Економіка (шпаргалка)

Білет 1

1. Національна економіка – це економіка, за якою держава здійснює хоча б
мінімальний контроль, хоча б (і в першу чергу) статистичний. Феномен
національної економіки з’явився саме тоді, коли загальний нагляд за
економікою став прямим завданням держави. Історично: початок XX століття
(перехід капіталізму в стадію імперіалізму передбачав зв’язок економіки
з державою; пізніше, внаслідок депресії 1929 – 1933, з’явилася
необхідність державними важелями регулювати окремі сторони економічного
життя). Однією з причин світової кризи 1929 – 1933 вважають відсутність
контролю за динамікою змін основних макроекономічних показників, тобто
державна статистика економічної діяльності не велася.

Отже:

Національна економіка з’явилася тоді, коли держава почала вести
статистику економічного життя (підрахування і порівняння з попередніми
роками ВВП).

Держава веде нагляд за національною економікою на основі системи
національних рахунків (основним показником є ВВП).

Історичний розвиток національної економіки:

Економіка існує “неконтрольовано” (не обчислюється статистично) – до
кінця 19 століття.

Економіка зливається з державою шляхом появи олігархії при владі, хоча й
існує за класичними законами саморегульованості – кінець 19 століття
(імперіалізм).

“Неконтрольована” економіка терпить крах (1929 – 19330, доводячи
хибність неконтрольованості. Наслідок: початок активного втручання
держави в економічне життя + поява системи національних рахунків (баланс
народного господарства – в країнах соціалізму) = оформлення поняття
національної економіки.

Можливі проблеми національної економіки:

Втрата суверенітету (як українська національна економіка в часи СРСР
входила до складу “єдиного народно-господарського комплексу” СРСР).

Тінізація економіки. Наслідок: неможливість об’єктивного обчислення і
контролю.

Структурна невідповідність економіки національним інтересам (як Україна
в часи СРСР).

2. Загальнодержавні податки у податковій системі

Переважну частину доходів державного бюджету становлять податки, які
являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб. За
економічним змістом податки виражають фінансові відносини між державою й
платниками з метою створення централізованого фонду грошових коштів,
необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки означають
відрахування частини валового національного продукту (ВНП) на
загальнодержавні потреби, без задоволення яких сучасне суспільство
існувати не може.

Кожна система оподаткування призначена вирішувати певні взаємозв’язані
завдання. Тому розмір податків має бути достатнім, по-перше, для
успішного виконання покладених на державу функцій, по-друге, для
сприяння розвитку, розширенню й структурній перебудові виробництва;
по-третє, для задоволення відповідних соціально-економічних інтересів
виробників та населення. У податковій системі визначені конкретні
елементи податків. До них належать:

суб’єкт податку — особа, на яку законом покладено обов’язок сплачувати
податок;

об’єкт податку — доход або майно, з якого нараховується податок:
прибуток, заробітна плата, цінні папери, нерухоме майно тощо;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачується податок;

ставка податку — розмір податкових нарахувань на одиницю оподаткування:
грошова одиниця доходів, одиниця земельної площі, одиниця виміру товару
та ін. Практика оподаткування громадян і юридичних осіб виробила різні
форми й методи оподаткування. Кожному виду податків властиві свої
специфічні риси та функціональне призначення. Тому роль того чи іншого
податку характеризується його належністю до певної групи відповідно до
існуючої класифікації податків, яка здійснюється за такими ознаками: за
формою оподаткування, економічним змістом об’єкта оподаткування, залежно
від рівня державних структур, що їх установлюють, та способом стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі й непрямі.
Прямі податки сплачуються суб’єктами податку безпосередньо (прибутковий
податок з юридичних і фізичних осіб, податок на нерухоме майно, податок
на операції з цінними паперами тощо) й прямо пропорційно
платоспроможності. Непрямі податки — це податки на певні товари й
послуги, що стягуються через надбавку до ціни (наприклад, акцизи). У
процесі історичного розвитку системи оподаткування відбулося поступове
розмивання відмінностей між прямими й непрямими податками.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три
групи:

податки на доходи — стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб
(об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян);

податки на споживання — сплачуються не при отриманні доходів, а при їх
використанні (вони стягуються у формі непрямих податків);

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони
поділяються на загальнодержавні та місцеві. Місцеві податки
встановлюються місцевими органами влади та управління.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади (іноді вищі
органи управління), їх стягнення є обов’язковим на всій території
країни, незалежно від того, до якого бюджету (державного чи місцевого)
вони зараховуються. Місцевим органам влади не дозволяється, якщо це не
передбачено відповідними законодавчими актами, скасовувати ці податки
або змінювати їхні ставки.

В Україні після проголошення незалежності почався процес закладання
підвалин власної податкової системи. За останні роки здійснено перехід
до системи формування доходів бюджету на податковій основі, істотних
змін зазнала й сама податкова система відповідно до потреб ринкової
економіки. Прийнято ряд законодавчих актів та урядових постанов,
зокрема, закони України «Про оподаткування доходів підприємств і
організацій», «Про податок на добавлену вартість», «Про акцизний збір»,
«Про охорону навколишнього середовища», Декрет Кабінету Міністрів
України «Про прибутковий податок з громадян» та ін. Однак зроблені
тільки перші кроки, сьогоденна податкова система ще зберігає ознаки
старої адміністративної системи, заснованої на надмірній централізації,
в тому числі й бюджетній. Головне в перебудові податкової системи
полягає у наповненні нових форм оподаткування ринковим змістом.

Практика оподаткування в більшості країн з розвинутою ринковою
економікою показує, що існують такі основні податки: прибутковий,
податок на добавлену вартість (ПДВ) та внески на соціальне страхування.
Перехід України до ринкової економіки гостро поставив вимогу перебудови
системи оподаткування, з тим щоб податкові надходження могли забезпечити
бездифіцитність державного бюджету, стабільність фінансово-кредитної й
грошової системи, соціальний захист населення, виконання програм
розвитку народного господарства, його структурної перебудови.

Білет 2

1. Головна особливість розвитку національної економіки України на
сучасному етапі – перехідність. До 1991 року українська національна
економіка була частиною так званого “єдиного народно-господарського
комплексу” СРСР, тобто власне УКРАЇНСЬКА національна економіка не
існувала. Тому зараз:

Відбувається реструктуризація колишнього народно-господарського
комплексу СРСР.

Відбувається закладення основ української національної економіки.

В той же час задоволення національних інтересів потребує нормально
функціонуючої ринкової економіки. Неможливість одномоментного вирішення
цієї проблеми призвела до сучасного кризового стану економіки.

Інші особливості розвитку національної економіки України:

Нестабільність і слабкість (інфляція, безробіття, зниження загального
рівня ділової активності, падіння курсу національної валюти, погіршення
життєвого рівня населення).

Одночасне існування елементів кількох економічних систем (регулювання в
різних сферах здійснюється як командно-адміністративними методами, так і
ринковими, – причому невдало поєднуючись).

Тінізація економіки (уся економіка є сумішшю офіційної і тіньової; в
“тіні”, за різними даними, перебуває від 25% до 80% економічного життя),
що перешкоджає об’єктивному веденню національних рахунків як одієї з
детермінант національної економіки.

2. Місцеві податки у податковій системі

суб’єкт податку — особа, на яку законом покладено обов’язок сплачувати
податок;

джерело податку — доход, за рахунок якого сплачується податок;

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три
групи:

податки на майно — встановлюються щодо рухомого й нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони
поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління.
Можливі різні їх варіанти:

перший — у вигляді надбавок до загальнодержавних податків (рівень
надбавки визначають місцеві органи відповідно до встановлених обмежень);

другий — введення місцевих податків за переліком, що встановлюються
вищими органами влади (вибір податків здійснюється місцевими органами);

третій — можливе введення місцевих податків на розсуд місцевих органів
без будь-яких обмежень вищими органами влади.

Білет 3.2

2) Основні напрямки реформування податкової системи в Україні

Податкова політика як засіб макроекономічного регулювання, властивий
економіці ринкового типу, в Україні лише починає формуватися. Цей процес
ускладнюється насамперед відсутністю виваженої, реалістичної концепції
виходу України з економічної кризи, розробленої на основі певної
економічної теорії. Справа в тому, що якщо основним шляхом виходу
економіки з кризового стану вважати стимулювання пропозиції, слід
застосовувати одну податкову політику, якщо ж орієнтуватись на
досягнення фінансової стабілізації, передусім підтримку низького рівня
дефіциту державного бюджету, — іншу.

Невирішеність проблеми на концептуальному рівні, по-перше, призводить до
нестабільності податкової політики, що дестабілізує економіку, по-друге,
зумовлює використання податків не як засобу регулювання економічних
процесів, а як засобу мобілізації доходів до державного бюджету, тобто у
їх фіскальній функції. Саме збереження попереднього обсягу доходів
бюджету або зростання їх було досі головним критерієм при визначенні
ставок оподаткування. Наприклад, в Україні в 1991 р. справлявся податок
з прибутку, в 1992 р. — з валового доходу, в 1993 р. — спочатку з
прибутку, а потім (з II кварталу) знову з доходу. В 1994 р. об’єктом
оподаткування залишився доход, а в 1995 р. знову було здійснено перехід
до оподаткування прибутку. Коли в 1993 р. перейшли до оподаткування
прибутку, ставку було встановлено в розмірі ЗО відсотків. Проте
оподаткування за цією ставкою зменшило надходження до бюджету. В
результаті знову було здійснено перехід до оподаткування валового доходу
за ставкою 18 відсотків. Однак і ця ставка не забезпечила надходження до
бюджету на необхідному рівні, і в 1994 р. її було збільшено до 22
відсотків.

Не набуло суттєвого значення і використання такого регулюючого засобу,
як податкові пільги. Згідно з чинним законодавством про оподаткування
прибутку підприємств можуть застосовуватися мінімальні податкові пільги.
Вони передбачають зменшення суми податку на прибуток:

до 20 відсотків — на відшкодування витрат підприємств на реконструкцію і
модернізацію активної частини основних фондів;

до 50 відсотків — на відшкодування витрат підприємства на закупівлю
спеціального обладнання для забезпечення роботи інвалідів І та II груп;

до 100 відсотків — на відшкодування витрат підприємств громадських
організацій інвалідів, де інваліди становлять більш як 50 відсотків
загальної чисельності працюючих.

Отже, розробка і використання в Україні податкової політики як засобу
макроекономічного регулювання є одним з найактуальніших сучасних
завдань. Вирішення його потребує вивчення світового досвіду впливу
різних засобів податкової політики на економічні процеси. Однак слід
ураховувати, що в специфічних економічних умовах України ці засоби
можуть дати зовсім інші наслідки, ніж в країнах з розвиненою ринковою
економікою, і ніж ті, на які розраховували, впроваджуючи їх.

Наприклад, кейнсіанська податкова політика спрямована на стимулювання
ефективного сукупного попиту, який, в свою чергу, впливає на
виробництво. Проте в Україні в умовах значного рівня монополізації,
економічної та політичної нестабільності на зростання сукупного попиту
під впливом стимулюючої податкової політики виробники інвестиційних і
споживчих товарів можуть відреагувати не збільшенням обсягів
виробництва, а скороченням їх і підвищенням цін.

Для того щоб стимулююча податкова політика сприяла суттєвому зростанню
попиту підприємств на інвестиційні товари і на цій основі — розширенню
їх виробництва, вона має поєднуватися з такими заходами:

комплексом заходів, в тому числі податкових, які забезпечили б
активізацію інвестиційної діяльності комерційних банків, через те що
власних коштів підприємств недостатньо для проведення серйозної
інвестиційної політики в умовах спрацьованості більшості основних фондів
підприємств;

активізацією приватизаційних процесів, а також чітким визначенням і
гарантуванням прав власності, що дасть можливість власникам і менеджерам
отримувати прибутки від виробництва та інвестування і зацікавить їх в
інвестуванні коштів;

демонополізацією економіки, яка змусить підприємства реагувати на
зростання сукупного попиту не підвищенням цін, а розширенням
виробництва;

стабілізацією інфляційних процесів, що посилить привабливість
інвестицій;

політичною і правовою стабілізацією, які сприятимуть зростанню
впевненості підприємців в майбутньому і стимулюватимуть їх до
інвестування в економіку.

Щодо зростання попиту на споживчі товари, а отже, створення умов для
розширення їхнього виробництва, то сприятлива податкова політика у сфері
особистого прибуткового оподаткування має поєднуватися з суттєвим
зростанням особистих доходів на базі глибокого реформування системи
оплати праці на державних підприємствах і в бюджетній сфері. Це, в свою
чергу, змінить співвідношення між складовими частинами валового доходу
країни на користь заробітної плати, дасть можливість реформувати
податкову систему в напрямі підвищення в ній ролі особистого
прибуткового податку і зменшення ролі податку на прибуток підприємств.
Зменшення частки податку на прибуток у податкових надходженнях до
державного бюджету розширить можливості використання цього податку з
метою регулювання економічних процесів.

Невипадково податкова система України знаходиться в центрі уваги вищих
державних органів країни. Наробляється система законодавчо-нормативних
актів з цього питання.

Основне в податковій політиці на сучасному етапі в Україні є
реформування податкової системи в напрямах:

зниження загального рівня податкового тягаря;

забезпечення інвестиційної спрямованості податкової системи шляхом
запровадження інвестиційних податкових пільг;

реалізації соціальної спрямованості податкової системи;

удосконалення механізмів обчислення і стягнення податків;

удосконалення для виконання вищезазначеного правової бази оподаткування,
закріплення податкової системи України в Податковому кодексі.

Білет 17

1. Циклічний характер розвитку економіки. Теорії промислових циклів

Всяке суспільство прагне забезпечити швидке економічне зростання, повну
зайнятість та стабільний рівень цін. Але досвід показує, що це все не
досягається автоматично. Загальна тенденція до економічного зростання
переривається й ускладнюється періодами економічної нестабільності,
надвиробництва, еподами, депресією, безробіттям, інфляцією.

За своїм змістом поняття “економічна рівновага” досить просте. Під ним
розуміють такий стан економіки, при якому досягається стале
урівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна
одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція тощо). В ринкових
системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через
встановлення відповідних пропорцій. Рівновага відбиває внутрішній стан
ринкової системи, яка самоупорядковується.

Стан економічної рівноваги не статичний. Структурні зв’язки динамічні,
завдяки чому здійснюється вдосконалення їх. За своїм характером ринкова
рівновага завжди відносна. Тому економічний розвиток може бути
зображений як циклічний рух від рівноваги, яка склалася, до порушення її
і далі до формування на більш високому рівні нової рівноваги більш
складного порядку. Коливання економічної активності, рух виробництв від
початку попереднього до початку чергового кризового спаду характеризують
в цілому економічний або промисловий цикл. Окремі цикли суттєво
відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю. Але у них
є певні спільні риси передусім, досить послідовна зміна фаз циклу:
кризи, депресії, пожвавлення й піднесення.

Циклічність як об’єктивна закономірність економічного розвитку за своїм
змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію класифікації покласти
довготривалість, то вона буде мати: малі цикли (короткострокові
коливання ділової активності, які продовжуються .3—4 роки); середні
цикли (строком 7—11 років); великі цикли (періодичність яких становить
40—60 років); вікові циклічні коливання, наприклад вікові цикли
лідерства. Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи
циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвитку,
характером впливу на економічні процеси. Здавалося, що в основу
класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка підносна:
причинно-наслідкові зв’язки, що викликають до життя ті, чи інші цикли,
функції, які вони виконують, багато в чому переплітаються. Крім того,
різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їхню диференціацію.
Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

Щодо України, то тут глибока економічна криза не є ні циклічною, ні
довгохвильовою. Вона є частиною всеохоплюючої кризи, яка витікає з:
по-перше, структурної трансформації народногосподарських пропорцій у
зв’язку з розпадом колишнього єдиного виробничого простору в рамках СРСР
і порушенням колишніх виробничих зв’язків та нестворенням відповідних
економічних; по-друге, трансформації економічної системи в цілому та,
по-третє, з практичної некерованості цими трансформаційними процесами на
макрорівні в умовах, коли національна держава тільки формується.

2. Роль фіскальної політики в державному регулюванні.

Державне регулювання, що являє собою комплекс основних форм і методів
цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток
суспільного способу виробництва (в тому числі продуктивних сил,
техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних
відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.
Таке регулювання найповніше здійснюється через державні замовлення,
закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на
неї. Державне регулювання також здійснюється через проведення
антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної,
грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної,
митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики.
Найважливіші напрями державного економічного регулювання народного
господарства, а отже й встановлення рівноваги національного ринку, такі:
1) регулювання системи продуктивних сил загалом, у тому числі кожного з
її елементів (засобів праці, науки та ін.); 2) регулювання відносин
економічної власності, її тому числі окремих форм акціонерної, державної
та ін.; 3) регулювання техніко-економічних відносин, у тому числі
процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо; 4)
регулювання організаційно-економічних відносин і передусім маркетингу.
Основними формами державного регулювання є планування (довготермінове,
середньотермінове і короткотермінове), програмування (насамперед за
допомогою складання цільових комплексних програм) та прогнозування на
національному і наднаціональному рівнях. Таким чином, державне
регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу
на розвиток економічних об’єктів і процесів для стабілізації економічної
системи та її пристосування до умов, що змінюються, передусім до потреб
та інтересів розвитку головної продуктивної сили — людини.

Як засвідчує аналіз фінансової системи, фінансова політика держави може
базуватись на двох взаємопов’язаних напрямках діяльності держави: а) у
сфері оподаткування та регулювання структури державних витрат з метою
впливу на економіку — фіскальна (податкова) політика; б) у сфері
регулювання бюджету — бюджетна політика.

Фіскальна політика передбачає використання можливостей уряду стягувати
податки та витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня
ділової активності й розв’язання різних соціальних завдань. Основним
змістом фіскальної політики держави є зміна податкових ставок та витрат
бюджетних коштів у відповідності з цілями уряду.

В багатьох країнах світу добре відомі так звані кейнсіанські та
неокласичні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою
податків і державних витрат. Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи,
що саме він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно
переконані, що скорочення податків приведе до зростання сукупного
попиту, одночасно з яким зростатиме реальний обсяг ВНП і рівень цін, що
в певній мірі буде заохочувати підприємців до розширення виробництва.
Неокласики орієнтуються на сукупну пропозицію, вважаючи, що пропозиція
створює спій власний попит. Вони переконані, що скорочення податків
викличе у перспективі приріст національного виробництва й доходу, що, в
свою чергу не тільки не зменшить надходження у бюджет, а й забезпечить
(при більш низьких ставках податку) приріст податкових надходжень у
бюджет завдяки розширенню податкової бази.

У практиці розвитку економічного регулювання більш широко
використовується саме традиційний, кейнсіанський підхід. Але й він
поділяється на так звану дискреційну й автоматичну фіскальну політику.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміється свідоме регулювання
державою оподаткування та державних витрат з метою впливу на реальний
обсяг національного виробництва, зайнятість, інфляцію та економічне
зростання.

Під автоматичним, або вбудованим стабілізатором розуміється економічний
механізм, який автоматично реагує на зміну економічної ситуації без
необхідності здійснення тих чи інших кроків з боку уряду. До основних
вбудованих стабілізаторів відноситься, по-перше, зміна податкових
надходжень. Сума податків залежить від величини доходів. Тому в період
активного зростання ВНП (в період процвітання) податкові надходження
автоматично зростають (при прогресивній системі оподаткування). Це
забезпечує зниження купівельної спроможності та стримує економічне
зростання. І навпаки, в період економічного спаду податкові надходження
(при прогресивному оподаткуванні) автоматично скорочуються. Сума
вилучених доходів зменшується, тобто відбувається відносне збільшення
купівельної спроможності в економіці, що стримує економічний спад. До
вбудованих стабілізаторів також відносяться система допомоги по
безробіттю, різні соціальні виплати, програми з підтримки бідних верств
населення тощо, які запобігають різкому скороченню сукупного попиту
навіть у період економічного спаду.

Отже, фіскальна політика, яка оперує податками і державними затратами, у
поєднанні зі стабілізуючою грошовою політикою має на меті створити
економіку високої зайнятості, — але при цьому без інфляції цін. Влада,
яка здійснює фіскальну політику, “протистоїть переважаючим економічним
вітрам” і тим самим допомагає забезпечити сприятливу економічну
ситуацію, при якій динамічні сили приватної ініціативи мають найширші
можливості для своїх дій.

Білет 18

Характеристика фаз циклу. Сукупність зовнішніх і внутрішніх причин
циклів. Головна детермінанта циклу.

Коливання економічної активності, рух виробництв від початку
попереднього до початку чергового кризового спаду характеризують в
цілому економічний або промисловий цикл. Окремі цикли суттєво
відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю. Але у них
є певні спільні риси передусім, досить послідовна зміна фаз циклу:
кризи, депресії, пожвавлення й піднесення.

Найбільш характерною рисою промислового циклу є фаза кризи. Вона
відрізняється від тимчасових коливань рівноваги між попитом та
пропозицією на певні товари (передноворічні розпродажі, скажімо) чи в
якій-небудь окремій галузі господарства (сезонне коливання
сільськогосподарського виробництва, наприклад). Промислові кризи виникли
як загальне надвиробництво, як глибоке потрясіння всієї господарської
системи зверху до низу.

Після кризового падіння виробництва, яке характеризується певною
глибиною й тривалістю, економічна система входить у фазу
депресії.Депресія може мати досить тривалий характер. Рівень виробництва
стабільний, але дуже низький по відношенню до передкризового стану.
Зберігається високий рівень безробіття. Але падіння цін призупиняється,
падає позичковий процент, стабілізуються товарні записи. Відбувається
масове оновлення основного капіталу, який в період кризи руйнується
фізично чи знецінюється. Оновлення це відбувається на більш високому
технічному рівні, що дає можливість економіці у наступному циклі досягти
більш високої точки піднесення.

Пожвавлення супроводжується незначним підвищенням рівня виробництва,
деяким скороченням безробіття. Поступово розширюється попит на засоби
виробництва й робочу силу, дещо зростають прибутки, заробітна плата й
ціни. Процес пожвавлення охоплює все більшу кількість галузей,
відновлюється докризовий рівень економічного розвитку, відбувається
входження економіки у новий виток спіралі.

Піднесення характеризується зростанням виробництва стрімкими темпами.
Зростає платоспроможний попит, особливо на продукцію галузей, що
визначають тенденції в русі науково-технічного прогресу. Виробництво
розширюється, його рівень перевершує досягнутий у попередньому циклі.
Безробіття скорочується до мінімуму при одночасному зростанні заробітної
плати. Швидко зростають ціни, що збільшує прибутки та стимулює
пропозицію. Але саме в цей час посилюються диспропорції, закладені ще на
фазі пожвавлення. Спочатку вони непомітні, завдяки існуванню
розгалуженої торговельної мережі, розвинутої кредитної системи тощо. І
лише наступна криза знову показує реальний стан речей, справжні масштаби
нерівноваги, диспропорційності ринкової економіки. Сучасні економічні
цикли суттєво відрізняються від класичного своєю періодичністю,
тривалістю характером протікання тих чи інших фаз, відсутністю деяких
фаз взагалі тощо.

Стосовно України та деяких інших країн СНД, особливості протікання цього
процесу полягають у тому, що з кінця 1990 р. тут має місце не криза
надвиробництва, а – недовиробництва. У країнах Заходу зниження ВНП та
промислового виробництва у післявоєнний час не перевищувало 10%, тоді як
в Україні спад виробництва досягає за різними оцінками) від 35 до 40%.
Крім того, тривалість фази кризи у ринкових країнах становить 0,5-1,5
року, а в Україні вона триває вже понад 5 років.

Називають цілий ряд причин виникнення циклів: недостатнє споживання
населення (С.Сімсонді); надлишок заощаджень і недостаток інвестицій
(Д.Кейнс); співвідношення оптимізму й песимізму в економічній діяльності
людей (В.Парето, А.Пігу); фізичний строк служби основного капіталу
(К.Маркс). У сучасній економічній літературі особливо виділяються три
підходи: а) цикл — явище зовнішнє відносно економічної системи. Він
зумовлений зовнішніми факторами, до яких відносять війни, революції,
відкриття крупних родовищ золота, урану, нафти, освоєння нових територій
і пов’язана з цим міграція населення, значні досягнення в технології,
винаходи та інновації, що дозволяють радикально змінити структуру
виробництва; б) цикл — явище внутрішньо притаманне економіці тобто він
залежить від внутрішніх факторів, які можуть викликати зростання або
спад економічної активності через певні проміжки часу. Серед внутрішніх
факторів виділяють: фізичний строк служби основного капіталу; особисте
споживання, скорочення або розширення якого впливає на обсяг виробництва
й зайнятість; інвестування, тобто авансування коштів на розширення
виробництва, створення нових робочих місць; економічну політику держави
з регулювання виробництва, попиту та споживання; в) цикл є синтез
внутрішніх і зовнішніх факторів. Багато дослідників вважають, що
зовнішні (екзогенні) фактори продукують початкові (первинні) імпульси
циклів, а внутрішні причини (ендогенні) перетворюють ці імпульси у фазні
коливання.

2) Податки і податковий мультиплікатор

Податки становлять частину фіскальної політики, з їх допомогою держава
регулює функціонування ринкової економії. Таке регулювання досягається
не прямо і безпосередньо, як при державних витратах, а непрямо, через
вплив на споживання і заощадження населення. Щоб краще розібратися в
цьому, передбачимо, що держава вводить одноразовий податок на населення
в розмірі a млрд. крб., причому величина податку не залежить від розміру
ЧВП. Неважко зрозуміти, що в цьому випадку прибуток, який має в своєму
розпорядженні населення, поменшає також на а млрд. крб. Однак тепер
зменшення прибутку спричинить скорочення не тільки споживання, але і
заощаджень населення. Для простоти розрахунків допустимо, що при цьому
гранична схильність до споживання (ГСС) і зберігання (ГСЗ) будуть
однакові, тобто ГСС = ГСЗ = 1/2.

Як це відіб’ється на рівноважному обсязі ЧВП? По-перше, витрати на
споживання скоротяться не на а млрд. крб., а тільки на а/2 млрд.,
оскільки наполовину зменшаться також витрати на заощадження. По-друге,
скорочення витрат на споживання спричинить скорочення сукупних витрат,
що включають також витрати на інвестиції і державну закупівлю. Внаслідок
цього графік сукупних витрат здвинеться вниз .

Відповідно скоротиться також обсяг рівноважного ЧВП. Тому, якщо в точці
Е він був рівний Ь млрд. крб., то в точці Е’, в якій новий графік
перетне бісектрису, він буде Ь – а/2 млрд. крб. Звідси стає зрозумілим,
чому збільшення або скорочення податків надає менший вплив на обсяг
внутрішнього виробництва, чим державні витрати на закупівлю товарів і
послуг. Такі витрати становлять частину сукупних витрат і тому вони,
нарівні з споживанням і інвестиціями, характеризують сукупний попит і,
отже, безпосередньо впливають на обсяг внутрішнього виробництва.

З зростанням державної закупівлі збільшується попит, а тим самим
стимулюється подальше збільшення виробництва. Зміна податків їх
підвищення або пониження безпосередньо впливає на один з компонентів
сукупних витрат, а саме на споживання. Тому податки, хоч і володіють
мультиплікаційним ефектом, але їх вплив на рівноважний обсяг виробництва
позначається опосередковано, через споживання, і по величині воно менше
державних витрат.

Щоб оцінити вплив податків на рівноважний обсяг ЧВП кількісно, введемо
поняття податкового мультиплікатора Кн, який можна визначити через вже
відоме поняття мультиплікатора державних витрат Кг. Дійсно, оскільки
податки впливають на обсяг ЧВП через споживання, то величина цього
впливу буде менше мультиплікатора державних витрат на величину граничної
схильності до споживання {ГСС):

Кн=ГСС·Кг

У нашому прикладі податки збільшилися на а млрд. крб., а ГСС рівна 1/2.
Підставивши ці значення в формулу, отримаємо Кн = а/2 млрд. крб. Для
порівняння знайдемо значення мультиплікатора госрасходов при їх
зменшенні вдвічі, тобто на а/2 млрд. крб.

Звідси видно, що при значенні мультипликатора Кг= 2 зменшення держвитрат
на a/2 млрд. крб. приводить до зменшення рівноважного обсягу ЧВП на а
млрд., а їх збільшення на ту ж суму до зростання на а млрд. Можна
сказати, що кожна грошова одиниця державних витрат приводить до зміщення
вгору графіка сукупного попиту на одну одиницю, тоді як кожна грошова
одиниця податків зміщає цей графік на 1/2 одиниці вниз. У кінцевому
результаті при збільшенні державних витрат рівноважний обсяг ЧВП зростає
на величину мультиплікатора цих витрат, а при збільшенні податків
зменшується на величину податкового мультиплікатора.

Якщо державні витрати і податки зростають на одну і ту ж величину, то
рівноважний обсяг ЧВП збільшується на ту ж величину. Припустимо, що
державна закупівля збільшилася на с млрд. крб. Тоді при мультиплікаторі,
рівному 2, приріст обсягу ЧВП становитиме 2с млрд., а крива сукупного
попиту здвинеться вгору на с одиниць. У той же час збільшення податків
приведе до зсуву сукупного попиту на с/2 млрд. і зменшенню рівноважного
обсягу ЧВП тільки на с млрд. Таким чином, однакове збільшення державних
витрат і податків викличе приріст ЧВП на величину, рівну зростанню
держвитрат або податків. Звідси можна зробити висновок, що
мультиплікатор спільної дії державних витрат і податків рівний одиниці,
бо в цьому випадку приріст ЧВП дорівнює первинному приросту витрат або
податків.

Такий мультиплікатор називають в економічній літературі
мультиплікатором збалансованого бюджету. Звернемо увагу, що він впливає
не ізольовано на держвитрати і податки, а одночасно, бо скорочення ЧВП,
викликане збільшенням податків, компенсується зростанням державних
витрат, і тим самим забезпечує загальне зростання ЧВП.

Тепер представимо ситуацію, коли зростання податків не буде впливати на
розміри ЧВП. Для цього досить, щоб скорочення виробництва, викликане
податками, в точності урівноважувалося впливом державних витрат, які
будуть сприяти зростанню обсягу ЧВП. Так, якщо податки збільшаться на а
млрд. крб., тоді ЧВП зменшиться на а/2 млрд. і його приріст стане рівним
нулю; якщо ми збільшимо державні витрати на а/2 млрд. крб., які при
мультиплікаторі, рівному 2, дадуть приріст, рівний а млрд. крб.
Очевидно, що суспільство аж ніяк не зацікавлено в такому застої.

Білет 19

1. Принцип акселерації. Взаємодія акселератора і мультиплікатора

Мультиплікатор (К) дорівнює одиниці, поділеній на різницю між одиницею
та граничною схильністю до споживання, або дорівнює величині, зворотній
граничній схильності до заощаджень. Із теорії мультиплікації можна
зробити висновок, що чим вища схильність до споживання, тим більший
мультиплікатор, тим суттєвішою є різниця між первинною інвестицією та
загальним збільшенням сукупного попиту, а отже, і зростання,
врешті-решт, національного доходу. При цьому слід зазначити, що первинне
зростання інвестицій примножує приріст доходу в спадній геометричній
прогресії. Дія мультиплікатора припиняється тоді, коли приріст
заощаджень зрівнюється з приростом доходу, тобто (S=(Y.

Для того щоб побороти затухання, необхідно певним чином стимулювати
інвестиційний процес. Цю проблему вирішує акселератор — коефіцієнт, який
відбиває взаємозв’язок між інвестиційним і споживчим попитом.
Математично цей зв’язок можна зобразити так:

де (— коефіцієнт акселерації; It— зростання нових інвестицій у періоді
t; Yt— величина доходу за період t; Yt-1— величина доходу за період, що
передує періоду t, Yt – Yt-1 — приріст доходу за період t.

Досліджуючи проблеми середньострокових економічних циклів, вчені
звернули увагу також на те, що зміна попиту на готову продукцію в той чи
інший бік тягне за собою значне зростання (зниження) попиту на засоби
виробництва, тобто породжує ланцюгову реакцію багатократного збільшення
(зменшення) попиту на обладнання і машини. Це явище було назване
принципом акселерації або ефект акселерації (лат. ассеlеrо — прискорюю).
Французький економіст А.Афталіон описав цю ситуацію на досить вдалому
порівнянні економіки з процесом розпалювання грубки. Спочатку засипають
в грубку вугілля. Оскільки згорання вугілля відбувається поступово,
приміщення певний час не нагрівається, а в грубку все більше добавляють
палива. Через деякий час у приміщенні встановлюється нормальна
температура, але грубка продовжує віддавати тепло і може статися так, що
через годину жара стане нестерпною. Точно так і в економіці для
досягнення бажаного рівня виробництва предметів споживання здійснюються
попередні витрати на виготовлення засобів виробництва. Але й тут існує
так званий “часовий лаг” між приростом споживчого попиту й здійсненням
інвестиційних проектів. У результаті, будь-який приріст у попиті на
предмети споживання здатний викликати ще більш значне розширення
виробництва засобів виробництва. Зрештою буде вироблена певна “зайва”,
надлишкова (у порівнянні з попитом) кількість предметів споживання.
Порушення рівноваги на основі діючого принципу акселерації, на думку
Афталіона, приведе до неминучого чергування періодів недовиробництва з
періодами надвиробництва.

Акселератор, як і мультиплікатор, може діяти двояко: з одного боку,
приріст споживчого попиту стимулює інвестиційні витрати, а з другого —
падіння темпів зростання попиту на споживчі товари призводить до
загасання інвестиційного попиту.

Економічною наукою доведено, що для певного періоду часу можна знайти
таке поєднання процесів мультиплікації та акселерації, яке і забезпечить
незагасаюче зростання.

На взаємозв’язок процесів інвестування і споживання значний вплив мають
такі чинники, як очікування споживачів (покупців) і виробників
(продавців), тип ринкової конкуренції, сприятливість ринкової
кон’юнктури, фаза економічного циклу тощо. Крім суто економічних явищ та
процесів, існують безліч соціальних, політичних, морально-психологічних,
демографічних, природних та інших аспектів, дія яких позначається на
особливостях руху складових національного доходу. Все це, врешті-решт,
відбивається на темпах економічного зростання, стабільності
макроекономічної рівноваги. Наприклад, у західній економічній думці
широко відома модель зростання Солоу, що виявляє механізм впливу
заощаджень, збільшення населення і зростання науково-технічного прогресу
на рівень життя та його динаміку. «Золоте правило» моделі зростання
Солоу визначає оптимальну норму заощаджень, за якою встановлюється стан
стійкого зростання економіки з максимальним рівнем споживання на кожного
робітника, або максимальний рівень споживання на ефективну одиницю
робочої сили.

Це свідчить про те, що на сучасні макроекономічні процеси значно
впливають взаємопереплетені соціально-економічні, техніко-організаційні,
природно-демографічні, морально-психологічні та політичні аспекти.

2. Вплив державних витрат на сукупний попит.

Акумульовані за рахунок податків кошти в державному бюджеті відтак
спрямовуються на різноманітні цілі, що дає підставу виділити категорію
“державні витрати”.

Державні виграти — відносини власності (привласнення) між державою і
юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини
національного доходу.

Їх виникнення зумовлено появою держави, виконання нею різноманітних
функцій.

Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних
державою функцій. Якщо в середині минулого століття державні витрати
спрямовувалася на утримання державного апарату й військові цілі, а
соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. на перше
місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони
здоров’я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Це зумовлено якісно
новою і роллю особистого фактора в сучасному виробництві (значення
освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників),
неспроможністю ринкових важелів забезпечити загальнонаціональний
розвиток освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист
населення, переважанням загальнолюдських і цінностей у ціннісних
орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні
цілі Друге місце в структурі державних витрат посідають витрати на
економічні цілі — житлове будівництво і його реконструкцію, розробку
природних ресурсів й охорону навколишнього середовища, сільське
господарство, транспорт, науку, зв’язок, державне регулювання і
прогнозування економіки та ін. На третьому місці в структурі державних
витрат — витрати на військові цілі. Їх поділяють на прямі й непрямі. До
прямих належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До
непрямих — частина витрат на космічні дослідження, військову допомогу
іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війни і тощо. Наступна за
величиною стаття державних витрат — витрати на обслуговування державного
боргу. Частина коштів з державного бюджету спрямовується на утримання
державного апарату влади, посольств, консульств, оплати внесків до
міжнародних організацій тощо. У ході аналізу встановлено, що зміни рівня
цін так змінюють рівень видатків вітчизняних споживачів, фірм, уряду та
іноземних покупців, що можна прогнозувати і зміни обсягу реального ВВП.
Тобто зростання рівня цін, за інших рівних умов, зменшує величину попиту
на реальний ВВП; зниження рівня цін збільшує величину попиту на реальний
ВВП. Ця залежність зображається на графіку як рух по стабільній кривій
сукупного попиту. Проте, якщо одна або декілька з цих “інших умов”
змінюються, крива сукупного попиту переміститься. Ми називаємо ці “інші
умови” визначниками сукупного попиту; вони “визначають” розміщення
кривої сукупного попиту. Визначники сукупного попиту – чинники, що
переміщують криву сукупного попиту: зміни видатків споживачів(багатство
споживачів, сподівання споживачів, заборгованість споживачів, податки);
зміни інвестиційних видатків(процентні ставки, сподівання прибутків від
інвестиційних проектів, податки на бізнес, технології, рівень
надлишкових виробничих потужностей); зміни державних видатків; зміни
видатків на чистий експорт(національний дохід інших країн, обмінні
валютні курси).

Державні видатки. Бажання уряду купувати товари і послуги є третім
визначником сукупного попиту. Зростання урядових закупівель реального
обсягу продукції за кожного рівня цін збільшуватиме сукупний попит доти,
доки внаслідок цього не зміняться податкові надходження та процентні
ставки. Прикладом може бути рішення уряду розширити систему
автомагістралей, що сполучають різні регіони країни. Зменшення державних
видатків, наприклад, скорочення замовлень на озброєння, зменшить
сукупний попит.

Білет 20

1. Особливості циклічного характеру економічного зростання в сучасних
умовах

Економічне зростання переважно характеризує цілі економічні системи,
наприклад господарство країни, групи країн, тобто належить в основному
до макрорівня. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий
продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо. Вони
характеризують абсолютні результати господарської діяльності
макроекономічних об’єктів. Такі показники також необхідні для
зіставлення макроекономічних об’єктів, що мають різні якісні
характеристики, наприклад національних економік, які знаходяться на
різних рівнях розвитку, або суспільств, які відрізняються структурою
своїх продуктивних сил. Економічне зростання означає регулярне, стійке
розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке
виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і
виробленого продукту — товарів і послуг. При розгляді економічного
зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку
виробництва і поліпшення його структури. Механізм економічного зростання
розглядають у чистому вигляді, абстрагуючись від конкретних
соціально-економічних відносин виробництва. Економічне зростання
виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного
удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва.
Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та
інтенсивний — залежно від того, за рахунок чого досягається розширене
відтворення.

Екстенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на
основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні
попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це
розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів
і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично
незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов
продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання — це розширення виробництва на
основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні
організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці,
спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання
досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх
професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів
праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому
зростають продуктивність праці та її ефективність.

Кожне суспільство прагне до економічного зростання, повної зайнятості
населення та усталеного рівня цін поруч з іншими цілями, які важко або
неможливо виразити кількісно. Наприклад, протягом всієї історії США
простежується значне зростання економіки. Науково-технічний прогрес,
швидке зростання виробничих потужностей і життєвого рівня населення,
одного з найвищих у світі, є основними гранями динамічного розвитку
американської економіки. Однак, економічне зростання США упродовж
тривалого часу не було рівномірним і переривалося періодами економічної
нестабільності. Періоди швидкого економічного зростання інколи
затьмарювала інфляція. В інші періоди зростання поступалося місцем
спадові і депресії, тобто низькому рівню зайнятості і виробництва. У
певні періоди, зокрема у 70-ті роки та на початку 80-х років, США
зазнали одночасно зростання рівня цін та небувалого зростання
безробіття. Коротше кажучи, довгострокова тенденція до економічного
зростання переривалася і ускладнювалася безробіттям та інфляцією.

Термін економічний цикл стосується періодичних піднесень і падінь рівня
економічної активності протягом декількох років. Окремі економічні цикли
істотно відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю.
Проте всі вони містять однакові фази, які різні економісти називають
по-різному. На графіку показано традиційний діловий цикл.

Час

1. Вершина. Почнемо наше пояснення з вершини, або піку циклу, в якому
ділова активність досягає тимчасового максимуму, такого, як показано на
графіку 8-2. У цій фазі циклу в економіці досягається повна зайнятість і
виробництво працю» на повну або майже повну потужність, а рівень цін, як
правило, зростає.

2. Спад. За піком настає фаза спаду, період, в якому загальний обсяг
виробництва, доходи та зайнятість зменшуються. Спад фіксується тоді,
коли реальний ВВП знижується не менше шести місяців підряд. Таке падіння
зумовлене звуженням ділової активності в багатьох секторах економіки.
Оскільки багато цін є негнучкими і втратили властивість знижуватися, то
рівень цін може знизитися тільки тоді, коли спад серйозний і тривалий,
тобто якщо виникає депресія.

3. Дно. Найнижча точка спаду, або депресії, називається дном. В ній
виробництво і зайнятість досягли найнижчого рівня. Ця фаза може тривати
коротко, але може бути й досить довгою.

4. Піднесення. У фазі піднесення обсяг виробництва зростає, а зайнятість
прямує до повної зайнятості. В міру того, як піднесення набирає силу,
рівень цін може почати зростати ще до того, як досягнуто повної
зайнятості і повного використання виробничих потужностей.

Незважаючи на спільні для всіх циклів фази, окремі ділові цикли суттєво
відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю. Тому деякі
економісти говорять не про цикли, а про економічні коливання, бо цикли,
на відміну від коливань, мають певну періодичність. У різний час
економісти пропонували немало теорій для пояснення коливань ділової
активності. Одні економісти твердять, що такі важливі нововведення як
залізниці, автомобілі або синтетичні волокна справили величезний вплив
на інвестиційні й споживчі видатки, а отже, на виробництво, зайнятість і
рівень цін. Проте такі важливі нововведення відбуваються нерегулярно і
тим самим зумовлюють нестабільність економічної системи. Інші економісти
пояснюють економічні цикли політичними і випадковими подіями. Є
економісти, які розглядають цикл як чисто монетарне явище. Коли уряд
випускає надто багато грошей, виникає інфляційний бум; порівняно
невелика кількість грошей прискорює падіння виробництва і зростання
безробіття .

Не всі коливання ділової активності зумовлені діловими циклами. В
економіці існують сезонні коливання ділової активності. Різке збільшення
закупівель перед Різдвом і Великоднем спричиняє значні щорічні коливання
в темпах ділової активності, особливо у роздрібній торгівлі. Сільське
господарство, автомобільна промисловість і будівництво деякою мірою
також підпадають під сезонні коливання. Ділова активність також залежить
від довгострокової тенденції в економіці, тобто від підвищення або
зниження економічної активності у тривалому періоді, наприклад, 25, 50
або 100 років. Довгостроковою тенденцією американської економіки є
значне її зростання . Важливо зазначити, що для економічного циклу
характерні коливання ділової активності при наявності довгострокової
тенденції до економічного зростання.

2) Мультиплікатор державних витрат

Зростання державних витрат призводить до збільшення обсягу ЧВП, а отже,
і ВВП. Скорочення цих витрат, навпаки, зменшує рівноважний обсяг ЧВП.
Графічно це можна представити як рушення точки макрорівноваги по
бісектрисі: в першому випадку вона переміщається вгору, у другому
вниз. Виникає, питання: в якій мірі відбувається таке збільшення або
зменшення обсягу ЧВП або ВВП?

Оскільки державні витрати в принципі нічим не відрізняються по своїй дії
від інших видів сукупних витрат, наприклад, від інвестицій, остільки до
них в повній мірі відносяться всі міркування, які ми вели раніше про
мультиплікатор інвестицій. Це означає, що державні витрати на закупівлю
товарів і послуг володіють мультиплікаційним, або розмножувальним,
ефектом. Але щоб відрізняти мультиплікатор державних витрат від
інвестиційного, ми визначимо перший тією ж буквою, але додамо індекс м.
Тоді аналогічно ми можемо визначити цей мультиплікатор як відношення
приросту ЧВП до приросту державних витрат (ДВ):

Оскільки валовий внутрішній продукт відрізняється від чистого
урахуванням витрат на амортизацію, для нього відповідний мультиплікатор
визначається як приріст ВВП по відношенню до державних витрат:

З цих формул слідує:

Графічно мультиплікаційний ефект можна представити у вигляді збільшення
розмірів ЧВП або ВВП при зсуві вгору прямої сукупних витрат на
споживання, інвестиції і державну закупівлю. Припустимо, що
макрорівновага встановлюється в точці перетину цієї прямої з бісектрисою
в точці Е. Тоді мультиплікатор державних витрат діє анологічно до
мультиплікатора інвестицій. Тому його можна визначити по аналогії з
ним:

Кг=1:ГСЗ

У нашому випадку ми прийняли ГСС(гранична схильність до споживання), що
дорівнює 3/4, звідки визначили мультиплікатор

Знаємо, що ГСС + ГСЗ = 1. Звідси випливає, що Кг=1:(1-ГСС).

Білет 21.2

Валютний ринок – це система фінансово-економічних відносин, пов’язаних
зі здійсненням операцій купівлі-продажу (обміну) чужоземних валют і
платіжних документів у чужоземних валютах. Валютний ринок – це збірне
поняття, що охоплює значну кількість окремих локальних ринків у певних
регіонах, центрах міжнародної торгівлі і валютно-фінансових зв’язків,
зокрема на міжнародних валютних біржах.

На валютних ринках здійснюється широке коло операцій щодо
зовнішньоторговельних розрахунків, страхування валютних ризиків,
диверсифікації валютних резервів, переміщення валютної ліквідності тощо.

За своїм режимом валютні ринки поділяються на вільні (без валютних
обмежень) та обмежені, коли валютні операції дозволяються уповноваженими
органами або здійснюються за офіційним валютним курсом.

Валютні ринки представлені сукупністю банків, бірж і фінансових
компаній, які здійснюють валютні операції. Найбільші міжнародні валютні
ринки функціонують у Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні,
Сінгапурі, Сянгані (Гонконзі), Бахрейні, Цюриху.

Біржова торгівля валютою – це торгівля за посередництвом бірж. Біржа тут
виступає установою, призначеною для систематичних операцій з
купівлі-продажу. Торгівля валютою відбувається на валютних біржах.

Валютна біржа – це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий
ринок, на якому реалізують угоди щодо купівлі-продажу чужоземних валют і
формуються курси цих валют за фактичним співвідношенням попиту і
пропозиції. Покупцями та продавцями на валютних біржах є переважно
банки, що здійснюють угоди за свій рахунок або за дорученням своїх
клієнтів.

Валютні біржі здебільшого не мають самостійного місця функціонування і
діють при фондових і товарних біржах.

Валютні біржі можуть здійснювати такі операції:

укладати угоди зі своїми членами та організовувати двосторонні угоди між
ними на купівлю і продаж чужоземної валюти за ринковим курсом;

визначати поточний ринковий курс чужоземної валюти щодо національної;

організовувати операції центрального банку з метою підтримки ринкового
курсу національної валюти.

Білет 22

1 Довгі хвилі. Еволюція теоретичних уявлень про їх природу

Довгострокові циклічні коливання в економіці були виявлені вченими
економістами ще у другій половині XIX ст. Англійський економіст У. С.
Джевонс у 1879 р. опублікував статистичний аналіз, в якому була
обґрунтована наявність поряд із середніми та короткостроковими циклами
довготривалих коливань ділової активності. Про існування довготривалих
циклів писали в своїх роботах М. І. Туган-Барановський, К. Каутський, В.
Парето та ін. Створення наукової теорії д.хв. пов’язане з ім’ям
російського вченого М. Д. Кондратьєва, який на початку 20-х років XX ст.
опублікував ряд важливих теоретичних досліджень з цієї проблеми. У
наступні роки теорія д.хв. отримала своє продовження в роботах таких
видатних учених, як Й. Шумпетер, С. Кузнець, К Кларк, П. Самуельсон, П.
Боккаро, Л. Фонтвейєн, Т. Кучинський.

Найважливішою в теорії д.хв. є проблема наукового , обгрунтування їхньої
матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з
них виходять з того, що довготривалі цикли відбуваються під впливом
зовнішніх факторів розвитку. У. С. Джевонс, наприклад, пов’язував
формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни
плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а
вже через це — на чергування фаз у підприємницькій діяльності. На
протилежність такому підходу у теорії М. Д. Кондратьєва довготривалі
цикли зумовлені внутрішніми факторами економічного зростання. Вони
безпосередньо пов’язуються з циклічністю в розвитку виробничих сил
суспільства, насамперед з їхньою найреволюційнішою частиною — засобами
праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який
вважав, що головну роль у механізмі довгих циклів відіграють хвилі
технічних нововведень і відповідні зміни інноваційної активності
підприємців.

Матеріальну основу д.хв. становить структурне оновлення технологічного
способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше,
еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології;
по-друге, революційне, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації
наукових знань. Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одний.

У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку — низхідну
і висхідну хвилі, або фази. Низхідна фаза великого циклу — період зміни
базисних технологій і технологічних структур виробничої системи
суспільства — триває 20—25 років. У цей час відбуваються гострі
економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний
пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були
накопичені попереднім розвитком. Висхідна фаза великого циклу — період
тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку
суспільства. Він триває від 25 до 30 років. У цей час не виключені й
циклічні кризи, пов’язані з оновленням виробничих фондів.

Період “високого піднесення” — це період масового розповсюдження нових
технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових
галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для
отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у
виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати. У той
самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в
народному господарстві починають нагромаджуватися й протидіючі
тенденції. Зростає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються
відсоткові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже неможливо
розв’язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва.
Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази
великого циклу.

Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозування
економічної структури суспільства теорія д.хв. дає змогу виявити також
фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної
системи. Взаємозалежність між зміною базисних технологій (великих
циклів) і глибинною перебудовою виробничих відносин, наприклад
підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному
циклу (довгій хвилі) відповідає домонополістичне підприємництво,
засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій
хвилі — монополістичне підприємництво з ринково-конкурентним
господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі
— період державно-монополістичного підприємництва з
державно-монополістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.

Урахування об’єктивної взаємозумовленості довгих циклів у розвитку
технологічного способу виробництва і відповідного оновлення економічної
структури суспільства дає можливість наукового обгрунтування сучасного
етапу підприємницького виробництва. Його початок припадає на другу
половину 70-х років. У економічній літературі його називають
транснаціональним. Основою структурної перебудови виробничої бази
транснаціонального капіталу є новий цикл науково-технічної революції,
який почався наприкінці 70-х років. Цей цикл грунтується на широкій
інтернаціоналізації структури відтворення, розвитку ресурсозберігаючих
технологій, електронній автоматиці, біотехнології, інформатиці. За
прогнозами вчених, він триватиме до другого десятиліття цього століття.
Вважається, що нинішній цикл завершить індустріальний тип розвитку
загальноісторичного процесу. На зміну йому прийде постіндустріальна
цивілізація. Цим визначається особлива складність (суперечливість)
сучасної виробничої структури економічно розвинутих країн. Вона має
перехідні від індустріальної до постіндустріальної структурні
характеристики.

Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так
і країнам командно-адміністративної системи. На відміну від промислово
розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори д.хв. виявилися в
середині 70-х — на початку 80-х років, часові межі в країнах
командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття.
Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку
техніки і технології.

2 Фіскальна політика інакше називається бюджетно-податковою політикою і
являє собою заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості
та на виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни:

Державних видатків.

Податкової політики.

Підходів до формування державного бюджету в цілому.

Розглянемо елементи фіскальної політики і їх вплив на економічне життя
окремо.

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави.
За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних
благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними
платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по
безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його
структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри
приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри
приватного і суспільного споживання ВВП. Сукупні державні видатки є
складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний
попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків
шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє
скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики
економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення
ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат
має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на
субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в
економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А
скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення
пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття. Оскільки державні
видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів,
зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової
макроекономічної політики.

Податкова політика. Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок
податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що
сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому
законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що
утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками
розуміють всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі
відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до
державного пенсійного фонду).

Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних
аґентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування,
вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися
по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних
витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призводить до
їхнього скорочення.

Зміна податкової політики – це зміна рівня оподаткування. Залежність
доходів держави від рівня податків описується кривою Лаффера. У
відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових
надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу
(ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує
податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т
супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але
подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної
ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних
доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення
ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових
надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100%
означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь
одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна
діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає “тіньовою”, а
держава залишається без доходів. Такий механізм впливу податкової
політики як елемента фіскальної політики на функціонування економіки.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються
державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових
ресурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну
справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в
стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення
державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного
попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулювальною
бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах
інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок
циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної
політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних
витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на
сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту
внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж
однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов’язано з тим,
що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, а
мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор.

Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дискреційна
фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані
зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету.
Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної
протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в
період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного
бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в
період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

При недискреційній (автоматичній) фіскальній політиці бюджетний дефіцит
та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних
стабілізаторів економіки. Автоматичний (“вбудований”) стабілізатор —
механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без
проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є
прогресивна податкова система і трансфертні платежі, насамперед система
страхування по безробіттю. Зміна цих величин внаслідок циклічних
коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових
надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі
економічного спаду.

Білет 23

1 Сучасна економічна криза в Україні системна, хронічна і безпросвітна.
Це її найбільш характерні особливості.

Конкретніше:

Економічна криза пов’язана з політичною (відсутність при владі
компетентних осіб) і є наслідком неправильної економічної політики
держави у поєднанні з наслідками тоталітарного минулого.

Економічна криза стосується усіх сторін економічного життя (є
комплексною).

Одночасне існування безробіття й інфляції (стагфляція).

Невизначена структура власності (пріоритет на словах віддається
приватній, однак дійових механізмів роздержавлення немає, рівно як і
немає стимулів приватним власникам працювати чесно і відповідально
(податки)).

Не визначено податкові принципи (зараз розробляються два проекти
податкового законодавства). Чинне законодавство сприяє тінізації
економіки (сучасний рівень податків в Україні відповідає верхній частині
кривої Лаффера).

Економіка на 25% – 80% – тіньова економіка, що знижує надходження до
держбюджету, криміналізує економічне життя, не сприяє швидкому
економічному зростанню.

Неефективна законодавча база економічної діяльності.

Фінансова нестабільність, постійна грошова емісія.

Великий ступінь внутрішньої і зовнішньої заборгованості держави.

Падіння ділової активності в умовах безробіття (парадокс: є де робити, є
кому робити – а економіка – у кризі).

Для покращення ситуації треба:

Проведення чіткої, структурованої, виваженої, продуманої і активної
економічної політики.

Відмова від монополії держави в економіці.

Приватизація (створення власника, зацікавленого у виробництві).

Вдосконалення законодавчої бази економічної діяльності.

Вдосконалення податкового кодексу (його лібералізація).

Створення дійової ринкової інфраструктури.

Державна підтримка вітчизняного виробника.

Орієнтація виробництва на експорт (уможливить поєднання стабільних
темпів зростання і невисоких темпів інфляції).

Інвестиції в людський капітал.

Створення спеціальних (вільних) економічних зон і залучення на їх базі
(і не лише на їх базі) іноземних інвестицій (спільне інвестування).

Реструктуризація економіки і орієнтація її на соціальні потреби.

2 У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має
однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути
саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені
в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити
витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного
національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати
будуть менші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не
всі товари та послуги будуть реалізовані, внаслідок чого ціни впадуть,
але відбудеться і спад виробництва, бо для ряду товаровиробників воно
стане збитковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно
зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.

На практиці визначити необхідну кількість грошей, що мають бути в обігу,
дуже складно. Передусім це пов’язано з тим, що наведений вище
теоретичний підхід базується на діючих цінах, а ціни в свою чергу
залежать від кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей тісно пов’язана
з інфляцією, відправною ж точкою для аналізу пропозиції грошей служить
кількісна теорія грошей, що базується на рівнянні Фішера:

MV = PT,

де M – кількість грошей у обігу; V – швидкість обігу грошей, тобто
середня кількість разів, за яку грошова одиниця змінює власника протягом
певного періоду; P – середня ціна за відповідний період однієї грошової
операції; T – середня кількість грошових операцій за період.

Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:

MV = PY,

де P – середня ціна одиниці продукції (тобто це дефлятор сукупного
національного продукту); Y – кількість одиниць виготовленої за певний
період продукції (тобто це реальний сукупний національний продукт);
відповідно, PY – номінальний сукупний національний продукт.

Обидва рівняння показують прямий зв’язок між кількістю грошей, швидкістю
їх обігу та рівнем цін і дають підставу зробити важливий висновок:
збільшення пропозиції грошей, не забезпечене відповідним збільшенням
реального національного продукту, призводить до зростання рівня цін.

“Опорою” паперових грошей є спроможність держави підтримувати відносну
стабільність вартості грошей. Отже, забезпечення стійкості грошового
обігу – справа держави (це одне з положень кейнсіанців) в такій же мірі,
як і внутрішня справа економіки (теза класиків).

Таким чином, забезпечення стійкості грошового обігу – це підтримка
стабільної вартості грошей. Вона передбачає проведення ефективної
фіскальної політики і розумне регулювання грошової пропозиції. Задача
держави – слідкувати за тим, щоб за ту кількість грошей, що знаходиться
в економіці, можна було купити усі вироблені цією економікою товари і
послуги. Більша кількість грошей (їх додатковий випуск – емісія)
призводить до падіння купівельної спроможності грошей і до їх
знецінення. Для уникнення емісії держава може вдатися до тиску на ціни
(Р) при постійній пропозиції грошей (М): це особливо актуально для такої
нестабільної економіки як українська.

Білет24

1 Державне регулювання ринкової економіки має незначну історію. До 30-х
років 20 століття побутувала думка про саморегульованість ринкової
економіки. Пропагувався так званий принцип laissez faire, згідно з яким
держава не повинна втручатися в економічне життя, оскільки це лише
перешкоджає вільному саморегулюванню (в економіці нібито існує “невидима
рука”, яка скеровує усю систему в напрямі рівноваги). Вважалося, що
економіка завжди прямує до стану повної зайнятості, а виникаюче
безробіття може бути лише тимчасовим (доки економіка, виведена з
рівноваги, швидко не прийде у цей ідеальний стан), порушений рівноважний
рівень цін також швидко повертається у стан рівноваги, оскільки ціна
нібито має властивість еластичності в сторону пониження.

Одночасна тривала інфляція і безробіття 1929-1933 років (світова
економічна криза) довели неефективність і помилковість концепції laissez
faire. Класична економічна теорія не могла пояснити причин тривалої
кризи. Тоді у 1936 році Кейнс написав “Загальну теорію зайнятості,
відсотка і грошей”, якою започаткував так зване кейнсіанство, що
головним своїм принципом має державне регулювання економічного життя.
Книга Кейнса – критика класичних постулатів і перегляд основних положень
економічної теорії. Під впливом ідей Кейнса у 1935 році президент США
Рузвельт розпочав проведення “нового курсу”, покликаного вивести
економіку США з депресивного стану. Політика Рузвельта (державна
підтримка населення, субсидії, регулювання пропозиції грошей, іншого
виду державне втручання в економічне життя) спричинилася до відновлення
потужностей економіки США. З тих пір необхідність державного втручання в
економіку вже не підлягає сумніву і взята на озброєння усіма державами
світу.

В той же час інколи згадують про більш строкату історію державного
регулювання.

Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною
замкнутістю, слабкістю державної влади, не залишила визначних прикладів
державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання
в економіку яскраво виявилось лише за часів абсолютизму, переходу до
підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого
втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення
підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла
підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності.
Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з цього питання
став ремісничий регламент Людовіка IX 1229 р. у Франції. Згодом, широко
застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову
структуру ранньопідприємницької промисловості та торгівлі.

Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась
значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її
господарська функція зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної
системи.

Швидке усуспільнення, концентрація та централізація виробництва
наприкінці XIX — на початку XX ст. зумовили докорінну зміну економічної
ролі держави, господарські функції якої різко зросли. З того часу
держава — активний учасник суспільного процесу відтворення благ. Причини
цього вже вказувалися вище.

Елементами державного регулювання в ринковій економіці є:

Ведення статистики національної економіки на базі системи національних
рахунків (визначення ВВП і порівняння його рівня з рівнем попередніх
років).

Податкова функція і пов’язаний з нею перерозподіл (трансфертна функція)
надходжень до державного бюджету.

Забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, освіти, системи охорони
здоров’я, захисту довкілля, соціального забезпечення, оборони.

Встановлення цін на деякі види продукції (так звані державні ціни).

Контроль за дотриманням принципів добросовісної конкуренції, недопущення
монополізму (прийняття антитрестівського законодавства).

Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення
безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного
цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація
здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і
шляхів їх задоволення.

2. У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має
однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути
саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені
в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити
витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного
національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати
будуть менші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не
всі товари та послуги будуть реалізовані, внаслідок чого ціни впадуть,
але відбудеться і спад виробництва, бо для ряду товаровиробників воно
стане збитковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно
зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.

MV = PT,

Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:

MV = PY,

Інфляцією називають процес знецінення паперових грошей, що
супроводжується зростанням цін на товари та послуги. Інакше кажучи,
інфляція – це процес знецінення грошей у результаті перевищення
кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів
та послуг, тобто недотримання вимог закону фондового обігу. Інфляція
зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу
національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на
користь підприємств-монополістів (в тому числі й опігополістів) держави,
тіньової економіки та мафіозних структур.

Є декілька пояснень причин сучасної інфляції. Найбільш відомі з них
(теорії інфляції) – квантитативна та її продовження — монетаристська
теорія (вони стверджують, що причиною інфляції є збільшення кількості
грошей в обігу та швидкості цього обігу), кейнсіанська (причина інфляції
– збільшення сукупного попиту) та структурна теорії. Квантитативна
(монетаристська) та кейнсіанська теорії пояснюють інфляцію з позицій
зміни у сукупному попиті та звертають увагу лише на інфляцію в
короткостроковому періоді. Структурна ж теорія орієнтується на зміни в
сукупній пропозиції та вивчає інфляцію в довгостроковому періоді. З цієї
причини українськими економістами їй віддається перевага саме
структурній теорії, оскільки вона найбільше відповідає реаліям нашого
життя. Хоча насправді структурна теорія, розроблена в Скандинавії ще у
70-х роках, сьогодні вважається застарілою. Західний світ орієнтується
на монетаристську і кейнсіанську.

Розглянемо докладніше структурну теорію інфляції на прикладі України. Ця
теорія пояснює інфляцію незбалансованістю між структурою попиту та
структурою пропозиції. Україна успадкувала від радянського режиму вкрай
викривлену структуру сукупної пропозиції, найбільше у промисловості.
Через слабку мобільність ресурсів зміна структури пропозиції вимагає
довгого часу — десяток років щонайменше. Проте зміна структури сукупного
попиту може бути дуже швидкою, як це і сталося в українській економіці.
Від середини 80-х років неухильно зростав попит на продукцію зовсім
нерозвинутих сфери послуг і сфери виробництва предметів споживання. Це —
наслідок колись придушеного попиту на житло, одежу, електроніку тощо.
Відсутність збалансованості в Україні підсилювалася катастрофічним
зниженням виробництва, до якого насамперед спричинилися багатократне
підвищення цін на паливні та енергетичні ресурси і значне скорочення їх
надходжень із Росії. Важливим чинником був також розрив комерційних
зв’язків із різними підприємствами в інших республіках колишнього СРСР.

Якщо підсумувати положення усіх теорій інфляції, то основними причинами
інфляції можна вважати:

Дефіцит державного бюджету, для покриття якого випускають державні цінні
папери чи просто паперові гроші.

Високий рівень непродуктивних (особливо військових) витрат держави.

Товарний дефіцит, що призводить до відриву попиту від пропозиції і
відповідно – до зростання цін.

Монопольне становище окремих виробників, що дозволяє їм необгрунтовано
підвищувати ціни на свою продукцію.

Відрив зростання заробітної плати від зростання продуктивності праці
тощо.

Інфляція викликає розладнаність грошової системи, створює фінансове
напруження в країні і, як наслідок, призводить до підвищення вартості
життя, натуралізації процесів обміну, послаблює зацікавленість
працівників у результатах своєї праці. У період інфляції падає курс
національної валюти.

Білет 25

1. Класична економічна теорія заснована на таких принципах:

Пропозиція породжує попит.

Економіці властивий стан повної зайнятості, що є для неї нормою
(безробіття – тимчасове і короткострокове явище).

Держава лише ускладнює саморегульованість економіки, а тому не повинна
втручатися в економічне життя.

Однак світова економічна криза 1929 – 1933 років спростувала усі тези й
аргументи класиків (напротязі значного часу існували як високий рівень
інфляції, так і безробіття, загальна ділова активність знизилась
неймовірно). Відчувалося, що економіка в такому стані до саморегулювання
не здатна. В таких умовах з критикою класичної економічної теорії
виступив Джон Мейнард Кейнс, написавши у 1936 році свою легендарну
“Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей”. Ще у 1935 році під
впливом ідей Кейнса розпочав свій “новий курс” президент США Рузвельт,
оголосивши про початок державного регулювання економіки.

На основі емпіричних даних, отриманих у період “великої депресії”, Дж.
Кейнсу вдалося довести, що повна зайнятість у нерегульованій економіці
може виникнути лише випадково. Рівновага попиту і пропозиції, як
правило, не збігається з повною зайнятістю ресурсів.

Однією із причин такої розбіжності є невідповідність планів інвестицій
та заощаджень, які здійснюються різними економічними агентами з різних
мотивів.

У відповідності з класичною економічною теорією, основним фактором, який
визначає динаміку інвестицій та заощаджень, є процентна ставка: якщо
вона підвищується, то домогосподарства починають відносно більше
зберігати і менше споживати з кожної додаткової одиниці доходу.
Зростання заощаджень домогосподарств призводить до зменшення ціни
кредиту, що забезпечує збільшення інвестицій.

У відповідності з кейнсіанською економічною теорією, не ставка процента,
а величина використовуваного доходу домогосподарств є основним фактором,
який визначає динаміку споживання і заощаджень. При цьому заощаджується
та частина доходу, яка залишається після здійснення всіх споживчих
витрат. Вплив процентної ставки є другорядним, оскільки вона відіграє
досить незначну роль стосовно визначення обсягів споживання та
заощаджень. В той же час динаміка інвестицій визначається перш за все
динамікою процентних ставок, що знаходить відображення у відповідних
функціях споживання, заощаджень та інвестицій.

Циклічне безробіття, яке має примусовий, а не добровільний характер, є,
за Кейнсом, економічною закономірністю. Для того щоб уникнути значних
втрат від спаду виробництва, необхідно проводити активну державну
політику по стабілізації сукупного попиту, яку кейнсіанці пропонують
здійснювати за допомогою змін величин державних витрат, податків та
грошової пропозиції.

Модель, що ілюструє напрямки проведення стабілізації сукупного попиту,
називається кейнсіанським хрестом (дві криві (сукупний попит і сукупна
пропозиція), що перетинаються, одна з них (сукупна пропозиція) – під
кутом 45 град. до осі абсцис). Сукупний попит у моделі представлено
плановими витратами — сумою, яку домогосподарства, фірми і держава мають
намір витратити на закупівлю товарів та оплату послуг. Сукупна
пропозиція (AS) представлена фактичними витратами. Фактичні (реальні)
витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати
незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси в умовах
неочікуваних змін у рівні продаж. І планові, і фактичні витрати в
кейнсіанській моделі рівноваги є функцією від доходу і не залежать від
рівня цін, який залишається фіксованим.

Щодо впливу державних заходів на економічне життя, то вони такі.

Зростання державних витрат призводить до більшого зростання доходу у
порівнянні з попереднім імпульсом (існує так зване поняття
мультиплікатора державних витрат, воно показує, у скільки разів зростає
доход при збільшенні державних витрат на одну одиницю). Зростання
державних витрат збільшує доход, а це збільшує рівень споживання, що, в
свою чергу, сприяє подальшому зростанню доходу і, відповідно, подальшому
збільшенню рівня споживання, і так далі.

Зменшення податків відразу збільшить використовуваний доход на величину
податку і, відповідно, споживання — на величину, що рівна добутку
граничної схильності до споживання на податок. При будь-якому заданому
рівні доходу планові витрати тепер зростуть. Подібно до збільшення
державних витрат, зменшення податків також створює мультиплікативний
ефект на доход (поняття податкового мультиплікатора).

Використовуючи модель кейнсіанського хреста, варто пам’ятати, що:

Якщо державні витрати і податкові надходження зростають на одну й ту ж
величину, то й рівноважний рівень виробництва зростає на ту саму
величину. В цьому випадку кажуть про мультиплікатор збалансованого
бюджету, який завжди дорівнює одиниці.

Мультиплікативний ефект від скорочення податків слабший, ніж при
збільшенні державних витрат. Таким є наслідок сильнішого впливу
державних витрат на величину доходу і споживання у порівнянні із зміною
податків. Ця різниця визначальна при виборі інструментів
бюджетно-податкової політики.

2. Міжнародні кредитні відносини – це економічні відносини наддержавного
виду (тобто вони охоплюють багато країн чи міжнародних організацій),
засновані на наданні позик одним державам (міжнародним організаціям)
іншими.

Головним об’єктом діяльності у міжнародних кредитних відносинах виступає
сам міжнародний кредит – позика. Міжнародний кредит — це рух і
функціонування позичкового капіталу між країнами. Міжнародний кредит –
це кредит, що надається державою, банком, іншою юридичною або фізичною
особою однієї країни іншій країні, а також банкові, юридичній або
фізичній особі іншої країни на певний термін на умовах повернення та
сплати процентів. Кредиторами і позичальниками можуть також виступати
міжнародні організації, регіональні об’єднання держав, асоціації
виробників та експортерів товарів.

Залежно від термінів користування кредитом міжнародні кредити
поділяються на короткотермінові (до одного року), середньотермінові
(1-5, а в деяких країнах і більше років) та довготермінові (понад
терміни користування середньотерміновими кредитами).

За призначенням міжнародні кредити поділяються на комерційні
(безпосередньо пов’язані із зовнішньою торгівлею та послугами),
фінансові (валюту можна використовувати на будь-які потреби, зокрема –
на погашення заборгованості, купівлю цінних паперів, інвестиції) та
проміжні (призначені для змішаних форм вивезення капіталу, товарів,
послуг).

Залежно від техніки надання розрізняють кредити наявними грішми (їх
часто називають готівковими, хоч валюту з одного банківського рахунку на
інший перераховують безготівковим способом), акцептні (у формі акцепту
векселя імпортером чи банком), а також консорціумні кредити у формі
депозитних сертифікатів, облігаційних позик тощо.

Міжнародні кредитні відносини відіграють важливу роль у сучасному світі,
оскільки дуже часто використовуються як механізм реального
політико-економічного впливу країни-кредитора на країну-боржника;
країні-отримувачу дозволяє швидко і у великих обсягах залучити потрібний
для розвитку капітал; країні (міжнародній організації) дає можливість
значно заробити на наданні позик (проценти від великих сум є сумами
великими).

Щодо міжнародного ринку позичкового капіталу, то ним є система ринкових
відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл позикових капіталів
між країнами. Міжнародний ринок позичкового капіталу охоплює такі
сектори:

Світовий грошовий ринок (здійснюються банківські операції терміном від
одного дня до одного року).

Ринок євровалют.

Ринок єврокредитів.

Світовий фінансовий ринок (здійснюється емісія та розміщення цінних
паперів терміном на 7 – 15 років.

Найпоширенішими формами міжнародного кредиту є:

Лізинг (довготермінова оренда машин, обладнання, споруд виробничого
призначення; є способом фінансування інвестицій і активізації збуту).

Факторинг (придбання права вимоги щодо виплат за фінансовими
зобов’язаннями, скупленими в різних суб’єктів).

Кредити за компенсаційними угодами.

Операції на міжнародних ринках позичкових капіталів оформлюють
векселями, банківськими акцептами, депозитними сертифікатами,
облігаціями, кредитними гарантіями.

Білет 31

1. Фінансовий ринок—це специфічна сфера економічних відносин, де
відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Вона характерна лише
для розвиненої ринкової економіки і включає: ринок капіталів
(інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цінних паперів. Такий ринок
формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й
обслуговує оборот платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У
розвиненому конкурентному середовищі він створює гнучкий механізм
мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпечення
фінансування витрат підприємств і організацій, істотного розширення
можливостей вишукування необхідних фінансових ресурсів для виробничого і
соціального розвитку.

Ринок капіталів (інвестиційний ринок) здійснює інвестиції, тобто
вкладення капіталу у виробничу і невиробничу сфери економіки,
забезпечуючи загальний розвиток їх.

Інвестиційний ринок активно впливає на інші ринки, в тому числі на ринок
предметів споживання і послуг. Оскільки конкуренція стимулює активне
впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей
товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових
інвестицій. Важливим джерелом їх є кредит, який надається у вигляді
позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку—кредитний
ринок.

Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і
позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.
Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства,
організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також
фізичні особи (громадяни). Залежно від суб’єктів і змісту відносин
розрізняють: взаємний кредит, тобто кредитні відносини між
підприємствами, фізичними особами і небанківськими закладами; різновидом
взаємного кредиту є комерційний кредит у товарній формі, що надається
постачальником покупцеві; банківський кредит надається банками, як
правило, у грошовій формі; при державному кредиті кредитором виступає
держава; кредит на цілі споживання може надаватися у формі взаємного
(комерційного) і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи.
Позикоодержувачі залежно від величини позики, строку, на який вона
береться, попиту і пропозиції кредитів, рівня інфляції та інших
економічних факторів сплачують кредиторам певний процент.

Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язань державної
скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим
продовженням кредитного ринку, з яким він взаємодіє, а й має багато
особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання
відносин між усіма його учасниками. Цінні папери — це грошові документи,
які визначають взаємовідносини між суб’єктами, що їх випустили, і тими,
хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів
або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав,
передбачених цими документами, особам, що є власниками їх. Акція
свідчить, що її власник став одним з співвласників підприємства і має
права на отримання певної частки прибутку, який називається дивідендом,
на управління підприємством, а також на участь у розподілі майна при
ліквідації акціонерного підприємства. Акції випускаються на пред’явника
та іменні. Кожна акція має номінальну вартість, а у випадку вільного
обігу на ринку цінних паперів — і ринковий курс. Останній залежить від
кількості акцій, розміру дивідентних виплат та позичкового процента.
Власник облігації є кредитором одного з суб’єктів господарювання, за що
отримує певний фіксований процент. Засоби, які вкладені в акції, можуть
бути компенсовані лише через продаж їх на фондовій біржі за курсом, а
облігації — через передбачений час відшкодовуються за номінальною
вартістю. Зобов’язання державної скарбниці засвідчують, що їхній власник
вніс кошти в бюджет, що дає йому право на отримання фінансового доходу
протягом усього строку володіння цими цінними паперами. Вони бувають
коротко-, середньо- і довгострокові (від кількох місяців до одного року,
5 і 25 років). Держава здійснює за ними щорічно виплати за купонами, а
також за тиражними погашеннями шляхом викупу. Ощадні сертифікати — це
письмове свідоцтво кредитної установи про депонування коштів, яке дає
право на отримання через визначений строк депозиту і процентів за ним.
Вексель—грошове зобов’язання, яке має бути сплачене боржником його
власнику. Конвертовані облігації та привільовані акції—цінні папери, які
інвестор може обміняти на певну кількість звичайних акцій того самого
емітента. З погляду покупця перевагами таких активів є поєднання
гарантованого процентного (купонного) доходу і погашення основної суми з
можливістю виграшу від приросту курсової вартості звичайних акцій. Для
емітента випуск конвертованих облігацій — засіб розміщення додаткових
акцій за цінами, вищими за їхню поточну ринкову вартість.

Ринок цінних паперів складається з двох частин — первинного і вторинного
ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у
обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це
відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають
фондовим ринком. Зворотні зв’язки виявляються у впливі коливань розмірів
акціонерного капіталу на переливання капіталу в інші галузі,
фінансування підприємств тощо.

2. Світове, або всесвітнє, господарство – сукупність національних
економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв’язків, що виходять за
територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.
Міжнародні економічні відносини – система господарських відносин між
різними країнами світу. Важливішими елементами цієї системи є міжнародне
науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу,
міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні
валютні відносини. МЕВ — це сукупність міжнародних економічних зв’язків,
що формуються під впливом розвитку продуктивних сил, рівнем зрілості
виробничих відносин, економічного устрою, економічної політики,
політичної орієнтації країн та інших чинників.

„

?x?

?????????I? ?

„

‘IO6

????$??$???????I? ?????????I? ?

?????????I

?P?

?????????I???????????

?<?

„

„]„

„

„]„

gd?hI

„

]„

„

„]„

?????????I??

Z?ZeeeeeeeeeeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUeUe

„

]„

„

„]„

„

„]„

„

„]„

gd?hI

„

]„

?????????I? ?

„

„]„

„

„]„

„

„]„

„

„]„

gd?hI

„

]„

gd?hI

„

„]„

gd?hI

„

]„

„

„]„

-потреби еволюції продуктивних сил втілюються у світових господарських
відносинах. Натурально-матеріальний зміст МЕВ (частка товарів,
капіталів, послуг, робочої сили, що здійснюють обіг поза національними
рамками, валютні зв’язки, науково-технічний обмін тощо) відбивається у
міжнародних виробничих відносинах усіх чотирьох фаз (виробництво,
розподіл, обмін і споживання) єдиного процесу відтворення.

МЕВ мають два аспекти: 1) кількісну характеристику, яка віддзеркалюється
у показниках об’єктів зовнішньої торгівлі, іноземних інвестицій, курсів
валют тощо. 2) це якісна характеристика, яка відбивається в
соціально-економічній природі зовнішньоекономічних зв’язків як
міжнародних виробничих відносин.

4 різновиди МЕВ: між країнами з розвиненими ринковими відносинами; між
країнами, що розвиваються, та між країнами з перехідною економікою,
перехідні МЕВ (між першими 3ма рівнями).

МЕВ- 3 рівні: Макрорівень – міждержавні економічні відносини, які
визначають і забезпечують в сьогоднішньому світі загальні умови розвитку
МЕВ на всіх рівнях. Мeторівень —економічні зв’язки між регіонами,
містами тощо окремих країн та на міжгалузевому рівні. Мікрорівень –
зовнішньоекономічна діяльність підприємств, фірм. При цьому важливим
суб’єктом МЕВ стали транснаціональні корпорації (ТНК), що поєднують у
своїй діяльності завдяки їхній організаційно-економічній структурі усі
рівні МЕВ. Нині у світі існує понад 40 тис. ТНК, діяльність яких охоплює
переважну частину світової економіки.

Функціонування світового господарства відтінює дві основні тенденції: а)
цілісності світових економічних відносин; б) їх суперечливості.

Тенденція цілісності світових економічних відносин гостро ставить
питання трансформації МЕВ, які не можуть надалі функціонувати на
нерівноправній основі. Об’єктивною основою цілісності світового
господарства є загальнолюдські інтереси, в яких виділяють основний
цивілізаційний економічний інтерес — збереження і стабільність земної
цивілізації на грунті соціально-економічного прогресу. Є потреба в
міжнародному регулюванні світових господарських зв’язків.

Формування і розвиток інтересів і потреб суперечливі і трактуються
різними країнами неоднаково. Виробити загальну платформу, яка була б
прийнятною для всіх учасників міжнародного економічного співробітництва,
непросто. Проте завдання розробки концептуальної програми розвитку
світових господарських зв’язків як одного з імперативів взаємозалежності
держав дуже важливе. Так, для України особливо цінним є досвід взаємного
пов’язування інтересів, накопичений іншими країнами, оскільки цей досвід
грунтується на терені політико-економічних інструментаріїв, а не на
терені директивно-командних методів.

Однією з причин трансформації МЕВ є потреба у принципово новому
механізмі функціонування світового господарства, зумовлена розвитком
міжнародного поділу праці (МПП). Все більшу роль відіграватиме
міжнародне виробництво з його спеціалізацією. Всі країни зацікавлені,але
різні стартові можливості для МПП (відсталість)

Отже, об’єктивна необхідність трансформації МЕВ полягає в цілісності
світового господарства, що зростає, виявленні спорідненості економічних
інтересів країн, реалізації потреби в новому механізмі функціонування
світових економічних відносин, новій структурі МПП, розширенні сфери дії
загальних економічних законів.

Специфіка України в цьому відношенні полягає в тому, що розвій
демократичних процесів на початковому етапі державотворення потребує
належної національної відособленості, тоді як розвиток ринкових відносин
потребує економічної інтеграції, об’єктивно відкидає національну
замкненість.

Нині модель двосистемного антагонізму на рівні світових зв’язків вже
зруйновано, тому реальні можливості трансформації МЕВ пов’язують не із
змаганням двох систем, а з новими методами господарювання, перехідними
типами і формами, що становлять внутрішню тканину світового
господарства. Сутність проблеми трансформації МЕВ у світовому
господарстві полягає в пошуках форм і методів (економічних, політичних,
дипломатичних) розв’язання суперечності між сучасним характером цих
відносин і обставинами в світі, що змінилися внаслідок прискорення
тенденції до глобалізації економіки, переміщення акцентів з ідеологічних
конструкцій на економічні важелі формування нових моделей людської
діяльності, творення більш високої якості життя. Добре відомі процеси,
які посилюють глобальний характер економіки: зростання частки частини
національного доходу, що реалізується на зовнішньому ринку; міжнародна
спеціалізація і кооперування виробництва; поширення досягнень
науково-технічного прогресу; розвиток фінансових ринків тощо. Характер
МЕВ – проблема трансформації традиційних відносин “панування і
підкорення” до стратегічних, заснованих на “розподіленій
відповідальності”.

На VI спеціальній сесії Генеральної Асамблеї 00Н (1974 р.) країни, що
розвиваються, висунули програму нового міжнародного економічного порядку
(НМЕП). На основі політичного регулювання світових господарських
зв’язків на міждержавному рівні передбачалось встановлення економічно
обгрунтованого співвідношення цін на сировину, продовольчі товари і
промислові вироби, упорядкування валютно-фінансових відносин та інші
заходи, спрямовані проти панівного становища транснаціонального капіталу
в системі МЕВ.

З середини 80-х років набувають розвитку концепція і програма створення
системи міжнародної економічної безпеки (МЕБ) у рамках всеохоплюючої
системи міжнародної безпеки. Перевага концепції МЕБ – у відмові від
зайвої ідеологізації й політизації МЕВ. Створення системи МЕБ є цільовою
функцією трансформації МЕВ, а встановлення НМЕП — одним з елементів
системи МЕБ.

Нерівномірність розвитку складових світового господарства зумовлює
багатоукладність його економічного організму. Трансформацію МЕВ
пов’язують з розширенням та поглибленням економічного співробітництва
між країнами в таких основних напрямах: 1) розвиток стратегічних,
виробничо-інвестиційних зв’язків через кооперацію виробництва, обмін
сучасною технологією та організацію спільних досліджень НДЕКР, створення
спільних підприємств і господарських організацій; 2) розвиток
традиційних зв’язків через сферу обігу, розширення
торговельно-економічного співробітництва на компенсаційній основі,
розвиток співробітництва в галузі кредитних відносин.

Національні інтереси окремих країн та інтереси розвитку світового
господарства утворюють єдину ієрархічну систему “національні інтереси —
інтереси світового господарства”, де національні інтереси залишаються
визначальним елементом. Кожна країна намагається використати переваги
МПП передусім для забезпечення власних національних інтересів. Проте
національна економічна політика будь-якої держави не повинна залишатися
виключно національною, вона має враховувати своє місце в системі
“національні інтереси — інтереси світового господарства.

НМЕП: 1)спрямована на подолання багатьох елементів нерівноправності в
міжнародній економічній системі, які склалися ще в колоніальну епоху, 2)
містить вимоги певного упорядкування світових господарських зв’язків,
ліквідації дискримінаційних обмежень, міжнародного регулювання окремих
секторів світового господарського життя. Проте є недоліки: а) не може
претендувати на роль всеохоплюючої концепції кардинальної перебудови
світових господарських зв’язків, оскільки має на меті забезпечення
інтересів передусім країн, що розвиваються; сектори міжнародного
економічного спілкування, що безпосередньо не зачіпають ці країни, не
входять у програму НМЕП; б) саме тлумачення потреб країн, що
розвиваються, має здебільшого однобічний характер, що випливає з
надмірного перебільшення ролі зовнішніх факторів і відповідної
недооцінки важливості власних зусиль молодих держав; в) основні вимоги
НМЕП передбачають створення сприятливого, пільгового
зовнішньоекономічного режиму тільки для країн, що розвиваються, за
рахунок розвинених країн (вимоги перерозподілу на користь бідних країн
певної частини національного доходу багатих країн, теза про
зовнішньоторговельні та фінансові пільги, заклик до стабілізації цін на
сировину, яку вивозять країни, що розвиваються, на вигідному для них
рівні тощо); г) програма НМЕП непослідовна, вона не зачіпає
соціально-економічні аспекти світової господарської системи, а
передбачає її реорганізацію фактично на тих самих принципах, на яких
побудована сучасна система.

Перспективи реалізації трансформації МЕВ на основі МЕБ вбачаються в
різнобічному аналізі об’єктивних та суб’єктивних моментів, закріпленні
висновків аналізу в міжнародних правилах, нормах і гарантіях
прогресивного розвитку світових господарських зв’язків. Першочерговими
об’єктивними чинниками її є: 1) взаємозв’язок між інтеграційними
процесами та нерівномірністю економічного і політичного розвитку країн;
2) багатогранна міжнародна кооперація; 3) негативні зовнішньоекономічні
чинники, що впливають на національну економіку будь-якої країни
(специфічні особливості світових товарних ринків, які визначаються
об’єктивною дією кон’юнктурних коливань, закономірностями ціноутворення,
станом сфери фінансів і кредиту, системою взаємовідносин партнерів
тощо).

Необхідне вдосконалення міжнародно-правової системи економічного
співробітництва. Ця система містить: а) комплекс двосторонніх угод про
економічне, промислове і науково-технічне співробітництво, що виходять
за рамки традиційних договорів, оскільки передбачають розвиток
різноманітних форм економічних зв’язків і розраховані на тривалу
перспективу; б) довгострокові програми та спеціальні двосторонні угоди в
окремих конкретних сферах співробітництва (з питань захисту
навколишнього середовища, розвитку охорони здоров’я, використання
атомної енергії, Світового океану, модернізації сільського господарства,
транспорту тощо).

НЕБ окремо взятої країни і МЕБ в цілому нерозривно взаємопов’язані.
Важливою особливістю резолюції 00Н “Міжнародна економічна безпека” є те,
що проблеми оздоровлення МЕВ стосуються не окремих угрупувань країн, а
зачіпають усі складові світового господарства. Концепція МЕБ передбачає:
-виключення з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від
політики економічних блокад і санкцій, якщо це прямо не зазначено в
рекомендаціях світового співтовариства; -спільні пошуки шляхів
справедливого регулювання проблеми заборгованості; -встановлення НМЕП,
який гарантував би однакову економічну безпеку всіх держав; -розробку
принципів використання на благо світового співтовариства, передусім
країн, що розвиваються та переходять до ринку, частини коштів, які
звільняються внаслідок скорочення воєнних бюджетів; -об’єднання зусиль у
дослідженні й мирному використанні космосу, вирішенні глобальних
проблем, від яких залежить доля землян.

При обговоренні на Генеральній Асамблеї 00Н концепції МЕБ виявилося, що
економічні інтереси як окремих держав, так і цілих груп є досить
різними, нерідко протилежними. Досягнення консенсусу у вирішенні цієї
життєво важливої для всього людства проблеми в найближчому майбутньому
надзвичайно складне. Реалізація концепції МЕБ пов’язується з ефективним
використанням наявних міжнародних механізмів, пристосуванням їх до умов,
що постійно змінюються, створенням в разі потреби нових механізмів.

Білет 33.2

інтеграція

Економічна інтеграція — якісно новий етап інтернаціоналізації
господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємопереплетіння
національних економік, проведення узгодженої державної економічної
політики. Між учасниками цього процесу поглиблюється міжнародний
розподіл праці, ведеться інтенсивний обмін товарами, послугами,
капіталами, робочою силою.

Суть економічної інтеграції проявляється в її найважливіших
характеристиках: 1) міждержавне регулювання економічних процесів;
2)поступове формування єденого регіонального господарського комплексу із
загальною структурою відтворення; 3) усунення адміністративних і
економічних бар’єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої
сили і фінансових ресурсів у межах регіону; 4) зближення внутрішніх
економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних
об’єднаннях.

Основні види інтеграційних об’єднань: – зона вільної торгівлі, коли
країни-учасниці обмежуються відміною митних бар’єрів у взаємній
торгівлі; – митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг
всередині угруповання доповнює єдиний митний тариф стосовно до третіх
країн; – загальний ринок, коли ліквідуються бар’єри між країнами не
тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й капіталу;
– економічний союз, який передбачає на доповнення до всіх перелічених
вище інтеграційних заходів проведення державами-учасницями єдиної
економічної політики, створення системи міждержавного регулювання
соціально-економічних процесів, які відбуваються в регіоні.

У різних регіонах земної кулі склалися декілька інтеграційних об’єднань.
Вони істотно відрізняються один від одного по характеру відносин, що
складаються між країнами-учасниками, за організаційними формами, що
використовуються і результатами діяльності.

Ряд західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія,
Нідерланди і Люксембург) в 1958 р. створили Європейське економічне
співтовариство (ЄЕС). З часом воно розширялося завдяки вступу нових
держав, зміцнювалося і перетворилося в могутнє економічне угрупування. У
1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, в 1981 р.
Греція в 1986 р. – Іспанія, Португалія. Одночасно з розширенням складу
ЄЕС відбувається поглиблення інтеграції: перехід від переважно торгового
обміну до інтегрування організаційно-технічних сфер господарства,
включаючи організацію спільних досліджень і розробок, створення спільних
програм, розробку спільних законодавств і т.п. У рамках Співтовариства
встановлені пільги для взаємної торгівлі, розробляється спільна торгова
політика по відношенню до третіх країн, проводиться спільна аграрна
політика,… Потреби сформувати регіональний господарський комплекс
обумовили спільне фінансування різносторонньої господарської діяльності,
яким займаються спеціальні міждержавні організації і установи. Нині
реально складається єдине інтеграційне утворення ЄС, куди входять 15
країн. Європейське співтовариство було створене з трьох співтовариств:
Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом),
Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і ЄЕС.

Керівний орган ЄС – Рада Міністрів. Члени Ради – міністри закордонних
справ всіх країн-учасниць. В її рамках діє Європарламент (518
парламентаріїв).

Здійснюється вільний обмін національних валют, створена європейська
валютна система зі своїм механізмом регулювання розрахунків,
встановлення валютних курсів і виробленням спільної позиції з валютних
питань в світовому господарстві. Колективна валютна одиниця ЄЕС-євро.
В останні роки розвиток інтеграційних процесів в рамках Європейського
Співтовариства характеризується дуже високою динамікою, йде створення
єдиного внутрішнього ринку (ЄВР), який передбачає усунення торгових
бар’єрів, виграш від інтеграції ринків і посилення конкуренції.

Форсованими темпами здійснюються країнами Західної Європи численні
проекти багатосторонніх науково-технічних програм в рамках економічного
і валютного союзу з Європейським банком. Важливим напрямом діяльності
Європейського Співтовариства стає нормування різних технічних норм і
стандартів. Проблемою їх гармонізації займаються Європейський комітет по
стандартизації і Європейський комітет по електротехнічній
стандартизації.

Створення ЄВР відповідає й інтересам споживачів. Ефект від вільного
рушення капіталів, робочої сили і товарів не обмежується лише зближенням
рівня цін в різних країнах ЄС. Передбачається загальне зниження рівня
споживчих цін під впливом конкуренції, оптимізації масштабів
виробництва, структурних зрушень і переміщення виробництва в райони з
низькою вартістю робочої сили, що призведе до зниження витрат.
Передбачається, що в наступні роки вплив ЄС на інші сектори світового
господарства стане більш глибоким і багатоплановим ?стимулювання
глибоких якісних зрушень в міжнародному розподілі праці, сприяння
лібералізації світової економіки, посилення міжрегіональної
господарської взаємозалежності, поява додаткових можливостей для
досягнення глобальної економічної рівноваги.

Економічні інтеграційні об’єднання держав, що розвиваються Господарська
інтеграція зміцнює позиції країн, що розвиваються в світовому
господарстві, захищає їх інтереси у стосунках з економічно більш
сильними партнерами, протистояти яким нарізно не може жодна з молодих
держав. Країни Азії, Африки і Латинської Америки розвивають господарську
співпрацю шляхом колективної опори на власні сили. Напр., Асоціація
країн Південно-Східної Азії (АСЕАН: Індонезія, Малайзія, Сингапур,
Таїланд, Філіппіни, Бруней); Карибське співтовариство КАРИКОМ (14
невеликих країн Карібського басейну): Арабський спільний ринок (Єгипет,
Йорданія. Кувейт, Марокко, Сірія й інш.). Встановлюючи спільний митний
кордон, ці блоки вводять пільговий режим для взаємного товарообороту.

Функціонують організації по створенню спільних проектів. Напр.,
Адміністрація басейну ріки Нігер, Амазонський пакт, Комітет по Меконгу і
т. п. ?спільне створення крупномасштабних іригаційних, енергетичніих й
інших об’єктів.

В різних районах земної кулі діють валютні союзи, напр., Азіатський
кліринговий союз (7 країн), Арабський валютний фонд (16 країн). У рамках
союзів ведуться грошові розрахунки на основі клірингу (без фактичного
перекладу валюти), використовуються національні грошові одиниці, іноді
використовуються колективні грошові кошти (в Азіатському кліринговому
союзі, наприклад, азіатська валютна одиниця – АМЮ). З метою сприяння
розв’язанню ключових економічних проблем відповідних регіонів створені
інвестиційні інститути: Азіатський банк розвитку (45 країн-учасниць).
Арабський фонд економічного і соціального розвитку і інш.

Координувати політику обсягів виробництва відповідних товарів і цін на
них покликані товарні асоціації: ОПЕК, Альянс виробників какао-бобів,
Міжурядова рада країн-експортерів міді, Союз країн-експортерів бананів і
інш.

Розгортаються інтеграційні зв’язки країн СНД. Концепція взаємодії
базується на основних положеннях договору про створення Економічного
союзу, угодах про створення зон вільної торгівлі, Митного і Платіжного
союзів, спільного науково-технологічного простору. Країни-члени СНД
визнали, що п’ятирічний пошук напрямів нової економічної стратегії
розвитку держав доки не приніс задоволення жодній країні. Немає і
очікуваної допомоги із-за кордону. Інвестиції не ростуть, внутрішні
ринки перенасичені товарами з дальнього зарубіжжя, свої ж виробничі
потужності використовуються слабко. Погіршилася структура економіки СНД
загалом. За оцінками Міждержавного економічного комітету, промисловий
потенціал країн СНД становить приблизно 10% світового, запаси основних
видів природних ресурсів близько 25 %, експортний потенціал 4,5 %,
тоді як в ЄС частка міждержавної торгівлі до загального обсягу експорту
перевищує 60%, в країнах Північноамериканської асоціації вільної
торгівлі 40%. Пріоритети інтеграційного співробітництва:
структурно-інвестиційна політика, науково-технічний потенціал,
машинобудування, паливно-енергетичний, агропромисловий комплекси. У цих
структурах насамперед будуть створюватися фінансово-промислові групи як
центри інтеграції.

Білет 34,2

1. Об’єктивні основи зовнішньоекономічних зв’язків України

Розбудова незалежної України об’єктивно потребує входження її у світове
господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на
принципах рівноправності і взаємної вигоди у співробітництві.

Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу
прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин.
Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися
на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового типу відносин, так і
держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються.

Об’єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і
розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з
потреб використання у національній системі відтворення міжнародного
поділу праці для прискорення розбудови народногосподарського комплексу.
Така необхідність уможливлює формування ефективної структури економіки
країни. Зовнішньоекономічні зв’язки в процесі інтеграції України у
світове господарство охоплюють і комплекс екологічних проблем, що
розв’язуються спільними зусиллями людства. Нарешті, розвиток
зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні
належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об’єктивною необхідністю інтеграції України у світове
господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і
об’єктивні можливості для таких процесів. До них передусім належить
економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі
у міжнародному поділі праці.

Об’єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є
вироблення механізму зовнішньоекономічних зв’язків, по-перше, на
макрорізні загальнодержавному, по-друге, на мікрорівні підприємств;
по-третє, на глобальному та регіональному макрорівні через участь у
спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях
0011 та регіональних економічних об’єднаннях типу Чорноморської зони
співробітництва. Поєднання об’єктивної необхідності та об’єктивних
можливостей входження України у світове господарство робить цей процес
закономірним.

Відомо, що енергетичне самозабезпечення є ^однією з головних умов
незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на
модернізацію наявних і спорудження нових сучасних екологічно чистих
вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного
енергетичного машино- та котлобудування, скориставшись вітчизняними
науковими та виробничими здобутками й досягненнями високорозвинутих
країн. Без розвитку відповідних форм зовнішньоекономічних відносин
зробити це буде практично неможливо.

В умовах формування сучасної моделі МПП, основу якої має становити
якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна
поступово, цілеспрямовано розв’язувати проблеми ефективної участі у МПП,
використовуючи зовнішньоекономічні зв’язки для реалізації національних
економічних інтересів.

Україна має як природні та історичні, так і техніко-економічні,
соціально-економічні й організаційно-економічні основи для участі в МПП.
Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія
України слабо вивчена, зокрема її глибинну будову досліджено лише на 10
% території.

З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на
нинішній території України, завжди підтримували економічні зв’язки з
зовнішнім світом. Тож з огляду на власні культурні та історичні традиції
Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом
Європейської Співдружності.

Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних
чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному
МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну,
мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і
металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої
країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил
Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв’язках.
Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих
умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду
науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну
економічну політику на включення в систему світових господарських
зв’язків.

Складність та розмаїтість соціально-економічних факторів включення
України в систему світових господарських зв’язків детермінується
перехідними виробничими відносинами з притаманними їм формами та
методами ведення господарства. На міжнародному рівні вплив
соціально-економічних чинників країн-партнерів визначається їх
адекватністю та відповідністю загальносвітовим тенденціям.

Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює
необхідність значного підвищення економічної культури населення та
ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку,
високого професіоналізму поряд з такими поняттями, як честь,
достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її
розвинутими країнами як рівноправного партнера.

Особливості об’єктивних основ зовнішньоекономічних зв’язків України
пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та
можливості провадити незалежну економічну політику.

Єдиний народногосподарський комплекс колишнього СРСР видавався за такий,
що забезпечує тільки переваги для всіх республік — незалежність від
коливань кон’юнктури світового ринку, планомірність і взаємови-гідність.
Мав поширення міф про високий ступінь кооперації між республіками.
Насправді ввіз-вивіз товарів коливався в межах від 12 % в Росії до ЗО %
у Вірменії.

Державно-монопольна структура зовнішньої торгівлі колишнього СРСР,
переважно сировинний характер експорту, негнучкий відомчий підхід до
імпорту були вкрай несприятливими передусім для тих республік, економіка
яких не так сильно залежала від міжреспубліканських поставок і які
володіли експортним потенціалом.

Нині етапною правовою базою для розбудови зовнішньоекономічних зв’язків
незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України
(16 липня 1990 p.) та Акт проголошення незалежності України (24 серпня
1991 p.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити
Закони України про економічну самостійність (3 серпня 1990 p.); про
зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 p.); про створення
державного експортно-імпортного банку (3 січня 1992 p.);

про іноземні інвестиції (13 березня 1992 p.), Декрет Кабінету Міністрів
України “Про режим іноземного інвестування” (20 травня 1993 p.) та інші
законодавчі та нормотворчі акти.

Важливими правовими документами по створенню механізму
зовнішньоекономічних зв’язків України стали договори та угоди з молодими
незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та
багатьма країнами Європи, Північної й Південної Америко, Азії, Африки.

З колишніми республіками СРСР Україна провадить переговори щодо
розв’язання економічних і фінансових проблем, питань
паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв’язку, правонаступництва
новостворених держав. Водночас основою розширення економічного простору
є горизонтальні зв’язки між безпосередніми виробниками товарів, а також
між державами. При цьому тільки за умови безмежності економічного
простору складаються ефективні господарські зв’язки. До того ж
стабілізація економіки, радикальні зміни інституціональних структур,
збалансованість товарної і грошової маси більше ймовірні, якщо їх
провадити в масштабах держав. Між процесами введення вільних цін,
децентралізації системи прийняття рішень і фінансовою дисципліною існує
найтісніший зв’язок, який і зумовлює формування внутрішніх ринків
молодих держав, що є передумовою створення справді ринкового
міждержавного середовища, а не навпаки.

Для України важливими є двосторонні угоди і договори з
державами—колишніми республіками СРСР;

за цими угодами держави мають надавати своїм підприємствам можливість
самим встановлювати господарські зв’язки, обумовлювати порядок
розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання
поставок. Загалом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації
інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на
економічну тему.

Процес формування національних грошових систем країн, що входили до
колишнього Союзу РСР, породжує об’єктивну необхідність і водночас
створює можливість фундації міждержавної валютної угоди, яка б стала
інституціональною ланкою налагодження цивілізованих та рівноправних
валютних відносин.

Перехід у розрахунках на ВКВ неминуче поставить питання про нову
організацію співробітництва. Вихід на прямі економічні зв’язки між
підприємствами поглибить, але вже на новій основі, торговельні зв’язки,
бо торгувати повинні товаровиробники. Але сьогодні жодна з
республік-держав не готова відразу перейти на поточні світові ціни в
усьому обсязі товарооборотів і взаємні розрахунки у ВКВ. Потрібний
певний перехідний період, протягом якого у взаєморозрахунках за товари
та послуги сторони мають виходити з цін світового ринку, а для погашення
заборгованостей, що виникатимуть, надавати одна одній довгострокові
кредити на пільгових умовах.

У процесі створення нових основ співробітництва важливо не тільки не
допустити неконтрольованого розпаду кооперативних зв’язків, а й знайти
нових партнерів (адже нерентабельні підприємства і неконкурентоспроможна
продукція випадуть з усталених господарських зв’язків), спрогнозувати
кон’юнктуру товарообміну з метою розбудови економіки відкритого типу,
інтегрованої в європейський та світовий економічний простір.

Розробка і послідовне втілення в життя єдиної національної геополітичної
стратегії сприятиме збереженню старих економічних зв’язків України і
розширенню прямої участі її в системі економічних і політичних стосунків
на глобальному рівні.

Колишні зв’язки України зі східноєвропейськими країнами відбивали лише
міждержавний обмін продукцією. Перехід до вільної торгівлі на основі
світових цін і конвертованої валюти природно випливає з курсу країн
Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і
ставить розв’язання всіх проблем взаємних зв’язків у залежність від
економічного інтересу. Передбачається, що спочатку існуватимуть два
взаємозалежних сегменти. По-перше, це визначення параметрів
співробітництва на міждержавній основі через погодження між урядами
контингентів взаємних поставок. Це будуть форми торгівлі, очевидно,
стратегічними товарами (металом, газом, нафтою тощо), форми, пов’язані з
централізованими рішеннями. Міждержавні розрахунки вестимуться за
валютним клірингом, проте сальдо розрахунків, якщо воно
утворюватиметься, слід погашати за домовленістю сторін (валютними
товарами або ВКВ).

По-друге, це розвиток відносин на рівні прямих зв’язків підприємств,
об’єднань, кооперативів, бірж, асоціацій, консорціумів, спілок тощо.
Перехід до подібних відносин можливий за умови поступового звуження
сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання
свободи підприємницької діяльності виробничим ланкам. Останні погоджують
не тільки предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок,
кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід товаровиробників на
ринок, наповнення його товарною масою створить передумови для
функціонування східноєвропейської зони вільної торгівлі.

Очевидно, що в розрахунках застосовуватимуться не тільки ВКВ, а й
національні валюти країн-партнерів. Коли будуть встановлені реальні
курси національних валют і буде введено часткову, а потім повну
конвертованість їх, тоді зросте потреба в створенні спільних банків, які
збалансовуватимуть торговельні операції між партнерами. Одні лише
бартерні операції та компенсаційна торгівля, навіть якщо вони й
відповідатимуть інтересам України, обмежуватимуть можливості
співробітництва.

Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми
зовнішньоекономічних зв’язків сприятиме зміцненню зони взаємного
економічного тяжіння східноєвропейських держав і України.

Співвідношення вищезгаданих сегментів складатимуться для країн-партнерів
по-різному, в залежності від прийнятих систем господарського управління,
їхньої спроможності засвоювати нові форми співробітництва. Цілком
ймовірно, що практика породжуватиме й інші сегменти. Можливо, за нових
умов центр ваги переміститься на двосторонні зв’язки.

Якщо Україна прийме відповідне законодавство, можливі й нові напрями
взаємного співробітництва. Йдеться про інвестиційну сферу, створення
спільних підприємств за кордоном і, особливо, в прикордонній смузі,
спільну діяльність на ринках третіх держав, оскільки угорські, польські,
чеські, словацькі фірми вже завоювали там певні позиції.

Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньоекономічних зв’язків
України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що
розвиваються, доцільно було б спрогнозувати платіжний баланс нашої
країни, беручи до уваги залежність від імпорту з третіх країн держав, що
входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними
та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України
залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких
соціальних потрясінь, розв’язання проблем виробництв, що працюють на
привізній сировині, і від спроможності самих товаровиробників
перепрофільовувати виробництво, наприклад, шляхом диверсифікації, щоб
позбутися вузької галузевої спеціалізації; по-друге, від власних
матеріальних і золотого запасів та резервів ВКВ; по-третє, від
співвідношення курсів національних валют, що залежатиме, в свою чергу,
не тільки від емісійної політики Національного банку та товарного
наповнення споживчого ринку, а й від глибини економічної реформи в
Україні.

Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу
України і першочергових імпортних потреб. У цьому контексті заснування й
функціонування спільних підприємств вбачається більш надійною формою,
ніж створення спільних економічних зон.

З урахуванням потреб наших партнерів за кордоном та можливостей
диференційованого стимулювання тих виробництв, що становитимуть основу
експортного сектора економіки України, доцільно було б заохочувати
вкладення іноземного капіталу у вже Існуючі господарські об’єкти та
створення іноземними інвесторами фірм на території нашої держави. При
цьому слід брати до уваги, що іноземний капітал віддає перевагу
організаційно-економічним відносинам високого рівня, а не лібералізації
умоп для залучення іноземних інвестицій.

Подібні форми економічних відносин сприяли б запровадженню у виробництво
сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням у
господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з
конкурентоспроможною продукцією. Що стосується контролю іноземних
інвесторів, то диференційований підхід до оподатковування і видавання
ліцензій, контроль за додержанням санітарних та інших умов, створення
національного агентства сприяння залученню іноземних інвестицій та інші
заходи, успішно застосовувані в цивілізованих країнах світу, були б
прийнятними і для України.

Сприятливе географічне розташування, значний потенціал обробної
промисловості й перспективний експорт сільськогосподарської продукції
слід враховувати під час розробки програми стабілізації та розвитку
зовнішньоекономічних зв’язків України. Треба також пам’ятати, що 1)
торгівлю готовою продукцією на світовому ринку витісняє обмін
науково-технічними досягненнями; 2) питома вага взаємного обміну
деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає;

3) матеріально-технічне забезпечення виробництва фірми не обмежується
національним ринком. Отже, одним із стратегічних напрямів доцільно
передбачити пріоритетне залучення іноземного капіталу до
науково-технічної та виробничої кооперації, взаємовигідного обміну на
ліцензійній основі винаходами, розробками, “ноу-хау”, промисловими
зразками тощо.

Розвиток міжнародної кооперації потребує стимулів з боку держави —
звільнення окремих категорій товаровиробників від митного оподаткування
та ліцензування чи квотування, надання кредитних пільг тощо. Слід
розширити імпорт комплектуючих для експортної продукції, практикувати
застосування імпортних технологій та новітнього устаткування для легкої
промисловості й галузей АПК, електротехніки, зв’язку тощо.
Науково-технічний прогрес за природою своєю інтернаціональний, і
розв’язати завдання розвитку передових технологій без зв’язків із
зовнішнім світом, без залучення світового капіталу практично неможливо
навіть у галузях, які вважаються благополучними.

Обгрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України
підпорядковується раціональному розв’язанню найгостріших проблем
оздоровлення економіки — подоланню численних дефіцитів на внутрішньому
ринку, прискоренню НТП, нагромадженню валютних ресурсів для сплати нашої
частки в колишньому загальносоюзному зовнішньому боргу, покращенню
якості товарів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжного балансу.

Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на
світовий ринок численних дрібних учасників (кооперативів, малих
підприємств тощо) гальмує відсутність спеціальної підготовки у значної
частини персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньоекономічних
зв’язків, треба оперативно формувати демократичні політичні
структури, соціальну базу демократії, високу загальну, політичну
культуру, підприємницьку етику, розвивати ринок, сприяти тому, щоб
психологія радикальних реформ оволоділа суспільною свідомістю. Однією з
актуальних є проблема створення широкої системи професійної підготовки і
перепідготовки працівників для підприємств і організацій, зайнятих
зовнішньоекономічною діяльністю. Всілякі зволікання з розв’язанням її
можуть спричинити примноження наших втрат через некомпетентність
персоналу. Фірми та навчальні заклади зарубіжних країн нагромадили
корисний і вартий вивчення досвід. Цілком виправданим вбачається у
зв’язку з цим направлення за кордон на навчання громадян України і
запрошення з інших країн спеціалістів з маркетингу, валютно-фінансових
операцій, міжнародного права.

Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з
перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання
кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучасний
технічний і технологічний рівні, підвищення добро

білет 35.2

БІЛЕТ №35(1)

За товарно-галузевою ознакою (класифікація ООН) світові ринки діляться
на ринки машин і устаткування (загальне машинобудування, електротехніка
і приладобудування, транспорт), ринки мінеральної сировини і палива
(вугілля, нафта і нафтопродукти, природний газ, уран, чорні і кольорові
метали, боксити, хімічна сировина, сільськогосподарські добрива) і ринки
сільськогосподарської сировини, продовольчих і лісових товарів (бавовна,
шерсть, натуральний каучук, деревина, пиломатеріали, целюлоза, зерно,
цукор, тварини і рослинні олії, м’ясо, риба, кава, фрукти та ін.).

Новий етап НТР призвів до чіткого розмежування ринку готових виробів на
три групи ринків, із яскраво вираженими особливостями, пов’язаними з
технологічним рівнем (низьким(вироби чорної металургії, текстиль, швейні
вироби, взуття, продукти харчування, напої, металовироби, текстиль і
ін.), середнім(верстати, хімікати, автомобілі, транспортне устаткування,
пластмасова і гумовотехнічна продукція, кольорові метали) та
високим(аерокосмічне, офісне й електроустаткування, інформаційна
техніка, комп’ютери, електроніка, ліки, вимірювальні прилади)).

Сучасний світовий ринок товарів складається з ринку товарів базових
галузей і ринку готових виробів. Причому кожний має свою структуру.
Особливо це характерно для другої групи ринків. Кожна група ринків
відрізняється одна від одної, з одного боку, характером конкуренції, а з
іншого боку – ступенем витрат на дослідження і розробки (рівень
технологічної ємності) в обсязі виробництва продукції, що є об’єктом
торгівлі.

Об’єктивні підвалини саморегулювання пропорцій міжнародного економічного
обміну формуються на основі реалізації на світовому ринку
інтернаціональної вартості товарів та послуг, її вплив на розвиток
світогосподарських зв’язків здійснюється завдяки інтернаціоналізації
всієї сукупності структурних ланок ринкових відносин товарної форми
продукту праці, ціни виробництва, оптових і роздрібних цін, системи
грошових відносин. На цій основі створюються необхідні передумови
формування пропорцій міжнародного обміну—досягаються внутрішня єдність
складових світового ринку, їхня взаємна порівнюваність і
конвертованість. У цьому розумінні інтернаціональна вартість виконує
функцію системоутворюючої ланки, за допомогою якої складові елементи
економічних відносин світового господарства пов’язуються в єдине ціле.

Інтернаціональна вартість — продукт високорозвиненої структури
міжнародних економічних відносин, що грунтуються на функціонуванні
світового господарства як структурно цілісної системи. Глибокі базисні
зміни відбуваються безпосередньо у відтворювальних структурах
національних господарств, які через міжнародний поділ праці та
інтернаціоналізацію основних факторів виробництва — капіталу і робочої
сили, інтеграцію грошових ринків, фінансових систем — уже не можуть
економічно функціонувати відокремлено.

У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та формування на цій
основі світового господарства як цілісної системи відбувається
інтернаціоналізація не лише самого виробництва, а й витраченої в ньому
суспільної праці. Відображенням цього є формування на світовому ринку
середньої одиниці праці, яка становить об’єктивну основу
інтернаціональної вартості. Така одиниця відображає суспільне необхідні
витрати праці на виробництво товару при середньосвітових суспільне
нормальних умовах виробництва, рівні продуктивності та інтенсивності
праці.

Разом з тим слід ураховувати, що суспільне необхідний робочий час, який
складається на основі інтернаціоналізації процесу відтворення і
відповідає середній одиниці праці, регулюється виробничими витратами на
виробництво лише тих товарів, які безпосередньо беруть участь у
світовому обміні. В умовах глобалізації економічного простору розподіл
національного виробництва на частину, яка має забезпечувати потреби
внутрішнього ринку, і на частину, пов’язану з відтворенням експертної
продукції, втрачає реальний економічний зміст. Це призводить до того, що
відтворю-вальна структура національних господарств у всьому обсязі,
глибині та широті поступово набуває за своїм реальним економічним
статусом інтернаціонального змісту.

Відповідно змінюється співвідношення між інтернаціональною вартістю
певного товару чи послуги та його національними вартостями —витратами
виробництва та обігу на рівні економічних структур окремих країн.
Інтернаціональна вартість набуває пріоритетної функції по відношенню до
національних вартостей. Останні втрачають своє самостійне значення. Вони
перетворюються на своєрідний різновид індивідуальної вартості. В
результаті інтернаціональна та національна вартості співвідносяться,
виходячи з принципів взаємодії загального і особливого.

Слід застерегти, що розглядаючи зміст зазначених процесів, не треба їх
абсолютизувати. Процес інтернаціоналізації виробничих відносин
здійснюється на занадто суперечливій основі. Він

зумовлюється взаємодією двох протиборствуючих тенденцій — доцентрових та
відцентрових. У зв’язку з цим формування інтернаціональної вартості, як
і інтернаціоналізація всієї системи вартісних відносин, може
розглядатися лише в динаміці, лише як розвиток певної суперечливої
тенденції.

Сьогодні в найбільш завершеній формі функціонує лише особливий різновид
інтернаціональної вартості — регіональна інтернаціональна вартість, яка
формується в межах окремих інтегральних структур світового господарства.
Разом з тим інтенсивний процес становлення економічної структури
всесвітнього господарства, який відбувається в останні роки, дає змогу
говорити і про тенденції формування інтернаціональної вартості на цьому
рівні. В результаті загальна структура вартісних відносин
світогосподарських зв’язків може бути подана у вигляді складного
механізму взаємодії на різних рівнях національних вартостей,
регіональних інтернаціональних вартостей і, нарешті, інтернаціональної
вартості світового ринку.

Інтернаціональна вартість реалізує себе на світовому ринку через
механізм ціноутворення, а також через ‘інтернаціоналізацію системи
грошових відносин.

Розглядаючи це питання, слід мати на увазі, що функціонування цінового
механізму світового ринку є основною ланкою саморегулювання економічних
пропорцій світогосподарських зв’язків. Світова ціна являє собою грошове
вираження інтернаціональної вартості товарів і послуг, що реалізуються
на зовнішньому ринку. Разом з тим слід зважити й на те, що світова ціна
відбиває зміст інтернаціональної вартості опосереднено — через проміжні
ланки. У цілісній системі світового господарства створюються об’єктивні
умови для виявлення стійкої тенденції до формування середньої норми
прибутку на виробництво ідентичних та взаємозамінюваних груп товарів і
послуг, а також відповідного утворення інтернаціональної ціни
виробництва. Остання розглядається в економічній теорії як модифікована
форма вартості, що є безпосереднім фундаментом для цін світового ринку.

Об’єктивний процес формування цін світового ринку може бути
представлений як наступна ланка взаємопов’язаних вартісних структур:
формування середньої одиниці праці світового ринку — формування
інтернаціональної вартості товарів — формування інтернаціональної ціни
виробництва —формування ринкової ціни світового ринку. Засновані на
таких взаємозв’язках ціни світового ринку, як й інтернаціональна
вартість, набувають функції першості по відношенню до цін національних
ринків. Вони виступають як своєрідний епіцентр, до якого пристосовуються
ціни внутрішнього обміну. При цьому сила зв’язку між національними
(внутрішніми) і світовими цінами зростає в міру того, як економіка
країни все активніше бере участь у міжнародному поділі праці.

Поряд з цим невід’ємним функціональним інструментом формування пропорцій
зовнішнього ринку є світові гроші. Оскільки світова ціна є грошовим
вираженням інтернаціональної вартості товару, економічна тотожність
міжнародного обміну та пропорційність можливі лише за умови
функціонування на світовому ринку загального, інтернаціонального за
своїм змістом вартісного еквівалента. Лише в цьому випадку в
здійснюваній на світовому ринку метаморфозі Г—Т (гроші—товар)
відбувається еквівалентне відшкодування створеної інтернаціональною
суспільною працею вартості.

Білет 36

Результат економічного прогресу — реальні досягнення в процесі
економічного зростання. Такі досягнення є критеріями
соціально-економічного прогресу. Оскільки суспільний спосіб виробництва
включає ряд структурних елементів, то економічний прогрес має різні
критерії виміру.

Двома основними сторонами суспільного способу виробництва є продуктивні
сили і виробничі відносини, або відносини власності. Оскільки
продуктивні сили є його змістом, а відносини власності — формою, а
визначальними у співвідношенні цієї пари категорій є зміст, то розвиток
продуктивних сил виступає найбільш загальним критерієм економічного
прогресу. Залежно від цього відбувається перехід від одного суспільного
ладу до іншого, однієї стадії, фази — до іншої. З розвитком продуктивних
сил зростають продуктивність праці, національне багатство, з’являються
нові виробництва, джерела енергії, продукти тощо.

Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається
конкретизація найвищого, узагальнюючого критерію. Тому слід розрізняти
такі критерії економічного прогресу, як рівень розвитку робочої сили,
засобів праці, науки, форм і методів організації виробництва,
використовуваних людьми сил природи, інформації. Наприклад, рівень
розвитку робочої сили визначається її загальноосвітньою та професійною
підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень
розвитку засобів праці характеризується продуктивністю, здатністю
замінювати працю людини та іншими показниками.

Водночас розвиток продуктивних сил як найбільш загальний критерій
економічного прогресу характеризує лише одну, хоч і провідну, сторону
суспільного способу виробництва. Тому слід визначити основний або вищий
критерій прогресу суспільного способу виробництва. Оскільки головною
продуктивною силою є робоча сила, робітник, трудящий, а людина одночасно
виступає і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб’єктом
відносин власності, то головним критерієм суспільного способу
виробництва є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. З цього
погляду відмінність між різними способами виробництва полягає в тому, що
у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку
лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес
продуктивних сил може підпорядковуватися розвитку більшості населення,
трудящих. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону.

Оскільки сутністю людини є вся сукупність суспільних відносин (до цієї
сукупності, як уже зазначалося, належать економічні, юридичні та інші
відносини), то розвиток людини — головний критерій усього суспільного
прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не
лише в економічній системі, а й у сфері соціальних, політичних,
національних, культурних відносин.

Фактори, що належать до продуктивних сил, групуються залежно від рівня
технічної оснащеності праці, розвитку науково-технічного прогресу,
глибини спеціалізації, кооперації праці, інтенсивності, ступеня розвитку
сутнісних сил людини, її здібностей тощо. Тому зростання продуктивності
праці є лише іншим виразом економії робочого часу, яку Маркс називав
першим економічним законом, що відображає найбільш загальну основу і
внутрішню логіку економічного прогресу, джерела і спосіб підвищення
ефективності виробництва.

Оскільки закон економії робочого часу — це загальний економічний закон
(тобто діє в усіх суспільних способах виробництва), а отже, розкриває
сутність прогресивного розвитку лише технологічного способу виробництва,
то його змістом є економія живої й уречевленої праці. Залежно від
ступеня розвитку технологічного способу виробництва, і насамперед
системи продуктивних сил, економію робочого часу зумовлюють прогресивні
-зміни в кожному з елементів цієї системи (засобах праці, предметах
праці, робочій силі, науці, формах і методах організації праці,
інформації, використовуваних людьми силах природи), а також зміни в її
речовій формі — спеціалізації, кооперації, комбінуванні виробництва,
його концентрації тощо. У свою чергу, в межах кожного елемента системи
продуктивних сил і техніко-економічних відносин можна виділити фактори,
які зумовлюють економію робочого часу. Щодо основної продуктивної сили,
то така економія залежить від рівня освіти, кваліфікації, розвитку
творчих здібностей людини, її психологічного, емоційного стану тощо.

У результаті дії закону економії часу, підвищення продуктивності праці
зростає додатковий продукт. Це створює умови для розширеного відтворення
речових і особистих факторів виробництва, всієї системи продуктивних
сил, для збільшення вільного часу, розвитку культури, мистецтва, а отже,
для здійснення не лише економічного, а й соціального прогресу, для
вдосконалення всієї системи суспільних відносин. Завдяки цьому зростання
додаткового продукту є важливим критерієм економічного прогресу,
конкретизує його попередні критерії.

Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебувають у суперечності
з критеріями соціально-економічного і суспільного прогресу. До критеріїв
соціально-економічного прогресу, які відображають розвиток виробничих
відносин, належать відтворення відносин власності, ступінь економічної
свободи безпосередніх виробників, їх власність на свою робочу силу,
самостійність (відносна) підприємств, участь в управлінні тих, хто
створює матеріальні та нематеріальні блага, частка безпосередніх
виробників у національному доході, національному багатстві країни,
розвиток розумових, творчих здібностей людини, її потреб, інтересів та
ін. До критеріїв соціального прогресу, які відображають розвиток усієї
системи суспільних відносин, належать ступінь соціальної, політичної,
юридичної свободи безпосередніх виробників, їх можливості впливати на
ідеологію, національні відносини, користування багатствами культури,
надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку людського суспільства суперечність між критеріями
техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово
набувала антагоністичних форм. Так, відсутність у рабів власності на
свою робочу силу, економічної свободи, жорстока експлуатація рабської
праці супроводжувалися розквітом культури і мистецтва у Стародавній
Греції та Римі. Проте примусове поєднання безпосередніх виробників із
засобами виробництва, відсутність у них матеріальної зацікавленості в
результатах своєї праці, зумовлена відсутністю власності на робочу силу,
власності на засоби виробництва, призвели до загибелі рабовласницького
ладу в Римській імперії, до занепаду її культури та мистецтва.

Техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті
на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної
спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і машинне
виробництво), увійшли в антагонізм з такими критеріями
соціально-економічного прогресу, як необхідність всебічного розвитку
людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці
у створеному нею національному доході тощо.

На сучасному етапі НТР особливо актуальною є проблема гуманізації
техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та
соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження
загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності
техніко-економічного, соціально-економічного і соціального прогресу
необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, розквіт її
сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.

2 БІЛЕТ №36(2)

Основною умовою економічного зростання економіки України є формування
ринку капіталу. Проте саме інвестиційну сферу більше усього уразив
економічна криза, і вона залишається непривабливою як для українських,
так і для закордонних інвесторів через високий ризик довгострокових
вкладень. Тому для України вкрай необхідно взаємодія зі світовим ринком
капіталу. Але для цього необхідно знати його можливості, особливості і
механізм дії.

Міжнародний рух капіталу є найважливішим явищем сучасної світової
економіки. Коли говорять про вивіз капіталу зі США в Україну, то не
мають на увазі переміщення заводів або фабрик у нашу країну. Мова йде
про фінансові операції. Це може бути позичка банку США українській
фірмі, купівля федеральних або місцевих цінних паперів, створення філії
в Києві або Харкові. Надання позики дає можливість Україні витрачати
більше коштів, ніж вона їх заробляє. Проте вона повинна гарантувати
виплату компенсації в майбутньому. Фінансові аспекти розглядаються як
продовження аналізу міжнародної торгівлі товарами. Аналізується не обмін
товару на товар, а обмін товару сьогодні на товар у майбутньому. Як
відомо, щоб купити товари за рубежем необхідно продати за кордон певний
товар або послуги, тобто фінансування імпорту відбувається за рахунок
експорту. Проте існує ще одне джерело фінансування – залучення капіталу
з-за кордону. Країна може одержати міжнародний заїм або прийняти
підприємницький капітал. Вона може торгувати протягом часу за допомогою
кредиту, тобто бере кошти в борг.

На світовому ринку капіталів торгівля йде облігаціями і банківськими
депозитами різноманітних валют (боргові засоби), пакетами акцій і
опціонами (часткові засоби). У оборот ринку капіталів включаються
покупка нерухомості за рубежем і пряме поглинання іноземного
підприємства. У економічній літературі цей процес одержав назву як
торгівля активами. Торгівля протягом часу дозволяє скоротити споживання
сьогодні, щоб збільшити його на суму реальної процентної ставки.

У останні десятиліття сформувалися якісно нові міжнародні ринки
короткострокових банківських кредитів, що одержали назву ринків
єврокредитів, основу яких складає євровалюта, що являє собою будь-яку
валюту, що зберігається в банках поза країною її походження.

Основними учасниками світового кредитного ринку (кредиторами і
позичальниками) є ТНК, ТНБ, національні компанії, центральні банки,
уряди, міжнародні фінансові організації і приватні особи.

Міжнародне запозичення і кредитування означає видачу й одержання грошей
у борг на термін із виплатою відсотків за їхнє використання. Основну
частину світового ринку капіталів складають кредити і позики, надані
країнам із важким фінансовим становищем. Багато країн, що гостро
потребують у фінансовій помочі, некредитоспроможні.

Ринки кредитів різняться в залежності від країни, у силу місцевих
ділових традицій, установлених правил, проведеної грошово-кредитної
політики. Зростає роль ринку єврооблігацій, що відрізняються від
звичайних облігацій тим, що продаються за іншу валюту, чим валюта країни
їхньої емісії.

Прямі іноземні інвестиції являють собою створення за рубежем підприємств
із прямим інвестуванням і контролем над його діяльністю.

Капітал у формі прямих інвестицій вивозиться по-перше у країни з
розвитою ринковою економікою. Вартість імпорту країни дорівнює сумі
вартості експорту плюс чисті закордонні продажі активів, плюс відсотки
по ним (правило Вальраса).

Білет 37.1

Прогрес.

Прискорення світового науково-технічного прогресу різко підвищило
вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізувало намагання
країн, що розвиваються, подолати економічну відсталість.

Методологія аналізу соціально-економічних перетворень у країнах, що
визволилися, потребує виокремлення їхніх техніко-організаційних форм,
пов’язаних з функціонуванням продуктивних сил (загальне) та подоланням
відсталості виробничих відносин, тобто перетвореннями у
соціально-економічних формах (особливе). Як форма існування і розвитку
продуктивних сил виробничі відносини не можуть не відображати їх
становища. Отже, проаналізовані як перехідні виробничі відносини є
власне такими ще й тому, що відбивають аналогічні процеси і в
продуктивних силах країн, що розвиваються.

Внаслідок високої частки сільського господарства у ВНП, темпів і рівня
розвитку аграрних відносин соціально-економічні перетворення в аграрному
секторі економіки більшості країн, що розвиваються, займають чільне
місце.

Тривале панування в сільському господарстві архаїчних виробничих
відносин зумовило низький рівень його розвитку і стало головною
перешкодою на шляху зростання продуктивних сил галузі, поліпшення умов
життя селян, швидкого та стійкого прогресу економіки в цілому.

Реалізація прийнятих законів про аграрну реформу спрямовується на
заборону панщини, заміну її орендою на основі меншої за розмірами
фіксованої ренти; на примусовий викуп державою земель великих
землевласників з наступним розподілом її серед колишніх орендарів, щоб
перетворити їх на власників за певних умов (виплати державі протягом
визначеного часу якоїсь частки вартості врожаю; вступ нових господарів у
кооперативи тощо); на здійснення комплексу агротехнічних заходів
(запровадження високоврожайних сортів, поліпшення матеріально-технічного
забезпечення господарств та ін.); зрештою, на запровадження товарних
форм господарювання.

Зрозуміло, що відсутність послідовності в рішеннях та діях правлячих кіл
проти великих землевласників, стан фінансової та матеріально-технічної
бази дуже різняться в країнах, що розвиваються, і тому створюють
перешкоди для реалізації передбачених аграрною реформою заходів.

Ще одним напрямом перетворень в аграрному секторі має стати зміна
співвідношення між виробництвом тропічних технічних культур, з одного
боку, та виробництвом продовольчих товарів — з іншого.

За умов збереження неринкових виробничих відносин сільськогосподарське
виробництво в країнах, що визволилися, не зможе ефективно засвоїти
навіть ті обмежені ресурси, які воно отримує, реалізувати великі резерви
зростання виробництва продовольчих товарів та рухатися в напрямі трьох
якісних зрушень, відомих у світовому землеробстві (перехід до системи
машин на основі високоврожайного, гібридного насіння; широкий розвиток
агропромислової інтеграції та становлення агропромислового комплексу;
біо-технологічна революція).

Поряд з перебудовою та інтеграцією роз’єднаних економічних структур,
проведенням соціально-економічних перетворень в аграрному секторі
країни, що розвиваються, значну увагу приділяють розвиткові
індустріалізації.

Вихідним (початковим) у цьому відношенні є рівень забезпеченості різними
видами корисних копалин. Однак значна частина розвіданих запасів палива
та сировини зосереджена тільки в третині країн, що розвиваються, серед
яких лише в 10 знайдено більше трьох видів запасів корисних копалин, що
мають промислове значення, а в інших — тільки один-два. Власний добувний
комплекс як матеріальну базу багатогалузевої обробної промисловості
можуть використовувати Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела,
Перу та деякі інші країни, а дещо меншою мірою — Заїр, Іран, Болівія.

В умовах соціально-економічної відсталості змінюється поняття
структурних зрушень і модернізації економічних структур.
Індустріалізація реалізується як техніко-економічний та
соціально-економічний процес. Вона, по-перше, орієнтується на світові
ринки і, по-друге, включає елементи захисту національних підприємців та
стимулювання міжнародної конкуренції чи заохочення регіональної
інтеграції. Зміст структурних зрушень, як і стимулів нововведень,
залежить не тільки від конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, а
й від сектора, галузі і навіть підприємства, де вони запроваджуються.
Значення економічної політики, спрямованої на послідовність засвоєння
сучасних методів виробництва і технологій різними галузями господарства,
зростає ще й тому, що вплив науково-технічного прогресу на країни, що
визволилися, розпочався на етапі незавершеної промислової революції,
коли більшість з них тільки приступали до створення національної
промисловості.

Нерівномірність використання досягнень науки і техніки в країнах, що
розвиваються, посилюється внаслідок відсутності тісної сумісності в
рівнях розвитку різних галузей господарства. Якщо в розвинених країнах
галузі “прориву”, які першими використовують технічні нововведення,
спонукають сумісні виробництва також застосувати їх, то в країнах, що
розвиваються, інновації посилюють розрив між окремими галузями і часто
погіршують такий показник, як продуктивність суспільної праці.

Акумуляція відсталих технологій зумовлює зниження показників
економічного зростання країн, що визволилися, перетворюється в серйозну
перешкоду на шляху подолання відсталості. Крім того, несприятлива
демографічна ситуація ще більше загострює проблему відсталості, оскільки
“провокує” екстенсивний шлях економічного зростання.

Деякі країни, що розвиваються, виробляють власну стратегію розвитку (ВІК
першого і другого поколінь), яка полягає в зміні колоніальних структур
економіки, подоланні свого підпорядкованого положення, властивого
старому, колоніальному поділу праці, створенні первинної бази
індустріалізації.

Один з шляхів — повніше використання сировинної промисловості в
структурній реорганізації всього національного господарства
(налагодження більш глибокої переробки сировини, створення обробної
промисловості, вкладення коштів, наприклад, в складну нафтохімію,
виробництво синтетичних матеріалів).

Дискусійною залишається проблема міжнародної допомоги найменш розви
іеним країнам з метою здійснення в них структурних перетворень в
економіці. Якщо така допомога надається на виключно фінансовому рівні
(кредитування, ціноутворення), а виробничі відносини залишаються
незмінними, то всі зусилля досягти певних результатів виявляються
ілюзорними. Зовнішня фінансова допомога лише тоді може сприяти
соціально-економічному прогресу, коли вона буде спрямована не на
подолання повсякденних труднощів країн, що розвиваються, а на дійову
структурну перебудову їхньої економіки в напрямі від необробленої
продукції до первинної обробки її, потім до напівфабрикатів і, нарешті,
до готової продукції. Це перспективний шлях виходу на світовий ринок у
новій якості.

Внаслідок розбіжностей зовнішніх впливів та внутрішніх
соціально-економічних структур своєрідно вимальовується проблема
відносин з іноземним капіталом. Ідеться про соціальну і економічну ціну,
яку країни, що розвиваються, тепер змушені платити за залучення до нових
технологій, використання науково-технічних послуг, оскільки більшість з
них виступають не як суб’єкти, а як об’єкти НТП. Поглиблюється реальна
суперечність між завданнями, які стоять перед країнами, що визволилися
(і які визначають необхідність залучення іноземного капіталу), та їхньою
соціально-економічною структурою, яка обмежує потребу цього залучення.
Причому ця суперечність по-різному виявляється в кожній окремо взятій
країні.

У сучасних умовах зростання технологічного потенціалу країн, що
розвиваються, певною мірою відповідає інтересам розвинутих країн. Такою
є логіка взаємозалежності держав, яка передбачає соціально-економічні
перетворення в країнах, що визволилися, як необхідну умову стабільного
розвитку центрів розвиненої ринкової економіки світового господарства, і
навпаки. І все ж це асиметрична залежність, якої не можна уникнути без
подолання відсталості.

Така залежність відбивається на рівні життя населення, який змінюється
разом з якістю життя. Рівень життя переважної більшості населення в
країнах, що розвиваються, відбиває систему залежних (відносно змін у
світових продуктивних силах) відносин, які складаються між людьми щодо
забезпеченості їх матеріальними, духовними і соціальними благами. Ця
категорія виражає досягнутий рівень споживання і ступінь задоволення
потреб людей у цих благах. Особливість полягає в кількісній визначеності
рівня життя, її залежності від рівня розвитку місцевих продуктивних сил.

Підготовка кадрів у країнах, що розвиваються, має особливо важливе
значення через те, що вона пов’язана не тільки з розвитком промисловості
та сільського господарства, а й з перетвореннями в соціальній
інфраструктурі.

(тут критерії) Проведення соціальних реформ неможливе без розвитку
духовних якостей тієї чи іншої нації. Реалізація реформ в економічній,
соціальній і політичній сферах вимагає критичного перегляду тих етичних
норм, правил поведінки, відношення до світу і суспільства, які є
результатом традиційної культури, переборення в ній того, що віджило,
збереження набутих загальнолюдських цінностей.

У кожній традиційній культурі є норми, які варто зберегти (наприклад,
конфуціанський принцип помірності та економії чи індуський — знаходження
життєздатного компромісу) навіть всупереч несприятливим наслідкам, що
виявлятимуться в ході модернізації;

і є норми, які доцільно “зняти” (наприклад, у тому самому індуїзмі —
непротивлення злу і насильству матеріальною силою). Навіть коли
досягнення економічного добробуту висувається як першочергове завдання,
його неможливо вирішити без зв’язку з підвищенням культурного, духовного
рівня нації. Скарбниця традиційної культури кожної нації є неповторною і
водночас важливою складовою частиною світової цивілізації.

Позакласові чинники, безсумнівно, впливатимуть на різноманітність форм
соціально-економічного прогресу. Неможливо ігнорувати релігію,
міжплеменні чвари і етнічний націоналізм, які опосередковано
визначатимуть вибір тієї чи іншої форми розвитку. При цьому
“розвиненість” є спроможністю суспільства забезпечити реалізацію
соціальних потреб громадян, розв’язувати глобальні проблеми.

Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множинний,
різнорідний, розірваний у просторі та часі об’єкт пізнання — світовий
процес суспільного розвитку в цілому.

Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічного фундаменту
нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби
виробництва (що історично походить від так званого східного способу
виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й
насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого
східного способу виробництва), чи чим має бути симбіоз приватної та
суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає
сучасним уявленням про змішану економіку, в тому числі
соціал-демократич-ним).

Визнання множинності історичних варіантів соціально-економічного
прогресу вимагає множинності теоретичних моделей відображення їх, а це
означає, що потрібно оперувати не одним об’єктом дослідження —
ідеалізованою моделлю суспільства, а поліморфним об’єктом, що
складається з різних етапів цього суспільства.

Багатоваріантність відображається у відмінностях основних суспільних
характеристик: форм власності, політичних структур, ідеологічних
орієнтирів тощо.

Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути
такі економічні відносини, які підпорядковуються роз