HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА

ВИДИ КОМУНІКАЦІЇ

1. Види комунікацій.

2. Форми комунікації.

3. Політичні комунікації

1. Види комунікацій

Під видом комунікації ми відносимо передусім різновиди мовного
спілкування. До таких різновидів належать ділова розмова, бесіда,
обговорення, співбесіда, спір, полеміка, дискусія, дебати, диспут,
переговори, торги.

Ділова розмова

Розмова — це завжди комунікація, якщо, звичайно, вона не є просто
розповіддю про що-небудь однією особою іншій. Ми розглядаємо розмову як
контактний метод. Він невіддільний від ситуаційної поведінки, де, як
кажуть,«зустрічають по одягу» (манері триматися, рухатися, говорити,
володіти своїми емоціями тощо), а «проводжають по розуму» (здатності
зрозуміти, глибоко уявити проблему, обгрунтувати її, вміти сформулювати
свою власну думку, вдало заперечити).

В розмові варіюють чітко продумані цілі, інтуїтивні причини та
неусвідомлені мотиви. Розрізняють: розмову, бесіду (у власному розумінні
слова) і ділову бесіду. Розмова—це форма ситуаційного контакту. Всі
компоненти розмови повинні бути обгрунтовані й мотивовані. В правильній
організації розмови чітко виділяють дві сфери: когнітивну і афектативну.

Когнітивна сфера—це сфера пізнання та усвідомлення.

Перша частина її говорить про те, що необхідно собі давати звіт про те:
«Хто я?», «Де я?», «Яке моє місце в даній ситуації?». Друга частина
безпосередньо пов’язана з усвідомленням необхідного, бажаного й
можливого: «Що я хочу?», «Як це можливо?»

Афектативна сфера. Тут вже розуміють, що розмова—це психологічний
контакт, тому доцільні такі запитання «Хто він (вона)?», «Яке місце
займає він (вона)?», «Яке моє ставлення до нього (неї)?». На підґрунті
відповіді на останнє запитання формується емоційно — психологічна фабула
розмови.

Перша складова — підготовчий етап розмови. Вона не починається з
простого звертання. На рівні підготовчого етапу мотивовано обирається
суб’єкт розмови та його об’єкт (предмет розмови). Насправді, іноді
предмет або об’єкт розмови з’являється вже після вибору суб’єкта.

Друга складова може бути названа історичною змінною. Вона може
включати до себе фактичний (когнітивний) або емоційний (афектативний)
компоненти. В будь — якому контексті розмови історична змінна як факт
подій, які вже відбулися, обов’язково здійснює вплив на фабулу майбутніх
подій та впливає на всю фабулу розмови.

Третя складова—попередні умови або ситуація. Прямому звертанню
звичайно передує якесь обгрунтування. Тут можуть бути і події, які
розвиваються спонтанно, а також деякий спровокований інцидент.

Бесіда, обговорення, співбесіда

Є різні форми бесід: бесіда рівних за становищем партнерів, колег,
керівника й підлеглого, вчителя та учня. Якщо розмова є ситуаційним
контактом, то бесіда відрізняється від розмови тим, що це контакт
предметний. Бесіда—це предметна розмова, а розмова—це безпредметна
бесіда. Нас цікавить, насамперед, той механізм спілкування, який
реалізується в бесіді як формі комунікації між двома об’єктами.

Ділова розмова—це розмова з колегами і партнерами, клієнтами й
замовниками, суперниками й конкурентами.

Як правило, відправлена інформація ніколи не збігається повністю з
інформацією одержаною. Те, що збігається, називається «зоною
попадання»,а те, в чому є розбіжності, — «зоною розбіжності».Величина
«зони розбіжності» залежить від багатьох факторів, у тому числі й від
цілей, які ставлять перед собою учасники бесіди. Але справа може бути і
в тому, що партнер був недостатньо точний. Ця неточність може виражатися
у використанні невідомих понять та термінів, плутанині в оцінках й
судженнях. Тому це породжує непорозуміння.

Обговорення та співбесіда — це різновиди бесіди. Може бути три
основних різновиди обговорення:

— обговорення якогось питання з підлеглими;

— обговорення з колегами;

— обговорення з опонентом (суперник, противник, конкурент). Головним
питанням обговорення є: як зробити обговорення корисним?

Відкрити обговорення — значить,не просто розпочати його, а й
запустити його механізм. Це означає: поставити завдання з усіх
дискусійних пунктів.

Виділяють кілька моделей обговорення.

Це «круглий стіл», «мозкова атака» і командна ділова гра.

«Круглий стіл» — традиційне ділове обговорення. Саме поняття
«круглий стіл» відразу включає в себе такі принципи:

1.Нема чітко визначених позицій, а є лише учасники обговорення спірного
або дискусійного питання.

2.Всі позиції рівні, ніхто не має права бути вище інших.

3.Мета «круглого столу»- визначається в ідеях і думках відносно
проблеми, яка обговорюється, або суперечливого положення.

«Мозкова атака» на відміну від «круглого столу»- це невпорядковане
обговорення. В ній пріоритет віддається не порядку й організації, а
божевільним ідеям. «Мозкова атака» недемократична, тому що не гарантує
рівності прав учасників обговорення. Вище формальної рівності тут
цінується пріоритет ідеї.

А оскільки за ідеями стоять люди, то неминуче виникає третя модель
обговорення — ділова командна гра. Тут ідеї набувають не тільки форми
проектів, але й своїх прибічників і супротивників. По суті, ділова гра —
перша практична апробація ідеї.

Є деякі загальні правила обговорення в діловій командній грі:

1.Ніякого обговорення без ключового питання.

2.Ключове питання повинно бути попередньо узгоджене із всіма
зацікавленими учасниками обговорення.

3.«Круглий стіл» ставить ключове питання на порядок денний,«мозкова
атака»—як проблемну ситуацію, а командна ділова гра—як тези сторін

4.Характер обговорення «круглого столу»—«виступ є висловом власної
думки»;«мозкова атака»—«нема ідеї—не виступай!»;ділової гри—«сказати
«за» або «проти» мало, потрібно ще й обгрунтувати та переконати».

5.Характер критики «круглого столу»—вона взагалі неприпустима практично,
тому що всі мають право висловити свою точку зору; «мозкова атака»— «без
критики нема ідеї, але критикують ідеї, а не особистості»; командної
ділової гри—«об’єктом критики може бути не тільки ідея, але й позиція,
однак критика повинна бути конструктивною, а не деструктивною, не
переходити на особистості».

6.Регламент і протокол «круглого столу»—«без регламенту нема
обговорення», а протокол—це манера обговорення, яка визначає, що можна і
чого ні»; «мозкова атака»—«якщо є що сказати, то ніхто не перебиває» і
«слухає той, хто розуміє і хоче слухати»,а «записує той, кому потрібно»;
командної ділової гри—«без протоколу нема обговорення, оскільки протокол
є технологією обговорення».

Спір, полеміка, дискусія

Досить часто ці способи обгрунтування думок розглядаються як
синоніми. Але існує принципова різниця між ними. Початковою формою
обгрунтування потрібно розглядати заяву. Це висловлювання або декілька
висловлювань одного із учасників комунікації при обговоренні якогось
питання. Система заяв, об’єднаних однією темою, яка характеризується
єдиною структурно-компонентною природою, є повідомленням.
Повідомлення—аналог доповіді, виступу або промови.

Спір як вираз ділового спілкування широко застосовується при
обговоренні спірного положення. У вивченні спору існує багато думок про
його характеристику й природу.

Часто спір кваліфікують як процедуру, в якій один доводить, що
певна думка правильна, а другий—що вона помилкова. В спорі йде такий
обмін думками, в якому опонент бореться за власну тезу і спростовує тезу
пропонента.

На думку дослідників, родовим поняттям спору може бути поняття
обміну думками. В спорі обмін думками найчастіше носить конфліктний
характер. Основні концептуальні та композиційні характеристики спору як
різновиду ділового спілкування такі:

• суб’єктивна структура спору характеризується наявністю принаймні двох
суб’єктів, одного із яких називають пропонентом, а другого—опонентом;

• суб’єкти спору рівнозначні в своїй ролі в процесі обміну думками за
ступенем асоціативності, видами та формами прямого та зворотного зв’язку
один з одним;

• предметом спору є суперечливе положення, про яке кожна сторона має
власну думку, яка називається позицією або тезою;

• для будь-якого спору достатньо поверхневого обговорення суперечливого
положення;

• позиції сторін суперечать одна одній і найчастіше мають відкрито
негативний характер;

• процедура обміну думками виявляється в боротьбі думок;

• боротьба думок у спорі досягає вищої форми — конфлікту або війни
думок, особливістю чого служить доведення кожною стороною істинності
своєї тези та помилковості тези опонента;

• предметне поле обговорення спірного питання ніколи не буває чітко
визначеним. У спорі боротьба ведеться не основою, а думками;

• спір як вид ділового спілкування не регламентується ні в процедурному,
ні в просторовому, ні в часовому відношеннях.

Дискусію як вид ділового спілкування нерідко ототожнюють з
полемікою та спором. Однак, на відміну від спору, дискусія не веде до
конфронтації, не роз’єднує, а з’єднує.

Дискусія пов’язана з організованістю, упорядкованістю, колективною
діяльністю щодо з’ясування істини. Засобами дискусії виступають не
думки, а обгрунтовані позиції.

Основні риси дискусії як виду комунікації:

1.Суб’єктна структура дискусії така ж, які в спорі, але її суб’єкти
представлені партнерами, співавторами в колективному обговоренні
спірного положення.

2.Позиції сторін можуть бути не тільки взаємовиключними, але й
взаємодоповнюючими одна одну.

3.Метою обговорення виступає не спростування тези опонента, а
встановлення міри істинності та помилковості кожної тези.

4.Дискусія характеризується як форма обговорення предмету на рівні
сутності.

5.Обговорення спірного положення пов’язане із всебічним аналізом,
колективною діяльністю, формуванням спільної думки.

6.В процедурному відношенні дискусія організована та регламентована.

7.Предметне поле обговорення в дискусії розвивається під дією процесу
обміну думками по мірі з’ясування предмету розбіжності.

8.Дискусія може бути визначена як форма науково — пізнавальної
діяльності.

9.На відміну від спору з його конфліктністю і протилежністю думок
дискусія веде до компромісу, підведення тез під спільну основу,
формулювання спільних позицій.

Полеміка

Полеміка виражає такий вид обговорення, який характеризується
непримиренністю основ.

Основні риси полеміки:

1.Полеміка—боротьба, конфлікт думок, які зростають до протиріч.

2.В полеміці боротьба думок обґрунтовується причинами.

3.Полеміка — це сутнісний спір основ, які суперечать одна одній.

4.Полеміка — це збереження позитивних моментів протилежної сторони, а не
поверхневе голе спростування й відкидання.

5.Безкомпромісність у полеміці обумовлена: рішучістю, протилежністю
основ, їх антагоністичним характером.

6.Полеміка регламентується узгодженнями типу «круглого столу»,
політичного діалогу в передвиборній компанії, «відкритої трибуни».

7.Полеміка є найбільш адекватною формою обговорення питань, які мають
соціально-політичне значення.

Диспути, дебати

Дані форми обговорення є формами наукового спору.

Характерні риси диспуту:

1.Диспут — це завжди публічний спір.

2.Предметом диспуту як публічного спору служить наукова або
суспільно-значуща проблема.

3.За організаційною структурою диспут характеризується різними формами
обговорення: публічний захист тез, обговорення та захист соціальних
проектів, захист дисертацій тощо.

4.На відміну від дискусії диспут не тільки прояснює основу, але й
затверджує позиції тих, хто сперечається.

Дебати призначені для обміну думками в публічній формі (на зборах,
засіданнях, конференціях). Їх мета — це з’ясування відносин учасників
обговорення до загальних тез виступу.

3.2. Форми комунікації

У державних установах потрібно вміло використовувати різні форми
комунікації, серед яких можна назвати такі:

а) передача інформації, утримання, інформування (читання лекції в
аудиторії, виступ по радіо тощо);

б) експресивна — виразна, що характеризується експресією-силою прояву
почуттів, переживань (наприклад, зустріч після—прагнення вплинути на
інших, висловлення захоплення, прохання, що особливо важливо для
політичних

діячів, юристів, торгових працівників;

г) соціально-ритуальна — використання норм і звичаїв
соціально-культурної поведінки (процедура знайомств, звичаї
гостинності);

д) паралінгвістична комунікація — спілкування за допомогою міміки,
виразу очей і губ, а також пози рухів (передача в них відтінків
повідомлення, його прихованого змісту).

Можливості несловесних повідомлень, які становлять істотну частину
людського спілкування, не слід применшувати. Справа в тому, що дуже
часто одними словами не можна передати наші емоції, душевний стан,
занепокоєння та ін., якщо не скористатись мімікою, певними рухами,
виразом обличчя, тональністю голосу.

Різноманітні види і способи комунікації можна розбити на три
групи: усну, письмову й візуальну. На думку психологів, у багатьох
ситуаціях найбільш ефективним є безпосередній усний контакт, за
допомогою якого можна передавати усі деталі, уточнити неясні питання і
цим виключити неправильне розуміння завдання тощо. Якщо людина може
задавати запитання, то, на думку американських дослідників, ймовірність
того, що вона правильно зрозуміла повідомлення, збільшується на 20%,а
якщо вона може висловлювати зауваження, то її розуміння підвищується ще
на 15 %

, X ? ? ? n

?

`

l

n

?

?

?

u

$ & b x ¶ ? ? e 8

:

D

X

A

O

?????$??$????? ?що надто великий наголос на письмову комунікацію
призводить до зайвої бюрократизації управлінського процесу.

Ключем до ефективної письмової комунікації є дотримання певних
вимог до інформації: ясність, повнота, надійність і правильність.

Перераховані види комунікації не вичерпують усю їх
різноманітність. Так, за цільовою спрямованістю комунікації бувають
інструктуючі, мотивуючі та інформуючі, які постачають інформацію для
прийняття управлінських рішень, організації і контролю за їх виконанням.
Для досягнення цілей організації та ефективного обміну інформацією
використовуються висхідні, низхідні та горизонтальні комунікації.
Висхідні комунікації, як правило, здійснюються у формі звітів,
пропозицій і пояснювальних записок. Метою їх є оповіщення вищого ешелону
влади (вищого керівництва) про те, що робиться на більш низьких рівнях
ієрархічної системи. В Японії, США та інших країнах створюються
спеціальні групи працюючих (осередки якості), завданням яких є розробка
й регулярне інформування керівництва про проблеми, що виникають, та
шляхи їх розв’язання.

Існують певні правила успішного здійснення вертикальних
комунікацій: а) правильний, ввічливий стиль мови; б) достатня гласність,
що перешкоджає виникненню домислів, пліток; в) недопущення дріб’язкової
опіки над підлеглими; г) недопущення передачі інструкцій, вказівок від
вищестоящого керівника безпосередньо до останнього адресата, що
спричиняє втрату відповідальності, порушення встановленої ієрархії.

Перед низхідними комунікаціями ставиться завдання довести до
відома й свідомості на вищих рівнях стратегічні напрямки майбутньої
діяльності.

Яскравим прикладом горизонтальної комунікації є обмін інформацією
між різними відділами та іншими структурними підрозділами, в результаті
чого досягається координація та узгодження діяльності для досягнення
загальних цілей організації. Умовою ефективного здійснення
горизонтальних комунікацій є чіткий розподіл обов’язків, повноважень і
відповідальності структурних підрозділів, дотримання службової етики
взаємовідносин, використання сучасних засобів зв’язку тощо.

Комунікації між організацією та зовнішнім середовищем здійснюються
у низхідному й висхідному напрямках. Тут використовуються різноманітні
засоби. Із наявними і потенційними споживачами організації спілкуються
за допомогою реклами та інших програм просування товарів на ринок.

У відношеннях з громадськістю першочергове значення надається
створенню сприятливого образу, «іміджу» організації на місцевому,
загальнонаціональному та міжнародному рівнях. Із урядом організація
спілкується, заповнюючи численні звіти про фінанси, маркетинг, про
можливість кар’єри, щодо пільг та інші.

Використовуючи лобізм і роблячи внески на користь різних
політичних груп, комітетів, організація намагається впливати на зміст
майбутніх законів, постанов. Організації доводиться також підтримувати
ділові зв’язки із проф.-спілками.

Велику питому вагу займає особиста комунікація (або безпосередні
контакти між працівниками), під якою розуміються всі види обміну
інформацією, що мають місце між людьми. Вона набуває таких форм:
комунікація між двома людьми, комунікація між індивідом і групою,
комунікація всередині групи.

Крім офіційних (формальних) комунікацій, у менеджменті важливу
роль відіграють неформальні (неофіційні) комунікації. У управлінській
діяльності неформальні комунікації неминучі і мають різний характер. На
практиці офіційні структури та офіційні комунікації — це лише та частина
айсберга, яку видно над водою. Чимало питань розглядаються та
вирішуються неформально групами, що не наділені офіційними
повноваженнями і які створені на базі дружніх стосунків, старих шкільних
зв’язків, належності до однієї партії, національного походження, релігії
та інших загальних інтересів. Зарубіжна преса іноді пише про «кухонні
кабінети» багатьох глав держав і урядів, вплив яких поширюється далі
впливу офіційно створених кабінетів й «виконавчих комітетів».

Керівники всіх рівнів часто підтримують ділові зв’язки з однією
або кількома неофіційними групами всередині або за межами організації,
іноді ділять свою владу з неофіційним «кухонним кабінетом».

Природним джерелом неофіційних відносин є поліархія, що
характеризує взаємовідносини між різними партіями або групами, а також
різні чутки: про скорочення штатів, переміщення кадрів, випровадження на
пенсію, чвари між керівником та заступниками тощо.

Для розвитку неформальних комунікацій можуть з успіхом
використовуватися неофіційні правила та ритуали, скриньки для
пропозицій, які сприяють їх вільному новаторському потоку. У цьому руслі
можуть діяти спеціальні комісії для розгляду скарг, «дні відкритих
дверей», різні збори й наради.

Переважання неофіційних комунікацій у системі управління
призводять до високого ступеня невизначеності та часто свідчить про її
недосконалість.

`

3.3. Політичні комунікації

Володіння інформацією, інтенсивний обмін нею в сучасних умовах
загострили проблему ефективності комунікації. Це безпосередньо
стосується і політики. Сучасне суспільство стає більш динамічним і
політична комунікація в ньому набуває все більшого значення. Одним із
найважливіших її компонентів є політична мова. Аналіз її функціонування
в суспільстві дає можливість не тільки дослідити особливості самої
проблеми політичної мови, а й отримати уявлення про розвиток усієї
системи політичної комунікації.

Усезростаюча роль політики й політиків у світі, перебування їх у центрі
уваги засобів масової інформації, співпраця політичних структур і
мас-медіа, активізація виборчого процесу, а відповідно і загострення
конкурентної боротьби між політиками та політичними силами, що у свою
чергу призвело до необхідності ефективного впливу на суспільну
свідомість, до потреби у ціленаправленому формуванні громадської думки –
усі ці фактори в значній мірі зумовили інтерес до проблем політичної
мови. У наш час, коли такі засоби впливу на громадськість як фізичний
примус, насилля почали відходити на задній план, а натомість все
більшого значення набувають механізми політичного маніпулювання, мова
стала відігравати ще важливішу роль у політичному житті суспільства,
оскільки вона є одним із основних і безпосередніх елементів
маніпулятивного процесу. Тому дослідження маніпулятивних можливостей
політичної мови, особливостей застосування їх у різних видах політичної
комунікації є на сьогодні необхідним для глибшого розуміння як взагалі
нових процесів, які відбуваються в нашому суспільстві, так і тих
факторів, які впливають на ефективність публічної діяльності сучасних
політиків.

Окрім того, як для країн перехідного типу, так і для більшості сучасних
демократій, актуальною є проблема забезпечення прозорості політичного
процесу. В Україні ж сьогодні спостерігається підвищення уваги до
застосування різноманітних маніпулятивних технологій, особливо в
контексті виборчого процесу. Відповідно постає проблема вироблення
дієвих механізмів, які б забезпечували обмеження маніпулятивного впливу
на суспільство.

Доцільно підкреслити, що будь — який акт комунікації має
прагматичну направленість, яка найкращим чином реалізується за допомогою
відповідного підбору слів та організації їх у висловлювання. Крім того,
об’єктивне повідомлення інформації, вільне від будь — якої інтерпретації
та оцінки, неможливе, оскільки вже сам вибір мовних знаків передбачає
відношення суб’єкта до змісту інформації, тобто в самих мовних знаках у
момент їх реалізації закладена заданість на вплив. Усі ці об’єктивно
притаманні мові та комунікації особливості активно використовуються у
сфері політики. Це дозволяє за допомогою політичної мови здійснювати
приховане управління свідомістю та поведінкою людей у бажаному для
суб’єктів влади напрямку.

Маніпулятивний потенціал політичної мови найкращим чином
проявляється у політичних міфах та стереотипах, політичній рекламі та
пропаганді, у функціонуванні засобів масової інформації та в публічному
мовленні політичних діячів. Значні можливості мови як засобу
маніпулятивного впливу на суспільну свідомість знаходять своє втілення у
різноманітних політичних міфах та стереотипах. Тут мовні засоби
застосовуються для того, щоб сприяти розумінню політичної дійсності
через запропоновані міфами та стереотипами схеми інтерпретації.
Маніпулятивний потенціал політичної мови проявляється також у політичній
пропаганді та рекламі. Для цих видів політичної комунікації характерним
є активне використання прагматичних можливостей мови. У
пропагандистських і рекламних текстах застосовуються різноманітні мовні
прийоми, засоби аргументації, які сприяють здійсненню маніпулятивного
впливу на суспільну свідомість. У здійсненні мовного політичного
маніпулювання значну роль відіграють засоби масової інформації. За
допомогою відбору інформації, певного способу і форми її подачі, вони
створюють у громадськості деяке сприйняття політичної дійсності. При
цьому застосування різноманітних мовних прийомів допомагає засобам
масової інформації інтерпретувати політичну реальність у вигідному для
певних сил світлі, нав’язувати громадськості потрібне бачення дійсності
та провокувати її на необхідні дії.

Значні маніпулятивні можливості мають промови політичних діячів. У
результаті аналізу ролі публічних промов у політичному житті суспільства
в різні історичні періоди, було з’ясовано, що вони були і залишаються
для сучасних політиків одним із найбільш дієвих інструментів політичного
впливу, ефективним засобом маніпулювання суспільною свідомістю і вміле
володіння засобами переконуючого впливу є однією з передумов успішної
публічної діяльності сучасного політика. Най-більший маніпулятивний
потенціал мають мітингові та агітаційні промови політичних діячів. Для
них характерним є звернення, у першу чергу , до ірраціональних моментів,
їхній вплив часто направлений на емоції, а не на розум людей.

Сила маніпулятивного впливу публічних виступів політиків залежить
від багатьох факторів. Одним із найбільш визначальних є взаємодія
політика як суб’єкта, що здійснює ціленаправлений вплив та аудиторії як
об’єкта, на який цей вплив спрямовано. У процесі дослідження вдалося
виявити особливості поведінки різних аудиторій та сприйняття ними
повідомлень, від врахування яких у значній мірі залежить ступінь
маніпулятивного впливу публічних промов політичних діячів, зокрема дія
механізму масового зараження, який працює в натовпі; важливість
безпосереднього спілкування політиків із аудиторією; схильність масової
аудиторії до сприйняття спрощеної інформації; надання масовою аудиторією
переваги рішучим, вражаючим уяву висловлюванням політиків; роль “лідерів
думок” у передачі інформації; селективність аудиторії, тобто
вибірковість у сприйнятті інформації; не однакова потреба різних типів
аудиторії в поданні аргументів “за і проти”.

У сучасному світі важливою є проблема запобігання маніпулятивному
впливу політиків. У зв’язку з цим В. Петренко визначені заходи, які
можуть сприяти обмеженню мовного політичного маніпулювання в
українському суспільстві. Серед них важливе значення має проведення
наукових досліджень політичної мови за допомогою сучасних методів
аналізу політичних текстів (лінгвістично — психологічного аналізу,
мотиваційного аналізу, когнітивного картування та операційного
кодування, двофакторного контент-аналізу та ін.). Ці методи дають
можливість виявити більш глибинні, приховані за висловлюваннями
політиків моменти – їх особистісні характеристики, мотиви їхньої
поведінки, справжні наміри. Володіння такою інформацією про політика
допомагає з’ясувати чи відповідає його власним переконанням те, що він
говорить, чи можливо його висловлювання є популістськими й він
намагається маніпулювати свідомістю аудиторії задля досягнення своїх
цілей. Крім того, для обмеження маніпулятивності політичного мовлення
необхідним є розповсюдження інформації про проблеми мовного
маніпулювання через масс — медіа та науково — популярну літературу. Тому
що наявність у громадськості знань про різноманітні мовно —
маніпулятивні прийоми та засоби сприяє виробленню у неї імунітету проти
маніпулювання. Зменшенню мовного політичного маніпулювання допомагатиме
також формування в українському суспільстві громадянської політичної
культури, важливим елементом якої є взаємна довіра та відповідальність
політиків і громадян. Це сприятиме розвитку демократичного дискурсу в
суспільстві, який об’єктивно обмежує можливості здійснення мовно —
маніпулятивного впливу.

Питання для розгляду та обговорення

1.Які Ви знаєте канали комунікації?

2.В чому полягає важливість зворотного зв’язку в процесі спілкування?

3.Назвіть основні види комунікації.

4.Від яких суб’єктивних і об’єктивних факторів залежить вибір каналів
комунікації?

5.Які завдання ставляться перед низхідними комунікаціями?

Список використаної літератури

1. Аронсон Э., Пратканис Э. Р. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения,
повседневное использование и злоупотребление. Перераб. изд. — СПб.:
Прайм-ЕВРОЗНАК, 2003. — 384 с.

2.Винтер М. Психология беседы. – Ростов – на — Дону, 1991.

3.Заводський Й.С. Менеджмент. — К.: УФІ МБ, 1997.

4.Зигерт В., Ланг Л. Руководить без конфликтов. — М.: Экономика, 1990.

5.Курбатов В.И. Стратегия делового успеха. — Ростов-на-Дону: Феникс,

1995.

6. Петренко В. Особливості функціонування політичної мови як засобу
маніпулятивного впливу // Політологічний вісник. – 2002. – № 11. – С.
66-72.

Похожие записи