HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ДОПОВІДЬ

на тему:

“Звичаї і традиції нашого народу ” ПЛАН

Вступ

1. Поняття звичаю і народних традиції

2. Місце народних звичаїв і традицій у житті українського народу

3. Календарні звичаї та обряди українців

Список використаної літератури

Вступ

Ми живемо у вік науково-технічного прогресу, у часи царювання могутності
людського розуму і знань. Вчені, здається, опанували вже всі, чи майже
всі таємниці природи (принаймні, так думає багато з них), замахнулися,
наприклад, навіть на таку суто Божу справу, як штучне створення людини з
певними якостями (клонування), але народні звичаї і сьогодні залишаються
тим корінням, без якого не може існувати справжній народ, самодостатня
нація.

1. Поняття звичаю і народних традиції

Перш, ніж висвітлювати розуміння звичаю, потрібно внести деяку ясність у
термінологію, оскільки загальноприйняті у сучасній науці терміни часом
швидше заплутують ситуацію, аніж дозволяють розібратися в ній. Якщо ми
заглянемо у авторитетні словники (як українські, так і російські), то
побачимо, що вони однозначно пов’язують виникнення звичаю зі звичкою,
тобто «звичай» має вторинне походження — спершу як результат
пристосування до певних умов виникає “звичка”, яка потім, охоплюючи
суспільство (все, чи якусь частину), стає звичаєм. Ось яке визначення
“Звичаю” дає “Українська радянська енциклопедія” (УРЕ): “Звичай –
правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття,
ввійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства.
Звичай з’явився разом з виникненням людського суспільства внаслідок
повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення,
стали нормою.

Часом звичай помилково ототожнюють з обрядовістю, чим, знову ж таки,
спотворюється і принижується значення звичаю. Ось яке офіційне
тлумачення цього терміну пропонує УРЕ: “Обряди — соціальне явище, що
являє собою комплекс символічних, визначених традицією умовних дій,
спрямованих на оформлення (обряжання) певних подій у житті людей,
держави, приурочених окремим етапам трудової діяльності, а також
відзначення деяких пір року. Вони є складовою частиною
традиційно-побутової культури народу й містять у собі елементи
пісенного, хореографічного, драматичного, декоративно-ужиткового
мистецтва. Обряди виникли в первісному суспільстві і характер їх
зумовлювався трудовою діяльністю, побутовими суспільними умовами”…
Запропоноване визначення, на нашу думку, достатньо чітко окреслює
призначення обрядів і не претендує на роль ЗВИЧАЮ, хоч на побутовому
рівні ці речі частенько не відрізняють і плутають не тільки рідновіри,
але навіть їх провідники. Іноді ЗВИЧАЙ підпорядковують традиції. Чи
відповідає це дійсності? За тим самим джерелом: “Традиція (лат.–
передавання) — елементи соціальної і культурної спадщини, які
передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу
в суспільстві в цілому, чи в окремих його групах. Проявляється у вигляді
усталених, стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів,
суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо”. Таке трактування
ставить “традицію” на більш почесне місце, ніж ЗВИЧАЙ. На наш погляд, це
дещо спрощений підхід – адже перш, ніж щось передавати і зберігати, —
його треба мати! Треба бути впевненим у тому, що це дійсно те Святе, що
має стати СВЯТИМ на всі часи і зберігатися методом передавання від
одного покоління до другого, що і стає традицією. На підтвердження думки
щодо пріоритету терміну “ЗВИЧАЙ” над терміном “Традиція” можна зауважити
— ЗВИЧАЙ обов’язково охоплює всю спільноту, а традиція – може бути як
загальнонародна, так і більш вузька (професійна, вікова, сімейна,
групова тощо).

Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ
поступово формує так звану національну традицію.

Традиція — це, власне, те, що передається у спадок майбутнім поколінням.
Російською мовою буквальний переклад з латинської traditio більш точний:
«предание», українською ж — «переказ» — більш звужене.

Національні особливості уявлень про красу тісно пов’язані з конкретними
місцевими умовами, що яскраво простежується на прикладі архітектури.
Традиційне житло різних регіонів максимально адаптоване до кліматичних і
природних умов, а також видів діяльності. Кочові племена і кочові народи
користуються мобільним житлом: на Півночі — це яранга з крутими схилами
стін — багато снігу, у Середній Азії — юрта з плоскою покрівлею — дощів
і снігу майже немає. У лісовій місцевості житло будували з дерева, у
гірській — із каменю, а у степових регіонах, де не було ні першого, ні
другого, — із глиняних вальків. Будівельний матеріал диктував
конструктивні особливості, форму, оздоблення. Традиції зведення житла
передавались із покоління в покоління, відбувалась їх естетизація; люди
звикали до свого житла, і воно видавалось їм єдино красивим. Навіть
пізніше, коли збільшився арсенал будівельних матеріалів і замість глини
та дерева почали використовувати цеглу, у зведенні споруд продовжували
зберігатись попередньо нароблені форми, оскільки вони вважалися
природними, відповідали смакам місцевого народу і визначали стиль певної
місцевості. Отже, художнє з самого початку зливалося з національним,
традиційним, народним, ставало виразником етнічного.

Одним із чинників визначення національної, етнічної культури є традиції
народної художньої творчості. Чим вищий рівень розвитку і технізації
суспільства, тим швидше і безповоротніше зникає з побуту і вжитку
народна творчість. Сьогодні в Європі, як і в розвиненій Америці,
традиції народної художньої творчості практично зникли. Цьому сприяв
розвиток виробництва, поліграфічних послуг, а особливо — засобів масової
інформації, зокрема телебачення. Наприклад, зараз в Україні національна
народна традиція активно витісняється західними зразками маскультури
найнижчого гатунку. Технологічний процес з україно- та російськомовного
переходить на англомовний, що негативно позначається на лексиці як
технічної, так і творчої інтелігенції. Різко зменшились тиражі
україномовної літератури, на що звернули увагу і забили тривогу
письменники, бо для них це проблема творчого життя чи смерті, буквально
фізичного існування та можливості реалізуватися. Адже сумнівно, що хтось
читатиме літературні твори, окрім фахівців, мовою, якою не користується
суспільство в державі.

Історія засвідчує: жодна мова не жила, не живе і не житиме вічно.
Сьогодні у світі багато мертвих мов, зокрема старогрецька,
староіндійська, староєврейська, латинська, староруська та
староукраїнська. Адже народи, які користувалися в давні часи цими
мовами, нині живуть і розвиваються в нових історичних реаліях і
відповідному мовному еквіваленті.

До першої чверті XX ст. визначальною була теза про те, що мова є
провідною ланкою, яка об’єднує народ. Однак сьогодні наукові дослідження
довели, що мова є дуже важливою, але не вирішальною складовою того, що
націю робить нацією, а народ — народом. Насамперед це стереотип
поведінки, способу життя, що традиційно склався з урахуванням
особливостей ландшафту, середовища, які формують і виробляють у процесі
пристосування ті неповторні звичаї і психологічний еквівалент, що
вирізняють певний народ серед інших.

Національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом
національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні
форми, а їх регулятивна функція впливає на формування ціннісної
орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

2. Місце народних звичаїв і традицій у житті українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціаль — на група має свої
звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .

Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в
рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими
людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на
духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес
постання народньої творчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но
зв`язана з звичаями народу .

Звичаї народу — це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в
сучасному , а і в його історичному минулому.

Звичаї — це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і
найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова — це ті
найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну
націю .Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і
розвитку кожного народу .

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх
батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний
син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він
загублений для свого народу .

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України ,як до матері ,
що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

???????????H?H?????з християнством Візантія принесла нам свою культуру,
але саме свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже
була національна культура , і Володимир Великий тільки додав
християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури .

Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це
була зустріч якщо не рівних , то близьких поту гою, але різних
характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній
творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської
культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати
де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається
християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших
звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без
писанки, Святої Троїці — без клечання, навіть називємо це останнє свято
«Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння»
закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на
«Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і
яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти,
бавляться весною, співають :

«А ми просо сіяли , сіяли ,

Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли …»

Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід :

«Ой , дід , дід і Ладо …»

Все це — наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція. Кутя —
це символ урожаю , писанка — це символ народження сонця. Зеленим гіллям
наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються
(так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, мавок,
перелесників

3. Календарні звичаї та обряди українців

Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські
календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через
звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких
безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають
аграрними, тобто пов’язаними з певними видами господарських робіт
(сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до
певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла
задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.

Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій
стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну
форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і
збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце,
тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе
достатньою кількістю їжі.

Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам’яного віку (палеоліту,
мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут
тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній
стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і
обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону,
були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.

Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися
вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми
господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів
змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у
хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна
осілість,

тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не
зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця
закономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства
постійно доповнюються новими.

Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і
нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів
на утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими
людьми та навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали
значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період
вони намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті
у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу
різних небесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною
точкою для виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується
система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності
видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).

Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком
природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним
оком. Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і
ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре
простежується за місячними фазами — різними формами видимої частини
Місяця.

Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час
обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до
н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували
періоди настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших
днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні
частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята
— за місячним.

Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву —
«календар», яка походить від латинського слова «саlеndаrium», дослівно —
«боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, коли
боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча
термін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були
відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів
дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них
звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней
чи вершників — святкові дні; косими і хвилястими лініями — періоди
дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Одним
з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час
розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи
віднайшли ще два подібні календарі — глечик у с. Малаєшти (Молдова) та
чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належать до II—IV ст. н.
е.

Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні
підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною
частиною населення. До прийняття християнства на території України це
були жерці, служителі язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни»,
тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці.
Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов’язані
з ними календарні, свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким
поклонялися наші предки.

Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено
вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У
наших умовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків
до перших осінніх. З ним була пов’язана трудова діяльність переважної
більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт
мало практичне значення.

Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали
послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало
хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно
синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними
ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень,
квітень, травень, червень тощо.

На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і
взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших
предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий
календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі
старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів,
проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської
церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші
предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних
століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний
народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими
прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір’ям,
але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку.
Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров
українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва
Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа —
без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням
осені для нас залишаються святкування пам’яті Маккавеїв, Успення
Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.

Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були
приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні
їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни,
літа й осені.

Список використаної літератури

Воропай О. Звичаї нашого народу – К.: Оберіг, 1991.

Міщенко М. “Хвали зиму після Миколи”//Українська культура — 1991 — №11
ст. 34-35.

Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й.
Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс 1994. – 608 с.

Хромлива — Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті – Лівів:
Фенікс 1990

Похожие записи