.

Економіка (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 26558
Скачать документ

117. Національна, економічна і зовнішньоекономічна безпека країни та
напрями її забезпечення.

Безпека, її гарантування для будь-якої держави — складний і
багатогранний процес. Національна безпека — державна політика,
спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для
збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан,
що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та
його громадян.

Політика держави покликана захистити права і свободи людини, базові
інтереси й цінності суверенної національної держави в навколишньому
світі. Концептуальну основу національної стратегії щодо безпеки було
закладено в 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України,
окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці,
міжнародним відносинам.

Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її
інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття
Конституції України. В ній багато уваги приділено національній безпеці
та її складовим — економічній, інформаційній, екологічній безпеці
держави. Згідно з Конституцією, засновано новий державний орган — Раду
національної безпеки та оборони України (РНБУ), яка заступила створену в
1992 р. Раду національної безпеки при Президентові України.

Особливості сучасного буття України виводять у ранг чільних завдань
формування та усвідомлення національних інтересів як базових засад
послідовної й цілеспрямованої політики.

Для визначення цих інтересів потрібен науковий підхід, що враховує
історичні, соціально-політичні та економіко-географічні чинники.
Вихідним є розуміння сучасної української нації як відкритої
поліетнічної спільноти, що історично склалася на території України, яка
усвідомлює себе українським народом, а її члени — громадянами суверенної
держави.

Таке визначення охоплює і вузьке розуміння української нації як етнічно
однорідної спільності людей української національності, що проживають в
Україні, і широке — в тому числі українська діаспора.

Перше визначення відображає переважно сферу відносин системи «держава —
громадянин», а друге — походження, виховання, культуру. Обидва
визначення слід брати до уваги для з’ясування конкретних національних
інтересів, що сприятиме подоланню національної обмеженості, створенню
умов для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної
держави, у якій дотримуватимуться прав людини незалежно від її етнічного
походження. Цей підхід є важливим аспектом діяльності держави щодо
обстоювання національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику в
інтересах національної безпеки.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів
суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави
як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і
трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані
державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами
загальнонаціональними та з інтересами особи. Найважливіше завдання
держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток
і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади
національної державності українського народу щодо забезпечення
ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності,
соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки.

Ці завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і
національними інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів
кожного члена суспільства, прав людини.

Розвиток ринкового механізму підприємництва супроводжується в Україні
демократизацією економіки через набуття нею таких характерних рис, як
децентралізація, демократизація й диверсифікація виробництва. Це
зумовлює необхідність якісно нового підходу до розв’язання економічних і
організаційних питань господарської діяльності підприємств усіх форм
власності та типів господарювання.

Отже, сучасні менеджери повинні бути озброєні новітніми, адаптованими до
вимог ринкових відносин сучасними методологією й методиками управління:
прийняття рішень, організації та координації роботи організації,
планування діяльності відповідно до теперішніх ринкових вимог.

Набуття Україною політичної незалежності виявило унікальну особливість
її геостратегічного положення, яке виходить далеко за межі Європи і може
оцінюватися під ракурсом історичної взаємодії народів та різних верств
суспільства. Україна є однією з найбільших європейських держав з
територією в 603 тис. кв. км і населенням близько 50 млн. чоловік.
Географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні. Це
одна із причин, чому З. Бжезинський відводить їй одну із ключових ролей
на «Євразійській шахівниці».

Але у найближчі десять років їй навряд чи вдасться «задіяти» національні
інтереси у сфері зовнішньої політики на континентальному рівні. Потрібен
час. За своїми можливостями Україна є регіональною державою. Тому такі
базові принципи геополітичної доктрини, як раціональні смислові концепти
національно-культурної ідентичності, чітко визначені національні
інтереси та їх пріоритети, легітимна незалежність від будь-яких країн у
прийнятті рішень, усвідомлення культурних та історичних стандартів і
орієнтирів суспільного розвитку, вимоги моральної та політичної
відповідальності у прийнятті рішень, наявність волі у розвитку і
підтримці рівноправності та взаємовигідного міжнародного партнерства,
апробовуватимуться українською дипломатією і громадською думкою, перш за
все, на регіональному рівні.

116.Визначення конкурентоспроможності національної економіки: основні
підходи та методики.

Конкурентоспроможність національної економіки — це вирішальний критерій
її розвитку. Його слід враховувати при вирішенні проблем лібералізації
зовнішньоекономічних зв’язків і рівня відкритості економіки. Головне
завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і
споживачів — якнайшвидше створити передумови для конкурентного
середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна
забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену.

Економічна наука вважається наукою про рідкісність ресурсів. Споживачі
конкурують за якісний та дешевий товар, а виробники — за споживачів, які
здатні оплатити високі ціни, або за ресурси. В цьому розумінні
економічна наука може також вважатися наукою про конкуренцію.

Конкуренція може бути визначена як ситуація, в якій дві чи більше сторін
вступають у конфлікт через те, що їхні цілі повністю або частково
взаємови-ключають одна одну. Одна з форм конкуренції — коли цілі
суб’єктів подібні, але взаємовиключні (тобто коли обидві сторони
намагаються продати чи придбати однаковий продукт). Однак конкуренція
також буде мати місце, коли цілі суб’єктів не є подібними, але
взаємовиключні (коли одна сторона намагається придбати продукт якомога
дешевше, а інша — продати дорожче).

Конкуренція є не другорядним нюансом, а мотором економічного зростання
як для економіки, так і для окремої фірми. На мікрорівні конкуренція —
це сила, яка стимулює компанії до пошуку нових шляхів досягнення менших
витрат виробництва, або отримання більшого випуску при таких самих
витратах. На макрорівні конкуренція забезпечує лише компанії, які
найкраще виживають в умовах постійної боротьби та удосконалення
використання ресурсів.

Для окремої компанії конкуренція та конкурентоспроможність є суттєво
необхідними для виживання та досягнення цілей компанії.

У сучасній світовій економічній системі значно посилилась дія тих
факторів, які ведуть до інтенсифікації міжнародної конкуренції та
глобалізації виробництва. Протягом останніх років значні розбіжності,
які існували між країнами до середини XX ст., почали поступово
зменшуватися. Основними причинами вважають: посилення подібності
інфраструктури; поширення сучасних технологій, каналів розподілу,
принципів маркетингу як довгострокової тенденції; збільшення кількості
продуктів та торговельних найменувань, доступних у різних частинах
світу, що є прикладом збільшення подібності потреб у споживачів у різних
країнах. Великі мережі роздрібної торгівлі, телереклама, кредитні картки
— ось деякі приклади феноменів, які швидко стали універсальними.

Крім того, національні ринки капіталу інтегруються у глобальний ринок
капіталу, який характеризується надмірними потоками фондів між країнами.
Глобалізація фінансового ринку посилила короткострокові коливання
обмінних курсів поруч з посиленням дії тих сил, які ведуть до
вирівнювання вартості капіталу між країнами. Прискорення швидкості
проведення операцій та їх обсяги на глобальному ринку капіталу призвели
до того, що уряди різних країн вже не можуть значно впливати на обмінний
курс національної валюти, їх спроби захистити національну валюту стають
все менш ефективними.

У той же час успішні двосторонні та багатосторонні домовленості зменшили
рівень тарифних ставок міжнародної торгівлі після Другої світової війни.
Такі регіональні економічні угоди були створені для полегшення
торговельних та інших відносин між країнами, що свідчить про зменшення
торговельних бар’єрів між ними.

114. Основні теорії міжнародної конкурентоспроможності країни.

Потенціал соціально-економічної системи — поняття відносне і вимірюється
для країни в регіональному розрізі за багатовимірним динамічним
критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні,
політичні та інші чинники. Потенціал системи — це її здатність досягти
поставленої мети за наявних ресурсів і умов їх використання, тобто це
рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

З таких позицій і слід розглядати експортний потенціал. Його визначають
як обсяг благ, які національна економіка може виробити та реалізувати за
своїми межами. Експортний потенціал країни — це також здатність
національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на
світогосподарській арені.

Досвід розвинених країн свідчить, що соціально-економічна система здатна
відтворювати в значних масштабах сталі конкурентні переваги. У
розвинених країнах необхідність підтримання значної
конкурентоспроможності покликала до життя новий тип господарського
розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних
структур змінилася на постійну, динамічно послідовну реструктуризацію
господарства.

При цьому слід враховувати істотне скорочення життєвого циклу продуктів
і технологій, іноді розвинені країни роблять це свідомо: ледь застарілу
технологію передають іншим державам, а в себе розвивають нову. Це
забезпечує відтворення конкурентних переваг на світогосподарській арені.

Зовнішньоекономічна політика має спиратися на такі принципи:

національне економічне процвітання грунтується на високому рівні
продуктивності праці;

у галузях конкурують фірми, а не країни;

національна конкурентна перевага має відносний характер;

динаміка оновлення забезпечує сталі конкурентні переваги, а не
короткостроковий виграш на рівні зниження витрат;

конкурентні переваги в галузях промисловості створюються впродовж
десятиріч або більш тривалого строку;

країни досягають переваг завдяки наявним відмінностям, а не схожості.

Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних
зв’язків потребують визначення існуючих і потенціальних переваг
українських товаровиробників.

Україна має всі можливості значно збільшити експорт продукції хімічної
та нафтохімічної промисловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію,
оксидів металів, казеїну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та
вибухових речовин, фарбувальних речовин тощо.

Найважливішими завданнями державної політики у цьому напрямі є такі:

всебічне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світові
ринки, підтримка вітчизняних експортерів, розробників імпортозамінюючих
товарів і виробників конкурентоспроможної продукції;

створення ефективної банківської та гнучкої кредитної систем,
гарантування прав власників валютних коштів та їх вільного (в межах
закону) використання

113. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави:
основні складові їх формування, недоліки та переваги.

Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед,
створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у
«Програмі» зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів,
заохочення розвитку регіонів з експортними та імпорто-замінними
потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон.
Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між
регіонами, стабілізувати виробництво, особливо сільськогосподарське,
забезпечити єдині соціальні стандарти для населення.

У зв’язку з цим варто звернути увагу на кілька груп проблем, які
стримують формування розвитку бізнесу (додаток 2).

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про
численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої
та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування.

Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку
підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму
державного регулювання мікроекономічних процесів.

Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких
структур свідчать, що державна мікроекономічна політика має включати
такі складові:

— державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в
підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика
роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика;
інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо;

— державна система підтримки підприємництва.

Розглянемо детальніше формотворчі чинники підприємницького середовища в
Україні, що з досвіду світової практики господарювання здатні
забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням та
ринковим саморегулюванням.

Мікроекономічна політика держави стосовно процесів роздержавлення та
приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та
організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення
ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та
створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування
багатоманітності форм власності та господарювання як основи
реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний
процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах
державної власності (демонополізація), так і поза її межами
(денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на
акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та
трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб’єкта права
власності.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б
одне монопольне утворення або існує бар’єр для вступу інших суб’єктів
господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок
України, виходячи із вищезазначеного, слід розглядати як
високо-монополізований. Така ситуація потребує проведення активної
конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладається
Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції.

Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища,
яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний
доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів
вищої якості за нижчими цінами.

112. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації:
концептуальні засади та основні напрямки.

Основою глобалізації сучасної міжнародної економіки є транснаціональні
корпорації (ТНК). ТНК — це підприємства або фінансово-промислові
об’єднання, котрим належать або котрі контролюють комплекси виробництва
або обслуговування, що знаходяться за межами тієї країни, в котрій ці
корпорації базуються і мають широку мережу дочірніх підприємств, філій і
відділень у різних країнах та займають провідне місце у виробництві, та
реалізації того чи іншого товару.

Сучасні ТНК, діяльність котрих всебічно диверсифікована, є міжнародними
ТНК інтеграційного типу. Вони створюють реальну основу формування
світової економіки, складниками якої є міжнародне виробництво з єдиним
ринковим та інформаційним простором, міжнародний ринок капіталів,
робочої сили, науково-технічних послуг.

Однією із найбільш поширених форм існування ТНК є транснаціональні
фінансово-промислові групи (ТФПГ). Вони перетворили світову економіку в
міжнародне виробництво, забезпечили розвиток НТП у всіх його напрямках:
технічного рівня і якості продукції; ефективності виробництва;
удосконалення форм управління підприємствами. Діють вони через свої
дочірні підприємства і філії в десятках країн світу за єдиною
науково-виробничою і фінансовою стратегією та володіють величезним
науково-виробничим і ринковим потенціалом, що забезпечує високий
динамізм розвитку.

На сучасному етапі економіка індустріальних країн демонструє
різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії
міжкорпоративних об’єднань і побудови на їх основі промислово-фінансових
груп. Серед великого розмаїття форм ФПГ є як традиційні концерни на чолі
з потужною промисловою корпорацією, так і універсальні міжгалузеві
фінансово-промислові об’єднання, що сформувались навколо банків.

Аналіз існуючих моделей сучасних ФПГ дозволяє виділити найбільш типові з
них.

Структуру промислово-фінансової групи можна представити такими
інституційними блоками: кредитно-фінансовий; промисловий;
сільськогосподарський (агро-) блок; торговельний; науково-дослідний.

Кредитно-фінансовий блок включає в себе низку кредитно-фінансових
установ: комерційні банки, страхові, інвестиційні, лізингові, трастові
компанії, пенсійні фонди та ін. Ядром блоку виступає комерційний банк.

Основним завданням даного блоку є залучення і акумулювання фінансових
ресурсів, а також розробка інвестиційної політики і здійснення
капіталовкладень. Завдяки входженню до складу ПФГ банківських структур,
підприємства-учасники групи отримують необхідні кошти в значній мірі за
рахунок «сучасних банків». Банки зацікавлені в участі в ПФГ, оскільки
при цьому створюються реальні можливості розширення сфери діяльності,
підвищення потенціалу прибутковості і фінансової стійкості.

У ході структурної переорієнтації та проведення соціальне орієнтованої
політики з урахуванням локальних інтересів особливо важливого значення
набувають такі напрями цієї політики:

створення ФПГ, акціонерних промислових компаній і підприємств за участю
зарубіжного капіталу;

співробітництво в питаннях розмежування власності;

розробка скоординованої політики у галузі збереження виробничого і
кадрового потенціалу підприємств і організацій;

опрацювання загальної політики щодо умов проведення спеціальних
аукціонів, інвестиційних конкурсів і продажу цінних паперів
приватизованих підприємств і організацій;

пошук форм спільного використання частини коштів, що надходять від
приватизації підприємств і організацій, на реалізацію нових програм і
проектів.

111. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і
переваги співробітництва України з ними.

До основних міжнародних економічних організацій слід віднести:

1) Міжнародна організація праці (МОП). Утворена в 1919 р. Угода з ООН
затверджена 14 грудня 1946 р. За час існування МОП було прийнято більше
300 конвенцій, що регулюють соціальні проблеми праці. Місцезнаходження —
Женева;

2) Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО). Утворена в 1945 р. Свою діяльність розпочала 4 листопада 1946
р. Місцезнаходження — Париж;

3) Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Статут прийнятий в
1956 р., фактично утворено в 1957 р. Угоду з ООН затверджено 14
листопада 1957 р. МАГАТЕ здійснює гарантії з робіт з атомними
установками, паливом тощо. Місцезнаходження — Відень;

4) Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Заснована в
1945 р. Займається проблемами розвитку сільськогосподарського
виробництва у світі. Місцезнаходження — Рим;

5) Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) утворена 7 квітня 1948
р. 26 членів ООН ратифікували її статут. Мета — досягнення найбільш
високого рівня здоров’я населення землі. Місцезнаходження — Женева;

6) Світовий банк — група з трьох установ: Міжнародний банк реконструкції
і розвитку (МБРР), утворений в 1945 р., Міжнародна фінансова корпорація,
утворена в 1956 р., і Міжнародна асоціація розвитку, утворена в 1960 р.
Мета цієї групи — сприяння підвищенню рівня життя в країнах, що
розвиваються. Рішення про утворення МБРР було прийнято на конференції
ООН у Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир) в 1944 р. Його учасниками є 151
держава. Місцезнаходження Світового банку — Вашингтон;

8) Міжнародний валютний фонд (МВФ) утворено в 1945 р. як міжурядову
організацію. Мета — сприяння міжнародному співробітництву з міжнародних
валютних питань, стабільності валют, утворення багатосторонньої системи
платежів, надання ресурсів Фонду для виправлення порушень у рівновазі
платіжних балансів та ін. Місцезнаходження МВФ — Вашингтон;

9) Всесвітня торгова організація (ВТО). Утворена в 1995 р. замість
Всесвітньої угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ фактично міжнародною
організацією не була. Нерегулярні сесії Сторін, що домовляються (їх було
97), переросли в регулярні й де-факто перетворилися в організацію. Угода
з тарифів і торгівлі діяла у зв’язку з тим, що Гаванська Конвенція ВТО
не набрала чинності. Саму ж Угоду з ВТО було оформлено в місті Марракеш.
Місцезнаходження ВТО — Женева.

Усі вони – спеціалізовані установи ООН. За більш як півстоліття
існування ООН заслуговувала на різні, нерідко суперечні оцінки. Це не
дивно. В її історії, що відбиває історію міжнародних відносин,
насамперед історію взаємовідносин великих держав, були періоди
конфронтацій і періоди їхнього подолання, що відбивалось і на діяльності
ООН. Перший період характеризується підвищенням протистояння СРСР, його
союзників, з одного боку, і капіталістичних держав на чолі із США — з
іншого. У цей період СРСР був у меншості, його противники мали більшість
голосів в ООН і це дозволяло приймати рішення, що були вигідні для
західних держав і невигідні для СРСР. Тоді заведено було говорити про
“машину голосування” в ООН. Після прийняття в ООН великої кількості
малих і слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки західний
блок позбувся більшості й нерідко змушений був підкорятися невигідним
для нього рішенням.

110. Основні показники активності країни у міжнародних економічних
відносинах.

В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави на
економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває
форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов,
сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її
складових частин.

Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до
ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку
його зв’язків із зарубіжними партнерами.

Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого,
виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в
інтересах національної економіки.

Організація ЗЕД — дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного
опрацювання таких питань як кон’юнктура ринку, потенціальні покупці і
продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів,
підписання угод і т.д.

Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхідна
адекватна до умов його роботи структура управління.

Слово “структура” означає каркас, основу. Будь-яке підприємство має
відповідний каркас, що пов’язує всі його підрозділи, служби, органи.

Розрізняють:

– організаційно-виробничу структуру;

– структуру управління;

– організаційну структуру підприємства.

На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють.
До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої —
виробничі підрозділи (цехи, участки, відділи).

109. Основні механізми зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічної
політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань
зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні
особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

—зовнішньоторгова політика;

—інвестиційна політика:

—політика науково-технічного співробітництва;

—валютно-фінансова політика;

—політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з
урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку
світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:

— забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку
країни;

— стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

— створення сприятливих умов для входження економіки України в систему
міжнародного розподілу праці.

Державне регулювання повинно забезпечити:

— захист економічних інтересів України і законних інтересів суб’єктів
ЗЕД;

— створення рівних можливостей для суб’єктів ЗЕД з метою розвитку всіх
видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

— розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1. Фритредерство чи вільна торгівля.

2. Протекціонізм.

Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави у
зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки
іноземних товарів.

Політика протекціонізму передбачає втручання держави у
зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню
до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи
іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому
вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій
комбінації.

107. Економічний збиток від впливу на природні комплекси господарської
діяльності.

Ріст можливостей промислового, сільськогосподарського виробництва та
невиробничої сфери ускладнює взаємовідношення суспільства та природи, в
результаті виникає необхідність збереження та покращання системи
життєзабезпечення в глобальному та регіональному розрізах. Господарська
діяльність може завдавати природному середовищу екологічних, економічних
та соціальних збитків.

Оцінка впливу людини на природне середовище має на меті стабілізувати
або навіть зменшити негативні дії на довкілля, навчитися регулювати,
контролювати, планувати їх.

Збитки можуть виникнути внаслідок знищення елементів природного
середовища, його забруднення викидами, стоками, відходами, виснаженнями
природних комплексів, нераціонального використання природних ресурсів,
порушення екологічних зв’язків у середовищі існування.

Збитки можуть проявлятися через деградацію водних комплексів, атмосфери,
флори, фауни, ґрунтів, ландшафтів, погіршення здоров’я людей та
скорочення тривалості їхнього життя.

Усі процеси забруднення важко врахувати і визначити величину завданих
збитків. Економічній оцінці підлягає лише та частина, яку ми бачимо і
можемо оцінити, а тому обчислені втрати завжди менші за реальні, вони
становлять не більше 35-40 % дійсних втрат.

Оцінка негативного впливу на природу базується на двох основних
альтернативних підходах. Перший враховує фактичну (по можливості —
повну) оцінку завданого збитку, другий – попередні витрати на
запобігання можливих збитків. Перший тип оцінок визначає фактичні збитки
чи витрати, спрямовані на ліквідацію негативних наслідків дії на
навколишнє середовище, другий — на потенційні збитки внаслідок
негативного впливу. Цей останній іноді називають можливим (або
очікуваним).

108. Республіканський позабюджетний фонд охорони довкілля.

До джерел надходжень Фонду належать:

збір за забруднення навколишнього природного середовища;

штрафи за порушення норм і правил охорони навколишнього природного
середовища;

добровільні внески і пожертвування підприємств, організацій, громадян;

інші кошти, визначені законодавством. Основним джерелом надходжень є
збір за забруднення навколишнього природного середовища, який
встановлюється за:

викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними
джерелами забруднення;

скиди забруднюючих речовин у водні і підземні горизонти;

розміщення відходів у навколишньому природному середовищі.

Ставки збору запроваджуються урядом Автономної Республіки Крим та
органами місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів та скидів
забруднюючих речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за
них.

Ліміти викидів стаціонарними джерелами забруднення встановлюються
Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної
безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди строком на 5
років. Об’єктами обчислення збору є:

обсяги забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря або
скидають безпосередньо у водний об’єкт, та обсяги відходів, що
розміщуються у спеціально відведених для цього об’єктах – для
стаціонарних джерел забруднення;

обсяги фактично спожитих видів пального, завдяки використанню яких
утворюються забруднюючі речовини – для пересувних джерел забруднення.

Основними напрямами використання Фонду є:

фінансування природоохоронних заходів;

фінансування ресурсозберігаючих заходів;

забезпечення екологічної безпеки. Кошти Фонду використовуються в межах
бюджетних програм визначених законодавством, згідно з кошторисами
доходів і видатків, які затверджуються Міністром екології та природних
ресурсів за погодженням з Мінфіном. Переліки природоохоронних заходів у
межах бюджетних програм Фонду погоджуються Кабінетом Міністрів України
за поданням Міністерства екології та природних ресурсів.

Під час формування бюджетних програм, які фінансуються за рахунок коштів
Фонду, пріоритет віддається природоохоронним та ресурсозберігаючим
заходам, визначеним законами України, актами Президента України та
Кабінету Міністрів України і спрямованим на запобігання, зменшення та
усунення забруднення навколишнього природного середовища.

Включення природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів до бюджетних
програм здійснюється за критеріями, визначеними Міністерством екології
та природних ресурсів за погодженням з Мінфіном і Мінекономіки.

105. Система платного природокористування.

Україна однією з перших країн у світі і перша серед держав колишнього
Радянського Союзу в законодавчому порядку почала реалізацію концепції
платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів,
прямо пов’язаних з проблемами природокористування, в яких подаються
економічні механізми здійснення екологічної політики. Серед них: Закон
«Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс»,
«Водний кодекс», «Кодекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про
екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про
природно-заповідний фонд», «Про відходи» та інші. Крім того, прийнято
ряд інших законів, у яких вирішення екологічних проблем передбачене
окремими підрозділами, а також концепції, міжнародні угоди, більше 100
постанов та інших законодавчих актів.

Як правило, система зборів за використання природних ресурсів формується
на основі декількох ключових елементів:

ліцензій на використання природних ресурсів, тобто дозволів на
використання певних кількостей конкретних видів ресурсів;

розробляються і затверджуються екологічними підрозділами національних і
місцевих рівнів;

нормативів використання природних ресурсів;

порядку зборів;

ставок зборів (платежів) за використання природних ресурсів;

системи розподілу зібраних коштів між різними рівнями господарювання.

104. Основні функції Міністерства охорони навколишнього природного
середовища України.

Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на
Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони
здоров’я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи
державного управління та їхні органи на місцях.

Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням
міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.

Порядок створення та функціонування моніторингу передбачено Положенням
про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998р. №391.

3) Проведення екологічної експертизи — одна з найважливіших спеціальних
функцій управління в екологічній сфері. Екологічна експертиза — це вид
науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних
органів, еколого-експертних формують та об’єднань громадян. Вона
передбачає проведення екологічних досліджень, аналіз і оцінку
передпроектних, проектних та інших матеріалів та об’єктів, реалізація і
дія яких можуть негативно впливати або впливають на стан довкілля та
здоров’я людей, і підготовки висновків про відповідність цих документів
та об’єктів вимогам екологічного законодавства.

Питання організації і здійснення екологічної експертизи регулюються
Законом України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р. та
Інструкцією про здійснення державної екологічної експертизи,
затвердженою наказом міністра екобезпеки України (тепер Мінекоресурсів
України) від 7 червня 1995 р.

4) Однією із спеціальних екологічних функцій управління є екологічна
стандартизація і нормування. Ця функція пов’язана з діяльністю
спеціально уповноважених на це державних органів з розроблення і
встановлення обов’язкових норм, правил, нормативів та інших вимог в
екологічній сфері. До найважливіших екологічних нормативів належать
граничне допустимі концентрації (ГДК) забруднюючих речовин, гранично
допустимі рівні (ГДР) фізичного впливу, гранично допустимі викиди і
скиди забруднюючих хімічних речовин, гранично допустимі рівні шкідливого
впливу фізичних і біологічних факторів, нормативи використання природних
ресурсів тощо.

Розроблювані в Україні екологічні стандарти і нормативи приводяться у
відповідність до міжнародних норм. Для цього постановою Кабінету
Міністрів України від 19 березня 1997 р. затверджено план заходів щодо
поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу,
санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних
і європейських стандартів.

5) В екологічному законодавстві України закріплено також вимоги щодо
екологічного інформування, ведення державних кадастрів природних
ресурсів та інших функцій управління в екологічній сфері.

Для здійснення управління й контролю в екологічній сфері в Україні
склалася і діє система органів, яка поділяється на органи державної
влади, органи місцевого самоврядування та органи екологічних об’єднань
громадян.

103. Системи органів державного управління в галузі довкілля та їх
функції.

Управління в екологічній сфері — це врегульована правовими нормами
організаційно-виконавча діяльність органів державної влади, місцевого
самоврядування та об’єднань громадян, спрямована на використання
природних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення
екологічної безпеки.

Метою управління в екологічній сфері є дотримання вимог екологічного
законодавства, забезпечення екологічних прав людини та запобігання
екологічним правопорушенням.

Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми
інших галузей права, які створюють нормативно-правову базу для
діяльності державних та інших органів, пов’язану з виконанням ними
управлінських повноважень.

Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності
умовно поділяють на дві групи: загальні та спеціальні.

До загальних функцій управління належать планування і прогнозування,
координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і
нагляд.

Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них
можна віднести стандартизацію та нормування, видачу ліцензій і лімітів
на природокористування, екологічний моніторинг, екологічну інформацію,
екологічну експертизу, ведення державних природоресурсових кадастрів,
ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних
ресурсів тощо.

Таким чином, екологічні функції управління характеризують основні
напрями організації та діяльності органів державної виконавчої влади,
місцевого самоврядування і громадських формувань у сфері використання
природних ресурсів, охорони екологічного середовища та забезпечення
екологічної безпеки людини і довкілля. Вони здійснюються в певних
організаційно-правових формах і різними методами.

1) Функції планування і прогнозування в екологічній сфері характеризують
діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й
визначення показників і їх можливих змін у процесі використання
природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.

Екологічне планування і прогнозування на певні періоди здійснюється в
різних організаційно-правових формах. Основними з них є проектні
територіально-планувальні документи, цільові комплексні та екологічні
програми. Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться
насамперед у територіальних комплексних схемах охорони навколишнього
середовища, генеральних планах населених пунктів, проектах планування і
забудови територій, схемах розміщення та розвитку виробничих сил і
окремих галузей народного господарства. Спеціальні документи містять
планові показники і загальнодержавні екологічні програми, які
розробляються згідно з Положенням про порядок розроблення екологічних
програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31
грудня 1998 р.

Порівняно новою функцією управління в екологічній сфері є проведення
екологічного моніторингу.

2) Державний екологічний моніторинг — це система спостережень, збирання,
оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан
навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та
розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття
управлінських рішень для запобігання негативним змінам стану довкілля та
дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від призначення моніторинг навколишнього середовища поділяють на
загальний (стандартний), оперативний (призовий) та фоновий (науковий).

Система державного екологічного моніторингу створюється і здійснюється
на трьох рівнях:

національному — на всій території України;

регіональному — у межах адміністративно-територіальних одиниць на
територіях економічних і природних регіонів;

локальному — на території окремих об’єктів (підприємств, міст, ділянках
ландшафтів).

Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на
Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони
здоров’я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи
державного управління та їхні органи на місцях.

Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням
міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.

102. Основні складові стратегія сталого розвитку.

Сьогодні існує об’єктивна необхідність пов’язати провідні блоки
державного будівництва, програми стабілізації національної економіки та
переходу до ринку з економічно виваженим, грамотним вирішенням
екологічних завдань, якщо, звичайно, Україна дійсно хоче досягти
поставленої мети. Більше того: в основу будь-яких антикризових і
стабілізаційних програм слід закласти (а не робити їх заручницею)
концепцію органічної єдності еколого-економічних проблем. Інакше кажучи,
до всіх ланок державного механізму і до системи управлінських структур
треба включити саме екологічні імперативи.

Слід зазначити, що в Україні існує ще істотний розрив між науковими
рекомендаціями і процедурою підготовки владними структурами програм
трансформування національної економіки. Парадокс полягає в тому, що,
незважаючи на наявність досить прогресивних, науково обґрунтованих
екологічних розробок, реалізація яких, безумовно, могла б дати великий
економічний виграш, нинішні програми переходу до ринку не синхронізовано
з питаннями раціоналізації природокористування. Перелік основних
напрямів реформування економіки України (а саме — стабілізація,
приватизація, структуризація, інституціоналізація, що утворюють головні
елементи трансформаційного процесу), які адекватно відображають
об’єктивні тенденції перехідного періоду, обов’язково має бути
доповнений екологізацією. Її слід розглядати як такий елемент формування
і становлення базису суспільного виробництва, що не тільки сприяє виходу
країни з системної еколого-економічної кризи, а й закладає надійні,
міцні основи для прогресу національного господарства в майбутньому.

101. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища.

Охорону навколишнього середовища розглядають зазвичай як комплекс
міжнародних, державних, регіональних, локальних,
адміністративно-господарських, технологічних і громадських заходів,
спрямованих на збереження та забезпечення раціонального
природокористування, відновлення, охорону та примноження природних
ресурсів для блага людського суспільства і підтримання біологічної та
екологічної рівноваги біосфери. Вчені західних країн розрізняють, як
правило, науку екологію і науки про навколишнє середовище. Екологія
вивчає групи факторів середовища, які впливають на організми: абіотичні
(неживої природи — температура, вологість повітря й ґрунту, світло,
хімічний склад атмосфери, води, ґрунту та ін.), біотичні (різні
внутрішньовидові та міжвидові відносини організмів у природному
угрупованні) і антропогенні (вплив діяльності людини на живу природу).
Охорона природи розглядає тільки третій фактор — вплив людини на
середовище, який, проте, не в усьому збігається із загальноекологічним
підходом.

Охорона природи — і ширша, і вужча від розділу екології, що досліджує
вплив антропогенного фактора на природу: вужча — тому що аналізується не
будь-яка дія, а лише та, наслідок якої може мати значення для життя
людського суспільства; ширша — оскільки розглядається вплив
антропогенного фактора не лише на органічний світ, а й на неживу
природу. Відмінність між екологією і охороною природного середовища
полягає ще й у масштабах досліджуваних об’єктів. Якщо охорона
навколишнього середовища розглядає вплив факторів на рівні мікро- та
мезоекосистем, то екологія — на рівні біосфери. Однак це збільшення
масштабу не призводить до зміни мети, об’єкта, предмета й методу
дослідження, воно лише розширює його межі.

Спочатку сформувалася загальна екологія як розділ загальної біології.
Далі сформувалася охорона навколишнього природного середовища в
результаті технічного розвитку антропогенезу. Проте між ними існував
розрив, і лише екологія поєднала ці два розділи науки і стала їх
спільною теоретичною базою. Нині формується новий напрям — екологія
техногенних екосистем. Його правильніше було б назвати «Техногенна
безпека біосфери». Метою останнього є дослідження генезису забруднень
біосфери внаслідок розвитку техногенних процесів різних виробництв та
запобігання цим забрудненням.

100. Техногенний і сталий типи економічного розвитку.

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й
духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов’язковими
елементами виробництва виступають результати науково-технічних
досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози,
автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці
тощо.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує
теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності.
Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який
перетворився в головний чинник економічного прогресу.

Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне
знання основних об’єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім
того, глибоке розуміння процесів,пов’язаних з НТП, має враховуватися в
морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні
проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в
чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв’язків,
відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції
розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати
науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити
співвідношення понять “НТП” і “НТР”.

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки,
еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного
виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил
природи, це об’єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку
матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення
техніки, технології та організації виробництва, підвищення його
ефективності.

Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою
одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного,
стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є
докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва,
його організації й управління, які здійснюються на базі практичного
використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво
перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у
технологічне застосування науки.

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає
змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її
подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню
управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення
основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед
суспільством.

Сучасний етап НТР все більше пов’язується з такими її пріоритетними
напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток
мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп’ютерна техніка.
Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика.
“Інформатика” — французький за походженням термін, що поєднав у собі два
слова: “інформація” і “автоматика”. Тому сучасний етап науково-технічної
революції можна назвати комп’ютерно-інформаційним.

99. Основні цілі стратегії сталого розвитку.

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій — усе це
атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати
стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій
системного екологічного управління. В Україні національну екологічну
політику визначено в «Основних напрямах державної політики України у
галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від
5 березня 1998 р. № 188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі:
пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального
використання природних ресурсів; стратегія і тактика гармонійного
розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому
представленні; заходи щодо збалансованого використання і відновлення
природних ресурсів; етапи реалізації основних напрямів державної
екологічної політики; механізм реалізації основних напрямів державної
екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний,
регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництво тощо.

Для досягнення цілей у плані рекомендувалось: розпочати оцінювання
(експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій
стадії планування проекту; уникати діяльності, пов’язаної з надмірною
експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги;
здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо
стандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип
«забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має
шкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні
інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні
чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати
заходів щодо роз’яснення екологічної політики, залучати до такої
діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій
діяльності; широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на
охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання,
освіту і пропаганду; правильно розподілити владні повноваження (місцеві,
регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і
відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з
урахуванням особливостей територій, які треба захищати; гармонізувати в
межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани
дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі,
ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не
зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.

На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні
підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років.
Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і
неурядових організацій, міністерств екології.

Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні
інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три
основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтування
екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й
систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом
наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом
розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та
економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат; формулювання
політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів;
зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичне
застосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забруднення
довкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному
рівні і становлення відповідних державних інституцій.

98. Концепція взаємодії економіки та екології.

Екологія — наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх
угруповань із середовищем існування. Як самостійна наука вона
сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький
біолог Ернст Геккель у 1866 р.

Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий та прикладний аспекти.
Науковий аспект — це прагнення до пізнання заради самого пізнання, і в
цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностей розвитку
природи та їх пояснення. Прикладний аспект — це застосування зібраних
знань для вирішення проблем, пов’язаних з навколишнім середовищем.
Всезростаюче значення сучасної екології полягає в тому, що жодне з
великих практичних питань сьогодення не може вирішуватись без урахування
зв’язків між живими і неживими компонентами природи.

Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних
ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом
поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє
середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок
екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належних
природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони,
які нині належать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький
промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч
порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено
антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній
частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення
атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час
гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас,
Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного
проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення). Навколо міст
формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього середовища.

Високий рівень концентрації промислових об’єктів, нераціональна
структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно
небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних систем
зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних
ресурсів та нестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах
атмосфери.

97. Кошторисно-бюджетне фінансування галузей соціальної сфери.

Кошторисно-бюджетне фінансування – це метод безповоротного, безоплатного
надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному
фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів – кошторисів витрат.

Визначення обсягів фінансування ґрунтується на: показниках, що
характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи
(оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на
певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі
показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи
(наприклад, кількість студентів у вузі); загальні показники, які
технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа
приміщень, кубатура тощо).

Виробничі показники поділяються на: вихідні показники, які
характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, які
визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма
граничної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними
нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення
соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.

Норматив – це обов’язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих
органів державної влади та управління і не підлягає зміні.

Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на
відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахунку на
одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати,
розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи
встановлює Кабінет Міністрів України, як правило на 5 років.

96. Основні джерела фінансування соціальної сфери.

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних
цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.

Сьогодні в Україні у галузях соціальної сфери використовується до 30%
фондів фінансових ресурсів країни.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державний бюджет; місцеві
бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери
(самофінансування).

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється
шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

95. Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні.

Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він
здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних
видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави,
внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та
організацій. Через державні бюджети розвинутих країн світу
перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні у
1997 р. — майже 70%. На основі перерозподілу національного доходу
формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких
доходів є виплата пенсій (в Україні в 90-х роках налічувалося 14,6 млн.
пенсіонерів), стипендій, допомога багатодітним сім’ям, платня
військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та
неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається
через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а
також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії
(переважно крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу
товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків. Це має місце у
розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а
здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до
поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні
часи командно-адміністративна система. Такий метод певною мірою
використовується і в Україні, особливо після впровадження гривні. Проте
наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу
здійснюється в умовах існування тіньової економіки.

Полюси бідності й багатства у США зростають. Мультимільйонери отримують
щодня такі суми доходів, які не може заробити за все трудове життя
середній американський робітник. Спорудження лише одного гранітного
будинку для сім’ї Рокфеллерів ще у 30-х роках обійшлося у 2 млн. дол.
(за нинішніми цінами в десятки разів більше). У ньому було 50 кімнат,
350 осіб обслуговуючого персоналу.

Один прийом гостей для найбагатших сімей обходиться приблизно в 1 млн.
дол. Деякі мультимільйонери утримують симфонічні оркестри, є власниками
великих картинних галерей. Найбагатшим у США, а також у світі в 1996 р.
був засновник комп’ютерної компанії “Майкрософт” Б.Гейтс, власність
якого становила 37 млрд, дол. Тому виправданим є визначення капіталізму
Й.Шумпетером як цивілізації нерівності.

Для вимірювання нерівності використовують криву Лоренца (від імені
американського економіста М.Лоренца). За абсолютної рівності в розподілі
багатства 20% сімей повинні отримувати 20% сукупного доходу, 40% сімей —
40% доходу.

Неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок
існування тіньової економіки. Тіньова економіка — сукупність
неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати
податків, виробництво і збут заборонених видів продукції та надання
заборонених послуг,

На сучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні
додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів
комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти
за кордон (за межі України вивезено до 40 млрд. дол., товарів на суму
майже 5 млрд. дол.), а також незаконні валютні операції всередині
країни, істотне завищення цін на експортовану та заниження на
імпортовану продукцію, масове розкрадання державного майна в процесі
роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльність багатьох трастових
та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованої продукції,
корупція, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконале
законодавство.

94. Вартісна величина прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум (іншими словами – необхідний мінімум для життя) –
тема доволі делікатна, адже стосується вона, м’яко кажучи, межі
“нормального” функціонування (звичайно, у розумінні законотворців)
“нормальної” людини.

Щоб краще зрозуміти суть такої економічної категорії, як прожитковий
мінімум (далі – ПМ), розглянемо висловлювання класиків.

“Прожитковий мінімум – соціально-економічна категорія, що характеризує
мінімум життєвих засобів, фізично необхідний для підтримання
життєдіяльності трудящого і відновлення його робочої сили”.

Але така нецільова допомога (отримувана за рахунок благодійних
організацій) не підлягає оподаткуванню лише в межах ПМ. Логічно: чим
більша величина ПМ, тим більший розмір допомоги можна отримати, а
головне – не оподаткувати.

Так само від розміру ПМ залежать суми матеріальної допомоги, вартість
призів та подарунків, які можуть отримувати громадяни протягом року за
рахунок юридичних та фізичних осіб. Їх вартість у межах ПМ також не
підлягає HYPERLINK “http://dk.gc.com.ua/debet/ukr/2001/51/51pr8.html”
\l “p” оподаткуванню.

Не варто забувати і про виплати громадянам, гарантовані соціальними
фондами. Формально величина таких виплат також повинна розраховуватися
виходячи з розміру ПМ. Хоча на сьогодні це не зовсім так.

Наприклад статті 41, 43, 46 Закону “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням” передбачають надання у
розмірі, не меншому за розмір ПМ, таких видів допомоги:

– при народженні дитини;

– по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

– на поховання застрахованої особи (або особи, яка перебувала на її
утриманні).

Проте у прикінцевих положеннях цього ж Закону знаходимо такі слова: “До
стабілізації економічного становища в Україні розмір виплат,
передбачених статтями 41, 43, 46 цього Закону, визначається Верховною
Радою України щороку виходячи з рівня забезпечення прожиткового мінімуму
одночасно з встановленням розміру страхових внесків з поступовим
наближенням виплат до прожиткового мінімуму”.

Закон Верховної Ради України від 15.11.2001 р. №2780-ІІІ в статті 1
зазначає “затвердити на 2002 рік прожитковий мінімум на одну особу в
розрахунку на місяць у розмірі 342 гривень, а також окремо для тих, хто
відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:

дітей віком до 6 років – 307 гривень;

дітей віком від 6 до 18 років – 384 гривні;

працездатних осіб – 365 гривень;

осіб, які втратили працездатність, – 268 гривень”.

В статті 2 говориться про розміри державних соціальних гарантій на 2002
рік. Вони визначаються залежно від прожиткового мінімуму, встановлюються
відповідними законами, Законом України про Державний бюджет України на
2002 рік, а також нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів
України.

93. Програми перерозподілу доходів та їх вплив на індекс Джині та на
криву Лоренцо.

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов
для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня життя.

Рівень вісиття — це соціально-економічна категорія, що характеризує
рівень задоволення фізичних і соціальних потреб людей.

Рівень життя визначається ступенем розвитку самих потреб людей та
кількістю й якістю життєвих благ і послуг, які використовують для їх
задоволення.

Набір необхідних для життєдіяльності благ повинен задовольняти
різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони
здоров’я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб
людей залежить від індивідуальних і сімейних доходів членів суспільства.

Теоретична можливість абсолютної рівності розвитку доходів показана на
графіку у вигляді бісектриси, а фактичний розподіл доходу має вигляд
кривої ОАВС—кривої Лоренца.

Чим більше ділянка між бісектрисою та кривою Лоренца, тим більше ступінь
нерівності доходів.

Розглядаючи проблему нерівності доходів, а значить, і бідності певної
частини населення, слід згадати ще один показник: “індекс злиденності”,
який являє собою суму рівнів інфляції та безробіття, як двох основних
показників макроекономічної нестабільності.

Одним із найважливіших питань соціально-економічної політики в Україні
на сучасному етапі є стабілізація та підвищення рівня життя населення.

Заборгованість із заробітної плати, інших соціальних виплат —одна з
найгостріших соціально-економічних проблем.

Головними причинами зростання заборгованості є:

втрата ринків збуту;

зростання фонду оплати праці та розмірів заробітної плати при зменшенні
обсягів виробництва та реалізації продукції;

зростання обсягів бартерних операцій (майже 42% реалізації);

неефективне використання робочої сили, збереження на підприємствах
надлишкової чисельності працюючих;

свідоме порушення окремими керівниками підприємств законодавства про
оплату праці, зловживання службовим становищем.

Вирішення проблеми заборгованості буде неможливо без установлення
реальної відповідальності керівників підприємств за дотримання
конституційних норм; виконання вимог законодавства про оплату праці.
Однак адміністративний тиск урядових структур не завжди можливий і,
головне, не завжди ефективний.

92. Бідність – причини появи та прогресування.

Бідність, що є невіддільною супутницею будь-якого, навіть розвиненого
суспільства, останніми десятиріччями суттєво змінилась. У країнах Заходу
зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і
політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне
охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі
ліквідують підґрунтя цього соціального явища.

Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу
рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни
зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.

Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до
роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які
здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність “не
обирає віку”, вона охоплює як молодих, так і літніх.

Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого
віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального
страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних
опиняються сім’ї з дітьми.

Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм “обличчя”
бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше
бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та
США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна.

Часто бідними стають неповні сім’ї в Канаді та США, Великобританії та
Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім’ї рідко потрапляють
до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні
люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з
відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія,
літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.

Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує
межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домогосподарства.
Згідно з цим показником серед країн — членів Європейського Союзу
Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності
(менше 5%).

Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо вищий рівень
бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у 90-ті роки
рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення,
зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7%, а серед іспаномовних
— 28,7%.

За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень
уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на
випадок безробіття не розв’язує проблеми в разі довготривалого,
застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних,
проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої
національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу.

Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди,
Великобританія мають законодавче гарантований мінімум доходу на
національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького
рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан
здоров’я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова
допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.

90. Основні види та джерела доходів населення.

Доходи домогосподарств, або особисті доходи, — це сума грошових коштів
та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний
період часу, як правило, за рік.

Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від
підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та
ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв’язку з
безробіттям і т.д.).

Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена
домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування
оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами.
Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки,
отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою
домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій
розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на
споживання (С) і особисте заощадження (З):

ВД = С + З.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють
реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з
урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні
використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу
споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою
ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій.
Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за
певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата —
номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад,
номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін
підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції,
виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна
зарплата знижується.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають
диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх
економічних системах — як традиційних, так і товарних. Посилення
диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної
до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та,
що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової
економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції
й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.

89. Основні функції суспільного добробуту.

Суспільний добробут — повнота забезпеченості країни життєво необхідними
засобами: матеріальними, соціальними, культурними, духовними та
екологічними благами. Виходячи із такого визначення, суспільний
добробут, звісно, визначається обсягом виробленого ВВП, але не в цілому,
а на душу населення. Це узагальнюючий показник рівня добробуту країни.
Але як ринковий показник він залишає поза увагою багато інших вельми
важливих аспектів добробуту, спотворюючи його реальний стан. Розглянемо
їх детальніше.

По-перше, показник ВВП, а тому і всі похідні від нього показники, не
враховують стан природного довкілля. Ця проблема дуже багатогранна. З
одного боку, система показників економічного розвитку враховує
позитивний результат — виробництво благ, але не враховує збитки, завдані
супутнім виробництвом антиблаг. Адже відомо, що суспільство в цілому за
рік добуває 25—30 тонн корисних копалин на одного жителя. Але
технологічні можливості належної переробки їх дуже обмежені. Тільки 5—7
% піднятих з надр копалин використовуються як сировина. Все інше
забруднює атмосферу, йде у відвали, терикони, стічні води, завдаючи
шкоди довкіллю. Катастрофічно зменшується площа лісів, кількість прісної
води, вимирають біологічні види, забруднюються води океану, виснажуються
ґрунти, порушується озоновий шар, погіршується стан здоров’я людей. Ці
негативні зовнішні ефекти мають бути вилучені із показника добробуту ВВП
на душу населення.

По-друге, показник ВВП ігнорує такий важливий компонент добробуту, як
вільний час. Адже люди можуть мати досить високі доходи, але їм ніколи
їх витрачати. Вони живуть, щоб заробляти. їм не вистачає часу на
спілкування з природою, дітьми, ніколи зважено осмислити сенс свого
буття і виважено оцінити свої дії та їх наслідки. Про здоров’я вони
згадують тоді, коли вже не можна запобігти захворюванню і т. ін.

Згадаймо, для чого людство вигадало знаряддя виробництва? Так, щоб
повніше і швидше задовольняти потреби, щоб вивільнити себе на триваліший
час із безпосереднього процесу виробництва і збільшити вільний час,
який, власне, і є мірилом суспільного багатства. Тому безумовною
складовою суспільного добробуту є вільний час та розмаїття способів його
використання.

СНР враховує опосередковані результати тільки дозволеної (незабороненої
законом) тіньової економіки, а забороненої (наркобізнес, послуги
найманих убивць, нелегальна торгівля зброєю, зокрема фінансування
міжнародного тероризму тощо) не враховує. Насправді цей сектор створює
чисте антиблаго і тому має бути вилученим із добробуту.

Дозволена діяльність у тіньовому секторі економіки, як стверджують
спеціалісти, зростає. До тіньової економіки, в широкому розумінні цього
слова, може бути включена діяльність сектору домогосподарств, яка за
своїм змістом є позаринковою діяльністю, оскільки, по-перше,
домогосподарства обслуговують самі себе (готують їжу, купують продукти,
доглядають і виховують своїх дітей, доглядають хворих членів сімей,
надають безоплатні освітні послуги своїм дітям, вирощують для себе овочі
та фрукти, доглядають за подвір’ям, самі себе обслуговують транспортом
тощо). По-друге, одне домогосподарство може на умовах бартеру
обмінюватись діяльністю та продуктами діяльності з іншим (батько однієї
родини надає послуги репетиторства з математики дитині із сусідньої
родини, а мати з сусідньої сім’ї, в свою чергу, надає послугу з
репетиторства з іноземної мови дітям батька-математика і т. п.).

По-третє, це послуги сектору домогосподарств, які надаються на платних
умовах іншим домогосподарствам, діяльність яких не зареєстрована
(послуги будівельників з будівництва гаражів, дач, ремонту квартир,
послуги з пошиття одягу, репетиторства, надання медичної допомоги тощо).

Дрібне виробництво, послуги і торгівля можуть бути представлені і власне
підприємницьким сектором економіки.

Законспірований сектор легальних видів діяльності, на відміну від
сектору домогосподарств, пов’язаний з придбанням ресурсів і продажем
товарів і послуг, а тому обов’язково має бути врахований у вартісній
оцінці ВВП.

Практика зумовила появу методів опосередкованого визначення та обліку
цього сектору. Наприклад, досвідно установлено, що сприятливими галузями
для тіньового сектору є будівництво, виробництво горілчаних виробів,
торгівля тощо. Опосередкованим проявом тіньової економіки є відмінності
у середньорічних заявлених доходах та середньорічному рівні споживання у
регіонах.

88. Теорія соціального вибору.

Прийняття рішення про випуск тих чи інших товарів часто спричинює велику
зацікавленість широкої громадськості. Маркетологи змушені враховувати
величезну кількість законів та інструкцій, які регулюють початок випуску
або припинення виробництва товарів, патентне законодавство, вимоги до
якості та безпеки товарів, гарантійних зобов’язань.

Уряд може заборонити випуск нових товарів, якщо для цього потрібне
злиття компаній, яке призведе до обмеження конкуренції. Компанії, що
припиняють виробництво товарів, повинні пам’ятати про те, що мають
законні зобов’язання, існуючі у письмовому вигляді або ті, що маються на
увазі, відносно своїх постачальників, дилерів та споживачів, які
розраховують на безперервне виробництво даного товару. Компанії також
зобов’язані враховувати патентне право США, коли починають випуск нового
товару. Компанія не має права випускати товар, ідентичний вже існуючому,
який вже випускається іншою компанією.

Виробники повинні виконувати закони, що стосуються якості товару та його
безпеки. Якщо споживач постраждав внаслідок використання товару, який
мав дефект з вини виробника, то він має право звернутися до суду з
позовом до виробника або дилера. Щорічно в судових інстанціях
федерального та місцевого рівнів слухається більше 110 тисяч подібних
справ. Іноді компенсація, яку отримує окремий споживач, досягає мільйона
доларів. Така практика викликала необхідність страхування виробників від
подібних виплат, які серйозно вплинули на становище різних галузей
виробництва. Багато компаній переклали додаткові затрати, пов’язані з
подібним ризиком, на плечі покупців, підвищивши ціну своїх товарів. Інші
були змушені припинити випуск товарів, які створюють подібну спокусу для
споживача.

86. Способи вимірювання корисності (ординалізм і кардиналізм).

Кардиналістський підхід. Вихідні умови для аналізу поведінки споживача:

а) раціональна поведінка й прагнення до максимізації сукупної
корисності; б) наявність системи переваг і точне уявлення про граничну
корисність благ; в) бюджетне обмеження; г) наявність встановлення без
участі споживача цін на товари й послуги.

Рівновага споживача – це досягнення максимальної сукупної корисності.
Вона досягається за умови дотримання принципу рівної корисності.
Максимальна корисність досягається тоді, коли остання грошова одиниця,
яка використана на придбання товару А, і остання грошова одиниця, яка
використана на придбання товару В, забезпечують однакову граничну
корисність. Споживач при заданих цінах і бюджеті максимізує свою функцію
корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни
однакове по всіх благах і дорівнює граничній корисності грошей. Цей
висновок називають другим законом Госена. Коли споживач розподіляє свій
бюджет у відповідності із другим законом Госена, тоді його структура
покупок стає оптимальною (оптимум споживача). Такий стан називають
рівновагою споживача, так як будь-яка зміна у структурі покупок знижує
рівень його задоволення. Максимальне задоволення потреб споживача за
допомогою бюджетного обмеження забезпечується в точці, де гранична норма
заміщення товару Y на товар X буде дорівнювати співвідношенню цін цих
товарів. Таким чином, рівність граничної норми заміщення благ
співвідношенню їх цін і є умовою рівноваги споживача в ординалістській
концепції. Якщо ГНЗ менше або більше приведеного співвідношення цін,
максимум корисності споживача не буде забезпечуватися.

85. Економічний добробут за А.Пігу.

Кембріджська школа була представлена також учнями Маршалла, серед яких
одне з провідних місць належить Артурові Сесілу Пігу (1877-1959).
Найбільш відома його робота «Економічна теорія добробуту» (1920) зробила
істотний вклад у оформлення проблеми добробуту як особливого напрямку
економічної науки. Критерієм добробуту, за Пігу, є оптимальний розподіл
ресурсів, показником якого є максимум національного доходу. Максимум
досягається за умови рівності граничних продуктів використовуваних
факторів. Вона забезпечується безперешкодним переміщенням ресурсів в
умовах вільної конкуренції. Однак існує ряд бар’єрів на шляху
автоматичного досягнення оптимуму, серед яких особливо виділяється
неспівпадання суспільних і приватних витрат і вигод. Існування
«зовнішніх ефектів» (екстерналій) робить ринковий механізм недостатньо
ефективним інструментом розподілу ресурсів і обумовлює необхідність
державного втручання, яке коректує оптимізацію за допомогою податків,
субсидій і т.п.

Такі ситуації виникають, однак, лише у випадках «провалів ринку», а в
цілому ринковий механізм цілком здатний забезпечити в економіці
необхідну рівновагу. Підтвердженням цієї переконаності стало висловлене
в одній із статей у 1943 році твердження про роль реальних касових
залишків, яке отримало назву «ефекту Пігу». Падіння попиту, на думку
вченого, в умовах гнучкості цін неминуче приведе до їх зниження.
Наслідком цього стане реальне збільшення вартості наявних у населення
фінансових активів з фіксованим грошовим вираженням (строкові рахунки,
облігації), так званих касових залишків, що у свою чергу спричинить
збільшення витрат і відновлення рівноваги між сукупним попитом та
сукупною пропозицією.

84. Благо як економічна категорія.

За строком використання економічні блага поділяються на продукти
короткострокового використання і продукти тривалого використання. Термін
служби перших є менший від одного року (наприклад, їжа, зубна паста,
медикаменти); термін служби других – понад один рік (наприклад,
телевізор, автомобіль, меблі).

Ресурси мають і суспільну корисність, тобто вони містять у собі корисний
ефект для суспільства. Ефект для суспільства загалом — це насамперед
сукупність (інтегрована сума) ефектів для споживачів, у тому числі й
прогнозованих ефектів, які є в загальнодержавних програмах економічного
зростання. При цьому найбільший ефект можуть одержувати ті споживачі
благ, потреби яких є найбільш нагальними. Але нагальність потреб у свою
чергу залежить від обмеженості ресурсів, а тому суспільна цінність
(корисність) того або іншого ресурсу тим вища, що дефіцитніший він
порівняно з обсягом потреб, які необхідно задовольнити.

Ринковий механізм не спроможний забезпечити збалансованої національної
економіки. Він генерує економічні цикли і кризи, які дедалі
поглиблюються і, зрештою, призводять до руйнування усієї економічної
системи. Марксистська доктрина обстоює зрівняльний характер розподілу,
економічну рівність людей. Усі люди повинні мати однаковий рівень
споживання.

83. Структура Державної програми економічного і соціального розвитку
України.

У Державній програмі відображаються: аналіз сучасного стану; цілі та
завдання розвитку; макроекономічні показники та пропорції, яких бажано
досягти; заходи, пов’язані з удосконаленням фінансово-грошової системи,
банківської діяльності; основні напрями розвитку галузей економіки та й
структурної перебудови; науково-технічна діяльність, соціальний
розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в
результаті виконання наміченої програми; загальні риси кон’юнктури
внутрішнього та зовнішнього ринків; заходи щодо поліпшення
зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності
відповідно до Конституції України; заходи щодо охорони навколишнього
середовища; основні напрями розвитку регіонів; форми й засоби державного
регулювання економіки.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді.
Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й
соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз
економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного
бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти
законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й
соціального розвитку України в наступному році.

82. Принципи та система державного програмування економічного і
соціального розвитку України.

За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні
(міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові
комплексні, а також надзвичайні.

Національна програма, розробляється на основі довгострокових економічних
прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має
інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально
функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві
продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

Програма економічного й соціального розвитку України – це комплексна
система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і
засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх
виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому
передбачається комплекс взаємопов’язаних з ресурсами, виконавцями й
термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності
(наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на
довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15
рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п’ять
років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до
5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування
стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави,
напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на
державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на
середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й
соціального розвитку України за попередній період та економічна
кон’юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється
програма; концепція економічного й соціального розвитку України на
середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика;
інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна,
науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика;
регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях -наприклад, під
час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої
інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме
місце займають засоби адміністративного регулювання.

81. Балансовий та нормативний методи планово-економічних розрахунків.

Соціально-економічні норми і нормативи — один із найважливіших засобів
державного регулювання. Вони є базовим елементом при розробленні
територіальних планів, а також при обґрунтуванні плану розвитку країни
загалом.

Система соціально-економічних норм і нормативів, що регулюють процес
споживання, охоплює норми і нормативи:

споживання товарів;

споживання послуг;

розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури;

економіко-екологічні.

У кризових умовах передбачаються мінімальні норми споживання товарів на
душу населення, зокрема основних харчових продуктів, виробів легкої
промисловості, мінімальні нормативи забезпечення населення та середні
терміни використання предметів культурно-побутового та господарського
призначення. Ці показники розробляють і затверджують відповідні органи з
метою використання в ході підготовки планів соціально-економічного
розвитку країни та її регіонів.

У кризових умовах нормативи споживання платних послуг є взаємопов’язаною
системою оцінювання рівнів споживання їх окремих видів на душу
населення. Основою їх визначення є науково обґрунтовані мінімальні
потреби. Такі нормативи подаються за видами послуг по Україні і
затверджуються законодавчими органами з метою подальшого використання у
плановій роботі. Крім того, вони мають бути диференційовані в розрізі
областей країни.

Важливий елемент системи соціально-економічних нормативів, що формується
на державному рівні, — нормативи забезпечення населення об’єктами
соціальної інфраструктури. Рівень її розвитку багато в чому визначається
ступенем задоволення потреб населення в матеріальних благах та послугах.

Планування в галузях невиробничого призначення за допомогою нормативних
методів сприяє поліпшенню умов життя людей, усуває соціальні відмінності
між окремими регіонами країни, містом і селом, забезпечує розроблення
комплексних планів з урахуванням природнокліматичних,
соціально-географічних та інших особливостей території.

Систему соціально-економічних нормативів і норм розробляють з
урахуванням показників розвитку матеріальної бази соціальної
інфраструктури територіальних підрозділів.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими
органами самоврядування, місцеві бюджети — це балансові рахунки доходів
і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.

80. Етапи програмно-цільового планування.

Процедура побудови дерева цілей має такий порядок дій:

1. Експертний аналіз відповідності вихідного формулювання цілі програми
вирішуваній проблемі.

2. Виявлення часткових цілей програми і їхній аналіз.

3. Оформлення даних, отриманих у процесі експертизи, у визначеній формі,
у вигляді таблиці або матриці. Кожен експерт повинен подати свій варіант
набору часткових цілей.

4. Аналіз погодженості думок експертів на підставі статистичного аналізу
порівнюваних варіантів.

5. Визначення усередненого варіанта набору часткових цілей. Ті часткові
цілі, які мають високі кількісні оцінки, вводять до пріоритетного
набору.

6. Подання експертом усередненого варіанта з зазначенням усіх
неврахованих цілей (у вигляді таблиці).

Функціональне дерево цілей програми є основою для побудови дерева
систем. У ньому значення якого-небудь компонента і його складових
виражені предметно і є відповіддю на запитання «З чого складається?»,
тобто відображають реальну можливість досягнення цілей. Для цього
провадять процедуру оцінки і відбору систем шляхом побудови
функціонально системної матриці (ФСМ), яку заповнюють у вигляді таблиці.
В ній підмет – найменування існуючих і прогнозованих систем, здатних
реалізувати вихідну ціль програми, а присудок – цілі нижчого рівня
функціонального дерева цілей. Матрицю заповнюють експертним шляхом. Якщо
система реалізує функцію, на перетині колонок і рядків ФСМ ставлять 1,
якщо ні – 0. Вибирають базовий варіант і виконують порівняльний аналіз
властивостей та затрат кожної альтернативної системи. Під час формування
цілей програми кількісно визначають вимірювальні показники, які
характеризують досягнення цілі і називаються цільовими нормативами.
Цільові нормативи задають у трьох основних формах: інтегральній,
індексній, питомій.

Цей етап роботи над формуванням програми закінчується ранжуванням цілей,
що викликане потребою найефективніше розподілити обмежені ресурси.

Попередній і розгорнутий проект програми формують поетапно за принципом
послідовних ітерацій. На першому етапі орган управління програми
скеровує матеріали можливим учасникам робіт щодо її розробки та
реалізації й оголошує конкурс на найефективніше вирішення проблеми; на
другому – розглядає пропозиції, які надійшли на конкурс, і розробляє
декілька варіантів програми, з яких вибирають оптимальний; на третьому –
розробляє розгорнутий проект програми з урахуванням скоректованого, у
разі потреби, комплексу її цілей.

Ефективність варіантів програми можна оцінити двома шляхами: побудувавши
систему економіко-математичних моделей і розрахувавши варіанти на ПЕОМ
за допомогою системи експертних оцінок. Найдоцільніше ці два способи
поєднувати.

Варіанти науково-технічних заходів потрібно вибирати на підставі
порівняння їхньої науково-технічної результативності та
соціально-економічної ефективності.

Соціальний ефект реалізації варіанта програми можна оцінити кількісно
зіставленням соціальних умов до і після його реалізації. Соціальні
наслідки деяких заходів можна оцінити тільки якісно. Для зіставлення
соціальних результатів варіантів програми використовують показник
суспільної соціальної ефективності затрат на її реалізацію.

Економічний ефект розраховують для формалізації процесу оцінки і відбору
варіантів програми за критерієм економічної діяльності. Для цього можна
використовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами.

Для формалізації процесу оцінки та відбору варіантів програми за
узагальнювальним науково-технічним критерієм можна використовувати
методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами, які присвоює показникам
група експертів.

Варіанти відбирає група експертів. Пріоритетний варіант, як звичайно,
повинен мати максимальну оцінку в кожній групі узагальню-вальних
критеріїв.

Державну (регіональну, галузеву) цільову науково-технічну програму
розробляють як єдиний проектний документ з зазначенням кількісно
вираженої кінцевої цілі, основних техніко-економічних параметрів
об’єктів нової техніки і технології, підприємств, які створюють на їхній
базі, складу найважливіших взаємопов’язаних заходів, утому числі
розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу.

Для забезпечення своєчасного, оперативного і послідовного формування
етапів, завдань, розділів і підпрограм проекту розгорнутої програми
орган управління програмою разом з головною організацією розробляє
координаційний план, у якому визначають етапи і послідовність робіт,
дають завдання окремим виконавцям і строки їх завершення. Для
координації строків виконання окремих взаємопов’язаних загальною метою
робіт будують сітьовий графік.

79. Сутність державного програмно-цільового планування, класифікація
державних цільових програм.

Класифікація цільових комплексних програм дозволяє визначити їх вид
залежно від таких класифікаційних ознак:

1. За рівнем значущості програмної розробки цільові комплексні програми
бувають:

а) міжнародні, спрямовані на вирішення проблем розвитку світової
спільноти;

б) національні, покликані вирішувати проблеми внутрішнього розвитку
країни;

в) регіональні, спрямовані на усунення територіальних проблем;

г) муніципальні програми;

д) галузеві програми, призначені для вирішення проблем розвитку галузей
народного господарства;

є) програми, спрямовані на розв’язання проблем розвитку суб’єктів, які
господарюють і мають національне значення (програми, що вирішують в
комплексі питання реструктуризації та модернізації виробництва,
оновлення асортименту, підвищення якості продукції, а також переходу до
випуску конкурентоспроможної продукції).

2. За термінами розв’язання проблеми та досягнення мети програми
бувають:

а) довгострокові програми – тривалістю від 10 до 20 років;

б) середньострокові програми – тривалістю від 3 до 10 років;

в) короткострокові програми – тривалістю до 2 років.

3. За предметно-змістовною ознакою цільові комплексні програми бувають:

а) соціальні, орієнтовані на безпосереднє розв’язання соціальних
проблем;

б) соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку
економіки та оздоровлення соціальної сфери;

в) інноваційні (науково-технічні) програми, орієнтовані на освоєння
досягнень науки і впровадження їх в управління, виробництво товарів і
послуг;

г) виробничо-технологічні, спрямовані на підвищення ефективності
виробництва і якості продукції;

д) організаційно-господарські, орієнтовані на вдосконалення організації
управління господарством на всіх рівнях;

є) інвестиційні, спрямовані на розв’язання проблем створення сприятливих
умов для залучення інвестицій на всіх рівнях;

ж) територіально-виробничі програми, орієнтовані на розвиток
господарства регіону (створення та розвиток територіально-виробничих
комплексів);

з) екологічні програми, покликані вирішувати проблеми охорони
навколишнього середовища та забезпечення безпечного існування людей.

У практиці розробки та реалізації цільових комплексних програм часто
бувають програми, які неможливо класифікувати за якою-небудь одні-сю
класифікаційною ознакою, оскільки будь-яка класифікація містить елемент
умовності.

Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, соціальні,
економічні) розробляють для досягнення соціально-економічних цілей на
засадах підвищення ефективності суспільного виробництва.

Організаційними передумовами формування ЦКП є такі: своєчасне визначення
переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми;
формування колективу розробників з виділенням головної організації;
попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначення
головних методичних принципів формування програм.

78. Види державних програм економічного і соціального розвитку.

Програма економічного й соціального розвитку України – це комплексна
система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і
засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх
виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому
передбачається комплекс взаємопов’язаних з ресурсами, виконавцями й
термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності
(наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на
довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15
рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п’ять
років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до
5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування
стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави,
напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на
державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на
середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й
соціального розвитку України за попередній період та економічна
кон’юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється
програма; концепція економічного й соціального розвитку України на
середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика;
інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна,
науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика;
регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях -наприклад, під
час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої
інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме
місце займають засоби адміністративного регулювання.

У Державній програмі відображаються: аналіз сучасного стану; цілі та
завдання розвитку; макроекономічні показники та пропорції, яких бажано
досягти; заходи, пов’язані з удосконаленням фінансово-грошової системи,
банківської діяльності; основні напрями розвитку галузей економіки та й
структурної перебудови; науково-технічна діяльність, соціальний
розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в
результаті виконання наміченої програми; загальні риси кон’юнктури
внутрішнього та зовнішнього ринків; заходи щодо поліпшення
зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності
відповідно до Конституції України; заходи щодо охорони навколишнього
середовища; основні напрями розвитку регіонів; форми й засоби державного
регулювання економіки.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді.
Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й
соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз
економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного
бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти
законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й
соціального розвитку України в наступному році.

77. Сутність та етапи побудови стратегії соціально-економічної політики
держави.

Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом
реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності –
економіці, соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних
відносинах.

Провідні західні економісти, зокрема, Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л.
Брю ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики,
визначаючи їх як зміни, які вносяться урядом у порядок державних витрат
і оподаткування і спрямовані на забезпечення повної зайнятості і
неінфляційного національного продукту.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності
заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний
розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Насамперед, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально
можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони – матеріальна база
будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між
галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на
найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку,
реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить
від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством.
Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до
фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок – фінансова
політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку.
Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у народному
господарстві.

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних
концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні
економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової
політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку
суспільства в двадцятому столітті визначались дослідженнями класиків
політекономії Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823), а
також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) та їх
послідовників.

Сутність концепції основоположників класичної політекономії Адама Сміта
і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку,
збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні
економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи
з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років XX ст. була
спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення
збалансованого бездефіцитного бюджету держави. Доходи бюджету
формувались здебільшого за рахунок непрямих податків, а переважна
частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування військових,
управлінських витрат і витрат на обслуговування та погашення державного
боргу. Наприкінці 20-х років та в 30-40-ві роки завдання фінансової
політики зводилися до послаблення впливу кризи надвиробництва на
економіку, підтримання високої ділової активності і розширення
платіжного попиту. Основні засади такої політики базувалися на
кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтовувала необхідність
посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в
регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу. Результатом
практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання
державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості
населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності
і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний
дохід, а звідси з’явились можливості для збільшення видатків на
фінансування соціальних потреб.

76. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України.

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку -науково
обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей
економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого
стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також
альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і
соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є
засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття
конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних
процесів:

програма економічного і соціального розвитку України – документ, в якому
визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку,
засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна
система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем
економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного
зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та
соціальної сфери; прогнозні та програмні документи економічного і
соціального розвитку – документи, що відповідають вимогам законодавства
України щодо документів і відображають прогнози та програми економічного
і соціального розвитку; учасники державного прогнозування та розроблення
програм економічного і соціального розвитку України – органи державної
влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні
документи економічного і соціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів
України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади. Рада
Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та
органи місцевого самоврядування.

75. Класифікація методів прогнозування.

Методи прогнозування – це сукупність прийомів мислення, способів, які
дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних зробити висновки
про можливий розвиток економіки у майбутньому. Методи прогнозування, як
і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи
прогнозування поділяють на фактографічні, формалізовані, експертні
(інтуїтивні) і комбіновані. Фактографічні методи ґрунтуються на
достатньому інформаційному матеріалі про об’єкт прогнозування та його
минулий розвиток. До них належить група методів екстраполяції і
моделювання. Експертні методи застосовують у тих випадках, коли
інформаційний матеріал, який характеризує розвиток об’єкта у минулому,
недостатній. Вони побудовані на інформації, отриманій за оцінками
спеціалістів-експертів. До експертних методів належать методи
індивідуальної і колективної експертної оцінки. Комбіновані методи
прогнозування об’єднують експертні і фактографічні методи.

Найпоширенішими серед методів індивідуальної експертної оцінки є метод
«інтерв’ю», аналітичний, метод написання сценарію. За методом «інтерв’ю»
експерт безпосередньо опитує спеціалістів.

Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого
економічного явища або процесу з підготовкою відповідної доповідної
записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки
розвитку прогнозованого об’єкта за різних умов.

Серед колективних методів експертних оцінок доцільно виділити методи
колективної експертної комісії і колективної генерації ідей, метод
Дельфі, матричний метод.

Суть методу колективної експертної комісії полягає у тому, що група
укладачів прогнозу (робоча група) уточнює головні напрями розвитку
об’єкта, будує матрицю, у якій відображена генеральна мета, підцілі та
засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів.
Експертів опитують з метою отримати відповідь на поставлені питання у
вигляді оцінок ймовірного варіанта розвитку подій (найпоширенішою є
таблична форма). Питання формують за певною структурно-ієрархічною
схемою.

Метод колективної генерації ідей у практиці називають методом «мозкового
штурму». Він дає змогу активізувати творчий потенціал експертів у разі
шукання виходу з проблемної ситуації. Використання методу передбачає
зіткнення протилежних напрямів думок і рекомендацій учасників «мозкового
штурму» щодо вирішення конкретної проблеми: генерацію ідей і наступне
руйнування (через критику). З огляду на це його називають методом
деструктивної відносної оцінки. За методом «мозкового штурму» розробники
виконують прогнозування у кілька етапів. Роботу розпочинають з
формування групи експертів (10-15-20 осіб), куди запрошують фахівців з
високим рівнем загальної ерудиції і розумінням проблеми. Надалі група
аналізу проблемної ситуації складає проблемну записку учасника
«мозкового штурму», у якій наводить і описує проблемну ситуацію і
головні правила ведення «штурму». Після завершення
організаційно-підготовчої роботи розпочинається власне «мозковий штурм».
Його організовує ведучий, який концентрує увагу учасників на правилах
поведінки і головному питанні. Характерно, що в процесі генерації ідей
до уваги беруть усі ідеї, незалежно від їхньої доцільності.

Після «атаки» група аналізу проблемної ситуації систематизує ідеї:
складає їх перелік; формулює у загальноприйнятій термінології; об’єднує
ідеї, які дублюються і взаємодоповнюють одна одну; визначає ознаки, за
якими ідеї можна об’єднати; поєднує за визначеними ознаками; за групами
(від загальних до часткових).

74. Класифікація соціально-економічних прогнозів.

Систему прогнозів економічного і соціального розвитку можна розглядати
за такими критеріями, як сукупність груп прогнозів за якісним змістом,
за окремими елементами і напрямами відтворення, за способами і методами
прогнозування. Відповідно до цього в економічній теорії і практиці є
різні підходи до класифікації прогнозів. Зокрема, голландський економіст
Генрі Тейл залежно від ступеня контролю за змінними величинами розрізняє
контрольовані і неконтрольовані прогнози. Наприклад, прогноз інвестицій
у національну економіку є контрольованим з боку держави в особі
Міністерства економіки.

У працях російських економістів А. І. Анчишкіна, В. Н. Мосіна,
Д. М. Крука та інших прогнози класифіковані за об’єктами прогнозування,
якісним змістом, елементами і напрямами відтворення. За цими ознаками
виділяють три головні групи прогнозів:

1) прогнози ресурсів (природних ресурсів, запасів природної сировини і
стану природного середовища, демографічні та науково-технічного
прогресу);

2) прогнози розвитку економіки (галузей економіки або
народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів
економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розміщення
продуктивних сил);

3) прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних
потреб, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального
розвитку, зовнішньополітичні і військово-стратегічні).

4) макроекономічні, макроструктури і (укрупнені галузеві) і галузеві.
Макроекономічні прогнози охоплюють прогнози ресурсів і
народногосподарського комплексу держави в цілому. Макроструктури!
прогнози складають за номенклатурою двох-трьох десятків галузей і
призначені для уточнення прогнозу суспільного відтворення. Їхнє завдання
– пошук альтернативних варіантів зміни структури економіки. Галузеві
прогнози розробляють для окремих галузей економіки з метою отримання
головних показників розвитку галузей, потрібних для переходу до прогнозу
міжгалузевих зв’язків.

Наведена класифікація прогнозів характеризує систему
соціально-економічного прогнозування з функціонального погляду.

Система прогнозів за проблемною ознакою повинна передбачати:

прогнози наслідків від реалізації окремих рішень управлінських органів
та можливого і ймовірного настання певних подій у країні.

За організаційною ознакою система прогнозів повинна охоплювати складання
Державного прогнозу економічного і соціального розвитку країни,
прогнозів окремих виробничих, управлінських і територіальних структур.

Елементи різних прогнозів можна розробляти окремо, однак зведені в
узагальнений прогноз економіки країни, вони повинні взаємно доповнювати
один одного.

Залежно від розрахованого періоду дії економічні прогнози є оперативні,
коротко-, середньо- і довготермінові. Вони відрізняються як за
тривалістю прогнозу, так і за його ймовірністю. Чим більший період
прогнозування, тим меншою є його точність, тим важче уникнути
невизначеності, а отже, тим нижча ймовірність його реалізації. У
соціально-економічних прогнозах використовують такий часовий масштаб:
оперативні прогнози – до одного місяця, короткотермінові – до одного
року, середньотермінові – до п’яти років і довготермінові – на період
понад п’ять років.

73. Принципи соціально-економічного прогнозування.

Основними принципами, на яких базується державне прогнозування та
розроблення програм економічного і соціального розвитку України, є:

принцип цілісності, який забезпечується розробленням взаємо-узгоджених
прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку
України, окремих галузей економіки та окремих
адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий
періоди;

принцип об’єктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні
документи економічного і соціального розвитку України розробляються на
основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних
і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а
також звітних даних із офіційних видань Національного банку України;

принцип науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і
програмних документів економічного і соціального розвитку на науковій
основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового
досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і
соціального розвитку;

принцип гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні
документи економічного і соціального розвитку є доступними для
громадськості, інформування про цілі, пріоритети та показники цих
документів забезпечує суб’єктів підприємницької діяльності необхідними
орієнтирами для планування власної виробничої діяльності;

принцип самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої
влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень
відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і
програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування і розроблення
програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію
діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

принцип рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів
місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм
власності;

принцип дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що
органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні
здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів економічного
і соціального розвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації
загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки
держави.

Принцип системності прогнозування, за визначенням О. Анчишкіна, означає,
що, з одного боку. Економіку розглядають як єдиний об’єкт, а з іншого,-
як сукупність порівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування’.
Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і
моделей. Системність означає певну черговість використання моделей для
формування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону,
галузі тощо.

Наукова обґрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів
потрібно враховувати вимоги об’єктивних економічних законів, вітчизняний
та іноземний досвід формування прогнозів.

Принцип альтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови
альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку об’єкта
прогнозування. Адекватність прогнозу об’єктивним закономірностям
характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і
взаємозв’язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога
реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією. Для
цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під час
формування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності у
визначенні змісту процесів, які прогнозують.

72. Сутність і функції соціально-економічного прогнозування.

Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами
потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно
вирішити теперішні завдання. Дія цього потрібне прогнозування на всіх
ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом (лат. – ГогесавІ) розуміють науково обґрунтоване
міркування про можливий стан об’єкта у майбутньому. Укладача прогнозу
називають прогнозистом, а процес розробки прогнозів -прогнозуванням.
Прогнозування поєднує в собі два елементи – передбачення і пропонування.
Відповідно до цього виділяють пошуковий і нормативний прогнози. Якщо у
першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем
майбутнього, то у другому – визначають бажаний (можливий) стан розвитку
явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз має
здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховує цілеспрямованих
дій з боку суб’єктів управління. Його завдання – з’ясувати, як
розвиватиметься досліджуваний об’єкт у разі збереження існуючих
тенденцій. Нормативний прогноз має управлінський характер, пов’язаний з
можливістю прийняття на підставі отриманих знань управлінського рішення,
його розробляють на засадах наперед визначених цілей. Проте прогноз
порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки
ґрунтується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах і тому
дає змогу характеризувати майбутній стан об’єкта також кількісно.
Водночас прогноз, як і гіпотеза, має імовірнісний характер.

Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно
ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ
і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх
розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики.

Головні функції прогнозування такі:

науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і
тенденцій;

дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ
господарського розвитку у конкретних умовах;

оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення
тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових
ситуацій та їхня оцінка;

виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі,
нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних
рішень.

Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування
повинне грунтуватися на певних принципах, а саме:

системності, наукової обгрунтованості, альтернативності, адекватності.

71. Економічні методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-корпоративного регулювання капіталістичної
економіки є:

1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і
підприємств немонополізованого сектора економіки, або податкове
регулювання;

2) державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських
розробок, або науково-технічна політика;

3) активна амортизаційна політика;

4) кредитно-грошова політика;

5) структурна політика;

6) цінове регулювання.

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від
строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове
регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю
досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає
цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень
в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в
проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних
виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.
Короткострокове регулювання – це насамперед антициклічне регулювання,
основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та
інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне
регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль
над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової
маси).

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання
економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане).
Пряме регулювання – це вплив держави на економічні процеси за допомогою
безпосереднього використання відповідних регуляторів.

Непряме регулювання економіки – це вплив держави на господарську
діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування
ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та
економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава
безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише
передумови для цих змін.

Державне регулювання базується на певній системі засобів впливу на
ринок. В сукупності їх можна розділити на дві великі групи: засоби
прямого державного впливу (державні замовлення, контракти, ліміти,
фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з державного
бюджету і т. ін.) та засоби опосередкованого впливу (податки, субсидії,
ціни і т ін). Серед основних засобів державного регулювання слід
виділити законодавчі акти; прогнози розвитку національної економіки;
цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні
контракти; державні інвестиції; державні і місцеві бюджети; бюджетні
дотації, субсидії, субвенції; податки і податкові пільги, державні
кредити; державні резерви; операції з державними цінними паперами на
відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві і
загальнодержавні норми і стандарти; норми амортизації, в тому числі
прискореної; система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування
цін; індексування грошових доходів населення і заощаджень; встановлення
прожиткового мінімуму і мінімуму заробітної плати; встановляння єдиної
тарифної системи; встановлення заробітної плати в державних установах,
встановлення системи пенсій, допомоги, ліцензій, митні збори, податки;
квоти; встановлення граничних рівнів рентабельності.

Державне регулювання економіки спирається на систему державних
інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні
інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та
економічні.

70. Правові та адміністративні методи державного регулювання економіки.

Під методом адміністративного права розуміють сукупність правових
засобів і способів здійснення адміністративно-правового регулювання
суспільних відносин. Особливості адміністративного права, як галузі
права, специфіка предмета адміністративного права, безумовно,
проявляються в методах адміністративно-правового регулювання.

Серед методів адміністративного права виділяють загальні методи, які
притаманні всім галузям права: імперативний і диспозитивний, їхня
особливість полягає в їхній пріоритетності щодо регулювання
управлінських суспільних відносин для даної галузі.

Для адміністративного права основним був і залишається імперативний
метод, тобто метод владних приписів, коли в об’єкта управління немає
вибору варіанта поведінки і він повинен діяти лише так, як йому
приписано. Даний метод є основним щодо управління такою сферою, як
адміністративно-політична.

Поряд із цим необхідно відмітити, що даний метод поступово «віддає»
частину сфери свого впливу методу диспозитивному. Названий метод
характеризується тим, що об’єкт управління має певну свободу вибору
варіанта поведінки, виходячи із своїх інтересів. У першу чергу це
стосується таких сфер суспільного життя, як економічна та
соціально-культурна.

Вищеназвані методи реалізуються шляхом: а) використання приписів (прямий
обов’язок здійснити певні дії); б) встановлення заборон (прямий
обов’язок не здійснювати певні дії); в) надання дозволів (право
здійснювати певні дії на власний розсуд).

Окрім загальних методів правового регулювання, адміністративному праву
притаманні і спеціальні методи, зокрема: субординації, координації,
реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання,
інвестицій та ін.

69. Контрольна функція державного управління.

Державний фінансовий контроль необхідний для реалізації фінансової
політики держави,створення умов для фінансової стабілізації. Це перш за
все розробка, затвердження і виконання бюджетів всіх рівнів і
позабюджетних фондів, а також контроль за діяльністю державних
підприємств і установ, державних банків і фінансових корпорацій.
Особливе місце в системі фінансового контролю з боку законодавчих
органів належить Рахунковій палаті ВРУ сфера повноважень якої – це
контроль за державною власністю і державними грошовими коштами.
Відповідні функції фінансового контролю виконує КРУ. Серед його функцій
– контроль за діяльністю органів контролю при регіональних органах
виконавчої влади. КРУ має право направити подання з пропозиціями усунути
виявлені фінансові порушення, яке повинно бути розглянуте посадовими
особами протягом 10 днів. Але КРУ не має права самостійно приймати
будь-які санкції. На основі Конституції України і Закону про Уряд
України Уряд України контролює процес розроблення і виконання державного
бюджету, здійснення єдиної політики в галузі фінансів, грошей і кредиту,
регулює фінансову діяльність міністерств і відомств. Важливе місце в
системі фінансового контролю з виконавчих органів займає Міністерство
фінансів України (Мінфін), яке не тільки розробляє фінансову політику
України, а і безпосередньо контролює її здійснення. Державна Комісія з
регулювання ринків фінансових послуг України (далі – Комісія) здійснює
державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг шляхом:
ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності
з надання фінансових послуг; нормативно – правового регулювання
діяльності фінансових установ; нагляду за діяльністю фінансових установ;
застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових
послуг.

68. Державне регулювання як головна функція державного управління.

Регулювання – це система централізованих заходів, які проводить держава
з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її
розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й
довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання, яке широко стало застосовуватись на Заході
в передвоєнні й особливо повоєнні роки, – це комплекс антикризових та
антициклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків
економічних криз, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в
цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що воно
являє собою оперативне реагування на виникнення й розвиток кризових
явищ, а тому заздалегідь не планується.

Безпосередніми об’єктами поточного регулювання є попит і пропозиція,
тобто вплив на них за допомогою певних економічних інструментів, які
знаходяться в розпорядженні держави: політика прискореної амортизації,
субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне
регулювання норми процента, державна закупівля продукції тощо.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного
програмування. На сьогодні це найбільш розвинута й поширена форма
державного втручання в економіку й соціальні процеси в розвинутих
країнах світу. Програмування, на відміну від емпіричного (поточного)
регулювання, характеризується більшою мірою узгодженості часткової
планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з
макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів. А це означає
певне скорочення сфери стихійності й зростання свідомого
цілеспрямованого впливу на економічні процеси.

Програмування може бути кон’юнктурним і структурним. Кон’юнктурне
програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через
маніпулювання господарською кон’юнктурою з метою одночасного досягнення
чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін, сталих темпів
економічного розвитку; повної, з позицій капіталу, зайнятості;
збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітніші. Зокрема,
кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати економічний розвиток
шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх
рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та
дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи
ці рекомендації, здійснювали довгострокові програми розвитку й
структурної перебудови економіки до середини 70-х рр. З кінця 70-х рр.
широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки,
рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного
напряму в політекономії. Суть їх у спрямованості державного регулювання
на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів досягнення
високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови
стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці
пріоритетного значення. Такі моделі державного регулювання економіки
характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

67. Функція планування.

Близькою до цільового управління є система управління, яка на Заході
одержала назву “планування — програмування — розробка бюджету” (Planning
— Programming – Budgeting), або скорочено ППБ. Суть програмного
управління полягає у тому, що насамперед формулюються довгострокові
перспективні цілі, згідно з якими розподіляється вся сукупність ресурсів
і видів діяльності за програмами (проектами), незалежно від їх
функціональної чи відомчої приналежності. Проект розглядається у
взаємозв’язку як єдиний об’єкт управління із відповідною централізацією
відповідальності і повноважень.

Планування — поняття багатоаспектне. В сучасній літературі воно
розглядається з різних точках зору: як одна з функцій менеджменту (в
класичній теорії управління), як вибір з кількох альтернатив за умовою
невизначеності (концепція прийняття рішень у кібернетичному розумінні),
як складова поведінки підприємства, зумовленої впливом зовнішніх і
внутрішніх організаційних факторів (поведінкова концепція прийняття
рішень).

У теорії і практиці склалися різні види планування: директивне,
індирективне, регулятивне, індикативне, довгострокове, стратегічне.

У країнах з розвинутою економікою застосовується ринкове (маркетингове),
ділове (планування бізнесу), ринкове стратегічне планування.

Загальну методологічну основу системи ППБ становить концепція системного
підходу до управління, оцінка всякої діяльності за економічним критерієм
(співвідношення затрат і результатів), безпосередня ув’язка розробки
програми з розподілом ресурсів, планування і управління діяльності
організації на основі використання категорії “кінцевої продукції”
(фізичний “вихід” системи).

65. Загальні і специфічні функції державного управління.

Функції державного управління — це специфічні за предметом, змістом і
засобом забезпечення цілісні управляючі впливи держави. Вони тісно
пов’язані з суспільними функціями держави і відображають способи
здійснення останніх. Якщо суспільні функції держави розкривають її
суспільну природу й роль, то функції державного управління показують,
як, якими способами, у процесі яких взаємозв’язків із суспільством вона
їх здійснює.

Управлінські функції органів державної влади — це юридичне виражені
управляючі впливи окремих органів державної влади, які вони мають право
і зобов’язані здійснювати щодо певних об’єктів управління або
компонентів певних структур. Обсяг управлінської функції зумовлений
місцем державного органу в структурі управляючої системи й окреслює його
межі в управлінні суспільними процесами.

Функції державного управління й управлінські функції органів державної
влади у зв’язку зі специфікою їх параметрів поділяються на види.

Так, за критерієм змісту, характером і обсягом впливу функції державного
управління поділяють на загальні й спеціальні.

Загальними є функції управління, які відображають сутнісні моменти
державного управління, його об’єктивно необхідні взаємозв’язки і мають
місце практично в будь-якій управлінській взаємодії органів державної
влади з об’єктами управління. За характером і послідовністю дій до
загальних функцій управління доцільно віднести такі: аналіз,
прогнозування, планування, організація, регулювання, робота з
персоналом, облік, контроль.

Спеціальні функції управління відображають особливий зміст окремих
впливів, зумовлений різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні
компонентів. Вони реалізуються, як правило, в окремих сферах, галузях
або на ділянках державного управління і визначаються в основному
запитами об’єктів управління (економічних, духовних тощо). Ці функції —
основні, бо для їх реалізації утворюються системи управління.

Залежно від спрямованості й місця впливу можна виділити внутрішні й
зовнішні функції управління.

Внутрішні функції державного управління уособлюють управління всередині
державної управлінської системи й зумовлені багаторівневою і
різнокомпонентною побудовою держави як суб’єкта управління.

Зовнішні функції державного управління характеризують безпосередньо
процес впливу органів державної влади на об’єкти управління. Система
зовнішніх функцій управління визначається, з одного боку, вертикальною й
горизонтальною побудовою організаційної структури механізму держави та
державного апарату, а з іншого — цілями, особливостями змісту діяльності
різних об’єктів управління.

Набір функцій державного управління залежить від стану, структури і
рівня самокерованості управлінських суспільних процесів.

64. Цілі державного управління та їх види.

Перехід до справжньої демократії передбачає перш за все зміну механізмів
цілепокладання в державному управлінні, надання даній підсистемі
елементів об’єктивно зумовленого, обґрунтованого і раціонального
характеру. Цілі становлять собою продукт діяльності політичної системи,
певним чином суб’єктивний відбиток об’єктивного.

Об’єктивно цілі державного управління народжуються і мають народжуватись
«знизу» — іти від потреб та інтересів людей, об’єднаних у державу. Зміст
і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному і духовному
розвиткові свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми, що його
турбують, є справжнім і актуальним джерелом формування цілей державного
управління.

Необхідне вивчення об’єктивних умов, які створюються навколо суспільства
і всередині нього, реальне визначення можливостей і сили суб’єктивного
фактора, конкретне знання потреб та інтересів окремих об’єктів, на які
спрямовуються керуючі впливи, достовірна оцінка потенціалу державного
управління та здійснення інших дій, які здатні привести в сукупності й у
підсумку до об’єктивної практичної цілеспрямованості державного
управління. Цілепокладання в державному управлінні має рано чи пізно
стати об’єктивним.

Сутність управління вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому —
логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до
конкретного прогнозування, від нього — до програмування з використанням
сучасної математичної та іншої методології і методики, а далі й до
планування — вибору належним чином дій та їх неухильного проведення в
життя. «Планування — це прийняті наперед рішення про те, що робити, коли
робити і хто буде робити. Планування проводить зв’язок між нашим
сьогоднішнім станом і тим, чого ми хочемо досягти».

Велике соціологічне значення має ієрархія цілей державного управління.
Головним для суспільства і тим самим для державного управління є
створення, підтримання і поліпшення умов для вільної, спокійної, творчої
життєдіяльності людей, налагодження раціональних взаємовідносин між
особистістю, суспільством і державою. Звідси й ієрархія цілей державного
управління, побудована за принципом пріоритету потреб та інтересів
розвитку суспільства.

Цілі — це продукт свідомості, суб’єктивне відображення об’єктивного.
Подібний дуалізм — об’єктивна основа й ідеальний вираз — веде до того,
що в кожній цілі може бути зовсім різним співвідношення між дійсним й
ідеальним.

За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю
основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований
і якісний розвиток суспільства;

• соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на
соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і
рівень соціального життя людей;

• економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що
забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших
цілей;

• духовні, пов’язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних
(культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в другому — з
підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію
суспільно-політичних і соціальних цілей.

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим
рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

• діяльнісно-праксеологічними, що передбачають розподіл і регулювання
діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного
апарату;

• організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у
суб’єктах і об’єктах державного управління — побудову відповідних
функціональних і організаційних структур;

• виробничими, що полягають у створенні й підтриманні активності тих
керованих об’єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і
сприяють їх реалізації;

• інформаційними, що забезпечують процеси цілевизначення,
цілепокладання, цілереалізації та оцінювання ціледосягнення необхідною,
достовірною, достатньою та адекватною інформацією;

• роз’яснюючими, що вимагають відпрацювання знань, мотивів і стимулів,
які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного
управління.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов’язані з
якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні;
оперативні.

У процесі цілевиявлення важливе значення має побудова «дерева» цілей
державного управління на основі визначення стратегічної цілі й розбивки
її на цілі нижчого порядку.

Цілі державного управління, представлені в певному «дереві», мають
відповідати таким вимогам:

• бути об’єктивно зумовленими й обґрунтованими, виходити з об’єктивних
закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей;

• бути соціальне мотивованими, тобто йти від потреб, запитів й інтересів
людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей,
прагнення втілити їх у життя;

• бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними
науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного
розвитку суспільства;

• бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі
стратегічні, тактичні й оперативні, загальні й часткові, головні й
забезпечуючі, кінцеві й проміжні, віддалені, близькі й безпосередні
тощо;

• бути забезпеченими в ресурсному відношенні як з інтелектуального, так
і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не на уявному
потенціалі.

Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління визначаються їх
залежністю від певних ресурсів і забезпеченості ними. Особливе значення
тут мають, як і у всьому, природні й людські ресурси, але таких ресурсів
мало і збільшення їх не передбачається. Тому увагу слід звернути на ті,
які не потребують великих витрат, відтворюються, розвиваються й
перебувають у нашому розпорядженні. Перш за все — це ресурси права,
причому права в широкому розумінні.

63. Система органів державної влади та їх повноваження.

Ознакою державних органів є й те, що кожний має притаманну лише йому
внутрішню структуру. Важлива риса державного органу — територіальний
масштаб, межі його діяльності. Діяльність органу держави базується на
застосуванні методів переконання та примусу. Нарешті, певному виду
державних органів притаманні власні форми організації та методи
діяльності. Кожний з державних органів має власне майно. І найголовніше
— усі державні органи мають статус юридичної особи. Узагальнивши основні
риси, які характеризують сутність державного органу, можна дати загальне
його поняття.

Державний орган України (громадянин або колектив громадян) — це відносно
відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, побудованої
за конституційним принципом розподілу влади, який створюється у певному,
визначеному законом порядку і здійснює завдання та функції на підставі
державно-владних повноважень, власної компетенції; його особовий склад
об’єднується правовими зв’язками в одне ціле (якщо це не одноособовий
орган) і діє на певній території за допомогою визначених форм
організації та методів діяльності.

Системи державних органів у різних країнах залежать від географічних
факторів, національного складу населення, державного устрою, державного
режиму країни. Важливу роль відіграють ідеологія, політична доктрина та
конституційно-правова концепція.

З урахуванням цих факторів і розрізняють три сучасні моделі систем
державних органів: централізовано-сегментну, моноцефальну і
монотеократичну.

Централізовано-сегментна система виходить з принципу розподілу влади,
відповідного комплексу стримувань і противаг та постулату, згідно з яким
органами державної влади є лише головні центральні органи, які діють у
масштабі всієї країни (глава держави, парламент, уряд), а також їхні
представники на місцях (голови місцевих державних адміністрацій та ін.).
Представницькі органи на місцях розглядаються лише як органи місцевого
самоврядування. Враховуються при цьому також такі принципи, як
демократизм держави, верховенство права тощо. Ця система складається з
кількох видів органів, які формуються специфічними засобами, мають
власну компетенцію і особливості формування. Принцип розподілу влади
визначає сегментність даної системи, проте це не розрізнений набір
елементів. Органи держави об’єднані загальними завданнями, метою
управління суспільством, методами управління, які мають загальні
принципи. Тільки у своїй сукупності вони становлять цілісну систему, що
зумовлює її централістську сутність.

Органи цієї моделі звичайно класифікуються за трьома видами, кожний з
яких у свою чергу є певною системою. Це органи законодавчої, виконавчої
та судової влади. У багатьох державах формується й четвертий вид влади —
контрольний.

Централізовано-сегментна система може існувати в умовах громадянських
режимів. Тому вона особливо ефективна при політичній стабільності,
міцному політичному плюралізмі.

На інших принципах базується моноцефальна система державних органів.
Основним з них є принцип єдності державної влади від верху до низу —
принцип єдиновладдя. Очолює цю систему один орган чи посадова особа,
наділені всією повнотою влади, які у свою чергу наділяють певними
повноваженнями всі інші органи. Вертикальна підпорядкованість —
характерна риса цієї системи.

При цьому згадана модель пов’язана звичайно з однопартійністю, з
відмовою від політичного плюралізму, гіпертрофуванням ролі держави, яка
“зверху” наділяє громадян правами і свободами. Основними засобами
формування органів цієї системи є призначення, а компетенція, як
правило, визначається єдиноначальне, що пояснюється персоніфікованістю
системи, яку очолює одна особа, авторитет якої незаперечний.

Ця система протягом багатьох років існувала в колишніх соціалістичних
країнах завдяки марксистсько-ленінській ідеї повновладдя представницьких
органів типу рад, які від вищих органів до низової ланки розглядалися як
єдині органи державної влади, а не місцевого самоврядування. Всі інші
органи держави одержували свої повноваження безпосередньо або
опосередковано від останніх. Це, зокрема, стосувалося й колегіальних
органів, наприклад, Президія Верховної Ради України, які виконували
функції колегіального глави держави, уряду, а також у ряді випадків
судів, які, як правило, обиралися. Система державних органів цієї моделі
складалася з органів державної влади, державного управління, суду,
прокуратури, системи народного контролю. Представницькі органи практично
відігравали лише декоративну роль, оскільки всі важелі управління
державою були в руках партійно-державної номенклатури, яку очолював
лідер, що був водночас вищим партійним і державним керівником. Викладені
головні моделі систем державних органів не охоплюють усіх інших її
різновидів. Крім того, кожна система або окремі її елементи можуть
змінюватись, взаємно переплітатися тощо. Конституційно-правова концепція
України виходила з необхідності впровадження централізовано-сегментної
системи державних органів як найбільш прогресивної. Тому види
центральних і місцевих органів держави визначаються на основі принципів,
закладених у згаданій системі. Згідно з ними у сукупності державні
органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої
об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні.
Центральні органи державної влади — це ті органи держави, повноваження і
діяльність яких поширюються на всю територію держави, а також на тих її
громадян, які перебувають за межами країни.

62. Державне управління та виконавча влада.

Виконавча влада — це здатність держави за допомогою управлінської
діяльності реалізовувати веління законодавчої влади.

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший вияв владних повноважень,
відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною
складовою влади взагалі, а державне управління — це невід’ємна частина
управлінської діяльності в цілому, співвідношення між ними випливає із
співвідношення між владою і управлінням.

Державне управління є способом реалізації, формою вираження виконавчої
влади. Отже, постає питання: чи полягає службова роль державного
управління лише в реалізації виконавчої влади, чи вона виходить за межі
останньої?

Немає сумніву в тому, що державно-управлінська діяльність міністерства
або обласної державної адміністрації — це спосіб реалізації виконавчої
влади. Проте з таким трактуванням важко погодитися, якщо йдеться щодо
управлінської діяльності адміністрації державного вузу, школи, аптеки,
магазину, залізничної станції, театру тощо. У такому разі за допомогою
державного управління реалізується адміністративна влада (це поняття
включає і виконавчу владу). Аналогічним чином треба кваліфікувати й
внутрішньоуправлінську діяльність в органах державної виконавчої влади
(наприклад, управлінські рішення щодо відпусток, надання матеріальної
допомоги, зміни місць дислокації служб підприємства тощо). Все це
належить до адміністративної влади, реалізованої у
державно-управлінській формі.

Отже, державне управління є формою вираження не тільки виконавчої, а й
інших видів адміністративної влади.

Активне використання законодавцем терміна «орган виконавчої влади»
зумовлює необхідність розглянути питання про співвідношення понять
«орган виконавчої влади», «орган державного управління» і «суб’єкт
виконавчої влади».

З перелічених понять достатньо розроблене лише поняття «орган державного
управління». Під ним, як правило, розуміють структуру, яка реалізує
управлінські функції держави. Звідси випливає, що органи виконавчої
влади водночас є й органами державного управління.

Проте не всі органи державного управління є органами виконавчої влади.
Нині найбільш чітким критерієм їх розмежування є нормативне закріплення
за останніми статусу органів виконавчої влади. Так, міністерства,
комітети, місцеві державні адміністрації у відповідних документах
визначені як органи виконавчої влади. Однак цього не можна сказати про
адміністрації державних підприємств, установ, організацій. Вони є лише
органами державного управління.

На підставі викладеного можна стверджувати, що органом виконавчої влади
є орган державного управління, офіційно визнаний органом виконавчої
влади.

Складніше стоїть справа з поняттям «суб’єкт виконавчої влади». Не має
сумніву, що до суб’єктів виконавчої влади належать усі органи останньої.
Питання полягає в тому, чи є її суб’єктами управлінські структури, які
не мають статусу органу виконавчої влади, наприклад, виконавчий комітет
міської ради, який взагалі належить до виконавчих органів місцевого
самоврядування? Відповідь на це має бути позитивною.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
виконавчим комітетам міських рад делеговані деякі повноваження органів
виконавчої влади. На підставі п. 2 ст. 11 цього Закону виконавчі
комітети під час здійснення делегованих їм повноважень підконтрольні
відповідним органам виконавчої влади. Це означає, що вони реалізують
певний обсяг виконавчої влади, тобто належать до її суб’єктів.

Отже, поряд з органами виконавчої влади її суб’єктами є й інші
управлінські структури.

61. Американський та європейський підходи до державного управління.

На першому етапі Лассуелл ставить питання про необхідність виокремлення
політико-управлінських наук в самостійну галузь соціального знання.
Розпочинається дискусія відомих учених (Саймон, Ліндблом, Дрор, А.
Етціоні та ін.), відбувається розроблення підходів і обговорення
теоретичних концептів. У 1939 р. з метою розвитку досліджень, процесів,
майстерності в державному управлінні була утворена Американська
асоціація державного управління (ASPA), яка у 1940 р. заснувала фаховий
журнал «Огляд державного управління» (Public Administration Review) для
вчених, практиків, студентів, що став провідним у США. Згодом
утворюється Академія державного і місцевого управління (ASLG) та
видається науково-теоретичний журнал «Journal of Public Administration
Research and Theory».

У ході другого і третього періодів отримує офіційне визнання ряд
політико-управлінських дисциплін, які включаються у програми більшості
політологічних факультетів і вивчаються в школах державного
адміністрування. У 1958 р. утворюється Рада вищої освіти з державного
управління (CGEPA). У 1960 році в США запроваджується навчальна програма
М. Р. А. (магістр державного управління). З даної проблематики
захищаються дисертації, публікується велика кількість наукових праць,
формується коло учених даної спеціалізації. У 1967 р. розпочинає
діяльність Національна академія державного управління (NAPA) і в 1969
p.- Національна асоціація шкіл державних справ і управління (NASPAA),
яка утворилася на базі CGEPA. Вона видає журнал з освіти у державних
справах «Journal of Public Affairs Education». 3 1972 p. функціонує
Організація політико-управлінських досліджень, а з 1979 p.- Асоціація
політичного аналізу і менеджменту.

Поступово завершується практично повна монополія США у зазначеній сфері.
Створюються європейські дослідницькі центри, наука управління посідає
офіційне місце у програмах правничих факультетів та інститутів
політології багатьох країн Європи (Франція, Німеччина, Велика Британія,
Нідерланди, Скандинавські країни). Починають діяльність Європейська
асоціація з державного управління (EPAN) та Асоціація інститутів і шкіл
державного управління в Центральній та Східній Європі (NISPASEE).
Виходять журнали з указаної проблематики («Journal of European Public
Policy», «Journal of Public Policy»). Сьогодні управлінські дисципліни
викладаються у вищих навчальних закладах Азії, Австралії, Латинської
Америки і Африки. Поступово вони стають повноправними предметами в
університетах Східної Європи, у тому числі України, де вже введено курси
«Державне управління», «Державна служба» .та інші.

З метою інтернаціоналізації та стандартизації державного управління у
1999 р. утворено Європейську асоціацію з акредитації державного
управління (ЕАРАА). Сьогодні ідентифіковано понад 140 журналів, що є
фаховими з державного управління. Накопичений досвід у сфері державного
управління в Північній Америці дав підстави для видання серії книг під
загальною назвою «Класики державного управління».

60. Об’єкти і суб’єкти державного управління.

Розглядаючи специфічні особливості державного управління, слід виходити
з розуміння його природної і безпосередньої єдності зі сферою здійснення
виконавчої влади держави. Як зазначають Ю. Шемшученко і В. Авер’янов:
«Змістовні ознаки державного управління як процесу здійснення виконавчої
влади уособлюються в самому характері цієї влади, який зумовлений
головним її призначенням, а саме – виконанням законів та інших правових
актів державних органів».

Спрямованість державного управління обумовлена динамічною
взаємозалежністю комплексу рис і факторів управлінської діяльності.
Зокрема, виділяють такі риси державного управління, що розкривають його
сутність:

Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у
результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини.

Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб’єкта, наділеного
владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій.

Для виникнення управлінських відносин, крім суб’єкта, у них повинен
брати участь також і об’єкт (об’єкти), на діяльність якого спрямовується
управлінський вплив суб’єкта.

Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах
державного управління – державно-владним, причому цими повноваженнями
наділена завжди одна сторона – суб’єкт управління, а об’єкт управління є
лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб’єкта.

Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні
та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною,
ґрунтується на чинному законодавстві.

Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і
налагодження управлінських відносин, може мати різний за своїми
параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване
керівництво, і оперативне управління.

Цю діяльність можна певним чином поділити на етапи (цикли, фази), в
основі класифікації якої є її функціональна природа і організація,
робота з кадрами, керівництво, координація, звітність, складання та
виконання бюджету.

Державне управління, функціонуючи у правовому полі чинного
законодавства, у випадку його порушення, тягне за собою юридичну
відповідальність.

59. Основні засади теорії державного управління.

Практика розвинених індустріальних країн, свідчить, що далеко не всі
економічні функції, необхідні для природного перебігу відтворювальних
процесів і забезпечення повноцінної життєдіяльності, реалізуються лише
на основі ринкових відносин.

Негативні наслідки вищеназваних чинників і багатьох інших аспектів
економічного розвитку призвели до усвідомлення недостатності
саморегуляції ринкового середовища. Після другої світової війни в
західній макроекономічній теорії розпочали формуватися дві альтернативні
концепції економічного регулювання — неокейнсианство і монетаризм.

Важливий етап в теоретичному усвідомленні ролі держави в ринковій
економіці був пов’язаний з ім’ям видатного англійського економіста Джона
М. Кейнса. Ідеї, обгрунтовані в ході «кейнсианської революції»,
здійснили переворот в класичних переконаннях стосовно ринкової
економіки. Вони довели неможливість «самозцілення» економічного спаду,
необхідність державної політики як засобу, здатного корегувати сукупний
попит і сукупну пропозицію, активно виводити економіку з кризового
стану, сприяти її подальшій стабілізації.

У практичному плані економічну політику, що відображає ідеї Кейнса, коли
через відповідний грошово-кредитний фінансовий інструментарій
регулювався сукупний попит, проводили більшість розвинених країн миру
після другої світової війни. Практика підтвердила, що вона багато в чому
сприяла пом’якшенню циклічних коливань економіки цих країн.

Як відомо, в економічній теорії Дж. М. Кейнса визначено ряд основних
функцій держави, що забезпечують:

розподіл національного доходу на користь незаможних і частково середніх
груп, прошарків населення;

прогресивне оподаткування прибутків і майна фізичних та юридичних осіб;

стимулювання інвестиційної діяльності, в тому числі й за рахунок коштів
державного бюджету;

дію механізму пільгового кредитування з низькою процентною ставкою;

формування державних замовлень на окремі стратегічні продукти;

регулювання ціноутворення;

суспільно прийнятне підвищення оплати праці та зайнятості населення.

Дослідження в рамках неокейнсианських моделей і неокласичних теорій
довели недостатність розподільної (аллокаційної) функції ринку, в тому
числі з питань:

задоволення потреб у суспільних благах;

усунення «побічних ефектів» економічної діяльності держави і
господарюючих суб’єктів;

існування бар’єрів для вільного переливання капіталів;

формування нових механізмів (стабілізаторів), що забезпечують
оптимальність розвитку економіки (критерій ефективності Портера);

інформаційного обслуговування учасників економічних процесів.

Деякі з цих положень слід розглянути детальніше. Так, будь-яке втручання
держави в економіку завжди пов’язане з певними витратами. До них
відносяться: по-перше, адміністративні витрати на організацію і
здійснення регулювання; по-друге, негативні «побічні ефекти», причина
виникнення яких полягає в тому, що Ринок являє собою обмежену систему,
всі агенти якої знаходяться У відносинах власності, в якій домінує
приватний інтерес. Державне втручання, який би характер воно не носило,
змінює умови взаємодії на даному ринку для всіх учасників: покупців і
продавців, виробників і споживачів, впливаючи на раніше прийняті ними
рішення. Сума пов’язаних з цим витрат і адміністративних витрат на
здійснення регулювання і є та величина, з якою в кожному конкретному
випадку необхідно порівнювати отриманий «зиск». У зв’язку з цим
ефективність заходів державного втручання, що вживаються, визначається
їх доцільністю й корисністю для всіх учасників ринку, що на практиці не
завжди враховується.

Концепція монетаризму виходить з автоматизму макроекономічної рівноваги
ринкової системи. Державне регулювання оголошується шкідливим для
підприємництва внаслідок бюрократичного характеру. Мінімально припустиме
втручання держави в економіку можливе лише в проведенні фіскальної
політики.

Радикальна концепція виходить з іншого розуміння місця і ролі держави в
процесі ринкових перетворень. Не відкидаючи загальновизнані в
економічній науці функції державної влади, вона орієнтується на
мінімізацію безпосередньої участі в тих сферах, де ринок працює найбільш
ефективно, а присутність держави веде лише до розтрати ресурсів,
розростання бюрократії, розгортання лобізму і корупції.

У зв’язку з цим особливого значення набуває дослідження питання про роль
держави в процесі переходу до змішаної економіки, а також співвідношення
плану й ринку в умовах України.

У останні роки у вітчизняній науці чітко визначилися дві крайні позиції:

а) применшення ролі держави в розвитку економічних процесів;

б) трактування держави як «загального провидця і годувальника». Між цими
діаметрально протилежними позиціями лежить весь спектр теоретичних
підходів до державного регулювання економіки. Завдання економічної науки
полягає в тому, щоб визначити напрям (вектор) державного втручання,
оцінити характер і розміри втручання держави в економічні процеси і як
масштабного власника, і як виразника раціональних інтересів.

58. Форми і методи державної підтримки підприємництва.

Держава зацікавлена в підтримці підприємництва як прямими так і
непрямими способами. Так, з метою створення сприятливих організаційних
та економічних умов для розвитку підприємництва, держава:

– на передбачених чинним законодавством умовах і в порядку надає
підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно (виробничі та
нежилі приміщення, законсервовані та недобудовані об’єкти та споруди,
невикористовуване обладнання), що необхідне для здійснення
підприємницької діяльності. Власне для цього була проведена мала та
велика приватизація. На пільгових, та як правило, конкурсних умовах
передаються довгобуди та інше майно;

– сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та
інформаційного обслуговування підприємців, підготовці та перепідготовці
кадрів;

– здійснює попереднє облаштування неосвоєних територій об’єктами
виробничої та соціальної інфраструктури з наступним переданням їх у
кредит підприємцям чи продажем;

– надає підприємцям цільові кредити;

– здійснює підприємцям інші види допомоги.

Найбільш яскраво взаємовідносини держави та підприємців проявляються
через законодавче забезпечення підприємницької діяльності та створений
державою правовий механізм. Так, держава законодавче забезпечує свободу
конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів
недобросовісної конкуренції та монополізму в любих сферах. Держава
захищає і інтереси національного товаровиробника. Наприклад, Законом
України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового
імпорту» визначено механізм такого захисту від демпінгового імпорту з
інших країн, митних союзів або економічних угрупувань, в тому числі
порядок та проведення антидемпінгового розслідування та застосування
антидемпінгових заходів.

Органи державного управляння будують свої відносини з підприємцями з
використанням:

– податкової та фінансово-кредитної політики, включаючи встановлення
ставок податків та відсотків по державним кредитам; податкових пільг;
цін та правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу
(коридору); розмірів економічних санкцій;- державного майна та системи
резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних і інших
норм та нормативів;- науково-технічних, економічних і соціальних
загальнодержавних та регіональних програм;- договорів на виконання робіт
та поставок для державних потреб. Державні органи не вправі втручатися в
господарську діяльність підприємців, за виключенням тих випадків, коли
вона торкається передбачених чинним законодавством прав державних
органів по здійсненню контролю за дотриманням законодавства при
здійсненні підприємницької діяльності. При цьому і право контролю має
свої чіткі підстави, порядок, терміни. Державні органи та їх посадові
особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до визначеної
їм законодавством компетенції. В разі видання державним чи іншим органом
акту, що не відповідає його компетенції та вимогам чинного
законодавства, підприємець вправі звернутися в суд із заявою про
визнання такого акту недійсним. Тим більше не допускається прийняття
акту, що визначає превелійоване положення суб’єктів підприємництва. Такі
акти кваліфікуються як дискримінаційні. Збитки, що виникають у
підприємців в результаті виконання незаконних вказівок державних чи
інших органів та їх посадових осіб, та привели до порушення прав
підприємців, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами
передбачених законодавством по відношенню до підприємців обов’язків,
підлягають відшкодуванню цими органами. Держава підтримує
самоорганізацію та ініціативу підприємців, реагує на вироблені ними
пропозиції та рекомендації.

57. Взаємовідносини бізнесу і держави як суперечлива система
співробітництва і антагонізму.

Взаємовідносини держави та підприємців в основном будуються по
вертикалі, де держава як суверен встановлює правила поведінки для всіх
без виключення суб’єктів, в тому числі підприємців на засадах влади та
підкорення. Але держава в цілому ряді випадків вступає в горизонтальні
підприємницькі відносини, наприклад як замовник, як кредитор коштів із
державного бюджету.

Як вдало відмітив ще професор Вільнянський, в тих випадках, коли держава
купляє меблю, вона вступає у цивільно-правові відносини. Держава вступає
в такі відносини через держконтракт та держзамовлення.

В публічно-правових відносинах держава гарантує підприємцям, в
незалежності від обраних ними організаційно-правових форм
підприємницької діяльності, рівні права та створює рівні можливості для
доступу до матеріально-технічних фінансових, трудових, інформаційних,
природних та інших ресурсів. Такі гаранти не тільки закріплені в чинному
законодавстві, але і створені відповідні державні органи щодо їх
реалізації, визначено чітко коло їх обов’язків та повноважень.

Визначені також і умови реалізації таких прав, дотримання яких суб’єктом
підприємництва є запорукою неможливості відмови зі сторони державних
органів. Вказані ресурси надаються державою в особі її уповноважених на
це державних чи інших органів, яким держава це право делегувала, як
правило на сплатній та компенсаційній основі.

Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що
централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови
виконання підприємцем робіт та поставок для державних потреб. При цьому
держава реалізує такі ресурси на вигідних умовах (за державними оптовими
цінами). Інші підприємці вправі отримати такі ресурси по ринкових цінах.
Виключення складає лише майно, що виключене з цивільного обігу та може
знаходитись лише у власності державних підприємств.

Держава не втручається в управлінську діяльність суб’єктів
підприємництва. Але в передбачених законом випадках підприємець чи
громадянин, що працює у підприємця за трудовим договором (контрактом),
може бути залучений до виконання в робочий час державних обов’язків.
Наприклад, для участі у слідчих діях. В разі виникнення у підприємця
збитків, орган, що приймає таке рішення повинен відшкодувати підприємцю
спричинені цим збитки. Друга справа, що коштів в державному бюджеті на
ці цілі не передбачається.Особливе місце серед гарантій підприємництва
займають місце майнові. Так, держава гарантує недоторканність майна
підприємців і забезпечує захист права власності підприємця, а рівно
захист і інших майнових прав та законних інтересів. Такі гарантії
проявляються у встановленні правового режиму майна підприємців,
можливості вільно за своїм розсудом ними володіти, користуватись та
розпоряджатись, в тому числі отриманим в результаті такої діяльності
прибутком. В разі порушення таких прав держава через свої
правозастосовчі та судові органи приймає ефективні та оперативні заходи
щодо їх відновлення.Вилучення майна у підприємця, в тому числі основних
та зворотних коштів, не допускається за виключенням передбачених чинним
законодавством України випадків. Таке вилучення можливе лише за умови
надзвичайних ситуацій, прямо передбачених чинним законодавством України.
Наприклад, ст.7 Закону України «Про надзвичайний стан» загалом
передбачає такі випадки та право держави в особі уповноважених нею осіб
на компенсаційній основі використовувати майно фізичних та юридичних
осіб, в тому числі суб’єктів підприємництва для їх запобігання чи
ліквідації завданої шкоди. Збитки, що спричинені підприємцю внаслідок
порушення громадянами, юридичними особами та державними органами його
майнових прав, відшкодовуються у встановленому законодавством порядку.

56. Фінансування діяльності бюджетних установ.

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним
плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання
доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для
виконання ними своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік
відповідно до бюджетних призначень.

Бюджетне призначення — це повноваження, яке надане головному
розпоряднику коштів бюджету законом України про державний бюджет,
постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішенням місцевої
ради про місцевий бюджет, що має кількісні і часові обмеження і дозволяє
Міністерству фінансів, Державному казначейству або місцевому фінансовому
органу надавати бюджетні асигнування для здійснення платежів на
конкретні заходи за рахунок коштів відповідного бюджету. Кошторис має
дві складові:

загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду
бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на
виконання бюджетною установою основних функцій;

спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду
бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення
видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних
заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.

План асигнувань із загального фонду бюджету установи — це помісячний
розподіл видатків, затверджених у кошторисі для загального фонду, за
скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття
установою зобов’язань протягом року.

Асигнування — це повноваження розпоряднику бюджетних коштів на взяття
зобов’язань та витрачання бюджетних коштів на конкретну мету в процесі
виконання бюджету.

План асигнувань є невід’ємною частиною кошторису і затверджується разом
з кошторисом.

Установа, незалежно від того, веде вона облік самостійно чи
обслуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї
діяльності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною
виконуваною нею функцією.

54. Податково-бюджетний механізм перерозподілу ресурсів і доходів.

Державні фінансові ресурси включають кошти державного бюджету; державних
позабюджетних фондів; Національного банку України та інших державних
банків; підприємств і організацій державної форми власності.

Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП: в Японії,
Росії та Україні – приблизно 1/3; у Франції та Нідерландах – приблизно
1/2; у Швеції – понад 2/3.

Державні фінансові ресурси є основним інструментом реалізації функцій
органів державної влади, які здійснюються в процесі
соціально-економічного розвитку країни. Від того, наскільки ефективно
вони формуються і витрачаються, залежать стан фінансової основи держави
та перспективи подальшого економічного зростання.

Бюджет є центральною ланкою фінансової та бюджетної системи країни, тому
від того, наскільки ефективно організовані процеси його формування та
виконання, залежить стійкість національної економіки. У зв’язку з цим
необхідно розглянути структуру Зведеного бюджету України.

В системі державного регулювання економіки зведений бюджет країни
виконує такі функції:

Акумуляція фінансових ресурсів у віданні центральних органів влади з
метою перерозподілу між галузями, областями та населенням країни.

Забезпечення утримання державних об’єктів управління та їх
інфраструктури.

Стимулювання економічного зростання в пріоритетних напрямах розвитку
країни.

Соціальний захист певних верств населення.

Податкова ставка повинна встановлюватися з урахуванням можливостей
платника податків і рівня дохідності.

Оподаткування прибутків повинно носити однократний характер.

Податки повинні сплачуватися обов’язково.

Податки повинні сплачуватися в простій і зручній формі.

Податкова система повинна бути гнучкою і адаптованою до умов, які
змінюються.

Забезпечення регулювальної функції податків.

Об’єктами оподаткування є дохід (прибуток); вартість товарів; окремі
види діяльності платників податків; користування природними ресурсами;
передача майна; операції з цінними паперами; інші об’єкти, встановлені
законодавством. Суб’єктами оподаткування виступають платники податків.

Податкові пільги є основним інструментом оперативного регулювання
економічної ситуації в державі і мають такі види в Україні:

а) неоподатковуваний мінімум об’єкта податку;

б) вилучення з оподаткування певних елементів об’єкта податку
(наприклад, витрати на науково-дослідні та дослідницько-конструкторські
роботи);

в) зниження податкових ставок;

г) визначення податкової бази (податкове обчислення);

д) податковий кредит (відстрочка стягнення податку або зменшення суми
податку на певну величину).

53. Власність в системі