.

Економіка підприємства (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 17194
Скачать документ

Співвідношення цивільної та воєнної сфер економіки,ринок воєнної
продукції

Воєнна економіка складається з 3 факторів:

Военно-політичной фактор

Економічний фактор

Внутр. Логіка военно-політ. Розвитку

Ідуть тенденції до миру(розпал Рад. Союзу привів до повногобезконтролю)
Йде скорочення зброєних сил і зменшення витрат на озброєння. Збройні
сили стають більш гнучкими,ефективнішими, професіональн. Підвищуються
нові системи зв’язків.

Зростає вплив цивільної сфери на военно-політичний розвиток. Це
обумовлено зовніш-політ. зв’язками,структурно-технол. Трансформацією.Іде
інноваційний процес.

Підсилися обмін між цивільної і воєнними сферами. Межі між ними
взаємопроникаючі і більш рухливі. Воєнні процеси впливають на суспю
воєнний рпозвиток

На прискорення НДП

На формування Зах-Евр. І світового ринку збуту

Збільшення виробничих можливостей у воєнн. Сфер. І зменшення експорту
военн. Прдукції.

Україна, проводячи миролюбну політику, скоротила у 1992-1994 рр.
оборонний бюджет у 4,9 разу, а у 1994-1996 рр. він був скорочений ще на
третину.

Витрати на оборону зменшуються, і це не дозволяє підтримувати
боєздатність і боєготовність Збройних Сил України на належному (не
кажучи вже про високий) рівні, здійснювати планову заміну застарілих
озброєнь і військової техніки. Різке скорочення військового бюджету
сильно зашкодило обороноздатності держави, хоча метою його було
-послаблення тиску на національну економіку, забезпечення соціальних
гарантій. Можна навести характерні приклади витрат військового бюджету
на душу населення в інших країнах у 1996 р.: у США -1050 доларів, у
Франції – 674, у ФРН – 413. В Україні вони становлять приблизно 15 »
доларів, в Росії -113, а в Молдові – 3 долари.

Щоб об’єктивно оцінити військовий бюджет України, слід враховувати
фактори прямого негативного впливу на нього.

Різке падіння ВВП і національного доходу.

Вплив інфляції, масштабів якої не знала жодна держава.

3. Лібералізація цін спрямована тільки на зростання. Вартість військової
техніки і озброєнь зросла настільки, що їхнє придбання стало неможливим.

4. Триває зростання цін і тарифів, незважаючи на те, що темпи інфляції
уповільнилися і курс американського долара стабілізувався.

Створення в державі єдиної системи матеріально-технічного
забезпечення всіх військових формувань озброєнням та військовою
технікою, продовольством, паливно-мастильними матеріалами, речовим
майном тощо дасть змогу:

– розробити основи воєнно-економічної політики в інтересах Збройних Сил
і всіх інших військових формувань України, враховуючи можливості
держави;

– забезпечити узгодження взаємних інтересів військових формувань,
військово-промислового комплексу та інших державних закладів у цілому,
раціонально використовувати наявні кошти і ресурси;

– здійснити уніфікацію військової продукції;

значно зменшити витрати на доведення матеріальних засобів до військових
споживачів;

проводити єдину цінову політику та запровадити надійний державний
контроль за використанням коштів і ресурсів.

Забезпечення воєнно-економічної безпеки – важливе завдання Української
держави. Ступінь задоволення потреб у продукції як оборонного, так і
цивільного призначення в екстремальних умовах є критерієм забезпечення
воєнно-економічної безпеки. Покращання самозабезпечення держави
технологіями цивільного й оборонного виробництва, нарощування
технологічного потенціалу зміцнює її воєнно-економічну безпеку. Остання,
безперечно, визначається новітніми досягненнями науково-технічного
прогресу.

Слід звернути увагу на такі три основні аспекти воєнно-економічної
безпеки: захисний, наступальний, рівнозначний.

Захисний аспект передбачає заміщення імпорту вітчизняними аналогами,
насамперед в оборонних галузях народного господарства і зменшення їх
залежності від імпорту.

Наступальний аспект передбачає комплекс заходів, спрямованих на
нарощування і якісне покращання експортного потенціалу країни і
посилення при цьому залежності від неї інших країн.

Рівнозначний аспект передбачає встановлення однакової залежності між
країнами, що буде стримуючим чинником у спробах економічно розвинених
країн використати зовнішньоекономічні зв’язки як специфічний тиск на
менш розвинені країни.

Жодному з цих аспектів воєнно-економічної безпеки України поки що не
приділяється належної уваги.

Важливе значення для забезпечення воєнно-економічної безпеки в разі
скорочення чи припинення зовнішньоекономічних зв’язків або виникнення
соціально-економічної кризи має здатність держави оперативно
компенсувати негативні наслідки цих явищ, забезпечувати задоволення
оборонних потреб.

Необхідною умовою воєнно-економічної безпеки є достатнє фінансування
оборонної промисловості. Однак видатки з Державного бюджету на
фінансування національної оборони з 1992 р. по 1995 р. зменшилися у 3,5
разу і здійснювалися за залишковим принципом. До того ж понад 90 % усіх
видатків військового бюджету витрачаються на утримання особового складу,
що є небезпечною тенденцією.

При замовленні озброєнь і військової техніки повинна враховуватись
специфіка виробництва і технологічні аспекти. Припинення виробництва
деяких видів військової продукції може призвести до непоправних втрат.

З точки зору перспективного виробництва в Україні новітніх озброєнь
важливо спрямовувати бюджетні кошти на створення науково-технічного
потенціалу в сфері критичних технологій. Пріоритетними напрямками
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт мають бути:
модернізація існуючих систем озброєнь, створення перспективних зразків
озброєнь, розвиток систем і засобів бойового управління, зв’язку і
розвідки, радіоелектронної боротьби, високоточної зброї, всебічний
розвиток технологій і систем подвійного призначення (військового і
цивільного).

Головним завданням державної політики у воєнно-економічній сфері повинно
стати створення самодостатнього національного воєнно-промислового
комплексу. Поспішність і безсистемність при проведенні роззброєння,
скорочення армії призводять ди значних бюджетних витрат, викликають
соціальну напруженість.

Для забезпечення воєнно-економічної безпеки України необхідно передусім
здійснити наступні заходи:

• створити самодостатній національний воєнно-промисловий комплекс (ВПК);

• розробити і прийняти Державну програму виробництва озброєнь;

• виробити державну політику в сфері міжнародної торгівлі зброєю;

• розробити і прийняти Закон про експорт зброї;

• закладати в Державний бюджет необхідні кошти для фінансування оборони;

• створювати замкнені цикли виробництва військової техніки та озброєнь;

• змінити концепцію конверсії ВПК і проводити її на науковій основі
згідно з національними інтересами України; проводити постійну
модернізацію Збройних Сил України та інших військових формувань з метою
досягнення технічної переваги над імовірним противником;створити єдину
інфраструктуру тилового і технічного забезпечення воєнної організації
України.

Конверсія

Хоча в 1991 році (рік розробки) та в 1992 році (рік затвердження у
Верховній Раці) передбачалось виконання різноманітних конверсійних
програм, що формувалися за напрямами техніки, промисловим призначенням
машин і обладнання, вийшло так, шо нічого не вийшло. Ухвалено було 114
програм, з яких — 22 пріоритетні. А фінансування? У 1994 році виділено з
бюджетних фондів лише 53,4 відсотка від мінімуму потреб. Внаслідок
обвальноі і непродуманої конверсії (а точніше, елементарного згортання
виробництва) вся ця унікальна наукова і виробнича база опинилася піп
загрозою знищення.

А серйозні економісти попереджали: конверсія— процес не тільки складний
і тривалий, а й дорогий. Для переведення виробництва з випуску озброєнь
і військової техніки на випуск цивільної продукції треба накожен
вилучений карбованець вкласти півтора-два.

Міністр Віктор Петров покладає основні надії на створення
фінансово-промислових груп в авіа- і суднобудуванні,
автомобільній,електронній промисловості, сільськогосподарському
машинобудуванні, із залученням підприємств суміжних галузей. Цс дано б
змогу розширити сферу впливу на структурну перебудову, оскільки
забезпечуватимуться і фінансові, і виробничі інтереси.

Створення в машинобудуванні і ВПК холдингових .компаній, які
володітимуть контрольним пакетом акцій інших суб’єктів на галузевому і
міжгалузеиому рівні, дасть змогу шляхом консолідації капіталів, операцій
з цінними паперами здійснювати динамічне і відповідальне управління
фінансовими активами, пере-розподціяти інвестиції. Поява ФПГ і холдингів
допоможе узгодити територіально і в часі процеси зміни відносин
власності, використати досвід зарубіжних країн у реалізації антикризових
програм.

В міністерстві з цією метою спеціально створено організаційно-аналітичне
управління. По-перше, вивчають баланс виробничого і науково-технічного
потенціалу оборонної промнсловості і машинобудівних галузей на рівні
достатності для безпеки України і потенційного експорту. По-друге,
визначають потреби України в промисловій продукції, а населення—у
товарах народно-госпоживання.До-третє, розробляються шляхи соціального
захисту працівників оборонної галузі і залучення їх до сфери виробництва
цивільної продукції. групою юристів напрацьовуються пропозиції у
законодавчій сфер бо без правового забезпечення рухатися далі
неможливо. Економісти і виробничники прораховують обсяги інвестицій у
ВПК і визначають адресність, так би мовити, «швидкої допомоги»
найунікальнішим підприємствам, науково-дослідним інститутам..
Спеціалісти міністерства підготували пропозиції в уряд щодо негайної
зміни тарифів на енергоносії, бо на ВПК фактично перекладено утримання
інших галузей-пільговиків, внаслідок чого частка витрат на
електроенергію доходить у затратах підприємств до 50 відсотків, щю
призводить до падіння конкурентоздатності. Важливим напрямком вважається
прорив на ринки збуть-що неможливо здійснити без їх вивчення, без
повноцінної реклами, без післяпродажного техобслуговування.

Якщо дивитись об’єктивно, то нинішній український ВПК—це уламок колись
цілісної системи, управління якою здійснювалось виключно з Москви.
Конверсійні процеси у нас відзначаються й тим, що проходять в умовах
стартової фази економічних реформ. Отже, нам треба вчитися регулювати
діяльність підприємств з різними формами власності, налагоджувати
Фінансово-кредитні стосунки, подбати про ринок ресурсів і фондовий
ринок.

Після розпаду СРСР Україна отримала значну кількість різноманітного
озброєння і військової техніки. Ці озброєння і військова техніка
становлять і, напевно, становитимуть у найближчій перспективі (10-15
років) технічну основу Збройних Сил України. Однак більша частина цих
озброєнь фізично і морально вже застаріла) Після 2000 р. практично для
всіх основних типів озброєнь закінчиться термін експлуатації або буде
вироблений технічний ресурс, що неминуче призведе до втрати боєздатності
Збройних Сил.

Згідно з Воєнною доктриною Збройні Сили України повинні забезпечуватися
високоточною зброєю, сучасними високоефективними засобами ведення
воєнних дій. Воєнною доктриною також передбачено розвиток оборонної
промисловості для створення і виробництва сучасних систем озброєнь і
військової техніки.

Можливості технічного забезпечення Збройних Сил України визначаються
станом економіки і оборонного промислового комплексу. Якщо декілька
років тому ОПК орієнтувався на розробку і створення сучасних систем
зброї, то нині його головною метою є виживання.

Але незважаючи на це, при певній державній підтримці можуть бути
організовані виробництва за замкненим циклом таких озброєнь і військової
техніки, як радіолокаційні системи, переносні зенітні ракетні комплекси,
протитанкові ракетні комплекси, керовані ракети типу “повітря-повітря” і
“повітря-земля”, бронетанкова та інженерна техніка, газотурбінні двигуни
для суден. У зв’язку з цим найближчим часом слід уточнити перелік
зразків озброєнь, які можуть бути створені за замкненим циклом, виділити
необхідні для їхнього виробництва фінансові і матеріальні ресурси.

Організація виробництва за замкненим циклом, безперечно, прискорить
формування і розвиток оборонної промисловості, сприятиме збереженню
науково-технічного і технологічного .потенціалів, зменшуватиме
воєнно-технічну залежність від інших країн.

Упродовж всього перехідного періоду одним з пріоритетних завдань
воєнно-технічної політики залишається підтримка існуючих озброєнь і
військової техніки в боєздатному стані. Вибір такого підходу зумовлений,
з одного боку, наявністю значних озброєнь і військової техніки,
успадкованих Україною після розпаду СРСР, а з іншого, – обмеженими
можливостями ОПК і браком бюджетних коштів. Для переоснащення армії
сучасними системами озброєнь.

Підтримка існуючих озброєнь і військової техніки у боєздатному стані,
очевидно, буде здійснюватися за рахунок закупівлі запасних частин і
комплектуючих у країнах СНД, передусім в Росії, налагодження власного
або спільного з іншими країнами їхнього виробництва.

Це в свою чергу вимагає:

– проведення відповідних досліджень та організації виробництва нових
систем озброєнь і військової техніки;

постійної модернізації існуючих озброєнь і військової техніки. .
Стратегічним курсом ОПК повинна стати модернізація озброєнь і військової
техніки.

16,3 % від загального обсягу їхнього фінансування, то у 1992 р. – 26,8
%. Поетапну модернізацію слід розглядати як складову життєвого циклу
систем озброєння. Вона повинна бути спрямована на поновлення морально
застарілих зразків озброєнь і військової техніки за рахунок
удосконалення конструкції, технології виробництва використання нових
матеріалів. Результатом цього повинно стати підвищення тактико-технічних
характеристик систем. Однак слід мати на увазі, що можливості
модернізації багатьох існуючих систем озброєнь або вже вичерпані, або
обмежені. Крім того, більшість систем озброєнь була розроблена і
виготовлена за межами , України, що значною мірою ускладнює їхню
модернізацію, оскільки немає відповідного досвіду розробки останніх. Ці
особливості обов’язково треба врахувати при розробці планів модернізації
існуючих систем озброєнь і військової техніки. )

Проблема передачі у цивільний сектор економіки науково-технічних
розробок і результатів НДДКР мусить вирішуватися на державному рівні.
При цьому основні зусилля мають бути зосереджені на:

– забезпеченні умов для широкого використання воєнних технологій у
народному господарстві;

– прискоренні процесів інтеграції воєнних і цивільних розробок,
впровадженні ринкових механізмів управління;

сприянні комерціалізації воєнних технологій.

У цьому плані слід відзначити діяльність багатьох західноєвропейських і
американських воєнних фірм. Характерною особливістю їхньої виробничої
політики є впровадження таких технологій і устаткування, які дають змогу
гнучко й ефективно керувати виробничим процесом залежно від політики
держави, кон’юнктури ринку тощо. Гнучкість організації виробництва
полягає в тому, що ці фірми здатні швидко і з мінімальними витратами
коштів перейти від виробництва воєнної продукції до продукції цивільного
призначення і навпаки. Саме така політика дала змогу багатьом іноземним
воєнним фірмам після припинення “холодної війни”, коли були різко
обмежені замовлення на виробництво озброєнь і військової техніки, швидко
і без втрат перепрофілювати свої виробництва. Такий підхід має бути
реалізований і в Україні.

Для впровадження в цивільне виробництво новітніх науково-технічних
досягнень воєнної сфери потрібні великі кошти. Однак реальність така, що
держава може виділити на конверсію лише мізерні кошти. Завдання полягає
у тому, щоб знайти такі форми і засоби, реалізація яких забезпечить
найбільш ефективне їхнє використання.

Як відомо, фінансування конверсійних програм в Україні здійснюється за
рахунок коштів Державного фонду сприяння конверсії, галузевих
інноваційних фондів, кредитів комерційних банків, які гарантуються
Національним банком України власних коштів підприємств та організацій.

За даними Мінмашпрому України, на виконання НДДКР виділяється коштів у
6-10 разів менше, ніж потрібно. Понад те, фактичне фінансування
виявилося значно меншим, ніж було заплановано: у 1995 р. воно становило
всього 54 %. Всього на проведення конверсії за період 1991-1995 рр. було
виділено 420 млн дол., при цьому майже половина з них була витрачена у
1992 р. Частка коштів, виділених з бюджету, становила всього 25 %
зазначеної вище суми.

Назріла і проблема перегляду політики мобілізаційної готовності. Ще у
1994 р. в Російській Федерації був прийнятий указ президента, який
дозволяє відмовитись від вимог збереження рівня виробництва серійної,
часто застарілої, техніки в особливий період. В Україні такий
законодавчий акт відсутній. Вона до цього часу зберігає мобілізаційні
потужності для Російської Федерації і, цілком зрозуміло, ніякої
компенсації за це не отримує. Цей чинник є серйозним гальмом на шляху
проведення в повному обсязі конверсії. Тому слід переглянути саме
поняття мобілізаційних потужностей. В мобілізаційних планах треба
передбачити постійне оновлення готових до серійного виробництва
розробок нових систем зброї, включаючи проведення НДДКР,
експериментальних випробувань і підготовку виробництва до запуску їх у
серію.

Найбільш “болючою” проблемою конверсії залишається низька
конкурентоспроможність цивільної продукції підприємств ОПК. Внаслідок
зростання цін на енергоносії, сировину і матеріали, великі накладні
витрати (до 1000 % і більше) різко зросла собівартість конверсійної
продукції. Несучасний дизайн, низькі якість матеріалів покрить та
надійність роботи, недостатні сервіс та ефективність реклами товарів,
які раніше користувалися попитом (холодильники, радіоприймачи,
телевізори, мотоцикли, велосипеди тощо), призвели до того, що ці товари
витіснені з традиційних внутрішніх і зовнішніх ринків. На ринках
більшості промислових товарів, особливо товарів широкого вжитку,
спостерігається жорстка конкуренція іноземних товарів. Це стосується
автомобілів, виробів побутової електроніки, комп’ютерів тощо. В багатьох
сферах імпортні товари повністю витіснили відповідну продукцію
вітчизняних виробників. Серйозні проблеми постають з ціноутворенням.
Вони, як правило, є результатом недостатнього знання ринку товарів, а
також незадовільного аналізу процесу збуту продукції, які особливо
важливі в умовах ринкових відносин.

Через відсутність достатньої державної підтримки практично не
проводяться роботи щодо сертифікації продукції і систем якості, які
зсунули б з мертвої точки проблему підвищення конкурентоспроможності
конверсійної продукції. Організація виробництва цивільної продукції, яка
буде конкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках, є
основним завданням конверсії. Від його вирішення значною мірою залежить
успіх структурної перебудови оборонної галузі.

В цілому успіхи ОПК України в зовнішньоекономічній діяльності досить
скромні. Експортуються в основному озброєння і військова техніка, які
були виготовлені в колишньому СРСР. Але на сьогодні можливості продажу
нових зразків зброї вичерпані, тому подальша торгівля зброєю вимагає
організації її власного виробництва. У 1995 р. з переважної більшості
видів оборонної продукції Україна не змогла виконати свої зобов’язання
як перед вітчизняними, так і перед зарубіжними споживачами, особливо з
країн СНД. Основними причинами були: відсутність належного фінансування
підприємств-виробників замовниками, відсутність матеріалів, сировини,
комплектуючих у підприємств-виробників, руйнування їх
науково-виробничого потенціалу, зумовлене кризовим станом ОПК, невдалі
реформи.

Недосконалість нормативно-правового забезпечення в сфері
зовнішньоекономічної діяльності, відсутність надійних гарантій щодо
захисту іноземних інвестицій значною мірою утруднюють надходження
іноземних інвестицій, а також організацію виробничо-фінансової
кооперації з іноземними фірмами, які могли б стати одним з основних
джерел коштів, потрібних для перепрофілювання воєнних підприємств на
виробництво продукції цивільного призначення на рівні світових
стандартів.

Воєнно-технічне співробітництво є найбільш чутливою сферою
зовнішньоекономічної діяльності. Тому у ній мають бути розроблені такі
механізми управління, які, з одного боку, не позначаються на економічній
ефективності, а з іншого – унеможливлюють небажані політичні наслідки.

Зайнятість та безробіття:проблеми та шляхи їх розв’язання

Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її
концептуальних засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли
панівними були погляди, згідно з якими найвищим здобутком вважалося
досягнення повної зайнятості працездатного населення. Треба сказати, що
повна зайнятість працездатного населення хіба що декларувалася, бо її
ніколи не було насправді. Не випадково статистичні органи фіксували з
року в рік кількість працездатних, що були незайняті у суспільному
виробництві, або ж зайнятих у домашньомугосподарстві. Цих величин ніхто
точно не знав, оскільки між офіційною статистикою і реальністю були
великі розходження. Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо
виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію “дрейфуючої
зайнятості”, яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У
сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників
або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна
наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в
планово-командній системі, визнавпла наявність різних видів резервів
трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами
безробіття. Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади
зайнятості в Україні в часи її перебування в складі колишнього СРСР,
економічна політика якого визначала близьку і далеку перспективу
зайнятості, її рівень, структуру та інші параметри. Особливо цінувалася
зайнятість у державному секторі економіки, що складав близько 90%. Інші
форми зайнятості населення вважалися менш варгісйими: суспільство
скеровувалося до повного одержавлення. Державна форма власності та
державна система зайнятості оголошувалися метою соціалістичного
суспільства. Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час
немає відвертих захисників державного монополізму в організації
зайнятості населення. Офіційна статистика досі подає насамперед
народногосподарську структуру функціонування трудового потенціалу.
Видно, що найбільше ресурсів праці зайнято в промисловості та
будівництві. За цими галузями йде сільське і лісове господарство. Якщо
до того додати зайнятих в інших видах і сферах матеріального
виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно протилежна
зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що
матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу
порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома
вага зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться
про освіту, охорону здоров’я, науку, соціальне забезпечення і т.п.
Десятиліттями декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не
знаходила свого реального втілення. Постійно порушувалася система
ефективних мотивацій до праці. Внаслідок цього почала падати ЇЇ
продуктивність. Так, в 1980-1985 рр. середньорічна продуктивність
суспільній праці в Україні становила 3,5%, а в 1985-1990 рр. – 2,4%.

Дані засвідчують, що командно-планова система господарства із року в рік
себе вичерпувала. Оскільки в перехідний період від економіки командної
до економіки ринкової система зайнятості функціонує особливо
неефективно, її важко пристосувати до нових умов. Коли заходить мова про
трансформацію умов зайнятості в Україні в перехідний період, то
напрошується паралель про зміну в суспільних відносинах у зв’язку з
ліквідацією кріпосництва, внаслідок якого селянин опинявся у зовсім
новій товарно-грошовій ситуації. Схожа ситуація є зараз в Україні, де
офіційна пропаганда десятиліттями твердила про соціальний спокій, про
гарантії зайнятості тощо. В результаті багато хто звик до такого стану,
переклавши свої турботи “на начальство”. В умовах “розвинутого
соціалізму” адміністративне покарання відіграло важливу роль у
формуванні трудової дисципліни, до якої “звик” колгоспник, робітник,
пролетарський інтелігент. Зараз адміністративний диктат замінив
плюралізм поведінки і думки, до чого “соціалістичний працівник” не
вихований. Інфляційні процеси його також не стимулюють до ефективної
праці. Все це спричинилось до неефективного функціонування системи
зайнятості взагалі. Сказане можна спостерігати в матеріальному
виробництві, науці, обслуговуванні та інших сферах народного
господарства. У нових умовах система зайнятості вимагає нової
“філософії”, що сформувалася на грунті загальних цінностей. Старі
командно-адміністративні методи щораз більше стають непридатними при
переході до ринкових відносин. Необхідне використання інших мотиваційних
механізмів. Поки що вони зустрічають спротив у частини населення, але
ініціатива, відповідальність, постійний пошук, життєстверджуюче
суперництво і навіть амбітність, спроба виділитися дуже потрібні для
ефективної і продуктивної праці. Важливими для характеристики зайнятого
населення є аналіз вікового, освітнього, статевого і національного
компонентів. Кожний з них має відповідне економічне і соціальне
навантаження, дозволяє виробляти ефективні регулятори, організаційні
форми, мотиваційні механізми і т.п. Не слід забувати, що система
зайнятості персоніфікується людьми, які за своєю природою і
соціально-психологічною орієнтацією різні, керуються тільки їм
притаманними цінностями. Валовий підхід до трудового потенціалу і
зайнятості не виправдав себе. У цьому контексті, як вже зазначалося,
важливо знати вікову структуру зайнятості. Основну категорію зайнятих у
народному господарстві України, його сферах і галузях становлять
працівники віком від 20 до 50 років, різко зменшується зайнятість після
55 років. Найтривалішим середній вік є у сільському господарстві, в
якому питома вага жінок до останнього часу складала близько 40%. Найвища
питома вага жіночої праці існує в невиробничих галузях, зокрема на
підприємствах громадського харчування, де широко застосовується ручна
праця. В останнє десятиліття було написано багато книг і статей про
жіночу зайнятість, про необхідність механізувати їх працю, поліпшити
умови роботи і т.п. Складалися і популяризувалися навіть цільові
комплексні програми механізації ручної праці. Однак механізми їх
впровадження в життя були неефективними. Через те ручна праця жінок у
народному господарстві не тільки не скоротилася, а й зросла. Отже,
проблема умов жіночої зайнятосгі досить гостра. За останній час прийнято
і розроблено ряд законів, які передбачають суттєво поліпшити умови
зайнятості жінок. У Законі “Про охорону праці” є спеціальна стаття
“Гарантії охорони праці жінок”, якою забороняється застосування праці
жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними
умовами праці, на підземних роботах із залученням жінок до перенесення і
пересування речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні
норми. В цьому законі є багато інших вимог, дотримання яких сприятиме
поліпшенню використання жіночого трудового потенціалу. Пряме відношення
до поліпшення умов зайнятості мають “Основи законодавства України про
охорону здоров’я”. У статті 28 йдеться про створення сприятливих умов
праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності,
профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та
відвернення іншої можливої шкоди для здоров’я. В “Основах законодавства,
..”встановлюються також єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації
виробництва та інших процесів, пов’язаних із діяльністю людей, а також
якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об’єктів,
які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я .В Україні прийняті й інші
законодавчі акти, які безпосередньо або опосередковано стосуються умов
зайнятості. Однак, коли йде мова про реформування усієї системи
зайнятості, то найістотніше значення мають заходи, спрямовані на зміни у
відносинах власності, на роздержавлення, конверсію військових об’єктів і
т.д. Одним із важливих демосоціальних вимірів є етнічна
демохарактеристика. Можна по-різному трактувати роль і місце тих чи
інших етнічних іруп у державотворенні, але за всіх рівних умов процеси
державотворенння протікають все ж із меншою соціальною напругою при
більшій етнічній однорідності суспільства. Сьогоднішня Україна дає
чимало доказів того, що соціальна напруга вища саме там, де має місце
етнічна неоднорідність. Показовим щодо цього є ситуація в Криму та
деяких інших регіонах. Отже, система зайнятості населення охоплює
широкий спектр економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних,
політичних, культурних та інших відносин, які необхідно враховувати.
Зайнятість неможна зводити тільки до працевлаштування і продуктивності
праці, незважаючи на велику значимість цих аспектів.

Економіка суверенноїУкраїни перебуває на етапі формування ринку праці
відповідно до законів ринкової економіки. Правда, цей процес проходить
доволі сповільнено. Проте такі темпи слід розцінювати,скоріше як
позитивне явище, оскільки в умовах існування залишків старих економічних
структур, при недостатніх капіталовкладеннях зростання масштабів
безробіття могло б викликати певну соціальну напругу. В України вперше
було легативно визначено статус безробітного Законом “Про зайнятість
населення”. Цей закон був прийнятий у березні 1991 року, тобто тоді,
коли Україна ще не була самостійною державою. У статті 2 Закону
говорилося, що “безробітними називаються громадяни працездатного віку,
які з незалежних від них причин через відсутність підходящої роботи не
мають заробітку (трудового доходу). При цьому ці громадяни зареєстровані
удержавши службі зайнятості, а отже, дійсно вони шукають роботу та
здатні приступити до праці”. Це є законодавчим визнанням якісно нових
економічних реалій української дійсності, яке потрібно вважати поступом
на шляху до ефективного використання трудового потенціалу. В економічній
і соціологічній літературі, в засобах масової інформації висловлювалися
різні погляди стосовно перспектив зайнятості та масштабів безробіття.
Дехто намагався спекулювати на безробітті, залякуючи громадянство
соціальними вибухами і т.д. У цьому зв’язку буде доцільним звернутися до
офіційної статистики, в якій відображено сучасний стан ринку праці в
Україні . Дані свідчать, що безробіття в Україні поки що не набрало
масового характеру, незважаючи на те, що працевлаштовуються лише трохи
більше половини тих, хто звертається до служб зайнятості. Так, за даними
Міністерства статистики, в Україні на початку 1991 р. було 28 млн.
чоловік працездатних і 3 млн. осіб не працювало, проте лише 6,5% з них
(195 тис.) звернулись до служб зайнятості. Це пояснюється тим, що значна
частина населення добровільно безробітна, інша— недостатньо інформована,
ще не звикла до нового статусу і віддає перевагу самостійному пошуку
роботи. Прогнози, що безробіття в Україні буде розвиватися високими
темпами і може набути масового характеру, не здійснилися.

Незважаючи на велику кількість незайнятого населення,
підпрнемстваУкраїнив 1992 р. потребували 129,1 тис. працівників, із них
118 тис. — робітничих професій. До служб зайнятості звертаються
переважно інженерно-технічні працівники і службовці. Крім того, майже
завжди є розбіжності між фахами спеціалістів, які шукають роботу, і
тими, на які є попит. Щоб у цих умовах
найбільшефективдвознайтивідіювіднуроботу безробітному, наслужбу
зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного
навчання тих, хто цього потребує. На жаль, ця важлива функція, якій на
Заході приділяють велику увагу, в Україні недооцінюється. Не сформовано
активної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації
незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не проявляють
належної уваги до створення нових робочих місць, до організіції
рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед
населення щодо вибору професій, соціального захисту, проведення
профконсультацій і профорієнтації, організації професійного навчання
тощо. Правда, вже нагромаджено певний досвід у розробці пакетів
науково-методичних, організаційних матеріалів щодо планування, створення
відповідних інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів
центрів зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації
профорієнтаційної роботи і професійного навчання, взаємовідносин із
підприємствами, організаціями, установами і навчальними закладами,
здійсненню заходів соціального захисту безробітних тощо. За даними
статистичної звітності на 1 січня 1995 року, найбільшу частину (42,8% )
безробітних складали особи, звільнені у зв’язку з ліквідацією,
реорганізацією, перепрофілюванням підприємств (установ, організацій) або
із скороченням чисельності зайнятих. Серед безробітних переважали жінки
— 84,1% загальної чисельності. Це свідчить про те, що жінок частіше
звільняють і їм важче працевлаштуватися, тобто жінки зазнають
дискримінації на ринку праці. Незважаючи на те, що тривалість отримання
допомоги безробітними чоловіками була в середньому менша, ніж у жінок,
середній розмір допомоги, сплаченої їм за весь час незайнятості, значно
перевищував аналогічний показник у жінок. Отже, чоловіки мають перевагу
перед жінками, навіть перебуваючи у стані безробіття. Занепокоєння
викликає те, що на початок 1995 р. четверту частину зареєстрованих
безробітних складала молодь віком до 29 років. Більшість безробітних
мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх спеціальних
та вищих навчальних закладів, які не змогли працевлаштуватися після їх
закінчення. Згідно з оцінками фахівців, протягом 1993-1995 рр.
найімовірніше збереження описаного стану українського ринку праці, тобто
існування високого рівня прихованого безробіття (приблизно 20%
зайнятих). Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні
бути готові як державні органи, так і широка громадськість. У даних
умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості
протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо
жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати
участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації
працівників під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди
для підтримки своїх членів на випадок їх звільнення у зв’язку з
закриттям підприємства або скорочення чисельності працівників; сприяти
організації громадських робіт. Наведені факти і міркування свідчать про
те,що, по-перше, ринок праці в Україні формується повільно. Пояснюється
це насамперед еволюцією форм власності, в’ялим розвитком приватного
підприємництва та іншими гальмівними чинниками. По-друге, існують всі
підстави для того, щоб передбачити масштабне безробіття в перспективі,
для зменшення якого необхідна досконало розроблена державна соціальна
політика.

Реформування зовнішньокономічної сфери діяльності України (+ см. №13)

Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету
України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б
інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала
український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови
і розвитку ринкових відносин.

Економічна інтеграція є об’єктивним процесом розвитку стійких
взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх
пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання
своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так
і інших держав обумовлена об’єктивними потребами економічного зростання
та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих
держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні
внутрішніх ресурсів.

Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в
міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному
становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна
структура зовнішньої торгівлі країни.

Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
країни є величезний розмір зовнішнього боргу.

В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює
структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює
взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків
капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.

Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан
економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази
країни. Продукція більшості галузей народного господарства є
неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в
міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою
інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона
була пристосована до умов державної монополії.
.

Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів
господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і
міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і
взаємозв(язку між країнами.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі
Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку,
ізолювавши себе від світової економічної системи.

Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі
обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її
економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше
того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай
незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в
ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні
категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини,
устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять
лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток
українського експорту повністю залежним від коливань кон’юнктури на
зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного
обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному
розумінні, країнам.

Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої
є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно
споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним
перетворенням української економіки.

Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення.
Цьому сприяли, як “шокова” відміна контролю за цінами у країні і
введення конвертованості національної валюти, так і наближення
внутрішніх цін до світових”. Світові ціни стали орієнтиром для
вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних
від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і
імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні
ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за
поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без
структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності
розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за
ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.

Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в
різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об’єктивною основою
міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні
ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в
кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного
розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв’язків.

Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури
українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного
курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його
відносної вартості щодо долару.

Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і
підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і
збільшення другого.

Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною
мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання
неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів
роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при
експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима.
Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню
імпорту.

Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає
збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення
гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в
експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.

Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв(язки, амортизуючи
незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали
кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його
структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те,
що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не
враховує реальних можливостей країни. “Шокова” лібералізація
зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих
поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного
регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили
керованість економічними зв’язками з боку держави.

Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої
взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі
і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом
використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи
можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності
практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні
органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них:
імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і
вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за
надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні
іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.

В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній
практиці інструменти протекціоністського захисту національного
виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки
добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого
імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік
протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль
держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій
використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі
мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох
спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації
зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для
іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах
сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна,
шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні
позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на
дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.

Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і
відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і
напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході
проведення політики лібералізації і формування державної системи
зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього
використання захисних заходів і державної підтримки промислового
експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому
процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.

В процесі трансформації економіки України особливе значення має той
аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного
механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням
зовнішньоекономічних факторів стабілізації

Розвиток експертного потенціалу України

Розглянуто основні компоненти зростання експорту, які можуть
застосовуватись в Україні, а саме преференційне та пільгове кредитування
податкові та інвестиційні пільги субсидіювання експортної та ділової
інфраструктури, державна підтримка при освоєнні нових ринків збуту.

Поліпшення стану зовнішньої торгівлі і зростання експорту є значним
фактором успіху економічних реформ Важливість зовнішньої торгівлі та
експорту збільшилась значним чином після того, як Україна відкрила свою
економіку і розпочала масштабні макроекономічні та структурні реформи.
Розвиток експорту стає ключовим чинником економічного розвитку України.
Справді всі Центральне – та Східноєвропейські країни, які досягли
позитивних результатів в економічних реформах, мали стабільне і значне
зростання експорту, особливо на західні ринки.

Це має свої пояснення. Адже після різкого спаду виробництва та зростання
безробіття рівень внутрішнього споживання значно знижується, інвестиції
в приватний сектор тримаються на низькому рівні внаслідок нестабільності
законодавства і повільного процесу приватизації, урядові доводиться
нести великі витрати на соціальну сферу. Експорт залишається єдиною
сферою, у якій можливе швидке зростання.

Досвід Центральне- і Східноєвропейських держав продемонстрував, що
зростання експорту базувалося на можливості більш ефективного
використання виробничих потужностей. Щодо цього Україна має більш ніж
достатньо передумов для успішної роботи.

Набір інструментів для ‘успішної політики сприяння зростанню експорту
включає такі основні компоненти, які можуть застосовуватися за умови
високої гнучкості:

– преференційне та пільгове кредитування:

– податкові та інвестиційні пільги;

– субсидування експортної та ділової інфраструктури;

— державна підтримка при освоєнні експортерами нових ринків збуту.

Беручи до уваги світовий досвід реалізації політики підтримки експорту,
особливо в таких “експортно-агресивних” країнах, як країни
Південно-Східної Азії та Японії, можна зробити такі висновки.

Цільові державні кредити експортерам, які розподілялись на основі
показників зростання експорту, а також відповідно до об’єктивних
критеріїв кредитування, тобто на комерційній основі, дали значні
результати та привели до зростання інвестицій. Пільгове кредитування за
допомогою спеціалізованих експортних банків не підірвало, а скоріше
доповнило діяльність комерційних банків і поступово привело до зростання
середньо- і довгострокового комерційного кредитування. Підтримка
надавалася підприємствам, які мали потенціал або експортного зростання,
або впровадження передових технологій. Дуже позитивну роль відіграла
політика залучення іноземних інвестицій, особливо в
експортно-орієнтовані проекти і галузі.

На нинішньому етапі розвитку державні підприємства посідають значне
місце і в загальному експорті країни. Але, як показав досвід Польщі,
приватні компанії також можуть швидко посісти передові позиції. Сьогодні
більша частина експорту в цій країні припадає на новоутворені приватні
компанії. Для того, щоб цей процес розпочався і в Україні, потрібно
вирішити низку проблем.

Поки що малочисельні приватні компанії в нашій країні є “новачками” на
експортних ринках. Це певною мірою стосується і підприємств державної
форми власності, більшість яких не були зорієнтовані на ринки західних
країн. Такий стан справ, у свою чергу, породжує проблеми як у фінансовій
сфері, так і в сфері взаєморозрахунків.

Взагалі існує низка загальних перешкод зростанню експорту та взаємної
торгівлі:

– на рівні підприємств – низький рівень продуктивності праці та якості
готової продукції, недостатні навички з питань менеджменту, маркетингу
та збуту:

– на національному рівні – недостатнє інформаційне забезпечення,
нерозвиненість ділової та транспортної інфраструктури» нестабільність і
обтяжливість податкового середовища, слабкість банківсько-фінансової
системи (брак експортного фінансування, механізмів та інститутів
фінансування і страхування експорту, високі процентні ставки), брак
загальної державної програми підтримки експортерів;

– на міжнародному рівні – проблеми з отриманням боргів та виконанням
контрактних зобов(язань, свободи доступу до ринків збуту, брак
зарубіжної мережі просування експортних товарів.

Експортерам, як правило, потрібно три типи послуг:

1) коротко- та середньострокові кредити на поповнення оборотних коштів
і. закупівлю обладнання та матеріалів для експортного виробництва;

2) ефективна система міжбанківських розрахунків;

3) інформація про можливі ризики, а також про платоспроможність
імпортерів. Недостатня розвиненість цих послуг є найбільш серйозними
стримуючими факторами збільшення експорту.

Фінансовому сектору України, незважаючи на досягнутий прогрес у
реформуванні, все ще не вистачає необхідного досвіду та сучасного
банківського інструментарію для забезпечення експортерів повним набором
необхідних банківських послуг. А головне – ще не створено цілісної
системи фінансування та страхування експорту, яка має стати основою для
розвитку експорту в Україні.

В умовах перехідної економіки при обмежених фінансових ресурсах
необхідно концентрувати зусилля на тих напрямках, де покращання є
найбільш потрібним і де може бути досягнуто швидких результатів.
Сприяння розвиткові експорту – одна з тих важливих сфер, де держава має
відігравати ключову роль.

Як свідчить досвід експортно-орієнтованих країн, до фундаментальних
складових економічного зростання (макроекономічна стабільність,
ефективна фінансова система, обмежені цінові диспропорції, відкритість
країни до зарубіжних технологій) додавалися спеціальні заходи
стимулювання експорту. Серед найбільш широко застосовуваних методів були
пільги експортерам готової продукції та пільгове кредитування, тісно
прв(язане з якістю експортних показників. У таких країнах, як Японія,
Південна Корея, Тайвань, Китай кредити надавались через спеціалізовані
інструменти компаніями, котрі мали підтверджені експортні замовлення та
стабільні показники експорту в минулому.

Розподіл експортних кредитів в основному базувався на основі конкретного
розгляду кредитних заявок експортерів. З урядової сторони, як правило,
партнерами в цій системі виступали агентства експортних кредитів та
спеціалізовані фінансові інститути. Вони, разом з міністерствами
фінансів та національними банками, слідкували за дотриманням правил
надання експортних пільг.

Багато країн світу мають систему пільгового кредитування експорту. Для
багатьох малих та середніх підприємств експортне фінансування “- єдине
доступне джерело фінансування. Але, незважаючи на активні інтервенції
держави на фінансовому ринку, загалом вони мають бути спрямовані на
підрив політики макростабілізації, а лише на певне доповнення нормальної
системи комерційного кредитування.

Особливий інтерес для України становить стратегічно важлива мета
переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Деякі
заходи можуть застосовуватися в комбінації політики заміни експорту з
агресивною політикою сприяння експорту.

Багато розвинутих країн світу та країн, що розвиваються, мають
різноманітні програми для забезпечення доступу експортерів до пільгових
кредитів та експортних гарантій і страхування.

Інститути з фінансування і страхування експорту є в багатьох, якщо не в
більшості країн світу. Практично в усіх країнах Центральної та Східної
Європи, країнах Балтії такі організації вже створено і напрацьовано
цікавий практичний досвід, який має бути ретельно проаналізований.
Практика показує, що, навіть якщо початковий внесок новоутворених
Інститутів є незначним, ці організації починають відігравати важливу
роль каталізатора в проведенні ринкових реформ І роблять свій внесок у
поліпшення банківських операцій та приріст експортного потенціалу.

Досвід створення інститутів підтримки експорту неможливо автоматично
перенести з однієї.культури в іншу. Звідси і необхідність
індивідуального підходу з боку уряду України. Вже на ранніх етапах цього
процесу необхідне тісне співробітництво і координація всіх зацікавлених
відомств, участь самих експортерів та представників банківського
сектора,

Певну роботу в цьому напрямку вже проведено в Україні. Насамперед можна
відмітити проект передекспортного страхування від політичних ризиків,
який реалізовує Українська державно-інвестиційна компанія за підтримки
Світового банку. Державний експортно-імпортний банк України, також за
підтримки Світового банку, розпочав втілення програми кредитної
підтримки експортерів. Проект передбачає використання спеціального фонду
сприяння експортерам для створення інформаційної бази та проведення
маркетингових досліджень і кредитну лінію на довгостроковій та пільговій
основі.

Єдиний напрямок, який ще не реалізується на сьогодні, – це страхування
експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків. Унаслідок
цього виникають важливі питання.

Яким має бути юридичний статус, структура власності та ступінь прямої
участі держави в агентстві чи фінансовій установі із страхування
експортних кредитів?

Чи має цей інститут забезпечувати тільки страхування експортних
кредитів, чи виконувати й інші функції, наприклад, фінансування?

Де знайти джерело фінансування і, які оптимальні розміри такої установи
на початкових стадіях?

У формальному підпорядкуванні якого відомства має бути ця організація?

У кожній країні всі ці питання вирішено по-різному. Тому важливо вибрати
найбільш оптимальний варіант, який би максимально відповідав умовам, що
склалися в Україні.

Динаміка розвитку _______ виробництва в Україні (на принципі
промисловості та сіл. Госп.)

Основні завдання економічної політики, цілі та приорітети

Зовнішньоторгівельна політика

Вирівнювання балансу поточних операцій до кінця розглянутого періоду
здається не лише неможливим, але й небажаним. Розвиток торгівлі буде
зумовлюватися необхідністю імпорту технологій, успіхами у заощадженні
енергії та політикою щодо обмінного курсу. У разі інтеграції України в
систему міжнародного поділу праці розпочнеться процес скорочення розриву
між Україною та західними країнами, в ході якого рівень доходів на душу
населення буде наближатися до західних показників. Цей процес наближення
може тривати більше 10 років. Але такий імпорт капіталів є еквівалентним
дефіциту балансу поточних операцій, і тому на період від 5 до 15 років
слід очікувати дефіцит балансу поточних операцій. Насамперед цей дефіцит
буде наслідком імпорту інвестиційних товарів, що дозволить поліпшити та
розширити основні фонди в Україні і сприятиме розвитку економіки.
Обслуговування пов’язаного з цим зовнішнього боргу було б у цьому
випадку безпроблемним.

Експорт

Як і іншим східноєвропейським країнам, Україні надається можливість
використати стратегію економічного росту, що спирається на експорт. З
огляду на подальшу обмеженість внутрішнього попиту експортні ринки до
певного часу пропонують значні стимули для розширення виробництва. Ці
стимули використовувалися ще в минулому навдивовиж активно. Незважаючи
на загальний спад виробництва, український експорт з початком реформ
восени 1994 р. помітно зріс.

Поки що експорт тримається на таких традиційних експортних галузях, як
металургія, хімічна промисловість, сільське господарство.

В ході широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та
зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх
видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат.
Україна цілковито змогла б постачати таку продукцію, яка здебільшого
виготовляється в металообробній та металургійній промисловості.

Надзвичайно важливим для використання експортних шансів є те, щоб
імпульсам попиту, які надходять з-за кордону, не створювалися
адміністративні або тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно
збільшити гнучкість підприємств, зокрема, шляхом їх поділу на менші
структурні одиниці.

Імпорт

Динаміка імпорту зумовлюється в першу чергу двома різними факторами:
заощадженням енергії та імпортом технологій. Економічна політика України
має бути спрямованою на суворе заощадження енергії замість розбудови
вітчизняного виробництва енергії. Навіть саме тільки скорочення імпорту
енергії на 20 % дозволило б урівноважити баланс поточних операцій.
Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого
можна досягти зокрема завдяки припиненню постачання енергії в разі
несплати.

Разом з тим, уже в найближчі роки забезпечення оплати поставок енергії
дасть змогу знизити частку імпорту енергії в сукупному обсязі імпорту.
Це дозволить неенергетичній складовій імпорту зростати швидше, ніж
сукупний імпорт. У середньостроковій перспективі, коли розпочнеться
процес економічного росту, імпорт необхідних технологій
збільшуватиметься значно швидше, ніж темпи росту в усьому народному
господарстві. В кінцевому підсумку це призведе до того, що насамперед у
другій половині розглядуваного періоду зменшення сальдо балансу поточних
рахунків зможе здійснюватися лише повільними темпами.

Політика щодо обмінного курсу

Якщо обмінний курс у 1996 р. залишиться майже постійним, то в
перерахунку на весь рік це означатиме реальну ревальвацію в розмірі 35 —
40 %. Внаслідок цього товари українського експорту подорожчають на цю
величину, тоді як імпорт порівняно з цінами на вітчизняну продукцію на
цю ж величину стане дешевшим. Розрахунки МВФ на період 1996—1999 рр.
зроблені відповідно до подальшої реальної ревальвації приблизно на рівні
60 %. Зокрема, це знайде своє відображення у значному рості заробітної
плати в доларовому еквіваленті, яка, наприклад, у 1999 р. досягне
позначки 200 доларів США, тобто тієї суми зарплати, яку мали Польща і
Чехія у першій половині 90-х років. Натомість Міністерство економіки
відштовхується від значно нижчих показників ревальвації і його
припущення значною мірою перегукуються з динамікою обмінного курсу, яка
передбачається за нашим сценарієм.

Реальна ревальвація означає перерозподіл прибутків експортних галузей
промисловості на користь імпортерів. Очевидно, що такий розподіл шансів
на отримання прибутків не сприяє початкові процесів росту. Тепер, коли
процес стабілізації (подолання інфляції) зробив великий поступ,
необхідно стимулювати розширення попиту. Реальна ревальвація сильніше
спрямовуватиме внутрішній попит на імпортні товари і тим самим
послаблюватиме імпульси попиту для вітчизняної економіки, а також
сприятиме протекціонізму. З огляду на необхідність продовжувати
рест-риктивну грошову політику варто було б використати як засіб
піднесення виробництва попит з-за кордону та переорієнтацію внутрішнього
попиту на вітчизняну продукцію за допомогою обмінного курсу. Якщо
виробництво не отримає підтримки з боку обмінного курсу, тоді
збільшиться загроза того, що покращання балансу поточних операцій
досягатиметься лише збереженням стану рецесії (тобто подальшого падіння
ВВП та відповідно до цього попиту на імпорт).

Загроза інфляції у разі номінальної девальвації значною мірою може бути
компенсована за рахунок очікуваного росту продуктивності. З іншого боку,
необхідне та можливе у найближчі роки заощадження енергії сприятиме
зменшенню загрози інфляції витрат, зумовленої цінами на енергію.

Для фінансування негативного сальдо зовнішньої торгівлі існує дві
принципових можливості: за допомогою кредитів або припливу прямих
іноземних інвестицій.

Прямі іноземні інвестиції

Фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій є найвигіднішим
способом, оскільки у цьому випадку держава не повинна здійснювати
платежі по обслуговуванню боргів. На приплив іноземних інвестицій можна
впливати лише побічно, а саме: шляхом приведення інституційних та
правових норм в Україні відповідно до міжнародних вимог. Як потенційний
отримувач інвестицій Україна знаходиться у стані безпосередньої
конкуренції з іншими — перш за все східноєвропейськими — країнами. Тому
в Україні мають бути принаймні однакові, а ще краще привабливіші умови,
ніж в інших країнах. У минулому спостерігалася значна втеча капіталів з
України. Однак ці капітали можуть за сприятливих умов знову повернутися
в країну. Якщо вдасться залучити вивезений капітал, то вже завдяки лише
цьому можна було б фінансувати дефіцит балансу поточних рахунків
протягом кількох років.

Міжнародні кредити

У рамках програми «механізму розширеного кредитування» (ЕРР)
Міжнародного валютного фонду Україна може отримувати подальші міжнародні
кредити обсягом 1 млрд доларів США щороку до 1999 р. Якщо ж окрім цього
буде досягнуто домовленість з міжнародними організаціями та на
двосторонній основі, насамперед, з Росією про продовження існуючих
боргів, тоді шансів на отримання кредитів на міжнародному ринку стане
більше. Можливість збільшення обсягів зовнішньої заборгованості та
витрат на її обслуговування залежатиме перш за все від показників
заборгованості. Запропонована нами поступова номінальна девальвація,
можливо в рамках коридору для обмінного курсу, призводить порівняно з
постійним обмінним курсом до збільшення квоти боргу. Міжнародний досвід
також свідчить про те, що недоцільно вимагати для України стратегії
різкого скорочення боргової квоти, очевидно, пов’язаної з повільним
ростом. Припустима постійна квота боргу на нинішньому рівні. Якщо
вдасться стимулювати ріст за допомогою обмінного курсу, то квота на
рівні 25 % не становитиме проблеми. В дійсності ж кредитоспроможність
будь-якої країни залежить не лише від боргової квоти (зовнішній
борг/ВВП), а й від квоти обслуговування боргу (проценти і
погашення/експорт).

Зниження податків і самофінансування

Передбачається, що починаючи з 1997 р. і особливо у 1998 р. буде
зменшено фактичне оподаткування підприємств та нарахування на суму
заробітної плати. Зниженням податків необхідно, наскільки це можливо,
скористатися для стимулювання інвестицій, а не споживання. У прийнятних
для України розмірах можна було б подумати про зменшення оподаткування
нерозподілених прибутків. Зменшення податків на прибутки відбувається
також, якщо значно покращуються умови амортизації. Особливо ефективним
зниження податків може бути для малих та середніх підприємств, а цього
можна досягти зменшенням податкової ставки у нижній частині тарифного
регулювання. Зниження податків переслідує три цілі:

а) зниження наполовину нарахувань на суму заробітної плати зменшує тягар
на малі та середні підприємства, які складають значну частину тіньової
економіки (див. розділ 4 «Тіньова економіка»);

б) зменшення податкового тягаря зробить можливим поліпшення
самофінансування економіки, що створить малим підприємствам умови для
зростання, а експортній промисловості — для розширення бази експорту;

в) зниження нарахувань на суму заробітної плати призведе до зменшення
видатків на оплату праці. Цей захід є важливим для якнайшвидшого
залучення незайнятих людей у виробничий процес. Зниження видатків на
оплату праці полегшує заміщення капіталу працею.

На початку навряд чи можна буде повністю компенсувати зменшення
надходжень, хоча вже протягом двох наступних років можна було б
скасувати численні й не завжди обгрунтовані пільги у сфері комунальних
послуг. Варто також різко скоротити пільги на податок з обороту і
податок на прибуток. Та прогалина в фінансуванні, яка залишиться після
цих заходів, знайде своє відображення в збільшенні дефіциту бюджету в
1997 — 1999 рр. Лише пізніше можна буде розраховувати, що завдяки
розширенню бази оподаткування та економічному росту дефіцит складатиме
лише 2 % від ВВП.

Іноземні кредити

Загалом кредити міжнародних фінансових організацій надаються не для
фінансування бюджетного дефіциту. Держава може спробувати отримати
кредити на міжнародному ринку приватних кредитів і використати їх для
фінансування бюджету. Однак цією можливістю можна скористатися лише
після детальних консультацій із досвідченими банками. Україна могла б
спробувати отримати такі міжнародні кредити не раніше 1997 р., причому
слід також передбачити в розрахунках велику надбавку за ризик розміром
біля п’яти процентних пунктів додатково до ринкової процентної ставки.

Внутрішнє фінансування

Внутрішнє фінансування бюджетного дефіциту і надалі буде обмежуватися
вимогами суворої грошової політики. Очікуване зростання попиту на гривні
(ремонетаризація) внаслідок нижчого рівня інфляції зробить можливим
розширення грошової маси в певних межах без підштовхування інфляції.
Щоправда, кредити банківської системи мали б надаватися по можливості
підприємствам. Як позичальники держава і підприємства е конкурентами.

Фінансування дефіциту бюджету за рахунок продажу облігацій державного
займу залишається дуже дорогим. Витрати можна зменшити шляхом: —
зниженням оподаткування торгівлі державними облігаціями

на вторинному ринку;

— поліпшення умов для купівлі державних паперів іноземцями; — своєчасної
виплати відсотків та викупу паперів.

Досі продаж державних паперів був досить успішним, однак за період до
середини жовтня 1996 р. було зареєстровано вже шість випадків їх
несвоєчасного погашення. Такі дії можуть серйозно зашкодити збуту
державних облігацій та спричинити підвищення витрат на покриття ризику.
Тому для збільшення обсягів продажу цих облігацій у наступному році
важливою умовою поряд з низьким рівнем інфляції буде також істотне
вдосконалення ринку цих паперів.

Хоча надходження від приватизації й зросли у 1996 р., динаміка їх
розвитку є непевною, тому що продаж підприємств приносить все менше
доходів або ж здійснюється через інвестиційні тендери. Тому не варто
очікувати від приватизації великих надходжень.

З огляду на те, що кредити НБУ, отримані державою у минулому, були
безпроцентними, заборгованість державного бюджету разом із сплатою
процентів, розміри яких складають біля трьох процентів, є поки що малою.
Однак внаслідок високих реальних процентних ставок це обтяження швидко
зростає. Тому ми бачимо верхню межу допустимого бюджетного дефіциту на
рівні 2,5 % від ВВП. Проте передумовою цього має бути збереження суворої
антиінфляційної політики та найбільшого пріоритету для обслуговування
державних боргів.

Важко однозначно визначити, якими повинні бути методи трансформації
економіки, але можна сказати, що заходи, які приймаються, насамперед
повинні бути комплексними. Політика, яка втілюється урядом, має бути
стабільною, послідовною, адекватною економічному стану країни.

На нашу думку країні потрібен рівномірний еволюційний розвитої:,
основними пріоритетами якого повинні бути:

– соціальна орієнтація економіки

– ії технічна та технологічна трансформація.

– пріоритетою має стати державна підтримка малого та середнього бізнесу,
фермерських господарств як найбільш динамічних носіів науково-технічного
прогресу, забезпечення структурної еластичності виробництва, ефективної
зайняггості, соціальної стабільності.

Економіка не може розвиватись спонтанно, без інститутів, необхідних для
її функціонування. Це банківська система, грошовий і фінансовий ринки,
законодавство про підприємства, банкрутсгво, конкуренцію з відповідними
судовими інстанціями, оподаткування фізичних і юридичних осіб, трудове
законодавство, механізми найму, звільнення, виплат із безробіття,
трудові угоди, які стануть основою ринку праці.

Інвестиції

За нашим переконанням, без масштабних іноземних інвестицій глибока
структурна перебудова народного господарства неможлива.

Треба створити умови для відновлення власних інвестиційних джерел
підприємств – амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку,
прийняти пакет законопроектів, спрямованих на зниження податкового тиску
на підприємства. Також необхідно створити умови для перетікання
тіньового капіталу в легальну економіку.

Необхідно визначити ті сфери економіки, де можна очікувати припливу
західних капіталів, і створити в них стабільні пільгові умови для
іноземних інвесторів. На нашу думку, до таких сфер належать, насамперед,
легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що
користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряд»
країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує
високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.

Важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземнихкапіталів, є
і туризм за умови створення відповідної сучасної інфраструктури.

Технологічна реконструкція

Почнемо з металургійного комплексу, який потребує докорінної
технологічної реконструтсції та глибокого реструктурування. Модернізація
металургійної промисловості дозволить різко знизити матеріаломісткість
(а тим самим – витратність) продукції машинобудівного комплексу і
підвищити якість

Необхідна спеціалізація на виробництві наукомісткої продукції -машин,
устаткування, приладів, складної військової техніки, високотехнологічних
споживчих товарів тривалого користування.

Необхідно відзначити, що слабке українське виробництво потребує
проведення політики протекціонізму. Глибока структурна перебудова
економіки України передбачає інвестиції не тільки у виробництво, але й у
сферу науки і освіти, тобто в “людський капітал”.

“Україні є з чого вибирати”

Внаслідок того, що можливості відносно безболісного реформування
економіки безповоротно упущені, нинішнє керівництво вже не має права ні
на бездіяльність, ні на серйозні помилки. У зв’язку з цим варто згадати
про попередження, що міститься в книзі відомого французького економіста
Л. Стоперю; “Виключно жорстка обмежувальна політика в європейських
державах в період з 1930 по 1935 рр., рішуче направлена на балансування
бюджету в ім’я деяких ортодоксальних догм, призвела до катастрофічних
наслідків – катастрофічних для економіки і цивілізації, якщо згадати про
те, що саме нездатність слабкого і бездіяльного канцлера ліквідувати
безробіття Німеччини сприяла приходу нацизму”.

Звичайно, Україна 90-х рр. і навколишній її світ мають мало спільного з
Німеччиною 30-х рр. окрім спільної глибини кризи, і можливо трагічних
наслідків.

На щастя, історія дає нам і інші приклади. Як відомо, 30-ті рр. кинули
однаковий економічний і політичний виклик одночасно Німеччині і США. У
першій, політичні авантюристи скористалися цим викликом і привели свій
народ до небаченої в його історії національної катастрофи, заподіявши
одночасно незліченні біди всій Європі. У США уряд Ф. Рузвельта знайшов
гідну відповідь на цей же виклик і, спираючись на інтелект, культуру і
почуття відповідальності перед своїми громадянами, в короткий термін
вивів країну на шлях процвітання і на тривалий час зробив ії опорою
світової цивілізації. Так що Україні є з чого вибирати.

Кредитні джерела в реалізації. Державні програми економіки і соц.
Розвитку

Кредитная система – это совокупность кредитно-финансовых учреждений,
создающих, аккумулирующих и предоставляющих денежные средства на
условиях срочности, платности и возвратности.

Кредитная система государства складывается из банковской системы и
совокупности так называемых небанковских банков, то есть не банковских
кредитно-финансовых институтов, способных аккумулировать временные
свободные средства и размещать их с помощью кредита. В мировой практике
небанковские кредитно-финансовые институты представлены инвестиционными,
финансовыми и страховыми компаниями, пенсионными фондами,
сберегательными кассами, ломбардами и с кредитной кооперацией. Эти
учреждения, формально не являясь банками, выполняют многие банковские
операции и конкурируют с банками. Однако, несмотря на постепенное
стирание различий между банками и небанковскими кредитно-финансовыми
институтами, ядром кредитной инфраструктуры остается банковская система.

Коренные изменения в социальной политики государства в условиях жестких
бюджетных ограничений могут быть успешными лишь при условии введения
новых механизмов функционирования социального сектора и их
совершенствования по мере создания экономических предпосылок.
Государство стоит перед необходимостью постоянно и последовательно
трансформировать систему социальной защиты.

Одним из самых важных вопросов является вопрос о способах
финансирования. Оно может быть осуществлено двумя способами:

За счет общих налоговых поступлений

За счет целевые налоги, т.е. социальные взносы на социальное страхование

Расширение системы социальной защиты осуществляется в трех направлениях:

Расширение социальной сферы.

Расширение состава социально защищенных групп.

Увеличение количества и повышение уровня услуг социального обеспечения.

Исходя из источников финансирования, социальное обеспечение можно
разделить на социальное страхование и социальную помощь. Страхование,
помощь и попечительство представляют собой в каждом отдельном случае
некоторую комбинацию из социальных услуг и денежных трансфертов.

Характерной чертой принципа страхования является финансирование
предоставляемой помощи за счет взносов и тесная взаимозависимость между
взносами и объемом социальных услуг. Размер выплат в этом случае
ориентируется на объем индивидуальных взносов, т.е. на предварительный
вклад застрахованного. Тем самым принцип страхования в наибольшей
степени соответствует рыночным принципам справедливости, вознаграждения
согласно личному вкладу и личной ответственности. Это ограничивает
возможности системы в регулировании доходов, хотя и снижает последствия
социального риска.

Принцип социальной помощи предполагает финансирование из бюджета. При
определении размеров выплат возможны четыре альтернативных подход:

помощь всем покупателям выплачивается в одинаковом размере;

помощь ориентирована на индивидуальную обеспеченность;

размер помощи может быть ориентирован на величину прежней заработной
платы или же на величину страховых взносов получателя;

величина помощи зависит от потребностей получателя.

Одинаковый размер помощи для всех получателей – наиболее простой в
организационном отношении вариант. Этот способ оказывается, однако,
непригодным если речь идет о возмещении утраченного заработка, т.к.
размер потери дохода сильно колеблется у различных получателей. Кроме
того, одинаковая помощь может понизить мотивацию к труду.

В пользу учета индивидуальной обеспеченности при установлении величины
социальной помощи говорит и то, что таким способом эффективно
используются средства соцобеспечения и исключаются случаи необоснованных
переплат.

Ввиду финансирования из бюджета все системы социального обеспечения, в
основе которых лежит этот принцип, в высокой степени зависят от
финансового положения государства.

Все три принципа организации социальной обеспеченности занимают в
странах с рыночной экономикой свое определенное место. Система
социальной обеспеченности способна действовать с максимальной отдачей
только при взаимодействии страхования, помощи и попечительства.

Характерной чертой попечительства является финансирование за счет
налогов. Однако, если значительная часть системы социального обеспечения
построена по принципу попечительства, то это может приводить к
перегрузке государственных финансов.

В связи с реформированием системы социальной защиты возникает вопрос о
минимуме социальных гарантий, которые общество может предоставить
гражданам в переходных условиях. В современных условиях эти гарантии
ограничиваются социальной помощью малообеспеченным. Такая система помощи
является по существу системой гарантии минимального дохода (ГМД).
Система, существующая в странах переходной экономики, называется оценкой
уровня дохода (ОУД). Здесь социальная помощь не ставит своей задачей
покрыть разницу между чертой бедности и действующим уровнем дохода. Она,
также, не предполагает обязательных гарантий минимального дохода на
уровне прожиточного минимума.

Разработка и внедрение новой системы социальной помощи в России должна
считаться первоочередной задачей. Такая система должна быть всеобщей и
обеспечивать приемлемый уровень дохода.

Существенное значение имеет вопрос величины утраченного дохода и
социальной помощи. Основных критериев здесь два:

социальные гарантии должна обеспечивать минимально достаточный уровень
жизни;

социальные пособия не только не должны отвлекать людей от труда и
культивировать иждивенческие отношения

Первый критерий определяет минимальную, а второй – максимальную границу
социальных пособий.

В социальной помощи необходимо выделить семейные пособия, пособия по
малообеспеченности и социальное обслуживание.

В настоящее время в России ответственность за социальную защиту в
случае крайней малообеспеченности несут местные власти, т.к. они могут
лучше определить масштабы потребности в социальной помощи. Для этого
Госкомстатом ежемесячно определяется стоимость потребительской корзины в
целях расчета базового денежного пособия.

Необходимо развивать социальное обслуживание незащищенных слоев
населения.

Для непосредственной организации социальной помощи важны местные
социальные программы, которые очень различаются по областям и даже по
районам в пределах одной области. Вместе с тем, все большее значение
приобретает вопрос о создании единой системы социальной защиты,
соединяющей интересы государства, работодателей и граждан. В данной
системе форм преобладает участие государства и работодателей.

Бюджет і бюджетна система в Україні

Бюджет — це баланс грошових доходів (надходжень) і витрат
(використання), який складається для держави, місцевих органів
управління, суб’єктів господарювання, сімей або окремих громадян на
певний термін. З метою створення єдиної інформаційної системи зведення
державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення
загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних даних Верховна
Рада у липні 1996 р. прийняла Постанову “Про структуру бюджетної
класифікації України”.

Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього
фінансового забезпечення. Бюджетна система (Державний бюджет) містить
бюджет центрального уряду, а також бюджети всіх рівнів місцевої влади.
Відповідно бюджети бувають центральними, обласними, місцевими. В Україні
до місцевих бюджетів належать бюджети областей, міські бюджети Києва і
Севастополя, районні бюджети сільських районів, міські бюджети міст
обласного підпорядкування, бюджети внутрішньоміських районів, бюджети
міст районного підпорядкування тощо.’Між ними існують досить складні
відносини, пов’язані з розподілом джерел бюджетних доходів,
фінансуванням місцевих бюджетів з боку центрального уряду шляхом
перерозподілу коштів у масштабі країни тощо. Отже, державний бюджет — це
не тільки бюджет центрального уряду, а й сукупність бюджетів усіх рівнів
державної адміністративно-територіальної влади. Сукупність різних видів
бюджетів, що перебувають між собою в певному взаємозв’язку і
взаємозалежності, створює бюджетну систему, що діє в країні бюджетом
тісно переплітаються позабюджетні фонди (кошти) — кошти держави, що
мають цільове призначення і не включаються до державного бюджету.
Позабюджетні кошти знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих
органів влади. Вони концентруються в спеціальних фондах (наприклад,
пенсійному). Позабюджетні фонди створюються за рахунок цільових
податків, позик, субсидій з бюджету. Вони розширюють можливості
втручання держави в економіку не за рахунок бюджету, отже, дають змогу
уникнути парламентського контролю. Крім того, створюється видимість
зменшення дефіцитності бюджету. Так, в Україні до складу бюджету не
включалися, а отже, дуже часто і не контролювалися законодавчою владою
використання різноманітних податків і зборів на утримання автомобільних
шляхів, фонди соціального захисту інвалідів, зайнятості населення,
приватизації, охорони праці, природи тощо.

Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом
— парламентом країни. З політичної точки зору державний бюджет — це
своєрідний компроміс між цілями держави, заінтересованої в зростанні
бюджетних коштів, а отже, і податкових надходжень, та інтересами
власників і працюючих за наймом (лобі, що представляють і захищають їх
інтереси в парламенті) з приводу податкових ставок на власність, доходи,
податкових пільг, бюджетних витрат на соціальні цілі

Доходна частина бюджету складається в основному з бюджетних надходжень.
Менша її частина — це неподаткові надходження. В Україні головну роль
відіграють податок на прибуток та податок на додану вартість. Велика
частка непрямих податків (ПДВ та акциз) пояснюється тим, що в умовах
спаду виробництва держава не може забезпечити надходження в бюджет
шляхом прямого оподаткуван-^ ня прибутку підприємств, організацій та
доходів громадян. Тому ; застосовують непряме оподаткування, яке є
формою вилучення ; доходів у споживачів

Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального і
господарського регулювання.

Кожна країна має свою структуру доходів і видатків бюджету. Це залежить
від багатьох чинників: державного ладу, рівня економічного розвитку,
політики, що проводиться в конкретних умовах

Перше місце в бюджетних видатках розвинутих країн займають соціальні
статті: соціальна допомога, освіта, охорона здоров’я

У видатках на господарські потреби виділяють бюджетні субсидії
сільському господарству, які мають також соціальну, політичну та
господарську спрямованість^» /”Видатки на озброєння і матеріальне
забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративно-управлінські
витрати, з одного боку, визначаються потребами безпеки держави,
пріоритетами зовнішньої та внутрішньої політики, з другого — вони
впливають на попит на споживчі товари^

Важливе місце займає зовнішньоекономічний аспект політики \ бюджетних
витрат. Так, видатки на кредитування експорту, стра-) хування експортних
кредитів та капіталу, що вивозиться, які фі-/ нансуються з бюджету,
стимулюють експорт і в довгостроковому плані поліпшують платіжний
баланс, відкривають для економіки країни нові зарубіжні ринки, сприяють
зміцненню національної валюти, забезпеченню поставок на внутрішній ринок
необхідних товарів із-за кордону)

У структурі видатків бюджету України велику частку становлять витрати
на народне господарство — покриття взаємозаборгованості, підтримка
збиткових підприємств. Такий високий відсоток витрат неможливий в
країнах з ринковою економікою, але цілком зрозумілий в умовах, коли
основний в економіці державний сектор знаходиться в кризовому стані і
потребує державних асигнувань.

Виконання державного бюджету в ідеалі — це повне покриття видатків
доходами. Перевищення видатків над доходами призводить до утворення
бюджетного дефіциту, який покривається державними позиками — внутрішніми
і зовнішніми. Позики здійснюються у вигляді продажу державних цінних
паперів (облігацій, векселів), позик у позабюджетних фондів (наприклад,
у Пенсійного фонду або у фонду допомоги по безробіттю) або через
одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування бюджетного
дефіциту використовує місцева влада. Зовнішні позики для покриття
дефіциту державного бюджету в таких міжнародних економічних
організаціях, як МВФ, СБ і в розвинених країнах та їхніх об’єднаннях
типу ЄС тощо, характерні для країн, що розвиваються, а також все більше
використовуються і перехідними до ринку країнами, в Тону числі Україною.

Дефіцит бюджету часто покривають також додатковою емісією •грошеи

Кредитну емісію як спосіб покриття дефіциту широко використовують в
Україні. Так, в 1996 р. 25 відсотків дефіциту визначали фінансування за
рахунок емісійних кредитів НБУ

Заборгованість уряду та державних органів створює державний борг, який
виплачується з відсотками. Тому кажуть, що сьогоднішні державні позики —
це завтрашні податки. Як правило, із поточних бюджетних доходів не
вдається виплачувати повністю відсотки і в термін гасити державні
позики. У зв’язку з цим уряд вдається до нових позик: у такий спосіб,
покриваючи старі борги, він створює нові.

Отже, дефіцит державного бюджету безпосередньо пов’язаний з явищем
державного боргу. Зовнішній державний борг, що перевищує 80 відсотків
від ВВП чи більше ніж в 2,2 раза експорт країни, вважається небезпечним
для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.

Важливо виділити такі особливості формування бюджету в Україні:

1. Суперечливий характер перерозподілу бюджетних ресурсів на рівні
регіонів.

Регіони України істотно відрізняються за своїми фінансовими
можливостями. Водночас при формуванні місцевих бюджетів за основу беруть
визначення нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості та однакових
для всіх областей нормативів відрахувань від загальнодержавних податків
до місцевих бюджетів.

Проблеми регіональної бюджетної політики мають розв’язуватись через
пошук оптимального ступеня централізації для різних завдань державної
діяльності з точки зору ефективності виконання державою трьох її
основних функцій — алокативної, дистрибутивної та стабілізаційної;
законодавче закріплення розподілу компетенції з розв’язання конкретних
завдань між центральними органами влади та органами регіонального та
місцевого самоврядування.

2. Виділення з центрального бюджету субвенцій* і субсидій у випадку,
коли витрати місцевих бюджетів не покриваються доходами. Відсутність
законодавче встановлених умов надання субвенцій для областей (отже,
критеріїв, на підставі яких здійснюється вилучення бюджетних коштів
областей) призводить до того, що державний бюджет перетворюється на
знаряддя досягнення політичних цілей, розв’язання завдань і додержання
інтересів одних регіонів за рахунок коштів інших. Проте невизначеність у
наданні субсидій означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються
центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування
залишаються в більшості випадків лише виконавцями централізованих
рішень.

3. Основним критерієм, відповідно до якого розподіляються витрати між
державним та місцевим бюджетами, є організаційна підпорядкованість
підприємств та організацій.

4. Підвищення цін, що спричинило зростання видатків бюджетів усіх
рівнів, у той же час доходи зростали в менших обсягах. Це

стало однією з головних причин незбалансованості бюджету. Так, за 1995
р. виконання держбюджету становило 87 відсотків по видатках і 85,5
відсотка по доходах.

5. Бюджетний дефіцит, що набув великих масштабів. По відношенню до ВВП
він становив: в 1993 р. — 18 відсотків, в 1994 р. — 13, в 1996р. — 8—12
відсотків. Головна особливість формування держбюджету 1996 р. полягала в
тому, що видатки передбачалися лише в межах можливостей держави. Отже,
уряд взяв курс на жорстку економію видатків, яка була продовжена на
наступні роки.

6. Реформування бюджетної системи, що взаємопов’язане з реформуванням
політичної системи. Так, згідно з Конституцією України скасовано
підпорядкованість Рад по вертикалі. Це створює передумови для формування
бюджетної системи, адекватної ринковій економіці.

Структурні диспропорції в економіці України

Зовнішньоекономічна політика і завдання інтегрування України в світове
господарство

Задекларувавши незворотнім просування у напрямку повнокровної інтеграції
до складної і не завжди дуже гостинної по відношенню до новачків
сучасної системи світогосподарських зв’зків, чи не в першу чергу
потрібно пересвідчитися, чи готовий локомотив вітчизняної економіки, і
якщо готовий, то в якій мірі, просуватися по коліях, що ведуть до
повноправної участі у міжнародному поділі граці і, природно, чи завжди
вірно розставляються стрілки на його шляху.

Оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності України в перші роки
її незалежності, висловлена Президентом України в торішній доповіді
перед парламентом, згідно з якою промисловий спад за ці роки більше ніж
на 35% був обумовлений факторами, пов’язаними з прорахунками у
визначенні зовнішньоекономічної стратегії.

Сучасний стан нашої економіки, на мій погляд, витримувати над собою
подібні експерименти вже не дозволяє. В умовах, коли тільки длй
забезпечення окремими івидами стратегічної сировини Україна змушена
щорічно витрачати понад 7 млрд дол., неефективне використання наявного
експортного потенціалу, відсутність продуманої стратегії зовнішньої
експансії неминуче призведе до згортання ендогенного розвитку
економічної системи в цілому через атрофію життєво важливих її органів.

Вчитися, як твердив колись Талейран, краще на помилках інших, та нам, на
жаль, доводиться черпати досвід із свого власного, не завжди вдалого
досвіду.

Серед причин, що обумовили помилки в зовнішньоекономічній політиці за
останні роки, найголовнішою, на наш погляд, була спроба застосувати
закони ринкової економіки до специфічних умов посттоталітарних
економічних реалій. Коли виробниками експортної продукції були майже
виключно підприємства з державною формою власності, мотивація
експортера, в ролі якого часто виступали суб’єкти господарської
діяльності, що не мали ні досвіду роботи на відповідному сегменті ринку,
ні прямої зацікавленості в підтриманні та підвищенні рівня виробництва,
різко відрізняється від орієнтирів агентів зовнішньоекономічної
діяльності в країнах з розвинутою ринковою економікою. “Демонстраційний
ефект” спокуси предметами розкоші західного виробництва, відсутність
економічних умов, а також, що не менш важливо, соціально-психологічних і
культурних стереотипів, що забезпечували б рекапіталізацію валютних
надходжень від експорту, спричинили ситуацію, за якої у відносно
вигідних завдяки дешевим російським енергоресурсам для українського
експорту 1991-1993 роках не тільки не вдалося модернізувати основні
експортно-носійні Галузі, перш за все металургію та неорганічну хімію, а
навпаки — зношення основних фондів в цих галузях досягне критичної
позначки. Лише окремі підприємства (як, наприклад. Маріупольський
комбінат ім. Ілліча, або завод “Інтерсплав” Донецької області) змогли
перейти на випуск конкурентноспроможних видів продукції. Неповернення
валютних цінностей, що значно перевищує обсяги іноземної фінансової
допомоги, швидка криміналізація діяльності деяких сторін
зовнішньоекономічної сфери, втрата традиційних ринків збуту продукції з
високим ступенем переробки — далеко не повний перелік загрозливих
наслідків незбалансованої зовнішньоекономічної політики. Шарахання від
надмірного лібералізму до жорстких заходів нетарифного регулювання
загострювали проблему, підривали довіру до зарубіжних партнерів.
Широкого розмаху набула практика надання різного роду індивідуальних
привілеїв окремим суб’єктам господарювання, звільнення їх від
оподаткування і т. ін. Все це дезорганізовувало становлення нормального
конкурентного середовища, наносило державі гігантських збитків. Після
відомого липневого (1995 р.) Указу Президента України, що призупинив дію
такого роду пільг, ситуація дещо покращалася, але рецидиви явищ живі й
нині.

Попри всю мою глибоку повагу і співчуття до жертв Чорнобильської
катастрофи, беруся о стверджувати, що нашестя на прилавки вітчизняних
магазинів спиртних напоїв і тютюнових вир далеко не найвищої якості, без
сплати акцизного збору і ввізного мита не найкращий спосіб покращ їх
становища. Тим більше, що прибутки, отримувані окремими імпортерами, що
використовують відому статтю Закону України “Про статус і соціальний
захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” для
уникнення оподаткування при імпорті головним чином підакцизних товарів,
навряд чи завжди використовуються для цих цілей. А тим часом масштаби
збитків держави від такої діяльності дійсно вражають уяву. Судіть самі.
В умовах, коли за 9 місяців поточного доходна частина консолідованого
бюджету виконана тільки на 74,7% від передбаченого плану, зі з
результатами перевірки, проведеної ДМК на Київській митниці, як наслідок
використання вищезгаданих пільг, бюджет недоотримав: по ввізному миту –
17,7 трлн крб, по акцизному збору – 89,8 трлн по ПДВ – 32,1 трлн крб, що
перевищує 85%, передбачених від цього роду діяльності, надходжень.

Непокоїть збереження сировинного характеру структури українського
експорту; при досягненні позитивного сальдо зовнішньоторговельного
обороту і нарощуванні обсягів експорту, за результатами 7 місяців
1995року 45% величини експорту складає продукція чорної металургії та
хімічної промисловості. В умовах зносу основних фондів у цих галузях,
подорожчання енергоносіїв та повіьного технічного переозброєння це може
скласти загрозу для забезпечення стабільного росту експорту в
майбутньому. Тим більше, що традиційний імпортер нашого металопрокату—
Росія за останні 4 зменшила внутрішню потребу в цій продукції більш як в
3 рази. На сьогодні, заданими Роскомметалургії внутрішній російський
попит перевищує пропозицію тільки по феросиліцію, феромарганцю,
маргацевій руді та деяким іншим товарним позиціям. В 1994 році
російський ринок поглинув 69% всього українського експорту
машинотехнічної продукції, незважаючи на стійку тенденцію зниження об
українського експорту цих товарних груп. Утримання російських ринків, з
огляду на нашу критичну імпортну залежність, має бути об’єктом пильної
уваги, особливо враховуючи, існуючу на жаль, практику тарифних та інших
обмежень, що їх застосовує російська сторона.

Вкрай важливо оптимізувати законодавчі регулятори зовнішньоекономічної
діяльності (ЗЕД). т чином, щоб перехід від широкого застосування
нетарифного регулювання до залучення чисто економічних важелів з одного
боку, дозволив нейтралізувати такі негативні наслідки цього процесу як
високий рівень бартеризації, порушення цінового паритету, приховування
валютної виручки, з забезпеченні національної промисловості деякими
видами сировини, а з іншого — максима використати явні переваги:
полегшення процесу освоєння нових ринків, створення нормаль
конкурентного середовища, скорочення ланцюга внутрішніх посередників.

Програмою Уряду запропоновано, як мені здається, реалістичний
комплексний підхід , реформування механізмів зовнішньоекономічної
діяльності, хоч, звичайно, успіх намічених перетворень визначальною
мірою залежатиме від стану економіки в цілому, зберігаючи, як ми вже
знаємо, значну ретроактивну дію.

Основні зусилля передбачено розгорнути у двох напрямках.

По-перше, це система заходів щодо стимулювання нарощування експорту. З
іншого бо проведення гнучкої імпортної політики.

В напрямку стимулювання експорту на початку року планується затвердити
довгострокову комплексну програму підтримки експортерів, зформувати до
кінця 1995 року середньострокову програму сприяння виробникам
імпортозамінних товарів та технологій (перш за все, тих, що належать до
критичного імпорту), вжити заходів щодо розгортання інфраструктури
зовнішньої торгівлі адекватної сучасним умовам, створити мережу
інформаційного забезпечення ЗЕД, сприяти створенню позабюджетних фондів
підтримки експортної діяльності.

Заходи щодо формування гнучкої імпортної політики включають розробку
економічно обгрунтованої системи тарифного регулювання, передбачивши
застосування (в разі необхідності односторонніх обмежень імпорту, у
відповідності до норм ГАТТ/СОТ, визначення обсягів і переліків товарної
номенклатури критичного імпорту, впровадження диференційованих ставок
ввізного на товари некритичного імпорту та сезонного мита, перегляд
переліку країн, на які розповсюджую преференційні ставки мита, на
принципах взаємності.

Невід’ємною складовою частиною зовнішньоекономічної Політики буде
співробітництво міжнародними фінансовими установами. В 1996 році при
успішному завершенні переговорів очікується надходження 1 млрд 950 мли
дол. кредитів від МВФ та Світового банку, які буде використано голо
чином для здійснення платежів за державними зовнішніми зобов’язаннями.

У листопаді 1995 року розпочнуться переговори з тарифів і тарифних
поступок в рамках програми приєднання України до системи ГАТТ/СОТ, яка
також розглядається як один з пріоритетів нашої зовнішньоекономічної
стратегії.

Концепцією зовнішньоекономічної політики України, що передана на розгляд
до Верховної Т сформульовано ієрархію регіональних пріоритетів в цій
галузі.

Країни СНД зберігатимуть провідну роль в зовнішньоекономічній політиці
України, забезпечуючи 65% її зовнішньоторговельного обороту,
вдосканалюватимуться форми і методи взаємодії взаємодії в цьому

регіоні як на двосторонньому рівні, так і з залученням механізмів
багатостороннього співробітництва.

Особливе місце в регіоні належатиме РФ, по відношенню до якої ми будемо
прагнути встановлення справжнього режиму вільної торгівлі без будь-яких
вилучень і обмежень. Урядом розроблено перспективний план розвитку
економічного співробітництва з РФ на найближчі 2 роки.

Наступним пріоритетом зовнішньоекономічної політики є ЄС. Забезпечення
доступу українських товарів на європейські ринки, інтеграція нашої
країни до європейських структур — це довгострокове завдання, що вимагає
постійної пильної уваги.

Зовнішньоекономічна політика відносно країн—колишніх членів РЕВ та
Прибалтійських держав» і буде спрямована на відновлення ефективних
традиційних зв’язків у міжнародній спеціалізації і ! кооперуванні
насамперед в металургії, транспортному, сільськогосподарському
машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості.

Особлива увага приділятиметься розвиткові відносин з групою найбільш
розвинутих країн, в першу чергу з “Великою Сімкою”, які е джерелом
передових технологій та потужних фінансових ресурсів.

Об’єктом неослабної уваги залишатиметься питання вдосконалення валютного
врегулювання, забезпечення виконання чинного законодавства в сфері ЗЕД,
його подальша оптимізація та наближення до загальноприйнятих світових
норм. Нормативна база ЗВД повинна створюватися з розрахунку на
довгострокову дію, забезпечуючи стабільність як для національних
суб’єктів ЗЕД, так і для наших зарубіжних партнерів.

Безперебійний і надійний механізм трансмісії декларацій і намірів в
реальні чіткі кроки щодо їх І реалізації має стати запорукою виходу
локомотиву нашої економіки з туману непевності на простори, які
забезпечать їй достойне місце в світовому співтоваристві.

Соціальна політика: структура,цілі,приорітети

Успіх економічних реформ у кризовій ситуації перехідного періоду
залежатиме від проведення ефективної соціальної політики. Адже без
поліпшення рівня життя людей неможливо сформувати масову і, головне,
надійну соціальну базу розвитку економіки на шляхах ринкових реформ.
Соціальна політика держави має носити активний характер, не зводитись
тільки до заходів соціального захисту за рахунок бюджетних коштів.
Держава має сприяти розширенню кола осіб, здатних до особистої
відповідальності за результати власних економічних дій, тобто, іншими
словами, — сприяти зменшенню кількості соціальних груп, які потребують
зовнішньої опіки.

Державна соціальна політика не повинна виходити за межі, пов’язані з
наданням допомоги тільки тим, хто її дійсно потребує. Людям завжди
жилось краще, коли вони більше покладались на себе і ринок, ніж на
державу. На це вказує досвід багатьох країн, що зуміли значно підняти
планку народного добробуту саме тоді, коли починали проводити політику,
спрямовану на активізацію ринкових сил і звільнення держави від
економічно необгрунтованих соціальних функцій.

Основні напрямки соціального захисту людини. Система соціального захисту
найменш забезпечених громадян і верств населення має кілька напрямків.
Так, важливим елементом цієї системи є державна соціальна допомога, яка
включає грошову допомогу малозабезпеченим, непрацездатним громадянам і
сім’ям з дітьми, безробітним, біженцям, інвалідам, а також допомогу по
догляду за дітьми і багатодітним сім’ям. Натуральна допомога може
надаватися у вигляді талонів на безплатне харчування, пільг в оплаті
комунальних і транспортних послуг, безплатних продуктових наборів,
безплатного шкільного харчування, безплатних ліків тощо. За рахунок
державного та регіонального бюджетів утримується мережа
соціально-культурних установ для громадян, які не мають можливості
користуватися послугами соціально-культурної сфери на комерційній або
страховій основі.

Важливе значення має система пенсійного забезпечення громадян. Проблема
пенсіонерів, особливо в умовах постаріння населення, — одна з
найгостріших у рамках соціальної безпеки і захисту людини. Кількість
пенсіонерів в Україні зростає із року в рік. У результаті збільшується
фінансовий тягар на всю національну економіку, адже на виплату пенсій
державі доводиться постійно витрачати все більше коштів.

Розмір пенсії не може бути меншим мінімального прожиткового рівня.
Величина пенсії повинна враховувати вартісну оцінку трудового вкладу
пенсіонера за роки його роботи (йдеться про стаж роботи, середній
заробіток тощо). Для підвищення розміру пенсій разом з державною
пенсійною системою необхідно створювати пенсійні фонди, в тому числі й
на страховій основі. Людина, відраховуючи частину свого заробітку в
пенсійний фонд сьогодні, коли вона може своїми силами заробляти великі
доходи, отримує можливість у старості одержувати підвищену пенсію.

Як відомо, в процесі переходу до ринкової економіки населення України
зазнало великих втрат через знецінення грошових заощаджень в установах
Ощадбанку. У той час як купівельна спроможність грошей внаслідок
триваючої з 1991 року інфляції значно знизилась, компенсація втрат від
знецінення заощаджень була явно недостатньою. Протягом тривалого часу
люди нагромаджували гроші для цінних покупок, обзаведення господарством,
будівництва житла, “на старість” тощо. Сьогодні ж внаслідок інфляції
вони втратили ці заощадження. Безумовно, що держава повинна компенсувати
втрати громадян від знецінення заощаджень, нехай і не відразу. Людина не
може бути в соціальній безпеці в ринкових умовах, якщо у неї немає
особистих заощаджень.

Важливий елемент соціальної політики держави — індексація грошових
доходів населення залежно від підвищення індексу споживчих цін, тобто
захист доходів людей від інфляційного зростання цін.

Недоліки як прямої, так і непрямої індексації доходів відомі. Так,
індексація має інфлятогенний характер; вона сприяє формуванню стійких
інфляційних очікувань, перекручує структуру доходів, необгрунтоване
зменшуючи їх реально зароблену частку, і тим самим послаблює стимули до
праці. Ось чому механізм індексації грошових доходів піддається критиці
з боку багатьох економістів. Світовий досвід індексування грошових
доходів населення переконує в тому, що цим заходом соціального захисту
слід користуватися з великою обережністю.

Якщо держава вирішили все ж таки проводити індексацію доходів, то вона
(індексація) повинна бути неповною. Для стримування інфляції, як
свідчить практика, розмір індексаційних виплат не повинен перевищувати
70-80 відсотків від загального зростання цін.

Мабуть, найскладнішою проблемою при реалізації соціальної політики є
оптимізація співвідношення масштабів соціальної державної допомоги
населенню і розмірів (рівня) доходів, які воно отримує.

У ринковій економіці не варто перебільшувати роль державних соціальних
програм (суспільних фондів споживання). Розширення суспільних фондів
споживання знижує стимулюючу роль доходів, так як із кола засобів
життєзабезпечення, які можна було б придбати за гроші, випадають важливі
соціальні блага і послуги. Державна система соціального захисту повинна
відігравати підпорядковану роль і мати адресний характер, тобто
стосуватися переважно особливо неімущих верств, непрацездатної
частини населення.

Проблема оптимального поєднання державної соціальної політики і ринкових
стимулів до праці і виробничої діяльності є ключовою для всіх
економічних концепцій добробуту. Державний патерналізм, який ховається
за мімікрією рівності і справедливості, на ділі негативно впливає на
розвиток економічних відносин, призводить до падіння економічної
активності. У кінцевому підсумку (і це загальновідомий факт) розміри
соціального захисту малоімущих верств населення визначаються
ефективністю господарської діяльності працюючих, дієвістю матеріальних
стимулів до праці і економічної діяльності.

Соціальна політика в умовах здійснення анти-кризових заходів
спрямовується на недопущення подальшого зубожіння населення,
забезпечення фізіологічного мінімуму споживання для найменш захищених
груп, збереження соціальної рівноваги в суспільстві.

Основні завдання та пріоритети в соціальній політиці:

1. Проведення економічних реформ, які були б тісно пов’язані з твердими
соціальними гарантіями для робітників, селян, інтелігенції, підприємців.

2. Докорінна реструктуризація всієї системи соціальної Інфраструктури
суспільства та недопущення руйнації нинішніх соціальних надбань.

3. Створення працездатним особам умов для отримання роботи у
відповідності з рівнем кваліфікації. ефективної 1 якісної праці,
справедливого заробітку, підвищення кваліфікації, зміни професії,
оздоровлення 1 відпочинку.

Невідкладне здійснення глибокого реформування заробітної плати, поклавши
в основу вартість життя, рівень кваліфікації, соціальні гарантії,

На кризовому етапі застосувати лімітування фонду заробітної плати в
залежності від обсягів виробництва, коригованих на Індекс цін Із
врахуванням граничного рівня рентабельності. Зміцнювати служби
зайнятості, налагодити систему перекваліфікації з врахуванням насамперед
структурного безробіття, запровадити систему матеріальної підтримки
безробітних з гнучкими термінами допомоги у розмірах не нижче
фізіологічного мінімуму.

4. З метою зупинення тенденції до вимирання нації забезпечити підтримку
сімей з дітьми. В кри зовий період адресну допомогу спрямувати сім’ям.
де доходи на кожного члена не сягають фізіологічного мінімуму.

5. Створити юнакам і дівчатам рівні стартові можливості для отримання
безплатної якісної освіти і кваліфікації та ефективного
працевлаштування.

Встановити розмір державних стипендій в залежності від середнього доходу
сім’ї або особистого де-коду студента. Передбачається введення системи
пільгового кредитування молоді для здобуття фаху та перекваліфікації,
пільгового кредитування та мінімального оподаткування молодіжного
підприємництва.

6. Соціальний захист Інвалідів та пенсіонерів передбачається забезпечити
шляхом приведення мінімальних розмірів пенсій у відповідність з
розмірами фізіологічного мінімуму споживання: всі дотації пенсіонерам 1
інвалідам доцільно спрямувати у вигляді грошової допомоги безпосередньо
конкретним особам: ввести поряд з державним соціальним забезпеченням
пенсійне страхування.

АПК: проблеми та їх вирішення

. Аграрний сектор в Україні: аналіз стану

Вже протягом багатьох років сільське господарство України знаходиться у
кризовому стані. Порівняно з аграрними секторами багатьох інших країн
українське сільське господарство мало пристосувалося до ринкових умов.
Наслідком є руйнація основних фондів та погіршення
матеріально-технічного постачання сільського господарства. Це з свого
боку знаходить відображення у спаді обсягів виробництва, який триває від
початку процесу реформ, та різкому зниженні продуктивності праці у
сільському господарстві України. Але оскільки спад виробництва у
сільському господарстві є все-таки меншим, ніж у деяких інших секторах
економіки та у народному господарстві загалом, можна було б зробити
висновок, що відносна конкурентоспроможність сільського господарства в
Україні попри спад виробництва зросла.

Торгівля сільськогосподарською продукцією дуже постраждала від спаду
виробництва та розриву торговельних зв’язків з колишніми радянськими
республіками та країнами східного блоку. Обсяги експорту всієї аграрної
продукції знизилися щонайменше на 50 %.Ч астка аграрного експорту є
відчутною і має важливі наслідки для платіжного балансу країни.
(Наприклад: з 1990 р. виробництво зерна в Україні знизилося більш ніж на
20 млн тонн, а при теперішніх цінах на зерно на світових ринках експорт
такої кількості зерна міг би принести прибуток близько 4 млрд доларів
США).

2. Ресурсне оснащення як фактор конкурентоспроможності

Україна має майже унікальну комбінацію таких факторів, як близькість до
міжнародних ринків і ресурси для виробництва сільськогосподарських
товарів. Україна — велика за територією країна зі значними ресурсами
сільськогосподарських угідь в перерахунку на душу населення. Більш того,
ці угіддя завдяки їх особливій якості та сприятливому клімату мають
великий потенціал урожайності. З огляду на такі ресурси не дивно, що по
виробництву рослинницької продукції, а також молока на душу населення
показники в Україні вищі, ніж у середньому у світі або Європі. У цих
видах продукції показники на душу населення в Україні є аналогічними до
показників у таких традиційних експортерів аграрної продукції, як
Канада, Франція та США. Лише по м’ясу Україна знаходиться нижче
середньоєвропейського рівня. Навіть до початку перехідних процесів
урожайність у рослинництві або доробок у тваринництві були набагато
нижчими, ніж у країнах з аналогічними запасами ресурсів.

3. Причини спаду виробництва у сільському господарстві України

До початку трансформаційного процесу більша частина аграрної продукції
вироблялася великими підприємствами. Разом з тим уже тоді особисті
підсобні господарства на своїх невеликих ділянках робили значний внесок
у виробництво. На присадибних ділянках обсяги виробництва дещо зросли,
тоді як у великих підприємствах вони істотно скоротилися.

Неявне та явне оподаткування сільського господарства. Досі сільське
господарство не могло повністю розкрити свій потенціал, тому що,
зокрема, воно оподатковувалось як безпосередньо, так і у прихованих
формах. По-перше, великим підприємствам на продукцію, яку вони мусять
постачати державі, як і раніше, встановлюються ціни, нижчі за ціни
зовнішньоторговельного паритету. По-друге, оплата часто здійснюється з
великим запізненням. То ці запізнення з оплатою на декілька місяців
означають значне зменшення реальної ціни.

Великі трансакційні видатки у великих сільськогосподарських
підприємствах. Середня забезпеченість земельними ресурсами та поголів’я
худоби в сільськогосподарських підприємствах в Україні значно більші,
ніж у країнах з ринковою економікою. Уряд України хоче й надалі сприяти
розвиткові сільського господарства на основі великих підприємств.
Стосовно обгрунтування цього часто вказується на зменшення виробничих
витрат у великих підприємствах. Однак при цьому залишаються поза увагою
транс-акційні видатки, які виникають у великих сільськогосподарських
підприємствах у зв’язку з контролем за наслідками праці та дотриманням
трудової дисципліни. Однак саме ці витрати на організацію праці обмежать
зменшення загальних витрат у сільському господарстві.

Спад виробництва у сільському господарстві України переживають переважно
великі підприємства. Низька трудова дисципліна на цих підприємствах
загальновідома. Причиною цього є поведінка як керівників, так і
працівників. Оскільки керівників сьогодні вибирають на загальних зборах
членів підприємства або їх представників, цим керівникам здається
доцільним не наполягати на суворому виконанні умов трудових договорів.
Окрім цього, керівники великих підприємств надають корми та добрива для
особистих підсобних господарств працівників та пенсіонерів за значно
нижчими цінами, ніж можна було б одержати при їхньому альтернативному
продажі.

Однак зниження трудової дисципліни зумовлюється не лише поведінкою
керівників, а також і поведінкою працівників. По-перше, їх мотивація до
праці не дуже висока внаслідок невеликого заробітку, який до того ж
виплачується із затримками. По-друге, очевидно, що збільшилася їхня
зацікавленість у тому, щоб працювати на своїй ділянці, а не на
підприємстві.

Незадовільне пристосування структур аграрних підприємств до нових умов.
Яскраво виражена подвійність структури сільського господарства в Україні
з її поділом на великі підприємства та підсобні господарства не придатна
для подолання проблем, викликаних ринковими умовами. Без державної
підтримки великі підприємства здебільшого були б неконкурентоспроможними
на міжнародному рівні, навіть за світових цін. Що ж до підсобних
господарств, то вони хоча і є конкурентоспроможними, але лише тому, що
неявне субсидіюються великими підприємствами та отримують від них
матеріальні ресурси. Більшість цих господарств була б за ринкових умов
теж нежиттєздатною.

Тому слід віддавати перевагу тим заходам, які заохочували б не
збереження існуючого стану, а розвиток конкурентної боротьби між
підприємствами за обмежений виробничий фактор «земля». Така конкуренція
за землю сприяла б тому, щоб земля переходила до «найстараннішого»
господаря, що, в свою чергу, підвищувало б ефективність сільського
господарства в цілому.

Затори у системі збуту. На конкурентоспроможність мають визначальний й
витрати на трансакції між підприємствами. Трансакція – банківська
операція, що складається з переказу грошей з одного рахунку на інший.
Будь-яке підвищення вартості трансакцій у торгівлі з вітчизняними та
іноземними підприємствами спричинюється до зниження специфічних для
підприємств цін продажу та (або) підвищення відповідних закупівельних
цін. Прагнення підприємств до раціонального господарювання призведе за
такої ситуації до спроб збільшити обсяги самозабезпечення за рахунок
власної переробки сировини і створити таким чином кращу основу для
бартерних операцій. Від початку перехідного процесу витрати на
трансакції між підприємствами в Україні дійсно значно зросли.

Ці великі витрати на збут сільськогосподарської продукції зумовлені в
першу чергу інституційними недоліками, найважливішим з яких є
відсутність конкуренції. Питання щодо того, хто має право зберігати,
транспортувати чи вантажити зерно, вирішується не виключно на анонімному
ринку послуг по збуту продукції, а бюрократичним шляхом і в залежності
від особистих стосунків. Внаслідок високих цін збуту ціни виробника в
Україні значно нижчі, ніж ціни на світовому ринку. Тому сільське
господарство від сприятливих зараз експортних умов виграє менше, ніж
воно могло б мати, якби існувала еластична пропозиція послуг по
реалізації продукції.

Витрати на трансакції в міжнародній торгівлі. Взаємозв’язок між
світовими та внутрішніми цінами в Україні вирішальною мірою залежить від
експортної політики країни. На початку трансформаційного процесу була
впроваджена розгалужена система експортних квот і ліцензій. У 1994 р.
для більшості продуктів ці квоти й ліцензії були скасовані. З початку
1996 р. експорт аграрної продукції офіційно не підлягає ні квотуванню,
ні ліцензуванню. На фоні відносно еластичного попиту на український
аграрний експорт в цілому це збільшення витрат в короткостроковому
періоді означає скорочення експортних доходів та цін виробника. В
тривалішій перспективі втрати ще більші, тому що зменшення обсягів
торгівлі зумовить скорочення інвестицій у торговельну інфраструктуру
порівняно зі звичайними умовами. Також відбувається значна деформація
структури торгівлі, а саме в бік тих операцій, які можна здійснити
відносно швидко і без ризику,

Правова невизначеність. Правові рамкові умови діяльності аграрного
сектору визначаються багатьма інстанціями (Адміністрацією Президента,
Кабінетом Міністрів, міністерствами, парламентом, Національним банком,
різними державними комітетами). Рішення, які ухвалюються цими
інстанціями, часто погано скоординовані й нерідко суперечать одне одному
через невизначеність повноважень та відмінність цілей. Закони часто
змінюються, причому інколи навіть зі зворотною дією. Вітчизняні та
іноземні підприємці, які були б готові нести комерційний ризик
діяльності в Україні, мусять побоюватися, що раптові зміни політики
можуть звести нанівець всі їхні плани.

Розвиток аграрного сектору ускладнюється також відсутністю правових
гарантій щодо торговельного партнера.Відсутність надійної правової
системи дозволяє порушувати договірні умови. З цієї причини існує
тенденція до уникнення масштабних угод, а ділові відносини розвиваються
лише на основі довіри, яка створюється в ході кропіткої і повільної
роботи.

4. Шляхи виходу з кризи

Реалізація сільськогосподарського потенціалу— а отже, і майбутня
конкурентоспроможність аграрного сектору — залежатиме в Україні від двох
істотних факторів.

По-перше: в якому обсязі відбуватиметься адаптація у використанні
земельних угідь та у структурі тваринництва? Стара схема відведення площ
під різні культури, сформована плановою економікою, не орієнтувалася на
альтернативні витрати у народному господарстві. В Україні, де ця схема,
напевно, була досить деформованою ще за старих часів, використання площ
ще й сьогодні залишається майже незмінним. На сьогодні час бракує
механізму, за допомогою якого земля переходила б до кращого господаря.

По-друге: в якому обсязі можуть бути збільшені врожайність у
рослинництві чи продуктивність тваринництва, хай навіть при збереженні
нинішньої форми використання площ, але завдяки використанню кращих
ресурсів. Завдяки поліпшенню техніки можна знизити виробничі витрати по
всіх видах сільськогосподарської продукції в Україні. Завдяки цьому
можна збільшити абсолютні переваги щодо витрат або ж зменшити їх
абсолютні недоліки, збільшити експорт та зменшити імпорт. Однак якщо
виробництво спрямоване на максимізацію добробуту, тоді воно повинно
орієнтуватися на відносні переваги щодо витрат. Навіть якщо Україна
завдяки використанню кращої техніки зможе налагодити більш дешеве
виробництво багатьох сільськогосподарських продуктів та їх вигідний
експорт, добробут країни можна максимізувати не за рахунок однакового
інвестування у виробництво всіх цих продуктів, а за рахунок відмови від
виробництва деяких з них на користь спеціалізації тих видів продукції,
які є відносно конкурентоспроможними.

Сильний спад аграрного виробництва пояснюється в першу чергу високим
рівнем неявного оподаткування. Експортні паритетні ціни в Україні
знаходяться значно нижче рівня цін на світовому ринку. Окрім цього,
цінове співвідношення всередині країни не відповідає співвідношенню на
світовому ринку. Тому до сільськогосподарських підприємств не доходять
сигнали, які б змушували їх пристосовуватися до умов на світовому ринку.
Підвищення експортних паритетних цін можна було б здійснити протягом
короткого часу навіть при нинішній структурі виробництва і споживання
завдяки зниженню витрат на трансакції. І навпаки, для мобілізації
значних наявних ресурсів продуктивності потрібно поліпшити
конкурентоспроможність вітчизняних підприємств. Однак це вимагало б
пристосування до умов на світовому ринку та переходу підприємств до
господарювання під власну відповідальність, тобто такого розвитку подій,
якого можна досягти, очевидно, лише у середньостроковій перспективі.

Значний потенціал сільського господарства України можна розвинути, якщо
уряд у майбутньому переведе стрілки у позитивному напрямку. Нинішня
слабкість українського аграрного сектора лише на перший погляд зумовлена
відсутністю техніки і капіталів у підприємствах; безпосередніми
причинами є брак структурних реформ та нерозвиненість інститутів ринку у
системі виробництва та збуту, за що несе відповідальність уряд. Лише
після усунення цих недоліків можна буде знайти довготермінове та
ефективне розв’язання технічних та фінансових проблем сільського
господарства України.

Аграрний сектор охопила глибока фінансово-економічна і соціальна криза,
що супроводжувалася різким спадом сільськогосподарського виробництва. У
1997 р. виробництво валової продукції сільського господарства по всіх
категоріях господарств зменшилося (порівняно з 1990 р.) на 42,2 % (з
48,6 млн. до 28,1 млн. грн.). Водночас споживання продовольства у
розрахунку на пересічного громадянина України знизилося до недопустимого
рівня: м’яса – до ЗО %, молока – до 46, яєць – до 37, хліба – до 74,
картоплі – до 34, овочів – до ЗО і фруктів – до 19 % від фізіологічної
норми харчування. На полицях магазинів переважають продукти іноземного
виробництва, ціна яких висока, а якість низька. Ці тенденції набули
стабільного характеру, а рівень падання виробництва наближається до
критичної межі. В 1997 р. витрати на обробіток грунту у землеробстві
дорівнювали 5 млрд. грн., а весь урожай, проданий за закупками і
бартером, не перевищував 3 млрд. грн. У тваринництві витрати на
утримання худоби, приміщень і корми сягали 4 млрд. грн., а виручка –
тільки 2 млрд. У цілому в 1997 р. витрати сільського господарства
становили 18 млрд. грн., а надходження від продажу продукції – лише 10
млрд. 87,2 % господарств стали збитковими. Практично зруйновано галузі
промислового птахівництва і свинарства, а також вівчарства, льонарства і
хмелярства. Разом з тим оцінка продовольчих товарів, вироблених з
сільськогосподарської сировини, перевищує 50 млрд. грн., тоді як при
належному фінансуванні виробничих потреб може досягти 87 млрд.

Порушення закону вартості призвело до значної втрати сільським
господарством цінового паритету порівняно з промисловим виробництвом.
Кредитна і податкова політика не враховує специфіки цієї галузі з
уповільненим оборотом капіталу. Процес розвитку форм власності та
господарювання, а також реформування колективних господарств у більш
раціональні господарські структури поки що не дають позитивного
результату. Особливо руйнівну силу має диспаритет цін на
сільськогосподарську і промислову продукцію, зумовлений ігноруванням
об’єктивних економічних законів вартості та відтворення. Як наслідок, за
останні 7 років виробництво продукції сільського господарства
скоротилося більш як на половину.

До того ж, помилкова політика держави щодо значних обсягів надходження
продовольчих ресурсів за імпортом призводить до прямого підриву
вітчизняного сільськогосподарського виробника.

Недосконала і малоефективна організація державного управління АПК не
відповідає сучасним вимогам. Сьогодні для неї характерні низька
економічна обгрунтованість, нерідко – некомпетентність, авантюрна
поспішність у прийнятті життєво важливих рішень, які зачіпають інтереси
багатьох людей, непослідовна реалізація на практиці прийнятих (як
правило, тимчасових) положень, аграрної політики як сукупності
технологічних, технічних, соціально-економічних, фінансових і правових
заходів.

Взагалі можна назвати такі основні причини сучасного кризового стану
аграрного сектора:

– відсутність до цього часу стратегічно спрямованої та всебічно
відпрацьованої державної аграрної політики; хибність сформованої на
перших етапах незалежності під впливом частини політиків і економістів
думки про те, що в умовах ринку регулююча роль держави не тільки не
доцільна, але й шкідлива (в урядових колах панувала думка, що за
колишньої системи управління українське село буквально розквітало, і про
дальше його піднесення годі думати, внаслідок чого нині переважає
аграрна політика регіональних (обласних і районних) державних структур
або й окремих посадових осіб, яка не завжди узгоджується з чинним
законодавством і суперечить прогресивним аграрним перетворенням;
підтвердженням цьому є той факт, що в 1997 р. фінансування
протиепізоотичних заходів було забезпечено лише на 58,3 %, реалізації
державної програми селекції в :рослинництві – на 38,4, державної
програми селекції у тваринництві – на 49,3, докорінного поліпшення
земель – на 26,3, поповнення фонду підтримки фермерських господарств –
на 27,8 і підтримки виробництва продукції тваринництва – на 6 % річної
суми, закладеної до бюджету;

— непомірний для колективних та індивідуальних виробників
сільськогосподарської продукції диспаритет цін на неї та промислові
вироби, що надходять до галузі, а також надмірний податковий і кредитний
тиск;

– недооцінка владними структурами світового досвіду щодо необхідності
розпочинати відбудову економіки з сільського господарства;

– викорінення сформованого ще за радянських часів споживацького
ставлення до сільського господарства, що проявляється в намаганні взяти
від нього якнайбільше продукції за найнижчими цінами (ще й сьогодні
сільське господарство України практично розглядається як один з
найдешевших донорів економіки). Наслідком такого ставлення до села є
посилення його зубожіння. Українське село ніколи не було досить
впорядкованим у соціальному і комунально-побутовому відношеннях. Тому.
погіршення економічного розвитку села зумовлює подальше загострення його
соціальних проблем, що, в свою чергу, спричиняє нові економічні
ускладнення в сільському господарстві та в країні в цілому.

Вихід з ситуації, що склалася, бачиться у розробці та поетапному
здійсненні стратегічно зорієнтованої державної аграрної політики.

Аналізуючи сучасний стан АПК і причини, які зумовили сталу тенденцію до
спаду сільськогосподарського виробництва і поглиблення кризових явищ у
його виробничій і соціальній сферах, робиш висновок, що нові підходи до
формування аграрної політики України повинні визначатися з урахуванням
таких засад:

– чесне визнання грубих помилок і прорахунків, які мали місце в розвитку
АПК протягом тривалого періоду, визначення принципових, науково
обгрунтованих напрямів і методів економічних перетворень у цій сфері на
основі становлення та розвитку багатоукладної соціальне орієнтованої
ринкової економіки;

– забезпечення дійсно пріоритетного розвитку АПК (при цьому7 мають бути
чітко визначені та окреслені напрями цінових і фінансово-кредитних
відносин для гарантування справедливого, еквівалентного обміну);

усунення недосконалої, довільно формованої практики ціноутворення,
стрімкого зростання цін, насамперед, на товари народного споживання,
засоби виробництва і послуги для села, надуманої багатоканальної системи
оподаткування, комерційних послуг банків, які грунтуються на високих
процентних ставках плати за користування кредитом;

запровадження у період переходу до ринку державного цінового регулювання
з метою досягнення паритетності цін на продукцію сільського
господарства, здійснення заходів щодо підтримання цін і доходів
сільськогосподарських товаровиробників;

посилення впливу держави на економіку шляхом активного державного
регулювання, присутності великих держзамовлень, бюджетної підтримки
пріоритетних галузей, використання гнучкої податкової політики (лише
державне регулювання в кризовий період дозволяє сконцентрувати ресурси
на пріоритетних напрямах і створити необхідні передумови для
економічного зростання; винятково важливо визначити, що саме слід
виробляти, а не просто нарощувати будь-який вид продукції);

надання товаровиробникам дійсної свободи і самостійності щодо вибору
форм власності та господарювання, виробництва і продажу продукції,
розподіл} одержаних доходів і визначення справедливої винагороди за
працю, створення рівних економічних умов для всіх суб’єктів
господарювання (шкідливим є твердження про те, що тотальна приватизація
виробничих ресурсів (включаючи і землю) є чи не єдиним засобом
розв’язання корінних завдань оновлення АПК: світовий досвід аграрних
перетворень говорить, що головним стимулюючим фактором розвитку
виробництва є не право виробників на власність, а їх право на результати
своєї праці, можливість використання всієї виробленої продукції та
одержаних від цього доходів на власний розсуд;

ефективна гнучка система державної підтримки сільського господарства як
обов’язкова умова нової аграрної політики (досвід розвинутих країн
показує, що вони надають цій галузі всебічну і значну фінансову
допомогу; така політика має бути спрямована не тільки на виробництво
достатньої кількості продукції, але й на збереження природного
середовища, закріплення населення в сільській місцевості, підтримання
традиційного способу життя на селі, тощо);

відмова раз і назавжди від ідеї бездотаційного функціонування цієї
життєзабезпечуючої галузі економіки (не можна виключати й такого
варіанта, при якому в період переходу до ринку сільське господарство
може бути виведене з-під всеохоплюючого впливу ринкової стихії, про що
говорить досвід усіх високорозвинутих країн Західної Європи, СІЛА,
Канади, Австрії, а також Китаю). Економіка цих країн базується на
принципах активного втручання держави в розвиток сільського господарства
шляхом регулювання мак-роекономічних пропорцій, які формують
паритетність цін на продукцію промисловості та сільського господарства,
а також обсяги виробництва окремих видів сільськогосподарської
продукції, компенсуючи збитки, яки її товаровиробники можуть зазнати від
прийнятих державою рішень. Адже сільськогосподарське виробництво є
пріоритетною галуззю, і тому в цих країнах існує якщо не повне, то
значне підпорядкування розвитку багатьох інших сфер економіки інтересам
саме продовольчого сектора, що, в свою чергу, є запорукою досягнення
високих кінцевих результатів.

Найважливішими концептуальними підходами до розробки і практичної
реалізації такої аграрної політики слід вважати:

– чітке визначення кінцевої мети аграрної політики, якою доцільно
визнати відновлення і зміцнення місця та ролі України в світовому
виробництві продукції сільського господарства, з поступальною
орієнтацією на виведення цієї галузі української економіки на рівень
найрозвинутіших в аграрному відношенні країн світу;

– підпорядкування суті, цільового призначення, етапів і способів
здійснення аграрної політики інтересам селянина (не протиставляючи
інтереси селян і держави, слід виходити з того, що інтерес селянина є
пріоритетним, визначальним, а інтерес держави -похідним від нього);

– поступальну орієнтацію на комплексне розв’язання проблем
соціально-економічного розвитку АПК в усіх його складових – сільському
господарстві, переробних галузях, соціальній та виробничій
інфраструктурах.

Досвід переконує, що, не розв’язавши головного продовольчого питання, не
віднайшовши правильних, зважених підходів до здійснення аграрних
перетворень в Україні, не зрозумівши істинних прагнень і запитів
селянина, не зробивши всього необхідного для їх задоволення, не можна
розраховувати на швидкий вихід з глибокої економічної кризи держави.

Валюти і Валютний ринок і стан, проблеми та їх вирішення

Валюта – это не новый вид денег, а особый способ их функционирования,
когда национальные деньги опосредуют международные торговые и кредитные
отношения. Таким образом, деньги, используемые в международных
экономических отношениях, становятся валютой.

Различают понятия «национальная валюта» и «иностранная валюта».

Под национальной валютой понимается установленная законом денежная
единица данного государства. Национальная валюта – основа национальной
валютной системы. В международных расчетах обычно используется
иностранная валюта – денежная единица других стран. К иностранной валюте
относят иностранные банкноты и монеты, а также требования, выраженные в
иностранных валютах в виде банковских вкладов, векселей и чеков.
Иностранная валюта является объектом купли-продажи на валютном рынке,
хранится на счетах в банках, но не является законным платежным средством
на территории данного государства (за исключением периодов сильной
инфляции). Категория «валюта» обеспечивает связь и взаимодействие
национального и мирового хозяйства.Валюты по степени конвертируемости,
т.е. размену на иностранные, различаются на:

Свободно конвертируемые валюты, без ограничений обмениваемые на любые
иностранные валюты. В новой редакции Устава МВФ (1978 г.) это понятие
заменено понятием «свободно используемая валюта». МВФ отнес к этой
категории доллар США, марку ФРГ, иену, фунт стерлингов, французский
франк. Фактически свободно конвертируемыми считаются валюты стран, где
нет валютных ограничений по текущим операциям платежного баланса, – в
основном промышленно развитых государств и отдельных развивающихся
стран, где сложились мировые финансовые центры или которые приняли
обязательство перед МВФ не вводить валютные ограничения;

Частично конвертируемые валюты стран, где сохраняются валютные
ограничения;

Неконвертируемые (замкнутые) валюты стран, где для резидентов и
нерезидентов введен запрет обмена валют.

Мировой валютный (форексный) рынок включает отдельные рынки,
локализованные в различных регионах мира, центрах международной торговли
и валютно-финансовых операций. На валютном рынке осуществляется широкий
круг операций, связанных с внешнеторговыми расчетами, миграцией
капитала, туризмом, а также со страхованием валютных рисков и
проведением интервенционных мероприятий.

С одной стороны, валютный рынок – это особый институциональный механизм,
опосредующий отношения по купле-продаже иностранной валюты между
банками, брокерами и другими финансовыми институтами. С другой стороны,
валютный рынок обслуживает отношения между банками и клиентами (как
корпоративными, так и правительственными и индивидуальными). Таким
образом, участниками валютного рынка являются коммерческие и центральные
банки, правительственные единицы, брокерские организации, финансовые
институты, промышленно-торговые фирмы и физические лица, оперирующие с
валютой.

Максимальный вес в операциях с валютой принадлежит крупным
транснациональным банкам, которые широко применяют современные
телекоммуникации. Именно поэтому валютные рынки называют системой
электронных, телефонных и прочих контактов между банками, связанных с
осуществлением операций в иностранной валюте.

Реформування системи держуправлцння економікою країн

Держава як економічний суб’єкт є носієм загальних економічних інтересів
й реалізує їх, а всі інші економічні суб’єкти — носіями приватних
економічних інтересів.

Інша суттєва відмінність держави як економічного суб’єкта. що випливає з
попередньої, полягає в тому, що всі інші економічні суб’єкти є
власниками тих чи інших факторів виробництва і метою своєї діяльності
вважають отримання доходу, що виступає формою реалізації їхньої
власності. Головне ж призначення держави як економічного суб’єкта — не
отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших
економічних суб’єктів, і саме в цьому регулюванні полягає власна
економічна діяльність держави. Для виконання цієї функції держава ке
обов’язково повинна сама бути власником. Більше того, саме при
відсутності у держави власності вона має можливість не заінтересовано,
більш вільно й справедливо, а отже, й ефективно здійснювати економічне й
соціальне регулювання.

В незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового
централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних
питань кризового стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика
життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається
стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється
у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинута і
поширена форма державного втручання в економічні і соціальні процеси,
впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов’язані з
особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах
ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих
відносин та господарської системи.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої
адміністративно-командної системи здійснюється шляхом зниження ступеня
директивності централізованого планування і надання йому
рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, ію-перше,
встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами;
по-друге, зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності
виробників. Для цього необхідно диференціювати підходи до державного
управління різними групами підприємств залежно від виконуваних ними
функцій у народному господарстві.

Наприклад, вирішальним може бути директивне планування і управління
стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури,
діяльність яких пов’язана із створенням державою загальних умов для
функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, у
яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні
зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

В цілому система державного планування і управління має займатися
не встановленням розмірів випуску окремих видів продуктів та їх
розподілом, а визначенням загальних правил господарювання, нормативних
меж і умов діяльності підприємств.

Аспекти переорієнтації:

Нова адміністрація усвідомлювала, що є іще час і ресурси для того, щоб
зупинити процес занепаду та криміналізації економіки і спрямувати
економічні реформи в конструктивне русло. Ключовими аспектами такої
переорієнтації є: активізація виробничих інвестиційних процесів із
найбільш ефективним використанням всіх внутрішніх і широким залученням
зовнішніх інвестиційних ресурсів при послідовному введенні механізмів
банкрутства і звільнення від тягаря неефективного виробництва, а також
послідовна політика зростання особистих доходів в структурі ВНП і
перерозподілу цих доходів в реінвестиції.

Останнє є неодмінною умовою справжньої, а не декларативної “соціальної
орієнтації ринкової економіки” і може бути визначено як розширення |
соціальної бази ринку капіталів. По суті саме в цьому аспекті реформ
реалізується їх головний соціально-економічний вибір: чи здійснюються
вони в інтересах меншості з неминучою деградацією економіки, особистості
і держави, а чи в інтересах більшості з неухильним зростанням як
особистого багатства громадян, так і посилення держави.

Здійснення другого вибору вимагає комплексної високопрофесійної
економічної політики, яка б включала заходи щодо земельної реформи,
серйозні зміни в механізмах, темпах і орієнтирах приватизації, створення
нової, набагато простішої і ефективнішої податкової системи, всебічного
заохочення підприємництва, в т.ч. шляхом радикального зниження
податкового тягаря, нові підходи до формування і виконання бюджету,
ретельне використання держкапіталу в інтересах створення повноцінного
ринку капіталу і розширення його соціальної бази тощо.

Основні орієнтири такого економічного курсу були накреслені ще в
доповіді Президента у Верховній Раді у жовтні 1994 року.

Але слід усвідомити, що здійснення такого курсу вимагає не лише високого
професіоналізму і глибокого розуміння сутності проблем з боку сам’их
реформаторів, але, насамперед, зміни існуючого правового простору, всієї
архаїчної системи законодавства, яке об’єктивно блокує будь-який прогрес
в сфері економіки і суспільного розвитку. Ця обставина змушувала
адміністрацію акцентувати увагу на політичних аспектах державного
будівництва, які невіддільні від проблем подолання економічної кризи,
причому цей зв’язок “політики з економікою” виявляється тим сильнішим,
чим глибшою є економічна криза, що спіткала нас.

Розвиток економічних відносин із країнами СНД

Інвестійна політика в Українв,активізація

Виділимо особливості та перспективи інвестування в Україні. Можна
констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та
організаційних умов для залучення серйозних та ефективних зовнішніх
кошгів у потрібних обсягах і формах. Виділимо низку пріоритетних
напрямків для іноземного інвестування:

аграрний сектор(алетреба зазначити, що на сільське господарство можна
розраховувати лише у плані внутрішнього споживання, а не експорту через
насиченість і гостру конкуренцію на аграрних ринках Заходу та їхньою
сильною митною захищеністю, а також через несприятливу екологічну
ситуацію в Україні, що спричиняє невідповідність продукції рослиіяпщтва
й тваринництва світовим санітарним і якісним стандартам),

кондитерська промисловість, зокрема виробництво соків, шоколаду,

нафтогазовийкомплекс(пєредусш це стосується будівництва Одеського
терміналу, нафтопроводу Одеса – Броди, реконструкції п’яти
нафтопереробних заводів у Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську, Одесі та
Херсоні, газоперекачувальних сганцій),

аерокосмічнийпотенціал,

літакобудування,

машинобудівні галузі{за деякими підрахунками, їхня комплексна
інвестиційна підтримка за рахунок зовнішніх та внутрішніх коштів здатна
довести питому вагу даної продукції у загальному обсязі експорту України
до 30-35 %),

військово-промисловий комплекс(здається також необхідним розробити
програму залучення іноземного капіталу до процесу конверсії оборонних
підприємств та захисту українських технологій і авторських прав у даній
сфері),

галузі видобувної промисловості,

курортно-рекреаційна галузь,

об’єкти незавершеного будівництва.

У галузі стимулювання надходження в Україну іноземних інвестицій
важливою складовою є податкова система. Тому вивчення зарубіжного
досвіду оподаткування має велике практичне значення.

У 90-ті рр. основною тенденцією у державному регулюванні іноземних
прямих інвестицій стала лібералізація. Існує три рівні регулювання:

двосторонній, регіональний та багатосторонній. На всіх трьох рівнях усе
більшого значення набуває розвиток концептуальних основ, принципів та
стандартів міждержавної координації регулювання прямих іноземних
інвестицій. Збільшується кількість спеціальних угод з інвестиційних
питань, у яких закріплюються умови допущення інофірм на ринки та захисту
інтересів інвесторів.

Проблеми прямих іноземних інвестицій розглядаються на таких регіональних
та міжрегіональних форумах, як НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, а також у рамках
Зони вільної торгівлі Північної та Латинської Америки, Європейської
Енергетичної Хартії. 00Н теж намагається зберегти свою традиційно високу
роль у вивченні процесів міжнародного інвестування та виробленні заходів
практичної політики стосовно ТНК.

Отже, інвестиційні обміни стають однією з найважливіших характеристик
сучасного міжнародного економічного життя та однією з найголовніших тем
міжнародних політичних відносин. Можливість привнести спільно з прямим
інвестуванням непрямі технологічні переваги (підготовка кадрів тощо)
змушує замислитися над заохоченням надходжень інвестицій з метою
збільшення цих другорядних ефектів із зростанням обсягів інвестування.
Безперечно це є дуже актуальним на даний період для України.

Для залучення іноземних інвестицій в Україну та їх ефективного
використання необхідно:

1. На державному рівні відмовитися від мети залучення іноземних
інвестицій будь-якою ціною, тобто не ставити іноземні компанії в більш
привілейоване положення, ніж національні. Разом з тим, надати їм
принаймні національний режим та ряд гарантій, які широко
використовуються в світовій практиці, як засоби залучення іноземних
інвестицій.

2. Чітко визначити сфери (аж до самих підприємств) цілком або частково
закритих для іноземних інвесторів, а також те, де закордонні
капіталовкладення спеціально б заохочувались. Одночасно розробити такі
програми заохочення іноземних інвестицій, які не давали б можливості
всім без вийнятку користуватися пільгами та привілеями.

3. Оскільки більша частка іноземних інвесторів на українському ринку —
це невеликі та середні підприємства, стимулювання та заохочення малого
бізнесу може в певній мірі вплинути на подальший приток підприємницького
капіталу.

4. Крім сприяння малого бізнесу необхідно розробити спеціальні програми
розвитку відсталих регіонів, де іноземні компанії могли б нарівні з
національними брати участь у різноманітних перспективних проектах.

5. Аналогічна політика заохочення іноземних інвесторів може
застосовуватися і в галузевому розрізі.

6. Необхідно створити цілу мережу інформаційних центрів та агентств як в
Україні, так і за її межами, з метою ознайомлення потенційних зарубіжних
інвесторів з можливостями та перспективами роботи в Україні, а також
наданням їм різних консультаційних послуг.

7. Крім створення нових спільних підприємств або з 100% іноземною
власністю, вкрай необхідно розробити механізми використання таких форм
проникнення іноземного капіталу, як злиття та поглинання.

8. Продовжити вирішення питань участі зарубіжних інвесторів в
приватизації держмайна й придбанні цінних паперів українських
підприємств.

9. Сприяти розширенню та поглибленню співробітництва України з іншими
країнами світу в галузі інвестиції як на дво-, так й на багатосторонній
основі.

В цілому, перспективи заохочення та використання іноземного капіталу в
Україні багато в чому будуть залежати не лише від створення дійсно
привабливого клімату для іноземних інвесторів, але й в значній мірі від
успішного проведення економічних реформ.

Потенційні переваги, які мають іноземні інвестиції для народного
господарства будь-якої країни, є чинними і для України; в узагальненому
вигляді їх можна представити таким чином:

— Прямі інвестиції відкривають простір для реструктуризації та
модернізації виробничого апарату без нової заборгованості. Вони можуть
стати каталізатором розвитку приватного підприємництва.

— Прямі іноземні інвестиції означають надходження додаткових коштів для
вкладення (накопиченого за кордоном) капіталу в економіку
країни-реципієнта і таким чином можуть сприяти економічному росту.

— Іноземні інвестиції сприяють залученню сучасних технологій, ноу-хау у
сфері менеджменту та маркетингу, а також створенню нс(вих та збереженню
існуючих робочих місць.

— Іноземний партнер залучається до економічного життя країни. На відміну
від деяких колишніх представників керівного кадрового складу планової
економіки іноземний інвестор зацікавлений у якнайвищій продуктивності та
рентабельності капіталовкладень. Завдяки перспективним чи
ретроспективним зв’язкам з’являються важливі імпульси для вітчизняної
промисловості.

— Іноземні інвестиції стимулюють інтеграцію в систему міжнародного
поділу праці. Завдяки цьому вони надзвичайно сприяють підвищенню
конкурентоспроможності і створюють для партнера з СНД трамплін для
експорту на Захід.

— Прямі іноземні інвестиції спроможні поглибити розуміння взаємозв’язків
та закономірностей ринкової економіки. Забезпечуючи досвідом роботи на
сучасному ринковому підприємстві, вони також сприяють піднесенню
трудової етики та зацікавленості в якості продукції. Чим більшого
прогресу досягла та чи інша країна у переході до ринкової економіки, тим
більше відзначено проектів ПІІ.

В загальному плані необхідно розробити надвідомчу політику сприяння
іноземним інвестиціям, яка була б обов’язковою для

всіх державних установ. Як на середню, так і на довгострокову
перспективу слід добиватися зростання довіри інвесторів до того, що
умови для інвестування будуть поліпшуватися і залишатимуться
стабільними.

Якщо говорити конкретно, ми вважаємо, що у сфері сприяння іноземним
інвестиціям в Україну пріоритетними є такі три заходи: — право власності
на землю, рівноправна участь іноземців у

приватизації,

— Агентство сприяння інвестиціям, формально засноване у 1995 р., повинно
врешті-решт розпочати свою роботу; необхідно також запровадити посаду
уповноваженого, відповідального за ШІ;

— правове забезпечення дієвості запроваджуваних законів, насамперед у
сфері оподаткування; зниження зборів. В Україні треба ще багато зробити
у сфері прямих іноземних інвестицій. Приклад інших східноєвропейських
країн, де відбуваються реформи— в першу чергу Угорщини, — показав, що
чистий приплив іноземних інвестицій може сприяти оздоровленню
(фінансуванню) платіжного балансу за рахунком поточних операцій та
технологічному оздоровленню економіки.

Іноземні інвестори знають, що для створення привабливого інвестиційного
клімату зі стабільними, несуперечливими та прозорими правовими рамками
потрібні роки. Разом з тим можна очікувати, що багато потенційних
інвесторів будуть готові до посилення своєї діяльності в Україні, якщо
процес реформ активно продовжуватиметься і якщо буде видно, що уряд
оперативно й цілеспрямовано працює над усуненням згаданих перешкод.

Демонополізація економіки України

Антимонопольна діяльність — це комплекс заходів, які спрямовані на
обмеження діяльності монополій, а також створення законодавства.

Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми
монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як
повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об’єднання), або
повне викдючення конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже
не зачіпало олігоіюлй, вони, як правило, не підпадали під дію
анти-монопольйого законодавства.

До антимоноаольного законодавства належать також закони, які забороняють
.або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції
через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі..

Тим самим законом заборонялися трести і картелі'(пули). Щоб обійти його,
монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття
корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова самостійність
компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними
джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно вело до істотного
послаблення конкуренції або до встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи.

Прийняття антимонопольних законів послаблює проце монополізації
економіки, сприяє посиленню конкуренції. Вод ночас воно спрямовує
утворення монополістичних об’єднань нові форми (групові монополії), у
створення вертикальних структур (об’єднання фірм, пов’язаних виробничою
та техно логічною залежністю).

На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму
та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову,
матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку
підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідноз цим законом
монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%.
Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям,
приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій,
штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків,
заподіяних зловживанням монопольним становищем та несумлінною
конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні
управління мають право приймати рішення про примусовий поділ монопольних
утворень, а для створення нових крупних економічних об’єднань необхідно
отримати дозвіл цього комітету.

Рентабельність основних галузей народно господарства

Банківська система в Україні,роль комерційних банків в розвитку ринкових
відносин

Банки выступают основными институтами кредитно-денежной системы. Именно
они организуют обращение значительной части кредитных денег, занимающих
доминирующее положение в общем объеме денежной массы. Более того, банки
располагают возможностью создавать такие деньги и тем самым увеличивать
их предложение.

Банковская система обеспечивает взаимодействие хозяйствующих субъектов.
Ее формируют:

1. Центральный банк. Он выступает главным кредитором всей банковской
системы, обладает монопольным правом денежной эмиссии. Он контролирует
состояние денежной системы страны и обеспечивает в случае необходимости
те или иные меры по поддержанию устойчивости денег. В роли центрального
банка в нашей стране выступает Национальный банк Украины.

2. Коммерческие банки — это коммерческие организации, занимающиеся
предпринимательством в сфере кредита, то есть аккумулирующие и
размещающие на принципах платности, срочности и возвратности свободные
денежные средства. Они также обслуживают коммерческие операции по
договоренности с клиентом, получая за это определенную плату.
Коммерческие банки подразделяются на универсальные, занимающиеся всем
спектром банковских операций, и специализированные, осуществляющие
кредитно-финансовую деятельность в ограниченной сфере. Среди последних
выделяются:

• инвестиционные банки, осуществляющие кредитование капитального
строительства;

• инновационные банки, предоставляющие кредиты под осуществление
научно-технических программ;

• ипотечные банки, которые предоставляют ссуды под залог недвижимого
имущества (земли, здании и т. п.).

Коммерческий банк представляет собой финансовый институт, который
принимает вклады и выдает коммерческие ссуды. Можно сказать и так: банк
— это предприятие, которое покупает и продает деньги. Он выступает в
роли посредника между держателями временно свободных денежных средств и
теми, кто в них нуждается.

Важной особенностью банковского дела является использование системы
частичных резервов. Резервы коммерческих банков — это их активы, которые
могут быть использованы для немедленного удовлетворения требований
вкладчиков. Норма резервов — это отношение суммы резервов к сумме
вкладов, принятых банком.

Применение в банковском деле системы частичных резервов означает, что
коммерческие банки в каждый данный момент времени располагают только
частью денежных средств, необходимых для покрытия всех выданных ими
обязательств. Другими словами, банки удерживают только часть полученных
от вкладчиков денег, а остальные отдают в кредит. Роль резервов-активов
выполняют:

наличные деньги, которыми располагает банк; средства, резервируемые в
обязательном порядке на корреспондентских счетах в Национальном банке
Украины; кредиты, выданные предприятиям, домашним хозяйствам, другим
банкам; ценные бумаги (акции, облигации); имущество банка и другое.

Привлечение денег

Началом деятельности коммерческого банка является формирование денежной
суммы, которую можно легко использовать для выдачи кредитов. Для этого
банк должен привлечь временно свободные денежные средства, имеющиеся в
распоряжении экономических субъектов. Поставщиками денег могут быть
домашние хозяйства, предприятия, другие банки. Меры, принимаемые банком
по привлечению временно свободных денежных средств, обычно называют
депозитной политикой банка.

Вклады могут быть помещены в банк на разных условиях и выполнять
различные функции. В связи с этим выделяют следующие основные виды
вкладов:

1) бессрочные (до востребования) — в этом случае стороны не
обусловливают срок, на который помещаются деньги в банк. Роль таких
вкладов выполняют остатки денежных средств на расчетных счетах
предприятий, текущие депозиты и другие. По таким вкладам банк
выплачивает наименьшие проценты, так как здесь для банка присутствует
одно весьма существенное осложняющее обстоятельство — трудности в
планировании этих средств, так как клиент имеет право востребовать их
немедленно;

2) срочные — это вклады с оговоренным сроком их размещения в банке.
Может устанавливаться срок от одного месяца до года и более. За эти
условия банк платит более высокие проценты; такие вклады для него
предпочтительнее, так как дают возможность лучше использовать денежные
ресурсы.

Существуют еще и другие виды вкладов: целевые (например, на детей),
личные пенсионные счета и т. д.

Кроме привлечения вкладов, проведения платежей, выдачи кредитов
коммерческие банки осуществляют широкий спектр других банковских услуг.

1. Обмен валют. Коммерческие банки могут покупать и продавать
иностранную валюту в целях получения посреднического дохода. Предприятия
и домашние хозяйства, покупая и продавая иностранную валюту, преследуют
самые разнообразные интересы. Например, предприятие-импортер нуждается в
иностранной валюте для закупки товаров за рубежом, предприятие-экспортер
переводит выручку в иностранной валюте в национальные деньги.

2. Посреднические операции с ценными бумагами. Банк, например, может
выступать в роли посредника при размещении акций какого-то предприятия
или выполнять заказы своих клиентов на покупку или продажу акций.

3. Учет векселей. Вексель — это ценная бумага, удостоверяющая
безусловное денежное обязательство векселедателя уплатить при
наступлении срока определенную сумму денег владельцу векселя
(векселедержателю). Учет векселя означает его покупку банком за вычетом
определенного процента от суммы денежного обязательства, содержащегося в
векселе.

4. Факторинг. Это переуступка банку клиентом-поставщиком неоплаченных
платежных требований за поставленные товары или оказанные услуги и права
получения платежа по ним. Клиент испытывает дефицит собственных
платежных средств и, чтобы ускорить денежные поступления, обращается в
банк с предложением о проведении факторинговой операции. Ее
осуществление предполагает

оплату банком платежных обязательств поставщика, принятие заботы
получения от него необходимых денежных средств в дальнейшем. За эту
операцию банк взимает определенный процент от стоимости поставленной
продукции. Таким образом, факторинг выступает как согласие банка за
определенное вознаграждение погасить (оплатить поставщику) стоимость
продукции и взять на себя дальнейшие расчеты с получателем. Нередко
операция факторинга применяется и во внешнеэкономических сделках.

5. Трастовые операции. Трастовая (или доверительная) операция — это
добровольная передача владельцем какого-либо имущества, ценных бумаг или
денежных средств банку права распоряжаться данными объектами в целях
наиболее выгодного использования. Банк, выполняя эту функцию, получает
часть дохода от полученной выручки.

6. Консалтинг. Это предоставление банковских консультаций по различным
финансово-экономическим вопросам. Следует заметить, что солидный банк
обладает большими информационными ресурсами; его специалисты могут
довольно успешно оценивать различные экономические ситуации, возможности
предприятий, делать прогнозные оценки.

Банки — це установи, функціями яких є кредитування суб’єктів
господарської діяльності й громадян за рахунок залучення коштів
підприємств, організацій, населення, касове й розрахункове
обслуговування, виконання валютних та інших операцій, передбачених
законом. Банки — юридичні особи, цілком самостійні й незалежні від
розпорядчих і виконавчих органів влади. Усі операції, що виконують
банки, можна розділити на пасивні — залучення коштів (власні кошти й
депозити клієнтів), активні — використання ресурсів банку у вигляді
надання позичок, комісійні — посередницькі операції банків
(обслуговування платежів, зберігання цінностей та ін.). Прибуток, який
отримує банк, утворюється з різниці між відсотками за кредит, що отримує
банк від позичальника, та відсотками по вкладах, які банк виплачує своїм
вкладникам.

Банківська система більшості розвинених країн є дворівневою: 1-й рівень
— Центральний Банк, 2-й рівень — система комерційних і спеціалізованих
банків. Центральний банк є головним банком країни, її емісійним центром.
Він проводить єдину кредитно-грошову політику, організовує міжбанківські
розрахунки, координує діяльність інших банків, визначає курс
національної валюти, створює діяльність державної скарбниці, зберігає
резервні фоиди грошових знаків, коштовних металів, золотовалютні запаси.
Правління НБУ призначається Верховною Радою України. Комерційні банки
створюються на акціонерних або пайових засадах, вони повинні мати
статутний фонд, страховий та резервний фонди й бути зареєстрованими в
ЦБ. Як вже відзначалося, комерційні банки займаються
кредитно-розрахунковим, касовим та іншим обслуговуванням підприємств,
організацій, населення. Іноді виділяються спеціалізовані банки: іпотечні
(позички під заставу землі, нерухомості), інноваційні (позички на
впровадження нових науково-технічних розробок), споживчий кредит
(кредитування населення) тощо. Окрім банків у фінансово-кредитній галузі
діють і інші посередники — страхові компанії, приватні пенсійні та
інвестиційні фонди, трастові компанії.

Національний банк України виконує такі функції:

– емісійного центру держави;

– забезпечення стабільності та зміцнення грошової одиниці, визначення її
курсу по відношенню до валют інших країн;

– проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу,
кредиту, валютних відносин;

– захисту інтересів кредиторів та вкладників банків на основі визначення
загальних правил регулювання діяльності комерційних банків та контролю
за їх дотриманням;

– організація міжбанківських розрахунків;

– координація діяльності банківської системи України;

– організації діяльності державної скарбниці України;

– зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів,
золотовалютних запасів (резервів);

– накопичення золотовалютних резервів та здійснення операцій по їх
розміщенню;

– встановлення зв’язків та відстоювання інтересів України в центральних
банках інших країн, міжнародних банках та інших фінансово-кредитних
організаціях;

– організації системи касового виконання бюджету;

– купівлі, продажу державних цінних паперів;

– регулювання рівня процентних ставок;

– кредитування комерційних банків та здійснення їх розрахунково-касового
обслуговування;

– купівлі та продажу іноземної валюти та платіжних документів в
іноземній валюті;

– проведення операцій з резервними фондами грошових знаків;

– видання нормативних актів;

– ліцензування комерційних банків та здійснення контролю за їх
функціонуванням.

Законом України “Про банки та банківську діяльність” введений
ліцензійний порядок діяльності комерційних банків, відповідно до якого
вони функціонують на основі ліцензій Національного банку України на
проведення банківських операцій.

– D ? b

?E

?

??&?

??&?

??&?

&

F

&

F

&

&

J

J

&

F

&

&

&

F

&

F

&

F

&

&

yt?%6

&

F

&

&

F

&

&

&

iiiiiiiiiiiiiiaiiiiiiiiiii

Національний банк України займає особливе місце в ринковому реформуванні
банківської системи. З одного боку, він сам підлягає реформуванню
відповідно до вимог, які ставить ринкова економіка перед банківською
системою в цілому і Національним банком як її провідною ланкою. З іншого
боку. Національний банк як центральний банк країни повинен організувати
і здійснити свою власну перебудову та реформування всіх інших ланок
банківської системи. два напрями реформаторської діяльності НБУ тісно
переплітаються, що визначає вирішальну роль його в проведенні
банківської реформи взагалі. Будь-які, навіть найрадикальніпгі заходи з
реформування комерційних банків приречені, якщо НБУ буде функціонувати
на засадах командно-адміністративного втручання в грошово-кредитну
сферу. Він просто буде блокувати все нове в діяльності комерційних
банків, поступово перетворювати їх в органи виконання його рішень,
спрямованих на пряме втручання в економічні процеси.

Основні цілі і напрями реформування діяльності Національного банку
України зводяться до наступного:

1) Сформувати систему інструментів і механізмів м’якого, але дієвого
регулювання грошово-кредитних відносин через комерційні банки з метою
постійного підтримання високої сталості грошового обігу, забезпечення
безперервних грошових розрахунків в народному господарстві.

2) Забезпечити високий рівень довіри в суспільстві до банків завдяки
створенню дієвої системи нагляду за банківською діяльністю, системи
захисту інтересів вкладників та інвесторів, системи оперативного
кредитування комерційних банків з метою підвищення їх ліквідності.

3) Забезпечити високий ступінь незалежності і самостійності НБУ в
проведенні монетарної політики з питань, що стосуються сталості грошей,
чітко розмежувати кредитну діяльність банківської системи і фінансову
діяльність уряду, виключити пряме кредитування НБУ бюджетних витрат
держави.

4) Остаточно сформувати НБУ як банк банків, перекрити всі можливі шляхи
безпосереднього обслуговування ним господарської клієнтури, надати всім
комерційним банкам рівні можливості й умови доступу до кредитних
ресурсів НБУ, максимально згорнути пряме адміністративне втручання НБУ в
процеси на ринку кредитних ресурсів.

5) Перебудувати систему статистики і бухгалтерського обліку в банках
відповідно до міжнародних стандартів, підвищити на пій основі реальність
і систематичність публікації банківських балансів, рахунків прибутків і
збитків з тим, щоб забезпечити високу інформованість вкладників та
інвесторів банків, необхідну для прийняття правильних рішень. Без цього
неможливо забезпечити однакові конкурентні умови діяльності банків і їх
клієнтів.

Комерційні банки України перетворилися на найдинамічнішу ринкову
структуру, яка починає все більше впливати на економічний розвиток
країни. Про зростання ділової активності банків свідчать збільшення
чисельності банків і їх філій, темпи нарощування їх статутних фондів,
річних обсягів обороту то рахунках банків, значне розширення складу
банківських операцій та послуг.

Комерційні банки будують свої відносини з клієнтурою на ринкових
засадах, однак рівень організації та зміст їх операцій ще набагато
нижчий, ніж у банків країн з розвинутою ринковою системою. Відставання
від західних банків полягає у кількості та якості банківських послуг.
Українські банки надають восновному традиційні послуги: розрахункові,
касові, кредитні, гарантійні тощо, в той час як світова банківська
практика нараховує декілька десятків їх видів.

Аналіз стану банківської справи в Україні висвітлює ряд проблем,
вирішення яких сприятиме створенню в Україні системи комерційних банків
ринкового типу.

Перша з них полягає в нераціональній територіальній структурі
банківської системи. В містах, особливо таких, як Київ, Дніпропетровськ,
Запоріжжя, Харків, Львів та ін., банків багато, між ними існує певна
конкуренція, а в “глибинці” — монополія якогось одного з великих банків.

Ситуація диктує необхідність не тільки перетворення існуючих філій і
відділень діючих банків на окремі самостійні банки, а й організації,
поряд з існуючими, нових банків, причому різних форм власності
(акціонерних, приватних, державних, корпоративних) в залежності від
того, яка структура власників складається у відповідному регіоні.

Заслуговує на підтримку позиція Президента України щодо створення
спеціалізованих банківських установ. Подолання банківського монополізму
у “глибинці” неможливо без гнучкої політики Національного банку України
щодо вимог до створення нових банків. Для сільських регіонів пі вимоги
повинні бути менш жорсткими.

Друга проблема полягає у невідповідності структури системи комерційних
банків щодо структури суб’єктів господарювання за формою їх власності.
Більшість комерційних банків заснована на акціонерній, колективній або
приватній формі власності, а більшість їх клієнтів — державної форми
власності. Тобто в банківській сфері ринкові процеси набагато
відірвалися від таких же процесів у сфері виробництва.

Ця диспропорція при штучному стримуванні процесу роздержавлення і
приватизації власності ставить підприємства державної форми власності у
скрутне становище: вони не одержують необхідної державної підтримки у
зв’язку з відсутністю бюджетних коштів і не можуть розраховувати на
банківську допомогу.

Ліквідувати цей негаразд шляхом націоналізації акціонерно-комерпіних
банків, як пропонують деякі політичні діячі, недоцільно і навіть
шкідливо, якщо Україна обрала ринковий шлях розвитку. Штучне стримування
процесу створення нових акціонерно-комерційних банків шляхом введення
жорстких умов їх реєстрації теж не виправить становища, оскільки в
країні ще повільно йдуть приватизаційні процеси.

Найбільш дійовими щодо цього були б такі заходи:

1) створити декілька нових спеціалізованих державних банків і насамперед
таких, як Національний земельний банк, Банк сприяння розвитку
фермерських господарств. Банк реконструкції і розвитку України, Банк
кредитування житлового будівництва тощо;

2) проводити політику найбільшого сприяння щодо реєстрації нових банків
в тих регіонах, де їх зараз одиниці;

3) прискорити перетворення Ощадного банку України в універсальний
комерційний банк з наданням права його філіям перетворюватися в
самостійні банківські структури.

Третя проблема — одноманітність структури системи комерційних банків
ринкового типу. Щодо розвитку структури системи комерційних банків
ринкового типу, то тут політика Національного банку і Уряду повинна бути
спрямована на розробку заохочувальних умов для створення спеціалізованих
акціонерних або приватних банків і насамперед таких, як інвестиційні
банки і банки іпотечного кредиту.

Четверта проблема — недостатня загальна чисельність комерційних банків.
У західних державах щільність банківської мережі

коливається від 1 до 4-5 банків і їх відділень на 10 тис. чол. (без
урахування ощадних і небанківських кредитних установ).

В Україні щільність банківської мережі складає 1 банк (відділення банку)
приблизно на 60 тис.чол. Якщо виключити з розрахунку Київ, який має
відносно великий показник у цьому відношенні, то щільність банків буде
ще нижчою. В Україні значною мірою збереглася “монобанківська”
структура: один банк або його філія -один адміністративно-територіальний
район.

Кількість банків і їх відділень повинна складати у перспективі не менше
як 5 тисяч і збільшитися у 6-7 разів (до міжнародних стандартів
насиченості банківською мережею).

Для цього необхідно:

– ввести систему пільг, які б заохочували створення банками філій;

– створити особливі “пільгові” умови для заохочення розміщення банків в
районних центрах, невеликих містах і селищах.

П’ята проблема. В Україні існує певна кількість нездорових банків, які
мають поганий кредитний портфель (у кредитному портфелі велика питома
вага безнадійних позичок), банків, що не відповідають міжнародним
стандартам.

НБУ вживає певних заходів, спрямованих на подолання цього явища. Одним
із них є встановлення комерційним банкам режиму фінансового
оздоровлення, так званої “кредитної стелі”, що змушує банки шукати
засоби стягнення з клієнтів прострочених позичок, оскільки нові кредити
в таких умовах можуть надаватися тільки за рахунок повернення раніше
виданих. Але це все не може п&#