HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Типологія. Основні типи держави”

ПЛАН

Вступ

1. Сутність держави, її загальні риси

2. Типологія держав, типи держав та їх характеристика

3. Типологія держав в концепціях сучасної держави

4. Поняття типу правової системи, основні типи правових систем світу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність вивчення даної теми зумовлена тим, що практично будь-які
явища, інститути, закономірності можна розділити на певні типи, які
характеризуються певними рисами, ознаками, особливості тощо.

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про
типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що
існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ
держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і
обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Тип держави характеризується: елітою (класом, соціальною групою), що
перебуває при владі; системою виробничих відносин і форм власності, на
яких ця влада ґрунтується; системою методів і засобів, які застосовує ця
влада для захисту виробничих відносин і форм власності; реальним (а не
декларованим) загально-соціальним змістом політики держави, її
справжньою роллю у суспільстві; рівнем культурно-духовного розвитку
населення держави в цілому і особи зокрема.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні
на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому
поєднанні загально-соціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх
сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

В даній роботі будуть досліджені такі питання як: поняття і сутність
держави, поняття типології держав, типи держав та їх характеристика,
типологія держав в концепціях сучасної держави, поняття типології
правових систем. Гадаємо, що розгляд саме цих питань дасть змогу
розкрити загальну тему курсової роботи.

Об’єкт дослідження: типологія держав.

Предмет дослідження: підходи щодо поділу держав на типи, характерні
ознаки поділу на типи, наявні підходи тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка
включає чотири розділи, висновків та списку використаних джерел.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела, спеціалізовані видання та періодичні матеріали.

Методи дослідження: при виконанні роботи були використані різноманітні
загальнонаукові методи: літературний метод, методи порівняння, аналізу
та синтезу, метод узагальнення та ін.

1. Сутність держави, її загальні риси

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави,
котрі відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших [3, с.71].

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв’язок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов’язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її сутності.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші [5, с.85].

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу,
здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства,
забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших
загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави
особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським
суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не
однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення
іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці
організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу.
Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком
громадянського суспільства усе більшого значення набувають
загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення
суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у
неокапіталістичних і неосоціал істинних державах, у тому числі в
Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки
зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку
громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних
цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні
суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий
рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

— держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом
насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського
компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського
суспільства;

— держава у своїй діяльності широко використовує такі
загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок,
висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності
всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних
поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що
представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається
соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й
цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки
виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких,
феодальних, буржуазних. Більш тогб, у сучасних державах (внаслідок
втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж
ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава
припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт
права — є вільною, автономною особою [8, с.101].

2. Типологія держав, типи держав та їх характеристика

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про
типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що
існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ
держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і
обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні
на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому
поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх
сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада
грунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту
виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики
держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи
зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний

цивілізаційний [11, c.75]

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну
суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин),
кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій
суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави,
феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це
історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі
виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої
відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих
відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’язується з установленням
закономірної залежності класової сутності держави від економічних
відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку.
Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває
єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну
основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби
виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності,
виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три
основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний,
буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній
(неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у
найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське
комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася
як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для
ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних)
моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності
комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій
науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації
держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими
народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен,
Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як
одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і
культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі
розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан
суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних,
географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна
цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності
усім державам, що живуть в її межах [8].

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології,
національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших
чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет,
Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни),
римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи,
Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація
державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і
господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається
ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися
послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності
людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна,
арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави)
виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між
державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не
такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у
первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів
античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського
суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли
і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в
можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину,
через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про
характер громадського життя, про цінності та мету її’власної діяльності.
Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент
політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й
найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так
і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки
результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної
орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх
типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою
цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного
чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи,
сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить
переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору
залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі
не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в
рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної
держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, шо він привернув
увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на
формування держав і зміну їх типів;

до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не
можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами
(рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що
критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними»,
класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато
історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави
[3].

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у
другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід —
особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під
формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що
відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної
спільності та грунтується на визнанні її комплексного характеру)
виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона
дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини —
економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в
усьому різноманітті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр
вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну
особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки
розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх
взаємодії на базі загальнолюдських цінностей.

&

&

°

A

?

gdj-…

gdj-…

???значимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за
іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

— правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом
революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і
міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним
шляхом) [8, с.94-95].

3. Типологія держав в концепціях сучасної держави

Наш час, зокрема 20 ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави,
що обумовлено політичними процесами, які відбуваються в ній. Так,
специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії та Африки
(державна влада тут була узурпована партійною верхівкою) породив наукову
концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не
вписується в рамки марксистсько-ленінської формаційної типології
(рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона
й під критерій цивілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в
ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на
різнотипні виробничі відносини. У подальшому, в міру переваючого
розвитку пануючої форми власності (тут уже формаційний критерій),
подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави
— капіталістичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну
державу — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общинну,
спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орієнтація на
збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському
континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави,
перехідні (а) від рабовласницького типу до феодального; (б) від
феодального до буржуазного (капіталістичного); (в) від буржуазного до
неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного) [10, с.149].

Україна також переживає перехідний період. Вона належить додержав, що
взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречи та
ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав
(так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою,
антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави),
що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини
робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави
«благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М.
Кейн-са, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя
є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових
суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава
трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність
завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного
доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії
соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст.
(П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах
науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між
капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення
шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине
постіндустріальне суспільство».

Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах
планування і державного регулювання економіки.

Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні
«надмірної жорсткості» центрального державного управління, визнанні
приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму
і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в
конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться класового
характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і
соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) —
особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла
марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання
соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних положеннях цієї
теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що
реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та
соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті
зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та
ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні
системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про
співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика
буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі
Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови
правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і
соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної
правової держави [6, с.133].

4. Поняття типу правової системи,

основні типи правових систем світу

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий
комплекс взаємозалежних юридичних .засобів і явищ держави. У цьому
термині міститься узагальнююча теоретична модель (конструкція) правового
змісту, яка функціонує легітимне (див. главу «Правова система
суспільства і система права»).

Термін «правовий тип (сім’я)» — це узагальнююча теоретична модель
правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової
класифікації (типології). Тип (сім’я) правових систем відображає
загальні та особливі риси конкретних національних правових систем,
подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених
критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім’я правових систем» уживаються як тотожні
поняття. Слово «сім’я» має більш соціальне, ніж юридичне значення.
Термін «тип» адекватно відображує юридичний зміст поняття, позначеного
терміном «сім’я». Доцільність його введення обумовлена також
необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і її правової
системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім’ями».

Тип (сім’я) правової системи — сукупність національних правових систем
держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності
закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і
принципів права, систем права і систем законодавства, організації
правових установ, насамперед судової системи, подібності правових
категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових
систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність
певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у
рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Встановлення типів правової системи здійснюється шляхом їх класифікації,
або типології [4, с.83].

Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи правових систем.
Типологія і порівняльний метод перебувають у тісному зв’язку. З одного
боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого —
встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології
правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі
науки порівняльного правознавства. Існує чимало класифікацій правових
систем. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони
об’єднуються у типи (сім’ї). Кожний із них заслуговує на увагу. Однією з
найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р.
Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953). Вона
ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології, яка включає
релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки,
яка включає джерела права як основний елемент.

Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації
правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається,
на думку авторів, із п’ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової
системи; 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові
інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5)
ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія
правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи
— провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і
російським теоретикам права — авторам підручників з теорії держави і
права, які спеціально присвятили розділ «правовим системам світу» (або
позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії
типології правових систем світу.

З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку
сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого розвитку
(включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об’єднані
природою їх розвитку, генетичними коренями, що знаходяться в тій самій
стародавній державі. Вони розвивалися в подібних умовах і зберегли
однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і
ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх
об’єднують історичні пам’ятники права, тенденції виникнення і розвитку
державних і правових структур, а головне — ґрунтування на тих самих
правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) —
нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий
прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма. Роль, значення і
співвідношення цих джерел права неоднакові в різних правових системах та
їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи
країн, об’єднані в один правовий тип (сім’ю), мають подібність
структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Це виражається в
поділі системи права на підсистеми (публічну і приватну) і підрозділи —
об’єктивне і суб’єктивне право, загально-соціальне і
спеціально-соціальне право, природне і позитивне право та ін. Загальним
є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими
елементами. Однакову будову має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові
системи керуються ідеями свободи суб’єктів, їх формальної рівності,
справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним
засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни
Африки), четверті — ідеям панування закону, що виражає монополію держави
в житті суспільства і особи (соціалістичні країни), тощо.

5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юридичні
категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими системами однакових
або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх
походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією
єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу
(сім’ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового
матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції,
засоби викладу тощо [2, с.158].

Сама по собі класифікація — лише допоміжний засіб, що застосовується для
впорядкування різних правових систем світу.

Пропонуємо класифікацію правових систем за такими типами.

Романо-германський тип правової системи (країни континентальної Європи:
Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та
ін.). Усередині романо-германського типу правової системи виділяють два
підтипи, або дві правові групи:

— романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія,
Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є національна правова система
Франції);

— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Прові-

— дною у цій групі є національна правова система Німеччини).

2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північна Ірландія,
США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії
Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.).
Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два
підтипи, або дві групи:

— англійське загальне право (Англія);

американське право (США).

Крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на
дві групи:

— європейське загальне право (Англія, Ірландія);

— позаєвропейське загальне право (США, Канада). Право кожної країни поза
Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу
правової системи.

3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класичних типів
правової системи: романс-германської та англо-аме-риканської і має
специфічні риси.

У рамках цього типу можна виділити дві групи:

— північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція,
Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі
та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:

— релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська
групи);

далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);

звичаєво-общинний (африканська група — країни Африки, Мадагаскар).

Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна
вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових
систем (Куба, В’єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з
внесенням до них більших чи менших — залежно від держави — новацій.
Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх
не можна віднести до класично усталених типів правової системи [1].

Висновки

Отже, опираючись на все вище сказане, можна зробити наступні висновки:

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про
типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що
існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи.

Поділ держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси
виражали і обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Існує два основних підходи до типології держав: формаційний і
цивілізаційний.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну
суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин),
кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій
суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави,
феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це
історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі
виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої
відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих
відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’язується з установленням
закономірної залежності класової сутності держави від економічних
відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку.
Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває
єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну
основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби
виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності,
виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Класово-формаційний
підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній
літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації
держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими
народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен,
Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як
одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і
культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі
розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан
суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних,
географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна
цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності
усім державам, що живуть в її межах.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні
на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому
поєднанні загальносоціального і вузь-когрупового (класового) аспектів їх
сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

— правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом
революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і
міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним
шляхом).

Список використаної літератури

Загальна теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л.
Лисенков та інші; За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2002.

Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права.-
Тернопіль: Карт-бланш, 2002.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.
Юрист, 1996.

Основы государства и права: Учебное пособие / Под общей ред.
С.А. Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1991.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1992.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М.: Проспект, 1997.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред.
Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 2001.

Теория права и государства: Учебник для вузов /Под ред. Профессора
Г.Н.Манова – М. БЕК, 1996.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. проф. В.
Г.Стрекозова. — М.: Дабахов, Ткачев, Димов, 2004.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи