.

Економічна теорія (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9877
Скачать документ

1. Меркантелізм як економічна теорія та економічна політика

В період розпаду феодалізму, коли в його надрах виникають передумови
капіталістичного ладу, в епоху первісного нагромадження капіталу, коли
провідною формою капіталу був торгівельний капітал створюється І-ша
система економічних поглядів – МЕРКАНТЕЛІЗМ.

М. – відома економічна політика феодально-абсолютиської держави епохи
первісного нагромадження капіталу, яка відображала інтереси торгової
буржуазії. М. також називається економічне вчення, метою якого було
теоретичне обгрунтування М. економічної політики. Об’єктом вивчення М.
була сфера обігу, зокрема багатство та джерела його зростання.
Основними рисами М. є:

багатство ототожнюється з грошима, а гроші із золотом та сріблом як з
річчю

держава вважається тим багатшою чим більше грошей вона має

накопичення багатства може бути збагачено за допомогою державної влади
від зовнішньої торгівлі або видобутку дорогоцінного каміння.

Розрізняють два етапи — ранній і пізній. Основним
критерієм такого розподілу ділення,поділу є являється “обґрунтування”
шляхів колій,доріг (засобівкоштів) досягнення активного торговельного
торгового балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі.

Ранній меркантилізм або монетарна система ( з XV до сер. XVI ст)

– Рівень зовнішньої торгівлі: торговельні Торгові зв’язки сполучення між
країнами розвинені розвиті,розвинуті слабко, носять епізодичний
характеру

– шляхи колії,дороги, що рекомендуються, досягнення активного
торговельного торгового балансу:

Установлення Встановлення максимально високих цін на експорт товарів;
усіляке всіляке обмеження імпорту товарів; заборона заборону вивозу із
країни золота й срібла як грошового багатства.

– Позиції в області галузі теорії грошей: Переважає номіналістичне
сприйняття теорії грошей;

уряд, як правило, займається позичається псуванням національної монети,
знижуючи її цінність;

установлюється встановлюється фіксоване співвідношення в обігу
звертанні,зверненні,обертанні,поводженні,обігові,звертанню,зверненню,обе
ртанню,поводженню золотих і срібних грошей (система биметаллизма);

із грошової сутності золота й срібла в силу чинність їхніх природних
властивостей;

як функції грошей визнаються визнаються,признаються такі, як міра захід
вартості, утворення освіта,освіту скарбів і світові гроші.

– Монетаристскі позиції: Домінує ідея “грошового балансу”.

Представники: в Англії – Вільям Стаффорд (1554 – 1612), в Італії –
Гаспар Скаруффі (1519 – 1584)

Пізній м (розвинутий), який одержав назву мануфактурної системи.II
половина XVI – XVII (І пол XVIII ст.)

– Рівень зовнішньої торгівлі: Торгівля між країнами досить розвинена
розвита,розвинута й носить регулярний характер.

– шляхи колії,дороги, що рекомендуються, досягнення активного
торговельного торгового балансу: Допускаються відносно низькі ціни на
експорт, у тому числі при перепродажі перепродажу,перепродажеві товарів
інших країн за кордоном; допускається імпорт товарів (крім предметів
розкоші) за умови позитивного сальдо в зовнішній торгівлі; вивіз грошей
допускається з метою вигідних торговельних торгових угод операцій і
посередництва й збереження активного торговельного торгового балансу.

– Позиції в області галузі теорії грошей: “Революція цін” XVІ в.
обумовила перехід до кількісної теорії грошей (цінність грошей обернено
пропорційна їхній кількості; рівень і вага вагу цін прямо безпосередньо
пропорційна кількості грошей; ріст зростання,збільшення,зріст пропозиції
речення грошей, збільшуючи попит на них, стимулює торгівлю);
установлюється система монометаллизма; з товарної сутності грошей, але
як і раніше в силу чинність нібито природних властивостей золота й
срібла; із числа відомих функцій грошей визначальної
визначальній,визначальною зізнається визнається,признається вже не
функція нагромадження, а функція засобу кошту обігу
звертанн,зверненн,обертанн,поводженн,обіги.

– Монетаристські позиції : Панує положення про “торговельний торговий
баланс”.

Англії – Т.Мен (1571 – 1641) та Джем Стюард (1712 – 1781) Італії –
Антоніо Серра та Антоніо Джевонезі (1712 – 1769) Франції – Антуан
Монкрет’єн (1575 – 1621) та Жан Кольбер (1619 – 1683)

Спільним є:

дослідження багатства та його джерел

зосередження уваги на сфері обігу

відстоювання інтересів раннього капіталу

Значення меркантелізму полягає ще в тому, що він являє собою не тільки
першу спробу аналізу суспільно-економічних відносин, що існували, а й
обгрунтування ідей та політики протекціонізму.

2. Теорія абсолютних переваг Адама Сміта.

Ця теорія була розроблена і описана в 1776 році в роботі
“Дослідження про природу та причини багатства націй”. В ній вперше
доводиться, що багатство націй не залежить від кількості золота та
срібла, які вона має, а від її спроможності виробляти товари та послуги.
Згідно з цим основне завдання держави полягає в тому, щоб розвивати
виробництво за рахунок поділу праці та кооперації. Найкращим чином
держава це може зробити, якщо не буде втручатися в економіку (принцип
лейзефе). Аналіз, здійснений Адамом Смітом, став вихідною точкою
класичної теорії, що служить основою для усіх видів політики вільної
торгівлі.

Теорія Адама Сміта має такі припущення:

1) праця являє собою єдиний фактор виробництва;

2) має місце повна зайнятість (тобто всі ресурси, як має та чи інша
країна, використовуються повністю);

3) в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які торгують
між собою тільки двома товарами;

4) витрати виробництва залишаються постійними, а їх зниження збільшує
попит на товар;

5) ціна одного товару відображена кількістю праці, який необхідно
витратити для виробництва одиниці іншого товару;

6) транспортні витрати дорівнюються нулю;

7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.

Країна експортує ті товари, які виробляються з найменшими
витратами, тобто вона має абсолютну перевагу в виробництві даного
товару, і імпортує ті товари, які виробляються іншою країною з
найменшими витратами, тобто інша країна має абсолютну перевагу в
виробництві другого товару.

Для доведення своєї теорії Адам Сміт використав такий приклад:

Сукно Вино

Англія 1 ярд =1 година праці 1 галон = 4 години праці

Португалія 1 ярд = 2 години праці 1 галон = 3 години праці

Отже в Англії 1 галон вина обмінюється на 4 ярди сукна (або 1 ярд сукна
= 1/4 галони вина), а в Португалії 1 галон вина = 1,5 ярдів сукна (або 1
ярд сукна дорівнює 2/3 галона вина).

Отже на світовому ринку встановлюється співвідношення 1 галон вина = 3
ярди сукна. Зрозуміло, що в Англії вигідніше спеціалізуватись на сукні,
а Португалії – на вині.

Висновок: кожна країна виграє від міжнародного обміну, оскільки вона
обов’язково має певну абсолютну перевагу у виробництві того чи іншого
товару.

3. Загальна характеристика класичної економычноъ теорії

Розвиток капіталізму спричинив розпад Меркантелізму. З розвитком
мануфактурного виробництва центр уваги буржуазії перемістився у сферу
виробництва, виникає КПЕ.

Представники КПЕ перенесли дослідження із сфери обігу у сферу
виробництва. З цього часу виникає економічна наука у власному розумінні
цього слова. вони зробили спробу наукового аналізу сучасних їм
виробничих відносин6 використовуючи метод наукової абстракції.
Намагалися довести, що в економічному житті панують об’єктивні
(природні) закони, порушення яких призводить до суспільного лиха.
Уявлення класичної школи про суспільні відтворення базуються на принципі
природної рівноваги в економічній системі. Це було пов’язано з їх
впевненістю про існування об’єктивних економічних законів6 котрі не
залежать від волі людини6 але можуть бути пізнані нею.

КПЕ виступала за мах. обмеження держави в економіку, за свободу
торгівлі.

Економічній лібералізм значною мірою поєднувався з лібералізмом
політичним, з ідеями буржуазної демократії. Був дан глибокий аналіз
таких основних категорій товарного господарства, як цінність, капітал,
зарплата, прибуток, рента, гроші, товар, тощо. Не зважаючи на це теорія
КПЕ не позбавлена і певних слабких сторін.

4. Інституціоналізм та його еволюція

Інституціоналізм – своєрідний напрямок в економічній науці. Своєрідність
– прихильники в основу беруть не тільки економічні проблеми, а звязують
їх з проблемами соціальними, політичними, етичними правовими тощо. Почав
формуватися наприкінці 19 ст. Основи було закладено Т. Вебленом. Назва
напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова)
і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій»,
закріплення їх у вигляді законів). Інститути розглядали як спосіб
мислення та дії, який закріпився у звичках, звичаях, нормах поведінки, у
законодавчих установах. Характерна риса методології – послідовний
історизм. У процесі еволюції відбувається природний добір інститутів:
ті, що не виправдали себе і віджили, відмирають, а які вижили –
видозмінюються і пристосовуються до нових умов.

Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив
справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням
уваги на правових нормах та політиці держави. В американській
економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто
американським різновидом історичної школи.

Виникнувши напр 19 ст, ідеї інст. У 30рр 20 ст оформилися в
самостійну течію як реакція на значні зміни в характері ринкової
економіки (монополізація, глибокі кризову потрясіння, соц.конфлікти) і
нездатність неоклас.ортодоксії вписати ці зміни в систему свої
теор.уявлень. Досліджуються конфлікти інтересів різних соц.груп і
класів, виявляють границі можливостей ринкової системи
автомат.відновлювати порушену рівновагу й обгрунт. Необхідність соц.
Контролю над економікою, у встановленні якого важливу роль відіграє
інститут держави. Кінець 20-поч 30рр – широке розповсюдження ідей.
Однак 2-а пол. 30рр кейсіанство відтісняє інст.

50-60рр – нова хвиля популярності і повязана із спробами осмислення
соц-екон. Наслідків науково-техн. Революції. Акцентується увага на
трансформуючій ролі техн.прогресу. З”явл. Франц.і шведс.різновиди існт.

Криза кейсіанства у 80рр 20 ст та відродження неоклас. Традицій вплинули
і на інст.напрямок. Формується „неоінституціоналізм”. Нова течія
запозичила в неокласиків техніку мікроекономічного аналізу. В центрі
уваги – проблема раціонального вибору.

5. Економічні погляди фізіократів

Фізіократи – це французькі економісти ІІ половини XVIII ст.,
представники однієї з течій класичної політекономії.

Назва школи походить від грецьких слів phisis – природа, cratos – влада.

Вчення фізіократів виникає як опозиція меркантелізму. Вони вважають його
теоретичним і практично нерозумним і протиприроднім.

На відміну від меркантелізму фізіократи висунули положення про те, що
багатство створюється у землеробстві і тільки праця землероба є
продуктивною. Тим самим дослідження джерела багатства фізіократи
перенесли зі сфери обігу у сферу виробництва. Це було важливим кроком
вперед в аналізі економічних відносин, але наукова обмеженість
фізіократів полягала в тому, що продуктивною сферою виробництва
вважалося лише землеробство.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694
– 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному
віці. У 1756 – 1657рр. він надрукував І-ші статті – “Зерно” та
“Фермери”.

Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у 1758р.
Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного представника
фізіократизму.

Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук
стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий
організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:

здоровий (досконалий, нормальний)

хворобливий (ненормальний)

На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно має
рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як
природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до
розуміння економічного закону.

Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення
(концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок
знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами
виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.

Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони
вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто
де відбувається розширення виробництва.

Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює
чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує
його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку
фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля,
природа.

Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу. Він
виділяв в ньому первісні аванси, як такі, що мають тривалий період
обігу, та щорічні аванси з річним періодом обігу.

У витрати виробництва щорічні аванси входять повністю, а первісні
частково. Таким чином Кене підійшов до поділу капіталу з точки зору його
відтворення, але узагальнюючих понять основного й оборотного капіталів
він не дав.

В “Економічних таблицях” була створена спроба розглянути виробництво як
процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного поділу
суспільства, виділивши “продуктивний клас” (зайнятих в землеробстві, що
створюють “чистий продукт”), “клас власників”6 до якого він відносив
монарха, духовенство, власників землі; “безплідний клас” – всі
громадяни, які не зайняті в землеробстві, вважає що праця представників
цього класу тільки повертає витрати на виробництво і нічого понад це не
створює.

Кене проаналізував можливості простого відтворення в національному
масштабі економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не
досліджувалося.

Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак
Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший
розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду.
Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776р.).

6. Теорія „Соціального ринкового господарства”

Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в
епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких
неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне
господарство. Але цей ідеал не досяжний.

Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма
ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і
велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового
господарства.

“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез
між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.

Основними принципами соціально-ринкове господарство є:

свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;

конкуренція без монополії;

недоторканість приватної власності;

економічна самостійність і відповідальність підприємців;

обмежена економічна роль держави.

Головною метою економічної політики держави є забезпечення 3-ох свобод:

свободи ринку;

свободи конкуренції;

свободи від монополій.

Соціально-ринкове господарство, як вважали неоліберали – це вже й не
капіталізм, але й не соціалізм – це третій шлях у розвитку суспільства.
Першочергове значення надається ринковим відносинам.

Зміст соціально-ринкове господарство полягає в тому, що принцип свободи
ринка поєднується з принципом соціального вирівнювання, яке здійснюється
цілеспрямованою політикою держави. Політика держави має забезпечувати
“належний розподіл національного доходу, тобто ринковий розподіл доходів
повинен корегуватися ях наступним перерозподілом; держава повинна
проводити активну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості,
стабільності цін.” ( Внаслідок цього соціально-ринкове господарство, на
думку неолібералістів, забезпечує гідне людське існування.

7. Західнонімецький неолібералізм

Після Другої світової війни неолібералізм став провідним напрямом в
економічній літературі та економічній політиці Західної Німеччини.

Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася
обгрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор
Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 – 1950). Видатним
представником неолібералізму в Німеччині, політичним діячем, що
впроваджував ідеї неолібералізму в економічну політику був Л.Ерхард
(1897 – 1977).

Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція
ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен. Згідно з
цією теорією всі форми суспільного ладу зводяться о 2-ох типів:

центрально-керованого господарства (рабовласництво, латифундії);

вільного ринкового господарства.

Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в
епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких
неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне
господарство. Але цей ідеал не досяжний.

Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма
ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і
велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового
господарства.

“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез
між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.

Основними принципами соціально-ринкове господарство є:

свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;

конкуренція без монополії;

недоторканість приватної власності;

економічна самостійність і відповідальність підприємців;

обмежена економічна роль держави.

Головною метою економічної політики держави є забезпечення 3-ох свобод:

свободи ринку;

свободи конкуренції;

свободи від монополій.

Соціально-ринкове господарство, як вважали неоліберали – це вже й не
капіталізм, але й не соціалізм – це третій шлях у розвитку суспільства.
Першочергове значення надається ринковим відносинам.

Зміст соціально-ринкове господарство полягає в тому, що принцип свободи
ринка поєднується з принципом соціального вирівнювання, яке здійснюється
цілеспрямованою політикою держави. Політика держави має забезпечувати
“належний розподіл національного доходу, тобто ринковий розподіл доходів
повинен корегуватися ях наступним перерозподілом; держава повинна
проводити активну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості,
стабільності цін.” ( Внаслідок цього соціально-ринкове господарство, на
думку неолібералістів, забезпечує гідне людське існування.

У 60-ті рр. починається розробка теорії “сформованого суспільства”, вона
стала своєрідним продовженням соціально-ринкове господарство.

У 1965р. Людвіг Екхардт на з’їзді ХДС (християнсько-демократичного
союзу) проголосив про перехід від плюралістичного суспільства до
“сформованого суспільства”. Ця концепція увійшла у програми ХДС та СДПН
(соціал-демократичної партії Німеччини).

Згідно з цією концепцією сучасне не комуністичне індустріалізоване
суспільство в своєму розвитку проходить 3-и етапи:

класове суспільство;

плюралістичне суспільство спілок;

сформоване суспільство.

Класове суспільство існувало у 19ст. і характеризувалося боротьбою класі
за зміни існуючого ладу.

В плюралістичному суспільстві класова боротьба зникає, замість класів
виникають стійкі групи-спілки, які виступають посередником між
індивідуумом та державою. Основної їх метою є боротьба за найбільшу
частку в сукупному продукті ( тому замість класових протиріч, які
притаманні класовому суспільству панує плюралізм конкуруючих один з
одним організованих елементів, вони не зведені до єдиного знаменника,
загального блага.

Головна увага у сформованому суспільстві прикута до загального блага;
його члени складають “продуктивну спільноту”, в якій благо кожного не
взаємно пов’язане з його внеском у прибуток; з його особистою
працездатністю, продуктивністю тощо. Інших цінностей це суспільство не
знає. Одержання прибутку розглядається як загально-національний інтерес.
В наслідок цього в сформованому суспільстві “егоїстично користь” кожної
людини співпадає з інтересами цього суспільства, у ньому переважають
спільні інтереси суб’єктів виробництва, котрі вимагають співробітництва
праці та капіталу.

В сформованому суспільстві кожний працюючий виступає у ролі ділового
партнера і співвласника. Держава розглядається як автономний орган, який
піклується про збереження загального блага.

В цілому теорія сформованого суспільства – це спроба теоретично
обгрунтувати ідею соціального партнерства.

8. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Посткейнсіансво

В 50рр. деякі прихильники основних ідей економічного вчення Кейнса та
його послідовників щодо необхідності обгрунтування необхідності і
можливості державного регулювання економіки сприйняли ці ідеї як вихідну
позицію для розробки нових теорій, суть яких зводилися до з’ясування і
обгрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. В
результаті виникли так звані неокейнсіанські теорії росту, вони
базувалися на врахуванні системи “мультиплікатор – акселератор” та
моделюванні економічної дянаміки з використанням характеристик
взаємозв’язку між споживанням та нагромадженням.

Основними авторами таких теорій економічного росту стали професор
Масачусетського технологічного інституту Євсей Домар (1914 – …) та
професор Оксфордського університету Р.Харрод (1890 – 1978). Їх теорії
об’єднує загальний висновок про доцільність постійного темпу
економічного росту, як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки,
за якою досягається повне використання виробничих потужностей і трудових
ресурсів.

Другим положенням моделі Харрода-Домара є визнання передумови про
постійність в тривалому періоді таких показників, як доля заощаджень в
доходах і середня ефективність капіталовкладень. Третя схожість їх
моделей полягає в тому, що обидва автори досягнення динамічної рівноваги
та постійного росту вважали не автоматично можливим, а наслідком
відповідної державної політики, тобто акт державного втручання в
економіку.

В неокейнсіанській теорії економічне зростання спочатку орієнтоване на
спрощену модель росту (однофакторну), яка визначала співвідношення між
виробництвом і попитом.

Темп росту був поставлений в залежність від величини нагромадження і
виступав як функція нагромадження частини національного доходу, тобто
норма нагромадження визначала ріст національного доходу.

В якості механізму, що забезпечував функціонування цієї моделі була
застосована взаємодія “мультиплікатор – акселератор”. З часом з’явилися
багатофакторні моделі економічного росту. Вони являють собою модифікацію
однофакторної моделі, шляхом введення в неї механізму циклічних
коливань, врахування впливу НТП на виробництво та зміни його галузевої
структури тощо.

Посткейнсіанство – це ліве, радикальне, реформістське крило
кейнсіанства. Воно сформувалося в післявоєнний період. Основними
представниками є англійські економісти: Джофн В.Робінсон (1903 – 1983),
Н.Калдор, П.Сраффа та американські економісти: С.Вайнтрауб, А.Ейхнерх.
Центральне місце в посткейнсіанських теоріях займає проблема росту і
розподілу.

Посткейнсіанці рекомендували проводити таку політику, яка сприяла б
перерозподілу національного доходу з урахуванням інтересів трудящих,
широких верств населення. Вона намагалася встановити зв’язок між
розподілом національного доходу і темпами його росту. Вони виступають з
антимонополістичних позицій, намагаються розробити рекомендації щодо
реформування капіталістичної системи, ліквідації її основних недоліків з
метою зробити її такою, що більше відповідає інтересам широких верств
населення.

9. Кейнсіанство і його особливості в різних країнах

Кейнсіанство – напрям в економічній науці, що дає обгрунтування
неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та
необхідності державного втручання в економічні процеси. Вчення Кейнса
було своєрідною реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які
панували в економічній науці раніше.

Кейнс визнав, що капіталізм з його принципами вільної
конкуренції вичерпав свої можливості. Він чітко сформулював новий напрям
економічної теорії – теорію державної регульованої економіки.

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу
роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу
відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв’язку з кризою в 30-х
pp. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки
свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності,
які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи
в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб
господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму
та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток
економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на
озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це стосується
теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших
аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому
втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню
конкретних методів і способів такого регулювання. Виникнувши в 30рр.
кейнсіанство займало провідні позиції в економічній теорії та політиці
провідних країн світу та протязі 40рр.

Американське неокейнсіанство Елвін Хансен (1887 – 1976)Сеймур Харріс
(1897 – 1974)

Головною проблемою було забезпечення збалансованості ринкового
господарства. досягнення його економічної рівноваги. Тому американці
розробили американську інвестиційну теорію циклу. На їх думку
першочерговим є зниження розмірів реальних інвестицій. Реальним фактором
була прийнята динаміка інвестицій.

Інвестиційна теорія була доповнена деякими новими
елементами, головним з них є механізм акселератора. Значне місце в
макроекономічній моделі Кейнса посідає механізм мультиплікатора,
Інвестиційна теорія поєднала механізм мультиплікатора і акселератора.
Мультиплікатор, на думку неокейнсіанців, забезпечує зростання доходу.
Акселератор, прискорюючи цей процес доповнює його тим, що кожний приріст
доходу веде до наступного збільшення капіталовкладень. Виконуючи
зворотній зв’язок акселератор повинен прискорювати регулювання
економіки, роблячи його безперервним.

Хансен запропонував два методи регулювання економіки, —
стабілізація обсягів інвестицій, а значить компенсацію коливання
приватних інвестицій засобами податкової і грошової політики.

Основний наголос робився на державні витрати – збільшення державних
інвестицій за допомогою бюджетного і кредитного механізмів. Американські
неокейнсіанці вважали державний бюджет головним механізмом регулювання
економіки.

Німеччина, особливо у середині 60-х pp.. Уряд Кізінгера
розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто
використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, маневрування
ставкою відсотка тощо. Провідним напрямком економічної думки Німеччини
став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим
визнанням необхідності державного регулювання економіки.

Великобританія. Тут іще 1944 p. було опубліковано урядову
Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової
політики забезпечення максимального використання трудових ресурсів, а
також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою
забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку
галузей господарства Великобританії.

Франція. початок середини 40-х рр. Деякі французькі
економісти сприйняли теорію Кейнса без будь-яких змін; інші, хоч і
схвалили ідею державного втручання в економіку, але критично поставилися
до теоретичної системи Кейнса. Вони запропонували здійснювати планування
економіки. Франсуа Перру (1903 – ) розробив теорію “індикативного”
планування (рекомендований). Розробка і прийняття національних планів
розвитку здійснення зі згоди та компромісів різних соціальних груп, так
званих “соціальних діалогів”. Координуючою силою виступає держава, метою
є досягнення узгоджених дій та забезпечення гармонійного росту.
Національний план являє собою “упорядкований синтез планів підприємств”.
При індикативному плануванні держава (центр) висуває різними цілями і
різними, перш за все непрямими діями намагання спонукати підприємців до
відповідних дій. Обов’язкові цілі ставилися лише для державного сектору.

10. Економічні погляди Уільяма Петті

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної
економії в Англії. Детальний аналіз його праць дає підстави для
висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до
класичної політичної економії. «Трактат про податки і збори» (1662),
«Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична
арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину
меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває
теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і
срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник
втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за
межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про
гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту,
монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його
від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для
вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної
теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають
«першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і
найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної
економії».

Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової
науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною
анатомією», писав, що він намагався зробити “…в загальних рисах перший
нарис політичної анатомії»”.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити
«таємничу природу» цілого ряду явищ, з’ясувати суть економічних
процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних
явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як
Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні
засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями.
Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як
живий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з’ясувати
його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування
закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему
економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які
використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи
абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу,
хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання
була в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати
його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти
впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як
суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік
предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь,
будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і
срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини,
зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й
загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична
арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у
тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня
торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого
загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не
єдиний вид багатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого»
походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця,
виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової
теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції
пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво
товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях! Отже,
«природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає
розуміння вартості як об’єктивної реальності, як внутрішньої властивості
товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у
грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, її грошового
визначення.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця,
а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого
початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це
споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті
немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у
виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа,
то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів
Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля —
його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або,
як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею»,
Петті вводить іще одне визначення вартості — вартість, створена землею і
працею’, або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний
прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме
кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками. Крім «природної
ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й
«політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише
витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо
меркантилісти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень
заробітної плати, то Петті намагається знайти її об’єктивні фактори,
визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів
існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише,
що рівень заробітної плати має дорівнювати мінімуму засобів існування,
тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб
примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку,
гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а
зрештою — конкурентоспроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість,
а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питання про
додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною
формою додаткового продукту в Петті є земельна рента.

Рента також є продуктом праці. Її величина — це різниця
між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва, до
яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента,
як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною
рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного
виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить
глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі.
Її він правильно зв’язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в
нього дорівнює певній кількості річних рент.

Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є
послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін,
коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько,
онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб
забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водночас у тій самій праці
«Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну
землі, Петті ставить у залежність від «моральної впевненості»
землевласника у сталості своїх доходів.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і
розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від
розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про
гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання.
Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між
величиною грошової маси і процентною ставкою. Великою заслугою Петті є
запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й
національного доходу. Він першим виокремив категорію національного
доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку,
створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг.

11. Методологія та теорія вартості Сміта

(1723 –1790 Методології Сміта притаманна двоїстість. Як теоретик і
аналітик він досліджує внутрішні зв’язки “фізіології суспільства”, з
іншого боку як спостерігач він просто фіксує зовнішні форми та зв’язки у
тому вигляді, як вони проявляються на поверхні. така двоїстість
методології позначилась на тлумаченні Смітом багатьох економічних
категорій: вартості, прибутку, ренти.

Центральне місце в методології досліджень А.Сміта займає концепція
економічного лібералізму, в основу якої, як і фізіократи, він поклав
ідею природнього порядку, тобто ринкових економічних відно-син. Він
виходив з того, що люди, надаваючи один одному послуги, обмінюючись
працею і його продуктами, керуються перш за все прагненням до особистої
користі. Але переслідуючи особисту користь, кожна людина, вважав він,
сприяє інтересам всього суспільства – зростанню виробничих сил. У
зв’язку з цим, він пише про «невидиму руку», яка керує складною
взаємодією господарської діяльності індивідів, і «економічну людину».

Економічне життя за А.Смітом, розвивається окремо і незалежно від волі
людей‚ і їх свідомих поривів. Це дозволило йому зробити висновок про
визначенність економічних явищ за об’єктивними законами. Але, керуючись
такими міркуваннями, А.Сміт не зміг відо-бразити історичного перехідного
характеру способів виробництва: він розглядав економічні категорії в
якості вічних, а не історичних законів.

Як і представники класичної школи, А.Сміт прагнув проникнути у внутрішню
фізіологію суспільства‚ і в зв’язку з цим широко користувався методом
логічної абстракції. Але не менш важливою задачею економічної науки він
вважав за необхідність показати конкретну картину економічного життя,
виробити рекомендації для економічної політики. Для досягнення цієї
цілі‚ він зводив у систему поверхневі явища без зв’язку їх з внутрішнім
способом дослідження, яким користувався в першому випадку. Це привело до
певного дуалізму його методології. В результаті економічна система
А.Сміта наслідувала всі проти-річчя його метода дослідження. І яскравим
прикладом того є двостороннє трактування вартості. Свій вплив на
економічні погляди Сміта зробило і недостатнє розуміння їм‚ історичних
процесів зміни одних економічних відносин – іншими.

Теорія вартості.

В основу власного дослідження А.Сміт поклав трудову теорію
вартості, рахуючи закономірним‚ визначення вартості витраченою працею‚ і
обмін товарів‚ відповідно закладеного в цей обмін‚ кількості праці. Їм
була здійснена спроба аналізу реальної системи грошово-товарного обміну
і ціноутворення‚ в умовах капіталізму вільної конкуренції.

А.Сміт визначив і розмежував споживчу і мінову вартість
товару. «Слово «вартість» – писав він, – має два різні значення: інколи
воно означає корисність будь-якого предмета, а інколи, можливість
придбання інших предметів, яке дає володіння цим предметом. Першу можна
назвати споживчою вартістю, другу- міновою вартістю». При цьому для
А.Сміта характерно визначення вартості тільки кількістю праці, але в
аналізі ціни на товар, він коливається між різними визна-ченнями мінової
вартості:

вартістю товару є витрачена на його виробництвво праця;

вартістю товару є праця, на яку може бути куплений товар.

Таке положення вірне тільки в умовах простого товарного виробництва. При
капіталізмі ж‚ має місце протилежне явище: кількість праці, яка виражена
товаром, в результаті операції купівлі-продажу одержує в свою власність‚
ще більшу кількість праці.

А.Сміт вважає, що в обміні, при капіталістичних формах
господарства, загальний закон рівноцінності товарів втрачає свою силу.
Він приходить до висновку, що в умовах капіталізму робочий час перестає
бути постійною мірою, який регулює вартість товару. Тому‚ для умов
капіталізму йому прийшлося сконструювати іншу теорію, згідно якої
вартість товару утворюється шляхом додавання заробітної платні, прибутку
і ренти, що припадають на одиницю товару. Але ця теорія не враховувала
постійний капітал.

Раціональним зерном в концепції вартості А.Сміта стало
розуміння, що величина вартості визначається не фактичними витратами
праці окремого товаровиробника, а тими витратами, які в середньому
необхідні для даного стану виробництва. Він також зауважував‚ що
кваліфікована і складна праця створює за одиницю часу більше вартості,
ніж некваліфікована і проста, і може бути зведена до останьої за
допомогою коефіцієнтів.

Про подальший розвиток А.Смітом теорії вартості свідчило‚
розмежування природньої і ринкової цін товару, причому перша розумілась
спочатку‚ як грошове вираження вартості. А.Сміт писав, що природня ціна
товару «як би представляє собою центральну ціну, до якої постійно
тяжіють ціни всіх товарів». Цим він започаткував дослідження конкретних
факторів, що викликали відхилення цін від вартості.

В цілому ж погляди А.Сміта на співвідношення між вартістю
і доходами‚ характеризуються подвійністю і протиріччями, що являється
наслідком дуалізму його методології

14. Економічна система Рікардо

1) усі доходи прибутки створюються у виробництві
проведенні,здійсненні,провадженні,виробництву,проведенню,здійсненню,пров
адженню

2) “теорія вартості”

– споживча вартість (корисність) – не є являється мірою заходом
вартості

– мінова вартість (вартість) – визначається обумовлюється витратами
праці на їхнє виробництво проведення,здійснення,провадження а не
корисністю

3) ціна як грошове вираження вартості

– природна ціна – вираження вартості

– ринкова ціна пов’язана з відхиленням ухиленням від ціни під дією
попиту та пропозиції

– ціна складається в процесі процесу,процесові виробництва
проведення,здійснення,провадження

4) ріст зростання,збільшення,зріст продуктивності праці веде провадить
до зменшення вартості

5) теорія ренти. рента – частка доля продукту землі, яка сплачується
землевласникові землевласнику за її користування. Головна думка – рента
створюється працею, а не є продуктом природи. величина розмір ренти
залежить від : родючості, місцезнаходження, величини розміру,розміри
вкладеного капіталу

6) капітал – частина частину багатства, що вживається у
виробництвіпроведенні,здійсненні,провадженні,виробництву,проведенню,здій
сненню,провадженню. Основний Основної,Основній,Основною, оборотний

7) гроші – паперові гроші існують, якщо вони розмінюються на золото по
твердому твердім співвідношенню, але їхня цінність залежить тільки від
їхньої кількості в обігу
звертанні,зверненні,обертанні,поводженні,обігові,звертанню,зверненню,обе
ртанню,поводженню

8) “теорія заробітної плати”

– зарплата – ринкова ціна праці, яка коливається навколо своєї основи –
природної ціни

– природна ціна праці (вартість засобів існування робітника і його
родини сім’ї, яка залежить від кількості предметів життяжиттю, які можна
на них купити)

– прожитковий мінімум залежить від історичних умов і традицій і
сформованих норм споживання

9) приймав “теорію народонаселення” Мальтуса

10) кризи надвиробництва неможливі

11) теорією відносних або порівняльних переваг: кожна країна зацікавлена
спеціалізуватися на виробництві в якому вона має найбільшу переваги (як
у біля Сміта) або найменшу слабкість. Тобто з якого вона має найбільш
відносну вигоду.

15. Економічні погляди представників утопічного соціалізму

Суть соціалістичної ідеї – переконання у можливій побудові суспільства
всезагальної рівності і справедливості, вільного від насилля та гніту.
Прибічники соц.ідеї критикували пороки суч. їм суспільства,
протиставляючи йому моделі соц.структури, здатної забезпечити
справедливість і різноправ”я для всіх членів общини.

Томас Мор (1478-1535) „Утопія” (1516). Уявлення про ідеальний
сусп.пристрій. Але ці уявлення виявилися настільки типовими для
соціалістичн.проектів, що всі їх стали об”єднувати поняттям „утопічні”.
Характерна риса – негативне ставлення до приватної власності. Загальна
власність припускала і відповідний спосіб розподілу: подукт, який
належав всім, розподілявся ценрталізовано за зрівняльним принципом, чим
і досягалася рівність. Це породжувало проблему стимулів до праці. Вихід
вбачався в обов”язковості праці. Мор припускав наявність сіфогрантів для
контролю. Кожний винонує доручений йому вид праці, відповідно до завдань
змінює вид діяльності, за строго визначеними нормами одержує належну
йому частку продукту.

Сен-Сімон (1760-1825) „Листи женевського жителя до сучасників”, „Про
індустріальну систему”, „нове християнство”. Дійде висновку, що
проголешені ідеали свободи, рівності і братерства можуть бути
реалізовані лише за умови докорінної перебудови суспільства на
соціаліст.началах. Спробував обгрунтувати об”єктивну необхідність руху
до соціалізму посиланням на процес історичної еволюції. Суч.суспільство
склад з двох основних класів: дозвільних власників і трудящих
індустріалів. У майб сусп буде відсутнім паразитичне привласнення,
оскільки буде ліквідована приватна власність. Праця буде загальною.
Положення людей буде визнач. Їхніми здібностями, а доход кожного –
внеском у загальну справу. На зміну анархії вироб – планомірна його
організація. Рух до нового сусп буде реалізовув шляхом поступових мирних
перетворень на основі досягнення матеріального благополуччя і духовного
перевиховання силою переконання й особистого прикладу.

Фур”є (1772-1837) „Трактат про домашню і землеробську асоціацію”, „Новий
господарський і соцістарний світ”. Зосередив увагу на деталях,
досліджуючи первинну ланку соціал.сусп. Описує всі деталі виробн і
побуту у фаланганах, які будуються за принципом асоціації –
добровільного об”єднання людей, які живуть і працюють разом. Праця є
загальною і обов”язковою, організ на основі принципу зміни праці. В майб
передбачена часта зміна діяльності. Регламентований побут. Дом госп
замінене громадським харчуванням і обслуговуванням. Розподіл створеного
продукту. Здійснювався у вигляді виплати дивідентів на акції. Фур”є
майже не торкається питання про взаємовідносини між фалангами.

Роберт Оуен (1771-1858) Не тільки пропонував проекти соціальних
перетворень, але і намагався реалізувати їх на практиці. Сусп повинне
склад з трудових кооперативних громад, де людиспільно працюють і спільно
володіють засобами виробництва. Передбачена зміна праці, участь у
багатогранній діяльності громади. Витрачена праця створює вартість, яка
повинна розподіл. Між учасниками господ.процесу відповідно до трудового
внеску кожного. Капіталізм порушує принцип справедливого обміну по
витратах праці. Власники праці не доплачують робітникам і засобом такого
пограбування стають гроші. Щоб ліквід цю несправедливість: відмовитися
від приватної власності, ввести прямий обмін відповідно до затрат праці.

16. Кембріджська школа. Маршалл

У 90-х роках ХIХ ст. в Англії сформувалася так звана
кембріджська економічна школа,засновником якої був Альфред Маршал
(1842-1924).Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася
австрійській і започаткувала так званий неокласичний напрям. Навукові
заслуги Маршала в царині єкономіки на Заході іноді навіть порівнювали з
відкриттями Коперника в астрономії.

Автор відомої праці “Принципи політичної економії”.Саме він
ввів у вживання такий термін як “єкономікс”підкресливши тим самим своє
розуміння предмету єкономічної науки.

На його думку цей термін повніше відображує предмет
дослідження.Економічна наука досліджує економічні аспекти і умови
суспільного життя ,спонукальні мотиви економічної діяльності.Будучи
наукою лише прикладною вона не може ігнорувати питання практики,але
питання економічної політики не є її предметом.Економічне життя повинне
розглядатись без політичних впливів , без державного втручання.

Істини ,розроблені класиками ,”будуть зберігати своє значееня
,поки існує світ”,визнавав Маршал.Але багато з положень,потребують
уточнення і більш повного усвідомлення з урахуванням змінившихся умов.

Серед економістів йшли дискусії навколо того ,що є джерелом
вартості – затрати праці , корисність , виробничі фактори ?Маршал
перевів спори в іншу плошину,прийшовши до висновку,що не треба шукати
джерело цінності,а досліджувати фактори ,які визначають ціни,їх
рівень,динаміку.

Концепція Маршала виявилася свого роду компромісом між
різними напрямками економічної науки .Основна ідея,висунута їм полягає в
переключенні зусиль з теоретичних суперечок навколо вартості вивчення
проблем взаємодії попиту та пропозиції як сил , визначаючих процеси ,які
відбуіаються на ринку.

Маршал глибоко проаналізував , як складаються і
взаємодіють попит і пропозиція,ввів нові категорії і
поняття,запропонував “компромісну” теорію вартості.Економічна наука
вивчає не тільки природу багатства,а й головним чином мотиви , які
породжують , господарську діяльність.Гроші вимірюють інтенсивність
стимулів ,які спонукають людину до дії,прийняття рішення.Аналіз
поведінки індивидів покладений в основу “Принципів політичної
еконогмії”.

“Принципів політичної еконогмії” заложили основу
неокласичній теорії.Увага автора зконцентрована на аналізі діяльності
конкретного господарського механізму.Механізм рикової економіки
досліджується перш за все на мікро рівні,а потім – на макрорівні.

“При рівних умовах”

Подібно тому як на дошці із шахматами навряд чи можна
зустріти дві однакові партії,так і в економічній діяльності не буває
повтору господарських комбінацій. Використовуючи таке порівняння Маршал
звертає увагу на багатозначність рухомість причинно-наслідкових зв`язків
,на специфіку економічних законів ,діючих,як правило,у вигляді
тенденцій.

Економічні закони – це не точні закони механіки,їх можна
скоріш порівняти із законами приливів і відпливів.Закони економіки дуже
специфічні ,що ускладнює пошук істини,потребує використання відповідних
методів.

У відповідності до методу Маршала ,спочатку , потрібно виділити головні
причини і виключити вплив інших факторів.

На другому етапі залучуються і досліджуються нові
фактори.Скажімо, враховуються попит і пропозиція по різним категоріям
товарів.Розглядаються сили ,які впливають на рух попиту і
цін.Наприклад,вивчаються коливання цін на рибу під впливом конюктури
,погодних умов.

Метод Маршала – метод частинної рівноваги.Він розуміє
відому уиовність і обмеженість прибутку, який передбачає абстрагування
факторів,які у данний часне грають визначеної ролі.вторинні фактори ,
які ізкажають загальну картину , розмішуються в особливий запасник,який
називають “при рівних умовах”Всі економічні фактори мають одну причину –
ціну,яка є свого роду магнітом.Маршал намагається аналізувати економічні
проблеми згідно з реальними умовами економічного життя.Його праця
насичена прикладами з,порівняннями,взятими з практики.Теоретичний підхід
він намагається сумістити з історичним.Разом з тим використовувані ним
методи аналізу дещо спрошують ,схематизують реальну дійсність.

Негативний нахил кривої попиту.

Економічна наука ,як писав Маршал , ставить за свою ціль
по-перше, придбати знання для самої себе,по-друге,полити світло на
практичні питання.

Маршал докоряв Рікардо за черезмірну увагу до вартості і
недостатню увагу до аналізу попиту. Саме аналіз потреб,корисності і
попиту висувається у ролі головної , визночаючої задачі економічної
науки.

В основі попиту лежить корисність.Маршал писав про закон спадаючої
корисності як про звичайну властивість людської натури.

Збільшення кількості блага знижує корисність його
граничної одиниці.Крива попиту ,як правило, повинна мати негативний
нахил.

За Маршалом ,загальний закон попиту звучить так:
кількість товару, на який пред`являється попит , зростає при зниженні
ціни і скорочується при її підвишенні.

Поняття еластичності

Крутизна кривої попиту на різні товари неоднакова.У
одних вона знижується круто у інших – опускається порівняно плавно.

Поняття “еластичності попиту” – відношення динаміки попиту
до динаміки цін – ввів в практику економічногот аналізу Маршал.

Кожний товар характеризується своєю кривою попиту.Попит на
пшеницю мало еластичний:сильне зниження цін не викличе різкого спаду
попиту.Попит на фрукти,рибу досить еластичний:всяке зниження цін на ці
продукти викличе збільшення попиту.

У Маршала граничною ціною попиту є ціна, за яку було
придбано останній куплений товар.

В теорію ціноутворення Маршал ввів фактор часу.Корисність і попит мають
вирішальну роль в короткостроковому періоді.Реальні видатки виробництва
мають вирішальну роль в довгостроковому періоді.Якщо виробник не
покриває видатки , то це буде викликати скорочення виробництва до тих
пір поки,не встановиться рівновага.

“Два леза ножиць”

Маршал запропонував використовувати поняття врівноваженої
ціни.Коли “ціна попиту дорівнює ціні пропозиції,обєм виробництва на
виявляє тенденції ні до збільшення,ні до зниження; спостерігається
рівновага.”

Підхід Маршала до трактування ціни та проблемі
ціноутворення спирається як на теорію виробничих видатків, так іна
положення австрійської школи рпо граничну корисність.Він писав: “Принцип
видатків виробництва і принцип граничної кориснрсті без сумніву є
складовими частинами одного загального закону попиту іпропозиції;кожний
з них можна порівняти з одним із лез ножиць.”

Керівництво по поведінці в практичному житті.

Пояснення ,чому модель попиту і пропозиції, на основі
якої формуються ціни ,протягом цілого століття складає ядро теорії
політичної економії,Маршал відмічав: “ Це не тому , що модель точно
відображає дійсність,а тому,що вона просто і впевнено призводить до
ясних і однозначних висновків.Ці висновки можуть застосовуватись для
аналізу різноманітних проблем.Данна модель від картини сучасності, але
воно в простій формі змальовує деякі з діючих в господарстві сил і тим
самим відображує важливі аспекти реального життя.”

Маршал є засновником кембріджської школи ,але його вплив
виходить далеко за її рамки. По суті, він поклав початок досить широкому
та авторитетному напрямку в економічній науці.

На його концепцію, методологію, термінологію
спираються єкономісти , які представляють неокласичну школу,прихильники
“економікса”.

17. Австрійська школа. Формування маржиналізму

У 70-90рр. 19ст. виникає і розповсюджується Маржиналізм. Його
засновниками були: К. Менгер (Австрія), У.С. Джавонс (Великобританія).
Л. Вальрас (Франція, Швеція).

Назву цьому напряму дав метод marginal analysis (граничний аналіз), який
заснували представники цього напряму.

Головні методи принципу М.:

ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення
політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу
ідеології і відокремлення від конкретних економічних дисциплін. “Чиста”
економічна теорія призначена для з’ясування універсальних
закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну
нейтральність, “незацікавленість” своїх досліджень маржиналісти стали
застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс.

L

B*

N

ae

B*

h

?&?

??? ?&?

??????егляд, визначення предмета дослідження; якщо економічна теорія на
думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні
від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка
не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових
(соціальних) інтересів ( центральною у маржиналістів стає проблема
раціонального розподілу обмежених ресурсів.

статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістські теорії передбачають
існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції,
ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний.

положення про стабільність, визначеність рівня виробництва означало
прихильність маржиналізму до ідеї примата (пріоритет) обміну над
виробництвом. Оскільки продукт вже вироблений і існує в готовому вигляді
основної економічної закономірності, виявляється з аналізу процесу
обміну.

маржиналісти відмовляються від категорії класів. На їх думку власники
благ в тому числі і факторів виробництва є принципово однорідними
господарськими суб’єктами, між якими існують рівноправні відносини
продавця і покупця або виробника і споживача.

суб’єктивно-психологічне пояснення економічних явищ. Відмова
маржиналістів від поділу суспільства на класи обумовила зникнення
соціальної детермінації господарських суб’єктів. В маржинилістській
системі, де усі економічні суб’єкти однорідні та рівноправні, кожен діє
виключно у власних інтересах. Внаслідок цього економічні закони є
результатом взаємодії індивідуальних рішень, основаних на вільному
виборі суб’єктів.

В 70рр. 19ст. виникла австрійська школа. Її називали також віденською,
оскільки основні її представники – професори віденського університету.

Засновником цієї школи був К. Менгер (1840-1921).

Його основні праці:

“Основи політекономії” (1871)

“Дослідження про методи соціальних наук та політекономії зокрема” (1883)

Видатними представниками школи були: Е. Бен-Баверк (1851-1914) – роботи:

“Основні теорії цінності господарських благ” (1886)

“Капітал і прибуток” (1889)

“Теорія Карла Маркса і її критики” (1896)

У цих працях дається розгорнутий аналіз корисності, доповнений
суб’єктивістською копією процента.

Ф. Візер (1851-1926). Його роботи:

“Походження і основні закони господарської цінності” (1884)

“Природа цінності” (1889)

На думку представників школи предметом політекономії є поведінка і
суб’єктивні мотиви господарюючого суб’єкта в явищах господарського життя
з точки зору такого суб’єкта (господарського).

Об’єктом дослідження вони вважали окреме господарство, яке виділялося як
найпростіша одиниця (типовий елемент) буржуазного суспільства. Ідеалом
такого господарства вважалося господарство ізольованого суб’єкта –
Робінзона.

Капіталістичне господарство розглядалось як сукупність таких окремих
господарств, а тому маржиналісти вважали, що для дослідження економіки у
цілому достатньо розглянути їх на прикладі одного ізольованого
господарства. Такий метод дослідження дістав назву метода РОБІНЗОНАД.

Основними економічними відносинами представники школи вважають відносини
обміну (ринкові відносини). На перший план було висунуто споживання.
Центральним в економічній теорії австрійської школи була проблема
цінності.

Теорія цінності австрійської школи одержала назву теорії граничної
корисності. Визначальним фактором цінності австрійці вважали корисність
матеріальних благ. Під корисністю розумілося загальна властивість
матеріальних благ, що визначала їх відношення до задоволення потреб. При
цьому розрізнялися два види корисності: абстрактна і конкретна.

Абстрактна корисність розглядалася як корисність взагалі. Нею володіли
матеріальні блага, кількість яких не обмежена.

Конкретна корисність мала блага, запас яких обмежений, а їх зменшення
навіть на одиницю відображається на добробуті індивіда.

Такий поділ корисностей пов’язувався з цінністю матеріальних благ.
Цінність набували не всі блага, а лише ті корисність яких була
обмеженою. Корисність мала поєднуватися з рідкістю. У зв’язку зцим такі
блага можуть обмінюватися.

Розрізнялися суб’єктивна і об’єктивна цінності.

Суб’єктивна цінність визначається оцінкою блага господарюючим суб’єктом.
Вирішальне значення для її визначення має гранична корисність, тобто
корисність останньої одиниці.

Об’єктивна цінність утворюється в обміні. Вона є результатом
вирівнювання суб’єктивних оцінок на ринку в процесі стихійного
співвідношення попиту і пропозиції.

У цілому можна визначити три методологічні особливості австрійської
школи:

ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ;

головним об’єктом дослідження є не суспільне виробництво, а
індивідуальне господарство;

визнання примату обміну над виробництвом.

Саме на основі суб’єктивно-психологічної методології, теорії “граничної
корисності” та “граничної продуктивності” у ІІ половині 19 ст.
формується маржиналізм.

18. Нова історична школа.

70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, Головна
відмінність від попередньої – її лідери аналізували особливості
соціально-економічного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу
до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних,
мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання
класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і
намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і
соціального партнерства. Саме її представники заклали основи
буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм
важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з
марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Г. Шмоллер (1838—1917) засновник. «Основи загального вчення про народне
господарство»

Л.Брентано (1844—1931) «Класична політична економія» «Етика і народне
господарство в історії»

К.Бюхер (1877—1930) «Піднесення національної економіки»

Вони довели постулат істориків про специфіку історичного шляху кожної
нації до повного заперечення яких-небудь закономірностей у суспільному
розвитку.

Зібрали і обробили великий фактичний і статистичний матеріал з історії
окремих господарських установ: середньовічних ремісничих цехів і
купецьких гільдій, фінансових організацій окремих держав і міст
Німеччини.

Особливість – історію господарства вон розглядали не тільки як історія
матеріальної культури, а як рух духовних цінностей: поглядів, звичаїв,
етичних установок, релігійних уявлень.

Характерна риса – ставлення до держави як до найважливішого інституту
господарського життя.

Стара школа пов”язувала з державою надії на заступництво національної
промисловості і захист від іноземної конкуренції, а молода школа бачила
в ньому втілення національної єдності і згоди, які необхідні для
економічного процвітання і соціальної гармонії. Держава повинна
вирішувати важливі соціальні завдання: турбота в освіті, охороні
здоров”я, надавати допомогу непрацездатним тощо. Зближення позиції із
соціалічтичними ідеями.

Був обгрунтований і застосований принцип історизму. Стало очевидним, що
економічне життя набагато багатше і змістовніше від тих абстрактних
ідей, які просувала класична школа.

19. Ф.Ліст як засновник національної системи політичної економії

У І половині 19ст. Німеччина була країною, що складалася з політично і
економічно уособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною
ознакою. Їх економічна відокремленість базувалася на феодальних
відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та
державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Необхідно було подолати роздробленість та економічну відокремленість –
це обумовило те, що економічні теорії у Німеччині виникали під прапором
національної школи політичної економії.

Одним з перших вступив за економічне об’єднання Фрідріх Ліст (1789 –
1846рр.). Він був першим теоретиком протекціонізму, як переходу до
економічно-капіталістичної системи. Його теорія виникла на основі ідеї
національної єдності Німеччини і була обумовлена історичними
особливостями цієї країни.

Ліст виступив з критикою класичної політекономії. В протилежність
класикам, що вивчали закономірності буржуазного виробництва, не
залежного від його національних особливостей. Ліст поставив задачу
проаналізувати лише національну економіку (“національну природу кожного
народу”).

Основна його праця – “Національна система політичної економії” або
“Національна система політичної економії міжнародної торгівлі, торгова
політика і німецький митний союз” (1837 – 1841). Ця книга присвячена
захисту протекціонізму, як умови становлення економічної могутності
нації.

Цією книгою Ліст поставив завдання створення національної політичної
економії. Основою її мала стати теорія продуктивних сил, відповідно до
якої добробут нації обумовлений не кількістю багатства, а ступенем
розвитку продуктивних сил, що його створюють.

На думку Ліста в своєму історичному розвитку кожна нація проходить
декілька стадій:

первинне варварство

скотарство

аграрне

аграрно-мануфактурне

аграрно-мануфактурно-комерційне

Остання п’ята стадія є ідеалом, до якого прямує нація в своєму розвитку.
Для його досягнення потрібні особливі умови, які не у всіх є в
розпорядженні (великі території із значними запасами природніх багатств
і можливостями для розвитку індустрії).

На думку Ліста Німеччина має всі умови, крім достатнього розміру
території, але їх можна поповнити за рахунок інших держав (Данії,
Голландії).

В цілому є для досягнення ідеалу і прискорення переходу Німеччини від 3
до 4 стадії необхідно всіляко підтримувати розвиток промисловості і
таким чином відмовитися від однобічного розвитку німецької економіки з
переважанням сільського господарства.

Виходячи з цього Ліст висунув ідею “виховного протекціонізму”, згідно з
якою необхідне активне втручання держави в економіку для створення
єдиного загально-національного ринку, захисту національного виробництва
до того часу поки воно не досягне за рівнем своєї конкурентоздатності
англійського рівня.

Ф.Ліст був попередником історичної школи, яка виникла в Німеччині в
40рр. 19ст.

20. Економічні концепції Ж.Б.Сея

Найбільш видатним вченим – економістом Франції у І половині 19ст. був
Жан Батіст Сей (1767 – 1832).

В своїх працях він розвивав класичні політекономічні ідеї перш за все
Адама Сміта. Його роботи прискорили і остаточно довершили розклад
меркантелізму та фізіократії.

Основною працею є: “Трактат політичній економії”(1803).

В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “Повний курс практичної політичної
економії” в 6 томах.

На думку Сея політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу
багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що
спричиняють його зникнення.

Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для
більшості навчальних посібників з політекономії, а саме
ВИРОБНИЦТВО(РОЗПОДІЛ(СПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в
структурі політекономії він виділяє ці три частини.

Основними в теоретичній системі Сея є:

теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а
корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом
корисності

теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають
участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують
відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.

теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес
усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок
цього кожний продавець є в той же час і покупцем.

Обмін продукту на продукт вважав Сей автоматично призводить до рівноваги
між купівлею та продажем, а тому він заперечував неможливість загальних
криз виробництва, припускаючи лише надвиробництво окремих продуктів в
результаті часткових диспропорцій.

Сей сформулював три закони ринку:

чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і
тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із
зростанням попиту;

кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує
ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх
розвиток;

імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари
можна отримати лише продавши свої.

Завданням гарного уряду є стимулювання виробництва, а поганого уряду –
стимулювання попиту, тому що проблема вирішується розам з отриманням
засобів для придбання продукту6 а ці засоби дає виробництво.

В цілому завдяки своїй теоретичній системі Сей вважається засновником
нового напряму в політичній економії – неокласичного.

21. Економічні погляди Мальтуса

Томас Роберт Мальтус представник нової хвилі КПЕ в 1 половині 19ст. в
Англії (1766 – 1834). Він у першу чергу захищає інтереси землевласників.
Найбільш відомою його працею є “Дослідження про закон народонаселення у
біля зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства” (1798р.),

1) “теорія народонаселення”

– суспільство товариство в стані рівноваги (кількість продуктів
споживання відповідає чисельності населення)

– при відхиленні ухиленні,відхиленню,ухиленню виникають силичинності, що
повертають до рівноваги (війна, хвороби)

– ціни всіх товарів визначаються обумовлюються співвідношенням попиту та
пропозиції

– швидкість росту зростання,збільшення,зросту населення більше
ніжчім,чим предметів споживання

2) регулювання росту зростання,збільшення,зросту населення через зміну
зарплати

– важливе значення має не номінальна зарплата, а реальна обумовлена
ціною споживаної їжі

– проти зрівноважування доходів прибутків

– середній клас – основа суспільства

Існує “постійне прагнення всіх живих істот розмножуватися в
більшій кількості, ніж чім,чим те, для якого існують запаси їжі”. У той
же час можливості Землі в забезпеченні забезпеченню людей продуктами
харчування живлення обмежені й збільшити їх не можна. Але люди не
віддають собі в цьому цім звіт, і, коли “страсті заглушають голос
розуму, а інстинкт робиться сильніше передбачливості”, відповідність між
запасами їжі й кількістю населення порушується й людству загрожує
грозить,погрожує голод. Причому чисельність населення збільшується
набагато швидше, ніж удосконалюється обробка землі. Руйнівні міри
заходу,заходи починають діяти після порушення відповідності між
численністю людей і кількістю продуктів харчуванняживлення. Це
виражається в збільшенні збільшенню смертності в результаті
результату,результатові поганих умов існування, низкою заробітною
платою, важкої праці, епідемій..

Але при розумному розумнім поводженні поведінці,поводженню
людство може не доводити справу справу до таких жахливих наслідків. Ще
до настання наступу кризової ситуації можна свідомо зменшити
народжуваність і сповільнити ріст зростання,збільшення,зріст чисельності
людей. Запобіжні заходи містять у собі так зване “моральне приборкання”,
яке виражається в більш більш пізніх шлюбахбраках, нечисленному
нечисленнім потомстві потомству або, добровільній відмові від дітей.
Тільки таке свідоме поводження поведінка,поведінку й передбачення
майбутніх проблем можуть урятувати людство від жахливих нещасть. Навряд
чи яка-небудь інша теорія викликала стільки суперечок спорів і емоцій,
як навчання вчення Мальтуса про народонаселення. Багатьом здавалося, що
він заміряється на саме святе – на особисте особове життя. Проте Томас
Роберт Мальтус говоривказав,що проблема існуєперебувала не у надлишку
надлишкові кількості людей, яку потрібно зменшити, а у томутім, щоб
зробити туту кількість людей, яка яку існує, менш менше
нещасноюнещаслив. товариства

22. Розвиток ідей класичної школи в працях Д.С.Мілля

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джеймс Стюарт
Мілль (1806 – 1873). Його праці були присвячені популярності вчення
класичної школи, узагальненню та упорядкуванню її теоретичних положень.
Основною його працею є “Принципи політичної економії”(1848) – ця книга
протягом ІІ половини 19ст. була основним навчальним посібником для
економістів. Вона була своєрідним підсумком розвитку політичної економії
І половини 19ст. Ця праця складається з 5 книг:

Виробництво.

Розподіл.

Обмін.

вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл.

вплив уряду.

Політичну економію Мілль визначав як науку ”що досліджує закони тих
суспільних явищ, які є результатом сумісних дій людства по створенню
багатства…”

Велике значення він надає співвідношенню факторів виробництва праці та
природних ресурсів, а також капіталу. Він розглядає цю проблему у першій
книзі, де аналізує процес виробництва. Капіталом він називає раніше
накопичений, матеріалізований продукт праці. Гроші він не вважає
капіталом; вони є лише відображенням реально існуючого капіталу. Капітал
інвестується на придбання засобів виробництва і робочої сили.

Якщо в першій книзі йдеться про капітал, його роль в процесі
відтворення, а капітал розглядається як результат утримання капіталіста
від не продуктивного споживання ( то цілком логічно, що Мілль переходить
до розглядання питання про ціну цієї жертви, – чому й присвячена друга
книга.

Прибуток капіталіста тлумачиться Міллем як винагорода за утримання від
споживання. Мілль намагається вирішити питання про розміри цієї
винагороди, а також про чинники, що її зумовлюють.

Теорія вартості викладена Міллем у третій книзі. Категорія вартості
аналізується поряд з такими категоріями, як ціна, гроші, кредит тощо.
Основна увага у цій книзі приділяється проблемам цін та грошей.

Класична теорія вартості у Мілля переплітається з суб’єктивною теорією
обміну (див. підручник).

У четвертій книзі аналізується вплив економічного прогресу суспільства
на виробництво і розподіл. Перш за все викладена теорія статистики та
динаміки, згідно з якою прогресивне, тобто динамічне, цивілізоване
суспільство виділяється серед інших якісною зміною засобів виробництва,
зростанням суспільного продукту, населення, владою людини над природою,
а також ступенем захисту особи і власності. При цьому розглядається
вплив деяких факторів на прогрес суспільства на основі економічного
явища, зокрема зарплату, ренту, прибуток. Застосовані Міллем підходи при
аналізі факторів динамічного розвитку суспільства дають підстави вважати
його одним з засновників теорії економічного росту.

Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки поступового
розвитку суспільства.

У п’ятій книзі розглядаються проблеми впливу держави на прогрес
суспільства. При цьому виділяються обов’язкові та не обов’язкові функції
держави, показує межі втручання (не втручання) держави в економіку.

Хоча в цілому Мілль був послідовником Рікардо, його теорія в багатьох
випадках відходить від класичних традицій. Його можна вважати
засновником теорії попиту та пропозиції, теорії корисності; вченим
економістом, який зробив значний внесок у розвиток теорії ренти та
теорії утримання.

23. Економічні погляди Сісмонді і Прудона

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) —він завершує класичну
політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. він першим
виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав
«економічною ортодоксією». У праці «Про комерційне багатство, або
Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового
законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником
вільної конкуренції, фритредерства. він заперечує класичне
визначення предмета й методу політичної економії. Предметом політичної
економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він
залежить від держави».

намагається дослідити економічні процеси як такі, що регулюються
державою. Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й
розподілу. Отже, політична економія перетворюється на науку, що визначає
етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді виступає з
безкомпромісною критикою капіталізму. звернув увагу на тяжке й безправне
життя робітників. він бачить формування двох абсолютно протилежних
класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і
бідняків. проголосив протилежність інтересів багатих і бідних, що,
на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва. розвиток
виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у
суспільстві, призводить до загострення суперечностей, то немає сенсу
дотримуватись ідеї економічного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Сісмонді пропонує поділити
виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва
і в сільському господарстві, і в промисловості.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Він використовує теорію вартості
для того, щоб провести чітке розмежування між трудовими і нетрудовими
доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал трактує як виробничі запаси, переважно як засоби виробництва.
Він виділяє основний і оборотний капітал. Прибуток Сісмонді визначає як
відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його
експлуататорську природу. Ренту— як винагороду природи за виробничу
діяльність.

Теорія відтворення і криз. Він метою капіталістичного виробництва
називає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням є
основною суперечністю капіталізму.

кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму,
результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не
диспропорцій в окремих галузях. Теорія відтворення Сісмонді має назву
теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації
продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й
наявності дрібних виробників.

Прудон П’єр Жозеф (1809—1865) — французький соціаліст, теоретик
анархізму. У своїй праці “Що таке власність” (1840) доводив, що
“власність — це крадіжка”.

своїх роботах (головним чином, “Що таке власність?” і “Філософія
вбогості”) піддав дуже різкій критиці капіталістичні відносинистосунки.
Але дозвіл вирішення соціального питання він шукав не в області галузі
виробництва проведення,здійснення,провадження, а в області галузі обміну
й розподілу розподіли, що робить його характерним виразником
дрібнобуржуазної ідеології. Відкидаючи Відхиляючи велику власність, як
джерело всіх нещасть капіталістичної капіталістичній,капіталістичною
експлуатації, він прагнув не до повного усуспільнення засобів коштів і
знарядь виробництва проведення,здійснення,провадження – до комунізму, а
до вічного панування дрібної мілкої,дрібній,мілкій приватної приватній
власності. В основу своїх думок про перетворення суспільства товариства
Прудон поклав теорію мютюелізму – визволення пролетаріату за допомогою
виробничих кредитних і споживчих асоціацій, що грунтується на принципі
“взаємності послуг”.Суспільство Товариство повинне бути перетворене не
шляхом соціальної революції, а шляхом поступового переходу знарядь
виробництва проведення,здійснення,провадження в руки окремих окремі
робітників робітниках, щоправда, об’єднаних об’єднані в артілі. Для
цього, на думку думки Прудона, необхідне створення “народного банку” з
даровим кредитом. Він різко нападає на всяку державу, як на орган, що
обмежує свободу особи. І в цьому цім пунктіпункту,пунктові, в оцінці
значення й ролі держави, він різко розходився з марксистами.

24. Торія порівняльних переваг Рікардо

В 1817 році Д.Рікардо в своїй роботі “Основи політичної економії та
оподаткування” довів що виграш від міжнародної торгівлі для окремої
держави не обмежується випадком абсолютних переваг.

Основні припущення:

1) Кожна країна має фіксовану кількість та структуру ресурсів, причому
всі ресурси одного виду повністю ідентичні.

2) Фактори виробництва можуть вільно переміщуватись між галузями
економіки. Це означає, що ціни на ресурси для даної країни однакові.

3) Відсутній рух факторів виробництва між країнами, тобто мобільність
факторів виробництва між країнами дорівнює 0. Внаслідок цього ціни на ці
фактори в різних країнах будуть різними, і це є основою для розвитку МТ.

4) Теорія порівняльних переваг базується на трудовій теорії вартості. Це
означає, що відносна ціна продукту визначається кількістю праці,
витраченої на його виготовлення. А це означає:

а) у виробничому процесі використовується лиш один ресурс – праця;

б) витрати всіх інших факторів виробництва вимірюється також кількістю
праці, яка необхідна для їх виробництва;

в) співвідношення між іншими ресурсами та працею є сталим для всіх
галузей виробництва.

5) Кожна країна може застосувати різні технології виробництва, але
технологічний рівень виробництва залишається незмінним для кожної
країни.

6) Виробництво характеризується постійними видатками, тобто незалежно
від обсягу виробництва на кожну одиницю товару витрачається одна і та
сама кількість праці.

7) В економіці має місце повня зайнятість.

8) Ринок кожної країни функціонує при доскональній конкуренції

9) Виробництво і торгівля як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку
не обмежена торговельними бар’єрами.

10) Транспортні витрати як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому
ринку дорівнюють нулю.

11) Ми маємо дві країни, які виробляють два товари і торгують між собою
цими товарами.

Вино Сукно

Англія 1 галон = 120 годин праці 1 ярд = 100 годин праці 1 галон вина
= 6/5 ярдів сукна

1 ярд сукна = 5/6 галонів вина

Португалія 1 галон = 80 годин праці 1 ярд = 90 годин праці 1 галон вина
= 9/8 ярдів сукна

1 ярд сукна = 8/9 галонів вина

За теорією Адама Сміта Португалія має абсолютні переваги в виробництві
обох товарів, тобто Англія не може брати участі в МТ.

Але виробництво сукна більш ефективне в Англії, а вина – в Португалії.
Якщо обмінювати в Португалії англійське сукно то можна отримати більше
вина, ніж в Англії. Якщо ж обмінювати в Англії португальське вино на
сукно, то можна отримати більше сукна за 1 галон вина. Отже Португалія
має порівняльну перевагу в виробництві вина, а Англія – в виробництві
сукна.

Якщо вважати, що на міжнародному ринку співвідношення цих товарів
дорівнює 1 галон вина = 1 ярд сукна. Отже обмінюючи вино на сукно на
світовому ринку замість обміну на внутрішньому ринку, Португалія
економить 10 годин праці, а обмінюючи сукно на вино, Англія економить 20
годин праці. В результаті Англія матиме негативне сальдо торговельного
балансу, а Португалія – позитивне.

Таким чином теорія порівняльних переваг спростовує твердження
меркантилістів, що МТ – це гра з нульовою сумою.

Висновок: коли виробництво характеризується різними затратами праці – це
означає, що внутрішні альтернативні вартості, внаслідок чого, внутрішнє
співвідношення цін до встановлення торговельних відносин також різне.

25. Книга Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народів”

У своїй книжці «Дослідження про природу и причини богатства народів» в
якості предмета вивчення політичної економії А.Сміт назвав проблему
економічного розвитку суспільства і підвищення його добробуту.

Інтерес до економічних проблем поступово стає для нього головним, а
дослідження в цій області узагальнюються в книзі, яка вийшла 1776року.
Книга складається з 5 частин.

1. Розглядається питання праці як джерела багатства, вартості і різних
видів доходів.

2. Питання капіталу, його нагромадження і застосування.

3. Розвиток економіки Європи в епоху середньовіччя і зародження
капіталізму.

4. Розглядаються попередні теоретичні системи – меркантилізм і
фізіократизм.

5. Проблеми фінансово-податкової політики держави, її доходів і витрат.

Структура книги свідчить, що найповніший і найоб”ємніший погляд на
економіку припускає підхід до неї 3 позицій: з боку теорії, з боку
історії і з боку політики.

26. Економічні погляди Г.Ч.Кері

Найбільш відомим представником політичної економії США був Генрі Чарльз
Кері (1793 – 1879).

Він є автором багатьох книжок та інших літературних матеріалів. Найбільш
відомим його працями є:

3-ох томник “Принципи політичної економії” (1837 –1840)

“Гармонія інтересів” (1872)

“Основи соціальної науки” (1858 –1859)

“Керівництво до соціальної науки” (1865)

внесок Кері в економічну теорію визначається теорією суспільної гармонії
або гармонії інтересів. Згідно з цією теорією повну гармонію забезпечує
розподіл, який враховує вклад кожного у виробництво.

На думку Кері існує природній закон, так званий закон “зростання долі
робітників у національному продукті”, який регулює відносини обміну та
споживання. Суть цього закону полягає в тому, що із зростанням
продуктивності праці в міру оволодіння людини природою доля робітників у
кількості вироблених благ, що зростають, постійно збільшується, в той
час як частка капіталістів пропорційно зменшується. Завдяки цьому
забезпечується гармонія соціальних інтересів в суспільстві, що виключає
будь-які протиріччя.

По-друге теорією факторів виробництва, відповідно до якої 2-а фактори
визначають вартість товару: природа і людина.

По-третє теорією протекціонізму. На думку Кері невтручання держави в
міжнародні відносини може привести національну економіку до промислової
залежності, перетворення країни у сировинний придаток на користь іншої.
Щоб запобігти цьому суспільство повинно розвиватися за принципом
замкненої виробничої асоціації, в межах якої виробляються всі види
продукції і тим самим готуються ринки для них.

По-четверте внесок Кері визначається теорією збалансованого розвитку
національної економіки. На думку Кері зміст цієї теорії полягає в тому,
що протекціонізм сприяє раціональному розміщенню виробництв, організацій
центрів, де найкраще сполучаються промисловість і сільське господарство
( внаслідок цього краще забезпечуються ринки збуту вироблених продуктів
і зменшуються витрати на транспортування. За рахунок автономізації
економіки зберігається внутрішній ринок для власного національного
виробника.

В цілому вчення Кері оптимістичне у прогресивності розвитку обумовлена
особливостями, притаманними США в І половині 19ст., а саме: населення
зростає, земля необмежена – родюча та дешева, інші ресурси теж безмежні
та мало використані, зарплата досить висока, ціни низькі; відбувається
бурхливий економічний розвиток країни.

27. Економічне вчення фізіократів. Економічна таблиця Ф.Кєне

Фізіократи – це французькі економісти ІІ половини XVIII ст.,
представники однієї з течій класичної політекономії.

Назва школи походить від грецьких слів phisis – природа, cratos – влада.

Вчення фізіократів виникає як опозиція меркантелізму. Вони вважають його
теоретичним і практично нерозумним і протиприроднім.

На відміну від меркантелізму фізіократи висунули положення про те, що
багатство створюється у землеробстві і тільки праця землероба є
продуктивною. Тим самим дослідження джерела багатства фізіократи
перенесли зі сфери обігу у сферу виробництва. Це було важливим кроком
вперед в аналізі економічних відносин, але наукова обмеженість
фізіократів полягала в тому, що продуктивною сферою виробництва
вважалося лише землеробство.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694
– 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному
віці. У 1756 – 1657рр. він надрукував І-ші статті – “Зерно” та
“Фермери”.

Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у 1758р.
Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного представника
фізіократизму.

Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук
стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий
організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:

здоровий (досконалий, нормальний)

хворобливий (ненормальний)

На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно має
рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як
природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до
розуміння економічного закону.

Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення
(концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок
знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами
виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.

Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони
вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто
де відбувається розширення виробництва.

Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює
чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує
його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку
фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля,
природа.

Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу. Він
виділяв в ньому первісні аванси, як такі, що мають тривалий період
обігу, та щорічні аванси з річним періодом обігу.

У витрати виробництва щорічні аванси входять повністю, а первісні
частково. Таким чином Кене підійшов до поділу капіталу з точки зору його
відтворення, але узагальнюючих понять основного й оборотного капіталів
він не дав.

В “Економічних таблицях” була створена спроба розглянути виробництво як
процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного поділу
суспільства, виділивши “продуктивний клас” (зайнятих в землеробстві, що
створюють “чистий продукт”), “клас власників”6 до якого він відносив
монарха, духовенство, власників землі; “безплідний клас” – всі
громадяни, які не зайняті в землеробстві, вважає що праця представників
цього класу тільки повертає витрати на виробництво і нічого понад це не
створює.

Кене проаналізував можливості простого відтворення в національному
масштабі економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не
досліджувалося.

Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак
Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший
розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду.
Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776р.).

10. Економічні погляди Уільяма Петті

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної
економії в Англії. Детальний аналіз його праць дає підстави для
висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до
класичної політичної економії. «Трактат про податки і збори» (1662),
«Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична
арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину
меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває
теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і
срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник
втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за
межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про
гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту,
монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його
від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для
вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної
теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають
«першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і
найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної
економії».

Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової
науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною
анатомією», писав, що він намагався зробити “…в загальних рисах перший
нарис політичної анатомії»”.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити
«таємничу природу» цілого ряду явищ, з’ясувати суть економічних
процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних
явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як
Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні
засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями.
Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як
живий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з’ясувати
його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування
закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему
економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які
використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи
абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу,
хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання
була в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати
його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти
впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як
суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік
предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь,
будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і
срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини,
зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й
загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична
арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у
тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня
торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого
загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не
єдиний вид багатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого»
походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця,
виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової
теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції
пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво
товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях! Отже,
«природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає
розуміння вартості як об’єктивної реальності, як внутрішньої властивості
товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у
грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, її грошового
визначення.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця,
а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого
початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це
споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті
немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у
виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа,
то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів
Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля —
його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або,
як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею»,
Петті вводить іще одне визначення вартості — вартість, створена землею і
працею’, або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний
прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме
кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками. Крім «природної
ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й
«політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише
витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо
меркантилісти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень
заробітної плати, то Петті намагається знайти її об’єктивні фактори,
визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів
існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише,
що рівень заробітної плати має дорівнювати мінімуму засобів існування,
тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб
примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку,
гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а
зрештою — конкурентоспроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість,
а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питання про
додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною
формою додаткового продукту в Петті є земельна рента.

Рента також є продуктом праці. Її величина — це різниця
між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва, до
яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента,
як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною
рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного
виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить
глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі.
Її він правильно зв’язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в
нього дорівнює певній кількості річних рент.

Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є
послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін,
коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько,
онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб
забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водночас у тій самій праці
«Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну
землі, Петті ставить у залежність від «моральної впевненості»
землевласника у сталості своїх доходів.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і
розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від
розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про
гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання.
Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між
величиною грошової маси і процентною ставкою. Великою заслугою Петті є
запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й
національного доходу. Він першим виокремив категорію національного
доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку,
створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг.

29. Проблеми земельної ренти в роботах Сміта та Рікардо

А.Сміт виділяв ренту як виключний доход землевласника,
піддавши сумніву те, що рента – це лише процент на капітал, витрачений
землевласником на покращення землі, так як землевласник одержує ренту і
за землі, що не зазнавали покращення. Так А.Сміт відділив ренту від
арендної плати, довівши, що прибуток на капітал являється тільки
надбавкою до первісної ренти. Таким чином, тільки земельна рента у
Сміта‚ представляє собою відрахування із продукту, який був витрачений
на обробку землі. Однак через дуалізм своєї методології, А.Сміт бачить в
ренті також винагороду землевласника за право користування його землею.
У поглядах А.Сміта зустрічаються і елементи фізіократичної теорії: рента
є «витвір природи, який залишається за вирахуванням і відшкодуванням
всього того, що можна вважати творінням людини».

Тобто А.Сміт не дав ренті точного визначення, хоч в його теорії було
багато правильних ідей і думок. Наприклад, він зауважував, що
відмінності в якості ділянок землі можуть бути причиною утворення
диференційованої ренти.

В теорії земельної ренти Рікардо вперше розкритий механізм диференційної
ренти. Розвиваючи своє вчення про земельну ренту на основі трудової
теорії вартості Рікардо робить усілякі спроби пояснити існування ренти
дією сил природи і особливо продукт праці в с/г (як у фізіократів
заперечує). Головна думка – рента створюється працею, а не є продуктом
природи. Вартість с/г продукту визначається витратами праці на їх
виробництво за найгірших умов, тому середні та кращі землі приносять
доход, який є різницею у витратах виробництва і вигляді ренти
привласнюється землевласниками. Абсолютну земельну ренту Рікардо
заперечував.

30. Економічні ідеї західноєвропейського середньовіччя

Економіка доби Середньовіччя (5 – 17 ст.)була переважно аграрною,
панувало натуральне господарство. Економічне мислення середньовічної
людини мало теологічний характер. У літературі країн Західної Європи в
добу раннього середньовіччя під впливом християнства висловлюються ідеї
про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування,
про необхідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства
визнається пороком, що не личить справжньому християнину.

Християнство – ідеологічне обгрунтування утверждення феодальних
відносин. Особливість прояву економічної думки – неодмінне релігійне
оформлення. Інша особливість – корпоративність мислення, яка відбивала
корпоративну структуру усього феодального суспільства. Індивід виступає
не як особистість, а як член якоїсь корпорації. Формується уявлення про
предмет як точка зору школи.

Економічна думка ще не відокремилася в самостійну галузь знання. Цей
процес розпочався лише в період пізнього Середньовіччя (16 – 17 ст.).
Для економічної думки властивий “практицизм”. Численні трактати містять
конкретні господарчі поради, різноманітні практичні рекомендації, але в
той же час вони містять мало теоретичних узагальнень і спроб аналізу
економічних процесів та явищ. Тобто у добу раннього та класичного
Середньовіччя ще не з’явилося якихось теоретичних творів з економічних
питань.

Основними джерелами економічної думки є юридичні і церковні пам’ятки.
Економічні уявлення народних мас знайшли відображення в різних єресях та
економічних вимогах селянських повстань.

– юридичні пам’ятки

– “Салічна правда”(481-511), – відображено проблеми общини. У цих
записах було відбито економічний лад франків у період розкладу родових
відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо
стримувалося переважанням спільної власності громади над правом
володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна правда»
свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності,
перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття
рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати у
заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його
каралися штрафами. Раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба
сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію.
Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних
прав на володіння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди
визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя.

– “Капітулярій про віли” (9 ст.) Карла Великого. Про організацію й
управління вотчиною. вся земля вотчини була у власності її володаря
(вотчинника), а більшість населення становили закріпачені селяни. У
маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь ремісничу
продукцію. Господарство мало натуральний характер, король приписував
продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині,
стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.

– твори релігійного характеру

– твори Ф. Аквінського(1225/26–1274)

– єресі та економічні вимоги селянських повстань

31. Економічна думка стародавнього Риму.

Відноситься до періоду 8ст. до н.е. – 5ст. н.е. Розквіт могутності
стародавнього Риму пов’язаний зі зміцненням і вищою мірою розвитку
античного способу виробництва, при якому основними відносинами були
відносини рабовласників та рабів, зрозуміло, що центральне місце серед
соціально-економічних проблем давнього Риму займали проблеми рабства і
аграрні проблеми. Особлива увага приділялася питанням раціональної
організації рабовласницького господарства (латифундій). Саме ці проблеми
насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах,
спеціальних творах давньоримських авторів. Найбільш відомими були –
Катон (старший), брати Гракхи (Тіберій і Гай), Варрон, Колумелла.

Економічні ідеї цього періоду знайшли відображення у вченні раннього
християнства, яке виникає у Римській імперії у І ст. нашої ери.

Яскравим виразником ідей раннього християнства був Августин Блаженний
(354-430).

В цілому виникнення раннього християнства як релігії знедолених та
безправних втілювало мрії про рівність, справедливість, чесне та трудове
життя.

Таким чином, економічну думку античності слід розглядати з одного боку
як продукт особливої історичної епохи, а з іншого як коло ідей, що
знайшли подальший розвиток в наступному періоді. Важливим досягненням
античної економічної думки є розробка основ натурального і елементів
товарного господарства. В центрі римської економічної думки були питання
організації рабовласницького господарства і управління ним.

У тлумаченні рабства економічна думка античного світу пройшла складний
шлях від визначення та виправдання його як природного явища до критики і
визначення загальної рівності людей.

32. економічна думка Стародавньої Греції

розвивалася спочатку в умовах розкладання общини і виникнення рабства, а
згодом у період його розвитку та кризи. Тому в центрі уваги
давньогрецьких мислителів перебували проблеми рабовласництва, які
розглядалися, виходячи з соціально-політичної та економічної ситуації
того часу. Ці ж обставини зумовили переважання у них
натурально-господарського періоду до економічних питань. Разом з тим
поглиблення суспільного поділу праці, зростання ремесла та торгівлі
обумовили необхідність спеціального дослідження переваг натурального і
товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин.

Давньогрецькі автори зробили спробу наукового дослідження таких
економічних процесів і явищ, як поділ праці, товар, гроші та інші;
виявити закони господарського життя.

Ксенофонт – твір „Економіка” (вчення про домашнє
господарство) є першою відомою в історії працею, яка присвячена тільки
економічній тематиці. Розглядаються проблеми власності, організації
праці, торгівлі. Висловлено ряд ідей про розподіл праці, відзначаючи
взаємозвязок між рівнем спеціалізації і обсягом ринку.

Платон – запропонував модель „ідеальної держави”,
господарство якої представляло собою варіант змішаної економіки, де
життя верхніх шарів суспільства грунтувалося на засадах загальної
власності, а життя основної маси виробників – на засадах приватної.

Арістотель – загальна власність не може сприяти
ефективному веденню господарства, оскільки кожний піклується про те, що
належить особисто йому і цікавиться значно менше тим, що належить усім.
Ідеальне – напівнатуральне господарство середнього статку, у якому
частково шляхом власного виробництва, частково шляхом обміну
задовольняються поточні проблеми. „Економія” – уміння господарювати.Але
є „хрематистика”ще мистетство наживати статок шляхом торгівлі,
лихварства. В обох випадках є обмін. В першому – це засіб задоволення
потреб, в другому – самоціль. Виділив дві властивості товару: здатність
задовольняти якусь потребу і здатність обмінюватися. Порівнювати товари
може потреба кожного в тому, чого в нього немає, і чим більше ця
потреба, тим більше кожен готовий віддати свого товару за отримання
іншого.

33. Економічна думка Стародавнього Сходу.

Писемні джерела, на основі яких можна судити про економічну думку
Стародавнього сходу – зведення законів, юридичні акти, документи
господарської звітності та твори про управління державою та державним
господарством. Тому багато з них мають державно-нормативний характер;
дійсність розглядається з позиції правлячих осіб, вельможних придворних
та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і
символізм. В багатьох давньосхідних творах економічна думка обплутана
релігійною оболонкою (особливо Індія, Китай).

Одні з перших відомих нам пам’яток економічної думки можна віднести до
літератури стародавнього Єгипту; в них знайшли своє відображення питання
організації та управління державним господарством, а також уявлення
стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини.

Про економічну думку стародавнього Єгипту можна довідатись з творів
державних чиновників (цисарів), багато з яких мають дидактичний характер
(повчальний), різних адміністративно-господарських та юридичних
документів.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія
(Дворіччя або Міжріччя). На відміну від стародавнього Єгипту в державах
цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та
товарно-грошові відносини. В результаті посилилося розшарування
суспільства. Держава намагалася за допомогою господарства регулювати
економічну діяльність населення та регламентувати приватно-правові
відносини. Відомою пам’яткою економічної думки 18ст. до н.е. є знаки
старовавилонського царя Хаммурапі. Основна мета цих законів – всебічне
зміцнення економічної влади держави. Закони містять 282 статті, в числі
яких є присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян;
питання оренди, найму, лихварства.

Розвиток товарно-грошових відносин допускався в такій мірі, щоб це не
викликало масового зубожіння громадян. Закони Хаммурапі захищають
приватну власність, особливо царя, церкви, державних службовців, воїнів.
Замах на неї карається смертю або оберненням винуватця у рабство. В
цілому ці закони становлять систему правових норм, спрямованих на
регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні 18ст. дон.е.

Економічна думка Індії.

Економічна думка стародавньої Індії була обплутана релігійною оболонкою.
При цьому економічні проблеми як такі соціально не досліджувалися. Вони
розглядалися в давньоіндійській літературі у зв’язку зі спробами
вирішення соціальних та політичних питань. Писемними джерелами середини
І тисячоліття до н.е. є переважно твори буддизму та іудаїзму
(брахманізму). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і
містять матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих
економічних категорій, зокрема власності (майна).

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову
досягнення кінцевого спасіння (нірвани).

Велика кількість творів брахманізму грунтується на концепції трьох цілей
життя людини:

релігія обов’язку,

релігія матеріальної вигоди,

релігія чуттєвої любові.

Кожній з цих ціле присвячена окрема література. Найбільш відомою книгою
про релігію обов’язку є закони Ману; про другу – Артхашастра; про третю
– Камасутра.

Артхашастра була написана між 4–3 ст. до н.е., присвячена користі
(артхі) – це трактат про мистецтво політики та управління державою. В
ньому містяться правила, якими мають користуватися правителі у своїй
державній діяльності. В Артхашастра є відомості про економіку,
адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню
політику індійської держави. В ній йдеться про державні справи. При
ньому увага концентрується на царському господарстві. Головною метою
політики держави є поповнення скарбниці, тому у трактаті викладено
вчення про правління і державний доход.

Економічна думка Стародавнього Китаю.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках
філософських та політичних вчень; основними напрямами суспільної думки
Китаю були – конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, які сформувалися у 4
– 3 ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямками велася полеміка про
економічний лад суспільства, общину, міру втручання держави в економіку
та методи управління нею. Провідною течією було конфуціанство. З часом
воно перетворилось у державну ідеологію і мало величезний вплив на
суспільно-економічний та політичний розвиток Китаю протягом приблизно 2
тисячі років.

Економічна думка давнього Китаю яскраво відображена у трактаті
“Гуань-Цзи” (4 ст. до н.е.); в ньому визнається закономірність змін у
природі і суспільстві. Приділяючи значну увагу економічній політиці
держави в боротьбі з несприятливими природними умовами, автори трактату
висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. В наслідок
цього у творі глибоко розроблена система державного регулювання
економіки.

Зміцнення землеробства вважалося умовою забезпечення стійкості
економіки. Велике значення надавалося товарно-грошовим відносинам, з
точки зору їх використання державою для регулювання економіки. В
трактаті розглядаються питання пов’язані з податком та грошовим обігом.
пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль – непрямими,
застосувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових
знаків.

Багато з ідей, що містяться у “Гуан-Цзи” були застосовані у господарчій
практиці стародавнього Китаю.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019