HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Влада як суспільне явище tc «ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ»

План

1. Сутність влади та її багатомірність.

2. Політична влада у політичній системі суспільства.

3. Основні концепції політичної влади.

Проблема леґітимності та принцип розподілу влади.

1. Сутність влади та її багатомірність tc «4.1. Сутність влади та її
багатомірність»

Тема влади є центральною у політичній науці, оскільки всі інші політичні
проблеми залежать від неї – від її наявності чи відсутності. Влада та
владні відносини є необхідним механізмом регулювання життя суспільства.
Саме навколо влади й виражених у ній політичних інтересів та потреб і
розгортається політична діяльність. Жодне явище у політичній історії
людства не спричинило стільки трагічного, не забрало стільки людських
життів, як боротьба за владу, за політичне і духовне панування.

Загалом влада – це реальна здатність і можливість розпоряджатися
ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та
діяльність людей за допомогою певних засобів – авторитету, волі, права,
насильства і т. ін.

По суті своїй влада є загальносуспільним феноменом, одним із видів
суспільних відносин. Її соціальне призначення полягає у тому, що при її
допомозі досягають певної мети, уможливлюють виконання певних функцій на
користь соціальної системи, встановлюють відповідні відносини між людьми
та групами людей. Влада дає змогу виражати суспільні, групові та
індивідуальні інтереси людей.

В історичному розрізі влада виникла із формуванням перших людських
спільнот. Універсальність влади на початках існування суспільства
ґрунтувалася на встановленні відносин “сильніший – слабший”, “керівник –
підлеглий”, “розпорядник – виконавець”, тобто “суб’єкт –об’єкт”. Основою
для появи влади була і є постійна різниця у психофізичних,
розпорядницько-організаційних, та розумово-розсудливих якостей людини.

У науці є різні підходи до пояснення причин виникнення владних відносин.
До найпоширеніших відносять біологічний, антропологічний та
політологічний підходи.

Біологічний підхід визначає владу як таку, що притаманна біологічній
природі людині. А оскільки біологічна природа людини і тварини є
спільною, то наявність владних відносин визнається і в тваринному світі.
Витоки такого підходу слід шукати ще в античній філософії. Наприклад,
Аристотель розглядав владу у суспільстві як продовження влади у природі.
Звичайно, такі порівняння мають під собою ґрунт, якщо розглядати владу
через призму підпорядкування шляхом застосування сили. У середовищі
ссавців виявом такого підпорядкування є взаємовідносини ватажка і стада
чи зграї. В той же час слід зазначити, що відносини в людському
суспільстві і в тваринному світі мають принципову відмінність. Суспільні
відносини будуються на основі свідомості, а тваринні – на основі
рефлексу. Владні відносини носять свідомий характер, оскільки суб’єкт
влади здійснює свій вплив на об’єкт, спрямовуючи його поведінку у
певному напрямі.

Антропологічний підхід (грец. anthropos – людина) пов’язує поняття влади
із суспільною природою людини і поширює його на всі соці-альні
утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади
на всіх етапах розвитку суспільства.

Політологічний підхід до розуміння влади ґрунтується на органічному
зв’язку влади і політики, а отже, пов’язує існування влади лише з тим
етапом розвитку суспільства, для якого характерне існування держави та
спеціальних інститутів здійснення влади.

Пересічно владу помилково ототожнють тільки із грубим насильством. У
політичній науці навіть сформувався спеціальний напрям аналізу –
кратократія (тобто “влада сили”). Дійсно, вона тісно пов’язана із такими
індивідуальними характеристиками як сила волі й дух, без яких особа не
може стати суб’єктом влади. Однак, розуміючи владу саме так, індивід
ризикує заразитися таким собі “синдромом маленької людини”, яка постійно
залежна від владних відносин. А отже, й ризикує легко втратити свободу,
бо потрапить у розряд “вічно підлеглих” людей.

Однак влада ототожнюється не тільки із фактором сили. Відомий
американський соціолог Елвін Тофлер, автор книги “Нова парадигма влади”,
виділяє тріаду джерел влади: силу, багатство і знання. Ця тріада
апробована тисячолітнім досвідом людської історії та передана
сьогоднішньому поколінню у міфах і легендах. Так, японська легенда
оповідає, про “сансю-но синкі” – три сакральні предмети, що ними було
наділено велику богиню сонця Аматерасу-амікамі. Цими речами є меч,
коштовний камінь та свічадо, що їх ще й донині вважають символами
імператорської влади.

При цьому Е. Тофлер вважає, що лише володіння знаннями дає найвищий
рівень якості влади. Такої якості не можуть забезпечити окремо
застосовані насилля та багатство. Ніхто не сумнівається, що загроза не
тільки побутового, але й офіційного державного насильства дає свій
ефект. Так, насильство держави потрібне суспільству, щоб підтримувати
дієздатність владної системи. Однак найголовнішою вадою грубої сили є її
негнучкий характер. Адже насильство використовують тільки для покарання.
Одним словом, влада сили – це влада низької якості.

На противагу силі, багатство є значно кращим знаряддям влади. Добряче
набитий гаманець може прислужитися для різних цілей – як для залякування
чи покарання, так і для витонченої нагороди. Отож багатством можна
користуватися і в негативний, і в позитивний спосіб. А тому воно
породжує владу середнього рівня якості.

Але владу найвищої якості породжує знання. Бо існує межа, за якою
втрачається ефект впливу і сили, і грошей. За такою межею сила може
зруйнувати те, що при її застосуванні воліли б захопити чи оборонити. Те
ж саме стосується і багатства – існує межа його вичерпності. За гроші не
можна купити геть усе на світі. Зрештою, і найгрубший гаманець колись
порожніє. В той же час знання ніколи не вичерпуються,

і їх, до того ж, завжди можна примножити.

З цього приводу грецький філософ Зенон Елейський доводив: якщо
мандрівник кожного дня проходить половину шляху до місця свого
призначення, то він ніколи до нього не дійде, бо завжди буде існувати
друга половина шляху. Так само і людина ніколи не спроможна здобути
остаточного знання, але завжди спроможна бодай на крок наблизитися до
завершеного розуміння будь-якого вища. У принципі, знання є невичерпним
і являє собою остаточний замінник будь-яких цінностей.

А тому знання є джерелом влади найвищого рівня якості. Високоякісна
влада – це не просто могутня сила й не лише здатність досягати мети
через застосування примусу. Висока якість влади – це, перш за все, її
ефективність, здатність досягати цілі з найменшими затратами ресурсів.
Знання часто використовують для того, щоб, не перемагаючи противника у
боротьбі, схилити його до свого способу дій.

Окрім того, знання служать і для примноження інших чинників влади – сили
і багатства. У славнозвісній кінострічці про Кубу часів диктатора
Батисти, у якій головну роль – майора Роберта Дейпса зіграв відомий
актор Шон Коннері, військовий начальник диктатора запевняє його:
“Майоре, назвіть Вашу улюблену зброю – і я Вам її дістану”. На що Дейпс
відповів: “Мозок”.

Роль знання як джерела влади особливо посилюється в епоху інформаційного
суспільства, яку Е. Тофлер іще називає ерою надсимволічної економіки, що
прийшла на зміну “ері заводських димарів”. Учений вважає, що коли
надсимволічна економіка розгорнеться у повну силу, то пролетаріат
перетвориться на когнітаріат, а головним сенсом боротьби за владу у
локальному і навіть у глобальному вимірі стане боротьба за контроль над
знаннями, над інформацією. Уже сьогодні світ все тотальніше опановують
інформаційні війни як вияв такої боротьби.

Разом зі знанням влада проникає у будь-які людські стосунки. І навпаки:
незнання в сучасних умовах – це безвладдя. Французький автор Ромен Барт
так говорить із цього приводу: “Ім’я мені – легіон”, – могла б сказати
про себе влада. – Повсюди, з усіх сторін, нас оточують різноманітні
лідери, громіздкі чи крихітні адміністративні апарати, групи тиску і
“затиску” (придушення), звідусіль лунають “відповідальні” голоси, які
беруть на себе “відповідальність” донести до нас дискурс влади – дискурс
переваги. …Її втіленням є не тільки держава, класи і групи, а також і
мода, загальноприйняті думки, видовища, ігри, спорт, засоби масової
інформації, сімейні і приватні стосунки…”.

Класифікація феномену влади у науковій літературі здійснюється за такими
основними ознаками:

– сфера функціонування (влада політична, економічна, юридична, духовна,
світська тощо);

– обсяг прерогатив (державна, міжнародна, сімейна тощо);

– суб’єкт влади (класова, партійна, народна, особиста, батьківська
тощо);

– формально-структурні ознаки (інституціональна чи неінституціональна,
єдиноначальна чи двовладдя і багатовладдя);

– методи здійснення (панування, насильство, примушування, переконування
та ін.);

– обсяг влади у її носія (одноособова, колегіальна, групова);

– режим правління (деспотична, авторитарна, бюрократична, демократична
та ін.).

Отож влада є вічним феноменом в історичному розрізі. Сама по собі вона
не є ані доброю, ані злою. Влада постає виміром всіх людських стосунків.
Вона, по суті, виступає оберненою величиною всіх людських бажань і
впливає на геть усе: від сексуальних стосунків до працевлаштування, від
реалізації мрії про купівлю автомобіля і телевізора – до мрій
найзаповітніших і ще не зреалізованих. Оскільки людські прагнення
надзвичайно розмаїті, то будь-що, здатне їх задовольнити, виступає
джерелом влади.

Влада є багатомірним суспільним феноменом. Вона присутня скрізь і
повсюди. Завжди у суспільстві хтось її має більше, а хтось – менше,
хтось втрачає, а хтось здобуває. Процес боротьби за владу є безкінечним
і притаманний кожному суспільству.

2. Політична влада у політичній системі суспільства tc «4.2. Політична
влада у політичній системі суспільства»

Будь-яка суспільна чи природна система має основний чинник, який є
центральним для неї і завдяки якому поєднання окремих елементів системи
має сенс. У політичній системі суспільства таким системоутворюючим
чинником є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, і
навколо неї точиться політична боротьба. А тому політична влада є одним
із найважливіших видів влади.

Політична влада – це реальна здатність соціальної спільноти та індивіда
до вияву своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного
інтересу і сформованих політичних потреб. Для цього носії політичної
влади мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного,
психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових
норм.

Деколи у політологічній літературі можна зустріти твердження, що влада є
джерелом політичного панування. Таке твердження є хибним, оскільки для
того, щоб отримати владу, слід спершу стати домінуючою політичною силою
і закріпити своє панівне становище. Отже, навпаки – політичне панування
є джерелом влади.

Основним видом політичної влади є державна влада. Однак це не єдиний вид
політичної влади, а тому не слід державну владу ототожнювати із
політичною. З ряду підстав поняття “політична влада” є значно ширшим від
поняття “державна влада”:

– по перше, політична влада виникла ще в додержавну добу, а отже, раніше
від державної;

– по друге, не кожна політична влада є державною. Адже, крім державної,
є також влада партій, рухів, громадських організацій. Хоча

в той же час кожна державна влада є політичною;

– по третє, державна влада має специфічний характер, бо тільки вона має
монополію на примус у суспільстві та право видавати закони. Хоча, окрім
примусу, вона також послуговується й іншими засобами – переконанням,
ідеологічними та економічними чинниками тощо.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на
спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на
видання законів та підзаконних актів, обов’язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Тобто
вона закріплює населення за певною географічною територією і перетворює
його на своїх громадян (чи у випадку монархії – підданих). У межах цієї
території вона є суверенна – тобто вища, повна і неподільна – і як
суверен представляє її у зовнішніх відносинах.

Володіючи характеристиками, що є універсальними для будь-якого виду
влади (економічної, сімейної тощо), політична влада (і в першу чергу
державна) у той же час має і відмінні та тільки їй притаманні
особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність,
розмаїття ресурсів впливу.

Верховенство виражається в обов’язковості її рішень для інших видів
влади і суспільства загалом. Вона може обмежити їх вплив чи навіть
припинити функціонування окремих суб’єктів.

Публічність політичної влади (лат. publikus – суспільний, народний)
означає її відкритий для суспільства і безособовий характер. На відміну
від інших видів влади (наприклад, сімейної), політична влада
реалізується від імені і в межах суспільства чи апелює до його членів і
окремих груп.

Моноцентричність політичної влади проявляється у наявності єдиного
центру прийняття рішень, що стосуються всього суспільства. Таким центром
є держава та її вищі органи влади. В той же час інші види влади
(економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними. У їх
випадку рішення приймаються багатьма і не залежними один від одного
центрами – підприємствами, соціальними фондами, засобами масової
інформації тощо.

Легальність політичної влади означає її законність і, зокрема,
законність щодо її обрання та застосування примусу.

Розмаїття ресурсів політичної влади, тобто засобів її здійснення, має
широкий видовий характер та включає в себе не тільки офіційний примус,
але й економічні, соціальні, культурно-інформаційні та інші види
ресурсів.

Характеристика політичної влади передбачає визначення її суб’єктів та
об’єкта.

Суб’єкти політичної влади. Суб’єктом політичної влади є джерело
активного предметно-політичного впливу на об’єкт. Існує думка, що
суб’єкт влади слід відрізняти від її носія. Суб’єктами влади вважають
соціальні групи, політичні еліти, окремих лідерів. Водночас носії влади
– це державні та інші політичні організації й установи, утворені для
реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп.

У політичній науці існує й інша класифікація суб’єктів політичної влади,
згідно із якою їх поділяють на первинних і вторинних:

Первинним суб’єктом політичної влади в демократичному суспільстві є
народ. Він здійснює владу безпосередньо та опосередковано через органи
державної влади і місцевого самоврядування. Поняття “народ” є
неоднорідним. Основним суб’єктом влади є великі групи населення,
об’єднані спільністю інтересів і цілей. Неосновними є невеликі етнічні
групи, релігійні громади тощо.

Вторинними суб’єктами влади є її носії – держава в особі системи її
органів і посадових осіб, партії та інші політичні інститути та їхні
органи. Суверенним суб’єктом політичної влади є також окремий
громадянин, наділений виборчим правом. При цьому окрему вагому роль у
владних відносинах відіграють політичні лідери.

Об’єкт політичної влади – це всі явища і процеси політичного життя
суспільства, на які спрямована дія суб’єктів. До розуміння об’єкта влади
слід підходити гнучко, оскільки в реальному політичному житті об’єкти та
суб’єкти влади можуть мінятися місцями залежно від конкретних обставин.
Так, соціальні спільноти є суб’єктами політичної влади, а водночас
взаємовідносини між ними і вони самі в контексті цих взаємовідносин є
вже об’єктами політичної влади. До об’єктів політичної влади відносять
економічну, соціальну, духовну сфери суспільного життя і суспільство
загалом.

Кожна влада є дієвою у разі, якщо вона володіє відповідним ресурсами
впливу. Ресурси влади – це загалом усе те, чим суб’єкт влади може
здійснювати свій вплив на інших.

У політології є декілька підходів до класифікації ресурсів влади.
Зокрема ресурси влади по характеру впливу поділяють на:

1. утилітарні – засоби впливу, пов’язані з матеріальними і соціальними
благами, повсякденними інтересами людей. При їх допомозі державна влада
може “купувати” не тільки окремих політиків, але

й цілі прошарки населення (підняття пенсій, зарплат, стипендій,
заборгованостей тощо перед виборами).

2. примусові – заходи адміністративного впливу, що передбачають
застосування силових методів переконання (суд, армія, міліція тощо). З
боку державних органів у недемократичному суспільстві вони
використовуються, як правило, тоді, коли не спрацьовують утилітарні
ресурси.

3. нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ людини, її ціннісні
орієнтації та норми поведінки. Нормативні ресурси впливають на
свідомість людини та її внутрішній світ.

Прихильники іншого підходу класифікують ресурси влади за сферами
життєдіяльності:

1. економічні – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного
виробництва та споживання (гроші, техніка, земля, корисні копалини,
продукти харчування).

2. соціальні – це вплив на підвищення чи зниження соціального статусу
(ранг, посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування).
Маніпулювання такими ресурсами з боку державних посадовців можливе у
різних фазах політичного процесу – до і після виборів, до і після
сприяння у прийнятті необхідного економічного чи політичного рішення
тощо.

3. культурно-інформаційні – це інформація та знання, а також засоби їх
отримання і поширення (знання, отримані в освітніх закладах; мас-медійна
інформація як для об’єктивного інформування, так і для маніпулювання
суспільною свідомістю). В постіндустріальному суспільстві, що
характеризується інформаційними війнами, такі ресурси відіграють
визначальну роль у політичних технологіях. Українські дослідники методів
і засобів інформаційної війни Петро Прибутько та Ігор Лук’янець
відзначають: “…інформаційна війна – це комплекс заходів і операцій, що
проводяться в конфліктних ситуація, у яких інформація є водночас зброєю,
ресурсом і метою”.

політичні – наявність у суспільстві розвинених політичних партій і
політичних лідерів та налагоджений механізм їх формування,
відпрацьованість державної машини, підготовлений апарат управління,
політичні традиції, розвинена політична культура населення.

5. політико-правові – це Конституція, закони, програмні документи
політичних партій. Залежно від суб’єкта влади, у недемократичному
суспільстві вони можуть використовуватися як у позитивному, так

і в негативному напрямку.

6. силові (спонукальні) – це зброя, апарат фізичного примусу та
спеціально підготовлені для цього люди: армія, міліція, служба безпеки,
суд, прокуратура.

7. демографічні – сама людина як універсальний ресурс, що має здатність
створювати інші ресурси. Людина може також стати і засобом реалізації
чужої волі.

8. суб’єктні – наявність необхідних особистих якостей індивідуального
суб’єкта влади: політична освіченість, компетентність, організованість,
наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і
прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність,
рішучість, досвід, визнаний авторитет.

У постіндустріальну (інформаційну) еру змінюється зміст політичної влади
та процес боротьби за неї. Е. Тофлер відзначає дві характерні риси, які
впливають на характеристику політичної влади майбутнього: посилення ролі
знання (інформації) та демасифікація суспільного виробництва, а отже і
самого суспільства.

Свого часу поява масового стандартизованого виробництва спонукала
створення системи масового споживання, появи засобів масової інформації
і, загалом, масового суспільства та відповідної йому “масової
демократії”. Сьогодні гостра конкуренція виробників зумовлює боротьбу за
дрібні сегменти ринку, а отже, і активну розробку дрібносерійних
технологій виробництва. Слідом за цим змінюється і характер суспільства.

Так, якщо ідеалом індустріального суспільства була асиміляція, бо вона
відповідала потребі однорідної робочої сили, то ідеалом
постіндустріальної епохи стало індивідуалістичне розмаїття, яке
відповідає гетерогенній системі творення багатства. У свою чергу, і
виборці починають атакувати політиків чимраз різноманітнішими
індивідуальними вимогами. Суспільство індивідуалізується, і це впливає
на зміну політичних систем, а зокрема зумовлює трансформаційні процеси і
в самій “масовій демократії”.

Перш за все, це вже знаходить свій яскравий вияв у глобальних політичних
процесах. Поряд зі світовими наддержавами та об’єднаннями держав за
владу, у світовому просторі починають змагатися держави т. зв. третього
світу, бездержавні нації й навіть регіони. Імміграційна політика, що в
індустріальну епоху була звичним явищем, у постіндустріальному
суспільстві викликає активізацію націоналізму.

Е. Тофлер передбачає, що у зв’язку із цим прояви націоналізму і
шовінізму у скорому часі будуть притаманними “не тільки в далеких краях
на кшталт Вірменії й Азербайджану чи Албанії та Сербії, а й у Нью-Йорку,
Ліверпулі та Ліоні”.

h®E

$

O

:

< D – ? ? ?ffffK O ? O O O ервинним джерелом владної могутності стає знання, змінюється і тактика боротьби за владу. Її, за великим рахунком, можна назвати інфотактикою. Вона являє собою гру у владу та виверти, ґрунтовані на маніпулюванні інформацією. Адже залежно від того, хто і коли скористається інформацією, залежить як доля політика, що бореться за владу, так і доля бюрократа, який її утримує. Як влучно зазначає Е. Тофлер, “політика стосується влади, а не правди”, і “неадекватна інформація годна змінити владу”. 3. Основні концепції політичної влади tc "4.3. Основні концепції політичної влади" На сьогоднішній день в науковій політологічній літературі існує понад 300 визначень влади. Цей факт є наслідком існування різних концепцій про її сутність і джерела походження, а отже, і свідченням творчого пошуку у вивченні відповідної проблематики. Нормативно-формалістична концепція. Відповідно до неї джерелом і змістом влади є система норм, передовсім правових. Інколи цю концепцію ще називають леґітимістичною (лат. legitimus – законний). Отож ця концепція абсолютизує правові норми влади. В ній закон набуває якоїсь фатальної та ні від чого не залежної самодостатності. Сама концепція виникла в IХ–III ст. до н. е., в часи існування абсолютної монархії і для її обґрунтування. Цікаво, що в її історичному трактуванні перед законом усі виступали як рівні, окрім верховного правителя. В нинішньому демократичному суспільстві ця концепція базується на звеличенні закону, як основного регулюючого засобу суспільного життя. Телеологічна концепція (грец. telos, teleos – мета, результат, кінець). Характеризує владу як її здатність щодо досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко: не лише як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте трактує її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу. Органістична концепція. Її зміст виражають різні теорії функціоналізму, структуралізму та солідаризму. В них визначаються загальносуспільні функції влади без уваги на стратифікаційну структуру суспільства. Відповідно до цих перших названих теорій, влада – це особливий вид відносин між управляючими та підлеглими. Роль особи у таких відносинах чітко визначена – підтримувати існуючу суспільну систему. У контекст такої концепції вписуються й елітні теорії влади. Вони обґрунтовують існування в суспільстві еліт (франц. elite – краще, добірне, вибране), покликаних управляти масами (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс). Щодо розуміння сутності еліти, то одні вчені до неї відносять найактивніших в політиці, інші – багатих чи високопрофесійних осіб. Так чи інакше, а ця концепція стверджує винятковість носіїв влади. Історичний прогрес у контексті концепції розглядається як сукупність змін пануючих еліт (“колообіг еліт”). Прихильники концепції вважають ідею народного суверенітету утопічним міфом, стверджуючи, що соціальна нерівність є основою життя. Стрижнем теорій еліт є абсолютизація відносин владарювання і підкорення. Системна концепція. Розглядає феномен влади як системоутворююче начало у політичній системі суспільства. Саме влада з’єднує всі її елементи в єдину цілісність. Основне призначення влади полягає у тому, щоб регулювати взаємовідносини між людьми і соціальними спільнотами, взаємоузгоджувати їхні різноманітні інтереси, врегульовувати конфлікти та забезпечувати порядок і стабільність у суспільстві. Системний підхід до розуміння влади застосовується на макро-, мезо- та мікрорівнях: політичної системи в цілому; її окремих складових; відносин між індивідами. Біхевіористська концепція (англ. вehaviour – поведінка). Біхевіористська концепція у трактуванні влади зорієнтована у протилежному від системного підходу напрямку і концентрує свою увагу не на політичній системі, а на індивіді. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні командують, а інші підкорюються. Тому цю концепцію ще називають поведінковою. Вона розглядає владу як відносини панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в процесі боротьби за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, і це прагнення викликане бажанням отримати відповідний престиж, блага і привілеї. У межах біхевіористської концепції виокремлюють три основні моделі трактування влади: силову, ринкову та ігрову. Силова модель виходить із того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. У свою чергу, набута влада стає засобом досягнення інших благ. Ринкова модель ґрунтується на тому, що в умовах ринкової економіки влада стає своєрідним товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає ринок влади, на якому діють покупці, продавці й посередники-менеджери. Останні готують кандидатів у органи влади і забезпечують їм перемогу. Ігрова модель влади розглядає владні відносини і боротьбу за владу як своєрідну рольову гру, що відбувається за певними правилами. Психологічна концепція. Вона пояснює сутність владних відносин психологічними мотивами. У частині мотивації політичної поведінки до психологічної концепції примикає біхевіористська концепція. Однак якщо остання постулює джерелом влади потяг людини до її оволодіння, то в інших психологічних трактуваннях сутності влади прагнення людини до неї є компенсуючим проявом її фізичних чи духовних вад. А ще деякі дослідники пояснюють психологічні основи потягу до влади підсвідомими прагненнями людини, у тому числі й сексуальними. Зокрема, стверджується і така точка зору, що психічна структура деяких людей диктує їм підсвідоме надання переваги рабству над свободою заради уникнення відповідальності та здобуття захищеності. Реляціоністська концепція (франц. relation – зв’язок, відношення). Особливо популярною стає останнім часом. Розглядає владу як відносини між двома партнерами, коли один із них є суб’єктом, а інший об’єктом. Такими партнерами можуть виступати як окремі індивіди, так і соціальні спільноти, групи й організації. Влада – це взаємодія суб’єкта і об’єкта, яка виявляється у тому, що суб’єкт контролює об’єкт при допомозі певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики. При цьому індивід чи група можуть нав’язувати свою волю іншим, не нехтуючи навіть такими засобами, як страх, покарання, відмова в нагороді тощо та не зважаючи на їх неминучий опір. Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами і розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, у рамках яких суб’єкт долає спротив об’єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як відносини, при якому суб’єкт нав’язує свою волю об’єктові в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу вказує, що владні відносини у кожному окремому випадку є відносинами панування – підкорення. Однак у масштабах всього суспільства існує баланс владних відносин між суб’єктами і об’єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються ролями. Правляча партія може, наприклад, перетворитися на опозиційну, а опозиційна – на правлячу. Ряляціоністська концепція слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, в яких суб’єкт так чи інакше долає спротив об’єкта, і що вони можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи і методи досягнення у суспільстві злагоди й політичної стабільності. У той же час концепція перебільшує можливості об’єкта перетворитися на суб’єкта владних відносин. Марксистська концепція. Виходячи з економічних інтересів, влада трактується як панування одного класу над іншим. Відповідно до теорії К. Маркса, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, і більшою частиною національного багатства, диктує свою волю суспільству. Проблема леґітимності та принцип розподілу влади tc "4.4. Проблема леґітимності та принцип розподілу влади" Леґітимність політичної влади – це форма її підтримки, виправдання правомірності застосування і здійснення правління державою або окремими її структурами й інститутами. Категорія “леґітимності” ввійшла до понятійного апарату політичної науки завдяки працям М. Вебера, який запозичив цей термін із галузі правознавства. Однак леґітимність влади не є синонімом законності й не збігається з нормативною леґітимністю як формальною відповідністю законам країни (легальністю). Адже влада не завжди опирається у своєму правлінні на закони, але завжди має підтримку певної частини населення. Зрозуміло, що коли влада не користується значним обсягом леґітимності, а спирається переважно на силові методи впливу, то її впливи є обмеженими. Набагато вищим є рівень ефективності влади, коли засіб офіційного примусу поєднується із добровільною згодою населення підкорюватися їй. А тому здобуття леґітимності передбачає з боку влади заходи щодо пояснення загального контексту її політичних дій та рішень, пропаганди їх привабливості, правильності та безальтернативності, отримання довіри населення до існуючого режиму, підтримки й участі у генерованому цим режимом політичному процесі. Леґітимність досягається шляхом аргументованого звернення правлячих кіл, які пояснюють чи виправдовують свою політику, до якихось змістовних цінностей морального або матеріального порядку, до традицій та звичаїв суспільства, до правових норм або ж до справжніх чи надуманих інтересів народу. Виходячи із цього, леґітимність виступає як засіб узаконення певного типу панування, що ґрунтується на вірі у фактичну та юридичну “правильність” дій існуючого режиму. Леґітимна влада сприймається населенням як правомірна і справедлива. Отож леґітимність влади безпосередньо пов’язана із наявністю у неї авторитету. У політичній науці існує спеціальний термін – “влада авторитету” (power of authority) як вплив на людей, на їхні думки і поведінку авторитетних особистостей, організацій та органів через їх публічне визнання. Американський політолог С. Ліпсет вважає, що “леґітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства”. Найбільший внесок у теорію леґітимності влади здійснив класик соціології Макс Вебер. Залежно від мотивів підкорення суб’єктові влади Вебер виокремлює наступні види леґітимності: Традиційна легітимність ґрунтується на спадковій і нібито божественній владі монарха (вождя, короля, царя, гетьмана тощо). Така влада базується на традиціях підкорення суспільства своєму монархові. Цей тип леґітимності влади досьогодні зберігся в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт. У більшості тих суспільств, де збереглася традиційна форма монархії, вона є символічною даниною їх суспільної ментальності й не виконує ролі реального механізму традиційної леґітимності. Харизматична леґітимність (від гр. сharisma – божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Сьогодні такий тип притаманний суспільствам із низьким рівнем розвитку демократії й політичної культури. В такому суспільстві влада, не маючи підстав спиратися на демократичне волевиявлення народу при своєму формуванні або на засоби традиційної леґітимності, задля освячення інститутів влади свідомо культивує велич владної особистості й користується її авторитетом. Нерідко харизматичний вид леґітимності виникає і в розвинутих суспільствах, якщо вони переживають кризовий період. У такі моменти відчувається нагальна потреба об’єднати всі верстви населення навколо постаті політичного лідера. А тому офіційна влада знову ж таки свідомо вдається до культивування величі першого керівника держави або особи іншого лідера. Раціонально-правова леґітимність базується на переконанні громадян у законності (легальності) та доцільності (раціональності) існуючого суспільного порядку та у професіоналізмі владних структур. За цього типу леґітимності органи влади та їх керівники обираються через демократичні процедури і є відповідальні перед виборцями. В державі панують не видатні особистості, а закони, на основі яких вони обрані та здійснюють свою владу. Це основний тип леґітимності політичної влади у сучасних демократичних суспільствах. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то ще називається інституціональним (на відміну від персоналізованих традиційного та харизматичного типів леґітимності). Окрім типології М. Вебера, в сучасній політичній науці виокремлюють також ідеологічний, структурний і персоналізований типи леґітимності влади. Ідеологічна леґітимність полягає в утвердженні і оправданні влади за допомогою ідеології. Ідеологічна леґітимність, залежно від суб’єкта влади, може бути класовою, етнічною, конфесійно-релігійною тощо. Одним із найважливіших різновидів ідеологічної леґітимності є етнічна леґітимність. Вона проявляється при формуванні владних структур і політичної еліти за національною ознакою. Такий процес є особливо актуальним у період розбудови новопосталої національної держави. В українській націоналістичній думці з таким типом леґітимності перекликається ідея націократії, розроблена Миколою Сціборським. Для сучасної Української держави також є актуальним ідеологічний тип леґітимності влади. Структурна леґітимність пов’язана з веберівським типом раціонально-правової леґітимності. Вона притаманна суспільствам з усталеним і стабільним порядком формування владних структур. Люди визнають владу і переконані у її правомірності тому, що вона сформована на основі діючих правил. Довіра до системи виборів автоматично поширюється і на осіб, які завдяки цій системі посіли керівні посади. Персоналізована леґітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така леґітимність близька до веберівського типу харизматичної леґітимності. Однак відмінність полягає у тому, що якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою леґітимністю застосовують раціональний підхід і прагматичний розрахунок. Персоналізована леґітимність може підкріплюватися ідеологічною та структурною, тоді як харизма може протиставлятися ідеологічним стереотипам та владним структурам. Звичайно, що в чистому вигляді типи леґітимності влади, які наведені в обох типологіях, не існують. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати різні типи леґітимності з метою підвищення рівня підтримки її населенням. А в разі відсутності такої підтримки чи наявності її на низькому рівні прийнято говорити про кризу леґітимності. Криза леґітимності – це зниження реальної підтримки органів влади чи правлячого режиму в цілому. Криза леґітимності влади в сучасних умовах пов’язана із: – нездатністю органів влади здійснювати свої функції; – застосуванням нелеґітимних форм насилля над людьми; – неспроможністю влади адаптуватися до динаміки змін суспільного розвитку; – руйнуванням конституційного порядку; – розривом між конституційними нормами та практикою їх втілення; – відсутністю серйозних структурних змін у суспільстві при їх актуальності. В арсеналі політичної теорії є цілий ряд шляхів і засобів профілактики кризи леґітимності та виходів із неї. Однак домінуючим серед них є принцип поділу влади. Основоположниками теорії поділу влади у європейській політичній думці прийнято вважати англійського філософа Джона Локка (1632–1704) та французького просвітителя і філософа Шарля Монтеск’є (1689–1755), а її першим законодавчим втіленням – Конституцію США 1787 р. Однак історія української політичної думи засвідчує, що ще за 100 років до Д. Локка та Ш. Монтеск’є ці ідею висловлював український мислитель С. Оріховський-Роксолан, а втілені вони були в Конституції П. Орлика 1710 р. Згідно з цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему “стримувань та противаг”, а отже, запобігає зосередженню влади в одному центрі і зловживанню нею. Завдяки цьому, відповідно, формується механізм забезпечення свободи і незалежності кожного індивіда. Носієм законодавчої влади є вищий представницький орган – парламент. Виконавчу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства. Судова влада – це незалежні суди, підпорядковані тільки законові. Нині широко говорять також про “четверту владу” – владу засобів масової інформації та про “п’яту владу” громадського сектора. Американські дослідники сучасних мережевих війн Тіффані Деніц і Воррен Строубл пропонують новий термін, яким в епоху інформаційного суспільства та глобального поширення Інтернет-мереж можна позначити ще один вид неформальної влади – “кіберократія”. Проблему в сучасних суспільствах (а особливо в суспільствах перехідного типу) становить засилля бюрократії при владі, перетворення її на самодостатню і самовідворюючу силу. В політичній науці для позначення такого явища навіть з’явився спеціальний термін “влада апарату” (power of apparetus) – фактично існуючий і нерідко дуже могутній вплив, який справляє на людей чи організацію апарат, тобто сукупність державних службовців, штатних працівників різних органів влади. Завдяки бюрократії сьогодні в політиці склався найвитонченіший і по-мистецькому маскований демагогами тип злодійства – викрадення демократїї. Воно здійснюється методами політичного шахрування, фальсифікацій результатів виборчих процесів. Прикладом такого злодійства є “одностайні” волевиявлення громадян (на 99,9 %) у колишньому СРСР і використання аналогічних методів політичної спекуляції в сучасному українському політичному житті. Бюрократичне засилля особливо поглиблюється в умовах інформаційної ери. Адже якщо основним важелем влади стає інформація, то вони мають найкращий доступ до неї, а отже, і найкращі можливості для маніпуляцій у тільки їм відомих цілях. Е. Тофлер із цього приводу пише: “Саме бюрократи, а не демократичним способом обрані чиновники, посутньо впливають на щоденне життя уряду, виносять переважну більшість рішень, що їх громадськість приписує Президентові чи Прем’єр-міністру”. Задля збереження свого привілейованого становища бюрократи маніпулюють інформацією і під час виборчого процесу. “Тож не важить, скільки партій змагаються поміж собою на виборах, і не має значення, хто саме здобуде більшість голосів. Важить одне: зажди виграє тільки одна партія – невидима партія бюрократії”, – цілком справедливо зазначає Е. Тофлер У пошуках методів боротьби із гіпертрофованою владою бюрократії виникає інша крайність – заклики до обезбюрокрачування суспільства. Однак ще М. Вебер довів, що здійснення політичної влади без бюрократії неможливе. Завдання полягає в іншому – послабити вплив бюрократичного апарату на політичні процеси, не дозволяти йому привласнювати ті владні повноваження, які належать інституціям громадянського суспільства. Добитися цього можна різними шляхами: вдосконаленням і демократизацією виборчого процесу; прозорістю процесу призначення апаратних працівників; посиленням контролю за їхньою діяльністю з боку державних структур вищого рівня та з боку громадськості. Окрім того, сьогодні, як сотню років тому, для українського суспільства вкрай актуальною є проблема політичної просвіти мас. Адже “погану бюрократію” породжує “погана демократія”. А “погана демократія” ґрунтується на елементарній “темноті”, неосвіченості громадян. Саме в таких умовах політичний шахрай має можливість вкрасти “право голосу” у неосвіченої людини. Використана література: 1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000. 2. Мережі і мережні війни / За ред. Арквілли Д., Ронфельдта Д. / Пер. з англ. Іщенка А. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. 3. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: “Кальварія”, 2003. Політологічний словник: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Ред. Головатий М. Ф., Антонюк О. В. – К.: МАУП, 2005. 5. Політологія / Ред. Семків О. І. – Львів: Видавництво “Світ”, 1993. 6. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / Ред. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. 7. Політологія у запитаннях і відповідях / Ред. Левківський К. М. – К.: “Вища школа”, 2003. 8. Прибутько П. С. Інформаційні впливи: роль у суспільстві та сучасних воєнних конфліктах / П. С. Прибутько, І. Б. Лук’янець. – К.: Видавець Паливода А. В., 2007. 9. Тофлер Е. Нова парадигма влади. Знання, багатство, сила. – К.: “Акта”, 2003. 10. Шляхтун П. П. Політологія. Видання третє, стереотипне. – К.: “Либідь”, 2005.

Похожие записи