.

Управління як адміністративно-правового регулювання

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
60 1973
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Тема. Управління як об’єкт адміністративно-правового регулювання

Література:

І. Конституція України. Українською, російською, англійською мовами. З
алфавітно-предметним покажчиком / Укладачі: М.П. Орзіх, С.С. Сон. Одеса,
1999.

2. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення.

3. Коваль Л.В. Адміністративне право. – К., 1998.

4. Тихомиров Ю.А. Курс административного права. – М., 1998.

3.1.1. Походження й значення понять «організація» та «управління»

Управління соціальне – функція суспільно організованих систем, вплив на
суспільство з метою збереження і розвитку притаманних йому якостей.
Зміст і складність функції У. с. віддзеркалюють рівень суспільного
буття. Практично всі сфери людської діяльності пов’язані з проблемою У.
с. Без нього неможливі цілеспрямоване функціонування суспільства,
спільні дії мас, нації, народу. У.с. є своєрідною соціальною функцією, а
управлінська праця – різновид суспільної праці. Соціальне управління
здійснюється за умов певної соціальної формації і відображає й політичні
та економічні особливості. В управлінському процесі беруть участь
суб’єкти, які управляють, і об’єкти, якими вони управляють. Залежно від
класифікаційних ознак існує багато видів У. с.: державне і суспільне,
колегіальне і одноосібне, управління сферою суспільного життя, галуззю
виробництва, підприємством, фірмою, установою тощо.

Управлінське рішення – розумово-вольовий акт, який містить ідею про
шляхи, засоби, форми і методи досягнення певних політичних,
соціально-економічних або. виробничих цілей в існуючій на даний момент
соціальній чи виробничо-практичній ситуації. У.р. приймається суб’єктом
управління на основі збирання, обробки та аналізу інформації про стан і
перспективи розвитку підпорядкованого об’єкта управління з урахуванням
їх спільних інтересів та інтересів усього суспільства. Потреби
суспільного життя людей на даному етапі його розвитку визначають цілі
(бажані результати) і вибір засобів їх досягнення на всіх рівнях
державного і громадського управління. Кожне рішення, незалежно від того,
на якому рівні управління воно приймається, відтворює не лише
волевиявлення і наміри людей, а й їхні потреби та інтереси, що
зумовлюються фактичним змістом і перспективами розвитку суспільного
життя. Як інструмент управлінської діяльності, та форма вияву волі
суб’єкта управління щодо підпорядкованого йому об’єкта У.р. визначає
вибір з певної множини можливих варіантів управлінського впливу на
діяльність об’єкта управління такого варіанта, який найбільшою мірою
відповідав би конкретним цілям і фактичним обставинам його
функціонування. Зміст У.р., таким чином, виражається у формулюванні
відповідей на запитання про те, в якому порядку, в які строки, якими
засобами, з якими затратами сил, при якому розподілі обов’язків, прав та
відповідальності, а також за якої організації контролю і з якими
результатами повинен бути здійснений управлінський вплив, передбачений
даним рішенням. Практично всі основні питання, які можуть виникнути в
ході здійснення наміченого курсу дій, повинні знайти, відображення у
змісті У. р., щоб його виконавці мали чітку програму діяльності,
зорієнтовану на чітко визначені й усвідомлені цілі. Ця програма може
бути викладена в усній, письмовій або іншій спеціальній формі
(наприклад, зафіксована за допомогою магнітної плівки, відтворена
графічним або цифровим зображенням тощо). Для того щоб У.р. набуло
юридичної сили і стало обов’язковим для виконання тими, кому адресовані
його вимоги, воно, як правило, повинно бути втілене у встановленій
законом формі усних або письмових юридичних приписів – актів управління,
на основі яких розгортається практична діяльність людей. Акти управління
– це юридична форма управлінських рішень. Вони надають рішенням
юридичної сили, роблять їх обов’язковими для виконання. Матеріальним
змістом будь-якого акта управління є відповідне У. р. Однак не всі У.р.
обов’язково втілюються в актах управління. Деякі з них можуть бути
реалізовані як виданням актів управління, так і за допомогою інших форм
управлінської діяльності (організаційно-технічними діями,
інструктивно-роз’яснювальною і виховною роботою тощо). За певних
конкретних обставин суб’єкт управління може прийняти рішення не
реагувати на ситуацію, яка склалася в процесі функціонування
відповідного об’єкта, і, щоб стабілізувати обстановку, не вживати жодних
активних дій. У таких випадках акт управління не видається взагалі, хоча
управлінське рішення, безумовно, приймається. Крім того. зміст одного
рішення може бути втілений у кількох актах державного управління, і,
навпаки, кілька рішень можуть забезпечувати змістовну характеристику
багатьох організаційно-управлінських дій, які реалізуються відповідно до
приписів єдиного акта .управління. Головне полягає в тому, що акти
управління як найважливіша правова форма державного управління
забезпечують “переклад“ змісту управлінських рішень на юридичну мову
державно-владних вимог і приписів. Вони роблять управлінські рішення
юридично обов’язковими програмами діяльності конкретних об’єктів
управління – підприємств, установ, трудових колективів, галузей
народного господарства тощо.

Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища – вид
діяльності, який полягає у здійсненні в цій галузі функцій
спостереженню, дослідження, екологічної експертизи, контролю,
прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності. Мета У. в г. о. н. п. с. – реалізація
норм чинного законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної
безпеки, забезпечення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських
органів у галузі охорони навколишнього природного середовища. Державне
У. в г.о.н.п.с. здійснюють Кабінет Міністрів України і місцеві органи
виконавчої влади, а також спеціально уповноважені державні органи з
охорони навколишнього природного середовища і використання природних
ресурсів, інші державні органи. Спеціально уповноваженими державними
органами управління в цій галузі є Міністерство охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України, його органи на місцях
та інші державні органи, до Компетенції яких законодавством України
віднесено виконання зазначених функцій. Громадське У. в г. о, н. п. с.
здійснюють громадські об’єднання й організації, якщо така діяльність
передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства
України.

10.3. Суб’єкт управління

Оскільки управлінський процес, управлінські стосунки в цілому зводяться
до відносин між суб’єктом і об’єктом управління, забезпечення його
ефективності залежить значною мірою від управлінської ланки, в якості
якої виступає відповідний орган державного управління або конкретна
посадова особа, яка подібно органу управління діє виключно у межах своєї
компетенції.

Які ж умови, з точки зору належного забезпечення прав і законних
інтересів громадян, сприяють якісній діяльності суб’єкта управління? Ці
умови слід розділити на дві групи. Перша охоплює умови загального
порядку, тобто ті, які мають значення у разі вирішення усіх питань або
більшої їх частини. Друга група – це умови, які сприяють вирішенню саме
питань, пов’язаних із забезпеченням прав й інтересів громадян, кожної
конкретної людини.

До першої групи слід віднести такі умови: а) високі професійні знання
суб’єктів державного управління (державних службовців) та їхнє уміння
реалізовувати на практиці, у своїй роботі основні загальні завдання і
принципи державної служби (такі принципи, як служіння народу України,
законності, демократизму, гуманності та поваги до особистості,
гласності, відкритості та підконтрольності, компетентності та
ініціативності, дисципліни і персональної відповідальності тощо); б)
позитивні етичні якості державних службовців, діяльність яких
безпосередньо пов’язана із здійсненням прав і задоволенням інтересів
громадян; в) вміння державного службовця стримувати свої особисті
політичні пристрасті в ім’я закону, сумлінного виконання своїх службових
обов’язків; г) питання, пов’язані з самою організацією суб’єкта
управління (відповідного державного органу), із втіленням у практику
наукових основ його структурної побудови, запровадження ефективних
методів праці, перевірки виконання тощо.

Названі умови достатньо досліджені у літературі, як правило, саме щодо
них говориться у різних виданнях, присвячених питанням теорії державного
управління. Стосовно ж умов, які безпосередньо пов’язані із
забезпеченням прав й інтересів громадян, то вони у літературі
досліджувалися значно менше, хоча саме вони становлять реальні
організаційні гарантії, які дають змогу ефективніше реалізовувати права
і свободи громадян, задовольняти їх законні інтереси.

Ці конкретні умови, яким має відповідати організація та безпосередня
робота суб’єкта управління, його кадрового складу, значною мірою
перебувають у кореспондуючому зв’язку з умовами й ознаками, що
забезпечують активну діяльність самих громадян у сфері здійснення їхніх
прав і законних інтересів.

Умови ці дуже різнобічні, отже, можуть бути поділені на умови загального
порядку та конкретних управлінських ситуацій. Стосовно першої групи
умов, то в цьому плані передусім слід визначити загальний ідеологічний
принцип відкритого суспільства, за яким саме людина, особистість,
громадянин передує у суспільстві порівняно з усіма іншими соціальними
цінностями, у тому числі і порівняно з державою. На жаль, уся наша
соціальна практика та й діяльність у сфері державного управління, все ще
базується на протилежному принципі – передусім саме держава, її інтереси
і потреби, а потім вже конкретна людина зі своїми різноманітними
інтересами.

Державну бюрократію, яка у нас процвітає в усіх ланках державного
апарату, дуже важко “збити“ з такої позиції. І важко не тільки тому, що
принцип так званого колективізму панував у нас довгі роки, оцінювався як
головний у марксизмі. Колективістський підхід панує і зараз, оскільки
він більш вигідний для тих, хто має вирішувати ті чи інші управлінські
питання й одноразово хоче зняти з себе відповідальність за наслідки
свого управління. Колективна мета менш конкретна, вона завжди виступає
як деяке загальне завдання, яке не можна вирішити, як правило, на рівні
органу нижчого рівня, для її якісного вирішення потрібні різні
узгоджування тощо. Все це веде до зниження відповідальності конкретних
виконавців; вона наче розпорошується між різними структурами і
посадовими особами, що суперечить правам і вимогам конкретної людини. В
останньому випадку значно складніше уникнути прийняття відповідного
рішення, введення в дію механізму його практичного вирішення та досить
легко зняти з себе відповідальність за нехтування правами і свободами
особистості.

Річ також в тому, що певна частина кадрового складу нашого
управлінського апарату звикла вирішувати ті чи інші питання “взагалі”,
не відповідно до закону або іншого правового акту, а згідно зі своєю
інтуїцією та життєвим досвідом, які, на жаль, не завжди відповідають
вимогам права і режиму законності, Таке становище склалося завдяки тому,
що у наших навчальних закладах питання щодо прав людини, особливо у
сфері державного управління, спеціально не вивчаються, хоча саме на це
спрямовані відповідні вимоги ряду міжнародних документів. Наприклад, у
Підсумковому документі Віденської зустрічі представників
держав-учасників Наради з питань безпеки і співробітництва у Європі
зазначається: “заохочувати обговорення у школах та інших учбових
закладах питань розвитку і захисту прав людини і основних свобод“.

Спираючись на позицію саме пріоритету прав людини і громадянина, слід
під цим кутом зору розглядати й інші питання, пов’язані з реалізацією її
правового статусу. Насамперед щодо. повноти цього статусу, його
відповідності ознакам демократичної правової соціальної держави, якою
насправді має бути Україна. Найважливішою з ознак, пов’язаних з
демократичною суттю держави, є, безперечно, коефіцієнт участі громадян
держави у вирішенні значних управлінських питань, дійове використання
тих демократичних інститутів, які забезпечують цю участь.

Що слід віднести до цих інститутів? Загальновизнаними серед них є
вибори, референдуми й опитування населення з найважливіших питань
загальнодержавної і регіональної політики, різні форми обговорення на
зборах громадян значних і цікавив для них питань державного управління,
розвиток засад самоврядування тощо. У літературі справедливо
підкреслюється, що усі ці форми можуть бути ефективними саме з точки
зору забезпечення ефективності управління лише в умовах спокійного
розвитку суспільства.

З поширенням демократичного режиму у сфері здійснення прав і свобод
людини пов’язане й питання щодо розподілу компетенції та системи
органів, які мають забезпечити реалізацію конституційних та інших прав і
свобод. Одним з напрямів такого забезпечення є розвиток місцевого
самоврядування. Саме місцеве самоврядування допомагає більш повно й
оперативно, порівняно з центральними органами, вирішувати ряд питань,
пов’язаних з реалізацією прав і свобод громадян. У зв’язку з цим є сенс
зіслатися на Європейську хартію щодо місцевого самоврядування, прийняту
державами-членами Європейської Ради 15 жовтня 1985 р. У преамбулі цього
документа зазначається, що місцеве самоврядування становить одну з основ
будь-якого демократичного устрою; що право громадян на участь в
управлінні громадськими справами належить до демократичних принципів,
які є загальними для усіх держав – членів Європейської Ради; що саме на
місцевому рівні право громадян на участь в управлінні може здійснюватися
безпосередньо; що місцеве самоврядування забезпечує здійснення
управління, яке одночасно є ефективним і близьким до громадян.

Поняття і зміст державного управління.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що
дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно,
владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення
відповідно до державних інтересів.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає
його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що
відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний
вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного
управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих
властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В
управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як
правило, державних органів.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в
цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший
конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі
загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління.

Виділяють 5 ознак державного управління:

Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне
управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено
обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою
владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у
прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах,
постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих
приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.

Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що
його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного
управління визначаються на законодавчому рівні.

Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності
державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи
управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального
життя.

Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи,
які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм
інстанцій.

Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний
характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі
виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна
діяльність людей.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

– соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській
діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей;
рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування
громадської думки; об’єктивність.

– організаційні принципи побудови апарату державного управління –
галузевий, функціональний, територіальний.

– організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного
управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність,
поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення,
оперативні самостійність.

§ . Поняття і юридичний захист органів державного управління

Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність
органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів
у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським,
соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Під
діяльністю органів державної влади розуміється діяльність всіх гілок
законодавчих, виконавчих та судових органів державного управління з
організації суспільного життя.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі
відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках
своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її
вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції
України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах
її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України,
обласні, міські ради, районні та сільські ради народних депутатів.

До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів, міністерства,
державні комітети, обласні, міські, районні державні адміністрації,
відомства, департаменти, бюро, агентства.

До органів судової влади належать Конституційний Суд, Арбітражний Суд,
Народний Суд.

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі
структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже в своїй назві.
Існують органи державного управління, які такого статусу не мають
(наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати
(реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою
владою.

Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних
управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного
управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто
одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність.
При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної
політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у
прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах,
постановах, інструкціях…); по-друге, в організації виконання
зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У
ході здійснення цієї діяльності органи державного управління
застосовують заходи переконання та державного примусу.

§ . Поняття і система принципів державного управління.

Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави,
що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно,
владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з
метою її вдосконалення до державних інтересів.

Термін “державне управління” широко використовується у законодавстві (в
тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній
літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР
виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на
нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6
Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається
термін “органи виконавчої влади” (ст. 106), “місцеві органи виконавчої
влади”(ст. 120). Термін же “державне управління” не використовується.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає
його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що
відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний
вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного
управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих
властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В
управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як
правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх
суб’єктів державного управління, такі:

вони формуються державою (з волі держави);

R T j l p ?

t?”

$

TH

a

x

?

„?`„?gd!HO

gd!HO

„?`„?a$gd!HO

a’oeeeeeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe

наділені державно-владними повноваженнями;

здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в
цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший
конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний
державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до
виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій
формі (система норм, система актів, пов’язаних з їх застосуванням,
сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має
безперервний характер.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому
залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних)
закономірностей.

Таким чином, принципи державного управління – це його позитивні
закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах
або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській
діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей;
рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування
громадської думки; об’єктивність.

організаційні принципи побудови апарату державного управління –
галузевий, функціональний, територіальний.

організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного
управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність,
поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення,
оперативні самостійність.

§ . Система принципів держуправління.

Держуправління здійснюється у відповідності з принципами, закріпленими в
Конституції України. До них відносяться:

1. Відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за
доручену справу перед людиною і державою (держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед
Президентом, підконтрольні і підзвітні ВРУ, органам виконавчої влади
вищого рівня, а також район. і обласн. радам у межах, передбачених
законом);

2. Верховенство права (закріплений у Конст., яка має найвищу юрид. силу,
а її норми є нормами прямої дії. Закони й ін. норм.-правові акти
приймаються лише на підставі Констит. Укр. і повинні їй відповідати);

3. Законність (безпосередньо пов’язана з принципом верховенства права і
випливає з нього, а також базується на положеннях Констит. Укр,
відповідно до якиї Україна є суверенною і незалежною, демокр., соціал.,
правовою державою. Органи держ. влади й органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах
повноважень і способами, передбаченими Констит. і законами Укр.
Законність повинна бути реальної. Закон став в Укр. основним джерелом
права, прийнятим відповідно до Констит.);

4. Участь громадян і їх об’єднань в управлінні (відповідно до Конст.
Укр. громадяни мають право брати участь в управлінні держ. справами,
вільно обирати і бути обраними в органи держ. влади й органи місцевого
самоврядування. У здійсненні функцій держуправління громадяни беруть
участь шляхом об’єднання в політ. партії й громадські організації. За
допомогою таких об’єднань громадяни здійснюють захист своїх прав і
свобод, задовольняють свої інтереси);

5. Рівноправність громадян в управлінні ( громадяни користаються рівним
правом доступу до держ. служби, а також до служби в органах місцевого
самоврядування. Вони мають рівні конституц. права і свободи і є рівними
перед законом. Не може бути привілей або обмежень за ознаками раси,
кольору шкіри, політ., реліг. і ін. переконань, статі, етнічного і
соціал. походження, майнового стану, місця проживання й ін. ознакам.
Констит. права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані);

6. Гласність ( принцип у держуправлінні зв’язаний у перш. чергу з
вільним доступом громадян до інформації, що стосується їх особисто, а
також інформації про діяльність органів викон. влади всіх рівнів, крім
відомостей, що є держ. таємницею або інший захищеної законом таємницею.
Кожному гарант-ся право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, якості продуктів харчування і предметів побуту, а також право
на її поширення. Подібна інформації не може бути засекречена. Конст.
також гарантує судовий захист права спростування недостовірної
інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення
к.-або інформації, а також право на компенсацію майнового і морального
збитку, нанесеного збором, збереженням, використанням і поширенням
подібної недостовірний інформації).

§ . Поняття, види, зміст управлінської діяльності.

Управління – особливе відношення між людьми на правовій або
організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями
адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються
у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Види управління:

а) технічне (або механічне) управління – це регулювання технічних
процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою
підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних
потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління – управління тваринними та рослинними
організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої
продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна
інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні – це є управління людьми і відрізняється від
двох попередніх видів вольовим впливом одних суб’єктів управлінського
впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча
діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і
в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення
котрої воно здійснюється.

Мета управління – це організація сукупної діяльності людей, забезпечення
координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція – це прояв діяльності,
обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління
реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють,
організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу
на них.

§ . Форми і функції державного управління.

Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження
конкретних однорідних дій державного органу, його структурних
підрозділів та службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації
функції управління.

Форми вираження змісту управлінської діяльності-це встановлення норм
права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення
матеріально-технічних операцій. Перші дві функції знаходять вираження в
актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої і
розпорядчої діяльності органів управління. До них належать: укладання
суб’єктами виконавчої влади цивільно-правових договорів, їхня участь як
позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по
забезпеченню громадського порядку, численних і різноманітних
загальнообов’язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими
органами виконавчої влади.

Неправові форми управлінської діяльності зводяться до вчинення тих або
інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані з реалізацією
державно-владних повноважень . Це повноваження виявляє себе не як пряме
юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, і лише
їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

Види форм управлінської діяльності

1.Правові –використання яких спричиняє виникнення юридичного ефекту.
Видання актів, застосування примусових заходів

2.Неправові-форми, які юридичного значення не мають і не спричиняють
виникнення адміністративно-правових відносин.

Класифікації

1. За значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї
чи іншої форми

2. За ступенем правової регламентації процесу їх застосування

Форми

1. Встановлення норм права

2. Застосування норм права

3. Укладання адміністративних договорів

4. Здійснення реєстраційних та ін юридично значущих дій

5. Провадження організаційних дій

6. Виконання матеріально-технічних операцій.

§ . Правові та неправові форми державного управління.

Під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію —
волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене
у рамках режиму законності та його компетенції для досягнення
управлінської мети.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юр.
ефекту. Зокрема, видання юр. актів, застосування примусових заходів
тощо. Такі форми виступають як юр. факти і можуть формувати адм.-правові
відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юр. значення не мають і
не спричиняють виникнення адм.-правових відносин. Такі форми або
передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається
юр. акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юр. акта).

Роль: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях
державного управління потенціалу недержавних структур і громадян;
гласність й урахування громадської думки; зміцнення законності,
дисципліни й організованості.

Одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Максимально регламентовані форми, що пов’язані з реалізацією
правозастосовних, правоустановчих і право-похоронних функцій виконавчої
влади.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних
наслідків (наради, консультації).

§ . Форми управлінської діяльності

1. Поняття форми та iї співвідношення з функцією управління.

2. Правові та не правові форми державного управління.

Види форм управлінської діяльності та їхня адміністративно-правова
характеристика.

1. У темі “Предмет адміністративного права” ми зауважили, що змістом
управлінської діяльності є реалізація управлінських функцій. Останні ж
практично втілюються у життя через різного характеру дії правомочних
представників органу управління — службових oci6. Зовнішнє вираження
управлінської діяльності у конкретних практичних діях іменується формою
управління (форма як категорія — це зовнішнє вираження будь-якого
змісту). Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє
вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних
підрозділів та службових oci6, котрі здійснюються з метою реалізації
функцій управління. Так, функцій підбору, розстановки, підготовки кадрів
реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення
(обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом,
атестації службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну
досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації “кадрової” функції
знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської
діяльності, як юридичні акти управління.

Кореляцію “функція управління” та “форма управління” опосередковує
компетенція державного органу (проявом якої є владне повноваження її
представника — службової особи): Функція-Ко (державно-владне
повноваження) — ФО (форма управлінської діяльності).

2. Форми вираження змісту управлінської діяльності — це встановлення
норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення
матеріально-технічних операцій. Перші дві форми знаходять вираження в
актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої i
розпорядчої діяльності органів управління.

Не правові форми управлінської діяльності, навпаки, зводяться до
вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані
з виданням актів управління.

Отже, i перша, i друга форми пов’язані з реалізацією державно-владних
повноважень. Але у першому випадку спостерігається більш повна юридична
регламентація (нерідко вона набуває значення юридичного факту),
скрупульозний підбір методів реалізації приписів актів управління,
передбачається юридична відповідальність за порушення (невиконання)
таких. Форми ж другої групи теж пов’язані з компетенцією органу,
державно-владним повноваженням його представників, проте це повноваження
виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через
позаюридичні засоби, i лише їхні передумови та результати можуть бути
юридично зафіксовані.

До правових форм належать i такі специфічні прояви реалізації виконавчої
влади, як укладання її суб’єктами цивільно-правових договорів, їхня
участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по
забезпеченню громадського порядку (через організацію i використання
добровільних народних дружин по охороні громадського порядку,
товариських судів), численних i різноманітних загальнообов’язкових
правил, що встановлюються центральними та місцевими органами виконавчої
влади, застосування нею різних економічних санкцій, заходів
адміністративного примусу до порушників юридичних заборон галузевого,
відомчого характеру.

Організаційні дії можуть вчинятися як усередині державного органу, так i
поза ним.

1) У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл
службових повноважень, заходи щодо оптимального поєднання
єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників
(роз’яснення мети, змісту, особливостей законодавчих i нормативних актів
тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи,
підготовка та проведення нарад, засідань тощо.

2) Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо
дію такого організаційного заходу, як інспектування. 3 метою його
неперервного здійснення створено інститут інспекторів i аналогічних
посад — фінансових i податкових міліційних i житлових, пожежних та
охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду,
санітарних, торговельних тощо. інспектор — основна посада, своєрідна
підвалина вciєї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій
вияв не тільки у формах перевірок, вказівок, роз’яснень, а й як
інструктування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів,
оглядів, інформаційних листів з роз’ясненням завдань i змісту законів
тощо).

До організаційних дій треба віднести організацію та проведення службових
нарад, анкетування службовців i громадян з метою урахування громадської
думки та коригування стратегії i тактики управління, надання практичної
допомоги на місцях та ін.

3) Матеріально-технічні операції хоч i здійснюються на юридичній основі,
проте не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють
правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер.
Прикладом матеріально-технічних операцій є документообіг, що включав
підготовку, обробку, зберігання, надання інформації, необхідної для
видання актів управління, для здійснення управлінських процедур,
оформлення будь-яких службових документів, що юридично підтверджують
якісь факти або право на щось, складання планів, анкет, довідок
службового характеру, ведення обліковостатистичної, картотечної роботи,
apxiвiв, діловодство (ведення канцелярських справ). Одне слово,
документообіг забезпечує зовнішні зв’язки органу, стосунки між його
структурними підрозділами.

4) Адміністративна угода застосовується як cnoci6 наймання керівником
кадрів працівників i означає, що відповідна службова особа — керівник
підрозділу — має співбесіду з претендентом на посаду у підрозділ про
умови праці, які мають двосторонній характер. Адміністративна угода
передає факт призначення на посаду наказом керівника держоргану (або
затвердження — наказом про результати обрання, конкурсу, що має
юридичне значення для оплати праці). Ця форма поступово змінюється
контрактною системою наймання службовців та інших працівників.

Крім цієї форми адміністративної угоди є ще спосіб реалізації
компетенції держ органу, коли потрібна згода двох сторін(самого органу
та іншої сторони) – здача у оренду приміщень, майна, підготовка кадрів,
виконання експертиз , досліджень.

Адм. угоди не мають права породжувати відносин приватного
цивільно–правового характеру; предметом угоди повинно бути виконання
управлінських функцій, а державний орган не має втрачати своїх владних
повноважень, юридичною основою такої угоди може бути як законодавчий так
і управлінський акт; держорган не може однобічно змінити умови адм.
угоди.

5) Нерідко керівник держ. органу , його представник діє як учасник
цивільно-правової угоди про оренду приміщення, транспорту, про соціальне
страхування, юридичне обслуговування, побутове обслуговування та інше.

Укладаючи цивільно-правову угоду, керівник органу не перестає бути
суб’єктом адм.-правого відношення ,не втрачає держ.-владного
повноваження щодо підпорядкованих йому органів і службових осіб.

Здійснюючи управлінські функції держ. органи через своїх представників (
юрисконсультів), виступають сторонами в судових розглядах у народних чи
арбітражних судах.

Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їхніми
службовими особами загальнообов‘язкових правил паспортного ,
протипожежного ,військово-облікового режиму, вимог дотримання держ.
таємниці. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але є
обов’язковою ,оскільки регламентується у законодавчих актах , статутах
про упр. органи.

Правомірним є віднесення до форм управлінської діяльності i таких питань
діяльності органів, як застосування їхніми службовими особами заходів
адміністративного примусу у вигляді штрафів, позбавлення певних прав,
припинення виробничої діяльності, відсторонення від виконання трудових
обов’язків. Так, yci представники адміністрації наділені правом
відстороняти від роботи oci6, які розпивають на виробництві спиртні
напої або з’являються там у нетверезому стані. Проте службові особи
тільки окремих держорганів (міністерства транспорту, зв’язку, лісового
господарства та jh.) наділенні повноваженнями щодо застосування
адміністративних штрафів, таких заходів адміністративного примусу щодо
громадян чи службовців, представників структур приватного сектора, які е
порушниками загальнообов’язкових правил галузевого значення.

Однак найважливішою формою державно-управлінської діяльності е видання
відповідними органами нормативних та індивідуальних актів управління.
Акти управління — правова форма вираження управлінських дій органів,
службових oci6. Такі акти необхідні для забезпечення юридичних наслідків
певних управлінських дій, наприклад, організаційних. В актах управління
i об’ективізуеться будь-яке управлінське рішення.

§ . Методи державного управління

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів
управління на свідомість, волю і поведінку громадян. Фіксуються в
нормативно-правових актах.

Особливості:

реалізуються в процесі держуправління;

виражають керівний вплив суб’єктів управління;

в методах є керівна воля держави;

мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання,
заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й
примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як
методів психічного впливу на свідомість, а через неї — на поведінку
людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних,
пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність
вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу
функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності
органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як
правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна.
Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий,
адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому
порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від
імені держави до суб’єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження
правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень,
по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових
положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління
застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за
якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської
системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 11

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020