Проблеми та перспективи розвитку законодавства про місцеве
самоврядування
Науковці, практики, муніципальна громадськість у переважній більшості, і
це показали дискусії на VІІІ Всеукраїнський муніципальних слуханнях,
оцінюють сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в Україні як
незадовільний – такий, що не в повній мірі відповідає демократичним
принципам сучасної територіальної організації влади і стримує
соціально-економічний розвиток територіальних громад, становлення
місцевої демократії.
І така оцінка має під собою вагомі підстави. Так, навіть поверховий
аналіз відповідних конституційних положень свідчить, що територіальна
організація влади в Україні характеризується надмірною централізацією і
в цьому плані виглядає дещо архаїчною у порівнянні з існуючими в
європейських країнах, вона також не відповідає основним принципам
Європейської хартії місцевого самоврядування та інших
міжнародно-правових документів з питань місцевого самоврядування.
Тому, з огляду на перспективи інтеграції України до Європейського
співтовариства та враховуючи загальносвітові і європейські тенденції
місцевого та регіонального розвитку, існуючі проблеми
соціально-економічного розвитку територіальних громад, можна впевнено
прогнозувати, що Україна стоїть на порозі радикальної реформи системи
територіальної організації влади, в цілому, та організації місцевого
самоврядування, зокрема. І якщо врахувати, що ці питання досить широко
відображені в програмних документах політичних партій (блоків), які
приймали участь у виборчих змаганнях, початок цієї реформи можна
очікувати вже найближчим часом.
У зв’язку із зазначеним виникає необхідність у аналізі процесу
становлення існуючих сьогодні в Україні системи територіальної
організації влади та існуючої конституційної моделі місцевого
самоврядування, її основних недоліків в контексті потреб ефективної
організації управління на субнаціональних територіальних рівнях
(область, район, село, селище, місто), її відповідності принципам
Європейської хартії місцевого самоврядування та Європейської хартії
регіонального самоврядування (проект). Це дасть можливість науково
обґрунтувати основні напрямки та перспективи майбутньої реформи системи
територіальної організації влади, нового етапу розвитку місцевого
самоврядування.
Хронологічно початок становлення існуючої в Україні системи
територіальної організації влади можна пов’язати з 16 липням 1990 року –
днем прийняття Декларації про державний суверенітет України. В цьому
документі вперше за сімдесят років існування комуністичного режиму було
проголошено відмову від “радянської” системи організації влади,
декларувався намір запровадити демократичні засади та принципи
організації влади. І, як наслідок, вже 7 грудня 1990 р. з прийняттям
Закону “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве
самоврядування” місцеве самоврядування було визнане на законодавчому
рівні, хоча і зводилося за своїм змістом до “територіальної
самоорганізації громадян для самостійного вирішення безпосередньо або
через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань
місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів
Української РСР та власної фінансово-економічної бази”.
Прийняття цього Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради
(які на той час ще входили до єдиної системи органів державної влади)
всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування і, тим
самим, перейти від бюрократичної централізованої системи організації
влади, що була притаманна радянській моделі, до демократичної
децентралізованої системи, яка, в свою чергу, базується на визнанні
місцевого та регіонального самоврядування. Зрозуміло, що цей Закон був
перехідним актом, своєрідним компромісом між “радянською” і
децентралізованою моделями організації влади. Його прийняття не призвело
і не могло призвести до повної децентралізації влади, а його
компромісний характер стосувався, зокрема, статусу місцевих рад, які
визначалися в Законі як представницькі органи державної влади, що
свідчить про збереження відповідної ієрархії рад.
В той же час прийняття Закону, безумовно, відіграло вирішальне значення
як перший крок до відновлення в Україні місцевого самоврядування,
дозволило закріпити ряд його основоположних принципів, пов’язаних із
правовою й фінансовою автономією місцевих органів влади.
Наступним кроком на шляху до подальшої децентралізації територіальної
організації влади в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової
редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України “Про
місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне
самоврядування”), в якому місцеве та регіональне самоврядування вже
закріплюється як основа демократичного устрою влади в Україні. По
суті, це фактично означало повну відмову від радянської моделі
територіальної організації влади, хоча на конституційному рівні вона ще
продовжувала існувати (на той час в Україні діяла Конституція УРСР
1978.року) В новій редакції Закону місцеве самоврядування розглядалося
як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення
безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого
життя в межах Конституції України, законів України та власної
фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування як
територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або
через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах
Конституції України та законів України. При цьому територіальною основою
місцевого самоврядування визначалися – сільрада, селище, місто, а
регіонального самоврядування – район, область.
З прийняттям Конституції України 1996 року місцеве самоврядування
отримало нарешті конституційний статус, стало однією із засад
конституційного ладу України.
21 травня 1997 року було прийнято Закон України “Про місцеве
самоврядування в Україні”, який відповідно до положень Конституції
України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні,
засади і принципи організації, діяльності і відповідальності органів
та посадових осіб місцевого самоврядування. Важливо також
підкреслити, що 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі від імені України
була підписана Європейська хартія місцевого самоврядування (ратифікована
Верховною Радою України 15 липня 1997 року, після чого вона стала
частиною національного законодавства України).
В наступні роки було прийнято низку законів з питань організації та
функціонування місцевого самоврядування, зокрема, “Про органи
самоорганізації населення”, “Про вибори депутатів місцевих рад та
сільських, селищних, міських голів”, “Про столицю України – місто-герой
Київ”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, Бюджетний
кодекс, Земельний кодекс тощо.
Таким чином був закладений законодавчий фундамент для становлення та
розвитку місцевого самоврядування в Україні відповідно до вимог статті 2
Європейської хартії місцевого самоврядування і на основі положень
Конституції України.
В той же час слід зазначити, що ряд важливих принципів Європейської
хартії місцевого самоврядування, не зважаючи на її ратифікацію Україною,
все ще не отримав належного відтворення в чинному законодавстві та в
суспільній практиці.
Так, по-перше, Конституція України (стаття 140) передбачає запровадження
місцевого самоврядування лише на низовому територіальному рівні – рівні
населеного пункту (села, селища, міста), на регіональному рівні
продовжує існувати система прямого державного управління, що виключає
можливість існування регіонального самоврядування. Це певною мірою
суперечить принципу, який закріплений в статті 3 Європейської Хартії, і
передбачає, що місцеве самоврядування означає “право і спроможність
місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання і управління
значною часткою громадських справ…”. З цього нормативного визначення
випливає, що право на місцеве самоврядування повинні мати територіальні
громади (“територіальні співтовариства”) різних територіальних рівнів,
в той час, як згідно з Конституцію України (стаття 140) таке право
визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ, міст. На
регіональному рівні (район, область) Конституція України передбачає
функціонування відповідних органів місцевого самоврядування – районних,
обласних рад, але вони мають специфічне призначення – представляють
інтереси територіальних громад на регіональному рівні і наділені досить
обмеженими повноваженнями, що, поряд з відсутністю у них виконавчих
органів, свідчить про декоративний характер цих представницьких установ.
По-друге, при визначенні компетенції місцевого самоврядування не в
повній мірі був дотриманий принцип субсидіарності, передбачений статтею
4 Європейської хартії місцевого самоврядування. Внаслідок цього значна
частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус
“делегованих”, а характер розподілу повноважень між органами місцевого
самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до
виникнення “конкуренції компетенцій”, коли одні й ті ж самі повноваження
були віднесені до відання різних органів публічної влади.
У зв’язку із зазначеним слід підкреслити, що принцип субсидіарності
сьогодні розглядається як один із найважливіших принципів організації
інститутів влади в цілому. Основна ідея цього принципу полягає у тому,
що публічна влада повинна втручатися у вирішення громадських справ лише
в тій мірі і в тих межах, за якими суспільство та його групи, починаючи
від індивідуумів до сім’ї, територіальних громад та інших більш значних
соціальних груп, не в стані задовольнити свої різнобічні потреби.
До речі, вперше цей принцип отримав достатньо повне формулювання в
енцикліці Папи Пія ХІ, що була опублікована в 1931 році у зв’язку із
сороковою річницею Рерум Новарум: “Не можна змінювати або порушувати цей
найбільш важливий принцип соціальної філософії: повноваження, які вони
здатні здійснювати з власної ініціативи і власними засобами, не повинні
бути відібрані у людей та передані до громади, так, було б несправедливо
і суттєво порушило б громадський порядок, якщо забрати у більш низького
соціального утворення функції, які воно може здійснювати саме, і
передати їх соціальному утворенню більш високого порядку. Єдина мета
будь-якого суспільного втручання полягає у тому, щоб допомогти членам
суспільства, а не знищити або поглинути їх” .
У визначенні принципу субсидіарності, яке наведене в енцикліці Папи Пія
ХІ, закладено певну двозначність, реалізація цього принципу включає два
діаметрально протилежних аспекти: з одного боку, субсидіарність
передбачає, що влада більш високого територіального рівня може
втручатися у сферу влади більш низького рівня лише в тій мірі, в якій
остання продемонструвала свою нездатність. Тобто субсидіарність у цьому
значенні базується на принципі невтручання органів державної влади або
органу місцевого самоврядування більш високого територіального рівня у
вирішення питання місцевого значення, що віднесене до відання
територіальної громади та її органів.
З другого боку, субсидіарність прямо передбачає втручання – влада більш
високого рівня не лише має право, але і повинна втручатися у сферу влади
більш низького рівня. В той же час це втручання передбачає не підміну
(заміщення), а певний тип допомоги, яка заохочує владу низових рівнів та
наділяє їх повноваженнями. Як влучно зазначив Жак Делор “субсидіарність
є не лише межею втручання більш високих влад у справи особи чи громади,
але також і обов’язок цих влад діяти по відношенню до цих осіб або
громад таким чином, щоб надати їм можливість вирішувати самим”.
Таким чином відповідно до принципу субсидиарності, передавати
повноваження від влади більш низького рівня до влади більш високого
рівня дозволяється лише в тій мірі, в якій самі ці повноваження можуть
бути краще здійснені на вищому рівні. При цьому непорушною залишається
ідея, що ці повноваження повинні здійснюватися на рівні, настільки
близькому до громадянина, наскільки це можливе.
По-третє, ні в Конституції України, ні в чинному законодавстві не
визначено територіальної основи місцевого самоврядування, тобто
території, в межах якої територіальна громада здійснює місцеве
самоврядування. В силу цього досить проблематичною уявляється реалізація
принципу незмінності територіальних кордонів місцевих властей (стаття 5
Європейської хартії місцевого самоврядування).
По-четверте, досить обмеженими в Україні сьогодні є можливості
територіальних громад самостійно визначати свої власні адміністративні
структури (принцип, закріплений в статті 6 Європейської хартії
місцевого самоврядування), вони практично вичерпно визначені
централізовано — в Законі України “Про місцеве самоврядування в
Україні”. Крім того, в містах Києві та Севастополі ще не створені власні
виконавчі структури місцевого самоврядування, а їх функції покладено на
відповідні місцеві державні адміністрації. Зазначене суттєво обмежує
реалізацію принципу організаційної автономності.
?
????????????O?о ринку капіталу (частина 8 статті 9 Хартії). Про
умовність фінансової автономності місцевого самоврядування в Україні
свідчать також і розміри місцевих бюджетів. Так, наприклад, бюджетна
забезпеченість (в розрахунку на одного жителя) територіальних громад
міст України в 2001 році становила по доходам місцевих бюджетів: Харків
– 226,8 грн., Вінниця – 366,7 грн., Житомир – 255,0 грн., Боярка – 48,1
грн., П’ятихатки – 36,1 грн.. Для порівняння можна навести приклад
Швеції, де подібні покажчики становлять 2000$ – 2500$.
По-шосте, як свідчить практика (наприклад, дострокове припинення
повноважень міських голів в містах Василькові, Миргороді тощо) існують
певні проблеми в Україні і щодо забезпечення реалізації принципу
правового захисту місцевого самоврядування (стаття 11 Європейської
хартії місцевого самоврядування). Зокрема, ще не створено системи
адміністративної юстиції, процедура звернення до суду за захистом прав
та інтересів місцевого самоврядування не отримала необхідної відповідної
конкретизації, на практиці ще не забезпечено самостійності судової гілки
влади тощо.
Зазначені недоліки в територіальній організації влади дозволяють зробити
висновок що сучасний етап розвитку місцевого самоврядування має, перш за
все, передбачити заходи, спрямовані на вдосконалення його законодавчої
основи.
В процесі новації законодавства про місцеве самоврядування, доцільно, як
уявляється, зосередитися на законодавчому вирішенні наступних проблем:
1) запровадження регіонального рівня місцевого самоврядування з
відповідними його інститутами – регіональне співтовариство(яке має
становити населення регіону – області, району), органи регіонального
самоврядування (представницькі – районні та обласні ради і виконавчі –
виконавчі комітети районних та обласних рад), регіональна власність,
регіональні фінанси, регіональні бюджети, регіональні податки тощо;
2) реформування низового рівня системи адміністративно-територіального
устрою України з метою створення територіальної основи місцевого
самоврядування, що в свою чергу передбачає:
а) забезпечення територіальності місцевого самоврядування, тобто воно
має здійснюватися на територіях, які відмежовані одна від одної, а на
одній території не може бути кількох територіальних громад, які б
виступали самостійними суб’єктами права на місцеве самоврядування.
Зокрема, в ході адміністративно-територіальної реформи мають втратити
статус самостійних адміністративно-територіальних одиниць такі населені
пункти, які перебувають в межах адміністративних кордонів інших
населених пунктів. Відповідно, статус повноправного суб’єкта місцевого
самоврядування втрачають і територіальні громади цих населених пунктів.
Зазначене, в свою чергу, ставить на порядок денний нагальне питання щодо
створення нових адміністративно-територіальних одиниць – волості
(сільського округу) та міського округу, як територіальної основи
місцевого самоврядування;
б) запровадження повсюдності місцевого самоврядування – воно має
здійснюватися на всій території України без будь-яких обмежень. Повне
або часткове обмеження прав громадян на місцеве самоврядування на
окремих територіях не може бути пов’язане з їх місією (наприклад,
виконання столичних функцій тощо), а можливе лише у виключних випадках –
необхідність захисту конституційного ладу, екологічна катастрофа,
забезпечення оборони країни тощо – і виключно на підставі закону
(наприклад, Чорнобильська зона). Реалізація цього принципу вимагає зміни
територіальної основи місцевого самоврядування – воно має здійснюватися
не лише в межах адміністративних кордонів населених пунктів, а й на
прилеглих до населених пунктів територіях (волость або сільські округи,
міські округи тощо);
в) формування самодостатніх територіальних громад – громад, які б
володіли матеріальними, фінансовими та іншими ресурсами в обсязі,
достатньому для ефективної реалізації завдань та функцій місцевого
самоврядування, надання соціальних послуг населенню на рівні,
передбаченому загальнодержавними стандартами. При цьому уявляється
доцільним виходити з наступного:
територія громади має визначатися централізовано з врахуванням
волевиявлення населення та на підставі певних встановлених Верховною
Радою України критеріїв. Так, з одного боку, вона не повинна бути
надто великою – населення, яке проживає в її межах має бути об’єднане
спільними інтересами щодо питань, вирішення яких віднесено законом до
відання місцевого самоврядування. З другого, – ця територія має бути
достатньою з точки зору можливості формування комунальної власності,
місцевого бюджету, виборних органів місцевого самоврядування, на цій
території мають перебувати об’єкти соціальної та комунальної
інфраструктури, необхідні для виконання завдань місцевого самоврядування
по наданню соціальних послуг населенню;
при визначенні територій, в межах яких громади здійснюють місцеве
самоврядування, необхідно враховувати принцип територіальної доступності
послуг, що мають надаватися населенню в системі місцевого
самоврядування;
3) вдосконалення системи місцевого самоврядування, що передбачає:
а) законодавче визначення статусу територіальної громади, внутрішньої
організації, процедури утворення та реорганізації територіальних громад,
їх державної реєстрації;
б) зміну статусу і порядку формування обласних та районних рад. При
цьому, обласні ради мають набути статусу представницьких органів
регіонального співтовариства і обиратися населенням області на основі
рівного виборчого права;
в) зміну складу та порядку формування виконавчих органів місцевого
самоврядування. Так, до складу виконавчих комітетів сільських, селищних,
міських рад доцільно включати лише заступників сільського, селищного,
міського голови, керівників відділів та управлінь і керуючого справами,
які одноосібно призначаються відповідним головою;
г) створення в системі місцевого самоврядування спеціальних
правоохоронних формувань – муніципальної міліції, яка б забезпечувала
виконання рішень органів місцевого самоврядування з питань забезпечення
законності, правопорядку, охорони прав і законних інтересів громадян;
д) законодавче визначення місця та ролі територіальної громади в системі
місцевого самоврядування, її виключних повноважень, активне
запровадження в практику місцевого самоврядування різних форм прямої
демократії, безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого
самоврядування, підвищення ролі органів самоорганізації населення у
вирішенні питань надання соціальних послуг населенню;
4) чіткий розподіл сфер компетенції та повноважень між органами
місцевого самоврядування різного рівня та органами державної влади на
основі:
а) законодавчого розмежування понять “повноваження державної влади
(органу виконавчої влади)”, “повноваження місцевого самоврядування”. При
цьому до повноважень державної влади мають бути віднесені повноваження,
наслідки виконання яких (в першу чергу – правові, організаційні та
соціально-економічні) пов’язані із інтересами населення України в
цілому, в той час, як наслідки виконання повноважень місцевого
самоврядування спрямовані на безпосереднє забезпечення життєдіяльності
територіальної громади, пов’язані з її інтересами;
б) забезпечення реалної реалізації принципів демократизму і
субсидіарності, що передбачає формування компетенції органів влади з
низового (місцевого) рівня – до відання місцевого самоврядування слід
віднести всі публічні справи, які спроможна вирішувати територіальна
громада та її органи. Відповідно, до компетенції органів регіонального
самоврядування мають бути віднесені лише ті питання, які зачіпають
інтереси регіонального співтовариства в цілому або не можуть бути
вирішені на низовому рівні, а до компетенції органів виконавчої влади
включаються питання, які вимагають централізованого керівництва,
виходять за межі можливостей органів регіонального і місцевого
самоврядування або не відповідають їх природі. Зокрема, до відання
місцевих державних адміністрацій доцільно було б віднести функції по
контролю та нагляду за додержанням Конституції і законів України, прав і
свобод громадян;
в) фінансового, матеріального та іншого ресурсного забезпечення
виконання органами місцевого самоврядування делегованих їм окремих
повноважень органів виконавчої влади. При цьому, необхідно законодавчо
визначити принципи, умови та порядок делегування окремих повноважень
органів виконавчої влади, форми контролю за виконанням делегованих
повноважень, а також відповідальність органів виконавчої влади та
місцевого самоврядування, їх посадових осіб за невиконання або неналежне
виконання делегованих повноважень.
Для кожного рівня влади законом має бути встановлено перелік
повноважень, які не можуть бути вилучені і передані, або делеговані до
іншого рівня влади;
5) визначення правового режиму комунальної власності, що має на меті:
а) законодавче закріплення структури об’єктів комунальної власності,
визначення переліку об’єктів виключного права комунальної власності
(об’єкти, які не можуть бути відчужені ні за яких умов);
б) диференціацію об’єктів спільної власності територіальних громад на
об’єкти спільної сумісної та спільної часткової власності;
в) заборону приватизації об’єктів права комунальної власності, якщо
наслідком цього стане скорочення обсягу та погіршення якості послуг, що
надаються населенню шляхом використання цих об’єктів;
в) формування обласної та районної комунальної власності як власності
відповідних регіональних співтовариств, та передача відповідних об’єктів
сумісної спільної власності територіальних громад до районної та
обласної власності (об’єктів, які функціонують в інтересах населення
регіону в цілому);
6) вдосконалення механізмів ресурсного забезпечення розвитку
територіальних громад;
7) посилення державної підтримки розвитку місцевого самоврядування;
8) зміцнення гарантій місцевого самоврядування, вдосконалення процедури
судового захисту прав та інтересів місцевого самоврядування.
Нагальність законодавчого вирішення зазначених питань обумовила різку
активізацію законопроектної діяльності у галузі муніципального права.
Так, сьогодні на різних етапах законотворчого та законодавчого процесу
перебувають одночасно кілька законопроектів, зокрема:
“Про місцеве самоврядування в Україні” (нова редакція);
“Про внесення змін до Закону України “Про місцеві державні
адміністрації”;
“Про комунальну власність”;
“Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських
голів” (нова редакція);
“Про місцеві податки та збори”;
“Про асоціації та інші об’єднання органів місцевого самоврядування”;
“Про комунальний кредит та місцеві запозичення”;
“Про державний земельний кадастр”;
“Про охорону земель”;
“Про засади стимулювання розвитку регіонів”;
Загальнодержавна програма розвитку малих міст.
Крім того вносяться пропозиції з підготовки проектів законів, інших
нормативно-правових актів щодо подальшого здійснення адміністративної
реформи на місцевому і регіональному рівнях, реформування
адміністративно – територіального устрою та визначення територіальної
основи місцевого самоврядування, стимулювання інноваційної та
інвестиційної діяльності на місцевому та регіональному рівнях,
активізацію розвитку регіональної інфраструктури, проведення
експериментів щодо прискорення розвитку регіонів тощо.
Особливі сподівання при цьому покладаються на Закон “Про місцеве
самоврядування в Україні” (нова редакція), який вже пройшов перше
читання у Верховній Раді України, зокрема, сподівання деяких політиків,
що він має вирішити всі основні проблеми законодавчого забезпечення
розвитку місцевого самоврядування. У зв’язку з цим не можна не
зауважити, що прийняття цього Закону безумовно слід розглядати як
суттєвий крок на шляху зміцнення правової основи місцевого
самоврядування. В той же час слід дуже ретельно продумати предмет та
ідеологію Закону, з тим, щоб його прийняття не призвело до виникнення
правових колізій. І в цьому плані важливо не допустити надмірного
розширення предмету Закону, перетворення його на своєрідний
Муніципальний кодекс.
Доречно також обговорити і саму назву Закону – “Про місцеве
самоврядування”. Як відомо, Конституція України розглядає місцеве
самоврядування як відносно самостійну форму публічної влади. І цілком
слушно поставити питання яким має бути предмет закону про владу?
Із законодавчої практики багатьох держав, в тому числі і України, ми
знаємо приклади законів про організацію влади, про засади організації
влади, про принципи організації влади тощо або законів про окремі рівні
влади чи про суб’єктів влади. Такий підхід дозволяє більш менш чітко
визначити предмет закону і зосередитися на регламентації принципових
положень організації і функціонування місцевого самоврядування, які
потім деталізуються в інших законах та в актах локальної нормотворчості
(статутах територіальних громад).
Виділено автором.
Цит. по: Определение и пределы принципа субсидиарности. Доклад
Координационного Комитета по местным и региональным властям (CDLR) //
Комуны и регионы Европы. Вып. 55. – Страсбург: Издание Совета Европы,
1994, С. 10.
З вступного слова Жака Делора на колоквіумі “Subsidiarity: the challeng
of change” (Маастріхт, 21-22 березня 1991 року).
Наприклад, в бюджетах міст обласного значення, їх частка і 2000 році
становила лише 1-8% (Харків – 7,6%, Вінниця – 5,2%, Суми – 4,1%, Черкаси
– 3,4%, Ніжин – 2,0%, Люботин – 1,5% тощо). Виключення із загального
правила становлять лише бюджети міст Хмельницького – 15,6% та Чернівців
– 10,1%. (Див.: Основні соціально-економічні показники міст-членів
Асоціації міст України. – К., Асоціація міст України, 2001, С. 18-20.)
Див.: Основні соціально-економічні показники міст-членів Асоціації міст
України. – К., Асоціація міст України, 2001, С. 15-16.
Наприклад, Федеральний закон РФ «Про загальні принципи місцевого
самоврядування»; Закон Республіки Бурятії «Про загальні принципи
організації місцевого самоврядування в Республіці Бурятії»; Закон
Алтайського краю «Про основи місцевого самоврядування»; Закон Іспанії
«Про основи місцевого самоврядування».
Наприклад, закони Польщі «Про гмінне самоврядування»; «Про повітове
самоврядування».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
