Економічна історія (шпаргалка)

Економічна історія

Історія економіки та економіічної думки як наука.

Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток
господарської сфери суспільства. Історія економіки у своїх дослідженнях
спирається на низку фундаментальних положень, методологічних підходів,
що у своїй єдності утворюють наукову парадигму роз-ку сус-ва.. Від
розуміння природи суспільства, причин і тенденцій його історичного
розвитку залежить і науковий аналіз його складової — господарської
сфери.

Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної
парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав
у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької,
феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-екоиомічних
формацій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументованої
критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків
реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість
призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів.
Тому виникла необхідність розглядати суспільні процеси на засадах
цииілізаційної парадигми.Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати
людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного
розвитку людства виступає конкретне суспільство, що належить до певної
цивілізації і характеризується власними етапами розвитку. Самобутність
кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї,
взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною
характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії
постійно змінювалися від війн, поглинань до співіснування, культурногота
економічного взаємообмінів, формування інтеграційних утворень.

Цивілізаційний аналіз суспільства в центр усіх суспільних процесів
ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та суспільством
загалом.Основні рисиз точки зору цмвілізац.парадигми:
1).Самобутність-відносно відокремлене самостійне існування.2).Внутрішня
структурованість.3).Самоорганізованість.4).Наявність внутрішніх джерел
самороз-ку.5).Особлив. духовно-культур. цінностей, що утвор. центр і
відображ. цілісність сус-ва.Історично утвердилися два типи цивілізацій,
які характеризують східну і західну гілки розвитку людства. До першої
належать такі світові цивілізації, як китайська, індійська,
близькосхідна (мусульманська), до другої— східноєвропейська,
західноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного
суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно
належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані специфікою
духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади,
організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють
вирішальну роль у будь-якій сфері суспільства.

2. Господарство як підсистема сус-ва та обєкт економічної науки.

Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити
розв’язання однієї з ключових задач — створення матеріальних благ і
послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і
суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої
структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як
цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається
на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний
складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та
адаптивну функції.

Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом
еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби
виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати
виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спеціалізації виконання
окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології,
які виникають під тиском змінподілу праці. Власність на засоби
виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість
впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний
поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва
характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної)
диференціації господарської системи суспільства.Тому вони утворюють
найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у
рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і
взаємодії репрезентують господарську систему суспільстваТому вони
утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему
координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй
єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільства.

Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва
обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми
господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від
суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії
між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі
взає-мообміну благами і послугами, що історично мав різний характер
(нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації
(реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (натуральну, товарну,
товарно-грошову). Обмін є засобом Інтеграції господарств, чисельність і
різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської
сфери суспільства. Взаємодія між окремими господарськими одиницями та
державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність
суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері
утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою
складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава,
яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські
одиниці способом формування економічних інститутів, проведення
економічної політики, здійснення економічних реформ.. Господарство
сус-ва — це сукупність господарських одиниць (історичних форм
господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага
та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в
єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу
економічних процесів певної господарської системи.

Господарська система є об’єктом різних економічних наук, кожна з яких
має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського
життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис
господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму
розвитку історико-еко-номічна наука пройшла тернистий шлях від простого
збирапня та опису історичних фактів до формування власного предмета
дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку
господарства.

3. Історичні типи та форми організації господарства та їх еволюція.

Можна виділити два періоди цього процесу, де господарство виступало у
привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було
притаманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Неолітична
революція привела до появи відтворювального господарства та виникнення
рільництва і скотарства як важливих характеристик суспільств первісних
цивілізацій (протоци-вілізацій).

Формування в період так званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.)
світових цивілізацій відкриває новий період у розвитку господарської
сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх
(економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чинників. Тому в
історичних формах господарств виявляються рівень суспільного поділу
праці, розвиток техніки і технологій, наявні природні умови, а також
форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні
інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може
виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал,
найманий працівник або підприємець

.Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з античних часів, коли з
‘явилися відносно незалежний індивід і територіальна община як одна з
перших форм організації суспільства Індивідів, котрі діють самостійно.
їхня особиста залежність від общини відображена в общинній формі
власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської
діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спричинив натуральний
характер виробництва і спорадичний обмін. Домінування
військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб
отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним
суб’єктом господарювання став власник домашнього господарства, який
особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного
споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих
видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.

Основними формами господарювання в Афінах та Спарті були латифундії та
ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в
колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та
гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного індивіда
тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус
індивідів, що господарюють, різні обсяги прав власності па ресурси,
форми та способи впливу на людей в економічній сфері з боку суспільства.

В їх підґрунті лежить різна форма суспільної залежності індивідів від
общини. Таку систему господарювання доцільно класифікувати як общинну,
маючи на увазі територіальну, а не кровно споріднену общину. В
економічній системі общинного типу взаємодія між домогосподарствами мала
характер співіснування, де існували вкрай обмежені та спорадичні
економічні зв’язки, а домінантного значення набували зв’язки з полісом,
органами державного управління господарською сферою суспільства.

Перші форми господарських систем виникли внаслідок розпаду
кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного
господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби
виробництва, що стало основою незалежного господарювання, перші форми
суспільства, що об’єднують самостійних індивідів, та держави й органів
державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів.Після розпаду
Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної
Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно
представляла німецька марка. Господарська система німецької марки мала
низку особливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було
місто-держава — поліс, німецька община формувалась за територіальною
ознакою. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що
самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори
власників домогосподарств для розв’язання спільних проблем.За своєю
природою община мала корпоративний характер.Основу домогосподарства
утворювала алоїдальна (від нім. А1-Іосі; аі — повний і осі — володіння)
форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням
общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість
власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і
нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок.
Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств:
організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у
прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових
споруд, військових укріплень тощо. Вона об’єднувала рівних, з однаковими
правами, власників домогосподарств, що мали певні обов’язки перед
общиною на засадах асоціації.

Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної системи
обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що
являли собою «єдність дому, подвір’я, орної землі селянина з правами
користування лісом і пасовиськом»1, які належали общині. Поряд з ними
існували помістя— великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів),
які були надані їм королем. В епоху пізнього феодалізму
суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися
перехід від територіального до централізованого способу здійснення
влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури
суспільства. Втрата феодалами судових функцій, права мати власну
озброєну дружину, права збору податків та виконання інших функцій
підірвали їхнє панівне становище. Здійснення владної функції було
покладено на адміністративну систему державних органів управління.
Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали
підданими короля.Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна
особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою
актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали
перетворювалися на земельних аристократів.

Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з’являлися на
перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців.
Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої
необхідності. Велика потреба в грошах представників влади сприяла
розвитку міст, які одержували від феодалів та короля привілеї і
вольмості. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали.Принцип
асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості
господарського життя в містах. Виникли добровільні об’єднання різного
типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу
обміну. Головна мета таких утворень полягала в об’єднанні заради захисту
власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації
виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з’являтися перші форми
економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу
взаємодії між ними.

Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу
суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш
глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси,
еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий
поділ праці. Ця система спочатку була представлена локально як ринкове
господарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.

Ринкова економічна система, перші паростки якої з’явились у містах
феодального суспільства, розпочала свій шлях становлення і розвитку в
Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і
відкрили путь для утвердження приватної власності; промисловій
(індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці
й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий
продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву;
реформації церкви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові
цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на
господарську діяльність людей.

4. Економічне зростання і його детермінанти.

Історичні форми господарства — цс якісні характеристиками господарської
сфери суспільства. Іншим її виміром є кількісні параметри, що
відображені в поняттях економічного зростання та економічного розвитку
та конкретизуються системою економічних показників. Серед них особливе
значення мають показники обсягів матеріальних благ та послуг, що
створюються в конкретній господарській системі, зростання чисельності
населення, показники людського розвитку тощо.Поняття «економічне
зростання» являє собою одну з найважливіших характеристик процесу
виробництва за будь-якої господарської системи. Це поняття відбиває
можливості збільшення обсягу виробництва матеріальних благ і послуг за
певний проміжок часу за умови повної зайнятості. Економічне зростання —-
це кількісне та якісне зростання суспільного продукту за певний проміжок
часу.Аналіз економічного зростання здійснюється за допомогою
спеціального інструментарію, до якого відносять перш за все збільшення
потенційного чи реального валового національного продукту (ВНП).Це
зростання можна виміряти двома взаємозв’язаними показниками: зростанням
за певний проміжок часу реального ВНП або зростанням ВНП на душу
населення. У системі статистичного обліку ці показники подані річними
темпами зростання ВНП у процентах.Існують два типи економічного
зростання: екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного типу обсяги
суспільного продукту зростають за рахунок кількісного збільшення
факторів виробництва: залучення у виробництво додаткових ресурсів праці,
капіталу (у вигляді засобів виробництва) та землі. Технологічна база при
цьому залишається незмінною. Інтенсивний тип економічного зростання
характеризується зростанням масштабів випуску продукції на основі більш
ефективних факторів виробництва. Зростання масштабів виробництва, як
правило, забезпечується за рахунок використання досконалішої техніки,
передових технологій, у тому числі технологій, що забезпечують
заощадження ресурсів, підвищення кваліфікації робітників тощо. Ці
фактори дозволяють підвищити якість продукції та продуктивність праці,
забезпечити ресурсозбереження тощо. За умов науково-технічної революції,
що розгорнулась із середини XX ст., і сучасної
інформаційно-технологічної революції у західних країнах превалює
інтенсивний тип економічного зростання.За умов ринкової економіки для
забезпечення виробництва товарів та послуг необхідні такі фактори
виробництва: праця, капітал, земля (природні ресурси), технологія та
інформація. Водночас на економічне зростання впливають такі фактори, як
попит та пропозиція.

5. Економічний розвиток його критерії та детермінанти.

Економічний розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що
супроводжується значними структурними чи організаційними зрушеннями в
господарській сфері суспільства. Наслідками економічного зростання
можуть бути перехід від натурального господарства до товарного
виробництва, зростання частки промисловості та сфери послуг у сукупному
обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства.

Економічний розвиток конкретизують такі, показники:1) обсяги виробництва
валового національного продукту та його похідних на душу населення;
2)структура суспільного виробництва — частка промисловості та сільського
господарства в народному господарстві; частка, обсяг та темпи розвитку
прогресивних галузей промисловості; 3)кількісні та якісні показники
рівня зайнятості населення; 4)використання природних ресурсів — обсяги
залучення до господарської діяльності земельних, паливно-енергетичних
ресурсів, корисних копалин і т. ін.; 5)рівень організації та
ефективності суспільного виробництва,що виявляється у величині
продуктивності праці, спеціалізації та концентрації виробництва, якості
продукції тощо. Ще з часів класичної політичної економії для
характеристики економічного розвитку використовується трифакторна модель
виробництва, яка охоплює такі фактори: землю, працю та капітал.
Неокласична школа (А. Маршалл) виділяє також четвертий фактор —
підприємництво, тобто зусилля чи таланти щодо організації використання
трьох зазначених раніше факторів. В економічному зростанні та
економічному розвитку провідну роль відіграють форми економічної,
соціальної та політичної організації суспільства, законодавча система,
що втілюються в системі економічних інститутів. Люди, технологія та
інститути мають безпосередній стосунок до процесу виробництва. Розвиток
технології та суспільних інститутів є джерелом найдипамічніших змін в
економіці. Разом з такими факторами виробництва, як праця, земля,
капітал, вони утворюють сукупність детермінант економічного розвитку.

Детермінанти ЕК.РОЗ-КУ:населення( чисельність, статево-вікова структура,
біологічні характеристики, рівень кваліфікації, участь у сусп. вир-ві);
ресурси (земля(обсяги та родючість), корисні копалини, лісові водні
ресурси, клімат,місце розташування та рельєф); технології ( технології
камяного віку, реміснич, мануфактурне, машинне вир-во,сучасні технології
ЕОМ, транспортні технолог., засоби звязку та інформац.технолог.)

6. Предмет історії ек. та ек. думки.

Спільним об’єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема)
суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської
сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні
явища і факти господарського життя суспільства виступають об’єктом
історико-економічної науки.Відбір та опис історичних явищ і фактів
науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних
досліджень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадигма
економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу господарську
систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну
сферу суспільства здійснюється оцінювання процесу її історичного
поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне
значення.Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства
стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових
(унікальних) рис (характеристик), що з’явилися в ЇЇ історичному
розвитку, Як правило, вони пов’язані з виникненням нових форм
господарювання, нових способів виробництва і обміну, нових факторів
виробництва та інших змін. Задача істор.ек. науки полягає у виявленні
взаємозвязку між цими факторами та пошук причинїх виникнення.
Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними
характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки
і технологій; 2)форми власності на засоби вир-ва; 3)характер влади та
ососбливості впливу держ-ви на ек.процеси; 4)особливість сусп.умов
протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В
історії роз-ку сусп.госп-ва ключову роль відіграють історич. форми
гос-ва(господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом
вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання
людьми господарських процесів і віддзеркалення ‘їх в економічних
поглядах, думках, теоріях.

Історико-економічна наука повинна не тільки аналізувати історичні форми
господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки,
учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх
теоретично відображали. При цьому в економічних теоріях необхідно
виділяти позитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам
Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкрити реальний
зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?»,
охарактеризувати історичні форми господарювання і стан господарської
системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект
економічної науки орієнтує нас на пошук відповіді на питання «як має
бути?», щоб суспільство якнайповніше реалізувало свої цілі в
господарській сфері. Він є основою для обґрунтування рекомендацій
стосовно свідомої організації господарського життя суспільства,
проведення економічної політики, адекватної наявним потребам. Так
предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і
способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції.

7. Метод істор. ек. та ек. думки.

Принципи цивілізаційної парадигми та особливості об’єкта і предмета
історико-економічної науки обумовлюють вибір методів її дослідження.

Складниками сучасного методу історії економіки й економічної думки є:
системний підхід; методологічні засади сучасної філософії;
загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення
сучасної економічної теорії; методи економічної історії та їх еволюція;
історико-генетичний, історико-типологіч-ний, статистичні методи, метод
компаративістики (порівняльний), а також методи соціологічних
досліджень.

Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів
економічного дослідження: 1)найширше використання статистичних методів
дослідження за допомогою електршінообчнслювальпих машин;2)використання
економічної теорії для вивчення історії економіки;

3)побудова та використання гіпотетичних дедуктивних, у тому числі так
званих контрфактичних моделей для пояснення минулого;4)застосування
факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів па виробництво в певні
історичні проміжки часу;5)використання принципу «за інших незмінних
обставин».

Методи пізнання та дослідзісення в історії економічної думки грунтуються
на їх комплексному та системному використанні. З-поміж основних методів
дослідження варто виділити такі:

1)історичний метод, що передбачає дослідження генези економічної думки;
урахування еволюційних та революційних теоретико-концептуальних змій;
виявлення історичних джерел та передумов виникнення і розвитку
економічних ідей та поглядів;установлення механізму та факторів
соціально-екопомічпої динаміки та її теоретичного відображення в
економічній науці;

2)хронологічний підхід — вивчення еволюції економічної думки в
історичній послідовності, а також з’ясування наступності та
спадкоємності виникнення та наслідування наукових ідей;•

проблемно-тематичний підхід у поєднанні з попередніми методами
передбачає об’єктивне відображення теоретико-методологічної та
концептуальної різноманітності наукових традицій світової економічної
думки у визначенні структури і логіки навчального курсу;3)метод
зіставлення — порівняльний розгляд змісту, структури і методології,
позитивної та нормативної теорій різних наукових напрямів, течій та
шкіл; виявлення на цій основі критеріївїх класифікації та типологізації;
4)міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної’науки в
загальному контексті суспільного розвитку, який полягає в урахуванні
впливу досягнень точних, природничих та суспільних дисциплін; також
установлення впливу численних позаекономічних, у тому числі
інституціональних факторів (соціальних явищ, права, етики,
індивідуальної та соціальної психології, культури, етнонаціональної
ментальності, традицій та ін.), на розвиток економічної думки та теорії;

5)принцип єдності позитивного та нормативного аспектів економічної
науки, що полягає в безпосередній спрямованості теоретичних досліджень
на здійснення економічної політики, практичних заходів зі стабілізації
економіки та сприяння економічному зростанню;6)аналітичний метод, що
дозволяє дослідити внутрішню сутність явищ та їх теоретичне відображення
в наукових підходахрізних напрямів та шкіл; 7)каузальний метод —
розкриття причинно-наслідкових зв’язків досліджуваних етапів еволюції
економічної думки, теоретичних напрямів та шкіл; 8)функціональний метод
як виявлення та дослідження функціональних економічних залежностей
ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна і математична
інтерпретація різними напрямами економічної теорії; 9) неопозитивізм та
прагматизм — вивчення економічною теорією суспільних та
соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній
економічній дійсності та господарській практиці; 10)соціальний
позитивізм— розгляд економічною наукою соціально-економічних явищ
такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню, визнання ідей
спонтанної та керованої суспільної еволюції. Поряд із переліченими і
традиційними для суспільних наук методами абстракції, аналізу та
синтезу, логічним та історичним та іншими методами, центральне місце в
ній посідають системний аналіз та генезис.Системний аналіз передбачає
розгляд кожного об’єкта як ці-иісного утворення, що має складну
внутрішню структурну будо-ву. Між його елементами виникають прямі та
зворотні зв’язки. Ціле і його властивості більше за суму якостей усіх
складових. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний
зв’язок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність
причинно-наслідкових залежностей у точках біфуркації обумовлює
необхідність розглядати взаємодію як основну форму зв’язків у межах
системи тощо.

Генезис передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів
дослідження фактів господарського життя суспільства. Факти і явища
розглядаються в історичному зв’язку за допомогою виділення в них
сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між ними, що
відображаються в ланцюгу понятійних перетворень, який поєднує ці факти і
явища. Генезис — це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій
цілісності господарства суспільства та па засадах певної наукової
парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета
істори-ко-економічної науки — історизм фактів і їх теоретичне
відображення.

8. Завдання курсу істор. ек. та ек. думки.

Завдання курсу історії економіки та економічної думки визначаються
двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говорити про завдання
історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні
завдання. Завданнями історії економіки є такі:1) з’ясування того «що,
коли і де відбулося?» в господарській сфері; 2) узагальнення та аналіз
господарського досвіду; 3) з’ясування логічних причинно-наслідкових
зв’язків економічних процесів і явищ під час певних історичних
подій,тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими факторами; 4)показ
нерозривного зв’язку історії економіки, економічної теорії та історії
економічної думки як єдиної історико-економічної науки.

Поряд із цим Історія економічної думки також- виконус такі завдання:

1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економічної думки;
2)розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності домінантних
наукових парадигм;висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів,
течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх
методологічних принципів та теоретичних основ; 3) установлення їх
взаємозалежностей, спадкоємності та розбіжностей; 4)пізнання основних
напрямів сучасної економічної думки,розуміння їх теоретичних джерел,
методологічних особливостей,провідних наукових ідей та тенденцій
розвитку;5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію
сучасного теоретикоекономічного дослідження, формування у студентів на
цій основі ширших аналітичних можливостей.

Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів
відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури
господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх
спеціалісті в-економістів.

Отже, можна констатувати, що основне завдання історії економіки та
економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння
закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм
та їх взаємозв ‘язку і взаємо-обумовленоапі; відповідності чи
невідповідності їм економічних теорій, з’ясування причин їх
невідповідності, якщо така існувала, та факторів, що обумовлювали
необхідність виникнення нових, альтернативних, гетеродоксальних
економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.

9. Етапи та напрямки розвитку історії економіки.

У розвитку історії економіки, або економічної історії як наукової
дисципліни, можна виділити, на нашу думку, п’ять етапів:

I. Період становлення— з XVII, особливо XVIII ст., до середини XIX ст.

Традиційна економічна історія (історія народного господарства) — з
середини XIX ст. до кінця 50-х років XX ст. —як самостійна наука.

«Нова економічна історія» (кліометрія, історична економетрика) — кінець
1950-х — 1960-ті рр.

Вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного
зростання— як напрям історико-економічиихдосліджень, паралельний другому
та третьому етапам з кіпцяXIX ст. до 70-х років XX ст.

V. Історична економіка— з 1970-х років й до сьогодення —як синтез
методів «нової економічної історії» та аналізу довгострокових тенденцій
економічного розвитку.

В ході розвитку історико-економічної науки досить поширеною практикою
був спільний виклад історії господарства з історією економічної думки,
про що свідчать, наприклад, праці Дж. Ешлі «Економічна історія Англії у
зв’язку з економічною теорією» (СПб., 1897 р.) та В. Ф. Левитського
«Історія господарського побуту у зв’язку з історією політичної економії»
(Харків, 1907 та 1914 роки). Найяскравішими представниками економічної
історії, її основоположниками в Англії був Арнольд Тоіінбі
(1852—1883), у Франції-—- Фюстель де Купаиж Нума Дені (1830—1889), Марк
Блок (1886—1944), Лабрус Ернєст Камінь (1895—1972), Фернан Вродель
(1902—1985), у Німеччині — Фрідріх Ліспі (1789—1846), КарлБюхер
(1847—1930), Макс Вебер (1864—1920) та інші.

Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати «історичною
економікою», являє собою синтез низки підходів, деякі з яких, зокрема
«нова економічна історія», виникли порівняно недавно — у 1960-ті роки,
інші праці, наприклад, у галузі економічної динаміки, з’явилися ще на
початку XX ст.

Виникнення «нової економічної історії» зазвичай пов’язують із працею
американських економістів -істориків А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка
рабства на довоєнному Півдні», яку було опубліковано 1958 р. і в якій
вони продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних
економічних моделей для аналізу економіки рабовласницького Півдня США, а
також можливості статистичної перевірки достовірності цих моделей.

Найвідомішими представниками цієї школи, поряд з А. Кон-радом та Дж.
Мейєром, с Р. Фогель, С. Енгсрман, Д. Норт. Для «нової економічної
історії» характерним є використання нових методів економічного
дослідження.

10.Етапи розвитку історії екогомічної думки.

Економічна наука загалом і економічна думка зокрема мають дуже давні
традиції спроб виділення різноманітних періодів у розвитку як
господарської практики, так і безпосередньо економічної думки.
Спираючись на сучасні здобутки історико-економічної науки, ми пропонуємо
таку схему періодизації історії економічних учень, яка не суперечитиме
узвичаєним підходам до цієї проблеми як вітчизняних, так і зарубіжних
учених. Тож у розвитку економічної думки можна виділити такі основні
періоди з відповідними напрямами всередині них:

до класична економічна думка, яка охоплює економічну думку Стародавнього
Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні Греція та
Рим) та середньовіччя. Також сюди

входить економічна думка періоду меркантилізму;

класична політична економія — В. Петті, П. Буагільбер,школа
фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо,Т. Р.
Мальтус, Ж. Б. Сей, Ф. Бастіа, У. Н. Сеніор, Дж. Ст. Мілль;

альтернативні класичній школі напрями економічної думки,або гетеродоксія
класичній ортодоксії— історична школа, марксистська економічна теорія та
генеза економічних концепцій соціал-демократії;

неокласичний напрям економічної теорії— виникнення та розвиток
маржиналізму: встрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк),
лозаннська (Л. Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршалл) та
американська (Дж. Б. Кларк) школи;

основні напрями економічної думки XX— початку XXI ст. —виникнення та
еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція
неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії
неоконсерватизму.

11. Підходи та критерії періодизауії господарського розвитку сус-ва.

Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний
авріант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу
будь-якого підходу кладеться 1-2 ознаки за якими класифікується
історичний період.Вибір періоду перідоизації залежить від мети
дослідження та регіону який є обєктом уваги.

Педходи: 1)Формаційний(лінійний) – грунтується на моделі Маркса, в
основі підходу покладено принцип економіч.детермінізму, тобто,
економіч.явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ
людського життя. Основа моделі- спосіб виробництва як сукупність
виробнич.відносин та продиктивних сил. Політич.,юридична та ідеологічна
надбудова- це суспільно-економіч.формація. 2) Основний
цивілізаційний(нелінійний) – підхід в якому істор.економ.розгляжається
як сходженя від нижчого ло вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить
концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, .
Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї, . Ростоу, Белл, Турен,
Тоффлер, Іноземцев.Деснщький вирізняв чотири стадії економічного
розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2)
скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію.Ліст виділив п ‘ять стадій,
взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської
діяльності людей. Перша стадія — – стадія дикунства.Господарство в цей
період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво,
рибальство). Друга стадія — скотарська (пастуша).Третя стадія ~
рільницька. Четверта стадія — рільницько-мануфактурна (сільське
господарство і ремесло). Організація суспільства — станово-державна.
П’ята стадія — рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло
(промисловість), торгівля). Організація
суспільства—станово-державна.Мечников намагався довести вирішальну роль
рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три
основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи
інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період);
2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період
(Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як
критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1)
натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.);
2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне господарство
починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період
замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства,
який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а
також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та
капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні
недоліки: відсутність визначеня суттєвих проривів в економічних змінних,
що характеризують ту чи іншу стадію. Вченіспирались лише на окремі
прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок
чого їх схеми періодизації не розкривають сутоекономічнчні чинники, що
викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс,
який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити
іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса
відповідність виробнич.відносин характеру і рівню роз-ку продуктив.
сил.Маркс поділяв людську історію на такі п’ять способів виробництва,
або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм;
2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну
(комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію
історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес
розглядав як головний рушій суспільного розвитку.Друга група — теорії
історичного кругообігу, або циклічності історико-екоиомічного розвитку
суспільства.Віко запроваджує метод порівняльного дослідзісеиия
історичних та культурних явищ. У культурній тра’дгщії коленого з народів
виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна
доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).

12. Цивілізаційний підхід в аналізі стадій господарського роз-ку: етапи
його ро-ку, моделі та представники.

З позицій цивідізаційного підходу історія постає як своєрідна органічна
цілісність, котра, своєю чергою, утворюється безліччю великих та малих
історичних індивідів: цивілізацій, формацій, історичних культур,
етносів, спільнот, осіб. До теорій цивілізацій, або цивілізаційного
підходу, належать системи таких мислителів, як М. Данилевський, О.
Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та інші. Періодизація
господарського розвитку суспільств Європейської цивілізації обумовлена
особливостями предмета і методу іс-торико-економічної науки і передбачає
виділення загальних ста-дій у розвитку господарств людства, особливостей
господарського життя в межах регіональних цивілізацій та його специфіки
в суспільствах, що входять до цих цивілізацій. Тобто тільки в єдності
трьох історичних вимірів розвитку господарств суспільств: 1) за
стадіями; 2) за цивілізаційними лініями; 3) за суспільною дискретністю —
можна представити наукову періодизацію господарського розвитку.

У розвитку людського суспільства також виокремлюють такі стадії:

1)доцивілізаційну;2)формування, і розвитку регіональних (локальних)
цивілізацій; 3)входження людства в епоху світової (глобальної)
цивілізації. У ХХ ст. У сусп. науках формується теорія цивілізацій і 2
основниї їх напрямки- матеріалістичний та культурно-історичний. При
матеріалістичному акцентується увага на вивченні екномічного та
матеріального вир-ва, способу господарювань і породжених ними відносин.
Згідно цього підходу цивілізац. розглядається як певний ступінь роз-ку
культури і тим самим потиставляється дикості. Ознаки: приват.власність і
гроші розвитку землеробства, торгівлі міст, класового сус-ва держави,
релігії та писемності. Цивілізація – це цілісна сис-ма, яка створюється
із сукупною взаємодією соціальної, економічної, політич. і
культурно-психологічної сис-ми. Культурно-історичний підхід- провідне
значення відводиться духовному фактору. Данилевський- засновник
відзначає, що „прогреси людства полягають не в тому, щоб усім йти в
одному напрямку, а в тому, щоб все поле, яке складає поприще історичної
діяльності виходити в різних напрямах. Що за баагаовікову історі.
Людської куль-ри тільки деякі періоди змогли створити великі
цивілізації.” Підходи: 1) єгипетський; 2) китайський; 3)
ассиро-вавилоно-фінікійсь-кий, халдейський, або давньосемітичний; 4)
індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9)
новосемітич-ний, або аравійський; 10) германо-ромаиський, або
європейський; 11) слов’янський; 12) мексиканський та 13) перуанський,
кожний з яких об’єднується подібністю мови, усвідомленням спільності
своєї долі і які проходять кілька фаз — від несвідомого періоду через
державотворення і розквіт цивілізації до занепаду. Цивілізація – це типи
людських спільнот, які викликають певні асоціації в області релігії,
архітектури, живопису, звичаїв, нравів-в області культури. Тойнбі
стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнених цивілізацій.
Кожна з них проходить в своєму роз-ку такі стадії: 1) виникнення; 2)
зростання; 3) надлом; 4) розпад; 5) гине і дає місце іншій цивілізації.
Рушійна сила роз-ку цивілізацій – творча меншість, яка є носієм
життєвого пориву і тягне за собою „інертну більшість”. Своєрідність
викликів та відповідей визначає специфіку кожної цивілізації.

13. Привласнююче та виробничо-відтворююче гос-во: визначення, стук-ра,
досягнення та обмежиність.

Історія господарства та господарської діяльності людини нерозривно
пов’язана з еволюцією первісного суспільства. Період його розвитку
найтриваліший в історії людства — від появи першої людини (близько 2,5
млн років тому) — до виникнення перших протидержавних утворень, які в
Азії та Африці утворилися на межі IV та III тис. до п.є., в Америці — в
І тис. н.е. Матеріальна структура первісного сус-ва поділяється га
періоди. 1) Камяний вік (палеоліт, мезоліті неоліт). Палеоліт- давній
камяний вік(3млн-10 тис. Років тому). Основні заняття – єбиральництво,
загінне полювання, риболовля. Події: 1)Еволюція знарядь праці від палок
і примітивів камяних знарядь до мікролітів, складнихзнарядь із
вкладниками. 2) Поширення використання кістки і рогу. 3) Людина
навчилась добувати і підтримувати вогонь. 4) зявилися тривалі житла.
Мезоліт- Основні заняття – збиральництво, полювання, риболовля з вудкою.
Події: Винайдено лук і стріли; перші спроби приручення диких тварин;
появва першого транспорту- водний- колоди, плоти, човни із стовбурів
дерев; знаряддя праці- макріліти. Неоліт- характеризується утверджденням
різних галузей гос-ва відтворення. „Неолітична еволюція”. 2) Бронзовий
вік(3-2тис.до н.е). Основні риси: Панування госп-ва відтворення; Швидкий
роз-к тварин-ва і орного землеробства; відмежування скотарських
племен(перший великий сусп. поділ праці); високий рівень сусп-го
ремесла(гончарне та бронзолітіве); постійний та регіональний характер
обміну(мідь. Золото, сіль,фаянс). 3) Ранній залізний вік(2-1тис.до н.е).
Основні події: Зросла продуктивність с/г; тварин-во стає придомним,
виник.стійлове утримання худоби; сусп. ремесло відокремлюється від с/г і
стає самостійним видом госп.діяльності(залізоробне й керамічне ремесло).
Перша стадія розвитку первісного суспільства характеризується пануванням
привласнюючого господарства, яке включало мисливсько-збиральницьку та
певною мірою рибальську діяльність первісних людей. Лише природне
середовище було джерелом задоволення матеріальних потреб людини (їжа,
житло, одяг). Зовнішні (природні), не створені людиною засоби
матеріального існування були основою привласнюючого господарства.
Привласнювальпий характер первісного господарства передбачав досить
рухливий, мобільний спосіб господарського життя. Невеликі спільноти
людей ранньопервісного суспільства, яких об’єднували переважно
кровноспорідні відносили, вели кочовий спосіб життя. Маршрути їх
переміщень були детерміновані при-родно-кліматичними умовами — змінами
клімату, холодними й теплими періодами, переміщеннями тварин,
визріванням рослинної їжі, нерестом риби. Населення первісного сус-ва
поступово зростало.У процесі розширення господарського простору в
мисливсько-збиральпицьких бщинах виникають нові форми господарського
опанування природного середовища. Серед них велике значення мало
зародження осілого способу господарського життя. На відміну від кочового
способу ведення господарства осіле характеризується поглибленням
спеціалізації мисливства, рибальства та збиральництва, а також
виникненням виробничої господарської діяльності ранніх землеробів і
скотарів. Відбувається переорієнтауія від споживання благ(господар.
Привласнення) до їх власного вир-ва(господарство відтворення або
виробниче). Причини перехду: нестабільність господарства пивласнення;
Можливість людини первісного сус-ва накопичувати і вдосконалювати
господар. Досвід, вміння створювати та використовувати певні знаряддя
праці та елементи організації гос-ва, а тому- поява землеробства і
приручення тварин. Від використання дарів природи люди поступово
переходять до самостійного їх вирощування, яке розом із вдосконаленням
техніки обробкикаменя створює матеріальні основи переходу від
привласнюючого до виробничого гос-ва. Основні риси переходу до вироб-го
гос-ва: перхід від кочового до осілого гос-ва; перехід від мисливства до
тваринництва; перехід від збиральництва до землеробства. Англійський
учений Г. Чайлд називав «неолітичну революцію» аграрним переворотом. .
Павленко звернув увагу на три умови накопичення. . Павленко звернув
увагу на три умови накопичення. По-перше, наявність у природному
середовищі таких видів рослин, які за своїми біологічними властивостями
придатні до штучної селекції. По-друге, накопичення на базі
багатотисячолітньої практики спеціалізованого збиральництва необхідного
досвіду та уявлень про вегетативні властивості рослин та винайдення
досконалих знарядь праці, пов’язаних саме зі збиранням диких рослин.
По-третє, перехід до осілого способу існування поблизу водних джерел
завдяки інтенсифікації використання харчових ресурсів водоймищ,
передусім через розвиток рибальства.

14. Неолітична революція та її вплив на господарський роз-к первісного
сус-ва.

Стадія роз-ку людства періоду неоліту,за якої відбувається перехід від
привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною
революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва
матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня
споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового
продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням
осіло-землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в
організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим
організаційним елементом первісних форм господарства була їх родинна
складова. Рід являв собою групу родичів, об’єднаних спільним
походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і
усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі
переходу до осілості і виробничого господарства в системі
общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім’ї та
сімейно-кланових груп, які перетворюються в первісні осередки
осіло-землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового
господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне
функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин
первісного суспільства. Сім’я — це група людей, що проживає на спільній
території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах
або шлюбі. Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і
відносин власності спільного ведення господарства в системі сімейних
відносин формується така господарська спільнота, як домогосподарство,
яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві
домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була
сім’я , але до якої крім класичних представників сім’ї — входили й інші
особи, які не були родичами. Господарська функція первісного
домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і
споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про
організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна
стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і
домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні,
соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і
матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя),
а сім’я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів
роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом,
спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно
вели господарство і споживали вироблене. Важливим елементом
функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну,
або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член
домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з
нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює
засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і
домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє
продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне
визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і
вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення
членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер,
голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном
вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки
своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника
господарської діяльності — він отримує право розпоряджатися ними. Так
виникає якісно новий принцип господарських відносин- принцип
редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини
та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з
общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції
перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного
редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських
робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін,
ритуальні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції
поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між
громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє
робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм
залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на
суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування
підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного
взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.)
відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на
основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і
надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням
племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці
відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад.
Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес
територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та
розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства,
розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської
еволюції — від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій —
було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого
(родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності,
розподіл праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну,
надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.

15. Еволюція гос-ва в давньому Єгипті та його відображення в памятках
економчної думки.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та
скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е.
Природнокліматичні умови місцевості були особливо придатні для
сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами
родючих грунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт
навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою
виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства
завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких
було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва
мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку
систему було не під силу окремій сім’ї чи громаді. Для цього були
потрібні об’єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені
дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та
постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім
державна влада виконували цю об’єднавчу функцію. Держава об’єднувала
господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних
систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність
індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову
повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували
собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути
вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в
Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості
населення і його залучення в систему державного господарства, Тут
руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і
встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками
адміиістративно-комапдної системи . Це і засвідчують найдавніші пам’ятки
економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму
синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька
синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та
контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був
дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість
підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається
як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої
системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя
та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму
регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей
для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких
документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво
Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи
Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи
господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості
організації господарської діяльності різних верств населення. Вони
засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки,
зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни,
жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів
за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою
представників державної влади.У господарському житті давнього
єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному
господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки
торговельно-обмінних відносин. З’являються такі суб’єкти
товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов’язані з
ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей —
загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне
уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких
здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж
землі, худоби, рабів, боргові зобов’язання. На межі 1 тисячоліття до
н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації
господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам
в умовне користування, переходили в їхню особисту власність.
Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес
ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання
лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів
державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в
залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним
країнам Західної Азії.

16. Господарський роз-к та економіч. думка Месопотамії. Закони
Хаммурапі.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і
Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню
господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед
яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для

розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького
Сходу), що

забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні
ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку
різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е.
відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення
суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е.
утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер
(держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було
високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого
визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного
землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування
землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та
іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої
робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників,
ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни.
Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між
шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його
населення становили селяни, Але технології, пов’язані з поданням води,
від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль
міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї
сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери
переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими
від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї
або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке
займалося землеробством, об’єднувалося в робочі бригади в кількасот, а
може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними
знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні
іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в
повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста
оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три
категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені;
2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані
жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ПІ тисячоліття до
н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке
централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі
столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії
найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі
(приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість
економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого
відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя.
Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин,
тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх
обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном,
зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів.
Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо
регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %)
формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на
1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні
царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх
земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою
(один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому
вказувався термін, об’єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували
ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі
передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам,
форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про
те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та
інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх
розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин
східного суспільства та його соціальної стабільності.

17. Особдивості господарського роз-ку Давньої Індії та його відображення
в памятках ек.думки.Економічна думка Стародавньої Індії, як правило,
була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не
досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у
зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі
староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової
(варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять.
Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні
трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення
про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що
характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема
власності, майна.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову
досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує
господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські
монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як
перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне
лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та
своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох
цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та
чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.
Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про
вигоду (артху) — «Артхашастра.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя.
Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство.
Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих
вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра.
Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих
працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно
незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність
розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.
Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму),
але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини.
Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються
брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі,
матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та
управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих
царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій
діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до
найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні
відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути,
зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi
країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське
господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення
скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про
управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від
державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та
штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки
розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він
охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів
збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації
торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові
наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на
аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю.
Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма
заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої
ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний
лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення
господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо
організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

18. Особливості госп-го роз-ку та ек.думки Давнього Китаю.

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого пшеничного поясу, в
долині річки Хуанхе, а процес колонізації прямував на південь.
Розвивається поливне землеробство, що стає панівним завдяки будівництву
великих зрошувальних систем. Технологія поливного землеробства, як і
вирощування рису, консервативна, зрошувальні системи будуються на
тривалий період, шо нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вони
потребують постійного нагляду та ремонту, які не може здійснювати
сільська община. Тож необхідне втручання потужного інституту — держави
(монарха, деспота, магараджі) з глибокою централізацією управління, що
зумовлює форму землекористування і землеволодіння. Клімат — один із
факторів, що визначає розвиток цивілізації.Кульмінація похолодання
залізного віку припала на 900—250 рр. до н. є. Зародження китайської
цивілізації відбулося наприкінці епохи за найсприятливіших умов. Тут
відбувалося вирубування лісів, що призвело до руйнування ґрунтового
багатства. Постала загроза екологічної кризи> тому колонізація півдня,
перехід до поливного рільництва та лесового господарства були життєвою
необхідністю. У цьому — подвиг китайського народу, що знайшов вихід з
екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Потрібно було
втручання держави. Крім того, на соціальному становищі народу
позначилося зростання тиску демографічного фактора і клімату на життєвий
простір. У давньому Китаї поважають науку, знання, мудрість. Населення
поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чергою— на
вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і
військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля,
міське ремесло, але, як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрній
галузі замирають. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність
держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний
податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи
управління, консерватизм світогляду загальмували розвиток китайської
цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.Для створення
сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й
релігія, сформовані звичаями. Економічна думка Стародавнього Китаю
виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних
учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та
моїзм, котрі сформувалися у IV — Ш ст, до н.е. Конфуціанство на перший
план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному
підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю.
Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб
уникнути соціальних конфліктів, .конфуціанці закликали правителів не
підривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення
народного добробуту, зменшувати податки та ін.На відміну від
конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання,
представники легізму велику увагу приділяли питанням організації
державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на
традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків
конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник
школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної
рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства,
засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними
землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й
закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту.
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у
трактаті невідомих авторів «Гуань-щи» (IV ст. до н.е.). Автори трактату
приділяють значну увагу економічній політиці держави,
висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб
«держава була багатою, а народ задоволеним». . Великого значення автори
трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання
державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим
регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів,
надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо
та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої
емісії грошових знаків тощо.

19. Господарська діяльність в первісній історії Укр. Трипільська куль-ра
та її знач.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були
виявлені пам’ятки буття найдавніших людей, що з’явилися в Європі близько
1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині,
Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам’ятки
духовного життя прадавнього населення України-— Кам’яної Могили, завдяки
якій ми маємо змогу з’ясувати чимало питань життєдіяльності, способу
мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей,
починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях
знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу
палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство,
поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів
діяльності господарство мало привласшовальї-шй характер. Пам’ятки
палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило
вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти
кам’яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації
виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово
нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та
скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських
спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й
сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України
виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної
епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї
доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих
племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській
еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ
тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський
археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов’язана з
Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить
розкопки і виявляє пам’ятки стародавньої культури, що отримала назву
«трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і
досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації.
Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки,
Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала
від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га,
тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня
цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та
природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до
н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку
заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для
господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що
сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення
трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в
тому, що саме з нею пов’язана остаточна перемога відтворювальиого
господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше
поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах
вимагають піднесення ролі скотарства.

20. Сис-ма „влада-власність” та її роль у роз-ку гос-ва Давнього Сходу.

21. Осьовий час та його роль у формуванні Зх. Та Сх. Цивілізацій.

Формування двох сучасних цивілізацій пов’язують із так званим «осьовим
часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та
200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме вцей період відбувається
«найрізкіший поворот в історії. З’являється людина такого типу, що
зберігається донині.Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається
чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають
нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе.
Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного
процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними
змінами в господарській та техніко-технологічній сферах, які найчастіше
пов’язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням
досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів.Зазнає
змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій
поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу
виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді
рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з
появою недержавних власних структур, а в суспільному — з визначенням
самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу
тісно пов’язане із створенням світових імперій та світових релігій .Усі
ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій —
Китаї, Індії та у Середземномор’ї (Заході), незалежно одне від одного.
Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, призводив
їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним
цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси
попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур.
Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході.
Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими
суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була
тісно пов’язана з тими змінами форм господарської діяльності, що
відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином,
осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства
у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами
в соціальпо-екопомічній, політичній, етнічній та техніко-техполопчпій
сферах.

22. Загальна характеристика Сх. та Зх. цивілізацій в осьовий час.

Соціальна структура східного суспільства, як вже зазначалося, була
стратифікованою. Основним виробником (і найбільшою верствою-стратою)
були землероби, переважно вільні землероби-общинники.Усі члени
суспільства фактично перебували в цілковитому підпорядкуванні цареві,
який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та
привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем,
не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним
власником основних засобів виробництва – землі й води, — була держава та
її уособлення — східний деспот-цар. Усі землероби та землевласники
вважалися лише користувачами землі.Найвищим і єдиним власником залишався
верховний правитель (цар). І громадська земля, і земля окремої родини, і
княжий уділ — усі ці земельні володіння належали окремим особам. Як
результат – у східних деспотіях сформувалася стапово-кастова система,
тобто соціальні страти формувалися залежно від господарських або
державних функцій їх членів.Особливості східної економіки породжували й
своєрідну форму фінансово-економічних взаємин між власником базових
засобів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що
здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосереджуються у
царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарбниці можна визначити
як «репту-податок», інакше кажучи, одночасно і ренту (плату за землю), і
податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які
можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у
вигляді праці. Основою господарства західних країн на відміну від Сходу
стала індивідуальна власність на базові засоби виробництва — передусім
землю. Суспільна та індивідуальна власність — були чітко відокремлені і
забезпечені відповідними законодавчими актами. Інакше кажучи, влада була
відокремлена від власності. Відмінного є і роль праці рабів, яка набуває
певної господарської значущості. Водночас економічні зв’язки за умов
панування натурального господарства були досить вузькими, господарське
життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому
(«ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі
такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у
господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме
право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а
клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної
родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян
існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав
на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею,
заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна
родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв’язків з
іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок
власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу,
здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Поділ праці у
патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й
породжував появу нових форм господарської діяльності як складових
ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову
діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася
безпосередньо в ньому.

23. Гос-во Індії в другій половині І тис.до н е.”Артхашастра”

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від встановлення
буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло
на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули
залізні знаряддя праці, які значно полегшили не лише емлеробство, а й
спорудження іригаційних споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у
свою чергу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари.
Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього
періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економічний трактат,
який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті.
Пам’ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до
царя. Так, у трактаті підіймається питання про економічну роль держави,
активізацію її втручання у господарське життя, зміцнення державного
апарату. Серед функцій держави згадується: колонізація нових земель та
створення нових поселень, переселення надлишкового населення,
будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення
рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного
землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування,
якщо землероби зобов’язувалися сумлінно платити податки. Стосовно
іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося
передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля
також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику
увагу приділено організації нагляду за торгівлею, розвиткові міжнародної
торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та
експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про
касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани,
кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність,
визначалися обов’язки. З розвитком товарного обміну зростає й
спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма господарської
діяльності (землеробство, скотарство, різні види ремесла, будівництво,
торгівля) закріплюється за родинами, з покоління в покоління передаються
секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів,
чиновників, філософів та ін. Майнові та професійні відмінності окремих
груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у
закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних
форм рабоволодіння, визначається неможливість рабства для аріїв.
Знайдемо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону
продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який
продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народжених рабинею від
господаря, а також її самої і т.д.

24. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка.

Осьовий час для Китаю пов’язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та
ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Економічний розвиток Китаю цього
періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут
сформувалася жорстка ієрархічна система поділу на соціальні верстви, які
залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств
отримували матеріальні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла
та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання -все
було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану.
Надходження до державної скарбниці у вигляді результатів праці селян,
ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних
станів, що істотно гальмувало розвиток товарно-грошових
відносин.Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзии»,
що був ним відредагований. Будучи засновником вчення про етику, Коифуцій
висунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до
вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдосконалення
держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її
благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, налагодити облік і
контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання
своїх обов’язків. Він вважав, що освічений правитель, будучи «батьком
народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства
суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде
вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти»
(селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристократії
та не спадкових рабовласників.Застосування металевих, особливо залізних
знарядь праці істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний
поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає
спеціалізація та професіоналізм ремісників.У III ст. до Р.Х.
відбувається об’єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише
політичне об’єднання. Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан
(259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від
передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував
привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми
власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати
повновладним володарем країни.Соціальною реформою стало запровадження
«Табелю про ранги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а
починаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Найвищими були
19-—20 ранги.Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в основі
мали погляди авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—III ст.
до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Кон-фуція, висували
проблему «як зробити державу багатою, а народ задоволеним» через
рівномірний розподіл багатства, не допускаючи збагачення торговців та
лихварів. Вони також виступали за непорушність станового поділу
суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих
станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі
були шановані», адже тоді не було б кому працювати. Серед заходів,
спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин,
найважливішими вони вважали регулювання державою цін на хліб, а також
створення державних запасів хліба, реформування податкової системи .Ще
одним реформатором цього періоду був Ван Май, який захопив трон у 9 р.
після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь—
державні та селянські, за відсутності великої феодальної власності. Він
також проголосив заборону рабства, але вона протрималася недовго; а
рабство залишалося як патріархальне.На початку І тисячоліття Китай
вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги
кочівників погіршували становище. Але була збережена життєспроможність
китайської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток
економіка.

25. Господарський роз-к Давньой Греції в осьовий час. Реформи Солона.

Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах —-
містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й
Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне
місто-поліс жило власним життям. економічні зв’язки за умов панування
натурального господарства були досить вузькими, господарське життя
переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому
(«ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі
такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у
господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме
право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а
клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної
родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян
існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав
на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею,
заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна
родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв’язків з
іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок
власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу,
здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І
називали ойкісним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському
господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування
патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для
забезпечення власних родинних потреб.Поділ праці у патріархальній родині
ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових
форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства.
Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так
й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в
інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає
витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром
стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала
демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала
аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких
найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло
господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних
зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих
власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під
заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові
(іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу
та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі
явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу
уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво
було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так,
реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників,
закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили
також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли
бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також
анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили
інтереси землевласників і певною мірою -— старого ойкісного
господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються
можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й
громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну
рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними
незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право,
надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок
на власний розсуд.Отже, реформи Солона, заклали основи нового
суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили
економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної
могутності.

26. Ек.погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга,
був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ,
автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких
він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого)
господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він
сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут
країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як
головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт
засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і
вони… не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого,
примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити
навіть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить
заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних
потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і
важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що
до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як
і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини
рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах
ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У
першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої
природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має
одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є
справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною
основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно
різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління,
інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе
вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою
роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби,
ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки
знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби.
Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства.
Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися
господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним
принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих
станів мусять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу
праці, на думку вченого, з’являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи
питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив
надзвичайно важливу думку думку про те, що в процесі обміну відбувається
зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними
споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за
допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон
був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував
лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави,
економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала
тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в
руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право
володіння і користування (неповне право власності) для представників
вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і
раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що
використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі,
засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї
вершини ‘ у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого
мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він,
як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля,
поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й
фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю
економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві
частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у
приватному.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як
сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство
як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види
діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів
природну господарську діяльність, пов’язану з виробництвом продуктів
(споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також
дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб.
Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити
гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику
торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також
протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння
подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару
(споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи
еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін
продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а
велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове
авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить
давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей
вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей
як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики.
Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється
передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань,
дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу
однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

27. Особливості гос-кого роз-ку Давнього Риму доби республіки. Закони
ХІІ Таблиць

Римляни від самого початку були землеробами, переважно дрібними, для
яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму
жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало
землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само
домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише
сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського
господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між
містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли
багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси
пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим
моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х.
Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності
(особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також
санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв.
Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що
обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне
поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим.
Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у
руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала
відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння
обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській
основі, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний
розвиток.Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь»,
аси), а в зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети. Вже
у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток
Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства,
руйнуванням господарства ойкісного. На території, що опинилася під
владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового
управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською
периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує
спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі
відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам.
Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозволяло
римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не
витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною
галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство,
причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна
власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало
також і поширення праці рабів як основних виробників великих
господарств.

28. Вілли та латифундії. Характерис-ка аграрного гос-ва Стародавнього
Риму у працях Каттона Старшого, Варрона та Колумелли.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька
вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких
виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці
спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка
орієнтувалася на ринок, але одночасно в господарстві виробляли продукцію
для власного споживання. Господарський устрій такої вілли представлений
у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він
змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціонує за
принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує
зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи,
виноград, зернові, утримують худобу. Пропагуючи принцип
самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв’язування
виноградної лози використовувати з власного господарства. Щодо рабів, то
він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід
не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати
його працювати на відміну від худоби, яка повинна мати перепочинок.
Рабів також не повинно бути багато, а у жнива краще найняти робітників,
що буде дешевше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір
маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу
місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв’язували маєток з містом —
споживачем продукції вілли.Отже, вілла Катона — це поєднання
натурального господарства (забезпечує потреби маєтку) та товарного і
спеціалізованого, орієнтованого на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих господарствах
(понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні
Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як
правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж
землі в них віддавалися в оренду вільним орендарям — колонам. Плата за
землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на
придбання рабів, їх утримання та організацію нагляду. Така система
організації господарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське
господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою
Колумелли (І ст. н. е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено
розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано
практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства.
Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на
раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном,
зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне
господарство з певною ринковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на
організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в
господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний
захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське
господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких
господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального —
напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є
користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від
чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її
підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав,
що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди
виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом
стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

29. Криза рабовласницької сис-ми гос-ва та її висвітлення у працях Луція
Колумелли.

Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці
«Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем,
пов’язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та
підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував
здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між
різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й
моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою
ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше
бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі
в обробіток колонам, розглядаючи ‘іхию працю як продуктивнішу.

Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм
пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи
частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до
нового статусу — вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше
можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу.
Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й
певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними
власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками.До
середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають
великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові
частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів
прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна
було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у
систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими.

Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза
системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними
ознаками.

Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов
глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому
християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність
людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих
та бідних. З ідеєю рівності міцно пов’язані принципи загального
обов’язку працювати, розподілу за працею та ін.

30. Загальна характеристиеа Сх. та Зх.цвілізації доби Середньовіччя.

Середньовіччя—- цс період в історії людства, який зазвичай обмежують
тисячоліттям між падінням Римської імперії наприкінці V ст. до Великих
географічних відкриттів, які розпочинаються наприкінці XV ст.В Азії
сформувалася арабо-мусульманська (ісламська) цивілізація. Ця форма
цивілізації пов’язана з особливостями її культури, в основі якої с
арабська мова, віровчення та культ ісламу. Фундаментом мусульманського
віросповідання була віра у єдиного Бога Аллаха та Магомета як його
пророка. Іслам сформувався в арабському середовищі, батьківщиною його є
арабські міста Мекка та Медина.На базі ісламу виросла могутня держава —
Арабський Халіфат, до якого у період його розквіту входили Сирія,
Палестина, Месопотамія, Єгипет, Хіва, Бухара, Афганістан, значна частина
Іспанії, Вірменія, Грузія. Арабо-мусульманський світ відзначався високим
рівнем урбанізації. Багдад вважався одним з найбільших міст світу, де
торгували лісом, порцеляною, хутром, прянощами, шовком, вином, усім, що
вироблялося в Індії, Східній Африці, Китаї, Середній Азії. Надзвичайно
своєрідна та яскрава культура була створена у середньовіччя на
арабо-мусульманському Сході. Арабська астрономія, ме7щципа, алгебра,
філософія, безсумнівно, були значно вищими за європейську культуру того
часу. У Європі середньовіччя — це період становлення нової форми
Західної цивілізації— європейської християнської цивілізації.
Європейська цивілізація формується на території колишньої Римської
імперії, яка, як відомо, розпалася на дві частини: Східну (Візантійську)
та Західну (Римську) імперії. Культурною базою європейської цивілізації
була античність. Християнство, як і в часи античності, не мало єдиної
організації. Найактивніше боролися між собою голови Західної Римської
церкви — папа Римський та Візантійської церкви— Константинопольський
патріарх. У період Середньовіччя Західна Європа почала долати ці
наслідки загарбницьких воєн та відроджуватися. Духовною основою всієї
Європейської цивілізації стає християнство. Процес становлення
Європейської цивілізації значною мірою був процесом християнізації–
залучення язичницьких народів до християнської культури, вірувань і
звичаїв, вступу до християнських організацій– католицької та
православної церков.

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на державні справи
європейських народів. Ій належали величезні земельні маєтності та
фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за
політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі суспільні
рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й виключне становище у
справі освіти та наукових досліджень.

31. Особливості господар-го роз-ку сус-ва Європейської цивілізації у
V-Xст.

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації,
причому па значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи. Це був
тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго панувала на
теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціонували.
Перший етап господарського розвитку (V— XI ст.) характеризується
пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими
(чисельність населення Європи становила приблизно 25—30 мли осіб), а
населення займалося в основному землеробством. Умови цієї праці були
надзвичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневий
характер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за
панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та
гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу
сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним
роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в
той самий спосіб нову. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не
міг триватидовго, адже вільних земель, придатних для розчистки під
посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже
полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з
появою досконаліших знарядь праці, які дозволяли ефективніше обробляти
грунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого
поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність
зернових була дуже низькою— сам-півтора, сам-два, дуже рідко —
сам-три.Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній
боротьбі за виживання, беззахисності перед стихійними лихами, частими
неврожаями та голодоморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким,
великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були
м’ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призводила до
епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед
дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і
рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення
ранньофеодальних держав, найбільшою з яких була Франкська, територія
якої охоплювала більшу частину Західної Європи.

32. Господарський роз-к держави франків у У-Хіст., загальна
характеристика.

У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, найбільшою
з яких була Франкська, територія якої охоплювала більшу частину Західної
Європи.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, головною ознакою
якої завжди с форма власності. В Європі, починаючи з V-—-VI ст.,
невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур,
що отримали назву «феодалізм». За словами В. Левитського,
«феодалізм, подібно до античного суспільства, ґрунтувався на принципі
ототожнення особистої свободи та земельної власності, тобто право
власності на землю могла мати лише вільна людина» ]. Водночас феодалізм
мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала
ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а
відносини між об’єктами власності були лише виразом відносин, що
напували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто
«сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов’язана
перед ним воєнною службою; вони ж роздають свої землі па умовах сплати
ренти або також обов’язок несення військової служби особам, що стоять
нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті
цілою мережею взаємних зобов’язань, ие переходили до залежних категорій
безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із
землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських
посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні,
поліцейські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх
адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька
церква, землеволодіння якої мали різні джерела; це були й пожа-лувапня,
й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх
селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на
церковних та монастирських землях уперше виникли умовні форми
землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи
господарства.

33. Формування великої земельної власності та її форми в
Зх.Європі(аллод, бенефіцій, феод).”Салінічна правда”.

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в
умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої
земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі
захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому
форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській
державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Ьех Заїіса), одним з
найдавніших зведень звичаєвого права та пам’яткою не лише правової, а й
економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відносини та захист
прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за
крадіжку худоби (див., наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої
худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. — [9, с. 34]). У ній
також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу
громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його
форми як аллод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33—34]. За «Салічною правдою»
основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною
формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж
власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка
залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої
половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста
земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати,
успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на
особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у
громадському житті.

Водночас аллод міг бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували
за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння,
яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи.
Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, передавали
землю на умовах прекарію, тобто зобов’язання за користування землею
виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от:
прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається
до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у
користування земельний наділ (див. відповідну прекарпу грамоту, наведену
у [22, с. 43]); прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у
злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад
у вигляді вже умовного користувача [22, с. 44] та прекарій з
винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й
додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання
землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали
королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже
відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не
спадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше
військової. З часом (ЇХ—X ст.) виникає спадкова форма умовного
феодального землеволодіння — феод (або лєн), що також передбачала
несення служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протягом
цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сеньйора».

Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отримував від
феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися
селянська садиба, рілля та інші господарські угіддя, з яких він і
отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За це
користування (утримання) він ніс певні повинності на користь земельного
власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка
виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш
архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ
праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селянина від
власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального
продукту; грошова— найпрогресмвніша форма, що передбачає відносно слабку
особисту залежність, базовану на перерозподілі доходу.

34. Феодальні форми гос-ва та їх висвітлення у „Капітулярії про вілли”.

Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася
законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Великого (768–814 рр.) прямо
вказувалося, що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів
і заступників. Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам’яткою
скопомічпої думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст.
Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих мастків, що
перебували у віданні королівського двору та служили для задоволення
потреб королівського дому, і містить докладні вказівки щодо ведення
господарства в маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний
характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом
більшість прав, особливо пов’язаних із землею, належить власникам
маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне — як
селянське, так і панське. Таке господарство не виключало певних відносин
обміну, але це були лише одиничні, незначні об-мінні операції, що не
поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по
селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та
сільські ремісники. На них рідко коли відбувалися справді ринкові
операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт
або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний
грошовий еквівалент був відсутнім.

35. Господарська система Західної Європи в ХІ – XV ст.

Другий етап розвитку аграрної середньовічної економіки припадає на XI –
XV ст., і його характеризує значний прогрес у господарському житті
Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства
«ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які
досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були
найтісніше пов’язані з певними демографічними зрушеннями, за цей період,
незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два
рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в
сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі
приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та
знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової
ренти(чиншу) збільшував зв’язок селянина з ринком та поглиблював товарно
– грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом
витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу
приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової
ренти істотно послабив зв’язки селянства із землею і збільшив рухомість
населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства,
в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з
іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.

В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських
монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що
надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають
статусу самоуправління.

36. Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в
Західній Європі.

Починаючи з X—XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від
сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений
низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях
міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники.
Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових
осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою
господарського розвитку в розглядуваний період.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста
були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала
земля, на якій виникало місто їх огороджували кам’яними стінами та
іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення
обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення
сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно
призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли
певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади
земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та
стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу
та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від
відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та
вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася
перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція,
Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у
Німеччині — імперські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість
міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це
свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної
самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної
західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст
(міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від
кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого
розвитку ремесла та торгівлі.

Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся,
наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у
більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а
домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також
нечасто перевищувала 1,5—3 га.

37. Корпоративні форми організації господарської діяльності у
середньовічному місті(ремісничі

цехи та купецькі гільдії).Цехові статути.

Боротьба міщан з феодалами зумовила також виникнення ремісничих цехів,
головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Такі
цехи являли собою корпоративні організації ремісників однієї
спеціальності. Найбільшого поширення вони набули у XIII—XIV ст. Членами
цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен
ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподілу праці
не існувало.

Для того щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап
учнівства (до семи років), попрацювати кілька років підмайстром, після
чого скласти іспит, виготувавши самостійно виріб, сплатити вступний
внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. Заборонявся будь-який
прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів,
регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася
робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного
процесу тощо. У таких умовах головним елементом виробництва ставала
виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких
цехах екзаменаційною роботою для ковалів було виготовлення кінської
підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три
рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех визначав не лише робочий, а й позаробочий час ремісників, і навіть
певною мірою керував їх свідомістю: загальноцехова церква, каса
взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс
поведінки, навіть місця проживання та погребіння

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали гальмувати
процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне.

За прикладом ремісничих цехів й з тих самих причин торговці (купці)
об’єднувалися у професійні корпорації – гільдії. Так само, як і цехи,
гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на
товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному
купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте купці тримали у своїх
руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові
органи, воєнно-поліційний апарат.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої
форми, охоплюючи все віддаленіші ринки. У період розквіту середньовіччя
сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не
втратили свого значення

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувалися в
спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі
та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим
таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він
об’єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на
торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової,
фінансово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту
феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим
правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста.
Подібне розмаїття монетних систем привело до поширення міняльної справи.
Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними
операціями та лихварством.

38. Економічні погляди Хоми Аквінського

Хома Аквінський (1225—1274) був учнем Альберта Великого, відомого
філософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя
та Болоньї. Його економічні погляди були сформовані під впливом праць
Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування
рабства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як посилання
на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.

Виходячи з вимог «божественного порядку» та християнської моралі, він
пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні
відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми
тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па
капітал та приватної власності.

Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка
ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна
відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну
відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати
учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу.
Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту
ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися
і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на
випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну
керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до
божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі
обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу,
адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля,
Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або
грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого — обмін
грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від
Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже
він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати
прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує
моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи:
утримання сім’ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком
моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для
надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як
плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю
спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.

Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за
позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на
такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі,
використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для
перших стягнення відсотків — те саме, що отримання подвійної платні, а
ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх
поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а
тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це
стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо
гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за
позичку є цілком справедливим.

Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної
власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та
мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та
непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко
бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи
держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та
економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає
перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка
схвалюється божественним законом.

Праці Хоми Аквінського визначили напрям економічної думки середньовіччя,
представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується
церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295),
Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін

39. Господарство Київської Русі. «Повість минулих років»

Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом тривалого
часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього
суспільства

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій
завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється
феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки
Київської Русі, як і в стародавніх слов’ян, були землеробство та
скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку
збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх
«посадників» об’їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром,
медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у
листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з
річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при
стягуванні данини з окремої сім’ї був «дим», а з окремого господарства –
плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і
адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів,
панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних,
ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був
надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу.
Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої
та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були
невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня
торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих
торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне),
по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск,
льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит,
срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина
населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце
посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така
його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона
виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як
безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина
ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне
господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин
платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське
поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з
літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис
«Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем
Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона
збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють
собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В
повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських
племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен
та династії князів Київських:

40. Розвиток Феодального землеволодіння та його форми в
Україні.Категорії залежного населення за «Руською правдою»

Із зміцненням рільництва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна
форма землеволодіння, і селяни поступово починають виконувати на користь
князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньоруського
законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам’ятка тогочасної
економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у
100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка
Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» – знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» – – міська знать

«молодші люди» — мешканці міст

«чернь» — найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті.
На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з
основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли
полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед
залежного населення розрізняли також рядовичів — людей, які за певною
угодою ставали залежними. Залежність рядовича формально була тимчасовою,
але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспільне становище
представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи
відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника,
представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно
було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за
вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова
сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний
стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення,
зокрема холопам; низка статей захищає права феодала. Так, у ст. 11
зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його
втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13
статті йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у разі
виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і
західноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про
досить високий рівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок
суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших
служителів язичницьких культів. Церква та монастирі також ставали
великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам,
власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала
княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й
так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник
заповідав «на спомин душі»).

41. Місто та міське господарство в Київській Русі. «Руська Правда»

У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і селищах, яких
нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько
4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На
той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були
як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно – військовими.
Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах.
Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста,
як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі
київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою
захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З
поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих
монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами,
саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та
бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за
певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів,
кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених
дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче
виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40
спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза
(сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше
місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці.
Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже
відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес
відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони
знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн
тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного
литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного
мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за
її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів,
які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також
і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі.
У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна
церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та
Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські
«кам’яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість
церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для
простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво
тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об’єднуватися у «дружини» (як,
наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не
перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським,
через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з
боку сільських ремісників і відсутність феодалів— власників міст, а отже
й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої
та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були
невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Значно
більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці
торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою
Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра,
віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо.
Імпортували передовсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу,
оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави.
Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді»,
напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян була засобом обміну.
Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість
вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У
Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також
гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20
ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не
реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.

42. Утворення Галицько – Волинської держави як результат феодальної
роздробленості. «Галицько – Волинський літопис»

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як
період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього
процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко
розпадається, і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства
та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх
кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський
фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за
київський «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим
об’єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з
найважливіших з них було зростання та зміцнення великого феодального
землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого
лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів,
створило передумови економічної самостійності та політичної
відокремленості давньоруських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в
результаті об’єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та
Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової
ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII
ст.., це було велике феодальне об’єднання, в яке входили не лише
Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з
Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний
розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток
Київської Русі.

Протягом XIII—XIV ст. землі Давньруської держави переживають вельми
важкі часи, пов’язані з татаро – монгольською навалою. Вже перші
наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст
колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не
піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського
панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня
кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка
ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких
ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили
в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з’являтися
до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — грамотами, що давали право
на князювання, Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи
інше князівство, а від подарунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були
однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала
Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на південному заході
Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому)
довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу
золотоордипських ханів, його землі перебували в меншій залежності
порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут в основному
зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі
міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи поступово
переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі
міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі,
Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монголами, намагається
організувати хрестовий похід проти них, звертається до
західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але його намагання
виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на
Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася
неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах
населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам
перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був
змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і
підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків саме це викликало
другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому
татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох
сусідніх народів — українського, білоруського та литовського —
українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під
панування інших завойовників.

43. Економічний розвиток українських земель у складі Польщі та Литви.
Висвітлення цих процесів у документах («Литовські статути», «Устава на
волоки»)

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період
феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був
його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на
теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений
об’єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з
найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального
землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого
лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів,
створило передумови економічної самостійності та політичної
відокремленості давньоруських земель.

Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами:
захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як
нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню
центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував
підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна
кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг
у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до
Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару транзитній
торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світового значення:
по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні
з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на
території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для
італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід,
безпосередньо зв’язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією.
Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що
зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад
та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі,
Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забувати, що зростаючі на
торгівлі міста стають джерелом фінансових доходів, опорою політичного
впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та
економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що
існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської
держави, яка упродовж півтора століття відігравала надзвичайно важливу
роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці,
свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості
зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати
української державності. Одними з перших на українські землі рушили
литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви
опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України
– майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина,
Поділля.

Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що
обумовило надзвичайно сильний вплив східнослов’янських народів на
завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а
новини не вводила», що пояснює відносно мирне приєднання українських
земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже
він сприяв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації
та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства
Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах
Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства
Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після
Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV — першої половини
XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких
політичних та соціально-економічних змін.

Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захоплені Польщею,
і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого
населення. Унія між Польщею та Литвою відкривала можливості для
польської шляхти поширити свої володіння та вплив на всі українські
землі, але остаточно цієї мети Польща досягла лише після Люблінської
унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави —
Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі
власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з
правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів
закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588
рр., а також у численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські
звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї системи
експлуатації. З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше
пов’язувався процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею
селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати
йому частину виробленого ним продукту. У Польському королівстві ще в
1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а
через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві
остаточне покріпачення селян закріпив Литовський статут 1588 р. За
селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним
для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони
користувалися.

44. Передумови Індустріалізації господарства та зародження інститутів
ринкової економіки в країнах Західної Європи(Кінець XV-XVI ст)

XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом
переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї
перехідної епохи полягав у розкладі феодальних відносин і формуванні
передумов індустріалізації господарства, зародженні інститутів ринкової
економіки.

Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила
неадекватність форм організації феодального господарства умовам його
відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального
суспільства як цілковито об’єктивне явище відбувалася еволюція
господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної
форми господарства товарною. Криза натуральної системи господарства була
початком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феодального господарства був пов’язаний з такими процесами, як
розвиток товарного господарства, формування великих капіталів,
перетворення феодальної земельної власності на об’єкт купівлі-продажу,
використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної
диференціації тощо.

Передумови індустріалізації господарства та зародження інститутів
ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в
країнах Північно-Західної Європи (Англії, Нідерландах, Франції).
Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський
капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, ремісничих
цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх
національних ринків. Створенню загальноєвропейського товарного та
грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи
початок переходу від феодального до капіталістичного господарства
поклали зміни у сфері матеріального виробництва, стані та характері
розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього
ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної
Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське
господарство. Швидко зростає економічна роль феодальних міст, які
стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що
перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці,
розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей.
Зростання ринку, втягування сільського господарства в товарно-грошові
відносини лягає в основу цих процесів.

Поділ праці набуває якісно нового значення і відбувається па різних
господарських рівнях; міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні
окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне
виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки),
мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).

У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до
індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль належить
розвиткові науки, техніки, промисловості, сільськогосподарського
виробництва, результатом чого було створено передумови для здійснення
великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.

45. Еволюція господарських форм в країнах Західної Європи на етапі
розпаду натурального господарства.

Темпи економічного розвитку європейських країн ще більше зростають на
останньому етапі існування середньовічного суспільства в XV–першій
половині XVII ст. Виникають й активно розвиваються капіталістичні
відносини. Надзвичайно велику роль у цьому процесі відіграють Великі
географічні відкриття, зокрема відкриття європейцями нових земель та
континентів, активне освоєння ними інших частин світу, установлення
економічних зв’язків між окремими регіонами земної кулі.

Об’єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім до
Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною ситуацією,
що склалася на той час в Європі. У XV ст. відбувається поступове
подолання феодальної замкнутості європейських держав, утворення та
зміцнення абсолютистських режимів. Особливо важливими ці чинники стали
для країн Піренейського півострова – Іспанії та Португалії. Адже саме в
XV ст. завершується «реконкіста» – довготривала війна проти маврів за
звільнення від їх влади Піренейського півострова. У результаті такої
довготривалої боротьби значна частина населення регіону, яка вміла
тільки воювати, залишилася без діла. Економіка цих країн, виснажена
війною, була надто слабкою для того, щоб феодали, позбавлені звичних
воєнних занять, перетворилися у великих сільських господарів, як,
наприклад, в Англії. Саме тому іспанська та португальська корони
спрямовували їх небезпечну енергію за межі країни, на завоювання земель
за океаном, що зумовило пріоритет саме цих країн у відкритті та освоєнні
нових земель.

Треба звернути увагу на основні економічні передумови Великих
географічних відкриттів. Насамперед дуже важливою передумовою є зрушення
у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу феодальної
та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які наприкінці
XV ст. проявилися в істотних змінах у сфері матеріального виробництва,
стані та характері продуктивних сил, зростанні товарно-грошових відносин
та розширенні ринку.

Одночасно зі зростанням товарності промислового та
сільськогосподарського виробництва відбувається розширення внутрішнього
ринку європейських країн та зовнішньоторговельних відносин.
Ускладнюється грошовий обіг, з’являються нові форми торговельних
операцій, посилюється роль торговельних бірж. Усе це вимагає дедалі
більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу. Проте
європейські джерела срібла в Іспанії та Німеччині вже були значною мірою
виснажені. А середземноморська торгівля, яка традиційно забезпечувала
приплив дорогоцінних металів в Європу, переживала період кризи через
блокування основних торговельних шляхів Османською імперією в результаті
завоювання турками-османами Південно-Середземноморського та
Азово-Чорноморського басейнів, феодальної роздробленості Золотої Орди,
що також сприяло блокуванню традиційних торговельних шляхів та
перетворенню арабів, які захопили Аравійський півострів, у
монополістів-посередників в цьому напрямку торгівлі. Як наслідок,
торгівля європейців зі Сходом ставала нееквівалентною, що спричинювало
відплив, а не приплив дорогоцінних металів. «Жага золота» штовхала
європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани.

Крім того, у розширенні надходжень у Європу дорогоцінних металів були
також зацікавлені абсолютистські монархії та дворянство, грошові потреби
яких істотно збільшуються. Абсолютистська влада шукала додаткових джерел
поповнення скарбу (казни), необхідних для утримання державних структур,
які значно зросли (апарат управління, службовці, армія тощо). А
більшість феодалів, через подрібнення родових земельних маєтків, істотно
збідніла.

Ще однією важливою причиною Великих географічних відкриттів слід вважати
досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму
можливість тривалих подорожей. Насамперед це відродження античних
уявлень про те, що Земля – куля, уточнення карт, удосконалення
навігаційних приладів (компас, астролябія), а також будівництво суден
нового класу – каравел, з трьома щоглами та ярусним розташуванням
вітрил, що давало змогу йти потрібним курсом при будь-якому напрямку
вітру, а отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах
океану.

46. Вплив цивілізаційних факторів на становлення ринкового господарства
в

західноєвропейських країнах.

47. Передумови та суть Великих географічних відкриттів

Об’єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім — до
казкової Індії) була зумовлена відповідною економічною та політичною
ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців
зумовлені цілою системою передумов.

Основними економічними передумовами Великих географічних відкриттів є
зрушення у розвитку продуктивних сил Західної Європи, початок розкладу
феодальної та зародження у її надрах нової, капіталістичної системи, які
наприкінці XV ст. дістали прояв в уже констатованих нами істотних змінах
у сфері матеріального виробництва, стані та характері продуктивних сил,
зростанні сфери товарно-грошових відносин і розширенні рийку. Серед
економічних передумов вирізнялися:

Бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського
господарства, що приводило до потреби в нових ринках збуту;

ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговельних бірж вимагало
більшої кількості дорогоцінних металів як засобів обігу (європейські
джерела срібла були значною мірою виснажені). «Жага золота» штовхала
європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;

криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно –
середземноморського та Азовсько-Чорноморського басейнів і феодальна
роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних
шляхів та перетворили арабів,

які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому
напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом
нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорого

цінних металів.

До політичних передумов географічних відкриттів можна віднести:

• розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для
організації великих морських експедицій, головною метою яких було
захоплення колоній, оскільки істотно збіль-шилися грошові потреби
абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих
державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів
через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;

• завершення державного об’єднання низки країн Західної Європи, що
супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.

Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були
досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму
можливість тривалих подорожей. Це насамперед відродження античних
уявлень про те, що Земля — куля, уточнення карт, удосконалення
навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також
будівництво суден нового класу — каравел з трьома щоглами та ярусним
розташуванням вітрил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого
напрямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних
умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.

Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн
Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних
результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у
Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму
та формуванні капіталістичного господарства.

48. Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового
господарства суспільств Європейської цивілізації.

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише
для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення
світового ринку. Унаслідок відкриття нових земель площа відомої
європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів.

Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торговельний
асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля,
томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше
рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу
перевищувало обсяг венеціанського та генуезького імпорту більше, ніж у
ЗО разів (з 200 до 7000 т).

Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ряді країн
монопольних торговельних об’єднань, найбільш потужними з яких стали
голландська та англійська Ост-Індські компанії.

Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в
Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім
венеціанської та генуезької. Роль основних торговельних центрів спочатку
переходить до портів Піренейського півострова (Ліссабон, Кадіс —
аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну
спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід
англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею.
Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану,
насамперед Антверпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової
торгівлі — як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка
торгівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за
зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою
з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й
кредиту отримують Амстердам та Лондон.

49. Наслідки Великих географічних відкриттів та їх значення для розвитку
світової економіки

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише
для європейської, а й для світової економіки:

Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли економічні зв’язки між
найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури.
Внаслідок відкритгя нових земель до кінця XVI ст. площа відомої
європейцям поверхні Землі збільши

лася в шість разів.

Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн,
какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшився обіг відомих, але
рідкісних раніше рису, цукру, прянощів.

Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в
ряді країн монопольних торговельних об’єднань, найпотужнішими з яких
стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI
ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної
експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.

4. Центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атлантичний
(головна роль у світовій торгівлі припадає на Голландію, Англію і
Францію), Індійський, а пізніше — Тихий океани.

Завдяки цьому зовнішня торгівля в XVI—XVIII ст. сягає рівня світової.

5. Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється
торгівля за зразками. Огляд усього товарного асортименту став фізично
неможливим. Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі
торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і
укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в
кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків.
З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують
Амстердам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює
регулярну публікацію цін на товари.

6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим
експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв’язали
між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися
світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до
зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

7. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових
тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула
яскраво вираженого меркантилістського характеру.

Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного
поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу
суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В
1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ
світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали
великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства.
Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів
стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми
значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного
господарства.

50. Первісне нагромадження капіталу: сутність, джерела та значення для
становлення ринкового господарства.

Процес первісного нагромадження капіталу забезпечив усі необхідні умови
для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до
ринкового товарного виробництва:

звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності
і станових, цехових обмежень; відокремлення робітників від засобів
виробництва, з метою створення для них необхідності пошуку роботи за
грошову плату;

концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у рукахтих, хто
спроможний організувати й управляти великомасштабним товарним
виробництвом (у підприємців);

наявність ринків постійного збуту продукції.

Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх
перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком
до створення умов для капіталістичного виробництва.

Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва
був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових
майстрів, фермерів, але головним чином — у купців і лихварів.

Основними джерелами нагромадження капіталів стали:

зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — перцем, прянощами,
пахощами, тютюном

система протекціонізму, державні позики, податки;

пряме пограбування колоніальних володінь і залежних земель, колоніальні
війни, торгівля рабами, піратство;

організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, плантаторського
господарства; жорстокі методи поневолення та пограбування корінного
населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки;

нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і засобів існування
пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з
перервами лише на сон і харчування.

Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес
відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового
позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців
своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню.
Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин,
становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал — це
цінність, що зростає, його нагромадження починалося там, де цінність
працювала на своє збільшення.

51. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в
країнах Західної Європи та українських землях

Еволюція ринкового господарства в країнах Європи та українських землях
пов’язана з мануфактурним виробництвом як більш прогресивною й
адекватною досягнутому рівню розвитку продуктивних сил формою
організації виробництва

Із середовища заможних майстрів, купців і дрібних фінансистів формується
прошарок мануфактурників — власників великих майстерень, не зайнятих
фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово
втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і
на саме господарство та знаряддя виробництва. Паломництво, або
«розсіяна» мануфактура, одержало особливо бурхливий розвиток там, де
були слабкі цехові обмеження. А цехові майстри, збільшуючи масштаби
свого виробництва і ступінь поділу праці, створювали централізовані
мануфактури. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із дорогими,
складними засобами виробництва і стійкого масового збуту: видобувній,
збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій.

Мануфактурне виробництво в Україні мало свої особливості. Основними
видами мануфактур, що існували в українських землях, були кріпосна та
капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:

вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на примусовій праці, що
виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин Російської імперії; в
основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку); в
Україні до вотчинної мануфактури відносять суконну та цукрову
мануфактури;

посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період правління Петра І;
передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних
робітників); найбільшого поширення

набула в галузях важкої індустрії.

До капіталістичної мануфактури належали:

—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базується на
вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану —
купцям);

– селянська мануфактура (підприємство, засноване заможним селянством);
виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує
вільнонайману працю.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур
посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало
розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів та ярмарків.
Міцніли й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: з Західною
Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими.
Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти
і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної
промисловості, затримувала загальний економічний розвиток

52. Господарська система Голландії у XVI – XVII століттях та причини її
занепаду.

У другій половині XVI ст. відбулася буржуазна революція, яка мала форму
національно-визвольної війни проти панування Іспанії та закінчилася
створенням на півночі Нідерландів незалежної буржуазної республіки
Голландії, результатом чого було стрімке, хоча й коротке, економічне
піднесення.

На початку XVII ст. в результаті активної колоніальної експансії
Голландія утворює колоніальну імперію, агресивно експлуатуючи через
Ост-Індську акціонерну компанію острови Індонезії, Індії, Індокитаю,
Японії, на яких створювалися голландські плантації з використанням
рабської праці.

Буржуазна революція прискорила розвиток різних промислових галузей. Та
все ж головну роль у господарському розвитку Голландії відігравав не
промисловий, а торговельний капітал. Усі країни здійснювали торгівлю
через Голландію, яка стала світовим торговельним посередником. Вона
контролювала більшу частину торговельних перевезень на північних морях і
Середземномор’ї, їй належало 60 % світового торговельного флоту.

Накопичені торговельні капітали зробили Голландію найбагат-шою країною,
країною-банкіром. Амстердамський банк стає загальноєвропейським
кредитним центром. Тут створюється перша в світі фондова біржа як
самостійний орган з торгівлі цінними паперами.

Але в результаті того, що накопичені капітали не переливалися в
промислові галузі, а залишалися в торговельній сфері, й торговельне
панування не відповідало промисловому потенціалу, Голландія поступово
втрачає світове значення (XVIII ст.) та отримує поразку в економічному
змаганні з Англією.

53. Піднесення Англії та створення ринкового устрою її економіки
(XVI-XVII ст.)

У XVI ст. Англія перетворилась у колоніальну імперію, передову державу
світу, володіння якої були розкидані по всіх континентах, а століттям
раніше вона була в економічній ізоляції на окраїні Європи і вважалась її
сировинним придатком.

Цьому сприяло переміщення світових торговельних шляхів у XVI ст. із
Середземного моря до Атлантичного океану. Англія опинилась у центрі
світових морських торговельних шляхів, чим було покладено край відносній
ізоляції Англії від економічного життя Європи.

Господарському зростанню Англії сприяло і становище континентальної
Європи, промисловість якої дедалі більше потребувала англійської овечої
вовни. Англія вже не одне століття була постачальником цієї цінної
сировини для європейського сукно виробництва.

ний пункт становлення капіталізму відбувалось у різних
західноєвропейських країнах у неоднакових формах, а в класичній — лише в
Англії. Цей процес розпочався в Англії у XV ст. і закінчився у другій
половині XVIII ст. зникненням селянства цієї країни взагалі.

XVI ст. виявилося періодом різких змін у становищі селян Англії. Зі
збільшенням наприкінці XV ст, попиту па англійську вовну в Європі та цін
на неї прибутковою справою стало не землеробство, а вівчарство. Тому
більшість великих землевласників почала перетворювати землі своїх
володінь у пасовища та розводити овець. Вони захоплювали общинні землі,
якими раніше користувалися разом із селянами, зганяли селян, в основному
копігольдерів, з їхніх наділів, руйнували не тільки окремі селянські
будинки, а й цілі села, а захоплені таким чином землі огороджували
тинами, канавами, живоплотом. Відвойовані землі лендлорди здавали в
оренду великим фермерам-тваринникам, за що отримували велику ренту, а
іноді самі розводили великі отари овець. Приклад лордів наслідували
заможні селяни. Цей період обезземелення англійського
селянства увійшов в економічну історію Англії під назвою огороджування.

Реформа церкви, так звана Реформація, проведена у першій половині XVI
ст., відіграла важливу роль у справі нагромадження капіталу в Англії. На
противагу католицтву в християнстві стало поширюватися протестантське
вчення. Результатом цього стала ліквідація понад півтисячі монастирів,
що супроводжувалося вигнанням ченців і селян з монастирських земель та
перетворенням їх на блукачів.

Примусове обезземелення селян стало передумовою аграрного перевороту,
зміст якого полягав у переході від старого, феодального, землеволодіння
до нового, буржуазного, від старої феодальної до пової капіталістичної
організації сільського господарства. Він тривав в Англії майже 300
років.

Одним із джерел нагромадження великих грошових коштів стала участь
Англії у торгівлі рабами та піратстві

Всі ці фактори сприяли становленню в Англії ринкового господарства.

54. Господарства суспільств Європейської цивілізації на етапі
становлення централізованих імперій. Меркантилізм

На третьому періоді європейського феодалізму, починаючи з кіпця XV ст.,
відбуваються значні зміни в усіх сферах життя. Відбувається становлення
та розвиток нової форми. Поступово створюються умови для переходу від
феодального до індустріального суспільства, що було пов’язано з
розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком
руйнування натурального феодального господарства; зростанням обсягів
торгівлі; наближенням спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного
поділу праці; посиленням майнової та соціальної диференціації;
формуванням великих капіталів і розвитком розширеного відтворення.
Набуває поширення ідеологія меркантилізму. Керівним принципом
Меркантилізму був арістотелівський поділ господарства на економіку і
хрематистику із засудженням останньої . У центрі уваги опинясться саме
хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають
зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у
сфері обігу. Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як
едину, цілісну, наукову теорію. Те, що пізніше отримало загальну назву
меркантилізму, сукупністю особистих поглядів різних людей, а також
сукупністю практичних господарських заходів.

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у
грошах; тобто нагромадження грошей.

виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому
потребує постійного заохочення й розвитку.

безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки
продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г’

Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній
меркантилізм (монетарний) і розвинутий меркантилізм (мануфактурний) .
Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія
мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей
з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. (політика
зменшення імпорту).

55. Історичні передумови виникнення, загальна характеристика та етапи
розвитку меркантилізму.

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став
меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХУ ст., але
поширення набув у ХУІІ ст. Головна передумова виникнення – розклад
феодалізму та зародження капіталізму.

Виникнення капіталістичного способу виробництва через первісне
нагромадження капіталу (шляхом розорення дрібних виробників,
колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку, необхідність
створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий
капітал Меркантилізм – перша теоретична спроба пояснити суть
капіталістичного способу виробництва, вирішував практичні питання
прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав
інтереси торгової буржуазії

Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення.

багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у
грошах; тобто нагромадження грошей.

виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому
потребує постійного заохочення й розвитку.

безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки
продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:

Г — Г’

Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Меркантилізм пройшов два етапи у своему розвитку. Це ранній
меркантилізм, (монетарний) , і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).

Представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар
Скаруффі в Італії.

Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія
мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей
з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні
була політика максимального зменшення імпорту.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого
меркантилізму. Властиві заходи — заборона вивезення грошей, обмеження
імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим,
встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

У другій половині ХУІ ст. система монетарного меркантилізму змінюеться
системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ
ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан
Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи
характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги
перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили
своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту
іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім
промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення
активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з
країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою
заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На
перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як
найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту.
Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість,
а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші
«породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

56. Особливості меркантилістської політики західноєвропейських держав в
період зародження ринкового господарства.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм.

1 В. Стаффорда, його твір «Стислий виклад деяких скарг наших
співвітчизників»..

розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Зменшення
цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Псування монети, на
думку Стаффорда, мае подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) відплив з
країни повноцінної монети . Гроші є тільки засобом обігу. Сировинні
продукти не мають вивозитися за кордон необробленими, оскільки це
спричиняє завезення їх в обробленому вигляді, що є невигідним.
Необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує
заборонити ввезення предметів розкоші

2 Томас Мен У творах він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію
торгового балансу.

гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Утримання грошей
лише шкодить Єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у
країні є сприятливий торговий баланс.

Увезення та вивезення грошей, за Мєном, прямо залежить від стану
зовнішньої торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення, гроші надходять
у країну.

Мен вимагае зменшення мита на товари, що вивозяться, є прихильником
розвитку вітчизняної промисловості і вимагае заміни експорту сировини
експортом готових виробів.

3 Самуїл Фортрей , Він пропонує встановлення на іноземні товари високого
мита. Приділяє особливу увагу підвищенню продуктивності сільського
господарства. Але вважає промисловість джерелом багатства.

4 Джеймс Стюарт він не погоджується, що багатство створюється
внаслідок продажу товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він
розрізнєе «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і
«відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної
торгівлі.

Французький меркантилізм.

Політику меркантилізму проводив Генріх ІУ, а потім Людовік ХІУ, завдяки
заходам міністра фінансів Жана Батіста

1 Антуан Моикретьєн де Ваттевіль, Вважав торгівлю важливішою за
промисловість. Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим
способом його придбання е зовнішня торгівля. Монкретьєн засуджує
політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. У торгівлі
виграш одного е втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі ,
країна в цілому нічого не втрачає.

Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство Першочергового
значення він надае «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.).
Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин,
що призводить до відпливу золота з країни.

Монкретьєн вважає, що держава має турбуватися про народ(селян).

Меркантилізм в Італії.

1Гаспар Скаруффі. запропонував встановити єдину загальноєвропейську
грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами .

2Антоніо Серра Серра дотримується теорії «торгового балансу». Він
засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу,
втручання держави в економічне життя Наявність грошей у державі, що не
має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, торгівлі,
відповідної політики уряду.

3Антоніо Дженовєзі вважає, що неможливо допускати такого вивезення
товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення,
котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам Багатство – це не гроші самі
по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля.
Їх мае бути стільки, скільки необхідно для обслуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й
розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн
як Західної, так і Східної Свропи.

57. Особливості господарського розвитку українських земель у XVI –
XVIIст.

У період з XVI по першу половину XVIII ст. український на-од існував без
своєї держави, не маючи можливості розвивати власне господарство і
вільно порядкувати своїми природними багатствами. Українська Козацька
держава, створена в ході визвольної війни середини XVII століття,
поступово втратила свою незалежність. Тож, господарський розвиток
українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та
Московської держави, до яких вони належали.

Протягом XVI — першої половини XVIII ст. ст. утвердилася
панщинно-кріпосницька систем.,

У 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством
було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави – Речі
Посполитої, в результаті чого більша Частина українських земель відійшла
під владу Польщі. Почало Стрімко зростати велике феодальне
землеволодіння.

Одним з наслідків Великих географічних відкриттів для
України було виникнення фільварків. Фільварок – це товарне
багатогалузеве господарство, базоване па примусовій праці кріпаків.
Розвиток фільваркового господарства став причиною проведення аграрної
реформи короля польського та великого князя литовського Сигізмунда II
Августа.

За рахунок цього очікувалося підвищити продуктивність фільваркових та
селянських господарств з метою збільшення товарного виробництва збіжжя,
яке було головною сільськогосподарською експортною культурою.
Запроваджена спочатку у великокнязівських маєтках, до кінця XVI ст. так
звана волочна реформа була поширена на більшість магнатських маєтків.
Такі реформування були проведені переважно на Берестейщині та Волині.

Зростання фільваркової системи та поширення панщини зміцнило
землеволодіння магнатів і шляхти. Селяни почали втрачати право переходу,
опиняючись в особистій, поземельній, судово-адміністративній залежності
від хазяїна чи пана. Протягом XVI ст. (1505 та 1520 рр.) польські сейми
видали низку законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала
покидати свій наділ, і, нарешті, третій Литовський статут 1588 р,
остаточно закріпачив селян. їм заборонялося самостійно виступати в суді
і свідчити як проти, так і за своїх панів. Шляхтич отримав право не лише
продати чи купити селянина, а й засудити його на смерть. Під ярмом
Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав.

Під впливом зростання товарно-грошових відносин в ринок поступово
втягувалися і селянські господарства, в результаті чого зростає прошарок
заможного селянства, яке займалося торговельним землеробством,
промислами, використовувало найману працю, проте розвиток
капіталістичних відносин стримувався пануванням феодальних.

Цехове ремесло, як і в Зах. Європі, було жорстко регламентоване.
Внаслідок цього в містах існувала велика кількість позацехових майстрів,
так званих партачів. Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація,
поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу
стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів
та ярмарків. Міцніли й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: з
Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже
важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім
інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української
вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток

Ті Українські землі що опинилися у складі Московської держави зазнали
набагато більших утисків, особливо за правління Петра 1. Петро І
спрямовував свою політику щодо України на перетворення ЇЇ у ринок збуту
та сировинний придаток Росії. Великої шкоди петровська політика завдала
українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Високими митами
та заборонами були перекриті можливості для українського купецтва у вже
налагодженій міжнародній торгівлі.

У період правління Катерини II (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й
більшості соціальних здобутків Визвольної війни. У серпні 1775 р.
спеціальним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ, та посилюється
феодально-кріпосницький гніт.

Щодо економічного розвитку галузей, то найпоширенішою галуззю було
ґуральництво. Поряд з ним в багатьох фільварках існували поташні буди,
селітряні варниці, суконні мануфактури. Зростання товарності поміщицьких
господарств призводить до зростання посівів технічних культур,
поліпшуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У
маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської
продукції. На Лівобережній Україні у 80-х роках XVII ст. було 2836
«заводів», 87 % яких становили винниці. З’явилися мануфактури
залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів з шовку, фаянсу тощо.

З розвитком торгівлі в Україні йшов процес формування
фінансово-грошової системи. Протягом XVIII ст. російські гроші
поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські

58. Економічні погляди В.Петті та П.Буагільбера.

Класична політекономія зародилась у Франції на поч. 18ст, прийшовши на
зміну меркантилізму. Особливості економічного розвитку Франції
позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера:

– гостро критикує меркантилістів;

– джерело багатства – не обіг, а виробництво, зокрема в с/г;

– виступає проти державного втручання в економічне життя;

– розуміє об’єктивну суть економічних законів.

Теорія вартості.

– виділяє ринкову ціну і “істинну” вартість товару. Величину останньої
він визначає витратами праці;

– стоїть на позиціях еквівалентного обміну;

– для нормального ек. розвитку потрібен вільний обмін між галузями в-ва
і відшкодування витрат виробників. Ці проблеми вирішуються міжгалузевим
поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час на одну одиницю
товару за умов такого поділу і становить його “істинну” вартість;

– мета товарного в-ва – споживання, основну увагу звертає на споживчу
вартість;

– висловлює думку про необхідність рівноваги в ринковій економіці.

Теорія грошей.

– бере за основу прямий товарообмін;

– гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до
“істинної” вартості;

– єдина корисна функція грошей – полегшення обміну – отже, золото і
срібло можна замінити паперовими знаками.

Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс
називає його засновником класичної політичної економії в Англії.
Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається
затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності
в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і
є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за
Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба
витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що
витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого
розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві
споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті
поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті
«Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У
такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості.

Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається
вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати,
яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб
примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці, її
величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і
витратами виробництва. Процент Петті називає грошовою рентою» і визначає
його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів
земельної ренти і кількості грошей в обігу.

59. Суть та значення демократичної , індустріальної та освітньої
революції для ринкових перетворень в країнах Європейської цивілізації.

На зміну періоду Відродження прийшов період Реформації, що приніс з
собою вагомі зміни в житті Європейської цивілізації. Ці зміни полягають
в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній
революціях.

Зміни в духовно-культурній сфері, пов’язані із Ренесансом, Реформацією
та формуванням протестантської етики, запровадили якісно норі явища в
суспільному житті. У XIV—XVI ст. у країнах Західної Європи сформувався
потужний культурний рух до ідей осьового часу, особливо античного.
Людство переосмислило світогляд античності, в центрі якого були природа,
людина та ідеї гуманізму що проявилось у Ренесансі (Відродженні)
античних традицій. Це сприяло становленню національної самоідентифікації
держав Західної цивілізації. З появою носія національної свідомості —
інтелігенції— складається нація з притаманним їй світоглядом, вираженим
у специфіці мистецтва, архітектури, літератури, філософії тощо.

У соціальному плані ці революції являли собою боротьбу за утвердження
соціальної рівності всіх верств населення, проти привілеїв пануючої
аристократії. Класичним варіантом буржуазно-демократичної революції
вважається Велика французька революція 1789 р., яка задекларувала
свободу й рівність усіх громадян держави.

Демократичні революції стали також висхідною точкою у формуванні
національних держав на основі спільної культури, мови та етнічної
належності людей, їх рівності. Основою взаємовідносин у такій державі
стала солідарність, що прийшла на зміну становим відносинам.
Відбувається поділ влади на законодавчу, судову і виконавчу, формування
внутрішнього ринку та його інститутів. Створення національної держави
забезпечило соціально-політичні умови розвитку ринкової економічної
системи.

Матеріальною основою формування ринкового господарства держав Західної
цивілізації стала промислова революція. Вона виникла на ґрунті суттєвих
змін, що мали місце в господарстві країн: швидка механізація
виробництва, розвиток ткацької промисловості, застосування парової
машини, впровадження виплавки заліза з використанням коксу, широка
співпраця науки та інженерії з промисловим виробництвом тощо.

Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумовила
формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу
економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин
особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну
особистої власності приватною.

Демократична та промислова революції змінили характер зв’язків між
самими суб’єктами господарювання і між ними та державою. Головним у
діяльності останньої як економічного центру стало формування умов
господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних
інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах
еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб’єкта спирається на
вільну конкуренцію. Саме тому цю епохе прийнято називати епохою вільної
конкуренції.

подарства, фабрики) та колективні (ассоціації та акціонерні то вариства)
капіталістичні утворення.

Утворюється національний ринок, який характеризується новими формами
зв’язку між виробництвом і споживанням: крім особистого споживання сім’ї
(родини) виникає промислове (попит фабрик). Останній включає в себе
ринок засобів виробництва та робочої сили, ринок капіталів, ринок цінних
паперів і ринок предметів споживання, який масштабно розширює свій
асортимент і обсяги за рахунок масового виробництва.

Промисловий переворот обумовив зміни в структурі народного господарства.
Вони проявились у домінуванні підприємств, пов’язаних з промисловим
виробництвом; автоматизації визначальних галузей; інтенсифікації праці;
появі масового товарного виробництва і, як наслідок, масового
споживання; збільшення продуктивності праці і частки населення,
зайнятого в промисловості. Усе це призвело до здешевлення вироблених
матеріальних благ, що й стало основою національного ринку.

В цих умовах меркантилізм втрачає актуальність, а на зміну йому
приходить «Класична школа політекономії».

60. Роль і місце національної держави в ринкових перетвореннях країн
Європейської цивілізації ( середина XVII – середина XIXст.)

61. Промисловий переворот, його суть і значення для ринкового
господарства.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий
переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався
в Європі внаслідок впровадження машинної праці та переходу від
мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку
людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво
дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш
трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво. Іншою
причиною промислової революції може стати перехід від одного способу
організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики.

Загалом хоч промислові революції мають спільні риси, та в кожній країні
проходять по – різному. Історично склалося, що першою промисловий
переворот провела Англія, причиною цьому був високий рівень розвитку
порівняно з іншими країнами.

Розглядаючи значення промислового перевороту для ринкового господарства,
можна сказати що воно завжди позитивне. На даному етапі промисловий
прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи
виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий
переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці
і техніці.

62. Промисловий переворот в Англії, його суть і значення для розвитку
ринкового господарства країн Європейської цивілізації. Д.Рікардо і
К.Маркс про промисловий переворот та його наслідки.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий
переворот (або промислова революція) — перехід від ручної праці до
машинної, від мануфактури до фабрики. Батьківщиною промислового
перевороту стала Англія, де в середині XVIII ст. склався комплекс
економічних та політичних передумов його успішного здійснення,
насамперед достатньо високий рівень розвитку мануфактурного виробництва,
обумовлений активним процесом первісного нагромадження. Крім того, за
рахунок подрібнення операцій, у результаті зростаючого поділу праці,
виробництво готується до застосування машин. Головною ж політичною
передумовою стає Англійська буржуазна революція (1640—1649 рр.), що
скасувала феодальні привілеї та відкрила шлях для капіталістичного
розвитку.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини
XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основними етапами були
винайдення та застосування машин у текстильній промисловості (спочатку у
бавовняній), удосконалення металургійного процесу, винайдення та активне
впровадження парового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє
машини, — машинобудування. По-перше, бавовняна промисловість була новою
галуззю, її мануфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням
досягнень технічного прогресу, значно більшими за розмірами, що
створювало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того,
продукція бавовняної промисловості споживається різними верствами
населення, тоді як суконна, традиційна для Англії, промисловість значною
мірою виконувала державні замовлення. Це робило бавовняну промисловість
більш залежною від коливань кон’юнктури ринку, а власників підприємств
більш заінтересованими у застосуванні нової, ефективнішої техніки та
технології.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в
Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної
перетворюється в індустріальну. Це проявляється в значному піднесенні
промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин
(споживання бавовни за 130 років зросло в 1000 разів); прискорився
розвиток металургійної, машинобудівної промисловості. Значного розвитку
досягло залізничне будівництво.

Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Англії
складається структура капіталістичного індустріального суспільства,
різко підвищується питома вага міського населення (в 1811 р. частка
сільського населення скоротилася до 35%).

Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської
промисловості. Англія перетворюється в економічного лідера доби
домонополістичного капіталізму — провідну торговельну країну, найбільшу
колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у
більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної
торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики
фрітредерства Англія переходить у 1853 р. Ця політика означала
скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на
готову продукцію, яка завозилася в країну.

63. Загальна характеристика форм господарства національних економік в
країнах Європейської цивілізації епохи вільної конкуренції.

У кінці XVI — початку XIX століть у країнах Західної Європи відбулися
суттєві зміни в духовно-культурній, політичній, господарській та
соціальній підсистемах суспільства. Серцевиною цих змін стало формування
приватної власності й ринкового господарства в країнах Європейської
цивілізації.

Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумовила
формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу
економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин
особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну
особистої власності приватною.

Демократична та промислова революції змінили характер зв’язків між
самими суб’єктами господарювання і між ними та державою. Головним у
діяльності останньої як економічного центру стало формування умов
господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних
інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах
еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб’єкта спирається на
вільну конкуренцію. Умови, які були в той час обов’язковими для
існування системи вільної конкуренції такі:

продавців і покупців багато, а частка кожного з них на ринку відносно
мала (менше 1 %), через що в них відсутня можливість впливати своїми
діями або бездіяльністю на ринкову ціну, і

вони приймають її як дану;

товар однорідний (гомогенний), що визначається відсутністю марки
(товарного знаку); споживачеві байдуже, у кого із виробників купувати
певний товар — єдиним критерієм є ціна;

немає дискримінації-продавців і покупців, а законодавчі обмеження
мінімальні й однакові для всіх учасників ринку, немає торговельних
привілеїв;

фактори виробництва абсолютно мобільні — можна швидко збільшити випуск
будь-якого товару, на який є платоспроможний попит;

усі учасники ринку однаково інформовані або не інформовані про ситуацію
на ньому та навколо нього, немає ексклюзивних джерел інформації;

ринок є джерелом засобів існування для продавців, а тому вони не можуть
па свій розсуд залишити його без втрат Епохою вільної конкуренції в
Європі, незважаючи на ряд законів, які обмежували її, а також заборону
па певні товари, види діяльності, типи об’єднання економічних суб’єктів
на ринку, можна назвати період із середини 10-х до 70-х рр. XIX ст.

Англія перетворюється в економічного лідера цієї доби— провідну
торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу»,
яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль
відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free
trade). До політики фрітредерства Англія переходить у 1853 р. Ця
політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати
й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

Загалом головним завданням національних економік періоду вільної
конкуренції, як і раніше, стає розвиток та вдосконалення господарства в
напрямку розвитку ринкових відносин всередині країни та на світовому
ринку.

64. Розвиток форм господарства в Англії (середина XVII – середина XIX
ст.). А.Сміт про мануфактуру. К.Маркс про фабрику.

За періоду панування абсолютизму Тюдорів, на підтримку яких виступала
буржуазія й дворянство, діяльність уряду насамперед сприяла розвитку
сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та
заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які
вирощували зернові. Так, 1660 р. уряд увів високе мито на імпорт хліба,
худоби та м’яса, а 1689 р. — прийняв закон про осілість населення для
забезпечення сільського господарства робочою силою та встановив премії
на експорт хліба. Розвиток фермерської системи господарювання сприяв
значному піднесенню аграрного виробництва. Ферми являли собою аграрні
підприємства, в яких використовувалась наймана праця, більш досконалі
засоби та технології ведення землеробства. Та лише в другій половині
XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого
майже повністю було знищено дрібне селянське господарство та відкритий
шлях для великого.

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розцінку
мануфактурного виробництва. Близько 20 % населення було задіяно на
розсіяних мануфактурах з виготовлення сукна, яке працювало в домашніх
умовах з використанням власної сировини (вовну заборонялось вивозити).
Нарощувалось виробництво в традиційних галузях: виготовлення паперу,
цукру, пороху, зброї, почався розвиток бавовняної промисловості. Товари
англійських мануфактур були якісними, забезпечували потреби внутрішнього
ринку і у великій кількості вивозились у Європу та колонії. Колоніальна
торгівля стала одним із найважливіших джерел поповнення державних коштів
та ринку капіталів в Англії.

Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної
ролі в розвитку країн зробив

А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів»
(1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що
багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно
залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною
працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав
поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його
вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка
виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці
внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та
збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається
в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним
удосконаленням виробництва, «винайденням усіх машин, які полегшують і
скорочують пращо». Саме мануфактури створили передумови для перемоги
машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше
замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала
сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її
ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою
з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.

Таким чином, до другої половини XVIII століття в країні сформувалися
передумови для промислового перевороту (1760— 1780 рр.). Великий попит
на англійські товари в середині країни та за її межами, виникнення
масового платоспроможного споживача, становлення ринку капіталів, ринку
праці, ринку цінних паперів, інституцій, які захищають права власності
відокремленого (незалежного) економічного суб’єкта, розвиток поділу
праці та спеціалізації виробництва, потребували пової форми
господарства, що задовольнила б рівень розвитку названих показників.
Такою формою господарства стала фабрика.

Фабрика прийшла на зміну мануфактурі, як новий тип виробна, заснований
на використанні системи робочих машин і парового двигуна. К. Маркс
наводить, на його думку правильне, Визначення фабрики, яке дав
англійський економіст Е. Юр (1778—1857). «Фабрика, — читаємо у
першому томі «Капіталу» – це величезний автомат, складений із численних
механічних і свідомих органів, що діють узгоджено і без перерви для
виробництва одного і того ж предмету, так що усі ці органи
підпорядковані одній рушійній силі, яка сама приводить себе в рух» . Тут
висвітлюється основна ідея К. Маркса: фабрика, цей «величезний автомат»,
включає і людей — робітників у юному технологічному, виробничому й
соціальному статусі. Воно є об’єктом, а автомат — суб’єктом, і він панує
над робітниками. Фабрика підвищила продуктивність праці, прискорила
темпи економічного зростання та істотно збільшила, порівняно з
мануфактурою, випуск товарної продукції. Вона позначила перемогу
ринкового великотоварного виробництва, і не випадково основним
показником звершень промислового перевороту в тій чи іншій країні є
переважання фабричних виробів у загальній кількості продукції, що
виробляється в країні.

65. Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції
та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах
Європейської цивілізації (Класична економічна теорія, історична школа,
марксизм)

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму
передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна
революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і
промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово
приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей
розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям
розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики,
астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і
розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню
політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична
економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на
початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно
школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного
суспільства.

до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і
від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної
політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на
його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила
«вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов’язував
із загостренням класової боротьби.

У західній літературі визначення хронологічних меж класичної
політекономії є іншим, її зародження часто пов’язують із фізіократами.
До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю
післярікардіанську політичну економію XIX ст.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін:
перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у
боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і
численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства,
сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням
соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої
популярності.

Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної
невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних
наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають
різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім
соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує
необхідність втручання держави в економіку для розв’язання соціальних
суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну
школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії:
соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму,
інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа —
обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим,
адже капіталістична система саморегулювання поступово втрачала
ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на
соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань,
були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків
капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французької
революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши, А між тим
нова соціальна сила — робітничий клас — нагаль-но потребувала теорії, що
відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній
економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф.
Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш.
Ріста, ця течія була «…не простим виразом великодушних устремлінь, а
справжньою науковою системою…». Початок їй було покладено виходом
першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком
самостійними, оскільки перша створювалась для обґрунтування другої,
тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень
суспільства.

Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних
утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні
(насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас
економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно
переконливішим від утопічних учень.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у
Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції
1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і
Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу
виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися
визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ
заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку.
Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі
основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що
немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку
економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і
розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ
з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і
послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера.
К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні
концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної
передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є
перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія суч.і
майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономіюмію:
не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу
індивідуалізму

66. Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина
XIX ст.).Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного
перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під
парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади
забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет
міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це
дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних
для подальшого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської
галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку
фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в
другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в
результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське
господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що
використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну
платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд
гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий
обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які
були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина
земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і
ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної
економії та оподаткування» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість
сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх
виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які
використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на
вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не
виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю,
отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і
місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як
різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на
гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок
доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує
землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто
соціальний феномен, що пов’язаний із виникненням приватної власності на
землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському
господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що
це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю
землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку.
Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв’язаною з
природною різницею земельних ресурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку
мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно
мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у
роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В
основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство
суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить,
по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і,
по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці
найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним
пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки,
він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу
зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності
робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від
одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва.
Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже
чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала
сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її
ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою
з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського
двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях.
Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається
утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить
інтересам самої Англії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала
світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна
сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була
висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і
А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць
присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці
послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

67. Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII
– середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та
Ф.Бастіа.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких
національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер
гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому
сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського
двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і
прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало
буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин.
Головною економічною причиною революції стала криза монархії та
феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість
феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному
оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину
економічно активного населення, й регламентації діяльності в
промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки.
Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство
держави.

Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу
абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26
серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і
громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ,
які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий
поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її
землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали
невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового
підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції
початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку
капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже
все XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в
1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового
перевороту.

У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість.
Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до
підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала
аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції
порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес
концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та
металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного
доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості
проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було
зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось
монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції
державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з’являється
фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних
угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива
«Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У
результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис.
км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала
прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жаи Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник
французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі
«Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній —
«Повний курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах
він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає
увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх
виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто
популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став
засновником нового напряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а
корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як
послугу.

За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а
корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої беруть участь
три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала
назву — «Теорія трьох факторів».

Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують
виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють
попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них
відбувається розподіл багатства в суспільстві.

Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон
Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються
проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в
суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея,
товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому
виробництво одних зумовлює по-трсбу в інших, постійно забезпечуючи
потенційний попит.

Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль
посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює
чотири закони ринку;

Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і
тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі
збільшенням попиту.

Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона
формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює
загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням
сільського господарства і т. д.

Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна
отримати, лише продавши свої.

Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють,
не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був
Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві
його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії»
(1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов’язував прогрес суспільства з реалізацією
вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея,
трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф.
Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією
економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні.
Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали, безумовна
частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а
частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а
тим паче зростає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку
Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає»

68. Парцелярна система у Франції. ЇЇ суть і роль розвитку ринкової
економіки країни.

З приходом до влади у Франції якобінців було прийнято знамените аграрне
законодавство 1793 року. Воно проголошувало конфіскацію дворянського
землеволодіння, знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей,
передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу.

Однак, далеко не одразу прийшли очікуванні економічні результати —
зростання заповзятливості нових сільських господарів, підвищення
продуктивності праці, перетворення землеробства на сировинний ринок для
промисловості. І навпаки, устрій аграрних відносин, що склалися після
революції, гальмував розвиток промисловості та відбивався на результатах
її розвитку. Головною його особливістю був дуже малий розмір селянського
землекористування. Селяни отримали у власність невеликі наділи, а
передаючи землю синам у спадщину, мусили її ділити. Кожний наступний
поділ землі призводив до її дроблення на невеликі частини, так що
середній розмір господарства селянина в країні становив близько 0,5 га.
Таке господарство отримало назву парцела, що означає— частина, або
дрібне, нестійке та малоприбуткове господарство.

Парцеляризація села, по-перше, загострила демографічну проблему в
країні. Щоб уникнути поділу землі, французький селянин намагався не мати
багато дітей. По-друге, Вона стримувала процес руху робочої сили із села
в місто. Дрібним селянським сільським господарствам відповідали
дрібні майстерні в промисловості, і по-третє, що було найбільш
небезпечне для розвитку ринкового господарства Франції на той час, —
Парцеляризація села породила широке впровадження в селянське
Господарство лихварського кредиту. Лихварі, а це були місцеві багатії—
крамарі, купці, окремі заможні селяни, давали позику під заставу землі
і, користуючись безвихідним становищем селян, нав’язували їм дуже високі
відсотки.

Сукупність у Франції кінця XVIII ст. таких факторів, як прив’язаність
селян до.землі, низький рівень народжуваності, Парцеляризація села,
заборгованість лихварям і неминуче низька купівельна спроможність селян
негативно впливала на загальний економічний розвиток країни.

69. Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI
– середина XIX ст.).

Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та
марксизму.

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави,
завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу
Французької імперії. У 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав
підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під
французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи на цих
землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було
уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. встановлено свободу
підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті країни
Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його
зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини
стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII
ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою
національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу
замінили на Німецький союз, що був формальним об’єднанням 38 самостійних
німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних
армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції,
навколо якої повинна була об’єднатися держава, пруський король проводив
політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків
залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим
досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні
кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував
усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка
пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні
кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До
союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його
створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і
прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну
промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше
310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і
використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим
розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У
ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх
працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на
промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс
видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на
шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р.
становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні
заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було
викликано застосуванням у юнкерських (великих феодальних
землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких
господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської
техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення
землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого
асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи.
Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники,
обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до
конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці,
торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути
монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в
економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі
державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і
представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо
Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської
конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили
в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через
неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної
кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство
(засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома,
промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була
спеціалізація цих установ по галузях економіки

на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і
найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме —
пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у
Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції
1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і
Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу
виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися
визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники Школи
заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку.
Основоположником Школи був професор В.Рошер (1817-1894). В праці
“Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-
стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки
закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання
доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї Історичної школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його
робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом
наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не
спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості
суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього
суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого
досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого
прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі
майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не
визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

70. Історичні та соціально – економічні умови виникнення США.

США належать до країн Західної цивілізації, що мають відмітні риси
порівняно з країнами Західної Європи щодо становлення держави. У XVII
ст. на території Північної Америки (Атлантичного узбережжя) виникла
англійська переселенська колонія. Подальша колонізація Америки
відбувалася не стихійно, а спрямовувалась королівським урядом, який
намагався перетворити ці землі у важливе джерело доходів казни. В XVIII
ст. колонії досягли значного економічного розвитку, а це не подобалось
Англії. В інтересах своєї буржуазії вона наманися стримати цей процес і
зберегти землі як ринок збуту та джерело сировини сировини. Найманих
працівників, особливо кваліфікованих, не влаштовувала політика
метрополії, адже англійський парламент заборонив їх переселення до
колоній. Промислова буржуазія теж була незадоволена політикою
метрополії, тому що Англія законом 1699 р. ввела заборону на експорт
вовняних тканин з будь-якої колонії і навіть продажу в будь-якому

місці, крім того, де вони були виготовлені. З 1750 р. діяв закон,
відповідно до якого обмежувалось виробництво виробів із заліза:
заборонялося споруджувати прокатні стани, будувати залізорізні
майстерні. Усі вироби з металу, включаючи цвяхи та підкови, американські
колонії повинні були ввозити тільки з Англії.

Діяльність торгової буржуазії також була обмежена політикою Метрополії.
З 1650 р. всі товари, виготовлені в колоніях, спочатку необхідно було
доставляти в Англію і вже звідти на англійських суднах вивозити в інші
країни. Була заборонена також зовнішня торгівля.

Але найбільш вагомою причиною початку війни за незалвЯй ність між
колоніями та метрополією стало загострення протиріч, пов’язаних з
боротьбою за землю. їхня суть полягала в тому, що велика кількість
селянства, яка переселилась з Англії в Америку, сподіваючись
організувати своє господарство, наштовхнулося тут на велике дворянське
землеволодіння, що широко розповсюдилось на східному узбережжі.

Враховуючи соціально-політичну ситуацію, яка склалася | цей період,
письменником і політичним діячем Бенджаміном Франкліном було
запропоновано 1754 р. скликати конгрес, який сприяв би політичному та
економічному об’єднанню колоній. Зусиллями метрополії конгрес був
провалений.

До середини XVIII ст. усі землі на Атлантичному узбережжі аж до гір
Аппалачі були вже розділені між великими землевласниками і селяни, які
прибували з Англії, практично не могли отримати наділ. У той же час за
Аппалачами аж до Міссісіпі лежали величезні земельні простори,
відвойовані у Франції під час Семирічної війни (1756—1763). Але за
наказом Георга III від 1763 р. ці землі були оголошені власністю
англійської корони, і приватним особам заборонялось на них переселятись
під загрозою жорстоких покарань.

Подібна політика Англії завдала удару, по-перше, інтересам плантаторів,
адже не давала їм можливості переходу з виснажених земель на більш
родючі, по-друге, інтересам тієї частини буржуазії, яка розраховувала
розбагатіти на спекуляції новими ділянками, і, по-третє, інтересам
орендаторів, які хотіли на них землях стати самостійними фермерами.

З весни 1774 р. в колоніях почав функціонувати «континентальний конгрес»
– з’їзд депутатів від 13 провінцій. Американці бойкотували англійські
товари та озброювали бойовиків. Постійне зростання протиріч між колонією
та метрополією призвело до початку Війни за незалежність (1775—1783),
яка закінчилась перемогою колоністів і зіграла для США роль першої
буржуазно-демократичної революції. 4 липня 1776 р. на Континентальному
Конгресі представників від північноамериканських колоній була прийнята
«Декларація незалежності», яка проголошувала суверенітет останніх і
створення самостійної держави— Сполучених Штатів Америки. У Декларації
незалежності, укладеній Т. Джефферсоном, стверджувалось, що всі люди
рівні, мають однакові права на життя, свободу, щастя. Влада належить
уряду, який обирається народом. Об’єднання колоній в одну державу
закріпило створення єдиного внутрішнього ринку, що сприяло швидкому
розвитку американської економіки.

Завершальний етап першої буржуазно – демократичної революції в США був
закріплений підписанням 1783 р. Версальського договору про мир і
визнання Англією незалежності СІЛА, ратифікацією Конституції (1787),
прийняттям Білля про права (1791). Згідно з Конституцією в країні було
встановлено федерацію штатів з республіканською формою правління. Влада
розподілялась на виконавчу (президент і кабінет міністрів), законодавчу
(Конгрес) та судову. Першим президентом США став Джордж Вашингтон.

71. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль
ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних
відносин у країні.

Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях
полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися
ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці,
голландці, які па своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто
були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені
діловим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки.
Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що
дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир,
Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало
придатними для землеробства. Тут розвивалась лісопильна, суднобудівна,
залізоробна, металургійна та легка промисловості. Провідного галуззю
останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі,
Пенсільванія), були основним сільськогосподарським районом, де
здебільшого вирощували пшеницю.

П’ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна
і Джорджія) створили зовсім іншу соціально – економічну зону. Її
особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця
рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою,
релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн,
рис.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало
населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це
відбувалося за рахунок як природного припливу, так і притоку іммігрантів
та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п’яти мільйонів
осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні
досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу
силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку
внутрішнього ринку країни.

Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста
заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок
іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери.
Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес
урбанізації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі.

У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому
сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про
патенти, який давав винахідникам значну монополію на використання своїх
винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну
машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей
же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип
взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації
виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини
дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі
промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу
(1842), бесемерівського процесу виплавленння сталі (1847), парової
турбіни (1849).

Своєрідність становлення та розвитку США, і зокрема — капіталізму,
наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі,
тоді як Південь усе ще залишався рабовласницьким), Політичні та
соціально-економічні умови викликали необхідність довести прогресивність
капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи,
оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є
Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них:
«Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної
економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури,
мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та
ін.

Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично
розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га
власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р.
Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють
соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А.
Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши
натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа
(Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він
сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістичному
суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справжніх
інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною
умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий
розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч.
Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком
буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та
примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає
і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись,
відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, —писав Г. Ч.
Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у
гармонії істинних інтересів різних класів людського суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику
фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає
поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це
можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок
автономізації економіки. А основою міжнародних відносин він вважає
досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному
індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, невтручання
держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може
призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до
промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини
для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії
Г. Ч, Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та
ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин
на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів
економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний
конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську
війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер
буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники,
фермери та революційна буржуазія, виступила політичним керівником
народу, хоча саме робітники і фермери зіграли в революції вирішальну
роль.

72. Теорії відносних (А.Сміт) та абсолютних (Д.Рікардо) переваг в
зовнішніх економічних відносинах країн Європейської цивілізації та їх
сучасне значення.

За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни, тобто що
робити і що продавати за кордоном, варто вибирати ті товари, випуск яких
даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і низькі
витрати виробництва, забезпечуються природними чи набутими абсолютними
перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг немає, то їх
треба створити для можливості одержувати вигоди від зовнішньої торгівлі.

Відповідно до теорії А. Сміта основою торгівлі між країнами с більш
висока ефективність у виробництві товарів, що одна країна може мати щодо
іншої, тобто абсолютні переваги у виробництві певного товару.

Слід відмітити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у
витратах чи виробництві споживчих властивостей того чи іншого товару
можуть бути тільки тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних
технологій або дуже дешевої сировини, праці, енергії.

Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі
й надавав великого значення розвитку торгових зв’язків з іншими
країнами. У своїй теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на
споживання, виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність
зовнішньої торгівлі в тому, що вона збільшує масу й розмаїтість товарів,
на які може витрачатися доход. Іншими словами, зовнішня торгівля
розширює споживання і робить його різноманітнішим.

З іншого боку, як вважав Д. Рікардо, зовнішня торгівля збільшує і
виробництво. Завдяки достатку та дешевизні імпортних товарів вона
створює схильність до заощадження й нагромадження капіталу за рахунок
скорочення споживчих витрат. Крім того, зовнішня торгівля може
збільшувати і прибуток, знижуючи зарплати, якщо ввозяться більш дешеві
споживчі товари.

Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе
витрачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, що
нададуть їй найбільші вигоди. І треба додержуватися цього принципу, адже
він приводить до найефективнішого та найбільш ощадливого поділу праці
між націями. Рікардо стверджував, що саме цей принцип визначає, що вино
повинно вироблятися у Франції і Португалії, хліб — в Америці та Польщі,
а різні металеві вироби й інші товари — в Англії.

Д. Рікардо показав, що можливостей вигідного товарного обміну між
країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його ідеї,
Д. Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними
перевагами, може брати участь у зовнішній торгівлі із вигодою для себе.

Навіть якщо держава не мас абсолютних переваг, у неї завжди є
порівняльні переваги, тобто щось, що вона робить краще й дешевше за
інших.

73. Господарський розвиток Німецьких земель та його відображення в
національній системі політичної економії.

мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини стала
глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст.
прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою
національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу
замінили на Німецький союз, що був формальним об’єднанням 38 самостійних
німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних
армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції,
навколо якої повинна була об’єднатися держава, Пруський король проводив
політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків
залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим
досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні
кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував
усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка
пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні
кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До
союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його
створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і
прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну
промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше
310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і
використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим
розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У
ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх
працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на
промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс
видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на
шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р.
становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні
заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було
викликано застосуванням у юнкерських (великих феодальних
землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких
господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської
техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення
землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого
асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи.
Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники,
обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до
конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці,
торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути
монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в
економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі
державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і
представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо
Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської
конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили
в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через
неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення потужної
кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство
(засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома,
промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була
спеціалізація цих установ по галузях економіки

на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і
найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме —
пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно
відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою.
Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах,
нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній
регламентації всіх сфер економічної діяльності.

Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником
такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами
конфедерації.

Ці митні перешкоди не стосувались відносин з державами за межами
зовнішніх кордонів Німеччини.

Необхідна була негайна митна реформа. Її було проведено 1818 р., коли
Пруссія створила власне торгове об’єднання, ліквідувавши внутрішні митні
кордони і скасувавши всі митні податки, які перешкоджали вільному
ввезенню сировини, та встановивши невисоке мито на ввезення
мануфактурних

товарів.

Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану
німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове
реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем
суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного
економічного розвитку всіх німецьких держав.

Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову
освіту. Його першу наукову працю було присвячено проблемі викладання в
університеті курсу місцевого самоврядування.

Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку
капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для
яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить
різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічного
об’єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною
звільнення з посади та політичних переслідувань. Його було заарештовано.
Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він
виїздить до Америки.

Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі книжка
«Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова
політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї,
викладені ним у безлічі памфлетів та статей.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія
обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес
кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як
загальносвітову спільноту людей.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто
історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення
тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її
згуртуванню, силі і стійкості.

O

U

Dr¶iU

U

&

h

h

h

hC

hC

hC

h

h

h

h

h

h

??&?

?

?

oe

„

A

?

„

h

h

h

h

h4

h

h

h

h

h

?

¦

?

?

®

–

ue

<

u

ue

?

U

Ue

&

&

gdPU

&

r

p

r

“r

2 c

а теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції:
він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди:
первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфактурний,
аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові.
Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи.

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні
інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд —
нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення
високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включає
матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні
ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі
«збудження» національних продуктивних сил суспільства.

Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю
Прусської держави) поставило Німеччину в умови конкурентної боротьби,
яка була непідсильною для нерозвиненої ще індустрії.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання
більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить
націю залежною.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна,
але її діяльність має спиратися на об’єктивні економічні закони,
«особливі для кожної з націй»’, і на те, що називають «духом
(ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація
може розвиватись за космополітичними законами класичної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політики
національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період
розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією
міжнародної торгівлі та протекціонізму.

74. Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.

Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не
зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь
завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс.
Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне
— це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а
потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується
аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних
аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв,
індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав
юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже
п’ятдесят років був професором Лейпцизького університету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію
класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики.
У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й
розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на
породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що
вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного
шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення
злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як
невід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих
прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв
соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно
Гільдебранд (1812—1878).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології,
бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну
політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів,
універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера
за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій,
а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку
людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює
основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного
розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить
кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і
є її результатом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс виходить
з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні
концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами
певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний
момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об’єктивності законів та використання
класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі
чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу
еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими
аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо
впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре
відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно
значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями
національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя.
Досягненням історичної школи було те, що вчені цієї школи широко
користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками
конкретних економічних досліджень.

75. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн
Західної Європи та США в кінці XIX – початку XX ст.

Перша промислова революція підготувала економічні передумови для
здійснення другої технологічної революції (1870—-1918) в нових
історичних умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового
господарства в період монополістичної конкуренції.

У 1873 р. відбулася світова економічна криза, яка була наслідком
циклічного розвитку капіталістичної економіки в умовах вільної
конкуренції. Криза співпала з початком розгортання другої
науково-технологічної революції, що позначилася значними відкриттями в
галузі науки й техніки. Наука перетворилася на рушійну силу технічного
прогресу, почала активно впливати на розвиток продуктивних сил
суспільства.

Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологічними процесами
одержання чорних та кольорових металів, крекінгом нафти, одержанням
штучних барвників, добрив та ліків. У цей період були створені
принципово нові двигуни; електромотор, електрогенератор, парова та
гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові
засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак.
Однак, найбільшим досягненням останньої третини XIX ет. слід вважати
заміну парової енергії на електричну та широке ЇЇ впровадження в
промисловості, транспорті, зв’язку, у побуті людей. На духовну сферу
людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу.
Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння.

Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння
корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення
транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові
величезні канали — Суецький та Панамський, почалась електрифікація
залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на
залізницях почали впроваджуватись тепловози та електровози.

Відбувається подальше зростання чисельності населення та Інтенсифікація
руху робочої сили, переважно за рахунок імміграції.

Вагомим досягненням другої науково-технологічної революції було
застосування в промисловості масового поточною виробництва різних
товарів: одягу, сірників, консервів, та конвеєрне Виготовлення
автомобілів. З’явились науково обгрунтовані технології поточного
виробництва товарів, які дали можливість збільшити продуктивність праці
в сотні разів.

Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної
революції суттєво вплинуло на світове промислове Виробництво. Так, лише
з 1870 по 1900 рр. обсяги продукції збільшилися в три рази.

Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розвивається важка
промисловість, яка випереджає легку, а також сільське господарство. У
зв’язку з цим світове виробництво сталі зросло в 56 разів, а видобуток
нафти за той же час —у 25 разів.

У важкій промисловості виникають і прискореними темпами розвиваються
нові галузі: електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, сталеливарна,
автомобільна, верстатобудівна. Вони швидко освоюють нові види продукції,
зокрема: турбіни, електровози, грамваї, верстати, сірчану кислоту, ліки,
бензин, керосин, автомобілі, літаки та військову техніку.

У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства,
зростає його товарність та кардинально поліпшується механізація.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У
кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та
вищої освіти, особливо технічної, щоб задовольнити потреби промисловості
у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці XIX ст. дав
небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й
мистецтва.

Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. активно вплинув на
процес розширення виробництва, застосування нової техніки, що призводить
до концентрації останнього, збільшення розмірів промислових підприємств
і централізації капіталу і а виникнення монополій.

У період переходу від вільної конкуренції до монополій потрібно
враховувати також вплив таких факторів, як: влада в країні,
соціально-економічна структура населення, освіта та наука, менталітет
нації.

В умовах ринкової економіки за наявності монополій конкурентна боротьба
не зникає, а, навпаки, загострюється між утвореними структурами за ринки
збуту товарів і сировини.

У такій ринковій системі монополії набувають форми картелів, синдикатів,
трестів та концернів, з виробництва, збуту та керування підприємствами.
Утворення монополій, застосування нової техніки і технологій вимагало
додатково великих коштів, а тому після кризи 1873 р. широкого поширення
набуває нова акціонерна форма організації господарства. Підприємці
випускають цінні папери — акції, як один із засобів мобілізації вільних
грошей, що дає можливість їхнім власникам брати участь в управлінні
підприємством та одержувати частину прибутку у вигляді дивідендів, а
також активно впливати на розвиток монополії.

У провідних країнах Західної Європи та США посилюється вплив держави на
економіку та утворюється державно-монополістичний капіталізм. За цих
обставин роль уряду в економіці посилюється з метою її ефективного
функціонування та забезпечення прибутками підприємців. Це призводить до
виникнення різ

них державних інспекцій (навчальних, медичних, санітарних, Податкових).
Держава бере на себе витрати з будівництва доріг, каналів, ліній
зв’язку. З метою ефективного функціонування ринку й обмеження стихійних
процесів в економіці вона захищає ринок від дії монополій — застосовує
антимонопольне законодавство, стає на захист. конкуренції. Зважаючи на
особливості економіки в цей період держава змушена проводити жорстку
політику протекціонізму, захисту Національного товаровиробника шляхом
встановлення митних бар’єрів, створюючи сприятливі умови їх
оподаткування, забезпечуючи стандарти виміру та грошову систему,
формуючи державний сектор в економіці. Поступово держава перетворюється
їм координаційний центр господарської системи. Особливо цей процес
посилився перед Першою світовою війною.

76. Маржинальний напрям економічної думки

Поява маржиналізму (marginal — граничний) була об’єктивно зумовлена
глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в
останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн
Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням
складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і
споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін.
Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки,
особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками
маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С.
Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних економічних величин
як взаємозв’язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі
(мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду
методології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна
нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та
відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з’ясування
універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб
підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи
з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна
«political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета
дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених
ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка
вивчає взаємозв’язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що
мають альтернативні можливості використання»); 3) методологічний
індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих
індивідів, розгляд суспільства як сукупностіатомістичних індивідів,
економіки як системи взаємозалежних суб’єктів господарювання, а
економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень,
основаних на вільному виборі суб’єктів; 4) статичний підхід, оскільки
досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована,
як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з
індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6)
економічна раціональність, яка означає максимізацію суб’єктами
господарювання своїх цільових функцій (корисності для споживачів і
прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) математизація, тобто
широке використання математичних методів, зокрема диференціального
числення.

Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналі-зму необхідне
для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей
класичної школи (загального бачення, методу і навіть предмета) до
теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано
«маржинальною революцією» в економічній теорії.

З’ясувавши це, слід приділити увагу питанням генези й еволюції
маржиналізму. Тому важливо розглянути погляди попередників маржиналізму
Г. Госсена (J810—1858), Ж. Дюпюї (1804— 1866), А. Курно (1801—1877), Й.
Тюнена (1783—1850) і етапи «маржинальної революції», простежити
особливості маржиналь-них концепцій різних шкіл.

77. Промислове піднесення Німеччини та розвиток економічної думки
наприкінці XIX – початку XX ст.. (Р.Штольцман,Р.Штаммлер, О.Шпанн,
Ф.Оппенгеймер )

Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. і політичного об’єднання
країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феодальних
пережитків були створені сприятливі умови для завершення промислового
перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Перш за все, уряд
Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала
гордістю країни, кількість студентів в університетах і вищих технічних
закладах зростала особливо швидко. Великими були державні видатки.

Середня та вища освіта стала міцним підґрунтям для розвитку науки й
розповсюдження її досягнень в економіці. Внаслідок розвитку освіти в
кінці XIX ст. Німеччина стала батьківщиною багатьох світових наукових
відкриттів, зокрема теорії відносності А. Енштейна, квантової теорії у
фізиці М. Планка, теорії електромагнітних хвиль Г. Герца, відкриття
Рентгена та створення нових технологій, машин і апаратів для
промисловості. Так, німецькими винахідниками в 70—-90 роках XIX ст. були
створені динамо-машина, двигун внутрішнього згорання, дизель, трамвай,
електродвигун та інші, які мали величезний вплив не тільки на
економічний розвиток Німеччини, але й усього людства.

Демографічна ситуація в країні була досить стабільною. Цьому сприяла
політика держави, церкви та загальне піднесення Життєвого рівня.

З розвитком промисловості особливо швидко зростає міське населення. Якщо
в містах у 1871 р. мешкало 36,1 %, то в 1910 р. — 60 % населення країни.

У 70—80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється.
Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної на
індустріальну-аграрну державу і завершу-і її.ся промисловий переворот.
Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і
зосередила увагу на розвитку галузей важкої промисловості, особливо
виплавки чавуну та сталі, машинобудуванні, зокрема, верстатобудуванні.

Велика увага в Німеччині надавалась розвитку хімічної промисловості. На
початку XX ст. Німеччина вже випереджає Англію за виробництвом сірчаної
кислоти, фарби, синтетичних барвінків, Швидко розвивається фармацевтична
промисловість.

Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до
концентрації виробництва та утворення монополій. Останні виникали, в
основному, у формі картелів і синдика тів. Особливо велика роль належала
картелям.

Картель, як форма монополії, передбачав об’єднання кількох господарюючих
суб’єктів однієї галузі, які домовлялися про частку кожного в загальному
виробництві, ціни на товари, ринки збуту, обмінювалися новими
технологіями. Утворення картелів у Німеччині призводило до підвищення
цін на товари та послуги.

Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулюванні розвитку
промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу.

У 70—80-х роках XIX ст. Німеччина активно переходить до політики
протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національного виробника,
водночас, сприяючи вивезенню товарів і капіталу за кордон.

Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки швидко, ти ча ЗО років
з 1870 по 1900 рр. обсяг промислового виробництво зріс у 3,1 рази [12,
с. 60]. А це зумовило потребу у великій кількості сировини та ринків
збуту товарів. Уряд Німеччини підгримує агресивність вітчизняних
монополій. У 1894—-1895 рр. країна захоплює ряд територій в Китаї, 1899
р. — Маршалові острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці.

Отже, ряд зазначених факторів позитивно вплинув на економічний розвиток
Німеччини в кінці XIX ст., дав їй можливість і гати другою промисловою
державою світу й завдяки швидкій індустріалізації випередити Францію та
Англію.

Така ситуація була зумовлена активним втручанням держави у Всі сфери
економічного, політичного, культурного та духовного життя. Фактично
після об’єднання Німеччини тут формується державний капіталізм, а уряд
перетворюється на координаційний літр всієї господарської системи—
контролює економіку і сприяє її розвитку.

У нових історичних умовах кінця XIX— початку XX ст. ш і впливом значних
економічних зрушень у Німеччині зародилась нова історична школа та
соціальний напрям економічної думці Це було пов’язано з особливим
періодом розвитку, коли монополізація спричинила різку поляризацію
доходів населення і внаслідок цього загострилися класові суперечності.

Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза
увагою — вона зосереджувала увагу на важливо му значенні всіх соціальних
інституцій. Потрібно нагадати, що концептуальним підходом класичної
школи до цих питань був постулат: індивід сам формує свій добробут, а
добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа
виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добробут
похідним від загальносуспільного.

Започаткування соціального напряму в економічних дослідженнях було
зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки та
розповсюдженням акціонерної форми власності, зростанням добробуту
широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і
політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи
соціального Захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності та захисту
не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шляхом державного
регулювання суспільного життя.

Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не
становив цілісне економічне вчення і був спрямований, у першу чергу, на
вирішення таких практичних проблем:

соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки
як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної
справедливості;

заперечення об’єктивних економічних законів та такої самої

обумовленості соціальної поведінки людей;

визнання примату неекономічних факторів соціально – економічного
розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованих етичним нормам;

активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої
праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової
економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання.

І найважливішим висновком, якого можна дійти після ознайомлення з ідеями
історичної школи та соціального напряму, є той, що ці теорії мають
яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат
суспільної психології над індивідуальною, провідну роль суспільних
інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з
економічними. Соціальний напрям політекономії був передумовою виникнення
нового напряму економічної думки— інституціоналізму, який враховував дію
в економіці позаекономічних факторів.

78. Нові форми господарювання у США наприкінці XIX – початку XX ст.
Виникнення Інституціоналізму та його напрямки.

Особливо швидко наприкінці XIX – на початку XX ст. розвивалася економіка
такої порівняно молодої країни, як США, що утворилася в 1776 р. у
результаті війни за незалежність англійських Північноамериканських
колоній. Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток
економіки США, була Громадянська війна (1861—1865 рр.), головним
економічним наслідком якої було скасування рабства для 4 млн. негрів, що
дало дешеву робочу силу, а також сприяло розширенню внутрішнього ринку.
Крім того, результатом війни, як уже зазначалося, було вирішення
аграрного питання на користь фермерів за рахунок прийняття в травні 1862
р. Гомстед-акта, за яким кожний громадянин США за 10 дол. міг отримати
ділянку землі площею 160 акрів (близько 65 га). Якщо протягом п’яти
років ця земля продуктивно використовувалася, вона переходила у
власність фермера. Завдяки цьому закону було створено велику кількість
фермерських господарств, які використовували вільнонайману працю, що
сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку та збільшенню
виробництва сільськогосподарської продукції, створенню місткого ринку
для виробництва сільськогосподарських машин, добрив тощо.

Позитивно на народногосподарський розвиток США впливало
природно-географічне положення: наявність великої кількості природних
ресурсів: лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприятливі кліматичні
умови. Крім того, велике океанське узбережжя та близькість
слаборозвинутих південно – та центральноамериканських держав сприяли
розвитку міжнародної торгівлі та забезпечували місткий зовнішній ринок.

США активно впроваджували в економіку, особливо у промисловість останні
досягнення в галузі науки та техніки, були піонерами впровадження
масового виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації
праці, що було насамперед обумовлено слабкою заселеністю території США
та високим рівнем заробітної плати через нестачу кваліфікованої робочої
сили. Цей самий чинник обумовив активну імміграцію в-країну
кваліфікованих спеціалістів з Європи, що позитивно впливало на місткість
внутрішнього ринку. За XIX ст. населення США зросло в 14 разів, тоді як
у Європі тільки вдвічі.

Сприяло піднесенню промисловості США, особливо важкої, й прискорене
залізничне будівництво. За 1870—1913 рр. довжина залізничної колії
збільшилася у 8 разів, залізниці з’єднували всі райони країни. Це
позитивно впливало на розвиток таких галузей, як металургійна,
машинобудівна, вугільна. Наприкінці XIX ст. у США швидко завершується
процес індустріалізації, що, у свою чергу, веде до прискореної
концентрації промислового капіталу та монополізації промисловості, в
основному у вигляді трестів.

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно
відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим.
Створюються дві найпотужніші фінансові групи — Моргана та Рокфеллера,
вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями,
нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними та іншими
компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості,
тримали під контролем річкові та морські перевезення.

Позитивну роль в економічному піднесенні США та перетворенні їх у
провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська
політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів
установленням високих митних зборів на готову продукцію та сприяла
притоку в країну іноземного капіталу (передусім англійського та
французького).

Інституціоналізм почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи
було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва
напряму походить від латинського слова іnstitytіоп (звичай, настанова) і
близького до нього слова інститут (зовнішнє втілення інституції),
закріплення їх у

вигляді законів, установ тощо). Дуже часто ці терміни вживаються як
синоніми.

Прихильники цього напряму, як уже зазначалось, вирішальну роль у
суспільному розвитку надають позаекономічним факторам — соціальним
інститутам (держава, конкуренція, монополія, Звичаї і т. ін.).
Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов монополістичного
капіталізму.

У рамках раннього інституціоналізму сформувались три основні напрями;
соціально-психологічний (його було започатковано працею Т. Веблена
«Теорія бездіяльного класу»); соціально-правовий (основний представник
Д. Р. Коммонс): емпіричний (кон’юнктурно-статистичний) — засновник В.
Мітчелл.

Інституціоналізм передбачав аналіз економічних проблем у контексті з
іншими соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як
суто американське явище, але пізніше його місце в науці змінилося.
Інституціоналізм отримав поширення і в інших країнах.

79.Розвиток господарства Англії наприкінці XIX – на початку XX ст.. і
формування неокласичного напряму економічної думки. А. Маршалл.

З переходом до монополістичного капіталізму Англія втрачає свою
промислову першість на світових ринках, якою вона користувалася в
середині XIX ст. як країна, в якій уперше виникло фабричне виробництво.
Починаючи з 70-х років XIX ст. темпи зростання промислового виробництва
в Англії значно уповільнюються. Якщо в період з 1815 р. до початку 70-х
років середньорічний приріст промислової продукції тут становив 3,4%. то
з початку 70-х років і до 1914 р. він досягав лише 1,7%, унаслідок чого
питома вага Англії у світовому промисловому виробництві неухильно
зменшується. Якщо в середині XIX ст. вона виробляла близько половини
світової промислової продукції, то в 1914р. — тільки одну сьому.

Це явище обумовлюється насамперед тим, що Англія першою у світі
здійснила промисловий переворот і в період, який розглядається, її
промислове обладнання було вже як морально, так і фізично застаріле.
Крім того, маючи величезну кількість колоній, які в 100 разів
перевищували за площею метрополію, англійські підприємці надавали
перевагу вивозу капіталу туди, що значно зменшувало розміри
капіталовкладень у самій Англії, гальмувало оновлення основного
капіталу, стримувало запровадження досягнень науки та техніки. Також
досить велику роль відігравала й політика протекціонізму, яка
проводилася провідними державами у поєднанні з їх експансією на світові
ринки. При збереженні політики фрітредерства з боку Англії, це звузило
ринки для англійських товарів, особливо якщо врахувати те, що США і
Німеччина мали підприємства, обладнані сучасною технікою, завдяки чому
могли знизити собівартість своєї продукції і перетворити продукцію
Англії у неконкурентоспроможну.

Становище англійської економіки ускладнила світова аграрна криза,
викликана надходженням на європейський ринок дешевого американського
хліба. Вона розпочалася у 1874 р. та тривала 20 років. У результаті
кризи Англія втратила свою аграрну базу й все більше залежала від
імпорту хліба, що стало дестабілізуючим чинником у розвитку її
економіки, робило залежною від змін цін на світовому ринку
сільськогосподарської продукції.

Негативно впливало на розвиток англійської економіки також
недооцінювання значення використання електроенергії. Наслідком цього
була низька енергоозброєність праці порівняно зі США та Німеччиною,
особливо в старих галузях економіки.

Зростаючий вивіз капіталу обумовив його нестачу у власній економіці,
тому великого значення набуває мобілізація грошових коштів та капіталів
з допомогою акціонерних компаній, причому для залучення заощаджень
трудящих та дрібної буржуазії в Англії дозволяється випускати акції
номіналом до 1 ф. ст. Уже на початку XX ст. акціонерний капітал стає
домінуючим у всіх галузях промислового виробництва. Таким чином
створюються передумови монополізації промисловості, насамперед у нових
галузях (трубопрокатне виробництво, хімічна промисловість), а також у
воєнно-промисловому комплексі. Водночас у старих, традиційних галузях
англійської промисловості цей процес відбувається надзвичайно повільно.

Повільний процес монополізації англійської промисловості обумовлений
низкою причин, серед яких:

можливість для підприємців отримати надприбутки без знищення
конкуренції, вивозячи капітал у колонії;

відносний занепад виробництва у старих галузях, передусім у видобувній,
а саме з цих галузей і розпочинається монополізація;

англійська економіка традиційно орієнтована на експорт, а експортні
галузі погано піддаються монополізації.

Разом з тим банківський капітал за темпами монополізації та
централізації значно випереджав промисловий, п’ять великих банків (Big
five, Велика п’ятірка) мали 40% загальної суми всіх банківських
капіталів країни.

У результаті частка Англії у світовому промисловому виробництві впала,
вона втратила свою світову промислову першість. Проте слід зауважити, що
втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи всіх верств
населення продовжували зростати. Національний дохід Англії в останній
чверті XIX ст. виріс втричі, а доходи підприємців від зарубіжних
капіталовкладень збільшилися в дев’ять разів. Залишався найпотужнішим у
світі її воєнний флот, на який витрачалося близько половини всіх
видатків державного бюджету.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська
економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця
минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця
школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий
неокласичний.У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи
політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну
економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. А. Маршалл
запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» і
дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, —
це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає
ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше
зв’язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту». У
центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як
найважливіший елемент ринкової економіки. Середню ціну (вартість)
Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку
ціна попиту і пропозиції. А. Маршалл одним із перших зв’язав із ціною
товару еластичність попиту на нього. Він склав діаграми, які показують
зміни в ціні й кількості продукту для товарів з різним ступенем
еластичності: від низької до високої.У контексті співвідношення ціни й
корисності він виводить поняття споживчого надлишку, під яким розуміє
додаткову суму до сплачуваної ціни, яку він (споживач) згоден виплатити
замість того, щоб відмовитися від речі . Фактори виробництва, на думку
Маршалла, — земля, праця, капітал і організаторські здібності —
визначають ціну пропозиції. Ринок Маршалл розглядав як
високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і
встановлюються ціни. На ринку в процесі й під час обміну товарами
пропозиція й попит перебувають у тимчасовій рівновазі. А. Маршалл
розрізняв дію трьох періодів часу. Протягом короткого періоду пропозиція
товару обмежується його запасом. Ціна визначається цим запасом і не
відбувається змін у обсязі виробництва.Протягом триваліших проміжків
часу пропозиція залежатиме від витрат на виробництво товару. У дуже
тривалих часових масштабах ціна залежатиме від витрат на підготовку
робочої сили і виготовлення обладнання, необхідного для виробництва
цього товару». Далі автор звертається до добре відомого закону
заміщення, який полягає в тім, що виробники завжди, коли це можливо,
замінятимуть дорогі фактори й методи виробництва дешевшими. Тому міра
можливого заміщення фактора визначає його еластичність. Поряд з теорією
ціни економічне вчення А. Маршалла суттєвого значення надає теорії
розподілу. Головні її моменти: кожний із факторів виробництва — земля,
праця, капітал і підприємницька діяльність — також підлягають дії попиту
і пропозиції. Фактори виробництва (включаючи працю) створюють справжню
вартість виробництва, яку відображено в ціні їх пропозицій. Ціна попиту
відображає їхню граничну продуктивність. Таким чином, теорія розподілу
є доповненням до загальної теорії вартості. Рушійною силою економіки
Маршалл вважав свободу й конкуренцію. Великого значення він надавав
також грошам. Важливим чинником організації та ефективного управління
економікою, за Маршаллом, є людський капітал. Маршалл дотримувався
думки, що здібності людини є так само важливі, як засоби виробництва, як
і будь-який інший вид капіталу. Отже, Маршалл диференційовано підходив
до аналізу динаміки капіталу. Спадання граничної продуктивності капіталу
він зв’язував із його уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція
спостерігається в тих галузях і видах виробництва, де природні фактори
відіграють велику роль. У технологічно складних галузях обробної
промисловості, в яких значну роль відіграє людина, діє закон зростання
віддачі капіталу.

80. Основні тенденції господарського розвитку Франції наприкінці XIX –
початку XX ст.

У середині XIX ст. Франція за рівнем промислового розвитку посідала
друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці XIX ст. вона відстала
від США та Німеччини і перейшла на четверте місце.

Важливою причиною уповільнення темпів економічного розвитку Франції була
традиційна структура її промисловості, в якій переважали підприємства,
що виробляли предмети розкоші (модний одяг, парфумерію, ювелірні вироби
тощо). Це зумовлювало існування дрібних підприємств та стримувало
концентрацію промислового капіталу; ця сама причина певною мірою пояснює
вузькість внутрішнього ринку країни. Проте вузькість внутрішнього ринку
посилювалася також демографічною структурою Франції, у якій переважало
сільське населення, господарство якого здебільшого мало парцелярний
характер, що унеможливлювало розвиток його товарності та сприяло
збереженню напівнатуральних рис.

Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини та палива,
особливо вугілля; привізна сировина значно підвищувала собівартість
французьких товарів, знижувала конкурентоспроможність їх на світовому
ринку. У період, що розглядається, ситуація значно погіршилася у зв’язку
з поразкою Франції у Франко-Пруській війні, в якій вона зазнала значних
матеріальних та територіальних збитків. Німеччина анексувала два
найбільші промислове розвинуті департаменти Франції – Ельзас та
Лотарингію, де розташований найбільший в Західній Європі залізорудний
басейн.

Відчутними були й інші втрати: воєнні видатки становили близько 16 млрд.
фр., Франція повинна була у короткий термін сплатити 5 млрд. фр.
контрибуції. Війна забрала життя 1,5млн французів, або 3,5% населення,
що також негативно вплинуло на внутрішній ринок країни, а отже й на
обсяги виробництва. Все це певною мірою стримувало концентрацію
промислового капіталу та утворення монополій. Проте у зв’язку з
мілітаризацією економіки, викликаною протистоянням провідних країн світу
та створенням воєнно-політичних блоків, на початку XX ст. відбуваються
значні зміни в розвитку важкої промисловості, країна досягає певних
успіхів у розвитку автомобілебудування, авіабудування, суднобудування.
Так, за рівнем розвитку автомобілебудування Франція займає друге місце у
світі (після США). Зростають на початку сторіччя й обсяги виробництва
чавуну та сталі, видобутку вугілля, але загалом темпи економічного
розвитку країни залишаються низькими.

Досить інтенсивно у Франції формується фінансовий капітал, але для
отримання вищих прибутків, французькі банкіри все в більших масштабах
вивозять капітал за межі країни, переважно у вигляді позичок, під
високий банківський відсоток. Так, у 1908 р. у французьку промисловість
було вкладено 9,5 млрд. фр., а в облігації та закордонні цінності – 104
млрд. фр., що негативно вплинуло на економічну ситуацію. У країні значно
зросла кількість рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики й без
якого-небудь ризику отримували відсотки за цінними паперами. Прошарок
рантьє напередодні першої світової війни у Франції становив близько 15%
населення.

Будучи третьою колоніальною державою світу, Франція не використовувала
свої колонії як сировинні бази та ринки збуту, вони, навпаки, були
значним об’єктом видатків державного бюджету, вимагаючи значних коштів
на утримання чиновників та значних воєнних сил.

81. Роль реформ 1848 р. та 1861 р. у становленні ринкових відносин в
Україні. Українська економічна думка про необхідність та труднощі
реформування національного господарства.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато
спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому
створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення
промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі,
істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для
капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження
зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали
довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво
гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес
капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Щодо західних територій України, що входили до складу Австро-Угорщини,
то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було
скасовано панщину та кріпосні повинності селянства Закарпаття, Буковини
та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних
наділів, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з
поміщиками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійснено па користь
останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть
збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського
господарства західних земель України супроводжувався поступовою
товаризацією його основних галузей та орієнтацією на ринкові методи
господарювання. Прогресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні
врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні
товарності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних
культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Високі темпи
розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема
деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості
тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона
також помітно прискорила процес трансформації суспільства в бік його
капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в
історії розвитку країни. Протягом кількох пореформених десятиріч у
Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові
відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до
поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспільстві, які відбувалися
протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення
(скасування панщини та позаекономічних форм примусу, перетворення
землі на об’єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися
змінами в політичному (особиста незалежність селян від поміщиків) й
адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяльність
земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали
важливими віхами на шляху капіталістичної модернізації суспільства.
Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені також земська і судова реформи,
запроваджено селянське самоврядування. Завдяки військовій реформі (1874
р.) відбулися перетворення у військовій справі: були відмінені
рекрутські набори скорочено строк служби, розроблена система заходів
щодо технічного переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками консервативних кіл
дворянства, реформи мали серйозні вади: численні пережитки
феодально-кріпосницької системи, майже недоторкане поміщицьке
землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних
платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права,
визначили особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий
перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних
методів ведення останнього

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України
після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її
характерними ознаками є: по-перше, утілення в життя прогресивних явищ та
процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації— «революції
згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання
світових досягнень у галузі техніки, технології та організації
виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі
веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом
тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та
попередніх устроїв, а також порушення однорідності економічного
простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання
соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної
думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не
відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення
кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали
поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба
представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р.
формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями,
які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві
утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство»
(1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та
царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише
розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857
р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним
було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні
ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення
селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було
вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні
взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру
поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян
і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження
поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за
збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали
домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку,
головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян.
Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною
земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке
господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня
позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були
прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин,
ліквідації поміщицького землеволодіння.

82. Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений
період (60 – 70-ті роки XIX ст.) та відображення цих процесів у
вітчизняній економічній думці.

Основна увага представників різних шкіл української економічної науки
пореформеного періоду була зосереджена на питаннях ринкового розвитку,
зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в
країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від
західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію
питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного
розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися
проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі,
проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися
податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка
формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту
приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України
в складі двох імперій та особливості національного розвитку, а також
вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи,
намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні
особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи,
розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом
економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому,
менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом
ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична
школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, насамперед, на
дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські
дослідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем
соціальио-скопомічної еволюції країни (питання розвитку сільського
господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення
національного ринку, кустарного виробництва та кооперації, концентрації
та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного
розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання
соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства
належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період
феодальної кризи напередодні реформи 1861 р.

під час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. ІX ст. Будучи
послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи
внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії,
І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати
західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для
дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької
системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як
неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових
відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту
підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником
великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові
праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу,
підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

83. Становлення Інституціональної наукової традиції в українській
економічній думці.

84. Вплив німецької історичної школи на розвиток економічної думки в
Україні.

85. Київська соціально – психологічна школа (М.Х.Бунге, М.І. Туган –
Барановський, В.Я.Желєзнов, Д.І.Піхно) про закономірності та особливості
ринкової еволюції в Україні.

М.Туган_Барановського (1819-1919) – учений зі світовим ім’ям, що зробив
вел. внесок у розвиток багатьох теор. проблем економіки. Народився в
дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем
сучасної інвестиційної теоррії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю
“Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку
захистив як магістерську дісертацію в Моск. ун-ті. Він критично
проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив
теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що
пропозиція порджує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і
Сея про те , що межа вир-тва визн. прод. силами людства .Він писав, що
поит на товари створюється самим вирибництвом і жодних зовнішніх меж для
розширеного відтворення, крім браку прод. сил, не існує. Це на його
думку підтверджує ідея про зв. пром. коливань з період. зростанням
основного капіталу . Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні
коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовл.
таку активність . Т.-Б. звертає увагу на виявлення гол. рушійної сили
ек. активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим
сформулював осн. закон інвестиційної теорії циклів , відповідно до якого
фази пром. циклу визн активністю інвестування. Саме збільшення
інвестицій у галузях , що виготовляють засоби вир-тва порджує
мультипрлікаційний процес всіх елементів ек. активності.

Джерелом приб. він наз весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про гран. кор-сть”, “Осн. помилка
абстрактної теорії кап-зму” та ін. вчений намагався переорієнтувавти
П.Е. в Рос. та Укр. на позиції

Велику увагу він приділив питанню розвитку капіталізму в Рос., що в
останнє десятиріччя 19ст стало головним тор питаням у країні. Було
опублік його докторську дисетацію “Рос. фабр. в минулому та сучасному.
Історико-економічне досл.”

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського
університету, а у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії, критично ставився
до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором
Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на
Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної
економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність
такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної
економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного
розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за
те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у
«вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її
корисністю, «придатністю», величина якої залежить від

попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах
психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

86. Синтетична теорія цінності М.І.Тугана – Барановського.

87. Особливості промислового розвитку України на межі XIX – XX ст.
Українська економічна думка про становлення та суть монополій.

Досліджуючи кардинальні зміни в пореформеній еволюції економіки
України, вітчизняні науковці цілком слушно зауважували про зміни в
розвитку продуктивних сил суспільства, відносин власності, у динаміці
процесів усуспільнення виробництва та поділу праці. Представники
дореволюційної школи політичної економії дійшли висновку, що країна, хоч
і з певним відставанням, поступово входила до системи світового
капіталістичного ринку. Ринковий тип розвитку передбачав функціонування
економіки, що базується на приватній власності на засоби виробництва,
активізацію товарно-грошових відносин, вільне ціноутворення, розвиток
інститутів приватного підприємництва, діяльність яких забезпечується
законодавчими актами.

Більшість українських учених зазначеного періоду були певні, що
національна модель ринку повинна передбачати відведення ролі держави в
регулюванні господарських процесів і водночас мати певну цілісність і
субординацію всіх економічних відносин на базі приватної власності та
розвитку ринкових відносин.

Вплив монополізму на процеси ціноутворення аналізувався в працях
професора Новоросійського університету Л. В. Федоровича, який схилявся
до негативної його оцінки. Оскільки «монополія обмежує постачання», то
ціпа предметів такого ринку завжди перевищує витрати їх виробництва, і
цю різницю змушений сплачувати споживач. Особливості розглядуваного
процесу вивчали М. В. Бернацький, М. І. Туган-Барановський, В. Я.
Желєзнов, Д. І. Піхно, П. І. Фомін.

Таким чином, посилення монополістичних тенденцій в економіці України
стимулювало розробки українських учених щодо дії цінового механізму в
умовах недосконалої конкуренції. Навіть для звуженого ринку, на їхню
думку, закон цінності діє, хоч і по-різному— залежно від того, як
складаються обстаиипи, за яких реалізуються товари.

Українські економісти розглянули процес ринкової еволюції, пов’язаний з
переходом від вільної конкуренції до переважно монополістичних
тенденцій, визначивши характерці риси й особливості трьох типів ринків:
вільно конкурентного, монополізованого та регульованого, а також
специфіку процесів ціноутворення для кожного з них.

88. Становлення світового господарства. Концепції Імперіалізму як
відображення зовнішньополітичної політики країн Західної Європи.

На рубежі XIX—XX ст. в економічній літературі для опису змін, що
відбувалися, дедалі частіше почали вживаться термін «імперіалізм»,
переважно у значенні експансіоністської зовнішньо політичної діяльності
капіталістичних держав. На початку століття з’являються перші теорії
імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найпоширенішими
підходами до аналізу імперіалізму були економічний та політичний.

Засновником економічної інтерпретації імперіалізму вважають англійського
ліберального економіста Дж. А. Гобсона. У 1902 р. в праці «Імперіалізм»
він висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства
лежать фінансові інтереси класу капіталістів, що є «керуючим імперського
двигуна». Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, що не може
бути реалізований у країні через малу місткість внутрішнього ринку,
перешкоди, що виникають під час розподілу капіталу, а також інвестиційні
ускладнення. Це обмежує можливості великих фірм, які до того ж
намагаються уникнути значних ризиків і загрози надвиробництва. Це
спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за
кордоном. Однак за межами своїх країн монополії стикаються з іншими
конкурентами. Для усунення конкурентів з ринку фінансова олігархія
використовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні аван
тюри і створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень
імперіалізму, але без ризику, агресії, проявів расизму, націоналі зму,
па думку Гобсона, імперіалізм був би неможливий. Він вва жав, що
імперіалізм створює надто великі витрати для екоиомІЧ ного розвитку, що
в подальшому призводить до війни.

Дж. Гобсон був упевнений, що імперіалізм можна перемогти за допомогою
суспільних реформ, які б обмежували доходи олігархічних кіл, які були
безпосередньо пов’язані з імперіалістичною політикою; перерозподілу
доходів у такий спосіб, щоб стимулювати споживання національної
продукції широкими верствами населення.

Економічну інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гіль-фердинг
(«Фінансовий капітал»), В. 1. Ленін («Імперіалізм, як найвища стадія
капіталізму»), Я. Ріссер, Г. Шульце-Геверніц та ін.

Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II
Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, український дослідник П.
Мигулін та ін.) намагалися обґрунтувати тезу, згідно з якою імперіалізм
не є прямим породженням капіталізму.

У такому висвітленні найвідомішою є праця Й. А. Шумпетера «Соціологія
імперіалізму» (1919), в якій німецький учений з позицій
соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа людини (а не
суспільство) призводить до неминучості виникнення війни, й у цьому Й.
Шумпетер бачив «нормальність» перебігу суспільних подій. По-перше, він
вважав, що клас воїнів є традиційною структурою суспільства, яке віддає
«воїнам» свої цінності та прагнення. По-друге, монополії є викривленням
природи капіталізму і породженням вспадкованої від феодального порядку
системи протекціонізму й тарифів. По-третє, імперіалізм з’являється
через наявність егоїзму фінансової олігархії.

Отже, імперіалізм, па його думку, не’є нормальним розвитком капіталізму,
а являє собою результат випадкового поєднання мілітаризму, монополії та
фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення
реформ і за умов вільної ринкової економіки капіталізм вийде на
магістральний шлях свого розвитку.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поступово накопичуються й
загострюються соціально-економічні суперечності між провідними країнами
світу, що призводить до блокового протистояння між ними. Економічні й
територіальні претензії країни-Суперниці намагалися розв’язати під час
Першої світової війни, яку можна назвати першою кризою світової
цивілізації.

Головною причиною розв’язання війни було прагнення монополій різних
країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл економічний,
територіальний) світових сфер впливу. «Світова політика» Німеччини була
німецьким варіантом «загального» імперіалізму, сутність якої полягала в
тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до
рівня світової наддержави. Німецька «світова політика» мала за мету
підрив британського світового панування, що повинно було

звільнити колоніальні території «для середньоєвропейських держав, які
прагнули розширення». Англо-французька коаліція шляхом воєнних дій
намагалася припинити економічне зростання Німеччини, остаточно позбавити
ЇЇ колоній, сировини та ринків збуту й тим самим повернути собі позиції
лідерів у світі.

Проте хоч як це парадоксально, факт розв’язання світової війни свідчив
про певний етап формування світового ринку. Світо-господарські зв’язки
пронизували економіку багатьох країн. Розпочався процес
взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв’язків у ході
війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери
економічного впливу у світі, підкорити своїм національним інтересам
економіку інших країн, котрі потрапили в колоніальну і напівколоніальну
залежність до великих держав.

89. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських
країн та США. Версальська угода та її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн,
які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася
функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних
дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали,
перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення
взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби
фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й
розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і
робочої сили.

Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних
за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива,
сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних
інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна
централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні
союзи»), Англії (міністерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії
економіки США, Великої Британії та Франції. Наприклад, Велика Британія
розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри
те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під
контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни.
Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмова
від державного регулювання економіки.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив
Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р.
країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки
Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не
залишають надії на відновлення мирного господарства, адже репарації з
Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував
надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі
Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км2) Німеччина втратила
75 % видобутку залізної руди, 25 % кам’яного вугілля; 35 % виплавки
сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км2 із населенням
13 мли осіб. Розв’язання військових питань передбачало:

заборону мати ВМФ;

обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;

скорочення військового виробництва;

заборону мати підводний флот;

руйнування значної частини військових укріплень.

У розв’язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було
розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом’якшення репараційних
виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки
від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо),
а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У
червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого
обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж
37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і
доходи залізниць.

90. Причини виникнення виникнення та наслідки економічної кризи 1929 –
1933 років для країн Європейської цивілізації.

Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання
прибутків підприємств і виробництва (прибутки збільшувалися вдвічі
швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним
зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало
відставання купівельного попиту від зростання обсягів виробленої
продукції, що наприкінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до
надвиробництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов’язані зі зменшенням зайнятості
й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання
над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок
нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит
або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває
причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п’яти років, що передували
1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення й
амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби
в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому
був потрібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці
доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для
поглинання нових заощаджень, які заможне суспільство за умов повної
зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього
чинника цілком достатньо, щоб виникла криза» [6, с. 301—302].

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати нерозв’язані проблеми
розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння
преріії Середнього Заходу) тривало за умов інтенсифікації виробництва,
тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило
надвиробництво сільськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони
невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Пристосовуючись до ринку,
монополістичні об’єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас
підвищувати ціни на власну продукцію.

«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США
упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість
аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що
врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови
раціональної поведінки індивідуальних економічних агентів сукупний
результат зовсім не обов’язково є оптимальним, бо макросистема
розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної
рівноваги.

91. Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з
неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації
ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя.
Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну
рівнодіючу багатьох сил: великого бізнесу, банківських кіл, дрібних
підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику
кількість безробітних. Перші дні президентства Рузвельта були
ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської
кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент
оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував
Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення закону доводили,
що Рузвельт не пристав на необхідну для багатьох націоналізацію
банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких входило право
запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики
під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США вперше була
змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на
перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке
зрештою остаточно вилучили з обігу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава
вжила заходів для закупівлі золота у населення за ціпами, що
перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою
посилювався контроль над біржею і ринком цінних паперів. У 1933—1934
роках, незважаючи на критику з боку ділових кіл, було прийнято кілька
законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією
акцій усі її директори несли персональну відповідальність за випуск);

передано контроль над ринком цінних паперів до спеціально створеної
комісії, членів якої призначав Президент;

обмежувалося використання банківського кредиту в операціях на біржі;

заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президентства Ф. Рузвельта
(1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна
вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон
про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933
року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з
наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості,
фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

виправлення дисбалансу бюджету;

поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного
бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика
Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний
величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934
роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав
забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості,
сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па
зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика
передусім стосувалася державного сектору і певним чином забезпечувала
вихід економіки з кризи із найменшими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на господарському
житті Німеччини через «прив’язку» економіки до іноземних кредитів зі
США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних
країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини
(збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу,
кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній
кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових
ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками
встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до
влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний
характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки
переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим
зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених
територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини,
зрештою — світове панування.

92. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 -30 рр. XX ст.
та їх відображення в теоретичній системі Дж.М.Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня
економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але
згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний
характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії
остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного
господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання
витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.
Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між
високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних
ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших
порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням
без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав
книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим
створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість
саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності
державного втручання в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця –
“Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) – книгу сприйняли у
колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями
фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої
можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки.
Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу-
споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він
заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері
пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів
існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку
зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов
зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою
стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої
заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з
метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту
та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у
розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник
граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка
споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується.
Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру
збільшення її доходу – “основний психологічний закон сус-ва”.Умова
досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем
доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

– трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених
платежів) ;

– мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. – теорія “ переваги ліквідності “.
Ліквідність за К. – це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною
будь-яке майно.

Значення теорії К.;

-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що
започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек.
зростання;

-поєднав ек. теорію та ек. політику.

93. Економічна криза 1929 – 1933 років та особливості її прояву в Англії
та Франції.На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в
боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку
промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній
сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

виправлення дисбалансу бюджету;

поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного
бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика
Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний
величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934
роках уряд Великої Британії головним економічним завданням вважав
забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості,
сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років
Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. доводить тісний зв’язок їх із
поглядами тих економістів, котрі вважали, що під час проведення реформ
за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе
нормальне функціонування капіталістичного виробництва. Але якщо західні
економісти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку,
вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонування
капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як
захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіталізму до
соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від індивідуальної форми
власності спершу до акціонерної, а потім — державної— це докорінна
трансформація капіталістичної власності взагалі й перетворення її на
колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель
організації й управління державним сектором економіки у формі публічної
корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації
націоналізованих галузей народного господарства, Разом з тим
лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого
сполучення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринковим
механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін,
функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтопа, публічній корпорації бракувало
надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над
належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями
передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент
шляхом періодичних обговорень загальної політики підприємств і
досягнутих результатів. Визнаючи необхідність дотримання принципу
самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що
зможуть одержувати від держави субсидії та позики [15, с. 124— 126].

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-)F
років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан народного господарства
Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіапства.
Фінансову підтримку з боку держави мали підприємства «захищеного
сектору», насамперед військово-промисловий комплекс, які безпосередньо
залежали від державних замовлень і підтримувалися податковими і митними
пільгами. Суттєвий вплив держава справляла й на сільське господарство.
Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську продукцію,
селянам виплачували державні премії за скорочення посівних площ і
знищення частини зібраного врожаю.У цей період уряд Франції проводив
соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію
громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектору
і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із найменшими
втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних
концепціях стверджували, що боротьба за раціоналізацію
(по-американському) приведе не лише до усунення промислових криз, а й до
ліквідації конкурентної боротьби у Західній Європі. Знаряддям ліквідації
конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К.
Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й
знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз,
мирний договір, перемир’я, що передбачає укладання серії державних угод
з колишнім конкурентом.

94. Особливості економічної кризи 1929 – 1933 років у Німеччині. Роль
німецької школи неолібералізму у господарському відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на господарському
житті Німеччини через «прив’язку» економіки до іноземних кредитів зі
США, Великої Британії та Франції. Припинення допомоги з боку провідних
країн, які теж переживали важку кризу, погіршило становище Німеччини
(збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу,
кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній
кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових
ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками
встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 року й приходу до
влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний
характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки
переслідували не так тактичні цілі виведення господарства у режим
зростання, як стратегічні військово-політичні: повернення втрачених
територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини,
зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю
яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. Прихід до влади
уряду на чолі з Гітлером спонукав швидке й рішуче проведення політики
встановлення «нового порядку», за умов якого економічний, військовий
потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць
і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали
основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

примусове картелювання промисловості;

ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

контроль над цінами і заробітною платою;

централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних
ресурсів;

жорстке обмеження управлінських функцій та управлінської свободи
підприємців;

прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами
(продовольством і сировиною);

протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговельна політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького господарства (27
лютого 1934 р.) став завершальним етапом формування системи, яка
підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам
фашистської військової держави. Тепер вершиною німецької економіки була
Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю
національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі
фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і
зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування,
встановлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення політики
примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи
вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було
уповноважене регулювати виробництво, ціни, доходи, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеччині була
підпорядкована головній меті — досягненню максимального економічного та
військового потенціалу. Працю розглядали винятково як ресурс,
використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат
для його утримування, що й було закріплено в законі про регулювання
національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії
не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також
інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька
неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує
інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті
свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий
менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на
неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом
протиставлення ринкового господарства центрально-керованому
господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству,
побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому
економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія
«третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова
економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою
економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою
забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до
плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна
допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом
господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання
грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та
непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма
участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

95. Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх
суть та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив
Версальський мирний договір, підписаний 28 червня 1919 р.
країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв’язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було
розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом’якшення репараційних
виплат, жорсткий контроль за джерелами репараційних платежів (податки
від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо),
а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У
червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами якого
обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном виплат упродовж
37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і
доходи залізниць.

1924 – 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного піднесення, якого
не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове
виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило
його па 13 %. За підтримки міжнародних капіталів Німеччина відновила
економічну могутність і повернула собі друге місце у світі за розмірами
промислового виробництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне
піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й
устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила
довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення
скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим
скороченням втручання держави в господарські відносини. Однак це не було
простим, механічним поверненням до системи вільних ринкових відносин.
Скорочення статистських відносин було частковим: у 20-ті роки практично
в усіх країнах тривав об’єктивний процес монополізації економіки,
відбувалося об’єднання інтересів монополій і держави, змінювалися
ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні
внутрішньогосподарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що
встановила «новий» політичний порядок, не розв’язала європейських і
світових суперечностей, а навпаки, поглибила загальну тенденцію до
мілітаризації, до підготовки чергової спроби територіального й
економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням
збереження сильних елементів етатизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки коливалися між
економічним націоналізмом (протекціонізмом) і прагненням до поновлення
співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху
до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних
курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й
робили невигідним обмін товарами між країнами.

96. Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно
– монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж.
Робінсона.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттєвих деформацій
зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних
соціально-економічних потрясінь (банкрутства слабких підприємств,
безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім
того, посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу
монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну
політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у
суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже
одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж.
Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна
теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування
вільної(досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну
рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних компаній
Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу
на попит і регулювання збуту шляхом «дискримінації в цінах», тобто
сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в
різних категоріях споживачів. У результаті своїх досліджень вона
доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні
постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення
рівноваги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресурсів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна,
який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше
забезпечує інтереси економічного добробуту підприємців, фірми та
держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної
конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи
конкуренції (вільний доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з
елементами монополії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за
які згодні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна,
монопольне становище на ринку досягається за рахунок диференціації
продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умови його
реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ринок будь-якого
виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома
чинниками: ціною продукту, його особливостями та витратами зі збуту.

рів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій
супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшенням випуску товарів
і незавантаженими виробничими потужностями, але при цьому не вважав, що
монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регулюючого впливу
на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших
антимонопольний закон був ухвалений у США 1890 року. Конгрес ухвалив
закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об’єднання у
формі тресту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або
торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що лише досконала
конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є альтернативою
монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися
суттєві зсуви акцентів: пріоритетним напрямом став захист споживачів.
Водночас велику увагу приділяли проблемам підвищення ефективності й
динаміки споживчих цін. Сприятливі умови для розвитку у США були
створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної
діяльності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам;
еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протекціонізму
уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою імпорту іноземного
капіталу тощо.

Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за
рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об’єднання країни,
відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької
промисловості, запровадження новітньої й відсутність морально застарілої
техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у
промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основним
чинником, що стримував подальше зростання економіки Німеччини, був брак
сировини (нафти і кольорових металів) та незначний за обсягом внутрішній
ринок.

Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників:
застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу;
закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі добігла
кіпця). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в
банківській сфері набирала обертів така сфера економіки, як кредит, і
особливо — іноземний. Певною мірою доходи від іноземних інвестицій
відшкодовували втрату передових позицій у світовій промисловості, але
разом із тим вони підсилювали застій англійської економіки, що
спричинило занепад заповзятливості англійської буржуазії, бо через
зменшення верстви капіталістів у країні збільшувалася кількість рантьє.

На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід
зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої
Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні
лише частково збереглася капіталістично перетворена соціально-економічна
структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у
фінансову сферу економіки, а не в промисловість. Французький капіталізм
був переважно лихварським. Слід наголосити, що певні зрушення відбулися
у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до військового
реваншу.

97. Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і
провідних напрямів економічної думки в 50 – 70-ті роки XX ст.

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господарства
ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які першою чергою
позначилися на структурних конструкціях економічних систем національних
економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза
1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували
дієвість ринкових механізмів регулювання капіталістичного відтворення,
відтак у повоєнний період відбувається пролонгація функціонування
системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму,
кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його
фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами
ознак етатизм — державного я економічні відносини. У цей період етатизм
трансформується в пеоетатизм і стає одним із елементів змішаних
економічних систем, котрі в різних модифікаціях втілювалися окремими
країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках в усіх розвинених
країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами
економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни
та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила більшість країн Західної Європи, переважав
так званий неоетатистський варіант змішаної економіки. Його характерними
рисами були націоналізація як головний шлях утворення державного
сектора, система впливів держави на приватне підприємництво з метою
пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс
соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей
варіант був реалізований у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити
низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство
складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору
та країн, що розвиваються.

Основними факторами розвитку світового господарства були: розвиток
науково-технічного прогресу; поглиблення всесвітнього поділу праці;
інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні
впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова
інфраструктура господарства: комплекс галузей, що обслуговували світові
економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних
комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних
економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести
поширення впливу США на відбудову і відродження національних економік,
ринкових господарств континентальної Європи та Японії. Так звана
«американізація» втілювалася в перебудові й стабілізації світової
валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного
характеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив
трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних структур у
Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три панівні
фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся
поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і
соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити
зростання у виробництві ролі науково-технічного прогресу, запровадження
механізації й автоматизації виробництва, нових технологій,
перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери
виробництва й використання їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня
населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної
нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у
ВВП багатьох країн частки видобувних галузей. Випереджувальними темпами
розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна
промисловість. Провідне місце в структурі господарства посіла
електротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуванню. Виникали
нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелектронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного виробництва,
стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження
досягнень НТП. Сільське господарство перетворюється на індустріальну
галузь, кількість працюючих тут поступово зменшується, що є характерним
для розвитку індустріальних суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господарства в середині
1950-х років набуває науково-технічний прогрес і його активізація.
Істотні зміни в техніці охопили технологічний, транспортний,
енергетичний, контрольно-управлінський види господарської діяльності.
Від 1950-х до середини 1970-х років з’явилися обчислювальні системи
четвертого покоління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям
перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини
1970-х років інтенсивно розвивалося виробництво персональних
комп’ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

з’являються науково-виробничі комплекси — територіальні об’єднання
корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним
і приватним капіталом для випуску нової продукції;

домінантними стають інтенсивні фактори розвитку економіки —
модернізація, автоматизація виробничих процесів;

зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: освіту, професійну
підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина
XX століття була періодом: поступової стабілізації основних галузей
промисловості; зростання виробництва товарів споживання; підвищення
життєвого рівня населення.

98. Посилення ролі держави в господарстві суспільств Західної
цивілізації та його аргументація в економічній думці в 50 – 70-ті роки
XX ст.

Вагомою особливістю повоєнного часу було створення державного сектора
економіки, а відтак — набутгя державою, поряд із приватним
підприємництвом, статусу великого власника. Набуття нового статусу
державою, окрім постулатів, аргументованих Дж. М. Кейнсом за часів
Великої депресії, зумовлювалося новими обставинами повоєнного періоду:

-по-перше, відчутними матеріальними втратами національних економік.
Процес масштабної відбудови господарства став можливим лише за участі
держави, яка стимулювала нарощування обсягів виробництва і зайнятості
населення;

-по-друге, потребою в структурній перебудові економіки. Держава мусила
прискорити цей процес, з одного боку, як суб’єкт господарювання, а з
іншого — як орган, що регулює економічний розвиток.

Безперечним є факт, що саме активна діяльність держави у повоєнний
період відіграла вирішальну роль у стимулюванні НТП і забезпеченні
сприятливого інституціонального середовища (режиму). Підґрунтя
усвідомлення державою власної ролі як локомотиву НТП закладали провідні
вчені — прихильники передусім інституціонального напряму, зокрема
американський економіст Волт, Вірмен, Ростоу.

Ростоу зазначав, що саме держава має стимулювати НТП, перебравши на себе
турботу щодо організації фундаментальних досліджень, поліпшення системи
освіти, професійного перенавчання, здійснення експериментальних і
ризикових у комерційному плані проектів. Зв’язок держави з господарством
після Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування
нової матеріальної культури (вдосконалення наявної техніки, упровадження
нових технологій, розвиток інфраструктури транспорту й зв’язку тощо).
Все це працювало на забезпечення швидкого, підконтрольного державі
соціально зорієнтованого зростання економіки.

На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інетитуціо-пальний
напрям. Зазначимо, що від 50—60-х років XX ст. тривають дослідження у
межах інституціональпо-соціологічного напряму, виникнення якого датують
кінцем XIX — початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками
активної соціальної політики держави, прямого впливу її на пропорції
відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося
збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям
виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.

Представники інституціональної економічної теорії одними з перших
висловили ідею державного контролю над економікою і в теоретичному плані
підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.

Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домінантний центр,
праве крило займали неолібералізм та неокласика, а відроджений у
повоєнний період інституціоналізм був зліва

99. Вплив військово – конверсійних факторів на розвиток національних
економік провідних країн Європи після Другої світової війни. План
Дж.Маршалла.

Військово – конверсійний, або фактор війни (група факторів негативної і
позитивної дії на повоєнний розвиток європейської та загальносвітової
цивілізацій): геополітичні трансформації; демографічна криза й
стагнація; дестабілізація економічної системи, фінансової сфери,
сільського господарства, сфери праці та міжнародних економічних
зв’язків, визрівання передумов для їх стабілізації.

Цей фактор спричинив низку змін геополітичного характеру, зокрема
зусилля країн Західної Європи почали спрямовуватися на відбудову
господарств, поліпшення соціальної сфери, поновлення міжнародних
зв’язків.

Бурхливому розвитку економічної системи європейської цивілізації і США
та Японії у період між 1945 і 1975 роками, передували такі явища
світового масштабу як жорстка економічна депресія і кровопролитна
війна. Повсюдно, за винятком США, перехід економіки на мирні рейки
неймовірно ускладнився. Загалом фактор війни суттєво вплинув на світову
господарську систему та її структурні елементи — національні економіки.
Одразу по завершенні війни активізувалася політична підсистема
європейської цивілізації та США у відповідь на проблеми, пов’язані із
повоєнним устроєм. За підсумками Другої світової війни докорінно
змінилося співвідношення сил між державами світу. Європейська
цивілізація зазнала найбільших втрат, а Німеччина — тотальної поразки;
Велика Британія та Франція відчутно послабшали, тоді як США збагатилися
І почали домінувати над країнами Західної Європи. Не забарилися й ознаки
розпаду колоніальної системи.

З огляду на суттєве посилення ролі інститутів і, насамперед, держави,
яка й надалі утверджувалася в статусі гаранта економічних, соціальних і
політичних прав особистості, місією політичних еліт провідних
європейських країн стає розв’язання завдання захисту і безпеки існування
європейської цивілізації.

Утім, незважаючи на інституціональний обвал і завдяки частковому
збереженню політичної узгодженості дій ще під час війни, й особливо — у
повоєнний період, більшість країн Заходу вдалися до налагоджування
відносин співпраці та соціальної згоди. Головним стимулом для їхньої
солідаризації було утворення наприкінці 1950-х років світової
соціалістичної системи. Тут сформувався внутрішній соціалістичний ринок,
система якого мала позаекономічний характер. Цей розкол Європи й
утворення ідеологічно незіставиих груп країн зумовив стан «холодної
війни», який, своєю чергою, вийшов за межі внутріш-ньоєвропейського
конфлікту. Утверджуються, по суті, два ідеологічно полярні та політично
відмінні табори— капіталістичний та соціалістичний, які розкололи Європу
на два непримиренні полюси, протистояння яких зумовило пролонгацію
нарощування військового потенціалу на шляху до встановлення балансу сил.

Отже, серед проблем повоєнного відновлення та співіснування провідних
країн світу слід назвати такі:

–повоєнна відбудова національних господарств, упорядкування світової
економічної системи;

– розв’язання проблем національної й колективної безпеки; –потреба в
уніфікації правового простору різних країн і вироблення спільних правил
гри щодо координації економічної політики.

Звісно, головним для політикуму провідних країн світу по завершенні
війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25
квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об’єднаних
націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800
делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у
війні проти фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб
створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру
й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була
завершальним етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої
й складної дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні
зміни, що сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й
безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика
Британія. Члени ООН зобов’язалися вживати колективних заходів щодо
запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії,
домовилися розв’язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати
дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів,
співпрацювати у розв’язанні економічних, соціальних і культурних
проблем, заохочувати повагу до прав людини.

План Маршалла названо на честь державного секретаря США Джорджа Кетлета
Маршалла (1880-—1959). У червні 1947 року в Парижі на нараді Міністрів
іноземних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР було вирішено
створити організацію з вивчення ресурсів і потреб європейських країн і
визначення розвитку основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16
країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія,
Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція,
Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення
організації європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка мала
розробляти спільну програму відбудови Європи.

Серед причин виникнення й подальшого застосування плану Маршалла назвемо
такі: уповільнені темпи повоєнного економічного відродження Західної
Європи, посуха й низький урожай 1947 року; скорочення міжнародного
товарообігу та дефіцит товарів як наслідок валютного контролю у
довоєнний та воєнний періоди, а також дотримання збалансованих
двохстороннІх торговельних потоків; брак американської валюти
(«доларовий голод») для подолання товарного дефіциту (дефіцитні товари
можна було придбати в Північній та Південній Америці за долари); брак
інвестицій; загрозу політичній стабільності Західної Європи (загострення
«холодної війни» між США і СРСР та роль комуністичних партій у Франції й
Італії),

Плай Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року.
Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація
економічної співпраці, очолювана відомими американськими фінансистами і
політичними діячами. Допомогу надавали з федерального бюджету США у
вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд
доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія,
ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про
взаємну безпеку»,

Реалізація плану Маршалла мала низку наслідків.

По-перше, новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та
поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.

По-друге, створено умови для модернізації індустріального й
сільськогосподарського обладнання, що позитивно позначилося на
продуктивних силах національних економік Західної Європи.

По-третє, на стабільний рівень було виведено темпи виробництва
продукції, полегшилися внутрішньоєвропейські розрахунки та розрахунки із
боргами країн Західної Європи.

По-четверте, відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення
світової торгівлі зі специфікою до відкриття європейського ринку збуту
для США і Канади,

По-п’яте, розпочалося відновлення і зміцнення європейського середнього
класу —- гаранта політичної стабільності і сталого розвитку.

По-шосте, було усунено загрозу комунізму для Західної Європи.

100. Вплив інноваційно – технологічних факторів на розвиток національних
економік провідних країн Європи та США у 50 – 70-ті роки XX ст..
Концепції НТР.

Інноваційно – технологічний фактор (НТР, «зелена революція») —
позначився па особливостях розвитку продуктивних сил та зміни структури
суспільного виробництва; спричинив посилення вимог до кваліфікації праці
та рівня освіти; зумовив подальше поширення й реалізацію ідеї масового
виробництва та ефекту

масштабу виробництва.

Вплив його у повоєнний період став чи не найвагомішим для прогресу
господарської сфери в межах європейської та світової цивілізації. Нові
економічні, соціальні й політичні умови вимагали принципово нових
підходів, теорій і концепцій, які б пояснювали особливості трансформації
економічних і соціальних структур.

Індустріальне суспільство XIX — середини XX ст. потроху поступалося
своїм місцем суспільству масового споживання 50—60-х років XX ст.,
сформованому з принципово нових нук-леарних сімей (як соціальних і
споживчих осередків), з новим уявленням про багатство нації як потік
сталого споживчого попиту, що забезпечує динамічні ринки збуту.
Економічний прогрес такого суспільства вможливлювало поточно-конвеєрне
масове виробництво, насичення ринків якісними товарами і послугами,
доступними для широких верств населення. Економічне зростання стає в цей
період характерним явищем для розвитку національних господарств у межах
Європейської цивілізації, США та Японії.

Економічне зростання насамперед відображає характер функціонування
економіки країни загалом, тому показники економічного зростання
використовують і для характеристики національних господарств, і як
параметри порівняння різних країн. Визначальним фактором економічного
зростання стає науково-технічний прогрес.

Науково-технічний прогрес — процес взаємопов’язаного прогресивного
розвитку науки і техніки, зумовлений зростанням і ускладненням потреб
суспільства, матеріального і нематеріального виробництва.
Науково-технічний прогрес супроводжується багатьма факторами, що
справляють вплив на суспільний розвиток, сукупність яких зумовила дві
форми науково-технічного прогресу: еволюційну та революційну.

Еволюційна форма НТП — порівняно помірне вдосконалення традиційних
науково-технічних основ виробництва, тоді як революційна засвідчує
високі темпи в короткі проміжки часу.

Саме революційна форма НТП стає вирішальною у 50—70-х роках XX ст., бо
забезпечувала вищий ефект, великі масштаби й пришвидшені темпи розвитку
національних економік європейської цивілізації, США та Японії порівняно
із довоєнним періодом. Ця форма НТП втілюється в науково-технічній
революції. Зазначимо принагідно, що термін «науково-технічна революція»
вперше вжив Дж. Бернал у своїй праці «Світ без війни» .

Ідея науково-технічної революції стає центральною віссю теоретичних
концепцій, що визрівали в цей період і мали важливе значення в поясненні
трансформаційних змін.

Таким чином, науково-технічна революція — докорінне перетворення
продуктивних сил, перехід їх у якісно новий стан на засадах перетворення
науки на провідний чинник розвитку господарства.

НТР — складова науково-технічного прогресу, серцевиною якого, власне, є
прогрес науки і процес відтворення техніки, зокрема створення нової
техніки в глобальних масштабах. До Другої світової війни відбулося дві
загальні (глобальні) технічні революції: перша (кінець XVIII — початок
XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася
поширенням та застосуванням парового двигуна, робочих машин і
формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX— початок XX ст.)
пов’язувалася з такими процесами, як механізація й електрифікація
виробництва.

Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на

1950—1970-ті роки.

Стрімкий розвиток фундаментальних наук з 1950-х років відкрив небачені
раніше можливості впливу науки на виробництво завдяки продукуванню
передових технологій. Під впливом науки виникає новий напрям
науково-технічного прогресу — автоматизація, за якої застосування
технічних засобів призводить до часткової або повної заміни участі
людини, її трудових зусиль в отриманні, перетворенні й використанні
енергії, матеріалів та інформації. У машинобудуванні з’явилася нова
галузь — виготовлення автоматизованих засобів виробництва, що були
покликані пришвидшити й модернізувати матеріальне виробництво. Такі
системи дістали назву гнучких автоматизованих систем (ГАС), а перші їх
складові елементи з’явилися вже у 1950-х роках— це насамперед верстати
із числовим програмним управлінням, а згодом — створення роботів і
комп’ютеризація. Вирішальним значенням ГАС була їхня спроможність швидко
перевлаштовувати виробництво, переводити його з одного виду продукції на
інший, тобто структурна перебудова, яка стала типовою для НТР.

Таким чином, визначаючи найхарактерніші особливості НТР 1950-—1970-х
років, слід вказати такі:

революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці,
математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи
розв’язання проблем, які вимагають мультидисциплінарного підходу, тобто
комплексного вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних
та інших проблем);

розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успіхів НТР до
ринку;

— оптимізація взаємодії науки та виробництва й створення на цій основі
єдиного комплексу: наука -— техніка (технологія) — виробництво (наука
стає самостійною провідною виробничою силою, а виробництво —
технологічним застосуванням науки);

виникнення нового напряму науково-технічного прогресу— автоматизації
(часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні й
використанні енергії, матеріалів та ін

формації автоматизованими засобами виробництва);

запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких
стало виникнення верстатів із числовим програмним управлінням; створення
роботів; комп’ютеризація;

запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування
тощо.

Концепція Форда—Тейлора—Друкера — концепція промислового перевороту, що
пояснює характер розвитку масових ринків у розвинених національних
економіках повоєнного часу за рахунок низки чинників, а саме:

—розширення зайнятості в працемістких поточпо-конвеєрних процесах
галузей масового виробництва із високими заробітками працівників;

—розширення споживчого кредиту сім’ям зі зростаючими потребами в товарах
тривалого користування.

Значною помилкою П. Друкера можна вважати те, що він залишив новому
масовому капіталомісткому поточно-конвеєрному виробництву і суспільству
масового споживання стару назву — «індустріальна система», що стирало
принципову межу між добою НТР і антагоністичним фабрично-заводським
виробництвом початку XX ст.

На відміну від концепцій НТР американських авторів, європейські
концепції 1950—1960-х років створювалися за умов жорстких повоєнних
класових зіткнень та конкуренції дешевих американських товарів. Основною
лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню
техніки й запровадження автоматизації.

Однак зазначимо, що фабрично-заводська концепція НТР, що абсолютизувала
значення капіталів і роль чиновника-технократа, не розкривала сутності
глобального перевороту в матеріальному виробництві, що стався у 50—70-ті
роки XX ст. Саме цей переворот створив нове виробництво і замінив
панування капіталу на панування знань.

Ж. Фурастьє, Ф. Штернберг, Р. Арон, Ж. Еллюль, які розглядали НТР
1950—1970-х років як другу хвилю розвитку автоматизації, складнішої
техніки, підвищення продуктивності праці.

Загалом теорії перелічених авторів орієнтували масові організації на
необхідність контролю за перебігом НТР, найгострішій критиці було
піддано конвеєрну технологію, що дегуманізує і декваліфікує працю.

Ідея «всеосяжної автоматизації» послугувала ядром цієї теорії і в
1956—1965 роках набула визнання в програмах соціал-демократичних партій
Європи, які були переконані, що автоматизація без революцій розв’яже
проблеми рідкості благ і бідності. Позиція прихильників передових
технологій влаштовувала керівників корпорацій, а наукові кола надихала
ідея великої місії фундаментальних наук.

101. Плив наднаціональних організацій (ООН, МОП, МВФ)на розвиток
національних економік провідних країн Європи та США у 50 – -70-ті роки
XX ст..

Головним для політикуму провідних країн світу по завершенні війни було
вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року
у Сан-Франциско було відкрито конференцію Об’єднаних націй — найбільший
міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50
країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти
фашистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку
міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню миру й безпеки всім
народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним
етапом створення ООН. її учасники підбили підсумки тривалої й складної
дипломатичної боротьби, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що
сталися на світовій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й
безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика
Британія. Члени ООН зобов’язалися вживати колективних заходів щодо
запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії,
домовилися розв’язувати свої суперечки мирними засобами, розвивати
дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів,
співпрацювати у розв’язанні економічних, соціальних і культурних
проблем, заохочувати повагу до прав людини.

Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, підписані
у червні 1944 року представниками 44 країн під час валютно-фінансової
конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний
валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних
відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у
Вашингтоні, європейське відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної
торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних
курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових
дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними
курсами, що склалася у повоєнний період, проіснувала з деякими
модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1, Кожна країна — член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї
грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак — і валютний
курс.

2. Кожна країна зобов’язувалася дотримуватися незмінногокурсу своєї
валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість деваль-вацій.
Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу
усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали
здійснювати такі наднаціональні структури, як Організація Об’єднаних
Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є центральною постаттю
суспільства, його стрижнем і найбільшою цінністю. Значною мірою
розбудови інституції овального середовища соціальної сфери, із
закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна
декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня
1948 р. у вигляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових
прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від
безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рівну оплату за
однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну
винагороду, що забезпечує гідне існування самої людини та її сім’ї й
доповнюється іншими засобами соціального забезпечення; па створення
профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і
дозвілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану щорічну
відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про
економічні, соціальні та культурні права людини. За юридичною природою
цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим
більшістю країн — членів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП—
організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою
діяльності цієї організацією, визначеною західною соціал-демократією,
було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню
соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними
актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії,
прийнятими регіональними організаціями, становлять своєрідний
міжнародний кодекс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблематика
соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали норми,
викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно
зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях
соціальних партнерів імперативу політичної волі щодо досягнення
соціального компромісу

102. Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних
економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його
відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж
1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов
НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних
економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність
значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

розв’язання проблем колективної безпеки за умов розгортання «холодної
війни»;

уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних
суб’єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та
Японії;

наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та
особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного
розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у
виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па
зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць»,
дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року
заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував
конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація
європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації
щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану
Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

формування наднаціональних інститутів па західноєвропейському
просторі;

утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно європейського
регіонального блоку;

становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капіталу та
підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової
системи;

перспектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи;

вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний період має таку
хронологічну послідовність:

1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерландів і Люксембургу
рішення щодо створення митного союзу;

1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІЛЮКС», у межах якого
скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції,
вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та
Італією (набрала чинності від 1950 року);

1952 р. (Париж)-— створення Європейського об’єднання вугілля і сталі
(ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу;

1957 р. (Рим)— створення Європейського економічногоспівтовариства
(ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах
чотирьох свобод Римського договору, а са

ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міграції
робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та
свободи підприємництва, тобто права безперешкодного створення власних
фірм, падання послуг у межах Співтовариства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто
міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий
орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого
є розроблення стратегії економічного і соціального розвитку країн ЄЕС;
Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти
Співтовариство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейський
парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграційної політики;

– 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у
складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Норвегії, Швейцарії,
Португалії. Основою цього утворення було проголошення безмитного обігу
товарів за відсутності інституціональної структури. Уже за кілька років
це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до
ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці
«Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі
підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво
заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно
більш дешевший імпорт сіає можливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмінностей у
структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного
союзу. Він вважав, що чим більш конкурентними (менш комплементарними) є
структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність
підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими
структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться
замінити вітчизняні товари па конкурентоспроможний імпорт із
країн-партнер і в, тоді як відмінності в структурі виробництва всередині
союзу змушують відмовлятися від продукції партнерів на користь дешевшого
імпорту

ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме
також від витрат на транспорт. За інших рівних умов, чим нижчими є
транспортні витрати в країнах — учасницях союзу, тим більшим є
позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх
країн із більшими можливостями щодо розширення торгівлі одна з одною,
ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямувашія
зовнішньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках
інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів,
як відомо, має певні відмінності. Якщо в першому випадку відбувається
розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому
спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому
забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід
уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах
інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода переміщення факторів
виробництва с вигідною для країн-учасииць, оскільки знижує відносну
ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання
цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбувається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мобільність
факторів виробництва між країнами — учасницями інтеграційної зони і
зовнішнім світом є обмеженою, зниження добробуту не відбувається завдяки
посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції
на переспрямувашія потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі — зазначав,
що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати
від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, що
виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які
не входять до союзу. За решти рівних умов, чим вищою у споживанні є
частка місцевої продукції і чим нижчою — частка імпорту з країн — не
членів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок
створення митного союзу. Цс пояснюється тим, що заміна товарів
внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по союзу зумовить
розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що
імпортуються ззовні, призведе до переспряму-вання їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союзі,
що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб
зменшення деструктивної дії її власних тарифів. Цей аргумент було
доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г.
Джоисоном. Ці дослідники зазначали, що участь у митному союзі дає менший
ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює
розширення торгівлі, не зумовлюючи переспрямувашія зовнішньоторговельних
потоків.

103. Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в
економічній думці у другій половині XX ст..

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господарства
ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які першою чергою
позначилися на структурних конструкціях економічних систем національних
економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза
1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували
дієвість ринкових механізмів регулювання капіталістичного відтворення,
відтак у повоєнний період відбувається пролонгація функціонування
системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму,
кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його
фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами
ознак етатизм — державного я економічні відносини. У цей період етатизм
трансформується в пеоетатизм і стає одним із елементів змішаних
економічних систем, котрі в різних модифікаціях втілювалися окремими
країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках в усіх розвинених
країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами
економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни
та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила більшість країн Західної Європи, переважав
так званий неоета-тистський варіант змішаної економіки. Його
характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення
державного сектора, система впливів держави на приватне підприємництво з
метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс
соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей
варіант був реалізований у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити
низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство
складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору
та країн, що розвиваються.

Основними факторами розвитку світового господарства були: розвиток
науково-технічного прогресу; поглиблення всесвітнього поділу праці;
інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні
впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова
інфраструктура господарства: комплекс галузей, що обслуговували світові
економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних
комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних
економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести
поширення впливу США на відбудову і відродження національних економік,
ринкових господарств континентальної Європи та Японії. Так звана
«американізація» втілювалася в перебудові й стабілізації світової
валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного
характеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив
трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних структур у
Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три панівні
фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся
поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і
соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити
зростання у виробництві ролі науково-технічного прогресу, запровадження
механізації й автоматизації виробництва, нових технологій,
перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери
виробництва й використання їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня
населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної
нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у
ВВП багатьох країн частки видобувних галузей. Випереджувальними темпами
розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна
промисловість. Провідне місце в структурі господарства посіла
електротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуванню. Виникали
нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелектронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного виробництва,
стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження
досягнень НТП. Сільське господарство перетворюється на індустріальну
галузь, кількість працюючих тут поступово зменшується, що є характерним
для розвитку індустріальних суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господарства в середині
1950-х років набуває науково-технічний прогрес і його активізація.
Істотні зміни в техніці охопили технологічний, транспортний,
енергетичний, контрольно-управлінський види господарської діяльності.
Від 1950-х до середини 1970-х років з’явилися обчислювальні системи
четвертого покоління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям
перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини
1970-х років інтенсивно розвивалося виробництво персональних
комп’ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

з’являються науково-виробничі комплекси — територіальні об’єднання
корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним
і приватним капіталом для випуску нової продукції;

домінантними стають інтенсивні фактори розвитку економіки —
модернізація, автоматизація виробничих процесів;

зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: освіту, професійну
підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина
XX століття була періодом: поступової стабілізації основних галузей
промисловості; зростання виробництва товарів споживання; підвищення
життєвого рівня населення. Найвагомішим аспектом успішного поступу
європейської цивілізації, США та Японії з позицій людино центризму стає
саме підвищення добробуту людей.

104. Роз-к корпоративної форми господарства та їх відображення у
економічній думці у другій половині ХХ ст.

Корпорація — це система організації бізнесу, Грунтована на пайовій
участі в капіталі об’єднання, в якому власники є відособленими від
оперативного управління економічними процесами, переданого в руки
професійних менеджерів. Корпоративна форма організації підприємництва
сформувалася наприкінці XIX ст. і була зумовлена якісними зрушеннями у
продуктивних силах суспільства.З інституціональної точки зору в
корпорації (фірмі) першочергове значення має не її виробнича діяльність,
а так званий «пучок контрактів». Те нове, що привносить корпоративна
форма підприємства, полягає у виникненні особливої групи учасників
контрактних відносин — акціонерів.У другій половині XX ст. проходять
етап видозміни і структу-ризації різні типи корпоративних об’єднань.
Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують
капітал випуском цінних паперів: акцій та облігацій.реєструють.

Дослідник еволюції сучасних інститутів О. Вільямсон визначає унітарну
(У) форму корпорації, під якою розуміє традиційну організацію фірми за
функціональною ознакою. Значну увагу О. Вільямсон приділяє
мультидивізійній (М) формі корпорації і вбачає в ній найсуттєвішу
організаційну інновацію XX ст. П. Друкер, досліджуючи сутність
корпорації, демонструє виникнення у 1950—1960-х роках нового
антимонопольиого типу корпорацій (олігополій), здатних швидко переводити
власні капітали з однієї галузі в іншу, руйнуючи монополістичні бар’єри
між ними.Упродовж XX ст. в межах світової цивілізації було сформовано
три основні моделі корпорації: американська, європейська
(континентальна) та японська. Багатонаціональні та міжнародні корпорації
є інтернаціональними за принципом утворення капіталу та сферами
діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації,
оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

105. Зростання національних економік провідних країн світу у 50-70-ті
рр. ХХ ст.Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

Розподіл темпів росту за країнами і порівняння результатів за період
1950—1970 років із результатами попередніх 80 років свідчить про
найбільші успіхи насамперед Західної Європи та Японії .Якщо до 1960 року
найвищі показники темпів зростання серед європейських країн
демонструвала Німеччина, то вже в період від 3960 до 1970 року,
економічний розвиток стає рівномірнішим. Ситуація 1960-х років
характеризувалася як загальним прискоренням економічного зростання, так
і певною уніфікацією його параметрів. Виняток становила хіба що Велика
Британія, хоча й у цій країні темпи розвитку починаючи з повоєнного
періоду були найвищими за період від 1870 до 1960 року. Рівень
споживання у Західній Європі та Японії тривалий період був нижчим, ніж у
США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення
американського рівня споживання.Рівень споживання у Західній Європі та
Японії тривалий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року
можна було казати про досягнення американського рівня споживання. У
Західній Європі виникнення економіки, ґрунтованої на принципах взаємної
співпраці та соціального партнерства сприяло об’єднанню інтересів
власників капіталу, роботодавців, профспілок як представників інтересів
найманих працівників та держави в єдиній політиці економічного
зростання.Виробництво сировини, енергії і продуктів харчування за межами
національної економіки також забезпечувало великий потенціал для
розвитку провідних країн світу шляхом використання потенціалу менш
розвинених країн. Розглядаючи спрощену, однофакторну модель економічного
зростання Харрода-Домара, зазначимо її основні риси: визначення
вирішального умовою динамічної рівноваги(поступального руху)
ринкової економіки, постійних (сталих) тем

пів економічного зростання;

визнання постійності в тривалому періоді норми нагромаджень (частка
нагромаджень у доходах) і граничної ефективності інвестицій
(маржинальний коефіцієнт);

пояснення того, що динамічна рівновага і сталі темпи економічного
зростання досягаються не автоматично, а є результатом активного
державного регулювання економіки;

визнання вирішальної ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, що
сприяє розширенню зайнятості, яка, своєю чергою, запобігає виникненню
недовантаження підприємств і безробіття;

визнання кейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки
економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а
саме: випереджувальне зростання інвестицій

є причиною інфляції, а заощаджень — причиною неповної зайнятості. Звідси
— лише рівність Інвестицій і заощаджень забезпечує економічну рівновагу
без інфляції й за повної зайнятості.

Дослідження умов і факторів економічного зростання означало
трансформацію статичного підходу в динамічний. Можливість існування
сталої динамічної рівноваги доводиться в праці британського вченого Дж.
Міда «Неокласична теорія економічного зростання» (1961).

106. Вплив державного регулювання на роз-к національної економіки Англії
та Франції у 50-70 рр.ХХ ст.

Економічний розвиток Англії характеризувався більш вираженими ознаками
нсоетатизму, посиленням державного регулювання у зв’язку з проголошенням
лейбористами (робітнича партія, яка прийшла до влади 1945 р.) переходу
до соціалізму шляхом націоналізації промисловості.

Лейбористський уряд Клемента Річарда Етлі запроваджував такі елементи
державного регулювання: — здійснення контролю й регулювання капітальних
вкладень у націоналізовані галузі (Рада національних інвестицій);
контроль за випуском цінних паперів і зобов’язань, регу

лювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності
приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій (Комітет
емісії капіталів); – розроблення і застосування річних планів
(кон’юктурних прогнозів) та чотирирічного плану 1949—1959 рр. із
забезпечен

ня безкризового розвитку (Планове економічне управління); проведення
режиму економії (від 1947 р.) — заморожування зарплати, інших доходів,
обмеження споживання; підтримка фермерських господарств методом дотацій
(покриття чверті виробничих видатків, закупівля продукції за гаран

тованими твердими цінами, преміювання за досягнення).

Результатами націоналізації галузей господарства, державного регулювання
та впливу НТР (1946—1951) стали:перевага в націоналізації «старих»
малорентабельних галузей(держава викуповувала ці галузі і таким чином
давала можливість колишнім власникам освоювати «нові», перспективніші
галузі, а

старі модернізувала, чого не могли зробити колишні власники); перехід до
державної власності підприємств сектора обслуговування (тобто
підприємств, що надають паливо, енергію, метал і здійснюють
перевезення); нагромадження золота і валюти та відмова (наприкінці

1950-х рр.) від допомоги за планом Маршалла; — спрямування великих
капіталовкладень у промисловість та зростання господарства; перевищення
промисловістю довоєнного випуску продукції у 1948 році; зростання
сільськогосподарського виробництва (від початку 1950-х до 1980-х рр.)
більш як утричі — 60 споживаної продукції Англія виробляла сама;
—сприяння НТР прискореному розвитку економіки 1960-х років. Загалом у
1950-х роках Англія відставала за темпами розвитку від розвинених
європейських країн.

Економіка Франції у роки Другої світової війни практично занепала. У
1945 р. обсяг виробництва промислової продукції становив лише 38%
довоєнного рівня, а сільськогосподарської — 50 %. Розпалася колоніальна
імперія. Панівне становище в національній економіці посіли великі
монополії. У 1946 р. 75 % виробництва сталі й 95 % потужностей із
переробки нафти належали п’ятьом компаніям. В інших галузях
спостерігалася аналогічна ситуація. Монополістичний капітал Франції, що
відроджувався, орієнтувався на потужного партнера в особі США.

У Франції повоєнного періоду проводили економічний курс Шарля де Голля
(1944—-1946, 1958—1969), основними напрямами якого були:

—-націоналізація депресивних галузей промисловості; – створення
адміністративних рад для управління націоналізованими підприємствами; –
розширення прав фабрично-заводських профспілкових комітетів; – обмеження
панування монополій; – застосування державного індикативного планування;
– проведення (від 1958 р.) економічної політики«індустріального
імперативу»;-спрямування допомоги за планом Маршалла(12млрддол.)на
розвиток і модернізацію промисловості; Результатами економічної політики
голлізму були: збільшення капіталовкладень у націоналізовану
промисловість; відновлення більшості показників довоєнного розвитку (вже
у 1948 році) та збільшення обсягів промислового виробництва (1958—1968)
па 60%.Відбувалися зміни в структурі й організації французької
економіки. Так, запроваджувалася нова структура промисловості:

– 1-й сектор: традиційні галузі (текстильна, металургійна,
машинобудівна, виробництво предметів розкоші);

— 2-й сектор: нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість,
нафтопереробна галузь);

—3-й сектор: новітні галузі (атомна енергетика, електроніка, виробництво
пластмас).

Із вступом Франції у 1957 р. до Європейського економічного
співтовариства посилилося перекачування капіталів у важку промисловість.
Структурна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу
призвела до того, що націоналізована власність разом із муніципальною
становила 1/3 надбання країни.У сільському господарстві зростання
виробництва в період від 1958 до 1968 року сягнуло 66 %.Повоєнній
економіці Франції відбулися якісні зміни.

107. Німецьке економічне „диво” та роль представників німецького
лібералізму в його підготовці.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, економічне зростання
в якій набуло вражаючих темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений
економічний розвиток цієї країни та вихід ЇЇ на 2-ге місце в світі у
1950-х роках назвали «економічним дивом».

Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

— по-перше,відбувається поновлення основного капіталу за участі держави
та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків
великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки
становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 %
державного бюджету; -по-друге, виникає можливість розвитку невоєнних
галузей

по-третє, Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США,
насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.

Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда —-
почесного професора факультету державного права Мюнхенського
університету (у 1949 р. після утворення ФРН міністр економіки, а від
1963 р. — канцлер ФРН). Слід зазначити, що всі перетворення в економіці
Німеччини від кінця 1940-х до початку 1950-х дістали назву реформ Л.
Ерхарда.

Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини з країни
із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового
господарства.

Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної,
конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рівня населення.
Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року,
основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої
грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено
реформи щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

108. Економічне зростання у США в 50-70-ті рр ХХ ст.
Кейнсіансько-неокласичний синтез.

Загалом світове лідерство США у 1950—1970-х роках визначилося за
параметрами: найбільший обсяг ВВП і рівня життя — подвоєння доходів
кожного покоління у до- і повоєнний періоди. Саме у США у 1950—1960-х
роках визрівають умови та формується механізм щодо практичного переходу
до нового інформаційного (постіндустріального) етапу розвитку. Напрямами
структурної перебудови економіки США під впливом НТР були:

1) розвиток наукомістких і високотехнологічпих галузей, породжених НТР
(авіакосмічна, електротехнічна, хімічна, машинобудівна. 2) скорочення
економічної частки застарілих галузей (металургія, вугільна
промисловість, суднобудування. та часткова науково-технічна модернізація
їх. У неокласичну систему не вписувалися такі явища, як кризи та
безробіття, тому вона не могла пояснити причин економічної
нестабільності, «Загальна теорія» Кейнса, навпаки, містила аналіз
факторів, які виводили економіку зі стану рівноваги, та пропонувала
конкретну програму дій, одначе по-справжньому загальної, системної форми
вона не мала. Як наслідок, у повоєнний період в економічній науці
розгорнулася аналітична діяльність з об’єднання позицій Кейнса та
неокласиків. Найактивнішу участь у цьому брали Дж. Хікс, Е. Хансен, П.
Семюелсои, Л. Клейн та ін. Завдяки їхнім зусиллям було сформовано
теоретичну систему — «неокласичний, або кєйнсіансько-неокласичний
синтез».Після війни в країнах Заходу розпочалося економічне піднесення.
Виникає необхідність у більш загальній концепції регулювання, придатній
для умов зростання. Нео-класично-кейнсіанськпй синтез па першому етапі
передбачав розроблення так званої спрощеної моделі Кейнса.Жертвуючи
аналізом фінансової сфери, спрощена модель змогла чітко сформулювати
принцип визначення національного доходу, який ортодоксальні кейнсіанці
вважають серцевиною концепції Кейнса.

Згодом до моделі було введено грошові параметри. Аналітичний апарат для
цього ще 1937 року запропонував Дж. Хікс, пізніше її вдосконалив і
використав Е. Хансен. У результаті з’явилася схема «доходів — видатків»
Хікса — Хамсена.автори моделі, подібно до Кеіїнса, виходили з того, що
інтенсивність інвестиційного процесу визначається граничною
ефективністю капіталу, тобто відношенням між очікуваним доходом, який
приносить одиниця капітального майна, та ціною її виробництва; при
прийнятті рішення щодо інвестування чергової одиниці капіталу
підприємець або сплачує за позичені кошти, або здійснює альтернативні
витрати, відмовляючись від доходу, який міг би отримати за використання
власних коштів в інший спосіб; здійснення інвестицій є доцільним за
умови перевищення граничною ефективністю капіталу ставки відсотка;умовою
рівноваги па товарному ринку є рівність інвестицій (І) і заощаджень (S);

заощадження відповідно до «основного психологічного закону» Кейнса
визначаються рівнем національного доходу: S = S (Y). Звідси, чим вищим є
рівень доходу, тим більшим є обсяг заоща

джень. Таким чином, отримуємо функцію IS [І (г) = S (Y)]. У графічному
зображенні цс крива з від’ємним нахилом, яка показує відповідність
кожної пари значень У і г рівності заощаджень та інвестицій, тобто
певний рівень рівноваги товарного ринку.

109. Економічний роз-к Японії в 50-70-ті рр. ХХ ст. Економічне зростання
в інституціональній теорії.

Дослідження С. Кузнеця розглядають у руслі інетитутональної теорії
економічного зростання. Серед факторів, які справляють основний вплив на
динаміку національного доходу, С. Куз-пець називав: рух і чисельність
населення, зміни його розподілу за віком, родом занять, професійним
рівнем; структурні зрушення у промисловості; технічний прогрес; зміни
структури та якості капіталу; зміни у соціальній сфері; інституціональш
та політичні зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин;
розвиток міжнародної торгівлі; процеси міграції капіталів.

Кузнець дійшов висновку, що за сучасних умов економічне зростання
залежить від внесків у «людський капітал» куди більшою мірою, ніж від
інвестицій в уречевлений капітал.

Завдяки використанню емпіричних статистичних даних оуло виявлено, що
підґрунтя процесу економічного зростання становлять тривалі структурні
зрушення, зумовлені різноманітними факторами, що діють у промислових
секторах. У зв’язку з цим учений розробив систему вимірювання граничної
капіталомісткості. Оскільки відносний обсяг акціонерного капіталу
зазвичай зростає у процесі економічного розвитку, годі як частка
акціонерного капіталу в прибутку із часом зменшується, внесок капіталу в
зростання національного виробництва є відносно незначним.

Успішний приклад економічного поступу та зростання демонструвала у
повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на економічного лідера
Південно-Східної Азії.

Ця країна, подібно до країн Західної Європи, переживала невтішні
наслідки Другої світової війни: скорочення випуску промислової продукції
(у 1945 р. — 28,5 % від рівня 1935—1937 рр.); руйнування міст і
більшості промислових об’єктів, моральне и фізичне зношування
обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та
інфляційні явища. Крім того, в Японії гостро постала проблема браку
природних ресурсів для відновлення економіки та неможливості придбання
їх.

Найважливішими аспектами повоєнного відновлення економіки Японії було
проведення реформ, успіх яких зумовив ще одне (поряд із німецьким)
економічне диво.

Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу—
закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року. Нагадаємо, що дзайбацу
— форма монополії .

Економічному зростанню Японії сприяли й такі чинники: -низькі (за
умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 %
національного доходу); -низький рівень (порівняно зі США та Західною
Європою)заробітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США,в
1,4 раза нижче, ніж у Франції, у 2,6 раза нижче, ніж у ФРН).Отже,
японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація
інституціонального середовища.Визначаючи особливості «японського дива»,
слід звернути увагу па особливі форми відносин праці та високий рівень
капіталовкладень у національному доході. Японія інвестувала в
господарство близько третини валового національного продукту.

110. Інтернаціоналізація та глобалізація світового гос-ва останньої
третини ХХ-почат.ХХІст. та її відображення в економічній думці.

Складовою глобалізаційі-шх процесів, а також характерною рисою сучасного
етапу розвитку світового господарства є сталий розвиток міжнародної
торгівлі й розширення потоків капіталів. Сучасне виробництво, що
ґрунтується на новітніх технологіях, наштовхнулося на вузькість
національного ринку при реалізації своєї продукції, що стимулювало
прагнення країн збільшувати експорт. Нарощування обсягів міжнародної
торгівлі тепер відбувається не лише за рахунок розширення експортного
виробництва в країні, а й експорту капіталу до інших країн для
будівництва підприємств, що вироблятимуть ці товари. Посилення
спеціалізації виробництва зумовлює до перетворення великих сучасних
компаній. Сучасні компанії перетворюються на транснаціональні корпорації
(ТНК). Інвестування набуває форм прямих капіталовкладень. Сьогодні
рівень міжнародної торгівлі набагато вищий, ніж будь-коли. У пій
задіяний значно ширший набір товарів та послуг. Але найголовніша
відмінність полягає в інтенсивності фінансових потоків та рух капіталів.
Сучасна світова економіка, прив’язана до «електронних грошей», які
існують лише у вигляді цифр на моніторі комп’ютера, не має аналогів у
минулому.Проникнення ТНК до інших країн супроводжується привнесенням до
цих країн нових знань, нової технології виробництва і

нових виробничих відносин. За підтримки національних урядів руйнуються
соціальні структури традиційних суспільств, адже міжнародні корпорації
перетворюють їх відповідно до «міжнародних стандартів». Побут, культурні
цінності, економіка в різних регіонах світу стають дедалі схожими. Цій
уніфікації суспільств та економік сприяють потужні потоки капіталу між
країнами, що вимагають єдиних правил гри. На противагу попереднім
підходам, що характеризувалися порівняно високим рівнем незалежності
національних економік і більшою свободою прийняття рішень, у новій
глобалізо-вапій міжнародній економіці залишається дедалі менше
можливостей для національних автономій. Це, звісно, призводить до втрати
керівництва національних економік контролю в управлінні господарським
розвитком країни і, зокрема, в таких ключових сферах, як «рівень
державних витрат». Глобалізація економіки практично внеможливлює
регулювання ринку і системи виробництва в країні на національному рівні.

Глобалізація набуває різного сенсу залежно від того, чи йдеться про
окрему компанію, галузь, країну, або про світове виробництво загалом.
Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рів-‘ новажного
розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики.
Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу
пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне
знання на основі сучасної інформації не існує і неможливе, а отже,
рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої
економічної системи, і тому тільки ринок може з найменшими витратами
уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожий (брюссельська
школа) стверджує, що саме хаос породжує порядок. Але це означає, що
теорія «економіки раціональних очікувань» повинна стати надбанням
історії економічних ученьГі

Глобалізація,, збільшивши простір і глибину фінансових ринків,
нестабільність не ліквідувала, а породила умови її безупинної
нестійкості. У кредитних відносинах також відбулися серйозні зміни.
Суб’єктивна оцінка у зв’язці «кредит—застава» — реальність. Цінність
застави залежить від того, яку суму готовий позичити банк його власнику.
Особливо це характерно у відносинах центру і периферії на
постсоціалістичному просторі, де кредитні ризики дуже великі. А
кредитний ризик веде до збільшення ставки процента. Тут відносини
«дикого капіталізму», а Дж. Сорос називає його «бандитським
капіталізмом».Для сучасного періоду розвитку світового господарства
характерним також с посилення ідеології інтернаціоналізації та
консолідації. Цьому сприяв розвиток продуктивних сил, що дедалі більше
вимагав активного обміну між багатьма країнами та уніфікованих правил
гри на міжнародному ринку. Від переговорів на двосторонній основі, що
створювало різні умови для експорту чи імпорту одного товару, країни
перейшли до міжнародних угод.Стосовно посилення ідеології
інтернаціоналізації та консолідації у світовому господарстві необхідно
зазначити, що нині на авансцену світового економічного життя виходять
нові учасники,

які, поряд із традиційними, стають головними законодавцями моди у
світогосподарських процесах.Так, сьогодні виокремлюють вісім нових
основних суб’єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські
процеси. Це:-міжнародні організації — Міжнародний валютний фонд

(МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД),
Продовольча і сільськогосподарська організаціяОб’єднаних Націй
(ФАО), Міжнародна організація праці (МОП),

Світова організація торгівлі (СОТ);

країни «Великої сімки» — С7 (чи вісімки, С8, разом із
Росією);регіональні організації, яких налічується близько
60;2)багатонаціональні корпорації (понад 60 тисяч);3)інституціональні
інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди,страхові компанії);
4)неурядові організації; 5)великі міста; 6)окремі видатні особистості
(науковці -— лауреати Нобелівської премії, університетські професори,
відомі фінансисти, підприємці та ін.) Таким чином, глобалізація стала
постійним чинником внутрішньої та міжнародного економічного життя.

111. Економічні зміни в провідних країнах світу у 1970-х рр та їх
відображення в посткейсіанстві.

Новими економічними явищами, що характеризували функціонування світового
господарства у 70-х на початку 80-х рр. XX ст., були: подальше
розгортання НТР, посилення інтелектуалізації й віртуалізації економічних
відносин; вступ виробництва на основі переходу до наукомістких і
ресурсозбережувальних технологій у фазу глобальної технологічної
модернізації; вичерпність традиційних екстенсивних факторів економічного
зростання; загострення проблеми дефіцитності енергетичних ресурсів у
вигляді глобальної енергетичної (нафто-газової) кризи розвинених країн.
Також у цей період посилювалася роль екологічної складової економічного
прогресу перед загрозою тотального руйнування навколишнього природного
середовища. Зростання інтернаціоналізації господарських зв язків та
панування транснаціональних корпорацій надавали кризовим явищам
характеру. глобальності. Характерним було також поєднання глобальних
проблем із поглибленням економічних суперечностей та виявів
макроекономічної нестабільності економік провідних країн Заходу. Світові
економічні кризи 1974—1975 та 1980—1982 рр. Надзвичайної гостроти їм
надавало поєднання циклічних спадів із низкою структурних криз —-
енергетичною, валютно-фінансовою, екологічною, що зумовило небачені
раніше за глибиною й раптовістю шоки пропозиції. Стрімке зростання
світових цін на нафту спричинило подорожчання паливно-сировинних
ресурсів. Ціни на сировину та паливо впродовж 1972—1973 рр. перевищили
зростання їх за період від кіпця Другої світової війни до 1972 року, що
завдало нищівного удару по пропозиції; зумовило спад у країнах із
розвиненою ринковою економікою за одночасного зростання цін. Суттєвою
відмінністю від попередніх циклічних спадів стало таке нове економічне
явище, як стагфляція — одночасний спад зі зростанням безробіття, та
інфляція. Необхідність пошуку шляхів виходу з кризи кейнсіанського
напряму призвела до посилення критики кейнсіанської ортодоксії з боку’
представників неортодоксального кейнсіанства. Вихід із кризи вбачали в
необхідності модернізації та модифікації методологічних засад
кейнсіанства. Посилення розмежування в середовищі кейнсіанства
наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст., що було пов’язане з
переоцінкою вагомості ортодоксальної теорії кейнсіанства з боку самих
кейнсіапців, призвело до формування двох основних тенденцій подальшого
розвитку цього напряму: по-перше — традиційні кейисіанці, представники
старого покоління кейнсіанців (П. Семюелсоп, Дж. Тобін, Г. Екклі, Л.
Клейн, Ф. Модільяні), які за умов теоретичної кризи цього напряму
залишилися на непохитних позиціях кейнсіанської ортодоксії, і, по-друге
— поеткейнсіанці, що являли собою молоду генерацію на-уковців-иоваторів
(Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі), які
виступили з різкою критикою ортодоксальної кейнсіанської теорії.
Утворилось 2 течії.Отже, виходячи зі сказаного вище, можна вирізнити дві
основні течії у структурі посткейнсіанства:

американська течія посткейнсіанства, або монетарне посткєйнсіанство — Р.
Клауер, А. Лсйонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайптрауб, X.
Мінскі;2)англійська течія посткейнсіанства, або
калецькіансько-нео-рікардіанське посткейнсіанство — Дж. Робінсон, Н.
Калдор,П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я. Крсгель, Дж. Ітуелл.Отже, у 1970-х
рр. посткейнсіапство як нове теоретичне відгалуження кейпсіанського
напряму зробило спробу оновлення макроеко-номічпоїтеорії з урахуванням
змін у тогочасній ринковій економіці.

До ідейно-теоретичних ідей посткейнсіанства можна віднести:

1) власне теорію Дж. М. Кейнса, яка лежала в основі обох напрямів
посткейпсіанства;

2критичне й творче використання ідей монетаризму та неокласичної
мікроекономічної теорії американськими посткейнсіанцями;3)відродження
рікардіанства, і передусім методологічних за

сад його теорії вартості представниками англійського посткейнсіанства
(П. Сраффа);4)використання англійськими посткейнсіанцями здобутків
інституціонального напряму економічної теорії, враховуючи у власних
дослідженнях існування і взаємодію соціальноекономічних та політичних
інституцій; 5)використання наукових ідей макроекономічної теорії й
теорії розподілу національного доходу, економіко-математичні методи
дослідження польського економіста Міхала Калецького; 6)визнання деякими
представниками англійського посткейнсіанства (Дж. В. Робінсон)
доцільності використання елементів марксистського аналізу, особливо
макроекономічних, загальнорівноважних аспектів теорії суспільного
відтворення.

Посткейнсіанські течії об’єднують спільні цілі, якими є:1)теоретичне
протистояння неокласичній системі; 2)необхідність завершення
кейнсіанської революції; 3)створення нового синтезу макро- та
мікроекономіки.Але поряд з цим американське та англійське
посткейнсіанство мають певні відмінності та особливості.

112. Особливості роз-ку гос-ва Великобританії та США та їх відображення
в англійському та американському посткейнсіанстві.

Методологічними засадами американського (монетарного) посткейнсіанства
с:

макроаналіз монетарної сфери, врахування грошового чинника в
макроекономіці;

включення неокласичної мікроекономіки як теоретичного підґрунтя
макроекономічного аналізу;

урахування ролі недостатньої інформації на фінансових ринках;

• широке впровадження економіко-математичних методів.

Методологічними засадами англійського посткеішсіанства були:

• заперечення методології маржипалізму (теорії граничної корисності та
граничної продуктивності;

відродження традиції класичної школи у вигляді неорікардіанства (теорії
цінності, прибутку, розподілу);

включення дослідження інституцій та іиституціонального принципу
«кумулятивної всебічної причинності»;

спроби використання аналізу процесу суспільного відтворення К. Маркса.

113. Проблеми функціонування господарської сис-ми та загальна
характеристика нового кейсіанства у 80-ті рр.ХХ ст.

У 1980-х рр відокремлення прибічників американського монетарного
посткейнсіанства у вигляді нового кегаїсіанства, яке суттєво
відрізняється як від неокейнсіанства так і від постскейнсіанства.Важливу
роль у розробленні ідей нового кейнсіанства у цей час відіграють
американські економісти Брюс Грінвальд, Джозеф Стігліц (Степфордський
університет), Джордж Акерлоф та Жанет Йєллсн (університет Берклі),
ОлІв’є Бланшар та Джуліо Ротсмберг (Массачусетський технологічний
інститут), Грегорі Манків (Гарвард) та ін.

Прихильники цієї течії, подібно до посткейпсіапців, виходять з того, що
в капіталістичному господарстві існують серйозні причини, здатні
викликати болісні відхилення від стабільного

економічного зростання та повного використання ресурсів, призвести до
макроекономічної нестабільності ринкової економіки, тому необхідним є
активне втручання держави в економіку.

Нові кейнсіанці, на відміну від своїх попередників, удосконалюють
методологію економічних досліджень шляхом залучення як неокласичних
ідей, так і відповідного категоріального апарату, використовують
формальио-математичний апарат загальної рівноваги. Вони досліджують
функціонування ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки
господарських агентів за умов макроекономічної невизначеності та
неповноти економічної інформації. Нові кейнсіанці аналізують проблеми
грошей та ціноутворення. Найбільшу увагу їх привертає концепція
ціноутворення за умов недосконалої конкуренції. , Нові кейнсіанці
вважають, що кейнсіанська теорія сьогодні — це теорія малозмінних цін і
заробітної плати, які й потребують дослідження під час аналізу стійкої
інфляції. Прихильники кейнсіанства мусили визнати небезпечність
невпинного й беззастережного зростання державних видатків й дефіцитів
державного бюджету. Це повною мірою позначилося на їхній економічній
політиці, де традиційно в основі регулювання попиту перебувала бюджетна
політика, або, точніше — політика бюджетного дефіциту. У
кредитно-грошовому регулюванні акцент робиться на посиленні гнучкості
всієї кредитно-грошової системи. В центрі уваги опиняється політика
доходів, якій приділяють особливого значення. Саме в ній сучасні
кейисіапці вбачають можливість одночасного розв’язання проблеми
зайнятості та інфляції. Власне, пропозиції нових кейнсіанців зводяться
до обґрунтування нової макро економічної стратегії, яка полягає в тому,
що за умов сучасної договірної економіки уряд мас перебрати на себе
контроль за цінами й доходами за допомогою оподаткування, коли
відбувається регулювання процесів монополізації. Встановлення заробітної
плати мас відповідати співвідношенню попиту та пропозиції в кожному
секторі економіки.

114. Вплив інформаційно-технологічної революції 60-х рр.ХХ-ХХІ ст.на
роз-к гос-ва провідних країн світу.

До інформаційних технологій зазвичай відносять сукупність технологій у
мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки (машин та програмного
забезпеч є) шя), телекомунікації!мовлення та оптико-електронної
промисловості.Останні два десятиліття XX ст. виникає сузір’я великих
технологічних проривів у сфері нових матеріалів, джерел енергії, в
медицині, у виробничій техніці , зокрема в транспортній технології.
Сучасний процес технологічної трансформації розширюється по експоненті.
Сьогодні ми живемо у світі, який вже давно називають цифровим, або
елетронно-цифровим.Нові інформаційні технології— це не просто
інструменти, якими необхідно користуватися, а процеси, які необхідно
розробляти.

Є суттєві відкриття у сфері інформаційних технологій;

поява мікропроцесора як ключового пристрою в поширенні мікроелектропіки
(1971 р.);

винайдення мікрокомп’юшера в 1975 р. (перший успішний комерційний
варіант з’явився у квітні 1977 р.);

виробництво операційних систем для мікрокомп ‘ютерів компанією
Microsoft (середина 1970-х рр.);

промислове виробництво оптичних волокон компанією Corning Glass
па початку 1970-х рр.;

промислове виробництво відеомагнітофонів компанією

8опу у середині 1970-х рр. на основі відкриттів, зроблених у

1960-х роках в Америці та Англії;

в)створення в 1969 році компанією Advanced Research Project Aganscy
(АRРА) Міністерства оборони США нової, революційної електронної
комунікаційної мережі’, яка згодом перетворилася на сучасний Іптернет.

Усі ці відкриття мають спільні характеристики: грунтуючись головним
чином на наявних знаннях і розвиваючись як продовження ключових
технологій, вони завдяки доступності й падінню ціни за зростання якості
являють собою кардинальний прорив у масовому поширенні технології у
сфері комерційного та суспільного використання.Під час третьої хвилі НТП
розпочалося й господарське освоєння навколоземного космічного простору,
були синтезовані матеріали, яких раніше не існувало в природі, створено
промислові роботи, здатні практично повністю замінити людину на
виробництві, а персональний комп’ютер перетворив і примножив потоки
інформації.Досягнення науки і техніки у поєднанні з високим рівнем
політичних, економічних та соціальних інститутів уможливили вихід країн
Заходу на небачений раніше рівень економічного розвитку – – рівень
задоволення різноманітних, у тому числі зовсім нових потреб переважної
частини свого населення.

Усе це дало підстави для висновку про завершення індустріального періоду
в розвитку західних країн: США, Великої Британії, Франції, ФРН, Японії,
Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Австрії, Ізраїлю та іп.

Утім скороченню кількості та частки зайнятих у промисловості цих країн
сприяло також перенесення виробничих потужностей, особливо «екологічно
сумнівних», до таких країн із середнім рівнем економічного розвитку і
відносно дешевою робочою силою, як Туреччина, Південна Корея, Індонезія,
Бразилія, Мексика, Таїланд. Перенесення технологій і цілих виробництв до
цих та інших країн, поряд із негативними ефектами, мало наслідком їх
індустріалізацію, перетворення на нові індустріальні країни, або нові
індустріальні економіки.

У цей період країни Латинської Америки, Східної Європи та колишнього
Радянського Союзу перебувають на етапі переходу не лише від
планово-директишюї до ринкової економіки, а й до постіндустріальної
структури виробництва та зайнятості. Та попри те, що нова технологічна
структура і нова постіндустріальна, сервісно-інформаційна економіка
відіграють дедалі більшу роль у світовому співтоваристві, говорити про
остаточне і глобальне завершення доби іпдустріалізму зарано. Про це
свідчить принаймні, що такі країни, як Китай та Індія, зі своїм
величезним економічним потенціалом, зовсім нещодавно вступили у стадііо
зрілого індустріалізму, а більшість країн Африки його ще навіть не
досягли.

115. Роз-к світової економіки в останній третині ХХ-ХХІ ст.
„Рейганоміка” та „Тетчеризм”.

Війна, що її США вели у В’єтнамі, призвела до загострення соціальних
суперечностей і, також — до повороту до політики реалізму, перегляду
політичного курсу відповідно до міжнародних умов, що змінилися, та
економічних можливостей країни. До початку 1990-х років у США
здійснюється перехід до консервативної моделі економічного зростання. У
1970-і роках стала очевидною дисфункціональпість механізмів
державно-монополістичного регулювання, що склалися ще у 1930-х роках, у
період «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта. Підтвердженням цього є низка
економічних криз структурного порядку, що завдали удару по
капіталістичній економіці. Кризи 1974—-1975 та 1980-—1982 років
негативним чином вплинули й на корінні інтереси монополістичної
буржуазії, що стало одним із найважливіших чинників, що зумовили різкий
зсув управо в економічній теорії та політиці розвинених капіталістичних
країн. Діяльність неоконсерватшших урядів 70—-80-х рр. XX ст.
(«рейганоміка» у США, «тетчеризм» у Великій Британії, відроджене
«соціальне ринкове господарство» у ФРН) була спрямована
передусім на забезпечення монопольно високих прибутків, стимулювання
підприємницької ініціативи.

Структурна перебудова капіталістичного відтворення, здійснювана у
1960—1970 роки під впливом НТР та складних умов економічного зростання,
була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту
продуктивності праці, ефективності капіталістичної економіки загалом.Усе
це спричинилося до необхідності суттєвої переорієнтації державної
економічної політики, переоцінки ролі тогочасної капіталістичної держави
в регулюванні капіталістичного виробництва. У 1970-і рр. увиразнилася
неефективність подальшого акценту на кейпсіанські та неокейпсіанські
механізми державно-монополістичиого регулювання господарських процесів.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та суперечності 1970-х
— початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності,
а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином, був
потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки,
пов’язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного
апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням
соціальних програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була
одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж ї 980-х -— на
початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених
капіталістичних країнах (зокрема, у Великій Британії політика М. Тетчер
— «тетчеризм»). Ця політика стала відповіддю на погіршення умов
капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання
раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної
перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економіці
США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чистку»
неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано.
Водночас з’явилися нові наукоємпі галузі, які й сьогодні визначають
обличчя сучасного світу. У 1970-і роки активно втілювалась у життя
концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у
прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток
самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981—1988)
економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економічної
політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У 1970-х роках у Великобританії уповільнилося зростання виробництва,
почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза депресії, темпи інфляції
досягли на кінець 1970-х рр. 15 % на рік, що було небаченим до того часу
в країні рівнем. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики
Великої Британії називали її «хворою людиною Європи». Політика виходу
британської економіки з кризи за допомогою впровадження
неоконсервативної моделі державного регулювання, реалізована урядом
консерваторів на чолі із М. Теттчер (народ, у 1925 році), увійшла в
історію під назвою «тєтчєргізм». М. Тетчер відкинула жорстке державне
регулювання економіки й запропонувала нову економічну програму, яка
ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній
модифікації— монетаризмі.

Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулюванпя,
дебюрократизація означали підтримку підприємницької ініціативи, крайній
індивідуалізм. Також уряд здійснював політику скорочення витрат і
оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що збанкрутували,
приборкання влади профспілок. Реформи заторкнули всі сфери
господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття
законів, що обмежували безмежні права профспілок па оголошення страйків,
а також законів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйкарями.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер
керувався монетаристського концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження
грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику
переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження
державного підприємництва. Найважливішим напрямом реформ був курс на
приватизацію державного сектору.

Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північному морі,
заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з
перевезення вантажів, вугільні шахти тощо. Велика увага приділялася
приватизації нафтової, сталеливарної, авіакос-мічної промисловості,
повітряного транспорту. У результаті приватизації значно зменшилася
питома вага капіталовкладень в економіку з боку державних органів і
націоналізованих галузей господарства. Важливого значення уряд М. Тетчер
приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що
зобов’язував продавати будинки за пільговими цінами
мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян
країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулювали розвиток
приватного бізнесу, серед них — збільшення податкових пільг. Політика
уряду дедалі більше спрямовувалася на розширення рівня свободи
господарської діяльності підприємців.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба
з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростання грошової маси в
обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору,
відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки
відсотка. Серед антиін-фляційних заходів досить суттєвим було обмеження
державних витрат. Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні
результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але
вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років
Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні
для розвинених країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції
Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими
темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, а й такі
галузі, як торгівля, зв’язок, транспорт, поліпшилися показники
фінансово-банківської сфери економіки.

116.Грошовий сектор економіки та економічна суть монетаризму. М.
Фрідмен.

У США альтернативою кеннсіанству стала чиказька школа неолібералізму, що
сповідувала ідеї мопетаризму. Очолював школу відомий американський
економіст Мілтоп Фрідмен. Монетаризм

центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов’язаний з регулюванням
економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів,
лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити
впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й
сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком.У широкому
сенсі монетарим — це всі економічні доктрини, що надають грошам
першочергового значення та пов’язані із розробленням грошово-кредитної
політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі
концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці
США та інших розвинених країн. «Монетаристське відродження» не було
випадковою відповіддю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто
реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських
концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще XVI ст., згідно
з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу.
Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на
загальноекономічні процеси був обгрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у
праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960» І сформульований
так: зміна кількості грошового запасу.тісно пов’язана зі змінами
економічної активності, грошового доходу й цін. М. Фрідмен у своїх
працях, на відміну від кейнсіанських концепцій, визначальну роль
віддавав грошовому (монетарному) фактору в досягненні макроекономічної
стабільності. На відміну від кейнсіаиства, природу та причини
циклічності ринкової економіки М. Фрідмеп вбачає у порушенні монетарної
стабільності, непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, негативних
наслідках невираженого втручання держави в економіку, передусім його
емісійної політики.М. Фрідмен та його прихильники вважали, що розширення
капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за
умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима
монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші
мають значення».

117. Теорії економіки пропозиції іраціональних очікувань та їх практичне
використання.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах
нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)’монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) —
центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов’язаний з регулюванням
економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів,
лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити
впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й
сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р.
Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє
підприємців стимулів до інвестування та призводить,

таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази
оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для
стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очікувань (Дж.
Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти
в будь-якому разі не виправдовують надії

владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують
своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції,
або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р.
Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп),
яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була
створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала
теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до
монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику
кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією
економіки пропозиції є: зорієнтованість економічної політики на
виробництво, пропозицію; зниження податків, передусім з юридичних осіб,
з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення
витрат, насамперед у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової
маси.

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на
відміну від монетаристів (які основний акцент робили на регулюванні
кількості грошей), особливого значення надають використанню податкових
інструментів регулювання. Вразливість кейнсіанства прихильники цієї
теорії бачать в абсолютизації проблеми ефективного попиту й
недооцінюванні економічних проблем формування структури пропозиції.
Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення
податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь
середніх і великих власників увійшло в економічну теорію як крива А.
Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію
уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм,
значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси.
Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 1980-х років
назагал мали позитивні наслідки: стабілізувався рівень безробіття,
знизилися інфляція та відсоткові ставки, тривала структурна перебудова
американської економіки. У 1981-—-1986 роках було проведено податкову
реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування верств населення
із середніми та високими доходами а, отже, підвищення національної норми
нагромадження.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія
раціональних очікувань, яка належить до нової класичної макроекономіки.
її теоретичні засади були закладені ще в 50— 60-х роках XX ст. Р. Мутом,
а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р.
Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького
університету за розроблення теорії раціональних очікувань у 1995 році
став лауреатом Нобелівської премії.

Найбільший вклад у розвиток макроекономіки, і передусім теорії
раціональних очікувань, Р. Лукас зробив тим, що узагальнив,
систематизував і класифікував багатоманіття обчислювальних, аналітичних,
економічних, екопометричних та статистичних методик, інструментарію та
механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і пешюрядкованим, ніби
броунівський рух, і наблизив до аналізу економіки, що динамічно
розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що
люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять
постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім
того, ключові інститути, що приймають рішення — великі фірми, головні
фінансові установи та профспілкові організації — наймають до штату
економістів, які допомагають передбачити результати нової державної
політики. Отже, постійно обманювати основні інститути економіки, які
приймають рішення, стає неможливим.

118. Зміна ролі факторів економічного роз-ку та еволюція
інституціоналізму у другій половині ХХ-Ххі ст.

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий
науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії
та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології,
кримінології тощо. Якщо інституцІонально-соціологІч-ний напрям, що виник
на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий
науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоиалізм як
особлива економічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX
ст.Основними представниками неоіпституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р.
н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон
(1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напрями —
неоінетитуціоиальна економіка (пеоіпзіігип’опа! есопотісз) та нова
інституціональиа економіка (пе\у тзгішгіопаі есопотісз). Незважаючи на
те, що назви видаються ідентичними, ці два напрями мають принципово
різні підходи до аналізу інститутів (інституцій). Обидва вони
сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом
її. Так, перший напрям — нео-інституціононалізм — залишає незмінним
жорстке ядро неокласики. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка
— навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не
пов’язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій
половині XX — на початку XXI ст. вельми складні. Поряд із
вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на
три основні школи, або «рукави»: «індустріально-соціологічна школа»,
«школа суспільного вибору», «кон ‘юнктурна школа».У більшості напрямів
иеоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам
економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми
неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як
взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов’язаннями сторін.
Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою
економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інстнтуціональтіх теорій до цього часу так і
не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів
та взаємозв’язків між ними викликає певну складність під час висвітлення
проблем і нститу ці опальної економічної теорії. Сьогодні
неоінституціопалізм становить цілу сукупність підходів, об’єднаних
кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить
із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються
витрати, що супроводжують взаємодію економічних
агентів.Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості,
зумовлені вихідними теоретичними джерелами: традиційним
інституціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом
активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі
ринкової поведінки як раціональний вибір та прагматизм, методологічний
індивідуалізм, концепція «економічноїлюдини», максимізація
корисності.Засновником неоінституціопалізму із повним правом вважається
Ропальд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема
соціальних витрат» (1960) було вперше сформульовано дослідницьку
програму неоінституціоиалізму, з якою пов’язані подальші зміни у
захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності
та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін.По-друге, в
неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат,
пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію
на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними
витратами неоінституціоиалісти припускають існування транзакцій-них
витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзак-ційних витрат
(Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при
здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже
зазначалося, відображає спробу створити нову теорію інститутів, яка не
пов ‘язаиа з попередніми постулатами неокласики і представлена такими
основними теоріями:

• теорія ігор (Дж. фон і їейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

теорія неповної раціональності Г. Саймона;

економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв’язку з розвитком пової інституціональної економіки відбулися зміни
в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі
загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре, Теорія ігор грунтується на
припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком
збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або що рівновага може не
існувати взагалі.

. Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є; теорії
індустріального та нового індустріального суспільства, теорія пості
ндустріа-льного суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія
ін-новаційно-підприємі-шцької економіки, теорія суспільства знання,
теорія інформаційного суспільства, теорія постекономіч-ного суспільства
та інші.

119. Зміна галузевої структури вир-ва та становлення і роз-к теорії
постіндустріального сус-ва.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільства зумовив
становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції
постіндустріального суспільства покладено теорію трьох хвиль цивілізації
Е. Тоффлера —- розподіл усього суспільного розвитку натри етапи:
доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до
індустріальному суспільстві визначальною була (а в багатьох країнах
країн залишається і сьогодні) сільськогосподарська сфера, з церквою та
армією як головними інститутами суспільства; в індустріальному —
промисловість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріаль-ному
— сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її
вироблення та зосередження.Виникнення постіндустріального суспільства
пов’язане передусім із тими змінами, що відбуваються в економіці,
професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю
науки та техніки — відбувається докорінна зміна структури виробництва
(панування третинного та четвертинного за межами третинного секторів) та
структури зайнятості (значна частка зайнятих, що має тенденцію до
зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори
сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий
теоретичний вплив справили теорії індустріального суспільства (особливо
концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства
було розроблено американським соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як теорію
соціальних змін, що можуть статися в суспільстві найближчими
десятиліттями перш за все внаслідок розгортання вже помітних тенденцій
випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою
нової ролі та перебудови суспільства, організованого за «економізованою»
моделлю в напрямі моделі «соціологізованої».

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспільства як
переважно еволюційний процес, у результаті якого індустріальний світ не
руйнується, а радше збагачується додатковими рисами.Найголовніша праця
Д. Белла — «Прийдешнє постіндустріаль-не суспільство» (1973) — це
завершенне теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму
розглядається в усіх її виявах: від аналізу джерел концепції до вивчення
політичних і культурних процесів, що супроводжують становлення нового
суспільства. Фундаментальними складовими теорії пост індустріального
суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації
історії не за принципом оцінки класової структури відповідних
суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації
суспільного виробництва; принцип домінування технологічних аспектів
організації суспільного виробництва над оцінкою класової структури
поширено не лише на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз
економічного розвитку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні пост індустріальної теорії відіграла
інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що
абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах
історичної школи), за нових умов видозмінилася в структуризацію секторів
суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей
господарського розвитку, котрі не залежали від соціальної та політичної
системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського економіста К.
Кларка «Економіка у 1960 році» та французького суспільствознавця Ж.
Фурастьс «Велика надія XX століття» були сформульовані найваоїсливіий
методологічні принципи теорії пост індустріального суспільства —
розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: первинний
(сільське господарство та видобувна галузь), вторинний (промисловість та
будівництво), третинний (сфера послуг).

121. Трансакційний сектор ек-ки, теорія прав власності та трансакційних
витрат. Теорема Р.Коуза.

Трансакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав
власності із одних рук до інших і охорону і$их прав. На відміну від
трансформаційних витрат, трансакційиі витрати не пов’язані із самим
процесом створення вартості. Вони забезпечують трапсакгі/ю.

Уперше поняттям «трансакційних витрат» скористався Ро-нальд Коуз. У
своїй статті «Природа фірми» (1937) він визначив трансакційиі витрати як
витрати функціонування ринку.У середині ХХ-го ст. трансакціпні витрати
переважна більшість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування
системи. Трапсакціпні витрати — це витрати, ідо виникають, коли індивіди
обмінюють свої права власності за умов неповної інформації або
підтверджують їх за тих самих умов.У зв’язку із виявленням трансакційних
витрат можна вести мову і про трансакцій ний сектор економіки. Якщо
донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення
економіки в межах інституціошільної структури то у 1937 р. Р. Коузу
вперше вдалося порушити і частково розв’язати питання, яке традиційна
теорія навіть не ставилася: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією
фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є
права власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А.
Алчіана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулюють
доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і
захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами .
Заснований Коузом напрям економічної науки дістав назву «проблеми
соціальної вартості. Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в
економічній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані
«провали ринку» й закликати до державного втручання з метою подолання
їх. У ній він також запропонував новий поворот дискусії про значення
прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що
підтверджують радикальніш вплив витрат із діловодства, — основний
результат аналізу Р. Коуза, Якоюсь мірою парадоксально, але саме
висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву
«теореми Коуза», згідно з якою «якщо права власності, чітко визначені і
траисакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура
виробництва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у
розподілі прав власності». Нині теорема Коуза вважається одним із
найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного періоду.Із теореми
Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.
По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге,
теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в «провалах». По-третє,
теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат.
По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти —-
недостатня підстава для державного втручання. Йому вдалося досягти
багато чого. Зокрема, Р. Коузу вдалося пояснити структуру й еволюцію
інститутів, виходячи із понятгя трапсакційних витрат. Саме у відсутності
ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат,
Коуз вбачає головне лихо постсоціалістичних країн.

122. інтеграція Європи та особливості економічного роз-ку в її умовах.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що
відбуваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна
економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік,
включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних
масштабах». . Це не лише масштаби міжнародної торгівлі – – економічної
діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії
національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції
розрізняє п’ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних
процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або
спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічніш та валютний
{монетарний) союз, чи повніш економічніш союз. Сьогодні лише одна
міжнародна інтеграційна група країн реально пройшла перші чотири із
зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждероісавногд
регіонального об’єднання як важливої частини міжнародної економічної
системи є Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на
початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія,
Бельгія, Нідерланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже
15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірландія, у
1981 р. – – Греція, а в 1986 р. – – Іспанія та Португалія. Першого
травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія,
Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і
Мальта, тож нині їх 25.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної інтеграції має
завершитися формуванням справді єдиного економічного союзу(ЕС).В Європі
єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та
робочої сили було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено
завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за
стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до
початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки
та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на
експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН
— вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один
із головних центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 світового
товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також перевищив показники
США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних
резервів світу.

123. Становлення господарської сис-ми радянського типу та теоретичне
осмислення її засад в працях укр.економістів.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку радикальних
заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою.
Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до
централізованої економічної системи. Економічна політика, що її
проводили на цьому етапі, дістала назву політики воєнного комунізму.
Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих
українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після
Лютневої революції сподівалися втілити свої наукові ідеї на
реформаторських засадах розбудови нового суспільства, а після
встановлення радянської влади — на шляхах згоди з нею. Серед цих
науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуць-кий, Л. Яснопольський,
Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф.
Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесен-ко та багато інших. Що ж до другої
течії суспільно-економічтюї думки в Україні, котра склалася в роки
радянської влади як офіційна, то вона була представлена переважно
державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з лав
професіональних революціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та
програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної політики тощо,
а також нечисленними професійними економістами-марксистами, лави яких у
1920-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями нової формації. Серед
перших найвідоміші фігури — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г.
Гринько, В. Мещеря-ков, X. Раковський, Д. Мапуїльський, М. Скрипник, Г.
Петровсь-кий, Е. Квірінг, П. Любчепко, К. Сухомліп та інші, серед других
— В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В.
Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О, Алексан-дров, О.
Адріяіюв, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані
та ін. Офіційна література всіляко пропагувалася в Україні ленінські
положення щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах,
статтях, брошурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін.
методи продрозкладки розглядалися не лише як зумовлені поточними
завданнями (забезпечення армії, виробничих центрів тощо), а й як
пов’язані із програмними настановами радянської влади у сфері
соціалістичного будівництва. Однак ще напередодні жовтневих подій у
серпні 1917 р. М. Туган-Барановський пропонує у завершеній ним у
листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій
варіант глибокого аналізу нейтралістської системи соціалізму і
попереджає про небезпечність її негайного запровадження.
Туган-Барановський доходить висновку: «У иепідготовленому соціальному
середовищі соціалізм замість стати царством свободи і загального
багатства, має стати царством рабства і загальних злиднів». Украй
негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський,
В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти.
Вони попереджали, що націоналізація чи соціалізація землі може
спричинити, як писав В. Косинський, «небувалі потрясіння, позбавить
країну останніх продуктів… послабить інтенсивність праці в селі, бо
відіб’є у селян бажання працювати».М. Волобуев усе ж чітко висловив
думку: автаркістський колоніальний характер економічної політики щодо
України, який за умов Російської імперії призвів до нераціонального
розвитку економіки республіки, перетворюючи її на сировинний придаток
центральної Росії, не тільки зберігся за умов СРСР, а Й запроектований
на далеку перспективу. Глибоко проаналізувавши стан російської
дореволюційної економіки й роль України в ній, він наголошує, що ця
економіка була єдиною, на антагоністичній, імперіалістичній основі, але
з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній (при цьому Україну
він розглядає як високо розвинену країну, «колонію європейського типу»)
все одно була комплексом національних економік.

125. Політика „воєнного комунізму” та її відображення в дискусіях 20-х
рр ХХ ст.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку радикальних
заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою.
Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до
централізованої економічної системи. Економічна політика, що її
проводили на цьому етапі, дістала назву політики воєнного
комунізму.Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну
диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві
й мала такі складові:1)націоналізація всіх підприємств;2)запровадження
(травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і
тверді ціни, продзагони тощо); 3)централізація розподілу сировини і
готової продукції;4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої
розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;
5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.),згортання грошового обігу;
6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;7)запровадження
загальної трудової повинності; 8)мілітаризація народного
господарства,встановлення державного контролю за виробництвом.

Важливим заходом «воєнного комунізму» була продрозкладка (офіційно
запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили
здавати всі «надлишки» продовольства.У промисловості «воєнний комунізм»
означав суцільну націоналізацію із жорсткою централізацією управління
через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний
перехід до політики «воєнного комунізму» розпочався із відновлення
радянської влади на початку

1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення
фінансів,транспорту, зв’язку, промисловості, передусім видобувної,
металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було
націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 %
зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що
найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й
економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не
діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села.

Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно
з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські
органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові
мобілізації, па власний розсуд перекидаючи на великі підприємства, що
працювали па війну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня
1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити
виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії
відпрацювали майже 3 млн людино-днів па різних промислових об’єктах. Але
ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес
господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до
мінімуму (так, наприкінці

1920 р. виробництво чавуну становила близько 6%, а цукру -менш як 3 %
від рівня 1913 р.).

Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гаслами
переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва,
остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила
підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові
відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити
посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні
створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під
безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських
структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи
керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських
органів. У цей період тривав процес обмеження, а згодом — майже
цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до
адміністративних методів.Таким чином, у період воєнного комунізму
відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і
розподілом — главкізму, який передбачав централізацію управління і
безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або
центральним управлінням ВРНГ.

126. Становлення адміністративно-командної сис-ми та її теоритичне
обгрунтування в укр. економіч. Літературі 20-30хрр

В українській економічній літературі з’являлися праці, в яких
критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану
на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках
часопису «Господарство України» були піддані критиці погляди Л. Н.
Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В. П.
Аку-ленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР,
перспективного планування тощо. Критикуючи погляди В. П. Акуленка,
редакція часопису «Господарство України» наголошувала, що «на сторінках
радянських економічних журналів … класово-політична оцінка системи
поглядів або навіть окремих положень критикованого автора є обов’язковою
для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних положень і
поглядів, що розвиваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно
тоді, коли йдеться про актуальні питання нашого соціалістичного
будівництва й економічної політики. Із запровадженням
адміністративно-командних методів управління економікою критика
концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової
полеміки, і наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років вона була
зведена до викриття «анти-марксистських» і «антинаукових» теорій.У
грудні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції
аграрІїв-марксистів.Ця промова Сталіна послугувала сигналом до розправи
із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було
завдано відчутного удару по економічній науці. «Наука почала існувати в
умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків
світової економічної думки». «Економісти відтепер відштовхувалися не від
практики, а від «теорії», точніше — від політичних установок. Автори
праць, в яких ішлося провикористання ринкових відносин у плануванні,
оголошувалися буржуазними економістами. У країні були проведені
господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і
сприяли формуванню економічної системи, грунтованої на
командно-адміністративних методах управління економікою. У 1929 р. були
прийняті партійно-урядові ухвали «Про заходи з упорядкування управління
виробництвом і встановлення єдиноначальності» та «Про реорганізацію
управління промисловістю», а в 1930 р. — «Про кредитну реформу», «Про
податкову реформу» тощо. У 1931-—1932 рр. додатково прийняли ухвали, що
конкретизують заходи з управління промисловістю, кредитною системою і
господарським розрахунком.На початку 1930-х років зросла кількість
промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного
керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело
до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і
директивних методів керівництва.Усе це зумовило виникнення
адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої
розпочалося у процесі індустріалізації.

127. Радянська індустріалізація, її джерела і соц-економіч.наслідки.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить
устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV
з’їзд партії. Було визнано, що розв’язати проблему індустріалізації
можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для
вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п’ятирічних планів
розвитку народного господарства.У дискусії щодо підготовки плану
індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його
здійснення. Інший шлях — пришвидшення індустріалізації — базувався на
перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні
споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став
перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів
йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні
позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського
населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла
перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом
доходу бюджету став продаж горілки.Оскільки бюджетних коштів бракувало,
були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку
природу радвлади.Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках
(часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в
музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину
(формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у
громадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт,
що забезпечував валюту.З метою економії коштів держава стримувала
зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у
першій п’ятирічці змінювалася галузева структура промислового
виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії,
створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п’ятирічках
продовжувалася політика «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне
господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим
плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого
розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно
відставали галузі групи «Б», будівництво електростанцій та залізниць. На
цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове
виробництво, Узагалі пезбалапсоване зростання за роки радвлади було
свого роду законом розвитку економіки.

128. Форми господарювання в аграрному секторі Украіни в 20-30 роки ХХст.
Суцільна колективізація та її наслідки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської
економічної політики 1930-х років була колективізація сільського
господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення
індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації
заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор
стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років,
оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство
могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень.
З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом
організованого набору селян переміщали на ново-збудовані фабрики і
заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації
послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до
суцільної колективізації мав стати перший п’ятирічний план, за яким
колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало ЗО %
селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала
колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три
форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення:
1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і
побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних
матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного
господарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі
суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали
називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли
в колгоспи України об’єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 %
посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало
близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із
колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян
вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими
висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в
концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійснювалася й
іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у
світовій історії назву «голодомор» 1932-— 1933 років.

129. Вибір економічної стратегії роз-ку в повоєнний період. Джерела
відбудови та роз-ку гос-ва.

Одразу після визволення від окупації розпочинається відбудова народного
господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прйпято постанову «Про
невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах,
звільнених від німецької окупації». Уряд Союзу РСР виділив кошти на
відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24
% із загальної суми і вочевидь не відповідали об’єктивним потребам
республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загальних
втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова
народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася. Відновлення
економічного потенціалу республіки стало головним завданням наступного
п’ятиріччя.Повернення до попередньої централізованої моделі економіки з
гіпертрофованим військовим сектором, суворим адміністративно-політичним
контролем за діяльністю господарської адміністрації, підприємств і всіх
робітників, визначило особливості відбудовного періоду: 1)опора на
внутрішні ресурси;2)пріоритет у відновленні роботи важкої
індустрії;3)посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських
заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання
тощо);4)використання позаекономічного примусу.За цих умов відбудова
промисловості була найважливішим завданням.У 1946—1950 роках на розвиток
важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень. Більшість
виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у
1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня. Серед
пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, їй
першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт,
у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а наприкінці
п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.За
виплавкою чавуну та сталі наприкінці п’ятирічки Україна вийшла на рівень
93—95 % довоєнного виробництва. Наприкінці відбудовчого періоду
машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше, ніж до
війни.Значно повільнішою була відбудова сільського господарства.
Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із
надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 років. Сильна посуха впала
па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди
скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного
економічного відродження країни Радянська держава висунула впорядкування
і зміцнення грошового обігу. Потрібно було провести грошову реформу. 14
грудня 1947 р. було прийнято постанову «Про проведення грошової реформи
і відміну карток на продовольчі та промислові товари». Паралельно
розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було
об’єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Процес колективізації
супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян,
вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація
ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля
ОУН, а це, своєю чергою, стимулювало каральну активність радянської
влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їхніх
сімей.Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні
роки обрало найскладніший і ресурсомісткий варіант відбудови та розвитку
радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з
опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне
форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного
пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування
розвитку соціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація
такого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а
й масових репресій і водночас формального ухвалення цього курсу
населенням країни.

130. Спроби лібералізації адміністративно-командної сис-ит гос-ва в
період „хрущовської відлиги”.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни.
Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому
першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на
вдосконалення аграрної політики, на розв’язання продовольчої проблеми та
виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому
плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів
нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського
податку, списання заборгованості за податками за попередні роки,
збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років
сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи
колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957—1958 років.
Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва у 1954—1959 роках
перевищували 7 %. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються
поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало
позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати
США за виробництвом м’яса, масла, молока впродовж трьох—чотирьох років;
примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію
землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в
хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки
семирічки (1959— 1965) темпи розвитку радянського сільського
господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції
рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність
сільськогосподарського виробництва була низькою. Промислове виробництво
впродовж «хрущовського» десятиліття розвивалося досить динамічно. За
офіційними даними, в Україні у 1951—-1958 рр. промислова продукція
щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959—1965 рр. — на 8,8 %. В Україні, як
і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок
збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 раза, газу — вчетверо).
Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових
електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду.
Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на
чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо
таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових
методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань
(зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму
кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на
зміцнення госпрозрахункових відносин. Але про-рахунки в економічній
політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її
роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень,
на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського
господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте
реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила
основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила
завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем.
Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов
абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи
відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами,
лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові
завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму,
відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не
було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне — не
ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського
механізму.У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було
підвищено у 10 разів, у зв’язку з чим було випущено нові гроші.Не було
виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою —
відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв’язанні
господарських проблем. За кілька років вочевиднилося, що це завдання не
може бути розв’язане радянською економікою, адже економічні стимули
розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно
було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

Утім історія «хрущовських» реформ не буде повною, якщо залишити поза
увагою соціальні зміни в житті радянських людей, зумовлені цілою низкою
заходів, спрямованих на поліпшення умов життя населення, переважно
міського.Було скорочено тривалість робочого тижня (із 48 до 46 годин).
Високими темпами розвивалось житлове будівництво.

131. Обгрунтування необхідності та шляхів подальшого реформування
радянської економіки у процесі теоретичних дискусій початку 60-х
рр.”Косигінська” реформа(1965р), її суть та реалізація в Укр.

У першій половині 1960-х років на шпальтах радянської періодики широко
розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму,
розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній
взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники
підприємств.Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі
підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської
економіки поклали рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів
ЦК КПРС. Реформа (названа .«Косигінською» за ім’ям одного з ЇЇ
ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті
вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на
пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й
оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й
подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі
елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру
управління, економічні стимули та господарський розрахунок.Було вирішено
ліквідувати рад-наргоспи та повернутися до галузевого принципу
управління.Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи
планування й економічного стимулювання. У державному плануванні
передбачалося передусім підвищити його науковий рівень шляхом
запровадження прогресивних нормативів і балансових розрахунків,
забезпечити тісний зв’язок його із науково-технічним прогресом. Крім
того, передбачалося розглядати п’ятирічний план як основну форму
державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в
постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання
п’ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в
економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передбачалося
скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань, зокрема:
обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура
продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до
бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень
та впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з
упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання.
Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибутку в
підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати
рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми
показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та
рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до
вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело
утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва,
також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що залишається в
розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності
використання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу
реалізованої продукції, підвищення рентабельності виробництва та якості
продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване («безкоштовне»)
фінансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження
довготермінового кредитування.У процесі економічної дискусії
висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної
плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності
господарської діяльності підприємств. Так, В. Найдьонов та 3. Сотченко,
аналізуючи економічний експеримент, що провадився на підприємствах
Львівського раднаргоспу у 1964—1965 роках, стверджували, що «нам
здається корисним вже тепер в експериментальному порядку надати окремим
підприємствам право самостійно планувати фонд заробітної плати з тим,
щоб знайти способи регулювання його економічними шляхами, забезпечивши
найбільш раціональне витрачання».Господарська реформа зачепила й
сільське господарство. Згідно із рішенням березневого (1965 р.) пленуму
ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в
аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким
розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не
зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали
зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок
державного бюджету.Важливою причиною відставання сільського господарства
був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні
асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на
виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні впродовж
1966—1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а
застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою
була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було
прийнято рішення про її посилення.Положення реформи втілювалися в життя
з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані.
Передбачені спочатку прямі зв’язки між підприємствами не були
запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та
розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився
незабезпече-ним матеріально, а підвищення самостійності підприємств —
несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним
плануванням та наявною системою ціноутворення.Численні суперечності
реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це
було неможливо через по-літико-ідеологічні причини.

132. Застійні явища в радянській економіці 70-х –перш.половини 80-х рр
та проблеми вдосконалення гос-го механізму в радянській економічній
літературі.

Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали
знижуватися.Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика
керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу.
До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в
соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було
зосереджено лише 10% основних виробничих фондів, економіка не
орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основна
частина промислового потенціалу припадала па важку індустрію, що
призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв’язку з
падінням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві не
збільшувалася, а відтак зник головний екстенсивний фактор зростання
виробництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі
скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і
зменшенням народжуваності.Ці питання розглядали передусім, як
необхідність розв’язання теоретичних проблем політичної економії
соціалізму та практичне застосування їх у господарській практиці,
наголошуючи нагальність посилення прикладного характеру політичної
економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та
ін.). У працях цього періоду стверджувалося, що роль економічної теорії
не обмежується лише дослідженнями сутності економічних законів, вона має
обґрунтовувати й «виробляти форми і методи їх використання» У межах
дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сформувалися певні
точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі
товарногропювих відносин за соціалізму. Але такий підхід мав чимало
обмежень, певне подолання яких у теоретичному плані відбулося лише
наприкінці 1980-х років. Вважалося, що економічні перетворення ринкового
типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки.
Адже всі теоретичні дискусії 1960-х — першої половини 1980-х років щодо
проблем соціалістичної власності залишалися на позиціях визнання
державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва як основи
соціалістичної економіки, розглядаючи її як «фундаментальну економічну
сутність соціалізму». Тому генеральним напрямом удосконалення
господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої
господарської системи, яка б забезпечувала зростання ефективності
планової економіки за збереження її основи — загальнонародної
(державної) власності. В 1970-ті роки з’явилися й інші моделі
вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані на принципах
збереження і навіть посилення директивних методів господарювання.
Прихильники такого підходу орієнтувалися на активне використання
економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів та ЕВМ,
запровадження у практику різноманітних автоматизованих систем управління
(АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР),
галузевих автоматизованих систем (ГАСУ), територіальних систем
управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М.
Міхно, О. Оніщенко та ін.

133. „Горбачовська перебудова” як спроба трансформції радянської сис-ми.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати
квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни,
очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення
соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні
науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного
господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації
машинобудування, а на цій основі — й усього народного господарства, а
також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав
руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення»,
виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше,
орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних
змін був неспроможний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення
елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни,
широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла
продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу.
На цьому тлі було розв’язано антиалкогольну кампанію, яка завдала
колосального удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки
сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності
серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі,
які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема
малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського
механізму, що орієнтувався на перехід до ринкової економіки, із
конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого
управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні
процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став
підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому
шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986
р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями
легалізували дрібне приватне підприємництво, означали відхід від
традиційного тлумачення соціалістичної економіки.Певні перетворення
відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови
системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром).
. Створення Держагропрому, який об’єднав практично всі міністерства та
відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв’язанні
сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми
й забезпечити реальну самостійність колгоспів та радгоспів.Кризові
явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних
зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під
жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної
Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа
(«500 днів»). Зрештою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки
стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки»,
втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати
позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської
економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела
до невідворотного розвалу радянської економіки та розпаду СРСР.

134. Реформи 60-90-х рр ХХ ст спроба вдосконалення радянської
господарської сис-ми.

Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поставлене на
червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спершу її пов’язували з концепцією
«вдосконалення господарського механізму», тобто із наданням
підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні
продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових
результатів діяльності підприємства, тобто із фактичним поверненням до
ідей реформи 1965 р. Власне економічна «перебудова» розпочалася у червні
1987 р., коли було ухвалено «Закон про державне підприємство», згідно з
яким підприємства набували права самостійно планувати свою діяльність,
базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах
із постачальниками та споживачами та державних замовленнях. Відтепер
діяльність підприємств мала регулюватися не міністерствами та
відомствами, а довготривалими економічними нормативами.Назагал механізм
цієї реформи не відповідав задекларованим цілям. Фактично він не
допускав плюралізму власності (в середній та великій промисловості), не
зачіпав основ адміністративно-командної системи управління (зберігалася
система міністерств з їхньою бюрократичною опікою над підприємствами,
певною мірою зберігалося й директивне планування) та не змінював
мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відносин власності,
розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням
їхньої відповідальності за результати господарської та фінансової
діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишалася в
розпорядженні підприємств, зумовило зростання не капітальних вкладень, а
лише заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам.
Стосовно українських підприємств Закон навіть не створив відповідних
умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишалися
залежними від союзних органів, котрі й надалі розподіляли матеріальні
ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання, та
державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції
державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були
порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане
реформування внеможливлювало розв’язання пайгостріших економічних
проблем, натомість поглиблювало народногосподарські диспропорції,
розбалапсованість економіки як країни загалом, так і України зокрема.

135. Стан економіки України на момент проголошення незалежності.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до
незалежної (і політично, і економічно) держави — України було
проголошення «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня
1990 р.) та прийняття «Акту проголошення незалежності України» (24
серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення
цілком іншої політичної й соціально-економічної ситуації.Власне, за роки
існування союзного народногосподарського комплексу було практично
вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого
(технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність,
ускладненість умов видобутку вугілля, соціальні проблеми) виявилися
проблемами винятково України. Отже, українська економіка впродовж
багатьох років виконувала функції сировинного придатку, продукція, що
тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини
загального виробництва в республіці. Союзний уряд, особливо у
1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для
ефективного функціонування економіки республіки, відбувалося невпинне
«старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що
стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов
розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що
сформувалися в українській економіці, призвели до катастрофічних
наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже,
економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови,
здійснення швидких, радикальних перетворень, спрямованих на заміну
існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного
функціонування.

136. Перехід від командно-адміністративної до ринкової ек-ки та способи
його обгрунтування в екоомічній літературі.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала доволі
активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики
перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих
українських учених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина,
С. Єрохіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін.
Найважливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрунтувати
шляхи переходу від централізованого планово-директивного господарства до
ринкової економіки. Погляди вітчизняних учених формувалися під впливом
альтернативних концептуальних теорій, що існували у світовій економічній
науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетарист-ської, або
ортоліберальної) концепції.Другий напрям у підґрунті мас кейнсіанську
методологію з її теорією державного регулювання економіки. Ще у
1990—1991 роках Верховною Радою було затверджено Концепцію переходу
України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася
етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було
прийнято цілу низку законів, а саме: «Про власність», «Про бюджетну
систему», «Про підприємництво», «Про банки і банківську діяльність»
тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації
української економіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо перехідний, мав
забезпечити формування засад ринкової інфраструктури через
роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, формування
національної грошової системи, перехід до вільного ціноутворення,
свободу підприємництва тощо. На практиці цей етап реалізовано не було, і
Україна вже від початку 1992 р. ступила на шлях безпосередніх ринкових
перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної
теоретичної та практичної бази.

На практиці від початку 1992 р. був запроваджений в обіг
купон-карбованець як розрахунковий знак і попередник повноцінної
національної валюти— гривні.

У березні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи національної
економічної політики України», що було наступним кроком на шляху
розбудови національної економіки. «Основи» передбачали низку заходів,
зокрема роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову й
модернізацію промисловості, відмову від деяких принципових положень,
прийнятих під час створення СНД (Україна залишається у складі СНД, але
остаточно виходить з рублевого простору, що стало можливим завдяки
запровадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків із
країнами Співдружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої
торгівлі на західні рийки тощо. Певного мірою прийняття цієї програми
було умовою вступу України до Міжнародного валютного фонду (МВФ) у
квітні 1992 р.

Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені його вимогами, більшість
українських економістів розглядають як винятково негативний фактор для
економіки України, стверджуючи, що «економічна політика, що її проводили
в Україні, привела країну до глибокої економічної кризи. Власне, реформи
хоча й проголошувалися, але на ділі не проводилися. Аналізуючи цю
ситуацію, академік І. Лукінов зауважував, що «таке бездумне
трансформування, яке несе у собі елементи необгрунтованого романтизму
або авантюризму, є антинародним і вступає у суперечність із прогресивним
напрямом економічного зростання та розвитку. Саме через відсутність
всебічно обгрунтованої комплексної програми ринкових реформ та механізму
їх послідовного практичного втілення Україна потрапила в особливо
складне економічне становище» [9, с. 6]. Своєю чергою, А. Гальчинський
назвав ці процеси «імітацією реформ». Економіка України переживала
глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили панівні в цей період
в економічній сфері тенденції. Передусім цс катастрофічне падіння
основних економічних показників.Падіння виробництва й стрімке зростання
собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від
промисловості, тоді як видатки бюджету невпинно зростали. Надзвичайно
знизився життєвий рівень населення. Боротися з інфляцією уряд намагався
звичними директивними методами: було запроваджено фіксований курс
купоно-карбованця відносно долара, але цей крок лише інтенсифікував
поширення «тіньової економіки», збільшив втрати вітчизняних експортерів,
а також посилив відплив капіталів за межі України, що знекровлювало
економіку країни. До того ж посилюється бартеризація зовнішньої
торгівлі, причому бартер був надзвичайно невигідним для української
економіки: як правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт
— за завищеними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції зумовили
зростання зовнішньої заборгованості України.

137. Основні напрямки ринкових перетворень в ек-ці Незалежної Укр. на
першому етапі незалеж-го роз-ку(1991-1994рр)

Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення
структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід
переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у
структурі промислового виробництва частка базових галузей
(паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23
%. В Україні 1992 року вона становила 44,9 %, 1993 — 37,6 %, а 1994 року
— 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої рссурсоємності
суспільного виробництва. Водночас випереджувальними темпами зростають
ціни на продукцію базових галузей ціни: на продукцію вугільної
промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли у 90 разів, більш як у
40 разів зросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної
промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів,
а сільського господарства— вшестеро, що свідчило про істотне погіршення
галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію
за рахунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання
бюджетного дефіциту.

На цьому тлі суттєво посилився податковий тягар па товаровиробників,
давалися взнаки фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно
позначалося на економічній ситуації, З метою скорочення емісії не
забезпечених товарною масою грошей уряд вдається до збільшення податків,
встановлює найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90
%. Але в підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції
(натуральний обмін), ще більше посилюється «тінізацїя» економіки,
обороти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продукту,
катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й надані послуги,
відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності.
Зростає заборгованість з виплати заробітної плати та інших виплат
(пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої
дефляційиої політики монетаристсь-кими методами без обмежень видатків
державного бюджету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993
р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним банком
збільшилися вдвічі.

138. Становлення та роз-к засад ринкової ек-ної сис-ми в Укр.(друга
половина 90-х рр)

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба
реалізації програми виведення економіки з кризи, запропонована
президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбачала низку заходів,
спрямованих на пришвидшене формування ринкових відносин: розвиток
підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої
бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну
боротьбу зі злочинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економічні
перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво
збиткової продукції, відпускаються ціни, скасовується фіксований курс до
твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації та
суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо.Наступні роки довели, що
застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві
економікою не змогло забезпечити швидкого й ефективного виходу
української економіки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати.
Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної
сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже
вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю
(купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, створило передумови для
проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено
гривню— національну українську валюту.Друга половина 1990-х років в
економіці України характеризується проголошенням коригування курсу
реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої
ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову
соціального ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже
сформувалася доволі розвинена ринкова інфраструктура (банки, біржі,
страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної,
кредитної політики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та
вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні
тенденції в економіці України, хоча й дещо пом’якшені, зберігалися до
кіпця тисячоліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю
ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 1990-х років трохи пришвидшилися процеси
приватизації промислових об’єктів, до 2000 р. змінило форму власності
близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства
почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали
системного характеру, жодна програма приватизації в ці роки не дістала
підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й
відносини власності.

Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли
скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність
приватизації й управління державним майном, зменшення попиту на
вітчизняну продукцію через її високу собівартість та
неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування
законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної
економіки.

139. Основні напрями теоретичних досліджень в укр. ек-ній літературі
90-х рр ХХ ст.

Разом із тим на роз-к Укр.ек-ки негативний вплив справляли скрутне
фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й
управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію
через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак
інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала
економічним процесам перехідної економіки.

Усі ці проблеми привертали увагу науковців, з’являється низка
публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови,
і передусім трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації
галузевої структури національного виробництва, забезпечення його
конкурентоспроможності на світових ринках.

Так, у колективній монографії «Рьіночньїе трансформации в переходной
зкономике» доволі детально досліджено мету й об’єкти структурних
перетворень у промисловості України, стверджується, що «ефективнішою
вважається та структура виробництва, в якій частка проміжної продукції
(сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а частка кінцевої
продукції (споживчих та інноваційних товарів)-— відповідно більшою» .
Щодо наявної структури промислового виробництва в Україні, то, на думку
авторів, вона є «нераціональною як з економічної, так і з соціальної
точок зору, оскільки в ній переважають екологічно шкідливі виробництва»,
а відтак вона потребує кардинальної трансформації передусім у бік
наукоємних виробництв .

Цим проблемам присвячено й монографію В. Коломойцева «Восстановлеиие и
структурная трансформация промьішленного комплекса Украиньї». Автор як
основу структурної політики розглядає політику промислову, «що визначає
стратегію і тактику розвитку промислового комплексу та його структурну
трансформацію», головними складовими якої є проблеми енергозбереження,
досягнення енергетичної безпеки держави й організації імпортозамісного
виробництва. Основою промислової політики України, па його думку, має
стати посилення конкурентоспроможності національної економіки. Але,
зосередившись на питаннях структурної переорієнтації промислового
комплексу країни, автор залишає поза увагою конче важливі проблеми
інституціонально-структурних перетворень складових цього важливого
процесу.

Утім, як доводить досвід, за умов перехідної економіки структурна
перебудова насамперед має спрямовуватися на формування та розвиток
ринкового середовища. З огляду на це для України й у теорії, і на
практиці на перший план виходить проблема обгрунтування та здійснення
комплексу інституціональпих реформ: приватизація та законодавче
закріплення прав інституту приватної власності, формування конкурентного
середовища, вдосконалення інституту права, становлення правового поля
господарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження й ліквідація
тіньової економіки тощо.

Наприкінці 1990-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та
спрямованості структурної політики стає основою багатьох економічних
досліджень. Так, П. Єщенко, розглядаючи особливості формування
структурної політики за умов трансформації економіки, зосереджується не
лише на макроекономічних показниках та аналізі структури промислового
виробництва, а й на особливостях формування нової структури власності,
соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим
завданням у процесі трансформації української економіки є необхідність
«подолати економічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух
економіки України до нової моделі розвитку» .Отже, наприкінці XX — на
початку XXI ст. істотно розширюється сфера наукових досліджень проблем
структурної перебудови української економіки, в центрі уваги українських
учених опиняються окремі Інститути ринку. Деякі вчені, зокрема С.
Єрохін, вважають головними складовими процесу економічного розвитку й
структурної трансформації економіки іпституціо-нальну модернізацію. Усе
це дає підстави стверджувати, що, па думку багатьох українських
економістів, саме інсти-туціональний підхід уможливлює комплексне
охоплення проблематики структурних реформ та суспільної трансформації;
він і стає домінантним у їхніх дослідженнях на зламі тисячоліть.

140. Реформування аграрного сектора Укр. у 90-х рр ХХ ст.

У другій половині 1990-х років відбуваються й певні зрушення в аграрному
секторі. У межах аграрної реформи, започаткованої ще 1990—1993 роками,
були зроблені певні кроки, спрямовані на реформування відносин
власності. Ці процеси мали сприяти появі на селі селянина-власника,
зацікавленого в мінімізації матеріальних витрат і ресурсозаощадженні, а
також у збереженні й підвищенні родючості грунтів. Утім, на практиці все
відбувалося таким чином, що справжні результати виявилися протилежними
тим, що пропагувалися. Реформування відносин власності в сільському
господарстві відбувалося надзвичайно низькими темпами, поверхово й
непродумано. Дозволивши приватизацію земельних ділянок, що перебували в
користуванні громадян, основну масу землі — близько ЗО млн га
сільськогосподарських угідь, які перебували в користуванні
сільськогосподарських підприємств, заходилися роздержавлювати лише від
середини 1990-х років, але не як приватну власність на землю
безпосередньо селян, а як так звану колективну власність тих самих
сільськогосподарських підприємств, які змінили свій статус на
недержавний.

Услід за роздержавленням землі розпочалися процеси її паювання та
закріплення прав на землю державними актами, внаслідок чого відбувається
реформування (або просто ліквідація) значної кількості колективних
господарств. процеси розпаювання підприємства, що виникали як орендні на
приватній землі, істотно змінювали виробничі відносини, що свідчило про
певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи.

Водночас, у багатьох аспектах процес реформування залишався
непослідовним, структурні зміни впроваджувалися надто повільно.Отже, в
аграрному секторі, усупереч проголошеним реформам, залишається цілий ряд
проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних
змін у бік зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.Таким
чином, десять років незалежності економіка України та її економічна
думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних засад
ринкової економіки, який 2006 року завершився визнанням світовою
спільнотою економіки України як ринкової, що підтверджувало, попри
безліч негативних моментів, його безперечну правильність.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter