HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

Реферат на тему:

“Суть діалектики і метафізики”

ПЛАН

Вступ

1. Діалектика як метод філософського пізнання. Діалектика як теоретична
система законів, категорій, принципів

2. Специфіка метафізики як методу філософського пізнання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У вітчизняній філософській літературі останнього століття (особливо за
радянської доби) утвердилася започаткована ще Гегелем традиція вирізняти
два найзагальніші методи філософствування — діалектику та метафізику.
Остання назва не здається нам занадто вдалою, оскільки суперечить більш
солідній (що сходить аж до Арістотеля) традиції вживання терміна
“метафізика” як синоніма загальнофілософської теорії — філософії
взагалі. Скоріше тут підійшов би кантівський термін “догматичний метод”
(хоч і він має певний відтінок, який робить його не цілком адекватним
тому, щоби бути альтернативним діалектиці).

В названій літературі діалектику звичайно характеризували як вчення про
становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв’язки
предметів і процесів цього світу і відповідно метод, який, спираючись на
це вчення, підходить до пізнання світу як плинної, мінливої, пластичної
структури. Метафізика ж характеризується як альтернативне щодо
діалектики вчення та метод. Проте подібне тлумачення є некритичним
запозиченням гегелівської ідеї об’єктивності діалектики (і метафізики).
Діалектика (і це буде детально простежено у лекціях наступного розділу)
є суто духовним утворенням, коріниться в людському дусі й тому є
суб’єктивний, а точніше екзистенціальний (приналежний “екзистенції” —
людському існуванню) феномен. І саме в такому статусі виступає вона в
Сократа й Платона (її творців), у неоплатоніків, у Псевдо-Діонісія
Ареопагіта й німецьких містиків XV—XVII ст., звідки вона й прийшла до
німецької класичної філософії.

У представників німецької класичної філософії діалектика продовжує бути
духовним феноменом. У Гегеля вона стає об’єктивною (оскільки в нього
об’єктивний і сам дух), але продовжує залишатися феноменом духовним.
Лише Енгельс, для якого об’єктивним буттям є буття матеріальне,
механічно “переселяє” діалектику з гегелівського духовного об’єктивного
“помешкання” до матеріального. Так народилася об’єктивна “діалектика
природи” (з самої ли-ше голови Енгельса), не маючи ніяких передумов у
історико-філософському процесі. Сам же Маркс, як і належить справжньому
представнику німецької класичної філософії, ставши на матеріалістичні
позиції, продовжував тлумачити діалектику як суто духовний феномен (у
творах Маркса немає жодної згадки про “діалектику природи”).

1. Діалектика як метод філософського пізнання. Діалектика як теоретична
система законів, категорій, принципів

Поняття «діалектика», якщо розглядати його в історико-філософському
аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття
«діалектика» означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести
полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою
спростування його аргументів; 2) під поняттям «діалектика» розуміють
стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3)
діалектика — це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу» (у
Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв’язки, що мають місце в
об’єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише
«абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку
матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх
взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це
наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і
пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми
відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу
пізнання істини. 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його
складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в
істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому
процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні
гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія
наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень,
котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про
три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію
розвитку, як логіку і як теорію пізнання.

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні
його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе
дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і
негативну (заперечувальну).

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій
дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в
об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі,
вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить
у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю,
дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у
наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з
ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого
процесу і т.д.

У філософському розумінні основні закони діалектики і виступають як
основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об’єктивної
дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають
причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і
принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики,
невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося
лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв’язку
з її основними законами.

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі,
однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна
(стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика
виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків,
«ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця
ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в
такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне
і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, —
діалектичний як «зняття», тобто не просто знищення старого, а затримання
того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме
стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все
те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх
апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у
підручниках про «революційно-критичний» бік діалектики, про яку Маркс
писав, що вона (діалектика) «в позитивне розуміння існуючого… включає
в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну
здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, її минущого боку,
вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і
революційна».

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон
взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби
протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що,
по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі,
суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та
розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового,
зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і
виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення
об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до
принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш
широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму,
матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії
тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами
діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.

Отже, корінь діалектики — в людині, її дусі, тобто в тій стороні її
єства, яка є “екстериторіальною” щодо жорсткої детермінованості світу
матеріальної необхідності. Адже людина не є просто “одним з елементів”
універсальної сітки реальності (як тварини, рослини, каміння та інші
елементи природи), що жорстко “запрограмовані” на певні стереотипи.
Вступаючи (за допомогою свого духу, свідомості) в контакт із світом
можливостей, світом так само об’єктивним, як і дійсність, але, на
відміну від останнього, множинним (плюральним, а не унітарним), людина
“вириває” себе з дурної нескінченності причинного ряду. Тим самим людина
дістає змогу вибрати між різними можливостями, тобто набуває унікальної
здатності — самій, як висловлювався Кант, починати причинний ряд. Інакше
кажучи, людина виявляється істотою не тільки детермінованою,
визначуваною, підлеглою і підневільною (подібно до речей і предметів
навколишнього світу), а й детермінуючою, керуючою, пануючою, вільною.

Людина живе ніби одразу у двох світах — унітарному світі універсальної
підпорядкованості й плюралістичному світі розмаїття можливостей і
вибору. При цьому на перших етапах людської історії безперечно домінує
унітарний порядок життя, на вищих же її щаблях поступово, але неухильно
виявляє себе плюралістичний світ свободи.

У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно
відмінні способи філософствування. Перший підхід постає в прагненні до
мудрості. Така “націленість” на постійний пошук (а не на якийсь певний,
“завершений” у своїй принциповій “конечності” результат) ставить людину
в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами
відповіді (а не з однією, “єдино можливою”); в цьому—головна сутнісна
риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську “відкритість”
множинному світу можливостей. Сократівський мудрець, подібно до героїв
народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина “єдина для
всіх” і тому рівною мірою байдужа до унікальної неповторності кожного.
Правда ж “потрібна кожному” внаслідок саме “небайдужості до кожного”.
Правда несе щастя як гармонійне переживания “повноти” (множинності)
життя, істина ж — лише знання наявного, даного, сущого (“єдиного” у
своїй звершеності й тому “вже безваріантного”).

Другий (арістотелівський) спосіб філософствування тлумачить філософію
вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в
осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб
філософствування.

Перший, сократо-платонівський, спосіб філософствування виражає людську
відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не
монолог з реальністю (моністичною є лише наявна, дійсна реальність;
реальність же можливостей принципово плюралістична і тому не допускає
монологічного до себе відношення). Проте саме до діалогічного
відношення, до діалогу семантичне тяжіє сам термін “діалектика”. І це
цілком природно, оскільки “мудрість”, що на неї орієнтує себе цей спосіб
філософствування, є не просто “відбитком” у голові наявно сущого, того,
що просто є.

Окрім сущого, мудрість знає ще й можливе, належне, доброчесне. Тому
мудрість не просто знає, але й оцінює. Орієнтоване на мудрість “софійне”
знання виявляє себе в діалектиці; тому і “софійний” спосіб
філософствування реалізує себе в діалектичному методі.

?

6

H

?

????¤?¤?$??????бу філософствування, слова: “Платон мені друг, але істина
— дорожча”. Епістемний спосіб філософствування реалізує себе в
догматичному (“метафізичному”) методі.

2. Специфіка метафізики як методу філософського пізнання

Метафізика — антипод діалектики як теорії розвитку.

Що таке метафізика?

Термін «метафізика» складається з двох частин, перша з яких означає: 1)
«мета» (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує
проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці
вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія
про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. «Фізика» —
природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального
світу. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Він був
уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини
Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об’єднав різні
лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін
«метафізика» набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень:
1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи
і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії;
3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для
означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4)
метафізика — це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань
(сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються
осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5)
метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний
діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у
філософію Гегель.

“Софійний” спосіб філософствування приймає нормальним станом людської
думки плюралізм, “поліфонію”, творче розмаїття людської думки, а не
єдність і “одностайність” останньої, що тиражуються від індивіда до
індивіда. Що ж до “епістемного” способу філософствування, то його
орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять
діалог до монологу, поліфонію до монофонії.

Слід, одначе, відразу застерегти від спрощеного (вульгарного по суті)
уявлення про “софійний” спосіб філософствування (і діалектичний метод)
як про “правильний” (тим більше “єдино” правильний) спосіб мислення
всупереч “неправильності” епістемного способу філософствування (і
догматичного, “метафізичного” методу). Коли говорять про “однобічність”,
“обмеженість” “епістемного” мислення та догматичного методу, то це
зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності.

Не тільки “софійність” і діалектика, але й “епістемність” і догматизм
виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського
процесу функції. Функції ці хоч і різні, але взаємодоповнюючі.
Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають
проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують
нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях
неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і
“епістемність”, активізуються усякий раз, коли перед філософією постають
проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою —
гармонізації наявного (здобутого в широкому творчо-діалектичному пошуку)
матеріалу.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох
концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і
якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає
старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе
повністю зникає чи в «знятому» вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе
повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі
виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого.
Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше.
Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого
розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового
зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його
серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про «першо-поштовх» як
джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що
є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і
розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі
матерії через ці суперечності.

3. У розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до
нової якості. З точки зору метафізики, таким «механізмом» є зміна, рух
як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення
існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає
нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього
по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе
філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і
діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що
розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі
спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад,
відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих
елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи
свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке
уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення
дійсності.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики
характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,
негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет,
необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і
опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі,
зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як
критерій істини.

6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того,
що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його
протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує
принципом «або—або», «або те, або інше», синтез протилежних визначень
виключається.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як
результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу
єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність,
діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного
рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики
виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і
умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його
абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку
окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і
незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і
тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак,
підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним,
безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія
розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку
філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала
змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і
необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила
понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком
науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як
більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика
і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних
начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв’язку
старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової;
спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті
пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини
світу.

Висновки

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика
і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних
начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку
старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості
розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого
мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього
сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її
світоуявлення і світорозуміння.

Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його
сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні
такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ
перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче
має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси
дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості,
змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і
має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають
у мисленні зміни і взаємопереходи. оскільки самі є рухливими і змінними.
Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних
сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної
дійсності істинне пізнання неможливе.

Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх
виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне,
багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити
нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення
дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій
складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків
підходу до буття, наближення до нього.

Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони
становлять основний зміст об’єктивної діалектики яка знаходить свій вияв
у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики.
Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення
не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і
відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і
гносеологічний.

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе
повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі
виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого.
Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше.
Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого
розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового
зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
“механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З
точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес
зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза
якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на
основі кількісних змін.

Список використаної літератури

Горак Г.І. Філософія. – К., 1997

Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Філософія: Підручник. – К.,
2001

Лук’янець В.С. Сучасний науковий дискурс: основлення методологічної
культури. – К., 2000

Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К., 1997

Філософія: Підручник / За ред Г.А.Заїченка та ін. – К., 1995.

Філософія. Підручник / За ред. Горбача Н.Я. – Львів, 1997.

Філософія. Підручник / За заг.ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко
В.К. – Харків, 2000.

Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.М.,
Чекаль А.Л. – К., 2001.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи