючою ставкою: облігації мінімакс; облігації
FLIP-FLOP; облігації з регулюючими ставками; облігації з фіксованою
верхньою межею; облігації з валютним опціоном.

Інші види облігацій міжнародних ринків: облігації з нульовим купоном;
облігації, гарантовані іпотекою. Організація випуску єврооблігацій

1) Звернення позичальника до банку, обраного керівником консорціуму чи
керівним менеджером. 2) Створення гарантійного консорціуму. 3) Створення
синдикату з розміщення. 4) Визначення витрат за емісією.

Звичайно витрати за емісією єврооблігацій на міжнародному ринку значно
нижчі за вартість випуску схожих за основними параметрами облігацій на
національному ринку.

Базові характеристики європейських боргових ринків у цілому подібні.
Облігації на цих ринка випускаються місцевими чи муніципальними органами
влади, національними корпораціями, а також нерезидентами.

Особливості: єврооблігації розміщуються, як правило, одночасно на
фінансових ринках кількох країн; єврооблігації купуються інвесторами
різних країн на базі котирування їх національних бірж; емісія
єврооблігацій меншою мірою підпадає під державне регулювання, не
підпорядковується національним правилам проведення операцій з цінними
паперами тієї країни, валюта якої є валютою позики; валюта єврооблігації
не обов’язково має бути національною грошовою одиницею ні для емітента,
ні для інвестора; єврооблігації, як правило, являють собою цінний папір
на пред’явника з фіксованою відсотковою ставкою; гарантійне розміщення
єврооблігацій здійснюється емісійним синдикатом; випуск та обіг
єврооблігацій відбуваються згідно з правилами та стандартами, що
встановилися на ринку; утримувачам єврооблігацій дохід сплачується у
повному обсязі, без податку на відсотковий дохід, що стягується в країні
емітента.

Переважна більшість єврооблігацій випускається: 1) великими корпораціями
приватного сектору; 2) міжнародними організаціями; 3) державними
органами.

Методи розміщення єврооблігацій : відкрита підписка серед необмеженого
кола інвесторів; приватне розміщення.

87.Короткострокові боргові цінні папери на міжнародному ринку боргових
цінних паперів.

Комерційні папери — це векселі зі скороченим строком погашення, що
знаходяться у вільному обігу. Випускаються, як правило, з дисконтом до
їхньої номінальної вартості. Номінал вищий, ніж у довгострокових
паперів. Випускаються на пред’явника.

Євроноти — це короткострокові боргові папери, які випускаються на строк
1, 3, 6 місяців через тендер та гарантуються інвестиційним банком чи
групою банків, які викупають їх самі або продовжують позичальнику
кредитну лінію.

Депозитні сертифікати (СД) — сертифікати, що випускаються комерційними
банками чи позико-ощадними асоціаціями під термінові депозити.

Найстаріші боргові інструменти світового ринку виникли в СІЛА в 1961 р.
та в Європі з 1966 р. Строки погашення— звичайно до року, іноді — до 5
років. У деяких країнах (наприклад, у Великобританії) проценти за
депозитними сертифікатами зі строками до 5 років звільнені від податків.

Найбільший ринок короткострокових боргових цінних паперів —
американський. Звичайно тільки великі інститути ведуть операції з цими
Цінними паперами, тому що їх продають великими лотами.

88.Середньострокові боргові папери на міжнар ринку боргових ЦП.

Випускаються невеликими деномінаціями через дилерів або тендер.
Котуються більше на базі процента від номінальної вартості, ніж
прибутковості. Можуть бути як з фіксованими, так і з плаваючими
ставками, зі строками погашення від 1 до 5 років,, іноді — до 10 років.

Основними є дві програми випуску MTNs:

• COLTS — різновид середньо- та довгострокових облігацій з нульовим
купоном на базі казначейських паперів, що випускаються на регулярній
основі;

• MTTN — мультитраншеві середньострокові євроноти, уперше введені
компанією Merrill Lynch.

89.Міжнародний ринок титулів власності та його сучасні тенденції.

Основні інструменти: акції, депозитарні розписки.

Акція – пайовий цінний папір без установленого строку обігу, що
закріплює права її власника на отримання певної долі прибутку
акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні
ним, а також на відповідну частину майна в разі ліквідації цього
товариства. Акція на пред’явника — акція, в якій не вказується ім’я її
власника. Безкоштовні акції— акції, що розподіляються між існуючими
акціонерами даного товариства безкоштовно (як правило, пропорційно
кількості раніше отриманих ними акцій). Відкриті акції— акції, що
знаходяться у вільному обігу. Закриті акції— акції, що знаходяться в
обмеженому обігу або ж взагалі без обігу. Іменна акція — акція, в якій
вказано ім’я її власника. Платні акції— акції, що продаються емітентом
інвестору в його власність. Преференційна акція — свідоцтво пайової
участі в капіталі корпорації, що дає право першочергового отримання
активів компанії, але забезпечує менший контроль за управлінням
корпорації. Проста акція — свідоцтво на володіння долею капіталу
корпорації, що дає власнику право голосу під час отримання долі
прибутку. Ринок євроакцій — це ринок акцій, що продаються за межами
країни, в якій знаходиться компанія, яка їх випустила.

Депозитарна розписка – документ, який дозволяє купівлю-продаж акцій на
міжнародних ринках.

90.Ведучі ринки акцій та особливості їх функціонування.

Однією з найважливіших класифікацій ринків цінних паперів є їх поділ на
розвинені ринки та ринки, що формуються.

Співвідношення між обсягами ринків акцій та облігацій наприкінці 1990-х
років дорівнювало приблизно 40 % до 60 % на користь облігацій. У країнах
Східної Азії подібні пропорції помітно посунені на користь пайових
цінних паперів (акцій), у країнах Латинської Америки — на користь
боргових (облігацій).

Наприкінці 90-х років минулого століття близько половини всього
світового ринку цінних паперів припадало на США, приблизно 13 % — на
Японію, а в цілому на п’ять країн (США, Японія, Німеччина,
Великобританія, Франція) — приблизно 75 %. На початку 1970-х років
частка тільки США перевищувала 60%. У 1980-ті роки вона зменшилась у
зв’язку з підвищенням питомої ваги Японії, а з кінця 1980-х і до
середини 1990-х років — ринків, що формуються. Із середини 1990-х років
знову відбулося підвищення частки США, насамперед за рахунок зростання
ринку акцій.

Частка семи провідних розвинених країн на світовому ринку цінних паперів
майже вдвічі перевищує їх частку у світовому ВВП.

Висока частка розвинених країн у сукупному світовому фондовому ринку
призводить до того, що світові пропорції повністю визначаються
пропорціями фондового ринку розвинених країн за впевненого домінування
США.

Посилення взаємозалежності національних фондових ринків сьогодні
проявляється у синхронному підвищенні чи падінні курсів цінних паперів
на національних ринках капіталів різних країн.

За нинішніх умов американський ринок капіталів значною мірою визначає
кон’юнктуру світового ринку капіталів. Динаміка котирувань цінних
паперів на американському ринку значно впливає на курси цінних паперів
на інших ринках, а рівень капіталізації американського ринку впевнено
перевищує ринок будь-якої іншої країни .

За даними МВФ, у 2000 р. нерезидентам належало близько 35 % державних
облігацій США, 18 % корпоративних облігацій американських компаній, 7 %
акцій американських компаній. На фондових ринках інших розвинених країн
частка нерезидентів є вищою та дорівнює в середньому 30—50 %. На ринках
країн, що розвиваються, частка нерезидентів в операціях на фондових
ринках коливається з 50 до 80 %. Ці країни залежать від припливу
капіталу з розвинених країн.

91. Порівняння міжнародного ринку титулів власності та міжнар ринку
боргових цінних паперів.

Міжнар ринок боргових ЦП охоплює ринок міжнар облігацій і ринок
середньострокових нот, а також ЦП грошового ринку. Інструменти ринку
позичкових капіталів засвідчують боргові відносини між позичальником і
кредитором.

Боргові ЦП – ЦП, що посвідчують відносини позики і передбачають
зобов`язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до
зобов`язання. До боргових ЦП відносяться:

а) облігації підприємств;б) державні облігації України;в) облігації
місцевих позик;г) казначейські зобов`язання України;ґ) ощадні
(депозитні) сертифікати;д) векселі;

Міжнар ринок титулів власності представлений міжнар акціями та іншими
правами власності, що є похідними від акцій інструментами, зокрема
такими, як депозитні розписки. Інструменти цього ринку засвідчують
відносини власності і підтверджують права на співволодіння
корпорації-емітента.

Титули власності – ЦП, що засвідчують майнове право власника документа
по відношенню до особи, що випустила документ. На міжнар ринку титулів
власності найбільш поширені акції, паї, американські депозитарні
розписки (ADR), які підтверджують участь інвестора в капіталі
підприємства

Міжн ринок боргових ЦП охоплює ринок міжнародних облігацій і ринок
середньострокових нот, а також цінні папери грошового ринку. Інструменти
ринку позичкових капіталів засвідчують боргові відносини між
позичальником і кредитором. Міжн ринок титулів вл-ті представлений міжн
акціями та іншими правами власності, що є похідними від акцій
інструментами, зокрема такими, як депозитні розписки. Інструменти цього
ринку засвідчують відносини власності і підтверджують права на
співволодіння корпорації-емітента. Одною з визначальних рис нинішнього
світового фінансового ринку – інтенсивний розвиток міжнародного ринку
акцій, але сукупний обсяг міжнародного ринку акцій залишається значно
меншим за розмір міжнародного ринку облігацій. Міжнародний ринок акцій
складається з трьох сегментів – іноземних акцій, євроакцій та
депозитарних розписок. Відмінності між цими інструментами пов’язані з
наявністю різних механізмів розміщення і торгівлі акціями. Іноземні
акції випускаються корпорацією-нерезидентом на фонди ринок іншої країни.
Євроакції пропонуються для продажу одночасно на кількох національних
фондових ринках. Депозитарні розписки випускаються на національних
фондових ринках як субститути акцій іноземних компаній, що перебувають
у трастовому управлінні банку-депозитарію.

Міжнар ринок акцій має тенденцію концентруватися на зрілих фондових
ринках двох регіонів — Європи (головним чином у Великій Британії та,
меншою мірою, у Німеччині) та США. У Європі зосереджені випуск і
торгівля іноземними акціями, у США — емісія та обіг депозитарних
розписок. Міжнародний ринок облігацій у широкому сенсі охоплює такі види
боргових інструментів, як іноземні облігації’, єврооблігації, глобальні
облігації та програми середньострокових нот. Відмінності між цими
цінними паперами стосуються сфери і методів розміщення, режиму
оподаткування, кола потенційних інвесторів. Особливе місце серед
міжнародних облігацій належить програмам середньострокових нот. Це
інструмент фінансування, який передбачає багаторазову емісію боргових
зобов’язань (нот) на євроринку або на ринку іноземної держави в рамках
заздалегідь визначеної програми випуску цінних паперів. Програми
боргового фінансування на основі випуску середньострокових євронот є
одним з найгнучкіших інструментів фінансування на міжнародних ринках
позичкового капіталу.

92. Ринки акцій країн третього світу та особливості їх функціонування.

Саме з цією групою країн пов’язані найбільш суттєві зміни на світовому
фондовому ринку в 1980—1990-ті роки. Майже за шість—сім років фондові
ринки деяких держав, що розвиваються, Латинської Америки та Азії досягай
рівня розвитку фондових ринків деяких країн Європи.

1) ринки деяких країн цієї групи (Бразилія, Китай, Корея, Мексика,
Малайзія, Тайвань) за масштабами перевищують ринки розвинених країн,
водночас у групу входять країни з ринком невеликого розміру (Угорщина,
Чехія, а тим більше Маврикій та Кіпр);

2) у групі є ринки як з високим (Греція, Польща), так і з низьким
(Нігерія, Пакистан) ступенями прозорості;

3) деякі ринки функціонують протягом більш ніж 100 років (Індія, ринки
країн Латинської Америки), інші — трохи більше 10 років (країни Східної
та Центральної Європи, країни СНД).

Єдине, що зближує країни групи ринків, що формуються, — високе значення
волатильності фондових ринків та їх залежність від зовнішніх фінансових
ресурсів. Чим більш зрілими є ринки, що формуються, тим вони стійкіші і
тим менший рівень ринкового ризику вони відчувають у довгостроковій
перспективі. Відповідно, меншим є і спад на таких ринках у період
значних скорочень попиту міжнародних інвесторів на цінні папери, що на
них обертаються.

Незважаючи на підвищення рівня капіталізації та кількості національних
лістингових компаній, левова частка ринку, як правило, припадає на
незначну кількість компаній. Так, на азіатських ринках, де ступінь
концентрації є найменшим, на 10 найбільших компаній у 1997 р. припадало
в середньому 40 % загальної капіталізації ринку. У країнах Латинської
Америки частка 10 найбільших компаній у капіталізації ринку в той самий
період становила близько 50 %. Зростання капіталізації ринку в країнах
Африки також пов’язане з підвищенням вартості акцій обмеженого кола
провідних компаній.

У групі фондових ринків, що формуються, у довгостроковому періоді можна
виділити:

• ринки, що втрачають власну ринкову нішу (частку в сукупному обсязі
інвестиційних ресурсів, що залучаються) відносно інших ринків (Тайвань,
Південна Корея, а в останні роки і Малайзія);

• ринки, що поступово збільшують ринкову нішу (Бразилія, Індія);

• ринки, котрі швидко збільшують свою ринкову нішу (Індонезія, Китай,
Туреччина, Мексика).

У кризові 1997—1998 pp. ринки, що за ступенем розвитку наближаються до
індустріальних країн (Греція, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія),
зазнали менш значного падіння фондового ринку, ніж країни Азії,
Латинської Америки та країни СНД.

Серед ринків, що формуються, в 1995—2000 pp. утворилася група країн, які
характеризуються високим значенням ринкового ризику (Індонезія, Таїланд,
Малайзія, певною мірою країни СНД, Туреччина, Філіппіни).

93. Капіталізація ринку акцій. Параметри, що відрізняють національні
ринки акцій між собою.

Масштаби акціонерного капіталу в тій чи іншій країні характеризуються
насамперед показниками капіталізації, її частки у ВВП, обсягом торгівлі
акціями, кількістю акцій, що мають регулярне котирування (лістинг).

Капіталізація ринку — це сукупна курсова вартість усіх емітованих акцій
компаній, що мають регулярне котирування. Цей показник відображає
ринкову вартість усіх компаній, що входять до лістингу фондових бірж .

Фактори збільшення рівня капіталізації:1) зростання курсової вартості
акцій; 2) збільшення загальної кількості компаній, що випускають акції
для продажу широкому колу інвесторів.

Фактор збільшення кількості компаній, які випускають акції, має суттєве
значення тільки на ринках, що формуються. На розвинених ринках кількість
компаній, цінні папери яких входять до лістингу на організованому ринку,
являє собою досить стабільний показник.

Протягом більш ніж 20 років абсолютним лідером з капіталізації
залишаються США (від 30 до 55 % світової капіталізації у 1980— 2002 pp.)
Проте був коротенький період, коли на перше місце з капіталізації вийшла
Японія (1988—1989 pp.). Причинами того були: 1) над спекулятивне
розбухання фіктивного капіталу в Японії у 1980-ті роки; 2) високий курс
японської єни, що вплинув на кількісні показники країни при переведенні
їх у долари США .

Показник частки капіталізації у ВВП часто використовується для
порівняльної характеристики ступеня розвиненості акціонерного капіталу в
економіці тієї чи іншої країни. Акціонерний капітал є більш розвинений у
країнах, що успадкували англійські норми права (США, Канада, Австралія,
Південна Африка, Сінгапур). У провідних країнах континентальної Європи
частка курсової вартості акцій у ВВП у 2—3 рази нижча, ніж у США, Англії
та Канаді. Це пов’язано з тим, що випуск акцій відіграє тут значно меншу
роль у забезпеченні промислових підприємств фінансовими ресурсами. В
Європі значно важливішу роль у забезпеченні промислових підприємств
довгостроковим капіталом традиційно відіграють банки, що надають
довгострокові позики.

Показник «Капіталізація ринку акцій / ВВП» не є мірилом ступеня розвитку
економіки країни. Він здебільшого характеризує національні особливості
залучення капіталу підприємствами.

94. Депозитарні розписки на міжнародному ринку титулів власності.

Нині вихід емітентів акцій на міжнар ринок відбува переважно у формі
такого інструм, як депозит розписки.

ДР— це обіговий ЦП, який є субститутом акцій іноземних компаній. ДР
випускаються нац банком як свідоцтво про право володіння акціями
іноземних компаній, що перебувають у трастовому управлінні даного банку.
Кожна розписка свідчить про володіння однією або групою іноземних акцій.
Існує кілька основних видів і, відповідно, ринків ДР. Америк версією ДР
є АДР — американські ДР. АДР — це обігові цінні папери, випущені
американським банком-депозитарієм на еквівалентну кількість акцій
іноземної компанії, які зберігаються на її внутрішньому ринку. АДР
розміщуються на фондовому ринку США, їхній обіг регулюється законод США.
Крім того, великого поширення набули європейські та глобальні ДР.
Європейські ДР (EDR) випускаються європейськими банками як свідоцтво про
володіння акціями компаній, які розташовані у країнах, що не входять до
ЄС. Їхній обіг регулюється, як правило, законодавством Великої Британії
(іноді — США), і продаються вони на Паризькій фондовій біржі. Глобальні
ДР (GDR) вирізняються тим, що пропонуються і розміщуються одночасно як
на америк фондовому ринку, так і на фондових ринках поза межами США.
Обіг таких ЦП регулюється законод США. Зазвичай EDR і GDR деноміновані в
доларах США, проте вони можуть випускатися у будь-якій валюті. Ще один
поширений різновид ДР — міжнародні ДР (IDR). Це цінні папери, які
представляють депоновані неамериканські іноземні акції, випускаються
американським банком-депозитарієм у неамериканській валюті поза межами
США і призначені для продажу в Європі або на інших ринках. Обіг їх
регулюється здебільшого законод Великої Британії, розміщуються вони в
Лондоні та Люксембурзі. Інвестори застосовують цей інструмент тому, що
ДР полегшують їм диверсифікацію портфеля, а інвестування в них має
низькі трансакційні витрати. Вони дають змогу уникнути ризиків
перереєстрації прав власності на цінні папери емітентів, зареєстрованих
у країнах з недостатньо розвинутими ринками, і певною мірою, валютних
ризиків, забезпечуючи отримання дивідендів у нац валюті інвестора.

Класифік 1. залежно від місця випуску та обігу: Глобальні ДР (Global
Depository Receipts) – ДР, обіг яких здійснюється одночасно на фін
ринках кількох країн. Нац ДР (Local Depository Receipts) – ДР, обіг яких
здійсн на фінан ринку лише однієї країни.

2. Зал від участі емітента ЦП, на які випускаються ДР:

Неспонсоровані ДР– ДР, які випускають без участі емітента ЦП за рішенням
одного чи групи депозитаріїв. Спонсоровані ДР– ДР, які випускає
депозитарій, призначений емітентом ЦП на підставі депозитарного договору
чи договору про обслуговування.

3. Зал від того, на якому ринку відбулося придбання ЦП депозит
установою,

ДР первинного ринку– депозитарні розписки, випуск яких виконує роль
первинної підписки на акції емітента. Емісія таких ДР призводить до
збільшення капіталу емітента акцій.

ДР вторинного ринку– ДР, випуск яких засвідчує придбання прав власності
на ЦП, що раніше оберталися на нац ринку емітента. Емісія таких ДР не
призводить до залучення емітентом додаткового капіталу акцій.

4. Залежно від рівня депозитарн програми: ДР першого рівня (level I
depositary receipts) – ДР, обіг яких здійснюється виключно на позабірж
ринку, для випуску яких необхідне дотримання незначної кількості
регуляторних вимог.ДЗ другого рівня (level ІI depositary receipts) – ДЗ,
обіг яких здійснюється і на біржовому, і позабіржовому ринках, для
випуску яких необхідне дотримання багатьох регуляторних вимог. ДЗ
третього рівня (level ІІI depositary receipts) – ДЗ, обіг яких
здійснюється і на біржовому, і на позабіржовому ринках, випуск яких
підлягає жорсткому державному регулюванню. ДЗ приватного розміщення
(private placement depositary receipts) – ДЗ, випуск яких у повному
обсязі реалізується одному або кільком кваліфікованим інституціональним
покупцям і потребує дотримання незначної кількості регуляторних вимог

95. Хар-ка інвестиційних ринкових механізмів.

Інвестування лежить в основі функціонування сучасної економіки – воно
інтегрує інтереси і ресурси фізичних, юридичних осіб та держави для
ефективного соціально-економічного розвитку. У широкому значенні
інвестиції – це вкладення капіталу в тій чи іншій формі в ту чи іншу
справу з метою його подальшого збільшення або збереження.На мікрорівні
інвестиція – це насамперед будь-який економічний інструмент, в який
можна вкласти гроші для отримання прибутку (доходу). Загальну сутність
інвестування визначають два ключових фактори: 1) час – в часовому
аспекті отримання прибутку може бути послідовним, паралельним чи
інтервальним; 2) ризик – величина майбутнього прибутку (доходу) із
вкладених коштів досить часто невідома.На макрорівні інвестиції
забезпечують фінансування механізму росту та розвитку економіки країни –
для стабільного зростання вони мають бути на рівні 15-30 % ВНП.
Розрізняють валові (загальний обсяг коштів, що інвестується у певному
періоді) та чисті (різниця валових інвестицій та амортизаційних
відрахувань) інвестиції. Динаміка показників чистих інвестицій
відображає характер економічного розвитку країни на певному етапі. На
рівень чистих інвестицій впливають такі чинники: 1) розподіл отриманого
прибутку на споживання та заощадження; 2) Очікувана норма чистого
прибутку; 3) ставка позичкового відсотка; 4) темп очікуваної інфляції.
Отже, зростання обсягів чистих інвестицій зумовлює збільшення прибутку,
зростання суми якого значно перевищують темпи зростання чистих
інвестицій. Таке явище називається ефектом мультиплікатора
(мультиплікатор – це числове значення коефіцієнта, що характеризує
відношення зростання прибутку до збільшення обсягу чистих інвестицій).
Зо об’єктом вкладення існують такі інвестиції: реальні інвестиції,
інноваційні інвестиції, інтелектуальні інвестиції, фінансові інвестиції,
приватні та державні інвестиції, внутрішні та зовнішні інвестиції,
міжнародні інвестиції. Основу підприємницького капіталу як форми
міжнародного руху капіталу становлять прямі (вкладення капіталу з метою
отримання підпр. прибутку, зумовлені довгостр. екон. інтересом та які
забезп. контроль інвестора над об’єктом інв-ня) та портфельні (вкладення
капіталу в цінні папери з метою отримання дивідендів) інвестиції.

Виділяють 4 групи інвесторів: 1.Держава є стратегічним інвестором, мета
котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення
коштів у міжнар ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори — це юр особи, що активно інвестують власні кошти
та кошти клієнтів в акції та інші фіні активи на професійній основі.
Корпоративні інвестори (під-ва), з одного боку, емітують ЦП з метою
залучення фін ресурсів, а з іншого — шукають шляхи прибуткового
розміщення своїх тимчасово вільних коштів.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) використ свої заощадження для
купівлі ЦП з метою отримання додат доходів і виступають у ролі
постачальника капіталу на ринок ЦП.

96. Міжнар кредит : джерела, принципи, функції.

МК — це рух позичкового капіталу у сфері міжнар ек відносин, пов’язаний
із наданням у тимчасове користув грошово-матер ресурсів одних країн
іншим на умовах платності, строковості, повернення.

Джерела:

• тимчасово вивільнена у під-в у процесі кругообігу частина капіталу в
грош формі; • грош накопич держави, мобілізовані банком; • грош
заощадження індивідуального сектору, мобілізовані банком.

Принципи:

• повернення — необхідність своєчас поверн отриманих від кредитора
фінан ресурсів після заверш їх використ позичальником. Якщо отримані
кошти не повертаються, то має місце безповоротне передання грош
капіталу, тобто фінансув;

•строковість —необхідність його повернення не в будь-який прийнятний для
позичальника час, а в чітко визначений строк, зафіксований у кредитній
угоді;

• платність —необхідність не тільки прямого повернення позичальником
отриманих від банку кредитних ресурсів, а й проплати права їх використ;

• забезпеченість —необхідність забезпеч захисту майнових інтересів
кредитора у разі поруш позичальником узятих на себе зобов’язань і
відображ у таких формах кредитування, як позики під заставу чи під фін
гарантії;

• цільовий характер —відображає необхідність цільового використ коштів,
які отримані від кредитора;

• диференційований характер —диф-й підхід з боку кредитної організації
до різних категорій потенційних позичальників залежно від інтересів як
банку, так і країни, в якій розташ банк-кредитор.

Функції: • перерозподіл позичкових кап-в між країнами для забезпеч
потреб розширеного вир-ва;

• економію затрат обігу у сфері міжнар розрахунків; • прискор
концентрації і централізації капіталу;

• обслуговув міжнар товарообігу; • прискор науково-тех прогресу.

97. Міжнародний кредит та його форми.

МК —рух позичкового капіталу у сфері міжнар ек відносин, пов’язаний із
наданням у тимчасове користув грошово-матер ресурсів одних країн іншим
на умовах платності, строковості, повернення.

Форми МК

за формою кредитування: • товарні —надаються експортерами своїм
покупцям у товарній формі з умовою майб покриття платежем у грош чи
іншій товар формі; • валютні (грош) —надані у грош формі: у нац або
іноз валюті;

за цільовим призначенням: • зв’язані — надаються на конкретні цілі,
обумовлені в кредитній угоді: • комерційні — для закупівлі певних видів
товарів і послуг; • інвестиційні — для буд-ва конкретних об’єктів, погаш
заборгованості, придб ЦП; • проміжні — для змішаних форм вивезення
капіталів, товарів і послуг, • незв’язані, або фінансові, кредити —не
мають цільового признач і можуть використ-ся позичальн на будь-які цілі;

за загальними джерелами: •внутр— це кредити, що надаються нац суб’єктами
для здійснення ЗЕД іншим нац суб’єктам; • іноземні (зовнішні)—надаються
іноз кредиторами нац-им позичальн для здійсн зовнішньоек операцій; •
змішані—кредити як внутр, так і зовн походження;

за кредиторами: • приватні —надані приватними особами; • урядові
(державні)—надані урядовими установами від імені держави;• кредити
міжнар фін-кред організацій;• змішані;

за формою забезпечення:

• забезпечені—забезпечені нерухомістю, товарами, тов док-ми, ЦП, золотом
та іншими цінностями як заставою;• бланкові— надані під зобов’язання
боржника вчасно їх погасити, документом при цьому виступає соло-вексель
з одним підписом позич;

за терміном кредиту:• надстр — добові, тижневі, до 3 місяців;•
короткостр— до 1 року;• середньос— 1-5, іноді до 7-8;• довгостр— понад
10 років;

за валютою позики:• у валюті країни-позич-ка;• у валюті
країни-кредитора;• у валюті третьої країни;• у міжнар грошовій одиниці
[СПЗ, екю (до 1999р.), євро]

за технікою надання: • готівкові, коли кошти зарах на рахунок боржника
в його розпорядження; • акцептні — надаються у формі акцепту переказного
векселя імп-м, переважно банком, що полегшує облік тратти в банку;
•облігаційні позики — широко використ при залученні коштів на довгострок
основі; •индиковані і консорціальні—кредитором виступає не один банк, а
кілька—«синдикат» чи кілька десятків банків—«консорціумів»;

за способом погашення: • з рівномірним погаш;• з нерівномірним погаш; •
з одночасним погаш; • з ануїтетним погаш (% погаш за основним боргом).

98. Валютно-фінансові та платіжні умови міжнародного кредиту.

Міжнародний кредит – це рух позичкового капіталу у сфері міжнародних
економічних відносин, що пов’язаний із наданням у тимчасове користування
грошово-матеріальних ресурсів одних країн світу іншим на умовах
платності, строковості і повернення.

Організацію міжнародного кредиту можна зобразити схематично: попередні
переговори про надання кредиту ? в разі надання кредиту – підготовка
листа про зобов’язання ? укладення угоди про кредитування. Якщо кредит є
синдикованим, то існує ще угода банків про участь у кредиті і угода про
відступлення боргу одного з учасників синдикату іншими учасниками.

В угоді про надання міжнар кредиту визнач-ся його валютно-фінан й
платіжні умови:

1. валюта кредиту і платежу: національні грошові одиниці; євровалюта;
міжнародні розрахункові валютні одиниці. На вибір валюти впливають:
стабільність валюти; рівень процентної ставки; практика міжнародних
розрахунків; ступінь інфляції; динаміка курсу валют.

2. сума (ліміт) кредиту або кредитна лінія — частина позичк капіталу,
який надається в тов чи грош формі позичальникові.

3. строк кредиту. Фактори, що впливають: цільове признач; співвіднош
попиту та пропозиції аналогічних кредитів;розмір контракту; нац
закон-во; традиційна практика кредитув; міждерж угоди. Для визначення
ефективності кредиту розрізняють повний і середній строк. Повний строк—
це строк від початку використ кредиту до його повного погаше. Середній
строк показує, на який період у середньому припадає вся сума кредиту;
використ-ся для порівняння ефективності кредитів з різними умовами;
включає повністю пільговий період і половину строку використ і
погашкредиту.

4.вартість кредиту; «Ціна» міжнар кредиту баз на % ставках
країн-провідних кредиторів, США, Японії, Нім. Реальна% ставка — це
номінальна ставка за вирахуванням темпу інфляції за певний період.
Грант-елемент показує, який обсяг платежів у рахунок погашення кредиту
економить позичальник за умови отримання кредиту на більш пільгових
умовах, ніж ринкові.

5. Забезпеченість — одна з головних умов міжнар кредиту. Забезпеч міжнар
кредиту може бути фінансово-товарне та юр-е.

6.Захист від кредитних, валютних, регіон-х та інших ризиків. Кредитор
ураховує:

• кредитоспром — спроможність позичальника отримати кредит;

• платоспроможність — спроможність позичальника своєчасно і повністю
розрахуватися за своїми зобов’язаннями.

Міжнародна платоспроможність країни характеризується кількома макроек
показниками:

обсяг держ боргу;співвіднош між внутр і зовн складовими держ боргу;
експортний потенціал ек-ки; стан ПБ; забезпечення зовн боргу валовими
вал-ми резервами ЦБ країни.

99. Міжнародний кредитний ринок: сегменти ринку та характеристика їх
сучасного розвитку.

Міжнародний кредитний ринок (ринок банківських кредитів) – це сфера
ринкових відносин, в якій здійснюється рух позичкового капіталу між
країнами на умовах повернення та платності, а також формується попит та
пропозиція на кредити. До сегментів міжнародного ринку банківських
кредитів відносяться: 1) традиційні коротко-, середньо- та довгострокові
іноземні кредити, що єдині за місцем і валютою позики; 2) ринок
середньо- та довгострокових синдикованих кредитів – від 1 до 15 років та
більше. Основними операторами міжнародного ринку банківських кредитів є
Світовий банк та його організаційні стр-ри, держави, корпоративні
позич-ки, банки і фінансові інститути, фізичні особи. Характеристика
сучасного розвитку міжнародних банківських кредитів: 1) постійна зміна
структури; 2) вдосконалення механізму діяльності ринку; 3) переважають
представники розвинених країн; 4) переважання на ринку позичкових
капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами – тенденція
до сек’юритизації.

Сучасний ринок банківських кредитів виник у 50-ті роки ХХ ст. На
стратегію надання кредитів як з боку урядів і міжнародних організацій,
так і з боку комерційних інститутів визначається політичними,
економічними та гуманними чинниками.

100. Ризики при міжнародному кредитуванні та методи їх мінімізації.

Міжнар кредитний ринок (ринок банківських кредитів) – це сфера ринкових
відносин, в якій здійснюється рух позичкового капіталу між країнами на
умовах повернення та платності, а також формується попит та пропозиція
на кредити.

Однією з умов міжнар кредиту є захист від ризиків.

Основні види ризиків:

1. кредитний ризик- ризик неплати постачальником основного боргу та %

2.валютний ризик, що несуть строни за кредитною угодою внаслідок
коливання вал курсу;

3.Трансфер-ризик – ризик неможливості переказу коштів до країни-
кредитора внаслідок валютних обмежень у країні-позичальника.

4.Ринковий ризик виникає через неочікувані зміни % ставок

5.Ризик ліквідності – неочікуване закриття міжбанківських депозитів для
використ своїх зобов’язань

6. Політичний ризик

7. Ризик виникнення кризи – фін., боргова криза та страх ефекту «доміно»

8.регіональний ризик – ризик діяльності в певній країні чи регіоні

9. органічний ризик – зміни ринкових умов фінансового ринку

Методи мінімізації ризиків:

• відбір кредитів та структурування;

• диверсифікація кредитних вкладень

• професійне оцінювання кредитоспромож позичальника;

• вимога якісного і достатнього забезпечення виданих кредитів;

•оперативність при стягненні боргу

• надання кредитів синдикатом банків, що дозволяє диверсифікувати ризик
між його учасниками залежно від участі в кредиті;

• використання гарантій (уряду чи першокласного банку);

• страхування міжнародних кредитів (переважно середньо- і довгострокових
експортних) — страхування майна кредитора в окремих високоризикових
міжнародних кредитних операціях у спеціалізованих страхових
організаціях, переважно в державних;

• хеджування (від англ. hedge — огородити, захищати).

101. Факторинг.

Факторинг – це один із видів посередницьких операцій, що проводиться
банками та спеціальними компаніями і являє собою купівлю грошових вимог
експортера дог імпортера, а також їхню інкасацію. По суті факторингова
операція являє собою комісійно-посередницьку операцію з передання
клієнтом банку права на стягнення боргів.

Суб’єктами факторингових операцій є: 1) факторинговий відділ банку або
факторингова компанія; 2) клієнти – постачальники товару або виконавці
робіт; 3) покупці товарів та послуг.

Сутність факторингової операції полягає в тому, що факторингові компанії
купують рахунки експортерів з певною знижкою: експортери отримують від
даної компанії від 70 до 90 % суми боргу готівкою в залежності від
платоспроможності клієнта, а решта 10-30 % сплачується після
перерахування імпортером коштів за товар.

Етапи здійснення факторингової операції: 1) аналіз факторинговою
компанією платоспроможності імпортера; 2) перевірка та купівля всіх
грошових вимог за рахунками-фактурами, що були виставлені імпортеру; 3)
отримання експортером авансу за продану дебіторську заборгованість –
70-90% вартості боргу, решта – після його сплати; 4) поставка
товарів/послуг експортером імпортерові; 5) оплата вимог імпортером.

Факторингова компанія, здійснюючи свою діяльність, надає кредит до 120
днів і отримує винагороду у вигляді надбавки у 2-4% до офіційної
облікової ставки за факторинговий кредит, а тому забезпечує собі високі
прибутки. Оплату факторингових послуг здійснює клієнт компанії.

Переваги факторингу: для експортера – запобігання кредитним і валютним
ризикам та прискорення кругообігу коштів, для імпортера – можливість не
мати справи з переказним векселем та акредитивом.

Факторинг поділяють на окремі види за певними ознаками:

1. за видами здійснення операцій: – конвенційний (широкий) ф —
універсальна система фінансового обслугов, яка включає БО, розрахунки з
постачальниками та покупцями, страхове кредитування, представництво та
ін.;

-конфіденційний (обмежений) ф — обмежується виконанням тільки деяких
операцій: сплата боргів, передання права на отримання грошей та ін.;

2. залежно від кількості факторів операції: • прямий факторинг — в
операції бере участь лише один;

• фактор — з експорту в країні експортера, з яким імпортер уклав ф
угоду;

• опосередкований ф — в операції беруть участь два фактори: 1) з
експорту в країні експортера; 2) з імпорту в країні імпортера;

3. за ступенем інформованості дебітора: • розкритий ф — операція, в якій
дебітор повідомляється про ф угоду;

• нерозкритий ф — операція, в якій факторингова угода є конфіденційною і
зарубіжний дебітор не повідомляється про неї.

102. Форфейтинг.

Форфейтинг – це купівля спеціальним кредитним інститутом (форфейтером)
за готівку без права регресу на експортера (без права повернення
експортеру) середньострокових векселів та інших боргових і платіжних
документів що виникли під час поставки товарів за умови надання
експортером достатнього забезпечення. По суті форфейтингова операція
являє собою купівлю експортних вимог форфейтером з виключенням права
регресу на експортера (форфетиста) у випадку несплати.

Форфейтером може бути як банк, так і спеціалізована фінансова компанія.

Сутність форфейтингової операції полягає в тому, що імпортер надає
експортерові простий вексель з гарантією банку, а експортер продає його
форфейтинговому банку з певною знижкою, яка в основному базується на
домінуючій на даний час процентній ставці; форфейтер в свою чергу бере
на себе всі політичні та комерційні ризики. Отже, форфейтер надає
фінансове забезпечення для закордонних покупців, негайно розраховуючись
із продавцем (експортером), але без права обороту.

Форфейтинг застосовується з метою швидкої реалізації довгострокових
фінансових зобов’язань, а також з метою надходження готівки експортеру,
що надав кредит своєму покупцеві.

Переваги, що дає форфетування експортеру:

• поліпшпозиції експортера з ліквідності, тому що фірма негайно отримує
готівку;

• експортер звільняється від валютних, кредитних і % ризиків;

• зменш довгострок вимоги у балансі фірми, що сприяє зростанню її
кредитоспром;

• знімається необхідність контролю за погашкредиту і роботи з інкасації
платежів;

• форфетинг не впливає на ліміти експортера з овердрафту чи на інший
кредит, що надається банком.

Недоліки форфетингу:

*Висока вартість: ставка з форфетування значно вища звичайних ставок за
кредитами, тому що форфетер бере на себе ризики. Витрати з форфетингу
складаються з:

• витрат на отримання банк гарантії чи авалю за векселем;

• ризикової премії за політ ризик;

• витрат на мобілізацію грош коштів, що залежать від ставок % на
євроринку;

• управлінських витрат;

• комісії форфетера, що становить різницю в часі між укладанням угоди і
наданням документів.

103. Міжнародний лізинг.

Лізинг – це комплекс майнових та економічних відносин з приводу
придбання у власність майна і наступного передання його у тимчасове
користування і володіння за певну плату. По суті лізингова операція
являє собою довгострокову оренду матеріальних цінностей, що надає
лізингодавець орендатору з метою їх подальшого виробничого використання,
при чому право власності на них зберігається за лізингодавцем до кінця
строку угоди. Об’єктом лізингу є будь-яка форма матеріальних цінностей,
що не зникає у виробничому циклі, а також земельні ділянки та інші
природні цінності. За об’єктом розрізняють лізинг рухомого та нерухомого
майна.

Суб’єктами лізингової операції є лізингодавець (власник майна) –
спеціально купує майно для здавання його в оренду; лізингоотримувач
(користувач майна) – отримує майно в тимчасове користування; продавець
(виробник) майна – продає об’єкт лізингу; інвестор – бере участь у
фінансуванні лізингової угоди в разі її високої вартості.

Період лізингу – це термін лізингової угоди. На нього впливають такі
фактори: а) строк служби устаткування; б) період амортизації
устаткування; в) динаміка інфляційних процесів; г) час за який може
з’явитись дешевий аналог устаткування; д) стан ринку позичкових
капіталів.

Види: 1.Прямий МЛ – угода, де всі операції здійснюються між комерц
орг-ми з правом юр особи з двох різних країн. Переваги цього виду: •
лізингодавець має можливість одержати експ кредит у своїй країні і тим
самим розширити ринок збуту власних товарів і послуг; • орендатор
забезпечує повне фінанс використ сучасних машин, устаткув і прискорене
тех переоснащення вир-ва. 2. Експортна ліз операція —в якій
лізингодавець купує предмет оренди в нац фірми і надає в найм іноземному
лізингоодержувачу 3. Імпортна ліз операція —в якій лізингодавець купує
предмет оренди в іноз фірми і надає його вітчизняному лізингоодержувачу
4.Транзитний (непрямий) міжнар ліз —в якій лізингодавець однієї країни
бере кредит чи купує необхідне устаткув в іншій країні і постачає його
орендатору, котрий перебуває в третій країні .

Переваги міжнар ліз:

для лізингодавця:

• інвестув у формі обладн порівняно з грош кред зниж ризик непов коштів,
тому що зберіг право власності за лізингод; • існув амортиз та податк
пільг для лізингод, якими він може поділ з лізингоод шлях зменш ліз
плат;

для лізингоодержувача:

•лізинг передб 100%е фінансув і не потребує нег початку платежів, які
відбува не одноч, а частково;• для ноьог зменш ризик мор і фіз зносу і
старіння обладн, тому що майно не придбав у власність, а береться у тимч
корист; •лізингові платежі віднос на витрати вир-тва та обігу лізингоод
і, відповідно, зниж оподатк прибут;• лізинг дає змогу збільш вир-во без
накопич капіталу; • обслугов і ремонт майна здійсн власником; • дає
змогу орендатору використ найсуч обладн; • термін лізингу може бути
значно більшим за термін міжнар кредиту;• подат пільги;

для всіх учасників міжн лізингу:

• лізинговий контракт може включати додаткові послуги з обслугов
обладнання;

• лізингова угода є більш гнучкою порівняно з позичков, оскільки дає
змогу обом сторонам застосувати зручну схему виплат; • виробник обладн
отримує додат можл для збуту своєї продукції і негайний платіж;

• з погляду госп діяльн лізинг служить засобом реаліз продукції, розв
вир-ва, упровадж наук-тех прогр, створ нових роб місць.

Недоліки

І.На лізингодавця покладається ризик морального старіння обладнання й
отримання лізингових платежів, а для лізингоодержувача вартість лізингу
більша, ніж ціна купівлі чи банк кредиту.

2. Лізингоотр не є власн своїх основних коштів і тому не може передати
їх як заставу у разі необхідності банк позики, що знижує його шанси щодо
отрим такої позики на вигідних умовах.

3. Порівняно з продажем обладн в кредит для лізингу хар більший ризик,
який полягає в тому, що лізингод зазвичай не може обмеж прийняття
лізингоодерж додат боргових зобов’яз і у випадку банкрутства останнього
не в змозі вимагати своє майно. 4. Лізинг може бути дорожчим за кредит.
Переваг лізинг має більше, ніж недоліків.

104. Синдик кредит та процес синдикації. Методи зниж ризиків при наданні
синд кредитів.

Синдикований кредит-кредит, що надають між нар консорціуми, обсяг яких
сягають декількох млрд. Дол. І надаються на 3-5-10рр. Надфється
переважно як євро кредит.

Форми: 1)класична2) З обмовкою про валютний опціон-позич-ку надається
право вибору валюти погаш боргу.

Види:поновлювальні і з фіксованим строком

Вартість СК складає: комісійні. % ставки по кредитуванню, податки, банк
ставкою

Види комісійних у СК:

1-за управління, 2-за участь банків, 3-за зобов’язання позич-ка погасити
кредит і встановл терміну погаш.4-за обслуг кредитів, 5-за перегов,
6-агентс комісія,7-резервув коштів. Сукупна комісія =0,5-1,25% ном.суми
кредиту.

Синдикація в свою чергу – це об’єднання групи банків з метою
кредитування одного позичальника, при якому кожен банк несе самостійну
відповідальність за свою частку наданого кредиту. Усі євро кредити
набувають синдикованої форми – саме так вони реєструються та
аналізуються деякими міжнародними організаціями.

Об’єднання банків в синдикати для надання кредиту має такі цілі: 1)
можливість зібрати великі фонди; 2) прагнення розподілити ризики між
учасниками об’єднання; 3) розширення кола учасників через збільшення
кількості банків з різних країн.

Головний банк – це банк (може бути кілька банків), що обирається
майбутнім позичальником з метою підготовки синдикованого кредитування,
які він має намір здійснити. Саме головний банк визначає найважливіші
параметри позики: розмір кредиту; термі кредиту; валюту кредиту;
процентну ставку; комісійні, а також основні правові засади. Після
завершення збору фондів, головний банк починає відігравати агента для
інших учасників синдикованого кредиту, тому він несе відповідальність як
перед позичальником, так і перед своїми партнерами.

Ризик при наданні навіть синдикованого кредиту завжди існує, він лише
розподіляється між його учасниками. Існує ризик неплатоспроможності
позичальника – комерційний ризик, та правовий ризик – ризик
суверенітету.

З 80-х років ХХ ст. обсяги синдикованих кредитів почали стрімко зростати
і в середині 90-х років перевищили за обсягами традиційні міжнародні
кредити.

105. Золото і його роль у міжнародній валютній системі. Значення золота
у валютній сфері.

Історично золото та срібло виконували функцію світових грошей. Паризька
валютна система закріпила цю роль тільки за золотом. Але після Другої
світової війни, коли зріс валютно-економічний потенціал США,
розгорнулася боротьба за панування долара над золотом. 15 серпня 1971 р.
США наклали „золоте ембарго” на розмін доларів, у 1976 році офіційно
почався процес демонетизації золота згідно Кінгстонської угоди,
ратифікований у 1978 р. Отже, золото вийшло з грошового і валютного
обігу і осіло в скарбах. На сьогодні операції з ним відбуваються на
особливих ринках. Але питання щодо їх ролі як грошей залишається
спірним.

Основні зміни ролі золота: 1) Золото перестало прямо обмінюватися на
товари та послуги, перестали встановлюватися золоті ціни – кредитні
гроші посунули золото. На сьогодні золото виступає нерозмінними
кредитними грошима і зосереджене на ринках їх фактичного обміну.

2) Через те, що золото не може автоматично переходити із скарбів в обіг
і навпаки, скарби перестали виконувати роль стихійного регулятора
грошового обігу. На сьогодні капітал вкладається в золото з метою
збереження своєї реальної цінності в умовах інфляції і валютної кризи.
Обсяг офіційних золотих запасів, зосереджений в центральних банках,
відображає валютно-фінансові позиції країни і є одним із показників її
платоспроможності.

3) Зміна функції золота як світових грошей – на сьогодні відпала
необхідність його прямого використання при міжнародних розрахунках.

Роль золота у міжнародних розрахунках: 1) держави підтримують золоті
резерви на випадок політичних, економічних або воєнних ускладнень; 2)
Держави періодично продають частину золота для поповнення валютних
резервів і проплати зовнішніх боргів або покриття дефіциту; 3) ЄВС
основана на частковому використанні золота в операціях між центральними
банками.

106. Ринки золота: поняття, класифікація, особливості функціонування.

Ринки золота – це спеціальні центри торгівлі золотом, на яких
відбувається їх регулярна купівля і продаж за ринковими цінами з метою
приватної тезаврації, страхування ризику, інвестицій, спекуляції,
придбання валюти для міжнародних розрахунків або для
промислово-побутового споживання.

Фактично ринок золота є консорціумом з кількох банків, уповноважених
здійснювати угоди із золотом. Вони виконують посередницькі операції між
покупцями і продавцями золота і концентрують їхні заяви, порівнюють їх і
фіксують середній ринковий рівень ціни за взаємною домовленістю. Також
певні фірми здійснюють очищення золота, виготовлення зливків та їх
збереження. Класифікація ринків золота: 1) за типом організації –
біржовий і не біржовий ринки; 2) за формами товару обертання – зливки
різної ваги і проб, монети різних випусків;

3) за ступенем легальності – легальні й чорні ринки. 4. Залежно від
режиму, який надає держава, на світові ринки (Лондон, Цюріх, Нью-Йорк,
Гонконг, Дубай та ін.); внутрішні вільні (Париж, Мідан, Стамбул,
Ріо-де-Жанейро); місцеві контрольовані ,чорні ринки (Бомбей та ін.).

Джерелом пропозиції золота на ринку є: 1) новий видобуток золота – до
2500 т на рік (до 80 % пропозиції); 2) державні резерви золота; 3)
приватні резерви золота; 4) продаж золота інвесторів; 5) продаж золота
тезавраторів; 6) продаж золота спекулянтами; 7) контрабанда. Джерелом
попиту є: 1)купівля золота центральними банками для поповнення золотих
запасів; 2) приватна тезаврація; 3) інвестиції; 4) ювелірна
промисловість; 5) промислово-побутове споживання та радіоелектроніка
тощо. На сьогодні у світі функціонує понад 50 ринків золота, провідними
місцями яких є Лондон та Цюріх. Взагалі великими утримувачами золота є
США, ФРН, Швейцарія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди.

107. Операції з золотом. Золоті аукціони.

Спекулятивна операція – це короткострок угода по одерж прибутку у виді
різниці в цінах (курсах) покупки і продажу , різниці у відсотках .

ЦБ іноземних держав зацікавлені більше в операціях своп, ніж у
представленні свого золота в позику СВОП – ( swap-обмін) із золотом
являє собою операцію по одночасній покупці і продажу визначеної
кількості золота за умови розрахунків по них на різні дати за різними
цінами : за ціною спот і форвардній ціні. Своп із золотом означає
підписання двох окремих контрактів по обміну золота -грошей в один і той
самий час.

Біржові оперції

На золотих біржах торгують не самим металом у фіз виді , а титулами
власності на нього у формі контрактів, котрі визначають права й
обов’язки продавців і покупців визначеної стандартної кількості золота
(100 унцій, 1 кг). Ф’ючерсний контракт являє собою безумовне
зобов’язання поставити дану кількість золота до обумовленого терміну за
ціною, погодженої в момент угоди . Опціоний контракт дає власникові
право в будь-який час дії контракту купити або продати по заздалегідь
обумовленій ціні золото або ф’ючерс на цю ж кількість металу. Біржові
операції з дорогоцінними металами включають чотири види операцій:

1.торгівлю дорогоцінними металами

2. торгівлю ЦП , забезпеченими золотом це торгівля облігаціями золотої
федеральної позики. Вона є традиційною формою біржових угод і
здійснюється за відпрацьованою схемою і стандартними правилами.

3.хеджирування означає страхування ризиків від несприятливої зміни цін(
курсів) .

4. ф’ючерсні операції.

Сутність контрактів ( форвардного або опціонного ) висновку угод , що
враховують ймовірні зміни цін на золото в майбутньому. У хеджируванні
беруть участь хеджер і спекулянт .

Організаційно ринок золота — це консорціум кількох банків, вповноважених
проводити операції з золотом — готівкові угоди з золотом (строк
виконання через 48 год після укладення); операції з акціями
золотодобувних компаній; строкові (форвардні, ф’ючерсні свопи) операції
з золотом. На ринку форвардних операцій з золотом проводять хеджування,
спекулятивні строкові угоди, арбітражні операції.

Золоті аукціони — це продаж золота з публічних торгів.

Методи установлення цін на золотих аукціонах. 1.

1.Класичний метод (метод ціни заявки) покупці, котрі вказали у своїх
заявках ціну, вищу від установленої продавцем, платять ціну, указану в
заявці.

2.Голландський метод- продавець установлює єдину ціну, за якою
реалізуються всі заявки з вищими цінами.

Поняття «ціна золота» потрібно розглядати у двох аспектах: офіційна та
ринкова ціни. З 1933 по 1971 роки казначейство США фіксувало офіційну
ціну золота — 35 доларів за унцію, потім, у зв’язку з девальвацією, — 38
та 42,22 долара за унцію. Звичайно, ринкова ціна не збігалася з
офіційною ціною золота. На ринкову ціну золота впливає велика кількість
економічних, політичних і спекулятивних чинників.

108. Ринок банківських металів в Україні.

Ринок банківських металів в Україні є наймолодшим сегментом
національного валютного ринку, а тому і фінансового ринку також. Початок
його діяльності як організованого товарного ринку відбувся у 1998 р. з
відповідної постанови НБУ, яка в свою чергу встановила правила
діяльності банків з банківськими металами.

Регламентація торгівлі банківськими металами в Україні проводиться в ЗУ
„Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання
дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з
ними”, а також „Положенням про організацію торгівлі банківськими
металами на валютному ринку України”.

Банківські метали – це дорогоцінні метали – золото, срібло, платина і
метали платинової групи, – доведені до найвищих проб (для золота –
995,0, для срібла – 999,0, для платини та паладію – 999,5) відповідно до
світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а
також монети з дорогоцінних металів.

На сьогодні в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості
банків, що співпрацюють з банківськими металами, що свідчить про високий
потенціал розвитку даного сегменту ринку і ліцензію на торгівлю
банківськими металами вже мають 48 банків, найбільшими з яких є „Надра”,
„Укргазбанк”, „Брокбізнесбанк”, „Фінанси та кредит”, „Укрсоцбанк”,
„Райффайзен-Аваль” та ін.

Практично весь український метал має іноземне виробниче походження (в
основному з Німеччини), що пов’язано з невизнанням українських
афінажорів на світовому ринку. Російське золото не потрапляє на
український ринок через проблеми митного оформлення експорту його з
Росії, хоча воно має традиційну якість.

Головною проблемою українського ринку є незначний попит на золото з боку
інвесторів та ювелірів. Тому українські банки виконують найпростіші
операції із золотом – кредитування під заставу металу, передавання банку
металу на зберігання, розміщення готівкових банківських металів на
банківський депозит тощо.

109.Поняття деривативів. Класифікація деривативів.

Похідні фін інстр (деривативи)- фін інструменти, які у своїй основі
мають більш простий фін інструмент – облігацію, або акцію. Існують
деривативи, які базуються на: боргових інструментах, % ставках,
інструментах грошового ринку, фондових індексах

Головними видами деривативів є ф’ючерси, форварди опціони та свопи.

Ф’ючерсний контракт— це зобов’язання купити або продати визначену
кількість фінансових інструментів або товару за узгодженою сторонами
угоди ціною на строковій біржі. Для здійснення таких угод вимагається
внесення гарантійного депозиту, розмір якого становить близько 6 % суми
контракту. Після здійснення операції депозит повертається оператору.

На євроринку біржі відіграють другорядну роль. У класичних строкових
угодах провідне місце належить банкам, тобто позабіржо-вому ринку (Over
the Counter Market, OTC). їх частка у загальному обсязі подібних
операцій становить 95 %. На відміну від бірж, кредитні інституції
укладають з клієнтами індивідуальні контракти, що іменуються
форвардними.

Форвардний контракт – це угода куп-прод товару, іноз валюти чи фін
інструменту з поставкою та розрах у майбутньому. Укладається на гнучких
умовах (може бути встановлено будь-який термін та суми операцій і не
потребується внесення гарантованого депозиту. дозволяють страх не лише
валютн, а й кредитні ризики.

Опціон— це різновид строкової угоди, котра надає його власнику купити
(Call Option) або продати (Put Option) товар, валюту чи фін інструмент
протягом певного терміну часу за обумовленою ціною в обмін на сплату
визначеної суми (маржі, премії). Опціон не є обов’язковим для виконання.
Більшість використовується для хеджування і спекуляції та рідко
виконуються. Опціон ще називають умовною строковою угодою або угодою з
премією.

Досить широкі можливості для управління валютн та відсотковими ризиками
відкривають страхувальнику багаторівневі строкові угоди, що поєднують
негайні поставки валюти. Це операції своп (Swap), що являють собою
повний або частковий обмін заборгованістю.

Розрізняють два види подібних операцій: 1) валютн свопи (у тому числі
золото); 2) боргові (купонні) свопи.

Валютн своп (Currency Swap) являє собою один із двох варіантів
багаторівневих угод, що поєднують різноспрямовані обміни валют із
негайною (спот) та терміновою (форвард) поставкою.

Перший варіант — касовий спот (репорт), що починається з негайного
(готівкового) продажу іноземної валюти та купівлі її на термін і
закінчується контругодою на той самий часовий період. Другий варіант —
депорт, який починається з купівлі іноземної валюти на умовах спот та
продажу її на термін у поєднанні з відповідною контругодою. Валютн свопи
являють собою обмін заборгованістю в еквівалентних сумах, що виражені у
двох різних грошових одиницях та діють за принципом паралельних позик.

Боргові свопи дозволяють їх учасникам обмінювати валюти як основної суми
боргу (валютного наповнення заборгованості), так і доходів від позики у
вигляді відсотків. Це своп валютного виразу боргу.

110.Ринок похідних ЦП. Інструменти ринку.

Майже за 50 років свого існування євроринок створив фін інструменти, що
сприяють не тільки ефективному розміщенню та мобілізації фінансових
ресурсів, а й дозволяють управляти ризиками та здійснювати спекулятивні
операції.

Інструменти

В операціях хеджування, як і в спекулятивних операціях, зазвичай
використовуються різні модифікації трьох різновидів строкових операцій:

1) класичні строкові контракти (форварди та ф’ючерси); 2) строкові угоди
з правом відмови від їх виконання (опціони); 3) строкові контракти, що
ускладнені зустрічними обмінними операціями у комбінації з негайною
поставкою (валютн та боргові свопи).

Дериватив (derivative instrument) — це інструмент (контракт), вартість
якого базується на зміні ціни фінансового інструменту, що лежить в його
основі (актив, індекс тощо). Таким чином, один інструмент є похідним від
іншого.

Ф’ючерсний контракт — це зобов’язання купити або продати визначену
кількість фінансових інструментів або товару за узгодженою сторонами
угоди ціною на строковій біржі.

Для здійснення таких угод вимагається внесення гарантійного депозиту,
розмір якого становить близько 6 % суми контракту. Після здійснення
операції депозит повертається оператору.

На євроринку біржі відіграють другорядну роль. У класичних строкових
угодах провідне місце належить банкам, тобто позабіржовому ринку. їх
частка у загальному обсязі подібних операцій становить 95 %. На відміну
від бірж, кредитні інституції укладають з клієнтами індивідуальні
контракти, що іменуються форвардними.

Форвардні контракти дозволяють страхувати не тільки валютн, а й кредитні
ризики. Найбільш поширеними видом контракту, що дозволяє управляти
кредитними ризиками, є угода про майбутню відсоткову ставку. Вона здатна
захистити від несприятливого руху номінальних (ринкових) відсоткових
ставок.

Опціон — це різновид строкової угоди, котра надає його власнику купити
(Call Option) або продати (Put Option) товар, валюту чи фін інструмент
протягом певного терміну часу за обумовленою ціною в обмін на сплату
визначеної суми (маржі, премії). Опціон не є обов’язковим для виконання.
Більшість опціонів використовується для хеджування і спекуляції та рідко
виконуються. Опціон ще називають умовною строковою угодою або угодою з
премією.

Розрізняють два види подібних операцій: 1) валютн свопи (у тому числі
золото); 2) боргові (купонні) свопи.

Валютн свопи являють собою обмін заборгованістю в еквівалентних сумах,
що виражені у двох різних грошових одиницях та діють за принципом
паралельних позик.

111.Форвардні і ф’ючерсні контракти та їх значення.

Ф’ючерсний контракт (futures contract) — це зобов’язання купити або
продати визначену кількість фінансових інструментів або товару за
узгодженою сторонами угоди ціною на строковій біржі.

Основними міжнародними центрами здійснення таких операцій служать такі
фондові біржі: Чиказька (CME), Нью-Йоркська (NIMEX); Лондонська (LIFFE);
Паризька (MATIF).

Ціна контракту, яка змін від конюктури ринку фіксується в момент
здійснення угоди. Має стандартну специфікацію.

На євроринку біржі відіграють другорядну роль. У класичних строкових
угодах провідне місце належить банкам, тобто позабіржовому ринку (Over
the Counter Market, OTC). їх частка у загальному обсязі подібних
операцій становить 95 %. На відміну від бірж, кредитні інституції
укладають з клієнтами індивідуальні контракти, що іменуються
форвардними. Ф’ючерси укладаються лише на фондовый біржі, э стандартним
набором умов і процедур виконання, є ліквідними і для них існує широкий
вторинний ринок. Його виконання гарантується розрахунковою палатою
біржі.

Форвардний контракт—це угода купівлі-продажу товару, іноземної валюти
або фінансового інструменту з поставкою та розрахунком у майбутньому.
Форвардний контракт укладається на гнучких умовах. Тут може бути
встановлено будь-які терміни та суми операцій і не потребується внесення
гарантованого депозиту. Ціна завжди обумовлена раніше або в момент
поставки. Дозволяють страхувати не тільки валютн, а й кредитні ризики.
Найбільш поширеними видом контракту, що дозволяє управляти кредитними
ризиками, є угода про майбутню відсоткову ставку. Вона здатна захистити
від несприятливого руху номінальних (ринкових) відсоткових ставок.

Класичні строкові угоди з погляду управління валютн ризиками не є
достатньо ефективними. Вони не дозволяють реалізувати вигоду у випадку
сприятливого руху курсу валют. Проте страхувальник має змогу захистити
себе відразу від обох видів валютного ризику, звернувшись до опціону.

112.Порівняльна хар-ка форвардних і ф’ючерсних контрактів.

Форвардний контракт являє собою угоду між контрагентами про майбутнє
постачання предмету контракту (активу). Форвардний контракт укладається
поза фондовою біржею. Умови договору обумовлюються на момент укладення
контракту, а його виконання здійснюється відповідно до цих умов у
зазначений термін.

Форвардний контракт укладається звичайно для здійснення реального
продажу або купівлі відповідного активу і має на меті страхування
постачальника або покупця від можливої несприятливої для нього зміни на
ринку. Угоди, які передбачають негайне постачання активу, називаються
касовими, або спотовими («спот» означає «наявний»), а ринок таких угод —
касовим, або спотовим. Ціна, що виникає в результаті укладення касових
(спотових) угод, називається відповідно касовою, або спотовою.

Форвардний контракт може укладатися не тільки для страхування
(хеджування) від можливих збитків, але й для гри на різниці ринкової
(курсової) вартості активів. При цьому особа, яка відкриває довгу
позицію (купує контракт), розраховує на майбутнє зростання ціни активу,
а особа, яка займає коротку позицію (продає контракт), розраховує на
зниження ціни активу. Саме протилежність прогнозів сторін є основою для
укладення такого контракту.

Форвардний контракт — це угода, що укладається, як уже було зазначено,
за межами фондової біржі, тому він не є стандартним, тобто склад його
умов може бути довільним, а самі умови — неконтрольованими. Ця обставина
звужує вторинний ринок форвардних контрактів, оскільки важко знайти
третю особу, інтереси якої точно відповідали б умовам форвардного
контракту. Ліквідувати свою позицію за форвардним контрактом одна зі
сторін, як правило, має право лише за згодою іншої сторони.

Ф ‘ючерсний контракт нагадує форвардний, але в той же час відрізняється
від нього. Найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що ф’ючерсний
контракт укладається лише на фондовій біржі і є стандартним за складом
умов і процедур виконання, які розробляє біржа для кожного виду активу.
Тому ф’ючерсні контракти є ліквідними і для них існує широкий вторинний
ринок. Цим ф’ючерсний контракт, порівняно з форвардним, надає своєму
власникові суттєву перевагу. Однак необхідно визнати, що стандартний
характер контракту інколи буває незручним для учасників ринку, які
бажають постачати актив в’ іншому обсязі, в іншому місті і в інший час,
ніж це передбачено ф’ючерсом. І все ж таки, частіше віддають перевагу
ф’ючерсному контракту. Адже його виконання гарантується розрахунковою
палатою біржі, і тому інвесторам немає потреби з’ясовувати фін становище
контрагента. Після укладення і реєстрації ф’ючерсного контракту
посередником між продавцем і покупцем стає розрахункова палата біржі:
для покупця палата є продавцем, а для продавця — покупцем. Механізм
таких взаємовідносин уже відпрацьований. Коли в учасника контракту
з’являється бажання здійснити або прийняти поставку, то він не
ліквідовує свою позицію до дня поставки і в установленому порядку
інформує палату про готовність виконати свої зобов’язання за даним
контрактом. У даному разі розрахункова палата вибирає за допомогою
офсетної угоди особу з протилежною незакритою позицією і повідомляє
учасника контракту про необхідність здійснити або прийняти актив, що
зумовлений контрактом.

Укладення ф’ючерсного контракту не вимагає від інвестора негайних витрат
(за винятком комісійних), але саме під час укладення розрахункова палата
висуває певні вимоги до учасників. З відкриттям позиції інвестор (як з
довгою, так і з короткою позиціями) зобов’язаний внести на рахунок
брокерської компанії певну суму грошей як заставу (маржу). Мін розмір
маржі встановлюється розрахунковою палатою на підставі обліку макс
денних відхилень ціни активу, що лежить в основі контракту, за минулі
періоди. Якщо за форвардним контрактом виграші і втрати реалізуються
тільки після закінчення терміну контракту, то за ф’ючерсним розрахункова
палата біржі робить у кінці кожного торгового дня перерахунок позицій
інвесторів і переказує суму виграшу з рахунка тієї сторони, що програла,
на рахунок тієї, що виграла. Дана сума грошей називається варіаційною
(змінною) маржею. Коли на маржевому рахунку інвестора накопичується
сума, що перевищує встановлений палатою нижній рівень маржі, то він може
скористатися цим надлишком, знявши його з рахунка. Якщо сума вкладника
на рахунку виявляється нижче за встановлений мінімум, брокер повідомляє
клієнта про необхідність внесення додаткових коштів. У разі, коли
інвестор не вносить суму, що вимагається, брокер може ліквідувати його
позицію, здійснивши офсетну операцію.

113.Опціони. Визначення ціни опціону.

Опціон (option) — це різновид строкової угоди, котра надає його власнику
право (не зобов’язує, як форвард чи ф’ючерс) купити (Call Option) або
продати (Put Option) товар, валюту чи фін інструмент протягом певного
терміну часу за обумовленою ціною в обмін на сплату визначеної суми
(маржі, премії). Опціон не є обов’язковим для виконання.

Більшість опціонів використовується для хеджування і спекуляції та рідко
виконуються. Опціон ще називають умовною строковою угодою або угодою з
премією.

Так званий американський опціон дозволяє його власникові здійснити
відповідну операцію в будь-який день протягом терміну дії опціону, а за
європейським опціоном здійснення операції є можливим тільки в
установлену в контракті дату — дату закінчення терміну дії угоди (Expiry
Date).

Розрізняють також звичайні опціони (Traditional Options), що призначені
тільки для одноразової реалізації, та опціони, що обертаються (Traded
Options), які можна продавати та купувати в разі потреби.

Існує також багато видів опціонів, що створені для мобілізації
фінансових ресурсів на євроринку в найрізноманітніших ситуаціях,
зокрема: форвардний опціон, відсотковий опціон, опціон погашення тощо.
Гнучкість опціонів робить їх привабливими для фірм, коли існує певна
невизначеність відносно величини та строків надходжень майбутніх потоків
готівки. Як правило, купівлю опціонів (іншими словами—«купівлю права»)
на купівлю або продаж валюти здійснюють компанії, що намагаються
забезпечити покриття валютного ризику, а продаж опціонів («продаж
права») на купівлю або продаж валюти здійснюється валютн спекулянтами.

Взагалі на вартість опціону впливають: *ціна реалізації; *поточний курс;
*терміновий курс; *строк виконання; *уразливість валюти.

Вартість опціону поділяють на справжню та часову. Справжня вартість
відповідає потенційному доходу, який володар опціону отримав би,
здійснивши операцію на поточному ринку і на терміновому ринках. Часова
вартість є другою складовою вартості опціону, що пов’язана з вартістю
особливих переваг від володіння опціоном. Здебільшого вона залежить від
двох параметрів: 1) уразливості валюти: чим уразливіша валюта, тим
вигідніше мати опціон, що захищає від коливань курсу; 2) терміну
виконання опціону: чим більший строк виконання опціону, тим більше
шансів у його володаря реалізувати опціон, тому премія опціону
збільшиться. Вважається, що премія для валюти з незначними коливаннями
збільшується на 50 % якщо строк виконання зростає вдвічі.

Розрізняють три типи опціонів залежно від співвідношення поточної ціни
та ціни виконання опціону:

1) опціон «at the money» (при грошах) — якщо ціна виконання опціону
дорівнює поточному обмінному курсу;

Тип опціону так само, як і інші фактори, є визначальним для його
вартості.

Зазвичай вартість опціонів «at the money» та «in the money» вища, ніж
для опціону «out of the money».

Зараз існує низка математичних моделей, які дають змогу трейдерам
оцінювати опціонні премії:

*модель нейтрального опціонного хеджу (модель Блека – Шоулза);

*біномінальна модель;

*модель Кокса – Рубінштейна;

*модель Гармана – Кольхагена.

Усі моделі визначення ціни працюють з такими чинниками: *ціна виконання;
*ціна базового інструменту; *час, що залишився до закінчення терміну;
*процентна ставка; *волатильність.

Волатильність (Volatility) – міра швидкості зміни ринкових цін базового
інструменту.

Волатильність вимірює зміну цін без врахування напряму їхнього руху.

З підвищенням волатильності зростає ймовірність зміни ціни базового
інструменту щодо ціни виконання й опціон дасть виграш. Оскільки що
більша волатильність, то більша премія. І навпаки, що менша
волатильність, то нижча премія.

114.Опціонні ризики і коефіцієнти чутливості.

Власники опціонів несуть обмежений ціновий ризик. Левередж (ефект
важеля) дає змогу отримувати великий (теоретично – необмежений)
прибуток, але й також збільшує ризики.

Ризик продавця опціону дуже великий, особливо для продавців непокритих
опціонів. Передусім це ризик зміни ціни базового інструменту.

Як для будь-якої фінансової операції, для операцій з опціонами
характерні такі ризики за ступенем їхньої важливості: *Кредитний ризик,
*Ринковий ризик, *Операційний ризик, *Стратегічний ризик.

Окремо до найважливіших опціонних ризиків належать:

*Ризик напряму – ризик, що залежить від руху ціни базового інструменту.

*Часовий ризик – ризик, що виникає з наближенням моменту закінчення
опціону.

*Ризик волатильністі – ризик, зумовлений швидкістю зміни ціни базового
інструменту.

Ці змінні або коефіцієнти чутливості позначають грецькими літерами та
називають “греками” (Greeks) (таблиця).

Коефіцієнти чутливості З зміною чого пов’язані ризики

Дельта -Ціна базового інструменту

Гама -Дельта

Вега – Волатильність ціни базового інструменту

Тета – Час до закінчення терміну

Ро – Процентна ставка фінансування базового інструменту

Найбільше значення з цих коефіцієнтів має дельта, оскільки вона
використовується в розрахунках під час хеджування позицій.

Якщо зміни ціни базового інструменту суттєві, окрім коефіцієнта дельта
використовують й інші коефіцієнти чутливості. Коефіцієнт гама –
швидкість, з якою значення коефіцієнта дельта зростає або зменшується за
зміни ціни базового інструменту.(=зміна дельти опціону\зміна ціни
базового інструменту) Коефіцієнт вега – міра чутливості ціни опціону до
змін волатильності ринку, яка визначається як зміна опціонної премії на
одиницю зміни волатильності.(=зміна опціонної премії\зміна
волатильності) Коефіцієнт тета – характеризує швидкість, з якою крива
ціни опціону наближається до лінії закінчення терміну.(=зміна опціонної
премії\зміна часу до закінчення) Коефіцієнт ро – міра зміни опціонної
ціни на елементарне прирощення вартості фінансування базового
інструменту.(=зміна опціонної премії\зміна вартості фінансув базового
інструменту)

115.Порівняльна хар-ка біржових і позабіржових опціонів.

Інституціональна класифікація опціонів:

? позабіржові опціони; ? біржові опціони.

Позабіржові опціони — виписуються клієнту банком або брокерською фірмою,
пристосовані до вимог клієнта як за сумою, ціною (тобто обмінним
курсом), величиною премії, так і за строком дії опціонного контракту,
який може бути подовжений за згоди сторін (контракти не мають
стандартних умов, а все залежить від взаємної згоди сторін).

Біржові опціони — це стандартні контракти, у яких зазначено вид опціону
(кол або пут), ціну страйк, дату виконання, обсяги контракту, величину
премії та якими торгують на біржах.

Біржові опціони мають такі особливості: обертаються на біржі, мають
стандартні умови та гарантійні вимоги.

Дуже часто на біржах торгують голими, або непокритими, опціонами –
опціонами, продавці яких не володіють базовими інструментами, якими вони
торгують.

У день закінчення контракту, якщо власник опціону хоче виконати своє
право купити/продати фін інструмент, він повідомляє про це клірингову
палату. Остання випускає повідомлення про виконання (Assignment Note),
яке зобов’язує поставити/прийняти фін інструмент згідно з контрактом.

Позабіржові опціони – інструменти, які є результатом індивідуальної
домовленості, не мають стандартних умов і гарантійних вимог.

116.Стратегії торгівлі опціонами. Місце опціонів на ринку.

Для зменшення фінансового ризику інвестор звертається до опціоннш
контрактів (опціонів). Слово «опціон» означає вибір. Право вибору
надається покупцеві опціону. Володар опціону має право на здійснення
операції з цінними паперами, але він не зобов’язаний цю операцію
виконувати, оскільки опціон, як і ф’ючерс, є стандартизованою угодою. У
ній вказуються кількість активів, ціна виконання контракту і дата
здійснення операції.

Опціони бувають різними за своїми ознаками. Це насамперед тип опціону і
позиція учасників угоди. Існують два типи опціону:

• опціон колл, тобто опціон на купівлю (опціон покупця);

• опціон пут, тобто опціон на продаж (опціон продавця).

Той, хто продає опціон, надає право вибору тому, хто цей опціон купує.
Купуючи опціон колл, покупець набуває права купити у продавця опціону
актив у встановлені терміни за ціною виконання або ж відмовитися від
купівлі. Купуючи опціон пут, покупець набуває права продати продавцеві
опціону актив у встановлені терміни за ціною виконання або ж відмовитися
від такого продажу.

Існують дві позиції по опціону: довга (позиція покупця опціону) і
коротка (позиція продавця опціону). Сполучення типів і позицій створюють
чотири види опціонів:

• довгий колл; • короткий колл; • довгий пут; • короткий пут.

Отже, кожний, в принципі може стати:

• покупцем опціону на купівлю; • покупцем опціону на продаж; • продавцем
опціону на купівлю; • продавцем опціону на продаж.

Взаємовідносини між учасниками опціонної операції мають два особливих
етапи: момент укладення угоди і момент її виконання. Під час
купівлі-продажу опціону (на першому етапі) продавець виписує опціон і
передає його покупцеві, одержуючи замість нього винагороду у вигляді
премії (свого роду комісійні). Покупець опціону розглядає премію як
плату за визначення права вибору (здійснювати угоду чи ні). Премія є
компенсацією за ризик, що виникає під час купівлі-продажу цінних
паперів. Отримана продавцем опціону премія залишається у нього незалежно
від того, яке рішення прийме покупець — виконувати угоду чи ні. Отже,
купівля-продаж опціону (на першому етапі) є не купівлею-продажем акцій
активу, а передачею права покупцеві на здійснення в майбутньому (на
другому етапі) купівлі або продажу цього активу.

Покупець опціону колл має гроші, а продавець опціону колл — актив. І
навпаки, покупець опціону пут має актив, а продавець опціону пут —
гроші. Опціон колл передбачає купівлю активу покупцем опціону, а опціон
пут — купівлю активу продавцем опціону. Тобто, напрями руху активу в
опціонах колл і пут протилежні, тоді як напрями руху опціонів однакові
(від продавця опціону до його покупця).

Під час укладання контракту на опціон колл покупець опціону залишається
покупцем активу, а продавець опціону залишається продавцем активу.
Інакше кажучи, одна сторона двічі є покупцем, а інша — двічі продавцем.
Навпаки, якщо укладається контракт на продаж активу, тобто опціон пут,
то відбувається метаморфоза: покупець опціону на етапі виконання угоди
стає продавцем активу, а продавець опціону— покупцем.

Покупець опціону (колл чи пут) може відмовитися на другому етапі від
виконання операції, в той час як продавець не може відмовитися від
виконання зобов’язань (якщо їх виконання вимагатиме покупець опціону).
Продавець добровільно поставив себе у залежність від вибору покупця
опціону, одержавши за це певну премію від покупця. Покупець опціону може
продати опціон третій особі, не питаючи для цього згоди продавця
опціону, якому після такого продажу доведеться виконувати умови
контракту вже щодо нового власника опціону. Контракт на опціон є цінним
папером (акцією чи облігацією), який може бути в обігу.

117.Свопи і їх місце на ринку.

Строки: від 1 дня до 6 місяців, рідко зі строком виконання до 5 років.

Здійснюються між: комерційними банками; комерційними й центральними
банками; центральними банками країн.

Способи застосування:

? Для швидкого реагування на зміни в очікуваних вхідних та вихідних
валютн потоках скороченням чи подовженням строків своп-контрактів, які
вже було укладено (на основі схеми «своп» — спот форвард проти форварду)

Нині отримали поширення комбінації з процентною ставкою, опціоном,
золотом, цінними паперами, кредитами, депозитами.

Типи свопів:

? процентні;? валютн;

? валютно-процентні; ? диференційні.

Валютн свопи — операції з обміну валюти з фіксованим валютним курсом на
валюту з плаваючим валютним курсом.

Процентні свопи — операцій’ з обміну валюти з фіксованою процентною
ставкою проти плаваючої ставки або ж із плаваючою ставкою проти
плаваючої, але в іншому режимі.

Валютно-процентні свопи — комбінації згаданих свопів.

Диференційні свопи — свопи з нетто-платежем однієї сторони на користь
іншої під час укладання угоди.

Класифікація свопів: звичайні (операції репорту та депорту);

• тижневі — своп s/w (spot-week swap), коли перша угода виконується на
умовах «спот», а друга — на умовах тижневого споту;

• одноденні — своп t/n (tomorrow-next swap), коли перша операція
здійснюється з датою валютування «завтра», а зворотна — на умовах
«спот»;

• форвардні (форвард—форвард).

Для класичних своп-угод (репорт і депорт) використовуються два валютн
курси — спот і аутрайт. Останній визначається за стандартною методикою:
курс спот плюс (мінус) форвардна маржа (премія або дисконт).

Структура контракту на укладення своп-угод:

• предмет контракту;

• умови анулювання свопу;

• умови кредитування;

• відповідальність сторін;• інші умови.

Свопи з’явилися для хеджування ризиків. Для цього вони мають більшу
гнучкість, ніж ф’ючерси та опціони.

118.Процентні свопи. Валютно-процентні свопи. Товарні свопи. Фондові
свопи.

Своп – одночасна купівля чи продаж одного й того самого базового активу
чи зобов’язання за еквівалентну суму, за якої обмін фінансовими умовами
забезпечує обом сторонам угоди визначений виграш.

Простий своп (Plain Vanilla Swap) – позабіржова угода між двома
сторонами, одна з яких зобов’язується провести платіж іншій. Друга
сторона зазвичай також зобов’язується провести платіж на користь першої.
Розмір платежів сторін розраховують за різними формулами, виплати
здійснюються на майбутні дати за обумовленим графіком. Не містить
особливих умов.

Свопи з’явилися для хеджування ризиків. Для цього вони мають більшу
гнучкість, ніж ф’ючерси та опціони.

За потребами учасників ринку вирізняють чотири основні види свопів:

-процентні свопи (Interest Rate Swap – IRS); -валютно-процентні свопи
(CurrencySwap); -товарні свопи; -фондові свопи.

Свопи можуть передбачати платежі за фіксованими чи плаваючими
процентними ставками. Свопи еквівалентні серії форвардних контрактів з
тією самою ціною.

Особливості свопів: *укладаються в процесі конфіденційних переговорів на
позабіржовому ринку; *-умови визначаються контрагентами; *-укладаються
міжнародними (транснаціональними) корпораціями та банками; *контрагенти
не анонімні один для одного; *кредитний ризик може бути зменшений
наданням забезпечення.

Використовуються свопи для хеджування ризиків і спекуляції на купівлі та
продажу свопів.

Основні переваги свопів:

-зниження вартості фінансування; -гнучкість; -одночасність угоди;
-страхування.

Хиби свопів:

-відсутність стандартних умов; -неможливість використати з іншою
фінансовою метою – не є такими, що обертаються; -використання пов’язано
з кредитним ризиком.

Процентний своп – угода між сторонами про здійснення серії платежів один
одному в узгоджені дати до закінчення терміну угоди. Розмір процентних
платежів кожної зі сторін розраховується за допомогою різних формул,
виходячи з умовної основної суми угоди.

Процентні свопи є найпоширенішим видом свопів.

У процентних свопах використовують фіксовані та плаваючі процентні
ставки.

Особливості таких свопів:

-Не передбачають обміну основними сумами – учасники свопу не надають
кредитів один одному та не позичають.

-Зустрічні процентні платежі зазвичай заліковуються, виплачується лише
різниця між ними.

Не впливають на базову позику або депозит. Є самостійною угодою.

Валютно-процентний своп – угода між сторонами, згідно з якою одна
сторона здійснює платежі в одній валюті, а інша – в іншій в узгоджені
дати до закінчення терміну угоди.

Особливості валютно-процентних свопів:

-процентні платежі за ними здійснюються у різних валютах;

-передбачають обмін основними сумами, зазвичай на початку та наприкінці
періоду;

-процентні платежі зазвичай сторони здійснюють у повному обсязі.

Сторони свопу можуть здійснювати періодичні платежі за фіксованими чи
плаваючими (крос-валютн) ставками за обома валютами.

Валютно-процентні свопи відмінні від валютн свопів.

Валютн своп (FX Swap) – своп, що передбачає одночасну купівлю та продаж
або продаж і купівлю однієї валюти за іншу для двох дат валютування.

Валютно-процентні свопи передбачають періодичні платежі впродовж усього
терміну дії.

Товарний своп – угода між сторонами, згідно з якою мінімум одна серія
платежів визначається ціною товару або товарним індексом.

Найпоширенішими серед товарних свопів є прості позабіржові угоди з
обміну фіксованого ризику на плаваючий. Ці суто фін угоди не
передбачають поставку фізичного товару.

Товарні свопи використовуються багатьма споживачами та виробниками
товарно-сировинної продукції для довгострокового хеджування від
зростання цін.

Учасники ринку з боку плаваючої ціни зазвичай купують і продають на
контрактних умовах, пов’язаних з товарним індексом. Таким чином, реальна
ціна поставки стає відомою лише на момент поставки або незадовго до його
настання.

Учасники ринку з боку фіксованої ціни приймають на себе високий ризик,
властивий волатильним товарним ринкам. Зазвичай вони компенсують цей
ризик, відкриваючи протилежну позицію на форвардних і ф’ючерсних ринках.

Фондовий своп – угода між двома сторонами, за якою одна сторона виплачує
процентний дохід на базі фондового індексу за встановленими датами
впродовж періоду дії угоди. Інша сторона здійснює платежі за фіксованою
чи плаваючою ставкою або на основі іншого фондового індексу. Розмір
платежів визначається як узгоджений процент від так званої умовної
основної суми.

Фондові свопи дають змогу переказувати активи з одного місця в інше без
виплати суттєвих винагород, пов’язаних з операціями купівлі-продажу.

Залежно від конкретних потреб можна структурувати фондовий своп:

-Фіксована та змінна умовна основна сума.-Валютн ризик.-Спеціалізована
платіжна база.

Особливості фондових свопів:

-Мінімум один платіж здійснюється, виходячи з доходу на основі фондового
індексу за обумовленою умовною основною сумою, що визначається у вигляді
процентної частки.

-Фактично є переміщенням активів без фізичної купівлі та продажу
фінансових інструментів.

Є ефективним способом виходу на іноземні фондові ринки, незважаючи на
обмеження, пов’язані з провадженням реальної торгівлі за кордоном.

119.Управління ризиками і торгівля.

Розробка стратегії визначення валютного ризику охоплює поняття ризику,
вимірювання його величини, формування стратегії у сфері звітності та
визначення стратегії хеджування. Зазвичай ТНК має визначити різновид
ризику, який слід контролювати та вимірювати, і спрогнозувати валютн
курс відносно виявленого ризику.

Система звітності забезпечує захист від ризику. Тому керівництво ТНК має
забезпечити систему єдиної звітності для всіх підрозділів. У звіті
повинні бути ідентифіковані рахунки під ризиком, які центральний апарат
хоче контролювати, позиції кожного рахунку під ризиком з вказуванням
відповідної валюти, а також часові періоди, на які поширюється оцінений
ризик.

У кожному ризику потрібно виділити складові — конверсійний та
операційний ризики.

Часові періоди залежать від особливостей діяльності компанії. Один з
варіантів — контроль потоків готівки на малих та великих часових
відрізках. Це може бути жорстко встановлена послідовність ЗО, 60, 90
днів; 6, 9, 12 місяців; 2, З, 4 роки і т. д.

Установивши рівень ризику, кожний підрозділ спрямовує відповідні дані на
наступний рівень ієрархії для попередньої консолідації, яка дає змогу
регіональному управлінню класифікувати рівень ризику за рахунками та
валютами на кожний звітний період.

Звіти з місць мають бути постійними, строго періодичними,
стандартизованими, і тільки в цьому разі за формування стратегії буде
забезпечено можливість зіставлення даних та їхню незалежність від часу.

120.ТНК та їх фінанси.

ТНК — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або це
фірма, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадянами
різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що
міститься в одній країні. ), транснаціональна корпорація — це група
компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що
розташована в різних країнах, при цьому одна чи більше з цих компаній
може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну
знаннями і ресурсами. У цілому ТНК контролюють 70— 90 % ринків товарів,
послуг, технологій. Вони є головними експортерами капіталу і контролюють
90 % прямих зарубіжних інвестицій.

Таким чином, ТНК — група підприємств, що функціонують у різних країнах,
але управляються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні.

В основі такого управління — механізм прийняття рішень, який дає змогу
здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи
ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату —
отримання прибутку.

ТНК у своїй фінй діяльності використовують усі інструменти, що
обертаються на всіх сегментах світового фінансового ринку.
Обслуговування діяльності ТНК банками на міжнародних фінансових ринках є
одним із головних джерел отримання ними прибутків.

Фінанси ТНК — це система грошових відносин, що виникають у процесі
господарської діяльності і необхідних для формування і використання
капіталу, доходів і грошових фондів. Капітал (пасиви балансу) є джерелом
утворення активів (позазворотних і зворотних).

Функції фінансів ТНК:

1) формування капіталу, доходів і грошових фондів 2) розподіл і
використання капіталу, доходів і грошових фондів 3) контроль — дана
функція використовується для контролю за дотриманням вартісних та
матеріально-речових пропорцій при утворенні і використанні доходів
корпорації та її підрозділів.

Управління фінансами — це система принципів, методів, засобів та форм
організації грошових відносин.

До основних функцій фінансового управління компанією належать: •
управління дебіторською заборгованістю; • управління грошовими коштами;
• управління капітальними витратами; • управління цінними паперами та
інвестиціями; • управління взаємовідносинами з банком; • бухгалтерський
облік та аналіз, калькуляція; • оподаткування; • проведення внутрішніх
ревізій; • підготовка статистичних та фінансових звітів; • бюджетування.

121.Пряме зарубіжне інвестування ТНК та його мотивація.

Пряме зарубіжне інвестування — це один із кількох методів, який
використовують комерційні підприємства для отримання прибутку на
іноземних ринках. Для ТНК інвестиції, вкладені за кордоном, будуть
зарубіжними інвестиціями, а для країни, що приймає, — це іноземні
інвестиції. Прямі інвестиції передбачають підприємницьку інвестиційну
діяльність.

Пряме зарубіжне інвестування включає такі чотири напрями:

• переказування капіталу у формі кредитів між прямим інвестором і його
підрозділами;

• контролююче інвестування;

• джерело коштів операцій за кордоном;

• баланс руху платежів.

Прямі зарубіжні інвестиції — категорія міжнародних інвестицій, за
допомогою яких резидент однієї країни реалізує довгострокові інтереси у
підприємстві-резиденті іншої країни.

Під довгостроковими інтересами розуміється існування довгострокового
зв’язку між прямим інвестором і підприємством, а також значний вплив,
який інвестор здійснює на управління його роботою.

Інвестиції класифікуються як прямі у тому випадку, коли резидент однієї
країни володіє 10% чи більше звичайних акцій чи голосів інкорпорованого
підприємства чи має еквівалентну участь в неінкорпорованому
підприємстві.

Мотиви здійснення прямих зарубіжних інвестицій можна пояснити: по-перше
недосконалістю ринку та роллю уряду на ринку; по-друге, інтерналізацією
та електричною теорією; по-третє, теорією портфеля.

Недосконалість ринків продукції та факторів виробництва, фінансового
ринку може виникнути: 1) природно 2) унаслідок діяльності уряду країни.

Недосконалість ринків «створюють» уряди країн шляхом введення тарифів і
нетарифних бар’єрів для імпорту, податкових стимулів, субсидій і
контролю за фінансовими угодами і таким чином ступінь монополістичного
ціноутворення на ринках продукції і ресурсів може значно змінюватися
залежно від країни. ТНК недосконалість ринків враховують при:

• розподілі виробництва між філіями з метою мінімізації витрат;

• отриманні позики на євроринках з низькою вартістю;

• використанні за кордоном дешевшої робочої сили;

• розподілі прибутку між філіями з метою мінімізації податків;

• використанні виробничої інформації, яка є власністю фірми, для випуску
кращої продукції;

• нафтохімічна фірма використовує пріоритетну технологічну базу для
розроблення вдосконалених методів виробництва.

Інтерналізація й еклектична теорія. В еклектичній моделі враховані
фактори, які впливають на можливості реалізації тієї або іншої форми
виходу на зарубіжні ринки ТНК. ТНК беруть до уваги наявність трьох
основних умов: специфічні конкурентні переваги (можливістю отримання
прибутку),тоді експортна діяльність, ліцензування, патенти; переваги
розміщення ( існуванням позитивних рис у країні); по-третє, перевага
інтерналізації..-створення виробництва за кордоном має бути більш
привабливим, ніж на місцевому ринку. Теорія портфеля полягає у тому, що
диверсифікований портфель може забезпечувати кращі загальні результати
діяльності, ніж недиверсифікований достатньою мірою — добре складений
портфель інвестиційних проектів може забезпечити краще співвідношення
ризику і прибутку.

122.Декомпозиція ризиків ТНК. Регіональний ризик ТНК при прямому
зарубіжному інвестуванню.

Декомпозиція ризику — це елементи ризику діяльності ТНК, що стосуються
певного середовища.

• Перший елемент ризику — корпоративна структура ТНК (стосується
внутрішньої структури ТНК) — це: 1) фін ризик нездатності здійснити
платежі за боргом; 2) трансляційний валютн ризик ТНК — відкриті валютн
позиції, пов’язані з активами та пасивами ТНК в іноземній валюті.

• Другий елемент ризику—систематичні світові зміни (визначається
світовим середовищем) — це ризик змін у світовому середовищі- невигідні
міжнародні ціни на товари, світовий економічний спад і сприятливі зміни
міжнародного інституційного середовища

• Третій елемент ризику — це несистематичні (пов ‘язані з даною
країною)ризики: економічні і політичні фактори; ризики обмеження
переказів; ризики, пов’язані з динамікою економічного циклу країни,
експропріацією; операційні валютн ризики і поточні валютн ризики.

Особливе значення для зарубіжної діяльності ТНК має регіональний ризик
— ризик, пов’язаний з діяльністю ТНК у тому чи іншому регіоні або в
окремій країні. Для прямого зарубіжного інвестора основне значення мають
такі елементи аналізу регіонального ризику, до яких відносять:
стабільність місцевої економіки та відсутність інфляції; адекватне
ставлення до інвестування уряду країни — реципієнті інвестицій;
відсутність свавільного та постійно мінливого урядового регулювання
прямих іноземних інвестицій; можливість вільного переміщення прибутку з
країни — реципієнта інвестицій; можливість продати або ліквідувати
інвестиції і, як наслідок, відкликати кошти з країни.

До найбільш поширених підходів регулювання ризику належать:

• попереднє обговорення; • міжнародне спільне підприємство; • стратегія
діяльності; • страхування ризику.

У попередньому обговоренні інвестор з урядом країни-реципієнта
інвестицій вирішує питання щодо розміру і форми початкового
інвестування, обсягу місцевої робочої сили, яка необхідна для роботи над
проектом, джерел факторів виробництва (місцеві чи імпортні), часу
оподаткування, можливості і вартості місцевого фінансування, обсягу і
складу переказів (дивідендів, процентів, комісії) і захисту початкових
інвестицій і накопиченого прибутку.

Міжнародні спільні підприємства — одна з форм міжнародного бізнесу, коли
зарубіжний і національний інвестори здійснюють корпоративне інвестування
проекту, поєднують свої зусилля в управлінні, розподілі доходів і
ризику. Переваги: ця форма організації міжнародного бізнесу є тривалою,
забезпечує комплексність співпраці, спільну відповідальність партнерів
за ефективність діяльності підприємства, зменшує інвестиційний ризик,
його залежність від політичних чинників, бо місцеві учасники
міжнародного спільного підприємства можуть мати політичний вплив, який
може знизити ймовірність несприятливих дій уряду.

Для зниження регіон ризику використовуються різноманітні стратегії
діяльності ТНК:

• максиміз частки активів у місцевій валюті з метою зменшення проблеми
валютн витрат, особливо коли очікується багаторазове зниження вартості
місцевої валюти;

• мініміз готівки та інших активів у місцевій валюті, реальна вартість
яких унаслідок інфляції може знижуватися.

Урядові агентства і приватні страхові організації, які створюються для
забезпечення інвестиційних гарантій у країнах-донорах, можуть бути
джерелом страхування ризику. Прикладом урядового агентства є Корпорація
зарубіжних приватних інвестицій (ОРІС), що створена урядом США. Купівля
страхування — це один із методів управління ризиками. Взагалі ризик,
який можна застрахувати, — це ризик, імовірність виявлення якого досить
висока. При зниженні ризику за допомогою страхування виникає дві
проблеми: 1) поява посередника (суб’єкта, який страхує) передбачає, що
вартість страхування перевищуватиме очікувану грошову вартість
інвестиційного проекту; 2) друга, не всі ризики страхуються.

123.Регіональний ризик ТНК при прямому зарубіжному інвестуванню та міри
його регулювання

Особливе значення для зарубіжної діяльності ТНК має регіональний ризик —
ризик, пов’язаний з діяльністю ТНК у тому чи іншому регіоні або в
окремій країні. Аналіз даного ризику ми здійснили в темі, що пов’язана з
міжнародними банківськими кредитами. У темі, що розглядається, нас
цікавить регіональний ризик з погляду довгострокової перспективи, бо
прямі зарубіжні інвестори діють у країні — реципієнта інвестицій у
довгостроковому періоді. Для прямого зарубіжного інвестора основне
значення мають такі елементи аналізу регіонального ризику, до яких
відносять: стабільність місцевої економіки та відсутність інфляції;
адекватне ставлення до інвестування уряду країни — реципієнті
інвестицій; відсутність свавільного та постійно мінливого урядового
регулювання прямих іноземних інвестицій; можливість вільного переміщення
прибутку з країни — реципієнта інвестицій; можливість продати або
ліквідувати інвестиції і, як наслідок, відкликати кошти з країни.

Існує кілька джерел інформації про регіональний ризик. Вони включають
звіти, які містять кількісну і якісну інформацію дослідної організації
«Фрост енд Салліван» (Frost & Sullivan).

Заходи регулювання ризику вживаються починаючи з розроблення
інвестиційного проекту до ліквідування інвестицій або їх продажу. Вони
змінюються залежно від ситуації, за якої необхідне регулювання ризику.
До найбільш поширених підходів належать:

• попереднє обговорення; • міжнародне спільне підприємство; • стратегія
діяльності; • страхування ризику.

Переваги : ця форма організації міжнародного бізнесу є тривалою,
забезпечує комплексність співпраці, спільну відповідальність партнерів
за ефективність діяльності підприємства, зменшує інвестиційний ризик,
його залежність від політичних чинників, бо місцеві учасники
міжнародного спільного підприємства можуть мати політичний вплив, який
може знизити ймовірність несприятливих дій уряду. У більшості випадків
виходу ТНК на зарубіжні ринки міжнародні спільні підприємства — це єдина
або найпривабливіша форма проникнення підприємницького капіталу в іншу
країну.

Для зниження регіон ризику використовуються різноманітні стратегії
діяльності ТНК:

• планування експорту значної частини виробленої продукції, коли
нестійкість валюти може знизити довгострокову вартість місцевого
прибутку і припливу готівки в твердій валюті; • максимізація частки
активів у місцевій валюті з метою зменшення проблеми валютн витрат,
особливо коли очікується багаторазове зниження вартості місцевої валюти;
• мінімізація готівки та інших активів у місцевій валюті, реальна
вартість яких унаслідок інфляції може знижуватися.

Урядові агентства і приватні страхові організації, які створюються для
забезпечення інвестиційних гарантій у країнах-донорах, можуть бути
джерелом страхування ризику. Купівля страхування — це один із методів
управління ризиками. Взагалі ризик, який можна застрахувати, — це ризик,
імовірність виявлення якого досить висока. При зниженні ризику за
допомогою страхування виникає дві проблеми: 1) поява посередника
(суб’єкта, який страхує) передбачає, що вартість страхування
перевищуватиме очікувану грошову вартість інвестиційного проекту; 2)
друга, не всі ризики страхуються.

124.Зарубіжні філії ТНК: їх форми, джерела та параметри фінансування.

Для здійснення успішної стратегії глобальних операцій ТНК створюють
відповідну організаційну структуру, яка включає головну компанію та
національні і зарубіжні підконтрольні підрозділи.

Головна компанія — холдингова та (або) оперативна компанія. Холдингова
компанія — це компанія, що є власницею контрольного пакета акцій
дочірніх товариств ТНК. Оперативна компанія — компанія, що здійснює
загальностратегічне керівництво, фін, бухгалтерське планування, наукові
дослідження, розробки, статистичний облік, зв’язок з громадськістю.

До підконтрольних підрозділів, пов’язаних з головною компанією
виробничими і технологічними відносинами, належать:

1) конкретні підприємства — первинні ланки організаційної структури ТНК,
що здійснюють виробничу, збутову, обслуговуючу, фінансово-кредитну та
науково-дослідну діяльність;

2) філії та відділення — підрозділи компанії, що не є самостійною
юридичною особою; не мають фінансової самостійності; перебувають на
балансі головної контори і як іноземна юридична особа мало підконтрольні
органам регулювання країни перебування;

3) дочірні акціонерні товариства — юридичні особи, що зберігають певну
незалежність у фінансово-господарській і дослідній діяльності, але
частково або повністю належать за капіталом холдингу ТНК.

Вибір тієї чи іншої форми організації залежить від мети ТНК у країні
перебування, від діючих у цій країні законів та умов щодо її діяльності.
Вибір форми зарубіжного підрозділу визначається також стратегічними,
юридичними і податковими міркуваннями ТНК.

Фінансування ТНК своїх зарубіжних підрозділів набуває багато форм, які
можна класифікувати так:

1) за інструментами фінансування: нерозподілений прибуток; позики банку;
випуск нових акцій; 2) за джерелами: внутрішні і зовнішні; 3) за
строками: короткострокові і довгострокові; 4) за валютою: національна й
іноземна.

Внутрішні і зовнішні джерела фінансування ТНК також розрізняють за
такими параметрами: строк фінансування; валюта фінансування;
географічний розподіл; інституційний розподіл.

Ці параметри розглядаються відповідно до виду ринку капіталу, який є
джерелом цих коштів:

1. Внутрішні ринки:

а) короткострокові інструменти:

• овердрафти (кредити за поточним рахунком); • банківські
короткострокові позики; • середньострокові позики з можливістю
дисконтування;

б) довгострокові інструменти:

• довгострокове банківське кредитування; • фінансування оренди; •
облігації; • акції.

2. Міжнародні фін ринки — на них представлені такі інструменти, як
позики банку, облігації, акції, депозитарні позики та ін.

З.Внутрішньофірмове фінансування, тобто фінансування головною компанією
своїх структурних підрозділів. При названому фінансуванні різниця між
фінансуванням через надання позик і випуски нових акцій відсутня і до
даних інструментів належать:

• нерозподілений прибуток; • кредити; • дивіденди; • роялті; •
управлінські гонорари; • купівля та продаж товарно-матеріальних запасів;
• внутрішньофірмові рахунки дебіторів і розрахунки з постачальниками та
кредиторами; • інвестиції з використанням акціонерного капіталу.

Дочірня компанія має потребу в зовнішніх (відносно її самої) коштах. Ця
потреба пов’язана з: 1) накопиченням компанією внутрішніх коштів
(прибутку та амортизаційних відрахувань); 2) темпами зростання компанії.

Існують структурні підрозділи ТНК, що зростають повільно й отримують
прибуток у значних розмірах, можуть накопичувати внутрішні кошти і не
мати потреби у зовнішніх. А також існують такі структурні підрозділи
ТНК, що зростають швидкими темпами й отримують незначний прибуток, мають
значну потребу у зовнішніх коштах.

До факторів, що впливають на вибір джерела фінансування ТНК, відносять
такі:

• потреба у збереженні чи посиленні адміністративного контролю за
дочірньою компанією; • потреба в отриманні від дочірнього підрозділу
регулярних і контрактних потоків коштів; • вибір об’єкта фінансування
(основний капітал, чиста дебіторська заборгованість тощо); • елементи
інших комерційних стратегій, включаючи мінімізацію суми всіх податків,
виплачених у світовому масштабі, і розвиток ділового співробітництва з
національними та міжнародними фінансовими установами; • очікування змін
процентних ставок, обмінних курсів на ринках; • намагання мінімізувати
різні ризики (фін, валютн і політичні).

Основним джерелом фінансування ТНК є нерозподілений прибуток, а не
зовнішнє фінансування. У зовнішньому фінансуванні переважають банківські
кредити, а не інструменти ринку цінних паперів, хоча в окремих країнах
(США і Великобританія) саме фондовий ринок розглядається як основне
джерело фінансових ресурсів для корпорацій.

125.Система ТНК та характеристика її фінансових зв’язків .

Система ТНК є складною організацією, що включає кілька видів
організаційних одиниць. Кожні дві одиниці можуть мати між собою множину
різних зв’язків. Зі збільшенням кількості одиниць у системі кількість
фінансових зв’язків зростає в геометричній прогресії.

Фін зв’язки системи ТНК, де учасниками є материнська компанія, дві
дочірні компанії, регіональний фін центр та єв-роринок, можна описати
умовно так:

1. Головна компанія — зарубіжний підрозділ, який є накопичувачем коштів.

2. Головна компанія — зарубіжний підрозділ, який є користувачем коштів.

3. Зарубіжний підрозділ, який є накопичувачем коштів, — зарубіжній
підрозділ, який є користувачем коштів.

4. Головна компанія — регіональний фін центр.

5. Зарубіжний підрозділ, який є накопичувачем коштів, — регіональний
центр.

6. Зарубіжний підрозділ, який є користувачем коштів, — регіональний
центр.

7. Взаємозв’язок регіонального фінансового ринку із сегментами
євроринку.

Фін зв’язки в системі ТНК, яка складається з головної компанії,
зарубіжних підрозділів, регіонального фінансового центру та євроринку,
включають: переказування дивідендів і процентів; надання та виплату
позик; інвестиції в акціонерний капітал; ліцензійну плату й оплату
послуг управління коштами; зміни фінансових умов дебіторів по
розрахунках і встановлення трансфертних цін.

Фін зв’язок між головною компанією та зарубіжним підрозділом, який є
накопичувачем коштів, може включати:

1) пайові вкладення в акції (дочірньої компанії); 2) позики, що
надаються материнською компанією дочірній; 3) купівлю-продаж методом
відкритого рахунка; 4) збільшення чи зменшення строку виплати при
купівлі-прода-жу методом відкритого рахунка; 5) продаж основного
капіталу другої одиниці системи; 6) відпускні трансфертні ціни; 7)
переказ дивідендів; 8) виплата позик; 9) виплата процентів; 10) оплата
послуг.

126.Оподаткування міжнародної діяльності ТНК.

У визначенні податкових умов діяльності транснаціональних компаній
враховуються такі аспекти: національні чи глобальні підходи
застосовуються до оподаткування прибутків в окремих країнах; система
основних податків і процедура їх сплати; порівняльний рівень
оподаткування основних операцій і результатів діяльності; відмінності в
режимах та умовах оподаткування, в окремих країнах; уникнення подвійного
оподаткування при проведенні трансгранич-них операцій; наявність чи
відсутність податкових пільг, кредитів і заліків щодо операцій ТНК тощо.

Зокрема, розглянемо підходи до оподаткування прибутків корпорації,
класифікованих залежно від національних податкових систем:

Перший підхід — територіальний, або «звільнення від податків за
територіальною ознакою». Оподатковуються прибутки, отримані
національними та іноземними компаніями на території певної країни, тобто
повністю виключає з податкової бази зарубіжний дохід компаній. Країни,
що дотримуються, цього принципу, дозволяють не вираховувати з прибутку,
що оподатковується, витрати, здійснені за кордоном. До таких країн
належать Венесуела, Бразилія, Австралія, Південна Африка, Канада та
деякі інші.

Другий підхід — національний, резидентський, світовий. Оподатковуються
всі прибутки корпорації, отримані в країні реєстрації, і прибутки,
отримані від діяльності філій корпорації в усіх інших країнах світу. Це
призводить до подвійного оподаткування, тобто податок береться в
іноземній країні, де розташована філія, і в країні реєстрації ТНК.

Для уникнення подвійного оподаткування між країнами укладаються
двосторонні угоди, де передбачається декларування:

• прибутку, сплаченого ТНК у цій країні;

• прибутків, отриманих філіями зарубіжних корпорацій в іншій країні, які
враховуються при визначенні оподаткованого прибутку ТНК.

У названих угодах про уникнення подвійного оподаткування одночасно
передбачаються знижені ставки оподаткування при трансферті:

• прибутку;• дивідендів;• роялті; • інших видів доходу від філій до
материнської корпорації.

Третій підхід — «всесвітня система пільг». Він передбачає, що

всі доходи системи ТНК, тобто доходи як зарубіжних структурних
підрозділів, так і материнської компанії, повинні оподатковуватися всіма
видами податків. Але одночасно передбачається, що на прибутки дочірньої
компанії ТНК у країні, де вона діє, мають поширюватися податкові пільги.
Також передбачається оподаткування доходу від капіталовкладень
(дивіденди, проценти, рента та роялті) зарубіжних корпорацій, що
контролюються. Цей підхід сприяє накопиченню прибутку у податковому
сховищі чи в країнах з низьким рівнем оподаткування. Таке накопичення
виступає як безпроцентний кредит, що надається країною, якій належить
цей дохід, у формі відстрочених податків. Цього підходу дотримуються
Японія, США та ін.

127.Управління грош. переказами ТНК або міжнар. сис-ма управління
готівкою. Цикл руху грош. коштів.

Розподіл потоків або переказування кредитно-фінансових ресурсів з однієї
країни в іншу визначається як «управління грошовими переказами» чи
«міжнародна система управління готівкою». Сутність – ТНК організовує
грош потоки всередині сис-ми таким чином, щоб максимально знизити
податки, втрати від незалежної кон’юнктури, значної інфляції, зниж.
курсу валюти. Основні канали переміщення засобів у середині ТНК, що
виділяються у межах міжнар. сис-ми упр-ня готівкою: 1)пряме
переказування к-лу; 2)переказування дивідендів; 3)плата за послуги
(упр-ські, науково-дослідницькі та ін.); 4)плата за ліцензії;
5)трансфертні ціни; 6)внутрішньо фірмові кредити; страхування.

Упр-ня потоками готівки передбач. 1)визначення потреб сис-ми ТНК та її
підрозділів у грош. коштах, 2)вибір методів централізації грош. коштів
та оптимальне використ. їх.

Глобальне упр-ня готівкою ускладнюється держ. обмеженнями на переміщення
фін. коштів, незбігом темпів інфляції та коливаннями вал. курсів. Сис-ма
ТНК спрямовує зайві кошти одиницям, що мають у них потребу, керуючись
певними обмеженнями: •аналіз податк. структури; •аналіз стану фін.
ринків; •необх. контрол-ти вал., регіональні (пол.. ти ек.) і фін.
ризики.

ТНК спрямовує кошти дочірнім п-вам компанії, які їх потребують із заг
фонду сис-ми, якщо це не загрожує зайвим валютним ризиком. Регіональний
ризик можна знизити завдяки отриманню позик у місцевих банках, навіть
якщо це передб. надмірні витрати. Фірма може намагатися мінімізувати
розмір своїх світових податкових платежів, які обмежують перекази
прибутку від однієї одиниці системи до іншої за умови існування низьких
податк. ставок. Перекази можуть набувати форми: •дивідендів; •виплати
позик; •% і нагород; •коштів, отриманих у результаті встановлення
стратегії трансфертних цін.

Цикл руху грош. коштів об’єднує отримання грош. коштів від продажу
прод-ції та оплату грош. коштами ф-рів вир-цтва. Він включає такі
послідовні етапи: 1. Складання бюджету та прогнозу для оцінювання потреб
фірми в грош. коштах, тобто у зворотних коштах, що перебувають у сфері
обігу(поточних активів). Детальна і розгорнута сис-ма звіту дає змогу
визначити глобальні потреби у грош. коштах, тобто потреби як головної
компанії, так і філій.

2.Після визначення потреб у коштах філії вирішується: чи можна дозволити
керівникові філії інвестувати залишок грош. коштів у розшир. п-ва, чи
він має його спрямувати у головну компанію. 3.Якщо керівник потоками
грош. коштів вирішує, що залишок грош. коштів філії має бути спрямований
у центр, визначаються засоби їх переміщення, які можуть бути такими:
•об’ява дивідендів; •роялті— 1)компенсація за використ. патенту,
авторського права, власності (певний % від обсягу продажу); 2)плата за
право розроблення прир. Рес. (різновид податку); •гонорари в оплату
управлінських послуг; •виплати на погашення осн. суми кредитів і % за
ними; •установлення трансфертних цін, які у фін. механізмі ТНК
відіграють важливу роль. Вони опосередковують вн. оборот ТНК.

Використання трансф. Цін

4. Після того як гр. кошти повернені до центральної каси ТНК, керівник
грош. потоками вирішує, як їх використовувати.

Одним із методів управління грош. готівкою є кліринг, який дозволяє ТНК
знизити інтенсивність потоків грош. готівки, швидше та ефективніше її
переміщувати. Залік може бути організований, якщо кілька п-в пов’язані
між собою як зустр., так і послідовним переданням продукції чи наданням
послуг.

Концентрація платежів при клірингу дозволяє ТНК: •значно скоротити суму
взаємної заборгованості; •перервати ланцюг неплатежів; •досягти економії
платіжних коштів на суму залікового обороту; •розширити сферу
безготівкових розрахунків; •прискорити розрахунки; •зберегти існуючу
грошову (касову) готівку.

128.Сис-ма контролю та рег-ня міжнар. грош. операцій ТНК. Стратегії та
механізми підвищення їх ефективності.

Упр-ня міжнар. готівковими коштами передб. врахування фін. рішень, що
приймаються в інших галузях. ТНК мають приймати фін. рішення, які врах.
взаємозв’язок між контролем та регулюванням грош. операцій, складанням
кошторисів капіталовкладень та їхньою окупністю, а також стр-рою к-лу.
ТНК, що здійсн. свої операції на загальносвітовому рівні, мають
можливість отримати прибуток за рах. централіз. окремих фін. функцій:
Однією з них є контроль і рег-ня міжнар. грош. операцій. Механізми, що
застос. для підвищення ефективності контролю та регу-ня грош. операцій,
мають урах. ф-ри, що визначають послідовність проведення тих чи інших
операцій для ТНК, а саме: •у різних країнах, де діють ТНК, норма
прибутку від операцій з осн. та зворотним капіталом різна, і це потребує
розмежування між такими процесами, як складання довгостр. кошторисів
капіталовкладень і короткостр. рішення щодо контролю та регулюв. грош.
операцій; •ТНК, що діють на території країн із високим рівнем інфляції,
часто мають можливість отримати вищий рівень прибутку за активами у
рез–ті ефективн. контролю і регулюв. грош. операцій. Тому вони повинні
надавати більшого значення цій сфері діяльності; •протягом тривалого
періоду на МФ ринках превалювали змінні криві прибутковості за %
ставками. У цих умовах прибуток фірми значною мірою залежить від
ефективн. методів контролю і рег-ня грошових операцій.

Контроль та рег-ня грош. операцій ТНК як сис-ма, що скл. з різних ланок,
здійснює з метою отримання прибутку на всіх рівнях сис-ми незалежно від
особистих прагнень окремих структурних підрозділів. Цілями ТНК також є
*оптимізація вкладень готівкових коштів, *мінімізація фін. затрат і
транзакційних витрат, *уникнення валютних збитків системою ТНК.

З погляду потреб зар. філій, які мають різні уявлення щодо контролю та
регулюв. грош. операцій корпорації, цей контроль і рег-ня мають сприяти
отриманню асигнувань і досягненню більш вузьких та конкретизованих
цілей, *мінімізації податк. тягаря, *уникнення збитків від політ. і ек.
ризиків та ін.

Стратегії та механізми підвищ. ефективності контролю і регулювання
грошових операцій

Методи поліпшення контролю та регулюв. гр.. операцій поділяються на: а)
загальносистемні та регіональні; б) індивідуальні (нарівні філії).

Методи на загальносистемному або регіональному рівні: 1.Використ.
централіз. депозитаріїв і взаємна компенсація вимог і зобов’яз. на рег.
рівні. Централіз. депозитарії дають змогу отримати додатк. прибуток.
Відділення скл-ють прогнози майб. рухів готівк. надходж. і платежів, а
потім передають ці кошти, що перевищ. обсяг, потрібний для здійсн. осн.
операцій, у центр. депозитарій. Потім передані кошти переводяться у
валюту чи в ін. інвестиц. інструменти грош. ринку, необхідні для
поліпшення результатів всієї сис-ми. Це дає можливість: •підвищити
ефективність використ. готівкових коштів, що перебувають у розпорядженні
діючих філій; •здійснити централіз. контроль за валютами, в яких
деноміновані ліквідні активи; •здійснити обмін інвестованих коштів для
досягнення вищої дохідності і т. п. Механізм взаємної компенсації
зобов’язань на рег. рівні використ. для скорочення числа вал. операцій;
філії, що діють у межах однієї сис-ми, здійснюють велику к-ть вал.
операцій між собою (клірингові та розрахункові операції). 2. Створення
центрів повторного обліку та МФ філій. Центри повторн. обліку, або
центри повторн. рах-ків — це окремий підрозділ ТНК, що керує всіма
транснац. механізмами вн.корпоратив. торгівлі. Мета їх створ. полягає у
запобіганні урядового контролю, приховуванні прибутків у разі створ. їх
в офшорних зонах, перерозподілі прибутків, координуванні трансф. цін.
Використ. центрів повторного обліку дозволяє: *управляти вал. позиціями
ТНК; *здійснювати контроль за накопиченням готівк. коштів; *об’єднати
здійснення складних експортних оцінок валюти і сис-м контролю та рег-ня
грош. операцій для досягнення мети компанії.

Міжнар. фін-ві (або факторингові) компанії— альтернативи центрів
повторного обліку, але вони не потребують великого адміністр. контролю.
Міжнародні фін-ві компанії здійсн. купівлю зобов’язань або виступають
посередниками при купівлі зобов’язань у діючих відділень ТНК. Так ці
компанії отримують можливість брати на себе вал. ризики, пов’яз. з
виставленням переказних векселів. 3. Установл. трансф. цін, що було
розглянуто вище. 4. Розробл. стратегії виплат. Виплати здійсн. у формі
дивідендів, % виплат, компенсацій, комісій. Відділення, що виплачує
дивіденди, передає потоки готівк. коштів, які повністю оподатковуються,
а материнська компанія отримує дохід,, що також повністю
оподатковується. %, компенсації чи комісії за вн. кредитами — це потоки
готівк. коштів відділення, які звільняються від оподаткування (якщо це
передбач. законом), а матер. компанія чи філія отримує дохід, що
повністю оподатковується.

5. Використ. вн. системних кредитів. Здійснення експортних операцій
філії в країні з неконвертованою валютою з філією ін. країни і надання
експортн. кредиту, що дає можливість платити пізніше у валюті, яка
знецінена. Філія, що діє на терит. країни з низькими % ставками, може
брати більші кредити, а потім продавати надлишкові грош. кошти центру
повторного обліку.

Методи на індивідуальн. рівні 1)прогнозування кошторисів майб. грошових
надходжень і платежів; 2)зібрання грош. коштів та механізм вн. кредитів;
3)прискорення або затримка розрахунків за зовн.торг. операціями, що має
місце тоді, коли очікуються зміни вал. курсів.

Чинники, що ускладн. здійсн. контролю та регулюв грош операцій на обох
рівнях •різниця у ставках прибутків за %, що вимагає річних затрат
грошових коштів; •відмінності вал. систем, що передбач. різні форми
урядового контролю за специфічними категоріями операцій або заморож.
фондів; •постійні зміни вал. курсів і вал. % ставок; •значні відмінності
нац. податкових систем; •інфляційний ризик; •політичний ризик.

129.Роль трансф. цін в діяльн. ТНК.

Трансфертна ціна (ТЦ) —це ціна, що обслуговує вн. операції між стр-ними
підрозділами ТНК у різних країнах, тобто це ціна, що використ. всередині
корпорації при розрах. між її самості. підрозділами; ціна продажу
товарно-мат. запасів між взаємозв’язаними підрозділами ТНК. Сутність
механізму трансфертних цін містить можливість їх відхилення від
ринкових. Якщо відбувається відносне підвищення ТЦ на експортовані
філією ТНК комплектуючі та сировину до інших філій ТНК, то це означає її
додатк. фін-ня і збільшення прибутку. Якщо- зниження ТЦ на експортовані
від корпоративної структури ТНК товари, то це призводить до фактичного
трансферту фін. ресурсів до матер. компанії. У разі імпорту має місце
обернена протилежність.

Призначення встановлення ТЦ •переказування грош. коштів між стр-ними
підрозділами ТНК; •контроль та рег-ня грош. операцій; •управління
розподілу прибутку і податк. зобов’язань; •здійсн. впливу на в-ть
імп-ваних та експ-ваних товарів і на тарифні ставки; •полегшення
позиціювання грош. коштів з метою скорочення вал. ризику. Основними
х-ками ТЦ є такі: •ТЦ є регульованими вн. цінами ТНК; •відхилення ТЦ від
ринк-х визначає обсяг перерозподілу фінансів усередині ТНК; •ТЦ сприяють
формуванню вн. форми прибутку ТНК; •впливають на основні макроек.
показники: рівень ЕХ, ВВП, НД, держ. бюджету країн, що приймають.
Особливості встановлення трансфертних цін: •форм-ня ТЦ залежить від мети
(завдань) ТНК; •на ТЦ не поширюються деякі з тих обмежень, що діють
стосовно дивідендів та % платежів; •гострим є питання вибору валюти, в
якій будуть виражені ТЦ; •податкове законод. багатьох країн обмежує
свободу встановлення ТЦ; •за рівнем ТЦ ТНК у розвинутих країнах, на
відміну від інших країн, установлюється контроль податкових органів,
який спрямований на недопущення зниження податк. зобов’язань ТНК через
використання ТЦ. Для аналізу та контролю ТЦ ТНК використ. певні моделі
ціноутвор., що будуються з урах-ням: •параметрів основної споживної в-ті
(швидкодійність, потужність та ін.); •витрат вир-цтва + фіксованої
(середньогалузев.) норми прибутку; •ринкових аналогів, тобто цін на такі
самі види прод-ції; •експортної оцінки вартості нових технологій або
продуктів.

130.Валютні ризики потенційних збитків ТНК та їх види.

Міжнар. фінансовий менеджер у своїй роботі постійно враховує значно
більшу кількість ризиків, ніж менеджер фірми, який працює на вн. ринку.
Він постійно аналізує валютно-курсові, регіональні і політичні ризики,
що пов’язані зі здійсненням ЗЕД. Валютний ризик — це різновид еко.
ризику, виявлення його пов’язане з коливаннями вал.-фін. середовища, де
діють ТНК. Валютний ризик — це ймовірність втрат чи недоотримання
прибутку порівняно зі значеннями, що плануються, у результаті
несприятливої зміни величини вал. курсу. Таким чином, вал. ризик
поділяється на *регіональний і *валютно-курсовий. Складовими
регіонального ризику є ризик вал. контролю і політичний ризик. Ризик
вал. контролю пов’язаний з імовірністю заборони здійснення вал.
переказів за кордон, тобто з уведенням вал. мораторію. Політ. ризик
х-зується нестабільністю політ. середовища у країні, тобто частотою
зміни уряду. Регіональні ризики також пов’язані з повною експропріацією
активів нерезидентів у даній державі.

Бухгалт. ризик (екаунтинговий) — ризик звітний, паперовий. Він виникає
тому, що зміни вал. курсу негативно відображаються на товартості фірми у
разі трансляції (перерахунку) фін. звітності за зовн.ек. операціями з
іноз. валюти у вітчизняну. Цей ризик ще має назву трансляційний, або
конверсійний, ризик чи ризик перерахунку однієї валюти в іншу. При
трансляції фін. звітності у зар. підрозділах у валюту матер. компанії
виникає небезпека зміни несприятливим чином фін. показників компанії.
Фірма може отримати на своєму балансі необґрунтовано завищений прибуток,
за який вона має заплатити додаткові податки. Якщо курс іноз. валюти
відносно вітчизняної падає, то прибуток фірми буде занижений, і хоча
компанія не платитиме податків, але їй важко взяти кредит, оскільки її
фін. стан за балансом погіршився. Кредити надаватимуться під вищий
процент з урахуванням ризику.

Валютно-економічний ризик визначається як зміна ва-ті фірми, що
обумовлена невизначеністю зміни вал. курсу. Він відбивається на реальних
грош. потоках фірми. Валютно-економічний ризик підрозділяється на два
різновиди: •конкурентний (операційний) ризик; •транзакційний ризик.
Конкурентний ризик, або операційний вал. ризик потенційних збитків ТНК,
пов’язаний з необхідністю здійсн. платежів чи отримання коштів,
деномінованих у нац. валюті в майбутньому, тобто виражається в тому, що
статті рахунків дебіторів та розрахунків з постачальниками і кредиторами
змінюються в абсолютній величині зі зміною валютного курсу. Сутність
даного ризику полягає в тому, що зміни в курсах валют можуть призвести
до зміни в-ті ф-рів вир-цтва, необхідних фірмі, а також до зміни
доходів, що отримуються від випуску продукції. Транзакційний валютний
ризик—це ймовірність збитків, які пов’язані зі змінами вал. курсу за
контрактами, що вже укладені і за якими платіж має відбутися через
певний проміжок часу в майбутньому. Цей ризик ще має назву поточний
ризик потенційних збитків. Транзакційний ризик впливає на майбутні
потоки грош. готівки; джерела комплектуючих; розміщення інвестицій;
конкурентоспром. ТНК на різних ринках. Цей ризик, на відміну від
операційного вал. ризику, стосується всього обсягу інвестицій, і його
необхідно вивчати (на відміну від операційного) в довгостр.
перспективі. Основна відмінність між операц. валютним і поточним ризиком
потенційних збитків полягає в тому, що поточний ризик визначається
результатом зміни вал. курсів, що здійснює вплив на рух грошової
готівки.

131.Управління валютними ризиками потенційних збитків ТНК.

Для управління вал. ризиками потенційних збитків існує певна стратегія
їх мінімізації, яка полягає у: 1) визначенні ризику та його вимірюванні;
2)формуванні стратегії звітності; 3)виборі стратегії управління ризиком;
4)виборі стратегії страхування ризику.

ТНК визначає різновид ризику, який слід контролювати та вимірювати.
Після вимірювання, яке завжди буває не абсолютним, прогнозується вал.
курс відносно виявленого ризику. ТНК у цілому дотримуються основних
положень «консолідованої звітності», доповнюючи їх рекомендаціями із
включенням у звітність ТНК всіх основних вітчизняних і закордонних
філій, і більш детальної інфо. про міжнар. і галузеву
диверсифікованість. З урах. цих рекомендацій, а також звітної практики
найбільших ТНК (насамперед, американського походження), зовн. фінансова
звітність міжнар. корпорації може включати такі документи і доповнення
до них: •основні «консолідовані» форми — 1)баланс; 2)звіт про прибутки і
збитки; 3)звіт про рух фондів; 4)доповідь директорату, що коментує
попередні форми;

•доповнення — 1)інфо. про основні методи облікової політики і складання
звітності; 2)дані про діяльність головних філій; 3)галузева і
географічна диверсифікованість; 4)дані про продукцію, що випускається;
5)соціальна й інша нефінансова інфо.

1)У балансі, який є найважливішим документом звітності ТНК, досить
наочно представлена вся інфо про розміри корпорації, які відбивають
обсяг використ к-лу, структуру фінансув і вкладень, можливість
маневрування великими грош і мат ресурсами. У балансі в єдиній грош
одиниці х-зується досягнутий корпорацією на певну дату рівень
концентрації і централізації капіталу. 2)У звіті мають бути
ідентифіковані рахунки під ризиком, які центральний апарат хоче
контролювати, позиції кожного рахунка під ризиком із зазначенням
відповідної валюти, а також часові періоди, на які поширюється оцінений
ризик.

Для упр-ня операційним вал. і трансляційним ризиками використ. схожі
інструменти. Це пов’язано з тим, що ці два ризики прив’язані до певного
періоду і відносяться тільки до цього часу: операц. валютний ризик — це
дата заверш. операції; для трансляц. ризику — це дата надання фін.
звітності. В обох випадках упр-ня цими ризиками може здійснюватися за
допомогою здійснення вал. операцій, наявної в-ті якої достатньо для
компенсації гр.. суми ризику потенційних збитків.

Варіантами стратегії страх-ня валютних ризиків потенційних збитків
можуть бути: 1)операційна стратегія страх-ня, до механізму якої
відносять: • банківські кредити; • короткострокові боргові зобов’язання
застережень; 2) стратегія прискорення і затримки платежів; 3) контрактні
методи страхування, а саме: • розподіл ризику; • вибір валюти ціни і
включення у контракт валютних застережень; •використання інструментів
міжнар. ринку деривативів (хеджування ризику).

Стратегія прискорення та затримки платежів передбач. вільний вибір дати
платежу, найбільш прийнятої у відносинах між двома фірмами, що тісно
пов’язані між собою. Використовується для захисту грош. готівки між
головною компанією та її філіями. Постійний грош. потік між фірмами
зобов’язує їх використовувати цю стратегію, бо вона дає можливість
прорахувати обсяги фін. потоків між фірмами на певну дату і таким чином
впливати на платоспроможність кожної фірми, але потребує спільної мети й
узгоджених дій. Використовуєтся також як засіб уникнення від податків.
Стратегія прискорення означає інкасацію іноз. валюти на рахунки
дебіторів до строків, коли очікується послаблення іноз. валюти, і
розрахунки з постачальниками та кредиторами до строків, коли очікується
посилення іноземної валюти. Стратегія затримки означає, що фірма
затримує отримання платежів на рахунки дебіторів, коли очікується
посилення іноз. валюти, і затримує розрахунки із постачальниками та
кредиторами, коли очікується послаблення іноз. валюти. Стратегія
розподілу ризику — це угода між компаніями, де покупець і продавець
узгоджують взяття на себе певної частини втрат, пов’язаних із
коливаннями валютних курсів, незалежно від того, які втрати компанія
матиме насправді.

Вибір валюти ціни і включення в контракт валютних застережень. При
укладанні контракту експортер вибирає валюту ціни, яка захищає його від
можливих вал. ризиків, або до тексту контракту включається додаткова
умова, що передбачає захист контрагентів від зміни вал. курсу. Ця
додаткова умова має назву «вал. застереження». Валютне застереження — це
умова міжнар. торговельної, кредитної чи іншої угоди, яка обумовлює
перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти, відносно якої
включається у контракт застереження, з метою страхування сторін за
контрактом від ризику зміни валютного курсу.

Застереження бувають кількох видів, і складовими їх дії є:
1)установлення курсу валюти застереження до валюти ціни у момент
підписання контракту; 2)установлення діапазону зміни курсу (у %), за
якого перерахунок загальної вартості контракту не відбувається;
3)установлення формули перерахунку загальної вартості контракту при
зміні величини валютного курсу понад припустимі межі; 4)установлення
максимальної зміни загальної вартості контракту (у процентах від
початкової вартості) можливої у разі перерахунку загальної вартості
контракту при коливанні валютного курсу.

132.Еволюція страхування.

Еволюція ринкових відносин у різних країнах свідчить, що їхнє
становлення завжди супроводжується розвитком страхування як активної
складової фін. системи. Страх-ня виникло як засіб захисту від
несприятливих обставин (страхових подій) природного або техногенного
х-ру, впливові яких піддаються людина, суп-во в цілому та створені ним
мат. цінності. Вірогідність настання несприятливої події вимірюється
ризиком, а її наслідком є матеріальна шкода. Отже, спонукою виникнення
страхування є ризик матеріального збитку, причому ризик, який є
усвідомленим, оціненим та кількісно виміряним.

Теоретично власник майна в змозі захищатись від ризику збитку, до якого
він є вразливим (як кажуть страховики, експонованим— схильність до
ризику), самостійно, тобто не вдаючись до комерц. страхування. Але якщо,
наприклад, окремий власник намагатиметься самостійно за власний рахунок
відшкодувати збиток, він матиме заздалегідь створити фін. резерви, які є
рівними за величиною вартості його майна. Такий сценарій
ризик-менеджменту є безглуздим та руйнівним, тому що відволікає робочий
капітал. Тому заінтересовані власники об’єднувались для спільних дій з
метою запобігання страховим подіям та ліквідації їхніх наслідків. Так
виник солідарний розподіл матеріальної шкоди, а страхування набуло рис
ек. відносин.

До розвитку товарно-грош. відносин страх-ня передбачало розподіл шкоди
після настання несприятливої події за рах. запасів (колективного фонду)
натуральних однорідних продуктів, що легко розподіляються (зерно, фураж
тощо).

Тов.-грош. відносини замінили натур. страх-ня на страх-ня у грош. формі.
Кількісні засоби оцінки потенційного збитку дали змогу заздалегідь — до
настання страхової події – – створювати грош. страховий фонд за рахунок
страх. внесків (премій), що сплачуються страхувальникам спеціальним фін.
посередникам (страховим компаніям), які управляють страх. фондом
(інвестують акумульовані кошти) та перерозподіляють його на користь
тих, хто зазнав шкоди. Товарно-грош. засади страх-ня вивели його за межі
конкретного страхового інтересу вузького кола зацікавлені
власників—носіїв ризику, що є експонованими до конкретного збитку, та
змусили працювати як складову фін. механізму суспільства. Таким чином,
грош. форма існування страхового фонду стає іманентною ознакою
страхування, а рух коштів най і йому рис фін. відносин. Усе це, у
науковому сенсі, зробило страх-ня самостійною ек. категорією.

133.Страхові операції та інвестиційний потенціал страхової галузі.

Нині страх. організації оперують величезними коштами. У 2005 р. загальна
сума премій, зібраних страховиками на світовому страх ринку, становила
близько 3 трлн дол. США Проте фін. рез-ти роботи страхового ринку
визначають також показниками виплат. страхових відшкодувань та витрат на
ведення справи і врегулювання збитків. Про прибутковість чи збитковість
страхових операцій дає уявлення так званий комбінований коефіцієнт.
Страхова компанія заробляє на прийнятті ризиків у страхування, якщо
чисельне значення комбінованого коефіцієнта не перевищує 100 %, і
навпаки — втрачає якщо він перевищує цю межу. У другому випадку страхова
компанія має відшкодовувати збитки страхувальників та покриви витрати на
ведення справи за рахунок власних резервів, і поповнюються за рахунок
інвестиційного доходу. В цілому слід зазначити, що комбінований
коефіцієнт зазвичай є або близьким до межі прибутковості, або перевищує
її. Як правило, напрями інвестиц. діяльності страхових компаній жорстко
регламентуються в законод. порядку. З огляду на захист інтересів
страхувальників страховики можуть інвестувати тільки у високоякісні
активи, зокрема в ЦП “інвестиційного гатунку” і передусім у
високоприбуткові фін. зобов’язання (облігації), включаючи державні.

Страхові компанії, як відомо, належать до інституційних інвесторів. Вони
зменшують ціну інвестиц. ресурсу, поділяють або знижують ризик утрати
інвестиц. капіталу, що сприяє ек. зростанню. Серед інституційних
інвесторів у масштабах світової фін. системи страхові компанії,
порівняно з пенсійними та інвестиційними фондами, відіграють провідну
роль у формуванні інвестиційного ресурсу (відповідно 35 %, 25 % та 25 %
загального обсягу інституційних інвестицій. Решта 15 % припадає на інші
форми інститут. інвесторів, а саме: благодійні фонди, кошти непенсійних
фондів, що перебувають в управлінні банків, приватні інвестиційні
партнерства та ін.). Масштабність інвестиційного потенціалу страхової
галузі та її впливи на структуру і функціонування ринків капіталу
засвідчує статистика постійного зростання загального обсягу активів
групи інституційних інвесторів країн ОЕСР за останні 20 років. У 1981 р.
вони становили 3200 млрд дол. США (38 % ВВП), у 1991 р. – 16 300 млрд
дол. США (90 % ВВП) та наприкінці 90-х років – близько 30 000 млрд дол.
США (110 % ВВП).

134.Міжнар. регулюв. страхової діяльності.

Страхова галузь вважається однією з головних складових і чинників
стабільності світової фін. системи і підлягає міжнац. та наднац.
регулюванню з боку МО та неформальних об’єднань інституцій ек.
розвинутих країн світу (передусім ідеться про страхові Директиви ЄС).

У цьому плані також слід відзначити діяльність Форуму фінансової
стабільності, створеного за участю “Групи 10” при Банку міжнародних
розрахунків. Форум у особі Міжнародної асоціації органів нагляду за
страховим ринком та інших міжнародних фінансових інституцій виконує роль
координатора та через стеження за дотриманням погоджених галузевих
принципів регулювання фінансової (зокрема страхової) діяльності сприяє
забезпеченню стабільності нац. та міжнар. фінансових систем.

135.Локальні ринки страхування.

З макроек. погляду страхування розвинуте в різних типах країн
нерівномірно, залежно від рівня ек. розвитку. Слід зауважити, що 90 %
заг. обсягу страхових премій припадає на промислово розвинуті країни.
Найбільші страх. ринки сформувались у США та Японії, які загалом дають
понад 50 % суми премій світового страх. ринку (38% та 14% відповідно),
на країни ЄС припадає 30%. Згадані показники слід оцінювати, беручи до
уваги те, що ці країни, де мешкає лише 15 % населення світу, виробляють
близько 3/4 світового ВНП.

Так, частка страхування у ВВП США дорівнює 8,5 %, Лат. Америки — в
середньому 2% (Чилі й Панама — 3,8 %, Перу і Гватемала — 1 %), Європи—в
середньому 7,5 % (Вел. Брит. та Швейцарія — близько 13 %, країни ЄС —
6—7 %, Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина — близько 3 %, Росія — 3 % та
Україна — 2 %).

“Щільність” страхового покриття — це грош. витрати на страх. захист у
розрахунку на особу. Цей показник демонструє, наскільки окрема особа
охоплена страх-ням, тобто наскільки “щільним” є страховий захист
пересічного страхувальника. “Щільність” страхового захисту коливається
від 4650 дол. США у Швейцарії до 1,2 дол. США у Бангладеш (США — 2920,
Японія — 4000, Лат. Америка — 71, Африка — 32 в середньому, країни ЄС —
1500—2500, Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина — 100—175, Росія — 27 і
Україна — близько 6 дол. США на особу).

136.Міжнар. страховий ринок. Учасники міжнар. ринку страхування.

Світовий страховий ринок є схильним до циклічного розвитку. Йдеться про
циклічне зрост. або зниження цін страхового захисту (ставок страхових
премій) та наявність або відсутність у страховиків “ємностей” для
прийняття ризиків. Можна сказати, що циклічні коливання страх. ринку
спричиняються головним чином припливом або відпливом капіталів. Це,
зокрема, виявляється в періодичних змінах “жорстких”, “м’яких” та
“напружених” умов прийняття ризиків страховими ринками. “М’який”
страховий ринок вирізняється забезпеченим попитом на страх. послуги.
Попит на страх. послуги, зростання сум премій, що їх акумулюють та
прибутково інвестують страховики, спричинює приплив нових капіталів та
збільшення ємності страх. ринку. З часом страх. ринок перенасичується
капіталом, зростає конкуренція, знижуються ставки страх. премій і, як
результат, прибутковість страх. операцій. Ситуацію можуть загострювати
збитковість результатів андеррайтингу (прийняття, ризиків) окремих
страхових років або катастрофічні збитки (застрахований збиток від
урагану “Ендрю” склав 18 млрд дол. США, а збиток від терористичного акту
у США 11 вересня 2001 p., за оцінками, може перевищувати 50 млрд дол.).
Капітал “тікає” до ін.. галузей, і страховий ринок стає “жорстким”.
Ринок вважається “жорстким” на такій стадії циклу, коли через поточну
збитковість страх. операцій пропозиція страх. покриття обмежується
порівняно з попитом, а високі ставки премій та жорсткі умови покриття
(напр.., підвищення розміру невідшкодованої частки збитку — франшизи)
стримують зростання сум премій, що збираються. Інакше кажучи,
страховики, прагнучи підвищити прибутковість страх. операцій через
цінові механізми, унеможливлюють розширення страх. поля (кількості
платоспроможних страхувальників), що ще більше погіршує фін. результати
страховиків та спонукає втечу капіталів із цієї частини фін. сектора.

Отже, рух коштів каналами транскордонного страхування та міжнар.
перестрахування, міжнар. інвестування зібраних страхових премій та
наднац. регулювання страх. діяльності дає, на нашу думку, підстави
говорити, що в умовах інтернаціоналізації та глобалізації економіки
сформувалися міжнар. відносини в царині страх. як складова та різновид
МФ відносин.

Становлення ринкових відносин неодмінно супроводжується розвитком
страхування. Тов.-грош. засади страх-ня перетворили його на складову
фін. механізму суспільства.

Про прибутковість чи збитковість страх. операцій дає уявлення
комбінований коефіцієнт, який зазвичай є або близьким до межі
прибутковості, або перевищує її.

Серед інституційних інвесторів страхові компанії відіграють провідну
роль у формуванні інвестиційного ресурсу.

Страхова галузь підлягає регулюванню з боку міжнародних організацій,
зокрема Міжнародної асоціації органів нагляду за страх. ринком, ЄС.

137.Нац. валютна система У., її ел-ти.

Розвиток вал. сист. У. почався в липні 1990 p., коли було проголошено
Декларацію про державний суверенітет. Першим кроком у створенні нац.
грош. системи, став вихід У. у 1991 р. з числа держав, що використ. у
грош. обігу рубль, і запровадження в безготівковий обіг тимчасової
(перехідної) грошової одиниці — укр.. купоно-карбованця в листопаді 1992
р.

У березні 1994 р. було засновано Банкнотну фабрику, а в жовтні того
самого року на її базі створено Банкнотно-монетний двір НБУ, де
друкувалися карбованці, а згодом — гривні.

Запровадженням нац.валюти У. — гривні став вересень 1996 р. Однією з
особливостей її обігу були багаторазові вал. інтервенції, що проводилися
НБУ за рахунок власних резервів.

Але вже 1997 р. ознаменувався величезною фін. кризою і шаленим
зростанням попиту на долари США, тим самим спричиняючи різку девальвацію
гривні. Ці події потягли за собою ще більш критичну монетарну політику
НБУ.

Офіційний курс гривні щодо долара США встановлюється НБУ. До 23 жовтня
1994 р. в У. дотримувалися сист. множинних курсів, у тому числі
офіційного вал. курсу, який визначався НБУ, і ринкового, який
установлювався на вал. аукціонах. Із 24 жовтня 1994 р. офіційний курс
установл. за результатами торгів на Укр.. міжбанк. валютній біржі. З 19
березня 1999 р. НБУ встановив офіційний обмінний курс гривні щодо долара
США як середньозважений між курсами за операціями уповноважених
комерційних банків на міжбанк. валютному ринку. У межах своєї загальної
відповідальності за забезпечення стабільності нац. валюти НБУ може
впливати на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу
іноз. валюти на валютному ринку.

Середній за період курс гривні до долара США визначається: для місячних
значень — як середньозважена в-ть долара США в гривнях за місяць;
квартальні та річні значення розраховуються як середньоарифметичне від
місячних значень.

138.Еволюція розвитку валютного ринку України.

Розвиток вал.ринку в України впродовж першого десятиріччя незалежності
пройшов декілька етапів: 1)1991-1994 роки. Х-зувався впровадження нац.
грошової одиниці, появою укр. вал. ринку, становленням регулюючих
органів та форм-ням законод. бази ф-онування ринку. Початок цього
періоду відмічався значними темпами девальвації нац. валюти та наступною
фіксацією її курсу зі створенням подвійного ринку. 2)1995-1998роки.
Х-зувався лібералізацією проведення вал. операцій, стабілізац.
інфляційних процесів нац. грошової одиниці і як наслідок стабілізацією
вал. курсу. Значною ревальвацією реального курсу гривні впродовж
1996-1997 років, яка створила підстави для девальвації гривні в 1998р.
Використанням НБУ ринкових інструментів регулювання вал. ринку. Кінець
періоду х-зувався фін. кризою та значною девальвацією нац. валюти, що
висвітлило приховані проблеми та недосконалість механізму функціонування
валютного ринку. 3)1999 – сьогодні. Початок цього етапу розвитку вал.
ринку х-зувався впровадженням нових правил ф-онування ринку, які
обмежили спекулятивні можливості банків та сприяли стабілізації ситуації
на вал. ринку У. та лібералізували діяльність ринку – У. офіційно має
плаваючий валютний курс. Також цей етап відмічається позитивними
тенденціями розвитку ринку – зростанням обсягів ринку .та поступовою
ревальвацією нац. валюти.

139.Оцінка позицій ПБ України.

В У. відповідальність за складання ПБ на законод. рівні покладено на НБУ
(ЗУ «Про НБУ», Декрет КМУ «Про систему вал. регулювання і вал. контролю»
від 19.02.1993 p.). Спільною Постановою НБУ і КМУ № 517 «Про складання
ПБ» встановлено порядок координації дій міністерств і відомств щодо
формування інфо. бази ПБ.

Складання ПБ базується на системі обліку операцій з нерезидентами під
егідою НБУ. Ця система постійно доповнюється статист. даними. Крім
цього, під егідою Держ. комітету статистики У. існує система збору інфо,
що базується на банк. операціях, яка була започаткована в січні 1993 р.
Рахунок поточних операцій включає всі операції з реальними цінностями,
які відбув. між резидентами та нерезид., а також операції, пов’язані з
безоплатним наданням або одержанням цінностей, які призначені для
поточного використання. У структурі поточного рахунка виділяються чотири
основні компоненти:

*товари; *послуги; *доходи; *поточні трансферти. Товари. Для визначення
обсягів експорту товарів, що не враховуються офіційною статистикою,
використ. дані та експертні оцінки країн — основних торговельних
партнерів. Експорт та імпорт товарів відображено в момент переходу права
власності від нерезидентів до резидентів та навпаки за ринковими цінами.
У більшості випадків це означає, що для оцінювання операцій використ.
контрактні ціни або фактичні ціни на час здійснення операцій. Послуги.
складається з 3ох основних компонентів: транспорт, подорожі та інші
послуги. Статтю «Послуги» НБУ формує в основному за власною базою даних,
оскільки дані банківської звітності протягом тривалого часу є
докладнішими порівняно з даними ДержКомСтату щодо зовн. торгівлі
послугами Транспортні послуги включають перевезення пасажирів і
вантажів, а також інші послуги, що виконуються морським, повітряним та
іншими видами транспорту. Джерелом даних є банківська звітність і
квартальна стат. звітність ДержКомСтату про експорт-імпорт послуг.
Стаття подорожі охоплює товари та послуги, які були придбані
мандрівниками і туристами, якщо тривалість їхнього перебування в країні
не перевищ. одного року. Джерелами інфо. для складання статті «Подорожі»
є дані щоквартальної стат. звітності ДержКомСтату, що надаються турист.
фірмами й готелями, та банківської звітності про купівлю/продаж іноз.
валюти та переведення дорожніх чеків у готівкову форму. Крім того, НБУ
здійснює оцінку надходжень та витрат від туризму на підставі інфо. про
чисельність фіз.. осіб, що перетинають митний кордон У., та мінімальної
суми іноз.валюти, яку дозволено вивозити без митного оформлення. Доходи.
складається з оплати праці найманих робітників та доходів від
інвестицій. Оплата праці найманих робітників включає з/п та інші доходи,
отримані нерезидентами за роботу, виконану за кордоном. Доходи від
інвестицій охоплюють надходження та сплату доходів від прямих,
портфельних та інших інвестицій, а також надходження від резервних
активів, що мають бути сплачені у звітному періоді. Доходи від
інвестицій відображаються за методом нарахувань. Поточні трансферти.
Х-зують некомпенсоване передання У. матеріальних та фін. цінностей з-за
кордону, і навпаки. Цю статтю складають за даними банк. звітності в
частині приватних переказів та грош. внесків органів державного
управління, за інфо. з Мін. Ек. про одержану тех.. допомогу,
Держмитслужби — про обсяги гуманітар.допомоги. Рахунок операцій із
капіталом. Рахунок операцій з капіталом охоплює всі операції, що вкл
одержання або оплату капітальних трансфертів (трансферти на інвестиційні
цілі, прощення боргу, перекази мігрантів тощо), а також придбання або
реалізацію нефінансових активів та прав власності, таких як, наприклад,
торгові марки, патенти, авторські права, права на видобуток корисних
копалин та інші. Обсяги операцій, що відображ за цим рахунком в У, як і
в більшості країн світу, є незначними. Інформаційним джерелом для
розрахунку статті є дані банк звітних форм, що використ для складання
платіжного балансу. Фінансовий рахунок. відображаються всі операції, в
результаті яких відбувається перехід прав власності на зовн. фін. активи
та вимоги країни, або, іншими словами, виникнення та погашення фін.
зобов’язань між резин. та нерезидентами. Фін. рахунок поділяється на
дві класифікаційні групи, що охоплюють операції з фін.активами (активи)
та операції з фін. зобов’язаннями (пасиви). Обидві групи у свою чергу
поділяються на три ф-ональні категорії: прямі, портфельні та інші
інвестиції. До складу активів відноситься також така категорія, як
резервні активи. Прямі інвестиції поділяються на акціонерний капітал,
реінвестовані доходи та інший капітал (кредити підприємствам прямого
інвестування). До портфельних інвестицій відносять ЦП, що дають право
на участь у капіталі, та боргові цінні папери, до складу яких входять
облігації та інші довгострокові боргові цінні папери, інструменти
грошового ринку та похідні фінансові інструменти. До категорії інші
інвестиції входять торгові та банківські кредити, позики, включаючи
кредити та позики МВФ та міжнар. фін. організацій, угоди про фін.
лізинг, готівкова валюта та депозити, а також інші короткострокові
активи/пасиви.

140.Міжнар. кредитув. та фінансув. України.

МФ орг-ції відіграють важливу роль у підтриманні ек. реформ в У..
Політика відкритості та курс на розбудову демократ. Суп-ва і ринкової
ек-ки молодої У. знаходили підтримку у країн-партнерів У. та міжнар.
спільноти. Практичним втіленням цієї підтримки є допомога, що надається
нашій країні МФ орг-ціями, у вигляді кредитів та позик. Вони використ.,
зокрема, для реалізації ключових проектів розвитку вітчизняної ек.,
тех.. допомоги, прямих інцест. в економіку У.. Загальна спрямованість
допомоги МФ орг-цій нашій країні відповідає статутним цілям цих орг-цій
і передбачає підтримку проведенню ек. реформ, лібералізац. та стр-ної
перебудови ек., розбудові громадянського суспільства в У.

Крім того, реалізація інвестиц. проектів розвитку ек. У., що
підтримуються МФ організаціями, безпосередньо впливає на надходження у
країну прямих іноз. інвестицій, оскільки для фінансув. цих проектів
зазвичай залучаються кошти іноз. інвесторів, країн та
організацій-донорів. Необхідно також наголосити на тому, що кредити та
позики МФ орг-цій надаються позичальникам на пільгових умовах, тобто є
середньо- та довгостроковими, передбачають пільговий період та невисокі
% ставки. Можливість залучення пільгових фін. ресурсів є вкрай важливою
для У. з огляду на гостру потребу в кап. вкладеннях, яку відчувають
виключно всі галузі вітчизняної ек., тоді як вітчизняний ринок капіталів
залишається неспроможним задовольнити ці потреби.

Нашій країні надається відчутна підтримка міжнародними фінансовими
організаціями у вигляді кредитів та позик. Вони використовуються,
зокрема, для реалізації ключових проектів розвитку вітчизняної
економіки, технічної допомоги, прямих інвестицій в економіку України.
Світовий банк: Нині співпраця уряду України та Світового банку охоплює
приблизно сорок проектів, для виконання яких СБ надає допомогу у формі
позик, грантів і економічних досліджень(Загальна сума фінансування 4,5
млрд. доларів США) . Серед осн. можна виділити: Програма модернізації
державної податкової служби, Проект реабілітації гідроелектростанцій,
Фонд соціальних інвестицій, Рівний доступ до якісної освіти, Видача
земельних актів та створення системи кадастру, Проект розвитку
приватного сектору тощо. МВФ. МВФ виділив Україні 605 мільйонів доларів

Рада директорів Міжнародного валютного фонду виділила Україні
“попереджувальний stand-by” на суму 605 мільйонів доларів терміном на 12
місяців.

Про це повідомив перший віце-прем`єр-міністр, міністр фінансів Микола
Азаров у ході зустрічі з президентом Леонідом Кучмою у вівторок,
повідомляє прес-служба президента.

29 березня 2004 Рада директорів Міжнародного валютного фонду одностайно
затвердила нову програму “попереджувальний stand-by” для України
терміном 12 місяців, зазначається в прес-релізі Мінфіну.

У рамках програми зарезервовано кредит на суму 411,6 мільйона
спеціальних прав запозичень (Special Drawing Right – SDR). На день
голосування Ради директорів курс SDR/USD становив 1,47053.

Крім фінансової, Україна отримує також консультативну і технічну
допомогу, поточну інформацію і видання з міжн. валютно-кредитних
проблем. Стратегічними напрямами діяльності ЄБРР в Україні є: сприяння
розвиткові приватного сектора в різних галузях ек-ки (хімічній,
металургійній, машинобудівній, переробній, в енергетиці, на транспорті
тощо) та банківського сектора; проекти в АПК; сприяння уряду в
приватизації інфраструктурної сфери; фінансування проектів у держ.
секторі (специфічний напрям, оскільки ЄБРР віддає перевагу
співробітництву з приватними підприємствами). Розвиток фінансового
сектора є пріоритетом діяльності і, в свою чергу, має три напрями:
розвиток групи місцевих банків, кредитоспроможних відповідно до
міжнародних стандартів; розширення фінансування торгових операцій
приватних підприємств через банки, а коли банки стануть
кредитоспроможними — безпосереднє надання кредитів та капіталовкладень;
підтримка ініціатив щодо забезпечення додаткового фінансування приватних
підприємств.

До основновних проетів належать: Проект “Балкани Газтранзит Фаза ІІ”
(107.4 млн. Євро), Позика Дніпропетровському оліє-екстракційному
заводу (48 млн.Євро), Позика пивзаводу “Славутич” (18.4 млн.Євро),
Проект модернізації Старобешевської ТЕС тощо. Вибіркове фінансування
приватного сектора віддаватиме перевагу пропозиціям, пов’язаним з
конверсією, та проектам у стратегічних сферах (металургії тощо).

Серед проектів фондів прямого інвестування можна виділити: Sigma Bleyzer
(«Мета», Воля-кабель, канали К1 и К2 тощо ), Euroventures (ТМ «Фуршет»
ТМ «Миргородская»,Альба)

141.Інвестиції та Україна

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними ек-ками не в змозі
вийти з ек. кризи без залучення та ефективного використання іноз.
інвестицій. Акумулюючи п-цький, державний та змішаний капітал,
забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, іноз.
інвестиції не тільки сприяють форм-ню нац. інвестиційних ринків, але й
динамізують інші факторні ринки та ринки товарів і послуг. Крім того,
іноз. інвестиції, як правило, сприяють заходам макроеко. стабілізації,
дозволяють вирішувати окремі соц. проблеми трансформ-ного. періоду.
Зрозуміло, що іноз. інвестування посідає особливе місце і в структурі
зовн.ек. пріоритетів розвитку ек. У.

На сьогодні У. Використ. всі доступні канали зовні. фінансув. ек.:
прямі і портфельні інвестиції, офіційну допомогу розвитку, кредити (МВФ,
Світового банку, ЄБРР, державні під гарантію КМУ). За даними Мінстату
У., за станом на 01.01.05 в українській економіці працює понад 5 млрд
дол. США прямих іноз. інвестицій. На душу населення припадає ПІІ менше,
ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні, що переживає процес
трансформації (за винятком Білорусі) Разом з тим динаміка іноз.
інвестування в ек. У. є досить високою Основними видами залучення
інвестицій є грош. внески, рухоме і нерухоме майно. Склад іноз.
інвесторів в У. формується за рахунок: •ТНК; •аутсайдерів, що не
витримали конкуренції в своїх країнах; •фірм з обмеженими фін.
можливостями, які розраховують на швидку віддачу; •офшорних компаній з
укр.. капіталом. Географічна структура іноз. інвестування в У.формується
під впливом двох взаємопов’язаних груп факторів. З одного боку, її
розвиток визначається глибиною зовнішньоек. зв’язків з традиційними
партнерами (країни СНД з домінуванням Росії, окремі східноєвропейські та
західні країни), а з іншого — потребою диверсифікації МІД.

Тривалий час відносно значними інвесторами укр.. ек. залишаються США,
Нідерланди, Німеччина, Великобританія, Росія . Показово, що реалізація
лише проекту «АвтоЗАЗ-ДЕУ» вивела Пд Корею у 1999 р. на 6 місце серед
найкрупніших інвесторів (186,2 млн дол.). Стосовно Кіпру як одного з
крупних інвесторів У., то весь обсяг інвестицій у 1998 р. (близько 150,0
млн дол. США) забезпечувався через схеми п-в з іноз. інвестиціями —
офшорних компаній, яких у цій країні зареєстровано 273

Галузева структура іноз. інвестицій формується переважно за рахунок
харч. промисловості, вн. торгівлі, машинобудування і металообробки,
фінансових послуг Структура іноземного інвестування за регіонами У.
х-зується тим, що традиційно домінують Київ, Київська, Запорізька,
Одеська, Дніпропетровська, Донецька і Полтавська області.

Можна говорити про форм-ня певних тенденцій (позитивних, негативних),
які х-зують розвиток прямого іноз. інвестування в У.: •переважання
партнерів з країн, що розвиваються (за кількістю іноз. інвестицій), і
партнерів із промислово розвинутих країн (з огляду на розмір
інвестицій); •поступове збільшення частки інвестицій з країн СНД
(Росія), ЄС та активізація використання капіталу із країн-офшорних зон;
•реалізація спільних інвестиц. проектів, як правило, на двосторонній
основі; •орієнтація п-в з іноземними інвестиціями на виробн. товарів,
якими світові ринки практично насичені •обережність західних партнерів
щодо великих інвестицій, що зумовлено відсутністю надійних гарантій їх
захисту, наявністю прямого та непрямого контролю за такими інвестиціями,
нерозробленість стратегії і тактики виходу на практично незнайомий і
раніше закритий ринок;

•активність малих зар. фірм, орієнтованих на швидку віддачу невеликих
інвестицій або вигоду від разових операцій, нерідко суто посередницьких
або відверто спекулятивних; •нерівномірність розподілу інвестицій за
галузями при постійному зменшенні іноз. інвестування виробн. сфери;
•зосередження іноз. інвестицій у кількох промислово розвинутих областях
і в м. Києві в той час, коли потребу в них однаковою мірою гостро
відчувають усі регіони; •велика частка грошових і майнових внесків іноз.
інвесторів у заг. обсягах інвестицій, слабке використання механізмів
фінансового ринку для інвестування.

За умов обмеженості ресурсів прямих іноз. інвестицій в ек. У. важливого
значення набуває оцінка результативності та потенційної можливості їх
впливу на вирішення завдань, які офіційно були визначені пріоритетними
для іноземного інвестування: 1)виробництво товарів широкого вжитку з
орієнтацією на підвищ. якості життя, культури споживання; 2)структурна
перебудова ек-ки, створення сучасної галузевої структури на основі
технолог. оновлення вир-цтва; 3)подолання залежності У. від імпорту.

142.Зовн. борг У. в системі світової заборгованості.

Основний документ, який визначав би склад Держ. боргу (ДБ), принципи
утворення, управління ним та контроль за його станом, установлював би
порядок його обслуговування та погашення, а також регулював відносини,
які виникають у рез-ті такого утворення, управління, контролю,
обслуговув. та погашення, сьогодні перебуває лише на стадії
доопрацювання у вигляді Проекту ЗУ «Про ДБ».

Масового х-ру державне запозичення набуло з 1994—1995 pp., початок було
покладено міжурядовими позиками ще в 1992 р. З 1994 р. У. стала
одержувати кредити від міжнар. фін. організацій (МФО), а з 1995 р.
залучати кошти через комерційні позики на зовн. фін.ринку і шляхом
випуску облігацій вн. державної позики (ОВДП) на вн. ринку.

Усього за дев’ять років (1993—2001 pp.) в У. ззовні було залучено 20,7
млрд дол. США. Ця, досить невелика для міжнар. фіна. ринку сума, не така
вже й незначна для У. — середньорічні суми зовн. запозичення становили
біля 8—10% річного обсягу ВВП. У разі збереження подібних темпів
позичання за відносно короткий період — (до 10 років) можна вийти на
критичні позначки ДБ — 60 % до ВВП. Вдаючись до позичань, У. в цілому
ритмічно погашала свої борги. З загальної суми отриманих кредитів більше
половини погашено. При цьому варто враховувати, що за кредитами

Міжурядові кредити, які спочатку домінували, різко скоротилися. Досить
ритмічна динаміка і за кредитами МФО — збільшення кредитів на початковій
стадії співробітництва з подальшим зниженням. Крім того, слід
враховувати залежність обсягів цих кредитів від ек-ної і фін. ситуації в
країні, а також від виконання вимог і умов, що установлюються цими
організаціями. Зростає динаміка комерційних позик. Проте ця тенденція
має достатньо логічне пояснення: комерційні позики збільш. у разі
зниження інших запозичень, і навпаки.

Починаючи з 2003 p., збільшилися платежі за державним боргом

З метою недопущення зростання боргового навантаження необхідно передусім
контролювати рівень прямого держ. боргу, оскільки операції саме за ним
безпосередньо впливають на показники держ. бюджету.

Можливі наслідки існування зовн. боргу для країни: 1. Державний борг не
є чимось загрозливим: —якщо його розміри не перевищують прийняті
параметри макро-економіки. —якщо більшому чи меншому державному боргу
протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів. 2.Коли умови
сприятливі, держ. борг здатний навіть «працювати» на державу. 3.Якщо
державний борг зростає швидше, ніж ВВП, обслуговування держ. оргу може
здійснюватися і за рах. накопич.і споживання, тобто за рах. зниження
життєвого рівня населення. 4.Якщо держ. орг зростає в умовах припинення
зростання ВВП або його падіння, то наслідки для країни-боржника можуть
бути більш негативними: коли борги накопичуються з року в рік, це може
привести країну до боргової кабали; —извести до втрати ек.незалежності і
втрати політ позицій у світовому співтоваристві.

Шляхами виходу із боргової кризи в Україні є:

•припинення обслуговування держ. облігацій, що перебувають у власності
НБУ, та ліквідація ринку ОВДП; •часткове переспрямування здійснюваної
грош. емісії на погашення боргових зобов’язань Уряду (в розмірі 1,5 % до
ВВП): •досягнення первинного профіциту бюджету обсягом 3,5—2,4 % до ВВП;
•скорочення імпорту споживчих товарів через посилення тарифного
регулювання; •здійснення вал. регулювання та задіяння механізмів
зупинення втечі капіталів за кордон; •укладення угод з кредиторами щодо
реструктуризації заборгованості на умовах зниження боргового
навантаження та застосування інструментів активного управління державним
боргом.

Заборгованість перед офіційними кредиторами може бути реструктурована
через укладення угод з «Паризьким клубом»; заборгованість перед
іноземними комерційними банками — з консорціумом комерційних банків.
Позики міжнародних фінансових організацій (МВФ, Світового банку)
реструктуризації не підлягають, у випадку надзвичайних обставин допомога
цих організацій полягає в наданні позитивних нетто-кредитів..

Досягнення поступок з боку кредиторів вимагає вироблення чіткої
переговорної позиції. Необхідно акцентувати увагу на тому, що У. не
зможе виконувати свої платіжні зобов’язання, якщо її ек-ка
продовжуватиме занепадати під тиском значних боргових виплат. Крім того,
не варто виключати можливість дефолту. Оголошення дефолту суперечить
інтересам кредиторів, тому вони самі намагатимуться не допустити його.

На сьогодні становище України в рейтингах провідних спеціалізованих
агентств є таким.

«Rating and Investment Information.» – рейтинг зовн. довгостр. державних
зобов’язань з рівня «В-» з позитивним прогнозом.

Суттєвою проблемою держ. боргу У. є високий рівень вал. ризику, що
обумовлено значною питомою вагою зовн. боргу в заг. заборгованості
держави. Залежно від ситуації на вн. і МФ ринках слід використовувати
можливості виваженого трансформування зовн. боргу у вн., що, у свою
чергу, вимагає від уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо
радикального удосконалення вн фін. ринку. Поділ державного боргу на
вн.та зовн. (за винятком гарантованих боргів) становить приблизно 30% та
70% відповідно.

143.Фін. ринки У. на шляху інтеграції до ЄС.

Наприкінці XX століття глобалізація і конкуренція зумовили ситуацію, за
якої можливості країн досягти ек. і соц. росту наодинці, на
індивідуальній основі, різко скоротилися. Не випадково регіональна
інтеграція стала невід’ємною рисою останнього десятиріччя минулого
століття.

Фін. ринки є однією з найскладніших та найбільш важливих сис-м в
структурі сучасної еко.. В організаційному плані фін. ринок – це
сукупність ринк. фін. інститутів, що супроводжують потік коштів від
власників фін. ресурсів до позичальників. До них належать комерц. банки,
валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди компаній, лізингові
організації, пенс. та страх. фонди, нац. банк, позабіржові торговельні
системи, розрах.-клірингові орг-ції, депозитарії, інвестиційні керуючі
реєстратори, ін.. фін. інститути, які відповідають чинному законод. і
можуть здійснювати операції на фондовому ринку. Фінансовий ринок має
складну вн. структуру. Він включає: валютний ринок, ринок кредитів, ЦП
та фін. послуг. Фінансові ринки також поділяються на види: ринки
облігацій та акцій; первинні та вторинні ринки; біржовий та позабіржовий
оборот; ринки грошей і капіталів. Основною функцією даної системи є
трансформація суп. заощаджень в інвестиції, тобто забезпеч.
інвестиційного процесу в ек., що є основою накопичення капіталу і, тим
самим, – ек. розвитку.

Участь наці. ринків грошей та ка-лів в операціях світового ринку визнач.
такими чинниками: •наявністю розвиненої кредитної системи та фондової
біржі; •місцем країни у світовій ек. системі господарства та її
валютно-ек.станом; •помірністю податкового тиску; •пільговим вал.
законод., що відкриває іноз. позичальникам доступ на нац. ринок грошей
та капіталів, а іноз. ЦП -до біржового котирування; •вдалим географічним
положенням; •відносною стабільністю політ режиму.

Питання інтеграції у рамках європ. структур на сучасному етапі є
ключовим у зовн. політиці практично всіх країн Центр-Сх Європи (ЦСЄ),
оскільки кожна з них прагне досягти високого рівня ек. розвитку і
сподівається на партнерську підтримку та сприяння з боку західноєвроп.
сусідів. У. в даній ситуації відіграє не останню роль, оскільки країнам
ЦСЄ важливо зберегти не тільки цивілізовані стосунки, а й товарний обіг,
численні ек. та культурні програми з У.. Створення Європ. валютного
союзу (ЄВС) об’єднало важливих західноєвроп. партнерів У., і разом зараз
вони є другим (виходять на першу позицію) найбільшим торговим партнером
У., найбільш важливим джерелом прямих іноз. інвестицій та інших потоків
капіталу.

Особливо значущими для країн, що переживають перех. процеси, є міжнар.
інвестування. Світовий досвід переконує у проблематичності для таких
країн вирішення питань виходу з ек. кризи без залучення й ефективного
використання іноз. інвестицій.

В цілому на даному етапі відносини між У. та ЄС розвиваються позитивно,
але загальний фон для їх виведення на якісно новий рівень досить
непростий. Серед найсуттєвіших чинників, що стримують цей процес, *важка
ек. ситуація в У., *незадовільний стан інституціонального забезпечення
політики У. щодо ЄС, *досить непроста вн. ситуація в Євроспільноті, що
не завжди сприяє виробленню адекватної позиції країн-членів щодо У…

Загальна динаміка ПІІ з країн-членів ЄС в У. виглядає останнім часом
позитивною. Але, практично немає великих інвестицій у виробничий сектор,
що значно обмежує їх реальне значення для української ек-ки. Але на
сьогодні обидві сторони націлюються далі розширювати та поглибл співроб.
в галузі інвестув.

Не найсильнішою склад ек. відносин У. з ЄС виглядає сфера експорту
капіталу, без розвитку якого неможливо забезпечити проникн та
закріплення укр компаній на спільному європ. ринку. Офіційно зареєстр
обсяги такого експорту мізерні – менше 3 млн. дол. США (3% від
загального офіц обсягу інвест з У. за кордон) і останнім часом навіть
зменш. І це при тому, що мільярди доларів були нелегально вивезені за
межі України, у т.ч. до країн ЄС.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter