.

Філософія (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
549 14010
Скачать документ

Філософія 34

Філософія Стародавньої Греції.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 –
2000 рр. до н.є.)

Основні особливості староіндійської філософії:

Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею
активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла,
духовного і тілесного, свідомості і матерії.

Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та
прозою.

Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться смисл
ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати
релігіозно-філософського плану.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких
світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та
інші залишили після себе Сутри – священне коротке керівництво до
звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя
і громадських обов’язків ( в них укладена суть їхніх вчень). Характерна
особливість стародавньоіндійського світу є те, що в ньому простежується
органічний процес переходу від міфологічно-релігійного до філософського.
“Даршан” в перекладі “філософія”. Школи філософії, які визнають
авторитет Вед – санкх’я, н’яя, йога, міманса; які не приймають
авторитету Вед – чарвака-локаята.

Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та
тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у
свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і
переживання.

Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два
самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”,
дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та
пракріті.

Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче
заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його
існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним,
незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні
змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові
субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти
модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час,
простір.

Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири
види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3)
порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.

Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування
Бога. Сенс людського існування – щастя.

Ф. 36. Філософське вчення Платона.

/427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи
ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив
філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у
Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася
значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів
“Апогія Сократа”і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грунтується на
ідеалістичному розв”язанні основного питання філософії. Первинним у
бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву –
універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і
тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до
матерії, то вона являє собою “нульове буття”, або небуття, ніщо. Ідея та
матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є
і речі “навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього
світу не є чимось “чисто” матеріальним, бо “чиста” матерія це ніщо.
Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені
просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і
досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш
досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його “тінь”. Цим
оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою
процес пригадування/по гр. “амнезис”/ душі.Такою здатністю наділена
тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей.
Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних
умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон
використовує притчу про печеру: “Люди перебувають ніби у підземному
помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней.
Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди
звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні – це результат
сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності – світу ідей
можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору
Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити
запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо
геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у
світ ідеального сущого.

Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як
єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість – це
два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між
собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за
ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з
державним ладом в цілому.

Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві “правильні” – монархію
та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується
законів; і чотири ”неправильні” – беззаконну демо-кратію, тимократію,
олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у
діалозі “Держави”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона
– це поліс. Його поліс – це “правління кращих” /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею
повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть
зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний
склад.

Ф. 37. Філософія Арістотеля.

Арістотель/384- 322рр.до н.е./, – провідний філософ класичного періоду,
який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та
ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного
Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характар; “Платон мені друг, але
-істина дорожча” Арістотель – критик теорії ідей. З його точки зору суще
не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії
та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із
можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка
паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю,
то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню
до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою – душа, котра
забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за
Арістотелем, є активний,тоді як матерїя – пасивна. Матерія подільна до
нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю
Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму.
Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від
матерії форма – це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя,
космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії
Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не
матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до
фундаторів богослов”я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма
Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього
бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, – значить зиати загальне, бо
воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/
структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її
пізнаною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність,
кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія,
страждання.

Арістотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони
логіки-

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон -вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тім, що він узагальнив – систематизував
класичну філософську спадщину. -Так перипатетиками /назва послідовників
Арїстотеля/ було систе-матизовано близько 200 наявших на той час
державних об’єднань- грецьких полісів. Узага-льнення науковоприродничих
знань дано Аріс-тотелем в трактатах “Фізика”, “Метафізика” та ін. В
останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних
наук /метафізика – це філософія , яка існує понад фізикою/. У трактаті
Арістотеля “Про душу” закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини
займається практична філософія, яка складається з двох частин – етики та
політики. Арістотель – фун-датор етики евдемонізму, згідно з якою
найвище благо людини – щастя /на відміну від етики гедонізму –
філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим
вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види
добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад,
мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина
– це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю.
Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе
життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель
вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не
елліни, а варвари.

38 Західноєвропейська середньовічна філософія. Боротьба реалізму та
номіналізму

1Тому, що єдиною реальн., що визначала собою все існуюче була не
природа, а Бог.

2 Серед. Філ-я ноила креаціоніський хар-р., від лат. творення. Основна
ідея це ідея творення світу Богом актом своєї волі.

3. Філ-я серед. Віків носила антропоцентричний хар-р. Антропологія – це
наука про походження та роз-к людини. Це кукупність поглядів, які
стверджують виключну роль людини серед інших творінь Бога.Середньовічна
філ-я була схоластичною та аналогетичною саме під такою назвою вона
війшла в філ-ю.Номіналізм з лат. – ім”я, найменування. Це таке філ-ке
вчення яке стверджує, що існують тільки окремі речі, а із назви імена
утворені, поняття придумані людьми і ніяких відображень властивостей
речей, предметів хоч ця течія несла на собі матер. Тендецію, але її
представники не розуміли, що загальні поняття відображають Властив-ті
об”єективно існуючих речей. Це була прогесивна течія тому що не Була
спроба обгрунтувати думку про зміст Загальних понять і свідомост
взагалі, бо вони є продуктом абстрагуючої діяльності нашого мозку. Окам,
Розцелін. Реалізм – від лат. реаліз-дійсний. Це направлення в серед.
Філ-ї представники якого вважали, що уніер. поняття існують реально і
передують існування конкретних речей. Предст. – Августин Блажений
(блажений через те, казав основне місце людини отримув. істинне знання,
бо інакше людина не буде отримув. Блаженство, Хома Аквінський.

Ф. 39. Філософське вчення Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26-1274рр) – один із найвидатніших представників
середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і
природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, ФА намагався
обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на
вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким
чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям ФА розуміє християнського бога, який актом
своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору ФА
існує чотири рівні буття.

*Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди
відносяться неорганічі стихії та мінерали.

*На наступному рівні .перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину
речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав
“рослинною душею” – це рослини.

*Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить
в матерію.

*На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або
розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що
душа не пов”язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна
душа носить у ФА ім”я “самосудого”. На відміну від неї, душі тварин не є
самосущим і гинуть разом з заги-беллю тіла. Велику увагу приділяв ФА
розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена
людина і тому вона здатна роз-різняти добро та зло. Практичний розум -це
воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує лодськими
вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення ФА грунтується на уявленні про єдність душі
і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна, вона стримує свою
завер-шеність тільки через зв”язки з тілом. Особис-тість для ФА є
найблагороднішою у всій розумній природі. За ФА розум вищий від волі,
але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.

41.Філософське вчення Р.Декарта

Р.Декарт(1596-1650рр.)-видатний французький
філософ,фізик,математик,засновник раціоналізму.Основні праці-“Роздуми
про метод”,”Метафізичні роздуми”,”Начала філософії”

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець
дуалістичного філософського вчення.Він побудував свою філософську
систему на основі визнання одночасного самостійного існування
свідомості і матерії,душі і тіла.Атрибутом духовної субстанції вважав
мислення,а матеріальної-протяжність.Людина ,за Декартом,це механізм
поєднання цих двох субстанцій.Проте цей дуалізм не вирішував проблему
пізнанняя світу.Тому Декарт ввів в свою теорію третю субстанцію –Бога
,який обумовив їхню єдність.Єдино правильний метод пізнання ,за
Декартом, є раціоналізм та дедукція.Раціоналізм включає в себе два
елементи:-уявленя про розум;-розуміння відмінності раціонального
пізнання від чуттєвого.Розробляє вчення ,згідно з яким вихідним поняттям
для дедукції всіх наукових знань повинні бути “вроджені ідеї”.Вони
приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені інтуітивно.

Ф.42. Філософське вчення Ф.БЕКОНА.

Ф.Бекон(1561-1626)-родоначальник нової форми ангійського матеріалізму і
всієї тогочасної експе-риментальної науки.Саме він сформулював поняття
матерії як вираз природи і нескінченої сукупності речей.Матерія,за
Беконом перебуває у русі,під яким він розумів активну внутрішню
силу”напру-гу”матерії і назвав 19 видів руху.Рух і спокій Бекон вважав
рівноправними властивостями матерії.Ос-новні свої ідеї висловив у працях
“Новий органом” (1620)і “Про гідність та примноження наук”(1623).
Головне завдання філософії Бекон визначає як пізнання природи і
оволодіння її силами,а для цього треба розробити відповідний метод,який
би вів до істини,правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність
людини.Новий метод може зустріти на своєму шляху примари,забобони,ідоли,
які віволікають пізнання від істини.Він визначив систему примар.”Примари
Роду”,вони пов’язані з недосконалістю людського розуму і органів чуття.
“Примари Печери”зумовлені індивідуальними особ ливостями людини,вони є
суб’єктивне ставлення людини до природи.”Примари Площі”проникають у
пізння разом зі словами та іменами.”Примари Театру”пророджуються сліпою
вірою людей в авто ритети.Щоб очистити пізнання від примар треба бути
вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках,бо істина є
дочкою часу.Об’єктом пізна-ння у Бекона є природа,а методами-наукова
індук-ція та експеримент.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового
пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою
позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих
шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити
істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і
нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола
переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні
факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Метод наукової індукції(сходження від одиничного до теоритичних
узагальнень)Бекон вважає справж-нім методом наукового пізнання
природи.Бекон обгрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього
принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає
його фундато-ром.Бекон не заперечував існування Бога.Він виз-нав
існування двох істин:божественної і земної. У поясненні природи сусп-ва
Б.був ідеалістом,висту-пав прибічником абсолютної монархії.У його
тво-рах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.Його
афоризм”Знання-сила”-виражає ідею високої ролі експериментальної
науки,яка дає людині практичну користь.

43. Філософське вчення Б.Спінози.

З точки зору С. світ-це нескінченна природа, матеріальна
субстанція/лат.-сутність,основа/ яку він також називає Богом.Поняття Бог
С.вживає не буквально,воно є своєрідним теологічним прикриттям
матеріалізму.Субстанція,тобто мате-рія,є причиною самої себе,має безліч
властивос-тей.Вона вічна і незмінна,їй властива ідея
збере-ження.Субстанція-це те,що не потребує для свого існування чогось
іншого-бога,духу і т.п. поняття субстанції С.дуже цінним у його
філосо-фії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової
філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення дантеїзму
С. Згідно з ним бог не існує окремо від природи,а розчиняється в ній.З
цього логічно випливала атеїстична думка про те,що пізнання світу йде не
через пізнання ,а через пізнання самої природи.Тобто С.закликає не до
богослів’я, а до наукового пізнання світу.Виходячи з ідеї існування
єдиної субстанції,С.помидково стояв на позиціях вчен-ня,що допускає
наявність мислення у всієї мате-рії,в тому числі і неживої.Такої
ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослід-ники природи.

Ф.44.Проблема людини у філософії Французського Просвітництва (ФП).

Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і
Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає
в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є
продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим
раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було
знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного
життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і
відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Під впливом
просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які
сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства.

ФП порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ.Велике
значення мали твори Монтеск’є(1689-1755),зокрема його “Перські листи”та
“Дух законів”,де методом порівняльного аналізу описує типи державного
устрою.Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географіч-ного
фактору/територія,клімат,родючість землі…/ в розвитку суспільства.Але
він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва.Проголосив
ідею загального миру.

Вольтер(1694-1778)в своїх творах “Кандід”,”Філо-софський словник”та
ін.висував ідеї,спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,він боровся
проти церкви,релігійної нетерпимості,фанатизму,деспо-тії.вольтер вважав
неминучим поділ людей на багатих і бідних.Певний час мислитель визнавав
за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого
монарха”,тобто вченого,розум ного царя чи імператора,але наприкінці
свого жит-тя схилився до того,що найкращим держ.устроєм є республіка.Він
залишився переконаним в немину-чості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо(1712-1778)написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або
про виховання” та інші,де торкається питань розвитку
цивілізації,держави, моралі.Критика ним наявних порядків відрізнялась
яскравістю стилю і разючою силою слова.Взагалі Руссо помітно схиляється
до насолоди і насолоди і намагається уникнути
страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні
якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл
праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й
зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання
проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на
чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав
мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у
суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає
свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.

.46. Філософське вчення Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії.Його
теоритична дія-ть поді-ляється на два періоди.1-закінується 60-роками
18ст.В цей час Кант займався переважно природ-ними проблемами,серед яких
найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи
з величезної газової туманності.В загаль-ній формі він стверджував
діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,выдкидав
ыдею першопоштовху,тобто в цей період в філосо-фії Канта переважали
матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії
Канта ми знайдемо і дуа-лізм,і агностицизм,і ідеалізм.Основні твори
цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического
разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив
перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за
Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної
системи.Перш ніж пізнавати світ,пот-рібно пізнати своє
пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот
філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в
собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини.”Речі в
собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та
апріорним формам
мислення/якість,кіль-кість,причинність,реальність/,тобто таким формам,
які мають позадосвітне походження.Наступна схо-динка пізнання-це
розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого
ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в
т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але
вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії,
можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про
антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки
даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку
знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву
мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає
самоцін-ність людини.Кант ставив питання про співвідно-шення понять
людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про
надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль.
Він створив вчення про так званий категоричний
імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині
свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон
для суспільства.

. 48. Філософське вчення Гегеля, супереч-ність між його методом та
системою.

/1770-1831рр./відомий філософ об’єктивного ідеалізму,який у рамках своєї
об’єктивно-ідеа-лістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію
діалектики.Він зробив спробу побуду-вати теоритичну систему, яка повинна
була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.Основні
роботи: “Наука логіки”,”Філософія природи”,”Ф.духу”, ”Ф.права”.В коло
його інтересів входили всі сфери життя—природа,людина,її свобода,
закономірності суспільного життя,логіка… заслуга Г.полягала також в
тому,що він весь природний,історичний і духовний світ вперше подав у
вигляді процесу,тобто у вигляді руху, змін,в перетвореннях,в
розвитку.Але цей уні-версальний процес він відобразив
своєрідно-ідеалістично.Гегель вважав,що об’єктивно, незалежно від нас
існує абсолютний дух,як самостійна,універсальна,духовна субстанція
світу.Цей абсолютний Дух,абсолютна ідея чи розум,постійно
розвиваючись,на певному його етапі породжує,”відпускає з себе своє
інше”-природу,яка в свою чергу,розвиваючись, поро-джує “суб’єктивний
Дух”-людину,мистецтво, релігію і найвищий прояв цього
духу-філосо-фію.Обгрунтовуючи ідею розвитку,Г.сформу-лював основні
закони діалектики,довів,що істина є процесом.Розробляючи філософію
історії,Г.перший підкреслив,що основною проблемою вивчення соціального
буття люди-ни є вивчення діалектики суб’єктивності по-бажань кожної
окремої людини і об’єктивнос-ті,закономірності створюваної людьми
систе-ми суспільних відносин.Г.критикував розумін-ня свободи як
відсутність всіляких перепон. Сутність основного протиріччя філософії
Г.-протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час
метафізичною системою,звернувши увагу при цьому на непослідовність його
діалектики.Вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення
сучасного і майбутнього.Г.скрізь установив абсолютні межі розвитку:в
логіці такою межею є абсолютна істина,в природі-людский дух,в філософії
права-конституційна монархія,в історії філософії-філософська сис-тема
самого Гегеля.

Г. вважав,що розвиток історії завершується, досягши рівня Пруської
імперії,після того історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким
чином,філос. Г.була консервативною, вона не давала перспектив для
необхідності появи нових формацій і через це класики марксизму назвали
її “кінцем німецької класичної філософії”.

Ф. 49. Філософське вчення Феєрбаха (Ф).

З Ф.починається період нового злету,піднесення матеріалізму.В світі нема
нічого,крім природи,вона ніким не створена і є причиною самої
себе.Природа є також основою походження людини,а релігія це хибна
перекручена свідомість.Він не просто відки-дав релігію з порогу,як це
робили багато його попе-редників,а дав психологічний аналіз її
існування. Такі думки Ф.-це ніби справжній матеріалізм, атеїзм.Але його
філософія не була послідовно матеріалістичною.В розумінні природи
Ф.матеріа-ліст,а в розумінні історії людства-ідеаліст.

Великі зміни історії суспільства,вважав філософ, пояснюються змінами
форм релігії.Будучи глибо-ким критиком релігії,що існувала в той час,Ф.
На-магався створити свою нову релігію,в якій замість культа бога буде
панувати культ людини і любові, крім цього,матеріалізму Ф.були
притаманні такі риси як метафізичність,механіцизм,він мав споглядальний
хар-р.В центрі філософії Ф.стояла людина,тому його філософія була
антропологічною і глибоко гуманістичною.Але людину він розумів
однобоко,тільки як частину природи,як біологічну істоту,яка повністю
залежить від природи,”панує” над природою “шляхом покори її”,в той час
як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного,”як
сукупність суспільних відносин”./К.Маркс/

50. К.Маркс про відчуження праці.

“Економічно-філософські рукописи 1844р.”-праця К.М.має величезне
значення для розу-міння гуманістичниї ідей і взагалі комплексу ідей
М.,що продовжують принципово нові підходи до розуміння людини та
суспільства. Базуючись на ідеалах Фіхте і Гегеля про ак-тивну діяльність
суб’єкта М.вперше висуває ідею діяльності як
матеріально-перетворюва-льної суспільної практики.Саме таким чином
розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і
суспільства,в основі якого лежить людська праця.Рукописи прой-няті
гуманістичними роздумами,аналізом глибинних причин дегуманізації
буржуазного суспільства.Ідея відчуження в суспільстві,де панує приватна
власність-головна в цій роботі М.Він доводить,що в основі будь-якого
відчу-ження лежить відчуження в матеріальній,еко-номічниій сфері.Це вже
протилежна гегелівсь-кій точка зору,оскільки вона носить
матеріа-лістичний характер.М.звинувачує приватну власність тому,що вона
кінець кінцем пород-жує всі форми відчуження.Тому він займає позицію
заперечення приватної власності, але не такого заперечення,коли замість
багатьох власників виникає один власник-держава, яка експлуатує і
поневолює людину.Маркс стверд-жує ідею про необхідність перетвороення
“приватної власності”у реальну власність кожного індивіда,а натомість-в
реальне “присвоєння людиною відчуженого багатс-тва”Йдеться про все
багатсво-матеріальне і духовне,тому людина вільного суспільства,де
ліквідовано відчуженість-це людина багата, багата різнобічними
потребами, інтелек-туально,морально і фізично розвинена.Тобто це
універсальна людина,яка живе в злагоді з суспільством і
природою.М.гостро критикує так званий “казармений комунізм”,який
уніфі-кує людину,спрощує її потреби,веде до зрівня-лівки,не дає умов для
всебічного розвитку особистості.

51. Ідеї матеріалізму та діалектики в роботах Ф.Енгельса.

Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.) – один із творців марксизму.

Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики
Г.Гегеля, Ф.Енгельс критично переосмислює її, повертає обличчям до
реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає
діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Таке поєднання дало свої
позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла
можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й
природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що
відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми
результатами такого застосування діалектики є праця Ф.Енгельса
“Діалектика природи”, багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики
знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як
назва цієї філософської теорії – діалектичний матеріалізм.

Матеріалізм і діалектика дозволили Ф.Енгельсу та К.Марксу відкрити
феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й
суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами,
виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі
суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас
та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення
і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою,
показати еволюцію сім’ї та ін.

Великий вплив на формування філософських поглядів Ф.Енгельса справила
класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха.
Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського
світобачення. К.Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на
абсолютно нових засадах гегелівське вчення про діалектику як теорію
розвитку і філософський метод. По-новому трактується також філософські
ідеї Фейєрбаха. Зокрема щодо об’єктивності матерії, сутності людини,
критики релігії.

52 Філософські ідеї у працях Леніна.

Серед послідовників К. Маркса і Ф.Єнгельса особливе місце належить В.
Леніну 1870-1924.Філософські ідеї марксизму дістали в працях Леніна на
подальший розвиток . Ленін намагається максимально використати філософи
марксизм для створення теорії боротьби робочого класу . Динаміка
цікавить його у двох аспектах : як філософський метод, що відповідає
матеріалістичній філософії , і як метод що майже і повинен
використовуватись в політичній діяльності, , практиці боротьби з
царизмом.

Змістом діалектики за Леніним є розвиток , який виявляє себе через
взаємозв’язки , взаємодію , взаємопереходи явищ і процесів діяльності.
Згідно з його вченням діалектика виявляється у двох формах: об’єктивній
і суб’єктивній. Під об’єктивною діалектикою розуміється розвиток
діяльності , навколишнього світу в тому вигляді , як він відбувається
сам по собі ,незалежно від впливу людей. Суб’єктивна діалектика це по
суті , знання про цей розвиток.

Чільне місце у Ленінській філософії посідають питання теорії пізнання .
В своїй основній філософії посідають питання теорії пізнання. В своїй
основній філософській праця “Матеріалізм і емпіріокритицизм” 1908 р.
він обгрунтовує ідею , що в основі матерії лежить така властивість, як
відображення. Відображення – це атрибут матерії . У найзагальнішому
випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої , живої природи і
на рівні свідомості суспільства. Пізнання світу за Леніним – це процес
відображення, відтворення властивостей об’єкта пізнання у свідомості
людини. Тому відображується висхідний, фундаментальний принцип теорії
пізнання , її ядро. З іншого боку Ленін трактує пізнання як складний,
суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Ленін
формулює принцип єдності діалектики теорії пізнання та логіки призводить
думку, що діалектика водночас є теорією пізнання і логікою. Специфічне
місце в колі проблеми, які значили, свою розробку в ленінських роботах,
належить проблемі матерії. Ні Маркс ні Єнгельс не дали визначення цього
поняття. На думку Леніна визначальними характеристиками матерії є її
об’єктивність і здатність відображатись. З іншого боку Ленін намагався
розібратись яку роль в житті індивіда та суспільства відіграє
свідомість, суб’єктивний характер. У зв’язку із створенням Леніним
політичної партії ( мета – повалення царизму) проблема свідомості в його
роботах виступає як проблема взаємозв’язку суспільної психології та
ідеології. У ленінських роботах велика увага приділяється питанню
функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Рушійну
силу суспільного розвитку Ленін слідом за Марксом та Єнгельсом бачить у
класовій боротьбі. Шлях подолання експлуатації робітників –
соціалістична революція і диктатура пролетаріату . У роботі “Великий
почин ” Ленін дає визначення класів. Серед широкого кола питань
суспільного розвитку, особливе місце належить і теорії соціальної
революції. Революція трактується ним як якісний стрибок, що забезпечує
перехід суспільства на новий ступінь свого розвитку і передбачає
кардинальну зміну форм та характерну власність на засоби виробництва,
соціального, політичного, духовного життя суспільства.

53. Філософська думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі.
Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання
суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та
християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка
розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу
від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського
рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої
низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування.
Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим
є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський
характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського
віровчення яскраво демонструють літописи та твори
церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із
пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон
і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич),
“Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не
тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом
своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у
ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання,
людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного
конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні
ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для
відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української
філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей.
Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання
проголошувався Бог.

№ 54. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет,
просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув
ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та
Харківському колегіумах. Проте во-рожість церковної влади до його
про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду
розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про
душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути
бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до
людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та
працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її
нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і
слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто
принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтується на тезі про існування трьох
світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни;
“символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав
джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав
сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко
обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні
ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні
Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний
характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця
не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини,
несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є
матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на
розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його
поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.

55. І.Франко, М.Драгоманов, М.Грушевський про укр.ідею.

Величезної цінності вклад у розв. укр.філосоії др.пол. XIX-поч. XX ст.
зробили М.Драгоманов (1841-1895), І.Франко (1856-1916), М.Грушевсь-кий
(1866-1933) та Леся українка (1871-1913 рр.).

М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософіїв іст.процесі, як рез. дії
багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався
порів-няльно-істор.методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав
врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких
відбува-ється розвиток того або ін. явища.

Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація
повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава.
Мислитель розвінчував тезу про по-діл народів на державні і недержавні.
Державність для укр.нації не само-ціль, а засіб самоутвердження і
ду-ховного відродження. Він був при-хильником волюційного, а не револ.
шляху побудови нової України.

Драгоманов заклав підвалини полі-тологічної науки і публіцистики в У.,
вивів укр.політ.дмку на євр.рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили
цін-ності, особливо у питаннях станов-лення державності.

І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в
центр своєї філософії людину. Голов-ний закон людяності у формуванні
Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне
творити і вдосконалювати людську душу, все-ляти в неї почуття гідності і
правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його
творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця,
дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана
діалектико-матеріалістич-на оцінка.

Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить
вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує
найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає
людям основу для єдності, братерства і любові.

Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.

Леся Українка в своїх працях розвивала діалектичний погляд на сусп.,
природні процеси. Поезія Л.Ук-раїнки має велике світоглядне значен-ня, а
також її роздуми над долею укр. нар. Письменниця закликала укр.
гро-мадкість збудитись від інертності, вважала необхідним розвивати
духовні сили народу, вивчати духовні скраби людства.

М.С.Грушевський – це був вче-ний, що мислив широкими
історико-філ.категоріями. Він розглядав народ як нац.індивід. Народ є
“єдиним геро-єм історії з його ідеалами, змаган-нями, боротьбою,
посміхами і помил-ками”. Селянська природа істотно визначає самобутність
історії укр.нар. Іст.праці Грушевського мають неаби-яке значення для
забудови укр.держа-ви і відродження самосвідомості на-роду в сучасний
період.

56. Філософські аогляди Т.Шевченка та його роль в становленні
української ідеї.

Т.Г.Шевченко (1814-26.02.1861) – видатний укр.поет, художник,
мисли-тель, революційний демократ, у твор-чості якого після Г.Сковороди
впер-ше з новою силою зазвучала філосо-фія укр.духу. Ця філософія
глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на
національній ідеї укр.народу.

Поетична творчість Шевченка відо-юражає думи і сподівання укр.наро-ду.
Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соц. і екон.
проблем в Російській імперії. Протягом всього свого життя він був
непримиренним противником цариз-му, нац. і соц.гноблення, рішуче
від-стоював почуття нац.гідності, боров-ся за нац.свободу. Ідея свободи
– цен-тральна в його вторчості. Шевченко вважав Запорізьку Січ
уособленням вільного духу укр.народу.

Філософія Шевченка виростає на-самперед з конкретно-узагальненого
ставлення до любові, надії і віри.

Філ.подвиг Шевченка полягає в то-му, що він зумів серед мертвої тиші,
посіяти надію. Життя цієї надії почи-нається з оспівування свободи.
“Коб-зар” – найволелюбніша книга усіх ча-сів.

Філ.погляди поета дуже складні, в центрі уваги насамперед людина, її
багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля.

Філ.характер творчості Шевченка відображає її народність, завдяки чо-му
виявляє себе оригінальність шев-ченківського бачення світу,
інтенсив-ність його світосприйняття.

В філософії Т.Шевченка крізь людський біль проступає вселюдське:
біблійна далеч історії мудро перегу-кується із сьогоденням, досвід
минув-шини – з сучасним життям і прагнен-ням світу. Елементи
матеріалізму пе-реплітаються з ідеалізмом, звернення до бога – з
критикою людини

?

Ae

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

X

th

?

&

&

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

#

, буйна уява нар.міфології і надбання світової культури, скарби знань.

Т.Г.Шевченко відіграв величезну роль у розвитку укр.літ-ри і мистецт-ва,
в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні. Нові,
прийдешні покоління у філосо-фії поета знаходять і знаходитимуть синтез
народного і вселюдського дос-віду.

58. Проблема людини у філософських вченнях Соловйова (С) та Бердяєва
(Б).

В своїх філософських працях С(1853-1900) як пред ставник суб’єктивного
ідеалізму заснлвник так званої “філософії всеєдності”Головна його праця-
“Виправдання добра”Досить складна філософська система С складається з 3
частин:*вчення про мо-ральність,*про знання,*про красу.Прагнучи
поєд-нати в одне ціле філософію,науку і теологію,С нас-лідує ідеї
платонізму-“царство вічних ідей”яке є інше буття Бога.Природа є
породженням світової думи,результатом гріхопадіння,відходу від бога.
Людина пов’язана з двома світами-природнім і божественим,де з першого
вона вийшла,до друго-го прагне втіленням бога у людину є Христос.
Християнська релігія прагне до об’єднання світу в багатстві.Моральні
погляди цього філософа,тверд-ження,що стимулом до морального способу
життя є впевненість людини у розумовій підставі свого існування творити
добро.

Б(1874-1948)-представник київської філософської школи.Справив великий
вплив на розвиток філо-софії сучасного екзистенціаналізму та
переоналіз-му.Його праці-“Філософія вільного духу”,”Зміст творчості” та
деякі інші.Філософські праці Б базуються на визначені свободи,що є
головною цінностю,так і цінністю людини,її творчості.Сама творчість
вбачається Б як зміст свободи,прорив за межі повсякденного буття,у
невідоме.

Існує три ступені свободи:

*коли сама можливість свободи в існуванні “добут тєвої основи буття”
хаосу,що передує Богу і приро ді.В своїх творах Б створив космічну
систему творення в якій людина ніби приречена на роль творця.

*пов’язує з існуванням людини,її діяльністтю.Ос-новний зміст дія-ті
людини вбачається у творчості. Творчість вільна за своєю суттю.

*ступінь свободи-пов’язує з майбутнім людини.Ві-льне суспільство-це його
ідея.Вона збудована на Християнській ідеології і морлі,в всебічному
об’є-днанні.

Це вільне суспільство де не буде експлуатації.

59. Філософія неопозитивізму – історія та проблеми.

На початку 20ст.виникає і набуває поширення новий варіант
позитивістської філософії-“третій позитивізм” або “неопозитивізм”(Н)
розвинувся в руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двух
етапів позитивізму.Проте шукаючи інших двух етапів позитивізму.Проте
шукаючи інших, більш відповідних для його функції спосо-бів інтеграції
реальності,ніж відчуття і переживан-ня,він звертається до мови.Рішучий
крок у цьому напрямку було зроблено австро-англійським філо-софом
Л.Вітченштейном(1889-1951)виходячи з постанов позитивізму він
звертається до ідеї “Ло-гічного атонізму” викладеної у працях
ангійського філософа Б.Рассела.Світ є сукупністю фактів,а не речей,а
факти у логічному просторі суть,світ.Між світом і сукупністю
висловлювань існує чітка від-повідальність.Новий момент який з’являється
у вченого,а потім набуває специфічного неопозити-вістського розвитку на
наступних етапах позитив. Філософії вичвляється у тлумаченні
висловлювань Більшість питань і висловлювань філософів випливає з
того,що найглибші проблеми насправді не є проблемами.Саме так перші
неопозитивійські групи розуміли своє завдання.На першому етапі розвитку
неопозитивізму(“логічного позитивізму). Неопозитивісти запропонували
попередньо пере-водити обрані для верифікації філософські тверд-ження з
форми загальності в форму одиночності і тільки після цього зіставляти їх
з фактами.Проте вже від самого початку,як тільки неопозитивісти
спробували застосувати верифікацію до конкрет-них філософських
тривожень,виявилась неможли-вість зведення загальних тверджень до
одиничних. Зазнавши невдачі в спробах знайти критерії оцінки
висловлювань шляхом верифікації,вони продов-жили пошуки в інших
напрямках.Ці пошуки привели до повороту що призводить неопозити-візм до
діючого його стану-симантичного,поза-тивісти відмовляються від розуміння
безпосеред-ньо даної реальності і переходять до розуміння реальності як
сукупності “значень”.

Ф. 60. Філософія екзистенціалізму (Е) – історія та проблеми.

Засновником Е вважається нім.філософ Мартін Хайдер(1889-1976)який у
своїй книзі “Буття і час”(1927)сформував філ.вчення головним понят-тям
якого стала “екзистенція”-людське існування. А ідея “Нової
міфології”висунута нім.романтика-ми,ще в минулому столітті знайшла
продовження в філософії 20ст.Типовим її втіленням постала так звана
Ефілософія,яка стала единим з провідних філософських
напрямків20ст.головною формою сучасного філософського гуманізму.Одним з
пер-ших її представників був датський філософ Кєр-кегор.Ми сучасники,не
прийняли його Е позицію, і лише рос.філософи Бердяєв та Шварцман зуміли
відродити основні положення нім.вченого.Емігру-вавши до Франції Б і
Ш.надали значного поштовху в розвитку Е ідей,що значною мірою сприяло
виникненню класичного типу Е.філософії,або так званого Е.Він швидко стає
популярним у багатьох країнах світу.Так Л.Сенгор(1906)засновник так
званого “негритюду”оригінального Е.вчення,мав поширення в Африці і на
островах Карибського моря.Вбачаючи зростаючий процес людини в суч. світі
екзистенціаналісти знаходять його основне джерело в технічній
цивілізації,що спирається на науку.Хайдегер категорично заперечував на
цій підставі цінність наукового (в першу чергу природ
ничо-наукового)об’єктивного аналізу реальності. Відкидаючи об’єктивний
аналіз реальності Хайде-гер пропонує звернутися до Е.аналітики буття.
Хайдегер твердить,що людське існування завжди є буттям в світі і в той
же час “спів-буття”де людина невідділена від навколишніх речей,а тим
більше від інших людей.Він пропонує прислухатись до голосу з глибин
самої самості людини якій ніби є покликом землі і кров,покликом самої
долі.Другий вчений Сартр стверджує,що людина щодо своїх тімених класових
професійних характеристик по-дібна до інших
людей.Специфічність,неповтор-ність та унікальність людської особи
знаходить своє втілення в цілях,задумах,де вчений вбачає її постійну
надійність на майбутне.Людина постійно перебуває у ситуації вибору.Тому
Сортр робить висновок про свободу як універсальну хар-ристику людського
існування. Е.як бачимо висловлює претензії на роль філософії,що нібито
виражає найгостріші відтінки конкретного людського існу-вання з усіма
його труднощами.В Е.нерідко зву-чать трагічні мотиви.Недаремно
ірландський дос-лідник філософії Е. А.Асмер пише,що основне спрямування
цієї філософії предметом зображення що є Е.літератури не є людина в
нормальній ситуа-ції,а людина що потрапила в катастрофу.

Ф. 61. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку української
філософії.

Петро Могила (1596-1647)провідний український релігійний діяч
17ст.Нащадок значного молдав-ського роду він отримав початкову освіту у
Львів-ській братській школі.Закінчив навчання у Парижі і повернувся на
Укр.У 1627р.він стає архімадри-том Києво-Печерської лаври,а з годом
митрополі-том Київським.У 1632р.проводить необхідні рефор ми у
православній церкві,культурних та учбових закладах.П.Могила заклав
підвалини Могилянсь-кої колегії,яка згодом стала важливим учбовим
закладом слов’янського світу.Академія давала різноманітні знання серед
яких значне місце відво-дилося філософії,що вперше виділилася з курсу
теологій як пізнання людини і природи на відміну від власної тоелогії як
пізнання бога.Тому на перший план філософських предметів висувається
проблема натурфілософії.З середини 18ст.спосте-рігається поворот з
філософської проблематики до етики.В лекціях Академії широко вводилися
погляди таких мислителів як Коперник,Галілей. Посилюється інтерес до
розумової праці,котра пов’язана з “землею”практичною дія-тю.Багато
викладачів Академії в лекіях використовували знання світової
науки,культури,вони прагнули об-межити вплив релігії на науку.Саме ці
установи визначають їх становлення до власної філософсь-кої
традиції.Частина вчених Академії вважала основою прогресу поширення
освіти політичних знань техніки та ремесла.Інші мислителі-захис-нини
інтересів ремісників та селян покладали надію на розвиток науки.Тому не
випадково в кін-ці 17ст.у К-М Академії читалися курси моральної
філософії,де людина розглядається як особливий “малий світ”,тобто
частина природи.Використову-ючи знання Заходу та Сходу вчені Академії
зосе-редилися на критиці філософських осн ов католи-цизму.Виходячи до
народу студенти Академії вис-тупали з піснями-інтермідіями.Так звані
мандрів-ники деяки несли волелюбний дух козацьких літо-писів другої
половини 17ст.

Ф.62.Філософське значення психоаналізу (П).

П-як одна з найважливіших течій20ст.виник в рамках психіатрії як шлях до
лікування нервозів. П в своїй початковій стадії не мав особливого
значення в філософських вченнях.Але з часом його теоритичні положення
стали застосовуватись у філософії як пояснення особистих соціальних та
культурних феноменів.П гінотез та теорії які пояс-нюють роль несвідомого
в житті людини треба ви-ділити три його
течії.1.лікувально-практичний,со-ціально-культурний
пізнавальний.Засновник П –Фрейд(1856-1939)Його погляди на П формувалися
під впливом природного-наукового матеріалізму. Фрейд розробив два
напрями дослідження приро-ди людини і розкриття психічних поривів
внут-рішнього світу та поведінки 2.вплив культурного та соціального
стану на формування психічного життя людини.У цих дослідженнях Фрейд
натикав ся на проблеми які неможливо було пояснити особ ливостями її
становленн до дійсності.Головним у П стало виявлення несвідомого,його
філософське тлумачення та осмислення.На дукмку Фрейда психика людини
роздвоюється на дві сфери-свідо-ме та несвідоме.Поділ психики на свідоме
і несві-дооме є основною передумовою П.Він дає змогу зрозуміти і піддати
науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто
П має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись
чи неприєд-нуватись до таких якостей.Створена Фрейдом теоритична система
психики про свідоме те нес-відоме стала основою психоаналітичної
системи. Лібідо-це психічна енергія,що кількісно зміню-ється і якою
можна вимірювати всі процеси та перетворення.Вчення про Лібідо є
подальшим розвитком енергетичного підходу до психики. Психика за думкою
Фрейда-це є засіб взаємозв’яз-ку всых епох.При цьому буття людини
розгля-дається як постійна боротьба між інстинктом життя та інстинктом
смерті.Зводячи людське життя до інстинктивних вчений заперечує
соціальнокультурні закономірно і вважає,що культура грунтується на
відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок енергії
Лібідо.Досліджуючи походження та сутність куль-тури Фрейд дійшов до
висновку що таке явище як релігія слід вважати загальнолюдським
нав’язли-вим неврозом відповідним до дитячого неврозу в сукупності
неусвідомлених уявлень та почуттів. Це є форма масового
божевілля.Соціальні та пси-хологічні погляди вченого на мистецтво
психоло-гії,етнографії,і в цілому на духовне життя сусп-ва. Фрейд
показав,що рівень свідомості є невід’ємним від інших рівнів психічної
активності.Але розви-ток П в сучасному світі суперечливий.Проте мож-на
виділити деякі особливості сучасної психоана-літичної філософії:

*оріентація на виявлення основ людського буття елементів
техніки,поведінки особливості

*основним об’єктом досліджень є специфічна форма раельності-психічне,яке
має свою власну природу і підкоряється особливим законам розвитку.

63. Філосовські погляди Юркевича.

Відомим філософам другої половини 19ст.був Ю.(1827-1874)професор
Київ-ська духовної академії.У 1860р.він опу-блікував статтю”З науки про
людський дух”,де виступив проти матеріалізму. Ю.не задовольняла не
тільки матеріа-лістична,а й ідеалістична філософія, він критикує
діалектику Гегеля.У його фі-лософській системі провідною фігурою є
індивідуальна особа,суть якої стано-вить не розум,а серце.Оскільки в
основі світу лежить божественного мета, яку здійснюють люди,то вона може
бути пізнання не головою,а серцем.Між мозком і духовною дія-тю,вважав
Ю., існує не причинний зв’язок,а лише ідеальний,”доцільний”,в основі
якого лежить духовна суть.Ю.вважав немож-ливим,щоб свідомість походила з
мате-рії.Таким чином він активно виступає проти матеріалізму
взагалі,стверджую-чи,що останій неспроможний зрозуміти суть
свідомості,руху відтворити правильну картину світу.

Філософські погляди Ю.:можна охарак-ризувати як теологічний
ідеалізм.Біб-лію він вважав єдиним шляхом до знан-ня.Істину ми
маємо,пише філософ,в біб лійному вчені про серце,де зосержуєть-ся
духовне життя людини

64. Соц.-філ.погляди ідеологів Кирило-Мефодіївського Братства.

За всі роки свого існування україн-ці завжди визначались великою
демо-кратичністю і тому в січні 1846 в Ки-єві була створена таємна
антикріпос-ницька організація – це так зване Ки-рило-Мефодіївське
Братство. Його засновниками були М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш.
В квітні до нього вступив Т.Шевченко. Вже тоді українці мріяли про
всеслав’ян-ську спілку вільних народів.

Своєю метою Братство ставило виз-волення слов’янських народів, в т.ч. і
укр., та утворення з них слов’янської федерації. Братчики марили, що
Київ буде центром цієї слов’янської федер. Для укр.життя, для політ.
розвитку укр.громадянства мав далеко більше значення той соц. і
пол.зміст, який братчики вкладали в цю слав’янську рамку, і ті підстави,
які вони вказува-ли в укр.минувщині для тих основ свободи, рівності й
народовластя, на котрих вони хотіли оперти новий лад України й всього
слов’янства.

Члени Братства відрізнялись за своїми поглядами, але одностайні бу-ли
щодо необхідності ліквідації крі-посництва, нац.визволення укр.нар.

Т.Шевченко був вороже настроє-ним до всього, що тяжіло на українсь-кім
народі. Він був готовим добива-тися повного, корінного знищення цього та
оновлення життя до самих підстав хоч би насильством, повстан-ням,
переворотом. Але більшість стояли за роботу культурну, через просвітні
товариства, поширення се-ред поміщиків свідомості потреби нар.освіти й
поліпшення селян.життя. На цім грунті виникали гарячі дебіти, завзяті
суперечки, в котрих вигладжу-валися найрізкіші протилежності й
намічалася спільна, середня програма політичної роботи.

Перейти до роботи Братство не встигло, бо було захоплено серед самого ще
свого творення. Братчиків похватали і позачиняли у в’язниці, а на
українців і наїхню літ-ру з того часу почали позирати лякливим оком.
Найтяжча кара впала на Шевченка: його віддано в солдати і вислано в
закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати.

Укр.рух притих. Але мислі К.-М. братчиків зоставили глибокий слід, вони
жили далі й будили політ. і соц. українську мисль. Від
Кирило-Мефо-діївського Братства веде свою історію весь новий
укр.політичний рух.

65. Герменевтика, як метод філософії.

Герменевтика (від грецького – роз’яснюю) – це мистецтво і теорія
тлумачення, яка має за мету виявити суть тексту, виходячи з його
об’єк-тивних (значення слів та їх історично обумовлені варіації) та
суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Герменевтика виникає в період еллінізма в зв’язку з інтерпретацією та
дослідженням класичних текстів (Гомера) та розвивається у період
середньовіччя і епоху Відродження. в рамках розтлумачення священного
писання.

В XIX ст. починається розвиток так званого “вільної” герменевтики, тобто
не обмежений предметом, межою зміст тексту. Основоположни-ком став
Шлейєрмахер.

У Дільтея герменевтика перетво-рюється в специфічний метод наук про
духа.

У XX ст. герменевтика поступово оформлюється в одну з основних
методологічних процедур філософії. Герменевтика набуває функції
онтології.

У рамках Франкфуртської школи (Ю.Хабермас та ін.) Г. як “критика
ідеології” повинна розкрити на аналі-зі мови “засіб панування та
соціаль-ної влади”, сприяючи “виправданню відношень організованого
насильст-ва”. У Хабермаса, Лоренца та ін. Г. виступає одним із засобів
консоліда-ції різних течій сучасної буржіазної філософ: Г. покликана вже
не стільки “зрозуміти”, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.

Заперечуючи філософію герменев-тики, марксизм-ленінізм вважає, що окремі
герменевтичні процедури можуть бути використані в історич-них, юридичних
та інших науках, які мають діло з аналізом об’єктивірова-них наслідком
свідомості діяльності людей.

66. Предмет та призначення філософії.

Філософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про
всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.),
так і мис-лення людини, процесс пізнання.

Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її
вперше виділив Платон.

Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в
остаточно-му підсумку екон.відносинами сусп.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розв.
світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях. Предметом ф. є
не тільки визначення наявного і минулого, але й можливого і
май-бутнього. Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром,
бо в центрі його змісту перебу-ває людина.

Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення
до буття, свідомості до ма-терії.

Основне питання ф. дає можливість правильно орієнтуватись в
історико-філ. процесі, визначати сутність будь-якої філ.системи. Основне
питання ф. підкреслює, що всі явища світу умов-но поділяєються на дві
основні сфери – матеріальну і духовну. Вони утво-рюють єдність, якою
характеризуєть-ся усе, що існує в світі.

Питання про рух і розвиток – це важливе питання про те, в якому стані
знаходиться світ, чи розв. він і людська сутність. В залежності від
вирішення питання про рух і розви-ток виникають дві протилежні
кон-цепції- діалектика (вчення про розвиток) і метафізика (заперечує або
спотворює розвиток).

Основні функції філософії:

світоглядна;

іносеологічна;

методологічна;

логічна;

критична;

практично-перетворювальна та ін.

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі
наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим
самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності
світогляду.

67. Поняятя світогляду, його функції та історичні типи.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і
переко-нань, які визначають направлення діяльності та відношення к
дійсності окремої людини, соціальної групи, класа або сусп в цілому.

Світогляд складається із елемен-тів, які належать усім формам сусп.
свідомості; велику роль у ньому відіграють філософські, наукові,
полі-тичні, моральні та естетичні погляди. В усіх антагоністичних сусп.
велику роль у формуванні світогляду віді-грає релігія. Філ.погляди та
переко-нання складають фундамент всій сис-теми світогляду: саме
філософія виконує функції свідомості, раці-онально-уявленого виявлення
та об-грунтування світоглядних настанов. Головним питанням світогляду є
основне питання філософії – це проб-лема відношення мислення до буття,
свідомості до матерії. В залежності від його вирішення розпізнають два
основних вида с.: матеріалістичний та ідеалістичний.

С. є відображенням сусп.буття. У класовому сусп. він виражає класо-вий
х-р, де пануючим являється світогляд пануючого класу. В соціалі-стичному
сусп. с. зберігає свою класову природу, проте с. робочого класу починає
вистуати як с. всього сусп., його науково-теоретичну і ідей-но-політичну
основу складає марк-сизм-ленінізм. В умовах соціалізму свідоме і
цілеспрямоване виховання комуністичного с. виступає як одне із головних
завдань діяльності комуніс-тичної партії та держави.

Для якісної хар-ки с. суттєва наявність у ньому не тільки знань. а й
переконань.

Важливу роль у с. психологічних, соціально-психологічних та емоцій-них
моментів обумовлено тим, що вони визначають риси хар-ра і настрою
людини, а в остаточному підсумку – готовність до дії, до бо-ротьби за
принципи свого с.

Власне переконання, зростаючі на основі знань, являються джерелом
активності особи, групи, класа. Тут с. стикається з мораллю.

Розрізняють типи світогляду:

– рівень знань – світогляд повсякден-ного досвіду, науковий світогляд;

– сфера життя – сусп.-політ., природ-но-науковий світогляд;

час виникнення – міфологія, релігія

68. Поняття природи, його філософське осмислення.

Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розу-мінні
природа – синонім Всесвіту, охоплює і сусп., і навколишній світ у всій
багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це
частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне
явище, в якому живе суспільство.

Людина і сусп. не можуть існувати і розвиватися поза природою,
неза-лежно від неї.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. На певному етапі
еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З
ви-никненням життя сформувалась час-тина планети Земля, яку називають
біосферою, тобто сфера взаємодії жи-вої і неживої матерії. Людина –
час-тина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Земл,
геогр.середо-вища. Географічне середовище – це та частина природи, яка
складає необ-хідну умову життя сусп., будучи за-лучена в процес
сусп.виробництва. Розрізняють природу натуральну (це природа з якою
людина не всту-пила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо
виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської
праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).

Природа є необхідною умовою ма-теріального життя сусп. Єдність сусп. і
природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа
існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не
може.

Природа, людина і сусп. – специ-фічні частини матеріального світу.
Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або
природа, або суспільство.

В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін
речови-ною, енергією і інформацією. Приро-да є також могутнім засобом
мораль-ного і естетичного розв. людини.

Існує не тільки фізичний, але й ду-ховний зв’язок людини з природою.
Його проявом є пізнавальне ставлен-ня, яке реалізується через природні
науки, оціночне ставлення, яке вира-жається з допомогою понять блага,
краси та ін. В сучасному світі людина змушена брати на себе
відповідаль-ність за збереження природи, якій во-на досить часто завдає
великої шкоди.

69. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від
сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне
поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного
покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя,
існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості,
кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує,
яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про
суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за
допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення
доцільності введення в філос. категорії буття:

– категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому
її слід вилучити з розгляду;

– поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то
і в цьому випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка
призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не
кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки
вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст
цього іс-нування.

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей,
про-цесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і
процесів, виро-блений людиною;2) буття людини, яке поділяється на буття
людини у світі речей і спе-цифічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і
об’єктивне (позаіндивідуальне) ду-ховне;4) буття соціального, яке
поділя-ється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в
істор.процесі) і суспільне буття.Головні сфери буття – природі,
сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять
у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

70. Система діалектики: принципи, закони, категорії

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність
осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і
взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь
яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки
19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та
відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики
розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка
охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому
підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і
світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу
світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими
галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного
мислення виділяються такі:

сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться
виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність
неповторність.

галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю
відірване і незалежне від природи.

це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини
до природи, але так що природа стає чимось невловимим і одночасно
простим відбитком соц. відносин.

це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання
індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву
фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими
раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в
якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови,
критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі.
Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого,
перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і
принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не
поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні
зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію
прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі
здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як
принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною
основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив
його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно
багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває
через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт
знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з
іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими
зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і
взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак
діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики:
закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу
кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

71. Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності,
яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них.
Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі
існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч
утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості
існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської
свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи
форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах.
Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення
світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише
ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у
майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові
властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть
реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія
виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як
останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу
виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.
носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої
власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий,
електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок
виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в
іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають
їх у себе знятому виді.

73. Закон єдності та боротьби протилежностей в діалектиці.

Закон – це поняття, яке відображає необхідне істотне стійке і
повторюване відношення між матеріальним і духовними феноменами. Це
універсальний закон силу якого всім речам і явищам матеріального і
духовного світу властиві внутрішні суперечності, протилежні сторони і
тенденції, які знаходяться у взаємозв”язку і взаємозапереченні. Розвиток
за діалектикою відбувається не внаслідок втручання над природних сил, а
внаслідок внутр. саморуху всього існуючого. Цей саморух відбувається
тому що, в кожному предметі або явищі, є протиріччя і розділити їх
неможливо. Знищення протиріч призводить зупинки в розвитку. В кожному
об”єкті чи суб”єкті ці протиріччя дуже різноманітні. Ці протиріччя між
старим і новим, між тим що народжується і вмирає, між позитивним і
негативним, прогресивним і регресивним. Протиріччя існують в єдності.
Розвиток відбувається не інакше, як через роздвоєння на протилежні
сторони їх взаємодію і боротьбу. Спочатку відмінності не суттєві, не
значні. Поступово заглиблюються, загострюються, стають суттєвими,
переростають в суперечності, досягають кульмінації, а потім
розв”язуються і переходять в якісно новий стан. Будь-який процес
розвитку є виникнення, рух і розв”язання суперечностей. З розв”язанням
одних суперечностей виникають інші, які потім теж роз-ся. А в процесі їх
розв”язання виникають інші суперечності.

80 Поняття свідомості, її структури та функції

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка
включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою
на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості
коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок
зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній.
Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й
активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне
опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і
теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення.
Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне,
об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не
обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і
інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої
душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість
не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За
своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й
усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням,
співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ
свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона
нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки
зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою
об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від
люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як
пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого
боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до
дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого
знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного
відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності
світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного
життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки
ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то
духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль,
власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її
розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд,
самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух.
смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і
переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв
духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу –
і пізнавальну і ціннісну.

83 Наукове пізнання, його специфіка, рівні та форми організації

Наук. Пізн – це цілеспрямований процес, який вирішуе чітко визначені
пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізн. У наук. пізн. в
діалект. Едності чуттево-сенсетивного та раціонального, головна роль
належить рац.мисленню. В наук. пізн. формуються і набувають
самостійності такі форми, та засоби, як:

Ідея – це форма наук. пізн., яка відображае зв”язки, закономірності,
дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображае
дійсність такою, як вона існуе такою, як вона існуе тут і тепер, але і
її можливий розвиток. Проблема – це форма і засіб наук. пізн., що е
едністю двох змістовних ел-тів: знання про незнання і передбачення
можливості наук. відкриття. Проблема е відображенням проблемної
ситуації, яка об”ективно виникає в процесі розвитку сус-ва, це
суб”ективна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображае
суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні,
вона е одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза – це
форма та засіб наук. пізн., за допомогою яких формуеться один з можливих
варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза е засобом переходу від невідомого
до відомого, від незнання до знання. Гіп. існуе в контексті розвитку
науки для вирішення якоі-небудь конкретної проблеми або для усунення
суперечностей між теоріею та негативними даними експерементів шляхом
проведення перевірки. На основі цих трьох форм наук. пізн. формуеться
наук. концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція – це форма
та засіб наук. пізн., яка е способом розуміння,пояснення основної
теорії. Теорія – це найбільш адекватна форма наук. пізн., сис-ма
достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від
гіпотези е знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена
практикою. Усі форми та засоби наук. пізн. – ідея, проблем, гіпотеза,
концепція, теорія діалектично взаемопов”язані , і взаемообумовлюють одна
одну. У наук. пізн. розрізняють 2 рівні: емпірічний та теоретичний. На
емпіричному рівні здійснюеться спостережння об”ектів, фіксуються факти,
проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та
закономірні зв”язки між окремими явищами. На теоретичному рівні об”ект
відображаеться з боку його внутр. зв”язків та закономірностей, які
осягаються шляхом раціональної обробки даних емпір. пізнання. Абстрактне
мислення е тут не лише формою вираження результатів пізнавальної
діяльності, а й засобом одержання нового знання.

86 Поняття істини, її абсолютність та відносність

Істина – це такий зміст знаннь, який відповідае об”ективній дійсності.
І. У пізнавальному лані е відповідністю здійсності, адекватним
відображае об”ект. реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності
залежить від якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина
це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність
проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто
такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства.
Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об”ективний
зміст. Істинне знання завжди е знанням певного суб”екта-індивіда,
соціальної групи людства вцілому. Суб”ективна сторона істини не е чимось

таким, що лише заважае пізнанню об”ективного змісту. Істина як процес е
об”ективною за змістом, але суб”ективною за своею формою. Абсолютна
істина – це такий зміст і., який не заперечуеться цілковито подальшим
розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність
істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання
містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним –
безперечним надбанням людства. Відносна істина – це істина в основному
вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою. Дагматизм – спосіб
мислення, що оперуе незмінними поняттями, формулами без врахування нових
відомостей практики і науки. Религіїзм – (лат. відносний) – ідеалістичне
вчення пр відносності, умовності і суб”ективності людського пізнання.
Істина завжди одна, але в одній істині е моменти абсолютні і відносні.
“Істина е процес сходження від істини відносної до
об”ективно-абсолютноі” (Гегель). “Вопрос об истине не решается
большинством голосов” (Демокрит). “Истина то, что общезначимо” (Дьюн).
Семантика – “Истина выраж. в языковой форме». Сучасна наука – “Критеріем
істини е суп.-історична практика”.

93. Поняття суспільної свідомості(СС), її структура.

СС-це велике надбання людства, важливий засіб для відображення світу та
його практичного освоєння. СС-особливий феномен,який існує не сам по
собі,а такий,який по своїй природі є результатом історичного
відображення суспільного буття в різних формах і на різних рівнях. СС
носить яскраво виражений соціальний хар-р.

Структура:

*за носіями: індивідуальна (свідомость,якою володіє кожен
індивід;хар-ризує різноманітністю, різнорівневістю, емоційною наснагою)
та суспільна (це результат інтеграції індивідуальної свідомісті,
доведення її до певного рівня, сталого, всезагального розуміння проблем.
Завдання освіти,виховної роботи-підвищувати рівень суспільної свідомості
шляхом підвищення індив.свід.)

*за глибиною відображення дійсності: буденна (виникає на базі
безпосереднього досвіду, без особливого втручання
науки,техніки.Належать: нар.фольклор, мова,та теоритична (відображає
реальність на вищому рівні за допомогою наукових понять, узагальнень,
логічних висновків.)

*за способом розповсюдження: соціальна психологія (вид свідомості,яка
поширюється через психологічні прояви)та соціальна ідеологія (має
науковий

*за формами відображення: політична свідомість (відображає
політ.ідеї,форми і методи управління державою,стосунки між класами,
соц.групами, націями, державами) право (сукупність поглядів людей, що
відображають їхню оцінку чинного права наявного суспільного і державного
ладу, а також відповідність дій і вчинків громадян нормам права),
морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в
суспільстві без примусу.Основний критерій-суспільний ідеал), естетична
свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати
предмети мистецтва), наука (форма відображення світу не у виді норм
поведінки або права в суспільстві,а відображення світу через поняття)
релігія (форма відображенння світу,її сутність і недолік у відображенні
нереальних явищ) та атеїстична свідомість (вчення яке заперечує
існування Бога), філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні,
прогнозуючи і майбутне його існування)

94. Людина, як індивід, індувідуальність, особа та особистість.

Під поняттям “індивід”,як правило розглядається людина,як біологічна
істота зі своїми природними даними без урахування її соціальних якостей.
“Індивідуальність” виражає людину в сукупності її біологічних та
соціальних особливостей, які якісно відрізняють її біологічних та
соціальних особливостей, які якісно відрізняють її від інших людей. В
умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у
всебічному розвитку індивідуальності, її сутнісних сил. Під “особою”,
“Особистістю” мається на увазі людина з певним урахуванням її соціальних
якостей /працелюбство, гуманізму…/ важливою якістю тут виступає
принциповість,висока відповідальність за свою справу. Негативними
соціальними рисами людини виступають конформізм /пристосовництво/,
кар’єризм, індивідуалізм /замкненість,протиставлення власних інтересів
суспільним/, соціальна пасивність, схильність до корумпованості,
безвідповідальність.

95. Феномен релігії, його осмислення в філософії.

Релігія-це форма суспільної свідомості, суть якої полягає у
фантастичному, спотвореному через уявлення про надприродне відображенні
тих сил, що панують над людьми в їх повсякденному житті. Специфічною
ознакою є віра в реальне існування надприродних осіб /бога, духа,чорта/
та можливість їхнього втручання в реальне життя.

Спроба пояснити сутність релігії мала місце ще в судженнях стародавніх
філософів. Для матеріалістів стародавнього світу основною філософською
проблемою, пов’язаною з релігією, була проблема з’ясування причин, що
спонукали людей створити в своїй уяві образи богів і повірити в їхню
всемогутність, в той час, як для ідеалістів головною проблемою було
філософське обгрунтування існування бога.

Серед матеріалістичних пояснень походження релігії слід виділити: *
”теорію страху”-безсилля людей перед явищами природи /Демокріт,
Спіноза/; * ”теорію обману”, своєкорисливість священослужителів і
утриманців влади /Вольтер,Дідро/; * теорію неосвіченості. Таким чином,
для матеріалістів головним у вивченні релігії було з’ясування причин її
існування, а для ідеалістів-визначення сутності надприродного і його
впливу на людину.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020